Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 373 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 369/6892/15-ц Провадження N 14-96цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участі: секретаря Ільїних Ю.В., прокурора Халанчук О.С., відповідача ОСОБА_3, розглянула заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області (суддя Дубас Т.В.) від 30 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області (судді Мельник Я.С., Олійник В.І., Дмитрієва Л.Д.) від 25 лютого 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Ізмайлова Т.Л., Кадєтова О.В., Кузнєцов В.О.) від 18 січня 2017 року в справі за позовом прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Київське лісове господарство" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області, про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) та Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київлісгосп") звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Києво-Святошинського району встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час набуття у власність громадянами земельних ділянок на території Гореницької сільської ради, та посилався на те, що у 2013 році ОСОБА_8 без належної правової підстави відчужила на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,2966 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради, який у свою чергу здійснив поділ цієї ділянки на 10 окремих та відчужив їх на користь решти відповідачів, які у подальшому отримали державні акти на право власності на відповідні ділянки. Зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_8 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданим 23 листопада 2006 року Києво-Святошинським відділом земельних ресурсів на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 22 червня 2005 року. Водночас, за інформацією Державного агентства земельних ресурсів України від 12 березня 2015 року бланк державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 Державним комітетом України із земельних ресурсів переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області згідно з накладною N 372 від 26 червня 2008 року. 11 листопада 2008 року цей бланк державного акта виданий управлінню земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області. Згідно з інформацією архівного сектору Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25 березня 2015 року в документах архівного фонду інформації про надання зазначеної земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва в межах Гореницької сільської ради в період з 22 червня 2005 року по 2011 рік на підставі розпоряджень Києво-Святошинської районної державної адміністрації не виявлено. Отже, рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки не приймалося, документація із землеустрою щодо її відведення не розроблялася, а державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 23 листопада 2006 року виготовлено на бланку державного зразка, який переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області лише у 2008 році. Крім того, зазначений державний акт на право власності видано незаконно ще й тому, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення. Зазначені земельні ділянки розташовані у 39 кварталі 21 виділу Приміського лісництва та перебувають у користуванні ДП "Київлісгосп". У державного підприємства спірні земельні ділянки у передбаченому законом порядку не вилучалися. Також позивач зазначав, що рішенням Київської обласної ради шостого скликання N 364-19-VI від 21 червня 2012 року оголошено Лісовий заказник "Гореницький" загальною площею 221 га в адміністративних межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад, в межах якого також розташована спірна земельна ділянка. Заказник перебуває у віданні ДП "Київлісгосп" Приміського лісництва. Оскільки спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення і перебувають у користуванні ДП "Київлісгосп", однак вибули з державної власності за відсутності рішення уповноваженого органу, а тому позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки та витребувати їх із чужого незаконного володіння на користь ДП "Київлісгосп". Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року залишено без змін. У серпні 2017 року заступник Генерального прокурор України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час розгляду справи, підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц, від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1923/13ц; постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16, від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року в справі N 916/2129/15 (провадження N 6-604гс16), 8 червня 2016 року (провадження N 6-3029цс15), 22 березня 2017 року (провадження N 6-3063цс16), 12 квітня 2017 року у справі N 362/122/15-ц (провадження N 6-1852цс16), 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц та від 12 липня 2017 року (провадження N 6-2458цс16) у справі N 369/6601/15-ц. Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 вересня 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки заступник Генерального прокурора України оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної Прокуратури України Халанчук О.С. та ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2013 року ОСОБА_8 відчужила на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,2966 га (кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:0298) з цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради. Після цього ОСОБА_3 здійснив поділ зазначеної земельної ділянки на 10 окремих земельних ділянок площами: -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2; -0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3 -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_4; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_5; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_6 -0,2029 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_7 -0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_8 -0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_9; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_10; -0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_11 У подальшому дві земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_12 були об'єднані в одну земельну ділянку з визначенням нового кадастрового номера НОМЕР_13. ОСОБА_3 відчужив земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_4, НОМЕР_2 на користь ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив із того, що прокурор пред'явив позов зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. У наданих заявником для порівняння судових рішеннях, а саме постановах Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року (справа N 909/837/16) та 24 листопада 2016 року (справа N 5017/3702/2012), ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року (справа N 367/3618/15-ц), суди дійшли висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор. У постанові від 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що колив передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач - держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень, а не прокурор. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України. Разом з тим зі змісту наданої для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1923/13ц вбачається, що у цій справі та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 22 березня 2017 року (N 6-3063цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування позовної давності. Крім того, висновок, викладений в ухвалі суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, викладеному у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року в справі N 916/2129/15 (6-604гс16) щодо застосування норм статті 388 ЦК України, оскільки суд, у справі яка розглядається, відмовив у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності. Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц також не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки нею відмовлено в задоволенні заяви про перегляд у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для перегляду, не підтвердилися. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верхового Суду виходить з такого. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи). Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Аналогічний висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), наданій заявником для порівняння. Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор. У справі, яка розглядається, суди всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України, достеменно не встановили, коли про порушення своїх прав довідались або могли довідатись саме Київська ОДА та ДП "Київлісгосп", в інтересах яких прокурор звернувся з позовом до суду. Крім того, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи). За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, ухвала Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII), пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. Постанова Іменем України 11 липня 2018 року м. Київ справа N 532/131/16-ц провадження N 61- 2234св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В., Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), Черняк Ю.В., позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, відповідач - ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 23 березня 2016 року у складі колегії суддів: Панченка О.О., Бутенко С.Б., Прядкіної О.В., ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 21 квітня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 4 300 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 34,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Однак відповідач не виконав умови кредитного договору належним чином у зв'язку з чим утворилась заборгованість. З урахуванням викладеного, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_7 заборгованість станом на 30 червня 2015 року у розмірі 21 789,53 грн за кредитним договором від 21 квітня 2007 року, яка складається з: заборгованості за кредитом - 4 188,95 грн. заборгованості за процентами - 11 897,48 грн. нарахованої комісії - 4 427,41 грн. штрафів (фіксована частина та процентна складова) - 2084,21 грн. Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 21 квітня 2007 року у розмірі 21 789,53 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог, оскільки ОСОБА_7 по закінченню строку дії картки не звернувся до банку з вимогою про відмову в продовженні строку вкладу, строк дії картки у відповідності до пункту 3.13 Умов та правил надання банківських послуг вважається продовженим і підстав для застосування строку позовної давності не вбачав. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк". Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду із позовом за захистом свого порушеного права поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_7, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. У квітні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не встановив належним чином обставин справи та не взяв до уваги те, що відповідач грошові кошти не повернув, кредитний договір не є розірваним чи припиненим, а також не врахував, що оскільки розрахунок процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, ПАТ КБ "ПриватБанк" має право на отримання процентів та неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу, тобто у межах позовної давності, що відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 02 грудня 2015 року у справі N 6-249цс15. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 11 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судом установлено, що 21 квітня 2007 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_7 уклали кредитний договір (який складається із заяви позичальника про оформлення кредиту, з Умов та правил надання банківських послуг, з правил користування платіжною картою та тарифів банку), за яким останній отримав кредит у розмірі 4 300 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 34,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а. с. 6-12). Згідно розрахунку, наданого банком, станом на 30 червня 2015 року заборгованість ОСОБА_7 становить 21 789,53 грн. що складається із: заборгованості за кредитом - 4 188,95 грн. заборгованості по процентам за користування кредитом - 11 897,48 грн. заборгованості за пенею та комісією - 4 427,41 грн. штрафу (фіксована частина) - 250 грн. штраф (процентна складова) - 1 025, 69 грн. Під час розгляду справи в суді першої інстанції в судовому засіданні ОСОБА_7 заявив клопотання про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності (а. с. 56-58). Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Оскільки кредитний договір є двостороннім договором, то права й обов'язки виникають у кожного контрагента. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Аналогічну за змістом правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року N 6-14цс14, від 12 листопада2014 року N 6-167цс14. Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року N 14-10цс18, у якій також вказано, що для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі N 6-249цс15. У відповідності до пункту 3.1.3 Умов та правил надання банківських послуг передбачено продовження банком строку дії картки у разі наявності двох умов: якщо до початку місяця закінчення строку її дії не надійшла письмова заява Держателя про закриття картрахунку та при умові наявності грошових коштів на картрахунку для оплати послуг по виконанню розрахункових операцій по даному рахунку. Також встановлено, що на рахунку ОСОБА_7 грошових коштів немає, по закінченню строку дії картки йому нова не видавалася, а останній платіж на погашення кредиту внесено 01 квітня 2009 року на суму 150 грн. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк",апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, вірно застосувавши положення статей 256, 261 ЦК України, дійшов до правильного висновку, про те, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустив передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності звернення до суду, про застосування якого заявив ОСОБА_7, оскільки останній платіж він здійснив 01 квітня 2009 року, а з позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 16 липня 2015 року. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами компетенції Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України), вже були предметом розгляду судом апеляційної інстанції та мотивовано ним відхилені. Посилання касаційної скарги на постанову Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року N 6-249цс15 є безпідставними, оскільки Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові відступила від цієї позиції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обґрунтоване рішення, подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суд першої інстанції та ухвалу апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 23 березня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Синельников Є.В. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 359/2012/15-ц Провадження N 14-101цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б.,Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у складі судді Журавського В.В., рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року у складі суддів Голуб С.А., Гуля В.В., Приходька К.П. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року у складі суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В., Умнової О.В. за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130, ОСОБА_131, ОСОБА_132, ОСОБА_133, про визнання розпоряджень та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування їх у власність та постійне користування держави ВСТАНОВИЛА: У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Бориспільський лісгосп" із позовом до Київської ОДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання розпоряджень, державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними, витребування у власність та постійне користування держави земельних ділянок. На обґрунтування позову послався на те, що Київська ОДА перевищила надані їй законом повноваження, розпорядившись земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, які були єдиним масивом та розташовувались у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, вилучивши їх з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", змінивши цільове призначення всього масиву на землі сільськогосподарського призначення та передавши їх у приватну власність громадян. Такі дії вчинені Київською ОДА з порушенням норм статей 20, 22, 57, 116, 118, 122, частини дев'ятої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), пункту 5 статті 27, статей 13, 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), статей 3, 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації". У зв'язку з викладеним, прокурор в інтересах держави просив: - визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 516, 518, 520-525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначення та передачу земельних ділянок у власність"; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 533 року в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_120, ОСОБА_121 та ОСОБА_122; - визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 534 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_123 та ОСОБА_124; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 538 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність земельних ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130 та ОСОБА_131; - визнати недійсним розпорядження голови Київської ОДА від 9 квітня 2008 року N 540 в частині вилучення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", зміни цільового призначення з категорії земель лісогосподарського на категорію земель сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність ділянок площею по 0,12 га громадянам ОСОБА_132, ОСОБА_133 та ОСОБА_4; - визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_3: серії НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_2, серії НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_4, серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6, серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8, серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10, серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12, серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14, серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16, серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18, серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20, серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22, серії НОМЕР_26, кадастровий номер НОМЕР_23, серії НОМЕР_24, кадастровий номер НОМЕР_25, серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28, серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30, серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32, серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34, серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36, серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38, серії НОМЕР_39 кадастровий номер НОМЕР_40, серії НОМЕР_45 кадастровий номер НОМЕР_41, серії НОМЕР_42, кадастровий номер НОМЕР_43, серії НОМЕР_44, кадастровий номер НОМЕР_46, серії НОМЕР_47, кадастровий номер НОМЕР_48, серії НОМЕР_49, кадастровий номер НОМЕР_50 серії НОМЕР_51, кадастровий номер НОМЕР_52, серії НОМЕР_53, кадастровий номер НОМЕР_54, серії НОМЕР_55, кадастровий номер НОМЕР_56, серії НОМЕР_57, кадастровий номер НОМЕР_58, серії НОМЕР_59, кадастровий номер НОМЕР_60, серії НОМЕР_61, кадастровий номер НОМЕР_62, серії НОМЕР_63, кадастровий номер НОМЕР_64, серії НОМЕР_65, кадастровий номер НОМЕР_66, серії НОМЕР_67, кадастровий номер НОМЕР_68, серії НОМЕР_69, кадастровий номер НОМЕР_70, серії НОМЕР_71, кадастровий номер НОМЕР_72, серії НОМЕР_73, кадастровий номер НОМЕР_74, серії НОМЕР_75, кадастровий номер НОМЕР_76, серії НОМЕР_77, кадастровий номер НОМЕР_78, серії НОМЕР_79, кадастровий номер НОМЕР_80, серії НОМЕР_81, кадастровий номер НОМЕР_82, серії НОМЕР_83, кадастровий номер НОМЕР_84, серії НОМЕР_85, кадастровий номер НОМЕР_86, серії НОМЕР_87 кадастровий номер НОМЕР_88, серії НОМЕР_89, кадастровий номер НОМЕР_90, серії НОМЕР_91, кадастровий номер НОМЕР_92, серії НОМЕР_93, кадастровий номер НОМЕР_94, серії НОМЕР_95, кадастровий номер НОМЕР_96, серії НОМЕР_97, кадастровий номер НОМЕР_98, серії НОМЕР_99, кадастровий номер НОМЕР_100, серії НОМЕР_101, кадастровий номер НОМЕР_102, серії НОМЕР_103, кадастровий номер НОМЕР_104, серії НОМЕР_105, кадастровий номер НОМЕР_106, серії НОМЕР_107, кадастровий номер НОМЕР_108, серії НОМЕР_112, кадастровий номер НОМЕР_109, серії НОМЕР_110, кадастровий номер НОМЕР_111, серії НОМЕР_113, кадастровий номер НОМЕР_114, серії НОМЕР_115, кадастровий номер НОМЕР_116, серії НОМЕР_117, кадастровий номер НОМЕР_118, серії НОМЕР_119, кадастровий номер НОМЕР_120, серії НОМЕР_121 кадастровий номер НОМЕР_122, серії НОМЕР_123, кадастровий номер НОМЕР_124, серії НОМЕР_125, кадастровий номер НОМЕР_126, серії НОМЕР_127, кадастровий номер НОМЕР_128, серії НОМЕР_129, кадастровий номер НОМЕР_130, серії НОМЕР_131, кадастровий номер НОМЕР_132, серії НОМЕР_133, кадастровий номер НОМЕР_134, серії НОМЕР_135, кадастровий номер НОМЕР_136, серії НОМЕР_137, кадастровий номер НОМЕР_138, серії НОМЕР_139 кадастровий номер НОМЕР_140, серії НОМЕР_141, кадастровий номер НОМЕР_142, серії НОМЕР_145, кадастровий номер НОМЕР_143, серії НОМЕР_144, кадастровий номер НОМЕР_146, серії НОМЕР_147, кадастровий номер НОМЕР_148, серії НОМЕР_149, кадастровий номер НОМЕР_150, серії НОМЕР_151, кадастровий номер НОМЕР_152, серії НОМЕР_153, кадастровий номер НОМЕР_154, серії НОМЕР_155, кадастровий номер НОМЕР_156, серії НОМЕР_157, кадастровий номер НОМЕР_158, серії НОМЕР_159, кадастровий номер НОМЕР_160, серії НОМЕР_161, кадастровий номер НОМЕР_162, серії НОМЕР_163, кадастровий номер НОМЕР_164, серії НОМЕР_165, кадастровий номер НОМЕР_166, серії НОМЕР_167, кадастровий номер НОМЕР_168, серії НОМЕР_169, кадастровий номер НОМЕР_170, серії НОМЕР_171, кадастровий номер НОМЕР_172, серії НОМЕР_176, кадастровий номер НОМЕР_173 серії НОМЕР_174, кадастровий номер НОМЕР_175, серії НОМЕР_177, кадастровий номер НОМЕР_178, серії НОМЕР_179, кадастровий номер НОМЕР_180, серії НОМЕР_181, кадастровий номер НОМЕР_182, серії НОМЕР_183, кадастровий номер НОМЕР_184, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_187, кадастровий номер НОМЕР_188, серії НОМЕР_189, кадастровий номер НОМЕР_190, серії НОМЕР_191, кадастровий номер НОМЕР_192, серії НОМЕР_193, кадастровий номер НОМЕР_194, серії НОМЕР_195, кадастровий номер НОМЕР_196, серії НОМЕР_197, кадастровий номер НОМЕР_198, серії НОМЕР_199, кадастровий номер НОМЕР_200, серії НОМЕР_201, кадастровий номер НОМЕР_202, серії НОМЕР_203, кадастровий номер НОМЕР_204, серії НОМЕР_205, кадастровий номер НОМЕР_206, серії НОМЕР_207, кадастровий номер НОМЕР_208, серії НОМЕР_209, кадастровий номер НОМЕР_210, серії НОМЕР_185, кадастровий номер НОМЕР_186, серії НОМЕР_211, кадастровий номер НОМЕР_212, серії НОМЕР_213, кадастровий номер НОМЕР_214, серії НОМЕР_215, кадастровий номер НОМЕР_216, серії НОМЕР_217, кадастровий номер НОМЕР_218, серії НОМЕР_219, кадастровий номер НОМЕР_220, серії НОМЕР_221, кадастровий номер НОМЕР_222, серії НОМЕР_223, кадастровий номер НОМЕР_224, серії НОМЕР_225, кадастровий номер НОМЕР_226, серії НОМЕР_227, кадастровий номер НОМЕР_228, серії НОМЕР_229, кадастровий номер НОМЕР_230, серії НОМЕР_231, кадастровий номер НОМЕР_232, серії НОМЕР_233, кадастровий номер НОМЕР_234, серії НОМЕР_235, кадастровий номер НОМЕР_236, серії НОМЕР_237, кадастровий номер НОМЕР_238, серії НОМЕР_239, кадастровий номер НОМЕР_240, серії НОМЕР_241, кадастровий номер НОМЕР_242, серії НОМЕР_243, кадастровий номер НОМЕР_244, серії НОМЕР_245, кадастровий номер НОМЕР_246, серії НОМЕР_247, кадастровий номер НОМЕР_248, серії НОМЕР_249, кадастровий номер НОМЕР_250, серії НОМЕР_251, кадастровий номер НОМЕР_252, серії НОМЕР_253, кадастровий номер НОМЕР_254, серії НОМЕР_255, кадастровий номер НОМЕР_256, серії НОМЕР_257, кадастровий номер НОМЕР_258; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" з незаконного володіння ОСОБА_3 зазначені земельні ділянки, розташовані за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, загальною площею 15,72 га, вартістю 9 млн 902 тис. 683 грн; - визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_259 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_260,, виданий на ім'я ОСОБА_4; - витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП "Бориспільський лісгосп" із незаконного володіння ОСОБА_4 зазначену земельну ділянку, розташовану за межами с. Гнідин Бориспільського району Київської області, площею 0,12 га, вартістю 75 тис. 593 грн. Київська ОДА проти позову заперечила, посилаючись на те, що вилучення і надання у власність для несільськогосподарських потреб земельних ділянок на відповідній території площею до 1 га, які перебувають у державній власності, було віднесено законом до повноважень міських державних адміністрацій. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки оскаржувані розпорядження були прийняті у 2008 році, а перевірку дотримання вимог земельного законодавства, на яку прокуратура посилається в обґрунтування строку, коли їй стало відомо про порушення, здійснено у 2014 році. ОСОБА_4 проти позову заперечила з огляду на те, що вона ніколи не була власником спірної земельної ділянки, будь-яких заяв для її отримання не подавала, акт про право власності на земельну ділянку чи інший правовстановлюючий документ не отримувала, тому не є належним відповідачем у справі. ОСОБА_3 проти позову заперечила, посилаючись на те, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки на кожну земельну ділянку розроблені окремі проекти землеустрою з присвоєнням окремих кадастрових номерів. Закон не встановлює заборон на подальше об'єднання земельних ділянок площею до 1 га, які законно набуті новими власниками. У проектах землеустрою міститься згода землекористувача? ДП "Бориспільський лісгосп" (позивача) та позитивний висновок державної землевпорядної експертизи. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки нагляд за додержанням законодавства у сфері земельних відносин здійснюється прокурорами постійно, Київська ОДА систематично інформувала прокуратуру щодо прийнятих розпоряджень, проте з моменту їх прийняття до часу звернення до суду минуло більше шести років. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 20 квітня 2016 року, рішення суду першої інстанції змінено: виключено з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року залишено без змін. 23 лютого 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У заяві просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити. На підтвердження зазначених підстав заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року (у справі N 910/3725/14), 24 листопада 2016 року (у справі N 5017/3702/2012) та 14 грудня 2016 року (у справі N 5015/3297/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого2016 року (у справі N 6-34931ск15), 21 жовтня 2016 року (у справі N 608/969/13-ц), ухвалу Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року (у справі N 6-15350вов10), постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року (у справі N 3-3376к08), 20 серпня 2013 року (у справі N 3-18гс13), 22 квітня 2015 року (у справах N 6-209цс14 та N 6-48цс15) та 8 червня 2016 року (у справі N 3-3029цс15). Ухвалою Верховного Суду України від 3 березня 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. Ухвалою Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на засіданні судових палат у цивільних та господарських справах цього Суду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 5 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою від 11 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. За змістом положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України; тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначаються Законом України "Про місцеві державні адміністрації", нормами земельного та лісового законодавства. Відповідно до статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статті 31 ЛК України (тут і далі? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Частиною шостою статті 149 ЗК України встановлено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Кабінету Міністрів України. Під час розгляду справи суди встановили, що головою Київської ОДА 9 квітня 2008 року видано розпорядження від N 516, 518, 520?525, 527, 529, 530, 532, 537, 541 "Про вилучення, зміну цільового призначеннята передачу земельних ділянок у власність", якими затверджено проекти землеустрою щодо припинення права постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 17,88 га, вилучено їх у постійного користувача, змінено цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев і передано у власність ОСОБА_4 та ще 156 громадян земельні ділянки по 0,12 га кожному для ведення індивідуального садівництва. Зазначені земельні ділянки розташовані на території Гнідинської сільської ради Бориспільського райони Київської області (10 квартал Вишеньківського лісництва). Частина громадян на підставі договорів купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки на користь ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які в подальшому отримали державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Відповідно до положень статей 19, 57, 84 ЗК України та статті 5 ЛК України спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувались для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Звертаючись до суду з позовом, перший заступник прокурора Київської області послався на те, що про допущені Київською ОДА порушення прокуратура довідалася лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі відповідної постанови від 18 червня 2014 року за власною ініціативою прокурора. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані розпорядження Київської ОДА не були спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, оскільки стосувались відчуження конкретних земельних ділянок площею до 0,12 га на користь певних громадян. Законодавство України не містить відповідних норм, обмежень чи заборон щодо видання таких розпоряджень в один день. Відсутні підстави стверджувати, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, оскільки воно надало дозвіл на вилучення з його постійного користування земельних ділянок лісогосподарського призначення; землевпорядна документація виготовлена та затверджена уповноваженими органами у встановленому законом порядку. Норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Суд не бере до уваги посилання прокурора на те, що йому стало відомо про обставини прийняття оскаржуваних розпоряджень лише після проведення перевірки у 2014 році, оскільки право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2008 році, коли він мав довідатися про прийняття оскаржуваних розпоряджень Київської ОДА, відтак позовна давність за цими вимогами сплила у 2011 році. Прокурор не звертався до суду з клопотанням про поновлення строку звернення до суду та не надав суду доказів, що строк позовної давності пропущено з поважних причин. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи з мотивувальної частини таку підставу для відмови в задоволенні позову, як недоведеність позовних вимог прокурора, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з такого. Оскаржувані розпорядження Київської ОДА, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування ДП "Бориспільський лісгопс", видано в один день - 9 квітня 2008 року. Ними вилучено ліси загальною площею 17,88 га, які знаходились у 10 кварталі Вишеньківського лісництва, є єдиним лісовим масивом, використовувались для ведення лісового господарства, та передано у власність громадянам для ведення індивідуального садівництва. Вказане свідчить про те, що Київська ОДА розпорядилась землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкових висновків по суті спору, встановивши відсутність порушень з боку Київської ОДА при видачі оскаржуваних розпоряджень. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 березня 2013 року в аналогічній справі N 6?13цс13, яка полягає у наступному. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні,?- ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси? площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до категорії лісів першої категорії та перебували в державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам. Оспорювані розпорядження, якими вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення з постійного користування одного й того самого постійного користувача, видано в один день, ними вилучено ліси першої категорії загальною площею, що значно перевищує 1 га, які знаходилися в межах суміжних кварталів лісництва та використовувалися для ведення лісового господарства, змінено їх цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення й передано у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Зважаючи на цю обставину, суду касаційної інстанції необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і в зв'язку із цим чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом його повноважень. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2007 року у справі "Hamer проти Бельгії" (заява N 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, щовтручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, у якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такій лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, у якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним. Водночас, установивши наявність підстав для задоволення позову по суті, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позовна давність, про застосування якої було заявлено стороною у спорі, за вимогами прокурора про оскарження розпоряджень Київської ОДА від 9 квітня 2008 року закінчилась 10 квітня 2011 року, оскільки державі в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було й об'єктивно могло бути відомо про можливі порушення права власності держави на землю з часу винесення оскаржуваних розпоряджень. Однак ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення зазначених порушень протягом позовної давності, а тому право держави як власника землі не підлягає судовому захисту. Разом із тим у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі N 5017/3702/2012 за позовом заступника Білгрод-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району до Тарутинської районної державної адміністрації, Товариства з обмеженою відповідальністю "Тіса" про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки суд касаційної інстанцій дійшов висновку про те, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури та позивачі дізналися про факт відсутності у районної державної адміністрації повноважень на розпорядження землями оборони. Таким фактом суд вважав судові рішення в інших (адміністративній та господарській) справах про визнання протиправними, скасування та визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації, які були підставою для укладення оспорюваних договорів оренди землі. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що підстави для застосування позовної давності у цьому спорі відсутні, оскільки відповідачі не довели, коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав. У постанові від 24 листопада 2016 року у справі N 910/3725/14 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави до Київської міської ради, Обслуговуючого житлового кооперативу "Харчомашовець", Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація", Товариства з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" про визнання недійсними рішення про передачу земельних ділянок, державних актів на право власності на землю та визнання відсутності прав Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що початок позовної давності слід обчислювати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оскаржуваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення кооперативу з порушенням положень чинного законодавства, оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність його створення в момент ухвалення цього рішення. В цій справі прокурор фактично захищає як державні інтереси право на землю громади міста Києва, яка не може бути позивачем і щодо обізнаності якої про безоплатне надання земельної ділянки органом місцевого самоврядування незаконно створеному житлово-будівельному кооперативу матеріали справи не свідчать, так само як і про обізнаність про таке депутатів ради, які голосували за це рішення. Касаційна інстанція звертає увагу на те, що в цій справі прокурор захищає, зокрема, і від представницького органу саме інтереси громади, яка покладалася на легітимність і добросовісних дій державного органу. У постанові від 14 грудня 2016 року у справі N 5015/3297/12 за позовом першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд", Приватного підприємства "Автотехнобудсервіс" про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що відчуження об'єкта державної власності відбулося з порушенням законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, без дозволу на відчуження майна суб'єкта управління та без згоди Фонду державного майна України, тому з урахуванням поважності причин пропуску позовної давності договір слід визнати недійсним. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року (справа N 3-18гс13), на яку у своїй заяві посилається заступник Генерального прокурора України, суд касаційної інстанції безпідставно відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод про відступлення права вимоги та були позбавлені права під час судового розгляду в іншій справі перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не є підставою для висновку про пропуск позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-48цс15), початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди встановили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, укладеного від його імені іншою особою, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення у 2005 році спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. У постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року (справа N 6?3029цс15), викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України, вказавши на відсутність підстав для застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України до спірних правовідносин, зазначив, що заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства "Київське лісове господарство", проте суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не встановили та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права. Викладене свідчить про наявність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 261 ЦК України. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (справа N 6-209цс14) викладено висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, який був чинним на час звернення позивача до суду, що свідчить про відсутність неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2016 року у справі N 608/969/13-ц не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки її скасовано постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, а справу направлено на новий розгляд з метою з'ясування, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з цим позовом. Таке право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про це порушення. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суди не з'ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права. Ухвала Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 постановлена в порядку перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах, тому не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 2 вересня 2008 року у справі N 3-3376к08, ухвалена у порядку касаційного перегляду, також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення у справі та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року у справі N 6-34931ск15 суди розглянули позовні вимоги про визнання права власності на частину квартири та визнання коштів спільною власністю. Отже, у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справі, судове рішення в якій надане заявником для порівняння, правовідносини не є подібними, що також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57-59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, установлених підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, статей 355, 3602 ЦПК України в редакції до набрання чинності цим Законом, не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє її можливості ухвалити нове рішення у справі, тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За таких обставин, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа? направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України (яка відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII підлягає застосуванню під час перегляду справи Верховним Судом). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, статтями 403-404, підпунктів 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 16 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  4. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 653/1096/16-ц Провадження N 14-181 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Генічеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі також - відповідачі), третя особа без самостійних вимог - Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво" (далі також - третя особа), про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Прокопчук Л.П., Базіль Л.В. та Полікарпової О.М. Учасники справи: позивач: Генічеська міська рада, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог: Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 5 квітня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшених позовних вимог просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 (далі також - службова квартира), виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов'язати знятися з реєстраційного обліку. 2. Позовні вимоги мотивовані такими обставинами: 2.1. Службова квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Генічеська в особі Генічеської міської ради. 2.2. 24 лютого 2005 року Виконавчий комітет Генічеської міської ради ухвалив рішення N 74 "Про визнання службовою квартири АДРЕСА_1", яким вказана квартира була визнана службовою та передана на баланс Комунального підприємства "Генічеська житлово-експлуатаційна контора - 1", що у подальшому було перейменоване на "Міське житлове будівництво". 2.3. На підставі рішення Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року N 101 службова квартира була надана ОСОБА_3 як керівнику третьої особи та члену його сім'ї - дружині ОСОБА_4 - для проживання. 2.4. З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 6 березня 2012 року ОСОБА_3 припинив трудові відносини з третьою особою, з огляду на що він і ОСОБА_4 втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства. 2.5. Добровільно відповідачі звільняти службову квартиру не бажали. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 23 вересня 2016 року Генічеський районний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: визнав відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі; виселив відповідачів з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов'язав відповідачів знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1. 4. Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3 втратив право користування службовою квартирою у зв'язку з припиненням трудових правовідносин з третьою особою, а ОСОБА_4 - через те, що перестала бути членом сім'ї ОСОБА_3 після розірвання з ним шлюбу. 5. Відмовляючи у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, що не пов'язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 2 листопада 2016 року Апеляційний суд Херсонської області вирішив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що право позивача на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з дати звільнення ОСОБА_3 з посади, у зв'язку із зайняттям якої була надана службова квартира. Відтак, на думку апеляційного суду, позовна давність спливла 6 березня 2015 року. А тому, оскільки позивач звернувся з позовом лише 5 квітня 2016 року, пропустивши позовну давність, є підстави для відмови у позові. 8. Суд апеляційної інстанції вважав помилковими аргументи позивача щодо застосування статей 319 і 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування чужим майном, адже позивач не довів наявність між сторонами сервітуту та підстав, передбачених для його припинення. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У листопаді 2016 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про виселення. 12. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень потребує вирішення питання, яке становить виключну правову проблему, про застосування позовної давності до позовів про виселення. 13. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі N 6-92 цс 15, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі N 911/3614/16 та від 7 березня 2018 року у справі N 910/5108/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі N 308/14896/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі N 450/978/13-ц. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Позивач вважає, що позовна давність не пропущена, оскільки йому як власнику службової квартири стало відомо про те, що вона не звільнена відповідачами лише у квітні 2013 року. На підтвердження цих доводів позивач звертається до пункту 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав". 15. Аргументуючи приписами статті 124 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК), зазначає, що має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення зі службової квартири. (2) Доводи інших учасників справи 16. У січні 2017 року відповідач - ОСОБА_4 - надала суду заперечення на касаційну скаргу, які мотивує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. 17. Вказує на відсутність у позивача документів, що посвідчують право власності на спірну квартиру, а відтак - на безпідставність заявлених позовних вимог. 18. Інший відповідач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо застосування позовної давності до позову про виселення 19. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що квартиру АДРЕСА_1 згідно з рішенням Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 24 лютого 2005 року N 74 було включено до числа службових та передано на баланс третьої особи. 21. Згідно з пунктом 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року N 37 "Про службові жилі приміщення", службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори. 22. Як встановили суди попередніх інстанцій, міський голова Генічеська розпорядженням від 10 вересня 2003 року N 26/03 "Про прийняття на роботу ОСОБА_3" призначив ОСОБА_3 на посаду начальника третьої особи. 23. На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК). 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу третьої особи прийнято рішення розподілити службову квартиру житловою площею 39 кв. м ОСОБА_3, про що було складено протокол N 1. Після цього на підставі статті 118 ЖК виконавчий комітет Генічеської міської ради рішенням від 23 березня 2005 року N 101 "Про розподіл службової квартири АДРЕСА_1" затвердив вищезгаданий протокол. А 30 березня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було видано ордер на службове житлове приміщення N 2, в якому відповідальним квартиронаймачем зазначено ОСОБА_3 25. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК). 26. Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього. 27. У грудні 2006 року, як встановили суди попередніх інстанцій, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був розірваний, а 6 березня 2012 року міський голова Генічеська розпорядженням N 17 звільнив ОСОБА_3 з посади начальника третьої особи за угодою сторін. 28. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. 29. Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. 30. Суд першої інстанції, керуючись статтею 125 ЖК і пунктом 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року N 37, дійшов висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення. 31. Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення. 32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. 33. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). 34. Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. 35. Позивач вважає, що, звернувшись до суду з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, він не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї. Натомість, відповідач, звертаючись до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15, стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність. 36. Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла. 37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. 38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. 39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. 40. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння. 41. Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права. 42. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. 44. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння. 45. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказала, зокрема, на те, що у позивача відсутні документи, які посвідчують право власності на спірну квартиру, що, на її думку, свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог. 46. Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 47. Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами. 48. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі N 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав"). 49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. 50. Апеляційний суд Херсонської області обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) спливла. 51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. 52. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 53. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відступає відвисновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. (1.2) Щодо обґрунтованості підстав для виселення 54. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 55. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 56. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява N 66746/01, § 82). 57. ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. 58. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як "необхідне в демократичному суспільстві". 59. Формулювання "згідно із законом" не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", § 43). 60. Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування. 61. Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. 62. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. 63. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява N 18986/06, § 71). 64. Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" ("Zehentner v. Austria"), заява N 20082/02, § 56). 65. Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. 66. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. 67. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. 68. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява N 7205/02, § 60-63). 69. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява N 33202/96, § 110). 70. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14. 71. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 72. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 73. Згідно зі статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій, другій і п'ятій статті 263 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у касаційному суді. 74. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 75. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 76. Під час судового розгляду справи ОСОБА_4 просила суд врахувати, що саме вона з дозволу відповідних органів влади за власні кошти перепланувала службову квартиру та забезпечила до неї газопостачання. Крім того, стверджувала, що виселення її зі службової квартири становитиме надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати. 77. Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 6-115 цс 13). 78. Крім того, перевіряючи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щосуди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: акт обстеження на предмет проживання (т. 1, а. с. 73), картку реєстрації (т. 1, а. с. 32), робочий проект газопостачання службової квартири (т. 1, а. с. 59-72), справу на службову квартиру (т. 1, а. с. 81-89), а також докази витрат, понесених у зв'язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням (т. 1, а. с. 75-80; 90-101), на які звертала увагу ОСОБА_4 (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 79. З огляду на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, касаційна скарга є частково обґрунтованою. 80. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 81. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 82. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 83. Оскільки суди попередніх інстанцій дослідили не всі зібрані у справі докази, не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, зокрема не встановили пропорційність виселення відповідачів із службового житла згідно зі статтею 8 Конвенції, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року слід скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 84. Згідно з частиною п'ятою статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 85. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 86. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 87. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 88. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України). 89. Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). 90. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК). 91. Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно. 92. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 93. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК). 94. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. 95. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 96. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 97. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 98. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генічеської міської ради задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
