Search the Community

Showing results for tags 'исполнительное производство'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 277 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа N 213/2012/16 Провадження N 14-13цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересована особа - державний виконавець Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року в складі судді Мазуренко В.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року в складі суддів Барильської А.П., Зубакової В.П., Михайлів Л.В. у справі за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. про визнання неправомірними дій державного виконавця щодо винесення постанов про відкриття виконавчих проваджень, скасування постанов, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про визнання неправомірними дій щодо винесення постанов про відкриття виконавчих проваджень з виконання постанов Виконавчого комітету Інгулецької районної у місті ради про стягнення з ОСОБА_3 на користь держави штрафу в розмірі 680 грн. скасування постанов про відкриття виконавчих проваджень. Ухвалою Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року, відмовлено у відкриті провадження у справі. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_3 оскаржує дії державного виконавця щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), а саме постанови Виконавчого комітету Інгулецької районної у місті ради від 26 травня 2016 року N 39 і N 40 про стягнення з нього на користь держави штрафу в розмірі 680 грн. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року, у якій просив скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Доводи касаційної скарги Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначала, що в пункті 4 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2014 року N 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" роз'яснено, що згідно зі статтею 383 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), частиною першою статті 12, частиною четвертою статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" право на оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (далі - ДВС) під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, мають лише сторони виконавчого провадження, якщо вважають, що порушено їх права чи свободи. При цьому вони набувають процесуального статусу заявника. Тому ОСОБА_3 вважав, що його скаргу слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 та23 червня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду, про що постановлено ухвалу. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки згідно із частиною шостою статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке. Визначення юрисдикційності скарги залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації пов'язане поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 вказаного Закону передбачено перелік рішень, що підлягають примусовому виконанню на підставі таких виконавчих документів: 1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; 2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; 3) виконавчих написів нотаріусів; 4) посвідчень комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; 5) постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди; 6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами; 8) рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України; 9) рішень (постанов) суб'єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень. Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами у передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й рішення інших органів. При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів ДВС, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Такий висновок підтверджений у частині першій статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII), згідно з якою рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи ДВС розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Тобто, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України та його примусовим виконанням. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Частиною першою статті 181 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. За частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Тобто, якщо законом установлено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС до суду, який ухвалив відповідне рішення, як це передбачено для виконання судових рішень, у такому випадку виключається юрисдикція адміністративних судів у такій категорії справ. Якщо виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів ДВС, у такому випадку вони підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства. У справі, яка переглядається, до суду звернувся ОСОБА_3 зі скаргою на постанови державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. про відкриття виконавчих проваджень від 15 серпня 2016 року ВП N 51954480 та ВП N 51954534 про примусове виконання постанов від 26 травня 2016 року N 39 та N 40, виданих Виконавчим комітетом Інгулецької районної у місті ради про стягнення із ОСОБА_3 на користь держави штрафу в розмірі 680 грн (а. с. 11 та 11 зворот). Тобто в цьому випадку ОСОБА_3 оскаржив дії державного виконавця щодо виконання не судового рішення, а постанов, виданих іншим органом, а саме виконкомом Інгулецької районної у місті ради. Імперативною нормою закону (частина друга статті 74 Закону N 1404-VIII) установлено оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших (не судових) органів (посадових осіб) шляхом подання скарги до відповідного адміністративного суду. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про неможливість розгляду скарги ОСОБА_3 на дії державного виконавця Інгулецького відділу державної виконавчої служби м. Кривого Рогу Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області Колайчук І.О. в порядку цивільного судочинства та про підсудність зазначеної справи адміністративному суду. З матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом. Відповідно до статті 383 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, порушено їх права чи свободи. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), тобто не за рішенням, ухваленим судом, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом, що передбачено як із частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII, так і частиною першою статті 181 КАС України в редакції, що діяла на час розгляду справи. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. ОСОБА_3 є інвалідом II групи, тому відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" він звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 22 березня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. Державний герб України Головуючий суду 1 інстанції - О.В. Форощук Доповідач -Суддя доповідач: Луганська В.М. Справа № 431/3945/15-ц Провадження № 22ц/782/950/17 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2018 року м. Сєвєродонецьк Апеляційний суд Луганської області в складі: головуючого Луганської В.М., суддів - Дронської І.О., Карташова О.Ю. за участю секретаря: Перишкіна Т.М. учасники справи: боржник - ОСОБА_2, представник боржника -ОСОБА_3 орган, бездіяльність якого оскаржується: Антрацитівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області стягувач: товариство з обмеженою відповідальністю «Агротек», розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Луганської області апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Старобільського районного суду Луганської області від 25 жовтня 2017 року, постановлену головуючим суддею: Форощук О.В. в приміщенні Старобільського районного суду, у справі за скаргою ОСОБА_2 на бездіяльність державного виконавця, в с т а н о в и л а: У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області, в обґрунтування скарги, зазначив, що на виконанні відділу державної виконавчої служби перебуває виконавчий лист №431/3945/15-ц виданий 18.11.2015 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Агротек» заборгованості за договором лізингу в сумі 1 683 602, 73 грн. Посилаючись на п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження», вважає, що виконавчий лист №431/3945/15-ц виданий 18.11.2015 року мав бути повернутий стягувачу. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у власності ОСОБА_2 знаходиться майно: квартира АДРЕСА_1; будинок з господарчими будівлями та спорудами, який знаходиться у АДРЕСА_2; житловий будинок з надвірною будівлею, що знаходиться у АДРЕСА_3. Квартира та будинок з господарчими будівлями та спорудами, який знаходиться у АДРЕСА_2 знаходяться у зоні проведення АТО, звернути стягнення на вказану нерухомість з об'єктивних причин неможливо, а будинок, що знаходиться у Харківській області має низьку вартість і його реалізація не призведе до виконання рішення суду. Інше нерухоме та рухоме майно у ОСОБА_2 відсутнє. ОСОБА_2 у скарзі зазначив, що на даний час у боржника відсутнє майно на яке може бути звернено стягнення, а тому вважає, що у державного виконавця є наявні всі підстави для повернення виконавчого документа стягувачу. Зазначив, що з такою заявою він вже звертався до державної виконавчої служби, яка було проігнорована. У зв'язку з чим просив суд визнати протиправною бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області щодо не складання акту про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення, визнати протиправною бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області щодо не винесення постанови про повернення стягувачу виконавчого документа. Зобов'язати Антрацитівський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції скласти акт про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення та зобов'язати винести постанову про повернення стягувачу виконавчого документа. Ухвалою Старобільського районного суду Луганської області від 25 жовтня 2017 року в задоволенні скарги на бездіяльність державного виконавця Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області відмовлено. Не погодившись з ухвалою Старобільського районного суду Луганської області від 25 жовтня 2017 року ОСОБА_2 подано апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначив, що суд першої інстанції в порушення вимог закону не встановив обставини справи, не надав правової оцінки наведеним у скарзі доводам, а відмова у задоволенні скарги є необґрунтованою та невмотивованою. Просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Старобільського районного суду Луганської області від 25 жовтня 2017 року та постановити нову ухвалу, якою задовольнити скаргу. ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про місце та час судового засідання повідомлений належним чином, його інтереси в судовому засіданні представляє представник - ОСОБА_3 В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 апеляційну скаргу, підтримав, посилаючись на доводи апеляційної скарги. Представник Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області в судове засідання не з'явився, про місце та час судового засідання повідомлений у визначеному законом порядку, на адресу апеляційного суду надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв'язку з надходженням державного виконавця Булавинець Н. М. на лікарняному. Представник ТОВ «Агротек» в судове засідання не з'явився, про місце та час судового засідання повідомлений належним чином. Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Колегія суддів вважає можливим розглянути справу без участі представника Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області, до заяви про відкладення розгляду справи не додано письмових доказів неможливості прибути до судового засідання представника Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області На адресу апеляційного суду від Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області надійшли заперечення на апеляційну скаргу. В запереченнях на апеляційну скаргу Антрацитівським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області зазначено, що на примусовому виконанні у відділі знаходиться виконавче провадження №49646597, де боржником є ОСОБА_2, виконавчий лист №431/3495/15 від 18.11.2015 року виданий Старобільським районним судом про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Агоротек» у розмірі 1 709 276, 77 грн. 11.12.2015 року державним виконавцем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження та направлено ТОВ «Агротек» до відома. Боржнику ОСОБА_2 неможливо направити постанову про відкриття виконавчого провадження у зв'язку з тим що м. Антрацит знаходиться на тимчасово неконтрольованій територій України. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно накладено арешт на все нерухоме майно, яке належить ОСОБА_2 зазначено, що державним виконавцем вживаються усі примусові заходи відповідно до закону України «Про виконавче провадження». Просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення. Заслухавши осіб, які з'явилися до судового засідання, доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 213 ЦПК України (на час ухвалення рішення суду) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно ст. 10 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) та ст.12 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) та ст.13 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того, згідно ст.60 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) та ст.81 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень. Як вбачається із матеріалів справи рішення суду не відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що на час розгляду справи не встановлено порушення прав сторін виконавчого провадження з огляду на невеликий проміжок часу, який сплинув з 21.09.2017 року. Колегія суддів вважає, що до такого висновку суд першої інстанції дійшов поспішно, виходячи з наступного. В судовому засіданні встановлено, що постановою відділу державної виконавчої служби Антрацитівського міськрайонного управління юстиції від 11.12.2015 року відкрито виконавче провадження за виконавчим листом №431/3945/15-ц, який виданий 18.11.2015 року Старобільським районим судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Агротек» заборгованості за договором лізингу в сумі 1 683 602, 73 грн. та судових витрат у розмірі 25674, 04 грн. (а.с.149 т.с.1). Згідно інформації про виконавче провадження 11.04.2016 року державним виконавцем було винесено постанову про арешт коштів боржника, 12.10.2016 року винесено постанову про розшук майна боржника, 19.10.2016 року винесено постанову про арешт майна боржника, 30.08 2017 року державним виконавцем винесено постанову про передачу матеріалів виконавчого провадження. Підставою передачі виконавчого провадження зазначено, що згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на майно за боржником зареєстровано майно, а саме житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.150-155 т.с.1). Згідно вказаної інформації 21.09.2017 року в.о. начальника відділу ОСОБА_4 винесено постанову про прийняття виконавчого провадження. Згідно відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником квартири, яка знаходиться за АДРЕСА_1.; будинок з господарчими будівлями та спорудами, який знаходиться у АДРЕСА_2; житловий будинок з надвірною будівлею, що знаходиться у АДРЕСА_3. 07.08.2017 року ОСОБА_2 звернувся до в.о. начальника відділу державної виконавчої служби Антрацитівського міськрайонного управління юстиції ОСОБА_4 з заявою в якій просив скласти акт про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення та винести постанову про повернення стягувачу виконавчого документа (а.с.158). В.о. начальника відділу державної виконавчої служби Антрацитівського міськрайонного управління юстиції ОСОБА_4 заява ОСОБА_2 не була розглянута і останній не отримав від відділу державної виконавчої служби Антрацитівського міськрайонного управління юстиції будь-якої інформації стосовного його заяви. За змістом статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що згідно з цим Законом підлягають примусовому виконанню. Відповідно до ст.13 Закону України «Про виконавче провадження» ( в редакції чинній на час подання заяви) під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Арешт на майно (кошти) накладається не пізніше наступного робочого дня після його виявлення, крім випадку, передбаченого частиною сьомою статті 26 цього Закону. Платіжні вимоги на примусове списання коштів надсилаються не пізніше наступного робочого дня після накладення арешту та в подальшому не пізніше наступного робочого дня з дня отримання інформації про наявність коштів на рахунках. Опис та арешт майна здійснюються не пізніш як на п'ятий робочий день з дня отримання інформації про його місцезнаходження. У разі виявлення майна виконавцем під час проведення перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) фізичної особи та місцезнаходженням юридичної особи здійснюються опис та арешт цього майна. Постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника. За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом. Згідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції на час надходження заяви) виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний:1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання. В судовому засіданні встановлено, що в порушення вказаних вимог закону відділом державної виконавчої служби Антрацитівського міськрайонного управління юстиції в установлені строки не була розглянута заява ОСОБА_2 від 07.08.2017 року про повернення виконавчого документа стягувача, та не було прийнято рішення відповідно до вимог закону по даній заяві. На час надходження вказаної заяви ОСОБА_2 виконавче провадження №49646597 по примусовому виконанню виконавчого листа №431/3945/15-ц, який виданий 18.11.2015 року Старобільським районим судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Агротек» заборгованості за договором лізингу в сумі 1 683 602, 73 грн. було увідділі державної виконавчої служби Антрацитівського міськрайонного управління юстиції, апередано 30.08.2017 року, що підтверджується інформацією про виконавче провадження. Після винесення постави про прийняття до виконавчого провадження 21.09.2017 року державним виконавцем не була розглянута заява ОСОБА_2 про повернення виконавчого документа стягувачу. На підставі викладеного, колегія суддів судової палати приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_2 в частині визнання протиправною бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області щодо не складання акту про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення та щодо не винесення постанови про повернення стягувачу виконавчого документа обґрунтовані. Разом з тим скарга ОСОБА_2 в частині зобов'язання Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області скласти акт про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення та зобов'язання винести постанову про повернення стягувачу виконавчого документа не підлягають задоволенню, оскільки ці питання по суті не були розглянуті Антрацитівським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області, що унеможливлює апеляційному суду зробити висновки щодо правомірності чи неправомірності їх дій при вирішенні вказаних питань, що не перешкоджає ОСОБА_2 звернутися з такою заявою до відділу виконавчої служби. Відповідно до ст.37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Про наявність обставин, зазначених у пунктах 2 - 6 частини першої цієї статті, виконавець складає акт. У разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску. На письмову вимогу стягувача виконавцем надається звіт про використання авансового внеску. У разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої цієї статті арешт з майна знімається. Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску виконавець виносить постанову. Оскільки державним виконавцем по заяві ОСОБА_2 про повернення виконавчого листа стягувачу не було прийнято рішення, то апеляційний суд позбавлений можливості давати правову оцінку щодо наявності чи відсутності підстав для повернення виконавчого листа, тому доводи апеляційної скарги в цій частині не заслуговують уваги. Виходячи з наведеного, колегія суддів судової палати вважає, що ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення скарги ОСОБА_2 Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. ОСОБА_2 за подачу апеляційної скарги сплачено судовий збір у розмірі 320, 00 грн., що підтверджується квитанцією (а.с.190 т.с.2). З Антрацитівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Луганській області на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути суму судового збору у розмірі 160, 00 грн. Керуючись ст.ст. 268, 382, 381, 383, 384, 386 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Старобільського районного суду Луганської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, постановити нову постанову, якою заявлені вимоги ОСОБА_2 про визнання протиправною бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області задовольнити. Визнати протиправною бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області щодо не складання акту про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення. Визнати протиправною бездіяльність Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області щодо не винесення постанови про повернення стягувачу виконавчого документа. У задоволенні заявлених вимог ОСОБА_2 про зобов'язання Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області скласти акт про відсутність майна, на яке може бути звернено стягнення та зобов'язання винести постанову про повернення стягувачу виконавчого документа відмовити. Стягнути з Антрацитівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Луганській області на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 160, 00 грн. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту. Повний текст постанови складено 07 березня 2018 року. Головуючий В.М. Луганська Судді: І.О. Дронська О.Ю. Карташов http://reyestr.court.gov.ua/Review/72715024
