Search the Community

Showing results for tags 'исковая давность'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 384 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 910/2603/17 Провадження N 12-134гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача КібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 29 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року, у справі Господарського суду міста Києва за позовом Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" до Військової частини А3674 про стягнення 27 676,77 грн ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У лютому 2017 року Приватне акціонерне товариство "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" (далі - ПрАТ "АСК "Інго Україна" або позивач, скаржник) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) в сумі 27 676,77 грн. 2. 03 квітня 2017 року ухвалою Господарського суду міста Києва замінено первісного відповідача у справі належним - Військовою частиною А3674 (далі - В/ч А3674 або відповідач). Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 02 липня 2013 року між ПрАТ "АСК "Інго Україна" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ОТП Лізинг" (далі - ТОВ "ОТП Лізинг", сторахувальник) укладено договір страхування N 250569780.13. Згідно цього договору застраховано майнові інтереси страхувальника, що пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням транспортним засобом згідно додатку N 1, в тому числі і Skoda, д.р.н. НОМЕР_1 (N кузова НОМЕР_2) (далі - автомобіль Skoda). Строк дії договору з 03 липня 2013 року до 02 липня 2014 року включно. 4. 14 лютого 2014 року в місті Сімферополі по вулиці Гагаріна, відбулась ДТП за участю транспортного засобу УАЗ д.р.н. НОМЕР_3 (далі - транспортний засіб УАЗ), під керуванням ОСОБА_5 та автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_6, що належить ТОВ "ОТП Лізинг". 5. Відповідно до Довідки N 9350196 про ДТП вона сталась внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом. 6. У Звіті про результати огляду місця ДТП також вказано, що пошкодження автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1, були завдані внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом. 7. У своїх поясненнях, наданих Державтоінспекції ГУВС МВС України в АР Крим, водій транспортного засобу УАЗ, д.р.н. НОМЕР_3, ОСОБА_5 також підтверджує, що технічні несправності автомобілю, яким він керував, призвели до виїзду транспортного засобу на смугу зустрічного руху та, відповідно, пошкодження автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1. 8. В результаті ДТП автомобіль Skoda отримав механічні пошкодження та його власнику, страхувальнику позивача, заподіяно матеріальну шкоду. Згідно Звіту N 504-03-14 від 24 березня 2014 року суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи - підприємця Дубогрій Д.М. вартість матеріального збитку завданого власнику автомобіля Skoda в результаті його пошкодження в ДТП, з урахування коефіцієнта фізичного зносу, становить 23 208,24 грн. 9. Відповідно до рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю "Автоцентр Прага Авто на Кільцевій" N САСТ-345192 від 27 лютого 2014 року вартість відновлювального ремонту автомобіля Skoda становить 27 676,77 грн. 10. У зв'язку зі зверненням страхувальника до позивача (страховика) з заявою про виплату страхового відшкодування, позивачем визнано вищезазначену ДТП страховим випадком, про що складено страховий акт N 113461 від 30 квітня 2014 року, та визначено суму, яка підлягає відшкодуванню, - 27 676,77 грн. 11. 30 травня 2014 року позивачем (страховиком) здійснено перерахування СТО, яка здійснювала ремонт застрахованого автомобіля, страхового відшкодування на суму 27 676,77 грн. що підтверджується платіжним дорученням N 4744 від 30 травня 2014 року. 12. На момент виникнення ДТП транспортний засіб УАЗ (водій якого внаслідок управління несправним транспортним засобом завдав пошкоджень автомобілю Skoda) належав В/ч А3674, що підпорядкована Міністерству оборони України. Згідно довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України N 34/14 від 02 червня 2014 року В/ч А3674 А3674 є юридичною особою. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 13. Рішенням Господарського суду міста Києва від 29травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Місцевий господарський суд виходив з відсутності судового рішення, яким встановлена вина у заподіянні шкоди автомобілю Skoda, внаслідок саме неправомірних дій ОСОБА_5, що керував автомобілем УАЗ. 14. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року вказане рішення залишено без змін, проте апеляційний господарський суд зазначив, що наявні у справі докази свідчать про те, що ДТП сталася внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом, який належить В/ч А3674. 15. За висновком суду апеляційної інстанції відсутність у матеріалах цієї справи судового рішення, яким вищеназваний громадянин був би притягнутий до відповідальності за скоєння ДТП, не може бути достатньою підставою для відмови в позові. В силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи у суді першої інстанції, таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не є єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції за заявою відповідача застосував до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності, виходячи з того, що обчислення трирічного строку позовної давності для позивача має здійснюватись від дати ДТП, тобто з 14 лютого 2014 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 17. У серпні 2017 року ПрАТ "АСК "Інго Україна" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, яка ухвалою від 24 жовтня 2017 року повернута скаржнику на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення, внаслідок відсутності доказів на підтвердження наявності статусу адвоката у особи, якою її підписано від імені ПрАТ "АСК "Інго Україна". 18. У листопаді 2017 року ПрАТ "АСК "Інго Україна" повторно звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення та постанову судів попередніх інстанцій скасувати і ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позов. Рух касаційної скарги 19. 15 лютого 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 31 та підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 20. 26 березня 2018 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження, справа призначена до розгляду. 21. 14 травня 2018 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 Перехідних положень ГПК України справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвала мотивована необхідністю під час вирішення цього спору відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15. 22. У наведених постановах Верховний Суд України вказав, що під час вирішення спору про стягнення коштів на користь страхової компанії, що виплатила страхове відшкодування за договором добровільного страхування, і до якої на підставі статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" перейшло право вимоги, позовна давність має обраховуватися з моменту настання страхового випадку - з моменту ДТП, а не з моменту виплати такою компанією страхового відшкодування. 23. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку на тій підставі, що за договором майнового страхування цивільне право у страхової компанії виникає лише після виплати страхового відшкодування, а тому обраховування позовної давності із моменту ДТП обмежує права такої особи на захист. Права страхової компанії слід вважати порушеними після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування, а не з моменту ДТП. 24. Відповідно до частини четвертої статті 8 та статті 301 ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, ця справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 25. Касаційна скарга мотивована тим, що 15 лютого 2017 року позивач вчасно, дотримуючись положень статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), звернувся до суду з даним позовом, і ним не пропущено позовну давність, яка, на його думку, обраховується з моменту ДТП, що сталося 14 лютого 2014 року. 26. Скаржник також посилається на положення статті 253 цього ж Кодексу, згідно з якою перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок - відповідно позовна давність сплинула 15 лютого 2017 року. Доводи інших учасників справи 27. У відзиві на касаційну скаргу В/ч А3674 просить рішення суду першої інстанції залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки вважає, що надані позивачем матеріали містять розбіжності та суттєві недоліки і не містять належних і допустимих доказів, що підтверджують неправомірність поведінки ОСОБА_5 у ДТП. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 28. Розглядаючи правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятих ним постановах від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 29. Як зазначено вище, Верховний Суд України у наведених постановах дійшов висновку, що позовна давність у спорах про стягнення коштів з особи, винної у скоєнні ДТП, на користь страхової компанії, яка виплатила страхове відшкодування потерпілій у ДТП особі в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", має обраховуватись з моменту ДТП, а не з моменту виплати страхового відшкодування. 30. Такі ж висновки викладені в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції у справі. Мотивуючи своє рішення, суд виходить з того, що виплата страховиком страхового відшкодування потерпілій в ДТП особі в порядку статі 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є підставою для переходу права вимоги від страхувальника до страховика, що є суброгацією. При суброгації нове зобов'язання із відшкодування збитків не виникає, - відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. В той час як у випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. 31. При цьому за висновком суду апеляційної інстанції регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України), а також статтею 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", а для суброгації встановлено особливий правовий режим. Оскільки згідно частини першої статті 262 ЦК України заміна сторони у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, відповідно при суброгації, де також відбувається заміна сторони (кредитора) - строк позовної давності починає обчислюватись з моменту виникнення страхового випадку, як і для потерпілого (первісного кредитора). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2018 року N 910/8982/17. 32. Велика Палата Верховного Суду підтримує цю правову позицію суду апеляційної інстанції та не вважає за необхідне відступити від аналогічних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15, виходячи з наступного. 33. За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). 34. Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою. 35. У даній справі позивач на підставі договору майнового страхування, укладеного між ним та потерпілою в ДТП особою, здійснив виплату страхового відшкодування та тим самим відшкодував завдану потерпілому у ДТП майнову шкоду. 36. З урахуванням наведеного у цій справі виникають два види зобов'язань: - деліктне зобов'язання, що виникло внаслідок ДТП, сторонами якого є потерпіла особа (кредитор) та особа, відповідальна за завдані збитки (винна особа, боржник), та - договірне зобов'язання, що виникає з договору добровільного майнового страхування, сторонами якого є страховик (страхова компанія) та страхувальник (потерпілий у ДТП). 37. При цьому слід відрізняти поняття зобов'язання, як правовідношення (договірне або позадоговірне), від обов'язків, які мають сторони такого зобов'язання. 38. Так, згідно пункту 4 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою. 39. Відповідно до статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. 40. Виходячи з наведеного, страховик внаслідок виконання обов'язку винної особи (боржника) перед потерпілим (кредитором), набуває прав кредитора в частині фактично сплаченого страхового відшкодування. При цьому деліктне зобов'язання не припиняться, але відбувається заміна сторони у цьому зобов'язанні (заміна кредитора) - замість потерпілої особи прав кредитора набуває страховик. 41. На підтвердження наведеної правової позиції свідчить те, що стаття 27 Закону України "Про страхування" та стаття 993 ЦК України передбачає перехід права вимоги до страховика, де перехід фактично означає, що право вимоги існувало раніше та продовжує існувати, але переходить від однієї особи до іншої, відповідно - від потерпілої особи у деліктному зобов'язанні до страховика. 42. Перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов'язанні до страховика в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією. 43. При цьому помилковим є ототожнення права вимоги, визначене статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України, із правом вимоги (регресу), визначеного статтею 1191 ЦК України, оскільки наведені норми регулюють різні за змістом правовідносини - суброгацію у страхових відносинах та регрес. 44. Так, на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як вже зазначено вище право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов'язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов'язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов'язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов'язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи. 45. Це виходить із змісту статей 559 та 1191 ЦК України, згідно яких зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. 46. Зважаючи на зміст наведених норм ЦК України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов'язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов'язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою. 47. В цілому, як за змістом статті 1191 так і за змістом статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України "Про страхування", йдеться про виконання обов'язку боржника перед потерпілим третьою особою. Водночас ці норми встановлюють різний порядок виникнення прав вимоги до винної особи у деліктному зобов'язанні. Так, суброгація регулюється статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України, а регрес - статтею 1191 ЦК України. 48. При цьому, при суброгації у страхових відносинах деліктне зобов'язання продовжує існувати та відбувається лише заміна кредитора - право вимоги переходить від потерпілої особи до страховика. 49. При регресі - право вимоги (регресу) виникає у третьої особи після виконання такою особою обов'язку боржника та, відповідно, припинення основного (деліктного) зобов'язання та виникнення нового (регресного) зобов'язання. 50. У деліктному зобов'язанні право вимоги до винної особи у особи, що відшкодувала шкоду потерпілому, виникає в порядку статті 1191 ЦК України. У спірних (страхових) відносинах застосуванню підлягають норми статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію. 51. Виходячи з наведеного, помилковим є застосування до суброгації у страхових відносинах положень частини шостої статті 261 ЦК України, згідно якої за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. 52. Адже, наведена вище норма розрахована на відносини, коли одне зобов'язання (основне) припиняється виконанням обов'язку боржника третьою особою, і у такої особи виникає право регресу вже за новим регресним зобов'язанням. Відповідно за новим регресним зобов'язанням позовна давність починає спивати заново. 53. Обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції, згідно яких до спірних відносин під час обчислення позовної давності мають застосовуватись положення статті 262 ЦК України. Згідно цієї норми заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. При суброгації деліктне зобов'язання не припиняється, змінюється лише одна і сторін такого зобов'язання - кредитор. 54. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивачем пропущено позовну давність. 55. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 56. Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. 57. За приписами статті 253 цього ж Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому згідно із частиною першою статті 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України). 58. Як встановлено судом апеляційної інстанції, у даній справі днем настання події (днем вчинення ДТП) є 14 лютого 2014 року. Отже, за змістом вищенаведених норм, загальна позовна давність тривалістю у три роки починає перебіг 15 лютого 2014 року і спливає у відповідні число та місяць останнього року, тобто такі, що відповідають числу та місяцю настання події. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі позовна давність спливає у число та місяць останнього третього року - 14 лютого 2017 року. 59. Як встановлено судом апеляційної інстанції, ПрАТ "АСК "Інго Україна" звернулось до суду з позовом 15 лютого 2017 року згідно відбитку штампу органу поштового зв'язку на конверті, тобто після спливу позовної давності. 60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. 61. Відповідачем подано до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності. 62. Враховуючи, що позов у даній справі подано із спливом позовної давності та, як встановлено судом апеляційної інстанції, позивачем не наведено жодної причини поважності пропуску відповідного строку, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, яким відмовлено у позові у зв'язку із спливом позовної давності. Висновки по суті вимог касаційної скарги 63. Згідно із підпунктом 1 частини першої статті 308 та статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги залишає рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 64. За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального та процесуального права обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав пропущення позивачем позовної давності на звернення до суду. 65. Згідно частини другої статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 66. Рішення суду першої інстанції хоча в мотивувальній частині і не відповідає висновкам, яких дійшов суд апеляційної інстанції, водночас резолютивна частина рішення Господарського суду міста Києва є правильною по суті. Отже, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, висновки суду першої інстанції не призвели до прийняття неправильного судового рішення, а тому відсутні підстави для його скасування. 67. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що оскаржувані у цій справі рішення Господарського суду міста Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду мають бути залишені без змін, а касаційна скарга - без задоволення. Щодо судових витрат 68. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. 69. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку із її розглядом, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу. Висновок щодо застосування норм права 70. Відповідно до статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, мала до особи, відповідальної за завдані збитки у деліктному зобов'язанні, що виникло внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Заміна кредитора у деліктному зобов'язанні в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією, що не змінює порядку перебігу позовної давності. 71. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. За приписами статті 253 цього ж Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому згідно із частиною першою статті 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).Таким чином, якщо днем настання події є день вчинення ДТП, то загальна позовна давність тривалістю у три роки починає перебіг з дня, наступного за днем вчинення ДТП, і спливає у відповідні число та місяць останнього року, тобто такі, що відповідають числу та місяцю настання події. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 910/2603/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  2. Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 200/11343/14-ц Провадження N 14-59цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою відповідача на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року, ухвалене суддею Кудрявцевою Т. 0., та на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Куценко Т.Р., Волошина М.П., Демченко Е.Л. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра", - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором від 19 вересня 2006 року N 8/2006/840-МК12/110-Е (далі - кредитний договір), яка складається із заборгованості за кредитом - 3 742,77 доларів США, заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами за користування кредитом - 6 869,52 доларів США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за період з 16 травня 2013 року по 15 травня 2014 року - 16 386,10 грн і штрафу за невиконання зобов'язань за кредитним договором - 30 943,57 грн. 2. Позовна заява мотивована тим, що відповідач не виконує умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення суми отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за ним процентів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 24 листопада 2014 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 10 612,29 доларів США та 47 329,67 грн заборгованості за кредитним договором і 1 711,01 грн судового збору (далі також - заочне рішення). 4. 30 січня 2015 року представник відповідача звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року. Вказав, що позовна заява подана з пропуском позовної давності. 5. 28 травня 2015 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою відмовив відповідачу у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення. Суд визнав безпідставними доводи щодо того, що позивач звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності, і що розрахунок заборгованості за відсотками та пенею є помилковим. Суд вказав, що відповідач не надав свого розрахунку, з огляду на що не спростував доводи позивача, а про дату звернення до суду з позовом відповідач знав під час розгляду справи. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 листопада 2015 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою залишив без змін заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 7. Апеляційний суд, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, дійшов висновку про те, що оскільки у статті 303 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (в редакції, чинній на час розгляду справи вказаним судом) закріплено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі, то апеляційний суд позбавлений можливості застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. 8. Апеляційний суд відхилив доводи відповідача, вказавши, що вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно такої оцінки й особистого тлумачення відповідачем норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У грудні 2015 року відповідач подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 11. 7 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, від 30 вересня 2015 року N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 13. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що у зазначених постановах вказано, що нові матеріально-правові вимоги, зокрема, заява сторони про застосування позовної давності, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. 14. Заочний розгляд справи у суді відповідно до статті 224 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, проводиться за відсутності належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи відповідача. 15. У цій справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки дані про належне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду в матеріалах справи відсутні. 16. Відповідно до статті 231 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. 17. Пункт 2 частини першої статті 307 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не передбачав можливість скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції з переданням справи на новий розгляд з підстав її розгляду за відсутності не повідомленого належним чином про час і місце такого розгляду учасника справи. 18. Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, відсутній механізм забезпечення права відповідача на час апеляційного розгляду подати заяву про застосування позовної давності у випадку заочного розгляду справи за відсутності відповідача та без належного повідомлення його про час і місце розгляду справи. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Відповідач вважає, що позивач, звернувшись до суду у 2014 році, пропустив позовну давність. 20. Крім того, розгляд справи у суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, не повідомленої належним чином про розгляд справи, з огляду на що вона не могла скористатись правом на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 21. Відповідач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив її заяву про перегляд заочного рішення, а апеляційний суд, посилаючись на правові висновки Верховного Суду України та статтю 303 ЦПК України, необґрунтовано вважав за неможливе застосувати наслідки пропуску позовної давності за заявою відповідача після ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому, на думку відповідача, її право на подання заяви про застосування позовної давності є порушеним. (2) Позиція позивача 22. Позивач відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (частина перша статті 224). 24. Відповідно до частини другої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. 25. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини перша та друга статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 26. Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. 27. Відтак, під час розгляду справи у суді першої інстанції належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, було, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа. 28. Відповідно до абзацу 5 частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише у разі відсутності відповідача за зареєстрованою адресою її проживання (перебування), вважалося, що судовий виклик або судове повідомлення вручені належним чином. 29. Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований цим судом відповідачеві, разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв'язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідача за місцем проживання. У вказаному поштовому відправленні суд повідомляв відповідача про відкриття провадження у справі та про призначення судового засідання на 19 вересня 2014 року. 30. Крім того, у матеріалах справи є також адресовані відповідачу супровідні листи Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 19 вересня 2014 року про відкладення розгляду справи на 21 жовтня 2014 року та від 21 жовтня 2014 року про відкладення розгляду справи на 24 листопада 2014 року, доказів надсилання (і відповідно - вручення) яких відповідачу немає. 31. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, не взявши до уваги вимоги частини п'ятої статті 74 чинної на той час редакції ЦПК України, порушив право відповідача знати про час і місце судових засідань (частину другу статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом). 32. Відповідно до частини першої статті 232 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. 33. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 34. У заяві від 30 січня 2015 року про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року відповідач вказував, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також, що він не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду, внаслідок чого не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 35. Суд першої інстанції в ухвалі від 28 травня 2015 року встановив, що на адресу відповідача направлялися копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками, а також що відповідач належним чином повідомлялася про день, час і місце розгляду справи. Суд вказав, що у заяві про перегляд заочного рішення не вказані обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної заяви. 36. В апеляційній скарзі відповідач повторно вказав на те, що не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду справи, а тому не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 37. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 листопада 2015 року з посиланням на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 і на статтю 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, залишив без змін рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності до ухвалення рішення у суді першої інстанції, що унеможливлює застосування статей 256-258 ЦК України відповідача. 38. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 39. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, а судді - керуючись відповідним принципом (частина перша статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 47 цього Закону в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 вказаного Закону у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). 40. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року N 1402-VIII). 41. Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді "Верховенство права", схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року). 42. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 43. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. 44. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. 45. Згідно зі статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 46. Велика Палата Верховного суду вважає, що рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. 47. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів" ("Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands") від 27 жовтня 1993 року, заява N 14448/88, § 33). 48. Суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. 49. Вказане порушення суд першої інстанції міг виправити, задовольнивши заяву про перегляд заочного рішення. Проте в ухвалі від 28 травня 2015 року суд не встановив причини неявки відповідача на судові засідання через неналежність його повідомлення про час і місце розгляду справи. Крім того, не дослідивши кредитний договір і проведений позивачем розрахунок процентів і пені за цим договором, не визначивши початок перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення таких процентів і пені, в ухвалі від 28 травня 2015 року суд визнав безпідставними доводи відповідача стосовно того, що вказаний розрахунок є помилковим, і що позивач звернувся до суду, пропустивши позовну давність. Дослідження зазначених обставин, на які посилався відповідач у заяві про перегляд заочного рішення, мало істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження у задоволенні позову може бути відмовлено. 50. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. 51. Згідно з частиною третьою статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (стаття 309 ЦПК України у відповідній редакції). 52. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, зокрема, якщо не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина друга статті 309 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом). 