  5. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 752/7024/17 № апеляційного провадження: 22-ц/796/ 4204 /2018 Головуючий у суді першої інстанції: Мирошниченко О.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Прокопчук Н.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2018 року м. Київ Апеляційний суд м.Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :судді-доповідача: ПрокопчукН.О. суддів: Саліхова В.В., Шкоріної О.І., при секретарі: Булах А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 05 березня 2018 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором ,- ВСТАНОВИВ : У квітні 2017 року позивач звернувся до суду з даним позовом до відповідача. Посилаючись на те, що відповідач не належним чином виконує зобов`язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього виникла заборгованість, яку добровільно він не погасив, позивач просив стягнути з нього на свою користь 48 875.35 грн., що становить загальну суму заборгованості станом на 28.02.2017 року. Рішенням Голосіївського районного суду від 05.03.2018 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі Публічного акціонерного товариства Комерційний банк &qun:;Приватбанк&quto; ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про задоволення позову у повному обсязі. Позивач посилається на незаконність судового рішення, порушення норм матеріального і процесуального права, неповне з;ясування обставин, що мають значення для справи. Вважає, що суд не урахував того, що зобов язання має виконуватися належним чином, договір діє до повного його виконання, позовна давність може сплинути лише до деяких чергових платежів, відповідач у порушення зобов&q? ч;язання кредит та відсотки за користування ним не сплатив. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив залишити її без задоволення як безпідставну. Просить звернути увагу на те, що позивачем не доведено надання відповідачу кредитних коштів, розміру кредиту та умов його надання, розрахунок заборгованості здійснено неправомірно та він не доводить наявності заборгованості, її розміру та згоди відповідача на отримання кредиту під відсотки та зміну їх розміру в односторонньому порядку. Крім того, звернувшись із позовом у квітні 2017 року про стягнення заборгованості по кредиту у розмірі 300 грн. за договором від 19.11.2012 року, позивач пропустив строк позовної давності про застосування якої заявив ОСОБА_3 Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України ( у редакції Закону № 2147- VIII від 03 жовтня 2017 року), до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Відповідно до п. 3 Розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIIIапеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом. У зв'язку із вищевикладеним справа підлягає розгляду у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року. До суду апеляційної інстанції представник позивача двічі не з&qust;явився, повідомлений належним чином. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання представника позивача Штронди А.М., надісланого 30.08.2018 року електронною поштою, про відкладення розгляду справи з посиланням на зайнятість представників Банку у інших судових засіданнях з огляду на повторність неявки представника позивача та недоведеність поважності причин неявки. Виходячи з положень ч.2 ст.372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе провести апеляційний розгляд справи за відсутності представника ПАТ КБ ПриватБанк;. Відповідач та його представник адвокат ОСОБА_5 вважають апеляційну скаргу безпідставною та необгрунтованою, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін з урахування доводів вказаних ними у відзиві на апеляційну скаргу. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як убачається з матеріалів справи та установлено судом 19.11.2012 року між сторонами було укладено кредитний договір б/н., відповідно до якого банк надав відповідачеві кредит у розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Позивач зазначає, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором порушив, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість перед банком, яка станом на 28.02.2017 року становить 48 875 грн. 35 коп. та складається із заборгованості за кредитом у розмірі 2 531,39 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 39451,22 грн., заборгованості за пенею та комісією у розмірі 4089,15 грн., а також штрафів відповідно до п. 2.1.1.7.6 умов та правил надання банківських послуг, що складаються із штрафу у фіксованій частині у розмірі 500,00 грн. та штрафу у процентній складовій у розмірі 2303,59 грн. Відповідач подав заяву про застосування позовної давності. Відповідно до розрахунку, наданого позивачем, відповідач порушив умови договору щодо сплати щомісячних платежів з 2012 року, а з 31.07. 2013 року не здійснював жодних платежів. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що банк звернувся до суду з позовом поза межами строку позовної давності, а умови щодо збільшення строк позовної давності не можна вважати такими, що узгоджені сторонами, оскільки ці Умови не підписані відповідачем. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Суд першої інстанції правильно виходив з того, що письмового договору між сторонами про збільшення позовної давності укладено не було, оскільки Умови і правила надання банківських послуг у ПриватБанку відповідачем не підписані. У анкеті - заяві позичальника від 19.11.2012 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. З розрахунку заборгованості, наданого банком, вбачається, що відповідач перестав сплачувати будь - які платежі починаючи з 31.07.2013 року. Позивач звернувся з даним позовом до суду 03.04.2017 року. Відтак висновки суду про пропуск позивачем позовної давності відповідають нормам матеріального права та встановленим обставинам справи. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції вважає,що висновки суду відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно. Всі висновки суду першої інстанції щодо пред'явлених у рамках даної справи позовних вимог повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення . Обставин, які б давали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга не містить. Встановивши факти та зумовлені ними правовідносини, суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, підстав для скасування якого колегія суддів не знаходить. Керуючись ст.ст.268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України , суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 05 березня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного її тексту може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Судя-доповідач : Судді : Повний текст постанови складений : 31 серпня 2018 року http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76160993
  6. Постанова Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 469/1203/15-ц Провадження N 14-95цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -прокурора Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у справі за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування, УСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року заступник прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська сільрада) звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) та ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування. Позов мотивовано тим, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА прийнято розпорядження N 924 про продаж приватному підприємцю ОСОБА_9 (далі - ПП ОСОБА_9.) двох земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, зокрема земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га, як зазначено в розпорядженні, зайняту під будівлями. 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, згідно з якими до ПП ОСОБА_9 перейшло право приватної власності на них та 22 жовтня 2003 року отримано державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу, а покупець 29 березня 2004 року на підставі таких угод отримав правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки. 01 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши дві окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу. 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 - на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Під час здійснення перевірки у 2012 році було встановлено, що продаж спірних земельних ділянок ПП ОСОБА_9 відбувся з грубим порушенням водного та земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки знаходяться в межах нормативно визначеної зони прибережної захисної смуги Чорного моря, тому належать до земель водного фонду загальнодержавного значення. Посилаючись на те, що їх передачу (відчуження) у приватну власність законодавчо заборонено і тому всі угоди щодо відчуження цих земельних ділянок є недійсними, заступник прокурора з уточненням позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Березанської РДА від 06 березня 2003 року N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення"; визнати недійсними та скасувати державні акти на спірні земельні ділянки, видані останньому власнику ОСОБА_8, а також витребувати в неї вказані земельні ділянки. Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Чорного моря та були неправомірно передані у приватну власність ПП ОСОБА_9, проте прокурор звернувся із цим позовом до суду з простроченням строку позовної давності. Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року розподілено судові витрати. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 06 жовтня 2003 року N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення" в частині прийняття рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок площами 0,2 га та 0,0750 га для комерційного використання в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 16 червня 2006 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 190 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 16 червня 2006 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 191 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку, площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор звернувся до суду у вересні 2015 року у межах строку, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки про незаконність передачі земельної ділянки у приватну власність прокуратурі стало відомо у жовтні 2012 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Коблівської сільради, оскільки остання могла довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваного розпорядження - 06 жовтня 2003 року. 14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві заступник Генерального прокурора України просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, а саме у зв'язку знеоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідністю оскаржуваного судового рішення викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та скасування державного акта про право власності на землю, визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними і їх витребування; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним, визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути майно; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування, витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 07 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 27 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА Миколаївської області прийнято в розпорядження N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення", за яким було прийнято рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, а саме: земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га (зайняту під будівлями) (т. 1, а. с. 13). Цього ж дня 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два окремі договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської державної нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за N 1579 та N 1580 відповідно (т. 1, а. с. 18, 19). 22 жовтня 2003 року на підставі вказаних угод ПП ОСОБА_9 отримав державні акти на право власності на земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі угоди купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за N 1698, N 1697 (т. 1, а. с. 20, 21). 29 березня 2004 року ОСОБА_10 отримав правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки. 1 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши окремі угоди їх купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О.Б., зареєстровані в реєстрі за N 1187, N 1188 (т. 1, а. с. 22, 24). 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,20 га з кадастровим номером НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради (т. 1, а. с. 26, 27). Відповідно до схеми місцезнаходження спірних земельних ділянок та повідомлення відділу Держземагентства України у Березанському районі Миколаївської області ці ділянки знаходяться в межах території Коблівської сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря, а саме: земельні ділянка з кадастровим номером НОМЕР_3 знаходиться на відстані 35-40 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 80-85 м до північного краю; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 знаходиться на відстані 55-60 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 125-130 м до північного краю (т. 1, а. с. 17). Зазначене підтверджено також довідкою приватного підприємства "Південь Зем" з планом-схемою місця розташування земельних ділянок, відповідно до якої за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 36,75 м та до північної межі - 81,78 м та за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_3 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 58,86 м та північної межі - 127,38 м (т. 1, а. с. 194-195). Заявник, посилаючись на те, що про наявність оскаржуваного розпорядження Березанської РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту с. Коблево та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності, з позовом до суду він звернувся у вересні 2015 року. У постановах Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі N 904/9643/16, від 09 серпня 2017 року у справі N 904/12519/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, вирішено спір щодо нежитлових приміщень. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Разом із тим посилання прокурора на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій справі позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Крім того, у зазначеній справі судами не вирішувалося питання щодо земель, які обмежені в цивільному обороті або вилучені із нього. Так само в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна, на яку як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо нерухомого майна, правовий режим якого відрізняється від правового режиму земельних ділянок, щодо яких встановлено заборону набуття їх у приватну власність. Отже, вищезазначені постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц та від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1293/13ц, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки хоча про прийняті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, позивач дотримався строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, оскільки лист директора КП "Святошинське лісопаркове господарство" про використання спільної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, а проведення відповідної прокурорської перевірки відбулося в травні 2014 року. Таким чином, звернувшись до суду із цим позовом у червні 2015 року прокурор не пропустив визначеного законом строку позовної давності (рішення від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц). Доводи щодо застосування строків позовної давності, на думку касаційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на те, що про порушення вимог закону щодо надання земельної ділянки позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року (рішення від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1293/13ц). Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України). Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковим. Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця). Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Крім того, судді Великої Палати Верховного Суду звертають увагу, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави України на землі прибережної захисної смуги. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не з'ясували юридичної природи і змісту позовних вимог, не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року задовольнити частково. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року, додаткове рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 09 серпня 2016 року, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ справа N 571/499//16-ц провадження N 61-10513св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М.Є., суддів: Антоненко Н.О., Журавель В.І. (суддя-доповідач), Крата В.І., Курило В.П. учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк", відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року у складі судді Комзюк А.Ф. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 17 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Максимчук З.М., Хилевича С.В., Шеремет А.М., ВСТАНОВИВ: У травні 2016 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 660,85 грн. На обґрунтування вимог позивач посилався на те, що відповідно до укладеного договору від 18 травня 2007 року N б/н ОСОБА_3 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві. На порушення умов договору позичальник зобов'язання належним чином не виконав, у зв'язку з чим станом на 29 лютого 2016 року має заборгованість у розмірі 33 660,85 грн. яка складається з 4 575,51 грн - заборгованості за кредитом; 21 038,16 грн - заборгованості за процентми за користування кредитом; 5 968,09 грн - заборгованості за пенею та комісією; 500,00 грн - штрафу (фіксована частина) та 1 579,09 грн - штрафу (процентна складова). Рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року у задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що у зв'язку зі спливом позовної давності порушене право позивача не підлягає захисту. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 17 жовтня 2016 року рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що банк звернувся до суду з пропуском позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України. У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року, публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволені позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені в межах позовної давності та передати справу у вказаній частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно відмовили у стягненні заборгованості за процентами в межах позовної давності, а саме: за період з 29 лютого 2013 року до 29 лютого 2016 року. Зокрема, заявник зазначає, що оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі повернуто не було, зобов'язання залишилося не виконаним, тому проценти підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності за кожним із платежів. Оскільки умовами кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення відповідно до правового висновку Верховного Суду України у постановах від 19 березня 2014 року у справі N 6-14цс14, від 12 листопада 2014 року у справі N 6-167 цс14, від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-169цс14, від 02 грудня 2015 року у справі N 6-249цс15. Судові рішення оскаржуються лише в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (частина перша статті 400 ЦПК України). Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу N 571/499//16-ц передано до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 18 травня 2007 року між закритим акціонерним товариством "Комерційний банк "ПриватБанк" (правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ "КБ "ПриватБанк") та ОСОБА_3 підписано заяву позичальника на отримання кредиту у розмірі 1 100,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Вказана заява разом із запропонованими Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку становить між банком та позичальником договір про надання банківських послуг. При укладанні договору сторони керувались частиною першою статті 634 ЦК України (договір приєднання), згідно з якою договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Пунктом 9.12 Умов та правил надання банківських послуг встановлено, що договір діє впродовж 12 місяців з часу підписання. Якщо протягом цього строку ні одна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення строку дії договору, то він автоматично пролонгується на такий же строк. Договором передбачено порядок та умови погашення кредиту, погашення заборгованості за кредитом, сплату нарахованих відсотків, комісії та інших витрат. Згідно з умовами кредитного договору від 18 травня 2007 року позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені в умовах кредитного договору (у розмірі 7 % залишку заборгованості на кінець звітного періоду до 25 числа місяця, наступного за звітним), та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 2,5 % від залишку поточної заборгованості за кредитом. Розрахунок відсотків за користування кредитом здійснюється з дати списання коштів з позичкового рахунка до майбутньої дати сплати відсотків, а також за період, що починається з попередньої дати сплати відсотків по поточну дату сплати відсотків. Розрахунок відсотків здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, на суму залишку заборгованості за кредитом. Нарахування відсотків здійснюється на дату сплати поточного чергового платежу, при цьому відсотки розраховуються на непогашену частину кредиту за фактичну кількість днів користування кредитними ресурсами, виходячи з фактичної кількості днів у році. Оскільки умови кредитного договору б/н від 18 травня 2007 року позичальником належним чином не виконувались, згідно з поданим розрахунком банком заборгованість станом на 29 лютого 2016 року склала 33 660,85 грн. із яких: 4575,51 грн - заборгованість за кредитом, 21 038,16 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 500,00 штраф (фіксована частина), 1 579,09 грн - штраф (процентна складова). Згідно з Правилами користування платіжною карткою строк дії картки вказаний лицевій стороні картки (місяць і рік). Картка діє до останнього календарного дня вказаного місяця (пункт 3.1.1). Після закінчення терміну дії відповідна карта продовжується банком на новий термін (шляхом надання клієнту карти з новим терміном дії), якщо раніше (до початку місяця закінчення терміну дії) не поступила письмова заява держателя про закриття карткового рахунку, а також при умовах наявності коштів на картковому рахунку для оплати послуг з виконання розрахункових операцій по картковому рахунку (в передостанній день місяця закінчення строку дії) і при дотриманні інших умов продовження, передбачених договором (пункт 3.1.3). Останній платіж ОСОБА_3 здійснила 22 жовтня 2007 року в сумі 49,44 грн. після чого грошові зобов'язання за договором не виконувались. Звертаючись до суду з позовом, ПАТ "КБ "ПриватБанк" просило стягнути з боржника суму заборгованості за відсотками, нарахованими на прострочену заборгованість за кредитом та пеню за період, відповідний загальному терміну позовної давності згідно зі статтею 257 ЦК України та 259 ЦК України. Під час розгляду справи в суді першої інстанції 09 серпня 2916 року ОСОБА_3 подав заяву про застосування позовної давності з огляду на те, що останній платіж ним внесений у 2009 році. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, встановив, що, звернувшись до суду 29 квітня 2016 року, ПАТ N КБ "ПриватБанк" пропустило трирічну позовну давність. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 ("Позика") глави 71 ("Позика. Кредит. Банківський вклад"), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 12 місяців - до 18 травня 2008 року включно. Відтак, у межах строку кредитування до 18 травня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 25 числа кожного місяця. Починаючи з 18 травня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 29 лютого 2013 року до 29 лютого 2016 року позовна давність не може бути застосована. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. Позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення пені. Позовна вимога про стягнення пені може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. Суди попередніх інстанцій встановили факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося, то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 14-10цс18. При цьому, для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, на який посилається заявник у касаційній скарзі, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі N 6-249цс15, який уможливлював стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову позивачу у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, та відсутності підстав для стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності. Аргументи касаційної скарги колегія суддів відхиляє, оскільки вони не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій, і при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 17 жовтня 2016 року в оскарженій частині, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Рішення Рокитнівського районного суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 17 жовтня 2016 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді: В.І. Журавель В.М. Коротун В.І. Крат В.П. Курило
  8. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 697/2751/14-ц Провадження N 14-85цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І.,Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Канівської міжрайонної прокуратури Черкаської області (далі - Канівська прокуратура) до Канівської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - Канівська РДА), ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Канівського міськрайонного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Черкаській області, управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області, приватний нотаріус Канівського районного нотаріального округу Стеблина Євгеній В'ячеславович, про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Червинської М.Є., Коротуна В.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В.) та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року (у складі колегії суддів: Новікова О.М., Храпка В.Д., Вініченка Б.Б.) з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, і УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року Черкаський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду з позовом до Канівської РДА, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби, треті особи: Державна інспекція сільського господарства у Черкаській області, управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області, приватний нотаріус Канівського районного нотаріального округу Стеблина Є.В., про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що відведення земельних ділянок площею по 0,5 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради та передача їх у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відбулися з порушенням вимог ст. ст. 20, 116, 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 50 Закону України "Про землеустрій", ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Проект землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок, межі яких раніше в натурі не визначалися, не розроблявся та не погоджувався з уповноваженими на це органами. Зважаючи на те, що розпорядження голови Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 та від 11 квітня 2007 року N 238 суперечать вимогам Конституції України, Закону України "Про землеустрій", ЗК України в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, вони мають бути визнані незаконними та скасовані, а видані на ім'я вказаних осіб державні акти підлягають визнанню недійсними. У подальшому зазначені земельні ділянки за договорами купівлі-продажу були відчужені ОСОБА_7 Виходячи із положень ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договори купівлі-продажу від 18 січня 2008 року є такими, що порушують публічний порядок, тобто - нікчемними. У зв'язку з цим державні акти на право власності на землю, видані на ім'я ОСОБА_7, також підлягають визнанню недійсними, оскільки отримані на підставі нікчемних договорів купівлі-продажу земельних ділянок. У квітні 2015 року у зв'язку з ліквідацією Черкаської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Канівською міжрайонною прокуратурою вимоги даного позову були збільшені та викладені у новій редакції, а саме прокурор просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 площею по 0,5 га кожному. Визнати незаконним та скасувати розпорядження Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_6 площею 0,5 га. Визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 16 квітня 2007 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5, та від 02 квітня 2007 року, виданий ОСОБА_6 Визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 28 лютого 2008 року, видані на ім'я ОСОБА_7 Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби. Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 22 липня 2015 року позов Канівської прокуратури задоволено у повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 площею по 0,5 га кожному. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_6 площею 0,5 га. Визнано недійсними державні акти на право власності на землю від 16 квітня 2007 року серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4, від 16 квітня 2007 року серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_5, від 2 квітня 2007 року серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_6 Визнано недійсними державні акти на право власності на землю від 28 лютого 2008 року серії НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, що видані на ім'я ОСОБА_7 Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 17894348 від 11 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби Канівського міськрайонного управління юстиції. Розподілено судові витрати. Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову Канівської міжрайонної прокуратури Черкаської області. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року залишено без змін. У червні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року. У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 257, 261, 267, 268 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також у зв'язку із невідповідністю оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвалою Верховного Суду України від 04 липня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Канівського міськрайонного суду Черкаської області. 10 липня 2017 року Верховний Суд України отримав вищезазначену справу та передав її на розгляд судді Верховного Суду України. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою судді Верховного Суду України від 17 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України N 2747-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції. Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. п. 2 п. 1 розд. XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 19 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах також може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що розпорядженням голови Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" ОСОБА_4, ОСОБА_5 передано у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради, кожна площею по 0,5 га. Аналогічним розпорядженням від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради площею 0,5 га. На підставі вказаних розпоряджень видано державні акти на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 - серії НОМЕР_1, ОСОБА_5 - серії НОМЕР_2, ОСОБА_6 - серії НОМЕР_3. На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 18 січня 2008 року, посвідчених приватним нотаріусом Канівського районного нотаріального округу Стеблиною Є.В., ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, кожний окремо, продали вказані земельні ділянки ОСОБА_7 Останній, на підставі цих договорів, отримав державні акти на право власності на спірні земельні ділянки серії НОМЕР_4, N НОМЕР_6 та N НОМЕР_5. Згідно з повідомленням управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області від 04 лютого 2014 року N 01-09/1235 на підставі технічної документації проведено об'єднання земельних ділянок приватної форми власності ОСОБА_7 площами по 0,5 га, у результаті чого було сформовано нову земельну ділянку площею 1,5 га. Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та 11 квітня 2007 року про передачу у власність відповідачам спірних земельних ділянок та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Разом із цим суд першої інстанції вважав, що, звернувшись до суду із цим позовом 10 листопада 2014 року, прокурор не пропустив строк позовної давності, оскільки виходячи із положень п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України, який діяв на час прийняття оскаржуваних розпоряджень Канівською РДА, позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що передача у власність відповідачам спірних земельних ділянок відбулася з порушенням вимог ст. ст. 116, 118 ЗК України, ст. ст. 20, 50 Закону України "Про землеустрій", п. 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2004 року N 677. Водночас суди вважали, що положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності та на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. У даній справі спірні розпорядження були прийняті Канівською РДА в березні та квітні 2007 року, у той час як прокурор звернувся із вказаним позовом у листопаді 2014 року, тобто з пропущенням строку позовної давності, про застосування якого представником відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_14 до суду першої інстанції була подана відповідна заява (а. с. 236 - 241, т. 6). При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що клопотання про поновлення строку прокуратурою не заявлено, доказів поважності причин такого строку не надано. Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду справ за подібних предмета спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшли неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. Крім того, рішення суду касаційної інстанції, ухвалене у цій справі, не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України надав копії ухвали Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 за заявою про визнання рішень незаконними, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними і зобов'язання вчинити певні дії; постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18гс13 за позовом про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними; постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-209цс14 за позовом про визнання договору доручення частково недійсним, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на право приватної власності на земельну ділянкута розпорядження районної державної адміністрації недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди; постанови Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі N 3-125гс15 за позовом про визнання незаконними та скасування рішень; постанови Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510ц15 за позовом про визнання рішень ради незаконними та витребування земельної ділянки; постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 4/5009/7265/11 за позовом про визнання частково недійсним рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння; ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на землю недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та від 22 лютого 2017 року у справі N 6-25250св16 за позовом про визнання незаконними та скасування розпорядження і рішення, визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсними. Аналізуючи наведені вище судові рішення, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з наступного. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-209цс14 за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області, Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, третя особа? Головне управління юстиції у Київській області, про визнання договору доручення частково недійсним, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, державнихактів на право приватної власності на земельну ділянкута розпорядження районної державної адміністрації недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди, зазначено, що відповідачі заявляли про застосування позовної давності, однак на час звернення прокурора до суду з вищезазначеним позовом (квітень 2010 року), позовна давність на такі вимоги не поширювалась (п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України), тому підстави для застосування позовної давності відсутні. В ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 за заявою міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Управління з питань контролю за використанням та охороною земель у місті Києві та Київській області, Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, Козинської селищної ради Обухівського району Київської області до виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_2, ОСОБА_28, товариства з обмеженою відповідальністю "Київщина-Інвест" про визнання рішень незаконними, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, зобов'язання вчинити певні дії, суд скасував рішення попередніх судових інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки мало місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 261 ЦК України, і вважав, що норми, установлені ч. 1 ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів; перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18гс13 за позовом прокурора Малиновського району м. Одеси в інтересах держави, Фонду державного майна України та відкритого акціонерного товариства "Холдінгова компанія "Краян" до товариства з обмеженою відповідальністю "Юг-Сервіс-06" та приватного підприємства "Ліардон" про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, суд встановив, що прокуратура не була стороною оспорюваних угод і про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише у листопаді 2011 року (з листа Фонду державного майна України). З посиланням на положення ч. 1 ст. 261 ЦК України суд дійшов висновку, що звернення прокурора із цим позовом (у грудні 2011 року) відбулося у межах строку позовної давності, а оскільки Вищий господарський суд України цього не дослідив, то справу було направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції. У постанові Судових палат у господарських та цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі N 3-125гс15 за позовом першого заступника прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, державного підприємства Міністерства оборони України "Запорізький автомобільний ремонтний завод" (військова частина А0652) до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області про визнання незаконними та скасування рішень, Верховний Суд України погодився із висновком суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до позивача строку позовної давності з огляду на приписи Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" підп. 2 п. 2, підп. 3 п. 5 "Прикінцевих та перехідних положень" якого виключено п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України та встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта, зокрема, органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. У постанові Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, комунального підприємства "Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради" до Бучанської міської ради, ОСОБА_29 про визнання незаконними рішень ради та витребування земельної ділянки, так само як і у вищезазначеній постанові з посиланням на положення п. 5 "Прикінцевих та перехідних положень" до Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (далі - Закон N 4176-VI), Верховний Суд України погодився із висновком суду касаційної інстанції про те, що звернення прокурора із цим позовом до суду відбулося у межах строку позовної давності. Указані вище постанови Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки вони стосуються інших фактичних обставин. Разом із цим надані заступником Генерального прокурора України постанова Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 4/5009/7265/11 за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до виконавчого комітету Бердянської міської ради, приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт", треті особи: приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", комунальне підприємство "Бердянське бюро технічної інвентаризації", про визнання частково недійсними рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_30, третя особа - Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", про визнання рішення ради та державного акта на право власності на землю недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та від 22 лютого 2017 року у справі за позовом прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави до Березанської районної державної адміністрації, Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, ОСОБА_31, ОСОБА_32 про визнання розпорядження і рішення ради незаконними та їх скасування, визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсними, свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Зокрема, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно вказавши про те, що положення ст. 268 ЦК України на дані правовідносини не поширюється, безпідставно зазначив про відсутність у справі клопотання прокурора про поновлення строку на оскарження розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та від 11 квітня 2007 року. Указана заява прокуратури наявна у матеріалах справи. При цьому, вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які б засвідчили поважність причин пропуску строків позовної давності. Такої ж позиції дотримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Разом з тим всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК України суди належним чином не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 257, 261, 267 ЦК України, в тій частині, що стосується визначення початку перебігу строку позовної давності і, яка має визначатися у даній справі не з дати ухвалення рішень, які оскаржуються, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Вказане потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ураховуючи те, що апеляційний суд не встановив всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясував та не перевірив, з якого моменту прокурор довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, ст. 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. Державний герб України Постанова Іменем України 25 липня 2018 року м. Київ справа № 552/3404/17 провадження № 61-8881св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Полтавська обласна рада, Комунальне підприємство «Об'єднане готельне господарство», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів Пікуля В. П., Хіль Л. М., Лобова О. А., ВСТАНОВИВ: У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної ради, Комунального підприємства (далі - КП «Об`єднане готельне господарство») про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року у складі судді Миронець О. К. позов задоволено. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що має місце вимушений прогул за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року. До спірних правовідносин не може бути застосовано Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, оскільки в ньому надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 КЗпП України. При ухваленні рішення судом застосовано норми статті 236 КЗпП України, тому в даному випадку строки на подання позовної заяви не порушено. Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави від 27 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову до Полтавської обласної ради. Додаткове рішення мотивоване тим, що при розгляді справи не встановлено факту порушення, невизнання чи оспорення Полтавською обласною радою прав позивача. Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу КП «Об`єднане готельне господарство» задоволено. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про тривалість вимушеного прогулу за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року - протягом 85 робочих днів, однак безпідставно не взяв до уваги заперечення представників відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, посилаючись на те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. ОСОБА_1 був поновлений на роботі 01 березня 2016 року, проте звернувся до суду з позовом лише у червні 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України. Позивачем не наведено та не надано доказів поважності причин пропуску, встановлених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду, тому підстави для поновлення пропущеного строку відсутні. У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він звернувся до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а не з позовом про поновлення на роботі. 23 травня 2017 року на його адресу надійшла ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, якою залишено без змін рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року у справі № 552/2929/15-ц за його позовом до Полтавської обласної ради, КП «Об'єднане готельне господарство» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про накладення дисциплінарного стягнення, визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. З моменту отримання ним ухвали суду касаційної інстанції у нього виникло право на звернення до органу, що порушив трудове законодавство, тобто до КП «Об`єднане готельне господарство». 24 травня 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про нарахування та виплату заробітної плати за період з 29 жовтня 2015 року по 01 березня 2016 року, так як вимушений прогул збільшився саме у цей період, однак 26 травня 2017 року отримав відповідь про повне виконання рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для нарахування йому заробітної плати.Цей позов він пред'явив 06 червня 2017 року, тому підстав для застосування позовної давності не було, оскільки з часу отримання судового рішення касаційного суду не пройшло трьох місяців. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 та статті 235, 236 КЗпП України. Застосуванню підлягали частина друга статті 233 та стаття 236 КЗпП України. Також апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, так як не застосував Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), яким змінено порядок розгляду цивільних справ. У березні 2018 року КП «Об`єднане готельне господарство» подало відзив на касаційну скаргу і просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не входить до структури заробітної плати, за своєю природою є санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі невиконання рішення суду. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду. Позовна давність не застосовується лише в тому випадку, якщо позов пред'явлений працівником щодо стягнення належної йому заробітної плати. Апеляційний суд врахував правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської обласної ради від 16 квітня 2015 року за № 66 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1.» та № 67 «Про звільнення директора КП «Об'єднане готельне господарство» ОСОБА_1.», поновлено його на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання. Вказаним рішенням встановлено, що середній заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Середньоденний заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вказаним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення судом, тобто по 29 жовтня 2015 року. ОСОБА_1 поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35. Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу. Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя. Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення нароботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Місцевим судом встановлено, що з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року мав місце вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача протягом 85 робочих днів. Середній заробіток за цей період становив 38 589 грн 15 коп. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з КП «Об'єднане готельне господарство» на користь позивача підлягає стягненню 35 589 грн 15 коп. (85 днів х 453,99 грн (середньоденний заробіток позивача). Разом з тим місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком. Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 КЗпП України, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75580870
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 760/21151/15-ц Провадження N 14-142цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність". Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність". Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою). На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16. Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської). Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3. 12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2. 21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася. 27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4. 29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2". Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору. На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер. Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи). Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України. Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи). Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності. Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України. На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій. На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ справа №758/13818/16-ц провадження №61-1473св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Висоцької В. С. (суддя - доповідач), суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І.М., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач- ОСОБА_1, представники відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 рокуу складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило стягнути заборгованість за кредитним договором у розмірі 160 327,67 доларів США. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 24 лютого 2006 року, укладеного між акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_1, остання отримала кредит у розмірі 82 000 доларів США, на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, зі сплатою 12,75 % річних та комісії з кінцевим терміном погашення 24 лютого 2023 року. Додаткового угодою від 13 липня 2009 року внесено зміни до договору кредиту, за умовами якої встановлено розмір процентної ставки за користування кредитом 15% річних та кінцевий термін погашення суми основної заборгованості до 24 лютого 2028 року. Погашення кредиту здійснюється до 20 числа (включно) кожного місяця. Додаткового угодою від 24 вересня 2015 року, укладеною між сторонами, погодили, що станом на 24 вересня 2015 року - дату укладення вказаного договору, заборгованість за кредитом складає 80 207, 82 долари США, заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом складає 73 212, 87 долари США. Зазначеним договором змінено процентну ставку за користування кредитом на 10 %. Також погоджено новий графік погашення кредиту, відсотків. Посилаючись на невиконання позичальником умов кредитного договору, позивач просить позов задовольнити. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 07 червня 2017 року у складі судді Супрун Г. Б. у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду, про застосування наслідків спливу якої заявляв відповідач. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість у розмірі 146 635 доларів США по тілу кредиту і відсоткам та 344 579, 69 грн пені по тілу кредиту та процентам. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що укладеною між сторонами угодою від 24 вересня 2015 року були погоджені зміни умов основного договору, визнання боргу за основним договором у розмірі 80 207, 82 доларів США, внесення ОСОБА_1 на виконання угоди платежу у розмірі 3 000 доларів США 24 вересня 2015 року. Строк позовної давності, про який зазначено судом першої інстанції, не може застосовуватись з моменту пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості від 31 березня 2010 року, оскільки укладення додаткової угоди від 24 вересня 2015 року фактично свідчить про укладення договору на нових умовах. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не дав належної оцінки тому факту, що банк пропустив строк позовної давності, оскільки строк повернення кредитних коштів настав ще в 2010 році. Позивачу було відомо про порушення позичальником умов кредитного договору, починаючи з 2010 року, однак позов пред'явлено лише 10 листопада 2016 року. Також заявник указує на невідповідність рішення апеляційного суду висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 02 грудня 2015 року (справа №6-249цс15), від 09 листопада 2016 року (справа №6-2251цс16), від 16 листопада 2016 року (справа №6-900цс16) та від 29 березня 2017 року (справа №1996цс16) Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили. Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга частковому задоволенню з наступних підстав. З встановлених судом фактичних обставин справи та матеріалів справи слідує наступне. 24 лютого 2006 року між акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно умов якого остання отримала в кредит грошові кошти сумі 82 000,00 доларів США, зі сплатою 12,75% річних та комісії, з кінцевим терміном погашення 24 лютого 2023 року включно. Відповідно до пункту 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених підпунктами 3.3.9-3.3.10 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Відповідно до пункту 7.4 договору у разі настання обставин, визначених підпунктами 3.2.3, 4.4, 4.5, 5.4 цього договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов'язаний погасити кредит, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Додатковою угодою від 13 липня 2009 року, укладеною між сторонами, збільшено розмір процентної ставки за користування кредитом до 15 % річних та кінцевий термін погашення суми основної заборгованості до 24 лютого 2028 року. Погашення кредиту здійснюється до 20 числа (включно) кожного місяця. 31 березня 2010 року банк на адресу ОСОБА_1 направив письмову вимогу про повернення заборгованості. 10 липня 2012 року та 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 зверталась до банку з письмовими заяви щодо реструктуризації боргу. 24 вересня 2015 року сторонами було укладено договір про внесення змін до кредитного договору від 24 лютого 2006 року, у якому сторони погодили, що станом на 24 вересня 2015 року - дату укладення вказаного договору, заборгованість за кредитом складає 80 207, 82 долари США, заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом складає 73 212, 87 долари США. Зазначеним договором змінено процентну ставку за користування кредитом на 10 % - та погоджено новий графік погашення кредиту, відсотків. На виконання умов вказаного договору ОСОБА_1 здійснено платіж у розмірі 3 000 доларів США, а сторонами погоджено, що неустойки (штрафи, пені) передбачені договором кредиту за порушення, які мали місце до 31 грудня 2015 року, не застосовуються. Починаючи з 01 січня 2016 року неустойки застосовуються в порядку, передбаченому договором кредиту. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що укладення 24 вересня 2015 року між сторонами додаткової угоди фактично свідчить про укладення договору на нових умовах, а тому строк позовної давності, про який зазначено судом першої інстанції, не може застосовуватись з моменту пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості від 31 березня 2010 року. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. На суд покладено обов'язок перевірки причин пропуску строку звернення до суду. Матеріалами справи підтверджено внесення 17 вересня 2010 року відповідачем суми на погашення заборгованості та звернення 10 липня 2012 року та 27 листопада 2014 року ОСОБА_1 до банку з письмовими заяви щодо реструктуризації боргу. Наведені обставини не були предметом дослідження апеляційним судом та суд не з'ясував, чи не свідчать такі дії позичальника про переривання строку позовної давності у розумінні статті 264 ЦК України. Відповідно до пункту 4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених підпунктами 3.3.9-3.3.10 цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення коштів. У справі, яка переглядається, встановлено, що з листопада 2008 року по 24 вересня 2015 року ОСОБА_1 здійснено наступні платежі по тілу кредиту: 24 листопада 2008 року в розмірі 109,44 доларів США, 30 вересня 2015 року в розмірі 3 000 доларів США, останній платіж за простроченою заборгованістю по кредиту 24 березня 2009 року в розмірі 112,93 доларів США, за процентами 17 вересня 2010 року в розмірі 773,78 доларів США та 24 вересня 2015 року в розмірі 3000 доларів США. З наведеного слідує, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 24 березня 2009 року, що свідчило про неналежне виконання позичальником обов'язків, покладених кредитним договором, а тому за визначенням пункту 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 25 травня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено на 25 травня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 10 листопада 2016 року. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухваливши рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотків за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з 31 травня 2015 року по 30 травня 2016 року, апеляційний суд не врахував, що у зв'язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов'язання (підпункт 4.5 кредитного договору) і що банк мав право з 25 травня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом, однак позовну заяву подав лише у листопаді 2016 року. Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що після зміни строку виконання зобов'язання - 25 травня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою підпункту 4.5 договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню. Крім того, апеляційний суд не врахував, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Проте апеляційний суд не з'ясував, які саме дії були вчинені позичальником, що свідчили про визнання нею боргу та були підставою для переривання перебігу строку позовної давності. Додаткова угода від 24 вересня 2015 року, укладена між сторонами та на яку посилається суд апеляційної інстанції, була укладена після спливу позовної давності до пред'явлених позивачем вимог. Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 04 грудня 2017 року скасувати. Справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді А. О. Лесько С. Ю.Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/75133247