  3. Державний герб України Верховний Суд ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2018 року м. Київ справа № 910/11266/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П., за участю секретаря судового засідання - Балацької О.А., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПА-ТРАНС ЛТД", представник позивача - Бутко Д.Г. адвокат (ордер від 07.02.2018 № 085371, довіреність від 02.01.2018 б/н), відповідач-1 - публічне акціонерне товариство "Компанія "Райз", представник відповідача-1 - не з'явився, відповідач-2 - товариство з обмеженою відповідальністю "ДІКМАНН СІДС УКРАЇНА", представник відповідача-2 - не з'явився, відповідач-3 - відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, представник відповідача-3 - не з'явився, третя особа - дочірнє підприємство "Ексімп-Полтава", представник третьої особи - не з'явився, розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПА-ТРАНС ЛТД", на рішення господарського суду міста Києва від 07.09.2017 (головуючий суддя Чинчин О.В.) постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.11.2017 (головуючий Тищенко О.В., судді: Тарасенко К.В. і Іоннікова І.А.) у справі № 910/11266/17 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПА-ТРАНС ЛТД" (далі - Позивач), до 1) публічного акціонерного товариства "Компанія "Райз" (далі - Відповідач-1), 2) товариства з обмеженою відповідальністю "ДІКМАНН СІДС УКРАЇНА" (далі - Відповідач-2), 3) відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відповідач-3), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - дочірнє підприємство "Ексімп-Полтава" (далі - Підприємство), про зняття арешту з майна. За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Відповідача-1, Відповідача-2 та Відповідача-3 про зняття арешту з майна. Позовні вимоги мотивовано тим, що 19.08.2015 Відповідачем-1 (продавець) та Позивачем (покупець) укладено Договір купівлі-продажу транспортних засобів №РЄ15 (далі - Договір), відповідно до умов якого Відповідач-1 зобов'язався продати, а Позивач зобов'язався прийняти та оплатити вартість транспортних засобів, зокрема, автомобіль "Renault Logan Van", 2011 року випуску (далі - р.в.), державний реєстраційний номер НОМЕР_1. Як зазначає Позивач, з моменту підписання сторонами Акта приймання-передачі вказаний транспортний засіб вибув з власності Відповідача-1 та перейшов у власність Позивача, а тому накладення арешту на вказаний транспортний засіб постановою від 09.03.2017 Відповідачем-3 в межах виконавчого провадження № 49881496, відкритого 21.01.2016 на виконання рішення господарського суду міста Києва від 13.05.2015 у справі № 910/5305/15-г про стягнення боргу з Відповідача-1, обмежує власника у здійсненні права власності. Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.07.2017 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні Позивача - Підприємство. Рішенням господарського суду міста Києва від 07.09.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.11.2017, відмовлено у задоволенні позовних вимог. Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що позивачем відповідно до вимог Закону України "Про дорожній рух" (далі - ЗУ "Про дорожній рух") та Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі - Порядок) не було надано судам належних доказів на підтвердження здійснення державної реєстрації транспортного засобу "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1, за ТОВ "ЄВРОПА - ТРАНС ЛТД" протягом 10 діб після укладання Договору. Відсутності державної реєстрації спірного автомобіля не заперечив і сам представник скаржника. Крім того, відповідно до інформації Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 26.04.2017 № 31/6134 власником автомобіля "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1, є саме Відповідач-1, що також підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Позивач звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій, приймаючи оскаржувані рішення, не надали належної правової оцінки доказам, які підтверджують право власності Позивача на автомобіль "Renault Logan Van", 2011 р.в., а також судами неправильно застосовано норми матеріального права [статтю 334 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та пункти 3, 8 Порядку] щодо переходу права власності на вказаний транспортний засіб. Від Відповідачів відзиви на касаційну скаргу не надходили. Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача, Касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що рішенням господарського суду міста Києва від 27.04.2015 у справі № 910/5305/15-г позов товариства з обмеженою відповідальністю "Дікманн Сідс Україна" (далі - ТОВ "Дікманн Сідс Україна") до Відповідача-1 про стягнення 19 280 841,92 грн. задоволено частково. Стягнуто з Відповідача-1 на користь ТОВ "Дікманн Сідс Україна" 18 719 264,00 грн. основного боргу та 70 951,46 грн. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання рішення суду від 27.04.2015 у справі № 910/5305/15-г господарським судом міста Києва 13.05.2015 видано наказ. Постановою Київського апеляційного господарського суду 16.06.2015 апеляційну скаргу Відповідача-1 на рішення господарського суду міста Києва від 27.04.2015 по справі № 910/5305/15-г залишено без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 27.04.2015 - без змін. 19.08.2015 Відповідачем-1 (продавець) та Позивачем (покупець) укладено Договір, відповідно до умов якого продавець зобов'язався продати, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити вартість транспортних засобів. Згідно з пунктом 4.2 Договору Відповідач-1 зобов'язався передати по Акту приймання-передачі Позивачу товар та документи на нього (реєстраційні документи для поставки на облік в органах ДАІ, довідку - рахунок на транспортний засіб) після надходження платежу на поточний рахунок продавця. Відповідно до пункту 4.4 Договору разом з передачею товару сторони підписують акт приймання-передачі товару. Пунктом 6.1 Договору передбачено, що право власності на товар, купівля-продаж якого здійснюється відповідно до даного договору, переходить від продавця до покупця в момент фактичної передачі товару та документів на нього. На виконання умов Договору Відповідач-1 передав, а Позивач прийняв транспортні засоби на загальну суму 159 531 878,60 грн., зокрема, автомобіль "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 147 569,00 грн., що підтверджується Актом приймання-передачі від 31.10.2015 № 5. Також з інформації про виконавче провадження судами встановлено, що на підставі наказу №910/5305/15-г, виданого господарським судом міста Києва, відкрито виконавче провадження № 49881496 про стягнення з Відповідача-1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ДІКМАНН СІДС Україна" 18 719 264,00 грн. основного боргу та 70 951,46 грн. судового збору. Постановою старшого державного виконавця Відповідача-3 від 09.03.2017 накладено арешт на все майно, що належить боржнику - Відповідачу-1. 16.05.2017 старшим державним виконавцем Відповідача-3 винесено постанову про розшук майна боржника, а саме оголошено в розшук транспортні засоби в кількості 35 одиниць, що належать боржнику - Відповідачу-1 згідно з відповіддю Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 26.04.2017 № 31/6134. 08.06.2017 інспектором СРПП № 2 Волочиського ВиМ складено протокол огляду та затримання транспортного засобу "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1. Причиною виникнення спору в даній справі стало питання наявності чи відсутності підстав для зняття арешту з майна. Судами попередніх інстанцій встановлено, що частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Проте юридично забезпечена можливість здійснювати правомочності щодо володіння, користування і розпорядження власника належним йому майном не може виходити за рамки, встановлені правовими нормами, що регулюють відносини у сфері власності (абзац другий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.05.2005 № 4-рп/2005 у справі про права акціонерів ЗАТ). Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто у позивача є право власності на певне майно, і має місце факт оспорювання належного позивачу права. Отже, на підтвердження наявності у Позивача суб'єктивного права, на захист якого подано позов, останній повинен надати суду відповідні докази, що підтверджують його право на вказане майно, тобто право власності. Правове регулювання відносин, пов'язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі положень ЦК України з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях ЗУ "Про дорожній рух" та Порядку, які визначають певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів. ЗУ "Про дорожній рух" визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до статті 34 ЗУ "Про дорожній рух" державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків. Державний облік зареєстрованих транспортних засобів включає в себе процес реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників. Державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення. Державна реєстрація та облік автомобілів, автобусів, мотоциклів та мопедів усіх типів, марок і моделей, самохідних машин, причепів та напівпричепів до них, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів здійснюються територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України. Для автоматизованого обліку транспортних засобів, що використовуються на вулично-дорожній мережі загального користування і підлягають державній або відомчій реєстрації, та відомостей про їх власників ведеться Єдиний державний реєстр, держателем якого є Міністерство внутрішніх справ України. Власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, митного оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів. На транспортні засоби оформляються та видаються реєстраційні документи, зразки яких затверджуються Кабінетом Міністрів України, та закріплюються номерні знаки, які відповідають вимогам стандартів. Закупівля за державні кошти бланків реєстраційних документів та номерних знаків для транспортних засобів здійснюється відповідно до вимог законодавства тими органами, на які покладений обов'язок щодо їх реєстрації. Згідно з пунктом 7 Порядку власники транспортних засобів та особи, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представники зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) транспортні засоби протягом десяти діб після придбання (одержання) або митного оформлення, або тимчасового ввезення на територію України, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Строк державної реєстрації продовжується у разі подання документів, які підтверджують відсутність можливості своєчасного її проведення власниками транспортних засобів (хвороба, відрядження або інші поважні причини). Експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в уповноважених органах МВС та без номерних знаків, що відповідають державним стандартам, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені, забороняється. Крім того, відповідно до пункту 8 Порядку державна реєстрація транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто, і документів. Перед відчуженням, передачею зазначені транспортні засоби повинні бути зняті з обліку в підрозділах Державтоінспекції. Документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є оформлені в установленому порядку, зокрема, укладені та оформлені безпосередньо в сервісних центрах МВС у присутності адміністраторів таких органів договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб. Таким чином, законодавцем визначений спеціальний порядок відчуження та набуття права власності на транспортні засоби, який невід'ємно пов'язаний з обов'язковою реєстрацією власником придбаного автомобіля у відповідних органах. Продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт). Натомість Позивачем не було надано доказів на підтвердження здійснення державної реєстрації транспортного засобу "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1 за останнім протягом 10 діб після укладання Договору з Відповідачем-1, як того вимагають вищевказані норми законодавства України. Відсутності державної реєстрації спірного автомобіля не заперечив і сам представник скаржника. Водночас судами попередніх інстанцій за інформацією головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 26.04.2017 № 31/6134 встановлено, що власником автомобіля "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1, є саме Відповідач-1, що також підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2. При цьому судами відхилені доводи Позивача щодо того, що нездійснення державної реєстрації транспортного засобу "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1, за Позивачем протягом 10 діб після укладання Договору у зв'язку з економією грошових коштів, оскільки вказані обставини не є тими поважними причинами, з якими закон пов'язує неможливість вчинення державної реєстрації транспортного засобу у строк більше ніж два роки з моменту укладення Договору. Також менш ніж через три місяці після укладання Договору, а саме 01.11.2015, Позивачем (орендодавець) та дочірнім підприємством "Ексімп-Полтава" (орендар) було укладено договір оренди транспортних засобів № 11/15-19, зокрема, транспортного засобу "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1. Тобто транспортний засіб було передано в оренду, за яку Позивач мав отримувати орендні платежі. З таких підстав суди дійшли висновку, що Позивач не надав судам належних та допустимих доказів на підтвердження належності йому спірного майна на праві власності, визнаного державою у встановленому законом порядку. Крім того, Договір не містить відмітки чи будь-якого іншого посилання на те, що останній оформлений безпосередньо в сервісному центрі МВС у присутності адміністратора такого органу. Також суди виходили з того, що згідно з статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" (далі - ЗУ "Про виконавче провадження") виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 5 ЗУ "Про виконавче провадження" визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Відповідно до статті 10 ЗУ "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Статтею 18 ЗУ "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку. Арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна (стаття 56 ЗУ "Про виконавче провадження"). Отже, зі змісту вказаних норм права вбачається, що накладати арешт на майно в процедурі виконавчого провадження надається право лише у випадку, коли таке майно належить на праві власності саме боржнику. Враховуючи, що автомобіль "Renault Logan Van", 2011 р.в., державний реєстраційний номер НОМЕР_1, зареєстровано саме за Відповідачем-1, що також підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2, беручи до уваги винесення постанови старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про накладення арешту на все майно, що належить боржнику (Відповідачу-1), та постанови про розшук майна боржника, на підставі яких й було складено протокол огляду та затримання вказаного транспортного засобу, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що державним виконавцем були вчинені дії у відповідності до вимог чинного законодавства України За таких обставин суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених вимог про зняття арешту з майна. Однак Касаційний господарський суд з такими висновками судів попередніх інстанцій не може погодитись, оскільки цими судами не надано належної правової оцінки Договору та Акту приймання-передачі від 31.10.2015 № 5, на які позивач посилається як на підставу набуття права власності на спірний транспортний засіб, в розумінні статті 334 ЦК України. Відповідно до статті 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Також судами попередніх інстанцій з урахуванням приписів статті 34 ЗУ "Про дорожній рух" та Порядку не встановлено, чи пов'язують вказані положення момент реєстрації транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах із набуттям особою права власності на нього, а лише з'ясовано, що положеннями вказаних актів регулюються та встановлюються обов'язки продавців та покупців транспортних засобів (зняття з реєстраційного обліку, реєстрації транспортного засобу, тощо). Тобто посилання судів попередніх інстанцій на вказані акти законодавства як на підставу відмови у задоволенні позовних вимог, без встановлення того, чи пов'язується реєстрація транспортного засобу у відповідних реєстраційних органах із набуттям особою права власності на нього, є передчасним. Посилання скаржника на те, що суди попередніх інстанцій, приймаючи оскаржувані рішення, не надали належної правової оцінки доказам, які підтверджують право власності Позивача на автомобіль "Renault Logan Van", 2011 р.в., а також судами неправильно застосовано норми матеріального права (статтю 334 ЦК України та пункти 3, 8 Порядку) щодо переходу права власності на вказаний транспортний засіб, приймаються Касаційним господарським судом з огляду на викладені обставини. Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України (в редакції, чинній після 15.12.2017), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Зважаючи на викладене, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду. Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та докази, в тому числі зазначені в даній постанові, об'єктивно оцінити відповідні докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення. Керуючись статтями 308, 310, 315, 316 ГПК України, П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПА-ТРАНС ЛТД" задовольнити частково. 2. Рішення господарського суду міста Києва від 07.09.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.11.2017 у справі № 910/11266/17 скасувати. Справу № 910/11266/17 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя І. Булгакова Суддя Б. Львов Суддя В. Селіваненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72201343
  4. Державний герб України Постанова Іменем України 16 січня 2018 року м. Київ справа № 520/17779/14-ц провадження № 61-1082 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, старший державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління Поляков Олександр Георгійович, сторони виконавчого провадження: ОСОБА_3, Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г., Кравця Ю. І., від 19 жовтня 2016 року В С Т А Н О В И В : Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління Полякова О. Г. Скарга мотивована тим, що державний виконавець не вчинив всіх дій для виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року у справі за її позовом до ОСОБА_3, треті особи: Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Одеській області, про знесення самочинно зведеної прибудови та неправомірно прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконною та скасувати постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління Полякова О. Г. від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 48177516 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 25 травня 2015 року Київським районним судом м. Одеси, про зобов'язання ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведену прибудову до квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірними дії старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ПоляковаО.Г. з прийняття постанови від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 48177516 з виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, про знесення самочинно зведеної прибудови. Скасовано постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Полякова О.Г. від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 48177516 з виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, про знесення самочинно зведеної прибудови. Задовольняючи скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що державним виконавцем не були проведені усі необхідні дії, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», з виконання виконавчого листа, виданого Київським районним судом міста Одеси 25 травня 2015 року, про зобов'язання ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведеної прибудови до квартири АДРЕСА_1, тому такі дії державного виконавця є неправомірними. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції задоволено, ухвалу суду першої інстанції скасовано. У задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Постановляючи нову ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що державним виконавцем були вжиті всі передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи для примусового виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року, оскільки доведено, що без участі боржника, якого притягнуто до відповідальності, виконати рішення суду неможливо. 4 листопада 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просила скасувати судове рішення апеляційного суду і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав належної правової оцінки її доводам про те, що у постанові державного виконавця від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження відсутні мотиви щодо неможливості виконати рішення без участі боржника, що стало підставою для застосування положень частини третьої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час прийняття постанови, та закінчення виконавчого провадження. Разом з тим суд безпідставно не застосував положення частини другої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року може бути проведено без участі боржника. При цьому ОСОБА_1 зазначає, що ухвала Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року постановлена відповідно до вимог чинного законодавства України на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з статтею 383 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Судом першої інстанції установлено, що заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено, зобов'язано ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведену прибудову до квартири АДРЕСА_1. 25 травня 2015 року Київським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист, який стягувач надав до Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління. Постановою старшого державного виконавця Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Шатохіна О. П. відкрито виконавче провадження з виконання вищевказаного виконавчого листа. 