Search the Community

Showing results for tags 'налоги'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 70 results

  1. Державна фіскальна служба України розглянула лист про надання індивідуальної податкової консультації щодо визначення ціни придбання заставного майна, яке переходить у власність банку (фінансової установи) від платника ПДВ згідно з умовами договору застави, і повідомляє таке. Відповідно до статті 572 Цивільного кодексу України (далі – Цивільний кодекс) в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Статтею 593 Цивільного кодексу визначено, що право застави припиняється, зокрема, у разі набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Підпунктом 14.1.191 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) визначено, що постачання товарів – є будь-яка передача права на розпоряджання товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду. Об’єктом оподаткування ПДВ відповідно до підпункту «а» пункту 185.1 статті 185 Кодексу є операції з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору). Отже, для заставодавця операції з передачі банку у власність заставленого майна в рахунок погашення заборгованості перед таким банком розцінюються як операції з постачання такого майна. При цьому, якщо заставодавець є зареєстрованим платником ПДВ, такий заставодавець зобов’язаний визначити податкові зобов’язання за такою операцією та скласти податкову накладну, яка підлягає обов’язковій реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних. Для банківської установи (заставоутримувача) операція з оприбуткування об’єкта застави на баланс (у разі звернення стягнення на предмет застави шляхом набуття на нього права власності) розглядається податковим законодавством як операція з придбання такого майна. Відповідно до пункту 189.15 статті 189 Кодексу у разі постачання (продажу, відчуження іншим способом) банками та іншими фінансовими установами майна, набутого ними у власність внаслідок звернення стягнення на таке майно, базою оподаткування є позитивна різниця між ціною постачання та ціною придбання такого майна. Ціна придбання визначається як вартість майна, за якою таке майно набуте у власність. У разі придбання майна у платника податку ціна придбання визначається з урахуванням ПДВ. Перший заступник Голови С.В. Білан http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-yuridichnih-osib/72516.html
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 жовтня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенди О.В., суддів: Гриціва М.І., Прокопенка О.Б., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представника Генеральної прокуратури України (далі – ГПУ) – Баклан Н.Ю., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Луганськтепловоз» (далі – Товариство) до спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з обслуговування великих платників податків у м. Луганську Міжрегіонального головного управління Міндоходів (далі – СДПІ), Головного управління Державної казначейської служби України у Луганській області про стягнення суми податку на додану вартість (далі – ПДВ), що підлягає державному відшкодуванню, встановила: Товариство звернулося до адміністративного суду з позовом, у якому просило стягнути з Державного бюджету України на його користь заборгованість з бюджетного відшкодування ПДВ за серпень 2012 року в розмірі 2 634 207 грн. Луганський окружний адміністративний суд постановою від 28 листопада 2013 року у задоволенні позову відмовив. Донецький апеляційний адміністративний суд постановою від 15 січня 2014 року постанову суду першої інстанції скасував, позов задовольнив. Не погоджуючись із цим рішенням суду апеляційної інстанції, СДПІ оскаржила його до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 12 лютого 2014 року відкрив касаційне провадження і витребував справу із суду першої інстанції. На виконання вимог суду касаційної інстанції, зважаючи на втрату судового провадження в адміністративній справі № 812/6964/13-а, Луганський окружний адміністративний суд з власної ініціативи ухвалою від 29 січня 2016 року втрачене провадження у цій адміністративній справі відновив у частині процесуальних документів, а саме: - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2013 року про відкриття провадження в адміністративній справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2013 року про зупинення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2013 року про поновлення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року про зупинення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2013 року про поновлення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2013 року про зупинення провадження у справі; - ухвали Луганського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2013 року про поновлення провадження у справі; - постанови Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року (вступна та резолютивна частини); - постанови Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року; - ухвали Донецького апеляційного адміністративного суду від 3 січня 2014 року про відкриття апеляційного провадження; - постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2014 року. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 лютого 2016 року на підставі статті 279 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) касаційне провадження за касаційною скаргою СДПІ закрив із посиланням на недостатність відновлених матеріалів справи. Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ГПУ звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статті 279 КАС. У заяві ГПУ просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року скасувати, а справу передати до суду касаційної інстанції для подальшого розгляду касаційної скарги СДПІ. На обґрунтування наведених у заяві доводів ГПУ додає копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 14 вересня 2016 року (№№ К/9991/14003/11, К/9991/11700/11, К/800/55336/13, К/9991/61142/11), в яких касаційний розгляд відбувся за відновленими втраченими провадженнями в адміністративних справах. У судовому засіданні представник ГПУ з наведенням відповідних мотивів просив скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року, а справу передати до суду касаційної інстанції для подальшого розгляду. Заслухавши пояснення представника ГПУ, перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ГПУ підлягає задоволенню з таких підстав. Статтею 273 КАС визначено можливість відновлення повністю або частково втраченого судового провадження в адміністративній справі, закінченій ухваленням судового рішення, або в якій провадження закрито. За статтею 275 цього Кодексу заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі. Згідно з частиною третьою статті 279 КАС у разі недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. За частиною четвертою статті 218 КАС суд приймає рішення про закриття касаційного провадження у справі у разі, коли особа, яка подала касаційну скаргу, відмовилась від неї до закінчення цього провадження. Відповідно до частини другої статті 220 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі. За наслідками розгляду касаційної скарги цей суд має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження; визнати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що втратили законну силу, і закрити провадження (пункти 7, 8 частини першої статті 223 КАС). Згідно з частиною другою статті 228 КАС суд касаційної інстанції визнає законні судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що втратили законну силу, і закриває провадження у справі, якщо після їх ухвалення виникли обставини, які є підставою для закриття провадження у справі, та ці судові рішення ще не виконані. Нормативний підхід до розуміння наведених норм процесуального права в їх взаємозв’язку у контексті обставин справи дає підстави для такого висновку. Рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в частині приймається в порядку окремого особливого судового провадження, встановленого розділом VII КАС. Прийняття цього рішення за підсудністю відноситься до повноважень суду, який ухвалив рішення по суті спору або постановив ухвалу про закриття провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 279 КАС саме цей суд вправі закрити розгляд заяви про відновлення провадження у разі недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження та роз’яснити особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції дійшов висновку про неможливість розгляду касаційної скарги з огляду на недостатність зібраних матеріалів відновленого втраченого судового провадження і з цієї причини закрив провадження за касаційною скаргою. Однак на стадії касаційного перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій, приводом для якого є касаційна скарга, а підставами – порушення судом норм матеріального чи процесуального права, суд касаційної інстанції не має повноважень на ревізію рішення суду про відновлення втраченого судового провадження і права на підставі статті 279 КАС з посиланням на недостатність зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого провадження ухвалювати рішення про закриття касаційного провадження. Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 23 лютого, 4 жовтня 2016 року, 18 липня 2017 року (№№ 21-6159а15, 21-1790а16, 21-3894а16 відповідно) та 1 серпня 2017 року (справи №№ 21-3916а16, 21-3982а16, 21-3983а16). Відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 243 КАС у разі неправильного застосування судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Аналіз наведених норм процесуального права, юридична оцінка обставин справи дають підстави вважати, що суд касаційної інстанції неправильно застосував процесуальний закон, тому ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з передачею справи до цього суду для подальшого касаційного розгляду поданої касаційної скарги. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIIІ «Про судоустрій і статус суддів» та статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила: Заяву Генеральної прокуратури України задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2016 року скасувати. Справу за позовом публічного акціонерного товариства «Луганськтепловоз» до спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з обслуговування великих платників податків у м. Луганську Міжрегіонального головного управління Міндоходів, Головного управління Державної казначейської служби України у Луганській області про стягнення суми податку на додану вартість, що підлягає державному відшкодуванню, передати до суду касаційної інстанції для подальшого провадження за касаційною скаргою. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.В. Кривенда Судді: М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Постанова від 3 жовтня 2017 року № 21-3842а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D6647A9FF4D6CD00C22581B000424090
  3. УХВАЛА 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський завод «Полімерконтейнер» (далі – ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер») – Сиротенка С.Є. і Тимочка М.М., Державної фіскальної служби України – Корчинської М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп., в с т а н о в и в: У 2003 році ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало до Господарського суду Харківської області позов до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), про присвоєння товару – тканина поліпропіленова рукавна з поліпропіленових стрічок – коду УКТ ЗЕД 5407.20.1100, вважаючи, що даний товар повинен класифікуватися за кодом УКТ ЗЕД 5407.20.1900, та про стягнення зайво сплачених ввізного мита в сумі 35 684 грн 48 коп. та ПДВ в сумі 7 136 грн 90 коп., разом 42 821 грн 38 коп. Рішенням Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, позов задоволено. Крім того, 9 жовтня 2003 року Харківським апеляційним господарським судом винесено окрему ухвалу щодо порушення посадовими особами Східної регіональної митниці статті 124 Конституції України, статті 115 Господарського процесуального кодексу України, статті 11 Закону України «Про судоустрій України», які виразились у зневажанні судових рішень, якими вже неодноразово було встановлено, що спірний товар відноситься до коду УКТ ЗЕД 5407.20.1900, про що і зазначав позивач. Постановою Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, окрему ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та рішення Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2004 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 липня 2005 року, позов задоволено. Ухвалою Верховного Суду України від 8 вересня 2005 року відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами касаційної скарги Харківської митниці на постанову Вищого господарської суду України від 12 липня 2005 року. 22 червня 2005 року ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція про захист прав людини), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини з огляду на те, що органи митної служби неодноразово присвоювали невірний код імпортованому в Україну заявником товару, що призводило до значного збільшення ставки ввізного мита, незважаючи на наявність низки судових рішень щодо правильності коду товару. Відтак, Високий суд зазначив, що мало місце втручання у мирне володіння майном ТОВ «Полімерконтейнер». Рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) набуло статусу остаточного 24 лютого 2017 року. 15 травня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» у порядку статті 2391 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Одночасно до заяви про перегляд постанови суду касаційної інстанції заявником додано копію листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17 березня 2017 року № 1578/1/13195-0-30-16/12.0.1-17, отриманого заявником 20 квітня 2017 року, в якому повідомлено ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про ухвалення Європейським судом з прав людини 24 листопада 2016 року рішення в справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України». У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» порушує питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року в частині скасування окремої ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та прийняття нової окремої ухвали щодо порушення прав заявника митними органами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що провадження у справі в порядку господарського судочинства підлягає припиненню, а заява – передачі до Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства із таких підстав. Ухвалою Верховного Суду України від 16 червня 2017 року в порядку, встановленому ГПК України, справу № А-40/250-03 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року. 1 вересня 2005 року набув чинності КАС України. Згідно з положеннями абзаців першого та шостого пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. А перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами здійснював Верховний Суд України і регулювався цей перегляд главою 3 КАС України, якою нині встановлено перегляд судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Оскільки предметом спору у даній справі є визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого суб’єктом владних повноважень – Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), то цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Відтак провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року, відкрите в порядку господарського судочинства, підлягає припиненню із передачею цієї заяви на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 80, 11114 ГПК України, 17, 235 КАС України, Верховний Суд України у х в а л и в: Припинити провадження в порядку господарського судочинства з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. Заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. передати на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-649гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1BEA7D5FCF59D5EC22581A2002EB253
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом відкритого акціонерного товариства (далі – ВАТ) «Укртурінвест» до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ), треті особи – публічне акціонерне товариство (далі – ПАТ) «Державний ощадний банк України», товариство з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Тоттенхем Офісіз енд Хаузіс Лімітед», Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, в с т а н о в и л а: ВАТ «Укртурінвест» звернулося до адміністративного суду з вищевказаним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 12 січня 2012 року № 0000292312 (далі – Рішення), яким позивачу збільшено суму податкового зобов’язання за платежем «орендна плата юридичних осіб» на 5 638 326 грн 54 коп., у тому числі за основним платежем – 4 680 068 грн 86 коп., штрафні (фінансові) санкції – 958 257 грн 68 коп. Позовні вимоги обґрунтувало тим, що на земельній ділянці, яка була передана йому в оренду, збудовано будівлю, що введена в експлуатацію та перебуває у спільній власності кількох осіб. Вказує, що внаслідок відчуження ним частини нерухомого майна право користування земельною ділянкою пропорційно до частки права власності на об’єкт нерухомого майна перейшло до третіх осіб, у зв’язку з чим ВАТ «Укртурінвест» не зобов’язаний сплачувати орендну плату за ту частину земельної ділянки, користування якою припинено. Позивач вважає, що з його сторони немає порушень норм податкового законодавства, а винесене податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню. Суд установив, що ДПІ провела документальну позапланову виїзну перевірку ВАТ «Укртурінвест» з питань повного обчислення та своєчасності сплати орендної плати за землю за період з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої 27 листопада 2011 року склала акт № 1669/23-12/05518300 (далі – Акт перевірки). Під час перевірки ДПІ встановила порушення позивачем статей 2, 5 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (далі – Закон № 2535-XII), пунктів 288.1 та 288.2 статті 288 Податкового кодексу України (далі – ПК), а саме: товариством занижено грошові зобов’язання з орендної плати за землю за період з грудня 2008 року по вересень 2011 року на суму 4 680 068 грн 86 коп. На підставі Акта перевірки 12 січня 2012 року ДПІ прийняла Рішення. Розглядаючи справу, суд установив, що 19 січня 1995 року між позивачем та Державним спеціалізованим комерційним Ощадним банком України було укладено договір про спільне дольове будівництво офісної будівлі у м. Києві по вул. Госпітальній, 12. 28 липня 2000 року на підставі рішення Київської міської ради від 10 грудня 1998 року № 75/176 між Київською міською радою (орендодавець) та ВАТ «Укртурінвест» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки (а.с. 10–12, т. 1) зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів 23 січня 2001 року за № 82-6-00014), за умовами якого позивачу передано в оренду строком на 49 років земельну ділянку площею 0,4721 га (кадастровий номер 82127002) за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 5% від її грошової оцінки. Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га. За даними держаного земельного кадастру на підставі договору оренди користувачем земельної ділянки за вищевказаною адресою є ВАТ «Укртурінвест», дата початку права користування – 23 січня 2001 року, дата закінчення – 23 січня 2050 року. Нормативна грошова оцінка згідно з довідкою від 17 жовтня 2007 року № Ю-06926 становить 27 101 185 грн 80 коп., площа земельної ділянки – 3951,51 кв. м. Розпорядженням Печерської районної державної адміністрації у м. Києві від 29 вересня 1999 року за № 1112 «Про затвердження акта державної приймальної комісії» було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта «Друга черга готелю «Інтурист» на 735 місць «Будинок по наданню допоміжних послуг бізнесменам» по вул. Госпітальній, 12 в Печерському районі м. Києва. Як убачається з додатка до цього акта ВАТ «Укртурінвест» зобов’язано передати, а організації, на які покладається експлуатація відповідних площ зазначеного в пункті 1 об’єкта, взяти їх на баланс. З довідки комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» (далі – БТІ) від 8 квітня 2009 року № 1401398 (а.с. 37) вбачається, що право власності на частки нежилого приміщення, яке знаходиться за вищевказаною адресою, зареєстровано за кількома власниками. У подальшому співвласники змінювались, що підтверджується свідоцтвами про право власності на нежиле приміщення ВАТ «Укртурінвест», ВАТ «Державний ощадний банк», ТОВ «ТВС КО», договорами купівлі-продажу, мировою угодою, копії яких містяться в матеріалах справи (а.с. 38–41, т. 1, а.с. 117–118, 181–195, т. 2). Суд також установив, що починаючи з 2003 року позивач неодноразово звертався до Київської міської державної адміністрації з метою розподілу земельної ділянки між новими власниками об’єкта нерухомості та внесення змін до договору оренди земельної ділянко від 28 липня 2000 року, проте це питання до сих пір не вирішено. Суди розглядали справу неодноразово. Окружний адміністративний суд міста Києва останньою постановою від 20 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував Рішення. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про протиправність Рішення виходячи з того, що оскільки позивач частково відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно третім особам, то обов’язок зі сплати орендної плати за земельну ділянку у повному обсязі, на якій розташований об’єкт нерухомості, у позивача відсутній. Вищий адміністративний суд України постановою від 25 травня 2016 року попередні рішення судів скасував і прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову ВАТ «Укртурінвест». Відмовляючи в задоволенні позову, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність Рішення, посилаючись на те, що перехід права власності на майно до іншої особи не звільняє орендаря земельної ділянки від обов’язку зі сплати орендної плати за неї на підставі відповідного договору оренди. Тільки після внесення змін до підписаного з позивачем договору оренди в частині зміни розміру земельної ділянки або підписання нового договору оренди земельної ділянки пропорційно до частки нежитлових приміщень, що належать позивачу на праві власності, розмір орендної плати буде змінено. Не погодившись із зазначеною постановою суду касаційної інстанції, ВАТ «Укртурінвест» подало заяву про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у якій просить її скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі. У заяві ВАТ «Укртурінвест» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 287.6 статті 287 ПК, статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та частини третьої статті 7 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV). На обґрунтування заяви додає копії рішень Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року (у справі № К/800/21272/13, що розглядається), 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року (справи №№ К/9991/12542/12, К/800/45284/13, К/800/26225/14 відповідно), 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), 31 травня 2016 року (справа № К/800/54498/15). Крім того, заявник додає рішення Вищого господарського суду України від 9 та 29 липня, 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 904/2873/14, 910/9813/15 відповідно) та постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16). Проте колегія суддів не може взяти до уваги ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), оскільки суд касаційної інстанції зазначеними рішеннями рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання сплати земельного податку скасував, а справи у цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто остаточне рішення по суті позовних вимог не приймав. З цих же мотивів Верховний Суд України не може взяти до уваги і ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року у справі № К/800/21272/13, що розглядається, та рішення Вищого господарського суду України від 9 липня та 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 910/9813/15), оскільки вказаними рішеннями суди касаційної інстанції остаточні рішення по суті спорів у цих справах не приймали, а справи направили на новий розгляд. У решті наданих для порівняння заявником рішень Вищого адміністративного суду України – від 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року, 31 травня 2016 року – суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що право користування земельною ділянкою переходить до нового власника об’єктів нерухомості в силу норм ПК, ЗК та ЦК, у зв’язку з чим з моменту державної реєстрації права власності на таке майно у нового власника виникає обов’язок сплачувати плату за землю. У постанові від 29 липня 2015 року Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що у підприємства припинилося право користування земельною ділянкою, на якій розташовано об’єкти нерухомості, що були відчужені ним на користь товариства, оскільки до товариства перейшло право оренди земельної ділянки на тих самих умовах та в тому ж обсязі, що були у підприємства до відчуження будівлі, яка розташована на орендованій земельній ділянці. Розглядаючи питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 120 ЗК, у постанові від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16) колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку про те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК у поєднанні з нормою статті 125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ВАТ «Укртурінвест» підлягає задоволенню з таких підстав. За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК земельним податком визнається обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні. За пунктом 287.7 статті 287 ПК у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин). У частинах першій та другій статті 120 ЗК встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 ЦК. За частиною третьою статті 7 Закону № 161-ХІV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда. Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об’єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов’язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані. Із установлених попередніми судами обставин справи вбачається, що відповідно до договору оренди від 28 липня 2000 року ВАТ «Укртурінвест» набуло право користування земельною ділянкою строком на 49 років площею 0,4721 га за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі п’яти відсотків від її грошової оцінки. Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га та покладено контроль за правильністю обчислення і справляння орендної плати на ДПІ. Після завершення будівництва об’єкта нерухомості за вказаною адресою право власності на частки цього нежилого приміщення було зареєстровано за кількома власниками, які у подальшому змінювались, тобто об’єкт нерухомості знаходиться у спільній частковій власності. Підсумовуючи сказане, колегія суддів дійшла такого висновку. У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 21-804а16). Таким чином, до нового власника об’єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов’язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване набуте ним майно. Нормативне тлумачення норм податкового закону, неоднаковість застосування яких оспорюється, в контексті змісту фактичних обставин справи дає підстави вважати, що суд касаційної інстанції у оскаржуваному рішенні неправильно застосував норми матеріального права, у зв’язку з чим воно підлягає скасуванню. Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про протиправність Рішення та його скасування, оскільки в період, за який проведено перевірку (з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року), нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, перебували у колективній власності кількох юридичних осіб, право власності яких було зареєстроване у встановленому законодавством порядку, тому після відчуження частини об’єкта нерухомості та його реєстрації в БТІ за іншими особами позивач не повинен сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої не є. За таких обставин ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест» задовольнити. Постанову Вищого адміністративного суду України від 25 травня 2016 року скасувати, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: І.С. Берднік О.Ф. Волков М.І. Гриців А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.В. Кривенда Постанова від 12 вересня 2017 року № 21-3078а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D175EF09B886D66BC225819C0044F51F