  12. Постанова Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ справа N 234/12837/15-ц провадження N 61-4541 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",відповідач-ОСОБА_6, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Краматорського міського суду Донецької області у складі судді Марченко Л.М. від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області у складі суддів: Дундар І.О., Корчистої О.І., Тимченко О.О., від 22 червня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява ПАТ КБ "ПриватБанк" мотивована тим, що 26 травня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір у вигляді Заяви на отримання кредитної картки "Універсальна" з встановленим первісним кредитним лімітом в розмірі 2 250 грн зі сплатою 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Позичальник ОСОБА_6 свої кредитні зобов'язання належним чином не виконувала, утворилася кредитна заборгованість яка станом на 31 травня 2015 року загалом становить 26 172 грн 33 коп., від сплати якої в добровільному порядку ОСОБА_6 ухиляється. На підставі наведеного ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з відповідача на користь банку 26 172 грн 33 коп. заборгованості за кредитним договором, укладеним між сторонами у справі 26 травня 2006 року, яка складається з: 5 042 грн 13 коп. боргу по кредиту; 19 407 грн 71 коп. боргу по процентам за користування кредитом; 500 грн штрафу (фіксована частина); 1 222 грн 49 коп. штрафу (процентна складова), а також стягнути 261 грн 72 коп. судового збору. Відповідачем у справі заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності до вимог цього позову (а. с. 81). Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що останнє погашення по кредитному договору ОСОБА_6 було проведено 28 вересня 2009 року, а банк звернувся до суду з позовом лише 13 серпня 2015 року, тому суд дійшов висновків, що позовні вимоги про стягнення кредитної заборгованості задоволенню не підлягають за спливом строку позовної давності. При цьому суд встановив, що переривання перебігу позовної давності протягом вказаного строку не малося, оскільки самостійних дій на погашення кредиту боржником більше не вчинялося. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 22 червня 2016 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та обставинам справи. У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати рішення Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 22 червня 2016 року і ухвалити у справі нове рішення суду про задоволення позовних вимог, стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, пов'язані з поданням позову, апеляційної та касаційної скарг. Касаційна скарга ПАТ КБ "ПриватБанк" мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року, справа N 6-116цс13, від 03 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, і дійшли безпідставних висновків про відмову в позові в частині вимог про стягнення кредитної заборгованості за нарахуваннями, здійсненими у межах строків позовної давності. Також, ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначає, що позовні вимоги зменшувалися позивачем і банк просив суд стягнути 10 948 грн 37 коп. заборгованості за процентами за період з 27 липня 2012 року по 30 липня 2015 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам у справі строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони у справі не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до положень статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 31 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ПАТ КБ "ПриватБанк" підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Відповідно до вимог частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови в позові. Як зазначено вище, у касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року, справа N 6-116цс13, від 03 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, і дійшли безпідставних висновків про відмову в позові в частині вимог про стягнення кредитної заборгованості за нарахуваннями, здійсненими у межах трирічного та річного строків позовної давності. Так дійсно, висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року, справа N 6-116цс13, зводяться до того, що у разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 03 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, є аналогічними і зводяться до того, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. Разом з тим, для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року в справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10 цс 18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. При цьому, Велика Палата Верховного Суду послалась на правильність констатації Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року, справа N 6-900цс16, твердження, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили, що банк звернувся до суду із зазначеним позовом з пропуском строку позовної давності та мотивовано відмовили у позові в цілому на підставі положень частини четвертої статті 267 ЦК України. У касаційній скарзі банк зазначає, що позовні вимоги банку підлягали задоволенню в межах стягнення заборгованості за процентами, які нараховані упродовж останніх трьох років, що передувало зверненню до суду з цим позовом, однак такі посилання є безпідставними з урахуванням висновків про застосування норм права Великої Палати Верховного Суду, що містяться у розділі 3 (пункти 89-93), постанови від 28 березня 2018 року в справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10 цс 18). Оскільки посилання касаційної скарги та наявні у матеріалах справи документи не спростовують законних і обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а оспорювані судові рішення без змін як це передбачено статтею 410 ЦПК України. Враховуючи наведене, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судами попередніх інстанцій. Учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судовий збір за розгляд справи судом касаційної інстанції слід віднести на рахунок особи, яка її подала. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення. Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 23 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 22 червня 2016 року залишити без змін. Витрати по сплаті судового збору за розгляд касаційної скарги покласти на Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк". Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Висоцька В.С. Судді: Лесько А.О. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 553/1642/15-ц Провадження N 14-207цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересовані особи: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС МЮУ), Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Департаменту ДВС МЮУ та ОСОБА_3 на ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року у складі судді Кононенка С.Д. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 листопада 2016 року у складі колегії суддів Бондаревської С.М., Корнієнка В.І., Ординської Т.В. у справі за скаргою ОСОБА_3 на незаконні дії, неправомірну бездіяльність посадових осіб органів державної виконавчої служби системи МЮУ та Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" щодо відмови виконувати рішення суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії державних виконавців та Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", у якій просив: поновити строк звернення до суду, визнати неправомірними бездіяльність Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5, відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві (далі - ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві) щодо невиконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року (N 553/1642/15-ц) про стягнення боргу з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на його користь у розмірі 9 333,60 грн та непроведення службового розслідування щодо завідувача підрозділу з обліку та доставки кореспонденції Шевченківського РУЮ в м. Києві ОСОБА_6 та заступника директора департаменту - начальника управління контролю за діяльністю органів державної виконавчої служби Департаменту ДВС МЮУ ОСОБА_7 з 04 березня 2016 року та зобов'язати перелічених вище осіб надати інформацію щодо виконання згаданого судового рішення. Скаргу мотивовано тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 стягнуто компенсацію моральної шкоди в розмірі 3 000,00 грн та судові витрати - всього 9 333,60 грн. ОСОБА_3 зазначав, що, починаючи із червня 2015 року й до теперішнього часу, мають місце факти систематичної протиправної бездіяльності посадових осіб ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві, Департаменту ДВС МЮУ та боржника - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", а також протиправні дії зі сторони Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5, оскільки судове рішення, яке набрало законної сили, не виконане, протиправна бездіяльність ДВС встановлена ухвалами Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада та від 01 грудня 2015 року, які набрали чинності. Ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_3 строки для звернення до суду зі скаргою. Зобов'язано заінтересованих осіб у 10-денний строк з дня одержання ухвали суду надати суду та ОСОБА_3 письмову інформацію щодо організації та вчинення дій, спрямованих на фактичне виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року (N 553/1642/15-ц) про стягнення боргу з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на користь заявника в розмірі 9 333,60 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 30 листопада 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Департаменту ДВС МЮУ відхилено. Ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвали судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що будь-які дії чи бездіяльність з виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року унеможливлює їх здійснення із червня 2015 року, оскільки у червні 2015 року ще не було ухвалене рішення, виконавчі дії і бездіяльність щодо виконання якого оскаржується. З огляду на офіційне оприлюднення повідомлення про введення в ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" тимчасової адміністрації та відкриття ліквідаційної процедури, державний виконавець на виконання вимог пункту 6-1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV) правомірно відмовив у відкритті виконавчого провадження, що також підтверджено й ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 09 лютого 2016 року (справа N 553/1642/15-ц); ОСОБА_3 не звернувся до Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5 з вимогою про включення його до реєстру акцептованих кредиторів протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, у зв'язку із чим будь-які вимоги, що надійшли після цієї дати, крім вимог вкладника в межах гарантованої суми відшкодування вкладу, вважаються погашеними, при цьому встановлений частиною першою статті 49 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) строк на пред'явлення вимог до кредитора є присічним і поновленню не підлягає. Отже, правових підстав для прийняття керівником органу рішення щодо проведення службового розслідування немає. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У грудні 2016 року Департамент ДВС МЮУ звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених вимог та постановити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 у касаційній скарзі посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема частини першої статті 6, частини першої статті 11, статей 25, 26 Закону N 606-XIV, частини п'ятої статті 124 Конституції України, порушення норм процесуального права та пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зазначив, що виконання судового рішення, ухваленого у листопаді 2015 року, яке набрало чинності, органами державної виконавчої служби так і не відбулося, жодних постанов державним виконавцем за виданим на його ім'я виконавчим листом про стягнення з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" коштів не прийнято, при цьому виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню в установленому порядку, не визнавався. Вважав, що вказані вище порушення та недотримання державними виконавцями вимог законодавства є підставою для проведення службового розслідування. Зауважив, що державний виконавець, відмовляючи у відкритті виконавчого провадження, не роз'яснив його право звернутися до відповідного господарського суду для задоволення своїх вимог під час ліквідаційної процедури спільно з іншими кредиторами, а Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5 не вправі відмовити у виконанні рішення суду та повинна включити до реєстру кредиторів ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" його вимоги про стягнення коштів. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи в мотивувальній частині про неправомірну бездіяльність державного виконавця, такого висновку по суті вимог у резолютивній частини не зазначив. ОСОБА_3 вказував, що, задовольняючи частково його скаргу, суди попередніх інстанцій не стягнули на його користь 5 294,00 грн понесених судових витрат на правову допомогу. У касаційній скарзі Департамент ДВС МЮУ посилався на те, що заявник безпідставно зазначив про неналежну організацію та проведення службових перевірок, адже звернення громадян розглядаються Департаментом ДВС МЮУ з дотриманням вимог Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян". Указав, що ОСОБА_3 не зазначив суб'єкта оскарження, а також чітко не визначив осіб, які повинні надати інформацію щодо виконання рішення суду, при цьому пред'явлено дві пов'язані між собою вимоги, які за результатами розгляду мають різні процесуально-правові наслідки. Зокрема, заявник звернувся до суду із цією скаргою в порядку цивільного судочинства, однак оскаржує, у тому числі, бездіяльність щодо неналежної організації та проведення службових перевірок і службових розслідувань щодо його звернень, тому цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня та 08 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами. У квітні 2017 року Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_8 подав заперечення, у яких просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3 та залишити без змін оскаржувані судові рішення як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на те, що в банку розпочато процедуру ліквідації, у зв'язку із чим погашення вимог кредиторів відбувається з урахуванням положень Закону N 4452-VI. Скаржник пропустив установлений частиною першою статті 49 цього Закону 30-денний строк, а тому всі його вимоги вважаються погашеними. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі -ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 09 лютого 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційні скарги ОСОБА_3 та Департаменту ДВС МЮУ разом з матеріалами справи до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 травня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга Департаменту ДВС МЮУ не підлягає задоволенню з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, перш за все цивільних, господарських та адміністративних між собою. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Пунктом 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Тобто спірні правовідносини регулюються нормами Закону N 606-XIV. Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 606-XIV у редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_3 зі скаргою, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За змістом статті 2 Закону N 606-XIV, чинного на момент звернення ОСОБА_3 зі скаргою, примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу". Частинами першою, третьою статті 3 вказаного Закону визначено, що у випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються органами доходів і зборів, банками та іншими фінансовими установами. Рішення зазначених органів можуть виконуватися відповідно до закону також іншими органами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Органи, установи, організації та особи, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, не є органами примусового виконання, крім органів та посадових осіб, які виконують рішення про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності. Таким чином, до примусового виконання залучаються не лише органи ДВС МЮУ, але і інші органи в межах та на виконання своїх обов'язків. При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Такий висновок підтверджено в частині четвертій статті 82 Закону N 606-XIV, чинного на момент звернення ОСОБА_3 зі скаргою, згідно з якою рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. Відповідно до статті 383 ЦПК України в редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Отже, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним ВДВС. У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тобто, якщо законом установлено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до суду, який ухвалив відповідне рішення, як це передбачено для виконання судових рішень, постановлених у порядку цивільного судочинства, то в цьому випадку виключається юрисдикція адміністративних судів. Питання юрисдикційності справ за скаргами на дії державного виконавця вже було розглянуто Великою Палатою Верховного Суду і з цього приводу зроблено висновок про те, що вказані справи мають розглядатися у порядку того судочинства, у якому постановлені судові рішення, на виконання яких видано виконавчі документи, що підлягають примусовому виконанню, зокрема у постанові від 14 березня 2018 року в справі N 14-19цс18, і підстав для відступу від такої позиції немає. У справі, яка переглядається, ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність Департаменту ДВС МЮУ щодо виконання виконавчого листа, виданого Ленінським районним судом м. Полтави від 16 листопада 2015 року, про стягнення з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на його користь грошових коштів у розмірі 9 333,60 коп. Доводи касаційної скарги Департаменту ДВС МЮУ про те, що ОСОБА_3 оскаржує бездіяльність суб'єкта владних повноважень - Департаменту ДВС МЮУ щодо неналежної організації та проведення службових перевірок і розслідувань з приводу звернень ОСОБА_3, тому цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є необґрунтованими, оскільки в цьому випадку ОСОБА_3 оскаржив дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо невиконання судового рішення і метою звернення до суду було саме спонукання ВДВС до виконання судового рішення, а не оскарження дій посадових осіб Департаменту ДВС МЮУ. Суди правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом, що також передбачено статтею 383ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. Щодо вирішення судами попередніх інстанцій скарги ОСОБА_3 по суті Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Постановою Національного банку України від 17 грудня 2015 року N 898 відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит". Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 18 грудня 2015 року N 230 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та делегування повноважень ліквідатора банку", згідно з якими відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" строком з 18 грудня 2015 року по 17 грудня 2017 року, призначено Уповноваженою особою Фонду на ліквідацію банку - заступника начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків ОСОБА_5 Інформацію про ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" було розміщено 23 грудня 2015 року на офіційному сайті Фонду (www.fg.gov.ua.) та відомості про ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" опубліковано в газеті "Голос України" (N 242 (6242) від 23 грудня 2015 року). Згідно із статтею 45 Закону N 4452-VІ Фонд не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розміщує інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснює опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку. Частиною першою статті 49 Закону N 4452-VI визначено, що Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Останнім строком звернення кредиторів до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" із вимогами було 21 січня 2016 року. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції щодо преклюзивності тридцятиденного строку на прийняття вимог кредиторів. У самій статті 49 Закону N 4452-VI про це не зазначено прямо. Проте таке обмеження строку звернення направлене не на позбавлення права кредиторів банку, якими є у значній кількості фізичні особи, а на дисциплінування кредиторів у виконанні своїх обов'язків щодо прояву волевиявлення на отримання від банку, що ліквідується, виконання грошового зобов'язання. У статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (рішення від 23 вересня 1982 року в справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції"). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення від 20 листопада 1995 року в справі "Прессос Компанія Нав'єра С. А. та інші проти Бельгії"). Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на "мирне володіння [його] майном" в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу (рішення від 12 листопада 2002 року у справі "Звольски та Звольська проти Республіки Чехія"). Обмеження надзвичайно коротким строком кредиторів у зверненні з вимогами про включення до реєстру акцептованих кредиторів з урахуванням процедури доведення до відома кредиторів про зміну правового статусу банку без можливості поновлення такого строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій кредитора банку, не є необхідним у правовій державі. Таке обмеження буде непропорційним і неправомірним обмеженням прав кредиторів та неправомірним втручанням у право на мирне володіння своїм майном, у здійснення майнових прав. Суди встановили, що 16 листопада 2015 року Ленінським районним судом м. Полтави (справа N 553/1642/15) стягнуто на користь ОСОБА_3 з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" 3000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди та 6 333,60 грн судових витрат. 30 грудня 2015 року Ленінським районним судом м. Полтави видано заявнику виконавчий лист по вищевказаній справі та цього ж дня, 30 грудня 2015 року виконавчий лист направлено на виконання до ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві, який отримано відповідальним працівником 04 січня 2016 року. Виконавчий лист не передано державному виконавцю для виконання у зв'язку із його фактичною втратою. У порушення прав стягувача ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві не вирішив питання про відкриття чи відмову у відкритті виконавчого провадження у встановлений строк, не роз'яснив стягувачу порядок виконання судового рішення про стягнення коштів із боржника, який ліквідується. Заявник пред'явив вимоги до банку 29 лютого 2016 року, у зв'язку з чим пропустив строк пред'явлення вимог про включення до реєстру акцептованих кредиторів, встановлений нормами спеціального Закону N 4452-VI, застосування якого є пріоритетним у даному випадку. 22 березня 2016 року державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження на підставі пункту 6-1 статті 26 Закону N 606-XIV з огляду на офіційне оприлюднення повідомлення про відкриття ліквідаційної процедури. При цьому суди встановили, що лише 23 березня 2016 року ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві направлено заяву до Ленінського районного суду м. Полтави про видачу дубліката виконавчого листа. Державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження (частини перша, друга статті 25 Закону N 606-XIV). Пунктом 9 частини першої статті 37 Закону N 606-XIV передбачено, що виконавче провадження підлягає обов'язковому зупиненню у разі запровадження тимчасової адміністрації банку - боржника. Згідно з пунктом 3-1 частини першої, частиною п'ятою статті 49 Закону N 606-XIV виконавче провадження підлягає закінченню у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника.Постанова про закінчення виконавчого провадження у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника виноситься державним виконавцем не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. При цьому виконавчий документ надсилається до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Інструкцією про проведення виконавчих дій від 15 грудня 1999 року N 74/5 (далі - Інструкція N 74/5), яка була чинною на момент пред'явлення ОСОБА_3 виконавчого листа до виконання, визначено, що державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам статті 19 Закону N 606-XIV та пред'явлений до виконання до органу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення. Виконавчі документи, що не відповідають вимогам згаданої статті Закону, а також ті, що повернулися з підприємств, установ, організацій та ін., де провадилися стягнення з заробітку чи інших доходів боржника, як виконані направляються органом державної виконавчої служби до суду чи органу (посадовій особі), що видав даний виконавчий документ. У разі помилкового надходження виконавчих документів (не за територіальністю або підвідомчістю) державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження (пункт 3.6.1). За змістом пункту 3.6.2. Інструкції N 74/5 державний виконавець у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ. Пунктом 4.9.1 цієї Інструкції передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню державним виконавцем у випадку, в тому числі й передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника - юридичної особи або арбітражному керуючому в разі визнання боржника банкрутом. На час введення у ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" тимчасової адміністрації та відкликання банківської ліцензії, виконавчий лист про стягнення на користь ОСОБА_3 коштів з банку перебував у ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві, який згідно із статтею 19 Конституції України та Закону N 606-XIV повинен був діяти відповідно до вимог Закону, зокрема протягом встановленого частиною другою статті 25 Закону N 606-XIV строку вирішити питання щодо відкриття виконавчого провадження. Однак, ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві порушено вимоги Закону N 606-XIV та у встановлені строки не вирішено питання про відкриття виконавчого провадження, в результаті чого несвоєчасно передано Уповноваженій особі Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5 виконавчий лист та не роз'яснено стягувачу його право звернутися з відповідною заявою для задоволення своїх вимог під час ліквідаційної процедури спільно з іншими кредиторами, що в свою чергу призвело до порушення встановленого частиною п'ятою статті 45 Закону N 4452-VI строку, протягом якого ОСОБА_3 як кредитор мав право заявити Уповноваженій особі Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" про свої вимоги до банку. Виконання судового рішення є невід'ємною та заключною частиною судового процесу, яка поєднана із попередніми єдиною та основною метою всього судочинства, яке полягає у захисті прав і охоронюваних законом інтересів осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід'ємна частина "процесу" в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії", рішення від 19 березня 1997 року в справі "Горнсбі проти Греції"). Частиною другою статті 5 ЦПК України передбачено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (частина дев'ята статті 10 ЦПК України). Частиною першою статті 433 ЦПК України встановлено, що у разі пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Вищевказані порушення ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві, що виразилися у втраті виконавчого документа та зволікання державного виконавця за зверненням до суду, який розглядав справу із заявою про видачу його дубліката (понад два місяці) могли призвести до втрати заявником права на отримання коштів за рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року (справа N 553/1642/15) з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" як таких, що пред'явленні після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей про ліквідацію банку (частина перша статті 49 Закону N 4452-VI) не з вини заявника. За викладених обставин не можна погодитися із висновками судів попередніх інстанцій про законність дій ВДВС Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві та Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5 по виконанню рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року про стягнення боргу з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 в розмірі 9 333,60 грн (справа N 553/1642/15). Крім того, з огляду на встановлені факти незаконних дій вищевказаних осіб, положення статей 5, 10 ЦПК України, а також саме з метою забезпечення справедливого розгляду справи виконання судового рішення та ефективного способу захисту порушеного права ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду вважає правомірним поновити заявнику строк на включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" для погашення кредиторських вимог ОСОБА_3 на загальну суму 9 333,60 грн та зобов'язати Уповноважену особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" включити зазначені кредиторські вимоги останнього до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит". Поряд із цим, суди першої та апеляційної інстанції правильно вказали про те, що оскільки рішення суду, яке пред'явлено ОСОБА_3 до виконання 30 грудня 2015 року, датоване 15 листопада 2015 року, тому вимоги заявника про визнання бездіяльності посадових осіб органів державної виконавчої служби саме з червня 2015 року та з 04 березня 2016 року є безпідставними, оскільки рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби можуть бути оскаржені саме щодо виконання судового рішення, однак на час, вказаний заявником у скарзі, судове рішення, яким стягнуто на користь ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 9 333,60 грн на примусовому виконанні у ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві перебувати не могло, оскільки на той час ще не було ухвалено Ленінським районним судом м. Полтави. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з відсутністю правових підстав для зобов'язання в судовому порядку начальника ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві організувати та провести службове розслідування з огляду на те, що Порядком проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України "Про запобігання корупції" прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року N 950, такої підстави не визначено. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині ухвали фактично визнав неправомірність бездіяльності зацікавлених осіб, проте у резолютивній частині відмовив у задоволенні цих вимог, то Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці доводи суперечать змісту вказаної ухвали, у якій зазначено, що органами державної виконавчої служби не було дотримано вимог закону щодо повідомлення заявника про хід виконання судового рішення, апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, який задовольнив вимоги заявника в цій частині, фактично погодився з його висновками. Поряд із цим заслуговують на увагу посилання в касаційній скарзі ОСОБА_3 на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому в стягненні із заінтересованих осіб судових витрат на правову допомогу в розмірі 5 294,00 грн. Суди досліджували, що між ОСОБА_3 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_11 укладено договір про надання правової допомоги (т. 1, а. с. 34), а також є квитанція та розрахунок суми гонорару в розмірі 5 294,00 грн. (т. 1, а. с. 34 а, 35). Відповідно до частини першої статті 84 ЦПК України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали судом першої інстанції) витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Згідно із частиною першою статті 88 ЦПК України (у згаданій редакції) стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Судом першої інстанції не вирішувалося питання розподілу судових витрат, пов'язаних з оплатою заявником правової допомоги, при цьому було частково задоволено вимоги скарги. Апеляційний суд на вказані недоліки уваги також не звернув, тому Велика Палата Верховного Суду з огляду на положення підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) вважає за необхідне провести розподіл судових витрат з урахуванням частини десятої статті 141 цього Кодексу, шляхом покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 листопада 2016 року в частині відмови у задоволенні скарги ОСОБА_3 про визнання неправомірною бездіяльності Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" та відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві по виконанню рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року про стягнення боргу з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 в розмірі 9 333,60 грн (справа N 553/1642/15) скасувати. Визнати неправомірною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" та відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві по виконанню рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року про стягнення боргу з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 в розмірі 9 333,60 грн (справа N 553/1642/15). Поновити ОСОБА_3 строк на включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" для погашення кредиторських вимог ОСОБА_3 на загальну суму 9 333,60 грн та зобов'язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" включити кредиторські вимоги ОСОБА_3 до реєстру акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" згідно з рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року про стягнення боргу з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 в розмірі 9 333,60 грн (справа N 553/1642/15). В іншій частині ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 листопада 2016 року залишити без змін. Стягнути з відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві на користь ОСОБА_3 2 647,00 (дві тисячі шістсот сорок сім гривень 00 копійок) грн судових витрат. Стягнути з Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 1 323,50 (одна тисяча триста двадцять три гривні 50 копійок) грн судових витрат. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  14. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 758/6863/14-ц Провадження N 14-224цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк"), відповідачі - ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Ананда Україна" (далі - ПП "Ананда Україна"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПП "Ананда Україна" на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року у складі суддів: Махлай Л.Д., Андрієнко А.М., Музичко С.Г., у справі за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4,ПП "Ананда Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У червні 2014 року ПАТ "Альфа-Банк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ананда Україна" про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 239 569,41 грн. з яких 1 195 664,44 грн - заборгованість за тілом кредиту, 30 375,81 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами та 13 529,16 грн - пеня за порушення умов кредитного договору. Позовна заява мотивована тим, що 02 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Альфа-Банк" (далі - ЗАТ "Альфа-Банк"), правонаступником якого є ПАТ "Альфа-банк" та ОСОБА_3, укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 138 000 доларів США, який зобов'язалася повернути у строк до 02 липня 2022 року та сплатити проценти за користування кредитом. На забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-банк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки від 02 липня 2007 року, а також із ПП "Ананда Україна" від 16 березня 2010 року. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором від 02 липня 2007 року, станом на 12 листопада 2013 року виникла заборгованість у розмірі 105 024,38 доларів США, що за курсом Національного банку України на дату розрахунку становить - 1 195 664,44 грн., за відсотками - 2 668,14 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить - 30 375,81 грн. а також неустойку за невиконання умов договору в розмірі 1 188,37 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 13 529,16 грн. яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів. Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Альфа-Банк" відмовлено. Заочне рішення місцевого суду мотивоване тим, що ПАТ "Альфа-Банк" не надано підтверджень порушення відповідачами умов укладених із ним договорів і існування простроченої заборгованості у ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПП "Ананда Україна" у заявленому позивачем розмірі відповідно до вимог статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи судом першої інстанції. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ "Альфа-Банк" задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 і ОСОБА_3 на користь ПАТ "Альфа-Банк" 1 195 664,44 грн заборгованості за тілом кредиту, 30 375,81 грн заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами і 13 529,16 грн пені за порушення умов кредитного договору. Стягнуто солідарно з ПП "Ананда Україна" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Альфа-Банк" 1 195 664,44 грн заборгованості за тілом кредиту, 30 375,81 грн заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами і 13 529,16 грн пені за порушення умов кредитного договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Альфа-Банк", апеляційний суд, виходив із того, що у зв'язку із невиконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору, утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з позичальника та поручителів у солідарному порядку; правові підстави для припинення поруки відсутні, оскільки після звернення у 2010 році ПАТ "Альфа-Банк" до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов було залишено без розгляду у зв'язку із мирним врегулюванням спору та сплатою частини суми простроченої заборгованості, що свідчить про те, що позичальник та поручитель ОСОБА_4 визнали той факт, що кредитний договір та договір поруки є діючими та строк виконання не настав; 16 березня 2010 року між ПП "Ананда Україна" в особі ОСОБА_4 та ПАТ "Альфа-Банк" укладено ще один договір поруки; після узгодження питань щодо продовження дії кредитного договору та договору поруки з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у березні 2010 року банк з вимогами про дострокове погашення кредиту, до подачі вказаного позову не звертався. У квітні 2017 року ПП "Ананда Україна" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що провадження в указаній справі у частині вимог ПАТ "Альфа-Банк" до ПП "Ананда Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає закриттю, оскільки спір згідно із частиною першою статті 1, статями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанції, підлягає розгляду господарським судом, а не в порядку цивільного судочинства. Крім того, заявник стверджує, що правовідносини ОСОБА_4 за укладеним із банком договором поруки від 02 липня 2007 року та ПП "Ананда Україна" за укладеним із ПАТ "Альфа-Банк" договором поруки від 16 березня 2010 року припинилися з огляду на положення частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Судом апеляційної інстанції питання щодо виникнення часу прострочення ОСОБА_3 сплати чергових платежів та направлення вимог про дострокове погашення заборгованості, не досліджувалися у зв'язку із чим, вважає, що відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором із поручителів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 03 травня 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану касаційну скаргу разом із матеріалами справи передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ "Альфа-Банк" про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_3, яка уклала з позивачем кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізична особа - ОСОБА_4 та юридична особа - ПП "Ананда Україна". Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Альфа-Банк" уклав такі договори: 02 липня 2007 року - договір поруки з ОСОБА_4 та 16 березня 2010 року - договір поруки з ПП "Ананда Україна", кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично - значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення за правилами цивільного судочинства господарського спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою та поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки апеляційного суду про наявність правових підстав для розгляду справи у порядку цивільного судочинства в частині позовних вимог кредитора до поручителя, які є юридичними особами. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року від 14-40цс18, від 21 березня 2018 року N 14-41цс18, а також від 25 квітня 2018 року N 14-74цс18 і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з юрисдикцією вказаного спору, у зв'язку із чим підстави для закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ "Альфа-Банк" до ПП "Ананда Україна" відсутні. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися із висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення по суті вказаного спору до поручителів з огляду на таке. Суди встановили, що 02 липня 2007 року між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 800000427, за умовами якого банк надав останній кредит в розмірі 138 000 доларів США, зі сплатою 12 % річних строком до 02 липня 2022 року. Пунктом 10.2 цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником зобов'язань за договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02 липня 2007 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, 16 березня 2010 року між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк" та ПП "Ананда Україна" укладено договір поруки. За умовами договорів поруки поручителі, кожен окремо зобов'язалися відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором (пункти 3.1. спірних договорів поруки). Пунктами 5.3, 6.3. договорів поруки визначено, що ці договори діють до повного виконання зобов'язань боржника за основним договором. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора. З умов спірного кредитного договору вбачається, що боржник ОСОБА_3 (а відтак і поручителі) узяли на себе зобов'язання повертати суму кредиту рівними частинами щомісяця, шляхом внесення платежів до 02 числа кожного календарного місяця (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежа. Як убачається з додатку N 1 до кредитного договору від 02 липня 2007 року позичальник, починаючи з 02 липня 2007 року зобов'язується повертати кредит шляхом щомісячної сплати платежів в розмірі 1 656,00 доларів США 02 числа кожного календарного місяця строку кредитування. Пунктами 3.1. спірних договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і боржник. Оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 02 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів починається обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. З аналізу частини четвертої статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання. Закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред'явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не надали оцінки усім встановленим обставинам, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов'язань щомісяця, рівними частинами (шляхом здійснення щомісячних платежів згідно з графіком), а за договорами поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, та не з'ясували, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє, чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем. Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК Україниу разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цих договорів (пункти 3.1) встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов'язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів потрібно обчислювати з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання в повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Положеннями кредитного договору (пункт 5.1) передбачено, що банк має право вимагати (у тому числі й у судовому порядку) від позичальника дострокового виконання зобов'язань за договором, у разі, зокрема й затримання сплати частини кредиту та/або процентів за його користування, щонайменше на один календарний місяць. Згідно із пунктом 9.1 цього кредитного договору, у разі набуття кредитором на підставах передбачених договором права вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, кредитор направляє письмову вимогу на адресу позичальника рекомендованим листом про дострокове повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, нарахованої неустойки та інших платежів та нарахувань за цим договором та/або про усунення порушення (виконання зобов'язання) у не менш ніж тридцятиденний термін. Лист про вимогу про усунення порушення та виконання порушеного зобов'язання та дострокове повернення кредиту в будь-якому випадку вважається отриманим позичальником після спливу семи днів з дня відправлення відповідного листа. Застосовуючи вимоги статті 599 ЦК України днем настання основного зобов'язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 30 календарного дня з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов'язань. Наступні дії боржника не змінюють та не впливають на день настання строку виконання основного зобов'язання. Однак суд апеляційної інстанцій не звернув уваги на зазначені обставини та не надав оцінки доводам відповідачів про направлення ПАТ "Альфа-Банк" вимог про зміну терміну виконання основного зобов'язання від 02 липня 2007 року (т. 2, а. с. 47-50). Пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Частиною першою статті 158 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом, встановлено, що розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Частиною третьою статті 74 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом, передбачено, що судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Статтею 76 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом встановлено, визначено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. При повідомленні або виклику до суду телефонограмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку необхідною умовою є забезпечення фіксації такого повідомлення або виклику. Вважається недостатнім наявність у справі лише довідки секретаря судового засідання (чи іншої уповноваженої особи) про повідомлення особи, яка бере участь у справі, так як слід забезпечити фіксацію такого повідомлення та його отримання. Відповідно до частини першої статті 305 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом встановлено, апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Всупереч зазначених вимог процесуального закону апеляційний суд розглянув справу за відсутності ПП "Ананда Україна", щодо якого були відсутні відомості про вручення судової повістки. В матеріалах справи містяться дані про те, що 23 червня 2015 року, 08 липня 2015 року, 26 серпня 2015 року та 17 вересня 2015 року апеляційний суд надсилав судову повістку-повідомлення заявнику про розгляд справи в приміщенні Апеляційного суду міста Києва, проте докази отримання вказаного повідомлення ПП "Ананда Україна" відсутні. За таких обставин відсутні підстави вважати, що заявник належним чином повідомлений про розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. У зв'язку із цим, розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є порушенням статті 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що заявник не міг реалізувати своє право на подачу доказів у суді апеляційної інстанції, оскільки не був повідомлений про час та місце розгляду справи в апеляційному суді згідно із статтями 74, 76 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом. До повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє ВеликуПалату Верховного Суду процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалене в справі оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2016 року (провадження N 6-34269св15) відхилено, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишено без змін, однак за результатами розгляду касаційної скарги ПП "Ананда Україна" Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про його незаконність, тому з огляду на положення частини третьої статті 405 ЦПК України, підлягає скасуванню й раніше постановлена ухвала суду касаційної інстанції. Враховуючи те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 405, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Ананда Україна" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 910/2603/17 Провадження N 12-134гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача КібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 29 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року, у справі Господарського суду міста Києва за позовом Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" до Військової частини А3674 про стягнення 27 676,77 грн ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У лютому 2017 року Приватне акціонерне товариство "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" (далі - ПрАТ "АСК "Інго Україна" або позивач, скаржник) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) в сумі 27 676,77 грн. 2. 03 квітня 2017 року ухвалою Господарського суду міста Києва замінено первісного відповідача у справі належним - Військовою частиною А3674 (далі - В/ч А3674 або відповідач). Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 02 липня 2013 року між ПрАТ "АСК "Інго Україна" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ОТП Лізинг" (далі - ТОВ "ОТП Лізинг", сторахувальник) укладено договір страхування N 250569780.13. Згідно цього договору застраховано майнові інтереси страхувальника, що пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням транспортним засобом згідно додатку N 1, в тому числі і Skoda, д.р.н. НОМЕР_1 (N кузова НОМЕР_2) (далі - автомобіль Skoda). Строк дії договору з 03 липня 2013 року до 02 липня 2014 року включно. 4. 14 лютого 2014 року в місті Сімферополі по вулиці Гагаріна, відбулась ДТП за участю транспортного засобу УАЗ д.р.н. НОМЕР_3 (далі - транспортний засіб УАЗ), під керуванням ОСОБА_5 та автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_6, що належить ТОВ "ОТП Лізинг". 5. Відповідно до Довідки N 9350196 про ДТП вона сталась внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом. 6. У Звіті про результати огляду місця ДТП також вказано, що пошкодження автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1, були завдані внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом. 7. У своїх поясненнях, наданих Державтоінспекції ГУВС МВС України в АР Крим, водій транспортного засобу УАЗ, д.р.н. НОМЕР_3, ОСОБА_5 також підтверджує, що технічні несправності автомобілю, яким він керував, призвели до виїзду транспортного засобу на смугу зустрічного руху та, відповідно, пошкодження автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1. 8. В результаті ДТП автомобіль Skoda отримав механічні пошкодження та його власнику, страхувальнику позивача, заподіяно матеріальну шкоду. Згідно Звіту N 504-03-14 від 24 березня 2014 року суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи - підприємця Дубогрій Д.М. вартість матеріального збитку завданого власнику автомобіля Skoda в результаті його пошкодження в ДТП, з урахування коефіцієнта фізичного зносу, становить 23 208,24 грн. 9. Відповідно до рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю "Автоцентр Прага Авто на Кільцевій" N САСТ-345192 від 27 лютого 2014 року вартість відновлювального ремонту автомобіля Skoda становить 27 676,77 грн. 10. У зв'язку зі зверненням страхувальника до позивача (страховика) з заявою про виплату страхового відшкодування, позивачем визнано вищезазначену ДТП страховим випадком, про що складено страховий акт N 113461 від 30 квітня 2014 року, та визначено суму, яка підлягає відшкодуванню, - 27 676,77 грн. 11. 30 травня 2014 року позивачем (страховиком) здійснено перерахування СТО, яка здійснювала ремонт застрахованого автомобіля, страхового відшкодування на суму 27 676,77 грн. що підтверджується платіжним дорученням N 4744 від 30 травня 2014 року. 12. На момент виникнення ДТП транспортний засіб УАЗ (водій якого внаслідок управління несправним транспортним засобом завдав пошкоджень автомобілю Skoda) належав В/ч А3674, що підпорядкована Міністерству оборони України. Згідно довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України N 34/14 від 02 червня 2014 року В/ч А3674 А3674 є юридичною особою. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 13. Рішенням Господарського суду міста Києва від 29травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Місцевий господарський суд виходив з відсутності судового рішення, яким встановлена вина у заподіянні шкоди автомобілю Skoda, внаслідок саме неправомірних дій ОСОБА_5, що керував автомобілем УАЗ. 14. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року вказане рішення залишено без змін, проте апеляційний господарський суд зазначив, що наявні у справі докази свідчать про те, що ДТП сталася внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом, який належить В/ч А3674. 15. За висновком суду апеляційної інстанції відсутність у матеріалах цієї справи судового рішення, яким вищеназваний громадянин був би притягнутий до відповідальності за скоєння ДТП, не може бути достатньою підставою для відмови в позові. В силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи у суді першої інстанції, таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не є єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції за заявою відповідача застосував до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності, виходячи з того, що обчислення трирічного строку позовної давності для позивача має здійснюватись від дати ДТП, тобто з 14 лютого 2014 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 17. У серпні 2017 року ПрАТ "АСК "Інго Україна" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, яка ухвалою від 24 жовтня 2017 року повернута скаржнику на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення, внаслідок відсутності доказів на підтвердження наявності статусу адвоката у особи, якою її підписано від імені ПрАТ "АСК "Інго Україна". 18. У листопаді 2017 року ПрАТ "АСК "Інго Україна" повторно звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення та постанову судів попередніх інстанцій скасувати і ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позов. Рух касаційної скарги 19. 15 лютого 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 31 та підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 20. 26 березня 2018 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження, справа призначена до розгляду. 21. 14 травня 2018 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 Перехідних положень ГПК України справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвала мотивована необхідністю під час вирішення цього спору відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15. 22. У наведених постановах Верховний Суд України вказав, що під час вирішення спору про стягнення коштів на користь страхової компанії, що виплатила страхове відшкодування за договором добровільного страхування, і до якої на підставі статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" перейшло право вимоги, позовна давність має обраховуватися з моменту настання страхового випадку - з моменту ДТП, а не з моменту виплати такою компанією страхового відшкодування. 23. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку на тій підставі, що за договором майнового страхування цивільне право у страхової компанії виникає лише після виплати страхового відшкодування, а тому обраховування позовної давності із моменту ДТП обмежує права такої особи на захист. Права страхової компанії слід вважати порушеними після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування, а не з моменту ДТП. 24. Відповідно до частини четвертої статті 8 та статті 301 ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, ця справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 25. Касаційна скарга мотивована тим, що 15 лютого 2017 року позивач вчасно, дотримуючись положень статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), звернувся до суду з даним позовом, і ним не пропущено позовну давність, яка, на його думку, обраховується з моменту ДТП, що сталося 14 лютого 2014 року. 26. Скаржник також посилається на положення статті 253 цього ж Кодексу, згідно з якою перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок - відповідно позовна давність сплинула 15 лютого 2017 року. Доводи інших учасників справи 27. У відзиві на касаційну скаргу В/ч А3674 просить рішення суду першої інстанції залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки вважає, що надані позивачем матеріали містять розбіжності та суттєві недоліки і не містять належних і допустимих доказів, що підтверджують неправомірність поведінки ОСОБА_5 у ДТП. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 28. Розглядаючи правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятих ним постановах від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 29. Як зазначено вище, Верховний Суд України у наведених постановах дійшов висновку, що позовна давність у спорах про стягнення коштів з особи, винної у скоєнні ДТП, на користь страхової компанії, яка виплатила страхове відшкодування потерпілій у ДТП особі в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", має обраховуватись з моменту ДТП, а не з моменту виплати страхового відшкодування. 