3 листопада 2015 року старшим державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ПоляковимО. Г. винесено постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 170 грн за невиконання рішення суду. 14 грудня 2015 року державним виконавцем винесено постанову про повторне накладення на боржника штрафу у розмірі 340 грн за невиконання рішення суду. 25 грудня 2015 року старшим державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ПоляковимО. Г. направлено подання до правоохоронних органів про притягнення боржника ОСОБА_3 до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду. Того ж дня державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа, виданого Київським районним судом м. Одеси 25 травня 2015 року, про зобов'язання ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведеної прибудови до квартири АДРЕСА_1. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. У частині першій статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Згідно з частиною 2 статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час виникненняспірних правовідносин, державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», у зазначеній редакції, передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону. Згідно з частинами другою та третьою статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом. При цьому на боржника повторно накладається штраф у порядку, встановленому статтею 89 цього Закону. У разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав. Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 11, статті 6 Закону України «Про виконавче провадження»державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право залучати у встановленому порядку до провадження виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Статтею 13 Закону України «Про виконавче провадження»передбачено, що для з'ясування та роз'яснення питань, які виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань,державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста(у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Як експерт або спеціаліст може бути запрошена будь-яка дієздатна особа, що має необхідні знання, кваліфікацію та досвід роботи у відповідній галузі. Експерт або спеціаліст зобов'язаний надати письмовий висновок, а суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання - письмовий звіт з питань, що містяться в постанові державного виконавця, а також надати усні рекомендації щодо дій, які виконуються за його присутності. Проте апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, не звернув уваги на те, що державним виконавцем проведено дії лише щодо накладення на боржника штрафу та після цього вже винесено постанову про закінчення виконавчого провадження та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 Крім того, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов'язковим до виконання. У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Частиною першою статті 14 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, і статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 є обґрунтованим. Суд першої інстанції встановив всі обставини справи, надав їм належну правову оцінку та постановив законну ухвалу. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2016 рокускасувати, ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта Ю.В. Черняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/71666815
  5. Державний герб України Постанова Іменем України 18 січня 2018 року м. Київ справа № 565/256/15-ц провадження № 61-1504 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., учасники справи: стягувач - ОСОБА_4 боржник - публічне акціонерне товариство «Фортуна-Банк» особа, дії якої оскаржуються - відділ державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у місті Києві розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвали апеляційного суду Рівненської області у складі судді Оніпко О. В., від 22 січня 2016 року, 22 лютого 2016 року та 9 березня 2016 року, В С Т А Н О В И В : Відповідно до пунктів 4 і 14 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправними бездіяльності та дій головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві Бабенко О. О. Скарга мотивована тим, що постанова про відкриття виконавчого провадження від 21 вересня 2015 року є незаконною, державний виконавець пропустив триденний строк відкриття виконавчого провадження, не направив виконавчий документ стягувачу в строк визначений законом, вказав недостовірну інформацію у виконавчому провадженні, не вжив заходів до примусового виконання рішення суду. З цих підстав просив визнати постанову про відкриття виконавчого провадження протиправною в частині, що прийнята з порушенням строку, а також щодо не зазначення в постанові резолютивної частини рішення суду так, як вказано у виконавчому документі. Ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано неправомірною постанову про відкриття виконавчого провадження №48769854 від 21 вересня 2015 року головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у м. Києві Бабенко О.О. в частині щодо не зазначення в постанові резолютивної частини рішення суду так, як вказано у виконавчому документі. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено через їх безпідставність. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року залишено без руху у зв'язку з необхідністю сплати судового збору за подання апеляційної скарги та зазначення поважності причин пропуску строку на подання апеляційної скарги. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 22 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4, отримавши копію ухвали суду про залишення його апеляційної скарги без руху, у встановлений строк не усунув в повному обсязі недоліки апеляційної скарги, а саме не сплатив судовий збір за її подання. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 9 березня 2016 року визнано неподаною та повернуто апеляційну скаргу ПАТ «Фортуна-Банк» на ухвалу Кузнецовського міського суду Рівненської області від 4 листопада 2015 року про відкриття провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 у зв'язку з несплатою судового збору за подання апеляційної скарги та пропуском строку на подання скарги. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року, ОСОБА_4 просить скасувати ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року, 22 лютого 2016 року, 9 березня 2016 року та направити справу до апеляційного суду для розгляду, посилаючись на порушення норм процесуального права. Касаційна скарга на ухвали суду від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року мотивована тим, що законом не передбачена необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця, тому висновок суду про необхідність сплати судового збору зроблено з порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга на ухвалу суду від 9 березня 2016 року мотивована тим, що апеляційна скарга не підлягала розгляду відповідно до вимог закону. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 27 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено, що ОСОБА_4 є стягувачем за виконавчим листом № 565/256/15-ц від 26 серпня 2015 року, за яким 21 вересня 2015 року головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у місті Києві Бабенко О. О. відкрито виконавче провадження. Постановляючи ухвалу про визнання неподаною апеляційної скарги та повернення її ОСОБА_4, апеляційний суд керувався нормами статей 121, 297 ЦПК України (в редакції, чинній на момент постановлення ухвали суду) і виходив з того, що заявник не виконав вимоги ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року в частині вимог про сплату судового збору. При цьому, апеляційний суд не взяв до уваги посилання ОСОБА_4 на те, що законом, який діяв на час вирішення справи, не передбачено сплату судового збору за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця. Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункті 14 постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК, ні Законом України від 8 липня 2011 року "Про судовий збір" (частина перша статті 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується. Таким чином не підлягає сплаті судовий збір за подання апеляційної скарги у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. За таких обставин, висновки апеляційного суду про невідповідність апеляційної скарги ОСОБА_4 вимогам статей 121, 297 ЦПК України у зв'язку з несплатою судового збору є неправильними та такими, що не відповідають вимогам закону, а доводи касаційної скарги в цій частині - обґрунтовані. Відповідно до положень частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною четвертої статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Враховуючи викладене, апеляційний суд порушив норми процесуального права, що призвело до постановлення незаконних ухвал суду, а тому касаційну скаргу ОСОБА_4 слід задовольнити, ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до апеляційного суду. Безпідставними є доводи касаційної скарги в частині порушення апеляційним судом норм процесуального права під час постановлення ухвали суду від 9 березня 2016 року про повернення апеляційної скарги ПАТ «Фортуна-Банк», поданої з пропуском строку на її подання. Згідно із положеннями статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 9 березня 2016 року слід залишити без задоволення, оскільки повернення апеляційної скарги ПАТ «Фортуна-Банк» не порушує права заявника. Керуючись статтями 410, 411, 416-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 9 березня 2016 року залишити без змін. Ухвали апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року скасувати. Справу направити до апеляційного суду Рівненської області для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта http://reyestr.court.gov.ua/Review/71749954
  6. Здравствуйте! В 2012 г. было вынесено решение суда о взыскании задолженности по кредиту. С того времени открывались несколько исполнительных производств и касательно должника, и поручителя. Сейчас встал вопрос о мировом, но т.к. было одно исполнительное производство, то это можно было сделать только через суд! Теперь банк говорит, что производство закрыто, и мы можем это сделать и без суда! Но! Если бы дело рассматривалось в суде или было исполнительное производство, однозначно нельзя! А как быть между этими стадиями? Не будет ли так, что через год, банк снова подаст исполнительный лист на исполнение? И ещё один вопрос: банк настоятельно предлагает подписать договор о прощении долга или факторинга! Но не мировой! Кто что может посоветовать?
  7. Вітаю! Вже 8 місяців не працює ліфт( Звернувся до жеку, вони кажуть що будинок має заборгованість з електроенергії 28500 грн поки не сплатити ее включать. Подав позов. Відповідач прийшов на судове засідання розказав що він всіх знає, все рішає, на наступні не ходив. Заочне рішення, набрало законної сили 12.12.2017. http://reyestr.court.gov.ua/Review/70079128 Але, з 20.09.17 наш будинок передано «Жилкомсервіс». Про що нас офіційно ніхто не повідомив, ну оголошення на під'їзді якесь наче було. Договір з попереднім «мобількомусервіс» не розторгнуто з новим жилкомсервіс не підписано. Я надіслав заяву про добровільне виконання і копії рішення і виконавчого листа мобількомусервіс і жилкомсервіс. Перші отримали 19.12 інші не заберають лист, пошта првторне повідомлення надсилає. Підкажіть будь ласка, як змусити виконати рішення, щоб включили ліфт! Звернутися до суду із заявою про зміну сторони, а потім до виконавчої служби? Чи і так звернутися до виконавчої а вони потім самі до суду про зміну правонаступник ж є... Чи реально виконати рішення суду? І ще, відповідач знаходиться в Харківському районі, будинок у Харкові то до якої двс звертатися, адже «3. Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій.». Новий жек у Харкові.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в м. Черкаси на дії та рішення державного виконавця за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний Банк України» в особі філії Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в м. Черкаси (далі – АТ «Укрексімбанк») звернулось до суду зі скаргою на дії та рішення державного виконавця. Банк зазначав, що 2 червня 2014 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби Канівського міськрайонного управління юстиції в Черкаській області (далі – ВДВС Канівського МРУЮ) на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України від 24 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» виніс постанову про закінчення виконавчого провадження, відкритого з приводу примусового виконання рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 13 квітня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за кредитним договором в розмірі 16 тис. 819 швейцарських франків 24 сантими. Посилаючись на те, що заборгованість потрібно було стягнути у валюті отриманого кредиту – швейцарських франках, а не у гривнях, проте в ході виконавчого провадження ВДВС Канівського МРУЮ перевів на рахунок банку кошти саме в гривнях, які на виконання умов кредитного договору та рішення суду були конвертовані банком у швейцарські франки згідно з існуючим курсом валют, а тому на погашення заборгованості надійшло лише 13 тис. 473 швейцарських франки, тобто залишок заборгованості згідно з рішенням суду складав 3 тис. 346 швейцарських франків 24 сантими, банк просив скасувати зазначену постанову про закінчення виконавчого провадження, зобов'язавши державного виконавця поновити виконавче провадження і вжити заходів, спрямованих на виконання рішення суду в повному обсязі. Канівський міськрайонний суд Черкаської області ухвалою від 16 лютого 2016 року поновив АТ «Укрексімбанк» строк для подання скарги на дії та рішення ВДВС Канівського МРУЮ; у задоволенні скарги АТ «Укрексімбанк» на дії державного виконавця ВДВС Канівського МРУЮ суд відмовив. Апеляційний суд Черкаської області ухвалою від 18 травня 2016 року ухвалу суду першої інстанції скасував; скаргу АТ «Укрексімбанк» задовольнив: визнав неправомірною та скасував постанову про закінчення виконавчого провадження, винесену 2 червня 2014 року головним державним виконавцем ВДВС Канівського МРУЮ на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження»; поновив виконавче провадження щодо виконання рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 13 квітня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 боргу за кредитним договором від 26 квітня 2007 року на користь АТ «Укрексімбанк», зобов'язавши ВДВС Канівського МРУЮ вжити заходів, спрямованих на виконання рішення суду в повному обсязі. В іншій частині ухвалу суд залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 лютого 2017 року ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 11, 17, 49, 53, 59 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня, 10 листопада 2016 року, 23 лютого 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 травня 2009 року Канівський міськрайонний суд Черкаської області видав виконавчий лист на підставі рішення цього ж суду від 13 квітня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Відкритого акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ВАТ «Укрексімбанк») в особі філії ВАТ «Укрексімбанк» в м. Черкаси боргу за кредитним договором від 26 квітня 2007 року в розмірі 16 тис. 819 швейцарських франків 24 сантими, що на день ухвалення рішення за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 111 тис. 833 грн 45 коп., у тому числі 15 тис. 877,30 швейцарських франків основного боргу; 827,12 швейцарських франків процентів за користування кредитом; 18,05 швейцарських франків плати за управління кредитом; 96,77 швейцарських франків пені за прострочення сплати зазначених платежів. 3 червня 2009 року головний державний виконавець ВДВС Канівського МРУЮ виніс постанову про відкриття виконавчого провадження щодо виконання вказаного судового рішення про стягнення боргу на загальну суму 112 тис. 982 грн 19 коп., якою одночасно боржнику було запропоновано добровільно сплатити борг у строк до 8 червня 2009 року. Канівський міськрайонний суд Черкаської області ухвалою від 28 липня 2009 року розстрочив виконання зазначеного рішення суду від 13 квітня 2009 року терміном на 3 роки 8 місяців шляхом щомісячних стягнень у рівних частинах. Ухвалою цього ж суду від 4 вересня 2009 року за заявою АТ «Укрексімбанк» було роз'яснено рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 13 квітня 2009 року, зокрема, що з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто борг за кредитним договором у розмірі 16 тис. 819 швейцарських франків 24 сантими, що за офіційним курсом НБУ на 23 січня 2009 рік становило 111 тис. 833 грн 85 коп. 2 червня 2014 року головний державний виконавець ВДВС Канівського МРУЮ на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виніс постанову про закінчення зазначеного виконавчого провадження у зв'язку з повним фактичним виконанням судового рішення. Згідно з довідкою банку про хід виконання вказаного рішення суду від 13 квітня 2009 року на погашення заборгованості за період з 3 червня 2009 року до 12 червня 2014 року ВДВС Канівського МРУЮ перерахував банку грошові кошти, які надходили у гривнях та які банк перераховував у швейцарські франки за курсом НБУ на дату надходження, у загальній сумі 114 тис. 457 грн 60 коп., які були конвертовані у 13 тис. 473 швейцарські франки, тобто з огляду на резолютивну частину вказаного рішення суду від 13 квітня 2009 року стягнуто лише частину боргу від загальної суми 16 тис. 819 швейцарських франків 24 сантими, а залишок заборгованості склав 3 тис. 346 швейцарських франків 24 сантими. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні скарги АТ «Укрексімбанк» на дії державного виконавця ВДВС Канівського МРУЮ, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 13 квітня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 боргу за кредитним договором в розмірі 16 тис. 819 швейцарських франків 24 сантими, що за офіційним курсом НБУ становило 111 тис. 833 грн 85 коп., було належним чином виконано боржником, у зв'язку із чим державний виконавець обґрунтовано виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження». Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи ухвалу про задоволення скарги банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що за період з 30 липня 2009 року до 30 травня 2014 року на погашення заборгованості, визначеної рішенням суду від 13 квітня 2009 року, надійшло всього 13 тис. 473 швейцарських франки, а залишок несплаченої заборгованості складає 3 тис. 346 швейцарських франків 24 сантими. При цьому суд дійшов висновку про неправомірність дій державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки позичальник повинен був здійснити погашення боргу за кредитним договором у швейцарських франках як валюті кредиту, а в разі проведення розрахунку в національній валюті – гривні сума платежу повинна відповідати необхідній до погашення частині кредиту у швейцарських франках (за графіком погашення кредиту); при цьому конвертація суми платежу повинна була здійснюватися за курсом, установленим банком за два банківських дні до дати платежу з погашення кредиту (пункт 2.7.3 кредитного договору). Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня, 10 листопада 2016 року, 23 лютого 2017 року суд касаційної інстанції вважав, що в разі стягнення боргу за рішенням суду в іноземній валюті із зазначенням гривневого еквіваленту державний виконавець повинен діяти відповідно до вимог статті 53 Закону України «Про виконавче провадження», тому виконання боржником у повному обсязі цього судового рішення в національній грошовій одиниці є підставою для закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 49, частини третьої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України. Частиною першою статті 14 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» виданий судом виконавчий лист є документом, на підставі якого державна виконавча служба здійснює примусове виконання. При цьому у статті 11 зазначеного Закону визначено, що державний виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У зв’язку із цим на нього покладається обов’язок здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом виконавче провадження підлягає закінченню. У справі, яка переглядається, виконавче провадження відкрито за виконавчим листом, виданим 21 травня 2009 року Канівським міськрайонним судом на підставі рішення цього ж суду від 13 квітня 2009 року. За виконавчим листом виконанню підлягало рішення суду про стягнення з боржника ОСОБА_1 на користь ВАТ «Укрексімбанк» в особі філії ВАТ «Укрексімбанк» в м. Черкаси боргу за кредитним договором у розмірі 16 тис. 819 швейцарських франків 24 сантими, що за офіційним курсом НБУ становило 111 тис. 833 грн 85 коп. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов’язання, виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Загальні положення виконання грошового зобов’язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Таким чином, судове рішення не може змінювати грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті, а отже, сума, що підлягає стягненню за виконавчим листом, обчислюється в іноземній валюті, яка конвертується в національну валюту на день здійснення платежу. Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. З огляду на зазначене виконання за виконавчим листом повинне було здійснюватися в іноземній валюті. Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні богу в іноземній валюті визначені у статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин). Отже, державний виконавець зобов’язаний керуватися положеннями статті 53 Закону України «Про виконавче провадження», за частиною третьою якої в разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення в боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що судове рішення не може змінювати зміст договірного зобов’язання, що існувало між сторонами, тобто воно залишається грошовим зобов’язанням в іноземній валюті, а тому судове рішення підлягає примусовому виконанню з урахуванням особливостей, визначених статтею 53 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому погашення суми, що підлягає стягненню за судовим рішенням, обчислюється в іноземній валюті, яка повинна бути конвертована в національну валюту на день здійснення платежу. Це означає, що боржник, виконуючи зобов’язання за виконавчим документом у національній валюті, повинен брати до уваги офіційний валютний курс НБУ, встановлений для відповідної валюти на день платежу (тобто день зарахування коштів на рахунок кредитора). Таким чином, у справі, яка переглядається, під час виконавчого провадження виконання зобов’язання за судовим рішенням у національній валюті, а не у валюті кредиту, без прив’язки до офіційного курсу валют НБУ зумовило невиконання судового рішення в повному обсязі, тому суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» є неправомірною та підлягає скасуванню, а виконавче провадження – поновленню. Отже, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2016 року немає. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1063цс17 Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні богу в іноземній валюті визначені у статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин). За положеннями частини третьої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення в боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що судове рішення не може змінювати зміст договірного зобов’язання, що існувало між сторонами, тобто воно залишається грошовим зобов’язанням в іноземній валюті, а тому судове рішення підлягає примусовому виконанню з урахуванням особливостей, визначених статтею 53 Закону України «Про виконавче провадження». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1063цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A199014873893BEC22581E9004CCC45