  5. ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЛИСТ від 06.09.2017 № 2723/99-99-07-05-01-18 Про систему моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків Починаючи з 01.07.2017 р. згідно з п. 201.16 ст. 201 Податкового кодексу реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування у ЄРПН може бути зупинено у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, якщо така податкова накладна/розрахунок коригування відповідає сукупності критеріїв оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення їх реєстрації у ЄРПН (далі — Критерії). Зазначені Критерії разом з вичерпним переліком документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН затверджено наказом № 567. За період з 01.04.2017 р. до 01.07.2017 р. було визначено як перехідний період, протягом якого процедура зупинення реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН здійснювалась без фактичного зупинення. Якщо податкова накладна складена у червні 2017 р., а реєстрація її відбувається після 01.07.2017, то на таку податкову накладну поширюється процедура зупинення, але лише за умови не відповідності її ознакам, визначених підпунктами 1 – 4 п. 5 Критеріїв. Моніторинг здійснюється ДФС на підставі аналізу даних звітних показників платника податку, наявної податкової інформації, а також інформації, поданої платником за формою згідно із додатком до цих Критеріїв, якщо таку інформацію враховано Комісією ДФС України. Усі податкові накладні / розрахунки коригування, що подаються на реєстрацію в Реєстрі з метою оцінки ступеня ризиків, достатніх для їх зупинення, до проведення Моніторингу, за результатами якого можливе зупинення їх реєстрації, перевіряються ДФС на відповідність до ознак, визначених підпунктами 1-4 п. 5 Критеріїв. Якщо за результатами перевірки ДФС встановлено, що податкова накладна / розрахунок коригування відповідає одній з цих ознак, - така податкова накладна / розрахунок коригування не підлягає Моніторингу. Не зупиняється реєстрація ПН/РК якщо: 1) податкова накладна не підлягає наданню отримувачу (покупцю). Такі податкові накладні складаються у разі: здійснення операцій з постачання неплатникам ПДВ; при умовному продажу (зокрема, при нарахуванні податкових зобов'язань відповідно до п. 198.5 ст. 198 та п. 199.1 ст. 199 Податкового кодексу, анулюванні реєстрації платника податку, у разі перевищення бази оподаткування над договірною вартістю) при отриманні послуг від нерезидента; при здійсненні експортних операцій; зведені податкові накладні за щоденним підсумком реалізації. 2) податкова накладна складена за операцією, що є звільненою від оподаткування (стаття 197; пункти 2, 3, 41,12, 23,26,261,27,28,32,38,45,46,47 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу). 3) обсяг постачання, в ПН/РК, зареєстрованих в поточному місяці, з урахуванням поданої на реєстрацію ПН/РК, становить менше 500 тис грн та керівник - посадова особа такого платника податку займає аналогічну посаду не більше ніж у трьох діючих платників податків. При визначенні обсягу постачання не враховується сума ПДВ. За поточний період береться звітний період, в якому складена податкова накладна/розрахунок коригування, що реєструється в ЄРПН. 4) загальна сума сплачених у 2016 р. єдиного внеску та податків і зборів платником та його відокремленими підрозділами становить більше 5 млн грн. При розрахунку суми податків не беруться до уваги суми ПДВ, сплачені при ввезенні товарів на митну територію України (ця ознака використовується з 01.04.2017 р. до 01.01.2018 р.). 5) одночасно D>0,05, а P < Pм ґ 1,3, де D - розрахункова величина, яка дорівнює S/T; S - загальна сума сплачених за останні 12 місяців сум єдиного внеску та податків і зборів (крім суми ПДВ, сплаченої при ввезенні товарів на митну територію України) платником податку та його відокремленими підрозділами; T - загальна сума постачання товарів/послуг на митній території України, що оподатковуються за основною ставкою та ставкою 7 %, за останні 12 місяців, за зареєстрованими ПН/РК P - сума ПДВ в зареєстрованих у звітному (податковому) періоді ПН/РК, з урахуванням поданої на реєстрацію ПН/РК; Pм - найбільша місячна сума ПДВ в зареєстрованих ПН/РК за останні 12 місяців. Наказом № 654 внесено зміни до наказу №567, зокрема, пункт 6.1 Критеріїв викладено в новій редакції і вже з 12.08.2017 р. податкові накладні блокуються за оновленими критеріями. Критерій 1: 1) обсяг постачання товару/послуги, зазначений у ПН/РК, у 1,5 рази більший залишку різниці обсягу придбання на митній території України такого товару/послуги (крім обсягу придбання товарів/послуг за операціями, які звільнені від оподаткування та підлягають оподаткуванню за нульовою ставкою) та/або ввезення на митну територію України такого товару, зазначеного з 01.01.2017 р. в отриманих податкових накладних / розрахунках коригування, зареєстрованих в Реєстрі, і митних деклараціях, та обсягу постачання відповідного товару/послуги, зазначеного у податкових накладних / розрахунках коригування, зареєстрованих з 01.01.2017 р. Нагадаємо, що в попередній редакції різниця визнавалася між обсягом постачання та обсягом придбання, при цьому при обрахунку обсягу постачання не враховувались розрахунки коригування, проте бралися до уваги обсяги придбаних товарів за звільненими від ПДВ операціями) (п. 6.1 Критеріїв). 2) переважання в такому залишку (більше 75 % загального такого залишку) товарів з кодами згідно з УКТ ЗЕД, які визначаються ДФС. Перелік кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД, які застосовуються для здійснення моніторингу відповідності ПН/РК Критеріям затверджено наказом ДФС від 30.06.2017 № 461. 3) відсутність товару/послуги, зазначеного/зазначеної в податковій накладній, яка подана на реєстрацію в Реєстрі, в інформації, поданій платником податку за встановленою формою, як товару/послуги, що на постійній основі постачається (виготовляється). Мається на увазі Таблиця даних платника податку, що є додатком до Критеріїв. Зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування за цим критерієм здійснюється за умови, що сума ПДВ, зазначена в зареєстрованих у звітному (податковому) періоді податкових накладних, з урахуванням податкової накладної / розрахунку коригування, поданої на реєстрацію в Реєстрі, які відповідають вимогам підпункту 1 цього пункту, більша за середньомісячну суму сплачених за останні 12 місяців єдиного внеску та податків і зборів (крім суми ПДВ, сплаченої при ввезенні товарів на митну територію України) платником податку та його відокремленими підрозділами. Критерій 2: відсутність (анулювання, призупинення) ліцензій, виданих органами ліцензування, які засвідчують право суб'єкта господарювання на виробництво, експорт, імпорт, оптову і роздрібну торгівлю підакцизними товарами (продукцією), визначеними підпунктами 215.3.1 та 215.3.2 п. 215.3 ст. 215 Податкового кодексу, стосовно товарів, які зазначені платником податку у податковій накладній, поданій на реєстрацію в Реєстрі. (п. 6.2 Критеріїв). Якщо за результатами моніторингу буде визначено, що податкова накладна / розрахунок коригування відповідає будь-якій одній із умов, наведених у п. 6.2 Критеріїв, реєстрація такої накладної/розрахунку буде зупинена. Підпунктом 201.16.1 п. 201.16 ст. 201 Податкового кодексу визначено, що у разі зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН, платнику податку протягом операційного дня контролюючий орган в автоматичному режимі надсилає (в електронному вигляді у текстовому форматі) квитанцію про зупинення реєстрації такої податкової накладної / розрахунку коригування. Така квитанція є підтвердженням зупинення такої реєстрації. У квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування зазначаються: - порядковий номер та дата складення податкової накладної / розрахунку коригування; - визначення критерію(їв) оцінки ступеня ризиків, достатніх для зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН, на підставі яких було здійснено зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування; - пропозиція щодо надання платником податку пояснень та/або копії документів (за вичерпним переліком), достатніх для прийняття контролюючим органом рішення про реєстрацію такої податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН. Пунктом 3 Критеріїв передбачено що платник податку, який отримав квитанцію про зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, має право подати на розгляд Комісії ДФС інформацію за встановленою формою щодо: видів економічної діяльності відповідно до Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД ДК 009:2010); кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД, що на постійній основі постачаються (виготовляються) та/або придбаваються (отримуються) платником податку; кодів послуг згідно з Державним класифікатором продукції та послуг (ДК 016-2010) (далі-ДКПП), що на постійній основі постачаються (виготовляються) та/або придбаваються платником податку. Така інформація згідно п. 4 Критеріїв подається виключно в електронному вигляді у вигляді Таблиці даних платника податку, яка є додатком до Критеріїв (далі – Таблиця). Таблиці платника, подані з порушенням цієї вимоги не приймаються до розгляду та врахування в роботі (Лист № 17830). Подання Таблиці для платника податку є можливістю упередження зупинення реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування за ідентичними операціями. При правильному заповненні платником Таблиці і прийнятті Комісією ДФС в подальшому реєстрація податкових накладних з зазначеними кодами згідно УКТ ЗЕД/ДКПП не зупинятиметься. Електронні формати Таблиці розміщенні на офіційному веб-порталі ДФС у розділі «Електронна звітність»/Платникам податків про електронну звітність/Інформаційно-аналітичне забезпечення/Реєстр електронних форм податкових документів. Заповнення граф Таблиці даних платника податків здійснюється наступним чином: у графі 2 – вид економічної діяльності відповідно до Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД ДК 009:2010); у графі 3 – коди товарів згідно з УКТ ЗЕД або коди послуг згідно з Державним класифікатором продукції та послуг (ДК 016-2010) (далі – ДКПП), що на постійній основі придбаваються (отримуються) платником податку; у графі 4 – коди товарів згідно з УКТ ЗЕД або коди послуг згідно з ДКПП, що на постійній основі постачаються (виготовляються) платником податку. При подані Таблиці відповідно до виду економічної діяльності зазначення кодів товарів згідно з УКТ ЗЕД/послуг згідно з Державним класифікатором продукції послуг (ДК 016-2010), що постачаються (виготовляються) платником податку є обовязковим, на відміну від зазначення кодів товарів/послуг, що придбаваються (отримуються) таким платником для їх виготовлення. Звертаємо увагу, що одночасне заповнення граф 3 і 4 в одному рядку Таблиці не допускається. Код товарів згідно з УКТ ЗЕД/кодів послуг згідно з ДКПП - зазначаються цифри ідентичні цифрам УКТ ЗЕД/ДКПП вказаним в податковій накладній яка заблокована. У Таблиці зазначаються тільки ті коди УКТ ЗЕД/ДКПП і ті коди КВЕД, які дійсно відповідають діяльності платника, по якому зупинена податкова накладна та платником отримана квитанція про зупинення її реєстрації в ЄРПН. Отримання попередньої оплати за товари, постачання яких ще не відбулося, не позбавляє платника податку права навести у Таблиці інформацію щодо товарів відносно яких вона отримана. При отриманні квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН платник податку має право подати на розгляд комісії ДФС України, яка приймає рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН або відмову в такій реєстрації письмові пояснення та/або копії документів, зазначені у пп. «в» пп. 201.16.1 п. 201.16 ст. 201 Податкового кодексу. Таке право зберігається за платником протягом 365 календарних днів, що настають за датою виникнення податкового зобов'язання, відображеного у податковій накладній, реєстрацію якої зупинено. Наказом № 567 затверджено вичерпний перелік документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних (далі – документи). Переліки таких документів для критеріїв, визначених п.6.1 та 6.2 є ідентичними, але надавати потрібно лише ті документи, які підтверджують реальність саме тієї операції, яка зазначена в податковій накладній, що зупинена. Вичерпний перелік документів (всі направлені платником податків документи повинні бути завірені належним чином), достатніх для прийняття рішення про реєстрацію: - договори, у тому числі зовнішньоекономічні контракти, з додатками, листування з контрагентами; - договори, довіреності, акти керівного органу платника податку, якими оформлені повноваження осіб, які одержують продукцію в інтересах платника податку для провадження господарської операції; - первинні документи щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання й транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи (інвентаризаційні описи), у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передавання товарів (робіт, послуг) з урахуванням наявності певних типових форм та галузевої специфіки, накладні; - розрахункові документи, банківські виписки з особових рахунків; - документи щодо підтвердження відповідності продукції (декларації про відповідність, паспорти якості, сертифікати відповідності), наявність яких передбачена договором та/або законодавством. Пояснення подається у вигляді Повідомлення щодо подачі документів про підтвердження реальності здійснення операцій по відмовленим ПН/РК за формою J(F)1312601. Всі поля Повідомлення є обов’язковими до заповнення. Табличну частину Повідомлення необхідно заповнювати відповідно до табличної частини податкової накладної/розрахунку коригування (з відповідними знаками). Надсилається Повідомлення виключно в електронному вигляді засобами електронного зв'язку з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного цифрового підпису відповідальних осіб. При цьому повідомлення формується по кожній окремо податковій накладній/розрахунку коригування, реєстрацію якої зупинено в Реєстрі. До Повідомлення по кожній податковій накладній в обов’язковому порядку додаються у вигляді окремих додатків за формою J(F)1360101 у форматі PDF копії всіх первинних документів, зазначених у Вичерпному переліку документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН за конкретним критерієм При формуванні пакету документів – додатків до Повідомлення форми J(F)1360101 варто враховувати, що розмір кожного додатку не повинен перевищувати 2 мГб. Письмові пояснення та копії документів, зазначені у Вичерпному переліку документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, платник податку повинен подавати до ДФС в електронному вигляді засобами електронного зв’язку. Сформувати та направити Повідомлення з додатками можна: - через особистий кабінет електронного сервісу "Електронний кабінет платника" (режим "Ведення звітності"), вхід до якого здійснюється за адресою: cabinet.sfs.gov.ua - через офіційний веб-портал ДФС України за допомогою безкоштовного програмного забезпечення ДФС та будь-якого програмного забезпечення, яке формує вихідний файл відповідно до затвердженого формату (стандарту) – за вибором платника самостійно на власний розсуд. Перша квитанція, яку отримає платник після відправлення Повідомлення та додатку, підтверджує передачу платником документа в електронному вигляді, у другій квитанції визначається статус документу (Прийнято/Не прийнято). У разі зупинення розрахунку коригування на зменшення податкових зобов’язань Повідомлення подається платником податків – продавцем, що зазначений в розрахунку коригування та податковій накладній, яка коригується. Зобов’язуємо забезпечити доведення цього листа до платників податків. В.о. Голови М.В. Продан http://sfs.gov.ua/zakonodavstvo/podatkove-zakonodavstvo/listi-dps/72419.html
  6. ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ІНДИВІДУАЛЬНА ПОДАТКОВА КОНСУЛЬТАЦІЯ від 04.08.2017 р. № 1489/6/99-99-12-03-06-15/ІПК Щодо підстав отримання податкової інформації контролюючими органами Державна фіскальна служба України керуючись статтею 52 Податкового кодексу України (далі - Кодекс) щодо порядку та правових підстав контролюючих органів звертатися до платників податків із письмовим запитом про надання інформації повідомляє таке. Стосовно порядку дотримання посадовими особами контролюючих органів вимог чинного законодавства під час складання та направлення запиту на адресу платника податків у частині наведення підстав для його складання. Відповідно до п. 73.3 ст. 73 Кодексу контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб’єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження. Такий запит підписується керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу і повинен містити: 1) підстави для надіслання запиту відповідно до п. 73.3 ст. 73 Кодексу із зазначенням інформації, яка це підтверджує; 2) перелік інформації, яка запитується, та перелік документів, які пропонується надати; 3) печатку контролюючого органу. Письмовий запит про надання інформації надсилається платнику податків або іншим суб’єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: 1) за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи; 2) для визначення відповідності умов контрольної операції принципу "витягнутої руки" під час здійснення податкового контролю за трансфертним ціноутворенням відповідно до ст. 39 Кодексу та/або для визначення рівня звичайних цін у випадках, визначених Кодексом; 3) виявлено не достовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; 4) щодо платника податків подано скаргу на ненадання таким платником податків податкової накладної покупцю або про порушення правил заповнення податкової накладної; 5) у разі проведення зустрічної звірки; 6) в інших випадках, визначених Кодексом. Платники податків та інші суб’єкти інформаційних відносин зобов’язані подавати інформацію, визначену у запиті контролюючого органу, та її документальне підтвердження (крім проведення зустрічної звірки) протягом 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту (якщо інше не передбачено Кодексом). У разі коли запит складено з порушенням встановлених вимог, платник податків звільняється від обов’язку надавати відповідь на такий запит. Порядок отримання інформації контролюючими органами за їх письмовим запитом визначено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року N 1245 "Про затвердження Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом". Враховуючи викладене, контролюючий орган має право звернутись із запитом (із зазначенням вичерпного переліку та підстав, встановлених законом) до платників податків та інших суб’єктів інформаційних відносин. Проте обов’язок платника податків із надання запитуваної інформації виникає за умови оформлення запиту згідно з вимогами п. 73.3 ст. 73 Кодексу. У разі коли запит складено з порушенням встановлених вимог, платник податків звільняється від обов’язку надавати відповідь на такий запит. Щодо відповідності вимогам пп. 20.1.2 п. 20.1 ст. 20 та п. 73.3 ст. 73 Кодексу або вимогам іншого нормативно-правового акта України як підстав для звернення контролюючих органів надання інформації щодо декларування платником податків від’ємного значення об’єкта оподаткування. Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків і зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Права контролюючих органів встановлено ст. 20 Кодексу. Відповідно до пп. 20.1.2 п. 20.1 ст. 20 Кодексу контролюючі органи мають право для здійснення функцій, визначених законом, отримувати безоплатно від платників податків у порядку, визначеному законодавством, довідки, копії документів, засвідчені підписом платника або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності), про фінансово-господарську діяльність, отримані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов’язану з обчисленням та сплатою податків, зборів, платежів, про дотримання вимог законодавства, здійснення контролю за яким покладено на контролюючі органи, а також фінансову і статистичну звітність у порядку та на підставах, визначених законом. Повноваження, завдання та функції ДФС встановлено ст. 191 Кодексу та Положенням Про Державну фіскальну службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236. До функцій, які виконують контролюючі органи, зокрема, належить адміністрування податків, зборів, платежів, своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів платежів, організація збору податкової інформації та внесення її до інформаційних баз даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, (пп. 191.1.1, пп. 191.1.2, пп. 191.1.40 п. 191.1 ст. 19 Кодексу). Статтею 62 Кодексу визначено, що податковий контроль здійснюється, зокрема, шляхом інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів. Згідно з пп. 72.1.1 п. 72.1 ст. 72 Кодексу для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла, зокрема: від платників податків та податкових агентів, що міститься у податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів, про фінансово-господарські операції платників податків. Щодо наявності печатки контролюючого органу на запиті про надання інформації. Обов’язок платника податків із надання запитуваної інформації виникає за умови оформлення запиту згідно з вимогами п. 73.3 ст. 73 Кодексу. Однією з умов оформлення такого запиту є наявність печатки контролюючого органу. Організація роботи з документами здійснюється відповідно до вимог Інструкції з діловодства у Державній фіскальній службі України, затвердженої наказом ДФС від 27.11.2014 р. N 333 (далі - Інструкція). На документах, що засвідчують права громадян і юридичних осіб, на яких фіксується факт витрати коштів і проведення операцій з матеріальними цінностями, підпис посадової (відповідальної) особи скріплюється гербовою печаткою. Перелік інших документів, підписи на яких необхідно скріплювати гербовою печаткою, визначається в ДФС на підставі нормативно-правових актів та примірного переліку документів наведених у додатку 9 Інструкції (п.п. 2.3.47 п. 2.3 розділу II Інструкції). Відбиток печатки, на якій зазначено найменування ДФС або її структурного підрозділу (без зображення герба), ставиться також на копіях документів, що надсилаються в інші установи, та на розмножених примірниках розпорядчих документів у разі розсилання (п.п. 2.3.48 п. 2.3 розділу II Інструкції).
