Search the Community

Showing results for tags 'налоги'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 75 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2020 року м. Київ Справа № 160/8324/19 Провадження № 11-20заі20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Ключник А. Ю., представників: позивача - Ладана Леоніда Євстафійовича , Кривицького Сергія Миколайовича, відповідача - Кривошея Андрія Олексійовича , третьої особи - Пенсійного фонду України - Петручені Ірини Володимирівни, розглянула у судовому засіданні зразкову справу за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Міністерства оборони України (далі - Центр), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії за апеляційними скаргами Центру та ПФУ на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2019 року (судді Рибачук А. І., Берназюк Я. О., Мороз Л. Л., Бучик А. Ю., Желєзний І. В.). ВСТАНОВИЛА : У серпні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить: - визнати протиправними дії Центру щодо відмови йому в підготовці та наданні до Головного управління ПФУ в Дніпропетровській області (далі - Управління) оновленої довідки про розмір грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-ХІІ), положень постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), з обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) і премії, для здійснення обчислення та перерахунку з 1 квітня 2019 року основного розміру його пенсії; - зобов`язати Центр підготувати та надати до Управління нову довідку про розмір його грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ, статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) та з урахуванням положень Постанови № 704, з обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, для проведення з 1 квітня 2019 року перерахунку основного розміру його пенсії. Позовні вимоги обґрунтував тим, що у зв`язку з набранням законної сили 5 березня 2019 року судовим рішенням у справі № 826/3858/18, яким визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова № 103) та зміни до пункту 5 і додатку 2 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Порядок № 45), зокрема щодо переліку видів грошового забезпечення, які обов`язково повинні включатися до довідки про розмір грошового забезпечення позивача (військового пенсіонера) та які в подальшому повинні враховуватися пенсійним органом під час обчислення пенсії та проведення її перерахунку, а також щодо форми цієї довідки, відповідач повинен керуватись актами вищої юридичної сили, а саме положеннями статей 43 та 63 Закону № 2262-ХІІ та статті 9 Закону № 2011-XII, які визначають перелік таких видів грошового забезпечення (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відтак відмова Центру в підготовці та надані до Управління оновленої довідки про розмір його грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року у зв`язку з тим, що Урядом не приведено у відповідність підзаконні нормативно-правові акти (не внесені зміни у Порядок № 45 щодо форми довідки), є протиправною і такою, що порушує вимоги статей 3, 8, 9, 19, 22, 24, 46, 58, 124 Конституції України, пенсійне законодавство України, Закон України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та гарантоване йому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) право мирно володіти своїм майном. Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Серьогіна О. В. ухвалою від 16 вересня 2019 року відкрила провадження у справі № 160/8324/19 за позовом ОСОБА_3 до Центру про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії. 11 листопада 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли матеріали адміністративної справи № 160/8324/19 разом з поданням судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Серьогіної О. В. від 7 листопада 2019 року про розгляд цієї справи Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як зразкової. Доцільність розгляду цієї справи як зразкової обґрунтовано тим, що у провадженні Дніпропетровського окружного адміністративного суду перебуває 53 типових справ, спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права та у яких позивачами заявлені аналогічні вимоги. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 листопада 2019 року відкрив провадження у зразковій справі та призначив її до розгляду. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Задовольняючи позов, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо відмови ОСОБА_3 у підготовці та наданні до Управління оновленої довідки про розмір його грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року є неправомірними, а тому відповідача належить зобов`язати скласти та подати до Управління нову довідку про розмір грошового забезпечення позивача відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ, статті 9 Закону №2011-XII та з урахуванням положень Постанови № 704, з обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, для проведення з 1 квітня 2019 року перерахунку основного розміру пенсії позивача. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виснував, що з 5 березня 2019 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/3858/18 виникли підстави для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ, з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, тому з цієї дати ОСОБА_3 має право на отримання пенсії виходячи з розміру складових, розрахованих за положеннями Постанови № 704 у відповідності до вимог статей 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ та статті 9 Закону № 2011-ХІІ. Не погодившись із таким рішенням, Центр та ПФУ подали апеляційні скарги, у яких просять скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2019 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 Центр в апеляційній сказі наводить доводи щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду і вважає, що суд належним чином не дослідив усі докази у справі та не з`ясував усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Так, відповідач зазначає, що, оскільки відповідно до приписів частини четвертої статті 63 Закону № 2262-ХІІ перерахунок раніше призначених пенсій проводиться на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України та з урахуванням положень пункту 1 Порядку № 45та постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2019 року № 804 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян», Центр не має повноважень самостійно проводити нарахування та видачу довідок із включенням додаткових видів грошового забезпечення. Крім того, Центр вказує, що у березні 2018 року надав Управлінню довідку про грошове забезпечення для перерахунку пенсії ОСОБА_3 у зв`язку із прийняттям Постанови № 704, а надання інших довідок з іншими даними з тих самих підстав не передбачено. Відповідач наводить доводи також і про те, що прийняття актів Кабінету Міністрів України, внесення до них змін, відновлення їх дії тощо відноситься до виключної компетентності Уряду та не може здійснюватися судом. Також відповідач вважає, що судом обрано неправильний спосіб захисту прав позивача та наводить доводи про те, що порушене право позивача може бути відновлене шляхом визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо встановлення порядку перерахунку пенсії у зв`язку з визнанням протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанова № 103. Центр зазначає, що на порушення вимог статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду при ухваленні рішення у справі не взяла до уваги заперечення Центру на відповідь позивача на відзив, оскільки отримало ці заперечення вже після 17 грудня 2019 року. ПФУ в апеляційній скарзі наводить доводи, аналогічні доводам Центру. Крім цього, ПФУ стверджує про помилковості висновків суду стосовно визначення дати здійснення перерахунку пенсії - 5 березня 2019 року, яка, за доводами скаржника, може бути встановлена лише Кабінетом Міністрів України. ПФУ не погоджується й з висновком суду про те, що підставою для перерахунку раніше призначених пенсій у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення військовослужбовців може бути як відповідна заява пенсіонера та додані до неї документи, так і рішення, прийняте Кабінетом Міністрів України, та що суд помилково застосував положення пункту 23 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою правління ПФУ від 30 січня 2007 року № 3-1 (зі змінами; далі - Порядок № 3-1), не в системному зв`язку з абзацом першим цього ж пункту та пунктом 24. Крім того, ПФУ вважає, що оскаржуване рішення не відповідає критерію ефективності, оскільки його виконання потребує виділення з Державного бюджету України коштів в обсязі 42,2 млрд. грн. У відзиві на апеляційні скарги Центру і ПФУ ОСОБА_3 просить залишити їх без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін та наводить доводи про те, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду не порушено норми матеріального і процесуального права та що скаржники не спростували докази та аргументи позову. Обставини цієї справи можна викласти таким чином. З 16 лютого 2013 року ОСОБА_3 перебуває на обліку в Управлінні та отримує пенсію за вислугу років (35 років, календарних 32), призначену відповідно до Закону № 2262-ХІІ. Згідно із протоколом від 16 лютого 2013 року пенсія позивача обрахована в основному розмірі 80 % грошового забезпечення, яке складалось із таких сум: посадовий оклад - 1358 грн; оклад за військове звання - 130 грн; процентна надбавка за вислугу років 40 % - 595 грн 20 коп.; середньомісячні суми додаткових видів грошового забезпечення за 24 місяці, у тому числі: надбавки за роботу з таємними виробами, носіями, документами (фіксована сума) %; надбавки за особливо важливі завдання %; премії 90 %. 30 серпня 2017 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 704, яка набрала чинності 1 березня 2018 року та якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої встановлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. 21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 103, пунктами 1, 2 якої встановлено перерахувати з 1 січня 2018 року пенсії, призначені згідно із Законом № 2262-ХІІ до 1 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення зі служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 1 березня 2018 року відповідно до Постанови № 704. Вказаний перерахунок був здійснений Управлінням з таких сум грошового забезпечення: посадовий оклад - 7190 грн; оклад за військовим званням - 1410 грн, процентна надбавка за вислугу років 50 відсотків - 4 300 грн, премії - 0 грн. 5 березня 2019 року набрало законної сили рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 826/3858/18, яким визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови № 103 та зміни до пункту 5 і додатку 2 Порядку № 45. 23 липня 2019 року у зв`язку з набранням 5 березня 2019 року законної сили рішенням у справі № 826/3858/18 ОСОБА_3 звернувся до Центру із заявою, у якій просив надати до Управління оновлену довідку про розмір його грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року із зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення: у відсоткових розмірах, не менших тих, з яких обчислювався основний розмір його пенсії до 1 березня 2018 року [(надбавка за виконання особливо важливих завдань (50 %), надбавка за роботу, що передбачає допуск до державної таємниці (10 %) та премія (90 %)], для проведення обчислення та перерахунку його пенсії з 5 березня 2019 року. Відповідач листом від 16 серпня 2019 року повідомив позивачу про те, що прийняття ним рішення щодо видачі довідки з урахуванням додаткових видів грошового забезпечення, передбачених Постановою № 704, виходить за межі повноважень Центру, оскільки після визнання протиправними та нечинними в судовому порядку у справі № 826/3858/18 пунктів 1 та 2 Постанови № 103 Уряд не виконав вимоги частини четвертої статті 63 Закону № 2262-ХІІ та не вніс зміни в постанову щодо форми довідки. При цьому відповідач вказав на те, що від Управління не надходили списки осіб, пенсії яких підлягають перерахунку. ОСОБА_3 , вважаючи протиправними дії відповідача щодо невиготовлення та ненадання до Управління оновленої довідки про його грошове забезпечення з урахуванням додаткових видів грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року для здійснення обчислення та перерахунку з 1 квітня 2019 року основного розміру пенсії, звернувся до суду із цим позовом. Велика Палата Верховного Суду дослідила наведені в апеляційних скаргах та відзивах на них доводи, заслухала суддю-доповідача, перевірила матеріали справи, переглянула оскаржуване судове рішення й не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до ухвалення незаконного судового рішення з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, є, зокрема, Закон № 2262-ХІІ. Статтею 9 Закону № 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Згідно із частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: - посадовий оклад, оклад за військовим званням; - щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); - одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону № 2011-ХІІ). Статтею 43 Закону № 2262-ХІІ передбачено, що пенсії особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей обчислюються з розміру грошового забезпечення, враховуючи відповідні оклади за посадою, військовим (спеціальним) званням, процентну надбавку за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством, з якого було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За частинами першою, другою та четвертою статті 63 Закону№ 2262-ХІІ перерахунок раніше призначених пенсій військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом та членам їх сімей у зв`язку із введенням в дію цього Закону провадиться за документами, що є у пенсійній справі, а також додатковими документами, поданими пенсіонерами на час перерахунку. Якщо пенсіонер згодом подасть додаткові документи, які дають право на подальше підвищення пенсії, то пенсія перераховується за нормами цього Закону. При цьому перерахунок провадиться за минулий час, але не більш як за 12 місяців з дня подання додаткових документів і не раніше, ніж з дня введення в дію цього Закону. Усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим зі служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій. Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Частина вісімнадцята статті 43 Закону № 2262-ХІІ встановлює, що у разі якщо на момент призначення або виплати пенсії відбулася зміна розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення та/або були введені для зазначених категорій осіб нові щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії у розмірах, встановлених законодавством, пенсія призначається з урахуванням таких змін та/або нововведень, а призначена пенсія підлягає невідкладному перерахунку. Відповідно до частини третьої статті 51 згаданого Закону перерахунок пенсій у зв`язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів ПФУ та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. Пунктом 1 Порядку № 45 передбачено, що пенсії, призначені відповідно до Закону № 2262-ХІІ, у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію згідно із Законом, перераховуються на умовах та в розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. Абзацом першим пункту 5 Порядку № 45 у редакції Постанови № 103 встановлено, що під час перерахунку пенсій використовуються такі види грошового забезпечення, як посадовий оклад, оклад за військовим (спеціальним) званням та відсоткова надбавка за вислугу років на момент виникнення права на перерахунок пенсії за відповідною або аналогічною посадою та військовим (спеціальним) званням. Додаток 2 до Порядку № 45 містить форму довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій, яку Постановою № 103 було викладено в новій редакції, у якій відсутні такі складові грошового забезпечення, як щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення). Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 12 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 5 березня 2019 року, в адміністративній справі № 826/3858/18 визнав протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови №103 та зміни до пункту 5 і додатку 2 Порядку № 45. Оскільки зміни, внесені Постановою № 103, зокрема, до додатку 2 Порядку № 45, у якому визначено форму довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії, були визнані судом протиправними та нечинними, то з дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/3858/18 діє редакція додатку 2 до Порядку № 45, яка діяла до зазначених змін. При цьому порядок дій, який повинні вчинити, зокрема, відповідач та Управління, у зв`язку із втратою чинності положеннями пунктів 1, 2 Постанови № 103 та змін до пункту 5 і додатку 2 Порядку №45, не змінився. Зокрема, на час звернення ОСОБА_3 до відповідача із заявою про видачу оновленої довідки про розміри його грошового забезпечення пункт 3 Порядку № 45 передбачав, що на підставі списків уповноважені органи готують довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій, для кожної особи, зазначеної у списку, за формою згідно з додатками 2 і 3 (далі - довідки) та у місячний строк подають їх головним управлінням ПФУ. Довідки видаються державним органом, з якого особи були звільнені зі служби, якщо інше не передбачено цим Порядком. Згідно з абзацами другим та четвертим пункту 2.6 Інструкції з організації роботи із соціального забезпечення осіб, звільнених з військової служби у Збройних Силах України, та членів їх сімей у Міністерстві оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31 грудня 2014 року № 937, на обласні військові комісаріати покладаються: оформлення та подання до органів, що призначають пенсії, документів для призначення за Законом пенсій особам, звільненим з військової служби, та членам сімей померлих військовослужбовців і осіб, звільнених з військової служби; визначення розміру грошового забезпечення для обчислення і перерахунку пенсій органами, що призначають пенсії, відповідно до Закону № 2262-ХІІ, Постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їх сімей» (зі змінами) та Порядку № 45 і Порядку № 3-1. У разі якщо розмір грошового забезпечення на день призначення пенсій особам, звільненим з військової служби, та членам їх сімей змінився, обласний військовий комісаріат складає довідку про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій згідно з нормами, що діють на день призначення пенсії за відповідною посадою. Тобто на відповідача покладено функції зі складання довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій у разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про зміну розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення для визначених осіб або про введення для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, установлених законодавством після надходження від територіального пенсійного органу списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку за формою згідно з додатком 1 до Порядку № 45. Питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 2262-ХІІ, крім пенсій військовослужбовцям строкової служби та членам їх сімей, регулює Порядок № 3-1. Відповідно до пункту 24 Порядку№ 3-1 про виникнення підстав для проведення перерахунку пенсій згідно зі статтею 63 Закону № 2262-ХІІ уповноважені структурні підрозділи зобов`язані у п`ятиденний строк після прийняття відповідного нормативно-правового акта, на підставі якого змінюється хоча б один з видів грошового забезпечення для відповідних категорій осіб, або у зв`язку з уведенням для зазначених категорій військовослужбовців нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, установлених законодавством, повідомити про це орган, що призначає пенсії. Органи, що призначають пенсії, протягом п`яти робочих днів після надходження такого повідомлення подають до відповідних уповноважених структурних підрозділів списки осіб, яким необхідно провести перерахунок пенсії (додаток № 5). Після одержання списків осіб уповноважені структурні підрозділи зазначають у них зміни розмірів грошового забезпечення для перерахунку раніше призначених пенсій і в п`ятиденний строк після надходження передають їх до відповідних органів, що призначають пенсії. Тотожні за змістом положення щодо процедури перерахунку раніше призначених пенсій військовослужбовців у разі зміни розміру їх грошового забезпечення містяться у пунктах 2, 3 Порядку № 45. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами скаржників про відсутність підстав для задоволення позовних вимог стосовно зобов?язання Центру підготувати та надати до Управління нову довідку про розмір його грошового забезпечення станом на 5 березня 2019 року, оскільки Кабінетом Міністрів України не встановлено умови та порядку перерахунку пенсії позивачу після визнання протиправними та нечинними пунктів 1, 2 Постанови № 103, бо така процедура встановлена Порядком № 45. 30 серпня 2017 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 704, яка набрала чинності 1 березня 2018 року та якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Зокрема, цією постановою установлено такі додаткові види грошового забезпечення: - надбавка за особливості проходження служби військовослужбовцям в розмірі до 100 відсотків посадового окладу з урахуванням окладу за військовим (спеціальним) званням та надбавки за вислугу років, порядок та умови виплати якої визначається керівниками державних органів залежно від якості, складності, обсягу та важливості виконуваних обов`язків за посадою (абзац четвертий підпункту 1 пункту 5 Постанови № 704); - надбавка за службу в умовах режимних обмежень військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу (підпункт 6 пункту 6 Постанови № 704). Підпунктом 2 пункту 5 Постанови № 704 надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, здійснювати преміювання військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу відповідно до їх особистого внеску в загальний результат служби в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду грошового забезпечення. Отже, з 5 березня 2019 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/3858/18 виникли підстави для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ, з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, тому з цієї дати ОСОБА_3 має право на отримання пенсії, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704 відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ та статті 9 Закону № 2011-ХІІ.Разом із цим до моменту отримання належної довідки від відповідача в пенсійного органу не виникає обов`язку з перерахунку пенсії позивача. Водночас відповідно до пункту 4 Порядку № 45 перерахунок пенсії здійснюється на момент виникнення такого права і проводиться у строки, передбачені частинами другою і третьою статті 51 Закону. Згідно із частинами другою і третьою статті 51 Закону № 2262-ХІІ перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій у зв`язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно із цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, установлених законодавством, не проведений з вини органів ПФУ та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що постанова Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2019 року № 804 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» (далі - Постанова № 804), якою визначено відповідний порядок виплати перерахованих сум підвищених пенсій, не впливає на обов`язок Центру щодо складання довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ та не встановлює інших умов і порядку для такого перерахунку. Згідно із частинами першою та другою статті 6 КАС суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд). Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику ЄСПЛ як джерело права. Право на виплати у сфері соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше в рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд установив принцип, згідно з яким обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні від 16 вересня 1996 року «Гайгузус проти Австрії», у якому якщо особа робила внески у певні фонди, у тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності. За змістом правової позиції ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» (рішення від 8 листопада 2005 року) у межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду визнає необґрунтованими посилання ПФУ на необхідність виділення з Державного бюджету України коштів в обсязі 42,2 млрд. грн як на підставу відмови в задоволенні позову, оскільки гарантовані законом виплати, пільги тощо неможливо поставити в залежність від видатків бюджету. Відмова Центру в наданні оновленої довідки та, як наслідок, відмова пенсійного органу у проведенні позивачу перерахунку пенсії порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції право мирно володіти своїм майном. Оскільки чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (рішення ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» від 8 листопада 2005 року). Зазначена позиція також підтримана Конституційним Судом України в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007. Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 7 грудня 2012 року у справі № 21-977во10, від 3 грудня 2010 року у справі № 21- 44а10). Колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає за потрібне зазначити, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 16 квітня 2018 року у зразковій справі № 825/506/18, з яким погодилася й Велика Палата Верховного Суду, дійшов висновку, що за відсутності правових підстав для перерахунку пенсії позивачу у Прокуратури Чернігівської області не було підстав для видачі йому довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії. Однак обставини цієї справи відмінні від обставин справи, що розглядається, бо на час звернення позивача до Прокуратури Чернігівської області із заявою про видачу довідки про заробітну плату, складові якої відповідають заробітній платі працюючого працівника органів прокуратури, який обіймає посаду, подібну до тієї, що обіймав позивач, для здійснення перерахунку пенсії за вислугу років на підставі Закону України від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» та постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівникам прокуратури» станом на 1 вересня 2017 року положення нормативно-правових актів, якими затверджувалась форма такої довідки та визначався порядок її заповнення, втратили чинність, а іншого нормативного-правового акта, який би регламентував підстави, форму, зміст, механізм та суб`єкта видачі відповідної довідки, немає. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг Центру та ПФУ, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, які мають значення для її вирішення, судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права. Міркування і твердження скаржників в апеляційних скаргах не спростовують правильності правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваному рішенні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно із частиною першою статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують викладених у рішенні цього суду висновків, то апеляційні скарги задоволенню не підлягають. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги Дніпропетровського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Міністерства оборони України і Пенсійного фонду України залишити без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. М. Ситнік М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська Ж. М. Єленіна Джерело: ЄДРСР 90228179
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2020 року м. Київ Справа № 804/4602/16 Провадження № 11-153апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (суддя Царікова О. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року (судді Білак С. В., Юрко І. В., Шальєва В. А.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У липні 2014 року Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Саламандра» (далі - ПрАТ «СК «Саламандра», раніше - ПрАТ «СК «Дніпроінмед», ПрАТ «СК «Дім Страхування») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Дніпропетровська Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (у подальшому - Державна податкова інспекція у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області; далі - ДПІ), у якому просило: - визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 16 червня 2014 року № 1463-25; - визнати протиправним та скасувати рішення про опис майна у податкову заставу від 17 червня 2014 року; - визнати протиправними вимоги, що містяться в запиті ДПІ від 18 червня 2014 року № 21649/10/25-0; - зобов`язати внести до інформаційних систем органів доходів і зборів дані про сплату позивачем авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239. 2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що передумов для винесення спірної вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу не було з огляду на своєчасність подання платіжного документа до банку для перерахування податку з розрахункового рахунку до державного бюджету. Тому відповідач зобов`язаний внести до інформаційних систем органів доходів і зборів відповідні дані про сплату позивачем податкового зобов`язання. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 30 липня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, позов задовольнив. 4. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 червня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасував та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 5. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 04 жовтня 2016 року позов задовольнив частково. Визнав протиправною та скасував податкову вимогу ДПІ від 16 червня 2014 року № 1463-25. Визнав протиправним та скасував рішення ДПІ про опис майна у податкову заставу від 17 червня 2014 року. Зобов`язав відповідача внести до інформаційних систем органів доходів і зборів дані про сплату ПрАТ «СК «Саламандра» авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239. В іншій частині позову відмовив. 6. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін. 7. Судові рішення мотивовано тим, що виконання платником зобов`язання по перерахуванню в бюджет суми податкового зобов`язання пов`язане з моментом подання в банк платіжного доручення на перерахування сум податку за умови належного оформлення таких документів та наявності необхідної суми на розрахунковому рахунку платника, а тому неперерахування податку, збору не є наслідком винних дій платника податку, а отже, до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про сплату податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 8. У касаційній скарзі ДПІ просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. 9. Скаржник зазначає, зокрема, що згідно з отриманою ним інформацією від банку, в якому обслуговується позивач, станом на час подачі ним платіжного доручення коштів, необхідних для його виконання, на розрахунковому рахунку платника не було. Відповідач уважає, що позивачем не вчинено необхідних дій по сплаті самостійно узгодженого податкового зобов`язання. Позиція інших учасників справи 10. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух касаційної скарги 11. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС) викладено в новій редакції. 13. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС (у чинній редакції) визначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 14. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 квітня 2020 року призначив справу до розгляду. 15. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року справу за позовом ПрАТ «СК «Саламандра» до ДПІ про визнання протиправними та скасування рішення, податкової вимоги, зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС. 16. Таке рішення колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду мотивувала необхідністю відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140. 17. Верховний Суд України, розглянувши справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Шосткинський міськмолкомбінат» до Шосткинської об`єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсною податкової вимоги, дійшов висновків, що визначальним для спірних правовідносин є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку, збору (обов`язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду. Коли це не є наслідком винних дій платника податку, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів. 18. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що така позиція Верховного Суду України не враховує того, що в результаті неналежного виконання своїх обов`язків у договірних відносинах між клієнтом і банком одним із учасників негативні наслідки не повинні наставати для державного бюджету, тобто неперерахування податків з вини банку не може розцінюватись як автоматичне виконання обов`язків платником податків щодо сплати податку перед бюджетом. 19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 лютого 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду у порядку письмового провадження. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 20. ПрАТ «СК «Саламандра» зареєстроване 18 листопада 1994 року Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради за № 12241200000002340 та знаходиться на податковому обліку у відповідача, місцезнаходження товариства: м. Дніпропетровськ, вул. Короленко, 21. 21. На підставі пункту 54.1 статті 54, абзацу четвертого пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (далі - ПК) в уточнюючій податковій декларації з податку на доходи (прибуток) страховика за 2013 рік позивач розрахував та, відповідно, узгодив суму щомісячного авансового внеску з податку на прибуток у розмірі 253 116,00 грн, що підлягає сплаті протягом дванадцяти місяців, починаючи з березня 2014 року. 22. Платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239 ПрАТ «СК «Саламандра» сплатило зі свого рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в ПАТ «АВТОКРАЗБАНК», на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області № 31114163700005 суму авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн. Вказане платіжне доручення прийняте банком, що підтверджується його штампом. 23. Згідно з банківською випискою по особових рахунках ПАТ «АВТОКРАЗБАНК», сформованою 02 квітня 2014 року, станом на 01 квітня 2014 року на банківському рахунку позивача були наявні грошові кошти у сумі 1 592 000,00 грн. 24. Проте банківською установою платіжне доручення позивача від 01 квітня 2014 року № 239 не виконано. 25. Листом від 02 квітня 2014 року № 45/91-02 ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» повідомило позивача щодо платіжного доручення з перерахування коштів до державного бюджету у розмірі 1 591 380,00 грн, зокрема, що для забезпечення технічної можливості повністю виконати зобов`язання банку з перерахування цієї суми ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» просить розбити цей платіж на декілька більш дрібних, датованих однією датою, зробивши помітку «заміна на основі листа банку від 02 квітня 2014 року № 45/91-02», зі збереженням загальної суми до оплати. 26. Листом від 30 квітня 2014 року № 776 позивач повідомив ДПІ про невиконання банківською установою платіжного доручення від 01 квітня 2014 року № 239. 27. На це відповідач листом від 15 травня 2014 року № 16382/00/04-63-20-0215 повідомив, що кошти у сумі 1 591 380,00 грн згідно з платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239 на рахунок Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області не надходили. 28. Позивач звернувся із скаргою до Управління Національного банку України в Полтавській області щодо невиконання ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» платіжного доручення від 01 квітня 2014 року № 239. 29. Листом від 23 травня 2014 року № 03-049/2251 Управління Національного банку України в Полтавській області повідомило позивача про те, що за результатам розгляду скарги були виявлені порушення банком вимог законодавства та нормативних документів Національного банку України, у зв`язку з чим посадові особи банку були притягнуті до адміністративної відповідальності, а до самого банку був застосований захід впливу, передбачений чинним законодавством. 30. У зв`язку з наявністю у позивача податкового боргу станом на 15 червня 2014 року відповідачем 16 червня 2014 року винесено на адресу ПрАТ «СК «Саламандра» податкову вимогу № 1463-25 щодо сплати за узгодженим грошовим зобов`язанням авансового внеску з податку на прибуток страхових організацій у розмірі 97 690,00 грн. Одночасно відповідач повідомив, що з 01 травня 2014 року на будь-яке майно позивача розповсюджується право податкової застави, а на суму податкового боргу нараховується пеня та штрафи; майно, що перебуває у власності позивача, підлягає опису у податкову заставу; також зобов`язано позивача надати інформацію про майно й документи, необхідні для опису у податкову заставу, та про суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату з переліком дебіторів. 31. 17 червня 2014 року ДПІ прийнято рішення про опис майна позивача у податкову заставу. 32. 18 червня 2014 року ДПІ складено запит № 21649/10/25-0 керівнику ПрАТ «СК «Саламандра», яким у зв`язку з наявністю у позивача податкового боргу станом на 13 червня 2014 року у сумі 97 690,00 грн вимагається його погасити або надати інформацію: про власне майно та документи, необхідні для його опису у податкову заставу з наведенням детальної характеристики кожного предмета (вага, метраж, розмір, вид, колір, товарний знак, проба, виробнича марка, дата випуску, ступінь зносу тощо), вартості (балансова на останню дату), його місцезнаходження; суму дебіторської заборгованості станом на звітну дату, перелік дебіторів (назва, код ЄДРПОУ, місце основної реєстрації та сума заборгованості). 33. У той же час ПрАТ «СК «Саламандра» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» з вимогою про зобов`язання виконати платіжне доручення від 01 квітня 2014 року № 239. 34. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15 липня 2014 року у справі № 904/3324/14 позовні вимоги ПрАТ «СК «Саламандра» задоволено: зобов`язано ПАТ «АВТОКРАЗБАНК» виконати платіжне доручення від 01 квітня 2014 року № 239 та здійснити перерахування авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік в розмірі 1 591 380,00 грн з поточного рахунку ПрАТ «СК «Саламандра» № НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_2 Управління Державної казначейської служби України у Жовтневому районі міста Дніпропетровська. 35. Про це судове рішення позивач повідомив ДПІ листом від 24 липня 2014 року № 1172. 36. При цьому позивач, не погоджуючись із податковою вимогою, рішенням про опис майна у податкову заставу та запитом про погашення заборгованості або про надання інформації щодо наявності та опису майна, звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 37. Відповідно до пункту 54.1 статті 54 ПК (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) окрім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою. 38. Пунктом 57.1 статті 57 ПК визначено, що платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Платники податку на прибуток (крім новостворених, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткових установ (організацій) та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об`єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень) щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного податкового періоду, у розмірі не менше 1/12 нарахованої до сплати суми податку за попередній звітний (податковий) рік без подання податкової декларації. 39. Відповідно до пункту 129.6 статті 129 ПК за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. 40. Так, статтею 22 Закону України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що ініціювання переказу здійснюється, зокрема, за платіжним дорученням. Під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника. Банки виконують розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку коштів на рахунках платників, крім випадків надання платнику обслуговуючим його банком кредиту. 41. Верховний Суд України, вирішуючи спір за аналогічних обставин, врегульованих релевантними нормами права, у постанові від 06 квітня 2004 року № 8/140 дійшов висновку, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника. Визначальним при вирішенні спору за таких обставин про скасування податкової вимоги є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету або державного цільового фонду. Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів. 42. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, з огляду на таке. Обґрунтування відступу від правової позиції Великою Палатою Верховного Суду та оцінка позовних вимог 43. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 44. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 45. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 46. З метою встановлення чіткого критерію застосування судами статті 129.6 статті 129 ПК Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, зазначаючи таке. 47. Згідно з пунктами 36.1 та 36.5 статті 36 ПК податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи. 48. Згідно з пунктом 38.1 статті 38 ПК виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк. 49. Пунктом 14.1.175 статті 14 ПК передбачено, що податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання. 50. Пунктом 14.1.153 статті 14 ПК визначено, що податкова вимога - це письмова вимога контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу. 51. Положеннями статті 59 ПК установлено, що в разі, коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов`язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення. 52. З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що внаслідок невиконання податкового зобов`язання зі сплати самостійно визначеного авансового внеску з податку на прибуток у позивача утворилася податкова заборгованість. 53. За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов`язку несе платник. 54. Це визначено статтею 109 ПК, відповідно до якої податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України. 55. Статтею 111 ПК визначені види відповідальності за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності: фінансова; адміністративна; кримінальна. Фінансова відповідальність за порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства встановлюється та застосовується згідно з цим Кодексом та іншими законами. Фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені. 56. Пунктом 126.1 статті 126 ПК визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу. 57. Підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня. 58. Таким чином, у ПК під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені. 59. Разом з тим положення статті 129 ПК містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання. 60. Як уже зазначалося пунктом 129.6 статті 129 ПК передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. 61. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. 62. Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає. 63. Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 ПК застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом. 64. Із загальних положень статті 38 ПК також випливає, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань. 65. Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати податкове зобов`язання. 66. Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі. 67. Наведена норма також свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок. 68. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступає від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, та зазначає про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання. 69. З огляду на те, що оспорювана позивачем податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у вигляді штрафу та/або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов`язання, відтак немає підстав і для її скасування, оскільки податкове зобов`язання на момент її винесення податковим органом належно виконане не було. 70. Крім того, саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу. 71. Виходячи з викладеного, відсутні підстави і для задоволення решти позовних вимог. 72. Так, пунктом 14.1.155 статті 14 ПК визначено, що податкова застава - це спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом. 73. Відповідно до підпункту 89.1.1 пункту 89.1 статті 89 ПК право податкової застави виникає у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку. 74. Пунктом 89.2 статті 89 ПК передбачено, що з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому. 75. Таким чином, з огляду на несплату в установлений строк позивачем самостійно визначеної суми грошового зобов`язання та, відповідно, утворення податкової заборгованості податковим органом правомірно застосовано податкову заставу. 76. Відповідно до пункту 73.3 статті 73 ПК контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: зокрема, за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового законодавства. 77. Виходячи із загальних положень статті 126 ПК несплата узгодженої суми грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток є порушенням правил сплати (перерахування) податків, відтак - надає контролюючому органу встановлене статтею 73 ПК право на отримання інформації за письмовим запитом. 78. Крім того, відповідно до пункту 89.4 статті 89 ПК у разі якщо платник податків, зокрема, не подає документів, необхідних для опису майна у податкову заставу, податковий керуючий складає акт відмови платника податків від опису майна у податкову заставу. 79. З огляду на те, що ДПІ правомірно прийнято рішення про опис майна у податкову заставу внаслідок порушення позивачем обов`язку зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, то контролюючий орган має право і на одержання інформації щодо майна позивача, яким така застава може бути забезпечена. 80. Окрім того, виходячи із наявності у позивача податкової заборгованості зі сплати самостійно визначеної суми грошового зобов`язання, у ДПІ немає підстав для внесення до інформаційних систем органів доходів і зборів даних про належне виконання позивачем податкового зобов`язання, а саме - сплату авансового внеску з податку на прибуток за 2014 рік у розмірі 1 591 380,00 грн за платіжним дорученням від 01 квітня 2014 року № 239. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 81. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про неправомірність винесеної відповідачем податкової вимоги від 16 червня 2014 року № 1463-25 та про наявність підстав для задоволення решти позовних вимог. 82. Доводи скаржника щодо правомірності та законності своїх дій при винесенні податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу знайшли своє підтвердження під час розгляду справи. 83. Відтак рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 84. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині. 85. За змістом частин першої та третьої статті 351 КАС суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, застосування закону, який не підлягає застосуванню. Висновки щодо розподілу судових витрат 86. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 87. Новий розподіл судових витрат, виходячи зі змісту статті 139 КАС, відбувається у разі повного або часткового задоволення позовних вимог судом апеляційної або касаційної інстанції, однак, цією постановою Велика Палата Верховного Суду ухвалила відмовити у задоволенні позовних вимог, тому новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Соборному районі міста Дніпра Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року скасувати. 3. У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 90228193
  3. Справа № 758/45/20 3/758/1141/20 Категорія 208 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2020 року cуддя Подільського районного суду м.Києва Отвіновський П. Л., розглянувши матеріали, які надійшли з Головного управління ДПС у м. Києві про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , громадянина України, директора ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , за ч. 1 ст. 163-1 КУпАП,- В С Т А Н О В И В: Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення, ОСОБА_1 , перебуваючи на посаді директора ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», розташованого за адресою: м. Київ, вул. Новомостицька, 25, кв. 5, допустив порушення встановленого законом порядку ведення податкового обліку, що призвело до завищення від`ємного значення об`єкта оподаткування з податку на прибуток за 2018 рік на суму 35889 грн., заниження податку на прибуток за 2018 рік на суму 43899 грн., заниження податку на додану вартість за листопад 2018 року на суму 55955 грн., чим порушив вимоги п.п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134, п. 135.1 ст. 135, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України, тобто вчинив дії, які охоплюються складом адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП. На адресу суду надійшли письмові пояснення захисника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р.Ю., в яких він просить закрити провадження у справі за відсутністю в діях особи складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, оскільки матеріали справи не містять доказів винуватості ОСОБА_1 . При цьому, захисник звертає увагу на те, що користуючись наданим податковим законодавством правом, 14 січня 2020 року ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» подало до ГУ ДПС у м. Києві свої заперечення на висновки, відображені у Акті документальної позапланової виїзної перевірки № 98/26-15-05-07-02-10/41478149 від 20 грудня 2019 року. 28 січня 2020 року відбувся розгляд даних заперечень, за результатами якого було прийнято рішення про залишення без змін висновків вищевказаного акта. 04 лютого 2020 року були отримані податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 29 січня 2020 року. Не погоджуючись з ними, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» оскаржило до Окружного адміністративного суду міста Києва вказані повідомлення-рішення. Ухвалою суду від 12 лютого 2020 року відкрито провадження у справі № 640/3014/20 за позовом ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, а отже, в силу вимог п. 56.15, п. 56.17 ст. 56 Податкового кодексу України, грошові зобов`язання, визначені у вказаних повідомленнях-рішеннях мають статус неузгоджених податкових зобов`язань. Виходячи з вищенаведеного, на теперішній час акт перевірки не породжує правових наслідків для платника податків, тому він не може бути належним доказом винуватості особи у вчиненні адміністративного правопорушення. Що стосується самого протоколу, то він не є доказом доведеності вини особи, оскільки не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом». Тобто, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджувати винуватість ОСОБА_1 , а тому провадження підлягає закриттю. Дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення, приходжу до висновку про необхідність закриття даного провадження за відсутністю в діях особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, виходячи з наступного. Одним із прав платника податків, закріплених в ст. 17 ПК України, є право оскаржувати в порядку, встановленому цим кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб). Так, відповідно до вимог п. 56.1 ст. 56 ПК України, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку. Право оскарження в адміністративному порядку закріплене, зокрема, і положеннями п. 86.7 ст. 86 ПК України, відповідно до якої у разі незгоди платника податків або його представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення та/або додаткові документи в порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків, протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки). Такі заперечення та/або додаткові документи розглядаються контролюючим органом протягом семи робочих днів, що настають за днем їх отримання (днем завершення перевірки, проведеної у зв`язку з необхідністю з`ясування обставин, що не були досліджені під час перевірки та зазначені у зауваженнях), та платнику податків надсилається відповідь у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень. Як вбачається з наданих письмових пояснень, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ», директором якого є ОСОБА_1 , 14 січня 2020 року скористалося наданим правом оскарження в адміністративному порядку висновків, викладених в акті № 98/26-15-05-07-02-10/41478149 від 20 грудня 2019 року. 28 січня 2020 року відбувся розгляд даних заперечень, за результатами якого було прийнято рішення про залишення без змін висновків вищевказаного акта. 04 лютого 2020 року були отримані податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 29 січня 2020 року. Відповідно до вимог п. 56.10 ст. 56 ПК України, рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку. Згідно з вимогами п. 56.18 ст. 56 ПК України, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. Як вбачається з наданих письмових пояснень захисника, ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» оскаржило до Окружного адміністративного суду міста Києва вказані повідомлення-рішення, про що свідчить ухвала суду від 12 лютого 2020 року, якою відкрито провадження у справі № 640/3014/20 за позовом ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Приймаючи до уваги, що на даний час питання обґрунтованості та законності висновків, викладених в акті перевірки № 98/26-15-05-07-02-10/41478149, про допущення директором ТОВ «ЛАЙВ МАРКЕТИНГ» ОСОБА_1 порушень вимог податкового законодавства, є предметом судового розгляду Окружним адміністративного суду міста Києва у зв`язку з оскарженням податкових повідомлень-рішень, долучений до справи в якості доказу вищевказаний акт перевірки не можна вважати належним доказом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП. Зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 251 КУпАП, відповідно до якої обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу, а також відсутність в матеріалах справи інших належних та допустимих доказів порушення ОСОБА_1 встановленого законом порядку ведення податкового обліку, приходжу до висновку про необхідність закриття даного провадження у зв`язку з відсутністю в діях особи, яка притягується до адміністративної складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП. На підставі викладеного, керуючись вимогами ст.ст. 247, 291, 294 КУпАП, суддя, - П О С Т А Н О В И В: Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 закрити за відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 163-1 КУпАП. Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, та захисником, протягом десяти днів з дня її винесення. Постанова набирає законної сили після закінчення строку оскарження цієї постанови. Скарга подається до Київського апеляційного суду через Подільський районний суд м. Києва. Суддя П.Л.Отвіновський Джерело: ЄДРСР 88255379
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 грудня 2019 року м . Київ Справа № 520/3939/19 (Пз/9901/10/19) Провадження № 11-1111заі19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Яроша Д. В., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - Рябко Р.О., представника відповідача - Виноградова В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області (правонаступник Головного управління ДФС у Харківській області) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року (у складі колегії суддів Ханової Р. Ф., Гончарової І. А., Гусака М. Б., Олендера І. Я., Юрченко В. П.) у зразковій справі № 520/3939/19 (Пз/9901/10/19) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Харківській області про визнання протиправною та скасування вимоги, УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області (далі - ГУ ДФС у Харківській області) від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 8 024,60 грн; судові витрати покласти на відповідача. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вказана вимога є необґрунтованою, протиправною, прийнята з порушенням вимог чинного податкового законодавства та законодавства у сфері загальнообов`язкового державного соціального страхування, тому підлягає скасуванню. Позивач зауважує, що він є фізичною особою - підприємцем, перебуває на спрощеній системі оподаткування; здійснює діяльність за кількома видами КВЕД: 69.10 «Діяльність у сфері права» (основний), 74.90 «Інша професійна, наукова та технічна діяльність, н.в.і.у.», 66.21 «Оцінювання ризиків та завданої шкоди»; до того ж є судовим експертом з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу», який здійснює свою діяльність на підставі свідоцтва № 1836, виданого Міністерством юстиції України. Посилаючись на положення пунктів 63.1, 63.2, 63.5 статті 63, пунктів 65.2, 65.4 статті 65 Податкового кодексу України, які регулюють порядок обліку платників податків та порядок обліку самозайнятих осіб, позивач доводить, що особа, взята на облік як самозайнята особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не повинна повторно ставати на облік та подавати документи як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, і наголошує на тому, що оскільки його судово-експертна діяльність підпадає під визначення незалежної професійної діяльності, то доходи, отримані від здійснення такої діяльності, підлягають оподаткуванню згідно зі статтею 178 Податкового кодексу України лише у випадку, якщо така особа не зареєстрована як фізична особа - підприємець. Крім того, посилаючись на положення пункту 2 частини першої статті 1, пунктів 4, 5 частини першої статті 4, пункту 3 частини першої статті 7, частини п`ятої статті 8 Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) та факти сплати єдиного внеску кожного місяця 2018 року в розмірі мінімального страхового внеску, позивач доводить, що виконання вимоги призведе до подвійної сплати єдиного внеску за результатами здійснення тієї ж самої господарської діяльності. Звертає увагу суду на те, що оскаржуваною вимогою не визначено періоду, за який утворилася заборгованість, та не наведено детального розрахунку недоїмки в розрізі кожного місяця. 3. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року відкрито провадження у цій справі. 4. 24 квітня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Харківського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової. 5. Доцільність розгляду Верховним Судом цієї справи як зразкової обґрунтовано тим, що у провадженні Харківського окружного адміністративного суду перебувають справи № 520/1529/19, 520/1911/19, 520/2216/19, 520/2731/19, 520/2948/19, 520/3017/19, 520/3191/19, 520/3250/19, 520/3251/19, 520/3500/19, 520/3528/19, 520/3679/19, 520/3703/19, які є типовими зі справою № 520/3939/19. Зокрема, відповідачем у названих справах є територіальний орган ДФС України, а спір виник фактично з приводу застосування положень пункту 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до правовідносин стосовно сплати самозайнятою особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиного внеску) у межах провадження незалежної професійної діяльності (наукової, літературної, артистичної, художньої, освітньої, викладацької діяльності, медичної, адвокатської, нотаріальної практики, релігійної (місіонерської) діяльності). 6. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 520/3939/19. 7. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною та скасовано вимогу ГУ ДФС у Харківській області від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 8 024,60 грн. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Харківській області сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн та судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у сумі 5 583 грн. 8. Не погодившись із таким рішенням, Головне управління ДПС у Харківській області (далі - ГУ ДПС у Харківській області) подало апеляційну скаргу з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог. 9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГУ ДПС у Харківській області та призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні на 04 грудня 2019 року. 10. 13 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач просить залишити апеляційну скаргу ГУ ДПС у Харківській області без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року - без змін. 11. 09 жовтня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ГУ ДПС у Харківській області надійшло клопотання про заміну сторони у справі. Автор цього клопотання просив замінити відповідача у справі № 520/3939/19 - з ГУ ДФС у Харківській області на його правонаступника - ГУ ДПС у Харківській області. 12. У судовому засіданні 04 грудня 2019 року Велика Палата Верховного Суду протокольною ухвалою зазначене клопотання задовольнила та замінила відповідача у справі № 520/3939/19 з ГУ ДФС у Харківській області на його правонаступника - ГУ ДПС у Харківській області. Висновки суду першої інстанції Щодо ознак типових справ 13. Проаналізувавши матеріали типових справ, які були долучені до подання судді Харківського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що справи № 520/3679/19, 520/3250/19, 520/3251/19, 520/3528/19, 520/1629/19, 520/1911/19, 520/3017/19 мають типові ознаки, властиві тим, що встановлюються в межах зразкової справи. 14. Зокрема, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав, що типовими ознаками, які властиві зазначеним справам та зразковій справі, є: 1) перебування позивача, який є фізичною особою - підприємцем та особою, що здійснює незалежну професійну діяльність, на обліку контролюючого органу як платника єдиного внеску; 2) установлення контролюючим органом за власною ініціативою платнику єдиного внеску - фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності, що обумовило виникнення в останнього обов`язку сформувати та подати до органів доходів і зборів окремий звіт; 3) визначення статусу фізичної особи - підприємця з ознакою здійснення незалежної професійної діяльності на рівні підзаконних нормативно-правових актів; 4) можливість подвійного нарахування єдиного внеску за результатами здійснення одного й того ж виду господарської діяльності - як підприємницької, так і незалежної професійної діяльності. 15. Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що справи № 520/3703/19, 520/3500/19, 520/2216/19, 520/2731/19, 520/3191/19 не підпадають під типові ознаки зразкової справи. 16. Справа № 520/2948/19, за висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, не може бути віднесена до типових справ через недостатність наданих матеріалів. Щодо вирішення справи по суті позовних вимог 17. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є фізичною особою - підприємцем, який обрав спрощену систему оподаткування, тобто є платником єдиного внеску в розумінні пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. 18. При цьому Закон № 2464-VI не визначає такого платника єдиного внеску, як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. Фізична особа - підприємець та особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є різними платниками єдиного внеску. 19. Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що чинне законодавство України не передбачає можливості взяття на облік платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, контролюючим органом за власною ініціативою шляхом установлення ознаки незалежної професійної діяльності. 20. Крім того, дослідивши форму витягу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (додаток 8 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1; далі - Положення № 10-1), суд першої інстанції дійшов висновку про те, що такого статусу застрахованої особи, як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності, Положення № 10-1 не визначає. 21. Оскільки позивач не перебуває на обліку платників єдиного внеску як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, та відповідно не подає звітності як такий платник, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про безпідставне встановлення відповідачем позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі - підприємцю) ознаки незалежної професійної діяльності та нарахування на цій підставі єдиного внеску. 22. Окремо суд першої інстанції наголосив на тому, що приписи пункту 16 Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 14 квітня 2015 року № 435 (далі - Порядок № 435), про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем, яка має ознаку незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. Особи, визначені цими пунктами, є окремими платниками єдиного внеску з певними особливостями їх обліку, різною базою нарахування єдиного внеску та порядку його сплати, а тому поєднання нормотворцем двох різних статусів платників єдиного внеску на рівні підзаконного нормативно-правового акта призводить до невідповідності норм Порядку № 435 положенням Закону № 2464-VI. 23. Визначення спеціального «змішаного» правового статусу на рівні підзаконного нормативного-правового акта (Порядку № 435) з огляду на невідповідність положенням Закону № 2464-VI є неправомірним, а тому не повинно братися до уваги в контексті правозастосовної діяльності. 24. Отже, оскільки процедура взяття на облік платників єдиного внеску хоч і була встановлена нормативно-правовим актом, однак у частині визначення типів (видів) платників єдиного соціального внеску не відповідала Закону № 2464-VI, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру відповідали принципам належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно - правового акта, нижчого за ієрархією від указаного Закону. Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог 25. В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що у розумінні Закону № 2464-VI фізичні особи - підприємці та особи, які провадять незалежну професійну діяльність, є окремими платниками єдиного внеску з різною базою нарахування такого внеску. Водночас жодною нормою вказаного Закону не виключено можливості поєднання декількох категорій платників єдиного внеску в одній особі. 26. Скаржник також зазначає про процедуру взяття на облік платників податків, яка передбачає, що якщо фізична особа зареєстрована як підприємець і при цьому провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується в контролюючих органах як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. 27. При цьому скаржник наголошує на тому, що фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності - це не окремий вид платників єдиного внеску, а юридичне формулювання, яке вказує на те, що особа одночасно здійснює як підприємницьку, так і незалежну професійну діяльність, а тому в розумінні Закону № 2464-VI така особа має одночасно виконувати обов`язки платника єдиного внеску як підприємця та обов`язки платника єдиного внеску як особи, що провадить незалежну професійну діяльність. 28. Окремо скаржник звертає увагу на те, що суд першої інстанції не надав правової оцінки положенням пункту 4 розділу VI Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 листопада 2014 року № 1162, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 грудня 2014 року за № 1553/26330 (далі - Порядок № 1162), де закріплено право контролюючого органу брати на облік платників єдиного внеску, якщо при здійсненні своїх функцій на підставі відповідних державних реєстрів установлено, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, не перебуває на такому обліку. 29. Водночас скаржник вважає, що суд першої інстанції зробив хибний висновок про невідповідність пункту 16 Порядку № 435 про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем з ознакою незалежної професійної діяльності положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. Позиція позивача щодо апеляційної скарги 30. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що позиція ГУ ДПС у Харківській області про те, що якщо характеристики підприємницької діяльності та незалежної професійної діяльності поєднуються в одній особі, така особа повинна сплачувати єдиний внесок двічі - як фізична особа - підприємець та як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є помилковою, оскільки ґрунтується на положеннях пункту 16 Порядку № 435, який суперечить положенням акта вищої юридичної сили, а саме Закону № 2464-VI. При цьому відповідач не наводить жодних переконливих аргументів, які б свідчили про хибність такого висновку суду першої інстанції. 31. Позивач наголошує на помилковості висновку ГУ ДПС у Харківській області про те, що особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність та одночасно є фізичними особами - підприємцями - платниками єдиного внеску, повинні сплачувати єдиний внесок двічі, оскільки страхується одна особа, яка й буде отримувати гарантії від системи загальнообов`язкового державного соціального страхування. 32. Також ОСОБА_1 зауважує, що відповідач, посилаючись на пункт 4 розділу VI Порядку № 1162 як на правову підставу наявності повноважень самостійно встановлювати ознаку незалежної професійної діяльності, ігнорує імперативний припис цього ж пункту про те, що сам контролюючий орган повинен повідомити особу про необхідність подати заяву за формою 1-ЄСВ для взяття на облік, якщо така особа не перебуває на обліку або знята з обліку та якщо такі відомості стали відомі органу контролю із джерел, визначених цим же пунктом. Обставини справи, установлені судом першої інстанції 33. ОСОБА_1 є фізичною особою - підприємцем із 30 вересня 2016 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відомості за № 24800000000187056, та перебуває на податковому обліку в Київському управлінні ГУ ДФС у Харківській області з 30 вересня 2016 року. 34. Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань позивач є платником єдиного податку 3 групи, видами діяльності якого за КВЕД є: 69.10 «Діяльність у сфері права» (основний); 74.90 «Інша професійна, наукова та технічна діяльність»; 66.21 «Оцінювання ризиків та завданої шкоди»; 66.22 «Діяльність страхових агентів і брокерів»; 66.29 «Інша допоміжна діяльність у сфері страхування та пенсійного забезпечення»; 82.99 «Надання інших допоміжних комерційних послуг, н. в. і. у.». 35. Також ОСОБА_1 є судовим експертом із правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу» та провадить свою діяльність на підставі свідоцтва від 28 жовтня 2016 року № 1836, виданого Міністерством юстиції України. 36. Позивач як фізична особа - підприємець за 2018 рік сплатив єдиний соціальний внесок на суму 9 828,72 грн, що підтверджують наявні в матеріалах справи копії платіжних доручень від 17 лютого 2018 року № 1513428603, від 18 березня 2018 року № 1513428605, від 14 квітня 2018 року № 1513428607, від 14 травня 2018 року № 1513428609, від 14 червня 2018 року № 1513428611, від 11 липня 2018 року № 1513428613, від 02 серпня 2018 року № 1513428616, від 06 вересня 2018 року № 58, від 11 жовтня 2018 року № 58, від 14 листопада 2018 року № 59, від 06 грудня 2018 року № 61, від 12 січня 2019 року № 63. 37. 04 березня 2019 року ГУ ДФС у Харківській області прийняло вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-141392-17, згідно з якою позивачу як фізичній особі нараховано суму боргу зі сплати єдиного соціального внеску в розмірі 8 024,60 грн відповідно до статті 25 Закону № 2464-VI. 38. Вважаючи вказану вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 39. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 40. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. 41. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори. 42. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначаються Законом № 2464-VI. 43. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI). 44. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що Державний реєстр загальнообов`язкового державного соціального страхування - це організаційно-технічна система, призначена для накопичення, зберігання та використання інформації про збір та ведення обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, його платників та застрахованих осіб, що складається з реєстру страхувальників та реєстру застрахованих осіб. 45. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. 46. Пунктами 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ установлено, що платниками єдиного внеску є: фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності. 47. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 2464-VI узяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників. 48. Взяття на облік платників єдиного внеску, зазначених, зокрема, у пунктах 4, 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, здійснюється органом доходів і зборів із внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб (частина друга статті 5 Закону № 2464-VI). 49. Питання взяття на облік, внесення змін до облікових даних та зняття з обліку платників єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у територіальних органах ДФС, надання контролюючим органам відомостей про зміну класу професійного ризику виробництва Фондом соціального страхування за період до 01 січня 2016 року, надання Пенсійному фонду України та фондам загальнообов`язкового державного соціального страхування даних про взяття на облік/зняття з обліку платників єдиного внеску визначаються Порядком № 1162 (пункт 2 розділу І Порядку № 1162). 50. Порядок поширюється на платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI (пункт 3 розділу І Порядку № 1162). 51. Взяття на облік юридичних осіб (їх відокремлених підрозділів) та фізичних осіб - підприємців, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, як платників єдиного внеску підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру, яка надсилається (видається) цим юридичним особам (відокремленим підрозділам) та фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) (пункт 4 розділу ІІ Порядку № 1162). 52. Взяття на облік платників єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755-IV, контролюючим органом здійснюється за місцезнаходженням чи місцем проживання у день отримання від них заяви про взяття на облік платника єдиного внеску за формою № 1-ЄСВ згідно з додатком 1, заяви про взяття на облік платника єдиного внеску (члена фермерського господарства) за формою № 12-ЄСВ згідно з додатком 2 до цього Порядку (пункт 1 розділу ІІІ Порядку №1162). 53. Платники єдиного внеску, зазначені в пункті 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, подають заяву за формою № 1-ЄСВ (додаток 1) протягом 10 календарних днів після державної реєстрації незалежної професійної діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання документа, що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності (пункт 2 розділу ІІІ Порядку № 1162). 54. Платникам єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755-IV, контролюючим органом наступного робочого дня з дня взяття на облік безоплатно надсилається (вручається) повідомлення про взяття їх на облік за формою № 2-ЄСВ згідно з додатком 2 до цього Порядку (пункт 3 розділу ІІІ Порядку № 1162). 55. Ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру здійснюється на підставі положення, що затверджується Пенсійним фондом України за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування (абзац другий частини третьої статті 16 Закону № 2464-VI). 56. Реєстр застрахованих осіб формує та веде Пенсійний фонд України, користувачами цього реєстру є органи доходів і зборів та фонди загальнообов`язкового державного соціального страхування (абзац третій частини першої статті 20 Закону № 2464-VI). 57. Відомості про фізичних осіб - підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, подаються безпосередньо зазначеними особами (абзац третій частини другої статті 20 Закону № 2464-VI). 58. Порядок організації ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та порядок надання інформації з реєстру застрахованих осіб визначається Положенням № 10-1. 59. З метою забезпечення обробки інформації в реєстрі застрахованих осіб для кожної застрахованої особи автоматично створюється облікова картка, якій присвоюється номер облікової картки (пункт 1 розділу ІІІ Положення № 10-1). 