  9. Подав позов фізичної особи про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, до якого додав заяву про вжиття заходіів забезпечення позову шляхом накладення заборони вчиняти будь-які дії щодо поділу та/або об’єднання та/або відчуження у будь-який спосіб земельної ділянки. Суддя виніс ухвалу, якою мою заяву задовільнив. Відповідно до ст. 153 ЦПК ухвала підлягає негайному виконанню. Отримав на руки ухвалу і 19.10.2016р. звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі ухвали про забезпечення позову. Проте сьогодні зателефонували із виконавчої і ссилаючись на ч. 2 ст. 26 ЗУ "Про виконавче провадження" попросили сплатити авансовий внесок у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати - 1450 грн. Цитую цю статтю Закону: "2. До заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи." Поясніть хто знає: 1. Чому я як стягувач маю платити авансовий внесок за виконання ухвали (не рішення) про забезпечення позову? 2. Чому саме 1450 грн., а не 1378 грн.? 3. Чи повернуть мені ці кошти після виконання? Якщо так, то які суму? Дякую
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд» про визнання правочину недійсним, поділ майна та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року, в с т а н о в и л а : У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи тим, що 21 листопада 2012 року Печерським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 S_1 частину вартості спільного майна подружжя в сумі 5 639 343 грн. 14 коп. На підставі вказаного рішення видано виконавчий лист, який пред'явлено до виконання до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, виконавче провадження НОМЕР_1. Крім того, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року у справі № 757/2129/14-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за S_1 частки у спільному майні подружжя, що складає 11 154 421 грн. 02 коп., а також судові витрати у розмірі 3 441 грн. На підставі вказаного рішення Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження НОМЕР_2. Враховуючи, що зобов'язання сторін у виконавчих провадженнях є однорідними з огляду на їх матеріальний зміст та юридичну природу виникнення, та є зустрічними, заявник ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог в порядку ст. 601 ЦК України. З урахуванням вказаної заяви про зарахування однорідних вимог, ОСОБА_1 просила визнати виконавчі листи у виконавчих провадженнях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 такими, що не підлягають виконанню. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статей 324, 293 ЦПК України при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з неможливості здійснення зарахування зустрічних вимог з огляду на ухвалу касаційного суду про зупинення виконання рішення суду, за яким відкрито виконавче провадження НОМЕР_2, відсутності доказів отримання стягувачем заяви про зарахування вимог, відтак як наслідок зобов’язання сторін не є припиненими. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу ОСОБА_1, керувався тим, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2014 року, від 31 липня 2014 року, суд касаційної інстанції приймав до розгляду заяви про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій, якими було відмовлено у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року суд виходив з того, що питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 324, 293 ЦПК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції. Ураховуючи вищезазначене, суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу, дійшов обґрунтованого висновку, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову у задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено, оскільки така ухвала не є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Отже, у справі, яка переглядається, статті 324, 293 ЦПК України судом застосовано правильно і рішення суду касаційної інстанції у ній є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1970цс17 Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-1970цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B152B634F95C3914C22581E1004BE2E7
  11. Такая ситуация. Муж с женой жили гражданским браком. Родился ребенок, дочка. По инициативе жены они разошлись, суд присудил алименты в размере 350 гривен ежемесячно. У жены новый богатый муж, она требует, чтобы прежний совершенно не виделся с дочерью, взамен ей не нужны алименты. Через четыре года, ни с того ни с сего, объявляется исполнительная служба, арестовывает зерно, полученное бывшим мужем в агрофирме и требует немедленно погасить долг. Он не против платить алименты, но не всё сразу и хочет, видеться с дочерью хотя бы несколько раз в месяц. На прямой контакт бывшая жена не выходит.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням начальника міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1 за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року начальник міського відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції (далі – МВДВС Ужгородського МРУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки у спільній сумісній власності боржника ОСОБА_1. Начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ зазначав, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. Посилаючись на те, що боржник добровільно заборгованості не сплачує; належного йому на праві власності майна не виявлено, але встановлено, що набутий за час шлюбу будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3, є спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3, начальник МВДВС Ужгородського МРУЮ просив визначити частку майна боржника у спільному сумісному майні подружжя – 1/2 цього будинку. Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 16 листопада 2015 року подання начальника МВДВС України Ужгородського МРУЮ задовольнив: визначив частку майна ОСОБА_1 – 1/2 будинку АДРЕСА_1. Апеляційний суд Закарпатської області 26 січня 2016 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 листопада 2015 року скасував та постановив нову ухвалу, якою в задоволенні подання МВДВС Ужгородського МРУЮ відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року ухвалу апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 379 цього Кодексу, статті 50, частини шостої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», частини другої статті 370 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що державний виконавець МВДВС Ужгородського МРУЮ відкрив виконавче провадження за виконавчим написом, виданим 26 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 2 млн 718 тис. 849 грн 80 коп. З 29 січня 2000 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. На підставі договору дарування від 1 липня 2003 року ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку АДРЕСА_1 та розташований на ній незакінчений будівництвом житловий будинок. Відповідно до додаткової угоди №1 до кредитного договору від 19 вересня 2005 року ОСОБА_3 уклала з Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» цільовий кредитний договір, за яким банк надав їй 78 тис. доларів США для закупівлі будівельних матеріалів та завершення будівельних робіт. ОСОБА_3 отримувала кредитні кошти особисто чотирма траншами, за які вона особисто придбавала всі будівельні матеріали для завершення будівництва зазначеного будинку та оплачувала будівельні роботи, що підтверджується чеками на її ім’я. Відповідно до довідки податкової інспекції та копій звітів суб’єкта малого підприємства саме ОСОБА_3 повертала кредит і проценти за користування ним. Участі ОСОБА_1 у будівництві вказаного будинку та наданні фінансової допомоги суди не встановили. Згідно з реєстраційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 5 листопада 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 5 квітня 2007 року. Постановляючи ухвалу про задоволення подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, суд першої інстанції вважав, що оскільки право власності на спірний будинок ОСОБА_3 набула, перебуваючи в шлюбі з боржником, то цей будинок є спільною сумісною власністю подружжя, та дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 379 ЦПК України та статтями 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження», для визначення частки боржника в цьому майні, яка становить 1/2 його частину. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні подання начальника МВДВС Ужгородського МРУЮ, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що з урахуванням норм статей 57, 60 Сімейного кодексу України, статей 368, 370 ЦК України, статей 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження» підстави для визначення частки боржника у спірному будинку відсутні, оскільки цей будинок як об’єкт незавершеного будівництва за договором дарування отримала особисто дружина боржника, яка в подальшому добудувала його за особисті кошти та особистою працею, тому вказаний будинок не вважається спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю дружини боржника. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11, 24 липня 2014 року, 25 квітня, 18 листопада 2016 року та ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах цього ж суду від 29 жовтня 2014 року, 1 липня, 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, установивши, що спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, встановлено різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 26 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-1523цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9ECE22B4790557E7C22581B40037840F
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Рівненського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» про визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області у цивільній справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитом; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Рівненського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаною скаргою, в якій просило визнати незаконною та скасувати постанову відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції (далі - ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області) від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження, оскільки боржник ОСОБА_1 недоплатив банку 9 664, 33 доларів США. Станом на 11 листопада 2015 року відповідно до довідки АТ «Ощадбанк» про стан заборгованості ОСОБА_1 від 11 листопада 2015 року залишок простроченої позики за виконавчим листом від 30 травня 2011 року НОМЕР_1 становить 8 865,82 доларів США та пеня в сумі 798,51 дол. США, а тому державним виконавцем не в повному обсязі стягнуто заборгованість і 07 травня 2015 року закінчено виконавче провадження. Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року визнано правомірною постанову державного виконавця Володимирецького РУЮ від 07 травня 2015 року. Відмовлено за безпідставністю у скасуванні постанови державного виконавця ОСОБА_3 ВДВС Володимирецького РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено, ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року скасовано, скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено. Визнано незаконною та скасовано постанову державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 30 травня 2015 року Володимирецьким районним судом Рівненської області видано виконавчий лист НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ВАТ «Державний Ощадний банк України» заборгованості за кредитним договором від 11 квітня 2007 року НОМЕР_2 у сумі 27 705,67 доларів США, що еквівалентно 219 834 грн. 67 коп. По примусовому виконанню рішення суду державним виконавцем ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 10 червня 2011 року НОМЕР_3. Згідно з квитанцією ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року НОМЕР_4 ОСОБА_1 сплатив суму заборгованості у розмірі, визначеному рішенням суду, а саме у національній валюті України - гривні, у розмірі 219 834 грн. 67 коп. Постановою ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області від 04 листопада 2015 року виконавче провадження закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження». Відмовляючи в задоволенні указаної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» про скасування постанови державного виконавця ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області ОСОБА_3 про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець стягнув на користь скаржника з ОСОБА_1 заборговану суму доларів США в еквіваленті до гривні, що станом на день ухвалення рішення складало 219 834 грн. 67 коп., оскільки згідно з ч. 1 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом на Україні є гривня. При цьому суд дійшов висновку, що державний виконавець не уповноважений самовільно збільшувати суму, вказану в гривнях до долара США під час здійснення виконавчого провадження, тому, виконавши рішення Володимирецького районного суду від 01 березня 2011 року, він закінчив виконавче провадження постановою від 07 травня 2015 року. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про задоволення скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – РОУ АТ «Ощадбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що державним виконавцем з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, оскільки сплатою боржником 219 834, 67 грн. згідно квитанції від 29 квітня 2015 року у повному обсязі не виконано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області, так як сума, що підлягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що державним виконавцем не порушено вимоги ч. 3 ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішенням суду борг стягнуто в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту за курсом Національного банку України на час вирішення спору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Закінчуючи виконавче провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, державний виконавець ОСОБА_3 виходив з того, що боржником ОСОБА_1 на підставі квитанції ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року фактично виконано виконавчий лист НОМЕР_1, виданий Володимирецьким районним судом, про стягнення 221 654, 67 грн. Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду (221 654, 67 грн.), а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження». Отже у справі, яка переглядається, положення пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV апеляційним та касаційним судами застосовано не правильно, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1445цс17 Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, а тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1445цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9AF134B75BD49245C22581A3002C7CD0
  14. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року Справа № 914/1220/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Губенко Н.М. суддів Євсікова О.О. Картере В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Львівобленерго" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 22.02.2017 та на постанову від Львівського апеляційного господарського суду 03.05.2017 за скаргою Публічного акціонерного товариства "Львівобленерго" на дії Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції у справі № 914/1220/14 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Львівобленерго" до Дочірнього підприємства "Житлово-експлуатаційна контора" Відкритого акціонерного товариства "Львівський ДБК-2" про стягнення коштів у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача повідомлений, але не з'явився; - відповідача - ДВС повідомлений, але не з'явився; повідомлений, але не з'явився; Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 21.08.2017, у зв'язку із відпусткою судді Барицької Т.Л., призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 914/1220/14. Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 21.08.2017, у зв'язку із відпусткою судді Барицької Т.Л., для розгляду справи № 914/1220/14 визначено наступний склад суддів: головуючий суддя - Губенко Н.М. (доповідач), судді Євсіков О.О., Картере В.І. ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго" звернулось до Господарського суду Львівської області зі скаргою на дії Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, в якій просило: - визнати дії та рішення державного виконавця Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції Зелінка В.В. щодо повернення наказу № 914/1220/14 від 10.06.2014 стягувачу без прийняття до виконання такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства; - зобов'язати державного виконавця Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції Зелінка В.В. прийняти до виконання наказ № 914/1220/14 від 10.06.2014, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 22.02.2017 у справі № 914/1220/14 (суддя Кітаєва С.Б.), залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 03.05.2017 (колегія суддів у складі: Скрипчук О.С. - головуючий суддя, судді Дубник О.П., Матущак О.І.), відхилено скаргу Публічного акціонерного товариства "Львівобленерго" на дії Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції. Не погоджуючись з ухвалою місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, Приватне акціонерне товариство "Львівобленерго" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 22.02.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 03.05.2017 у справі № 914/1220/14, та прийняти нове рішення, яким зобов'язати державного виконавця Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції Зелінка В.В. прийняти до виконання наказ № 914/1220/14 від 10.06.2014, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду Львівської області від 23.05.2014 року у даній справі стягнуто з Дочірнього підприємства "Житлово-експлуатаційна контора" Відкритого акціонерного товариства "Львівського ДБК-2" на користь Публічного акціонерного товариства "Львівобленерго" 6268,72 грн. недоврахованої електричної енергії 10.06.2014 на виконання рішення Господарського суду Львівської області було видано наказ. 24.06.2014 ПАТ "Львівобленерго" звернулося до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції із заявою про прийняття наказу Господарського суду Львівської області від 10.06.2014 № 914/1220/14 до виконання. Постановою Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції від 26.12.2014 виконавчий документ від 10.06.2014 № 914/1220/14 повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження". 17.05.2015 ПАТ "Львівобленерго" вдруге звернулось до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції із заявою про прийняття наказу Господарського суду Львівської області від 10.06.2014 № 914/1220/14 до виконання. Постановою Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції від 24.06.2016 виконавчий документ від 10.06.2014 № 914/1220/14 повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження". 09.11.2016 ПАТ "Львівобленерго" втретє звернулося до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції із заявою № 119-4022/2 про прийняття (повторно) до виконання наказу Господарського суду Львівської області від 10.06.2014 № 914/1220/14. 07.12.2016 на адресу ПАТ "Львівобленерго" надійшло від Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції повідомлення від 15.11.2016 № В-3/27645 про повернення стягувачу виконавчого документа без прийняття до виконання на підставі п. 8 ч. 4 ст. 4 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 у зв'язку із тим, що позивачем не було надано доказів, що підтверджують сплату ним авансового внеску. Обґрунтовуючи скаргу на дії Шевченківського відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, позивач посилався на те, що виконавче провадження у цій справі не було завершене на час введення в дію Закону України "Про виконавче провадження" в редакції від 02.06.2016 № 1404-VIII, а тому державний виконавець безпідставно застосував до цих правовідносин положення Закону в цій редакції, а не редакцію Закону від 21.04.1999 № 606-XIV, яка не передбачала, що позивач при зверненні із заявою про прийняття наказу до виконання зобов'язаний був сплачувати авансовий внесок. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 05.10.2016 набрав чинності Закон України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 (до 05.10.2016 діяла редакція Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-XIV (зі змінами)). Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Згідно із п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Оскільки поняття "завершення виконавчого провадження" не визначено в Законі України "Про виконавче провадження" ні в редакції від 21.04.1999 № 606-XIV, ні від 02.06.2016 № 1404-VIII, суди попередніх інстанцій, здійснивши аналіз вказаного Закону (в обох редакціях), прийшли до правильного висновку, що завершенням виконавчого провадження є такі дії державного виконавця (винесення органом ДВС відповідної постанови) якими припиняється можливість вчинення ним дій у даному виконавчому провадженні. У зв'язку із тим, що на момент звернення ПАТ "Львівобленерго" із заявою № 119-4022/2 від 09.11.2016 наказ від 10.06.2014 № 914/1220/14 не виконувався ВДВС, попереднє виконавче провадження було завершене, суди прийшли до обґрунтованого висновку, що державний виконавець правомірно керувався Законом України "Про виконавче провадження" в редакції від 02.06.2016 № 1404-VIII. Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Оскільки ПАТ "Львівобленерго" при пред'явленні 09.11.2016 наказу Господарського суду Львівської області № 914/1220/14 від 10.06.2014 до виконання, авансового внеску не сплатив, чим порушив вимог ч. 2 ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до правильного висновку, що державний виконавець повертаючи виконавчий документ без прийняття до виконання діяв відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 та підстави для задоволення скарги ПАТ "Львівобленерго" відсутні. Згідно із ст. 11113 ГПК України касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду. Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Посилання скаржника в касаційній скарзі на те, що поверненням виконавчого документу не завершується виконавче провадження, то вони були предметом розгляду апеляційного господарського суду, який правомірно вказав на їх безпідставність, оскільки під час повторного звернення попереднє виконавче провадження не відновлюється, а відкривається та розпочинається нове виконавче провадження. Всі інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції, з огляду на приписи ст. ст. 1115, 1117 ГПК України. Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14). Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані ухвала місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111, 11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Львівобленерго" залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду Львівської області від 22.02.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 03.05.2017 у справі № 914/1220/14 залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді О.О. ЄВСІКОВ В.І. КАРТЕРЕ http://reyestr.court.gov.ua/Review/68478040
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Гуменюка В.І., Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із заявою про визнання виконавчих листів, виданих на підставі заочного рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 серпня 2013 року в цивільній справі № 415/10089/12 за позовом Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, такими, що не підлягають виконанню. Суди розглядали справу неодноразово. Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області ухвалою від 23 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 березня 2016 року, відмовив у задоволені заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 квітня 2016 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на вказані ухвали судів першої та апеляційної інстанцій. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 травня 2016 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 квітня 2016 року скасувала, касаційне провадження у справі закрила. У заяві ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року та передачу справи на розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 293, 324 цього Кодексу. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судового рішення, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаються на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 25 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд касаційної інстанції, закриваючи провадження в справі, виходив з того, що відповідно до статті 324 ЦПК України касаційному оскарженню не підлягають ухвали щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Проте в наданих для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 25 лютого 2016 року суд касаційної інстанції розглянув по суті касаційні скарги на ухвали судів про відмову в задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 293, 324 ЦПК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 281 частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Верховний Суду України у своїх постановах від 24 червня 2015 року (№ 6-608цс15) та 13 квітня 2016 року (№ 6-599цс16) висловив правову позицію щодо застосування положень пункту 281 частини першої статті 293, статті 324 ЦПК України, зазначивши, що ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження та реалізації громадянином його «права на суд», гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, то зазначене судове рішення перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції. Тому вказані судові рішення не підлягають оскарженню в касаційному порядку. Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (№ 6-701цс16). Разом з тим, хоча суд касаційної інстанції неправильно застосував зазначені норми процесуального права, вказавши, що касаційному оскарженню не підлягають ухвали про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, але правильно вирішив заяву по суті, закривши касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М.Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1990цс16 Відповідно до пункту 281 частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1990цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0FC9A316973D0275C2258199004DE0AA
  16. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65038837 Державний герб України УХВАЛА іменем україни 15 лютого 2017 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Східно-Український банк «Грант» до ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, треті особи: приватне підприємство «Ажио-Плюс», Шоста одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_6, на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду зі скаргою, в якій просить скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рагімової А.Н. ВП № 49643304 від 15 грудня 2015 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 509/2261/13-ц та постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Онопрієнко І.В. ВП № 49643304 від 22 грудня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. ОСОБА_3 посилалась на те, що державний виконавець у порушення ст. 24 п.1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» відкрив виконавче провадження за заявою стягувача - публічного акціонерного товариства «Східно-Український банк «Грант») далі - ПАТ «Східно-Український банк «Грант», який в свою чергу звернувся до виконавчої служби з заявою про примусове виконання рішення суду, та пропустив строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання. Зазначала, що стягувач ПАТ «Східно-Український банк «Грант», отримавши 19 листопада 2013 року шість виконавчих листів № 09/2261/13ц на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року, яким було задоволено позов ПАТ «Східно-Український банк «Грант» та у рахунок погашення заборгованості ПП «Ажио-Плюс» перед ПАТ «Східно-Український Банк «Грант» за кредитним договором від 19 серпня 2010 року з додатковими угодами було звернено стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарчими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею 0,1500 га, за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1, ці виконавчі документи своєчасно до виконавчої служби не подав. Пропустивши строк, ПАТ «Східно-Український банк «Грант» 10 червня 2015 року звернувся до суду з заявою про поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання та ухвалою апеляційного суду Одеської області йому було відмовлено в задоволенні цієї заяви. Отже, стягувач не мав права пред'являти виконавчий лист до виконання, а державні виконавці, у свою чергу, не мали права відкривати виконавче провадження, накладати арешт на майно боржника. У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою, в якій просив скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рагімової А.Н. ВП № 49670212 від 15 грудня 2015 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 509/2261/13-ц та постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Онопрієнко І.В. ВП № 49643304 від 22 грудня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а також просив поновити строк на оскарження вищевказаних постанов. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 січня 2016 року скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4. об'єднано в одне провадження. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 липня 2016 року, у задоволенні скарг ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, поданій представником - ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просять скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що стягувач ПАТ «Східно-Український банк «Грант» пред'явив виконавчий лист № 509/2261/13ц від 5 вересня 2013 року, виданий 19 листопада 2013 року Овідіопольським районним судом Одеської області на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року до закінчення строку пред'явлення виконавчого документу до виконання, оскільки строк пред'явлення вказаного виконавчого листа неодноразово переривався його пред'явленням до виконання, та знову поновлювався ще на один рік, у зв'язку з відмовою у відкритті виконавчого провадження, а тому державний виконавець обґрунтовано відкрив виконавче провадження. У зв'язку з відкриттям виконавчого провадження на підставі вимог закону, в подальшому державним виконавцем було винесено законні та обґрунтовані постанови про арешт майна боржників та оголошення заборони на його відчуження. З таким висновком судів погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом установлено, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року, що набрало законної сили, у справі за позовом ПАТ «Східно-український банк «Грант» до ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, треті особи: ПП «Ажио-Плюс», Шоста одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки, частково задоволено позовні вимоги ПАТ «Східно-Український банк «Грант». У рахунок погашення заборгованості ПП «Ажио-Плюс» за кредитним договором від 19 серпня 2010 року з додатковими угодами до нього у розмірі 753 677,83 доларів США, з яких: 709 956,03 доларів США - заборгованість за кредитом, 42 734,56 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами, 987,24 доларів США - пені за прострочення сплати процентів а користування кредитними коштами, звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарчими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею 0,1500 га за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1, шляхом продажу цих предметів іпотеки з прилюдних торгів за початковою ціною предмета іпотеки для їх подальшої реалізації, встановленої на рівні, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. 19 листопада 2013 року Овідіопольським районним судом Одеській області на підставі заяви ПАТ «Східно-Український банк «Грант» було видано виконавчі листи на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року щодо кожного з боржників. 2 грудня 2013 року виконавчий лист, за яким боржниками є ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були пред'явлені представником ПАТ «Східно-Український банк «Грант» до виконання у відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області. 3 грудня 2013 року головним державним виконавцем Кравець О.В., відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо боржника ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про що було винесені постанови від 3 грудня 2013 року. 25 листопада 2015 року виконавчий лист № 509/2261/13ц, за яким боржником є ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було пред'явлено представником ПАТ «Східно-Український банк «Грант» до виконання у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області. 25 листопада 2015 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо боржників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на виконавчому листі було проставлено відповідну відмітку, яку було скріплено підписом державного виконавця та печаткою органу державної виконавчої служби. 9 грудня 2015 року виконавчий лист № 509/2261/13ц, за яким боржником є ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було пред'явлено представником ПАТ «Східно-Український банк «Грант» до виконання за належною підвідомчістю у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Відповідно до ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно ст. 387 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України «Про виконавче провадження», ст. 17 якого визначено, що примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, зокрема на підставі виконавчих листів, виданих судом. Відповідно до п. 2 ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року з наступного дня після набрання рішенням законної сили. За змістом ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження» строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа до виконання;2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. Вирішуючи спір, суди вважали, що вказані вище виконавчі листи пред'явлені до виконання в межах встановленого законом строку, оскільки 3 грудня 2014 року державним виконавцем другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо боржників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про що на виконавчому листі було проставлено відповідну відмітку, яку було скріплено підписом державного виконавця та печаткою органу державної виконавчої служби. При цьому суди не врахували таке. Так, у листі Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 25 травня 2016 року зазначено, що згідно з книгою реєстрації вхідної кореспонденції про відкриття виконавчого провадження та Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень встановлено, що виконавчі листи № 509/2261/13-ц, видані 19 листопада 2013 року Овідіопольським районним судом Одеської області на користь ПАТ «Східно-Український банк «Гарант» відносно боржників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також відносно боржників ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, у рахунок погашення заборгованості ПП «Ажио-Плюс» перед ПАТ «Східно-Український банк «Грант» на примусовому виконанні у відділі не перебували та не надходили. При цьому державними виконавцями відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ 3 грудня 2014 року зазначені виконавчі листи отримані за відсутності відомостей про посаду, ініціалів і прізвища особи, яка завірила цей документ печаткою другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ, що є порушенням вимог п. 5.4 Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 2274/5 від 25 грудня 2008 року. Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження протягом трьох робочих днів, а за рішенням, що підлягає негайному виконанню,- не пізніше наступного робочого дня з дня надходження виконавчого документа і не пізніше наступного дня надсилає її заявникові разом з виконавчим документом. Суди наведене не врахували, не дали оцінку наявності/відсутності доказів пред'явлення виконавчих листів до виконання до другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ та винесення такої постанови. Виходячи з аналізу ст. ст. 24, 25, 26 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, у протилежному випадку державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, так як строк пред'явлення для примусового виконання закінчився, про що виносить відповідну постанову. Крім того, державними виконавцями ПВВР Департаменту ДВС МЮУ 15 грудня 2015 року винесено постанови про відкриття виконавчих проваджень за вказаними виконавчими листами. Відповідно до норм ст. 72 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Східно-український банк «Грант» про поновлення пропущеного строку для пред'явлення до виконання виконавчих листів, виданих Овідіопольським районним судом Одеської області 19 листопада 2013 року на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року, у зв'язку з пропуском строку такого пред'явлення. Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суди не звернули увагу на те, що першим пред'явленням виконавчих документів, виданих 19 листопада 2013 року Овідопольським районним судом м. Одеси на виконання рішення цього суду від 5 вересня 2013 року процесуальний строк його пред'явлення було перервано, і час, що минув до переривання строку не зараховується до нового строку, який починається з дня його повернення, тобто з 3 грудня 2013 року - дати отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження Головного управління юстиції в Одеській області. Проте повторне звернення стягувача з цими виконавчими документами мало місце 25листопада 2015 року, тобто поза межами строку, встановленого положеннями Закону України «Про виконавче провадження» та після постановлення ухвали апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2015 року про відмову у задоволенні заяви про поновлення строку для пред'явлення виконавчих листів до виконання. Крім того, відповідно до пп. 1.5, 1.12, 1.12.1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 основною інформаційною базою при здійсненні виконавчих дій є Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень. Відомості вносяться до Єдиного реєстру виконавчих проваджень державним виконавцем одночасно з виготовленням документа, на підставі якого вчиняється виконавча дія. Під час здійснення виконавчого провадження державний виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, зав, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами. Суди на вказане уваги не звернули, не дали оцінку тому, чи державні виконавці, отримавши виконавчі листи, перевірили наявність/відсутність відомостей щодо вчинення виконавчих дій на виконання цих листів. Отже, висновки судів про те, що стягувач пред'явив зазначені виконавчі документи до виконання в межах строку, встановленого законодавством, оскільки такий строк перервався 3 грудня 2014 року, а державні виконавці, отримавши виконавчі листи, здійснили необхідну перевірку виконавчого документу, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_6, задовольнити. Ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик
  17. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/46699698 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 червня 2015 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П., Савченко В.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_4 на постанову державного виконавця Першотравневого відділу державної виконавчої служби Чернівецького міського управління юстиції, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на ухвалу Першотравневого районного суду Чернівецької області від 26 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 01 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеною скаргою, обґрунтовуючи її тим, що постановою державного виконавця Першотравневого відділу державної виконавчої служби Чернівецького міського управління юстиції (далі - Першотравневий ВДВС Чернівецького МУЮ) від 17 жовтня 2014 року відкрито виконавче провадження ВП № 45128123 за виконавчим листом, виданим Першотравневим районним судом м. Чернівці 09 липня 2013 року, про стягнення з нього на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в розмірі 2 839 888 грн 38 коп. Посилаючись на те, що ця постанова є незаконною, оскільки строк пред'явлення вказаного виконавчого листа до виконання сплив 14 червня 2014 року, а ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося із заявою про прийняття виконавчого документа до виконання лише 14 жовтня 2014 року, просив визнати дії державного виконавця неправомірними та скасувати постанову від 17 жовтня 2014 року про відкриття виконавчого провадження ВП № 45128123. Ухвалою Першотравневого районного суду Чернівецької області від 26 лютого 2015 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 01 квітня 2015 року, скаргу ОСОБА_4 задоволено. Визнано неправомірною та скасовано постанову державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 17 жовтня 2014 року № 45128123 про відкриття виконавчого провадження. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати оскаржувані ухвали і постановити нову ухвалу про відмову у задоволенні скарги, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що строк пред'явлення виконавчого листа до виконання відповідачем пропущений, питання про поновлення зазначеного строку стягувачем в судовому порядку не вирішувалось. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові ухвали постановлені із додержанням норм процесуального права, а тому підстав для її зміни чи скасування немає. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваних ухвал. Керуючись ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Ухвалу Першотравневого районного суду Чернівецької області від 26 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 01 квітня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:В.І. Амелін В.П. Гончар В.О. Савченко