  7. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "10" листопада 2016 р. м. Київ К/800/22705/16 Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів: Олендера І.Я. (доповідача), Голубєвої Г.К. Юрченко В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» до Головного управління Державної фіскальної служби України у місті Києві, державного реєстратора відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Печерського району реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві Орел Л.В., Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» (далі - позивач, Товариство) звернулось до суду з позовом до Головного управління ДФС України у місті Києві, Державного реєстратора відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Печерського району реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Орел Л.В. (далі - Державний реєстратор), Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у місті Києві (далі - ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві) в якому просило: - визнати неправомірними дії ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві щодо направлення державному реєстратору повідомлення про відсутність ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцем знаходження; - визнати неправомірними дії Державного реєстратора щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису від 16.11.2015 року №10701430006053707 інформації щодо відсутності юридичної особи за адресою відносно ТОВ «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058); - скасувати запис Державного реєстратора щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису від 16.11.2015 року №10701430006053707 про внесення інформації щодо відсутності юридичної особи за адресою відносно ТОВ «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058); - зобов'язати ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві скасувати рішення №324/26-55-11-07-25 про анулювання реєстрації платника податків на додану вартість (ПДВ) ТОВ «Рейл Інвестментс»; - зобов'язати Державну фіскальну службу України внести до Реєстру платників податку на додану вартість запису про скасування анулювання реєстрації ТОВ «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058) платником ПДВ та внести зміни до Реєстру платників податку на додану вартість, поновивши позивача в Реєстрі платників податку на додану вартість з дати анулювання реєстрації платника ПДВ - 17.11.2015 року. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року, позов задоволено частково, визнано неправомірними дії ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві щодо направлення Державному реєстратору відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Печерського району реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві Орел Лариси Вікторівни повідомлення про відсутність ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцем знаходження, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Судові рішення в частині задоволених позовних вимог обґрунтовані висновком про те, що ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві не було надано належних доказів на підтвердження правомірності вчинених дій. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати в частині незадоволених позовних вимог та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог Товариства в повному обсязі. У доводах касаційної скарги позивач зазначає, що ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві безпідставно дійшла висновку про відсутність його за юридичною адресою, що в свою чергу призвело до неправомірного внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису відповідного запису на підставі якого Товариству було анульовано реєстрацію платника ПДВ. Касаційний розгляд справи проведено в порядку письмового провадження, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 222 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ТОВ «Рейл Інвестментс» зареєстроване як юридична особа Печерською районною у місті Києві державною адміністрацією 25.04.2014 року, (ідентифікаційний код 39195058) за адресою: 03680, м. Київ, вул. Димитрова 5, корпус 10-а, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві 29.09.2015 року було складено повідомлення форми № 18-ОПП № 1931/26-55-11-01-14 про відсутність юридичної особи ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцезнаходженням, а саме, за адресою: 03680, м. Київ, вул. Димитрова, 5 корп.10-а, на підставі якого Державний реєстратор 13.10.2015 року направив позивачу запит - повідомлення щодо необхідності подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. Проте вказаний лист було повернуто Державному реєстратору 10.11.2015 року у зв'язку з закінченням встановленого терміну зберігання. 16.11.2015 року Державним реєстратором до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис № 10701430006053707 про відсутність ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцезнаходженням. ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві 17.11.2015 року прийнято рішення № 324/26-55-11-07-25 про анулювання реєстрації позивача як платника ПДВ на підставі пп. «ж» п. 184.1 ст. 184 Податкового кодексу України, у зв'язку з внесенням до Єдиного державного реєстру запису щодо відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних мотивів. Так, згідно пп. «ж» п. 184.1 ст. 184 Податкового кодексу України анулювання реєстрації особи як платника ПДВ відбувається у разі якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців наявний запис про відсутність юридичної особи або фізичної особи за її місцезнаходженням (місцем проживання) або запис про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» місцезнаходження юридичної особи - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Згідно п. 3.1, п. 3.2 розділу III Положення про організацію взаємодії підрозділів податкової міліції з іншими структурними підрозділами органів державної податкової служби для встановлення місцезнаходження платника податків, затвердженого наказом ДПА України N 336 від 17.05.2010 року (надалі - Положення № 336), щодо кожного платника податків, який відсутній за місцезнаходженням (місцем проживання) та місцезнаходження (місце проживання) якого не з'ясовано, структурні підрозділ органу ДПС проводить такі заходи: шляхом спілкування (телефон, пошта, факс, виїзд за місцезнаходженням тощо) із платником податків з'ясовує його фактичне місцезнаходження (місце проживання); за допомогою Єдиного банку даних платників податків встановлює місце проживання засновників і керівників платника податків та отримує інформацію стосовно інших платників податків, де зазначені особи є засновниками чи керівниками. У разі підтвердження відсутності платника податків за місцезнаходженням (місцем проживання) структурний підрозділ органу ДПС, який є ініціатором запиту, готує за відповідною формою запит на встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків та направляє до підрозділу податкової міліції. Після отримання запиту на встановлення місцезнаходження платника податків підрозділ податкової міліції при прийнятті рішення про організацію підрозділом податкової міліції заходів для встановлення місцезнаходження платника податків (пункт 4.1.1 Положення №336) повинен: обов'язково здійснити вихід за адресою платника податків і у разі незнаходження за адресою платника податків, якщо платник податків зареєстрований за адресою приміщення, в якому розташовано виробництво, офіси тощо, необхідно опитати власника приміщення-орендодавця (за згодою) щодо оренди та місцезнаходження платника податків, вказаного у запиті (пояснення або рапорт) (п. 4.2 Положення); у разі встановлення, що засновники та посадові особи не пов'язані з утворенням та господарською діяльністю платника податків - передати керівнику органу ДПС службову записку та матеріали (п. 4.2 Положення); за даними адресного бюро МВС України встановити місця реєстрації фізичних осіб та всіх посадових осіб, засновників платника податків (заходи оформити довідкою або рапортом) (п. 4.3 Положення), за встановленими адресами здійснити виїзди та опитати засновників і керівників платника податків (за згодою) щодо фактичного місцезнаходження платника податків та документів фінансово-господарської діяльності (заходи оформити поясненням або рапортом) (п. 4.5 Положення); за необхідності співробітник податкової міліції звертається із письмовим запитом до відповідного структурного підрозділу органів ДПС про отримання інформації щодо джерел доходів засновників і керівників платника податків (п. 4.4 Положення); проводяться інші заходи, які не суперечать чинному законодавству, з метою встановлення місцезнаходження платника податків; кожний проведений захід оформлюється документально (довідкою або рапортом) (п. п. 4.7, 4.8 Положення). Пунктом 4.12 вказаного Положення встановлено, що запит на встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків вважається виконаним, якщо: місцезнаходження платника податків встановлено, що підтверджено виходом на відповідну адресу та оформлено документально; встановлено, що платник податків зареєстрований на осіб, які не пов'язані з утворенням та господарською діяльністю платника податків, та вжито всіх заходів, передбачених п. 4.13 розділу IV Положення. З аналізу вищезазначених норм права вбачається, що процедура встановлення місцезнаходження платника податків передбачає проведення певних заходів співробітниками податкового органу за місцезнаходженням платника податків, його засновників та керівників. Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій податковим органом не здійснено жодних дій щодо встановлення відсутності Товариства за юридичною адресою (відсутні акти обстеження, пояснення свідків, докази виходу за адресою, рапорти), а посилання ДПІ у Печерському районі на довідку про встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків від 25.09.2015 року №5071/01/26-55-07-03, судами попередніх інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки з вказаної довідки не можливо встановити місце її складення, в присутності кого складена дана довідка, не містить довідка також і інформації про перелік проведених заходів, які є достатніми для встановлення місцезнаходження платника податків. Таким чином, ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві всупереч ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не надано доказів щодо вжиття податковим органом всіх необхідних заходів для встановлення місцезнаходження позивача, а отже суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що документи відносно незнаходження ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцезнаходженням були складені контролюючим органом формально, без вжиття всіх необхідних заходів, передбачених чинним законодавством України. Отже, суди правомірно задовольнили позовні вимоги Товариства в частині визнання неправомірними дії ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві щодо направлення Державному реєстратору повідомлення про відсутність ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцем знаходження. Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Частиною 5 ст. 17 вказаного Закону встановлено, що в Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб. Порядок внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або запису про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу визначено ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Відповідно до ч. 11 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» юридична особа зобов'язана подавати щороку протягом місяця, що настає за датою державної реєстрації, починаючи з наступного року, державному реєстратору для підтвердження відомостей про юридичну особу реєстраційну картку про підтвердження відомостей про юридичну особу. У разі ненадходження в установлений строк реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати, встановленої для подання реєстраційної картки, юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору зазначеної реєстраційної картки. У разі надходження (поштовим відправленням або в електронному вигляді в порядку взаємообміну) державному реєстратору від органу доходів і зборів повідомлення встановленого зразка про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначеного повідомлення юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору реєстраційної картки. (ч. 12 ст. 19 вказаного Закону). У разі неподання юридичною особою протягом місяця з дати надходження їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність підтвердження зазначених відомостей датою, яка встановлена для чергового подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. Якщо державному реєстратору повернуто поштове відправлення, державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням. (ч. 14 ст. 19 вказаного вище Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, який в Україні належить до числа конституційних. Частина 2 ст. 2, ч. 2 ст. 19, п. 12 ч. 1 ст. 92 Основного Закону України прямо передбачають, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Таким чином, Державний реєстратор як суб'єкт владних повноважень при прийнятті рішення про внесення до Єдиного державного реєстру інформації про відсутність Товариства за місцезнаходженням зобов'язаний дотримуватись вищевказаних принципів, зокрема, дотримуватись необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи й цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення (вчинення дії), особливо у разі якщо, адміністративний акт (дія) за своїм характером негативно впливає на права, свободи та законні інтереси особи. Крім того, рішення (дії) повинне прийматись (вчинятись) добросовісно та розсудливо, тобто посадова особа має діяти зі щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з урахуванням передбаченої законом мети та визначених завдань такої діяльності. Лише у разі дотримання вказаних принципів в сукупності можливо говорити про прийняття суб'єктом владних повноважень рішення (вчинення дії) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказані принципи також закріплені на рівні Ради Європи, зокрема, в Резолюції Ради Європи (77) 31 про захист особи від актів адміністративних органів, прийнятій Комітетом міністрів 28 вересня 1977 року та Рекомендації № R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року. Таким чином, суд приходить до висновку, що Державним реєстратором при прийнятті рішення про внесення до Єдиного державного реєстру інформації про відсутність Товариства за місцезнаходженням не було дотримано вказаних принципів, зокрема, ним не було враховано, що позивачем протягом 2015 року неодноразово надавалась відповідна інформація для внесення до Єдиного державного реєстру, зокрема, 27.04.2015 року було підтверджено відомості про юридичну особу, 20.05.2015 року та 30.07.2015 року внесено зміни до відомостей про юридичну особу, що не пов'язані з зі змінами в установчих документах, проте місцезнаходження Товариство не змінювало, крім того, Державним реєстратором фактично не було з'ясовано чому позивачем не було отримано поштове відправлення щодо необхідності подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу та не прийнято до уваги, що вказане поштове відправлення з позначкою «за закінченням терміну зберігання» було повернуто фактично раніше місячного терміну зберігання, як це передбачено п. 116 Правил надання послуг поштового зв'язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 року № 270 (направлено 13.10.2015 року повернуто 10.11.2015 року). Враховуючи вищезазначене, а також те, що документи відносно незнаходження ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцезнаходженням були складені ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві формально, без вжиття всіх необхідних заходів, передбачених чинним законодавством України, а дії вказаного контролюючого органу, щодо прийняття рішення про доцільність направлення Державному реєстратору повідомлення про відсутність ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцезнаходженням фактично призвели до негативних наслідків для позивача в подальшу, зокрема, внесення Державним реєстратором на підставі вказаних даних відповідного запису до Єдиного державного реєстру, а також враховуючи, що вказаний запис внесено без врахування та дотримання принципів передбачених ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що позовна вимога щодо неправомірності дії Державного реєстратора щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису щодо відсутності ТОВ «Рейл Інвестментс» за адресою також є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а запис Державного реєстратора про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису від 16.11.2015 року №10701430006053707 про внесення інформації щодо відсутності юридичної особи за адресою відносно ТОВ «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058), відповідно, скасуванню, оскільки вказані дії та рішення є наслідком протиправних дій податкового органу, які порушують права та законні інтереси Товариства. Крім того, суд зазначає, що з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців вбачається, що 18.11.2015 року, тобто через два дні після внесення запису про відсутність за адресою, Товариством знову підтверджено відомості про юридичну особу, що також підтверджує безпідставність висновку контролюючого органу про відсутність Товариства за адресою, а відповідно, і внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Таким чином, враховуючи протиправність запису державного реєстратора про відсутність ТОВ «Рейл Інвестментс» за місцезнаходженням, суд приходить до висновку про відсутність у ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві і підстав для анулювання реєстрації платника податку на додану вартість, визначених підпунктом «ж» п. 184.1 ст. 184 Податкового кодексу України. Крім того, суди не врахували, що наслідком розв'язання публічно-правового спору по суті має бути захист порушеного суб'єктивного права позивача. У даному спорі захисту підлягало порушене право позивача, зокрема на відображення у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб підприємців запису про його місцезнаходження як юридичної особи та право бути зареєстрованим платником податку на додану вартість. При розгляді позовних вимог про визнання дій відповідача протиправними та встановивши протиправність дій, зокрема податкового органу, якими ініціювались всі інші дії, суди мали врахувати, що такі породили для позивача настання негативних юридичних наслідків і порушення його прав. Суд касаційної інстанції також вважає за необхідне зазначити, що вищезазначене цілком узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини та відповідає основоположним принципам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї. Так, відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України та ч. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Згідно з практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України (пункт 32). Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві, зокрема, «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)). Отже, з огляду на практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних так і не матеріальних. Так, «правомірні очікування» чи «законні сподівання» вчиняти певні дії відповідно до виданого державним органом дозволу у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є нічим іншим як активом, а відповідно охоплюється поняттям «майно». Таким чином, реєстрація позивача платником податку на додану вартість у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є по суті активом, тобто «майном», Товариства, від якого останній при проведенні господарської діяльності правомірно очікує економічний ефект, а відтак анулювання (скасування) реєстрації платника податків на додану вартість є безпосереднім втручанням у право власності. Враховуючи вище зазначене, суд зазначає, що при розгляді такої категорії справ як втручання у право власності необхідно оцінювати сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Критерій «пропорційності», використаний судом у справі, яка переглядається, передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому в питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Що ж до вимог позивача про зобов'язання внесення до Реєстру платників податку на додану вартість запису про скасування анулювання реєстрації ТОВ «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058) платником ПДВ та внесення змін до Реєстру платників податку на додану вартість, поновивши позивача в Реєстрі платників податку на додану вартість з дати анулювання реєстрації платника ПДВ 17.11.2015 року, суд зазначає наступне. Відповідно до п. 2.3 Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість, затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 07.11.2011 року № 1394 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 29.11.2011 року за № 1369/20107 (далі - Положення № 1394), формування та ведення Реєстру платників податку на додану вартість здійснює центральний орган державної податкової служби. Дані Реєстру передаються до податкових органів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також податкових органів у районах, містах, районах у містах, міжрайонних, об'єднаних та спеціалізованих податкових органів. Відповідно до п. 5.6.1 Положення № 1394 підставою для внесення до Реєстру запису про відміну анулювання реєстрації, що відбулась за ініціативою податкового органу, є рішення суду, яке набрало законної сили, або рішення податкового органу про відміну анулювання реєстрації та скасування рішення про анулювання реєстрації платника ПДВ під час адміністративного оскарження. Рішення із копіями відповідних документів направляються до центрального органу державної податкової служби для внесення відповідних змін до Реєстру. Таким чином, необхідною передумовою для внесення ДФС України до Реєстру запису про відміну анулювання реєстрації є отримання належним чином завіреної копії судового рішення, яким скасовано рішення відповідного податкового органу про анулювання реєстрації платника ПДВ або рішення податкового органу про відміну анулювання реєстрації платника ПДВ. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. З вказаної правової норми вбачається, що судовому захисту підлягають лише ті права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, які є порушеними на момент розгляду справи в суді. Судове рішення повинно бути наслідком чинного правового регулювання спірних правовідносин. Виходячи із змісту чинного законодавства, рішення суду не може регулювати суспільні відносини в майбутньому, оскільки це виходить за межі завдань адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо зобов'язання внести відомості до реєстру платників ПДВ про скасування анулювання реєстрації платником ПДВ та поновлення реєстрації позивача в якості платника податку на додану вартість є передчасними, в зв'язку з чим не підлягають задоволенню. За змістом ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 223 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або проведення додаткової перевірки доказів, обставини встановлені повно та правильно, але допущена помилка в застосуванні норм матеріального права, суд касаційної інстанції, згідно зі ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, скасовує рішення судів першої та апеляційної інстанції і ухвалює нове рішення. Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2016 року у справі № 826/26203/15 скасувати та ухвалити нову постанову. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» задовольнити частково. Визнати неправомірними дії Державної податкової інспекції у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві щодо направлення державному реєстратору відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Печерського району реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві Орел Ларисі Вікторівні повідомлення про відсутність Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» за місцем знаходження. Визнати неправомірними дії державного реєстратора відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Печерського району реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві Орел Лариси Вікторівни щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису від 16.11.2015 року №10701430006053707 «Внесення інформації щодо відсутності юридичної особи за вказаною адресою» відносно Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058). Скасувати запис державного реєстратора відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Печерського району реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві Орел Лариси Вікторівни щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису від 16.11.2015 року №10701430006053707 «Внесення інформації щодо відсутності юридичної особи за вказаною адресою» відносно Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058). Скасувати рішення Державної податкової інспекції у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві від 17.11.2015 року №324/26-55-11-07-25 про анулювання реєстрації платника податків на додану вартість Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейл Інвестментс» (код ЄДРПОУ 39195058). В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та оскарженню не підлягає, може бути переглянута в порядку передбаченому ст.ст. 235 - 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: І.Я. Олендер Г.К. Голубєва В.П. Юрченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/62918458