60. Облікова картка відкривається в разі, зокрема, надходження у складі звітності відомостей про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність; в інших випадках, передбачених Законом № 2464-VI (пункт 2 розділу ІІІ Положення № 10-1). 61. За змістом пункт 2 розділу ІV Положення № 10-1 до облікових карток реєстру застрахованих осіб вносяться відомості про фізичних осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню відповідно до законодавства, та інша інформація, необхідна для обчислення, призначення та здійснення страхових виплат за окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, зокрема відомості про фізичних осіб - підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність; відомості про нарахування страхових внесків та єдиного внеску фізичними особами - підприємцями та особами, які провадять незалежну професійну діяльність. 62. Процедуру, форму, строки подання звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску до ДФС України, яка є центральним органом виконавчої влади, що реалізує, зокрема, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, її територіальних органів, визначає Порядок № 435. 63. Пунктом 16 розділу ІV Порядку № 435 передбачено, що фізичні особи - підприємці, які мають ознаку незалежної професійної діяльності, формують та подають до органів доходів і зборів окремі звіти щодо сум нарахованого єдиного внеску (додаток 5). 64. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ( параграф 70). 65. За практикою Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, параграф 43). Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається 66. У цій справі спірним є питання оплати позивачем єдиного внеску за двома підставами, а саме як фізичною особою - підприємцем, яка перебуває на спрощеній системі оподаткування, та особою, яка здійснює незалежну професійну діяльність з того ж виду діяльності за КВЕД. 67. При цьому суд першої інстанції установив, що позивач як фізична особа - підприємець із 30 вересня 2016 року перебуває на обліку в ГУ ДФС у Харківській області як платник єдиного внеску, що підтверджується відомостями, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 68. Водночас застосовані судом у цій справі норми права свідчать про те, що фізична особа - підприємець та особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, є різними платниками єдиного внеску. Законом № 2464-VI не передбачається порядок обліку та сплати єдиного внеску фізичними особами - підприємцями з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. 69. При цьому аналіз пунктів 1, 2 розділу ІІІ Порядку № 1162 вказує на те, що цим Порядком не передбачено для контролюючого органу можливості самостійно взяття на облік як платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, шляхом встановлення ознаки незалежної професійної діяльності. Взяття такої особи на облік платників єдиного внеску можливе виключно за її заявою. 70. До того ж, як передбачено у пункті 4 розділу VI Порядку № 1162, фізична особа, зареєстрована як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, але не перебуває на обліку чи знята з обліку в контролюючому органі, обліковується в реєстрі страхувальників як особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, з ознакою «платник не подав заяви для взяття на облік». 71. Як установив суд першої інстанції, позивач після отримання свідоцтва від 28 жовтня 2016 року №1836, яким йому присвоєно (підтверджено) кваліфікацію судового експерта з правом проведення автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу», не подавав заяви за формою № 1-ЄСВ до контролюючого органу. Натомість 21 лютого 2018 року відповідач самостійно встановив позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаку незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000. 72. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що дії ГУ ДФС у Харківській області щодо самостійного встановлення позивачу як фізичній особі - підприємцю ознаки незалежної професійної діяльності до ІКП з КБК 71040000 не узгоджуються з нормами Порядку № 1162, якими визначено процедуру взяття на облік платників єдиного внеску. 73. Посилання ГУ ДПС у Харківській області в апеляційній скарзі на пункт 4 розділу VI Порядку № 1162, як на обґрунтування правомірності дій контролюючого органу щодо самостійного встановлення позивачеві ознаки незалежної професійної діяльності Велика Палата Верховного Суду вважає недоречним. Закріплене цим пунктом право контролюючого органу брати на облік як платника єдиного внеску особу, яка провадить незалежну професійну діяльність і не перебуває на такому обліку, може бути реалізоване виключно в разі подання цією особою відповідної заяви. 74. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що системний аналіз норм Закону № 2464-VI та Положення № 10-1 свідчить про відсутність повноважень у контролюючого органу за власною ініціативою без наявності звітності платника єдиного внеску (особи, яка провадить незалежну професійну діяльність/фізичної особи - підприємця), в якій містяться відомості про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, вносити зміни (подавати інформацію до Пенсійного фонду України щодо змін) до облікової картки платника єдиного внеску шляхом встановлення ознаки незалежної професійної діяльності та відповідно нараховувати єдиний внесок у розмірі мінімального страхового внеску на місяць, визначеного Законом № 2464-VI як граничний мінімальний внесок для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність. 75. При цьому з огляду на положення пункту 1.3 статті 1 Податкового кодексу України Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду слушно вказав на неможливість застосування до правовідносин щодо сплати єдиного внеску положень цього Кодексу. 76. Оскільки позивач не перебуває на обліку платників єдиного внеску як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, та відповідно не подає звітності як такий платник, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач безпідставно встановив позивачу як платнику єдиного внеску (фізичній особі - підприємцю) ознаку незалежної професійної діяльності та нарахував на цій підставі єдиний внесок. 77. Доводи ГУ ДПС у Харківській області про те, що оскаржувані дії відповідача узгоджуються з приписами пункту 16 розділу ІV Порядку № 435, Велика Палата Верховного Суду вважає недоречними. 78. Здійснивши аналіз зазначеного пункту, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність колізії між положеннями нормативно-правових актів різної юридичної сили, а саме: суд констатував, що приписи пункту 16 розділу ІV Порядку № 435, яким передбачено обов`язок формування та подання звіту фізичною особою - підприємцем, з ознакою незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI. 79. При цьому положення пункту 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку № 435 відсилають до додатка 5 «Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску», розділом 6 якого визначені типи платника, серед яких окремо зазначено ФО - на загальній системі оподаткування, ФО - на спрощеній системі оподаткування, особу, яка провадить незалежну професійну діяльність, членів фермерського господарства. Визначення окремого типу платника «фізична особа - підприємець, з ознакою незалежної професійної діяльності» формою звіту не передбачено. 80. За наявного існуючого правового регулювання Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду правильно зазначив, що взяття та перебування на обліку платників єдиного внеску фізичної особи - підприємця з ознакою провадження незалежної професійної діяльності Законом № 2464-VI не передбачено. 81. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що хоча процедура щодо обліку платників єдиного внеску й була встановлена підзаконним нормативно-правовим актом, однак у частині визначення видів платників єдиного соціального внеску вона суперечить Закону № 2464-VI, тому немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру, узгоджуються з принципом належного врядування, оскільки надано перевагу приписам нормативно-правового акта, нижчому за ієрархією від указаного Закону. 82. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання порушує принцип правової визначеності. 83. При цьому застосовними у цій справі є висновки Європейського суду з прав людини справа «Серков проти України» (цитовані у пункті 65 цієї постанови), оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску. 84. Зважаючи на зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ГУ ДФС у Харківській області безпідставно здійснювало повторне нарахування позивачу єдиного внеску, а тому вимога про сплату боргу (недоїмки) від 04 березня 2019 року № Ф-141392-17 є протиправною та підлягає скасуванню. 85. Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду правильно встановлено критерії, за якими справу, яка розглядається, було віднесено до типових справ. При цьому судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні надано розгорнуту оцінку відповідності згаданим критеріям матеріалів справ, які були долучені до подання про розгляд цієї справи як зразкової. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 86. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. 87. Згідно із частиною першою статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. 88. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Висновки щодо розподілу судових витрат 89. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 90. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області залишити без задоволення. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86401183
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2019 року м. Київ Справа № 804/3813/16 Провадження № 11-1409апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Актабанк» (далі - уповноважена особа, Фонд, ПАТ «Актабанк» відповідно) на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 липня 2016 року (суддя Турлакова Н. В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2017 року (судді Дурасова Ю. В., Щербак А. А., Баранник Н. П.) у справі № 804/3813/16 за позовом Верхньодніпровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (правонаступник - Кам`янська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління ДФС у Дніпропетровській області; далі - ОДПІ) до ПАТ «Актабанк» про стягнення заборгованості та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У червні 2016 року ОДПІ звернулася до суду з позовом до ПАТ «Актабанк» про стягнення з відповідача податкового боргу на загальну суму 27 тис. 141 грн 31 коп. 2. На обґрунтування позову ОДПІ зазначила, що відповідач перебуває на податковому обліку в цій ОДПІ як платник податків, зборів та обов`язкових платежів і має податковий борг на вказану вище загальну суму, який станом на 30 травня 2016 року залишається несплаченим, що стало підставою для звернення до суду з позовом про його стягнення. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 20 липня 2016 року позов задовольнив: стягнув з рахунків ПАТ «Актабанк» у банках, що обслуговують платника податків, на користь бюджету податковий борг на загальну суму 27 тис. 141 грн 31 коп. 4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 26 січня 2017 року постанову суду першої інстанції залишив без змін. 5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що заборгованість зі сплати податку є узгодженою, в добровільному порядку відповідачем не сплачена, а тому підлягає стягненню. 6. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 7. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, уповноважена особа подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що ці рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням усіх обставин справи, оскільки вимоги за зобов`язаннями банку зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури та погашаються у сьому чергу відповідно до статті 52 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»(далі - Закон № 4452-VI). Також скаржник послався на те, щоцей спір з урахуванням положень статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) та статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а також висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки банк знаходиться в процедурі ліквідації у зв`язку із визнанням його неплатоспроможним. 8. На підставі викладеного скаржник просить скасуватиоскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі. Позиція інших учасників справи 9. У відзиві на касаційну скаргу ОДПІ зазначила, що не погоджується з касаційною скаргою та просить відмовити в її задоволенні. Зокрема, позивач зазначив, що відповідно до частини третьої статті 46 Закону № 4452-VI під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань, крім витрат, безпосередньо пов`язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури. Вимоги за зобов`язаннями банку зі сплати податків і зборів, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтись тільки в межах ліквідаційної процедури. Наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв`язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов`язання, і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів. З прийняттям рішення про початок процедури ліквідації не пов`язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати зобов`язання. На думку ОДПІ, дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів. Оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), які виникли після введення мораторію, то, відповідно, і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення. Невиконання таких зобов`язань є правопорушенням. Рух касаційної скарги 10. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалоювід 22 лютого 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. 12. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 13. У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 16. ПАТ «Актабанк» з 22 квітня 2008 року перебуває на обліку в ОДПІ як платник податків, зборів та обов`язкових платежів. 17. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 15 січня 2015 року № 19 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Актабанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 16 січня 2015 року № 6 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Актабанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку». 18. 19 лютого 2015 року відповідач подав до ОДПІ податкову декларацію з податку на нерухоме майно, згідно з якою сума податкового зобов`язання за 2015 рік склала 26 тис. 56 грн 68 коп. 19. Також відповідач подавав до ОДПІ податкові декларації із сплати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності) від 17 лютого 2016 року у сумі 672 грн 19 коп. та від 22 лютого 2016 року у сумі 412 грн 44 коп. 20. Отже, ПАТ «Актабанк» має податковий борг за узгодженими податковими зобов`язаннями з податку на нерухоме майно та податку з плати за землю на загальну суму 27 тис. 141 грн 31 коп., і цей податковий борг не погашений. 21. 07 травня 2015 року ОДПІ сформувала податкову вимогу № 806-25 на суму 6 тис. 514 грн 17 коп., яка була отримана відповідачем 18 травня 2015 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. 22. У зв`язку з невиконанням податкового законодавства щодо сплати податкового боргу, який виник в результаті самостійно узгоджених податкових зобов`язань, контролюючий орган на підставі положень підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) звернувся до суду з позовною заявою про стягнення податкового боргу з ПАТ «Актабанк». ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 23. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 24. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України(тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення судами першої та апеляційної інстанцій оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 25. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС Українисуб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 26. Відповідно до частини другої статті 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 27. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС Українивизначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, установлених Конституцією та законами України. 28. Згідно із частиною другою статті 50 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. 29. Частиною четвертою статті 50 КАС Українивизначено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, установлених законом. 30. Правовий аналіз пунктів 1-4 частини четвертої статті 50 КАС Українисвідчить про те, що з наведених у цих пунктах підстав громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб. 31. Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб`єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб`єктів владних повноважень. 32. Крім того, пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС України, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб`єкта владних повноважень на адміністративний позов. 33. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб`єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. 34. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. 35. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 36. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав кваліфікувати спір як публічно-правовий і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 37. Для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень як позивач має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, підстави для такого звернення мають бути визначені законом з указівкою на предмет звернення, спір у справі повинен відповідати ознакам публічно-правового спору. 38. ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу (пункт 1.1 статті 1 ПК України). 39. Відповідно до пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, його територіальні органи. 40. Згідно із пунктом 41.2 статті 41 ПК України органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється. 41. За змістом підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право, зокрема, звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. 42. Позов про примусове стягнення з відповідача як платника податків подано ОДПІ в порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, а спір виник у зв`язку з невиконанням вимог ОДПІ як суб`єкта владних повноважень про таку сплату. 43. Аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що ОДПІ, звернувшись до суду з позовом про примусове стягнення податкового боргу з платника податків в порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, реалізувала свої владні управлінські функції і виступила як суб`єкт владних повноважень. 44. Велика Палата Верховного Суду не приймає доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, про те, що цей спір підвідомчий господарським судам з посиланням на норми Закону № 2343-XII та приписи пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України(тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з огляду на таке. 45. Відповідно до статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. 46. Отже, ознаками господарського спору, який належить до юрисдикції господарського суду, є, зокрема, участь у спорі суб`єкта господарювання, наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, а також спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 47. За положеннями статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК України; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. 48. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор (частина друга статті 10 Закону № 2343-XII). 49. Згідно з абзацами третім та дев`ятим частини першої статті 1 Закону № 2343-XII банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. При цьому неплатоспроможністю є неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов`язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. 50. Водночас Законом України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) визначено порядок визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку в позасудовому порядку, не в межах судової справи про банкрутство. 51. Закон № 4452-VI, який є спеціальним законом у таких правовідносинах, встановлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, відносини між Фондом, банками, уповноваженою особою і фізичними особами. 52. Так, згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону № 4452-VIрішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних приймає Національний банк України в порядку, передбаченому цим Законом. Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює Фонд в один зі способів, визначених статтею 39 цього ж Закону. 53. Отже, процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку (в тому числі шляхом ліквідації) є відмінною від процедури банкрутства за Законом № 2343-XII. 54. За таких обставин у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов`язань, норми Закону № 4452-VI є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах. 55. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір про стягнення контролюючим органом з платника податків податкового боргу є публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів. 56. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору стосовно правомірності вимоги ОДПІ щодо стягнення коштів з ПАТ «Актабанк» в розмірі податкового боргу, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. 57. Позовні вимоги ОДПІ обґрунтовані тим, що узгоджена сума податкових зобов`язань не була сплачена відповідачем як платником податків, зборів та обов`язкових платежів у встановлений законом строк та стала податковим боргом ПАТ «Актабанк», який підлягає погашенню в порядку, визначеному ПК України. 58. Проте порядок погашення податкової заборгованості відповідача регулюється Законом № 4452-VI та здійснюється в межах ліквідаційної процедури. 59. Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим боргом є сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. 60. Згідно з пунктом 54.1 статті 54 ПК України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою. 61. Пунктом 95.1 статті 95 ПК України передбачено, що контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі. 62. Відповідно до пункту 95.2 статті 95 ПК України стягнення коштів платника податків з платника податків провадиться не раніше, ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги. 63. Таким чином, факт узгодження грошового зобов`язання має наслідком обов`язок платника податку сплатити таке зобов`язання у встановлений законом строк. У свою чергу, невиконання обов`язку зі сплати узгодженого грошового зобов`язання у встановлений законом строк має наслідком включення такого зобов`язання до податкового боргу платника податків, процедура стягнення якого за загальними правилами розпочинається не раніше, ніж через 60 календарних днів з моменту надіслання такому платнику податкової вимоги. 64. Пунктом 1.3 статті 1 ПК України передбачено, що цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом № 2343-XII, з банків, на які поширюються норми Закону № 4452-VI, та погашення зобов`язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, зборів на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій. 65. Згідно із частиною третьою статті 1 Закону № 4452-VI відносини, що виникають у зв`язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. 66. Пункт 2 частини першої статті 77 Закону № 2121-III визначає відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду однією з умов ліквідації банку. 67. Відповідно до частин п`ятої та шостої цієї ж статті Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду. 68. Фонд у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону № 4452-VI. 69. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав. 70. Відповідно до частини третьої статті 46 Закону № 4452-VI під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов`язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов`язкових платежів)), крім витрат, безпосередньо пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури. 71. Вимоги за зобов`язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури та погашаються у сьому чергу відповідно до статті 52 цього Закону. 72. Частиною п`ятою статті 45 Закону № 4452-VI визначено, що протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. 73. Статтею 52 Закону № 4452-VI визначено черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів. 74. Системний аналіз викладених положень дає підстави для висновку про те, що ліквідаційна процедура банку за рішенням Національного банку України розпочинається з моменту отримання такого рішення Фондом. З дня початку процедури ліквідації банку строк виконання усіх грошових зобов`язань останнього вважається таким, що настав. Зобов`язання банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. 75. Передбачений ПК України загальний порядок стягнення податкового боргу не поширюється на стягнення податкового боргу, який виник після порушення процедури ліквідації банку. Стягнення такого податкового боргу здійснюється шляхом пред`явлення до банку в особі уповноваженої особи позову про акцептування вимог і віднесення їх до належної черги погашення (пункт 1 частини другої, частина четверта статті 49 Закону № 4452-VI). 76. Як убачається зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин, ліквідаційну процедуру ПАТ «Актабанк» розпочато 16 січня 2015 року, яку в подальшому продовжено до 15 січня 2018 року включно. 77. Таким чином, вимога контролюючого органу про стягнення з ПАТ «Актабанк» податкового боргу з земельного податку та з податку на нерухоме майно за період з лютого 2015 року по лютий 2016 року, тобто в період здійснення ліквідаційної процедури, в порядку, передбаченому ПК України, є необґрунтованою. 78. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОДПІ про стягнення з рахунків ПАТ «Актабанк» податкового боргу в сумі 27 тис. 141 грн 31 коп. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 79. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 80. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 81. За правилами частин першої та третьої статті 351 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 82. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до постановлення незаконного судового рішення, а виправлення відповідної помилки не потребує з`ясування нових обставин і дослідження нових доказів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Актабанк» задовольнити частково. 2. Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 липня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2017 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову Верхньодніпровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області до Публічного акціонерного товариства «Актабанк» про стягнення заборгованості. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В . І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська В . С. Князєв Джерело: ЄДРСР 86241635
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2019 року м. Київ Справа N 591/4543/16-ц Провадження N 14-251цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - Офіс), відповідач - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Бурбика Тамара Анатоліївна (далі - Приватний нотаріус), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Офісу на рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2017 року у складі судді Грищенко О.В. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 19 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Кононенко О.Ю., Криворотенка В.І., Хвостика С.Г. у цивільній справі за позовом Офісу до Приватного нотаріуса про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року Офіс звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив: скасувати постанову Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12 травня 2016 року; зобов'язати Приватного нотаріуса вчинити протест податкових векселів у неплатоспроможності, що були видані Товариством з обмеженою відповідальністю "Горобина" (далі - ТОВ "Горобина") та авальовані Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), а саме: від 09 лютого 2016 року серії АА N 1462653 у неплатежі у розмірі 55 824,80 грн. серії АА N 1462656 у неплатежі у розмірі 443 018,78 грн. серії АА N 1462657 у неплатежі у розмірі 443 018,78 грн. серії АА N 1462658 у неплатежі у розмірі 442 923,56 грн. серії АА N 1462659 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462660 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462662 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462794 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462795 у неплатежі у розмірі 452 934,14 грн. серії АА N 1462796 у неплатежі у розмірі 452 786,02 грн. серії АА N 1462797 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. серії АА N 1462798 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. серії АА N 1462799 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. серії АА N 1462800 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. Позов обґрунтовано тим, що ТОВ "Горобина" включено до реєстру великих платників податків, тому відповідно до критеріїв, визначених підпунктом 14.1.24 пункту 14.1 статті 14 розділу І Податкового кодексу України (далі - ПК України), це товариство з 01 січня 2016 року перебувало на обліку у Спеціалізованій державній податковій інспекції з обслуговування великих платників податків у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби України (далі - Спеціалізована ДПІ), правонаступником якого є Офіс. ТОВ "Горобина" видало податкові векселі з терміном погашення до 08 травня 2016 року, які Спеціалізована ДПІ постановила на облік. Відповідно до листа ТОВ "Горобина" від 06 травня 2016 року у зв'язку зі здійсненням експорту продукції на підставі пункту 225.6 статті 225 ПК України зменшено суму податку за податковим векселем серії АА N 1462653 на 399 193,98 грн. У подальшому платіжними дорученнями від 06 травня 2016 року частково погашено спірні податкові векселі. Інших надходжень у рахунок погашення податкових векселів не надходило. Спеціалізована ДПІ з метою виконання своїх повноважень як органу виконавчої влади відповідно до вимог пункту 225.7 статті 225 ПК України звернулась до нотаріуса із заявою про вчинення протесту податкових векселів. Позивач додержався всіх необхідних умов щодо часу подання заяви, місця та переліку необхідних документів. Між податковим органом та векселедавцем відсутній спір щодо сум за податковими векселями, проте нотаріус на порушення вимог закону відмовив у вчиненні нотаріальної дії - протесту податкових векселів. Позивач вважає дії нотаріуса протиправними і такими, що порушують чинне законодавство, оскільки спір щодо скоригованої суми акцизного збору, яка підлягає сплаті за вказаним векселем - відсутній, а податкові органи подали всі документи, які необхідні для вчинення протесту податкових векселів (виданих підприємством з метою забезпечення зобов'язання щодо сплати суми акцизного збору). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2017 року у задоволенні позову Офісу відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що постанова Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні протесту простих податкових авальованих векселів, виданих ТОВ "Горобина", відповідає вимогам законодавства і підстав для її скасування не вбачається. Приватний нотаріус дотримався встановленої законом процедури та вчинив усі необхідні дії. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 19 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що протест векселя - це нотаріальна дія, яка офіційно засвідчує факт повної несплати за векселем, а за векселями, у вчиненні протесту яких звернувся позивач, була здійснена часткова оплата, тому Приватний нотаріус обґрунтовано відмовив у вчиненні нотаріальної дії. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Офіс просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що при поданні нотаріусу заяви про вчинення протесту векселів було додержано всіх необхідних умов щодо часу подання цієї заяви, місця та переліку необхідних документів та інші вимоги, передбачені законом. Також суди не врахували, що між податковим органом та векселедавцем відсутній спір про суми, які підлягають погашенню за векселями. Нотаріус зобов'язаний був вчинити нотаріальну дію - протест векселів, тому його дії є протиправними і суперечать чинному законодавству. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 04 квітня 2019 року справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 402, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 28 березня 2012 року у справі N 6-11цс12, від 18 липня 2012 року у справі N 6-75цс12, від 07 листопада 2012 року у справі N 6-111цс12, від 14 листопада 2012 року у справі N 6-138цс12, від 26 грудня 2012 року у справі N 6-155цс12, від 16 січня 2013 року у справі N 6-160цс12, від 13 лютого 2013 року у справі N 6-159цс12, про те, що спір за позовом податкових інспекцій до нотаріуса щодо протесту податкового векселя, який по суті є податковою розпискою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, який має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що 10 травня 2016 року Офіс звернувся до Приватного нотаріуса із заявою про вчинення протесту чотирнадцяти податкових векселів, що були видані ТОВ "Горобина" та авальовані ПАТ "КБ "Приватбанк" 09 лютого 2016 року на загальну суму 5 913 386,72 грн. Вказані векселі частково погашені, що підтверджено відповідними платіжними дорученнями та визнано позивачем. Постановою від 12 травня 2016 року Приватний нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальної дії - протесту зазначених простих податкових авальованих векселів, виданих ТОВ "Горобина". Підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії слугувало те, що протест векселя - це нотаріальна дія, яка офіційно засвідчує факт повної несплати за векселем. У зв'язку з частковою оплатою за векселями, що підтверджено відповідними платіжними дорученнями, Приватний нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальної дії. У постанові нотаріуса вказано, що вона підлягає оскарженню відповідно до статей 107, 109, 118 ЦПК України (у редакції, чинній на час відмови у вчиненні нотаріальної дії) за правилами позовного провадження. Згідно зі статтею 50 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У справі "Сокуренко і Стригун проти України" ЄСПЛ указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі "Занд проти Австрії" ("Zand v. Austria", заява N 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine", заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. У частині першій статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пунктів 8, 9 частини першої статті 3 КАС України (у зазначеній редакції) позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду; відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У позовній заяві Офіс просив: - скасувати постанову Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12 травня 2016 року; - зобов'язати Приватного нотаріуса вчинити протест низки векселів у неплатоспроможності, що були видані ТОВ "Горобина" та авальовані ПАТ "КБ "Приватбанк". Згідно зі змістом позовної заяви Офісу підставою вимоги про зобов'язання скасувати постанову Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії стало невиконання ТОВ "Горобина" як платником податків податкових векселів, а позивач з метою виконання своїх повноважень як орган виконавчої влади відповідно до вимог пункту 225.7 статті 225 ПК України звернувся до нотаріуса із заявою про вчинення протесту податкових векселів, оскільки контролює своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів, а також здійснює контроль у сфері виробництва, обігу та реалізації підакцизних товарів, здійснює контроль за їх цільовим використанням. Спір у справі виник у зв'язку з незгодою позивача з відмовою Приватного нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії - протесті податкових векселів у неплатоспроможності, що видані ТОВ "Горобина" та авальовані ПАТ "КБ "Приватбанк". Згідно зі статтею 92 Закону N 3425-XII протест векселів про неоплату, неакцепт або недатування акцепту провадиться нотаріусами відповідно до законодавства України про переказний і простий вексель. Відповідно до підпунктів 4, 14 пункту 4 глави 17 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок N 296/5), при прийнятті векселя до опротестування нотаріус повинен: перевірити наявність усіх необхідних реквізитів векселя та правильність їх заповнення, наявність підписів і печаток та послідовність індосаментів; переконатися, що вексель поданий для протесту в установлені законом строки, встановити місце здійснення протесту; перевірити факт пред'явлення векселя до оплати. Згідно з пунктом 4.1 глави 17 Порядку N 296/5 протест векселя - це нотаріальна дія, яка офіційно засвідчує факт повної несплати за векселем. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, який і за суб'єктним складом і за характером спірних правовідносин має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236, Державна фіскальна служба України (далі - ДФС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. Згідно з підпунктом 40 пункту 4 указаного Положення ДФС України відповідно до покладених на неї завдань звертається до суду у випадках, передбачених законом. Право контролюючих органів на звернення до суду також передбачено у статті 20 ПК України (пункти 20.1.30 - 20.1.40-2). Наказом ДФС України від 26 квітня 2016 року N 377 реорганізовано Спеціалізовану ДПІ шляхом приєднання до Офісу. Відповідно до пункту 1 Положення про Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби, затвердженого наказом ДФС України від 14 червня 2018 року N 374 (далі - Положення N 374), Офіс є територіальним органом ДФС України, який підпорядковується ДФС України. Офіс є органом доходів і зборів. Офіс забезпечує повноваження ДФС України у взаємовідносинах з великими та іншими платниками та здійснює їх податкове супроводження. Згідно з підпунктом 3 пункту 4 Положення N 374 Офіс контролює своєчасність подання платниками податків та платниками єдиного внеску передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів. Підпунктом 20 пункту 4 Положення N 374 передбачено право Офісу на звернення до суду у випадках, передбачених законодавством. У статті 19-1 ПК України визначено функції, які виконують контролюючі органи, крім особливостей, передбачених для державних податкових інспекцій статтею 19-3 цього Кодексу. У межах функцій, визначених статтею 19-1 ПК України, контролюючі органи, зокрема, контролюють своєчасність подання платниками податків та платниками єдиного внеску передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів; здійснюють заходи щодо запобігання та виявлення порушень законодавства у сфері виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів та пального, тощо. Згідно з пунктом 1 частини п'ятої статті 3 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3480-IV "Про цінні папери та фондовий ринок" (далі - Закон N 3480-IV) в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів, зокрема, боргові цінні папери - це цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться, зокрема векселі. Відповідно до статті 14 Закону N 3480-IV вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути прості або переказні та існують виключно у документарній формі. У силу вимог статті 4 Закону України від 05 квітня 2001 року N 2374-III "Про обіг векселів в Україні" переказні і прості векселі видаються лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Одним із видів векселів є податкові векселі. Відповідно до підпункту 14.1.176 пункту 14.1 статті 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податковий вексель, авальований банком (податкова розписка) - простий вексель, авальований банком, що видається векселедавцем: до отримання з акцизного складу спирту етилового, до отримання з нафтопереробного підприємства нафтопродуктів або до ввезення нафтопродуктів на митну територію України і є забезпеченням виконання ним зобов'язання сплатити суму акцизного податку у строк, визначений статтями 225, 229 цього Кодексу. Тобто податковий вексель є податковою розпискою, яка підтверджує податкове зобов'язання векселедавця сплатити акцизний збір. До загальнодержавних податків та зборів згідно зі статтею 9 ПК України відноситься акцизний податок. Згідно зі статтею 225 ПК України суб'єкт господарювання зобов'язаний сплатити податок або подати контролюючому органу за своїм місцезнаходженням до отримання з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, призначеного для переробки на алкогольні напої (крім виноматеріалів та вермутів), податковий вексель, який є забезпеченням виконання зобов'язання такого платника у строк до 90 календарних днів, починаючи з дня видачі податкового векселя, сплатити суму податку, розраховану за ставками для цієї продукції. Під час отримання спирту етилового неденатурованого підприємство-векселедавець за участю представника контролюючого органу на акцизному складі складає акт про фактично отриману кількість спирту та розрахунок акцизного податку виходячи з фактично отриманої кількості спирту. Цей акт є коригуванням вже сплаченої суми податку або наданого податкового векселя із зазначенням остаточної суми податку, яка підлягає сплаті. Скоригована сума податку в податковому векселі сплачується частково у разі придбання марок акцизного податку в період дії такого векселя. Податковий вексель вважається погашеним векселедавцем у разі сплати суми податку в повному обсязі та в зазначений у податковому векселі строк. У разі якщо передбачений цією статтею податковий вексель не погашається у визначений строк, векселедержатель вчиняє протест такого векселя у неплатежі згідно із законодавством та звертається протягом одного робочого дня з дати вчинення протесту до банку, який здійснив аваль цього векселя, з опротестованим векселем. Банк-аваліст зобов'язаний не пізніше операційного дня, що настає за датою звернення векселедержателя з опротестованим векселем, переказати суму, зазначену в цьому векселі, векселедержателю. Забороняється часткове погашення податкового векселя після закінчення строку, на який він виданий. У разі якщо податковий вексель, строк сплати за яким настав, не погашений, наступний вексель не може бути виданий таким суб'єктом. Відповідно до Порядку випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), що видаються до отримання з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, спирту етилового денатурованого (технічного) та біоетанолу, які використовуються суб'єктами господарювання для виробництва окремих видів продукції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року N 1257 (далі - Порядок N 1257), що діяв на час виникнення спірних правовідносин, він визначає механізм випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), що видаються суб'єктами господарювання до отримання з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, спирту етилового денатурованого (технічного) та біоетанолу. Відповідно до пункту 14 Порядку N 1257 у разі коли податковий вексель не погашено в установлений строк, векселедержатель здійснює протест такого податкового векселя у неплатежі згідно із законодавством та протягом одного робочого дня з дати вчинення протесту звертається до банку, який здійснив аваль цього податкового векселя, з опротестованим податковим векселем. Банк-аваліст зобов'язаний не пізніше операційного дня, що настає за датою звернення векселедержателя з опротестованим податковим векселем, переказати векселедержателю суму, зазначену в податковому векселі. З урахуванням вказаного за своєю правовою природою погашення податкового векселя є виконанням обов'язку зі сплати податку, одним із видів якого є акцизний збір. У справі, що розглядається, позивач звернувся до суду з позовом з метою реалізації передбачених вказаними нормами матеріального права повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням податкового законодавства. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 183-3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду, в адміністративному порядку здійснювалося провадження у справах за зверненням органів податків і зборів при здійсненні ними передбачених законом повноважень і здійснювалося на підставі подання таких органів щодо стягнення коштів за податковим боргом. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а саме з приводу сплати акцизного збору, який підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Такий висновок відповідає і вимогам пункту 5 частини першої статті 283 КАС України щодо особливостей провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів щодо стягнення коштів за податковим боргом. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 28 березня 2012 року у справі N 6-11цс12, від 18 липня 2012 року у справі N 6-75цс12, від 07 листопада 2012 року у справі N 6-111цс12, від 14 листопада 2012 року у справі N 6-138цс12, від 26 грудня 2012 року у справі N 6-155цс12, від 16 січня 2013 року у справі N 6-160цс12, від 13 лютого 2013 року у справі N 6-159цс12, про те, що спір за позовом податкових інспекцій до нотаріуса щодо протесту податкового векселя, який по суті є податковою розпискою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таке ж положення міститься у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Частиною першою статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі необхідно закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому Велика Палата Верховного Суду роз'яснює позивачу право на звернення до суду з таким позовом у порядку адміністративного судочинства. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір"). Такого клопотання матеріали справи не містять. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 414, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОфісу великих платників податків Державної фіскальної служби задовольнити частково. Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 19 жовтня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби до приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Бурбики Тамари Анатоліївни про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язання вчинити дії - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 908/1568/18 Провадження N 12-52гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" (далі - ПАТ "Запоріжжяобленерго") на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 листопада 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Подобєда І.М., Орєшкіної Е.В., Широбокової Л.П., у справі Господарського суду Запорізької області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пожтехніка" (далі - ТОВ "Пожтехніка") до ПАТ "Запоріжжяобленерго" про зобов'язання вчинити дії. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 13 серпня 2018 року ТОВ "Пожтехніка" звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до ПАТ "Запоріжжяобленерго" про зобов'язання останнього скласти та зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкові накладні від господарських операцій, здійснених у період з листопада 2017 року по червень 2018 року за договором про постачання електричної енергії N 524 від 28 березня 2006 року, станом на дату отримання від позивача коштів. 2. Позов мотивовано тим, що у зв'язку з невиконанням ПАТ "Запоріжжяобленерго" вимог Податкового кодексу України (далі - ПК України) щодо складення податкових накладних та здійснення їх реєстрації у Єдиному реєстрі податкових накладних ТОВ "Пожтехніка" не може віднести суму податку на додану вартість (далі - ПДВ) до складу податкового кредиту. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 16 серпня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відмовив у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Суд зазначив, що обов'язок зі складання та реєстрації податкових декларацій виникає саме на підставі податкового законодавства, а проведення відповідних перевірок і встановлення фактів порушення вимог податкового законодавства є виключною компетенцією Державної фіскальної служби України та відповідних податкових інспекцій. ПК України передбачено певний порядок дій на випадок нереєстрації контрагентом податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних. У разі ж бездіяльності суб'єкта владних повноважень позивач вправі звернутися до окружного адміністративного суду. 4. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 21 листопада 2018 року скасував ухвалу Господарського суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року, а справу направив до цього ж суду для подальшого розгляду. Суд послався на те, що між сторонами існують правовідносини, підставою виникнення яких є господарський договір. Отже спір щодо спонукання відповідача виконати вимоги податкового законодавства має розглядатись і вирішуватись в залежності від встановлення судом обставин належного виконання сторонами умов такого договору та виникнення у сторін такого договору відповідних господарських зобов'язань, а тому такий спір підлягає вирішенню в судах господарської юрисдикції. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. 19 грудня 2018 року ПАТ "Запоріжжяобленерго" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови апеляційного господарського суду та залишення в силі ухвали суду першої інстанції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6. Скаржник указав на те, що відшкодування ПДВ здійснюється державою у податкових правовідносинах, які за своїм характером є публічно-правовими. Тобто з'ясуванню у цій справі підлягає дотримання ПАТ "Запоріжжяобленерго" вимог податкового законодавства щодо належного (своєчасного) оформлення податкових накладних, їх офіційної реєстрації та наявності чи відсутності у позивача можливості відшкодувати податковий кредит. Обов'язок зі складання та реєстрації податкових накладних виникає у ПАТ "Запоріжжяобленерго" саме на підставі податкового законодавства, а проведення відповідних перевірок та встановлення фактів його порушення є виключною компетенцією відповідних контролюючих органів (Державної фіскальної служби України, відповідних податкових інспекцій). Скаржник указав на помилковість висновку апеляційного господарського суду про те, що на вирішення спору щодо неподання податкових накладних можуть впливати господарські правовідносини сторін за договором про постачання електричної енергії N 524 від 28 березня 2006 року. Доводи інших учасників справи 7. Відзиву на касаційну скаргу від ТОВ "Пожтехніка" не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 8. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2019 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки скаржник оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 9. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 10. Предметна та суб'єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 11. Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 12. Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції судів залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін. 13. Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Має значення також і суб'єктний склад саме сторін правовідносин та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності. 14. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 15. Наведена норма права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб'єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів, або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту. 16. Як зазначено вище, предметом позову у цій справі є обов'язок відповідача скласти та зареєструвати податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних, що, на думку позивача, є необхідним для віднесення позивачем суми ПДВ до податкового кредиту, тобто зменшення сплачуваного ним суми ПДВ. 17. Згідно з підпунктом 14.1.181 статті 14 ПК України податковий кредит - це сума, на яку платник ПДВ має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу. 18. У статті 198 ПК України встановлено підстави, за яких у платника ПДВ виникає право на податковий кредит; визначено умови, дату, час та порядок його формування; права й обов'язки платників податку в сфері податкових правовідносин; підстави, що унеможливлюють віднесення сплаченого (нарахованого) податку до податкового кредиту. 19. Згідно з пунктами 198.1, 198.2 цієї статті право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів та послуг. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг. 20. Відповідно до пункту 201.10 статті 201 ПК України при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою; податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. 21. Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та/або порушення порядку заповнення обов'язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом 201.1 статті 201 цього Кодексу, не дає права покупцю на включення сум ПДВ до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов'язку включення суми ПДВ, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов'язань за відповідний звітний період. У разі порушення продавцем/покупцем товарів/послуг порядку заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної та/або розрахунку коригування покупець/продавець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого продавця/покупця. Таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів, що настають за граничним терміном подання податкової декларації за звітний (податковий) період, у якому не надано податкову накладну або порушено порядок її заповнення та/або порядок реєстрації в Єдиному реєстрі. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку у зв'язку з придбанням таких товарів/послуг або копії первинних документів, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що підтверджують факт отримання таких товарів/послуг. 22. Цей спір виник щодо невиконання відповідачем обов'язку складення податкових накладних за наслідками здійснення з позивачем господарських операцій у період з листопада 2017 року по червень 2018 року за договором про постачання електричної енергії N 524 від 28 березня 2006 року і реєстрації їх у Єдиному реєстрі податкових накладних. При цьому відповідач не вчинив на вимогу позивача дій щодо виправлення допущеного ним порушення в установлений законом спосіб, що позбавило останнього можливості віднесення сплачених ним у складі вартості електроенергії сум ПДВ до податкового кредиту. 23. Відшкодування ПДВ здійснюється державою в податкових правовідносинах між особою і державою. Отже, зобов'язання зареєструвати податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних для включення до податкового кредиту суми ПДВ виникає саме з податкового законодавства, а не з договірних відносин, тому є податковим, а не господарським зобов'язанням. Спори, які можуть виникнути між платниками ПДВ та державою в особі уповноваженого органу - суб'єкта владних повноважень щодо суми сплаченого податку, є адміністративними і мають розглядатися судами адміністративної юрисдикції. 24. За вказаних обставин помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що відсутність реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є невиконанням відповідачем господарського зобов'язання за договором, адже обов'язок зі складання та реєстрації податкових накладних виникає у відповідача саме на підставі податкового законодавства. 25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спір не підлягає розгляду в судах господарської юрисдикції. Також звертає увагу, що обов?язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов?язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов?язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов?язку може завдати покупцю збитків. Тому позовна вимога покупця про зобов?язання продавця здійснити таку реєстрацію не є способом захисту у господарських правовідносинах, і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції. Натомість належним способом захисту для позивача може бути звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом за договором обов?язку щодо складення та реєстрації податкових накладних (див. постанову Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі N 917/877/17). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 26. Пунктом 4 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 27. За правилами статті 312 цього ж Кодексу суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 28. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції, який відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України. Тому постановлену у цій справі ухвалу суду першої інстанції слід залишити в силі, а постанову суду апеляційної інстанції - скасувати. Щодо судових витрат 29. Оскільки касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а ухвала суду першої інстанції - залишенню в силі, витрати зі сплати судового збору за її подання відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на позивача. Керуючись статтями 300, 301, 308, 312, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" задовольнити. 2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 листопада 2018 року у справі N 908/1568/18 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року у справі N 908/1568/18 залишити в силі. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Пожтехніка" (69068, м. Запоріжжя, вул. Стефанова, 44, кв. 78, код ЄДРПОУ 31975926) на користь Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" (69035, м. Запоріжжя, вул. Сталеварів, 14, код ЄДРПОУ 00130926) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні судових витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.С. Золотніков В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 814/779/17 Провадження N 11-1379апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області (далі - управління ДФС) про визнання протиправною та скасування вимоги, за касаційною скаргою управління ДФС на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 травня 2017 року (суддя Лісовська Н.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2017 року (судді Романішин В.Л., Запорожан Д.В., Шляхтицький О.І.), УСТАНОВИЛА: 19 квітня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправною та скасувати вимогу управління ДФС від 8 лютого 2017 року про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування відповідно до статті 25 Закону України від 8 липня 2010 року N 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 2464-VI, єдиний внесок відповідно). Обґрунтовуючи протиправність вимоги податкового органу, ОСОБА_3 зазначила, що звільнена від сплати єдиного внеску відповідно до частини четвертої статті 4 зазначеного Закону як фізична особа - підприємець на спрощеній системі оподаткування та пенсіонер за віком. Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 29 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2017 року, позов задовольнив. У ході розгляду справи суди встановили такі обставини. З 1 травня 2005 року ОСОБА_3 після досягнення нею 55-річного віку призначено пенсію за віком відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII), що підтверджується відповідним пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 від 11 серпня 2005 року. У 2007 році ОСОБА_3 після смерті чоловіка, який отримував пенсію відповідно до Закону України від 9 квітня 1992 року N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон N 2262-XII), як член сім'ї пенсіонера-військовослужбовця, скористалася правом на отримання 30 % пенсії чоловіка. ОСОБА_3 до 24 травня 2016 року мала статус фізичної особи - підприємця та була платником єдиного податку, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а також копією Свідоцтва платника єдиного податку серії НОМЕР_2. 8 лютого 2017 року управлінням ДФС у Миколаївській області сформовано та направлено на адресу позивача вимогу N Ф-196-17 про сплату заборгованості з єдиного внеску в сумі 13 тис. 991 грн. Скасовуючи зазначену вимогу податкового органу, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач є пенсіонером за віком та отримує пенсію за законом, що є підставою для звільнення фізичної особи - підприємця, яка обрала спрощену систему оподаткування, від сплати єдиного внеску. Управління ДФС подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, порушує питання про скасування ухвалених цими судами рішень та прийняття нового - про відмову в задоволенні позову. Скаргу мотивовано тим, що положення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI щодо звільнення від сплати єдиного внеску не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону N 2262-XII, отже, не поширюються і на ОСОБА_3, яка отримує не пенсію за віком. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 просила відмовити в її задоволенні, оскільки фізична особа - підприємець, яка досягла пенсійного віку, незалежно від виду пенсії, яку їй призначено та яку вона отримує відповідно до закону, має право на пільги, встановлені частиною четвертою статті 4 Закону N 2464-VI. 27 листопада 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Таке рішення касаційного суду мотивоване необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах цього суду від 21 квітня 2015 року у справі N 805/949/14 (N 21-90а15) та від 26 травня 2015 року у справі N 818/2082/14 (N 21-228а15). Згідно з цим висновком положення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв'язку з втратою годувальника. На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, частина четверта статті 4 Закону N 2464-VIустановлює пільги для всіх суб'єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, чи то на пільгових умовах, чи набула вона певного віку відповідно до статті 26 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV). Зазначеною нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, яка звільняється від сплати єдиного внеску. Єдиною вимогою є те, що ця пенсія повинна виплачуватися відповідно до закону, без будь-якої конкретизації назви закону. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, дослідивши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги управління ДФС, вважаючи при цьому за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах цього суду від 21 квітня 2015 року у справі N 805/949/14 (N 21-90а15) та від 26 травня 2015 року у справі N 818/2082/14 (N 21-228а15), з огляду на таке. Пункт 4 частини першої статті 4 Закону N 2464-VI до платників єдиного внеску відносить фізичних осіб - підприємців, у тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. За приписами частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI особи, зазначені у пункті 4 частини першої цієї статті, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. Згідно з абзацом 24 статті 1 Закону N 1058-IV пенсіонером визнається особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом. Пенсією є щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом N 1058-IV пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом (абзац 22 статті 1). Дослідження змісту Закону N 1058-IV вказує на те, що члени сім'ї, які мають право на отримання пенсії особи та, відповідно, отримання статусу пенсіонера, у порядку призначення пенсії у зв'язку із втратою годувальника в солідарній системі згідно з розділом V вказаного Закону, якщо вони є непрацездатними у розумінні частини другої статті 36 Закону N 1058-IV та перебували на утриманні померлого годувальника відповідно до частини третьої статті 36 цього Закону. Серед непрацездатних членів сім'ї пункт 1 частини другої статті 36 Закону N 1058-IV визначає чоловіка (дружину), батька, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону. Аналогічно, абзац 17 статті 1 Закону N 1058-IV непрацездатними особами визнає осіб, які досягли встановленого статтею 26 цього Закону пенсійного віку, або осіб з інвалідністю, у тому числі дітей з інвалідністю, а також осіб, які мають право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника відповідно до закону. Розглядаючи у системному взаємозв'язку вказані норми Закону N 1058-IV та положення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI, досягнення пенсійного віку (визначеного статтею 26 Закону N 1058-IV) є загальним страховим ризиком, який поруч із інвалідністю, вказує на втрату особою працездатності та передбачає право на отримання відповідного соціального забезпечення за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування у порядку та на умовах, визначених чинним законодавством. У зв'язку з цим застрахована особа у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування замість обов'язку подальшої сплати внесків набуває право на отримання відповідних страхових виплат у вигляді пенсій (за наявності необхідного страхового стажу), що логічно виключає можливість покладення на неї обов'язку одночасної сплати єдиного внеску та є нормативно визначеною підставою для звільнення такої особи від його подальшої сплати. Однак визначення статусу "пенсіонера за віком" передбачає необхідність отримання особою саме страхової виплати у формі пенсії. Водночас, із проаналізованих положень законодавства не можна зробити висновок про пряму нормативну вказівку щодо обов'язкового виду страхової виплати, яку повинна отримувати особа, що досягла пенсійного віку, для застосування норми про звільнення від сплати єдиного внеску. Сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов'язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв'язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у статті 7 Закону N 2464-VI, та розміром пенсійних виплат. Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між особистою участю особи в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат. А тому, частина четверта статті 4 Закону N 2464-VI передбачає сплату єдиного внеску особою, яка отримує виплати за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування при досягненні віку, визначеного статтею 26 Закону N 1058-IV, виключно на добровільних засадах. Частина перша статті 10 Закону N 1058-IV надає можливість особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника), обрати для призначення один із цих видів пенсії. Обраний особою, яка досягла пенсійного віку, вид пенсії може зумовлювати різницю у підходах до визначення її правового статусу лише у межах питань призначення і виплати відповідного виду пенсії. Частинами першою та другою статті 24 Конституції України визначено загальний стандарт рівності та заборони дискримінації, що є важливим елементом забезпечення верховенства права. Так, цими нормами визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява N 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення у справі "Ван Раалте проти Нідерландів" від 21 лютого 1997 року) (п. п. 48-49 рішення у справі "Пічкур проти України" від 7 листопада 2013 року, заява N 10441/06). Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року N 14-рп/2004). Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні" пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивну, обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належним та необхідним. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі. Таким чином, різний вид пенсії, обраний згідно із законодавством особами, які досягли пенсійного віку (встановленого статтею 26 Закону N 1058-IV), не може вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо застосування звільнення від сплати єдиного внеску для непрацездатних осіб одного й того ж виду. Також слід звернути увагу на те, що Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" перше речення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI було викладено у новій редакції: "Особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу." В аспекті внесених змін слід відзначити, що запропонована редакція текстуально більш чітко окреслює коло осіб, які звільняються від сплати єдиного внеску, залежно від настання страхових ризиків, зумовлених досягненням пенсійного віку (загального, встановленого статтею 26 Закону N 1058-IV, або спеціального, що зумовлює призначення пенсії за віком) та отриманням особою інвалідності, незалежно від виду призначеної та виплачуваної особі страхової виплати чи соціальної допомоги. На підставі системного аналізу та з огляду на правовий зміст наведених вище положень законодавства Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що якщо фізична особа - підприємець мала право на пенсію за віком, але вибрала пенсію у зв'язку з втратою годувальника, то така фізична особа - підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов'язане з певним віком. Отже, частина четверта статті 4 Закону N 2464-VI встановлює пільги для всіх суб'єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, будь-то на пільгових умовах, чи набула вона певного віку відповідно до статті 26 Закону N 1058-IV. Цією нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, яка звільняється від сплати єдиного внеску. Оскільки з 1 травня 2005 року позивачу призначена пенсія за віком, а з 2007 року - пенсія по втраті годувальника, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивач у цьому випадку не втратив право на пенсію за віком, а лише скористався правом, передбаченим статтею 37 Закону України від 5 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення", згідно з якою члени сім'ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію, та не повинен сплачувати єдиний внесок. Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про скасування оскаржуваної вимоги податкового органу про сплату ОСОБА_3 єдиного внеску ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та ухвалені з дотриманням норм процесуального права. Тому за правилами частини першої статті 350 КАС касаційну скаргу управління ДФС слід залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській областізалишити без задоволення. 2. Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 02 квітня 2019 року № 826/14889/18 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Шейко Т.І., за участю секретаря судових засідань Гарбуз К.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» доГоловного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, вимоги про сплату боргу та рішення про застосування штрафних санкцій Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: - Фізична особа-підприємець ОСОБА_2; за участю представників: - від позивача - Волкодав І.Ю., Кравець Р.Ю.; - від відповідача - Щуренко Ю.С.; В С Т А Н О В И В: Товариство з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в якому просило: - визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008414208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві; - визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008404208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві; - визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 28 серпня 2018 року №Ю-256; - визнати протиправним та скасувати рішення №0008394208 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 28 серпня 2018 року, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві. В якості підстав позову позивач посилається на те, що оскаржувані рішення прийнято необґрунтовано, без врахування первинних документів, наданих платником податків та всіх обставин справи, а тому мають бути скасовані. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2018 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання. Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти позовних вимог, виходячи з того, що згідно з інформацією, отриманою під час проведення перевірки відповідач дійшов висновку, що відносини між Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» (позивач) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (третя особа) фактично є трудовими, а тому оскаржувані рішення прийняті відповідно до норм чинного законодавства України. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті. В судових засіданнях представники позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити. Представник відповідача проти позову заперечив, виходячи з підстав викладених у відзиві на позовну заяву. Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне. У період з 23 липня 2018 року по 03 вересня 2018 року Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві проведена документальна позапланова виїзна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» з питань повноти нарахування і своєчасності сплати до бюджету сум податку на доходи фізичних осіб та військового збору за період з 01 березня 2015 року по 31 березня 2018 року, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - за період з 01 січня 2011 року по 31 березня 2018 року. За результатами вищезазначеної перевірки складено акт від 10 серпня 2018 року №014/26-15-42-08/25944645 про результати документальної позапланової виїзної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95». Як вбачається зі змісту акту перевірки під час перевірки контролюючим органом встановлені порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95»: - підпункту 164.2.1 пункту 164.2 статті 164, статті 167, пункту 168.1 статті 168, підпункту 171.1 статті 171, із врахуванням підпункту 14.1.180, підпункту 14.1.222 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, в результаті чого Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» занижено податкове зобов'язання зі сплати до бюджету податку на доходи фізичних осіб за період з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2018 року на суму 558000,00 грн.; - підпунктів 1.1, 1.3, 1.5 пункту 16-1 підрозділу ХХ, підпункту 164.2.1 пункту 164.2 статті 164, статті 167, підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168, пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України, в результаті чого Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» занижено податкове зобов'язання зі сплати до бюджету військового збору за період з 01 квітня 2015 року по 31 березня 2018 року на суму 46500,00 грн.; - пункту 1 частини 1 статті 6, пункту 1 частини 1 статті 7 та пункту 5 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», в результаті чого Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» занижено зобов'язання зі сплати єдиного внеску на загальну суму 73872,70 грн. Вищезазначені висновки, що слугували підставою для прийняття оскаржуваних рішень відповідача, зроблені на підставі наступних господарських операцій позивача. Як зазначено в акті перевірки, 07 вересня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95», як замовником, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2, як виконавцем, укладений договір №РК-0709 про надання рекламно-інформаційних послуг, відповідно до умов якого позивач доручає, а Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 бере на себе зобов'язання виконати рекламно-інформаційні послуги, а саме комплекс робіт з підготовки та проведення рекламної кампанії Конференцій, організатором яких є позивач, а позивач в свою чергу зобов'язується прийняти та оплатити виконаний Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 обумовлений цим договором комплекс робіт. Також пунктом 1.2 вказаного договору сторони погодили, що кожне конкретне доручення позивача оформлюється у вигляді двостороннього додатка до цього договору. У додатку вказуються умови виконання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 конкретного доручення позивача, термін його виконання, вартість і терміни оплати, а також інші додаткові умови. Відповідно до підпункту 2.2.3 пункту 2.2 вказаного договору, замовник зобов'язується прийняти роботи, виконанні належним чином, і підписати акти виконаних робіт, в іншому випадку представити виконавцю свої мотивовані претензії в письмовому вигляді протягом 3-х календарних днів після закінчення строків, передбачених для виконання робіт за цим договором. Додатком №1 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює розробку концепції рекламної кампанії конференції «LPG Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 03 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 250000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року. Додатком №2 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює: розробку фірмового бланка конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку блокнотів та брошури конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку рекламної афіші конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних буклетів конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних банерів конференції «LPG Ukraine 2016»; розробку фірмових прапорців конференції «LPG Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 07 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 680000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року. Додатком №3 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює рекламну підтримку інтернет сайту конференції «LPG Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 12 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 320000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року. Додатком №4 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює проведення рекламної кампанії конференції LPG Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 12 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 300000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року. Додатком №5 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення сьомої конференції «LPG Ukraine 2016» 11-12 жовтня 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює розробку концепції рекламної кампанії конференції «LPG Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 01 жовтня 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 250000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 30 грудня 2016 року. Додатком №6 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення восьмої міжнародної конференції «Petroleum Ukraine 2016» 15-16 листопада 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює: розробку фірмового бланка конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку блокнотів та брошури конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку рекламної афіші конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних буклетів конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку макетів рекламних банерів конференції «Petroleum Ukraine 2016»; розробку фірмових прапорців конференції «Petroleum Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 10 листопада 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 680000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 01 квітня 2017 року. Додатком №7 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення восьмої міжнародної конференції «Petroleum Ukraine 2016» 15-16 листопада 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме здійснює проведення рекламної кампанії конференції «Petroleum Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 16 листопада 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 320000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 01 червня 2017 року. Додатком №8 від 07 вересня 2016 року до договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг сторони домовились, що виконавець здійснює послуги з підготовки проведення восьмої міжнародної конференції «Petroleum Ukraine 2016» 15-16 листопада 2016 року, організатором якої виступає замовник, а саме рекламну підтримку інтернет сайту конференції «Petroleum Ukraine 2016». Обумовлені цим додатком послуги виконавець зобов'язується виконати не пізніше 16 листопада 2016 року. Вартість послуг, які виконавець надає замовнику згідно з цим додатком становить 300000,00 грн. без ПДВ, які мають бути виплачені виконавцю не пізніше 01 серпня 2017 року. Вищезазначені зобов'язання, обумовлені Договором №РК-0709 від 07 вересня 2016 року, Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 виконані у повному обсязі, що підтверджується актами здачі-прийняття робіт (надання послуг), а саме: №ОУ-00006 від 03 жовтня 2016 року, №ОУ-0000027 від 07 жовтня 2016 року, №ОУ-0000028 від 12 жовтня 2016 року, №ОУ-0000029 від 12 жовтня 2016 року, №ОУ-0000030 від 01 листопада 2016 року, №ОУ-0000031 від 10 листопада 2016 року, №ОУ-0000032 від 16 листопада 2016 року, №ОУ-0000033 від 16 листопада 2016 року. Також, факт надання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 позивачу послуг, обумовлених договором №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг, підтверджується і складеним у 2016 році Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 звітом про проведення рекламних кампаній конференцій «Petroleum Ukraine 2016» та «LPG Ukraine 2016». Проте відповідач дійшов висновку, що надані позивачу послуги Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2, який одночасно являється працівником (директором) Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95», згідно договору №РК-0709 від 07 вересня 2016 року про надання рекламно-інформаційних послуг, фактично надані ним в рамках його трудової діяльності та відносяться до функцій та обов'язків директора підприємства, а не за цивільно-правовою угодою, у зв'язку з чим, сплачені позивачем на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 3100000,00 грн. являються його заробітною платою, яка підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб, військовим збором, та з якої має бути утримано єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. На підставі висновків, зроблених в акті перевірки 28 серпня 2018 року відповідачем прийнято: - податкове повідомлення-рішення №0008414208, яким збільшено грошове зобов'язання на загальну суму 961425,00, з яких 558000,00 грн. - податок на доходи фізичних осіб та 403425,00 грн. - штрафні санкції; - податкове повідомлення-рішення №0008404208, яким збільшено грошове зобов'язання на загальну суму 80118,75 грн., з яких 46500,00 грн. - військовий збір та 33618,75 грн. - штрафні санкції; - вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-256, в якій відповідач вимагає від позивача сплати недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 73872,70 грн.; - рішення №0008394208 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нараховано єдиного внеску, яким позивачу донараховані штрафні санкції в розмірі 36700,51 грн. Вважаючи такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують права та законні інтереси позивача, останній звернувся з даним позовом до суду. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію. Як вбачається з матеріалів справи, під час перевірки, позивачем надані відповідачу всі первинні документи, які підтверджують фактичне надання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 позивачу рекламно-інформаційних послуг, та з яких можливо встановити зміст та обсяг наданих послуг. Приймаючи ж оскаржувані рішення, відповідачем не взята до уваги та обставина, що між позивачем та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладений цивільно-правовий договір, який у відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковий до виконання. Суд зазначає, що відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною першою статті 1 Цивільного кодексу України визначено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). Згідно з статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Статтею 24 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім; 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Натомість, відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.04.2015 року в справі №6-48369св14, цивільно-правовий договір - це угода між сторонами: громадянином і організацією (підприємством, тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір про надання послуг тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство. Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. У відповідності до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. З наведеного слідує, що основною ознакою, яка відрізняє цивільні (підрядні) відносини від трудових є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик. Аналогічну позицію висловив Верховний Суд в постанові від 08.05.2018 року у справі №127/21595/16-ц. З аналізу наведених норм слідує, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт. Проаналізувавши вищезазначені норми законодавства стосовно наданих позивачем цивільно-правових угод і актів виконаних робіт суд дійшов переконання, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 надавав послуги, а не здійснював трудову функцію, як директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95», оскільки предметом угоди, яка укладена між уповноваженою особою позивача та фізичною особою, є надання певних послуг за винагороду, яка сплачується на підставі актів виконаних робіт, тобто праця за цими угодами з боку громадян є юридично самостійною. Крім того, статтею 204 Цивільного кодексу України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. При цьому, факт нікчемності правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, може бути встановлений тільки в судовому порядку. При цьому, обставин, які вказували на нікчемність договору, укладеного позивачем з виконавцем, третьою особою, не встановлено. Як зауважив у судовому засіданні представник позивача Кравець Р.Ю., ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець вже досить тривалий час надає такого виду послуги і іншим суб'єктам господарювання. Водночас, чинним законодавством не встановлено заборони надавати послуги за цивільно-правовими угодами і підприємству, яке очолює ця фізична особа-підприємець. Відповідно до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. Також вказане положення зазначене в пункту 56.21 статті 56 Податкового кодексу України, зокрема встановлено, що у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Отже, в даному випадку існувало неоднозначне трактування прав та обов'язків позивача, як платника податку, через те, що відповідачем через неможливість однозначно визначити які послуги надані Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 трудові чи за цивільно-правовим договором, відповідачем зроблено висновок не на користь платника податків, що в свою чергу суперечить вищенаведеним нормам законодавства. Крім цього, відповідно до матеріалів справи Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 є суб'єктом господарювання, який застосує спрощену систему оподаткування та відноситься до третьої групи платників єдиного податку. За визначенням пункту 291.2 статті 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності. Пунктом 297.1 статті 297 Податкового кодексу України передбачено, що платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів: податку на прибуток підприємств; податку на доходи фізичних осіб у частині доходів (об'єкта оподаткування), що отримані в результаті господарської діяльності платника єдиного податку першої - четвертої групи (фізичної особи) та оподатковані згідно з цією главою; податку на додану вартість з операцій з постачання товарів, робіт та послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, крім податку на додану вартість, що сплачується фізичними особами та юридичними особами, які обрали ставку єдиного податку, визначену підпунктом 1 пункту 293.3 статті 293 цього Кодексу, а також що сплачується платниками єдиного податку четвертої групи; податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва; рентної плати за спеціальне використання води платниками єдиного податку четвертої групи. Відповідно до підпункту 1 пункту 292.1 статті 292 Податкового кодексу України Доходом платника єдиного податку є для фізичної особи - підприємця - дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі, визначеній пунктом 292.3 цієї статті. При цьому до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності. Підпунктом 162.1.1 пункту 162.1 статті 162 Податкового кодексу України платником податку є фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи. Згідно з підпунктом 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід. Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом (пункт 164.1 статті 164 Податкового кодексу України). Матеріалами справи підтверджується, що Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 за отриманий від позивача дохід у розмірі 3100000,00 грн. сплачений єдиний податок у розмірі 155000,00 грн, який відповідно до статті 297 Податкового кодексу України, включає у тому числі податок на доходи фізичних осіб. Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджуються протиправні рішення Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних рішень, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню. Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - В И Р І Ш И В: 1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» задовольнити. 2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008414208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві. 3. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28 серпня 2018 року №0008404208, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві. 4. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 28 серпня 2018 року №Ю-256. 5. Визнати протиправним та скасувати рішення №0008394208 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 28 серпня 2018 року, прийняте Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві. 6. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалтингова група «А-95» (02095, м. Київ, вул. Срібнокільська, буд. 1, кв. 269, код ЄДРПОУ 35944645) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (04116, м. Київ, вулиця Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 39439980) понесені судові витри у вигляді судового збору у розмірі 17281,76 грн. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя Т.І. Шейко Повний текст рішення складено 19 квітня 2019 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/81332108
  10. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 10 квітня 2019 року № 640/1496/19 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справуза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «КОНТАКТ 2010»доГоловного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення від 18.09.2018 року № 00011381402, податкової вимоги від 06.11.2018 року № 211166-17 та рішення про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17, ОБСТАВИНИ СПРАВИ: До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «КОНТАКТ 2010» (далі - ТОВ «КОНТАКТ 2010», позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі - ГУ ДФС у м. Києві, відповідач) про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення від 18.09.2018 року № 00011381402, податкової вимоги від 06.11.2018 року № 211166-17 та рішення про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що висновки Акту перевірки від 29.08.2018 року № 594/26-15-14-02-01/37145782, які стали підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, є такими, що не відповідають дійсності, оскільки ґрунтуються лише на податковій інформації його контрагента ТОВ «Фан-Трейд». В Акті відсутні посилання на будь-які документальні докази, які б засвідчили недостовірність відомостей у первинних документах підприємства, викликали сумнів щодо реальності постачання послуг, невідповідності цих операцій дійсному економічному змісту, або засвідчували наявність інших обставин, що підтверджують недобросовісність позивача, як платника податків. Позивач звертає увагу, що чинне законодавство не покладає на платника податків обов'язку перевіряти повноваження контрагента на предмет дієздатності та дотримання контрагентом законодавства, зокрема податкового. Також, на думку позивача, наявність кримінального провадження щодо його контрагента, по якому не винесено вироку або ухвали про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, в силу приписів ч. 6 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, не є підставою для визнання спірних господарських операцій нереальними. А тому, оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 18.09.2018 року № 00011381402, є протиправним та підлягає скасуванню. Поряд з цим, позивач звертав увагу, що ним вказаного податкового повідомлення-рішення, яким було донараховано податок на прибуток приватних підприємств у розмірі 36 812, 34 грн. не отримувалося, що вказує на відсутність у ТОВ «КОНТАКТ 2010» грошового зобов'язання зі сплати податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 36 812,34 грн та як наслідок і на відсутність податкового боргу зі сплати податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 36 812,34 грн, а відсутність податкового боргу, в свою чергу, позбавляє контролюючий орган права на складання податкової вимоги та права податкової застави. Таким чином, на думку позивача, оскаржувана податкова вимога та рішення про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17 також підлягають визнанню протиправними та скасуванню. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.01.2019 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Вказаною ухвалою суду відповідачам надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення їм даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст. 162 КАС України, або заяву про визнання позову. 28.02.2019 року представником Головного управління ДФС у м. Києві надано до суду відзив, в якому відповідач проти задоволення адміністративного позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні. Відзив обґрунтовано тим, що податкове повідомлення-рішення, прийняте за результатами перевірки, а також податкова вимога та рішення про опис майна у податкову заставу в повній мірі відображають факт порушення позивачем норм податкового законодавства. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - В С Т А Н О В И В: 29 серпня 2018 року, на підставі наказу Головного управління ДФС у м. Києві від 16.08.2018 № 12555, направлення від 17.08.2018 року № 1347/26-15-14-02-01 проведена документальна позапланова виїзна перевірка Товариства з обмеженою відповідальністю «КОНТАКТ 2010» (код 37145782) з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських операцій з контрагентами - постачальниками ТОВ «ФАН-ТРЕЙД» (код 33337263) за липень 2016 року, за результатами якої складено Акт № 594/26-15-15-02-01/37145782. Висновками даного акту перевірки встановлено порушення ТОВ «КОНТАКТ 2010» вимог: - підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI, зі змінами та доповненнями, пункту 5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 11 «Зобов'язання», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 №20, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.02.2000 за №85/4306, пункту 5 та пункту 7 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Доходи», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 №290, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14.12.1999 за №860/4153, в результаті чого завищено від'ємне значення об'єкту оподаткування в періоді, що перевірявся, на загальну суму 84 813, 00 грн., в тому числі: за 2016 рік у сумі 84 813, 00 гривень; - підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI, зі змінами та доповненнями, пункту 5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 11 «Зобов'язання», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 №20, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.02.2000 за №85/4306, пункту 5 та пункту 7 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 »Доходи», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 №290, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14.12.1999 за № 860/4153, в результаті чого занижено податок на прибуток в періоді, що перевірявся, на загальну суму 36 816, 00 грн., в тому числі: за 2016 рік у сумі 36 816, 00 гривень; - п.198.1, п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI, зі змінами та доповненнями, в результаті чого завищено суму від'ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду на загальну суму 48 224, 00 гривень, у тому числі по періодах: за липень 2016 року у сумі 48 224, 00 гривень. 18 вересня 2018 року на підставі висновків акту перевірки № 594/26-15-15-02-01/37145782 від 29.08.2018 року, контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення № 00011381402, яким ТОВ «КОНТАКТ 2010» збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток приватних підприємств на загальну суму 46 020, 00 грн., в тому числі 36 816, 00 грн. - за податковими зобов'язаннями та 9 204, 00 грн. - штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами). 06 листопада 2018 року Головним управлінням ДФС у м. Києві прийнято податкову вимогу № 211166-17, згідно з якою, станом на 05.11.2018 року за ТОВ «КОНТАКТ 2010» облікується податковий борг з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 55 997, 21 грн., що в себе включає: 36 816, 00 грн. - основний платіж; 9 204, 00 грн. - штрафні (фінансові) санкції (штрафи); 9 980, 87 грн. - пеня. Також, 06 листопада 2018 року Головним управлінням ДФС у м. Києві винесено рішення про опис майна у податкову заставу № 211166-17. За результатами адміністративного оскарження, рішенням Державної фіскальної служби України від 21.12.2018 року № 41315/6/99-99-17-05-15 податкову вимогу від 06.11.2018 року № 211166-17 та рішення про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17 залишено без змін, а скаргу позивача - без задоволення. Даним рішення позивача також повідомлено, що оскаржувані вимога та рішення про опис майна у податкову заставу контролюючим органом прийнято, у зв'язку з несплатою ТОВ «КОНТАКТ 2010» у встановлені законодавством строки нарахованих податковим повідомленням-рішенням від 18.09.2018 року № 00011381402 сум, які набули статусу податкового боргу. Незгода позивача з вказаними рішеннями суб'єкта владних повноважень, обумовили позивача звернутися до суду з даним позовом. Відповідно до положень статті 19 Конституції України (тут і далі по тексту всі нормативно-правові акти наведені в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Приписами пункту 1.1 статті 1 Податкового кодексу України визначено, що вказаний Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Відповідно до п. 134.1.1 ст. 134 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього розділу. Якщо відповідно до цього розділу передбачено здійснення коригування шляхом збільшення фінансового результату до оподаткування, то в цьому разі відбувається: зменшення від'ємного значення фінансового результату до оподаткування (збитку); збільшення позитивного значення фінансового результату до оподаткування (прибутку). Якщо відповідно до цього розділу передбачено здійснення коригування шляхом зменшення фінансового результату до оподаткування, то в цьому разі відбувається: збільшення від'ємного значення фінансового результату до оподаткування (збитку); зменшення позитивного значення фінансового результату до оподаткування (прибутку). Для платників податку, у яких річний дохід від будь-якої діяльності (за вирахуванням непрямих податків), визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний (податковий) період не перевищує двадцяти мільйонів гривень, об'єкт оподаткування може визначатися без коригування фінансового результату до оподаткування на усі різниці (крім від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових (звітних) років), визначені відповідно до положень цього розділу. Платник податку, у якого річний дохід (за вирахуванням непрямих податків), визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний (податковий) період не перевищує двадцяти мільйонів гривень, має право прийняти рішення про незастосування коригувань фінансового результату до оподаткування на усі різниці (крім від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових (звітних) років), визначені відповідно до положень цього розділу, не більше одного разу протягом безперервної сукупності років в кожному з яких виконується цей критерій щодо розміру доходу. Про прийняте рішення платник податку зазначає у податковій звітності з цього податку, що подається за перший рік в такій безперервній сукупності років. В подальші роки такої сукупності коригування фінансового результату також не застосовуються (крім від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових (звітних) років). Якщо у платника, який прийняв рішення про незастосування коригувань фінансового результату до оподаткування на усі різниці (крім від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових (звітних) років), визначені відповідно до положень цього розділу, в будь-якому наступному році річний дохід (за вирахуванням непрямих податків), визначений за правилами бухгалтерського обліку за останній річний звітний (податковий) період перевищує двадцять мільйонів гривень, такий платник визначає об'єкт оподаткування починаючи з такого року шляхом коригування фінансового результату до оподаткування на усі різниці, визначені відповідно до положень цього розділу. Для цілей цього підпункту до річного доходу від будь-якої діяльності, визначеного за правилами бухгалтерського обліку, включається дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), інші операційні доходи, фінансові доходи та інші доходи; Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Пунктом 44.2 статті 44 Податкового кодексу України визначено, що для обрахунку об'єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку та фінансової звітності щодо доходів, витрат та фінансового результату до оподаткування. Платники податку, які відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" застосовують міжнародні стандарти фінансової звітності, ведуть облік доходів і витрат та визначають об'єкт оподаткування з податку на прибуток за такими стандартами з урахуванням положень цього Кодексу. Такі платники податку при застосуванні положень цього Кодексу, в яких міститься посилання на положення (стандарти) бухгалтерського обліку, застосовують відповідні міжнародні стандарти фінансової звітності. Як встановлено статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-ХІV (далі - Закон № 996-ХІV) господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Отже, господарська операція повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Відповідно до частин першої, другої статті 3 Закону № 996-ХІV метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства. Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку. Частиною третьою статті 6 Закону № 996-ХІV передбачено, що порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до цього Закону та міжнародних стандартів фінансової звітності. Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про доходи підприємства та її розкриття у фінансовій звітності визначає Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 №290, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 14.12.1999 за № 860/4153, із змінами та доповненнями (далі - П(С)БО 15). Відповідно до пункту 5 П(С)БО 15 дохід визнається під час збільшення активу або зменшення зобов'язання, що зумовлює зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків учасників підприємства), за умови, що оцінка доходу може бути достовірно визначена. Критерії визнання доходу, наведені в цьому Положенні (стандарті), застосовуються окремо до кожної операції. Проте ці критерії потрібно застосовувати до окремих елементів однієї операції або до двох чи більше операцій разом, якщо це випливає із суті такої господарської операції (операцій). Крім того, за змістом частини першої статті 9 вищезазначеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Частиною другою статті 9 Закону № 996-ХІV передбачені обов'язкові реквізити, які мають містити первинні та зведені облікові документи. Таким чином, з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість необхідно з'ясовувати, зокрема, такі обставини: рух активів у процесі здійснення господарської операції; установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції; установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку. Для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції. Як вбачається з матеріалів справи, між ТОВ «Фан-Трейд» (Продавець), в особі директора ОСОБА_1, який діє на підставі статуту з одного боку та ТОВ «КОНТАКТ 2010» (Покупець), в особі директора Лісовського О.П., який діє на підставі статуту з іншої сторони укладено договір поставки обладнання від 11.07.2016 року № ОБ 11-07/16. Відповідно до умов договору Продавець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, поставити Покупцю обладнання відповідно до додатка № 1 до цього Договору, а Покупець зобов'язується прийняти і оплатити продукцію. Найменування, асортимент, кількість, ціна за одиницю та вартість продукції, визначається у Специфікації (Додатку № 1 до Договору). Згідно Специфікації до Договору від 11.07.2016 року № ОБ 11-07/16, ТОВ «Фан-Трейд» на адресу ТОВ «КОНТАКТ 2010» зобов'язувалося поставити наступну продукцію: апарат абразивної чистки ПАО-50 (ПАО-20 МВ) - 1 шт.; компресор ПКС- 3,5 - 1 шт.; камеру ручної порошкової покраски проходного типу «Південь» КН-1700-1П - 1 шт. На виконання реальності даного договору, позивачем надано копії: рахунку-фактури від 11.07.2016 року № 18, №19; видаткових накладних від 11.07.2016 року № 18, №19. В підтвердження оплати товару за вказаним вище договором надано копії виписок по особовому рахунку. Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України. При цьому, в акті перевірки відповідач не заперечував наявності у позивача всіх належно оформлених первинних документів, які підтверджують його право на формування податкового кредиту. У той же час, податковим органом за результатами дослідження вказаних документів встановлено неможливість ТОВ «ФАН-ТРЕЙД» реалізовувати товари, на адресу ТОВ «КОНТАКТ 2010», оскільки надані первинні документи підписані від імені Постачальника - директором ТОВ «ФАН-ТРЕЙД» ОСОБА_1, який згідно протоколу допиту від 21.07.2017 року, здійсненого в рамках кримінального провадження від 11.08.2016 року № 32016100050000073 заперечує свою причетність до діяльності даного Товариства. Таким чином, встановлено, що від імені підприємства ТОВ «ФАН-ТРЕЙД» (код 33337263) діяли особи, які не мали законних повноважень на його представництво, на вчинення від його імені юридично значущих дій, оскільки не були наділені такими повноваженнями засновника/директора підприємства, яка, крім того, не мала ніякого відношення до фінансово - господарської діяльності підприємства. Також, контролюючий орган приходячи до висновку в акті перевірки про заниження позивачем податку на прибуток приватних підприємств на 36 816, 00 грн. виходив з того, що згідно до баз даних ДФС податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них (форма 1-ДФ) ТОВ «ФАН-ТРЕЙД» за 2016 рік до органів ДФС не подано, що свідчить про відсутність штатної чисельності працівників на підприємстві, в зв'язку з чим ТОВ «ФАН-ТРЕЙД» не мало можливості реалізовувати товари. На думку податкового органу, неподання до органів ДФС звіту суб'єкта малого підприємництва, декларації з податку на прибуток з додатками за 2016 рік також свідчить про відсутність основних фондів та виробничих потужностей на ТОВ «ФАН-ТРЕЙД». Одночасно, проведеним аналізом ланцюга задекларованого ТОВ «ФАН-ТРЕЙД», за вказаних вище обставин, контролюючим органом встановлено, що підприємство не придбавало товари (апарат абразивної чистки ПАО-ЗО (ПАО-50 MB), компресор ПКС - 3,5, камера ручної порошкової покраски проходного типу «Південь» КН-1700-1П). Враховуючи викладене вище, суд при вирішенні даної справи, виходить з наступного. Податковий орган, як на підставу нереальності господарських операцій посилається на матеріали кримінального провадження від 11.08.2016 року № 32016100050000073, в рамках якого отримано протокол допиту свідка ОСОБА_1 від 21.07.2017 року, який зареєстрований засновником та директором ТОВ «Фан-Трейд». Відповідно до вказаного протоколу свідок повідомив, що він не має жодного відношення до здійснення фінансово-господарської діяльності ТОВ «Фан-Трейд», про те, що він є засновником та директором ТОВ «Фан-Трейд», він дізнався від працівників податкової міліції. Також йому невідома адреса реєстрації ТОВ «Фан-Трейд» (код 33337263), податкова інспекція, в якій дане підприємство перебуває на обліку, а також невідомо, яку фінансово-господарську діяльність здійснює вищевказане підприємство, суд зазначає наступне. Відповідачем, на підтвердження своїх доводів та обґрунтувань надано суду копію відповідного протоколу від 21.07.2017 року. Дослідивши його зміст суд зазначає, що він дійсно містить в собі відомості, на які посилався відповідач, втім, така копія не може бути прийнята в якості належного доказу, оскільки вона виготовлена неналежної якості, внаслідок чого більшу її частину не можливо дослідити та надати оцінку показам свідка в повному обсязі. У той же час, згідно правової позиції висловленої Верховним Судом, зокрема, у постанові від 27.03.2018 у справі №816/809/17, сам факт порушення кримінального провадження та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів в рамках такого кримінального провадження не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій, проведених позивачем та його контрагентами. Як вбачається з матеріалів справи, жодних відомостей про наявність вироків, за фактом фіктивного підприємництва, що має безпосереднє значення для надання висновку щодо діяльності господарюючих суб'єктів, а ні щодо позивача, ні щодо його контрагентів суду не повідомлено відповідачем та всупереч вимог ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, такого доказу як вирок надано не було. Суд зазначає, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства. Одночасно, оцінюючи доводи контролюючого органу, викладені а акті перевірки позивача на підставі податкової інформації щодо нього суд враховує правову позицію, яка міститься в постанові Верховного Суду від 30.01.2018 по справі № 2а-15124/11/2670 (К/9901/612/18), зазначає, що відсутність у контрагента позивача матеріальних та трудових ресурсів не виключає можливості реального виконання ним господарської операції та не свідчить про одержання необґрунтованої податкової вигоди позивачем, оскільки залучення працівників є можливим за договорами цивільно-правового характеру, аутсорсингу та аутстафінгу (оренда персоналу). Основні та транспортні засоби можуть перебувати в постачальника на праві оренди або лізингу. У той же час, належних та допустимих доказів, які б спростовували вказані обставини відповідачем суду не надано. Таким чином, що висновки відповідача ґрунтуються лише на припущеннях, а не аналізу суті та наслідків господарських операцій, які мали місце у перевіряємому періоді, що, в свою чергу, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного виконання спірних договорів за умови наявності первинних документів, які спростовують такі доводи. Суд звертає увагу, що відповідачем не надано, а акт перевірки не містить жодних відомостей щодо дослідження контролюючим органом засад формування у бухгалтерському обліку інформації щодо «Балансу» та облікових записів позивача за фактом придбання апарату абразивної чистки ПАО-50 (ПАО-20 МВ) - 1 шт.; компресора ПКС- 3,5 - 1 шт.; камери ручної порошкової покраски проходного типу «Південь» КН-1700-1П - 1 шт. та наявності у нього таких товарно-матеріальних цінностей. Чинним законодавством України на сторону господарських операцій - покупця товару (робіт, послуг), який є платником податків, не покладено обов'язку в подальшому за можливі будь-які неправомірні дії постачальників товару (послуг) зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на формування валових витрат та податкового кредиту. Водночас, лише достовірне встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальника чи сприяння ухиленню постачальником товару від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для відмови в праві на валові витрати та праві на податковий кредит. При цьому такі висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а можуть ґрунтуватися лише на доказах, що відповідають критеріям, визначеним у статті 72 Кодексу, тобто бути належними, допустимими і достовірними. Суд констатує, що таких обставин в даній справі встановлено не було. Суд також не бере до уваги посилання відповідача на податкову інформацію відносно контрагента позивача по ланцюгах постачання, оскільки така інформація не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону. Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом. Враховуючи, що юридична відповідальність має індивідуальний характер, позивач не може нести відповідальність за можливі протиправні дії інших юридичних осіб. Крім того, порушення контрагентом позивача вимог законодавства про порядок здійснення господарської діяльності не може бути підставою для висновку щодо безтоварності відповідних господарських операцій. Здійснення господарської діяльності контрагента не може мати наслідків для позивача, оскільки законодавством не передбачений обов'язок суб'єкта підприємницької діяльності бути обізнаним із особливостями господарювання контрагента. Відомості, що є обов'язковими для перевірки підприємством стосовно свого контрагента, це включення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також наявність свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість на час здійснення господарських операцій. На період господарських взаємовідносин між позивачем та ТОВ «Фан-Трейд» останній був зареєстрований в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також платниками податку на додану вартість, установчі та реєстраційні документи не визнавались недійсними. Таким чином, враховуючи встановлені обставини справи, суд приходить до висновку, що позивач має та надав суду відповідні належно оформлені первинні документи, які в сукупності свідчать про факт вчинення господарських операцій, натомість доводи контролюючого органу не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки з урахуванням закріпленої в ст. 