  18. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65038837 Державний герб України УХВАЛА іменем україни 15 лютого 2017 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Східно-Український банк «Грант» до ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, треті особи: приватне підприємство «Ажио-Плюс», Шоста одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_6, на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду зі скаргою, в якій просить скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рагімової А.Н. ВП № 49643304 від 15 грудня 2015 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 509/2261/13-ц та постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Онопрієнко І.В. ВП № 49643304 від 22 грудня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. ОСОБА_3 посилалась на те, що державний виконавець у порушення ст. 24 п.1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» відкрив виконавче провадження за заявою стягувача - публічного акціонерного товариства «Східно-Український банк «Грант») далі - ПАТ «Східно-Український банк «Грант», який в свою чергу звернувся до виконавчої служби з заявою про примусове виконання рішення суду, та пропустив строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання. Зазначала, що стягувач ПАТ «Східно-Український банк «Грант», отримавши 19 листопада 2013 року шість виконавчих листів № 09/2261/13ц на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року, яким було задоволено позов ПАТ «Східно-Український банк «Грант» та у рахунок погашення заборгованості ПП «Ажио-Плюс» перед ПАТ «Східно-Український Банк «Грант» за кредитним договором від 19 серпня 2010 року з додатковими угодами було звернено стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарчими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею 0,1500 га, за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1, ці виконавчі документи своєчасно до виконавчої служби не подав. Пропустивши строк, ПАТ «Східно-Український банк «Грант» 10 червня 2015 року звернувся до суду з заявою про поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання та ухвалою апеляційного суду Одеської області йому було відмовлено в задоволенні цієї заяви. Отже, стягувач не мав права пред'являти виконавчий лист до виконання, а державні виконавці, у свою чергу, не мали права відкривати виконавче провадження, накладати арешт на майно боржника. У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою, в якій просив скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рагімової А.Н. ВП № 49670212 від 15 грудня 2015 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа № 509/2261/13-ц та постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Онопрієнко І.В. ВП № 49643304 від 22 грудня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а також просив поновити строк на оскарження вищевказаних постанов. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 січня 2016 року скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4. об'єднано в одне провадження. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 22 липня 2016 року, у задоволенні скарг ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, поданій представником - ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просять скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що стягувач ПАТ «Східно-Український банк «Грант» пред'явив виконавчий лист № 509/2261/13ц від 5 вересня 2013 року, виданий 19 листопада 2013 року Овідіопольським районним судом Одеської області на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року до закінчення строку пред'явлення виконавчого документу до виконання, оскільки строк пред'явлення вказаного виконавчого листа неодноразово переривався його пред'явленням до виконання, та знову поновлювався ще на один рік, у зв'язку з відмовою у відкритті виконавчого провадження, а тому державний виконавець обґрунтовано відкрив виконавче провадження. У зв'язку з відкриттям виконавчого провадження на підставі вимог закону, в подальшому державним виконавцем було винесено законні та обґрунтовані постанови про арешт майна боржників та оголошення заборони на його відчуження. З таким висновком судів погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом установлено, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року, що набрало законної сили, у справі за позовом ПАТ «Східно-український банк «Грант» до ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, треті особи: ПП «Ажио-Плюс», Шоста одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки, частково задоволено позовні вимоги ПАТ «Східно-Український банк «Грант». У рахунок погашення заборгованості ПП «Ажио-Плюс» за кредитним договором від 19 серпня 2010 року з додатковими угодами до нього у розмірі 753 677,83 доларів США, з яких: 709 956,03 доларів США - заборгованість за кредитом, 42 734,56 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами, 987,24 доларів США - пені за прострочення сплати процентів а користування кредитними коштами, звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарчими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею 0,1500 га за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1, шляхом продажу цих предметів іпотеки з прилюдних торгів за початковою ціною предмета іпотеки для їх подальшої реалізації, встановленої на рівні, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. 19 листопада 2013 року Овідіопольським районним судом Одеській області на підставі заяви ПАТ «Східно-Український банк «Грант» було видано виконавчі листи на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року щодо кожного з боржників. 2 грудня 2013 року виконавчий лист, за яким боржниками є ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були пред'явлені представником ПАТ «Східно-Український банк «Грант» до виконання у відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області. 3 грудня 2013 року головним державним виконавцем Кравець О.В., відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо боржника ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про що було винесені постанови від 3 грудня 2013 року. 25 листопада 2015 року виконавчий лист № 509/2261/13ц, за яким боржником є ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було пред'явлено представником ПАТ «Східно-Український банк «Грант» до виконання у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області. 25 листопада 2015 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо боржників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на виконавчому листі було проставлено відповідну відмітку, яку було скріплено підписом державного виконавця та печаткою органу державної виконавчої служби. 9 грудня 2015 року виконавчий лист № 509/2261/13ц, за яким боржником є ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було пред'явлено представником ПАТ «Східно-Український банк «Грант» до виконання за належною підвідомчістю у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Відповідно до ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно ст. 387 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України «Про виконавче провадження», ст. 17 якого визначено, що примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, зокрема на підставі виконавчих листів, виданих судом. Відповідно до п. 2 ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року з наступного дня після набрання рішенням законної сили. За змістом ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження» строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа до виконання;2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. Вирішуючи спір, суди вважали, що вказані вище виконавчі листи пред'явлені до виконання в межах встановленого законом строку, оскільки 3 грудня 2014 року державним виконавцем другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції було відмовлено у відкритті виконавчого провадження щодо боржників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про що на виконавчому листі було проставлено відповідну відмітку, яку було скріплено підписом державного виконавця та печаткою органу державної виконавчої служби. При цьому суди не врахували таке. Так, у листі Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції від 25 травня 2016 року зазначено, що згідно з книгою реєстрації вхідної кореспонденції про відкриття виконавчого провадження та Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень встановлено, що виконавчі листи № 509/2261/13-ц, видані 19 листопада 2013 року Овідіопольським районним судом Одеської області на користь ПАТ «Східно-Український банк «Гарант» відносно боржників ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також відносно боржників ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, у рахунок погашення заборгованості ПП «Ажио-Плюс» перед ПАТ «Східно-Український банк «Грант» на примусовому виконанні у відділі не перебували та не надходили. При цьому державними виконавцями відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ 3 грудня 2014 року зазначені виконавчі листи отримані за відсутності відомостей про посаду, ініціалів і прізвища особи, яка завірила цей документ печаткою другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ, що є порушенням вимог п. 5.4 Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 2274/5 від 25 грудня 2008 року. Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження протягом трьох робочих днів, а за рішенням, що підлягає негайному виконанню,- не пізніше наступного робочого дня з дня надходження виконавчого документа і не пізніше наступного дня надсилає її заявникові разом з виконавчим документом. Суди наведене не врахували, не дали оцінку наявності/відсутності доказів пред'явлення виконавчих листів до виконання до другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ та винесення такої постанови. Виходячи з аналізу ст. ст. 24, 25, 26 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, у протилежному випадку державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, так як строк пред'явлення для примусового виконання закінчився, про що виносить відповідну постанову. Крім того, державними виконавцями ПВВР Департаменту ДВС МЮУ 15 грудня 2015 року винесено постанови про відкриття виконавчих проваджень за вказаними виконавчими листами. Відповідно до норм ст. 72 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Східно-український банк «Грант» про поновлення пропущеного строку для пред'явлення до виконання виконавчих листів, виданих Овідіопольським районним судом Одеської області 19 листопада 2013 року на виконання рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 5 вересня 2013 року, у зв'язку з пропуском строку такого пред'явлення. Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суди не звернули увагу на те, що першим пред'явленням виконавчих документів, виданих 19 листопада 2013 року Овідопольським районним судом м. Одеси на виконання рішення цього суду від 5 вересня 2013 року процесуальний строк його пред'явлення було перервано, і час, що минув до переривання строку не зараховується до нового строку, який починається з дня його повернення, тобто з 3 грудня 2013 року - дати отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження Головного управління юстиції в Одеській області. Проте повторне звернення стягувача з цими виконавчими документами мало місце 25листопада 2015 року, тобто поза межами строку, встановленого положеннями Закону України «Про виконавче провадження» та після постановлення ухвали апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2015 року про відмову у задоволенні заяви про поновлення строку для пред'явлення виконавчих листів до виконання. Крім того, відповідно до пп. 1.5, 1.12, 1.12.1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 основною інформаційною базою при здійсненні виконавчих дій є Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень. Відомості вносяться до Єдиного реєстру виконавчих проваджень державним виконавцем одночасно з виготовленням документа, на підставі якого вчиняється виконавча дія. Під час здійснення виконавчого провадження державний виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, зав, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами. Суди на вказане уваги не звернули, не дали оцінку тому, чи державні виконавці, отримавши виконавчі листи, перевірили наявність/відсутність відомостей щодо вчинення виконавчих дій на виконання цих листів. Отже, висновки судів про те, що стягувач пред'явив зазначені виконавчі документи до виконання в межах строку, встановленого законодавством, оскільки такий строк перервався 3 грудня 2014 року, а державні виконавці, отримавши виконавчі листи, здійснили необхідну перевірку виконавчого документу, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_6, задовольнити. Ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 6 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 22 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик
  19. заново http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61398719 Державний герб України У Х В А Л А іменем україни 14 вересня 2016 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Гримич М.К., Кафідової О.В., КолодійчукаВ.М., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом скаргою ОСОБА_3 на бездіяльність державних виконавців відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Пожоги Георгія Ілліча та КривкаВіталія Васильовича за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_6, на ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 09 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаною скаргою, посилаючись на те, що на виконанні у відділі державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції знаходиться виконавчий лист від 10 березня 2015 року, виданий Строжинецьким районним судом Чернівецької області на виконання рішення цього суду від 25 липня 2014 року про стягнення з нього на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») заборгованості у розмірі 1 287 663 грн. 36 коп. Зазначав, що копій постанов про відкриття виконавчого провадження від 24 вересня 2015 року по виконанню вказаного судового рішення державний виконавець йому не надсилав. Крім того, вчиняючи виконавчі дії в рамках вказаного виконавчого провадження та накладаючи арешт на рахунки фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, державні виконавці діяли всупереч закону, оскільки згаданим вище рішенням заборгованість стягнута з ОСОБА_3 як фізичної особи, а не фізичної особи-підприємця. Враховуючи викладене, заявник просив визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця, яка полягає у ненаправленні ОСОБА_3 копій постанов про відкриття виконавчого провадження від 24 вересня 2015 року рекомендованим листом з повідомленням про вручення у строк, встановлений законом, визнати незаконними дії державного виконавця, які порушують ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» і полягають у незаконному арешті коштів, що містяться на рахунках, належних суб'єкту господарювання ОСОБА_3, скасувати постанову державного виконавця від 14 жовтня 2015 року про арешт коштів, які містяться на рахунку № НОМЕР_1, відкритому в публічному акціонерному товаристві «Енергобанк» (далі - ПАТ «Енергобанк»), що належить суб'єкту господарювання ОСОБА_3, скасувати постанову державного виконавця від 14 жовтня 2015 року про арешт коштів, які містяться на рахунках № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, відкритих в публічному акціонерному товаристві «Укргазбанк» (далі - ПАТ «Укргазбанк»), що належать суб'єкту господарювання ОСОБА_3, скасувати постанову державного виконавця від 14 жовтня 2015 року про арешт коштів, які містяться на рахунках № НОМЕР_4, № НОМЕР_5, відкритих в акціонерному товаристві «Сбербанк Росії» (далі - АТ «Сбербанк Росії»), що належать суб'єкту господарювання ОСОБА_3, визнати незаконними дії державного виконавця, які полягають у незаконному відкритті виконавчих проваджень про стягнення з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» 1 287 663 грн. 36 коп. у рахунок відшкодування заборгованості за кредитним договором від 02 листопада 2007 року, скасувати постанови державного виконавця від 24 вересня 2015 року про відкриття проваджень за виконавчими листами від 10 березня 2015 року. Ухвалою Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 25 грудня 2015 року скаргу ОСОБА_3 задоволено. Визнано неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Кривка В.В., яка полягає у ненадіслані ОСОБА_3 копій постанов про відкриття виконавчого провадженні від 24 вересня 2015 року рекомендованим листом з повідомленням про вручення у строк, встановлений законом. Визнано незаконними дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Пожоги Г.І., які порушують ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» і полягають у незаконному арешті коштів, що знаходяться на рахунках належних суб'єкту господарювання ОСОБА_3 Скасовано постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції ПожогиГ.І. від 14 жовтня 2015 року про арешт коштів, які знаходяться на рахунку № НОМЕР_1, відкритому в ПАТ «Енергобанк», що належить суб'єкту господарювання ОСОБА_3 Скасовано постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Пожоги Г.І. від 14 жовтня 2015 року про арешт коштів, які знаходяться на рахунках № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, відкритих в ПАТ «Укргазбанк», що належать суб'єкту господарювання ОСОБА_3 Скасовано постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Пожоги Г.І. від 14 жовтня 2015 року про арешт коштів, які знаходяться на рахунках № НОМЕР_4, № НОМЕР_5, відкритих в АТ «Сбербанк Росії», що належать суб'єкту господарювання ОСОБА_3 Визнано незаконними дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Кривка В.В., які полягають у незаконному відкритті виконавчих проваджень № 48816008 і № 48815928 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» 1 287 663 грн. 36 коп. у рахунок відшкодування заборгованості за кредитним договором від 02 листопада 2007 року. Скасовано постанову старшого державного виконавця відділу виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Кривко В.В. від 24 вересня 2015 року про відкриття провадження № 48816008 з виконавчого листа № 723/910/14-ц від 10 березня 2015 року. Скасовано постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції Кривко В.В. від 24 вересня 2015 року про відкриття провадження № 48815928 з виконання виконавчого листа № 723/910/14-ц від 10 березня 2015 року. Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 09 лютого 2016 року ухвалу районного суду скасовано, у задоволенні скарги ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 - просить скасувати судове рішення апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити ухвалу суду першої інстанції в силі. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи скаргу ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що стягувач пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, а державний виконавець у порушення ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» не відмовив йому у відкритті виконавчого провадження, а також у порушення ст. ст. 25, 31 цього Закону не надіслав постанови про відкриття виконавчого провадження боржнику, ОСОБА_3 Крім того, державні виконавці неправомірно наклали арешти на рахунки ОСОБА_3 які відкриті ним як суб'єктом підприємницької діяльності. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що після переривання строк пред'явлення виконавчого документа до виконання почався заново, постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження були вручені боржнику особисто, а порушене право боржника на добровільне виконання рішення суду було поновлено державним виконавцем до звернення ОСОБА_3 зі скаргою на його дії. Крім того, суд послався на те, що майно фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 є приватною власністю ОСОБА_3 як фізичної особи, тому накладення арешту на рахунки суб'єкта підприємницької діяльності є правомірним. Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає. Судами встановлено, що рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 25 липня 2014 року, що набрало законної сили 05 серпня 2014 року, з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 1 287 663 грн. 36 коп. та судові витрати у розмірі 3 654 грн. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються, зокрема, для виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення. Виконавчі листи від 10 березня 2015 року, видані на виконання зазначеного вище рішення суду, були пред'явлені до виконання 04 серпня 2015 року, проте постановами 06 серпня 2015 року на підставі п. 8 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» у відкритті виконавчого провадження було відмовлено. Згідно зі ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження» строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: пред'явленням виконавчого документа до виконання; частковим виконанням рішення боржником; наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. Апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що після переривання строку на пред'явлення виконавчого документа до виконання річний строк почався заново, оскільки за правилом наведеної вище норми Закону строк, що залишився на час переривання є остаточним залишковим строком до якого будь-які інші періоди, у тому числі і той, що минув до переривання, не зараховуються. Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Сторожинецького районного управління юстиції від 24 вересня 2015 року відкрито виконавчі провадження на підставі виконавчих листів від 10 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» грошових коштів у сумі 1 287 663 грн. 36 коп. у сумі 3 654 грн. (а.с. 18). Відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону України «Про виконавче провадження» копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження, що державний виконавець зобов'язаний довести до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам із супровідними листами простою кореспонденцією, крім постанов про відкриття виконавчого провадження або відмову у відкритті виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до ст. 47 цього Закону, що надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Боржник вважається повідомленим про відкриття виконавчого провадження, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Частиною 5 ст. 25 цього Закону встановлено, що копії постанови про відкриття виконавчого провадження надсилаються не пізніше наступного робочого дня стягувачу та боржникові. Ураховуючи те, що постанови про відкриття виконавчого провадження ухвалені 24 вересня 2015 року, відтак, державний виконавець мав надіслати їх копії боржникові не пізніше 25 вересня 2015 року, проте, як встановлено судами, не зробив цього. Копії вказаних постанов ОСОБА_3 отримав 02 листопада 2015 року, тобто через півтора місяці після їй ухвалення. При цьому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про непорушення прав боржника з огляду лише на те, що 06 листопада 2015 року державний виконавець за клопотанням боржника відклав виконавчі дії та поновив йому строк для добровільного виконання рішення суду. Так, згідно з ч. 1 ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій, або у разі несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості скористатися правами, наданими їм цим Законом, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача чи боржника або з власної ініціативи на строк до десяти робочих днів. Про відкладання провадження виконавчих дій державний виконавець виносить відповідну постанову, про що повідомляє сторонам. Отже, відкладення виконавчих дій та поновлення строку на добровільне виконання є правом боржника, наданим Законом України «Про виконавче провадження», а не поновленням державним виконавцем його прав з власної ініціативи. Постановами державного виконавця від 14 жовтня 2015 року накладено арешт на кошти, які містяться: на рахунку № НОМЕР_1, відкритому в ПАТ «Енергобанк», що належить суб'єкту господарювання ОСОБА_3; на рахунках № НОМЕР_2, № НОМЕР_3, відкритих в ПАТ «Укргазбанк», що належать суб'єкту господарювання ОСОБА_3; на рахунках № НОМЕР_4, № НОМЕР_5, відкритих в АТ «Сбербанк Росії», що належать суб'єкту господарювання ОСОБА_3 (а.с. 19-20). Посилання апеляційного суду на постанову Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року № 6-79цс13 як на підтвердження наявності у державного виконавця права на арешт грошових коштів, що знаходяться на рахунках суб'єкта підприємницької діяльності, є помилковим, оскільки у справі, в якій Верховний Суд України висловив правову позицію, йдеться про поділ спільного сумісного майна подружжя. Отже, предмет і підстава позовів у справах є різними. За таких обставин ухвала апеляційного суду не може вважатись законною та обґрунтованою, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_6, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 09 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді: М.К. Гримич О.В.Кафідова В.М.Колодійчук І.М.Фаловська