  8. Державною фіскальною службою України листом від 31.07.2017 №20172/7/99-99-12-02-03-17 надано роз’яснення стосовно визначення єдиного підходу застосування норм п. 38 підрозділу 10 Перехідних положень Податкового кодексу України (далі - Кодекс) щодо справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (далі - Податок на майно), та єдиного податку четвертої групи (далі - Єдиний податок). Спеціальними нормами п. 38 підрозділу 10 Перехідних положень Кодексу в редакції Закону України від 23 березня 2017 року № 1989-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо уточнення деяких положень та усунення суперечностей, що виникли при прийнятті Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» (далі - Спеціальні норми) з 15 квітня 2017 року встановлено особливий порядок оподаткування Податком на майно та Єдиним податком для об’єктів, що розташовані на тимчасово окупованій території та/або на території населених пунктів, які розташовані на лінії зіткнення (далі - Територія). Зокрема, на період з 14 квітня 2014 року до 31 грудня року, в якому буде завершено антитерористичну операцію, Спеціальними нормами з 1 у січня 2017 року виключено із об’єктів оподаткування Податком на майно та Єдиним податком розташовані на тимчасово окупованій території та/або на території населених пунктів на лінії зіткнення такі об’єкти: об’єкти житлової та нежитлової нерухомості (п.п. 38.6 п. 38 підрозділу 10 Перехідних положень Кодексу); земельні ділянки (п.п. 38.8 п. 38 підрозділу 10 Перехідних положень К Кодексу). Обов’язок платників податків подавати податкові декларації за кожний встановлений Кодексом звітний період, в якому виникають об’єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, щодо кожного окремого податку, платником якого він є, встановлений п. 49.1 ст. 49 Кодексу. Зважаючи на приписи Спеціальних норм, у період з 14 квітня 2014 року по дату набрання чинності вказаними нормами (далі - Період) не виникав .обов’язок платників Податку на майно та Єдиного податку щодо складання та подання податкової звітності. За таких обставин до вказаної категорії платників передбачені ст. 120 Кодексу підстави щодо застосування санкцій за неподання або несвоєчасне подання податкової звітності не виникають. Водночас прийняті органами ДФС у вказаному Періоді рішення щодо застосування таких санкцій підлягають скасуванню на підставі розпорядження уповноваженої особи відповідного територіального органу за місцезнаходженням об’єкта оподаткування. З метою узгодження розміру грошових зобов’язань платників податків відповідно до приписів Спеціальних норм суб’єкти господарювання, які до набрання ними чинності належали до категорії платників Податку на майно та Єдиного податку, уточнюють узгоджені у Періоді податкові зобов’язання, керуючись нормами ст. 50 Кодексу. Санкції для грошових зобов’язань вказаного Періоду не застосовуються, а нараховані - підлягають скасуванню на підставі розпорядження уповноваженої особи відповідного територіального органу за місцезнаходженням об’єкта оподаткування.
  9. ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЛИСТ від 31.07.2017 №20169/7/99-99-13-01-03-17 Нотаріусам та уповноваженим посадовим особам щодо видачі свідоцтв про право на спадщину Відповідно до чинного законодавства видача свідоцтв про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину здійснюється нотаріусом або в сільських населених пунктах – уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. При цьому, свідоцтво про право на спадщину спадкоємцю-нерезиденту нотаріусом або в сільських населених пунктах - на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування видається за наявності документа про сплату таким спадкоємцем податку на доходи фізичних осіб та військового збору з вартості об’єкта спадщини. Згідно із внесеними у 2017 році до ст. 174 Податковим кодексом України (далі – Кодекс) Законом України від 23 лютого 2017 року № 1910—VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування спадщини» змінами інформацію про видачу свідоцтв про право на спадщину в порядку, встановленому розділом ІV Кодексу для податкового розрахунку до контролюючого органу щокварталу подають: нотаріус за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса та/або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. У податковому розрахунку обов’язково зазначається сума доходу у вигляді вартості успадкованого майна, отриманого платником податку, зазначеним у п.п. 174.2.2 п. 174.2 ст. 174 Кодексу, а саме спадкоємцями, які не є членами сім’ї спадкодавця першого та другого ступеня споріднення у понятті, визначеному Кодексом. Порядок заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб і сум утриманого з них податку (форма 1 ДФ) затверджено наказом Міністерства фінансів України від 13.01.2015 № 4. Інформація про видачу свідоцтва про право на спадщину (посвідчений договір дарування) відображається в податковому розрахунку за такими ознаками: за ознакою 113 – про отримання будь-якого об’єкта спадщини членами сім’ї першого та другого ступеня споріднення зі спадкодавцем; за ознакою 114 - про отримання будь-якого об’єкта спадщини спадкоємцями, які не є членами сім’ї першого та другого ступеня споріднення зі спадкодавцем; за ознакою 115 - про отримання будь-якого об’єкта спадщини (подарунка) від нерезидента або отриманий нерезидентом; за ознакою 116 - про отримання спадщини (подарунка) у вигляді рухомого та нерухомого майна, коштів, особою, яка є інвалідом І групи або має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування; про отримання спадщини (подарунка) у вигляді рухомого та нерухомого майна дитиною-інвалідом; за ознакою 117 - про дохід, отриманий платником податку внаслідок прийняття ним у спадщину чи дарунок грошових заощаджень, поміщених од 02.01.1992 року в установи Ощадбанку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери (облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадбанку СРСР) та грошові заощадження громадян України , поміщені в установи Ощадбанку України та колишнього Укрдержстраху протягом 1992 – 1994 рр., погашення яких не відбулося.
  10. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ 17 травня 2017 р. К/800/16514/17 УХВАЛА Суддя Вищого адміністративного суду України Черпіцька Л.Т. розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Печенізького районного суду Харківської області від 31 січня 2017 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2017 р. у справі № 633/383/16-а за позовом ОСОБА_1 до Харківської митниці ДФС про скасування постанови у справі про порушення митних правил, - в с т а н о в и в : Позивач звернувся до суду з позовом про скасування постанови заступника начальника Харківської митниці ДФС - начальника управління боротьби з митними правопорушеннями Волокітіна Є.П. у справі про порушення митних правил № 703/80700/16 від 8 грудня 2016 року, якою його визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 485 Митного кодексу України, у зв'язку з чим, накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 300% несплаченої суми митних платежів на суму 419 593 гривень 89 копійок. Постановою Печенізького районного суду Харківської області від 31 січня 2017 р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2017 р., у задоволені позову відмовлено. У касаційній скарзі заявник ставить питання про скасування ухвалених у справі судових рішень, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Згідно з частиною третьою статті 211 КАС України підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права. У відкритті касаційного провадження у справі слід відмовити з таких підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до ст. 485 МК України заявлення в митній декларації з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру неправдивих відомостей щодо істотних умов зовнішньоекономічного договору (контракту), ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача товару, неправдивих відомостей, необхідних для визначення коду товару згідно з УКТ ЗЕД та його митної вартості, та/або надання з цією ж метою органу доходів і зборів документів, що містять такі відомості, або несплата митних платежів у строк, встановлений законом, або інші протиправні дії, спрямовані на ухилення від сплати митних платежів, а так само використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв'язку з якими було надано такі пільги, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 300 відсотків несплаченої суми митних платежів. Зі змісту вказаної статті Кодексу вбачається, що склад такого порушення обумовлює наявність в діях декларанта особливої мети - ухилення від сплати податків та зборів, або зменшення їх розміру. Частиною 1 статті 103 Митного кодексу України визначено, що тимчасове ввезення - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари, транспортні засоби комерційного призначення ввозяться для конкретних цілей на митну територію України з умовним повним або частковим звільненням від оподаткування митними платежами та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і підлягають реекспорту до завершення встановленого строку без будь-яких змін, за винятком звичайного зносу в результаті їх використання. При чому, умови тимчасового ввезення транспортних засобів з місцем реєстрації в іноземній державі для резидентів та нерезидентів України є різними. Під час розгляду і вирішення справи судами було встановлено, що згідно витягу з електронних баз даних АСМО «Інспектор», транспортний засіб «FORD TOURNEO», VIN: НОМЕР_1, реєстраційний знак НОМЕР_2, країна реєстрації - Литва, був ввезений 17 березня 2015 року на митну територію України громадянином Азербайджану ОСОБА_4 з метою особистого користування в митному режимі «Тимчасове ввезення до 1 року». В той же час, 5 липня 2016 року приблизно о 18 годині 00 хвилин транспортним засобом «FORD TOURNEO», VIN: НОМЕР_1, реєстраційний знак НОМЕР_2, керував позивач, при цьому не маючи при собі реєстраційного документу на транспортний засіб та закріпивши на ньому номерний знак від іншого транспортного засобу, про що було складено постанову у справі про адміністративне правопорушення серії ПС2 № 826419 від тієї ж дати. Суди дійшли висновку, що надані позивачем довіреність Європейської агенції соціальної інформації від 1 березня 2015 року, якою йому довірено керувати транспортним засобом «FORD TOURNEO», VIN: НОМЕР_1, реєстраційний знак НОМЕР_2, а також довіреність від імені власника цього автомобіля на використання, керування, розпорядження на ім'я ОСОБА_4, не є належними і допустимими доказами наявності у позивача права користування цим транспортним засобом на митній території України. Такий висновок обґрунтовується тим, що у випадку реалізації позивачем прав, наданих йому на підставі довіреності Європейської агенції соціальної інформації від 1 березня 2015 року, умови перебування транспортного засобу «FORD TOURNEO», VIN: НОМЕР_1, реєстраційний знак НОМЕР_2, на митній території України у митному режимі «Тимчасове ввезення» були б іншими, ніж ті, за яких транспортний засіб був ввезений нерезидентом ОСОБА_4, а право позивача на тимчасове ввезення цього транспортного засобу було б похідним від сплати ним всіх митних платежів, передбачених частиною 3 статті 380 Митного кодексу України. Таким чином, судами зроблено висновок, що надані позивачем документи у сукупності з його діями щодо керування транспортним засобом «FORD TOURNEO», VIN: НОМЕР_1, реєстраційний знак НОМЕР_2, зі свідомою заміною литовського реєстраційного номеру на український номер «НОМЕР_3», об'єктивно свідчать про обізнаність позивача щодо митного режиму цього транспортного засобу, спрямованість його умислу на використання цього транспортного засобу без сплати митних платежів, мінімізацію ризиків викриття безпідставності такого використання, а зрештою, на ухилення від сплати митних платежів. Відповідно до пункту 5 частини 5 статті 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи та/або порушення судами норм процесуального права (у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи). Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, ця касаційна скарга є необгрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосував норми матеріального або процесуального права. Керуючись ст.ст. 211, 213, п.5 ч.5 ст. 214 КАС України, - у х в а л и в : Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Печенізького районного суду Харківської області від 31 січня 2017 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2017 р. Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити скаржнику. Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України. Суддя Л.Т. Черпіцька http://reyestr.court.gov.ua/Review/66745104
  11. Лист ДФС України від 26.07.2017 №19796/7/99-99-12-02-01-17 "Щодо несанкціонованого втручання в роботу комп’ютерних мереж платників податків" 28.07.2017 ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЛИСТ від 26.07.2017 №19796/7/99-99-12-02-01-17 Головні управління ДФС в областях, м. Києві, Офіс великих платників податків ДФС Щодо несанкціонованого втручання в роботу комп’ютерних мереж платників податків Державна фіскальна служба України у зв’язку із численними зверненнями платників податків щодо незастосування штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових та акцизних накладних внаслідок несанкціонованого втручання в роботу комп’ютерних мереж платників податків повідомляє. Щодо реєстрації податкових накладних. Верховною Радою України 13.07.2017 прийнято Закон України № 2143-VIII «Про внесення змін до підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України щодо незастосування штрафних санкцій за несвоєчасну реєстрацію податкових та акцизних накладних внаслідок несанкціонованого втручання в роботу комп’ютерних мереж платників податків», (далі – Закон). Законом визначено, що штрафні санкції, передбачені пунктом 1201 .1 статті 1201 Податкового кодексу України (далі – Кодекс), за порушення граничних строків реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, встановлених пунктом 201.10 статті 201 Кодексу, які були складені у період з 01 червня 2017 року по 30 червня 2017 року, не застосовуються до платника податків за умови реєстрації таких податкових накладних не пізніше 31 липня 2017 року. Податкові накладні та/або розрахунки коригувань до податкових накладних, які були складені у період з 01 червня 2017 року по 30 червня 2017 та зареєстровані у Єдиному реєстрі податкових накладних не пізніше 31 липня 2017 року вважаються своєчасно зареєстрованими. Законом також визначено, що штрафні санкції, передбачені пунктом 1202.1 статті 1202 Кодексу, за порушення граничних строків реєстрації акцизних накладних та/або розрахунків коригування до акцизних накладних у Єдиному реєстрі акцизних накладних, встановлених статтею 231 Кодексу, які були складені у період з 01 червня 2017 року по 30 червня 2017 року, не застосовуються до платника податків за умови реєстрації таких акцизних накладних не пізніше 31 липня 2017 року. Акцизні накладні та/або розрахунки коригувань до акцизних накладних, які були складені у період з 01 червня 2017 року по 30 червня 2017 та зареєстровані у Єдиному реєстрі акцизних накладних не пізніше 31 липня 2017 року вважаються своєчасно зареєстрованими. Зважаючи на те, що згідно з Законом податкові накладні та/або розрахунки коригування до податкових накладних, складені у червні 2017 року та зареєстровані в ЄРПН по 31 липня 2017 року включно, вважаються своєчасно зареєстрованими, то суми ПДВ за такими податковими накладними та/або розрахунками коригування до податкових накладних платники податку мають право включити до податкового кредиту у складі податкової звітності з ПДВ за червень 2017 року або будь-якого наступного звітного періоду в межах 365 календарних днів з дати складання відповідної податкової накладної. Щодо термінів сплати узгоджених сум грошових зобов’язань. Законом визначено, що штрафні санкції, передбачені абзацом другим пункту 126.1 статті 126 Кодексу, не застосовуються до узгоджених сум грошових зобов’язань, із граничним строком сплати 30 червня 2017 року. У разі, якщо до дати набрання чинності Законом до платника податків контролюючим органом застосовано штрафні санкції, передбачені статтею 126 Кодексу, за порушення правил сплати (перерахування) податків за результатами подання податкової звітності із граничним строком сплати 30 червня 2017 року, контролюючий орган скасовує в порядку, визначеному статтею 55 Кодексу, податкове повідомлення-рішення про нарахування сум таких штрафних санкцій. Лист ДФС від 20.07.2017 № 19075/7/99-99-12-02-01-17 вважати відкликаним. Головним управлінням ДФС в областях, м. Києві та Офісу великих платників податків ДФС довести зазначений лист до відома платників податку і підпорядкованих підрозділів та забезпечити його врахування під час проведення масово-роз’яснювальної та контрольно-перевірочної роботи і апеляційних процедур. В.о. Голови М.В. Продан http://sfs.gov.ua/zakonodavstvo/podatkove-zakonodavstvo/listi-dps/72304.html