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, а також враховуючи вимоги ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою обов'язок доказування правомірності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень покладається на такого суб'єкта. З огляду на викладене, що позивач підтвердив факт реальності господарських операцій з ТОВ «Фан-Трейд». Таким чином, податкове повідомлення-рішення від 18.09.2018 року № 00011381402, винесене Головним управлінням ДФС у м. Києві є протиправним, та підлягає скасуванню. Щодо вимог про визнання протиправними та скасування податкової вимоги від 06.11.2018 року № 211166-17 та рішення про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17, суд зазначає наступне. Відповідно до статті 16 Податкового кодексу України платники податків зобов'язані сплачувати податки та збори у строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи. Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання. За правилами пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Уніфіковані правила направлення податкових вимог усім платникам податків передбачені статтею 59 Податкового кодексу України. Так, відповідно до пункту 59.1 статті 59 Податкового кодексу України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення. Податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми грошового зобов'язання (пункт 59.3 статті 59 Податкового кодексу України). Відповідно до пункту 87.2 статті 87 Податкового кодексу України, джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами. Приписами підпункту 14.1.155 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податкова застава - спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов'язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом. У разі невиконання платником податків грошового зобов'язання, забезпеченого податковою заставою, орган стягнення у порядку, визначеному Податковим кодексом України, звертає стягнення на майно такого платника, що є предметом податкової застави. Відповідно до пункту 89.1 статті 89 Податкового кодексу України, право податкової застави виникає у разі: несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку; несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно визначеної контролюючим органом, - з дня виникнення податкового боргу. З урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому (пункт 89.2 статті 89 Податкового кодексу України). Відповідно до пункту 60.1 статті 60 Податкового кодексу України податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо: сума податкового боргу самостійно погашається платником податків або органом стягнення; контролюючий орган скасовує раніше прийняте податкове повідомлення-рішення про нарахування суми грошового зобов'язання або податкову вимогу; контролюючий орган зменшує нараховану суму грошового зобов'язання раніше прийнятого податкового повідомлення-рішення або суму податкового боргу, визначену в податковій вимозі; рішенням суду, що набрало законної сили, скасовується повідомлення-рішення контролюючого органу або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі; рішенням суду, що набрало законної сили, зменшується сума грошового зобов'язання, визначена у податковому повідомленні-рішенні контролюючого органу, або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі. З системного аналізу норм Податкового кодексу України, вбачається пряма залежність при надісланні податкової вимоги та виникнення права податкової застави від наявності узгодженого податкового боргу у платника податків. Зазначені норми вказують, що надсилання податкової вимоги та прийняття рішення про опис майна у податкову заставу є заходами з погашення податкового боргу платника податків. Таким чином, оскільки визначення позивачу суми податкового зобов'язання відбулось протиправно, що встановлено судом, тому податкова вимога від 06.11.2018 року № 211166-17 та рішення про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17 підлягають скасуванню. При цьому, суд визнає, що недоведеність складу податкового правопорушення податковим органом в розумінні статті 109 Податкового кодексу України унеможливлює прийняття позиції податкового органу щодо правомірності визначення податку на прибуток та винесення та направлення податкової вимоги із включенням до її складу податкового боргу та нарахування нею пені, що обумовлює протиправність їх прийняття. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 06 листопада 2018 року, справа №К/9901/61751/18 (адміністративне провадження №К/9901/61751/18). Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Отже, відповідач, приймаючи оскаржувані рішення, діяв поза межами повноважень та у спосіб, що визначених Конституцією та законами України, необґрунтовано, упереджено, недобросовісно, не розсудливо, без дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно із частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У той же час, відповідач у справі обов'язку щодо доведення правомірності своїх дій та рішень не виконав, відзиву без поважних причин не надав, що судом кваліфікується у відповідності до приписів ч. 4 ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, як визнання позову. Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про задоволення позовних вимог повністю. Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, ст. 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд - В И Р І Ш И В: 1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «КОНТАКТ 2010» (код ЄДРПОУ 37145782, 04107, м. Київ, вул. Печенізька, 8) задовольнити повністю. 2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві від 18.09.2018 року № 00011381402. 3. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у м. Києві від 06.11.2018 року № 211166-17. 4. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДФС у м. Києві про опис майна у податкову заставу від 06.11.2018 року № 211166-17. 5. Присудити за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у м. Києві (код ЄДРПОУ 39439980, 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КОНТАКТ 2010» (код ЄДРПОУ 37145782, 04107, м. Київ, вул. Печенізька, 8) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 842 (три тисячі вісімсот сорок дві) грн. 00 коп. Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя І.М. Погрібніченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/81045037
  11. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 28 березня 2019 року Київ справа №820/6324/17 адміністративне провадження №К/9901/51065/18, №К/9901/50934/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Юрченко В.П., суддів - Васильєвої І.А., Пасічник С.С., розглянувши у порядку письмового провадженнякасаційні скаргиОСОБА_2, Головного управління ДФС у Харківській області на рішенняХарківського окружного адміністративного суду від 13.02.2018 (суддя: Шляхова О.М.)та постановуХарківського апеляційного адміністративного суду від 16.04.2018 (колегія суддів у складі: Бегунц А.О., Сіренко О.І., Яковенко М.М.)у справі №820/6324/17 за позовомОСОБА_2доГоловного управління ДФС у Харківській області про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації, визнання незаконними та протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_2, звернувся із позовом до Головного управління ДФС у Харківській області, в якому просить суд: - визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію, надану листом №2661/ІПК/20-40-13-11-15 від 17.11.2017, як таку, що суперечить ухвалі Харківського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2017 у справі №820/1538/17; - визнати незаконними та протиправними дії Головного управління ДФС у Харківській області щодо надання індивідуальної податкової консультації №2661/ІПК/20-40-13-11-15 від 17.11.2017; - зобов'язати Головне управління ДФС у Харківській області протягом 30 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду про скасування індивідуальної податкової консультації №2661/ІПК/20-40-13-11-15 від 17.11.2017 з урахуванням висновків суду надати ОСОБА_2, - нову індивідуальну податкову консультацію. Підставою подання вказаного позову слугувало надання індивідуальної податкової консультації №2661/ІПК/20-40-13-11-15 від 17.11.2017, яка, на думку позивача, є неправомірною та такою, що надана в порушення вимог чинного законодавства. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_2 26.12.2016 подано заяву про зупинення права на заняття адвокатською діяльністю у відповідності до ст. 31 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», на підставі чого внесено відповідний запис до Єдиного реєстру адвокатів України. У новій індивідуальній податковій консультації від 17.11.2017 Головне управління ДФС у Харківській області знову зазначає, що позивач повинен подати звіт про суми нарахованого доходу зареєстрованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску та здійснити сплату єдиного внеску на загальних підставах, визначених Законом № 2464 для осіб, які проводять незалежну професійну діяльність, в тому числі - адвокатську. Водночас, ГУ ДФС у Харківській області додатково вказує, що до такого висновку вони дійшли виключно ґрунтуючись на висновках ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2017 у справі №820/1538/17. Вважає, що працівники ГУ ДФС у Харківській області, які складали нову податкову консультацію, умисно проігнорували зміст ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2017 у справі № 820/1538/17, а лише формально вказали її в першому та останньому абзаці наданої індивідуальної податкової консультації, оскільки знову зазначили, що я повинен подати звіт про суми нарахованого доходу зареєстрованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску та здійснити сплату єдиного внеску на загальних підставах, визначених Законом № 2464 для осіб, які проводять незалежну професійну діяльність, в тому числі: адвокатську. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.02.2018, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.04.2018, адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано індивідуальну податкову консультацію, надану ОСОБА_2 листом №2661/ІПК/20-40-13-11-15 від 17.11.2017. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки адвокатська діяльність позивача зупинена, то він не вважається працюючим, не здійснює підприємницьку діяльність, тобто не є самозайнятою особою та, відповідно, не отримує прибуток від адвокатської діяльності, а відповідачем помилково застосовано до спірних правовідносин норми діючого законодавства, які регулюють саме припинення, а не зупинення професійної адвокатської діяльності, тому контролюючим органом надано податкову консультацію, яка суперечить нормам та змісту чинного законодавства. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суди дійшли висновку, що дії податкового органу з надання податкової консультації були вчинені в межах повноважень та приписів діючого законодавства, покладених на контролюючі органи. А вимога про надання нової податкової консультації спрямована на майбутній захист прав, свобод та інтересів позивача, які на час розгляду судами даної справи не були порушені, відповідно така вимога є заявленою передчасно. По-друге, безпосереднім наслідком скасування індивідуальної податкової консультації в судовому порядку законодавцем вже передбачено надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду, що в свою чергу звільняє платника податків від необхідності повторного звернення до суду з метою зобов'язання податкового органу надати нову податкову консультацію. Не погоджуючись з судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, сторони подали касаційні скарги, в яких просять їх скасувати в частинах, що ухвалена не на їх користь та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх вимоги, оскільки вважають, що судові рішення були ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про часткову обґрунтованість позовних вимог та дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрований адвокатом згідно рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 27 від 21.07.1999. Право на заняття адвокатською діяльністю підтверджується свідоцтвом № 894 від 22.07.1999. З 26.12.2016 адвокатську діяльність ОСОБА_2 зупинено на підставі заяви адвоката у відповідності до вимог п. 1 ч. 1. ст. 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». В подальшому позивач працював у Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського на посаді завідувача кафедри цивільно-правових дисциплін та у Міжнародному економіко - гуманітарному університеті ім. академіка Степана Дем'янчука (професор кафедри цивільно-правових дисциплін). ОСОБА_2 до ГУ ДФС подано заяву від 30.10.2017 б/н (вх. ГУ ДФС у Харківській області від 14.11.2017) на отримання нової податкової консультації з урахуванням постанови Харківського окружного адміністративного суду від 29.06.2017 та ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 11.10.2017 по справі № 820/1538/17, якими визнано протиправною та скасовано індивідуальну податкову консультацію, надану ОСОБА_2 листом № 966/Т/20-40-13-02-13 від 07.03.2017. За результатами розгляду заяви ОСОБА_2 від 30.10.2017, ГУ ДФС листом від 17.11.2017 №2661/ІПК/20-40-13-11-15 надано нову податкову консультацію з зазначеного питання, в якому, зокрема, зазначено, що оскільки позивач на теперішній час перебуває на обліку в Центральній ОДПІ м. Харкова ГУ ДФС у Харківській області, отже він є платником єдиного внеску. На нього як адвоката, професійна діяльність якого зупинена, дія положень Закону № 2464-VІ та Порядку №435 за тимчасове нездійснення адвокатської діяльності поширюється, у зв'язку з чим йому як адвокату необхідно подавати звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску й здійснювати сплату єдиного внеску на загальних підставах, визначених Законом № 2464-VІ для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у тому числі адвокатську. В індивідуальній податковій консультації відповідач посилається на те, що взяття на облік у контролюючих органах самозайнятих осіб здійснюється незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того або іншого податку та збору. Підставою для зняття з обліку у контролюючому органі самозайнятої особи є реєстрація припинення незалежної професійної діяльності фізичної особи у відповідному уповноваженому органі (п. 67.1 ст.67 та пп. 65.10.4 п. 65.10 ст. 65 ПК). В обґрунтування правомірності наданої податкової консультації відповідач вказує на пп.пп. 2, 4, 5 п. 11.22 розділу Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2011 № 1588, Порядок №435, Порядок обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 24.12.2014 № 1162, при цьому наводить положення, які необхідно застосовувати при ліквідації, припиненні діяльності платників єдиного внеску. Підпунктом 14.1.172 п.14.1 ст.14 ПК України визначено, що податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до пп. 14.1.172-1 п.14.1 ст.14 ПК України, індивідуальна податкова консультація - роз'яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій. За визначенням пп.14.1.226 вказаного пункту, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих… за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Порядок звернення платників податків за податковими консультаціями, а також розгляду таких звернень контролюючими органами та надання відповідей на них врегульовано ст.ст.52, 53 ПК України. Відповідно до ст. 52 ПК України, за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом (п.52.1); податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (п.52.2); за вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі; консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов'язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства (п. 52.3). Порядок обчислення і сплати єдиного внеску встановлено положеннями Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», згідно з ч. 2, 3 ст. 9 якого, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Відповідно до ч. 8 вказаної статті платники єдиного внеску, зазначені у пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року. Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи. Платники єдиного внеску, зазначені у пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року. Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи. Відповідно до пп. 2 п. 1 ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Водночас, перелік платників та особливості сплати єдиного внеску в залежності від категорії унормовано статтею 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Так, особи, які провадять в тому числі адвокатську діяльність та отримують дохід від цієї діяльності, віднесені згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» до платників єдиного внеску. Отже, необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності та отримання доходу від такої діяльності. При цьому, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення адвокатської діяльності. Питання зайняття адвокатською діяльністю регулюються Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI), згідно зі ст.13 якого, адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 31 вказаного Закону, право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється у разі подання адвокатом заяви про зупинення адвокатської діяльності. Право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється: з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, - з дня подання раді адвокатів регіону за адресою робочого місця адвоката відповідної заяви адвоката (п. 1 ч. 3 ст.31). Положеннями ст. 32 цього Закону встановлено підстави, за наявності яких припиняється право на заняття адвокатською діяльністю шляхом анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Виходячи зі змісту ч. 5, 6 ст. 31 Закону № 5076-VI, протягом строку зупинення права на заняття адвокатською діяльністю адвокат не має права її здійснювати. Такий адвокат також не може брати участь у роботі органів адвокатського самоврядування, крім випадків, коли таке право зупинено у зв'язку з призначенням особи на посаду до органу державної влади з'їздом адвокатів України. Відомості про зупинення права на заняття адвокатською діяльністю вносяться до Єдиного реєстру адвокатів України. Рада адвокатів України забезпечує ведення Єдиного реєстру адвокатів України з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної інформації про чисельність і персональний склад адвокатів України, адвокатів іноземних держав, які відповідно до цього Закону набули права на заняття адвокатською діяльністю в Україні, про обрані адвокатами організаційні форми адвокатської діяльності. Внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України здійснюється радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України (ч. 1 ст.17 Закону № 5076-VI). Отже, правовим наслідком зупинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість заняття адвокатською діяльністю на певний строк, у той час як наслідком припинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість її подальшого здійснення взагалі, у зв'язку з чим анулюється свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю. Таким чином, законодавець розрізняє зупинення та припинення права на заняття адвокатською діяльністю. Вказані обставини вказують на те, що поняття "зупинення" та "припинення" адвокатської діяльності мають різну юридичну природу, та, відповідно, не є тотожними, з огляду на різний процедурний характер та особливості застосування, а відтак дія положень Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162, які регулюють особливості саме припинення незалежної професійної діяльності з відповідними зобов'язаннями, не може бути розповсюджено на спірні відносини щодо зупинення адвокатської діяльності. За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в цій частині, з огляду на те, що позивачем доведено існування обставин, за яких податкова консультація може бути скасована. Окрім того, є законні підстави погодитись з висновком судів, що в силу вимог статей 52, 53 Податкового кодексу України, податкова консультація надається контролюючими органами у межах їхньої компетенції, відповідно відсутні правові підстави для визнання дій податкового органу з надання податкової консультації протиправними. При цьому, беручи до уваги, що безпосереднім наслідком скасування індивідуальної податкової консультації в судовому порядку законодавцем вже передбачено надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду, вказане звільняє платника податків від необхідності повторного звернення до суду з метою зобов'язання податкового органу надати нову податкову консультацію і така позовна вимога спрямована на майбутній захист прав, свобод та інтересів позивача, які на час розгляду судами даної справи не були порушені, відповідно така вимога є заявленою передчасно. Враховуючи вищенаведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не спростованими доводами касаційних скарг, про наявність законних підстав для часткового задоволення позову. Суд касаційної інстанції визнає, що суди попередніх інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи та вважає, що суди повно встановили обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та надали їм правову оцінку на підставі норм закону, що підлягали застосуванню до даних правовідносин. Відповідно до статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350 Кодексу адміністративного судочинства України, ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційні скарги ОСОБА_2 та Головного управління ДФС у Харківській області залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.02.2018 та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 16.04.2018 - без змін. 2. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ........................ ........................ ......................... В.П.Юрченко І.А.Васильєва С.С.Пасічник Судді Верховного Суду http://reyestr.court.gov.ua/Review/80806817
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2019 року м. Київ Справа N 826/7380/15 Провадження N 11-778апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Мамонової І.В., учасники справи: представник позивача - Волошин О.І., представники відповідача (Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві) - Богдановська Т.В., Павлович Д.М., представник відповідача (Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві) - Ферштей А.М., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ, інспекція) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року (судді Петрик І.Й., Борисюк Л.П., Собків Я.М.) у справі N 826/7380/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскоп-Україна" (далі - ТОВ "Аскоп-Україна", товариство) до ДПІ та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві (далі - ГУ ДКС України у м. Києві) про визнання протиправною бездіяльності й стягнення заборгованості бюджету з відшкодування податку на додану вартість та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ТОВ "Аскоп-Україна" звернулося до суду з позовом до ДПІ та ГУ ДКС України у м. Києві, в якому просило: - визнати протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми податку на додану вартість (далі - ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна"; - стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року; - стягнути на користь ТОВ "Аскоп-Україна" судові витрати. На обґрунтування позову ТОВ "Аскоп-Україна" зазначило, що 19 листопада 2014 року позивачем подано до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування. Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. Не погодившись із бездіяльністю інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна", позивач звернувся до суду з цим позовом. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 17 липня 2015 року в задоволенні адміністративного позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 листопада 2015 року апеляційну скаргу ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив. Апеляційний суд скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та ухвалив нову постанову, якою позовні вимогиТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив: визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна"; стягнув з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованість бюджету із відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пеню в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нараховану на суму такої заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник інспекції в касаційній скарзі зазначив, що вказане рішення прийнято без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме пункту 200.12 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), пунктів 6 та 9 постанови Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 року N 39 "Про затвердження Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість" (далі - Порядок N 39). На думку скаржника, відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Крім того, вимога позивача про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ не є правильним способом захисту його прав. Скаржник також зазначив, що аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 2а/0570/17001/2012. На підставі викладеного представник інспекції просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 18 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року клопотання ТОВ "Аскоп-Україна" задовольнив та на підставі пункту 8 розділу VII "Перехідні положення" КАС України справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду на підставі положень частини першої статті 344 та частини п'ятої статті 262 КАС України. Позивач та ГУ ДКС України у м. Києві відзивів на касаційну скаргу не надіслали. У судовому засіданні 12 лютого 2019 року представники відповідачів підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник позивача просив оскаржуване судове рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, виступи учасників справи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування. Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент складання довідки неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. Разом з тим у пунктах 3.17-3.19 вказаної довідки зазначено, що перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено. Заявлена сума бюджетного відшкодування (загальна сума ПДВ) у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн підтверджується за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування та даних первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг за вересень 2014 року. Оскільки сума ПДВ у вказаному розмірі не відшкодована ТОВ "Аскоп-Україна", товариство звернулось до суду з цим позовом. Установлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи її учасники не оспорюють. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна", Окружний адміністративний суд міста Києва керувався тим, що позивач не заявив позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неприйняття відповідного рішення, передбаченого нормами статті 200 ПК України, за наслідками розгляду заяви ТОВ "Аскоп-Україна" про повернення суми бюджетного відшкодування на рахунок платника у банку в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Ураховуючи відсутність такого рішення інспекції, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь позивача, та стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ. Скасовуючи постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2015 року та задовольняючи позовні вимоги ТОВ "Аскоп-Україна", Київський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що оскільки законодавством встановлено порядок, відповідно до якого податковий орган зобов'язаний у визначений строк підтвердити достовірність заявленої платником до відшкодування суми ПДВ і надіслати відповідний висновок до органу казначейства, або прийняти податкове повідомлення-рішення про зменшення такої суми чи відсутність у платника права на її отримання з бюджету, то неприйняття передбаченого законодавством рішення за наслідками перевірки достовірності заявленої платником суми бюджетного відшкодування є протиправною бездіяльністю з боку податкового органу. Крім того, не може бути підставою для відмови у бюджетному відшкодуванні посилання на неможливість підтвердження достовірності заявленої суми бюджетного відшкодування по ланцюгам постачання. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків визначено статтею 200 ПК України. Пунктом 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації. На підставі пункту 200.8 статті 200 ПК України до податкової декларації платником податків додаються розрахунок суми бюджетного відшкодування та оригінали митних декларацій. У разі якщо митне оформлення товарів, вивезених за межі митної території України, здійснювалося з використанням електронної митної декларації, така електронна митна декларація надається контролюючим органом за місцем митного оформлення контролюючому органу за місцем обліку такого платника податків в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису відповідно до закону. Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних. За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, контролюючий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 200.11 статті 200 ПК України). Відповідно до пункту 200.12 статті 200 ПК України контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету. Згідно з пунктом 200.13 статті 200 ПК України на підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу. Наведені норми пунктів 200.12 та 200.13 статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6 та 9 Порядку N 39. Пунктом 200.14 статті 200 ПК України визначено, що якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган: а) у разі заниження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування щодо суми, визначеної контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого заниження та підстави для її вирахування. У цьому випадку вважається, що платник податку добровільно відмовляється від отримання такої суми заниження як бюджетного відшкодування та враховує її згідно з пунктом 200.6 цієї статті у зменшення податкових зобов'язань з цього податку в наступних податкових періодах; б) у разі перевищення заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування над сумою, визначеною контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого перевищення та підстави для її вирахування; в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок факту, за яким платник податку не має права на отримання бюджетного відшкодування, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються підстави відмови в наданні бюджетного відшкодування. Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин ПК України було визначено, що в разі виконання платником податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування з ПДВ, вимог, передбачених пунктами 200.7 та 200.8 статті 200 цього Кодексу, та підтвердження достовірності нарахування такого відшкодування контролюючим органом за результатами проведення камеральної чи документальної перевірки, цей орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, який протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку. При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення. Як установлено матеріалами справи, 19 листопада 2014 року ТОВ "Аскоп-Україна" подало до ДПІ в електронній формі податкову декларацію з ПДВ за жовтень 2014 року, в рядку 23.1 якої товариство заявило суму, що підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. Разом із податковою декларацією ТОВ "Аскоп-Україна" подало заяву про повернення суми бюджетного відшкодування та розрахунок суми бюджетного відшкодування. Інспекція в період з 14 по 20 січня 2015 року провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Аскоп-Україна" щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року, за результатами якої склала довідку від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869, згідно з висновками якої на момент її складання неможливо підтвердити суму бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. Водночас згідно з пунктами 3.17 та 3.18 вказаної довідки перевіркою правомірності визначення податкових зобов'язань та податкового кредиту, розрахунків з бюджетом та показників, відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року (з додатками), порушень не встановлено; фактично за результатами звірки даних, зазначених у розрахунку бюджетного відшкодування ПДВ, із даними первинних документів, що підтверджують факт оплати платником товарів/послуг, загальна сума податку на додану вартість складає 4 млн 447 тис. 644 грн. Будь-які податкові повідомлення за результатами проведеної перевірки щодо правомірності бюджетного відшкодування ПДВ на рахунок платника у банку за жовтень 2014 року інспекцією на адресу товариства не надсилалися. Проте ДПІ не складено та не подано висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. При цьому зазначення в довідці від 27 січня 2015 року N 578/26-53-15-02/30579869 про неможливість підтвердження суми бюджетного відшкодування за жовтень 2014 року в сумі 4 млн 447 тис. 644 грн. що пов'язано з відсутністю відповідей на запити про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання, не є підставою у розумінні статті 200 ПК України для неподання вказаного висновку, враховуючи невстановлення інспекцією порушень відображених у декларації за вересень - жовтень 2014 року даних та відсутність податкового повідомлення, передбаченого пунктом 200.14 цієї статті Кодексу. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Київського апеляційного адміністративного суду про те, що ПК України не встановлює залежність виплати бюджетного відшкодування від сплати ПДВ контрагентами платника податку або з підстав незавершення перевірки контрагентів платника податку, або у зв'язку з відсутністю відповідей на запити контролюючого органу про проведення зустрічних перевірок по ланцюгам постачання. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав протиправною бездіяльність інспекції щодо неподання до органу ДКС України висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ "Аскоп-Україна". Відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення. У зв'язку з тим, що ДПІ після закінчення перевірки не подала до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, що стало підставою для непогашення заборгованості з ПДВ, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним рішення Київського апеляційного адміністративного суду про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., нарахованої на суму заборгованості за період з 10 лютого по 24 квітня 2015 року. При цьому Київський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано зазначив, що розрахунок пені в сумі 211 тис. 1 грн. 11 коп. проведений відповідно до положень пункту 200.23 статті 200 ПК України. Цей висновок суду апеляційної інстанції скаржником у касаційній скарзі під сумнів не ставиться. Щодо позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" про стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь позивача заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. В аналогічних справах за правовідносинами, що склались протягом 2012-2015 років, Верховний Суд України напрацював правову позицію, відповідно до якої бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державної казначейської служби з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п'ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку (постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14). За правовою позицією Верховного Суду України цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями контролюючих органів, ухваленими за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування або окремо від здійснення такого контролю. Відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а отже, суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Відтак стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ за правовою позицією Верховного Суду України визнано неналежним способом захисту прав платника податків. Правильним механізмом визнано зобов'язання контролюючого органу виконати покладені на нього законом і підзаконними актами обов'язки щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суд України з огляду на таке. На момент виникнення спірних правовідносин надання інспекцією висновку до органу казначейства щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету, було передбачено статтею 200 ПК України та Порядком N 39. Невиконання цього обов'язку спричиняло порушення права платника податків на отримання з бюджету суми відшкодування ПДВ, а такі способи судового захисту як визнання протиправною бездіяльності податкового органу щодо неподання до органу казначейства висновку із зазначенням відповідної суми бюджетного відшкодування та зобов'язання податкового органу вчинити передбачені законодавством дії, спрямовані на підготовку і надання відповідного висновку органам казначейства, були сформульовані Верховним Судом України виходячи, зокрема, з чинного на той час законодавства. Законами України від 24 грудня 2015 року N 909-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році" та від 21 грудня 2016 року N 1797-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні" внесено зміни до статті 200 ПК України, зокрема, й щодо порядку бюджетного відшкодування ПДВ. У зв'язку з прийняттям вказаних змін до ПК України постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 визнано таким, що втратив чинність Порядок N 39. Відповідно до підпункту 200.7.1 пункту 200.7 статті 200 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду) на підставі баз даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує податкову і митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється формування Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування. Згідно з підпунктом 200.7.2 пункту 200.7 цієї статті Кодексу заяви про повернення сум бюджетного відшкодування автоматично вносяться до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування протягом операційного дня їх отримання у хронологічному порядку їх надходження. Повернення узгоджених сум бюджетного відшкодування здійснюється у хронологічному порядку відповідно до черговості внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування. На підставі пункту 200.15 статті 200 ПК України у разі коли за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов'язаний внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування. Після закінчення процедури адміністративного оскарження або набрання законної сили рішенням суду контролюючий орган на наступний робочий день після отримання відповідного рішення зобов'язаний внести до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника. У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов'язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків. Пунктом 200.12 статті 200 ПК України, зокрема, визначено, що узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, для виконання на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та перераховується органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, у строки, передбачені пунктом 200.13 цієї статті, на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України. На підставі даних Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, після дня набуття статусу узгодженої суми бюджетного відшкодування перераховує таку суму з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до державного бюджету, протягом п'яти операційних днів (пункт 200.13 статті 200 ПК України). Вказані норми статті 200 ПК України узгоджуються з пунктами 6, 7, 11, 12 Порядку ведення Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2017 року N 26 (далі - Порядок N 26). Відповідно до пункту 56 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України до 01 лютого 2017 року центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, формує у хронологічному порядку надходження заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, поданих до 01 лютого 2016 року, за якими станом на 01 січня 2017 року суми ПДВ не відшкодовані з бюджету. Формування, ведення та офіційне публікування Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеного у цьому пункті, здійснюються в порядку, визначеному статтею 200 цього Кодексу. Відшкодування узгоджених сум ПДВ, зазначених у такому реєстрі, здійснюється в хронологічному порядку відповідно до черговості надходження заяв про повернення таких сум бюджетного відшкодування ПДВ в межах сум, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік. Розподіл сум бюджетного відшкодування ПДВ, визначених законом про Державний бюджет на відповідний рік, між Тимчасовим реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеним у цьому пункті, та Реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ здійснюється Кабінетом Міністрів України. Станом на час розгляду справи у суді касаційної інстанції Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не працює. Крім того, за інформацією, наведеною в листі Державної фіскальної служби України від 26 липня 2017 року N 16189/6/99-99-12-03-02-15 "Про розгляд звернень щодо Тимчасового реєстру", скерованого на адресу товариства, на сьогодні чинним законодавством не передбачено механізм відшкодування сум ПДВ, включених до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, та структури такого реєстру. За таких обставин, із врахуванням встановленого судом апеляційної інстанції права ТОВ "Аскоп-Україна" на бюджетне відшкодування ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн. а також відсутність механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Бейелер проти Італії" від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява N 33202, § 100)). За певних обставин "легітимне очікування" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "легітимне очікування", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви N 68385/10 та N 71378/10, § 35)). ЄСПЛ у рішенні у справі "Інтерсплав проти України" від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява N 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справі з огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, та зазначив, що і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40). Оскільки податкове законодавство передбачає право позивача на повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ та отримання пені на суму податку, не відшкодовану платнику протягом визначеного законодавством строку, позивач у цій справі має майновий інтерес щодо відшкодування з бюджету ПДВ у розмірі 4 млн 447 тис. 644 грн та пені в розмірі 211 тис. 1 грн 11 коп., які охоплюються поняттям "майно" в аспекті частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Ураховуючи наведене та з огляду на те, що такі способи захисту як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування не призведуть до ефективного відновлення права платника податків, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 21-881а15, від 17 листопада 2015 року у справі N 21-4371а15, від 02 грудня 2015 року у справі N 21-2650а15, від 20 квітня 2016 року у справі N 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі N 820/19449/14, про те, що відшкодування ПДВ здійснюється органом Державної казначейської служби України з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком N 39, оскільки на момент розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду вказаний спосіб захисту не є ефективним та не призводить до поновлення порушеного права платника податків. Таким чином, висновок Київського апеляційного адміністративного суду про задоволення позовних вимог ТОВ "Аскоп-Україна" є правильним. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління ДФС у м. Києві залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 грудня 2018 року м. Київ Справа N 910/23482/17 Провадження N 12-206гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. та представників: Товариства з обмеженою відповідальністю "Нестле Україна" - Окис Т.О., Львівської митниці ДФС - Борисової Т.М., Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, Державної казначейської служби України - Ферштей А.М., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби (далі - Львівська митниця ДФС) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року (судді Зубець Л.П., Мартюк А.І., Алданова С.О.) у справі N 910/23482/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нестле Україна" (далі - ТОВ "Нестле Україна") до Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби - Центральний офіс з обслуговування великих платників (далі - Центральний офіс з обслуговування ВП), Львівської митниці ДФС, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, Державної казначейської служби України про стягнення 4 915 447, 82 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У грудні 2017 року ТОВ "Нестле Україна" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Центрального офісу з обслуговування ВП, Львівської митниці ДФС, Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві, Державної казначейської служби України про стягнення з держави 4 915 447,82 грн. 1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Львівською митницею позивачу були направлені податкові повідомлення-рішення про донарахування ввізного мита та податку на додану вартість на суму 6 585 398, 04 грн (з урахуванням штрафних санкцій). За результатами судового оскарження зазначених податкових повідомлень-рішень позивачу в позові було відмовлено. Оскільки узгоджені податкові зобов'язання підлягали сплаті протягом десяти календарних днів, наступних за днем такого узгодження, то ТОВ "Нестле Україна" виконало передбачений законом обов'язок по оплаті донарахованих сум податків. 1.3. Однак, не зважаючи на своєчасну сплату позивачем донарахованих сум, Львівська митниця ДФС направила позивачу податкові повідомлення форми "Ш", за якими позивач зобов'язаний сплатити штраф у розмірі 50 % від суми узгодженого податкового зобов'язання. На виконання зазначених податкових повідомлень ТОВ "Нестле Україна" сплатила кошти в розмірі 4 915 447, 82 грн. 1.4. У подальшому, податкові повідомлення форми "Ш" про донарахування позивачу штрафних санкцій визнані протиправними та скасовані постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2015 року у справі N 2а-3622/11/2670, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2016 року. 1.5. Разом з тим, кошти, сплачені на підставі податкових повідомлень форми "Ш", у розмірі 4 915 447, 82 грн позивачу повернуті не були, таким чином, внаслідок виконання незаконного рішення Львівської митниці ДФС позивач зазнав майнової шкоди (збитків), яку просить стягнути з держави на підставі статей 147, 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 1173, 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 1.6. Центральний офіс з обслуговування ВП проти задоволення позову заперечував, вказуючи, що позивач обрав неправильний спосіб захисту. 1.7. Львівська митниця ДФС проти задоволення позову заперечила, вказуючи, що позивач не надав до Львівської митниці ДФС заяви відповідно до вимог, передбачених Порядком повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних, інших платежів та пені та копій підтверджуючих документів, тому митний орган не мав можливості передати висновки згідно з реєстром висновків за відповідними платежами для виконання відповідному органу Державної казначейської служби України. Зазначила, що стягнення надмірно сплачених митних платежів не є належним способом захисту як у разі порушення цього права митницею шляхом безпідставної відмови скласти висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів, так і у разі порушення цього права органом казначейської служби шляхом відмови виконувати такий висновок митниці. 1.8. Також Львівська митниця ДФС заявила клопотання про закриття провадження у цій справі, оскільки такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 1.9. Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві просило відмовити у задоволенні позову, оскільки шкода повинна стягуватися з рахунків тієї бюджетної організації, яка завдала таку шкоду. 1.10. Державна казначейська служба України проти задоволення позову заперечувала, вказуючи, що позивач не довів факт завдання збитків в результаті протиправних дій відповідачів. 2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2018 року закрито провадження у справі N 910/23482/17 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2.2. Місцевий господарський суд вказав, що позовні вимоги у цій справі обґрунтовані незаконністю рішень Львівської митниці ДФС, прийняті на виконання владно-управлінських функцій, тобто випливають з відносин публічно-правового характеру. Відтак зазначений спір, учасником якого є суб'єкт владних повноважень, є публічно-правовим та, відповідно, належить до юрисдикції адміністративних судів. 2.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2018 року скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції. 2.4. Постанова мотивована тим, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень й вони мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Однак предметом спору у цій справі є лише одна вимога про стягнення з держави збитків, які виникли внаслідок незаконних дій органів державної влади, на підставі статей 1173, 1192 ЦК України. Вимог, наведених у статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які могли бути підставою для розгляду у поєднанні з ними вимог про відшкодування шкоди адміністративним судом, позивач не заявляв. Спір виник у зв'язку зі здійсненням позивачем господарської діяльності і спірні правовідносини підлягають регулюванню нормами господарського законодавства, а тому згідно з частиною першою статті 20 ГПК України справа відноситься до юрисдикції господарських судів. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У травні 2018 року Львівська митниця ДФС подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду від 6 лютого 2018 року. 3.2. У касаційній скарзі зроблені посилання на те, що спори про стягнення сум надмірно сплаченого митного збору пов'язані з виконанням уповноваженим державним органом своїх владних управлінських функцій, а тому належать до юрисдикції адміністративних судів. Крім того, суд не взяв до уваги, що Окружний адміністративний суд міста Києва розглядає аналогічну справу N 826/16258/17 за позовом ТОВ "Нестле Україна" до Центрального офісу з обслуговування ВП, Львівської митниці ДФС про зобов'язання надати висновок про повернення ТОВ "Нестле Україна" грошових коштів, сплачених 9 червня 2010 року за визначеними у позові платіжними дорученнями, загалом на суму 4 915 447, 82 грн. Тобто, позивач намагається стягнути ті ж самі кошти в порядку як адміністративного, так і господарського судочинства. 3.3. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2018 року справу N 910/23482/17 за касаційною скаргою Львівської митниці ДФС на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.4. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що судове рішення у цій справі оскаржується з підстав порушення правил юрисдикції, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку вимог частини шостої статті 302 ГПК України. 3.5. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 910/23482/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. Державна казначейська служба України та Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві подали відзиви на касаційну скаргу, в яких підтримали касаційну скаргу Львівської митниці ДФС. 4.2. ТОВ "Нестле Україна" у відзиві на касаційну скаргу зазначило, що предметом цього спору є відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями органів державної влади, гроші, які позивач вимушений був сплатити в силу закону на виконання незаконного рішення органу державної влади, є різновидом майна, а призначення платежу, зазначене у платіжних дорученнях під час сплати грошових коштів, жодним чином не впливає на кваліфікацію відповідних сум. Також ТОВ "Нестле Україна" вважає безпідставними посилання касатора на те, що у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебуває аналогічна справа N 826/16285/17, оскільки позов у згаданій справі має інший предмет та правові підстави. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Львівська митниця ДФС направила позивачу податкові повідомлення-рішення від 17 жовтня 2008 року N 12 про донарахування ввізного мита на суму 2 505 247, 61 грн та N 13 про донарахування податку на додану вартість на суму 6 585 398, 04 грн (з урахуванням штрафних санкцій). 5.2. Також Львівська митниця ДФС направила позивачу: податкове повідомлення форми "Ш" від 27 квітня 2010 року N 30, яким позивача зобов'язано сплатити штраф у сумі 1 221 599, 09 грн - 50 % від суми узгодженого податкового зобов'язання з ввізного мита; податкове повідомлення форми "Ш" від 27 квітня 2010 року N 31, яким позивача зобов'язано сплатити штраф в сумі 3 186 279, 99 грн - 50 % від суми узгодженого податкового зобов'язання з податку на додану вартість; подання від 28 квітня 2010 року N 100 про нарахування пені з ввізного мита в сумі 142 435, 11 грн. подання від 28 квітня 2010 року N 101 про нарахування пені з податку на додану вартість в сумі 365 133, 63 грн. ТОВ "Нестле Україна" сплачено було кошти в розмірі 4 915 447, 82 грн на виконання зазначених податкових повідомлень. 5.3. Не погоджуючись із визначеними сумами штрафу та пені, ТОВ "Нестле Україна" звернулося з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, який постановою від 28 січня 2015 року у справі N 2а-3622/11/2670 визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення форми "Ш" N 30 та N 31 від 27 квітня 2010 року. Постанова залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2015 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2016 року. 5.4. Враховуючи, що суми, сплачені позивачем на підставі скасованих судом податкових повідомлень форми "Ш", повернуті не були, позивач звернувся з цим позовом про стягнення збитків, заподіяних йому незаконними рішеннями органу державної влади з огляду на приписи статей 1173, 1192 ЦК України, 147, 224, 225 ГК України. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 6.4. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 6.5. Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.6. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов'язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов'язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою; інші справи у спорах між суб'єктами господарювання; справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець. 6.7. Господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства (пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України). 6.8. Як уже зазначалось, звертаючись з цим позовом, позивач визначив свої вимоги як стягнення збитків, до складу яких відніс суми, сплачені останнім на виконання податкових повідомлень-рішень форми "Ш" N 30 та N 31 від 27 квітня 2010 року та подання з призначенням платежу: пеня по ПДВ, штраф по ПДВ, пеня по ввізному миту та штраф по ввізному миту. 6.9. Статтею 546 Митного Кодексу України (далі - МК України) визначено, що митниця є митним органом, який у зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів. До таких завдань належить, зокрема, забезпечення справляння митних платежів, контроль правильності обчислення, своєчасності та повноти їх сплати, застосування заходів щодо їх примусового стягнення у межах повноважень, визначених цим Кодексом, ПК України та іншими актами законодавства України, організація застосування гарантій забезпечення сплати митних платежів, взаємодія з банківськими установами та незалежними фінансовими посередниками, що надають такі гарантії (пункт 6 частини другої статті 544 МК України). 6.10. Митниця Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою - орган державної влади, що здійснює повноваження у сфері митної справи, у тому числі щодо справляння митних платежів під час переміщення товарів через митний кордон. 6.11. Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовано Податковим кодексом України. Цим Кодексом визначаються, зокрема, функції та правові основи діяльності контролюючих органів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, а також умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань та пені. 6.12. За змістом статті 4 МК України мито, акцизний податок із ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції), а також податок на додатну вартість із ввезених на митну територію України товарів (продукції) належать до митних платежів, справляння яких унормовано Главою 43 цього Кодексу. 6.13. Відповідно до частини першої статті 301 МК України, повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів здійснюється відповідно до Бюджетного та Податкового кодексів України. 6.14. За змістом статті 43 ПК України, помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу. Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані. 6.15. Відповідно до частини другої статті 45 Бюджетного кодексу України, казначейство України, зокрема веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету. 6.16. Таким чином, відносини, пов'язані із справлянням митних платежів, а також порядок повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів з бюджету врегульовані Митним, Податковим та Бюджетним кодексами України та є такими, що засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони другій. 6.17. Згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. 6.18. Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 6.19. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. 6.20. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 6.21. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 6.22. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 6.23. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин полягає у поверненні позивачу надміру сплачених ним до бюджету сум обов'язкових платежів, а тому відносини між сторонами є такими, що виникли із бюджетного та митного законодавства та не можуть регулюватися нормами ЦК України, якими встановлено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 1 цього Кодексу). Вказівка у позовній заяві на положення цивільного законодавства, якими регулюється відшкодування шкоди, не змінює суті та змісту спірних правовідносин. 6.24. Тобто, цей спір виник у сфері публічно-правових відносин, що виключає розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. 6.25. Ураховуючи суть спірних правовідносин, а також суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо можливості розгляду цього спору у порядку господарського судочинства, натомість місцевий господарський суд, об'єктивно проаналізувавши підстави позову, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Відповідно до статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 7.2. Ураховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, в той час як ухвала суду першої інстанції підлягає залишенню в силі. 7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись статтями 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Львівської митниці Державної фіскальної служби задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 квітня 2018 року у справі N 910/23482/17 скасувати. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 6 лютого 2018 року у цій справі залишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нестле Україна" (04070, м. Київ, вул. Верхній Вал, 72 В літ "А", код ЄДРПОУ 32531437 рахунок N 26004003048400 в ПАТ "ІНГ банк Україна", м. Київ, МФО 300539) на користь Львівської митниці Державної фіскальної служби (79000, м. Львів, вул. Костюшка, 1, ЄДРПОУ 39420875, рахунок N 37348120920026, банк одержувача в ГУ ДКСУ у м. Києві, МФО 820019) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЛИСТ 27.12.2018 №40351/7/99-99-14-03-03-17 Головні управління ДФС у областях, Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, м. Києві, Офіс великих платників податків ДФС Підрозділи аудиту Щодо внесення змін до окремих норм Податкового кодексу України Зокрема, Державна фіскальна служба України повідомляє, що Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIIІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» (далі – Закон №2628) були внесені до Податкового кодексу України (далі - Кодекс) зміни, які набувають чинності з 1 січня 2019 року та, зокрема, дещо змінюють порядок врегулювання спірних питань та прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок платників податків. Так, збільшено з п’яти до десяти робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки), передбачений абзацом другим пункту 44.7 статті 44 та пунктом 86.7 статті 86 Кодексу термін, протягом якого платник податків має право подати до контролюючого органу заперечення до акта (довідки) перевірки та/або додаткові документи, які підтверджують показники, відображені таким платником у податковій звітності. У зв’язку з цим, збільшено з десяти до п’ятнадцяти робочих днів (з дня, наступного за днем вручення платнику податків, його представнику або особі, яка здійснювала розрахункові операції, акта перевірки) термін прийняття податкових повідомлень-рішень за результатами перевірок (пункт 86.8 статті 86 Кодексу). В той же час, за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки та/або додаткових документів, поданих у порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, податкове повідомлення-рішення, як і раніше, приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень та/або додаткових документів і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків. При цьому, до внесення відповідних змін до Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів від 20.08.2015 № 727, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.10.2017 за № 1300/27745 (зі змінами), норми його розділу V діють в частині, що не суперечить Кодексу. Крім того, Законом № 2628 на збільшено з десяти календарних до десяти робочих днів передбачений пунктом 56.3 статті 56 Кодексу термін, протягом якого може бути подана скарга для оскарження в адміністративному порядку прийнятих контролюючими органами податкових повідомлень-рішень. При цьому, слід звернути увагу на те, що передбачені пунктом 57.3. статті 57 Кодексу граничні терміни сплати нарахованих контролюючим органом сум грошових зобов’язань не змінилися. Так, відповідно до цього пункту, разі визначення грошового зобов'язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов'язаний сплатити нараховану суму грошового зобов'язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов'язання платник податків зобов'язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження. У зв’язку з цим, при надсиланні (врученні) платникам податків актів перевірок та податкових повідомлень-рішень, прийнятих за їх результатами, необхідно проводити роз’яснювальну роботу з платниками податків щодо вищенаведених змін стосовно порядку узгодження результатів перевірок, а також щодо доцільності, з метою запобігання нарахуванню штрафних санкцій та пені за порушення строків сплати визначеного у податковому повідомленні – рішенні грошового зобов’язання, дотримуватись передбаченого пунктом 57.3. статті 57 Кодексу його граничного строку сплати, або, у разі незгоди з таким рішенням контролюючого органу, розпочати протягом такого строку процедуру його оскарження. Крім того слід врахувати, що Законом № 2628 продовжено дію норм підпункту 38.11 пункту 38 підрозділу 2 Перехідних положень Кодексу, які пов’язані зі спеціальними правилами для підтвердження даних, визначених у податковій звітності суб’єктами господарювання, що здійснювали діяльність на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення і не можуть пред’явити первинні документи, на підставі яких здійснюється облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань на період здійснення заходів із забезпечення проведення операції Об’єднаних сил (ООС). З метою підвищення якості контрольно-перевірочної роботи доручаю довести цей лист до відома відповідних підпорядкованих структурних підрозділів, що здійснюють документальні перевірки платників податків – юридичних осіб, та забезпечити його врахування при організації та проведенні перевірок. В.о. директора Департаменту аудиту І.УДАЧИНА http://sfs.gov.ua/zakonodavstvo/podatkove-zakonodavstvo/listi-dps/73128.html
  15. ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/16837/16 Суддя першої інстанції: Скочок Т.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2018 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Горяйнова А.М., суддів - Кузьмишиної О.М. та Файдюка В.В., за участю секретаря - Казюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року, яке прийняте в порядку письмового провадження, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, за участю третьої особи - Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк», про скасування податкових повідомлень-рішень, ВСТАНОВИЛА: У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнання протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року у задоволенні вказаного адміністративного позову було відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Скаржник вказує на те, що її кредитні зобов'язання були погашені шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а не шляхом прощення боргу. У зв'язку з цим ОСОБА_1 вважає, що не отримувала оподатковуваний дохід у вигляді додаткового блага. ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві подала відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначила, що отримання ОСОБА_1 доходу в розмірі 2411791 грн 26 коп. підтверджується відомостями з Центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб ДПА України та листом ПАТ «Кредит Європа Банк». Представник позивача надав також додаткові письмові пояснення до апеляційної скарги, у яких просив врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16-а. Під час судового засідання представник позивача підтримав апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити з підстав, викладених у ній. Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти апеляційної скарги та просила суд відмовити в її задоволенні посилаючись на те, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення, а підстави для його скасування - відсутні. Третя особа була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, проте явку свого представника у судове засідання не забезпечила та про причини неявки суду не повідомила. За таких обставин колегія суддів, керуючись ч. 2 ст. 313 КАС України, вирішила розглядати справу за відсутності представника ПАТ «Кредит Європа Банк». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову виходячи із наступного. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Судом першої інстанції встановлено та сторонами даної справи не заперечується, що між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 був укладений договір № 00011-EL-000000001040 про надання споживчого кредиту від 12 червня 2008 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 повного погашення зобов'язань за вказаним кредитним договором, між ПАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_3 12 червня 2008 року був укладений договір іпотеки № 00011-EL-000000001040/і. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Між ПАТ «Кредит Європа Банк» (яке є правонаступником ЗАТ «Кредит Європа Банк») та ОСОБА_3 24 березня 2015 року був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (далі - договір від 24 березня 2015 року). У зв'язку з укладенням вказаного договору ПАТ «Кредит Європа Банк» 08 травня 2015 року подало до контролюючого органу електронний податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форми №1ДФ) за 1-ий квартал 2015 року, у якому задекларувало відомості про нарахування та виплату ОСОБА_1 доходу сумі 2411791 грн 00 коп. за ознакою 126. У лютому 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» у відповідь на письмовий запит ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 20 січня 2016 року № 893/10/26-54-12-04-25 надіслало інформацію про те, що мала місце не фактична виплата ОСОБА_1 задекларованої суми доходу, а анулювання останній в 2015 році заборгованості по кредитному договору в сумі 2411791 грн 26 коп. ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві провела документальну позапланову невиїзну перевірку фізичної особи ОСОБА_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати нею сум податків до бюджету за період з 01 січня по 31 грудня 2015 року, за результатами якої склала акт від 30 травня 2016 року № 130/26-54-13-06-17-2759907668. На підставі вказаного акту перевірки відповідач прийняв податкові повідомлення-рішення від 06 липня 2016 року № 0002601306, яким нарахував позивачу податок на доходи фізичних осіб у розмірі 602281 грн 56 коп., з яких 481689 грн 25 коп. - основне зобов'язання та 120592 грн 31 коп. - штрафні (фінансові) санкції, а також № 0002591306, яким нарахував позивачу військовий збір 45215 грн 46 коп., з яких 36172 грн 37 коп. - основний платіж та 9043 грн 09 коп. - штрафні (фінансові) санкції. Не погоджуючись із вказаними рішеннями податкового органу, ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом про визнання їх протиправними та скасування. Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оподатковуваним доходом позивача є основна заборгованість за кредитом, прощена (анульована) банком. Прощені (анульовані) банком проценти за користування кредитом, комісії та/або штрафні санкції (пеня) не є доходом платника податків. Також суд першої інстанції зазначив, що анульована (прощена) банком сума заборгованості за кредитним договором (а саме: сума основного боргу у розмірі 186900,24 дол. США, яка в перерахунку за офіційним курсом НБУ станом на день прощення заборгованості за кредитним договором становила суму більшу ніж вказана у податковій звітності та повідомленні банку - листі № 949/03 від 13 травня 2015 року) набула ознак додаткового блага в розумінні норм Податкового кодексу України та у позивача виник податковий обов'язок для сплати нею податку на доходи фізичних осіб. Посилання позивача на обставину припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку із укладенням договору про задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмет іпотеки - нерухомого майна третьої особи, як такі, що звільняють позивача від обов'язку з нарахування, декларування та сплати суми податку на доходи фізичних осіб суд першої інстанції визнав безпідставними. Такий висновок обґрунтований тим, що наведена обставина не змінює юридичних наслідків, що настали для позивача, яка фактично отримала дохід у вигляді звільнення від сплати банку основної суми боргу за кредитом. Колегія суддів не погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на невірному встановленню фактичних обставин справи та не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Згідно з пп. 163.1.1 п. 163.1 ст. 163 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід. У відповідності до пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України у редакції, чинній на час укладення договору від 24 березня 2015 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року. Отже, оподатковуваним доходом є лише основна сума боргу (кредиту), без урахування процентів та пені, за умови, що вона є, зокрема, прощеною (анульованою) кредитором за його самостійним рішенням. Зазначена норма права також передбачає, що кредитор зобов'язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов'язаний виконати всі обов'язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом. Відповідно до п. 1.4 договору від 24 березня 2015 року, на час його укладення заборгованість за договором про надання споживчого кредиту становить 204836, 39 доларів США, з них 186900,24 доларів США основного боргу та 17936,15 доларів США відсотки. У пункті 1.5 вказаного договору зазначено, що згідно звіту про незалежну оцінку ринкової вартості від 16 березня 2015 року оціночна вартість квартири складає 2330000 грн 00 коп. Доходом у вигляді прощеної суми боргу (кредиту) ПАТ «Кредит Європа Банк» визнав суму у розмірі 2411791 грн 26 коп. З наведеного вбачається, що при визначенні суми прощеного боргу банк використав курс долара США у відношенні до гривні - 23,149. Отже, загальна сума заборгованості за договором про надання споживчого кредиту на момент укладення договору від 24 березня 2015 року становила 4741791 грн 26 коп., з яких 4326553 грн 66 коп. - основний борг та 415237 грн 60 коп. - відсотки. Для цілей оподаткування ПАТ «Кредит Європа Банк» виходив з того, що частина боргу у розмірі 2330000 грн 00 коп. є погашеною за рахунок майна, що перебувало в іпотеці, а частина боргу - 2411791 грн 26 коп. є сумою прощеного боргу (кредиту). У зв'язку з цим ПАТ «Кредит Європа Банк» направив ОСОБА_1 письмове повідомлення від 13 травня 2015 року № 949/03 про прощення боргу перед банком на суму 2411791 грн 26 коп. У вказаному повідомленні позивачу було також роз'яснено, що вона зобов'язана виконати вимоги пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, а саме: відобразити у річній податковій декларацій суму отриманого доходу та сплатити самостійно суму податку з такого доходу. Вказаний лист був вручений ОСОБА_1 18 травня 2015 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0103034184767 та фіскального чеку відділення пошти від 13 травня 2015 року № 9278. Також ПАТ «Кредит Європа Банк» включив відомості про нарахування ОСОБА_1 доходу в розмірі 2411791 грн 26 коп. до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форми №1ДФ) за 1-ий квартал 2015 року. Положеннями пп. 168.2.1. п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України передбачено, що платник податку, який отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов'язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів. ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві, встановивши, що ОСОБА_1 не подала податкову декларацію з податку на доходи фізичних осіб за 2015 рік, яка б містила відомості про отримання доходу у розмірі 2411791 грн 26 коп., зобов'язана була за наслідками перевірки встановити чи є зазначена сума оподатковуваним доходом у розумінні пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України. Як раніше зазначалося, вказана норма права передбачає, що за певних умов додатковим благом є сума саме основного боргу. Загальна сума заборгованості ОСОБА_1 становила 4741791 грн 26 коп., з яких 4326553 грн 66 коп. - основний борг та 415237 грн 60 коп. - відсотки. Вартість майна, за рахунок якого були задоволені вимоги банку становило 2330000 грн 00 коп. Відтак, до суми коштів 2411791 грн 26 коп. входять як частина основної суми боргу, так і відсотки, що не відповідає пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України. Перевіряючи підстави припинення зобов'язань ОСОБА_1 перед ПАТ «Кредит Європа Банк», колегія суддів встановила, що відповідно до п. 1.7 договору від 24 березня 2015 року за рахунок предмету іпотеки в момент переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця (ОСОБА_3.) до іпотекодержателя (ПАТ «Кредит Європа Банк»), вважається повністю виконаним основне зобов'язання боржника (ОСОБА_1.) перед іпотекодержателем (ПАТ «Кредит Європа Банк») за договором про надання споживчого кредиту. У п. 5.1 договору від 24 березня 2015 року також зазначено, що після державної реєстрації згідно з чинним законодавством України за іпотекодержателем права власності на квартиру, що є предметом іпотеки, позасудове врегулювання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, що вчинено шляхом укладення цього договору, вважається завершеним у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», а основне зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту - припиненими. Зазначені пункти договору від 24 березня 2015 року вказують на те, що основне зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту (сума основного боргу (кредиту)) є припиненим внаслідок набуття банком права власності на предмет іпотеки. Посилання на те, що сума основного боргу (кредиту) чи його частина є прощеним у договорі від 24 березня 2015 року - відсутні. Підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 розділу І книги п'ятої Цивільного кодексу України. У відповідності до ч. 1 ст. 598 зазначеного Кодексу зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно зі ст. 600 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки від 24 березня 2015 року за своїм змістом відповідає ст. 600 Цивільного кодексу України та передбачає припинення основного зобов'язання за договором про надання споживчого кредиту внаслідок передання банку відступного - квартири, що була предметом іпотеки. Відповідно до ст. 605 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. Оскільки зобов'язання ОСОБА_1 щодо погашення основного боргу (кредиту) були припинені за згодою сторін, а саме - за договором від 24 березня 2015 року та внаслідок передання боржником кредиторові відступного - квартири за адресою: АДРЕСА_1, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок податкового органу про те, що таке зобов'язання було припинене внаслідок прощення боргу. Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Положеннями ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Отже, вартість предмета іпотеки на момент набуття права власності на нього є істотною умовою договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначення у договорі від 24 березня 2015 року вартості предмета іпотеки та суми заборгованості за договором про надання споживчого кредиту (основного боргу та відсотків), а також той факт, що розмір основного зобов'язання перевищує оціночну вартість предмета іпотеки - не змінюють правової природи укладеного договору та не свідчать про те, що різниця між розміром основного зобов'язання та оціночною вартістю квартири є сумою прощеного боргу. Висновки суду, викладені у даній постанові, відповідають також правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 802/1728/16-а. У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на викладене колегія суддів вважає помилковим висновок податкового органу та суду першої інстанції про те, що кошти у розмірі 2411791 грн 26 коп. є оподатковуваним доходом ОСОБА_1, передбаченим пп. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України. Відтак, нарахування на зазначену суму податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб та військового збору є необґрунтованим. Згідно з розрахунком податкового зобов'язання та штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до податкового повідомлення-рішення від 06 липня 2016 року № 0002601306 сума нарахованих санкцій складається з штрафу, безпосередньо пов'язаного із нарахуванням податку на доходи фізичних осіб, а також штрафу, передбаченого за неподання податкової звітності. Відповідно до п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов'язаними нараховувати та сплачувати податки, збори податкових декларацій (розрахунків), тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання. Положеннями пп. 168.2.1. п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України передбачено, що платник податку, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов'язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів. Відповідно до пп. 49.18.4. п. 49.18 ст. 49 Податкового кодексу України податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб - до 1 травня року, що настає за звітним, крім випадків, передбачених розділом IV цього Кодексу. Під час апеляційного розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 не отримувала у 2015 році дохід від ПАТ «Кредит Європа Банк» в розмірі 2411791 грн 26 коп., у зв'язку з чим у позивача не виникло обов'язку подавати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року. Отже, нарахування ОСОБА_1 штрафних (фінансових) санкцій, передбачених п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України також є незаконним. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню. Отже, доводи апеляційної скарги позивача спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні від 26 червня 2018 року та є підставами для його скасування. З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, надав неналежну оцінку дослідженим доказам та ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2018 року - скасувати. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 06 липня 2016 року № 0002591306 та № 0002601306. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя А.М. Горяйнов Судді О.М. Кузьмишина Постанова складена у повному обсязі 21 грудня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/78824640