  20. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58710818 Державний герб України Справа №2-1477/11 Провадження №6/751/255/16 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2016 року м.Чернігів Новозаводський районний суд міста Чернігова у складі: головуючого-судді Цибенко І. В. при секретарі Брик Л. М. з участю заінтересованої особи ОСОБА_1 представника заінтересованої особи ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Чернігові заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» про видачу дублікатів виконавчого листа та поновлення строку предявлення до виконання виконавчих документів, Встановив: ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» звернулося до суду із заявами про видачу дублікатів виконавчих листів № 2-1477/11 від 05.12.11 про стягнення на користь ПАТ «Акціонерний банк «Синтез» з солідарних боржників ОСОБА_3, ОСОБА_4І, ОСОБА_5, ОСОБА_6, заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. та поновлення строку предявлення до виконання виконавчих документів. Заявлені вимоги обґрунтовує тим, що на підставі рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27.10.2011 стягнуто на користь ПАТ «Акціонерний банк «Синтез» солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. На підставі даного рішення Новозаводський районний суд м. Чернігова видав виконавчі листи № 2-1477/11 від 05.12.2011, які предявлено до виконання. 23.06.2014 Новозаводським відділом ДВС м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення з боржника ОСОБА_3 заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу, однак оригінал виконавчого листа стягувач не отримав. 19.11.2014 Новозаводським відділом ДВС м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення з боржника ОСОБА_4 заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу, однак оригінал виконавчого листа стягувач не отримав. 26.09.2014 Козелецьким районним відділом ДВС Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_5 в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу, однак оригінал виконавчого листа стягувач не отримав. 26.09.2014 Козелецьким районним відділом ДВС Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_6 в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу, однак оригінал виконавчого листа стягувач не отримав. 31.10.2014 року між ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери», ПАТ «Акціонерний банк «Синтез» та НБУ укладено договір №40-Л про передавання в управління непроданих активів. У звязку з чим ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» отримало від ПАТ «Акціонерний банк «Синтез» майнові права за кредитними договорами, зокрема і за договором №КrF-118/07-04 від 24.12.2007. ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» відповідно бо умов договору набуває права сторони (учасника) в судових справах, а також сторони (учасника) у виконавчих провадженнях, у яких стороною (учасником) був ПАТ «Акціонерний банк «Синтез»,що ліквідується. Внаслідок втрати виконавчого листа, строк для повторного пред»явлення виконавчого документа до виконання вже сплив і стягував позбавлений можливості повторно подати до виконання виконавчі листи. Ухвалами судді від 24.05.2016 було обєднано в одне провадження справи за заявами товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» про видачу дублікату виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3 заборгованості та поновлення строку предявлення до виконання виконавчих документів та присвоєно номер провадження №6/751/255/16 . У судове засідання представник заявника ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» не зявився, про день та час розгляду справи повідомлений, надіслав заяву про розгляд справи без його участі. В судовому засіданні заінтересована особи ОСОБА_1 заперечила проти задоволення заяви, вказала, що з моменту як заявник став правонаступником ПАТ АК «Синтез» надсилав неодноразово листи із зазначенням банківських реквізитів, куди треба перераховувати суму боргу. Отже, заявник знав і міг звернутись до виконавчого служби з приводу виконання в установлений строк. Вважає, що підстав для поновлення немає. В судовому засіданні представник заінтересованої особи Новозаводського відділу ДВС м. Чернігова вважає, що заявник мав можливість і повинен був звернутись з даною заявою з моменту набуття їм статусу правонаступника, а тому підстав для видачі дублікатів виконавчих листів та поновлення строків для їх предявлення немає. Ніяких поважних причин пропуску строку наведено не було. Заінтересовані особи - боржники ОСОБА_4 , ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_3 в судове засідання не зявилася, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Представник заінтересованої особи Козелецького районного відділу ДВС в судове засідання не зявився, надіславши заяву про слухання справи у його відсутність. Згідно з відомостями адресно-довідкового підрозділу УДМС України, ОСОБА_5 було знято як померлого з реєстрації за адресою. Козелецький р-н с. Тужар, вул. Гагаріна,9 Суд вважає за можливе продовжити розгляд заяви у відсутності заінтересованих осіб, що не зявились, оскільки їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку та видачу дублікату виконавчого листа. Вислухавши думку заінтересованих осіб, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заяви виходячи з наступного. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27.10.2011 стягнуто солідарно на користь ПАТ «Акціонерний банк «Синтез» з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. (а.с.85-87). Дане рішення набрало законної сили. З матеріалів справи вбачається, що на підставі даного рішення Новозаводський районний суд м. Чернігова видав виконавчі листи № 2-1477/11, які представник позивача отримав 09.12.2011 (а.с.90). 23.06.2014 Новозаводським відділом ДВС м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення з боржника ОСОБА_3, солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1 заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. на підставі п. 7 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження», із зазначенням, що виконавчий документ може бути повторно предявлений в строк до 23.06.2015. 19.11.2014 Новозаводським відділом ДВС м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення з боржника ОСОБА_4 солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_3 заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу на підставі п. 7 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження», із зазначенням, що виконавчий документ може бути повторно предявлений в строк до 19.11.2015. 26.09.2014 Козелецьким районним відділом ДВС м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_5, солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_3 заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу на підставі п. 7 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження», із зазначенням, що виконавчий документ може бути повторно предявлений в строк до 26.09.2015. 26.09.2014 Козелецьким районним відділом ДВС м. Чернігів Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області було винесено постанову про повернення виконавчого документу про стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_6, солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_1, ОСОБА_3 заборгованості в сумі 60 119 дол. США 38 центів та 57 393 грн. 29 коп. стягувачу, із зазначенням, що виконавчий документ може бути повторно предявлений в строк до 26.09.2015. Відповідно до ч.1 ст.370 ЦК замість втраченого оригіналу виконавчого листа або судового наказу суд, який видав виконавчий лист або судовий наказ, має право за заявою стягувача або поданням державного виконавця видати його дублікат. Заяву про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу може бути подано до суду тільки до закінчення строку пред'явлення виконавчого листа або судового наказу до виконання, встановленого ст. 22 Закону України Про виконавче провадження». Відповідно до ст.22 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строк повторного предявлення виконавчого документа про стягнення з боржника ОСОБА_3 23.06.2015, про стягнення з боржника ОСОБА_4 19.11.2015, стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_5 - 26.09.2015, про стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_6 26.09.2015. Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ, або до суду за місцем виконання, а суд у разі визнання причин пропуску поважними може поновити його (ст. 24 Закону "Про виконавче провадження", ст. 371 ЦПК). З аналізу вище наведених правових норм вбачається, що пропуск строку виконавчої давності, за загальним правилом, позбавляє стягувача права на примусове виконання рішення. Однак, у разі пропуску цього строку за поважної причини (хвороба, тривале відрядження, стихійні лиха тощо) стягувач може звернутися до суду із заявою про поновлення пропущеного строку. Зі змісту заяви ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» вбачається, що свої вимоги про видачу дублікату виконавчого листа заявник мотивував відсутністю оригіналу виконавчого листа, а поновлення строку для предявлення його до виконання посиланням на ст. 371 ЦПК про право суду на поновлення такого строку. З матеріалів справи вбачається, що 31.10.2014 ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» набуло права сторони (учасника) в судових справах, а також сторони (учасника) у виконавчих провадженнях, у яких стороною (учасником) був ПАТ «Акціонерний банк «Синтез», що ліквідується, та майнові права за кредитними договорами, зокрема і за договором №КrF-118/07-04 від 24.12.2007. Тобто, ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» мало можливість звернутись до суду з заявою про видачу дублікату виконавчих документів ще до закінчення строку їх предявлення, починаючи з 31.10.2014, однак звернулось тільки 19.05.2016 (відмітка на поштовому конверті). Заявником не зазначено жодної причини пропуску строку для предявлення виконавчого листа до виконання та які дії вчинялись ним для виконання рішення суду. Більше того, зацікавленою особою ОСОБА_1 в судовому засіданні було надано повідомлення № 21 від 30.12.2014 та повідомлення про зміну банківських реквізитів № 21-091/16 від 27.01.20016, які було надіслано заявником ТОВ «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» на адресу ОСОБА_1, що свідчить про обізнаність заявника про наявність боргу по виконавчим провадженням та можливість звернення заявника з відповідними заявами про видачу дублікатів виконавчих документів ще до пропуску строку виконавчої давності. Враховуючи те, що заявником не надано суду належних та допустимих доказів, в розумінні ст.ст. 58-60 ЦПК України поважності причини пропуску строку для предявлення виконавчих документів до виконання, а тому заява про поновлення строку предявлення виконавчих листів до виконання задоволенню не підлягає. За таких обставин, у звязку пропуском строку предявлення виконавчих листів до виконання, відсутні підстави для видачі дублікатів виконавчих листів. Керуючись Законом України Про виконавче провадження, ст.ст. 370, 371, 293 ЦПК України, суд Ухвалив: У задоволенні заяв товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Покровський, Левківський та партнери» про видачу дублікатів виконавчих листів № 2-1477/11 від 05.12.2011 року виданих Новозаводським районним судом м. Чернігова та поновлення строку предявлення їх до виконання - відмовити. Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Чернігівської області через Новозаводський районний суд м. Чернігова шляхом подання апеляційної скарги протягом пяти днів з дня її проголошення, а особам, які брали участь у справі, але не були присутні під час її проголошення - в той же строк з дня отримання копії ухвали. Суддя І. В. Цибенко
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва (далі – УДКС України у Солом’янському районі м. Києва) про стягнення з управління на свою користь пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також 3% річних у розмірі 1143,76 грн та інфляційні витрати в розмірі 6609,96 грн відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), мотивуючи свої вимоги тим, що в порушення вимог пункту 8.4 статі 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не виконало зобов’язання перед позивачем щодо перерахування коштів за розпорядженням державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції в місті Києві (далі – ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві) у строк до трьох операційних днів. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з УДКС України в Солом’янському районі м. Києва на користь позивача 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн – 3% річних; у решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасовано, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишено без змін. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України та статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від від 21 травня, 23 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року, 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, що переглядається суди встановили, що на виконанні у ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві перебувало виконавче провадження на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення заборгованості за депозитним вкладом у розмірі 347892,83 грн. 7 жовтня 2014 року зазначена сума з рахунку боржника надійшла на рахунок депозитних сум ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві, який обслуговується УДКС України у Солом’янському районі м. Києва. 9 жовтня 2014 року державним виконавцем було оформлено та передано до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва розпорядження про перерахування відповідної суми на рахунок стягувача. 10 жовтня 2014 року вказане розпорядження було отримане відповідачем, а 13 жовтня 2014 року було оформлене відповідне платіжне доручення. Перерахування ж коштів на рахунок стягувача було проведено лише 24 листопада 2014 року. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 згідно з розпорядженням державного виконавця ВДВС Солом’янського районного управління юстиції в м. Києві НОМЕР_1 від 9 жовтня 2014 року та відповідно до платіжного доручення від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 з 16 жовтня по 23 листопада 2014 року. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідальність за порушення строків на перерахування коштів, передбачена статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не підлягає застосуванню, оскільки для органів Державної казначейської служби України не визначено строків для здійснення переказу коштів на виконання рішення суду, а правовідносини, що виникли між сторонами з примусового виконання рішення, не вважаються грошовими зобов’язаннями. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині стягнення 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн 3% річних, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами вважаються саме грошовими зобов’язаннями, оскільки, отримавши платіжне доручення, відповідач зобов’язаний був перерахувати грошові кошти на рахунок позивача у строк не пізніше 16 жовтня 2014 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, скасував рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишив без змін. Разом з тим в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 травня і 23 червня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки Державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк. Отже існує неоднакове застосування судами положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року та 30 березня 2016 року міститься правова позиція, відповідно до якої зобов’язання виникають у випадках, встановлених законом, у тому числі і з рішення суду. Грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, правовідношення, в якому передбачено передачу грошей, є грошовим зобов’язанням. Однак зазначені судові рішення ухвалені при встановленні судом інших фактичних обставин справ та в інших правовідносинах, а тому вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги. Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України. Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення). Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку). Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача). Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня. Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. За розрахунком позивача, який перевірений судом, сума пені за кожний день прострочення складає 13915,71 грн. (347892,83х01%х40 днів прострочення). За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобов’язання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Як установили суди попередніх інстанцій, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо своєчасного перерахування коштів стягувачу визнано протиправною. Таким чином, вина УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів є доведеною. Отже, суди неправомірно не застосували до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з УДКС України у Солом’янському районі м. Києва пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». З огляду на зазначене, оскільки судові рішення в частині вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, не переглядаються Верховним Судом України, в зв’язку з відсутністю неоднакового застосування судами статті цієї норми права, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка є предметом перегляду, підлягають скасуванню в частині відмови у стягненні пені в розмірі 13915,71 грн з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову. Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 156,44 грн зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 78,22 грн за подання апеляційної скарги, 187,72 грн за подання касаційної скарги та 203,37 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 625,75 грн, які підтверджені документально. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати в частині відмови у стягненні пені. Ухвалити в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково. Стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва на користь ОСОБА_1 13915,71 грн. пені, а також 625,75 грн у рахунок оплати судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко Правова позиція у справі № 6-1329цс16 Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1329цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D9E3CF28C6211BD3C225816800471E57
  22. Підскажіть, яка остання практика по питанню строку позовної давності при зверненні стягненні на предмет іпотеки. Наявне рішення суду про стягнення з позичальника (він же є і іпотекодавцем) датоване 2012 роком. Банк подає позов до іпотекодавця (він же позичальник) позов про звернення стягнення на предмет іпотеки в 2017 році. Є правова позицію, ВСУ у постанові від 2 грудня 2015р. у справі 6-249цс15, про те, що позивач має право на отримання процентів за кредитом та пені за процентами у межах строку позовної давності на підставі ст.ст. 599 та 1048 ЦК України Однак є і протилежна позиція: у справах 6-990цс15, 6-1349цс15, згідно яких у разі зміни строку виконання основного зобов’язання, пропуску строку звернення до суду та подачі заяви про застосування строку позовної давності, позовні вимоги не підлягають задоволенню у повному обсязі. Що на даний момент?