  12. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2016 року м. Київ К/800/36781/13 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючого Приходько І.В. суддів Бухтіярової І.О. Веденяпін О.А. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Ясинуватської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Донецькій області (правонаступника Ясинуватської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області Державної податкової служби) на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 15.04.2013 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 18.06.2013 р. у справі № 805/3155/13-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «В.І.К.А.» до Ясинуватської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень, - В С Т А Н О В И Л А: У березні 2013 року Товариством з обмеженою відповідальністю «В.І.К.А.» (далі - позивач, ТОВ «В.І.К.А.») подано до суду позов до Ясинуватської об?єднаної державної податкової інспекції Донецької області (далі - відповідач, Ясинуватська ОДПІ) про скасування податкових повідомлень-рішень №0000022201 від 22.02.2013 р. та №0000032201 від 22.02.2013 р. Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 15.04.2013 р., залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 18.06.2013 р., позов задоволено. Скасовано податкові повідомлення-рішення Ясинуватської об?єднаної державної податкової інспекції Донецької області Державної податкової служби України № 0000022201 та № 0000032201 від 22.02.2013 р. У справі відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, у якій ставиться питання про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанції та прийняття нового про відмову в позові, з підстав невірного застосування норм матеріального та процесуального права. Позивач у запереченнях на касаційну скаргу просив залиши її без задоволення, рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін. Перевіривши під час попереднього судового засідання повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в судових рішеннях, в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого. Відповідачем проведена документальна позапланова виїзна перевірка ТОВ «В.І.К.А.» з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на прибуток за період з 01.01.2009 р. по 30.09.2012 р., за результатами якої складено акт від 12.02.2013 р. № 70/22-1/32880647. За висновками акта перевірки позивачем допущено порушення п. 5.1, пп. 5.2.1 п. 5.2, пп.5.3.1, пп. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 28.12.1994 р. № 334/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», пп. 14.1.36, пп. 14.1.228, п. 14.1 ст. 14; п. 44.1, п. 44.2 ст. 44; п. 138.6 ст.138 Податкового кодексу України та п. 2 ст. 3 Господарського кодексу України при відображенні господарських операцій позивача з ТОВ «ДАН» за договором № 14/05/10 від 14.05.2010 р. та з ТОВ «Внешпромімпорт» за договором № 01/03-11 від 01.03.2011 р. щодо придбання паливно-мастильних матеріалів, які є нікчемними. На підставі акта перевірки, податковим органом прийняті податкові повідомлення-рішення: 1) від 22.02.2013 р. № 0000022201 форми «Р», яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у розмірі 46 001,25 грн. (з яких 36 801 грн. за основним платежем, 9 200,25 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями); 2) від 22.02.2013 р. № 0000032201 форми «П», яким позивачу зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 92 243 грн. Суд першої інстанції, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанції, скасовуючи прийняті Ясинуватською ОДПІ податкові повідомлення-рішення, обґрунтовував своє рішення тим, що податковим органом, всупереч вимогам ч.2 ст.71 КАС України, не надано достатніх доказів на підтвердження правомірності прийнятих рішень. Згідно п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Відповідно до пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону до складу валових витрат звітного періоду, включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті. У відповідності до пп.5.3.9 п. 5.3. ст.5 Закону, не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. Аналогічні норми містить Податковий кодекс України. Згідно пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу. Відповідно до підпункту 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати, які беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку. Згідно з абзацом першим пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. З правового аналізу наведених нормативних приписів вбачається, що валові витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток мають бути підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарських операцій, які є підставою для формування податкового обліку платника податків. Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Водночас статтею 1 Закону України від 16.07.1999 р. № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством. З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції. Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.1999 р. № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем, на підтвердження реального виконання господарських зобов?язань, надано: податкові накладні, видаткові накладні, довіреності, рахунки-фактури, товарно-транспортні накладні, які підтверджують факт поставки товару від ТОВ «ДАН» відповідно до договору № 14/05/10 від 14.05.2010 р. та від ТОВ «Внешпромімпорт» за договором № 01/03-11 від 01.03.2011 р., а також банківські виписки, які підтверджують факт оплати позивачем поставленого товару, які є первинними в розумінні ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та були оцінені судом з дотриманням вимог ст.86 КАС України. Крім того, позивачем надані договори з його контрагентами щодо продажу паливно-мастильних матеріалів, придбаних у ТОВ «ДАН» та ТОВ «Внешпромімпорт», та докази виконання таких договорів, надані докази наявності у власності позивача спеціальних транспортних засобів, якими здійснювалося перевезення придбаних паливно-мастильних матеріалів. Судами попередніх інстанцій досліджувались обставини добросовісності позивача, при вчиненні згаданих господарських операцій, перед укладенням договору з метою запобігання укладенню правочинів з недобросовісними суб'єктами господарювання. На час укладення та виконання договорів контрагенти позивача були зареєстрованими в ЄДРПОУ, тобто були юридичною особою, наділеною цивільною правоздатністю і дієздатністю, та платниками податку на додану вартість. Доводи податкового органу про не підтвердження реальності поставок з огляду на акт перевірки ТОВ «ДАН» від 25.01.2013 р. №02/22-4/32598575, згідно якого операції ТОВ «ДАН» з контрагентом-постачальником ТОВ «Донтрансторг» не підтверджуються стосовно врахування реального часу здійснення операцій, місцезнаходження майна, наявності трудових ресурсів, виробничо-складських приміщень та іншого майна, які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення господарської діяльності та акт від 20.02.2012 р. №795/23-3/35637695 «Про результати зустрічної звірки ТОВ «Внешпромімпорт», яким встановлені порушення в частині недодержання вимог закону в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними, по правочинах з ПП «Адітум Маркет», не можуть бути підставою для позбавлення платника (позивача) права на формування валових витрат, оскільки за умови реального здійснення господарської операції, яка призвела до об'єктивної зміни складу активів платника податків - покупця, будь-які порушення постачальниками товару правил ведення господарської діяльності не можуть бути підставою для позбавлення покупця права на формування витрат чи податкового кредиту. Крім того, у розумінні ст. 124 Конституції України та ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними та допустимими доказами факту вчинення платником податків нікчемного правочину або факту відображення в обліку показників господарських операцій, які в дійсності не відбулись, можуть бути або обвинувальний вирок суду по кримінальній справі (діяння платника податків по протиправному заволодінню майном іншої особи або ухиленню від сплати податків, тобто вчинення нікчемного правочину, є об'єктивною стороною злочинів, передбачених ст. 191 та ст. 212 Кримінального кодексу України, або рішення суду у справі про стягнення одержаного за нікчемним правочином (наслідком вчинення платником податків нікчемного правочину відповідно до ст. ст. 207, 208, 250 Господарського кодексу України є застосування конфіскаційного заходу у вигляді стягнення одержаного за нікчемним правочином), або рішення суду про визнання правочину недійсним (відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України вчинення платником податків правочину, котрий суперечить інтересам держави і суспільства, є підставою для звернення до суду з вимогою про визнання такого правочину недійсним). Однак наявності вищезазначених обставин, на підтвердження факту вчинення платником податків нікчемного правочину або факту відображення в обліку показників господарських операцій, які в дійсності не відбулися, судами не встановлено. У даному випадку спірні господарські операції були належним чином відображені позивачем у податковому обліку, жодних свідчень того, що їх виконання спричинило заниження чи приховування об'єктів оподаткування у відповідних господарських операціях з боку їх учасників, судами не встановлено. Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначними доказами, однак такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано валові витрати, не спростовано. З огляду на викладене, судова колегія вважає, що суди першої та апеляційної інстанції, виконавши всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили справу у відповідності з нормами матеріального права та постановили обґрунтоване рішення, що повно відображає обставини, які мають значення для справи. Висновки судів про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими у судовому засіданні, а тому підстав для їх скасування, з мотивів викладених в касаційній скарзі, не вбачається. Керуючись ст. ст. 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - У Х В А Л И Л А: Касаційну скаргу Ясинуватської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Донецькій області відхилити, а постанову Донецького окружного адміністративного суду від 15.04.2013 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 18.06.2013 р. залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі може бути подана з підстав, в порядку та у строки встановлені ст.ст.236-239№ КАС України безпосередньо до Верховного Суду України. Головуючий суддя І.В.Приходько Судді І.О.Бухтіярова О.А.Веденяпін Справа № 805/3155/13а http://reyestr.court.gov.ua/Review/62592881
  13. Відповідно до п. 52.1 ст. 52 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VІ із змінами та доповненнями (далі – Податковий кодекс), за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (п. 52.2 ст. 52 Податкового кодексу). Статтями 6 та 19 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи діють у межах повноважень та спосіб, визначені Конституцією та законами України. Зауважимо, що контролюючі органи здійснюють свою діяльність в межах функцій, визначених статтею 191 Податкового кодексу. Правові засади здійснення підприємницької діяльності в Україні визначено Господарським кодексом України (далі – Господарський кодекс), пунктом 1 статті 45 якого встановлено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа - підприємець у порядку, визначеному законом (п. 1 ст. 58 Господарського кодексу). Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні регулюються Законом України від 05 липня 2012 року № 5076 "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі – Закон № 5076), статтею 1 якого визначено що, адвокат - це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом. Адвокатською діяльністю визнається незалежна професійна діяльність адвоката зі здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу, незалежна професійна діяльність - це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Виходячи з викладеного, адвокатська діяльність не є підприємницькою, а фізична особа, яка здійснює незалежну адвокатську діяльність, не може бути підприємцем у межах такої адвокатської діяльності. Відповідно до п. 178.3 ст. 178 Податкового кодексу, адвокати, як особи, які провадять незалежну професійну діяльність, мають право на вирахування з суми отриманого доходу документально підтверджених витрат, необхідних для провадження їх незалежної професійної діяльності. Згідно п. 178.6 ст. 178 Податкового кодексу, фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, зобов'язані вести облік доходів і витрат від такої діяльності. Форму та Порядок ведення Книги обліку доходів і витрат затверджено наказом Міндоходів від 16.09.2013 №481, п.п.5 п.6 якого встановлено, що документами, які підтверджують понесені витрати, безпосередньо пов’язані з отриманим доходом, можуть бути платіжні доручення, квитанція, фіскальний чек, акт закупки (виконаних робіт, наданих послуг) та інші первинні документи, що засвідчують факт оплати товарів, робіт, послуг. Узагальнюючою податковою консультацією щодо деяких питань оподаткування фізичних осіб, які провадять незалежну професійну діяльність (приватних нотаріусів, адвокатів), затвердженою наказом ДПС України від 24.12.2012 № 1185, визначено необхідний перелік витрат, обумовлений вимогами Закону № 5076, які можуть бути враховані для визначення сукупного чистого доходу фізичними особами при здійснення незалежної адвокатської діяльності, зокрема, орендна плата за користування приміщенням, яке є робочим місцем адвоката, у тому числі його поточний ремонт, обладнання пандусу для під’їзду інвалідів. Виходячи з викладеного, на перше питання повідомляємо, що у випадку, якщо згідно договору оренди приміщення орендарем є фізична особа – підприємець, підстави для віднесення витрат, пов’язаних з орендою такого приміщення, до складу витрат адвоката як особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, відсутні. Щодо другого питання, повідомляємо, що для цілей п. 178.3 ст. 178 Податкового кодексу, підтвердженням витрат адвоката в межах його незалежної професійної діяльності є документи, складені на ім’я такого адвоката. Разом з цим повідомляємо, що особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників регулюються цивільним законодавством. Отже, щодо порядку оформлення цивільно-правових договорів необхідно керуватись нормами цивільного законодавства. Заступник начальника В. С. Варгіч http://kyiv.sfs.gov.ua/baner/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-fizichnih-osib/72022.html
  14. Лист ДФС від 26.04.2017 № 9031/6/99-99-13-02-03-15 Державна фіскальна служба України, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України (у редакції, яка діяла до 01.04.2017, далі – Кодекс), розглянула лист щодо оподаткування податком на доходи фізичних осіб доходу у вигляді внеску, сплачений стажером на користь керівника стажування – адвоката і в межах компетенції повідомляє. Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні регулюється Законом України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», відповідно до п. 4 ст. 10 якого порядок проходження стажування, програма та методика оцінювання стажування, розмір внеску на проходження стажування та порядок його сплати затверджуються Радою адвокатів України. Розмір внеску на проходження стажування визначається з урахуванням потреби покриття витрат на забезпечення діяльності ради адвокатів регіону, Ради адвокатів України та витрат керівника стажування, пов'язаних з таким стажуванням, і не може перевищувати трьох мінімальних заробітних плат станом на день подання особою заяви про призначення стажування. При цьому внесок розподіляється таким чином: 70 відсотків внеску сплачується стажистом безпосередньо на користь керівника стажування та використовується виключно для забезпечення проходження стажування та компенсації витрат такого керівника; 30 відсотків сплачується стажистом на забезпечення діяльності ради адвокатів регіону, Ради адвокатів України. Порядок оподаткування доходів, отриманих фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність регулюється п. 178.1 ст. 178 Кодексу, у якому зазначено, що особи, які мають намір здійснювати незалежну професійну діяльність, зобов’язані стати на облік у контролюючих органах за місцем свого постійного проживання як самозайняті особи та отримати довідку про взяття на облік згідно із ст. 65 Кодексу. Доходи громадян, отримані протягом календарного року від провадження незалежної професійної діяльності, оподатковуються за ставкою 18 відс., визначеною п. 167.1 ст. 167 Кодексу (п. 178.2 ст. 178 Кодексу). Згідно з п. 178.3 ст. 178 Кодексу оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між доходом і документально підтвердженими витратами, необхідними для провадження певного виду незалежної професійної діяльності. У разі неотримання довідки про взяття на облік особою, яка провадить незалежну професійну діяльність, об'єктом оподаткування є доходи, отримані від такої діяльності без урахування витрат. Враховуючи те, що дохід у вигляді внеску на стажування, сплаченого стажистом на користь керівника стажування – адвоката у розмірі 70 відс. внеску, пов’язаний із здійсненням цим адвокатом незалежної професійної діяльності, то сума такого доходу включається до оподатковуваного доходу адвоката. При цьому суму коштів, яку фактично використано виключно для забезпечення проходження стажування та компенсації витрат зазначеного керівника стажування – адвоката, може бути включено до витрат цього адвоката (у межах, що не перевищують 70 відс. внеску), за умови їх документального підтвердження. Водночас податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (п. 52.2 ст. 52 Кодексу). Перший заступник Голови С.В. Білан http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-yuridichnih-osib/72055.html
  15. Державна фіскальна служба України, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України ( далі – Кодекс), розглянула Ваші звернення … щодо практичного застосування окремих норм чинного законодавства та в межах компетенції повідомляє. Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні регулюються Законом України від 05 липня 2012 року № 5076 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі – Закон № 5076), ст. 1 якого визначено, що адвокат – це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом. Адвокатською діяльністю визнається незалежна професійна діяльність адвоката зі здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Відповідно до п.п. 14.1.226 п. 14.1 ст.14 Кодексу самозайнята особа – це платник податку, який є фізичною особою – підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність – це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою – підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Порядок та умови взяття на облік у контролюючих органах фізичних осіб, які зареєстровані як фізична особа – підприємець та при цьому провадять незалежну професійну діяльність, регулюються ст. 65 Кодексу та Порядком обліку платників податків і зборів, який затверджено наказом Міністерства фінансів України від 09.11.2011 № 1588 (далі – Порядок № 1588). Взяттю на облік або реєстрації у контролюючих органах підлягають усі платники податків (п. 1.3 Порядку № 1588). Відповідно до п. 6.1 розд. VI Порядку № 1588 взяття на облік фізичної особи – підприємця здійснюється після її державної реєстрації згідно із Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» (далі – Закон № 755) контролюючим органом за місцем її державної реєстрації на підставі відомостей про державну реєстрацію фізичної особи – підприємця. Якщо фізична особа зареєстрована як підприємець та при цьому така особа провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується у контролюючих органах як фізична особа – підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності (п.п. 4 п. 6.7 розд. VI Порядку№ 1588 ). Довідка про взяття на облік за формою № 4-ОПП надсилається (видається) фізичній особі, яка провадить незалежну професійну діяльність, згідно з пунктами 3.10 - 3.11 розділу III Порядку № 1588 (п.п.3 п.6.7 розділу 6 Порядку № 1588). Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон № 2464). Облік платників єдиного внеску передбачено ст. 5 Закону № 2464. Зокрема, взяття на облік платників єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону № 755, контролюючим органом здійснюється за місцезнаходженням чи місцем проживання у день отримання від них заяви про взяття на облік платника єдиного внеску за формою № 2-ЄСВ згідно з додатком 2 до Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та Положення про реєстр страхувальників, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162 (далі – Порядок № 1162), яка безоплатно надсилається (вручається) платникам єдиного внеску, контролюючим органом наступного робочого дня з дня взяття їх на облік (п.3 розділу ІІІ Порядку № 1162). Відповідно до абзацу сьомого частини першої ст. 5 Закону № 2464 зняття з обліку платників єдиного внеску, осіб, які провадить незалежну професійну діяльність, здійснюється за їх заявою після проведення передбачених законодавством перевірок платників, звірення розрахунків та проведення остаточного розрахунку. Згідно з п. 4 частини першої ст. 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи – підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Крім того, відповідно до п. 5 частини першої ст. 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, зокрема адвокатську діяльність, та отримують дохід від цієї діяльності. Ставка єдиного внеску встановить 22 відсотки (частина п’ята ст. 8 Закону № 2464). Базу нарахування єдиного внеску для зазначеної категорії платників визначено ст. 7 Закону № 2464, зокрема для фізичних осіб – підприємців (крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування) та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, базою нарахування єдиного внеску є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такі платники зобов'язані визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом № 2464. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п. 2 частини першої ст. 7 Закону № 2464 в редакції Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»). Платники єдиного внеску зобов’язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (п. 1 частини другої ст. 6 Закону № 2464). Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (частина дванадцята ст. 9 Закону № 2464). Враховуючи наведене, з 1 січня 2017 року особа, яка провадить незалежну професійну діяльність та не отримує дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року від такої діяльності, зобов’язана визначити базу нарахування єдиного внеску, незважаючи на наявність статусу фізичної особи – підприємця. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Водночас Законом № 2464 для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, передбачено процедуру зняття з обліку платників єдиного внеску. Звільнення від сплати єдиного внеску у зв’язку із призупиненням адвокатської діяльності Законом № 2464 не передбачено. Крім того, зауважуємо, що відповідно до п. 291.3 ст. 291 Кодексу спрощена система оподаткування, обліку та звітності застосовується виключно юридичними особами або фізичними особами – підприємцями, застосування спрощеної системи оподаткування фізичними особами, які здійснюють незалежну професійну діяльність, Кодексом не передбачено. Отже, фізична особа – підприємець не може здійснювати адвокатську діяльність, а до доходів, отриманих від провадження адвокатської діяльності, не може бути застосовано спрощену систему оподаткування, обліку та звітності. Порядок оподаткування доходів фізичних осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, встановлено ст. 178 Кодексу, відповідно до якої з доходів, отриманих такими особами, сплачується податок на доходи фізичних осіб. Разом з тим згідно з нормами Закону № 5076 та Кодексу для фізичної особи, яка провадить незалежну адвокатську діяльність, не передбачено обмежень щодо одночасного здійснення підприємницької (відмінної від адвокатської) діяльності, не забороненої законом, у разі реєстрації такої особи підприємцем Тобто фізична особа, яка здійснює незалежну адвокатську діяльність, не може бути підприємцем у межах такої адвокатської діяльності. Адвокатська діяльність не є підприємницькою і не може здійснюватись фізичною особою – підприємцем. Перший заступник Голови С.В. Білан http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-fizichnih-osib/71792.html