53. У постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17 Верховний Суд України констатував, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, оскільки стаття 267 ЦК України закріплює норму матеріального права, а нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, згідно з висновком Верховного Суду України може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 55. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 56. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 57. Відтак, суд апеляційної інстанції, посилаючись на межі апеляційного перегляду, безпідставно не взяв до уваги доводи відповідача, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також те, що відповідач, будучи неналежно повідомленою про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, повідомляла останній про пропуск позивачем позовної давності у заяві про перегляд заочного рішення. 58. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. 59. З огляду на вказане з метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 60. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі 7 лютого 2018 року обґрунтовував також необхідність відступити у цій справі від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15. 61. У постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність, оскільки можливість її застосування згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони, і без такої заяви ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не можуть. 62. З огляду на обставини справи N 200/11343/14-ц Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цій справі немає підстав відступати від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, оскільки вказаний висновок стосувався неможливості застосування судом за власною ініціативою, тобто без заяви сторони спору, спеціальної позовної давності. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема для продовження розгляду. 64. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 65. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 66. Визначаючи обґрунтованість розрахунку заборгованості за процентами та пенею за кредитним договором, суди повинні врахувати висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12. 67. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 70. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 71. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 72. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 73. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 74. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  3. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2018 року м. Київ Справа № 904/10673/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В.В. - головуючого, Жукова С.В., Ткаченко Н.Г. за участю секретаря судового засідання - Кондратюк Л.М.; представники сторін: Генеральної прокуратури України - Клюге Л.М. позивача - не з'явився відповідача - не з'явився третьої особи 1 - не з'явився третьої особи 2 - не з'явився учасники справи: позивач - Прокуратура Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської міської ради, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ТУЛС", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - 1. комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради; 2. товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство з питань нотаріату та банкрутства", розглянувши матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 у складі колегії суддів: Науменка І.М. (головуючого), Чус О.В., Кузнецова В.О. та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у складі судді: Юзікова С.Г. у справі № 904/10673/16 за позовом Прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1. комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради; 2. товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство з питань нотаріату та банкрутства" про витребування майна,- ВСТАНОВИВ: 1. Перший заступник прокурора Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпровської міської ради просить витребувати у Відповідача на користь територіальної громади, в особі Дніпропетровської міської ради нежитлове приміщення № 190, розташоване за адресою: вул. Радистів, буд. 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 (суддя Юзіков С.Г.) у даній справ позов задоволено. Витребувано у товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС", 03110, м. Київ, вул. Соломянська, 14, (код 35447191) на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького,75, код ЄДРПОУ 26510514) нежитлове приміщення № 190, розташоване за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" 03110, м. Київ, вул. Соломянська, 14, (код 35447191) на користь Прокуратури Дніпропетровської області (49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 38, реквізити одержувача: МФО 820172, р/р 35217020000291 в ДКСУ в м.Київ, код 02909938, код класифікації видатків бюджету - 2800) 2 067,00 грн. судового збору. 3. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нерухоме майно вибуло з комунальної власності з порушенням чинного законодавства поза волею Дніпропетровської міської ради, а тому Позивач має право на його витребування у Відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. 4. Не погодившись з зазначеним рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Тулс", звернулось до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. 5. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі №904/10673/16 залишено без змін. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Тулс" залишено без задоволення. 6. На підтвердження зазначеної позиції, суди попередніх інстанцій зазначили наступне. 6.1 У ході здійснення представницьких повноважень прокуратурою області встановлено факт безпідставного вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро об'єктів нерухомого майна, шляхом їх відчуження на користь приватних підприємств, у тому числі нежитлового приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, буд. 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). 6.2 Рішенням Дніпропетровської обласної ради № 232-10/ХХІV від 23.10.03р. "Про підвищення ефективності управління майном спільної власності територіальних громад області" в частині передачі обласних комунальних підприємств до власності територіальної громади м. Дніпропетровська, затверджено розпорядження Голови Дніпропетровської обласної ради № 159-р від 18.08.2003 "Про передачу із спільної власності територіальних громад області до територіальної громади м. Дніпропетровська цілісного майнового комплексу обласного житлово-комунального підприємства "Лівобережжя". 6.3 Рішенням Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19.11.2003 "Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста обласних житлово-комунальних підприємств "Південне", "Центральний", "Лівобережжя", до комунальної власності прийнято житлово-комунальне підприємство "Лівобережжя" з майном, будівлями і спорудами, що перебували на його балансі, відповідно до акту приймання-передачі від 18.08.2003. 6.4 З урахуванням статті 128 Цивільного кодексу Української РСР, статей 31, 35 Закону України "Про власність", чинних на час прийняття зазначених рішень, територіальна громада міста набула права власності на об'єкти нерухомого майна з часу затвердження актів приймання-передачі, а саме з 18.08.2003. 6.5 Відповідно до пункту 2.1. рішення Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19.11.2003 комітету комунальної власності міської ради доручено внести зміни до установчих документів комунального підприємства відповідно до чинного законодавства. 6.6 Наказом комітету Комунальної власності міської ради від 17.02.2004 № 15-КВ затверджено нову редакцію статуту Комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради, перереєстрованого Виконкомом Дніпропетровської міської ради 25.02.2004, реєстраційна справа № 04052092Ю0040072. 6.7 Відділом Дніпропетровського міського управління юстиції 07.05.2013 проведено державну реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 59265012101). 6.8 На виконання Програми реформування та розвитку житлово-комунального господарства міста, рішенням Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011, об'єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема, КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради передано на баланс КП "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю". 6.9 06.08.2012 ухвалою господарського суду Дніпропетровської області порушено провадження у справі № 38/5005/6636/2012 про визнання банкрутом КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради. 6.10 На час відкриття провадження у справі про банкрутство, рішення сесії Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02.03.2011 КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради в повному обсязі не виконало, внаслідок чого нерухоме майно продовжувало обліковуватися на балансі підприємства за відсутності правових підстав. 6.11 Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2012 у справі №38/5005/6636/2012 КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. 6.12 З урахуванням вказаної постанови ліквідатором КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради призначено арбітражного керуючого Барановського О.В., яким спірне нежитлове приміщення включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано, шляхом проведення товарною біржею "Регіональна універсальна біржа" торгів, переможцем яких визначено Компанію з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД". 6.13 На підставі протоколу №23 проведення біржових торгів з купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради та Компанією з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., зареєстрований у реєстрі за № 817, про що внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 6.14 Вказане нерухоме майно Компанія з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" продала за договором купівлі-продажу №1347 від 23.10.2013, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Небосенко О.А. 6.15 Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016 у справі №38/5005/6636/2012 про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" Дніпропетровської міської ради задоволено скаргу прокуратури Дніпропетровської області на дії ліквідатора, визнано неправомірними дії ліквідатора - арбітражного керуючого Барановського О.В. з включення, серед іншого, до ліквідаційної маси підприємства-банкрута спірного нерухомого майна, продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27.12.2012 Товарною біржею "Регіональна універсальна біржа" з продажу спірного нерухомого майна, оформлених протоколом № 23 від 27.12.2012 та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 817 від 10.06.2013, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., укладений ліквідатором-арбітражним керуючим Саричевою Н.В. з Компанію з обмеженою відповідальністю "ЕМІНТІА ЕНТЕРПРАЙЗИС ЛТД" з відчуження нежитлового приміщення № 190, розташованого за адресою: вул. Радистів, 2 у м. Дніпро, загальною площею 25,4 м2. 6.16 З урахуванням частини 4 статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2016 у справі № 38/5005/6636/2012 є такою, що набрала законної сили. 6.17 Прокурор вважає, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедуру його відчуження, останнє вибуло від власника поза волею територіальної громади м. Дніпро, а тому підлягає поверненню у її власність, що і стало причиною спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими доводами особи, яка подала касаційну скаргу 7. Не погодившись із вказаними рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції товариство з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" звернулося із касаційною скаргою яка мотивована неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. 8. Скаржник у скарзі просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 та передати справу на новий розгляд. Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі 9. Прокуратурою Дніпропетровської області подано відзив на касаційну скаргу в якій просить відмовити в її задоволенні з підстав необгрунтованості. 9.1 Прокурор, в судовому засіданні 29.03.2018, заперечив проти задоволення касаційної скарги з підстав викладених у відзиві. Позиція Верховного Суду 10. Ухвалою Верховного Суду від 05.02.2018 відкрито касаційне провадження у справі № 904/10673/16 Господарського суду Дніпропетровської області за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017; призначено розгляд касаційної скарги на 29.03.2018 об 11 год. 00 хв. 11. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. 12. Відповідно статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 13. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 14. Колегія суддів перевіривши доводи скаржника зазначає наступне. 15. Суди попередніх інстанцій розглядаючи справу по суті заявлених вимог обґрунтовано застосували до спірних правовідносин норми чинного законодавства. 16. Статтею 41 Конституції України регламентовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. 17. За приписами статті 143 Конституції України і статті 327 Цивільного кодексу України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. 18. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України). 19. Згідно частини 1 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97 "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, нежитлові приміщення, та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. 20. За змістом частини 5 статті 60 наведеного Закону органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції. 21. Відповідно до частини 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. 22. При цьому, згідно з пунктом 30 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна. 23. Відповідно до пункту 31 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. 24. Згідно приписів статей 321, 319, 658 Цивільного кодексу України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові. 25. Відповідно до вимог статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього. 26. Відповідно до статті 387 Цивільного кодекксу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 27. Приписами статті 388 Цивільного кодексу України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 28. За змістом наведеної норми випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. У той же час покупець не може бути визнаний добросовісним набувачем, якщо на момент укладення відплатної угоди щодо спірного майна мали місце претензії третіх осіб, про які покупцю було відомо і які згодом були в установленому порядку визнані правомірними. 29. Згідно вимог статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. 30. Відповідно до вимог чинного законодавства України, норма частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. 31. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України. 32. Аналогічні висновки щодо можливості витребування нерухомого майна, що вибуло поза волею власника, викладені Верховним Судом України (постанови від 30.09.2014 по справі №43/440-6/231, від 11.06.2014 по справі №6-52цс14 та від 08.06.2016 по справі №6-3089ц15). 33. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, прийнятим виключно на пленарному засіданні Дніпровської міської ради, можливе розпорядження спірним нерухомим майном. Судами встановлено, що відповідне рішення щодо продажу спірного об'єкта в матеріалах справи відсутнє. 34. Отже, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом). 35. Наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов'язок повернення майна за цим правочином. У зв'язку з цим не підлягають задоволенню позови власників (володільців) майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після правочину, визнаного недійсним. У відповідних випадках майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, позовів відповідно до статей 387 - 390 або глави 83 Цивільного кодексу України, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України. При цьому необхідно мати на увазі, що добросовісність набувача майна в силу частини 5 статті 12 названого Кодексу презюмується. 36. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, який в постановах № 916/2129/15 від 05.10.2016 № 916/2131/15 від 25.01.2017 дійшов висновку, що витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. 37. Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. 38. З урахуванням того, що у справі №38/5005/6637/2012 було встановлено факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею, судами попередніх інстанцій під час розгляду даної справи вказані обставини не встановлювалися та не доводилися знову з огляду на приписи статті 35 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017. 39. З огляду на викладене, враховуючи те, що при реалізації спірного майна не було дотримано процедуру його відчуження, останнє вибуло з володіння Дніпропетровської міської ради поза її волею, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про витребування майна від відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. 40. Доводи скаржника про необхідність дослідження у даній справі обставин відчуження спірного майна в ході ліквідаційної процедури, обставин обтяження спірного майна боржника, які перешкоджали виконанню рішення Дніпропетровської міської ради про передачу майна № 16/9 від 02.03.2011 та скасування їх тільки в ході провадження у справі про банкрутство, що на думку скаржника перешкоджало ліквідатору вчинити дії з передачі комунального майна третій особі (Комунальному підприємству "Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю"), колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими як такі, що суперечать статті 35 Господарського процесуального кодексу України про преюдиційність судових рішень та виходять за межі предмету спору у даній справі. 41. Доводи скаржника про те, що недійсність правочину, на виконання якого було передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно не з її волі, з посиланням на процедуру банкрутств, рішення міської ради № 45/12 від 15.06.2011, № 41/22 від 28.03.2012, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими відповідно до ст. 300 ГПК України, в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017, як такі, що спрямовані на переоцінку доказів у справі. 42. Посилання скаржника на подібну судову практику Вищого господарського суду України у постанові від 11.04.2012 у справі № 5002-16/2989-2011 є необґрунтованими, оскільки у справі, на яку посилається скаржник, здійснювалося відчуження військового майна, правовий статус якого відрізняється від комунального майна, а отже, відносини не є подібними. 43. Стосовно доводів скаржника щодо не застосування судами попередніх інстанцій частини 2 статті 388 Цивільного кодексу України, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначає, що чинне законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами наявності у відчужувача за останнім договором у ряді цивільно-правових договорів, які укладалися щодо спірного майна, права на його відчуження; визнання недійсними результатів торгів (аукціону) на виконання рішення суду про грошове стягнення є підставою для витребування власником майна від добросовісного набувача за статтею 388 Цивільного кодексу України, оскільки майно вибуло від власника поза його волею іншим шляхом - шляхом проведення публічних торгів іншою особою на виконання судового рішення про стягнення коштів. Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України згідно постанови від 03.10.2011 у справі № 51/232 та постанови від 17.10.2011 у справі № 5002-8/5447-2010. 44. Доводи скаржника про відсутність правової оцінки судів на заявлене відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові вказав на те, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (статті 344 Цивільного кодексу України). А тому, положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15. 45. Доводи скаржника про порушення позивачем вимог частини 9 статті 16 та пункту 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, на предмет виключної підсудності розгляду майнових спорів боржника у межах провадження у справі про банкрутство, колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими з огляду на те, що з позовом у даній справі про витребування майна в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради звернувся заступник прокурора Дніпропетровської області. Позивач та особа, в інтересах якої заявлено позов, не перебувають у процедурі банкрутства, отже вимоги частини 9 статті 16 та пункту 7 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, в даному випадку не застосовуються. 46. Інші доводи скаржника, які викладені у касаційній скарзі колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень і спрямовані на переоцінку доказів у справі, що відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції. 47. Відповідно статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 48. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України, в редакції чинній до 15.12.2017, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. 49. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. 50. Оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції таким вимогам закону відповідають. 51. Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі. 52. Вказані вимоги судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень були дотримані. 53. За таких обставин рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає. 54. Оскільки підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної немає, то судовий збір за подачу касаційної скарги покладається на скаржника. Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017 Верховний Суд, П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТУЛС" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.05.2017 у справі № 904/10673/16 залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В.В. Білоус Судді С.В. Жуков Н.Г. Ткаченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73261110
  4. Постанова Іменем України 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 359/2421/15-ц Провадження N 14-168цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Данішевської В.І., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави, УСТАНОВИЛА: У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Бориспільське лісове господарство" (далі - ДП "Бориспільський лісгосп") звернувся до суду із позовом до Київської обласної державної адміністрації, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю, скасування рішень про державну реєстрацію права власності, витребування земельних ділянок на користь держави. Позов мотивовано тим, що на виконання судових рішень розпорядженням голови Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) від 25 листопада 2008 року було припинено право користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси), змінено їх цільове призначення із категорій земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 На підставі розпорядження Київської ОДА від 25 листопада 2008 року вказаним вище особам видано державні акти на право власності на земельній ділянки площею 0, 99 га кожна для ведення особистого селянського господарства. Розпорядженням Київської ОДА від 02 лютого 2010 року змінено цільове призначення земельних ділянок, право власності на які було оформлено на ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_13, із категорії для ведення особистого селянського господарства на землі для індивідуального садівництва. У подальшому на підставі договорів купівлі-продажу зазначені земельні ділянки перейшли у власність ОСОБА_6 Посилаючись на те, що судові рішення, які стали підставою для ухвалення розпоряджень Київської ОДА, були скасовані, процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена поза межами компетенції Київської ОДА, порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок, прокурор просив: визнати недійсними розпорядження голови Київської ОДА від 25 листопада 2008 року та від 02 лютого 2010 року; визнати недійсними державні акти від 12 вересня 2011 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на спірні земельні ділянки; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельні ділянки площею 0, 9900 га кожна, які розташована на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_6 спірні земельні ділянки. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що посилання прокурора на те, що земельні ділянки вибули з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" поза його волею, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до пояснень його представника Анісімова Ф.Х. ДП "Бориспільський лісгосп" надав дозвіл на вилучення в нього спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення з його постійного користування. Також суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані на ім'я ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, є похідними вимогами від вимоги про визнання протиправними та скасування оспорюваних розпоряджень і тому не підлягають задоволенню. Крім того, суд першої інстанції послався на пропуск строків позовної давності для пред'явлення зазначених позовних вимог. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав, суд апеляційної інстанції посилався на те, що Київська ОДА розпорядилася землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка перевищує 1 га, що свідчить про перевищення головою обласної державної адміністрації передбачених законом повноважень. Процедура вилучення та відведення спірних земельних ділянок відповідачам суперечить вимогам чинного законодавства та здійснена Київською ОДА поза межами її компетенції. Обласні державні адміністрації не були наділені повноваженнями щодо вилучення лісів площею понад 1 га в межах сіл, лісів, селищ та міст. Органом, уповноваженим приймати рішення про припинення права постійного користування внаслідок добровільної відмови землекористувача, був Кабінет Міністрів України, а не Київська ОДА. Київська ОДА не була наділена повноваженнями щодо передачі спірних земельних ділянок у власність, надання їх у користування та вилучення. Разом з тим оскільки прокурор подав позов з пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив, доказів поважності причин пропуску не надав, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском встановленого законом строку звернення до суду. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відхилено касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду з вищезазначеним позовом. 7 серпня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із завою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267, 268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також - невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року та ухвалити нове - про задоволення позову. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень та зобов'язання повернути за актом прийому-передачі орендованого майна; постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальх справ від 24 лютого 2016 року у справі за позовом про визнання права власності на частину квартири, визнання коштів спільними, а також постанову Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна; постанову Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку; постанову Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок; постанову Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки; постанову Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 14 серпня 2017 року суддею Верховного Суду України відкрито провадження у зазначеній справі та витребувано з Бориспільського міськрайонного суду Київської області матеріали цивільної справи. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно з підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н.О. (суддя-доповідач), Журавель В.І., Крата В.І., відповідно до підп. 2 п. 1 розділу XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. 14 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії, позовні вимоги задоволені. Визнано протиправною відмову Київської обласної державної адміністрації відвести позивачам земельну лісову ділянку кожному по 0,99 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) на території Гірської сільської ради Бориспільського району, а також визнано протиправною відмову Київської ОДА відвести відповідачам земельні лісові ділянки кожному площею по 0,90 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель ДП "Бориспільський лісгосп" Вишеньківське лісництво", квартал 6 на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області. Зобов'язано Київську ОДА надати згоду та затвердити "Проект землеустрою щодо припинення права користування земельною ділянкою ДП "Бориспільський лісгосп", перевести зазначену земельну ділянку із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення з метою подальшої передачі у власність позивачам для ведення особистого селянського господарства на території сільської ради; вилучити з постійного користування ДП "Борспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6) земельну ділянку, що визначена для передачі у власність позивачам земельні ділянки по 0,99 га кожному на території Гірської сільської ради; змінити цільове призначення, вилучених за цим рішенням земельних ділянок з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп", з категорії земель лісогосподарського призначення на категорію сільськогосподарського призначення та передати їх у власність позивачам в розмірі 0,99 га кожному для ведення особистого селянського господарства (а. с. 15-18). Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10 до Київської ОДА про зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення та вчинити певні дії позовні вимоги задоволені (а. с. 25-28). На виконання вказаних постанов Солом'янського районного суду міста Києва головою Київської ОДА було видано розпорядження від 25 листопада 2008 року за N N 1469-1478, якими припинено право постійного користування та вилучено 10 земельних ділянок загальною площею 9,9 га (ліси) на території Гірської сільської ради з постійного користування ДП "Бориспільський лісгосп" (Вишеньківське лісництво, квартал 6); змінено їх цільове призначення з категорії земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення без права вирубки дерев та передано у власність ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_4, ОСОБА_14 (а. с. 37-41,47-51). На підставі розпоряджень голови Київської ОДА для ведення особистого селянського господарства особам були видані державні акти на земельні ділянки, розташовані на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, а саме: ОСОБА_13 - державний акт серії НОМЕР_1 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 42); ОСОБА_12 - державний акт серії НОМЕР_3 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_4 (а. с. 43); ОСОБА_4 - державний акт серії НОМЕР_5 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_2 (а. с. 44); ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_6 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_7 (а. с. 45). ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_8 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9901 га з кадастровим номером НОМЕР_9 (а. с. 46); ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_10 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_11 (а. с. 32); ОСОБА_5 - державний акт серії НОМЕР_12 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_13 (а. с. 33); ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_14 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_15 (а. с. 34); ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_16 від 12 вересня 2011 року площею 0,9900 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_17 (а. с. 35). ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_18 від 12 вересня 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером НОМЕР_19 (а. с. 36). Розпорядженнями Київської ОДА від 02 лютого 2010 року за N N 81-82 було змінено цільове призначення земельних ділянок з ведення особистого селянського господарства на ведення індивідуального садівництва. На підставі цих розпоряджень треті особи 29 грудня 2012 року отримали державні акти на право власності на земельні ділянки: ОСОБА_14 - державний акт серії НОМЕР_20; ОСОБА_15 - державний акт серії НОМЕР_21; ОСОБА_11 - державний акт серії НОМЕР_22; ОСОБА_10 - державний акт серії НОМЕР_23; ОСОБА_9 - державний акт серії НОМЕР_24; ОСОБА_8 - державний акт серії НОМЕР_25; ОСОБА_7 - державний акт серії НОМЕР_26 та ОСОБА_13 - державний серії НОМЕР_27. Відповідно до змісту інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 52-68) зазначені земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 01 квітня 2013 року були відчужені на користь ОСОБА_6 Разом із тим, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі - міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, постанову Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2008 року скасовано та прийнято постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4 та ОСОБА_14 відмовлено у повному обсязі. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від листопада 2012 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2010 року залишено без змін. Звертаючись до суду у березні 2015 року, Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство", посилався на те, що Кабінет Міністрів України та ДП "Бориспільське лісове господарство" не були учасниками вищезазначених адміністративних справ та про наявність оскаржуваних розпоряджень та державних актів про право власності на земельні ділянки прокурору стало відомо лише після проведеної перевірки у 2015 році. У постановах Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року та від 16 травня 2017 року, а також в ухвалі колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, предмети та підстави позову є відмінним від тих, щодо яких вирішено спір в оскаржуваному рішенні. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці судові рішення не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Так само у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги та у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, на які як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо товарів виробничо-технічного призначення та нежитлових приміщень. Правовий режим земельної ділянки загального призначення відрізняється від предметів позовних вимог і спірних відносин, щодо яких постановлено додані позивачем судові рішення, тому ці постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Посилання прокурора на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору й акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними та витребування земельної ділянки та постанову від 22 березня 2017 року у справі за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку - не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цих справах позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Разом із тим у наданих для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі та витребування земельної ділянки, на яке як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки відповідачами не доведено коли саме прокурор та позивачі дізнались про порушення своїх прав, тому підстави для застосування строку позовної давності відсутні. Також у постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі за позовом про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок, від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації, від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок - надані заявником як приклад невідповідності оскаржуваних судових рішень викладеним у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли висновку про те, що зі змісту статей 256, 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. При цьому відповідно до частини першої ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Строк позовної давності має вираховуватись із моменту, коли особа дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Разом з тим суди всупереч вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави, а також не з'ясували, коли саме Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення державних інтересів щодо права власності на вищезазначені земельні ділянки. Оскільки суди не встановили всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясували та не перевірили, з якого моменту Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/7449/17 Провадження N 12-104гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" (далі - ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Тищенко А.І., Коротун О.М.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" (далі - ПрАТ "СК "АХА Страхування") до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн. 1.2. Позов обґрунтовано тим, що ПрАТ "СК "АХА Страхування" на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту "Все включено" N 82839а5і від 09 квітня 2015 року (далі - договір добровільного страхування) внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) виплатило страхове відшкодування власнику автомобіля (потерпілому) марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, а тому відповідно до положень статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) отримало право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду (винуватця), цивільно-правова відповідальність якого була застрахована відповідачем згідно з договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - договір (поліс) ОСЦПВВНТЗ) N АІ/5179247, однак останній неправомірно відмовив у здійсненні виплати відповідного страхового відшкодування. 1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що позивач пропустив річний строк на звернення із заявою про страхове відшкодування з моменту настання ДТП, у зв'язку із чим на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" йому було відмовлено у здійснення виплати страхового відшкодування. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 09 квітня 2015 року між ПрАТ "СК "АХА Страхування" (страховик) та ОСОБА_3 (страхувальник) укладено договір добровільного страхування, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом - автомобілем марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску. 2.2. Договором визначено, що до страхових випадків відноситься, зокрема, ДТП, а вигодонабувачем є Публічне акціонерне товариство "Креді Агріколь Банк". 2.3. Строк дії договору встановлено з 09 квітня 2015 року по 08 квітня 2016 року. 2.4. 28 вересня 2015 року о 14 год. 05 хв. у місті Львові відбулась ДТП за участю автомобілів "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, під керуванням ОСОБА_5, та "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1. 2.5. Постановою Залізничного районного суду міста Львова від 26 листопада 2015 року в справі N 462/7446/15-п визнано винним ОСОБА_5 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та накладено стягнення у вигляді штрафу. 2.6. Цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб внаслідок експлуатації транспортного засобу "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, була застрахована відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" (поліс ОСЦПВВНТЗ N АІ/5179247). 2.7. Власник автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, звернувся до позивача з повідомленням про настання події, що має ознаки страхового випадку, та із заявою про виплату страхового відшкодування за договором добровільного страхування транспортного засобу, в якій просив перерахувати страхове відшкодування на рахунок станції технічного обслуговування. 2.8. Відповідно до рахунку на оплату від 30 вересня 2015 року N НОМЕР_2, наданого Приватною виробничо-комерційною фірмою "В.С.К.", вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, складає 187294,49 грн з ПДВ. 2.9. Згідно зі звітом про оцінку вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу від 01 жовтня 2015 року N 181, складеним експертом-оцінювачем Євченком Є.М., вартість матеріального збитку, спричиненого власнику колісного транспортного засобу "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, становить 187049,84 грн з ПДВ на запасні частини. 2.10. Відповідно до умов договору добровільного страхування позивач склав страховий акт N 1.003.15.14169/VESKO21623 від 13 жовтня 2015 року, згідно з яким пошкодження автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, внаслідок ДТП визнано страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в загальному розмірі 157719,21 грн. 2.11. На підставі складеного страхового акта N 1.003.15.14169/VESKO21623 від 13 жовтня 2015 року ПрАТ "СК "АХА Страхування" сплатило суму страхового відшкодування в загальному розмірі 157719,21 грн на рахунок вигодонабувача - Публічного акціонерного товариства "Креді Агріколь Банк", що підтверджується наявною в матеріалах справи копією платіжного доручення N 201160 від 15 жовтня 2015 року. 2.12. Позивач звернувся до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" (як особи, відповідальної за завдану шкоду) із заявою про виплату страхового відшкодування N СУ/14169/3 від 25 жовтня 2016 року, в якій просив компенсувати витрати в розмірі 157719,20 грн. Вказану заяву відповідач отримав 31 жовтня 2016 року за вх. N 6935/18, про що свідчить відмітка ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія". 2.13. Листом N 4078/18 від 30 листопада 2016 року відповідач повідомив ПрАТ "СК "АХА Страхування", що оскільки ДТП за участю автомобілів "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1 та "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, відбулася 28 вересня 2015 року, а із заявою на виплату страхового відшкодування позивач звернувся 31 жовтня 2016 року, тобто після спливу одного року з моменту скоєння зазначеної ДТП, компанія (відповідач) прийняла рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 2.14. У зв'язку з відмовою у виплаті страхового відшкодування, ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" суми 50000,00 грн. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням від 10 липня 2017 року Господарський суд міста Києва в позові відмовив. 3.2. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки матеріали справи не містять доказів подання заяви на виплату страхового відшкодування за полісом N АІ/5179247 протягом року з моменту ДТП, відповідач правомірно відмовив у його виплаті на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 3.3. Постановою від 18 жовтня 2017 року Київський апеляційний господарський суд рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року скасував та прийняв нове рішення про задоволення позову, стягнув з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою страхового відшкодування 50000,00 грн. 1600,00 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 1760,00 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. 3.4. Постанову апеляційного господарського суду мотивовано тим, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" закріплюють можливість відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ, а тому вимоги позивача є правомірними і підлягають задоволенню. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року. 4.2. Скаржник зазначає, що заміна сторони в зобов'язанні не змінює порядку виплати страхового відшкодування, зокрема і підстав відмови у його здійсненні, у зв'язку із чим вважає, що пропуск позивачем річного строку для подання заяви на виплату страхового відшкодування є підставою для відмови в здійсненні відповідної виплати. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 5.2. 16 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу Господарського суду міста Києва N 910/7449/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року в справі N 3-49гс15. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі 6.1. Згідно з положеннями статті 11 ЦК України заподіяння внаслідок ДТП шкоди зумовлює виникнення правовідносин, у яких право потерпілого на отримання відшкодування завданої шкоди кореспондується з обов'язком винуватця відшкодувати таку шкоду, а за наявності у винуватця договору (полісу) ОСЦПВВНТЗ, яким застраховано його цивільно-правову відповідальність за завдання шкоди майну третіх осіб внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу, такий обов'язок покладається також і на страховика у визначених законодавством межах його відповідальності, адже між винуватцем та його страховиком у такому випадку існують договірні відносини, в яких останній узяв на себе зобов'язання відшкодувати у визначених межах за винуватця завдану потерпілому шкоду з настанням обумовлених страхових випадків. 6.2. У такому випадку потерпілий виступає кредитором стосовно винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, які зі свого боку є боржниками у відповідному зобов'язанні згідно з визначеними законодавством межами їх відповідальності. 6.3. При цьому, визначаючи обов'язок страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ виплатити страхове відшкодування законодавцем у положеннях статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" було передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема, у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування, не було протягом року з моменту скоєння ДТП подано заяви про виплату страхового відшкодування. 6.4. Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП. 6.5. За змістом статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, установлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 6.6. Статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. 6.7. Отже, з виконанням страховиком на підставі договору добровільного майнового страхування свого обов'язку з відшкодування на користь потерпілого завданої йому внаслідок ДТП шкоди відповідно до приписів статті 512 ЦК України відбувається фактична заміна кредитора у таких зобов'язаннях: у деліктному зобов'язанні винуватця; у зобов'язанні страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ здійснити відшкодування завданої шкоди, адже відповідні права потерпілого як кредитора переходять до страховика за договором добровільного майнового страхування. 6.8. ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що в такому випадку перехід прав кредитора від потерпілого до страховика за договором добровільного майнового страхування не зумовлює виникнення нових зобов'язань винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, а відбувається виключно заміна кредитора як сторони у вже існуючих правовідносинах (в існуючих зобов'язаннях з відшкодування завданої шкоди: деліктному зобов'язанні винуватця; зобов'язанні страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ). 6.9. Відтак, у силу приписів статі 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора (потерпілого) у відповідному зобов'язанні саме на тих умовах, які існували в останнього, що в цьому випадку полягає в набутті права отримати відшкодування завданої шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань виключно за умови подання йому у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування) та пов'язаного з цим ризику, який полягає у можливості реалізації страховиком наданого йому положеннями підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" права на відмову у виплаті страхового відшкодування в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків. 6.10. При цьому, закріплюючи в положеннях указаної норми відповідні правові наслідки, законодавець не ставив їх настання в залежність від суб'єкта звернення із заявою до страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ про здійснення страхового відшкодування, а навпаки, презюмував те, що з відповідною заявою має звернутися потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування, що закріплено в положеннях статті 35 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 6.11. З огляду на викладене вбачається, що закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного збитку на підставі договору добровільного майнового страхування. 6.12. Ураховуючи наведені правові норми та встановлені судами обставини неподання позивачем або третьою особою заяви на виплату страхового відшкодування за полісом N АІ/5179247 протягом одного року з моменту ДТП, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд помилково дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі. 6.13. У постанові від 15 квітня 2015 року N 3?49гс15, переглядаючи судові рішення в аналогічному спорі, Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначають можливість відмови страховика у виплаті страхованого відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ. З огляду на зазначене вище Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку Верховного Суду України. 7. Щодо судових витрат 7.1. У зв'язку зі скасуванням рішення суду апеляційної інстанції та залишенням у силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову відповідно до приписів 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційної скарги на ПрАТ "СК "АХА Страхування". 8. Висновок щодо застосування норм права 8.1. Закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про його виплату не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою та підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного засобу збитку на підставі договору добровільного майнового страхування. Керуючись статтями 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року в справі N 910/7449/17 скасувати. 3. Рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року в справі N 910/7449/17 залишити в силі 4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" на користь Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" 1920 (одну тисячу дев'ятсот двадцять) гривень витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  6. Постанова Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа № 469/1203/15-ц Провадження № 14-95цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача ТкачукаО.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -прокурора Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у справі за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування, У С Т А Н О В И Л А: У вересні 2015 року заступник прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська сільрада) звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) та ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування. Позов мотивовано тим, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА прийнято розпорядження № 924 про продаж приватному підприємцю ОСОБА_9 (далі - ПП ОСОБА_9.) двох земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, зокрема земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га, як зазначено в розпорядженні, зайняту під будівлями. 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, згідно з якими до ПП ОСОБА_9 перейшло право приватної власності на них та 22 жовтня 2003 року отримано державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу, а покупець 29 березня 2004 року на підставі таких угод отримав правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки. 01 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши дві окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу. 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 - на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Під час здійснення перевірки у 2012 році було встановлено, що продаж спірних земельних ділянок ПП ОСОБА_9 відбувся з грубим порушенням водного та земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки знаходяться в межах нормативно визначеної зони прибережної захисної смуги Чорного моря, тому належать до земель водного фонду загальнодержавного значення. Посилаючись на те, що їх передачу (відчуження) у приватну власність законодавчо заборонено і тому всі угоди щодо відчуження цих земельних ділянок є недійсними, заступник прокурора з уточненням позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Березанської РДА від 06 березня 2003 року № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення»; визнати недійсними та скасувати державні акти на спірні земельні ділянки, видані останньому власнику ОСОБА_8, а також витребувати в неї вказані земельні ділянки. Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Чорного моря та були неправомірно передані у приватну власність ПП ОСОБА_9, проте прокурор звернувся із цим позовом до суду з простроченням строку позовної давності. Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року розподілено судові витрати. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 06 жовтня 2003 року № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення» в частині прийняття рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок площами 0,2 га та 0,0750 га для комерційного використання в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 16 червня 2006 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 190 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 16 червня 2006 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 191 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку, площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор звернувся до суду у вересні 2015 року у межах строку, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки про незаконність передачі земельної ділянки у приватну власність прокуратурі стало відомо у жовтні 2012 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Коблівської сільради, оскільки остання могла довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваного розпорядження - 06 жовтня 2003 року. 14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві заступник Генерального прокурора України просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України,а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідністю оскаржуваного судового рішення викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та скасування державного акта про право власності на землю, визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними і їх витребування; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним, визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути майно; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування, витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 07 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 27 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА Миколаївської області прийнято в розпорядження № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення», за яким було прийнято рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, а саме: земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га (зайняту під будівлями) (т. 1, а. с. 13). Цього ж дня 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два окремі договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської державної нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за № 1579 та № 1580 відповідно (т. 1, а. с. 18, 19). 22 жовтня 2003 року на підставі вказаних угод ПП ОСОБА_9 отримав державні акти на право власності на земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі угоди купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за № 1698, № 1697 (т. 1, а. с. 20, 21). 29 березня 2004 року ОСОБА_10 отримав правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки. 1 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши окремі угоди їх купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О.Б., зареєстровані в реєстрі за № 1187, № 1188 (т. 1, а. с. 22, 24). 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,20 га з кадастровим номером НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради (т. 1, а. с. 26, 27). Відповідно до схеми місцезнаходження спірних земельних ділянок та повідомлення відділу Держземагентства України у Березанському районі Миколаївської області ці ділянки знаходяться в межах території Коблівської сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря, а саме: земельні ділянка з кадастровим номером НОМЕР_3 знаходиться на відстані 35-40 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 80-85 м до північного краю; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 знаходиться на відстані 55-60 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 125-130 м до північного краю (т. 1, а. с. 17). Зазначене підтверджено також довідкою приватного підприємства «Південь Зем» з планом-схемою місця розташування земельних ділянок, відповідно до якої за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 36,75 м та до північної межі - 81,78 м та за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_3 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 58,86 м та північної межі - 127,38 м (т. 1, а. с. 194-195). Заявник, посилаючись на те, що про наявність оскаржуваного розпорядження Березанської РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту с. Коблево та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності, з позовом до суду він звернувся у вересні 2015 року. У постановах Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 904/9643/16, від 09 серпня 2017 року у справі № 904/12519/16, від 16 травня 2017 року у справі № 909/837/16, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, вирішено спір щодо нежитлових приміщень. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Разом із тим посилання прокурора на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій справі позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Крім того, у зазначеній справі судами не вирішувалося питання щодо земель, які обмежені в цивільному обороті або вилучені із нього. Так само в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна, на яку як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо нерухомого майна, правовий режим якого відрізняється від правового режиму земельних ділянок, щодо яких встановлено заборону набуття їх у приватну власність. Отже, вищезазначені постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях від 20 липня 2016 року у справі № 367/3618/15-ц та від 12 жовтня 2016 року у справі № 619/1293/13ц, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки хоча про прийняті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, позивач дотримався строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спільної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, а проведення відповідної прокурорської перевірки відбулося в травні 2014 року. Таким чином, звернувшись до суду із цим позовом у червні 2015 року прокурор не пропустив визначеного законом строку позовної давності (рішення від 20 липня 2016 року у справі № 367/3618/15-ц). Доводи щодо застосування строків позовної давності, на думку касаційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на те, що про порушення вимог закону щодо надання земельної ділянки позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року (рішення від 12 жовтня 2016 року у справі № 619/1293/13ц). Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст.ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України). Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковим. Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця). Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Крім того, судді Великої Палати Верховного Суду звертають увагу, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави України на землі прибережної захисної смуги. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не з'ясували юридичної природи і змісту позовних вимог, не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року задовольнити частково. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року, додаткове рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 09 серпня 2016 року, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді
  7. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ справа N 440/1468/14-ц провадження N 14-113цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви до ОСОБА_4, треті особи: Управління Держземагенства у Буському районі Львівської області, Красненська селищна рада Буського району Львівської області, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку за заявою релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року (у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Євтушенко О.І., Кадєтової О.В., Мазур Л.М.) з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2014 року релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: Управління Держземагенства у Буському районі Львівської області, Красненська селищна рада Буського району Львівської області, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 травня 1991 року N 92 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,5 га під будівництво культової споруди (церкви) Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2 Крім цього, іншим рішенням виконавчого комітету Красненської селищної ради Буського району від 15 березня 1994 року N 53 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва плебанії Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2. Також ухвалою Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 грудня 1993 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,12 га на АДРЕСА_1 Зазначені земельні ділянки позивача межують із земельною ділянкою відповідача. У 1995 році ОСОБА_4 оформила на свою земельну ділянку спірний державний акт серії НОМЕР_1 від 08 червня 1995 року. Проте цей акт видано помилково, оскільки частина земельної ділянки площею 0,0441 га накладається на земельну ділянку, землекористувачем якої є позивач. При цьому спірний державний акт видано на земельну ділянку площею 0,16 га, тобто всупереч ухвалі Красненської селищної ради від 22 грудня 1993 року, яка є його правовою підставою і передбачає право ОСОБА_4 лише на землю площею 0,12 га, а також суперечить вимогам земельного законодавства. Водночас спірний державний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за N 18, однак це число з невідомих причин є виправленим. Позивач є власником церкви релігійної громади Української автокефальної православної церкви в смт Красному, що підтверджується свідоцтвом про право власності на церкву. Крім того, акт погодження меж під час приватизації відповідачем спірної земельної ділянки від 04 травня 1995 року не було підписано головою церковного комітету Думою А., як представником землекористувача. Голова церковного комітету також не мав повноважень учиняти такі дії. При цьому позивач вважав, що строк позовної давності він не пропустив, оскільки про порушення своїх прав довідався лише у 2014 році, коли розпочав установлення межових знаків у натурі, на що ОСОБА_4 заборонила їх встановлювати на частину спірної земельної ділянки площею 0,0441 га, повідомивши позивача про наявність у неї спірного державного акта. Отже, позивач стверджував, що ОСОБА_4 порушує його законні права на безперешкодне використання земельної ділянки, а саме протиправно зайнятої відповідачем площі 0,0441 га в АДРЕСА_1, перешкоджає реалізовувати право позивача на безоплатне отримання частини вказаної земельної ділянки у власність. Ураховуючи наведене, релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви просила визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 виданий ОСОБА_4 на підставі рішення Красненської селищної ради від 22 грудня 1993 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_2 Рішенням Буського районного суду Львівської області від 14 листопада 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 виданий ОСОБА_4 на підставі рішення Красненської селищної ради від 22 грудня 1993 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_2 Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що оскаржуваний державний акт виданий ОСОБА_4 з порушенням вимог ст. 67 Земельного кодексу УРСР у редакції 1990 року, яка була чинною на момент його видачі, і належна відповідачу земельна ділянка накладається на земельну ділянку релігійної громади парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви, яка є її землекористувачем. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2017 року рішення Буського районного суду Львівської області від 14 листопада 2016 року скасовано та увалено нове - про відмову в задоволенні позовних вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, керувався тим, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відхилено касаційні скарги релігійної громади парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви та Красненської селищної ради Буського району Львівської області, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. 13 грудня 2017 року релігійна громада парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви поштовим засобом зв'язку звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою. У заяві релігійна громада парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 257, 261, 267, 346 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав заявник посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі N 487/10132/14-ц за заявою про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі N 6-658цс15 за позовом про визнання незаконним і скасування рішень сільської ради, недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування їх реєстрації та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою; постанову Вищого господарського суду України від 30 березня 2009 року у справі N 12/62 за позовом про стягнення безпідставно отриманих коштів; постанову Вищого господарського суду України від 11 грудня 2014 року у справі N 916/3039/13 за позовом про скасування реєстрації права власності; ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі за позовом про поділ спільного сумісного майна; ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17 травня 2017 року у справі N 495/3345/15-ц за позовом про визнання договорів дарування недійсними та витребування майна та за зустрічним позовом про визнання договору дарування недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року &quon;Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів&q?но;, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду згідно з підп. 2 п. 1 розділу XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. 30 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на церкву, виданим обласним комунальним підприємством "Львівське обласне державне комунальне бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" 08 вересня 1999 року, релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви є власником церкви Святого Володимира в цілому з приналежними до неї будівлями та спорудами, що розташовані в смт Красному на вул. Грушевського, 10а. Рішенням виконавчого комітету Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 травня 1991 року N 92 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,5 га під будівництво культової споруди (церкви) Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2 Рішенням Красненської селищної ради Буського району від 15 березня 1994 року N 53 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва плембанії Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2. Ухвалою Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 грудня 1993 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,12 га на АДРЕСА_1 Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 08 червня 1995 року ОСОБА_4 є одноосібним власником земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,16 га на АДРЕСА_1 Зазначені земельні ділянки позивача межують із земельною ділянкою відповідача, тобто є суміжними, що визнається сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Рішенням Красненської селищної ради Буського району Львівської області від 13 вересня 2013 року N 573 здійснено розроблення детального плану території в смт Красному на вул. Грушевського, 10а з метою впорядкування території та визначення необхідної площі земельної ділянки для будівництва та обслуговування приміщення храму Святого Володимира, плембанії та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Звертаючись в жовтні 2014 року з даним позовом до суду, релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви як на поважність причини пропуску строку звернення до суду вказувала, що про порушення своїх прав дізналася лише в 2013 році після ухвалення рішення органом місцевого самоврядування. У постановах Вищого господарського суду України від 30 березня 2009 року та від 11 грудня 2014 року, а також в ухвалах колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року та від 17 травня 2017 року, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, предмети та підстави позову є відмінним від тих, щодо яких вирішено спір в оскаржуваному рішенні. Правовий режим земельної ділянки, яка знаходилася в суміжному земельному користуванні позивача, відповідача та відповідних спірних відносин, відрізняється від предметів позовних вимог і спірних відносин, щодо яких постановлено додані позивачем судові рішення, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального й процесуального права. Разом із тим надані заявником постанови Верховного Суду України від 18 травня та 16 листопада 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки вони не є судовими рішеннями суду касаційної інстанції, а позивач не звертається з вимогою переглянути судове рішення з підстав його невідповідності висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України (п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції від 03 серпня 2017 року) Крім того, посилання релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року практиці Європейського суду з прав люди не є предметом перегляду за правилами ст. 355 ЦК України, оскільки наведеною нормою передбачено виключний перелік підстав перегляду судових рішень, при цьому до вказаного переліку не входить наведена заявником підстава. Враховуючи викладене, підстави для задоволення заяви релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відсутні. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, ст. 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відмовити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 915/533/15 Провадження N 12-51гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року (судді: Головей В.М. - головуючий, Принцевська Н.М., Разюк Г.П.), додаткову постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року у справі N 915/533/15 (суддя Смородінова О.Г.) за позовом прокурора Миколаївського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації до Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Головне управління Державної фіскальної служби України у Миколаївській області, про стягнення 950124,34 грн Учасники справи: позивач - не з'явився відповідач - не з'явився прокурор - не з'явився треті особи - не з'явився 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 31 березня 2015 року прокурор Миколаївського району Миколаївської області звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просив стягнути на користь Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації з Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" заборгованість в розмірі 1039050,37 грн. з яких: 686000,00 грн основного боргу, 72819,37 грн 3 % річних, 280231,00 грн інфляційних втрат. 1.2. Позовні вимоги ґрунтуються на порушенні відповідачем обов'язку виконати належним чином свої грошові зобов'язання та повернути кошти фінансової підтримки, надані за рахунок коштів обласного бюджету, всупереч умовам укладеного договору, рішенням Миколаївської обласної ради та розпорядженням Миколаївської обласної державної адміністрації, положенням статей 2, 50 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), статей 598, 509, 525, 526, 530, 610, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 173, 179, 193, 222 Господарського кодексу України. 1.3. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. 1.4. Заявою (вх. N 6196/16 від 29 березня 2016 року) прокурор зменшив розмір позовних вимог та просив стягнути з відповідача заборгованість у сумі 950124,34 грн. з яких: 686000,00 грн основного боргу за 2008-2014 роки, 48818,34 грн 3 % річних, 215306,00 грн. інфляційні витрати, надав розрахунок в підтвердження заявленої до стягнення суми. 1.5. Відповідач у відзиві вважав позов таким, що не підлягає задоволенню, посилаючись на норми статей 257-266, 625 ЦК України, та просив суд відмовити у позові, оскільки позивач пропустив позовну давність для захисту порушеного права. В доповненнях до відзиву відповідач також вказав, що про необхідність сплати заборгованості за договором він дізнався лише в липні 2014 року, коли йому стало відомо про скасування рішення Миколаївської обласної ради про звільнення відповідача від повернення коштів за договором від 24 липня 2007 року, відповідно позивач вправі нараховувати 3 % річних та вимагати стягнення інфляційних втрат виключно за період з липня 2014 року по 02 травня 2015 року. 1.6. Під час нового розгляду справи відповідач також додатково вказав, що на час пред'явлення позову належна до стягнення сума є бюджетним боргом, порядок стягнення якої регулюється главою 9 розділу II Податкового кодексу України, а уповноваженим державою органом на вжиття заходів зі стягнення такого боргу є органи державно податкової служби. Відповідно, прокурор неправильно визначив орган, уповноважений представляти державу у спірних правовідносинах, а позов слід залишити без розгляду. 1.6. У клопотанні від 10 квітня 2017 року відповідач просив суд припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), як такий, що не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 1.7. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області - у письмових поясненнях вказала, що податкові органи не наділені обов'язком обліку заборгованості по фінансовій допомозі, наданій державою сільгоспвиробникам. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь Департаменту 392000,00 грн основної заборгованості. Стягнуто з Підприємства в дохід Державного бюджету України 5880, 05 грн судового збору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. 2.2. Рішення мотивовано тим, що відповідач не спростував наявності основної заборгованості за договором про передачу зернозбиральних комбайнів на умовах фінансової допомоги на зворотній основі за період з 2008 по 2014 року, проте, враховуючи заяву Підприємства про застосування позовної давності, суд першої інстанції задовольнив позов в частині стягнення основної суми заборгованості частково в розмірі 392 000,00 грн за період з січня 2011 року по січень 2015 року, в іншій частині стягнення боргу відмовив, у зв'язку зі спливом позовної давності. 2.3. Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, суд першої інстанції зазначив, що ці платежі не підлягають задоволенню, оскільки їх нарахування суперечить приписам норм Податкового та Бюджетного Кодексів України, не відповідає правовій природі фінансової допомоги; кошти отримав у даному випадку сільгосптоваровиробник у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами. 2.4. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року скасовано, позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь Департаменту основну суму боргу у розмірі 686000,00 грн. 3 % річних у сумі 48818,34 грн та інфляційні втрати 215306,00 грн. стягнуто з відповідача до Державного бюджету України, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 14251,86 грн. 2.5. Погоджуючись з висновком місцевого господарського суду щодо наявності у відповідача заборгованості за договором про передачу зернозбиральних комбайнів на умовах фінансової допомоги на зворотній основі за період з 2008 по 2014 року, суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності; застосував положення Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000 року N 2181, у редакції, чинній на час виникнення у відповідача боргового зобов'язання перед бюджетом, та положення статті 50 Бюджетного кодексу України, чинній на момент звернення з позовом, за змістом яких на вимоги про погашення заборгованості перед бюджетом позичальниками, якими надавались кредити з бюджету, позовна давність не застосовується. 2.6. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача сум інфляційних витрат та 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України з огляду на встановлений факт порушення виконання зобов'язань за договором. 2.7. Додатковою постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року стягнуто з відповідача на користь прокуратури 15677,05 грн відшкодування витрат по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. У жовтні 2017 року Державне підприємство "Племрепродуктор "Степове" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, додаткову постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року у справі N 915/533/15. 3.2. Відповідач просив рішення, постанову та додаткову постанову у справі скасувати, провадження у справі припинити на підставі статті 80 ГПК України, посилаючись на те, що має місце порушення правил юрисдикції. З.3. Зазначав, що, вступаючи в спірні правовідносини, позивач діяв на підставі рішення обласної ради про уточнення обласного бюджету та виконував владні повноваження з метою реалізації владних управлінських функцій щодо виконання обласного бюджету в частині видатків (кредитування), укладений сторонами договір є адміністративним договором, а спір про виконання такого договору не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Правовідносини сторін у цьому спорі виникли не на підставі цивільно-правового договору, а на підставі рішення органу владних повноважень про виділення коштів з обласного бюджету на поворотній основі, які регулюються бюджетним законодавством та до яких положення ЦК не застосовуються. Відповідно судові рішення у справі мають бути скасовані та провадження у справі припинено. 3.4. Відповідач вважав, що повноваженнями щодо повернення до обласного бюджету коштів поворотної фінансової допомоги наділені виключно податкові органи, а стягнення має здійснюватися в порядку погашення податкового боргу; прокурор помилково визначив позивачем у справі Департамент агропромислового розвитку, а не відповідний податковий орган, а такий позов слід залишити без розгляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 81 ГПК України; суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про залучення у справі в якості третьої особи Головного управління Державної казначейської служби України в Миколаївській області. 3.5. Відповідач також звертав увагу на те, що висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підставі для застосування наслідків спливу позовної давності не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України з цих питань; зокрема, позовна давність має обчислюватись від дня, коли про порушення свого права дізнався саме позивач, а не прокурор; перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами, починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення, тобто позовна давність обчислюється окремо по кожному простроченому платежу, чого, на думку заявника, суд не врахував. Водночас положення Бюджетного кодексу України 2001 року не містили норми щодо непоширення позовної давності на вимоги щодо бюджетної заборгованості, а Бюджетний кодекс 2010 року не передбачав надання його положенням зворотної дії у часі. 3.6. Відповідач вважає необґрунтованим стягнення відсотків річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України, оскільки до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, а суд апеляційної інстанції помилково застосував положення ЦК України до бюджетних правовідносин з надання фінансової допомоги з бюджету на зворотній основі, які регулюються Бюджетним кодексом України. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, додаткову постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року у справі N 915/533/15. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2018 року справу N 915/533/15 разом з касаційною скаргою Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, додаткову постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року у справі N 915/533/15 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України. 4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року прийнято до розгляду справу N 915/533/15 (провадження N 12-51гс18) та призначено справу в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Позиція учасників справи 5.1. Перший заступник прокурора Миколаївської області у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що спір у справі виник у зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про передачу зернозбиральних комбайнів на умовах фінансової допомоги; у майнові відносини, які склалися між сторонами, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників та за відсутності адміністративного підпорядкування, у зв'язку з чим безпідставними є доводи щодо непідвідомчості спору господарським судам. 5.2. Прокурор також зазначав, що не заслуговують на увагу доводи, викладені у касаційній скарзі щодо наявності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки статтею 50 БК України, який набрав чинності з 01 січня 2011 року, унормовано, що на вимоги про повернення коштів до бюджету позовна давність не поширюється. 5.3. Необґрунтованими, на думку прокурора, є твердження заявника про порушення судом апеляційної інстанції частини другої статті 625 ЦК України, оскільки інфляційні нарахування та проценти річні не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення їх сплати. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 11 травня 1999 року Миколаївська обласна державна адміністрація прийняла розпорядження N 261-р "Про передачу зернозбиральних комбайнів сільськогосподарським товаровиробникам області строком на 20 років", яким доручила управлінню агропромислового комплексу облдержадміністрації передати 19 зернозбиральних комбайнів "Дойц-Фар" марки "Топлайнер" моделі 4065 НТS сільгоспвиробникам згідно з додатком; затвердила механізм розрахунків за передані товаровиробникам зернозбиральні комбайни. 6.2. Згідно з переліком господарств і машинно-технологічних станцій, комбайни були передані, у тому числі й радгоспу "Степовий" Миколаївського району. 6.3. Відповідно до визначеного механізму розрахунків сільгосптоваровиробники протягом 20 років повертають до обласного бюджету кожного року кошти в розмірі 49 тис. грн.: до 01.08. - 40 %; до 01.10 - 30 %; до 01.11. - 30 % цієї суми. Після завершення розрахунків комбайни переходять у власність. 6.4. У травні 1999 року Управління агропромислового комплексу облдержадміністрації (власник) та Сільськогосподарське підприємство "Степовий" Миколаївського району (одержувач) уклали договір N 9 про передачу зернозбиральних комбайнів "Дойц-Фар" марки "Топлайнер" моделі 4065 НТS на умовах фінансової допомоги на зворотній основі. 6.5. Пунктом 2.1 договору сторони погодили, що власник передає, а одержувач приймає 2 комбайни марки "Топлайнер" на загальну суму 1,958 тис. грн. строком на 20 років. Пунктами 2.2, 2.3 договору сторони визначили, що одержувач протягом 20 років повертає до обласного бюджету кожного року кошти в розмірі 49 тис. грн. до 01.08. - 40 %, до 01.10. - 30 %, до 01.11. - 30 %. Після завершення розрахунків комбайни переходять у власність одержувача. Згідно з пунктом 4.1 договору цей договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 01 січня 2020 року. 6.6. Розпорядженням Миколаївської обласної державної адміністрації N 399-р від 02 липня 2001 року внесено зміни до механізму розрахунків за одержані сільгоспвиробниками області зернозбиральні комбайни на умовах фінансової допомоги на зворотній основі, затвердженого розпорядженням Миколаївської обласної державної адміністрації N 261-р від 11.05.99. Так, строки повернення коштів до обласного бюджету змінено з "до 01.08. - 40 %, до 01.10. - 30 %, до 01.11.- 30 % " на "до 01.08. - 50 %, до 01.09. - 50 % ". Зобов'язано Головне управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації забезпечити перегляд укладених з отримувачами зернозбиральних комбайнів договорів на суму вартості комбайнів із внесенням змін по строках для своєчасного повернення коштів до обласного бюджету. 6.7. 21 серпня 2001 року Головне управління сільського господарства і продовольства облдержадміністрації (власник) та сільгосппідприємство радгосп "Степовий", правонаступником якого є ДП "Степовий", уклали договір про передачу зернозбиральних комбайнів "Дойц-Фар" марки "Топлайнер" моделі 4065 НТS на умовах фінансової допомоги на зворотній основі. 6.8. Відповідно до пункту 2.2 договору одержувач зобов'язався терміном до 2018 року повертати до обласного бюджету кожного року кошти у розмірі 49 000,00 грн. за кожен комбайн наступними частинами: до 01.08. - 50 %, до 01.09. - 50 % даної суми. Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 2018 року (пункт 4.1 договору). 6.9. 27 квітня 2007 року Миколаївська обласна рада прийняла рішення N 10 "Про звільнення сільгоспвиробників від повернення коштів фінансової підтримки, наданої з обласного бюджету на придбання зернозбиральних комбайнів марки "Топлайнер" ", яким з 01 січня 2008 року ряд господарств сільгоспвиробників, у тому числі і ДП "Степовий", звільнено від повернення коштів фінансової підтримки до обласного бюджету. 6.10. Зміни та доповнення до договору про передачу зернозбиральних комбайнів "Дойц-Фар" марки "Топлайнер" моделі 4065 НТS на умовах фінансової допомоги на зворотній основі від 21 серпня 2001 року сторонами не вносились. 6.11. Сторони склали акт звірки взаємних розрахунків за надану фінансову підтримку з обласного бюджету на зворотній основі, виділену підприємствам агропромислового комплексу на підставі розпоряджень голови облдержадміністрації від 11 травня 1999 року N 261-р та від 02 липня 2001 року N 399-р, відповідно до якого заборгованість ДП "Степовий" за комбайни станом на 01 січня 2008 року склала 1172 000 грн. 6.12. Постановою Центрального районного суду міста Миколаєва від 23 липня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2011 року у справі N 22-а-10545/08, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської обласної ради N 10 "Про звільнення сільгоспвиробників від повернення коштів фінансової підтримки, наданої з обласного бюджету на придбання зернозбиральних комбайнів марки "Топлайнер". 6.13. 26 червня 2014 року Департамент агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації направив на адресу ДП "Степове" лист щодо термінового погашення боргу перед обласним бюджетом за 2008-2013 роки та забезпечення своєчасного повернення коштів за зернозбиральні комбайни у строки, встановлені договором. 6.14. У відповідь відповідач вказав про відсутність можливості сплатити заборгованість і забезпечити своєчасне повернення коштів за використання зернозбиральних комбайнів, які на сьогоднішній день застаріли, запропонував вилучити комбайни та передати їх іншим господарствам або здійснити необхідні дії для продажу цих комбайнів. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. У частині третій статті 3 ГПК України визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ураховуючи викладене, у цій постанові посилання на норми процесуального закону наводяться у редакціях, чинних на час вчинення відповідних процесуальних дій, без додаткових уточнень. 7.2. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушень. 7.3. Господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави (абзаци 3, 4 частини першої статті 2 ГПК України). 7.4. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України, згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 7.5. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції. 7.6. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 цього Кодексу). 7.7. У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах (частина перша статті 53 ГПК України). 7.8. За статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 7.9. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 7.10. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 7.11. Сама по собі участь у спірних правовідносинах особи, наділеної статусом суб'єкта владних повноважень, не спричиняє вирішення спору з нею у судах адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 7.12. Для з'ясування і визначення юридичної і фактичної природи правовідносин потрібно з'ясовувати, щодо яких речей (цінностей, активів тощо) і між якими суб'єктами (особами) вони виникли, який соціальний і організаційно-правовий статус цих осіб, якими нормативними засобами регулюються ці відносини, який механізм їх забезпечення і виконання, вид та міра відповідальності за невиконання зобов'язань, що випливають із цих взаємин. 7.13. Засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства визначаються Бюджетним кодексом України. 7.14. Відповідно до пункту 31 статті 2 Бюджетного кодексу України кредитування бюджету це операції з надання коштів з бюджету на умовах повернення, платності та строковості, внаслідок чого виникають зобов'язання перед бюджетом (надання кредитів з бюджету), та операції з повернення таких коштів до бюджету (повернення кредитів до бюджету). Для цілей цього Кодексу до кредитів з бюджету також належать позички та фінансова допомога з бюджету на поворотній основі. 7.15. За підпунктом 14.1.257 статті 14 Податкового кодексу України поворотна фінансова допомога це сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення. Повернення коштів до відповідного бюджету здійснюється органами доходів і зборів відповідно до наданих їм функцій зі забезпечення стягнення сум простроченої заборгованості суб'єктів господарювання перед державою "…" за кредитами із бюджету згідно із підпунктом 191.1.38 пункту 191.1 статті 191 Податкового кодексу України. 7.16. Згідно з частинами першою, другою статті 50 БК України у разі надання кредитів з бюджету у позичальників виникає заборгованість перед бюджетом. З моменту надання кредитів з бюджету на суму отриманих з бюджету коштів права кредитора та право вимагати від позичальників повернення таких кредитів до бюджету у повному обсязі переходять до держави (Автономної Республіки Крим, територіальної громади). Позовна давність на вимоги щодо погашення такої заборгованості не поширюється. Органи державної податкової служби України визначаються органами стягнення простроченої заборгованості суб'єктів господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим, територіальною громадою) за кредитами з бюджету. 7.17. Повернення кредитів до бюджету є однією зі стадій виконання бюджету за видатками та кредитуванням. У разі надання кредитів з бюджету у їх позичальників виникає заборгованість перед бюджетом, з якого були надані кошти на умовах повернення. Суб'єктами, які здійснюють державне кредитування та забезпечують повернення сум кредитів, є передусім Міністерство фінансів України (фінансові управління), а також розпорядники та одержувачі бюджетних коштів. Державне казначейство України складає та веде єдиний реєстр розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів. 7.18. Основним суб'єктом, якому належить право вимоги від позичальника повернення коштів до відповідного бюджету, згідно з вказаними кредитами є держава, від імені якої право вимоги повернення коштів до бюджету здійснює орган держави, уповноважений саме на ці дії. 7.19. Положення частини другої статті 50 Бюджетного кодексу України відповідає положенням частин дев'ятої та десятої цього Кодексу, згідно з якими прострочена заборгованість суб'єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та пеню) стягується з такого суб'єкта господарювання органами доходів і зборів, що є органами стягнення такої заборгованості у порядку, передбаченому Податковим кодексом України або іншим законом, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна цього суб'єкта господарювання. Позовна давність на вимоги щодо погашення такої заборгованості суб'єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) не поширюється. 7.20. Розпорядження коштами, які надаються у вигляді кредиту з бюджету, здійснюється за регламентованими державою в законах і актах управління підставами, умовами і порядком їх використання. Фінансове оперування бюджетними коштами у спосіб, що був застосований до спірних правовідносин, вимагає участі органу виконавчої влади чи управління, що здійснює платежі за дорученнями розпорядників та одержувачів бюджетних коштів відповідно до законодавства, в тому числі платежі, пов'язані з виконанням зобов'язань, взятих під державні та місцеві гарантії. Цей орган має певні зобов'язання перед другою та/чи третьою сторонами договору, але на відміну від договору цивільного виступає відносно них насамперед як суб'єкт публічного права, статус якого визначається його компетенцією і проявляється змістом дії (платіж бюджетних коштів за дорученням розпорядника). 7.21. Разом з тим, суди з'ясували, що за змістом розпорядження від 11 травня 1999 року N 261-р "Про передачу зернозбиральних комбайнів сільськогосподарським товаровиробникам області строком на 20 років" уповноважено попередника позивача на укладення договорів про передачу зернозбиральних комбайнів, придбаних за рахунок коштів обласного бюджету, на умовах розстрочення їх оплати, в тому числі і з відповідачем, на виконання рішення Миколаївської облради від 24 грудня 1998 року N 4. 