30. Такі ж висновки викладені в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції у справі. Мотивуючи своє рішення, суд виходить з того, що виплата страховиком страхового відшкодування потерпілій в ДТП особі в порядку статі 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є підставою для переходу права вимоги від страхувальника до страховика, що є суброгацією. При суброгації нове зобов'язання із відшкодування збитків не виникає, - відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. В той час як у випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. 31. При цьому за висновком суду апеляційної інстанції регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України), а також статтею 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", а для суброгації встановлено особливий правовий режим. Оскільки згідно частини першої статті 262 ЦК України заміна сторони у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, відповідно при суброгації, де також відбувається заміна сторони (кредитора) - строк позовної давності починає обчислюватись з моменту виникнення страхового випадку, як і для потерпілого (первісного кредитора). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2018 року N 910/8982/17. 32. Велика Палата Верховного Суду підтримує цю правову позицію суду апеляційної інстанції та не вважає за необхідне відступити від аналогічних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15, виходячи з наступного. 33. За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). 34. Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою. 35. У даній справі позивач на підставі договору майнового страхування, укладеного між ним та потерпілою в ДТП особою, здійснив виплату страхового відшкодування та тим самим відшкодував завдану потерпілому у ДТП майнову шкоду. 36. З урахуванням наведеного у цій справі виникають два види зобов'язань: - деліктне зобов'язання, що виникло внаслідок ДТП, сторонами якого є потерпіла особа (кредитор) та особа, відповідальна за завдані збитки (винна особа, боржник), та - договірне зобов'язання, що виникає з договору добровільного майнового страхування, сторонами якого є страховик (страхова компанія) та страхувальник (потерпілий у ДТП). 37. При цьому слід відрізняти поняття зобов'язання, як правовідношення (договірне або позадоговірне), від обов'язків, які мають сторони такого зобов'язання. 38. Так, згідно пункту 4 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою. 39. Відповідно до статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. 40. Виходячи з наведеного, страховик внаслідок виконання обов'язку винної особи (боржника) перед потерпілим (кредитором), набуває прав кредитора в частині фактично сплаченого страхового відшкодування. При цьому деліктне зобов'язання не припиняться, але відбувається заміна сторони у цьому зобов'язанні (заміна кредитора) - замість потерпілої особи прав кредитора набуває страховик. 41. На підтвердження наведеної правової позиції свідчить те, що стаття 27 Закону України "Про страхування" та стаття 993 ЦК України передбачає перехід права вимоги до страховика, де перехід фактично означає, що право вимоги існувало раніше та продовжує існувати, але переходить від однієї особи до іншої, відповідно - від потерпілої особи у деліктному зобов'язанні до страховика. 42. Перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов'язанні до страховика в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією. 43. При цьому помилковим є ототожнення права вимоги, визначене статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України, із правом вимоги (регресу), визначеного статтею 1191 ЦК України, оскільки наведені норми регулюють різні за змістом правовідносини - суброгацію у страхових відносинах та регрес. 44. Так, на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як вже зазначено вище право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов'язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов'язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов'язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов'язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи. 45. Це виходить із змісту статей 559 та 1191 ЦК України, згідно яких зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. 46. Зважаючи на зміст наведених норм ЦК України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов'язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов'язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою. 47. В цілому, як за змістом статті 1191 так і за змістом статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України "Про страхування", йдеться про виконання обов'язку боржника перед потерпілим третьою особою. Водночас ці норми встановлюють різний порядок виникнення прав вимоги до винної особи у деліктному зобов'язанні. Так, суброгація регулюється статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України, а регрес - статтею 1191 ЦК України. 48. При цьому, при суброгації у страхових відносинах деліктне зобов'язання продовжує існувати та відбувається лише заміна кредитора - право вимоги переходить від потерпілої особи до страховика. 49. При регресі - право вимоги (регресу) виникає у третьої особи після виконання такою особою обов'язку боржника та, відповідно, припинення основного (деліктного) зобов'язання та виникнення нового (регресного) зобов'язання. 50. У деліктному зобов'язанні право вимоги до винної особи у особи, що відшкодувала шкоду потерпілому, виникає в порядку статті 1191 ЦК України. У спірних (страхових) відносинах застосуванню підлягають норми статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію. 51. Виходячи з наведеного, помилковим є застосування до суброгації у страхових відносинах положень частини шостої статті 261 ЦК України, згідно якої за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. 52. Адже, наведена вище норма розрахована на відносини, коли одне зобов'язання (основне) припиняється виконанням обов'язку боржника третьою особою, і у такої особи виникає право регресу вже за новим регресним зобов'язанням. Відповідно за новим регресним зобов'язанням позовна давність починає спивати заново. 53. Обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції, згідно яких до спірних відносин під час обчислення позовної давності мають застосовуватись положення статті 262 ЦК України. Згідно цієї норми заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. При суброгації деліктне зобов'язання не припиняється, змінюється лише одна і сторін такого зобов'язання - кредитор. 54. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивачем пропущено позовну давність. 55. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 56. Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. 57. За приписами статті 253 цього ж Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому згідно із частиною першою статті 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України). 58. Як встановлено судом апеляційної інстанції, у даній справі днем настання події (днем вчинення ДТП) є 14 лютого 2014 року. Отже, за змістом вищенаведених норм, загальна позовна давність тривалістю у три роки починає перебіг 15 лютого 2014 року і спливає у відповідні число та місяць останнього року, тобто такі, що відповідають числу та місяцю настання події. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі позовна давність спливає у число та місяць останнього третього року - 14 лютого 2017 року. 59. Як встановлено судом апеляційної інстанції, ПрАТ "АСК "Інго Україна" звернулось до суду з позовом 15 лютого 2017 року згідно відбитку штампу органу поштового зв'язку на конверті, тобто після спливу позовної давності. 60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. 61. Відповідачем подано до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності. 62. Враховуючи, що позов у даній справі подано із спливом позовної давності та, як встановлено судом апеляційної інстанції, позивачем не наведено жодної причини поважності пропуску відповідного строку, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, яким відмовлено у позові у зв'язку із спливом позовної давності. Висновки по суті вимог касаційної скарги 63. Згідно із підпунктом 1 частини першої статті 308 та статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги залишає рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 64. За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального та процесуального права обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав пропущення позивачем позовної давності на звернення до суду. 65. Згідно частини другої статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 66. Рішення суду першої інстанції хоча в мотивувальній частині і не відповідає висновкам, яких дійшов суд апеляційної інстанції, водночас резолютивна частина рішення Господарського суду міста Києва є правильною по суті. Отже, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, висновки суду першої інстанції не призвели до прийняття неправильного судового рішення, а тому відсутні підстави для його скасування. 67. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що оскаржувані у цій справі рішення Господарського суду міста Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду мають бути залишені без змін, а касаційна скарга - без задоволення. Щодо судових витрат 68. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. 69. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку із її розглядом, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу. Висновок щодо застосування норм права 70. Відповідно до статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, мала до особи, відповідальної за завдані збитки у деліктному зобов'язанні, що виникло внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Заміна кредитора у деліктному зобов'язанні в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією, що не змінює порядку перебігу позовної давності. 71. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. За приписами статті 253 цього ж Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому згідно із частиною першою статті 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).Таким чином, якщо днем настання події є день вчинення ДТП, то загальна позовна давність тривалістю у три роки починає перебіг з дня, наступного за днем вчинення ДТП, і спливає у відповідні число та місяць останнього року, тобто такі, що відповідають числу та місяцю настання події. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 910/2603/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  16. Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 200/11343/14-ц Провадження N 14-59цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою відповідача на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року, ухвалене суддею Кудрявцевою Т. 0., та на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Куценко Т.Р., Волошина М.П., Демченко Е.Л. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра", - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором від 19 вересня 2006 року N 8/2006/840-МК12/110-Е (далі - кредитний договір), яка складається із заборгованості за кредитом - 3 742,77 доларів США, заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами за користування кредитом - 6 869,52 доларів США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за період з 16 травня 2013 року по 15 травня 2014 року - 16 386,10 грн і штрафу за невиконання зобов'язань за кредитним договором - 30 943,57 грн. 2. Позовна заява мотивована тим, що відповідач не виконує умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення суми отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за ним процентів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 24 листопада 2014 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 10 612,29 доларів США та 47 329,67 грн заборгованості за кредитним договором і 1 711,01 грн судового збору (далі також - заочне рішення). 4. 30 січня 2015 року представник відповідача звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року. Вказав, що позовна заява подана з пропуском позовної давності. 5. 28 травня 2015 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою відмовив відповідачу у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення. Суд визнав безпідставними доводи щодо того, що позивач звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності, і що розрахунок заборгованості за відсотками та пенею є помилковим. Суд вказав, що відповідач не надав свого розрахунку, з огляду на що не спростував доводи позивача, а про дату звернення до суду з позовом відповідач знав під час розгляду справи. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 листопада 2015 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою залишив без змін заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 7. Апеляційний суд, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, дійшов висновку про те, що оскільки у статті 303 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (в редакції, чинній на час розгляду справи вказаним судом) закріплено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі, то апеляційний суд позбавлений можливості застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. 8. Апеляційний суд відхилив доводи відповідача, вказавши, що вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно такої оцінки й особистого тлумачення відповідачем норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У грудні 2015 року відповідач подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 11. 7 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, від 30 вересня 2015 року N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 13. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що у зазначених постановах вказано, що нові матеріально-правові вимоги, зокрема, заява сторони про застосування позовної давності, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. 14. Заочний розгляд справи у суді відповідно до статті 224 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, проводиться за відсутності належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи відповідача. 15. У цій справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки дані про належне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду в матеріалах справи відсутні. 16. Відповідно до статті 231 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. 17. Пункт 2 частини першої статті 307 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не передбачав можливість скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції з переданням справи на новий розгляд з підстав її розгляду за відсутності не повідомленого належним чином про час і місце такого розгляду учасника справи. 18. Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, відсутній механізм забезпечення права відповідача на час апеляційного розгляду подати заяву про застосування позовної давності у випадку заочного розгляду справи за відсутності відповідача та без належного повідомлення його про час і місце розгляду справи. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Відповідач вважає, що позивач, звернувшись до суду у 2014 році, пропустив позовну давність. 20. Крім того, розгляд справи у суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, не повідомленої належним чином про розгляд справи, з огляду на що вона не могла скористатись правом на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 21. Відповідач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив її заяву про перегляд заочного рішення, а апеляційний суд, посилаючись на правові висновки Верховного Суду України та статтю 303 ЦПК України, необґрунтовано вважав за неможливе застосувати наслідки пропуску позовної давності за заявою відповідача після ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому, на думку відповідача, її право на подання заяви про застосування позовної давності є порушеним. (2) Позиція позивача 22. Позивач відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (частина перша статті 224). 24. Відповідно до частини другої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. 25. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини перша та друга статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 26. Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. 27. Відтак, під час розгляду справи у суді першої інстанції належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, було, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа. 28. Відповідно до абзацу 5 частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише у разі відсутності відповідача за зареєстрованою адресою її проживання (перебування), вважалося, що судовий виклик або судове повідомлення вручені належним чином. 29. Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований цим судом відповідачеві, разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв'язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідача за місцем проживання. У вказаному поштовому відправленні суд повідомляв відповідача про відкриття провадження у справі та про призначення судового засідання на 19 вересня 2014 року. 30. Крім того, у матеріалах справи є також адресовані відповідачу супровідні листи Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 19 вересня 2014 року про відкладення розгляду справи на 21 жовтня 2014 року та від 21 жовтня 2014 року про відкладення розгляду справи на 24 листопада 2014 року, доказів надсилання (і відповідно - вручення) яких відповідачу немає. 31. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, не взявши до уваги вимоги частини п'ятої статті 74 чинної на той час редакції ЦПК України, порушив право відповідача знати про час і місце судових засідань (частину другу статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом). 32. Відповідно до частини першої статті 232 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. 33. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 34. У заяві від 30 січня 2015 року про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року відповідач вказував, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також, що він не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду, внаслідок чого не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 35. Суд першої інстанції в ухвалі від 28 травня 2015 року встановив, що на адресу відповідача направлялися копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками, а також що відповідач належним чином повідомлялася про день, час і місце розгляду справи. Суд вказав, що у заяві про перегляд заочного рішення не вказані обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної заяви. 36. В апеляційній скарзі відповідач повторно вказав на те, що не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду справи, а тому не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 37. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 листопада 2015 року з посиланням на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 і на статтю 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, залишив без змін рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності до ухвалення рішення у суді першої інстанції, що унеможливлює застосування статей 256-258 ЦК України відповідача. 38. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 39. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, а судді - керуючись відповідним принципом (частина перша статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 47 цього Закону в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 вказаного Закону у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). 40. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року N 1402-VIII). 41. Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді "Верховенство права", схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року). 42. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 43. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. 44. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. 45. Згідно зі статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 46. Велика Палата Верховного суду вважає, що рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. 47. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів" ("Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands") від 27 жовтня 1993 року, заява N 14448/88, § 33). 48. Суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. 49. Вказане порушення суд першої інстанції міг виправити, задовольнивши заяву про перегляд заочного рішення. Проте в ухвалі від 28 травня 2015 року суд не встановив причини неявки відповідача на судові засідання через неналежність його повідомлення про час і місце розгляду справи. Крім того, не дослідивши кредитний договір і проведений позивачем розрахунок процентів і пені за цим договором, не визначивши початок перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення таких процентів і пені, в ухвалі від 28 травня 2015 року суд визнав безпідставними доводи відповідача стосовно того, що вказаний розрахунок є помилковим, і що позивач звернувся до суду, пропустивши позовну давність. Дослідження зазначених обставин, на які посилався відповідач у заяві про перегляд заочного рішення, мало істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження у задоволенні позову може бути відмовлено. 50. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. 51. Згідно з частиною третьою статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (стаття 309 ЦПК України у відповідній редакції). 52. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, зокрема, якщо не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина друга статті 309 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом). 53. У постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17 Верховний Суд України констатував, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, оскільки стаття 267 ЦК України закріплює норму матеріального права, а нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, згідно з висновком Верховного Суду України може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 55. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 56. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 57. Відтак, суд апеляційної інстанції, посилаючись на межі апеляційного перегляду, безпідставно не взяв до уваги доводи відповідача, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також те, що відповідач, будучи неналежно повідомленою про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, повідомляла останній про пропуск позивачем позовної давності у заяві про перегляд заочного рішення. 58. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. 59. З огляду на вказане з метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 60. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі 7 лютого 2018 року обґрунтовував також необхідність відступити у цій справі від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15. 61. У постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність, оскільки можливість її застосування згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони, і без такої заяви ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не можуть. 62. З огляду на обставини справи N 200/11343/14-ц Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цій справі немає підстав відступати від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, оскільки вказаний висновок стосувався неможливості застосування судом за власною ініціативою, тобто без заяви сторони спору, спеціальної позовної давності. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема для продовження розгляду. 64. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 65. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 66. Визначаючи обґрунтованість розрахунку заборгованості за процентами та пенею за кредитним договором, суди повинні врахувати висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12. 67. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 70. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 71. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 72. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 73. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 74. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  17. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2018 року м. Київ Справа № 904/10673/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В.В. - головуючого, Жукова С.В., Ткаченко Н.Г. за участю секретаря судового засідання - Кондратюк Л.М.; представники сторін: Генеральної прокуратури України - Клюге Л.М. позивача - не з'явився відповідача - не з'явився третьої особи 1 - не з'явився третьої особи 2 - не з'явився учасники справи: позивач - Прокуратура Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської міської ради, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ТУЛС", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - 1. комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради; 2. товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство з питань нотаріату та банкрутства", розглянувши матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 у складі колегії суддів: Науменка І.М. (головуючого), Чус О.В., Кузнецова В.О. та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у складі судді: Юзікова С.Г. у справі № 904/10673/16 за позовом Прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1. комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради; 2. товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство з питань нотаріату та банкрутства" про витребування майна,- ВСТАНОВИВ: 1. Перший заступник прокурора Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпровської міської ради просить витребувати у Відповідача на користь територіальної громади, в особі Дніпропетровської міської ради нежитлове приміщення № 190, розташоване за адресою: вул. Радистів, буд. 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 (суддя Юзіков С.Г.) у даній справ позов задоволено. Витребувано у товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС", 03110, м. Київ, вул. Соломянська, 14, (код 35447191) на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького,75, код ЄДРПОУ 26510514) нежитлове приміщення № 190, розташоване за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" 03110, м. Київ, вул. Соломянська, 14, (код 35447191) на користь Прокуратури Дніпропетровської області (49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 38, реквізити одержувача: МФО 820172, р/р 35217020000291 в ДКСУ в м.Київ, код 02909938, код класифікації видатків бюджету - 2800) 2 067,00 грн. судового збору. 3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нерухоме майно вибуло з комунальної власності з порушенням чинного законодавства поза волею Дніпропетровської міської ради, а тому Позивач має право на його витребування у Відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. 4. Не погодившись з зазначеним рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Тулс", звернулось до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. 5. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі №904/10673/16 залишено без змін. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Тулс" залишено без задоволення. 6. На підтвердження зазначеної позиції, суди попередніх інстанцій зазначили наступне. 6.1 У ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро об'єктів нерухомого майна, шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, у тому числі нежитлового приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, буд. 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). 6.2 Рішенням Дніпропетровської обласної ради № 232-10/ХХІV від 23.10.03р. "Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області" в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська, затверджено розпорядження Голови Дніпропетровської обласної ради № 159-р від 18.08.2003 "Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства "Лівобережжя". 6.3 Рішенням Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19.11.2003 "Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств "Південне", "Центральний", "Лівобережжя", до комунальної власності прийнято житлово-комунальне підприємство "Лівобережжя" з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акту приймання-передачі від 18.08.2003. 