  16. Лист ДФС від 09.03.2017 № 4774/6/99-99-15-02-02-15 Державна фіскальна служба України розглянула лист щодо віднесення банком заборгованості до категорії «безнадійна» та, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України (далі – Кодекс), повідомляє. Згідно з п.п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 Кодексу об’єктом оподаткування податком на прибуток є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу. Ознаки безнадійної заборгованості для цілей застосування положень Кодексу визначено п.п. 14.1.11 п. 14.1 ст. 14 Кодексу. Безнадійна заборгованість – заборгованість, що відповідає одній з таких ознак: ґ) прострочена понад 180 днів заборгованість особи, розмір сукупних вимог кредитора за якою не перевищує мінімально встановленого законодавством розміру безспірних вимог кредитора для порушення провадження у справі про банкрутство, а для фізичних осіб – заборгованість, що не перевищує 25 відсотків мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року (у разі відсутності законодавчо затвердженої процедури банкрутства фізичних осіб); є) прострочена заборгованість фізичної або юридичної особи, не погашена внаслідок недостатності майна зазначеної особи, за умови, що дії щодо примусового стягнення майна боржника не призвели до повного погашення заборгованості; з) заборгованість суб'єктів господарювання, визнаних банкрутами у встановленому законом порядку або припинених як юридичні особи у зв'язку з їх ліквідацією. Щодо застосування п.п. «є» п.п. 14.1.11 п. 14.1 ст. 14 Кодексу повідомляємо таке. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) регулює Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 1404). Підпунктами 2 та 6 п. 1 ст. 3 Закону № 1404 встановлено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом. Згідно з п. 2 та п. 7 ст. 37 Закону № 1404 виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; боржник – фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку. Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску виконавець виносить постанову (п. 4 ст. 37 Закону № 1404). Таким чином, у разі відсутності майна у боржника – фізичної або юридичної особи для повного погашення заборгованості визнання такої заборгованості безнадійною згідно з п.п. «є» п.п. 14.1.11 п. 14.1 ст. 14 Кодексу можливе за умови, що здійснені виконавцем відповідно до Закону № 1404 заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, а інше майно у боржника – відсутнє, що підтверджується постановою державного виконавця про повернення виконавчого документа у порядку і на умовах, визначених Законом № 1404. Крім того, заборгованість визнаватиметься безнадійною за умови відповідності такої заборгованості одній з ознак, наведених у п.п. 14.1.11 п. 14.1 ст. 14 Кодексу. http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-yuridichnih-osib/print-71749.html
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Гриціва М.І., Кривенди О.В., Самсіна І.Л., – розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Поліспект» (далі – ТОВ «Поліспект») до державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – Інспекція) про скасування податкових повідомлень-рішень, в с т а н о в и л а: У січні 2013 року ТОВ «Поліспект» звернулося до суду з позовом до Інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень від 13 лютого 2012 року: № 000842312, яким визначено грошове зобов’язання з податку на прибуток в розмірі 2 513 425 грн за основним платежем та 415 372 грн за штрафними (фінансовими) санкціями; № 000832312, яким визначено грошове зобов’язання з податку на додану вартість (далі – ПДВ) в розмірі 1 786 521 грн за основним платежем та 339 636 грн за штрафними (фінансовими) санкціями. На обґрунтування позову ТОВ «Поліспект» послалося на те, що висновки акта перевірки, на підставі яких винесено оскаржувані податкові повідомлення-рішення, не відповідають дійсним обставинам справи та нормам чинного законодавства, а первинні бухгалтерські документи, отримані від контрагентів відповідають вимогам закону та мають усі необхідні реквізити. Тому вважає, що суми по податкових накладних контрагентів правомірно включені позивачем до валових витрат і податкового кредиту відповідних періодів. Суди встановили, що Інспекція провела документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Поліспект» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства, правильності обчислення та повноти сплати до бюджету податку на прибуток підприємства та ПДВ за період з 30 вересня 2009 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої склала акт від 6 січня 2012 року № 17/23-12/36176804 (далі – Акт). У ході перевірки контролюючий орган встановив порушення ТОВ «Поліспект» вимог підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), підпункту 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 168/97-ВР), пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198, пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (далі – ПК). На підставі Акта Інспекція прийняла спірні рішення. Не погоджуючись зі спірними рішеннями, ТОВ «Поліспект» звернулося до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав та інтересів. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 10 квітня 2013 року відмовив у задоволенні адміністративного позову. Рішення суду вмотивовано тим, що Інспекція довела, що зміст угод, укладених між позивачем та його контрагентами – ТОВ «ФПГ «Сквош», ТОВ «ФК «Соларіс», не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов’язків та свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договору або приховування дійсного об’єкта оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 29 жовтня 2013 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким задовольнив позовні вимоги: визнав протиправними та скасував спірні рішення. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності порушень у діях ТОВ «Поліспект» вимог податкового законодавства при формуванні складу валових витрат та податкового кредиту з ПДВ по господарських операціях з придбання товарів (робіт, послуг) у ТОВ «ФПГ «Сквош» та ТОВ «ФК «Соларіс». Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 листопада 2015 року залишив у силі рішення суду апеляційної інстанції, при цьому дійшов висновків, що перевірка ТОВ «Поліспект» була призначена відповідно до кримінально-процесуального закону, але за відсутності відповідного судового рішення у кримінальній справі, а отже, у Інспекції не було правових підстав для прийняття спірних рішень. 6 червня 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява Інспекції про перегляд з підстави, передбаченої пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2015 року. На обґрунтування заяви додано копії судових рішень Вищого адміністративного суду України від 16 лютого та 6 квітня 2016 року (№№ 826/1850/13-а, 826/83/13-а відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 5 Закону № 334/94-ВР, підпункту 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону № 168/97-ВР, пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пункту 198.6 статті 198, пункту 200.1 статті 200 ПК. Також були надані копії постанов Верховного Суду України від 5 березня 2012 року, 1 грудня 2015 року (справи №№ 21-421а11, 21-3788а15 відповідно) − як підтвердження невідповідності ухвали суду касаційної інстанції від 2 листопада 2015 року викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах. У справах, ухвали від 16 лютого та 6 квітня 2016 року в яких додано до заяви про перегляд судового рішення, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновками щодо відсутності підстав для задоволення позову та скасування оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, оскільки поданими позивачами доказами не підтверджено факти реального здійснення спірних господарських операцій. У постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку, оскільки подані суб’єктом господарювання первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими податковим органом фактами щодо фіктивної діяльності контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства. У постанові від 5 березня 2012 року Верховний Суд України зазначив, що віднесення відображених у первинних документах сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним, оскільки у ході розгляду справи суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ «Фенстер-Омега» і ТОВ «Любомир-1», податкові накладні яких стали підставою для формування ТОВ «Нафта» податкового кредиту, зареєстровані в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і Реєстрі платників податку на додану вартість за зверненням невстановлених осіб від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності цих товариств, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, а отже, виписані від їхнього імені податкові накладні не можна вважати належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг. У заяві про перегляд судових рішень Інспекція просить скасувати рішення касаційного й апеляційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче. Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР визначено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3–5.7 цієї статті. Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Аналогічні за змістом положення містяться й у ПК. Так, вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-XIV). Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням має дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення. Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку. За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК. Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. За змістом пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 ПК, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. За правилами пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень. Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень. У справі, що розглядається, суди встановили, що ТОВ «Поліспект» здійснювало фінансово-господарські взаємовідносини з фіктивними контрагентами. Зокрема, в ході розслідування кримінальної справи № 1027161К, порушеної по факту фіктивного підприємництва за частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України, по ТОВ «ФПГ «Сквош» і ТОВ «ФК «Соларіс» встановлено, що засновником та бухгалтером зазначених товариств, є громадянин ОСОБА_1, який за грошову винагороду зареєстрував у 2009 році ТОВ «ФПГ «Сквош» та ТОВ «ФК «Соларіс», проте господарською діяльністю не займався, поточні та розрахункові рахунки на вказані підприємства не відкривав, печатки на вказані підприємства не отримував та звітність до органів податкової служби не надавав. І ця обставина не може залишатися неврахованою судом, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, навіть за формального підтвердження її первинними документами. У зв’язку з наведеним колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця – права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв’язку з цим юридично дефектних первинних документів, і незважаючи на наявність у платника податку доказів сплати продавцеві вартості товарів/послуг, якщо рух коштів не забезпечений зв’язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. При цьому відсутність ділової мети також є підставою для відмови у наданні податкової вигоди. Суд касаційної інстанції у справі, що розглядається, фактично погодився із висновками суду апеляційної інстанції, а отже, такі рішення не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права. З огляду на наведене, відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 243 КАС, постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року, ухвала Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2015 року підлягають скасуванню, а постанова окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року – залишенню в силі. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2015 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2013 року скасувати. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2013 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: М.І. Гриців О.В. Кривенда І.Л. Самсін Постанова від 14 березня 2017 року № 21-2239а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CFDADA757D368DFAC22580F20024B366
  18. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ К/800/17306/16, К/800/17393/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Горбатюка С.А., Шведа Е.Ю., за участю: секретаря судового засідання: Коцюрби В.М., представника відповідача Іщенко Д.А., розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійні ігри" на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року та Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійні ігри" до Міністерства фінансів України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИЛА: ТОВ звернулось до суду з адміністративним позовом до Мінфіну, в якому просило суд: визнати незаконною бездіяльність Мінфіну щодо не прийняття рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей; зобов'язати Мінфін прийняти рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей; зобов'язати Мінфін прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року позов задоволено. Визнано незаконною бездіяльність Мінфіну щодо не прийняття рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. Зобов'язано Мінфін прийняти рішення стосовно заяви ТОВ від 22.09.2015 року про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. Зобов'язано Мінфін прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року у частині зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей та ухвалено у цій частині нову постанову. Зобов'язано Мінфін прийняти рішення по заяві ТОВ про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. У частині позовних вимог про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей відмовлено. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року залишено без змін. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить змінити рішення суду апеляційної інстанції шляхом: виключення з її мотивувальної частини положень про наявність у Мінфіну дискреційних повноважень при прийнятті рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також при видачі ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; виключення з її мотивувальної частини положень щодо відсутності правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; виключення з її мотивувальної частини положень про помилковість висновку суду першої інстанції стосовно задоволення позовних вимог щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; виключення з її мотивувальної частини висновку судової колегії про те, що постанову суду першої інстанції необхідно скасувати в частині зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей; включення до її мотивувальної частини положень про те, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше як шляхом зобов'язання відповідача прийняти за результатом розгляду заяви позивача від 22.09.2015 року рішення про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. В іншій частині постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року залишити без змін. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю. Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційних скарг, проаналізувавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу ТОВ належить задовольнити частково, а касаційну скаргу Мінфіну - залишити без задоволення Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, основним видом економічної діяльності ТОВ є 92.00 - організування азартних ігор. З метою здійснення основного виду діяльності, 22.09.2015 року позивач звернувся до відповідача із заявою про видачу ліцензії на провадження діяльності з випуску та проведення лотерей (миттєві лотереї, інші лотереї), додавши на неї: список керівного складу заявника - суб'єкта господарювання; позитивний аудиторський висновок про фінансовий стан; звіт про фінансовий стан на 21.09.2015 року; звіт про рух грошових коштів (за прямим методом) на 21.09.2015 року; умови випуску та проведення миттєвої лотереї «Вигравайка», затверджені наказом позивача від 18.09.2015 року № 3; місця реалізації лотерейних білетів (пункти розповсюдження). Мінфін, розглянувши заяву позивача про видачу ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, листом від 28.09.2015 року № 31-26030-14-16/30345 повідомив позивача, що на сьогодні нормативно-правовий акт (ліцензійні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей), яким буде визначено перелік документів, необхідних для отримання адміністративної послуги (ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей) та які повинні додаватись до заяви про її отримання, розробляється. Не визначеним також є розмір плати за видачу ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей. Враховуючи вищенаведене та з метою дотримання всіх вимог законодавства, Мінфін додатково повідомить ТОВ у разі прийняття нормативно-правових актів, необхідних для отримання нових ліцензій. Позивач, розцінивши наведене з точки зору протиправної бездіяльності відповідача, звернувся з адміністративним позовом до суду. Вирішуючи позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов'язання прийняти рішення стосовно заяви про видачу ліцензії, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про їх обґрунтованість з огляду на таке. Суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності, визначає виключний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлює уніфікований порядок їх ліцензування, нагляд і контроль у сфері ліцензування, відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності регулює Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» від 02.03.2015 року № 222-VIII (далі - Закон № 222), який набрав чинності 28.06.2015 року. До набрання чинності Законом № 222 діяли Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України від 12.12.2002 року № 128/1037 (надалі - Ліцензійні умови), які були розроблені на виконання Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року № 1775-ІІІ, який втратив чинність на підставі Закону № 222. На даний час, Ліцензійні умови до цього часу не визнані такими, що втратили чинність. У той же час, на сьогодні, на виконання Закону № 222, нові Ліцензійні умови відповідною постановою Кабінету Міністрів України не затверджені. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого Указом Президента України від 08.04.2011 року № 446/2011 (далі - Положення), Мінфін України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, а також податкової і митної політики (крім адміністрування податків, зборів, митних платежів та реалізації податкової і митної політики), політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Основними завданнями Мінфіну України є, крім іншого, формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму (абзац 3 пункт 3 Положення). Мінфін України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законодавством (підпункт 61 пункту 4 Положення). Також, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 року № 609 «Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», Мінфін визначено органом ліцензування господарської діяльності з випуску та проведення лотерей. Підпунктом 1 частини 2 статті 6 Закону № 222 встановлено, що орган ліцензування для цілей цього Закону за відповідним видом господарської діяльності отримує та розглядає заяву разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом, і за результатом їх розгляду приймає рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії (в електронній формі та/або на паперовому носії), оформлення, переоформлення та видачу інших документів, що стосуються сфери повноважень органу ліцензування. Перелік документів, які подаються для одержання ліцензії визначено статтею 11 Закону № 222. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, відповідач, як орган державної влади, зобов'язаний був діяти лише у порядку, встановленому законом, а саме, отримавши заяву позивача разом з документами, подання яких до органу ліцензування передбачено законом, розглянути їх та прийняти одне з трьох передбачених законом рішень: рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії. Оскільки відповідач не здійснив належний розгляд заяви позивача, він допустив протиправну бездіяльність щодо не прийняття рішення стосовно заяви ТОВ про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей. У зв'язку з наведеним, правильними є висновки судів про визнання вказаної бездіяльності протиправною. Стосовно зобов'язання Мінфіну вчинити дії, а саме прийняти рішення щодо заяви ТОВ про видачу ліцензії, то рішення судів у цій частині також є правильними з огляду на те, що саме цей спосіб захисту є, у даному випадку, належним та необхідним для захисту порушеного права позивача на розгляд його заяви у встановленому порядку. У касаційній скарзі відповідач зазначає, що він не допускав протиправної бездіяльності, оскільки подану позивачем заяву не можна вважати належною заявою про отримання ліцензії. Так, відповідач вказує, що, з урахуванням положень Закону України «Про державні лотереї в Україні», суб'єкт господарювання на момент звернення із заявою про отримання ліцензії повинен підтвердити свою відповідність вимогам, що передбачені цим Законом до операторів лотерей, а також додержання інших нормативів, встановлених ліцензійними умовами. А оскільки на сьогодні нові ліцензійні умови (нормативно-правовий акт щодо провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей), якими визначено перелік документів, необхідних для отримання ліцензії Кабінетом Міністрів України не прийнято, то позивач, звернувшись до Мінфіну із заявою щодо видачі ліцензії, не підтвердив свою відповідність вимогам, що передбачені цим Законом до операторів лотерей, а тому вважається, що він не звернувся із належною заявою про отримання ліцензії. Крім того, Кабінет Міністрів України не встановив розмір плати за видачу ліцензії. З такими доводами відповідача колегія суддів не може погодитись. По-перше, перелік документів, які подаються для одержання ліцензії визначено статтею 11 Закону № 222 і, як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач надав їх Мінфіну разом із заявою про видачу ліцензії. По-друге, для вирішення спору належить звернутись до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». У рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 року у справі «Тре Тракторер проти Швеції» (Tre Traktцrer Aktiebolag v. Sweden) Європейський Суд визнав, що ліцензія є майном в сенсі статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки має економічну цінність від якої залежить робота суб'єкта підприємництва та рівень його прибутку. У рішенні від 20.10.2011 року «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що суб'єкти господарювання не можуть бути позбавлені права на звернення до органу державної влади із заявою про видачу ліцензії та отримати її належний розгляд через незабезпечення державою впровадження певних процедур для реалізації закріпленого законом права на отримання ліцензії. А відповідач у зв'язку з неприйняттям Кабінетом Міністрів України нових ліцензійних умов та не встановлення розміру плати за ліцензії не повинен мати можливості уникати виконання своїх обов'язків. Отже, відсутність ліцензійних умов, затверджених Кабінетом Міністрів України на виконання нового Закону № 222, та не встановлення розміру плати за ліцензії не звільняє відповідача від обов'язку, встановленого Конституцією України, діяти лише у встановленому законом порядку та здійснити належний розгляд заяви позивача про видачу ліцензії. Стосовно доводів касаційної скарги відповідача відносно того, що позивач не відповідає вимогам, визначеним Законом України «Про державні лотереї в Україні», які встановлені для операторів державних лотерей, зокрема, позивач не має досвіду випуску та проведення державних лотерей на лотерейному ринку України не менше 10 років, колегія суддів зазначає, що на вказану підставу відповідач не посилався у спірних правовідносинах, у зв'язку із чим, перевірка судом цих тверджень була б передчасною. Крім того, вказані обставини не можуть звільняти відповідача від обов'язку, про який вже зазначала колегія суддів, а саме розглянути заяву позивача та прийняти за результатом такого розгляду одне з передбачених законом рішень. Щодо позовних вимог щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також видати ТОВ ліцензію на випуск та проведення лотерей колегія суддів зазначає таке. На думку колегії суддів, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, виходив з помилкових мотивів. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість втручання в дискреційні повноваження відповідача, а отже, не знайшов правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Мінфіну прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії, а також видати ТОВ ліцензію, оскільки це є виключною компетенцією відповідача. У касаційній скарзі Мінфін також зазначає, що його повноваження приймати рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії є його виключним правом, яке належить до дискреційних повноважень. Колегія суддів вважає висновок суду апеляційної інстанції, як і доводи касаційної скарги Мінфіну, помилковими. Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису. Стосовно дискреційних повноважень, колегія суддів, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про видачу ліцензії. Підставою для залишення заяви без розгляду, або для відмови у видачі ліцензії можуть бути лише визначені Законом № 222 обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про надання ліцензії, або ж рішення про відмову у її наданні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення суб'єкта господарювання із заявою про видачу ліцензії, з урахуванням фактичних обставин, існує лише один правомірний варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Отже, повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними, у зв'язку з чим рішення суду апеляційної інстанції необхідно змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки щодо наявності у Мінфіну дискреційних повноважень у спірних правовідносинах. Також, необхідно виключити висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для прийняття рішення про видачу ТОВ ліцензії, оскільки відповідач у спірних правовідносинах не приймав рішення про відмову у видачі ліцензії. Касаційна скарга позивача у відповідній частині вимог є обґрунтованою. Також, повноваження Мінфіну у спірних правовідносинах не можна віднести й до виключних, як це зазначено у рішенні суду апеляційної інстанції та у касаційній скарзі Мінфіну. Відповідач вважає свої повноваження приймати рішення про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду, відмови у видачі ліцензії чи про видачу ліцензії виключними, з огляду на те, що такі повноваження надані Законом № 222 лише органу ліцензування. Проте, у вказаному законі, як і в законодавстві загалом, не вказано про «виключність» повноважень Мінфіну щодо прийняття рішення щодо надання ліцензії. До того ж, виключність повноважень, з огляду на положення статей 55, 124 Конституції та статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, жодним чином не впливає на можливість оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності у порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів зазначає, що такий спосіб захисту, як зобов'язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно з частиною 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право особи на суд передбачає можливість отримати не лише формальний захист (визнання і підтвердження порушених прав), але й фактичний захист (тобто дійсне й ефективне поновлення порушених прав). Пунктом 2 частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії. Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Отже, аналіз наведених норм дає колегії суддів підстави для висновку, що кожному гарантується право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. При цьому, адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема, щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення, і це прямо вбачається з пункту 2 частини 4 статті 105 та пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства. У випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання прийняти рішення. Це цілком узгоджується з положеннями пункту 2 частини 4 статті 105, пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства. Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України, свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст постанови, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері. Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав. Це означає, що належним є такий спосіб захисту, який гарантує поновлення саме порушеного права. ТОВ звернулось до відповідача із заявою про видачу ліцензії на випуск та проведення лотерей, тобто з метою реалізації права на підприємницьку діяльність, що гарантовано Конституцією України. Порушеному праву позивача на підприємницьку діяльність, яка ліцензується, кореспондує обов'язок відповідача надати ТОВ відповідну ліцензію за умов, передбачених Законом № 222. Оскільки ефективним засобом захисту порушеного права у розумінні статті 13 Конвенції є забезпечення відновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, то судове рішення має містити зміну обсягу прав та забезпечення їх примусової реалізації, тому висновок суду першої інстанції про зобов'язання відповідача прийняти рішення про видачу ТОВ ліцензії є ефективним засобом захисту порушеного права. Таким чином, рішення суду апеляційної інстанції належить змінити шляхом виключення із її мотивувальної частини зазначених вище положень. У решті постанова апеляційного суду та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року, у частині, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року, є законними та обґрунтованими, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційних скарг відповідних висновків судів не спростовують. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу ТОВ належить задовольнити частково, а касаційну скаргу Мінфіну залишити без задоволення. Керуючись ст. 220, 221, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійні ігри" задовольнити частково. Касаційну скаргу Міністерства фінансів України залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року змінити шляхом виключення з її мотивувальної частини положень про наявність у міністерства фінансів України дискреційних повноважень при прийнятті рішення про видачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Благодійні ігри» ліцензії на випуск та проведення лотерей, а також при видачі Товариству з обмеженою відповідальністю «Благодійні ігри» ліцензії на випуск та проведення лотерей також щодо відсутності правових підстав для прийняття відповідачем рішення про видачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Благодійні ігри» ліцензії на випуск і проведення лотерей (абзац 7 та абзац 8 на сторінці 4 постанови Київського апеляційного адміністративного суду). В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року залишити в силі. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.04.2016 року, у частині, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016 року, залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62962021
  19. ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "30" листопада 2016 р. Справа № 809/1390/16 м. Івано-Франківськ Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі: Судді Лучко О.О. за участю секретаря Волочій Л.І. за участю сторін: представника позивача: ОСОБА_1 представника відповідача: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом: ОСОБА_3 до відповідача: Івано-Франківської митниці ДФС про визнання протиправними та скасування рішення про коригування митної вартості товарів №206000006/2016/000160/1від 05.09.2015 та картки відмови №206000006/2016/00181,- ВСТАНОВИВ: 17.10.2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з адміністративним позовом до Івано-Франківської митниці ДФС про визнання протиправними та скасування рішення про коригування митної вартості товарів №206000006/2016/000160/1від 05.09.2015 та картки відмови №206000006/2016/00181. Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, суду пояснив, що 29.08.2016 року представник позивача декларант ФОП ОСОБА_4 подав до Івано-Франківської митниці ДФС митного поста «Івано-Франківськ-центральний» електронну митну декларацію №206050001/2016/401897 для митного оформлення транспортного засобу, марки MERCEDES-BENZ C300, 2015 року виготовлення, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1. Зазначив, що до митної декларації було подано такі документи: акт про проведення огляду (переогляду) товарів, транспортних засобів, ручної поклажі та багажу від 25.08.2016 року №209090002/2016/01705, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 13.10.2015 року 75293746002; висновок про вартісні характеристики товару, підготовлений спеціалізованою експертною організацією №160827-1 від 27.08.2016 року; рахунок-фактуру (інвойс) №442345 від 29.07.2016 року; інформацію про позитивні результати здійснення радіологічного контролю товару; сертифікат про походження товару загальної форми PL/MF/AL 0230457 від 04.08.2016 року; копію митної декларації країни відправлення 16LTLR1000EK04DD85 від 29.07.2016 року; митну декларацію №206050001/2016/401897. Вказав, що відповідач 05.09.2016 року оформив картку відмови в митному оформленні (випуску) №206000006/2016/00181 та прийняв рішення №206000006/2016/000160/1 про коригування митної вартості транспортного засобу за резервним методом, в результаті чого митна вартість вказаного транспортного засобу визначена в розмірі 15023,0000 EUR. Зазначив, що підставами для прийняття вказаних рішень стало те, що митна вартість товару визначена за резервним методом у звязку з відсутністю в поданих декларантом документах всіх відомостей щодо ціни, яка була фактично сплачена, або підлягає сплаті за ці товари, та наданням додаткової цінової інформації про товар висновок експерта та у звязку з відсутністю інформації щодо угод на ідентичні та подібні (аналогічні) товари. Пояснив, що відповідач при застосуванні методів визначення митної вартості не вказав, які саме числові значення не підтверджували ціну купленого транспортного засобу. Також відповідач необґрунтовано вимагав документи купівлі-продажу транспортного засобу на аукціоні в США, хоча автомобіль було придбано у латвійської фірми та надано всі документи, що підтверджували ціну купівлі-продажу та подано декларації відправника. Крім того, зазначив, що відповідачем неправомірно не взято до уваги висновок про вартісні характеристики товару, підготовлений спеціалізованою експертною організацією №160827-1 від 27.08.2016 року, так як в ньому відповідно до ОСОБА_5 не зазначено про пошкодження автомобіля, оскільки саме свідоцтво про реєстрацію підтверджує, що автомобіль є пошкодженим, так як видається виключно на пошкоджені транспортні засоби. Відтак, вважає такі дії відповідача щодо зміни митної вартості товару порушенням Митного кодексу України. На підставі наведеного позов просив задовольнити. Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив з мотивів, викладених у письмовому запереченні, суду пояснив, що 29.08.2016 року декларант ФОП ОСОБА_4 подав до Івано-Франківської митниці ДФС електронну митну декларацію №206050001/2016/401897 на транспортний засіб марки MERCEDES-BENZ C300, 2015 року виготовлення, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1, який був придбаний гр.ОСОБА_3 у латвійської фірми згідно рахунку-фактури від 29.07.2016 року №442345. Зазначив, що посадова особа митного поста «Івано-Франківськ-Центральний» надіслала декларанту вимогу на виконання вимог ст.53 Митного кодексу України про надання інформації про транспортні витрати з Америки до європейського порту та цінової інформації, по якій транспортний засіб був проданий на аукціоні в Сполучених штатах у звязку з тим, що експертом-автотоварознавцем вартість транспортного засобу визначена на американському ринку. Так як експерт визначив вартість на американському ринку, то митний орган і вимагав надання документів купівлі-продажу транспортного засобу на аукціоні в США. Крім того, експерт визначив вартість авто на ринку США, а у вартість товару однозначно має входити вартість його доставки. Однак, 30.08.2016 року декларант відмовив у наданні додаткових документів. Так, після здійснення даних процедур митним постом надано запит на визначення митної вартості до відділу адміністрування митних платежів. Розглянувши запит, спеціалізованим підрозділом встановлено, що декларант подав митну декларацію №206050001/2016/401897 за резервним методом визначення митної вартості, використовуючи висновок експерта щодо вартості автомобіля. Відтак, декларант у даному випадку сам визнав сумнівність рахунку №442345, у якому зазначена вартість 2100 EUR, а за наданим висновком експерта вартість автомобіля становила 8204 EUR. У звязку із цим, митний орган не міг застосувати основний метод, бо сам декларант подав митну декларацію за резервним методом. Зазначив, що у разі наявності доказів недостовірності заявленої фактурної вартості товарів органи доходів і зборів визначають їх вартість самостійно, на підставі ціни на ідентичні або подібні (аналогічні) товари відповідно до вимог п.4 ст.368 Митного кодексу України. А тому посадовою особою і було взято митну декларацію 100290002/2016\0172 від 30.05.2016 року, як джерело інформації. Вказав, що Рішення про коригування митної вартості від 05.09.2016 року №206000006/2016/000160/1 було прийнято по подібному автомобілю, ввезеному з США та оформленому у митному відношенні за основним методом визначення митної вартості по рахунку-фактурі з додаванням транспортних витрат з США. Так як в даному випадку транспортні витрати з США не зазначені в поданих до оформлення документах, то митна вартість була скоригована і визначена в розмірі 15023,0000 EUR. за резервним методом, за яким і була подана митна декларація до митного оформлення. На підставі наведеного в задоволенні позову просив відмовити. Розглянувши позовну заяву, заперечення проти позову, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши подані докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що легковий автомобіль, марки MERCEDES-BENZ C300, бувший у використанні, 2015 року виготовлення, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1, загальна кількість місць для сидіння 5, призначений для перевезення пасажирів по дорогах загального користування, країна виробництва США, 20.06.2016 року був куплений на аукціоні в Сполучених штатах Америки за 2200 доларів, та в подальшому доставлений до Латвії і 29.07.2016 року придбаний позивачем за 2100,00 євро у Латвійської фірми UAB «AUTODEMAS», що підтверджується рахунком-фактурою (інвойсом) №442345 від 29.07.2016 року (а.с. 12, 14, 57). 29.08.2016 року представником позивача фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (декларантом) для здійснення митного оформлення вказаного транспортного засобу відповідачу подано в електронній формі митну декларацію №206050001/2016/401897 на ввезений транспортний засіб, в якій відповідно до графи 42 декларації «ціна товару» зазначено 2100 євро, а відповідно до графи 45 декларації «коригування» зазначено 235653,14 грн. (а.с. 73). Для підтвердження заявленої митної вартості товару вказаної митної декларації декларантом долучено: акт про проведення огляду (переогляду) товарів, транспортних засобів, ручної поклажі та багажу від 25.08.2016 року №209090002/2016/01705 (а.с. 15), свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 13.10.2015 року 75293746002 (а.с. 11, 55); висновок про вартісні характеристики товару, підготовлений спеціалізованою експертною організацією №160827-1 від 27.08.2016 року (а.с. 17-22); рахунок-фактуру (інвойс) №442345 від 29.07.2016 року (а.с.12, 57); інформацію про позитивні результати здійснення радіологічного контролю товару; сертифікат про походження товару загальної форми PL/MF/AL 0230457 від 04.08.2016 року; копію митної декларації країни відправлення 16LTLR1000EK04DD85 від 29.07.2016 року (а.с. 13). 29.08.2016 року посадовою особою митного поста «Івано-Франківськ-Центральний» сформовано електронне повідомлення декларанту про необхідність надання додаткових документів, а саме: інформації про транспортні витрати з Америки до європейського порту та цінову інформацію, по якій транспортний засіб був проданий на аукціоні в Сполучених штатах (а.с. 64). Однак, листом №24 від 29.08.2016 року декларантом ФОП ОСОБА_4 надано відповідь про неможливість надання вказаних документів, оскільки компанія UAB «AUTODEMAS», Клейпеда, Литва вважає зазначену інформацію конфіденційною (а.с. 63). 30.08.2016 року головним інспектором митного поста «Івано-Франківськ-Центральний» ОСОБА_6 направлено до відділу адміністрування митних платежів та митно-тарифного регулювання запит №206050001/2016/401897 про визначення митної вартості транспортного засобу, вказаного в митній декларації №206050001/2016/401897 від 29.08.2016 року (а.с. 68). Відтак, спеціалізованим підрозділом встановлено, що декларант подав зазначену митну декларацію за резервним методом, використовуючи висновок експерта щодо вартості автомобіля №160827-1 від 27.08.2016 року. Так, згідно експертного висновку №160827-1 від 27.08.2016 року, виготовленого за заявою позивача, вартість ввезеного на митну територію України транспортного засобу MERCEDES-BENZ C300 4 MATIC, 2015 року виготовлення, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 станом на момент проведення дослідження з врахуванням особливостей його стану, зазначених в акті митного огляду №209090002/2016/01705 від 25.08.2016 року, складає 234605,33 грн. (а.с. 17-22). 05.09.2016 року головним державним інспектором відділу адміністрування митних платежів та митно-тарифного регулювання Івано-Франківської митниці ДФС ОСОБА_2 прийнято рішення №206000006/2016/000160/1 про коригування митної вартості товарів, згідно якого митна вартість вищевказаного транспортного засобу визначена в розмірі 15023,00 євро (а.с. 67). На підставі зазначеного рішення про коригування митної вартості головним державним інспектором відділу адміністрування митних платежів та митно-тарифного регулювання Івано-Франківської митниці ДФС ОСОБА_2 прийнято картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №206000006/2016/00181 (а.с. 66). Згідно вказаної картки відмови та рішення про коригування митної вартості митна вартість товару визначена за резервним методом (стаття 64 Митного кодексу України). Як встановлено судом, при визначенні митної вартості товару перший метод не застосований у зв'язку з відсутністю у документах, зазначених в ч.2 ст.53 Митного кодексу України, всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена, або підлягає сплаті за ці товари та наданням додаткової цінової інформації про товар - висновок експерта та ненадання документів, які витребувалися згідно ст.53 Митного кодексу України продажної вартості на аукціоні в США, розрахунку транспортних витрат з США до європейського порту. 