7.22. Укладений сторонами договір регулює порядок та строки виконання відповідачем зобов'язань з розрахунків за комбайни, передані відповідачу на оплатній основі. 7.23. Враховуючи умови договору, узгоджені сторонами в договорі строки та графік сплати вартості одержаних комбайнів, суди застосували до спірних правовідносин положення чинного ЦК України. 7.24. Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 7.25. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін та погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів чинного законодавства. 7. 26. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (стаття 628 ЦК України). 7.27. Умови договору N 9, укладеного сторонами, передбачають передачу відповідачу зернозбиральних комбайнів "Дойц-Фар" марки "Топлайнер" моделі 4065 НТS на умовах оплатності. 7.28. Водночас правовідносини сторін за договором засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, відсутні ознаки адміністративної підпорядкованості чи здійснення управлінських адміністративних функцій стосовно один одного в рамках договору, яким визначено порядок повернення вартості майна, одержаного відповідачем. 7.29. Відтак, доводи касаційної скарги про те, що господарські суди помилково вирішили спір, який не підлягав розгляду за правилами господарського судочинства, є помилковими та спростовуються матеріалами справи. 7.30. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 7.31. Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. 7.32. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. 7.33. Та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов'язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення. 7.34. Апеляційний господарський суд перевірив наданий до позовних вимог розрахунок основного боргу, інфляційних сум та процентів річних та визнав його правильним в частині 686000 грн основного боргу, 48818,34 грн процентів річних та 215306 інфляційних втрат; власний контррозрахунок відповідач не надав. 7.35. Як вже відзначалося вище, відповідач подав до суду заяву про застосування позовної давності та просив у зв'язку з цим відмовити у задоволенні позовних вимог. 7.36. Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли після набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом (пункт 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України). 7.37. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) (стаття 266 ЦК України). 7.38. Частиною першою статті 268 ЦК України визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється; разом з тим частиною другою цієї статті передбачено, що законом також можуть бути встановлено інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. 7.39. Суд апеляційної інстанції з'ясував, що відповідно до встановленого договором графіку повернення платежу відповідачем станом на момент набрання чинності Бюджетним кодексом України (2010 року) позовна давність за платежами, починаючи з 2008 року, не сплинула та застосував до спірних правовідносин приписи статті 50 Бюджетного кодексу України (чинний з 1 січня 2011 року, за якою до вимог про погашення заборгованості перед бюджетом позичальниками, яким надавались кредити з бюджету, позовна давність не застосовується. 7.39. Таким чином, встановивши господарську природу спірних правовідносин суди помилково поширили застосування статті 50 Бюджетного кодексу України, на відносини сторін, які виникли з оплатної передачі відповідачу майна, ґрунтуються на принципах юридичної самостійності, вільного волевиявлення та майнової рівності їх учасників. 7.40. Відповідно до встановлених судами умовам договору щодо графіку сплати вартості одержаних комбайнів, розміру заборгованості та строкам її виникнення, наданого прокурором розрахунку основного боргу, інфляції та річних, відповідність якого фактичним обставинам справи перевірив суд апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає законним та обґрунтованим стягнення з відповідача 294000,00 грн основного боргу, нарахованого за період в межах позовної давності, а також 85162,00 грн інфляційних втрат та 13565,28 грн процентів річних, нарахованих на цей борг за весь час прострочення, тобто з 01 серпня 2012 року по 28 лютого 2015 року. 7.41. У задоволенні інших позовних вимог слід відмовити за спливом позовної давності, про застосування якої заявив відповідач у справі. 8. Щодо судового збору 8.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та прийняття нового судового рішення, слід здійснити розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а також перерозподіл судових витрат, понесених у учасниками справи під час її розгляду. 8.2. Згідно з частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 8.3. За змістом частини другої цієї статті судовий збір, від сплати якого позивач в установленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог. 8.4. Відповідно до частини одинадцятої статті 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. 8.5. Таким чином, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають такому розподілу. 8.6. На відповідача покладаються судові витрати за подання позовної заяви з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 7848,03 грн. що підлягають стягненню в доход державного бюджету України, враховуючи, що на день подання позову (31 березня 2015 року), прокурор був звільнений від сплати судового збору відповідно до положень Закону України "Про судовий збір" (у відповідній редакції). 8.7. На позивача покладаються судові витрати, понесені у учасниками справи під час її розгляду, у тому числі що підлягали сплаті за подання апеляційних та касаційних скарг з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 11710,38 грн. що підлягають стягненню на користь відповідача. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, додаткову постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Миколаївської області від 13 квітня 2017 року у справі N 915/533/15 скасувати. Позов прокурора Миколаївського району Миколаївської області задовольнити частково. Стягнути з Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" (57107, Миколаївський район, с. Степове, ідентифікаційний код 00854995) на користь Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації (54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 1, ідентифікаційний код 36384583) 294000 (двісті дев'яносто чотири тисячі) грн 00 коп. основного боргу, 85162 (вісімдесят п'ять тисяч сто шістдесят дві) грн 00 коп. інфляційних втрат та 13565 (тринадцять тисяч п'ятсот шістдесят п'ять) грн 28 коп. - 3 % річних. Стягнути з Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" (57107, Миколаївський район, с. Степове, ідентифікаційний код 00854995) у доход державного бюджету України 7848 (сім тисяч вісімсот сорок вісім) грн 03 коп. судового збору за подання позовної заяви. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації (54030, м. Миколаїв, вул. Спаська, 1, ідентифікаційний код 36384583) на користь Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" (57107, Миколаївський район, с. Степове, ідентифікаційний код 00854995) 11710 (одинадцять тисяч сімсот десять) грн 37 коп судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 367/2271/15-ц Провадження N 14-146цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник Генеральної прокуратури України - Халанчук О.С., представник відповідача Бучанської міської ради Київської області - Шаправський Т.О., представник відповідача ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_7, розглянула у судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської Анжели Анатоліївни про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року у складі колегії суддів Кузнєцова В.О., Євграфової Є.П., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Карпенко С.О. у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області Грабця Ігоря Несторовича в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), Національного університету біоресурсів і природокористування України (далі - Університет) до Бучанської міської ради Київської області (далі - Міська рада), ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, про визнання недійсними рішень, скасування рішень про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок із незаконного володіння, УСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом. Позовну заяву мотивовано тим, що Міською радою прийнято рішення від 02 вересня 2008 року N 941-38-V, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га Навчально-дослідного господарства "Ворзель" Національного аграрного університету (далі - НДГ "Ворзель" НАУ) у межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області, припинено право постійного користування НДГ "Ворзель" НАУ зазначеними ділянками, прийнято їх до земель запасу Міської ради та переведено до категорії земель житлової забудови. Прокурор зазначив, що за рахунок цих земель рішенням Міської ради від 21 жовтня 2010 року N 2053/28-73-V передано у власність 111 громадян земельні ділянки площею по 0,1 га для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у м. Бучі Київської області. На підставі цього рішення відділом Держкомзему у м. Бучі Київської області видано та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки. У наступному за рахунок земель НДГ "Ворзель" НАУ рішеннями Міської ради від 27 грудня 2012 року N 1013/1-35-VI, N 1013/2-35-VI передано у власність ще двох громадян земельні ділянки площею по 0,1 га кожному для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у м. Бучі Київської області, на підставі яких відділом Держкомзему у м. Бучі Київської області видано та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки. Оскільки вирішення питання землекористування шляхом добровільної відмови від права користування державними землями не належало до компетенції Національного аграрного університету (далі - НАУ), вирішення питання про припинення права постійного користування земельною ділянкою навчального закладу державної форми власності не належало до компетенції Міської ради, тому вказані земельні ділянки не могли бути передані до земель комунальної власності відповідно до приписів статей 84, 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Вибір, вилучення, надання у власність чи користування земельних ділянок Міською радою здійснено без урахування містобудівної документації, з порушенням законів України "Про планування і забудову територій" та "Про регулювання містобудівної діяльності". Прокурор просив визнати недійсним рішення Міської ради від 02 вересня 2008 року N 941-38-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками НДГ "Ворзель" НАУ, переведення їх до категорії земель житлової забудови та передачі до земель запасу Міської ради в межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач")"; частково визнати недійсним рішення Міської ради від 21 жовтня 2010 року N 2053/28-73-V "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам"; визнати недійним рішення Міської ради від 27 грудня 2012 року N 1013/1-35-VI "Про затвердження гр. ОСОБА_88 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1"; визнати недійним рішення Міської ради від 27 грудня 2012 року N 1013/2-35-VI "Про затвердження гр. ОСОБА_64 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність по АДРЕСА_2"; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Нельзіна М.С. (далі - Приватний нотаріус), індексний номер: 2068894 від 29 квітня 2013 року 17:01:29, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Приватного нотаріуса, індексний номер: 2068119 від 29 квітня 2013 року 16:49:11, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Приватного нотаріуса, індексний номер: 2067276 від 29 квітня 2013 року 16:36:18, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_3; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Приватного нотаріуса, індексний номер: 2071373 від 29 квітня 2013 року 17:43:37, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_4; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Приватного нотаріуса, індексний номер: 2071659 від 29 квітня 2013 року 17:49:51, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_5; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Приватного нотаріуса, індексний номер: 2068521 від 29 квітня 2013 року 16:55:19, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_6; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Приватного нотаріуса, індексний номер: 2067679 від 29 квітня 2013 року 16:42:32, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_125 на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_7; витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 2,2000 га з кадастровим номером НОМЕР_1, вартістю 3 099 800 грн. витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 1,9000 га з кадастровим номером НОМЕР_2, вартістю 2 677 100 грн. витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 1,6000 га з кадастровим номером НОМЕР_3, вартістю 2 254 400 грн. витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 1,4000 га (кадастровий номер НОМЕР_4), вартістю 1 972 600 грн. витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 2,4304 га з кадастровим номером НОМЕР_5, вартістю 3 424 433,60 грн. витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 0,8999 га з кадастровим номером НОМЕР_6, вартістю 1 267 959,10 грн. витребувати із незаконного володіння ОСОБА_125 на користь держави в особі Київської ОДА та у постійне користування Університету земельну ділянку площею 0,7862 га з кадастровим номером НОМЕР_7, вартістю 1 107 755, 80 грн. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 29 вересня 2016 року у задоволенні позову прокурора відмовлено. При вирішенні справи судом першої інстанції застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), що стосуються позбавлення власності особи. Крім того, рішення місцевого суду мотивовано тим, що прокурор, звернувшись у березні 2015 року із вказаним позовом до суду в інтересах держави в особі КМУ, Київської ОДА, Університету про оскарження рішення Міської ради від 02 вересня 2008 року, пропустив визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальну позовну давність, заяву про застосування якої подано Міською радою, та поважності причин пропуску цього строку не навів. При цьому суд першої інстанції, вирішуючи питання про застосування наслідків пропуску позовної давності, у спірних правовідносинах керувався пунктом 1 статті 32 Конвенції, рішеннями Європейського суду з прав людини від 26 травня 2009 року N 3932/02, 22 у справі "Бацаніна проти Росії", від 20 вересня 2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Російської Федерації", пункт 570, рішенням від 22 жовтня 1996 року в справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", пункт 51, рішенням від 09 січня 2013 року у справі "Волков проти України", правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 01 липня 2015 року у справі N 6-178цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-152цс14, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3029цс15. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачам було відомо про існування оспорюваних рішень органу місцевого самоврядування про вилучення спірної земельної ділянки та її передачу Міській раді з моменту їх прийняття - 02 вересня 2008 року та 21 жовтня 2010 року відповідно, тому перебіг загальної позовної давності розпочався із вказаного часу. Позов подано до суду у 2015 році, він не підлягає задоволенню, а порушене право - захисту так як сплила позовна давність. Апеляційним судом причини пропущення позовної давності не встановлено. Суд апеляційної інстанції не знайшов правових підстав для скасування інших оскаржуваних прокурором актів Міської ради як таких, що прийняті органом місцевого самоврядування на основі його попередніх рішень про припинення права постійного користування НДГ "Ворзель" НАУ земельною ділянкою загальною площею 24 га, прийняття її до земель запасу Міської ради та наступне переведення до земель житлової забудови з огляду на обставини, викладені вище, та, як наслідок, не вбачав підстав для витребування спірної земельної ділянки в ОСОБА_125 Апеляційний суд вказав, що позивачами не надано доказів на підтвердження порушення порядку передачі спірних земельних ділянок у власність ОСОБА_88 та ОСОБА_64, а також тим, що всупереч статтям 33, 119 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, повинні виступати як відповідачі, при цьому до участі у ній як співвідповідача не залучено Приватного нотаріуса, оскільки предметом спору є, в тому числі, їх права та обов'язки, які виникли з однієї підстави. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції, зазначав, що згідно з пунктом 12 Прикінцевих положень ЗК України станом на 2008 рік розмежування земель не було проведено; НАУ відмовився від права користування спірною земельною ділянкою та погодив її вилучення від НДГ "Ворзель" НАУ і передачу Міській раді; рішення Міської ради від 27 грудня 2007 року N 588-24-V, яким, зокрема, вирішено прийняти до земель запасу Міської ради земельну ділянку, загальною площею 24 га в м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області не оскаржено та в установленому порядку не скасовано. За таких обставин, суд касаційної інстанції вважав, що відсутні підтвердження порушення статей 39, 84, 92, 122, 142 ЗК України, статті63 Закону України "Про вищу освіту", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", статті 21 Закону України "Про основи містобудування", статей 3, 12 Закону України "Про планування і забудову територій", статей 24, 25 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" під час вилучення від НДГ "Ворзель" НАУ та передачі Міській раді спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим підсумував, що висновки судів попередніх інстанцій про відмову у позові прокурора з підстав пропуску позовної давності є зайвими. Крім того, суд касаційної інстанції вказав про неприпустимість втручання у право власності ОСОБА_125 згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції за відсутності доказів незаконності вибуття земельної ділянки загальною площею 24 га в межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області та припинення права постійного користування нею НАУ і прийняття її до земель запасу Міської ради та переведення до категорії земель житлової забудови. Колегія суддів касаційного суду погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що залучені за ініціативою прокурора до участі у справі треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, мали б брати участь у судовому розгляді як відповідачі з огляду на те, що вимоги, заявлені стороною позивачів, стосуються їх прав та інтересів. При цьому суд касаційної інстанції вказав на помилковість висновків апеляційного суду в частині необхідності залучення до участі у справі відповідачем Приватного нотаріуса. 05 жовтня 2017 року заступник Генерального прокурора України Стрижевська А.А. звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статей 84, 92, 122, 141, 142 ЗК України, статті 63 Закону України "Про вищу освіту", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, Закону України "Про управління об'єктами державної власності". На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 17 листопада 2009 року у справі N 3-5025к09 та від 18 вересня 2013 року у справі N 6-92цс13, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року у справі N 6-26176св13, від 05 березня 2015 року у справі N 6-48114св14, від 07 червня 2017 року у справі N 631/1638/15-ц, від 15 вересня 2017 року у справі N 631/1660/15-ц, постанову Вищого господарського суду України від 04 листопада 2010 року у справі N 3/145/09, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в ухвалі касаційного суду про перегляд якої подано заяву, а також судових рішеннях судів попередніх інстанцій застосовані перелічені норми матеріального права. Ухвалою судді Верховного Суду України від 07 листопада 2017 року відкрито провадження у справі. 03 січня 2018 року Верховним Судом України передано цивільну справу і заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. про перегляд ухвали суду касаційної інстанцій до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана заступником Генерального прокурора України Стрижевською А.А. з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня2018 рокуприйнято для продовження розгляду вказану цивільну справу за позовом першого заступника прокурора Київської області Грабця І.Н. за заявою заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року та призначено її до розгляду. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року у справі N 6-26176св13, від 05 березня 2015 року у справі N 6-48114св14, від 15 вересня 2016 року у справі N 631/1660/15-ц, від 07 червня 2017 року у справі N 631/1638/15-ц та постанову Вищого господарського суду України від 04 листопада 2010 року у справі N 3/145/09. Заявник указує на невідповідність оскаржуваних судових рішень викладеному в постановах Верховного Суду України від 17 листопада 2009 року у справі N 3-5025к09 та від 18 вересня 2013 року у справі N 6-92цс13 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах статей 84, 92, 122, 141, 142 ЗК України. Прокурор також зазначає про необґрунтованість посилань судів попередніх інстанцій на неможливість позбавлення права власності відповідачів з огляду на практику Європейського суду з прав людини, тому що спірна земельна ділянка площею 24 га, що передана у приватну власність, перебувала у постійному користуванні вищого навчального закладу державної форми власності та використовувалася для навчальних і дослідних цілей і його звернення до суду спрямоване саме на задоволення суспільних потреб, що відповідає статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, що переглядається, суди встановили, що виконавчим комітетом Бучанської селищної ради Київської області дослідній станції м'ясного тваринництва у 1993 році видано державний акт серії Б N 087488 на право користування землею площею 270 га для ведення сільського господарства на території Бучанської селищної ради Київської області (т. 1, а. с. 31-35). 26 грудня 2007 року НАУ прийняв рішення, яким погодив передачу земельної ділянки загальною площею 24 га у м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області із землекористування НДГ "Ворзель" НАУ до земель запасу м. Бучі Київської області за умов узгодженої деталізації її наступного використання і укладання відповідної угоди з університетом у відповідності до вимог законодавства (т. 1, а. с. 109-111). 02 вересня 2008 року Міська рада прийняла рішення N 941-38-V про затвердження проекту землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га НДГ "Ворзель" НАУ в межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області, припинила право постійного користування НДГ "Ворзель" НАУ зазначеними земельними ділянками, прийняла їх до земель запасу Міської ради та перевела до категорії земель житлової забудови (т. 1, а. с. 36). 21 жовтня 2010 року з указаних земель Міська рада рішенням N 2053/28-73-V передала у власність 111 громадян земельні ділянки площею по 0,1 га для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у м. Бучі Київської області, на підставі якого відділом Держкомзему у м. Бучі Київської області видано громадянам та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки (т. 1, а. с. 37-42). 27 грудня 2012 року Міська рада рішеннями N 1013/1-35-VI та N 1013/2-35-VI передала у власність двох громадян земельні ділянки площею по 0,1 га для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у м. Бучі Київської області, на підставі яких відділом Держкомзему у м. Бучі Київської області видано громадянам та одночасно зареєстровано державні акти на право власності на земельні ділянки (т. 1, а. с. 43, 44). Державні акти за оскаржуваними рішеннями Міської ради від 21 жовтня 2010 року та від 27 грудня 2012 року отримали ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_126, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105., ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122 та відчужили свої земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, укладених із ОСОБА_9, про що на державних актах проставлені відмітки про реєстрацію права власності на земельні ділянки (перехід права власності до іншої особи) (т. 2, а. с. 41-258). За інформацією відділу Держкомзему у м. Бучі Київської області ОСОБА_9 об'єднала земельні ділянки, в результаті чого сформовано 7 нових земельних ділянок загальною площею 11,2165 га. У подальшому ОСОБА_9 відчужила ОСОБА_125 новостворені земельні ділянки за договорами купівлі-продажу, який зареєстрував право власності в установленому законом порядку, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єктів нерухомого майна N 35004711, 35005591, 35006785, 35006156, 35008459, 35009070, 35009381 (т. 2, а. с. 20-40) та договорами купівлі-продажу земельних ділянок від 29 квітня 2013 року, посвідченими Приватним нотаріусом, зареєстрованими в реєстрі за N 2398, 2399, 2400, 2401, 2402, 2403, 2404 (т. 3, а. с. 6-12). Суди встановили, що листом від 05 листопада 2008 року N 38-9313 прокурором м. Ірпеня висунуто вимогу голові Міської ради про надання до прокуратури м. Ірпеня у строк до 07 листопада 2008 року інформації про користувачів земельної ділянки загальною площею 24 га в м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області, яка рішенням Міської ради від 27 грудня 2007 року N 588-24-V прийнята до земель запасу Міської ради, із зазначенням чи надавалася вказана земельна ділянка в оренду, користування будь-яким фізичним або юридичним особам, якщо так, то зазначити, кому саме (прізвище, ім'я, по батькові, назву юридичної особи, адресу), за яким рішенням, із наданням належним чином завірених копій рішень з додатками (т. 1, а. с. 92). 07 листопада 2008 року виконавчим комітетом Міської ради надано відповідь N 04-08/2864 про те, що Міською радою прийнято рішення від 02 вересня 2008 року N 941-38-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками НДГ "Ворзель" НАУ, переведення їх до категорії земель житлової забудови та передачі їх до земель запасу Міської ради в межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області. Міською радою не приймалися рішення щодо надання вищевказаних земельних ділянок в оренду чи в користування будь-яким фізичним або юридичним особам (т. 1, а. с. 91). Прокурор, звертаючись із вказаним позовом, вказував, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, постійним користувачем був НАУ, тому незалежно від її розташування в межах м. Бучі Київської області НАУ не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою, а Міська рада не наділена повноваженнями приймати рішення про припинення такого права НАУ без згоди відповідного органу виконавчої влади. Відхиляючи касаційну скаргу прокурора та залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд, серед іншого, вказав на відсутність порушення прав позивачів та вимог законодавства внаслідок відмови НАУ від права на земельну ділянку та прийняття її до земель запасу м. Бучі Київської області. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де подібними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У наданих заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права судових рішеннях, прийнятих у справах, які виникли з подібних правовідносин, суди касаційної інстанції дійшли протилежних висновків, зокрема: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року у справі N 6-26176св13, зроблено висновок, що відповідно до Закону України "Про управління об'єктами державної власності" функції з управління державним майном підприємств, установ і організацій, у тому числі і навчальних закладів, яким є національний університет, здійснює відповідне міністерство, як центральний орган виконавчої влади, і в межах своїх повноважень здійснює розпорядження (погоджує передачу в оренду, списання, приватизацію та відчуження)державним майном; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 березня 2015 року у справі N 6-48114св14, зазначено, що земельні ділянки, що перебували у державній власності, та передані у постійне користування ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" можуть бути вилучені лише за рішенням КМУ, а не сільської ради, що відповідає вимогам статей 84, 142, 149 ЗК України; - в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року у справі N 631/1660/15-ц та від 07 червня 2017 року у справі N 631/1638/15-ц вказано, що рішення про вилучення земельних ділянок державної власності, переданих у постійне користування закладу освіти, відповідно до вимог статей 84, 149 ЗК України та статті 70 Закону України "Про вищу освіту", розпорядження КМУ від 11 лютого 2010 року N 318-р "Деякі питання збереження об'єктів державної власності" міг прийняти лише відповідний орган державної влади, у підпорядкуванні якого перебував коледж; - у постанові Вищого господарського суду України від 04 листопада 2010 року у справі N 3/145/09 зазначено, що вищий навчальний заклад, у оперативному управлінні якого перебувала земельна ділянка, мав отримати згоду Міністерства освіти України, оскільки не був власником переданого йому майна. Крім того, прокурор вказав на наявність підстави для перегляду, оскільки вказане рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 листопада 2009 року у справі N 3-5025к09 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, статті 63 Закону України "Про вищу освіту", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", де констатовано, що розпорядження земельною ділянкою державної форми власності, яка перебуває в оперативному управлінні вищого навчального закладу, не належить до компетенції вищого навчального закладу. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України. Частиною четвертою статті 63 Закону України "Про вищу освіту", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законів. Частиною другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин встановлено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі КМУ, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. Частиною першою статті 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Згідно з частиною третьою статті 149 ЗК України сільські, селищні ради мають право вилучати земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель. Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Частиною першою статті 116 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Статтею 141 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено підстави припинення права користування земельною ділянкою, зокрема й добровільну відмову від права користування земельною ділянкою. Частинами третьою, четвертою статті 142 ЗК України передбачено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. Судами встановлено та сторонами не оспорюється те, що до складу НАУ (правонаступником якого є Університет) входить НДГ "Ворзель" НАУ. За змістом пункту 1 статуту НАУ (правонаступником якого є Університет)затвердженого постановою КМУ від 01 березня 2001 року N 202, який був чинним на момент відмови від права користування спірною земельною ділянкою, він як державний вищий навчальний заклад є юридичною особою та перебуває в управлінні КМУ. Пунктами 78, 79 зазначеного статуту визначено, що майно, закріплене за НАУ (правонаступником якого є Університет),належить йому на праві оперативного управління. Університет користується та розпоряджається зазначеним майном відповідно до законодавства і цього статуту. Питання вилучення земель, відведених у постійне користування НАУ, правонаступником якого є Університет (в тому числі його навчально-дослідних господарств та дослідних станцій), вирішуються відповідно до ЗК України. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, приймаючи 02 вересня 2008 року рішення N 941-38-V, яким затверджено проект землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками загальною площею 24 га НДГ "Ворзель" НАУ в межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області, Міською радою не враховано положень частини третьої статті 142 ЗК України щодо встановленого законодавством порядку припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок добровільної відмови землекористувача, зокрема не перевірено наявності правових підстав для прийняття такого рішення з урахуванням юридичного статусу землекористувача, положень його правовстановлюючих документів, а також виходячи з належності спірної земельної ділянки до земель державної власності. На думку Великої Палати Верховного Суду, недотримання Міською радою вказаних вимог та неотримання на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування (02 вересня 2008 року) необхідної згоди органу влади, в цьому випадку - КМУ як власника постійного землекористувача та земельної ділянки, вилучення цієї земельної ділянки свідчить, що рішення про припинення права постійного користування НДГ "Ворзель" НАУ зазначеною земельною ділянкою, прийняття її до земель запасу Міської ради та переведення до категорії земель житлової забудови не відповідає вимогам як ЗК України, так і статті 63 Закону України "Про вищу освіту", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, і прийняте органом місцевого самоврядування за межами власних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, оскільки за змістом статті 12 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності і вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, однак не земель державної власності. Тобто припинення права постійного землекористування НДГ "Ворзель" НАУ повинно здійснюватися власником земельної ділянки - державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування. Ухвалюючи рішення та вважаючи правомірним прийняття спірної земельної ділянки до земель запасу Міської ради внаслідок добровільної відмови від права постійного користування нею НАУ, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що судами попередніх інстанцій встановлено факти, які підлягали встановленню для правильного вирішення спору, зокрема не перевірив обґрунтованість застосування судами попередніх інстанцій положень глави 19 ЦК України, оскільки підставою для відмови у позові прокурора судом першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, став сплив позовної давності. Суди першої та апеляційної інстанцій, зазначаючи про пропуск позивачем встановленої статтею 257 ЦК України позовної давності, не врахували того, що перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених стороною позивача поважних причин її пропуску. Однак у рішеннях судів попередніх інстанції будь-які висновки щодо гарантованих статтею 55 Конституції України, статтями 15, 16 ЦК України та статтями 1, 3, 15 ЦПК України в редакції, яка була чинною на момент розгляду та вирішення справи судами, прав особи, за захистом яких звернувся прокурор, у процесуальному розумінні відсутні. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. І лише у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача. Верховний Суд України в рішенні від 03 лютого 2016 року у справі N 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Велика Палата не вбачає підстав для відступу від вказаної правової позиції. Крім того, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили, коли саме орган, що наділений правом розпорядження спірними земельними ділянками (КМУ), довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності. У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-92цс13, на яку, як на приклад неоднакового застосування норм права послався прокурор, зазначено, що основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності. Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно. Вказана постанова не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права з огляду на те, що в указаних справах наявні різні фактичні обставини, адже в цьому випадку судом касаційної інстанції відмовлено прокурору у втручанні в набуте ОСОБА_125 право власності, правонаступником якого є ОСОБА_6, у зв'язку із фактами законності вибуття земельної ділянки загальною площею 24 га в межах м. Бучі (мікрорайон "Рокач") Київської області, внаслідок припинення права постійного користування нею НАУ і прийняття її до земель запасу Міської ради та переведення до категорії земель житлової забудови. За змістом частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України суд задовольняв заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу та за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд мав право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, судом касаційної інстанції неоднаково і неправильно застосовано норми матеріального права, а зокрема положення норм статей 84, 92, 141 142 ЗК України, статті 63 Закону України "Про вищу освіту", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, що призвело до ухвалення незаконного рішення, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року підлягає скасуванню. При цьому, з огляду на те, що встановлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, підлягають скасуванню й рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про відмову у позові за наведених вище підстав. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської Анжели Анатоліївни задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 09 лютого 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року, скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н. П Лященко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 368/1158/16-ц Провадження N 14-140цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивачі: заступник Кагарлицького місцевого прокурора, Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (далі - Управління), Державне підприємство "Ржищівське лісове господарство" (далі - ДП "Ржищівський лісгосп"), відповідачі: ОСОБА_3, Халчанська сільська рада Кагарлицького району Київської області (далі - Сільрада), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року (у складі судді Кириченко В.І.) та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Гуля В.В., Іванової І.В., Сліпченка О.І.) у цивільній справі за позовом Кагарлицької місцевої прокуратури в інтересах Управління, ДП "Ржищівський лісгосп" до ОСОБА_3, Сільради про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсним та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року заступник Кагарлицького місцевого прокурора в інтересах Управління, ДП "Ржищівський лісгосп" звернувся до суду із позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: визнати незаконним та скасувати рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року N 10 у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передачі її у власність; визнати недійсним і скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. від 21 вересня 2016 року N 31491273 про державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_3, а також витребувати від ОСОБА_3 на користь ДП "Ржищівський лісгосп" земельну ділянку лісового фонду площею 1,0046 га, яка складає частину від земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1. Позовну заяву мотивовано тим, що Сільрада рішенням від 16 жовтня 2009 року N 10 затвердила проект землеустрою з відведення земельної ділянки площею 1,6 га у власність ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передала земельну ділянку у власність останньому. 23 грудня 2009 року на ім'я ОСОБА_4 видано державний акт НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території с. Воронівка Кагарлицького району Київської області (кадастровий номер НОМЕР_1). ОСОБА_4 відчужив указану земельну ділянку ОСОБА_6 згідно з договором дарування від 17 листопада 2015 року, яка продала її ОСОБА_3 21 вересня 2016 року. Частина земельної ділянки площею 1,6 га в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області, яку передано ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, перебувала в постійному користуванні ДП "Ржищівський лісгосп", а з 2003 року відносилася до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України (далі - ЛК України). Процедура вилучення та відведення спірної земельної ділянки Сільрадою суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки Управлінням не погоджувалася зміна цільового призначення земель лісогосподарського призначення у кварталі 13 Кагарлицького лісництва, проект землеустрою щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки не виготовлявся, а проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, яка затверджена оскаржуваним рішенням Сільради не містить висновку органу лісового господарства. Прокурор вважав, що земельна ділянка лісогосподарського призначення незаконно вибула з державної власності без згоди землекористувача - ДП "Ржищівський лісгосп", чим порушено інтереси держави, що є підставою для її витребування із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства відповідно до статей 16, 393, 321, 388, 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 1 ЛК України. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року позов заступника Кагарлицького місцевого прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року N 10 у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,6 га в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передачу її у власність. Визнано недійсним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. від 21 вересня 2016 року N 31491273 про державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) на ОСОБА_3 Витребувано від ОСОБА_3 на користь ДП "Ржищівський лісгосп" земельну ділянку лісового фонду площею 1,0046 га, яка складає частину від земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, тому Сільрада не вправі розпоряджатися нею; порядок вилучення та зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки не дотримано, оскільки Управління такого погодження не надавало й відповідний проект землеустрою не виготовлявся; проект землеустрою про відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 не містить висновку органу лісового господарства. Суд першої інстанції вважав, що: рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки на ім'я ОСОБА_3 від 21 вересня 2016 року є недійсним і підлягає скасуванню; підтверджені правові підстави для витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на підставі статті 388 ЦК України та передачу її ДП "Ржищівський лісгосп" як такої, що вибула з державної власності всупереч волі власника. Суд першої інстанції, установивши, що ДП "Ржищівський лісгосп" дізналося про порушення своїх прав землекористувача у грудні 2014 року (після того, як було виявлено розбіжності у площах лісового фонду на 1,3 га), застосував частину першу статті 261 ЦК України, та зробив висновок, що прокурор, який звернувся до суду з позовом у серпні 2016 року, не пропустив визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року залишено без змін. Залишаючи рішення місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції керувався пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЛК України та послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 24 грудня 2014 року у справі N 6-212цс14, врахував, що згідно з планово-картографічними матеріалами, спірна земельна ділянка є лісовою ділянкою державної власності, правом розпорядження якою мають органи державної влади, тому орган місцевого самоврядування не наділений такими повноваженнями і не має права вирішувати дол. вказаної земельної ділянки. Апеляційний суд підтвердив висновок про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з державної власності. 07 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог прокурора відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази про перебування спірної земельної ділянки в постійному користуванні ДП "Ржищівський лісгосп" відсутні, оскільки всупереч вимогам статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) лісове господарство не здійснило державної реєстрації права постійного користування, не отримало відповідного державного акта; положення пункту 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЛК України не можна застосовувати, бо вони набули чинності 29 березня 2006 року; наявні в матеріалах справи планово-картографічні матеріали лісовпорядкування не дають можливості ідентифікувати спірну земельну ділянку та не підтверджують, що саме вона перебуває в користуванні ДП "Ржищівський лісгосп", та не доведено, що ця земельна ділянка віднесена до категорії лісів; ОСОБА_4 під час виготовлення документації із землеустрою, яка погоджена з відповідними державними органами дотримано вимоги земельного законодавства, спірна земельна ділянка передана із земель запасу Сільради та має цільове призначення для ведення особистого селянського господарства; не підтверджено вилучення ДП "Ржищівський лісгосп" спірної земельної ділянки у 2002 року у попереднього землекористувача. ОСОБА_3 вказував, що державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ним проведено нотаріусом з дотриманням вимог чинного законодавства на підставі чинного договору купівлі-продажу, а також вважав, що розгляд цих позовних вимог відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) належить до компетенції адміністративних судів, хоча такі правові підстави з огляду на положення статей 204, 215, 328 ЦК України відсутні. ОСОБА_3 зазначав, що він є добросовісним набувачем, а укладений з ним договір купівлі-продажу недійсним не визнавався, тому підстав для витребування земельної ділянки не вбачається. Відповідач - Сільрада є органом місцевого самоврядування, тому вказаний позов прокурора згідно з пунктом 1 частини першої статті 3, статтею 17 КАС України повинен розглядатися адміністративним судом, у зв'язку із чим його представником було подано заяву про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи. Заява судом першої інстанції не розглянута та судами попередніх інстанцій не застосовано наслідки спливу строку позовної давності за позовом про оскарження рішення органу місцевого самоврядування від 16 жовтня 2009 року та державної реєстрації права власності, про існування якої стороні позивачів повинно бути відомо з моменту набрання чинності Законом України "Про державний земельний кадастр" - з 01 січня 2013 року, тоді як з позовом прокурор звернувся у серпні 2016 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребувано з Кагарлицького районного суду Київської області матеріали цивільної справи. 16 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив прокурора на касаційну скаргу, у якому зазначено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та накладається на земельну ділянку ДП "Ржищівський лісгосп", припинення права користування якого в установленому порядку не відбулося, оскільки рішення про її вилучення відповідний орган виконавчої влади не приймав, що свідчить про незаконне вибуття земельної ділянки з державної власності внаслідок прийняття рішення Сільрадою та є підставою для її витребування. Крім того, прокурор у відзиві посилається на практику Європейського суду з прав людини про застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зокрема, у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (рішення від 23 вересня 1982 року), "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (рішення від 21 лютого 1986 року), "Щокін проти України" (рішення від 14 жовтня 2010 року), "Сєрков проти України" (рішення від 07 липня 2011 року), "Колишній король Греції та інші проти Греції" (рішення від 23 листопада 2000 року), "Булвес" АД проти Болгарії" (рішення від 22 січня 2009 року), "Трегубенко проти України" (рішення від 02 листопада 2004 року), "East/West AllianceLimited" проти України" (рішення від 23 січня 2014 року), а також на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15 щодо втручання в право на мирне володіння майном, зазначаючи про те, що таке втручання в цьому випадку є виправданим з огляду на суспільний, публічний інтерес його звернення до суду із вказаним позовом з метою повернення земель лісів, які незаконно вибули з державної власності. Зазначав, що вказаний позов містить приватноправовий характер та стосується права власності на земельну ділянку, тому даний спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, а з урахуванням положень статті 261 ЦК України та того, що позивачам раніше не було відомо про порушення їх прав землекористування, прокурор вважав, що позов пред'явлено в межах визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності. Просив касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням Сільради від 16 жовтня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,6 га в с. Воронівці Кагарлицького району із земель запасу сільської ради та передала її у власність ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 17). На підставі цього рішення ОСОБА_4 23 грудня 2009 року видано державний акт (т. 1, а. с. 18). При цьому, суди з'ясували, що ОСОБА_4 земельну ділянку відчужив ОСОБА_6 за договором дарування від 17 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 49-50), яка, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 21 вересня 2016 року продала спірну земельну ділянку ОСОБА_3, у зв'язку із чим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 вересня 2016 року (т. 1, а. с. 107-108, 108 зворот, 133-135). Звертаючись до суду з указаним позовом, прокурор просив визнати рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства незаконним та скасувати його, оскільки Сільрада не вправі була розпоряджатися землями державної власності лісогосподарського призначення без зміни їх цільового призначення та вилучення у попереднього землекористувача, а також просив витребувати від ОСОБА_3 як власника (добросовісного набувача) на підставі статті 388 ЦК України згадану земельну ділянку як таку, що вибула з володіння власника (держави) не з його волі іншим шляхом, у зв'язку із чим скасувати також державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАСУкраїни у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Відповідно до частини другої статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним критерієм здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, а визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу влади чи місцевого самоврядування. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року справи N 7-рп/2009 (про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово та після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі N 802/950/17-а підтвердила такий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 06 жовтня 2015 року у справі N 21-1306а15, і не вбачає підстав для відходу від вказаної правової позиції і в цій справі. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Відповідно до частини другої, третьої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності. Згідно зі статтями 83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій у даному конкретному випадку вимог прокурора, які стосуються здійсненої нотаріусом державної реєстрації права власності на земельну ділянку в порядку цивільного судочинства, з огляду на їх прямий зв'язок з виникненням права власності (частина четверта статті 334 ЦК України), а також, враховуючи те, що рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником та скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"). У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1,0046 га з усієї земельної ділянки площею 1,6 га, яка розташована в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та була передана ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, становить площу перетину із земельною ділянкою, що перебувала в постійному користуванні ДП "Ржищівський лісгосп" та належить до земель лісового фонду. Зазначені обставини судами попередніх інстанцій з'ясовані на підставі матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років (т. 1, а. с. 30-32), планшета кварталу N 13 Кагарлицького лісництва (т. 1, а. с. 34-36), фрагмента з публічної кадастрової карти України (т. 1, а. с. 38, 39), викопіювання з ортофотопланів території Сільради (т. 1, а. с. 41, 42), а наявність у ДП "Ржищівський лісгосп" права користування спірною земельною ділянкою - на підставі розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області від 04 жовтня 2002 року (т. 2, а. с. 74) та актів приймання-передачі лісового фонду від 31 січня 2002 року та від 04 лютого 2003 року (т. 2, а. с. 75, 76). Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. За нормами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Відповідно до статті 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України). Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України). Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина перша статті 17 ЛК України). Згідно зі статтею 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 09 квітня 1999 року N 586-XIV, статтею 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належать, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) й обласного значення та припинення права користування ними. Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належать до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин)). Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси -площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, установлених статтею 150 цього Кодексу. Місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, при цьому в даному випадку жодних дій щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою Кабінет Міністрів України не вчиняв, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність прокурором права держави на спірну земельну ділянку, у зв'язку із чим правильно визнав незаконним та скасував рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передачі її у власність. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2007 року у справі "Hamer проти Бельгії" (заява N 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, що втручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, на якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такий лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, на якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав, втручання не було непропорційним. Стосовно доводів касаційної скарги заявника щодо неможливості витребування в нього як добросовісного набувача спірної земельної ділянки Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи в цій частині рішення судів попередніх інстанцій, керується тим, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України). Крім того, згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій, з'ясувавши, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Сільрадою з перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача - ОСОБА_3 в порядку статті 388 ЦК України. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 в частині пропуску стороною позивачів строку позовної давності Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати про таке. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що землекористувач спірної земельної ділянки - ДП "Ржищівський лісгосп" дізналося про порушення свого права, тобто про наявність розбіжностей у площах лісового фонду на території Сільради, лише у грудні 2014 року (після проведення відповідної звірки) (т. 1, а. с. 44, 45), що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності. Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевим судом, так і судом апеляційної інстанції, їм надана оцінка, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «Ощадбанк» зазначало, що між ним та ОСОБА_1 21 травня 2008 року було укладений договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування коштами у порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. На забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит 21 серпня 2008 року з ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1. ОСОБА_1 припинив виконувати умови договору, порушив графік погашення кредиту та сплати відсотків, у зв’язку із чим утворилася заборгованість. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитом у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати. За заявою банку 1 червня 2010 року відділ державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції (далі – ВДВС Роменського МРУЮ) відкрито виконавче провадження, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованість за кредитом. Станом на 15 травня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 складала 196 тис. 508 грн 28 коп., з яких: 125 тис. 720 грн 14 коп. – заборгованість за кредитом; 22 тис. 390 грн 46 коп. – заборгованість за відсотками; 48 тис. 397 грн 68 коп. – пеня за простроченим кредитом та відсотками. ПАТ «Ощадбанк» просило в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, встановивши початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки суб’єкта оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 21 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: на погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яка становить 277 тис. 493 грн 8 коп. і складається із 125 тис. 720 грн 14 коп. заборгованості за кредитом, 20 тис. 924 грн 63 коп. заборгованості за відсотками, 40 тис. 361 грн 33 коп. пені за простроченим кредитом, 4 тис. 196 грн 39 коп. пені за простроченими відсотками, 73 тис. 099 грн 84 коп. інфляційних втрат, 13 тис. 190 грн 75 коп. 3 % річних від простроченої суми за кредитним договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21 травня 2008 року, реєстровий НОМЕР_2, - нерухоме майно, яке знаходиться за АДРЕСА_1, а саме домоволодіння, яке складається з дерев’яного будинку, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, сараю дощаного літера «Б», сараю дощаного літера «Б1», сараю цегляного, льоху цегляного, і належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року, а також земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; установлено початкову ціну реалізації предметів іпотеки згідно з висновками судової експертизи – домоволодіння 139 тис. 400 грн, земельна ділянка – 47 тис. 700 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256-258, 260, 261, 266 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, 3 червня 2015 року, 29 січня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 8 червня та 2 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Ощадбанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Ощадбанк» було укладено договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування кредитом в порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. З метою забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит з ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі 21 серпня 2008 року за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов’язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1 (будинок дерев’яний, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці площею S_1, на якій також розташовані два дощані сараї, цегляний сарай та погріб). Вказаний будинок належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_4 12 травня 2008 року, реєстровий номер НОМЕР_4, зареєстрований державним КП «Роменське МБТІ» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 травня 2008 року. Земельна ділянка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. 28 лютого 2010 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до договору про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яким змінено строк погашення кредиту – не пізніше 28 лютого 2010 року. Оскільки боржник не виконав вимог договору, в зазначений строк гроші банку не повернув, банк звернувся з позовом до суду про стягнення заборгованості за кредитом. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат. За заявою ПАТ «Ощадбанк» 1 червня 2010 року ВДВС Роменського МРУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованості, рішення суду не виконав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «Ощадбанк» та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що основне зобов’язання за кредитним договором не виконано, заборгованість з відповідача на користь банку, стягнута судовим рішенням, не сплачена, а тому відсутні підстави вважати, що позовна давність за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 2 листопада 2016 року міститься висновок про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Аналогічний висновок міститься й в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, та 3 червня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. В 2010 році банк звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит та звернення стягнення на предмет іпотеки, а рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати, вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою позивача залишена без розгляду. Отже, змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 28 лютого 2010 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише у травні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Сумського області від 21 вересня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. Змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Отже висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1674цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A1A8CCF85EF55460C22581C60046B0A5
  12. Всем доброво дня. Вопрос по исковой давности: 1. Ипотечный кредит в Сведбанке. 2. Последний платёж - февраль 2011 года. 3. 30.03.2011 - вимога про усунення порушення (о досрлчном возрате всей суммы кредита). 4. сентябрь 2013 года - иск от коллектора на обращение ипотеки. ( в октябре 2018 исковые требования судами удолетворены - сейчас в касации) 5. в сентябре 2014 - иск от колектора "про стягнення заборгованності" ( в марте решение первой инстанции о взыскании сумы указаной в "вимозі про усунення порушення", заяву о применении исковой давности суд не удолетворил так как в 2013 году подан иск на обращение взыскания ипотеки) Вопрос - какие правовые нормы можно указать в апеляционной жалобе по поводу того что иск 2013 года не прервал исковую давность?
  13. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  14. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 756/4514/16-ц провадження № 61-11924св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О.(суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2016 року у складі головуючого судді Камбулова Д. Г. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 березня 2017 року у складі суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ«Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 26 жовтня 2012 року між ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Подільського відділення та ОСОБА_4 був укладений договір про надання кредиту № 01ЗАІ20121026001 (далі - Договір), згідно з яким відповідачу було надано у користування грошові кошти на умовах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Відповідно до пункту 1.1. Договору надання кредиту здійснювалось одним траншем у сумі 83 700,00 грн зі сплатою 19,6 відсотків річних на перший річний період, а на наступні - відсоткова ставка плаваюча. Відповідно до пункту 1.2. Договору кредит надавався відповідачу для оплати придбаного автомобіля «Sкоdа Осtaviа А5», 2012 року випуску, чорного кольору. 26 жовтня 2012 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 01ЗАІ20121026001-ПОР, згідно умов якого поручитель зобов'язалася перед позивачем у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником умов щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій (пені, штрафу) у розмірі, в строки та в порядку передбаченим кредитним договором № 013АІ20121026001 від 26 жовтня 2012 року. Позивач виконав свої зобов'язання в повному обсязі, а саме надав ОСОБА_4 грошові кошти. В порушення умов договору кредиту, відповідач протягом тривалого часу не здійснює погашення процентів за користування кредитом у встановлені терміни. Відповідно до пункту 4.1. Договору у разі прострочення відповідачем строків сплати відсотків, визначених пунктами 3.2.3, 3.3.14. Договору, а також прострочення строків повернення кредиту, визначених пунктом 1.1. Договору відповідач сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення, що діє у період прострочення. Відповідно до пункту 4.2. Договору у разі порушення відповідачем вимог пунктів 3.3.2, 3.3.19 Договору, відповідач зобов'язаний сплатити позивачу штраф у розмірі 0,5 відсотків від суми фактичної заборгованості за кредитом та нарахованими відсотками за кожний випадок. Відповідно до пункту З.2.З. Договору кредитор має право вимагати повернення кредиту, нарахованих процентів та можливих штрафних санкцій у разі затримання позичальником сплати частини кредиту та/або процентів щонайменше на 1 календарний місяць (пункт 3.2.3.1 Договору), у зв'язку з чим ОСОБА_4 відповідно до пункту 3.3.8 Договору зобов'язаний протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення кредитора згідно з пунктом 3.2.3. Договору про невиконання вимог пунктів 3.2.3.1.-3.2.3.6. Договору повернути в повному обсязі кредит, нараховані проценти з можливою неустойкою. Станом на 21 січня 2016 року загальний розмір заборгованості ОСОБА_4 складає 120 783,04 грн, з них: сума заборгованості за кредитом - 68 427,20 грн, сума заборгованості за відсотками - 25 778,00 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту за кожен випадок - 10 463,95 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків за кожен випадок - 5 373,65 грн; розмір інфляційних витрат за кредитом - 6 548,50 грн; розмір інфляційних витрат за відсотками - 4 191,74 грн. У зв'язку з наведеним позивач просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором кредиту № 013АІ20121026001 від 26 жовтня 2012 року у сумі 120 783,04 грн та судові витрати. Заочним рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2016 року позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту № 013АІ20121026001 від 26 жовтня 2012 року у розмірі 120 783,04 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 68 427,20 грн, сума заборгованості за відсотками - 25 778,00 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту за кожен випадок - 10 463,95 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків за кожен випадок - 5 373,65 грн; розмір інфляційних витрат за кредитом - 6 548,50 грн; розмір інфляційних витрат за відсотками - 4 191,74 грн. Вирішено питання судового збору. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 своїх зобов'язань за Договором, забезпечених договором поруки з ОСОБА_5, не виконував, тому на підставі статей 526, 530, 554, 611 ЦК України з боржника і поручителя необхідно солідарно стягнути заборгованість у сумі 120 783,04 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 березня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 відхилено. Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін заочне рішення суду першої інстанції, апеляційний суд повністю погодився з висновками суду першої інстанції. У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 просить скасувати вищевказані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості позичальника є необґрунтованим та недоведеним. Повідомлень щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту відповідачі від позивача не отримували. У порушення вимог абзацу 2 пункту 2.4.2 Договору кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У той же час, внаслідок збільшення процентної ставки з 01 жовтня 2014 року обсяг відповідальності ОСОБА_5, як поручителя за Договором збільшився без її згоди, тому відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК України порука є припиненою. Крім того, у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється у частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Таким чином, судами першої та апеляційної інстанції не було враховано, що існують беззаперечні підстави для припинення поруки відповідно до частин четвертої статті 559 ЦК України. У червні 2017 року на адресу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від ПАТ «Укрсоцбанк» надійшло заперечення на касаційну скаргу, в якому банк посилався на те, відповідно до змісту статей 525, 526, 530, 1050, 1054 ЦК України відсутність попереднього повідомлення боржника чи поручителя про порушення кредитного договору, не позбавляє позивача на звернення до суду за захистом своїх прав. Пунктом 2.4. Договору визначено, що розмір процентної ставки є змінним та визначається як сума базової процентної ставки кредитування та маржі. ОСОБА_5 поручилась за виконання кредитного договору саме на таких умовах, жодних змін після його укладення сторонами не вносилось. Отже, підстави для застосування статті 559 ЦК України відсутні. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 28 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Верховний суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскільки зазначеним вище вимогам закону судові рішення не відповідають. Суди установили, що 26 жовтня 2012 року між ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Подільського відділення та ОСОБА_4 був укладений Договір, згідно з яким ОСОБА_4 надано у користування на умовах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 83 700,00 грн з кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 26 жовтня 2017 року включно. Відповідно до пункту 1.2. Договору кредит надавався відповідачу для оплати придбаного автомобіля «Sкоdа Осtaviа А5 Ambition», 2012 року випуску, чорного кольору. У 2.4. Договору зазначено, що розмір процентної ставки за цим Договором є змінним (фіксується періодично) та визначається як сума Базової процентної ставки кредитування та Маржі. Розмір Базової процентної ставки кредитування фіксується щорічно на підставі оприлюднених офіційних даних Національного банку України, як це зазначено у пункті 2.4. цього Договору. На перший річний період (з «26» жовтня 2012 по «30» вересня 2013) встановлюється Процентна ставка за користування кредитом у розмірі 19,6 % (Базова процентна ставка кредитування 18,50 % плюс Маржа 1,10 %) (пункт 2.4.1.1.). 26 жовтня 2012 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 01ЗАІ20121026001-ПОР, згідно умов якого поручитель зобов'язалася перед позивачем у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником умов щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій (пені, штрафу) у розмірі, в строки та в порядку, передбаченими кредитним договором від 26 жовтня 2012 року № 013АІ20121026001. Відповідно до меморіального ордера від 26 жовтня 2012 року № 47 позивач виконав свої зобов'язання в повному обсязі, а саме надав ОСОБА_4 кредит у сумі 83 700,00 грн. Разом з цим у порушення умов Договору ОСОБА_4 протягом тривалого часу не здійснює погашення процентів за користування кредитом у встановлені терміни. Відповідно до пункту 4.1. Договору у разі прострочення відповідачем строків сплати відсотків визначених пунктами 3.2.3, 3.3.14. Договору, а також прострочення строків повернення кредиту, визначених пунктом 1.1. Договору, відповідач сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення, що діє у період прострочення. Відповідно до пункту 4.2. Договору у разі порушення відповідачем вимог пунктів 3.3.2, 3.3.4, 3.3.6, 3.3.7, 3.3.9-3.3.19 цього Договору, відповідач зобов'язаний сплатити позивачу штраф у розмірі 0,5 відсотків від суми фактичної заборгованості за кредитом та нарахованими відсотками за кожний випадок. Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_4 за Договором, наданим ПАТ «Укрсоцбанк», станом на 21 січня 2016 року загальний її розмір складає 120 783,04 грн, з них: сума заборгованості за кредитом - 68 427,20 грн, сума заборгованості за відсотками - 25 778,00 грн; пеня за несвоєчасне повернення кредиту за кожен випадок - 10 463,95 грн; пеня за несвоєчасне повернення відсотків за кожен випадок - 5 373,65 грн; розмір інфляційних витрат за кредитом - 6 548,50 грн; розмір інфляційних витрат за відсотками - 4 191,74 грн. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника (пункт 6.2.) не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов'язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов'язки сторін кредитного договору. Як убачається з Договору, боржник ОСОБА_4 (а відтак і поручитель) взяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 26 жовтня 2017 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком погашення платежів (пункт 1.1.1 Договору). Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У пункті 1.1.1. Договору погашення кредиту та сплата нарахованих процентів за користування кредитів здійснюється наступним чином: починаючи з місяця, наступного за місяцем надання кредиту, Позичальник щомісячно, 26 числа сплачує Кредитору рівні суми грошових коштів, кожна з яких включає в себе заборгованість за кредитом та процентами, розрахованих за весь строк користування Кредитом, згідно з графіком погашення Кредиту. Відповідно до пункту 1.1 договору поруки Поручитель зобов'язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Позичальником зобов'язань щодо повернення суми Кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій (пені, штрафу), у розмірі, в строки та в порядку, передбачених Договором кредиту № 013АІ20121026001 від 26 жовтня 2012 року. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати 26 числа кожного місяця, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя. У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суди попередніх інстанцій, стягуючи солідарно з боржника поручителя заборгованість у сумі 120 783,04 грн, не врахували вищенаведених норм матеріального права, та що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов'язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), не з'ясували, коли боржником був здійснений останній платіж за Договором по кожному із складових заборгованості, не встановили, з якого моменту необхідно рахувати строки позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредиту і відповідно до цього, яка сума підлягає стягненню, та не встановили, чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців по кожному місячному платежу та по яких платежах порука припинилась, а по яких ще діє. Доводи касаційної скарги про припинення поруки у зв'язку зі зміною процентної ставки без повідомлення та згоди поручителя є помилковими з огляду на наступне. Відповідно до пункту 2.1.1.2. договору поруки ОСОБА_5 погодилася солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника, передбачених Договором, зокрема сплачувати проценти за користування кредитом у розмірі, визначеному Договором, додатковими угодами/договорами про внесення змін (доповнень) до Договору, згідно з якими буде змінюватись розмір процентної ставки, а також сплата комісій у розмірі, строки та в порядку, що визначені Договором. У 2.4. Договору зазначено, що розмір процентної ставки за цим Договором є змінним (фіксується періодично) та визначається як сума Базової процентної ставки кредитування та Маржі. Розмір Базової процентної ставки кредитування фіксується щорічно на підставі оприлюднених офіційних даних Національного банку України. Крім того, суди не звернули уваги, що зміст забезпеченого порукою зобов'язання складає повернення кредиту в сумі 167 400 грн з порядком погашення, що визначений умовами Договору та кінцевим терміном повернення усієї суми кредиту до 26 жовтня 2017 року (включно). Разом з цим предметом Договору є кредит у розмірі 83 700 грн, а не 167 400 грн. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, оскільки судами не з'ясовано належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не досліджено та не надано належної правової оцінки зібраним у справі доказам, в силу статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої судам належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 задовольнити частково. Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 березня 2017 року скасувати. Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/73304583
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2018 року м. Київ Справа N 9901/373/18 Провадження N 11-199сап18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Буц Т.А., представника позивача - Ярчака І.С., представника відповідача - Белінської О.В., розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року (колегія суддів Васильєва І.А., Пасічник С.С., Юрченко В.П., Хохуляк В.В., Ханова Р.Ф.) у справі за позовом НАБУ до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним та скасування рішення від 9 листопада 2017 року N 3649/0/15-17 "Про вжиття заходів щодо забезпечення незалежності судді та авторитету правосуддя за повідомленням судді Окружного адміністративного суду м. Києва Аблова Є.В. ", УСТАНОВИЛА: 11 січня 2018 року до Верховного Суду надійшла позовна заява НАБУ до ВРП про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 9 листопада 2017 року N 3649/0/15-17 "Про вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя за повідомленням судді Окружного адміністративного суду м. Києва Аблова Є.В. ". До позовної заяви НАБУ додало заяву про поновлення пропущеного строку, установленого для звернення до суду, на обґрунтування якої зазначило, що оскаржуване ним рішення відповідача надійшло на адресу позивача 7 грудня 2017 року, що підтверджується інформацією зі скриншота з автоматизованої системи електронного документообігу "АСКОД". Позивач зазначив, що він був позбавлений, у такому випадку змоги дотриматися вимог статті 35 Закону України від 21 грудня 2016 року N 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі- Закон N 1798-VIII) у частині встановленого тридцятиденного строку з моменту отримання спірного рішення для звернення до суду із цим позовом. Водночас зауважило, що НАБУ було позбавлене можливості виконати вимоги зазначеної статті Закону N 1798-VIII, оскільки процесуальним законодавством не передбачалось механізму звернення з відповідним адміністративним позовом до Верховного Суду. Оскільки НАБУ не навело в позовній заяві відомостей про об'єктивні перешкоди для звернення до суду з позовом про оскарження рішення відповідача в тридцятиденний термін з моменту його ухвалення у період з 9 листопада по 9 грудня 2017 року, як це встановлено статтею 35 Закону N 1798-VIII, та не надало документа про сплату судового збору, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 січня 2018 року залишив цю позовну заяву без руху з наданням скаржнику десятиденного строку з дня отримання цієї ухвали на усунення недоліків, зокрема, для наведення інших підстав пропуску строку звернення з позовом до суду та надання документа про сплату судового збору. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 лютого 2018 року повернув позовну заяву позивачу, тому що визнав неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду. Не погодившись із цим судовим рішенням, 21 лютого 2018 року НАБУ подало до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати зазначену ухвалу від 5 лютого 2018 року через порушення норм процесуального права. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, НАБУ вказує, що знало про тридцятиденний строк оскарження рішення ВРП, установлений частиною першою статті 35 Закону N 1798-VIII, проте зазначає, що в цій статті йдеться про оскарження рішення ВРП у наведений строк саме до Верховного Суду, який згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року розпочинає свою роботу тільки з 15 грудня 2017 року. Тобто на момент прийняття відповідачем спірного рішення Верховний Суд не розпочав свою роботу та не був уповноважений розглядати й вирішувати такі справи. На підставі викладеного позивач просив суд застосувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга НАБУ не підлягає задоволенню з таких підстав. За правилами частин першої та другої статті 169 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Згідно із частинами першою і другою статті 123 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. З матеріалів справи вбачається, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, залишаючи позовну заяву НАБУ без руху, правильно керувався тим, що до позовної заяви на порушення частини третьої статті 161 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, не додано документа про сплату судового збору в установлених порядку і розмірі або документа, який би підтверджував підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Крім того, суд, ознайомившись із клопотанням НАБУ про поновлення пропущеного строку, встановленого для звернення до суду, не визнав поважними вказані в заяві позивачем підстави та залишив цю заяву без руху, керуючись частиною першою статті 123 КАС у згаданій редакції. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху від 16 січня 2018 року суд зазначив суму судового збору, яку необхідно було сплатити, а також роз'яснив НАБУ наслідки неусунення недоліків позовної заяви, передбачені частиною другою статті 123КАС у редакції, чинній на час звернення до суду. На виконання зазначеної ухвали суду НАБУ сплатило судовий збір та надало оригінал платіжного доручення про сплату судового збору, а також позивач надіслав заяву про поновлення пропущеного строку з інших причин. На обґрунтування заяви позивач зазначив, що йому було відомо про тридцятиденний строк оскарження рішення ВРП, установлений частиною першою статті 35 Закону N 1798-VIII, проте вказав, що в цій статті йдеться про оскарження рішення ВРП у наведений строк саме до Верховного Суду, який згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року розпочинає свою роботу тільки з 15 грудня 2017 року. Тобто на момент прийняття відповідачем спірного рішення Верховний Суд не розпочав свою роботу та не був уповноважений розглядати й вирішувати такі справи. На підставі викладеного позивач просив суд застосувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною другою статті 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Проте Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначене клопотання НАБУ не визнав достатньо обґрунтованим та таким, що підтверджує дотримання ним строку, встановленого статтею 35 Закону N 1798-VIII, на оскарження рішення ВРП, оскільки позивач у заявленому клопотанні посилається тільки на те, що вчасне звернення до суду обумовлено тим, що Верховний Суд не розпочав свою роботу в період, коли в позивача виникло право на його оскарження. Однак колегія суддів вважає, що такі посилання не відміняють дії на той час статті 171-1 КАС, яка передбачала особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, у тому числі ВРП, до Вищого адміністративного суду України. З огляду на це колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, вважаючи, що недоліки позовної заяви не усунуто, відповідно до частини другої статті 123 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, оскаржуваною ухвалою повернула позовну заяву НАБУ. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року N 16-рп/2012 положення частин першої, другої, шостої статті 171-1 КАС стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визнано такими, що відповідають Конституції України. До того ж відповідно до пунктів 6, 7 розділу XII "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час винесення рішення відповідачем; далі - Закон N 1402-VIII) Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України діють у межах їх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному цим Законом. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року N 2 "Про визначення дня початку роботи Верховного Суду", Верховний Суд розпочав свою роботу з 15 грудня 2017 року. З аналізу зазначених норм КАС у контексті спірного питання в частині "неповноважності суду", до якого повинен звертатись позивач, з урахуванням установленого Законом N 1798-VIII строку з дня ухвалення рішення ВРП убачається, що на час прийняття відповідачем спірного рішення Верховний Суд, до якого в разі незгоди може звернутись сторона відповідно до статті 35 Закону N 1798-VIII, не розпочав свою роботу. Проте це не обґрунтовує посилання позивача про те, що можливість оскарження спірного рішення виникла тільки з 15 грудня 2017 року внаслідок відсутності суду, уповноваженого розглядати і вирішувати такі справи, оскільки як на час винесення оскаржуваного рішення, так і на час закінчення строку, встановленого на оскарження рішення ВРП, діяла стаття 171-1 КАС, якою було регламентовано особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, у тому числі ВРП, зокрема, частиною другою цієї статті було передбачено оскарження актів зазначеного органу безпосередньо до Вищого адміністративного суду України. Однак позивач процесуальним правом звернення до суду закріпленим у наведеній нормі права не скористався. До того ж слід зауважити, що НАБУ не звернулося до суду у тридцятиденний строк, установлений частиною першою статті 35 Закону N 1798-VIII, не тільки з дня винесення оскаржуваного рішення ВРП, але й з дня отримання ним цього рішення - 7 грудня 2017 року, дату отримання якого позивач зазначив у своїй заяві про поновлення процесуального строку. Доводи НАБУ щодо застосування шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, також не знайшли свого підтвердження. Відповідно до частини першої статті 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Наведене узгоджується й з положеннями частини першої статті 122 чинного КАС. У цьому випадку такий строк встановлений саме Законом N 1798-VIII, який є спеціальним для застосування строку оскарження рішення ВРП до суду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року про повернення НАБУ позовної заяви через неусунення недоліків ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року про повернення позовної заяви ухвалена з додержанням норм процесуального права, то апеляційна скарга залишається без задоволення, а ухвала - без змін. Керуючись статтями 243, 250, 266, 294, 315, 316, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України залишити без задоволення. 2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 3 квітня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  16. Державний герб України Постанова Іменем України 14 лютого 2018 року м. Київ справа № 564/2199/15-ц провадження № 61 - 2404 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», відповідач - ОСОБА_6, представник відповідача - ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року у складі судді Олійника П. В. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О., ВСТАНОВИВ : У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач неналежно виконував свої обв'язки за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341, а тому рішенням суду від 25 жовтня 2012 року з нього було стягнуто заборгованість у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1. Проте це рішення суду не виконано. На підставі вищевикладеного ПАТ «Універсал Банк» просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором, а саме: заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні збитки в сумі 125 439 грн 08 коп., три відсотки річних у сумі 14 159 грн 15 коп. та судові витрати. Представник відповідача позов не визнав та пояснив, що позивачем змінено строк виконання зобов'язань за кредитним договором; позивач повторно звертається до суду з позовом про той самий предмет і з тих самих підстав, у зв'язку із чим, просив у задоволенні позову відмовити. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року позов ПАТ «Універсал Банк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь банку три відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 14 159 грн 15 коп. У задоволенні решти позовних вимог банку відмовлено за безпідставністю. Вирішено питання про судові витрати. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги банку в частині стягнення з відповідача заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками не підлягають задоволенню, оскільки кредитний договір від 26 грудня 2007 року припинив свою дію після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості. Також не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині стягнення інфляційних виплат, оскільки зобов'язання за кредитним договором було виражене в доларах США. Позивач має право лише на отримання трьох процентів річних від простроченої суми боргу згідно зі статтею 625 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, ухвалив законне і обґрунтоване рішення. У липні 2016 року ПАТ «Універсал Банк» подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року, у якій банк просить змінити рішення суду першої інстанції, скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_6 на користь банку заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні втрати за час прострочення виконання грошових зобов'язань у сумі 125 439 грн 08 коп. та судові витрати в сумі 16 035 грн 38 коп. Касаційна скарга мотивована тим, що датою остаточного погашення всієї суми кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року; станом на день звернення із цим позовом до суду заборгованість за кредитним договором не була погашена, рішення суду не виконано; чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вищевказану цивільну справу. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права; судові рішення відповідають вимогам статей 213, 214, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості. Судом першої інстанції установлено, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є позивач, та відповідачем було укладено кредитний договір № BL 1341, згідно з умовами якого відповідач отримав кредит в розмірі 50 тис. доларів США з терміном погашення у строк до 1 грудня 2027 року. На забезпечення договірних зобов'язань за вказаним кредитним договором між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого було передано позивачу в іпотеку житловий будинок загальною площею 240,90 кв. м, житловою площею 87,20 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з тим, що відповідач неналежно виконував умови кредитного договору, позивач 22 березня 2012 року надіслав відповідачу вимогу про дострокове (протягом тридцяти днів) погашення заборгованості за кредитним договором, процентів та штрафних санкцій. 9 липня 2012 року ПАТ «Універсал Банк» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_6 в сумі 52 280,65 доларів США, що еквівалентно 417 853 грн 10 коп., з яких: 381 009 грн 83 коп. - заборгованість за тілом кредиту, 36 390 грн 01 коп. - відсотки, 453 грн 25 коп. - підвищені відсотки, та до відповідача ОСОБА_8 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості. При зверненні до суду банк посилався на пункт 6.1 кредитного договору від 26 грудня 2007 року та статтю 611 ЦК України, згідно з якими має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та плати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту. Також судом встановлено, що рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року у справі № 1710/2-714/12 за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено позовні вимоги банку та стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341 в загальній сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на іпотечне майно - житловий будинок на АДРЕСА_1. Вказане рішення вступило в законну силу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, установивши, що станом на час розгляду справи в суді не виконано рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених статтею 625 ЦК України, для стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» трьох відсотків річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками в сумі 17 000,86 доларів США, суд першої інстанції правильно виходив із того, що після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції правильно виходив із наступного. За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України 2004 року перевірив у повному обсязі доводи апеляційної скарги та постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, є безпідставними, оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що датою остаточного погашення всієї суми кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року, суд не бере до уваги та відхиляє з огляду на наступне. Як вбачається із матеріалів справи, 22 березня 2012 року позивач направив відповідачу письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, чим змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 1 грудня 2027 року на 22 квітня 2012 року. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72243790
  17. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22-ц/796/1251/2018 Головуючий в 1-й інстанції - Белоконна І.В. 756/5050/15-ц Доповідач Чобіток А.О. ПОСТАНОВА Іменем України 25 січня 2018 року Апеляційний суду міста Києва в складі: колегії суддів судової палати в цивільних справах Головуючого судді - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В.,Соколової В.В. при секретарі - Казанник М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- в с т а н о в и в: У квітні 2015 року позивач пред'явив позов до відповідача та зазначав, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року. Позивач всі зобов'язання які були покладені на нього згідно істотних умов договору виконав в повному обсязі, а саме видав кредит у розмірі 606 000,00 грн.. Відповідач не належним чином виконувала свої зобов'язання за вищевказаним кредитним договором, внаслідок чого станом на 27 березня 2015 року у неї перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн - розмір інфляційних витрат за відсотками,а також судові витрати у розмірі 3 654 грн.. В апеляційній скарзі представник відповідача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що суд постановив рішення на припущеннях,оскільки в матеріалах справи відсутні докази про надання кредиту за вказаним договором,про наявність у відповідача заборгованості за цим кредитним договором,про відсутність вимоги банку про дострокове повернення всієї суми кредиту. Крім того вказував,що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом. У відзиві на апеляційну скаргу позивач надав виписку з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором, у якій зазначається заборгованість по відсотках, нарахування штрафних санкцій, чим підтверджується безспірність заборгованості за кредитним договором. Вислухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача,обговоривши доводи апеляційної скарги,обставини справи,апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року,що не оспорюється відповідачем. Звернувшись з даним позовом до суду, позивач в позовній заяві зазначив,що внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань за умовами кредитного договору № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року щодо погашення отриманих кредитних коштів,утворилася заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. В судові засіданні суду першої інстанції сторони не з'являлися. Позивач отримуючи судові повістки, подавав заяви про розгляд його позову за відсутністю представника. Відповідач не отримував судові повістки за адресою,яку зазначив позивач в позовній заяві: АДРЕСА_1 і де за відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України у місті Києві вона не зареєстрована. Задовольнивши позовні вимоги та стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором,яка станом на 27 березня 2015 року дорівнювалася 940 960 грн.66 коп.,суд першої інстанції виходив з доведеності позову належними та допустимими доказами, зокрема:розрахунком заборгованості,наданим позивачем (а.с.12-19). Апеляційний суд вважає, що такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону,що регулює правовідносини,які виникли між сторонами, у зв'язку з чим заслуговують на увагу доводи в апеляційної щодо відсутності в справі доказів щодо розміру заборгованості за вказаним договором,а також дати припинення виконання зобов'язання відповідачем щодо погашення заборгованості. Відповідно до ст..76,80,81 ЦПК України доказами є будь які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Належними є докази які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази,які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи,які входять до предмету доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Такі ж положення містили ст..ст.57-60 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час постановлення рішення судом першої інстанції. Так з матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем був доданий розрахунок заборгованості по кредитному договору укладеному між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 28.09.2011 року за № 013ВІ1011098001 і за яким заборгованість зазначена в розмірі 157 148,59 грн.(а.с.12-19). Інших доказів на підтвердження розміру заборгованості зазначеному в позовній заяві позивачем не надано. Проте суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги, не перевірив відповідність вимог позивача наданим ним доказам,не викликав представника позивача для надання останнім особистих пояснень для з'ясування вказаних обставин,що призвело до ухвалення рішення,висновки якого не відповідають обставинам справи і є підставою для його скасування за ст..309 ЦПК України в редакції 2004 року, який діяв на час ухвалення рішення. Крім того судом апеляційної інстанції встановлені обставини,які свідчать про відсутність у позивача права на судовий захист свого права у такий спосіб ,оскільки позов пред'явлений зі спливом строку позовної давності. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору № 40.29-48/387,укладеного 23.08.2007 року, сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 2020 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов'язання до 22 серпня 2032 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов'язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання)позичальником обов'язків,визначених п.п.3.3.8,3.3.9 цього договору,протягом більше ніж 90(дев'яносто) календарних днів,строк користування кредитом вважається таким,що сплив,та,відповідно,позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі,сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) (а.с.23-25). З наданого представником відповідача копії розрахунку заборгованості відповідача за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року,який був наданий позивачем в справу 3756/5050/15 ц за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за іншим кредитним договором № 013ВІ1011098001 від 28.09.2011 року вбачається, що останній платіж був сплачений відповідачем на погашення заборгованості за кредитом 15.07.2009 року, а на погашення процентів за користування кредитом нею був сплачений платіж 28.11.2011 року. Встановлена судом апеляційної інстанції вказана обставина не оспорена позивачем,а навіть підтверджена доданим до відзиву на апеляційну скаргу випискою з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року. За визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 14 жовтня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 14 жовтня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 17 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Після зміни строку виконання зобов'язання до 14 жовтня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 14 жовтня 2009 року,а також вимога позивача від 16.01.2014 року не підлягали виконанню. З огляду на вказані обставини,суд апеляційної інстанції вважає,що доводи відповідача стосовно спливу строку позовної давності на пред'явлення до нього позивачем даного позову заслуговують на увагу. Оскільки суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач належним чином не була повідомлена судом першої інстанції про судові засідання,як це вимагала ст..74 ЦПК України в редакції 2004 року,суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач з поважних причин не заявила клопотання про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Разом з тим не заслуговує на увагу довід апеляційної скарги про відсутність доказів на підтвердження видачі позивачем кредитних коштів відповідачу. Відповідачем не спростовано факт укладення кредитного договору та внесення на погашення кредитних коштів платежів за кредитом та відсотків в 2009 році,як вже зазначалось вище. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку,що суд першої інстанції постановив рішення на припущеннях, а позивач не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його права на отримання заборгованості за кредитним договором за вказаних обставин,що дає підстави суду апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Керуючих ст..ст.374,376,381-384,390 ЦПК України,суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року скасувати. Позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий - Судді - http://reyestr.court.gov.ua/Review/71952759
  18. Добрый вечер. Прошу подсказать ответ на такие вопросы: Банк выиграл суд, недвижимость по ипотеке не требовал только деньги. С момента вступления в силу решения прошло 6 лет, телодвижений не было (ИД исполнительного в любом случае пропущена) 1.Может ли банк восстановить ИД по исполнительному 2. Имеет ли банк право, еще раз подать на меня в суд с требованием о продаже жилья или выплаты денег.(пропустили они ИД на требования по договору или нет, ведь они уже 6 лет знают что я не плачу) Спасибо. Поздравляю всех с Масленицей! Добра, мира и процветания!
  19. Здравствуйте, хочу немного разобраться в теме как правильно "снести" ипотеку. Ситуация следующая: в 2007 г. отец взял кредит в "Факториал-банке", мать выступила поручителем и ипотекодателем (ипотека на дом, земля не в ипотеке). Позже право требования перешо к "себ банк". в 2009м году была нотариальная надпись на взыскание ипотеки, потом эта надпись по иску матери признана такой, что не подлежит исполнению. Пол года назад отец умер. Наследства по сути никакого не было. В наследство мать не вступала. Они были в разводе. В наследство всупил один из сыновей... Ипотека так и висит. выписка из реестра содержит следующую информацию: право собственности 1\1 на матери, из реестра запретов стоит запрет на недвижимое имущество (договор ипотеки с "факториал-банком"), из реестра ипотек стоит запись о ипотеке (по договору отступления прав требования "себ банк", размер основного обязательства 26000 грн., срок исполнения 28.04.2017) Каким образом можно снять ипотеку и изъять запись из реестра для последующей продажи дома? Можно ли обратиться к регистратору или это делается исключительно через суд?
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», третя особа – Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення страхового відшкодування за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 16 листопада 2007 року в період дії договору страхування іпотечного майна НОМЕР_1 від 26 січня 2007 року, укладеного між ним та Відкритим акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Оранта» (далі – ВАТ «НАСК «Орната»), позивач повідомив відповідача про настання страхового випадку, однак на порушення умов договору страхування останній відмовився виплатити страхове відшкодування, у зв’язку із чим позивач просив стягнути на свою користь 88074,56 грн страхового відшкодування, 139026,30 грн пені за прострочення виконання зобов’язань, 189704,94 грн інфляційних витрат та 20247,45 грн - три відсотки річних. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу відповідача відхилено, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «НАСК «Оранта» (далі – ПАТ «НАСК «Оранта»), яке є правонаступником ВАТ «НАСК «Оранта», звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в якій, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258 та 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просить скасувати прийняті у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Суди розглядали справу неодноразово. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 січня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффазен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффазен Банк Аваль») та ОСОБА_2 на забезпечення кредитного зобов’язання укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності. Того ж дня між ВАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 (боржник за кредитним договором), та винагодонабувачем - ВАТ «Райфазен Банк Аваль» укладено договір страхування зазначеного будинку вартістю 161034 грн зі страховою сумою 10031 грн на строк до 26 січня 2008 року. До застрахованих ризиків договором віднесено стихійні явища (ураган, шторм, град, зливові дощі, тиск снігового шару, паводок, зсув, землетрус). Згідно з підпунктами 3.1, 3.2, 3.6 пункту 3 договору страхування виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком відповідно до умов договору на підставі страхового акта. Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою протягом 15 днів після надання страхувальником усіх необхідних документів, що підтверджують розмір збитку. Зокрема розмір страхового відшкодування обчислюється у разі пошкодження застрахованого майна в розмірі витрат на його відновлення до стану, в якому воно перебувало до настання страхового випадку, за винятком франшизи, за умови, що страхова сума дорівнює дійсній вартості застрахованого майна на момент укладення договору. 16 листопада 2007 року внаслідок зсуву ґрунту будинок був пошкоджений, що є страховим випадком. Згідно з актом огляду застрахованого майна від 28 листопада 2007 року у всіх кімнатах будинку пошкоджені стіни, штукатурка; дверні коробки деформувались і погано зачиняються та відчиняються двері; у ванній кімнаті, в якій щойно було зроблено ремонт, з'явилися тріщини по кутах. 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 звернувся до страхової компанії із заявою про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування у розмірі 96422 грн. 30 січня 2008 року заступник голови Правління ПАТ «НАСК «Оранта» повідомив ОСОБА_1, що спірний будинок знаходиться поза межами виділених аномалій, тому відсутні підстави для виплати страхового відшкодування. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення страхового відшкодування та пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання за договором страхування з виплати страхового відшкодування відповідач не виконав, а тому таке відшкодування підлягає стягненню з урахуванням вимог статті 625 ЦК України та умов договору щодо стягнення пені в розмірі 0,1% за кожен день прострочення. Також суд зазначив, що відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо за кожним днем нарахування пені, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами статей 258, 551 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За статтею 16 Закону України «Про страхування» договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Згідно зі статтею 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Оскільки страхова компанія належним чином не виконала своїх зобов’язань за договором, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про стягнення зі страхової компанії 88074,56 грн страхового відшкодування. Разом з тим, підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, визначеного статтею 610 ЦК України. Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункт 2.1.3) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов’язання визначений в розмірі 0,1 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу,у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця) їх нарахування, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Разом з тим суд не повинен занадто формально ставитись до подання стороною заяви про застосування позовної давності, оскільки така заява може бути зазначена як позиція щодо задоволення певних позовних вимог, що також є заявою про застосування позовної давності. Позивач, звертаючись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, просив стягнути пеню, обчислену за період із 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов ( а.с. 66 том 2) про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про стягнення зі страхової компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання за весь період прострочки виплати страхового відшкодування з 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року, не взявши до уваги, що відповідачем у спорі було заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення неустойки. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року в частині стягнення пені скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2410цс16 За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-2410цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFCC0B85281C5D4DC22581C5003279C9
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  22. 19.09.2014 Особа звернулась до Установи з запитом про отримання публічної інформації, в задоволенні якого було відмовлено. 24.09.2014 Особі направлена відповідь (відмова в задоволенні запиту). 17.04.2015 судом визнано неправомірними дії керівника Установи в частині надання Особі неправомірної відмови. 01.12.2017 Особа звернулась до суду з позовом до Установи про стягнення моральної шкоди, через надану їй 19.09.2014 неправомірну відмову на запит про отримання публічної інформації. Питання наступне. з якого часу здійснюється відлік строку позовної давності ? 1) з часу коли Особа отримала неправомірну відмову та нібито почала страждати ? Ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто Особа у вересні 2014 року довідалась про порушення свого права (їй неправомірно відмовили). 2) з часу коли Особа отримала рішення суду, яким визнано неправомірними дії ? Ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України визначає, що Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом … залежно від ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування. Ч. 1 ст. 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації» Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у … безпідставній відмові у задоволенні запиту на інформацію. Тобто Особа в 2015 році отримавши рішення суду довідалась про неправомірність відмови та особу яка є винною у вказаному порушенні. В свою чергу наявність рішення Суду лише підтверджує неправомірність дій винної особи але не свідчить. що Особа дізналась про порушення її прав з дати винесення судового рішення, отже, як наслідок, відлік позовної давності починається з дати отримання Особою відмови в задоволенні запиту. Особисто я, вважаю, що моральні страждання Особа почала нібито відчувати коли вона отримала від Установи відмову в задоволенні її запиту на отримання публічної інформації, тобто ще в 2014 році, а це, як наслідок, свідчить про те, що Особа пропустила строк позовної давності. Чи правильно я вважаю ? Чи є інша думка з цього питання ?
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши на судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Цетральний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходу та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням поданих уточнень просив стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, що складає 12 тис. 357 грн 12 коп.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 лютого 2007 року по 13 лютого 2008 року в розмірі 49 тис. 460 грн; моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що в період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним гірничим майстром, підземним слюсарем на шахті ім. Орджонікідзе в Публічному акціонерному товаристві «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК»). ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з підприємства за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію. Однак у травні 2015 року позивач дізнався, що при звільненні з підприємства у зв'язку з виходом на пенсію відповідач повинен був виплатити йому вихідну допомогу, чого останнім зроблено не було. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі 12 тис. 357 грн 12 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 49 тис. 430 грн, моральну шкоду в розмірі 2 тис. грн; вирішено питання про розподіл судових витрат; в решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ПАТ «ЦГЗК» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У лютому 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «ЦГЗК») про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та від 25 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним слюсарем, підземним кріпильником, підземним гірничим майстром на шахті ім. «Орджонікідзе». ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений у зв'язку з виходом на пенсію. Пунктом 7.5 колективного договору на 2007-2008 роки між ВАТ «ЦГЗК» та профспілковим комітетом ВАТ «ЦГЗК» встановлено обов’язок відповідача виплачувати протягом І півріччя 2007 року працівникам при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі, залежному від неперервного стажу роботи на підприємстві, а саме за стаж від 20 і більше років - тримісячну заробітну плату працівника. Згідно з довідкою ПАТ «ЦГЗК» № 1645 від 12 жовтня 2015 року ОСОБА_1 при звільненні було виплачено компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 тис. 335 грн 80 коп. Одноразову допомогу при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, передбачену умовами колективного договору, не нараховано. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні не було виплачено з вини роботодавця. Крім того, суди зазначили, що звернення до суду з відповідним позовом не обмежується будь-яким строком відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та 25 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що додаткова матеріальна допомога, яка передбачена колективним договором, а не трудовим, не підпадає під визначення заробітної плати, а тому звернення до суду з таким позовом обмежується тримісячним строком. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16. Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходили й суди, ухвалюючи судові рішення у справі, яка є предметом перегляду. Отже обставини, які обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-331цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/654421A81B57EBC6C22581F5002D83D9
  24. Добрый вечер. Подскажите пожалуйста.На сколько времени приблизительно выдавались карточки "Универсальная" в 2013?Какой приблизительно срок действия у нее?В 2013 оформлена была карта с кредитным лимитом 900гр.Кредит не погашался.Плюс карта была утеряна.В банк по поводу утери не обращались.Сейчас пришло письмо от привата вернуть им 56 000гр.Иначе иск в суд 1.Могло ли за 4 года накапать столько,если бралось всего 900гр.?2.Срок исковой давности начинать отсчитывать с какого времени?С окончания действия карты или последнего платежа? 3.Если я отправлю письма им,для того чтоб мне представили копии договора,расчет всего,чтонакапало(пеня,штраф и .д.),не прервет ли это исковую давность? 4.Не прервет ли иск.давность,если я восстановлюсь в привате24 по номеру,который был указан в договоре?Спасибо и очень жду помощи в решении этих вопросов
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Севеко» до ОСОБА_1 про повернення коштів, набутих без достатньої правової підстави, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Севеко» (надалі – ТОВ «ТД «Севеко») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у період із 7 грудня 2009 року по 26 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримала від позивача грошові кошти в загальній сумі 2 млн 379 тис. грн на підставі договорів про поворотну фінансову допомогу, які між сторонами фактично не укладались. З огляду на це позивач вважає, що такі договори є нікчемними, а відтак відповідачка отримала кошти без достатньої правової підстави. Заочним рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року позов задоволено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2015 року заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2015 року скасовано, а заочне рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 15 січня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановленої у справі ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 267, 1212, 1215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Інших норм матеріального, у тому числі й сімейного права, заявниця в заяві не вказала. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 8 жовтня 2014 року, 8 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 2 липня, 22 січня 2014 року і 18 березня 2015 року відповідно у справах № 6-91цс14, 6-151цс13 та 6-25цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області від 31 липня 2014 року, засновником ТОВ «ТД «Севеко» є ОСОБА_2 – чоловік ОСОБА_1. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 липня 2013 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, укладений 19 листопада 1994 року, розірвано. Згідно з банківськими виписками за період із 7 грудня 2009 року по 26 вересня 2011 року ОСОБА_1 отримала від ТОВ «ТД «Севеко» грошові кошти у розмірі 2 млн 379 тис. грн з призначенням платежу – надання поворотної фінансової допомоги на підставі договорів. Суди установили, що між сторонами договори про надання поворотної фінансової допомоги не підписувались і не укладались, отже, договірних відносин між сторонами немає. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки грошові кошти набуті відповідачкою за договорами, які між сторонами не укладались, то такі кошти вважаються набутими без достатньої правової підстави, а тому відповідно до вимог статті 1212 ЦК України підлягають поверненню. При цьому суд зазначив, що позивач звернувся з позовом у межах строку позовної давності, який почав спливати з моменту направлення позивачем вимоги про повернення коштів відповідно до частини другої статті 530 ЦК України. З таким висновком погодився й суд касаційної інстанції, вказавши при цьому, що відповідачка не довела, що ці кошти були перераховані їй як засіб для існування, а тому не можуть вважатися такими, що не підлягають поверненню відповідно до статті 1215 ЦК України. Разом з тим надані заявницею судові рішення, зокрема ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року та постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року, на підтвердження неоднакового застосування судами та невідповідності висновкам, викладеним у цій постанові щодо застосування статті 267 ЦК України, не можуть слугувати належними прикладами, оскільки не свідчать про неоднакове застосування цієї норми права та про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. У наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року, 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, установивши,