6.4 З урахуванням статті 128 Цивільного кодексу Української РСР, статей 31, 35 Закону України "Про власність", чинних на час прийняття зазначених рішень, територіальна громада міста набула права власності на об'єкти нерухомого майна з часу затвердження актів приймання-передачі, а саме з 18.08.2003. 6.5 Відповідно до пункту 2.1. рішення Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19.11.2003 комітету комунальної власності міської ради доручено внести зміни до установчих документів комунального підприємства відповідно до чинного законодавства. 6.6 Наказом комітету Комунальної власності міської ради від 17.02.2004 № 15-КВ затверджено нову редакцію статуту Комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради, перереєстрованого Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25.02.2004, реєстраційна справа № 04052092Ю0040072. 6.7 Відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07.05.2013 проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). 6.8 На виконання Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста, рішенням Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011, об'єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема, КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради передано на баланс КП "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю". 6.9 06.08.2012 ухвалою господарського суду Дніпропетровської області порушено провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про визнання банкрутом КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради. 6.10 На час відкриття провадження у справі про банкрутство, рішення сесії Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02.03.2011 КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради в повному обсязі не виконало, внаслідок чого нерухоме майно продовжувало обліковуватися на балансі підприємства за відсутності правових підстав. 6.11 Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2012 у справі №38/5005/6636/2012 КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. 6.12 З урахуванням вказаної постанови ліквідатором КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради призначено арбітражного керуючого Барановського О.В., яким спірне нежитлове приміщення включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано, шляхом проведення товарною біржею "Регіональна універсальна біржа" торгів, переможцем яких визначено Компанію з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД". 6.13 На підставі протоколу №23 проведення біржових торгів з купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради та Компанією з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., зареєстрований у реєстрі за № 817, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 6.14 Вказане нерухоме майно Компанія з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" продала за договором купівлі-продажу №1347 від 23.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Небосенко О.А. 6.15 Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016 у справі №38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора, визнано неправомірними дії ліквідатора - арбітражного керуючого Барановського О.В. з включення, серед іншого, до ліквідаційної маси підприємства-банкрута спірного нерухомого майна, продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27.12.2012 Товарною біржею "Регіональна універсальна біржа" з продажу спірного нерухомого майна, оформлених протоколом № 23 від 27.12.2012 та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 817 від 10.06.2013, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., укладений ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н.В. з Компанію з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" з відчуження нежитлового приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро, загальною площею 25,4 м2. 6.16 З урахуванням частини 4 статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016 у справі № 38/5005/6636/2012 є такою, що набрала законної сили. 6.17 Прокурор вважає, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедуру його відчуження, останнє вибуло від власника поза волею територіальної громади м. Дніпро, а тому підлягає поверненню у її власність, що і стало причиною спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими доводами особи, яка подала касаційну скаргу 7. Не погодившись із вказаними рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції товариство з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" звернулося із касаційною скаргою яка мотивована неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. 8. Скаржник у скарзі просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 та передати справу на новий розгляд. Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі 9. Прокуратурою Дніпропетровської області подано відзив на касаційну скаргу в якій просить відмовити в її задоволенні з підстав необгрунтованості. 9.1 Прокурор, в судовому засіданні 29.03.2018, заперечив проти задоволення касаційної скарги з підстав викладених у відзиві. Позиція Верховного Суду 10. Ухвалою Верховного Суду від 05.02.2018 відкрито касаційне провадження у справі № 904/10673/16 Господарського суду Дніпропетровської області за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017; призначено розгляд касаційної скарги на 29.03.2018 об 11 год. 00 хв. 11. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. 12. Відповідно статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 13. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 14. Колегія суддів перевіривши доводи скаржника зазначає наступне. 15. Суди попередніх інстанцій розглядаючи справу по суті заявлених вимог обґрунтовано застосували до спірних правовідносин норми чинного законодавства. 16. Статтею 41 Конституції України регламентовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. 17. За приписами статті 143 Конституції України і статті 327 Цивільного кодексу України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. 18. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України). 19. Згідно частини 1 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97 "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, нежитлові приміщення, та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. 20. За змістом частини 5 статті 60 наведеного Закону органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції. 21. Відповідно до частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. 22. При цьому, згідно з пунктом 30 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна. 23. Відповідно до пункту 31 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. 24. Згідно приписів статей 321, 319, 658 Цивільного кодексу України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові. 25. Відповідно до вимог статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього. 26. Відповідно до статті 387 Цивільного кодекксу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 27. Приписами статті 388 Цивільного кодексу України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 28. За змістом наведеної норми випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. У той же час покупець не може бути визнаний добросовісним набувачем, якщо на момент укладення відплатної угоди щодо спірного майна мали місце претензії третіх осіб, про які покупцю було відомо і які згодом були в установленому порядку визнані правомірними. 29. Згідно вимог статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. 30. Відповідно до вимог чинного законодавства України, норма частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. 31. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України. 32. Аналогічні висновки щодо можливості витребування нерухомого майна, що вибуло поза волею власника, викладені Верховним Судом України (постанови від 30.09.2014 по справі №43/440-6/231, від 11.06.2014 по справі №6-52цс14 та від 08.06.2016 по справі №6-3089ц15). 33. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, прийнятим виключно на пленарному засіданні Дніпровської міської ради, можливе розпорядження спірним нерухомим майном. Судами встановлено, що відповідне рішення щодо продажу спірного об'єкта в матеріалах справи відсутнє. 34. Отже, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом). 35. Наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. У зв'язку з цим не підлягають задоволенню позови власників (володільців) майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після правочину, визнаного недійсним. У відповідних випадках майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, позовів відповідно до статей 387 - 390 або глави 83 Цивільного кодексу України, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України. При цьому необхідно мати на увазі, що добросовісність набувача майна в силу частини 5 статті 12 названого Кодексу презюмується. 36. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, який в постановах № 916/2129/15 від 05.10.2016 № 916/2131/15 від 25.01.2017 дійшов висновку, що витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. 37. Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. 38. З урахуванням того, що у справі №38/5005/6637/2012 було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею, судами попередніх інстанцій під час розгляду даної справи вказані обставини не встановлювалися та не доводилися знову з огляду на приписи статті 35 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017. 39. З огляду на викладене, враховуючи те, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедуру його відчуження, останнє вибуло з володіння Дніпропетровської міської ради поза її волею, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про витребування майна від відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. 40. Доводи скаржника про необхідність дослідження у даній справі обставин відчуження спірного майна в ході ліквідаційної процедури, обставин обтяження спірного майна боржника, які перешкоджали виконанню рішення Дніпропетровської міської ради про передачу майна № 16/9 від 02.03.2011 та скасування їх тільки в ході провадження у справі про банкрутство, що на думку скаржника перешкоджало ліквідатору вчинити дії з передачі комунального майна третій особі (Комунальному підприємству "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю"), колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими як такі, що суперечать статті 35 Господарського процесуального кодексу України про преюдиційність судових рішень та виходять за межі предмету спору у даній справі. 41. Доводи скаржника про те, що недійсність правочину, на виконання якого було передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно не з її волі, з посиланням на процедуру банкрутств, рішення міської ради № 45/12 від 15.06.2011, № 41/22 від 28.03.2012, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими відповідно до ст. 300 ГПК України, в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, як такі, що спрямовані на переоцінку доказів у справі. 42. Посилання скаржника на подібну судову практику Вищого господарського суду України у постанові від 11.04.2012 у справі № 5002-16/2989-2011 є необґрунтованими, оскільки у справі, на яку посилається скаржник, здійснювалося відчуження військового майна, правовий статус якого відрізняється від комунального майна, а отже, відносини не є подібними. 43. Стосовно доводів скаржника щодо не застосування судами попередніх інстанцій частини 2 статті 388 Цивільного кодексу України, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначає, що чинне законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами наявності у відчужувача за останнім договором у ряді цивільно-правових договорів, які укладалися щодо спірного майна, права на його відчуження; визнання недійсними результатів торгів (аукціону) на виконання рішення суду про грошове стягнення є підставою для витребування власником майна від добросовісного набувача за статтею 388 Цивільного кодексу України, оскільки майно вибуло від власника поза його волею іншим шляхом - шляхом проведення публічних торгів іншою особою на виконання судового рішення про стягнення коштів. Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України згідно постанови від 03.10.2011 у справі № 51/232 та постанови від 17.10.2011 у справі № 5002-8/5447-2010. 44. Доводи скаржника про відсутність правової оцінки судів на заявлене відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові вказав на те, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (статті 344 Цивільного кодексу України). А тому, положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15. 45. Доводи скаржника про порушення позивачем вимог частини 9 статті 16 та пункту 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, на предмет виключної підсудності розгляду майнових спорів боржника у межах провадження у справі про банкрутство, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими з огляду на те, що з позовом у даній справі про витребування майна в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради звернувся заступник прокурора Дніпропетровської області. Позивач та особа, в інтересах якої заявлено позов, не перебувають у процедурі банкрутства, отже вимоги частини 9 статті 16 та пункту 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, в даному випадку не застосовуються. 46. Інші доводи скаржника, які викладені у касаційній скарзі колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень і спрямовані на переоцінку доказів у справі, що відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції. 47. Відповідно статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 48. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. 49. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. 50. Оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції таким вимогам закону відповідають. 51. Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі. 52. Вказані вимоги судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень були дотримані. 53. За таких обставин рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає. 54. Оскільки підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної немає, то судовий збір за подачу касаційної скарги покладається на скаржника. Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017 Верховний Суд, П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В.В. Білоус Судді С.В. Жуков Н.Г. Ткаченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73261110
  18. Постанова Іменем України 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 359/2421/15-ц Провадження N 14-168цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Данішевської В.І., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави, УСТАНОВИЛА: У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") звернувся до суду із позовом до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави. Позов мотивовано тим, що на виконання судових рішень розпорядженням голови Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) від 25 листопада 2008 року було припинено право користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси), змінено їх цільове призначення із категорій земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 На підставі розпорядження Київської ОДА від 25 листопада 2008 року вказаним вище особам видано державні акти на право власності на земельній ділянки площею 0, 99 га кожна для ведення особистого селянського господарства. Розпорядженням Київської ОДА від 02 лютого 2010 року змінено цільове призначення земельних ділянок, право власності на які було оформлено на ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_13, із категорії для ведення особистого селянського господарства на землі для індивідуального садівництва. У подальшому на підставі договорів купівлі-продажу зазначені земельні ділянки перейшли у власність ОСОБА_6 Посилаючись на те, що судові рішення, які стали підставою для ухвалення розпоряджень Київської ОДА, були скасовані, процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена поза межами компетенції Київської ОДА, порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок, прокурор просив: визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 25 листопада 2008 року та від 02 лютого 2010 року; визнати недійсними державні акти від 12 вересня 2011 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірні земельні ділянки; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельні ділянки площею 0, 9900 га кожна, які розташована на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_6 спірні земельні ділянки. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що посилання прокурора на те, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до пояснень його представника Анісімова Ф.Х. ДП "Бориспільський лісгосп" надав дозвіл на вилучення в нього спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення з його постійного користування. Також суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані на ім'я ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, є похідними вимогами від вимоги про визнання протиправними та скасування оспорюваних розпоряджень і тому не підлягають задоволенню. Крім того, суд першої інстанції послався на пропуск строків позовної давності для пред'явлення зазначених позовних вимог. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав, суд апеляційної інстанції посилався на те, що Київська ОДА розпорядилася землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. Процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена Київською ОДА поза межами її компетенції. Обласні державні адміністрації не були наділені повноваженнями щодо вилучення лісів площею понад 1 га в межах сіл, лісів, селищ та міст. Органом, уповноваженим приймати рішення про припинення права постійного користування внаслідок добровільної відмови землекористувача, був Кабінет Міністрів України, а не Київська ОДА. Київська ОДА не була наділена повноваженнями щодо передачі спірних земельних ділянок у власність, надання їх у користування та вилучення. Разом з тим оскільки прокурор подав позов з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив, доказів поважності причин пропуску не надав, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском встановленого законом строку звернення до суду. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відхилено касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду з вищезазначеним позовом. 7 серпня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із завою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також - невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року та ухвалити нове - про задоволення позову. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень та зобов'язання повернути за актом прийому-передачі орендованого майна; постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальх справ від 24 лютого 2016 року у справі за позовом про визнання права власності на частину квартири, визнання коштів спільними, а також постанову Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку; постанову Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки; постанову Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 14 серпня 2017 року суддею Верховного Суду України відкрито провадження у зазначеній справі та витребувано з Бориспільського міськрайонного суду Київської області матеріали цивільної справи. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно з підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н.О. (суддя-доповідач), Журавель В.І., Крата В.І., відповідно до підп. 2 п. 1 розділу XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. 14 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії, позовні вимоги задоволені. Визнано протиправною відмову Київської обласної державної адміністрації відвести позивачам земельну лісову ділянку кожному по 0,99 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) на території Гірської сільської ради Бориспільського району, а також визнано протиправною відмову Київської ОДА відвести відповідачам земельні лісові ділянки кожному площею по 0,90 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" Вишеньківське лісництво", квартал 6 на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області. Зобов'язано Київську ОДА надати згоду та затвердити "Проект землеустрою щодо припинення права користування земельною ділянкою ДП "Бориспільський лісгосп", перевести зазначену земельну ділянку із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення з метою подальшої передачі у власність позивачам для ведення особистого селянського господарства на території сільської ради; вилучити з постійного користування ДП "Борспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) земельну ділянку, що визначена для передачі у власність позивачам земельні ділянки по 0,99 га кожному на території Гірської сільської ради; змінити цільове призначення, вилучених за цим рішенням земельних ділянок з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", з категорії земель лісогосподарського призначення на категорію сільськогосподарського призначення та передати їх у власність позивачам в розмірі 0,99 га кожному для ведення особистого селянського господарства (а. с. 15-18). Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії позовні вимоги задоволені (а. с. 25-28). На виконання вказаних постанов Солом'янського районного суду міста Києва головою Київської ОДА було видано розпорядження від 25 листопада 2008 року за N N 1469-1478, якими припинено право постійного користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси) на території Гірської сільської ради з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6); змінено їх цільове призначення з категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 (а. с. 37-41,47-51). На підставі розпоряджень голови Київської ОДА для ведення особистого селянського господарства особам були видані державні акти на земельні ділянки, розташовані на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, а саме: ОСОБА_13 - державний акт серії НОМЕР_1 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 42); ОСОБА_12 - державний акт серії НОМЕР_3 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_4 (а. с. 43); ОСОБА_4 - державний акт серії НОМЕР_5 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 44); ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_6 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_7 (а. с. 45). ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_8 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_9 (а. с. 46); ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_10 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_11 (а. с. 32); ОСОБА_5 - державний акт серії НОМЕР_12 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_13 (а. с. 33); ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_14 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_15 (а. с. 34); ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_16 від 12 вересня 2011 року площею 0,9900 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_17 (а. с. 35). ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_18 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_19 (а. с. 36). Розпорядженнями Київської ОДА від 02 лютого 2010 року за N N 81-82 було змінено цільове призначення земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва. На підставі цих розпоряджень треті особи 29 грудня 2012 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки: ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_20; ОСОБА_15 - державний акт серії НОМЕР_21; ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_22; ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_23; ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_24; ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_25; ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_26 та ОСОБА_13 - державний серії НОМЕР_27. Відповідно до змісту інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 52-68) зазначені земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 01 квітня 2013 року були відчужені на користь ОСОБА_6 Разом із тим, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі - міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, постанову Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року скасовано та прийнято постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4 та ОСОБА_14 відмовлено у повному обсязі. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від листопада 2012 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року залишено без змін. Звертаючись до суду у березні 2015 року, Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство", посилався на те, що Кабінет Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство" не були учасниками вищезазначених адміністративних справ та про наявність оскаржуваних розпоряджень та державних актів про право власності на земельні ділянки прокурору стало відомо лише після проведеної перевірки у 2015 році. У постановах Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року та від 16 травня 2017 року, а також в ухвалі колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, предмети та підстави позову є відмінним від тих, щодо яких вирішено спір в оскаржуваному рішенні. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці судові рішення не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Так само у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги та у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, на які як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо товарів виробничо-технічного призначення та нежитлових приміщень. Правовий режим земельної ділянки загального призначення відрізняється від предметів позовних вимог і спірних відносин, щодо яких постановлено додані позивачем судові рішення, тому ці постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Посилання прокурора на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки та постанову від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку - не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цих справах позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Разом із тим у наданих для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки, на яке як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки відповідачами не доведено коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав, тому підстави для застосування строку позовної давності відсутні. Також у постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок, від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації, від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок - надані заявником як приклад невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли висновку про те, що зі змісту статей 256, 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до частини першої ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Разом з тим суди всупереч вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави, а також не з'ясували, коли саме Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення державних інтересів щодо права власності на вищезазначені земельні ділянки. Оскільки суди не встановили всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/7449/17 Провадження N 12-104гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" (далі - ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Тищенко А.І., Коротун О.М.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" (далі - ПрАТ "СК "АХА Страхування") до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн. 1.2. Позов обґрунтовано тим, що ПрАТ "СК "АХА Страхування" на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту "Все включено" N 82839а5і від 09 квітня 2015 року (далі - договір добровільного страхування) внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) виплатило страхове відшкодування власнику автомобіля (потерпілому) марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, а тому відповідно до положень статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) отримало право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду (винуватця), цивільно-правова відповідальність якого була застрахована відповідачем згідно з договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - договір (поліс) ОСЦПВВНТЗ) N АІ/5179247, однак останній неправомірно відмовив у здійсненні виплати відповідного страхового відшкодування. 1.3. Заперечення проти п