2-5 методи визначення митної вартості товарів (ст.59-63 Митного кодексу України) не застосовані у зв'язку з відсутністю інформації щодо угод на ідентичні та подібні (аналогічні) товари (ст.59, ст.60 Митного кодексу України) та даних, на підставі яких можливе визначення митної вартості згідно методів 4 і 5 (ст.62, ст.63 Митного кодексу України). При цьому митним органом використано інформацію: МД 100290002/2016/3330172 від 30.05.2016, акт про митний огляд. Висновок експерта не був прийнятий митницею відповідно до п.1 ч.5 ст.54 Митного кодексу України у зв'язку з тим, що згідно із ст.53 Митного кодексу України він не відповідає вимогам ОСОБА_5 товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої Міністерством юстиції України, Фонду державного майна України від 24.11.2003 року №142/5/2092. Не погоджуючись із вказаними рішеннями, позивач звернувся з даним позовом до суду. При вирішенні даного спору суд виходив з наступного нормативного регулювання спірних правовідносин. Засади державної митної справи, зокрема, процедури митного контролю та митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України, умови та порядок справляння митних платежів, визначаються Митним кодексом України №4495-VІ від 13.03.2012 року (далі Кодекс) та іншими законами України. Розділ ІІІ Кодексу регулює питання митної вартості товарів та методи її визначення. В ст.49 Кодексу встановлено, що митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Згідно із ч.1 ст.51 Кодексу митна вартість товарів, які переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього Кодексу. Відповідно до ч.2 ст.51 Кодексу митна вартість товарів, що ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, визначається відповідно до глави 9 цього Кодексу. Згідно із ч.1 ст.53 МК України, у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. У ч.2 цієї статті наведений перелік документів, які підтверджують митну вартість товарів, зокрема: 1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п'ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості; 2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності; 3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об'єктом купівлі-продажу); 4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; 5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару; 6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів; 7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню; 8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування. Судом встановлено, що представником позивача разом з митною декларацією №206050001/2016/401897 від 29.08.2016 року для митного оформлення автомобіля, марки MERCEDES-BENZ C300, бувший у використанні, 2015 року виготовлення, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1, подано: акт про проведення огляду (переогляду) товарів, транспортних засобів, ручної поклажі та багажу від 25.08.2016 року №209090002/2016/01705 (а.с. 15), свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 13.10.2015 року 75293746002 (а.с. 11, 55); висновок про вартісні характеристики товару, підготовлений спеціалізованою експертною організацією №160827-1 від 27.08.2016 року (а.с. 17-22); рахунок-фактуру (інвойс) №442345 від 29.07.2016 року (а.с.12, 57); інформацію про позитивні результати здійснення радіологічного контролю товару; сертифікат про походження товару загальної форми PL/MF/AL 0230457 від 04.08.2016 року; копію митної декларації країни відправлення 16LTLR1000EK04DD85 від 29.07.2016 року (а.с. 13). Згідно митної декларації №206050001/2016/401897 від 29.08.2016 року декларант в графі 42 декларації «ціна товару» зазначив 2100 євро, а в графі 45 декларації «коригування» зазначив 235653,14 грн. В ч.3 ст.53 МК України встановлено обов'язок декларанта або уповноваженої ним особи на письмову вимогу митного органу протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відповідно до ч.1 ст.54 МК України, контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється митним органом під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості. Отже, митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості у спосіб, визначений законом, зокрема, витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше. В даному випадку, при митному оформленні вищевказаного автомобіля відповідачем встановлено можливе заниження митної вартості товару, оскільки в документі, який підтверджує факт купівлі-продажу автомобіля відсутня інформація про те, що транспортний засіб на момент продажу мав аварійні пошкодження, тобто, документ (рахунок-фактура), який зазначено у п.2 ст.53 МК України як обов'язковий, не містив повної характеристики про стан автомобіля, який впливає на його вартість. В зв'язку з наведеними обставинами, 29.08.2016 року посадовою особою митного поста «Івано-Франківськ-Центральний» сформовано електронне повідомлення декларанту про необхідність надання додаткових документів інформації про транспортні витрати з Америки до європейського порту та цінову інформацію, по якій транспортний засіб був проданий на аукціоні в Сполучених штатах. Однак, листом №24 від 29.08.2016 року декларантом ФОП ОСОБА_4 надано відповідь про неможливість надання вказаних документів, оскільки компанія UAB «AUTODEMAS», Клейпеда, Литва вважає зазначену інформацію конфіденційною. Поряд з цим, в матеріалах адміністративної справи міститься експертний висновок №160827-1 від 27.08.2016 року, зроблений на замовлення позивача, згідно якого вартість вищевказаного автомобіля через наявні пошкодження визначена експертом в розмірі 234605,33 грн., що в свою чергу становило 8204 євро. Таким чином, на підставі даного висновку експерта позивач визначив в митній декларації митну вартість транспортного засобу. Представник відповідача в картці відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №206000006/2016/00169 зазначив, що вказаний висновок експерта №160827-1 від 27.08.2016 року не прийнятий до уваги відповідачем при визначенні митної вартості транспортного засобу, через його невідповідність вимогам ОСОБА_5 автотоварознавчого дослідження. В судовому засіданні представник відповідача пояснив суду, що даний висновок експерта не був взятий до уваги при визначенні митної вартості транспортного засобу з тієї підстави, що вказане експертне дослідження проведено експертом за відсутності в супровідних документах (документах на придбання КТЗ) даних про пошкодження транспортного засобу на момент перетину митного кордону України. Щодо наведених доводів представника відповідача, суд зазначає наступне. Контроль за правильністю визначення митної вартості транспортних засобів, вузлів та агрегатів при ввезенні їх на митну територію України та недопущення випадків заниження бази оподаткування і надходжень до Державного бюджету України здійснюється відповідно до наказу Державної митної служби України від 13.10.2006 року № 885. Так, в п.1.1 наведеного Наказу, встановлена вимога щодо постійного контролю органами митниці за правильністю визначення митної вартості транспортних засобів, вузлів та агрегатів з урахуванням принципів ОСОБА_5 товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24.11.03 року № 142/5/2092 (надалі - ОСОБА_5), за формулами, зазначеними в п. 7.35 ОСОБА_5. В свою чергу, в п.1.2 ОСОБА_5 встановлено механізм оцінки (визначення вартості) колісних транспортних засобів (далі - КТЗ), а також вимоги до оформлення результатів оцінки, оціночні процедури визначення вартості КТЗ. Методи оцінки, передбачені цією Методикою, можуть використовуватися для оцінки самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторів і комбайнів на колісних шасі, якщо вони не суперечать тим положенням, які регламентують оцінку цих видів транспорту. ОСОБА_5 є обов'язковими під час проведення автотоварознавчих експертиз та експертних досліджень судовими експертами науково-дослідних інститутів судових експертиз Міністерства юстиції України, експертами науково-дослідних експертно-криміналістичних центрів Міністерства внутрішніх справ України, експертами інших державних установ, суб'єктами господарювання, до компетенції яких входить проведення судових автотоварознавчих експертиз та експертних досліджень, а також всіма суб'єктами оціночної діяльності під час оцінки КТЗ у випадках, передбачених законодавством України або договорами між суб'єктами цивільно-правових відносин (пункт 1.3). Порядок визначення вартості транспортного засобу встановлено розділом VII ОСОБА_5. Так, згідно п.7.53 ОСОБА_5, вартість КТЗ та їх складових частин, що ввозяться на митну територію України, визначається за середніми цінами їх продажу в країні придбання або в провідних країнах-експортерах без врахування витрат на навантаження, вивантаження, перевантаження КТЗ (його складників), вартості транспортування; страхових сум; комісійних та брокерських винагород, інших витрат. Відповідно до п.7.53.9 ОСОБА_5, підставою для зниження вартості КТЗ унаслідок його аварійних пошкоджень або розукомплектування є обов'язкове підтвердження цього факту в супровідних документах на момент перетину митного кордону України (в декларації, документах на придбання КТЗ або в довідці поліції про дорожньо-транспортну пригоду під час переміщення КТЗ до митного кордону України) та в акті про проведення митного огляду. В даному випадку єдиним документом, який містить відомості про пошкодження транспортного засобу, є лише додатковий аркуш до акта про проведення митного огляду товарів № 209090002/2016/01705 (а.с. 15), свідоцтво на транспортний засіб (а.с. 11, 55) та експортна декларація від 29.07.2016 року (а.с. 13, 56). Однак, акт про проведення митного огляду не є товаросупровідним документом, оскільки складений вже митним органом України під час перетину митного кордону України. Окрім цього, вказаний акт лише підтверджує або спростовує зазначені в супровідних документах пошкодження або розукомплектування транспортного засобу на момент перетину митного кордону України, та є предметом оцінки лише в сукупності з супровідними документами, які вказують такі пошкодження або розукомплектування транспортного засобу на момент перетину митного кордону України. Таким чином, вказаний акт є недостатнім доказом для застосування понижуючих коефіцієнтів при визначенні вартості автомобіля, оскільки обов'язковою вимогою для цього, як зазначено у вищезазначеному п.7.53.9 ОСОБА_5, є також наявність відповідних записів про аварійні пошкодження в декларації, документах на придбання КТЗ або в довідці поліції про дорожньо-транспортну пригоду під час переміщення КТЗ до митного кордону України. В той же час в документі про придбання авто довідці-рахунку серії BLA №442345 не зазначено, що проданий автомобіль є пошкодженим (а.с. 57). Крім того, суд зазначає, що в даному документі продавцем автомобіля зазначена американська фірма «ОСОБА_7 Шіппінг». Поряд з цим, суд погоджується з доводами представника відповідача про невідповідність експертного висновку №160827-1 від 27.08.2016 року вимогам ОСОБА_5, яка відповідно до п.1.3 ОСОБА_5 є обов'язковою під час проведення автотоварознавчих досліджень. При цьому, обов'язковість врахування норм ОСОБА_5 під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості вживаних транспортних засобів передбачено також листом Державної фіскальної служби України від 18.08.2016 року № 28001/7/99-99-19-01-02-17 «Щодо митних процедур» (а.с. 50). Що стосується коригування відповідачем митної вартості транспортного засобу оформлення автомобіля, марки MERCEDES-BENZ C300, бувшого у використанні, 2015 року виготовлення, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1, то суд вказує на таке. Відповідно до ч.1 ст.54 МК України, контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості. Згідно із ч.5 ст.54 МК України, орган доходів і зборів з метою здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів має право: упевнюватися в достовірності або точності будь-якої заяви, документа чи розрахунку, поданих для цілей визначення митної вартості; у випадках, встановлених цим Кодексом, письмово запитувати від декларанта або уповноваженої ним особи встановлені статтею 53 цього Кодексу додаткові документи та відомості, якщо це необхідно для прийняття рішення про визнання заявленої митної вартості; у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснювати коригування заявленої митної вартості товарів; проводити в порядку, визначеному статтями 345-354 цього Кодексу, перевірки правильності визначення митної вартості товарів після їх випуску; звертатися до органів доходів і зборів інших країн із запитами щодо надання відомостей, необхідних для підтвердження достовірності заявленої митної вартості; застосовувати інші передбачені цим Кодексом форми митного контролю. У відповідності до листа Державної фіскальної служби України від 17.11.2014 року № 10738/7/99-99-26-01-02-17 «Щодо посилення контролю правильності визначення митної вартості окремих товарів» 30.08.2016 року головним інспектором митного поста «Івано-Франківськ-Центральний» ОСОБА_6 було направлено до відділу адміністрування митних платежів та митно-тарифного регулювання запит №206050001/2016/401897 про визначення митної вартості транспортного засобу, вказаного в митній декларації №206050001/2016/401897 від 29.08.2016 року (а.с. 68). У відповідь на даний запит 05.09.2016 року головним державним інспектором відділу адміністрування митних платежів та митно-тарифного регулювання Івано-Франківської митниці ДФС ОСОБА_2 прийнято рішення №206000006/2016/000160/1 про коригування митної вартості товарів, згідно якого митна вартість вищевказаного транспортного засобу визначена в розмірі 15023,00 євро (а.с. 67). В судовому засіданні представник відповідача пояснив суду, що при визначенні митної вартості товару перший метод не застосований, у зв'язку з відсутністю у документах, зазначених в ч.2 ст.53 Митного кодексу України всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена, або підлягає сплаті за ці товари та наданням додаткової цінової інформації про товар - висновок експерта та ненадання документів, які витребувалися згідно ст.53 Митного кодексу України продажної вартості на аукціоні в США, розрахунку транспортних витрат з США до європейського порту. 2-5 методи визначення митної вартості товарів (ст.59-63 Митного кодексу України) не застосовані, у зв'язку з відсутністю інформації щодо угод на ідентичні та подібні (аналогічні) товари (ст.59, ст.60 Митного кодексу України), та даних на підставі яких можливе визначення митної вартості згідно методів 4 і 5 (ст.62, ст.63 Митного кодексу України). Рішення про коригування митної вартості №206000006/2016/000160/1 від 05.09.2016 року головний державний інспектор Кіб'юк В.О. прийняв на основі МД 100290002/2016/3330172 від 30.05.2016 та акта про митний огляд. Відповідно до ч.2 ст.54 МК України, контроль правильності визначення митної вартості товарів за основним методом - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту (вартість операції), здійснюється органом доходів і зборів шляхом перевірки розрахунку, здійсненого декларантом, за відсутності застережень щодо застосування цього методу, визначених у частині першій статті 58 цього Кодексу. В ч.2 ст.58 МК України встановлено, що метод визначення митної вартості товарів за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються, не застосовується, якщо використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості не підтверджені документально або не визначені кількісно і достовірні та/або відсутня хоча б одна із складових митної вартості, яка є обов'язковою при її обчисленні. При цьому, розрахунки згідно із цією статтею робляться лише на основі об'єктивних даних, що підтверджуються документально та піддаються обчисленню (частина 9 статті 58 МК України). Як встановлено судом вище, перший метод визначення митної вартості транспортного засобу не був застосований, оскільки сам декларант визначив митну вартість автомобіля за резервним методом, використовуючи висновок експерта щодо вартості авто. В ч.3 ст.58 МК України передбачено, що у разі якщо митна вартість не може бути визначена за основним методом, застосовуються другорядні методи, зазначені у пункті 2 частини першої статті 57 цього Кодексу. Так, відповідно до п.2 ч. 1 ст. 57 МК України, передбачено такі другорядні методи визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну: за ціною договору щодо ідентичних товарів; за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; на основі віднімання вартості; на основі додавання вартості (обчислена вартість); резервний. При цьому, ч.3 ст.57 МК України передбачено, що кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу. У разі якщо неможливо застосувати жоден із зазначених методів, митна вартість визначається за резервним методом відповідно до вимог, встановлених ст.64 цьогоКодексу. В даному випадку митний орган правомірно застосував саме резервний метод. Відповідно до ч.1 ст.64 МК України, у разі якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом послідовного використання методів, зазначених у статтях 58-63 цього Кодексу, митна вартість оцінюваних товарів визначається з використанням способів, які не суперечать законам України і є сумісними з відповідними принципами і положеннями Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (GATT). Митна вартість, визначена згідно з положеннями цієї статті, повинна ґрунтуватися на раніше визнаних (визначених) органами доходів і зборів митних вартостях (ч.2 ст. 64 МК України). Відповідачем не було взято до уваги висновок експерта, оскільки експерт визначив вартість авто на американському ринку без урахування транспортних витрат з Америки до європейського порту, а у вартість товару однозначно має входити вартість його доставки. Відповідно до оскаржуваних рішень відповідачем за основу розрахунку митної вартості транспортного засобу взято МД №100290002/2016/330172 від 30.05.2016 року, додаткове джерело інформації інтернет-сайти copart, auto.am та акт про митний огляд. В ч.6 ст. 54 МК України встановлено, що орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, у разі, зокрема, невірно проведеного декларантом або уповноваженою ним особою розрахунку митної вартості; неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу, або відсутності у цих документах всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Порядок корегування митної вартості товарів регламентовано ст.55 МК України. Так, відповідно до ч.1 вказаної статті, рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів. У рішенні про коригування митної вартості товарів №206000006/2016/000160/1 від 05.09.2016 року митний орган навів достатнє обґрунтування причин, через які заявлену декларантом митну вартість не може бути визнано, вказано джерела інформації, що використовувалися відповідачем для визначення митної вартості, зазначено послідовність застосування методів визначення митної вартості та причини, через які не був застосований кожний з методів, що передує методу, обраному митним органом. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно із ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. Відповідно до ст.9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. За наведених підстав та вказаних правових норм, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити. Відповідно до ч.2 ст.94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. На підставі ст.124 Конституції України, керуючись ст.ст. 2, 8-14, 86, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ,- ПОСТАНОВИВ: В задоволенні позову відмовити. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку. Відповідно до статті 186 КАС України, апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Відповідно до ст.254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення встановлених строків подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Суддя: Лучко О.О. Постанова складена в повному обсязі 05.12.2016 року. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63223696
  20. Державна фіскальна служба України розглянула листи щодо використання факсимільного відтворення підпису посадової особи на організаційно-розпорядчих, фінансових, бухгалтерських документах і повідомляє таке. Згідно з абзацами першим та другим пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим пункту 44.1 статті 44 Кодексу. Статтею 1 розділу І Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996) визначено, що первинний документ – документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов’язкові реквізити, зокрема особистий підпис, аналог власноручного підпису або підпис, прирівняний до власноручного підпису відповідно до Закону України від 23 травня 2003 року № 852-IV «Про електронний цифровий підпис», або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (пункт 2 статті 9 Закону № 996). Відповідно до підпункту 2.5 глави 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства. Приписами частини третьої статті 207 Цивільного кодексу України (далі – Цивільний кодекс) передбачено, що використання при здійсненні операцій факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою угодою сторін, в якій повинні міститися зразки відповідного аналога їх власноручних підписів. При цьому слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 1 Цивільного кодексу цивільне законодавство не застосовується до податкових відносин. Водночас, згідно з пунктом 12 розділу 7 Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 № 1000/5 (далі – Правила № 1000/5), факсимільне відтворення підпису посадової особи на організаційно-розпорядчих, фінансових, бухгалтерських документах за допомогою механічного або іншого копіювання не допускається. Вимоги Правил № 1000/5 щодо роботи з первинно-обліковою, банківською, фінансовою, звітно-статистичною, науково-технічною та іншою спеціальною документацією поширюються лише в частині загальних принципів роботи з документами, а також з підготовки документів до передавання на архівне зберігання (пункт 4 розділу 1 Правил № 1000/5). Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 № 758-0-2-08-19 щодо практики застосування норм права у випадку колізії при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом, перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Таким чином, використання факсимільного відтворення підпису при оформленні первинних документів за письмовою угодою сторін, в якій містяться зразки відповідного аналога їх власноручних підписів, не порушує законодавства України, крім випадків застосування первинних документів типових і спеціалізованих форм, якими не передбачено використання факсимільного відтворення підпису. Відповідно до пункту 52.5 статті 52 Кодексу контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень. Питання щодо факсимільного відтворення підпису посадової особи на організаційно-розпорядчих, фінансових, та інших бухгалтерських документах, не пов’язаних з обчисленням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань не відноситься до компетенції органів ДФС. З повагою Перший заступник Голови С.В. Білан http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-fizichnih-osib/68000.html