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою Публічного акціонерного товариства «БМ Банк», заінтересована особа – ОСОБА_1, на дії державного виконавця Калинівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області та про визнання незаконною та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження за заявою Публічного акціонерного товариства «БМ Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «БМ Банк» (далі – ПАТ «БМ Банк») звернулось до суду зі скаргою на дії державного виконавця Калинівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області та просило скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження. ПАТ «БМ Банк» зазначало, що в провадженні Калинівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області (далі – Калинівський РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області) перебувало виконавче провадження, відкрите на підставі виконавчого листа, виданого на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованості за кредитним договором на загальну суму 29 тис. 801 долар США 9 центів та судових витрат. У рахунок погашення заборгованості Калинівським РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області проведено стягнення із заробітної плати боржника, який працює у СТОВ «Агро-Ленд», борг у сумі 438 тис. 144 грн 60 коп. за період з січня 2016 року по травень 2016 року перераховано стягувачу. Залишок заборгованості за рішенням суду склав 12 тис. 521 долар США 13 центів. 30 травня 2016 року ПАТ «БМ Банк» отримало постанову головного державного виконавця Калинівського РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області від 26 травня 2016 року про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України від 21 квітня 1999 року № 1023-XII «Про виконавче провадження», тобто повного виконання рішення суду. Оскаржувана постанова про закінчення виконавчого провадження від 26 травня 2016 року ухвалена з порушенням чинного законодавства та підлягає скасуванню, оскільки при ухваленні рішення про стягнення з ОСОБА_1 боргу в іноземній валюті визначений судом еквівалент цієї валюти в гривнях є вираженням встановленого офіційного курсу цієї валюти до гривні на конкретний день звернення з позовом до суду. Перераховані стягувачу кошти на погашення заборгованості лише частково погасили борг за виконавчим документом, залишок заборгованості складав 12 тис. 521 долар США 13 центів. З урахуванням викладено ПАТ «БМ Банк» просило визнати неправомірними дії головного державного виконавця РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області ОСОБА_2 щодо закінчення виконавчого провадження, а також визнати незаконною та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 26 травня 2016 року. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 17 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 12 липня 2016 року, у задоволенні скарги ПАТ «БМ Банк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2016 року касаційну скаргу ПАТ «БМ Банк» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «БМ Банк» просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про задоволення скарги ПАТ «БМ Банк» з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «БМ Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, 15 та 20 лютого 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що в провадженні Калинівського РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області знаходилося виконавче провадження НОМЕР_1, відкрите на підставі виконавчого листа НОМЕР_2, виданого Вінницьким міським судом Вінницької області 3 березня 2015 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованості за кредитним договором на загальну суму 29 тис. 801 долар США 9 центів, що на час ухвалення рішення суду згідно з курсом Національного банку України складало 431 тис. 241 грн 44 коп., та судові витрати в сумі 3 тис. 654 грн. У рахунок погашення заборгованості Калинівським РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області проведено стягнення із заробітної плати боржника, який працює у СТОВ «Агро-Ленд», а борг у сумі 438 тис. 144 грн 60 коп. за період із січня по травень 2016 року було перераховано стягувачу ПАТ «БМ Банк». 26 травня 2016 року головним державним виконавцем Калинівського РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області ОСОБА_2 ухвалено постанову про закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження», тобто у зв’язку з повним виконанням рішення суду. Відмовляючи у задоволенні скарги ПАТ «БМ Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення суду боржником виконано в повному обсязі, що відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» є підставою для закінчення виконавчого провадження. Крім того, у виконаному рішенні суду заборгованість за кредитним договором зазначена як у доларах США, так і в гривневому еквіваленті. Стягувач наполягав на виконанні рішення суду в національній валюті, подавши відповідну заяву до виконавчої служби, а тому державний виконавець діяв у межах повноважень, визначених Законом України «Про виконавче провадження». Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, 15 та 20 лютого 2017 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за скаргами на дії державних виконавців та щодо скасування постанов про закінчення виконавчого провадження за аналогічних обставин дійшов висновку про те, що дії державного виконавця є незаконними, оскільки судове рішення не було виконане в повному обсязі; з боржника було стягнуто лише частину боргу в іноземній валюті в гривневому еквіваленті, а тому закінчення виконавчого провадження є передчасним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до положень статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. За частиною першою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). За нормами статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено обов’язок позичальника повернути позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Згідно зі статтею другою Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій). Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України). Отже, якщо в кредитному договорі виконання зобов’язання визначено у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті (стаття 533 ЦК України), то за наявності хоча б в однієї зі сторін зобов’язання (у банку-отримувача або в ініціатора платежу) індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 грудня 2014 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитним договором на загальну суму 29 тис. 801 долар США 9 центів та судові витрати. Під час розгляду справи суд установив, що за кредитним договором позичальник отримав валютний кредит. За викладених обставин висновки судів про правомірність дій державного виконавця є передчасними, оскільки суд не встановив, який доларовий еквівалент становить стягнута з боржника сума 438 тис. 144 грн 60 коп. та в якій частині вона покриває загальну заборгованість перед банком стягнуту за рішенням суду. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «БМ Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 12 липня 2016 року та ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 17 червня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 12 липня 2017 року в справі № 6-708цс17 За ч. 1 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено обов’язок позичальника повернути позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України). Отже, якщо в кредитному договорі виконання зобов’язання визначено у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті (стаття 533 ЦК України), то за наявності хоча б в однієї зі сторін зобов’язання (у банку-отримувача або в ініціатора платежу) індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Рішенням суду стягнуто з боржника на користь банку заборгованість за кредитним договором в доларах США, а під час розгляду справи суд установив, що за кредитним договором позичальник отримав валютний кредит. За викладених обставин висновки судів про правомірність дій державного виконавця є передчасними, оскільки суд не встановив, який доларовий еквівалент становить стягнута з боржника сума в гривні та в якій частині вона покриває загальну заборгованість перед банком стягнуту за рішенням суду. Постанова від 12 липня 2017 року № 6-708цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9C2B1697AF97172C225815D0041DCF5
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Личаківський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_2, про визнання дій неправомірними, скасування акта та постанови державного виконавця за заявами ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, в с т а н о в и л и : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі – Личаківський ВДВС Львівського МУЮ) ОСОБА_3, в якій просила визнати неправомірними дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 щодо складання акта від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу ОСОБА_2 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, за початковою ціною 184 800 грн; скасувати акт головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної частини квартири; скасувати постанову головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної квартири. Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржниця посилалася на те, що постанова про передачу стягувачу 1/2 частини вказаної квартири винесена з порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки підстави для передачі такого майна відпали внаслідок утрати чинності звіту про оцінку майна. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року у задоволенні скарги відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасовано: дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ щодо винесення постанови та складання акту визнані неправомірними; акт та постанова головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу 1/2 квартири за початковою ціною скасовано. У липні 2016 року ОСОБА_2 та Личаківський ВДВС Львівського МУЮ звернулися до Верховного Суду України із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року і просять скасувати постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606- XIV) та розділу VII ЦПК України в частині компетенції суду. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 і від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду цієї справи встановили таке. На виконанні у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Личаківським районним судом м. Львова 28 січня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 213150 грн. 15 липня 2014 року головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 проведено опис і арешт нерухомого майна боржника, а саме: 1/2 частини належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яка складається з однієї кімнати та кухні і загальна площа якої становить 29,7 м2, з яких житлова - 20,1 м2, комора в підвалі - 18,8 м2. 08 серпня 2014 року експертним бюро Товариства з обмеженою відповідальністю «Айстра» складено звіт про вартість вказаного нерухомого майна, згідно з яким ринкова вартість предмета оцінки становила 184800 грн . Електронні торги з реалізації арештованого майна боржника проводилися 11 листопада і 18 грудня 2014 року та 22 січня 2015 року, однак визнані такими, що не відбулися у зв'язку з відсутністю цінової пропозиції. Відповідно до вимог Закону № 606- XIV ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна боржника. 09 лютого 2015 року у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ зареєстровано заяву ОСОБА_2 про те, що вона бажає скористатися правом залишити за собою нереалізоване на електронних торгах майно боржника – 1/2 частину квартири за вказаною адресою. Постановою головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 від 26 лютого 2015 року передано ОСОБА_2 нереалізоване майно боржника ОСОБА_1 за початковою ціною 184800 грн. Цього ж дня головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 складено акт про передачу майна стягувачу – ОСОБА_2, який є підставою для оформлення права власності. Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що при складанні 26 лютого 2015 року акту та постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні державний виконавець діяв у межах своїх повноважень відповідно до вимог чинного законодавства. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що звіт про оцінку майна від 08 серпня 2014 року на час передачі майна стягувачу - 26 лютого 2015 року втратив свою чинність, а тому дії державного виконавця щодо передачі арештованого майна за ціною, визначеною на підставі вказаного звіту, проведені з порушенням положень статті 58 Закону № 606-XIV . Постанова Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16 не є належним прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у цій постанові, оскільки предметом перегляду у цій справі було рішення про визнання прилюдних торгів недійсними, тоді як у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що прилюдні торги з реалізації будинку не відбулися. Отже, і спір, за вирішенням якого скаржниця звернулася до суду, законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується. Натомість у наданих заявниками ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року зазначено, що акт та постанова державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні є актами, які забезпечують підстави для переходу права власності на майно, а тому спори, підставою яких є незгода з такими актами державного виконавця, мають розглядатися у позовному провадженні. У постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року вказано, що проведення електронних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, що втратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Разом з цим суд зазначив, що проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем у зв’язку з тим, що електронні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV. У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 міститься висновок, відповідно до якого за змістом частини дев’ятої статті 62 Закону № 606- XIV оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV та розділу VII ЦПК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального та процесуального права, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону. За частиною першою статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки нерухомого майна державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Відповідно до частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно. Частиною п’ятою статті 62 Закону № 606-XIV, пунктом 7.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5 (далі – Тимчасове положення), абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших причин, визначених Тимчасовим положенням, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки. За правилами проведення прилюдних торгів, передбачених Тимчасовим положенням, спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги за експертною оцінкою, та інші відомості. Визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб’єктом оціночної діяльності. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення. Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону № 606-XIV). Суди у цій справі встановили, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах, тому державний виконавець повідомив про це стягувача, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV. ОСОБА_2 письмово висловила згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт від 26 лютого 2015 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4). Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу). За статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. З огляду на приписи статей 32, 52 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. Разом з тим Закон № 606-XIV допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 цього Закону). Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду. Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16. Згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз’яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні. Ураховуючи зазначене, а також той факт, що подання боржником скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує йому відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконного рішення. Отже, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням скарги ОСОБА_1 без розгляду. Також необхідно повідомити ОСОБА_1, що подання скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує їй відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, а тому їй слід звернутися до суду за захистом своїх прав із відповідним позовом у порядку позовного провадження. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяви ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року скасувати, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасувати; скаргу ОСОБА_1 залишити без розгляду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1804цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/44DAD1E8B11AE6DCC2258146005A49D0
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за заявою Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції (далі – ВДВС Дніпропетровського РУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. ВДВС Дніпропетровського РУЮ зазначав, що в нього на виконанні знаходиться виконавчий лист, виданий 11 червня 2012 року Апеляційним судом Дніпропетровської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 млн 145 тис. 99 грн. Державний виконавець установив відсутність належного боржнику майна та коштів, на які можна звернути стягнення. За час перебування у шлюбі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 набули житловий будинок АДРЕСА_1, який є їхньою спільною сумісною власністю. Посилаючись на те, що частки чоловіка та дружини в спільному сумісному майні подружжя є рівними, ВДВС Дніпропетровського РУЮ просив визначити частку ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку може бути звернуто стягнення і яка складає 1/2 частину вказаного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 липня 2015 року в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області 18 січня 2016 року ухвалу суду першої інстанції скасував та постановив нову ухвалу, якою подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ задовольнив: визначив, що частка ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку має бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 лютого 2017 року ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року скасувала, залишила в силі ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 151-153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі – який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 1 липня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 жовтня 2008 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на придбаний за час шлюбу житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого за ним було зареєстровано право власності. 10 березня 2009 року між ОСОБА_2 (позичальник) і ОСОБА_1 (боржник) було укладено договір позики, умов якого остання не виконала. Згідно з договором про поділ майна, придбаного як спільна сумісна власність подружжя, укладеним 16 вересня 2010 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, придбаний у період шлюбу та оформлений на ім’я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року житловий будинок і земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3. Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 травня 2012 року розірвав зазначений договір позики та стягнув з ОСОБА_1 на користь позивача 2 млн 143 тис. 279 грн боргу за договором позики. 11 червня 2012 року цей же суд видав виконавчий лист для виконання зазначеного судового рішення. 20 серпня 2014 року ВДВС Дніпропетровського РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника – ОСОБА_1 у майні, яким вона володіє спільно з ОСОБА_3, у якому просив визначити, що вказана частка, на яку може бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину спірного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 липня 2012 року розірвав шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1. Цей же суд рішенням від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2014 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна недійсним. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 2 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна неукладеним залишив без розгляду. З 2 серпня 2010 року на спірний житловий будинок було накладено арешт як забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26 травня 2014 року скасував ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року про скасування заходів забезпечення позову та відмовив ОСОБА_3 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову. При цьому суд указав, що суд першої інстанції, скасовуючи заходи забезпечення позову, необґрунтовано послався як на підставу для скасування цих заходів на наявність договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року, оскільки це майно на той час уже було предметом забезпечення позову, отже, договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що не встановлено належності спірного житлового будинку подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки 16 вересня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір про поділ майна, за яким спірне нерухоме майно, що є їх спільною сумісною власністю, вважається особистою приватною власністю ОСОБА_3, крім того, судове рішення про визнання цього договору неукладеним скасовано. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки ОСОБА_1 у спільній сумісній власності (1/2 частини спірного житлового будинку), на яку має бути звернуто стягнення, оскільки право власності за ОСОБА_3 на цей будинок зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року, а не на підставі договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року; крім того, з 2 серпня 2010 року на спірний будинок накладено арешт, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти, тобто зазначений договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову й накладення арешту на це майно. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на обізнаність відповідача про накладення арешту на спірне нерухоме майно на забезпечення виконання судового рішення, укладення останнім договорів купівлі-продажу цього арештованого майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно, отже, зазначені договори купівлі-продажу є недійсними відповідно до статті 228 ЦК України. У наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року, постановленій у справі за поданням державного виконавця про визначення частки майна боржника у спільній сумісній власності подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що договір про виділ частки у майні подружжя було укладено під час дії постанови державного виконавця про накладення арешту на частину спірного майна, що є предметом цього договору, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки у вказаному майні боржника, на яку має бути звернуто стягнення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, зазначено, що ухвалою суду накладено арешт на майно боржника, тому договір поділу майна подружжя, укладений відповідачами після постановлення вказаної ухвали, за яким усе майно переходить у власність одного з подружжя, порушує права позивача, позбавляючи його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що спірна квартира станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувала, є помилковим. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 ЦК України у сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця. Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Такі ж по суті висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 203, 215, 216 ЦК України в сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-599цс17 За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця. При вирішенні цього питання слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Водночас, забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 31 травня 2017 року № 6-599цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0B8D9FFC3176E9EC22581470034467C