  16. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 20 грудня 2018 року Київ справа №826/12123/16 адміністративне провадження №К/9901/57533/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/12123/16 за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, треті особи Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України про визнання нормативно-правових актів незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року (у складі колегії суддів Добрянської Я.І., Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року (у складі колегії суддів Кузьмишиної О.М., Беспалова О.О., Глущенко Я.Б.), В С Т А Н О В И В : ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_2 (далі - позивач або ОСОБА_2.) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - КМУ або відповідач), треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (далі - третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (далі - третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (далі - третя особа-3), в якому просить визнати незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили: Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 червня 2017 року провадження в частині позовних вимог про визнання факту дискримінації за ознакою місця проживання (реєстрації) внутрішньо переміщених осіб шляхом застосування: Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, закрито. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. В задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили абзацу 6, 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, яким визначено необхідність здійснення фізичної ідентифікації клієнта установами публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» для отримання пенсії необхідно відмовити, оскільки вказані положення не суперечать положенням чинного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, КМУ звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Касаційна скарга надійшла до суду 26 липня 2018 року. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 липня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В. Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/12123/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 20 грудня 2018 року. Разом із касаційної скаргою відповідачем подані клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій та про участь у розгляді справи в судовому засіданні, у задоволенні яких було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Фактичне місце проживання: АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою від 28 квітня 2016 року № НОМЕР_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка видана Управлінням соціального захисту Вишгородського району. 08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 365 затвердив Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, якими визначено механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування за місцем їх фактичного проживання/перебування. 05 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 року № 636, якою визначено механізм, зокрема, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій внутрішньо переміщеним особам. Позивач, вважаючи, що вищевказані нормативно-правові акти мають ознаки дискримінації по відношенню до внутрішньо переміщених осіб (далі також - ВПО) за територіальною ознакою, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення прийняті із неправильним застосуванням норм матеріального права і це є підставою для скасування цих рішень відповідно до статті 351 КАС України з огляду на наступне. Так, відповідач вважає, що суди неправильно застосували статті 47, 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV та статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII. Крім того, судом неправильно застосовано статті 1, 5, 6, 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». 16 серпня 2018 року до суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких позивач зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими на основі належно з'ясованих обставин справи, при правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. 27 серпня 2018 року до суду надійшли пояснення Міністерства соціальної політики України, в яких наводяться мотиви аналогічні мотивам касаційної скарги, крім того, третя особа-2 просить скасувати оскаржувані рішення суду, та відмовити у задоволенні позову повністю. 10 вересня 2018 року до суду надійшов відзив від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на касаційну скаргу відповідача, в якому третя особа-1 заперечує проти касаційної скарги відповідача та просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій без змін. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року відповідають, а мотиви касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржувані дії та рішення Кабінету Міністрів України здійснені, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи були такі дії (бездіяльність) здійснені пропорційно та своєчасно. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 08 червня 2016 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок № 365), а також внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова № 637). Відповідно до пункту 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. Згідно з пунктом 8 Порядку № 365 за результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках - їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення. Відповідно до пункту 9 Порядку № 365 під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку. Згідно з пунктом 13 Порядку № 365 Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати. Абзац 6 пункту 1 Постанови № 637, в редакції чинній на час звернення позивача до суду, визначає, що строк дії карток встановлюється до трьох років за умови проходження фізичної ідентифікації клієнта в установах публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» перші 2 рази кожні шість місяців, у подальшому - кожні 12 місяців. Після завершення строку дії картки вона перевипускається за рахунок публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України». Згідно з абзацом 7 пункту 1 Постанови № 637, за відсутності проходження фізичної ідентифікації одержувачів соціальних виплат публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» зупиняє видаткові операції за поточним рахунком та не пізніше ніж протягом наступного дня інформує про таке рішення структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, який видав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, які здійснюють виплату пенсій, та Міністерство фінансів. Відповідно до абзацу 8 пункту 1 Постанови № 637, поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України" на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 (Даний пункт викладено в редакції абзацу 10 пункту 1 Постанови № 637). Суди попередніх інстанцій аналізуючи вказані правові норми вірно зробили висновок про те, що прийнятими нормативно-правовими актами встановлено для ВПО ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат. У відповідності до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (далі - Закон № 5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Законом № 5207-VI передбачено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб. Статтею 6 цього ж Закону визначено, що форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються. Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Згідно частин першої, другої статті 8 Закону № 5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації. З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів. Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта. Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх інформування про порядок взяття на облік» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації і доводами касаційної скарги зазначене не спростовується, тому суд вважає безпідставним твердження відповідача в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 1, 5, 6, 8 Закону № 5207-VI. У відповідності до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті. Згідно з статтею 2 Закону № 1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні. Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення. Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1706-VII Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Відповідно до статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами. У відповідності до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Положеннями Порядку № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО. Із зазначеного Положення вбачається, що результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО. Згідно з пунктом 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції відповідно до пункту 3 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 визначено, що структурні підрозділи з питань соціального захисту населення та/або робочі групи, що утворюються з представників територіальних підрозділів МВС, ДМС, СБУ, Національної поліції, Держфінінспекції, Держаудитслужби та Пенсійного фонду України за рішенням районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - робоча група) також можуть проводити додаткові перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї. Наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки. Отже, ВПО, яка подала заяву про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування. Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання. Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій, що оскаржуваними положеннями фактично введено в дію нову підставу, крім визначених Законом №1058-IV, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення. Згідно із частиною п'ятою статті 45 Закону №1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії, а відповідно до статті 49 цього ж Закону рішення про припинення виплати пенсії також приймається територіальним органом Пенсійного фонду України. Порядком № 365 встановлено, що рішення про призначення, відмову в призначенні та припиненні виплати пенсії приймається комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, що прямо суперечить Закону № 1058-IV. Крім того, згідно частиною другою статті 9 Закону № 1706-VII ВПО зобов'язана повідомляти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення про зміну місця проживання, а, отже, обов'язок у останньої щодо повідомлення про місце перебування відсутній. Оскаржувані ж положення нормативно-правових актів передбачають перевірку як місця проживання так і місця перебування ВПО. Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист. Таким чином, положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України. Стововно твердження відповідача в касаційні скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 47, 49 Закону № 1058-IV та статті 9 Закону № 1706-VII суд зазначає наступне. Так, відповідачем стверджується, що відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Проте, в рішеннях судів попередніх інстанцій не заперечується компетенція КМУ щодо видання нормативно-правових актів у формі постанов. При цьому, судами було звернуто увагу на невідповідність оскаржуваної постанови № 365 актам вищої юридичної сили, зокрема згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення. Суд зазначає, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Крім того, суд зазначає, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються Закону № 1058-IV. При цьому, сфера застосування цього Закону розповсюджується на відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить цьому закону. Відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення умови, норми і порядок пенсійного забезпечення для окремих категорій громадян можуть встановлюватися також виключно Законами України (частина третя статті 2 Закону № 1058-IV). Тобто, порядок реалізації гарантованого законом права громадянина на пенсійне забезпечення може бути змінено виключно законом, а не підзаконним актом. Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України. При цьому, статтею 49 Закону № 1058-IV чітко визначає вичерпний перелік підстав для прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про припинення виплати пенсії. зокрема, передбачено чотири конкретних підстави та п'ята «в інших випадках, передбачених законом». Зміст цього положення чітко вказує, що визначення підстав припинення пенсії перебуває у компетенції парламенту. Також, суд зазначає, що підстава, визначена пунктом 1 частини першої вказаної статті Закону № 1058-IV, на яку, зокрема, посилається відповідач (якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості), застосовується при прийнятті рішення територіальним органом Пенсійного фонду України щодо припинення пенсійних виплат лише коли ці відомості є недостовірними на момент призначення/оформлення пенсії та впливають на визначення права на пенсію. Згідно з частиною третьою статті 44 Закону № 1058 органи Пенсійного фонду України мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інші відомості, передбачені законодавством для визначення права на пенсію. Факт проживання особи за тим чи іншим місцем проживання не впливає на визначення и права на пенсію. Відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування (яка, відповідно до оскаржуваної постанови № 365, є підставою для припинення пенсійних виплат) на законодавчому рівні не включена до підстав припинення пенсійних виплат. Крім того, відповідно до частини другої статті 9 Закону № 1706 внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомляти орган соціального захисту населення про зміну місця проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання. У разі добровільного повернення до покинутого постійного місця проживання внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомити про це орган соціального захисту населення за місцем отримання довідки не пізніше як за три дні до дня від'їзду. Тобто внутрішньо переміщена особа зобов'язана поінформувати у випадку, коли відбулася фактична зміна місця проживання. Крім того, положеннями статті 12 Закону № 1706 передбачено, що внутрішньо переміщена особа має повідомляти орган соціального захисту населення про свою відсутність за місцем проживання, вказаним при взятті на облік внутрішньо переміщених осіб, понад 60 днів. Повідомлення органу соціального захисту населення про відсутність до 60 днів Законом № 1706 не передбачено. Суд звертає увагу, що законодавством взагалі не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів, крім тих, які перебувають на обліку внутрішньо переміщених осіб, шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Запровадження таких перевірок стосовно пенсіонерів внутрішньо переміщених осіб має ознак дискримінації. Тому, суд вважає, що оскаржувані рішення відповідача прийняті не на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу. Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У справі Тросін проти України (Рішення від 23 лютого 2012 року), Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов'язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства. В даному випадку оскаржуваним рішенням порушено вказаний принцип пропорційності. Недотримано необхідного балансу між метою яку переслідувала держава і наслідками які настали для внутрішньо переміщеної особи. У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (pаява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують. Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Я.О. Берназюк Судді: М.І. Гриців Н.В. Коваленко http://reyestr.court.gov.ua/Review/78808062
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 806/1828/17 Провадження N 11-942апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Держаудитслужба, Північний офіс Держаудитслужби відповідно) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малин Енергоінвест" (далі - Товариство) про стягнення 1 146 559, 72 грн за касаційною скаргою Північного офісу Держаудитслужби на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року (суддя Липа В.А.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року (судді Іваненко Т.В., Кузьменко О.В., Франковська К.С.), УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року Північний офіс Держаудитслужби звернувся до суду з адміністративним позовом про стягнення з Товариства 1 146 559, 72 грн. На обґрунтування позову зазначено, що Управлінням Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області проведено ревізію Товариства та встановлено зайве отримання відповідачем субвенції на погашення заборгованості з різниці в тарифах на послуги з водовідведення внаслідок завищення відповідачем фактичних витрат на надання населенню послуг у період із жовтня 2014 року по вересень 2015 року. Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 6 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали суду першої інстанції), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. При цьому суди установили, що за результатами проведеної Північним офісом Держаудитслужби планової ревізії фінансово-господарської діяльності Товариства за період із жовтня 2014 року по вересень 2015 року встановлено порушення, зокрема відповідачем зайво отримано субвенцію на погашення заборгованості з різниці в тарифах на послуги з водопостачання та водовідведення в сумі 1 146 559, 72 грн. чим завдано матеріальної шкоди (збитків) Державному бюджету України, які задокументовано в акті ревізії від 17 березня 2017 року N 06-10/4. На підставі висновків акта ревізії контролюючим органом направлено Товариству вимогу від 28 квітня 2017 року N 06-06-17/2342 щодо усунення порушень законодавства, виявлених унаслідок перевірки фінансово-господарської діяльності, в строк до 26 травня 2017 року. Проте у визначений строк Товариство не виконало вказаної вимоги, у зв'язку із чим Північний офіс Держаудитслужби звернувся до суду із цим позовом. Не погодившись із такими рішеннями судів, Північний офіс Держаудитслужби подав касаційну скаргу з посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою Північного офісу Держаудитслужби. 31 липня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 4 жовтня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду. Заслухавши доповідь судді, дослідивши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі та в запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Пунктами 1 і 7 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною першою та пунктом 5 частини другої статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Водночас слід звернути увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового не лише за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи його посадової особи, а й за умови здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень як позивач, повинен відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом з указівкою на предмет звернення. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII). Відповідно до статті 1 Закону N 2939-ХІІ здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Відповідно до частини другої статті 2 Закону N 2939-ХІІ державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Згідно з Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2016 року N 43 (далі - Положення), Держаудитслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю. Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (пункт 7 Положення). Пунктом 6 Положення передбачено, що Держаудитслужба має право в установленому порядку, зокрема: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підпункт 16); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підпункт 20); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23). Положенням установлено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункт 9 пункту 4). Згадані норми узгоджуються з положеннями статті 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю. Зокрема, у пункті 7 цієї статті передбачено право цього органу пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства. Статтею 10 Закону N 2939-ХІІ встановлено право органу державного фінансового контролю звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пункт 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (пункт 13). Відповідно до частини другої статті 15 Закону N 2939-ХІІзаконні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачені статтею 10 Закону N 2939-XII, можуть бути адресовані виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю. Так, позивачем у цій справі є Північний офіс Держаудитслужби (процесуальний правонаступник Державної фінансової інспекції в Житомирській області) як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС), правовий статус якого визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким йому надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою - Товариством, які мають публічно-правовий характер. Отже, здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою, які мають публічно-правовий характер. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про те що спір про стягнення завданих збитків, звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, а тому висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на час прийняття ухвали судом першої інстанції), є помилковими. Саме така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня у справі N 826/9672/17, 29 серпня у справі N 816/2394/16 та 3 жовтня 2018 року в справі N 804/8443/16. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Північного офісу Державної аудиторської служби України задовольнити. Ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 6 листопада 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року скасувати. Справу за позовом Північного офісу Державної аудиторської служби України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Малин Енергоінвест" про стягнення 1 146 559, 72 грн направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 876/5312/17 Провадження N 11-731апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів Дюкарєвої С.В., Жигилія С.П., Перцової Т С.) від 07 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Конотопського міськрайонного суду Сумської області з позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Конотопське об'єднане УПФУ, ПФУ - відповідно) щодо відмови в призначенні йому пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язати відповідача починаючи з 18 травня 2017 року призначити пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки (2016-2014), що передують року звернення за призначенням пенсії, та виплатити пенсію з урахуванням виплачених за цей період сум. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що дії та рішення відповідача є неправомірними та суперечать положенням закону, оскільки після досягнення 60-річного віку він має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV). Конотопський міськрайонний суд Сумської області постановою від 11 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_3 у задоволені позову. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та задовольнив позов: визнав неправомірними дії Конотопського об'єднаного УПФУ щодо відмови у призначенні ОСОБА_3 пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язав відповідача, починаючи з 18 травня 2017 року, призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки та здійснити виплату пенсії з урахуванням виплачених за цей період сум. Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, 01 грудня 2017 року Конотопське об'єднане УПФУ подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу про скасування постанови Харківськогоапеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року і прийняття у справі нової постанови, якою відмовити ОСОБА_3 у задоволені позову. На обґрунтування касаційної скарги Конотопське об'єднане УПФУ зазначило, що при постановленні зазначеного судового рішення суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідив та з'ясував усі обставини справи. За позицією скаржника, позивач не має права на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV, оскільки з 01 січня 2008 року він отримує пенсію за вислугу років, призначену згідно із ч. 1 ст. 55 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII). Тобто, на думку управління, ОСОБА_3 має право на переведення з одного виду пенсії на інший із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, а це є недоцільним у зв'язку зі зменшенням її розміру після такого переведення. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Підпунктом 8 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII установлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів (…), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (…) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. На обґрунтування цієї ухвали Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що Верховний Суд України ухвалив постанову від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) з подібними правовідносинами (територіальне управління ПФУ замість призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV здійснило переведення позивача з пенсії за вислугу років, призначеної за ст. 55 Закону N 1788-XII як робітнику локомотивних бригад, який забезпечував безпеку руху на залізничному транспорті). У вказаній справі Верховний Суд України зробив висновок, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Якщо ж особі було призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати, що за призначенням пенсії згідно Закону N 1058-IV особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не у зв'язку з переведенням згідно ч. 3 ст. 45 указаного Закону, тому показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії. Однак, за позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, історичний (в історичному розвитку) та нормативний підходи до розуміння положень Закону N 1058-IV у системному зв'язку з нормами Закону N 1788-XII дають підстави стверджувати, що з часу набрання чинності Законом N 1058-ІVбільшість положень Закону N 1788-XII втратили чинність, у зв'язку з чим державні пенсії, у тому числі й пенсії по інвалідності, по втраті годувальника, за віком, які раніше призначалися на підставі Закону N 1788-XII, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, за яким з 01 січня 2004 року всі державні пенсії були перераховані за наявними в пенсійній справі документами відповідно до визначеного Законом порядку. У разі призначення пенсії за вислугу років Закон N 1788-XII застосовується в частині визначення права на пенсію за вислугу років (умови: вислуга років та стаж), з 01 січня 2004 року пенсія обчислюється за визначеним саме Законом N 1058-ІVпорядком, відповідно до якого здійснюється і перерахунок цього виду пенсії. Отже, суд касаційної інстанції вважає, що умови призначення пенсії за вислугу років, хоч і передбачені Законом N 1788-XII, проте сам механізм і порядок їх призначення, обчислення і виплати з 01 січня 2004 року здійснюються на підставі Закону N 1058-IV за формулою, установленою для пенсії за віком, тому неможливо стверджувати, що пенсія за вислугу років призначається за іншим законом. Відповідно до ч. 3 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною 1 ст. 341 КАСУкраїни передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. У листопаді 2007 року ОСОБА_3 звільнився з роботи, і починаючи з 01 січня 2008 року, отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII (робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах). 18 травня 2017 року ОСОБА_3, досягнувши 60-річного віку, звернувся до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV. Конотопське об'єднане УФПУ листом від 26 травня 2017 року повідомило позивача, що право призначення довічної пенсії ним використано, тому немає підстав розглянути заяву від 18 травня 2017 року про первинне призначення пенсії за віком. Також роз'яснено його право на переведення з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, але при здійсненні розрахунку із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, встановлено, що її розмір зменшиться, а тому такий перехід є недоцільним. Вважаючи неправомірними дії відповідача щодо відмовиу призначенні пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за попередні три календарні роки, позивач звернувся із цим позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що у цьому випадку має місце призначення іншої пенсії за Законом N 1058-IV, а не переведення з одного виду пенсії на інший, оскільки позивачу було призначено пенсію за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. За призначенням пенсії відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся у січні 2017 року вперше, тому Конотопське об'єднане УФПУ має враховувати показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком). Такий висновок Харківського апеляційного адміністративного суду повністю узгоджується з позицієюВерховного Суду України, викладеною в постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), згідно з якою ч. 3 ст. 45 N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший, тому якщо особі було призначено пенсію відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку така особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати що за призначенням такої пенсії особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення з одного виду пенсії на інший. Отже, показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, а не той, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії Позивач у цій справі, як і позивач у справі N 133/476/15-а (21-6331а15), отримував пенсію за вислугу років, призначену на підставі п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII. Предметом спору в обох зазначених справах є відмова територіального органу Пенсійного фонду України у призначенні пенсії за віком з урахуванням показника заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, тобто правовідносини у цих справах подібні. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), є обов'язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору. Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (призначення пенсії за віком замість переведення в порядку ч. 3 ст. 45 N 1058-IV)у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (ст. 44 Основного Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону N 1058-ІVза рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника. За приписами ч. 2 ст. 40 Закону N 1058-ІVзаробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається за формулою: Зп = Зс х (Ск: К), де: Зп -заробітна плата (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, у гривнях; Зс - середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Порядок визначення показників зазначеної заробітної плати затверджується ПФУ за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної фінансової політики, державної політики у сферах економічного розвитку, статистики. Ск -сума коефіцієнтів заробітної плати (доходу) за кожний місяць (Кз 1 + Кз 2 + Кз 3 +... + Кз n); К -страховий стаж за місяці, які враховано для визначення коефіцієнта заробітної плати (доходу) застрахованої особи. Згідно з п. 2, 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону N 1058-IV до запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, які працювали на посадах, що дають право на пенсію за вислугою років, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбачених Законом N 1788-XII. У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону N 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію (…) за вислугу років. Водночас ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-ІVустановлено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ. При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в ч. 1 ст. 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії. З аналізу зазначених вище норм законодавства вбачається, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IVустановлюється порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Отже, показник середньої заробітної плати при переведенні на інший вид пенсії має бути незмінним, тобто таким, яким він був на час призначення пенсії, передбаченої Законом N 1058-IV. Однак у випадку із заявою позивача мало місце призначення іншої пенсії за іншим законом, а тому має враховуватись показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що 01 січня 2008 року ОСОБА_3 було призначено пенсію за вислугу відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. Для призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся вперше 18 травня 2017 року після досягнення 60-річного віку. Відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків -не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі. Статтею 7 Закону N 1788-ХІІпередбачено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком та по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу особою на час звернення за пенсією чи ні. Пенсія за вислугу років призначається лише при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. Згідно з п. 11 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року N 22-1, пенсія за вислугу років призначається у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії. У разі зарахування після призначення пенсії за вислугу років на роботу, яка дає право на цей вид пенсії, виплата пенсії припиняється і поновлюється з дня, що слідує за днем звільнення з роботи. Таким чином, позивач має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у галузі економіки України за три календарні роки, що передують року звернення. Отже, Верховний Суд України у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) обґрунтовано зазначив, що у випадку призначення особі пенсії за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV. Верховний Суд України при ухвалені цієї постанови також врахував і положення Законів N 1058-IV та N 1788-XII. Підсумовуючи зазначене вище, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних право