Search the Community

Showing results for tags 'нарушение конвенции'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 86 results

  1. Посібник з прав людини для інтернет-користувачів та пояснювальний меморандум, які опубліковано в рамках спільної програми Ради Європи та Європейського Союзу «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні». У виданні йдеться про права людини в мережі й про можливі дії в разі їх порушення. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Posibnuk z prav ludjnj for web.pdf Posibnuk z prav ludjnj for web.pdf
  2. Посібник «Порушення прав людини онлайн», підготовлен міжнародною неприбутковою асоціацією «Європейські цифрові права» (EDRi) та опублікован у рамках спільної програми Ради Європи та Європейського Союзу «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні». Дослідження «Порушення прав людини онлайн» є практичним роз’ясненням Рекомен- дації CM/Rec(2014)6 Комітету міністрів державам-членам щодо «Посібника з прав лю- дини для інтернет користувачів» та Пояснювального меморандуму CM(2014)31. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Порушення прав людини онлайн. pdf.pdf Порушення прав людини онлайн.pdf
  3. Посібник «Свобода вираження поглядів та Інтернет» Вольфганга Бенедека та Маттіаса Кеттемана. Вихід цієї публікації та переклад її українською мовою здійснено в рамках спільної програми Європейського Союзу та Ради Європи «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Свобода вираження поглядів та інтернет.pdf Свобода_вираження_поглядів_та_інтернет.pdf
  4. Довідник із застосування статті 6 Європейської Конвенції з прав людини – Право на справедливий суд (кримінально-процесуальний аспект). Цей переклад опубліковано за домовленістю з Радою Європи і Європейським судом з прав людини в рамках проекту Ради Європи «Подальша підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні», за фінансової підтримки Уряду Данії. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Довідник із застосування ст. 6 ЄКПЛ.pdf Довідник із застосування ст. 6 ЄКПЛ.pdf
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Вус С.М., суддів: Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою адвоката Галушка С.І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року, у с т а н о в и л а: вироком Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 27 лютого 2015 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, засуджено за частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі – КК) на шість років позбавлення волі з позбавленням права постійно чи тимчасово здійснювати функції представників влади, а також обіймати постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях державної форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконувати такі обов’язки за спеціальним повноваженням на строк три роки з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, та зі спеціальною конфіскацією. На підставі статті 54 КК ОСОБА_1 позбавлено 9 рангу державного службовця. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 11 травня 2016 року апеляційні скарги прокурора та адвоката в інтересах засудженого залишено без задоволення, а вирок щодо ОСОБА_1 змінено в частині зарахування строку попереднього ув’язнення у строк відбування покарання та взято засудженого під варту в залі суду. В решті вказаний вирок залишено без зміни. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року вищенаведені судові рішення залишено без зміни. ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, будучи з 24 травня 2013 року начальником Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області, тобто будучи державним службовцем 9 рангу, працівником правоохоронного органу, службовою особою, яка обіймає відповідальне становище, вчинив одержання неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає вигоду, дії з використанням влади та службового становища, поєднане з вимаганням неправомірної вигоди у сумі 50 000 грн. А саме, 9 вересня 2014 року до приміщення Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області був викликаний директор агрофірми ТОВ «Воля» ОСОБА_2, якому через деякий час стало відомо, що на очолюваній ній фірмі проводитиметься перевірка, ініційована Головним управлінням Міндоходів у Кіровоградській області під назвою «Урожай 2014». 13 вересня 2014 року, приблизно об 11 год. 45 хв., на мобільний телефон ОСОБА_2 зателефонував начальник Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області ОСОБА_1 та запропонував зустрітися з приводу обговорення питання проведення перевірки, на що ОСОБА_2 погодився, домовившись про зустріч із ним у приміщенні агрофірми ТОВ «Воля» на АДРЕСА_1. Приїхавши на визначене місце, ОСОБА_1 повідомив ОСОБА_2, що агрофірма ТОВ «Воля» підпадає під проведення перевірки під назвою «Урожай 2014» та йому як керівнику ОДПІ поставлено завдання перевірити 20 підприємств Гайворонського району, в ході чого виявити порушення з подальшим накладенням штрафу в розмірі не менше 300 000 грн. Також ОСОБА_1 зазначив, що він у минулому вже неодноразово проводив аналогічні перевірки та для нього не буде складно виявити на агрофірмі ТОВ «Воля» порушення на вказану суму, однак він, як начальник Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області, може вирішити це питання і виключити агрофірму ТОВ «Воля» із об’єктів, які підпадають під перевірку, за що ОСОБА_2 необхідно сплатити ОСОБА_1 неправомірну вигоду в розмірі 50 000 грн. Також ОСОБА_1 попередив, що у разі відмови ОСОБА_2 на агрофірмі ТОВ «Воля» буде проведена перевірка зі всіма негативними наслідками, а саме: виявленням порушень та накладенням штрафу на суму не менше 300 000 грн. За таких обставин ОСОБА_2 змушений був погодитися на пропозицію ОСОБА_1. Реалізуючи свій план щодо одержання шляхом вимагання неправомірної вигоди, 15 вересня 2014 року, приблизно о 18 год. 50 хв., ОСОБА_1 за попередньою домовленістю зустрівся із ОСОБА_2 у службовому кабінеті останнього на території агрофірми ТОВ «Воля», де шляхом вимагання одержав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5000 грн як частину неправомірної вигоди за вирішення ним питання щодо виключення агрофірми ТОВ «Воля» із об’єктів, які підпадають під перевірку під назвою «Урожай 2014», одночасно домовившись про те, що решту грошових коштів у сумі 45 000 грн ОСОБА_2 передасть під час наступної зустрічі – 17 вересня 2014 року, після їх надходження на рахунок його фірми. Під час наступної зустрічі, про яку домовились попередньо, 17 вересня 2014 року, приблизно об 11 год. 12 хв., у службовому кабінеті агрофірми ТОВ «Воля» ОСОБА_1 шляхом вимагання одержав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 45 000 грн, а далі о 12 год. 08 хв. цього ж дня ОСОБА_1 був викритий працівниками УБОЗ УМВС України в Кіровоградській області і в ході проведення огляду місця події в лісосмузі, що на відстані 3х км від АДРЕСА_2, у кукурудзяному полі виявлено картонну коробку з 45 000 грн. У заяві до Верховного Суду України йдеться про наявність визначених у пунктах 2 і 3 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) підстав для перегляду ухвали касаційного суду, про скасування якої порушується питання, та про направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Зокрема, адвокат Галушко С.І. посилається на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм, передбачених статтями 86, 290 КПК, яке полягає у тому, що касаційний суд безпідставно, на його думку, погодився із визнанням апеляційним судом допустимими доказами відповідних дозволів на проведення негласних слідчих розшукових дій, які, за клопотанням прокурора, долучені в ході апеляційного провадження, тоді як про їх існування було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та не були відкриті стороні захисту. З огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК, за твердженням адвоката, долучення прокурором в апеляційному суді постанови про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року свідчить про недопустимість тих даних, які в них містяться, оскільки їх отримання суперечить порядку, передбаченому законом. На обґрунтування іншої, аніж в оскаржуваній ухвалі касаційного суду, правової позиції щодо застосування вказаних норм права до заяви долучено копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6 про залишення без зміни ухвали суду апеляційної інстанції та виправдувального вироку місцевого суду, якими констатовано недоведеність винуватості ОСОБА_6 у зв’язку із використанням у кримінальному провадженні недопустимих доказів та неможливістю долучення під час апеляційного розгляду тих із них, що були відомі на час проведення досудового розслідування, проте були відсутні у матеріалах справи та не відкривалися сторонам. На підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновку з цього питання, викладеному у постанові Верховного Суду України, надано копію його рішення від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, в якому визначено, що невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими доказами. Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який вважав, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на здійснення перегляду оскаржуваної ухвали касаційного суду лише з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 445 КПК, оскільки з питання застосування норм, передбачених статтями 86, 290 КПК, Верховним Судом України вже висловлено правову позицію у постанові від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговоривши зазначені в ній доводи, урахувавши висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) дійшла висновку про таке. 1. Справу про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_1 допущено до провадження Суду за заявою адвоката, який посилається на положення пунктів 2 і 3 статті 445 КПК. У постанові від 13 жовтня 2016 року в справі № 5-166кс(15)16 Суд сформулював позицію щодо перегляду судових рішень за заявами, поданими одночасно з підстав неоднакового правозастосування та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Суду. Відповідно до зазначеної позиції, виходячи з принципу верховенства права, складовими якого є, у тому числі, правова визначеність і стабільність судової практики, за наявності висновку Суду з питання застосування певної норми права, перегляд слід здійснювати лише на підставі невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції указаному висновку, викладеному в постанові Суду, тобто з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 445 КПК. За таких обставин Суд здійснюватиме перегляд оскаржуваного судового рішення у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 з підстави його невідповідності висновку, викладеному в постанові Суду від 16 березня 2017 року № 5-364кс16. 2. У згаданій постанові Суду сформульовано правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої частиною дванадцятою статті 290 КПК. І він зводиться до такого. Невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. Водночас відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів. При цьому Суд зауважив, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який, згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування. Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обов’язку щодо відкриття матеріалів. Вона полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їхню доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. 3. На думку адвоката, вищевикладений висновок щодо визнання недопустимими доказами даних, що містяться у наданих в ході апеляційного провадження матеріалах, проігноровано при постановленні ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо ОСОБА_1. А саме, адвокат наполягає, що дані, які містяться у постановах про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами, оскільки про їх існування було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. 4. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що на момент відкриття слідчим матеріалів досудового розслідування – 18 листопада 2014 року (т. 3, а.с. 58 – 59) стороні захисту постанова про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року не надавалася. Зазначених процесуальних документів не містилося й серед тих матеріалів провадження, які досліджував суд першої інстанції в умовах гласного, публічного і змагального судового розгляду. Водночас дані протоколів, в яких зафіксовано результати проведення відповідних негласних слідчих (розшукових) дій, покладено в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1. Оскаржуючи до апеляційної інстанції цей вирок, адвокат Галушко С.І., серед інших доводів, ставив під сумнів допустимість даних протоколів зазначених негласних слідчих (розшукових) дій з огляду на відсутність інформації про отримання відповідних дозволів на їх проведення. Для спростування цього в судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор надав та клопотав про долучення до матеріалів провадження постанов про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року, з якими і ОСОБА_1, і адвокат Галушко С.І. зразу були ознайомлені. За таких обставин в суді апеляційної інстанції з дотриманням вимог гласності, публічності, змагальності та безпосередності дослідження доказів до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора було долучено дозволи на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, у зв’язку із чим апеляційний суд зробив висновок про допустимість таких доказів. Відповідно до частини третьої статті 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Натомість судом першої інстанції не досліджувалися документи, які були надані прокурором в суді апеляційної інстанції, хоча вони фактично були у розпорядженні сторони обвинувачення на момент звернення до суду з обвинувальним актом й не були відкриті стороні захисту. 5. Вкотре Суд звертає увагу на те, що недослідження судом першої інстанції процесуальних документів, які стали правовою підставою проведення негласних слідчих (розшукових) дій, впливає на справедливість судового розгляду в цілому, оскільки відсутність дослідження цих матеріалів викликає сумніви щодо можливості здійснення судом належної оцінки законності проведення таких дій, а також достовірності та допустимості їх результатів як доказів. У такому разі недослідження зазначених матеріалів призводить до оперування судом доказами, допустимість яких є імовірною, що в контексті презумпції невинуватості є неприпустимим для обґрунтування рішення про винуватість особи та свідчить про порушення права особи на справедливий суд. Крім того, дані постанови прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії або відповідної ухвали слідчого судді встановлюють обставини процесуального характеру, що мають значення при оцінці допустимості використання отриманих у результаті негласних слідчих (розшукових) дій фактичних даних як доказів у кримінальному провадженні. Такі відомості підтверджують законність (або свідчать про незаконність) проведення тієї чи іншої негласної слідчої (розшукової) дії, і відповідно, мають оцінюватися судом за участю сторін кримінального провадження у сукупності із протоколами негласних слідчих (розшукових) дій. Так, відкриття в умовах публічного і гласного апеляційного судового розгляду окремих матеріалів кримінального провадження, які існували на момент звернення до суду з обвинувальним актом, але не були відкриті стороні захисту, не означає їх автоматичну допустимість, оскільки за КПК критерієм допустимості доказів є не лише законність їх отримання, а і попереднє відкриття матеріалів іншій стороні до їх безпосереднього дослідження у суді. 6. В контексті забезпечення права на справедливий суд доречно нагадати й акцент Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) на необхідності чіткого дотримання положень з питань допустимості доказів. І хоча Європейський суд у своїх рішеннях наголошує, що допустимість доказів є справою національних судів й він не має загальної компетенції вирішувати, чи припустилися національні суди помилок у застосуванні законодавства або оцінці фактів, він все ж покликаний перевіряти справедливість провадження («Дактарас проти Литви» від 24 листопада 2000 року). Система справедливого судочинства має інтегруючий характер стосовно інших конвенційних прав і гарантій та слугує своєрідним підґрунтям для існування ще принаймні кількох принципів – презумпції невинуватості, змагальності та принципу процесуальної рівності сторін. Їх доказовий аспект з питань якості доказів, насамперед, стосується питання про те, чи була особа засуджена «відповідно до закону», з огляду на що у практиці Європейського суду сформульовані окремі положення щодо допустимості доказів у судовому провадженні. Так, на необхідності надання доступу стороні захисту до матеріалів, які стосуються негласних слідчих (розшукових) дій, як гарантії справедливого судового розгляду, йдеться у рішенні Європейського суду «Едвардс і Льюіс проти Сполученого Королівства» від 27 жовтня 2004 року, в якому зазначено, що, відповідно до вимоги справедливості, передбаченої статтею 6 Конвенції, прокуратура мала ознайомити захист з усіма доказами у справі як на користь, так і проти обвинуваченого, і те, що у вказаній справі цього не було зроблено, призвело до недоліків судового розгляду. Також, відповідно до принципу рівності сторін, сторона обвинувачення не вправі приховувати, не надавати обвинуваченому матеріали, що перебувають у неї або доступні їй, які можуть допомогти обвинуваченому звільнитися від кримінальної відповідальності чи отримати менш суворий вирок. Це право (і, відповідно, обов’язок держави) було підтверджено у справі «Джасперс проти Сполученого Королівства» від 16 лютого 2000 року. Таке правило стосується й матеріалів, які можуть викликати сумнів щодо доказів, наданих обвинувачем. 7. Повертаючись до розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1, Суд констатує, що зіставлення правового висновку про застосування вказаних норм в оскаржуваному рішенні касаційного суду виявило розбіжності із висновком, сформульованим найвищою судовою інстанцією у постанові Суду від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, оскільки за обставин, коли сторона захисту не була ознайомлена із постановою про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, постановою про проведення контролю за вчиненням злочину, ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року в порядку статті 290 КПК, мало місце порушення права на захист ОСОБА_1. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: заяву адвоката Галушка С.І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий : С.М. Вус Судді: Г.В. Канигіна Б.М. Пошва Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров М.Є. Короткевич Постанова від 12 жовтня 2017 року № 5-237 кс (15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EFEFE6974C1169B0C22581C4002F1008
  6. Європейський суд визнав порушення статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини у справі «Aviakompaniya A.T.I., ZAT v. Ukraine». Обставини, які призвели до порушення, не нові. За аналогічними обставинами Європейський суд вже визнавав порушення Україною своїх зобов’язань за Конвенцією у справі Sokurenko and Strygun v. Ukraine (nos. 29458/04 and 29465/04), Bazalt Impeks TOV v. Ukraine (no. 39051/07, 1 December 2011), Veritas v. Ukraine (no. 39157/02, 13 November 2008). У всіх цих справах Європейський суд визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції в зв'язку з тим, що Верховний Суд України, постановивши рішення у справі заявника, вийшов за межі своїх повноважень, які встановлено в Господарському процесуальному кодексі. Такий вихід за межі повноважень Європейський суд оцінив як «суд невстановлений законом». Європейський суд у наступній справі з аналогічними обставинами зауважив, що «всупереч ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Верховний Суд України проігнорував висновки Європейського суду, викладені у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України", яке на час провадження у справі заявника вже було перекладено українською мовою і надруковано в офіційному юридичному виданні» (п. 24). «Суд зауважує, що обґрунтування Верховного Суду України становило не просто інше розуміння правового документу. Суд вважає, що обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі «Бочан проти України» (Bochan v. Ukraine) призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі (див. пункти 51-53). У зв’язку з цим слід зазначити, що у своєму рішенні 2007 року Суд встановив, що, зважаючи на обставини, за яких Верховний Суд України передавав справу заявниці до нижчестоящих судів, сумніви заявниці щодо безсторонності суддів, які розглядали справу, включаючи суддів Верховного Суду України, були об’єктивно обґрунтованими.». У окремій думці до цього рішення судді Юдківська та Лемменс зазначили: «У зв’язку з цим ми повторюємо, що положення Конвенції слід тлумачити як такі, що гарантують права, що є практичними та ефективними. Принципове наголошення на незмінності ухвалених на національному рівні рішень, визнаних Судом такими, що порушують положення Конвенції, може значною мірою означати позбавлення рішень Суду їхнього реального впливу, таким чином перетворюючи страсбурзький засіб юридичного захисту на ілюзорний.». http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-173493 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5858129-7467984 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5863744-7477288 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-177708 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"fulltext":["Aviakompaniya A.T.I.,\"CASE OF AVIAKOMPANIYA A.T.I., ZAT v. UKRAINE\""],"itemid":["001-173493"]} CASE OF AVIAKOMPANIYA A.T.I., ZAT v. UKRAINE.pdf CASE OF AVIAKOMPANIYA A.T.I., ZAT v. UKRAINE.docx
  7. Переклад зроблений Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Дозвіл опублікувати цей переклад надано виключно з метою його включення в базу даних Суду HUDOC. Даний переклад не має для суду обов'язкової сили. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/FS_Armed_conflicts_UKR.pdf Збройні конфлікти_FS_Armed_conflicts_UKR.pdf
  8. Інформаційно-методичний збірник рішень Європейського суду з прав людини, щодо яких до Національної школи суддів України надходили звернення Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2015-2016 роках http://www.nsj.gov.ua/files/14867275671486653361.pdf Інформаційно-методичний збірник рішень Європейського суду з прав людини у 2015-2016 роках.pdf
  9. Застосування Європейської конвенції з прав людини при розгляді в судах господарських справ. Зміст Передмова ........................ 5 1. Європейська конвенція з прав людини, принципи її застосування та засади діяльності Європейського суду з прав людини 1.1. Європейська конвенція з прав людини, її історія та значимість .................. 6 1.2. Європейська конвенція з прав людини та українське законодавство ................. 8 1.3. Процедура Європейського суду з прав людини .......... 13 1.3.1. Вступ....................... 13 1.3.2. Подання заяви до Суду ................. .13 1.3.3. Рішення про прийнятність ................ 14 1.3.4. Розгляд заяв по суті .................. 17 1.3.5. Постановлення рішення по суті заяви ............ 18 1.3.6. Значення рішень Суду для України ............. 18 2. Стаття 6 Європейської конвенції з прав людини 2.1. Загальні зауваження ................... 24 2.2. Визначення цивільних прав і обов язків ............ 24 2.3. Справедливий судовий розгляд ............... 28 2.3.1. Вступ....................... 28 2.3.2. Рівність сторін .................... 29 2.3.3. Право на змагальність провадження ............. 33 2.3.4. Право бути присутнім на слуханні та ефективно брати участь у ньому .............. 36 2.3.5. Право на належне дослідження справи судом ......... 36 2.3.6. Вмотивоване рішення .................. 38 2.3.7. Правова певність ................... 42 2.3.8. Право на доступ до суду ................ 47 2.4. Публічне слухання ................... 48 2.5. Судовий розгляд впродовж розумного строку .......... 53 2.5.1. Загальний огляд ................... 53 2.5.2 Фактична тривалість провадження ............. 54 2.5.3. Розумні строки провадження............... 54 2.5.4. Незалежність суду ................... 58 2.5.5. Безсторонність суду .................. 59 2.6. Розгляд визначеного в Конвенції поняття "суд, встановлений законом" .................. 65 4 2.6.1. Вступ....................... 65 2.6.2. Суд ........................ 66 2.6.3. Суд, встановлений законом ................ 68 2.7. Вплив ЄКПЛ на справи за комерційними позовами ........ 71 3. Стаття 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини 3.1. Загальний огляд .................... 72 3.2. Перша норма право мирно володіти майном .......... 74 3.2.1. Юридичні та фізичні особи ................ 74 3.2.2. Мирне володіння майном ................ 79 3.2.3. Майно ....................... 80 3.3. Друга норма (друге речення першого пункту статті 1 Протоколу 1) позбавлення власності ............ 93 3.3.1. Позбавлення власності ................. 93 3.3.2. Суспільний інтерес .................. 94 3.3.3. Позбавлення власності на основі національного законодавства .... 95 3.3.4. Загальні принципи міжнародного права ........... 96 3.3.5. Пропорційність заходу ................. 98 3.3.6. Компенсація..................... 98 3.4. Третя норма (другий пункт статті 1 Протоколу 1) контроль за користуванням майном ............. 100 3.4.1. Вступ....................... 100 3.4.2. Заходи з контролю за користуванням майном ......... 101 3.4.3. Відповідно до загальних інтересів ............. 105 3.5. Вплив ЄКПЛ на справи за комерційними позовами ........ 107 Додатки Додаток І. Перелік рішень Європейського суду з прав людини, на які зроблені посилання в цьому виданні ........... 108 Додаток ІІ. Бібліографія .................. 113 Додаток ІІІ. Посилання на ВЕБ-ресурси ............. 115 Додаток IV. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколів № № 11, 14) та Протоколи №№ 1, 4, 6, 7, 12, 13 .... 116 Додаток V. Рішення Європейського суду з прав людини у справі"Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (Case of James and others v. the United Kingdom) від 21 лютого 1986 року ................. 149 Додаток VI. Постанова господарського суду Автономної Республіки Крим від 10 липня 2008 року у справі № 2-31/6201-2008А ............... 195 Додаток VII. Ухвала господарського суду Донецької області від 5 січня 2011 року у справі № 8/159пн ........... 201 http://nsj.gov.ua/files/1384158469Заст_Європ_конвен .pdf Застосування Європейської конвенції з прав людини при розгляді в судах господарських справ.pdf
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору. Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти. Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1. У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них. Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04). У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13). Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення). За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення). Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17 Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-577цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07169465CCA63572C22581B1003B569B
  11. ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого суддів: Прокопенка О.Б., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача – ОСОБА_2, Вищої ради правосуддя – Белінської О.В., Президента України – Мишковець О.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, Вищої ради юстиції (на сьогодні – Вища рада правосуддя; далі – ВРЮ) про визнання незаконним та скасування рішення від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги» (далі – Рішення ВРЮ) та скасування Указу Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» [у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді (далі – Указ Президента України), в с т а н о в и в: У липні 2010 року ОСОБА_1 звернувся із адміністративним позовом до ВРЮ та Президента України про визнання незаконним і скасування Рішення ВРЮ та скасування Указу Президента України. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив про те, що ВРЮ прийняла Рішення з порушенням процедури, встановленої Законом України «Про Вищу раду юстиції» та Регламентом Вищої ради юстиції, затвердженим рішенням ВРЮ від 4 жовтня 2010 року № 791/0/15-10, оскільки на засідання ВРЮ, що відбулося 7 червня 2010 року, його не запросили. Саме Рішення ВРЮ вважає необґрунтованим, упередженим та таким, що прийнято без урахування усіх обставин справи. Посилається на те, що Указ Президента України видано за відсутності матеріалів ВРЮ, в тому числі подання Президенту України від 7 червня 2010 року «Про звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 за порушення присяги», оскільки вказані документи станом на 18 червня 2010 року до Адміністрації Президента України не надходили. Суд установив, що ОСОБА_1 Указом Президента України від 22 серпня 2007 року був призначений на посаду судді окружного адміністративного суду міста Києва строком на 5 років, а 19 вересня 2007 року прийняв присягу судді. 10 червня 2010 року ВРЮ внесла подання № 39/0/12-10 «Про звільнення суддів з посад» і Указом Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 року «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги судді. Підставою для прийняття Рішення ВРЮ і внесення подання стали такі обставини. 2 лютого 2010 року Всеукраїнська громадська організація (далі – ВГО) «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» звернулися з позовом до Міністерства юстиції України (далі – Мін’юст), третя особа – Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, про визнання нечинним рішення Мін’юсту про скасування наказу про державну реєстрацію нормативно-правового акта та скасування наказу від 9 грудня 2009 року № 2403/5 (далі – наказ від 9 грудня 2009 року). 3 лютого 2010 року суддя ОСОБА_1, розглядаючи клопотання ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» про вжиття заходів забезпечення заявленого адміністративного позову, постановив ухвалу, якою зупинив дію наказу від 9 грудня 2009 року до вирішення справи по суті. ВРЮ, приймаючи Рішення, виходила з того, що, застосувавши зазначений вид забезпечення позову, суддя ОСОБА_1 фактично висловив свою думку стосовно обґрунтованості позовних вимог до розгляду справи по суті, діяв в інтересах позивача, ігноруючи вимоги чинного законодавства України та впроваджені обмеження у сфері здійснення грального бізнесу, фактично створив умови для існування грального бізнесу до вирішення справи по суті. За висновками ВРЮ вчинені суддею ОСОБА_1 дії при постановленні ухвали про забезпечення позову порочать звання судді, викликають сумнів у його об’єктивності, неупередженості, свідчать про несумлінне виконання суддею своїх службових обов’язків і є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги. Вищий адміністративний суд України постановою від 27 січня 2011 року позов задовольнив частково: визнав незаконними Рішення ВРЮ та Указ Президента України. Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування Рішення ВРЮ. Ухвалою від 1 лютого 2011 року цей суд виправив описку в постанові від 27 січня 2011 року, виклавши резулятивну частину в такій редакції: «Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати незаконним рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні іншої частини позовних вимог». У своєму рішенні суд зазначив, що на час прийняття ВРЮ Рішення не була перевірена законність постановленої ОСОБА_1 ухвали про забезпечення позову в установленому процесуальним законом порядку, а саме судом апеляційної інстанції. До того ж у цій справі 13 травня 2010 року вже була прийнята постанова, якою позовні вимоги ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» задоволені повністю з мотивів відсутності правової підстави для прийняття Мін’юстом наказу від 9 грудня 2009 року, який був предметом оскарження. Це судове рішення залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року. В ухвалі про забезпечення позову суддя ОСОБА_1 зазначив мотиви, на підставі яких дійшов висновку про очевидні ознаки протиправності оспорюваного нормативно-правового акта, і закони, якими керувався при винесенні рішення. До того ж, задовольняючи позовні вимоги, суд послався на ті ж самі мотиви та норми закону, що свідчить про протиправність наказу від 9 грудня 2009 року. Заходи забезпечення позову вжиті у спосіб та строки, передбачені законом. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що при розгляді справи не було встановлено фактів, які б свідчили про умисне порушення закону позивачем або його несумлінність, тому відсутні особливі обставини, з якими законодавство України пов’язує звільнення судді за порушення присяги, а отже, позовні вимоги в частині визнання незаконним Рішення підлягають задоволенню, у зв’язку з тим, що підстав для внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді не було. Крім того, суд зазначив, що оскільки до повноважень Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції не належить скасування актів Президента України і ВРЮ, то позовні вимоги щодо скасування Рішення ВРЮ та Указу Президента України задоволенню не підлягають. Не погодившись із рішенням Вищого адміністративного суду України щодо нього, у червні 2011 року ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі – Суд) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS № 005, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), – на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції – на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя. З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до Суду громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об’єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду. 19 січня 2017 року Суд ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 35336/11, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя. Суд також постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникам суми, зазначені у Додатку II, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зокрема, ОСОБА_1 присуджено відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 євро та відповідно до пункту 159 (а) рішення Суду одинадцятьом заявникам, серед яких і ОСОБА_1, – спільно суму у розмірі 11 000 євро відшкодування судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді. Рішення Суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1 просить постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог і в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 повністю, а саме: 1 скасувати Рішення ВРЮ; 2 визнати незаконним та скасувати Указ Президента України в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва; 3 поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року. У судовому засіданні представник позивача підтримав заяву про перегляд рішень Вищого адміністративного суду України, навів доводи на її обґрунтування. Представник Вищої ради правосуддя просила рішення Вищого адміністративного суду скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той же суд. Представник Президента України, вважаючи оскаржуване позивачем рішення Вищого адміністративного суду України законними та обґрунтованими, просила відмовити у задоволенні заяви про їх перегляд. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що беруть участь у справі, перевіривши викладені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд у своєму рішенні зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд зазначив, що у справі ОСОБА_1 подання ВРЮ щодо ухвалення остаточного рішення про звільнення заявників було внесено не до Верховної Ради України, а Президенту України. Оскільки частина процесу прийняття рішень була покладена на Президента України, що мав значні виконавчі повноваження, видається, що цей етап національного провадження не забезпечував основних гарантій судового процесу, передбачених статтею 6 Конвенції. Суд вважає, що ця відмінна особливість проміжного етапу комплексної національної процедури не впливає на загальний висновок стосовно того, що на національному рівні не було забезпечено принципів незалежності і неупередженості. Суд вважав, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються, та постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх заявників, а відтак і ОСОБА_1, у зв’язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості. Також у рішенні Суду йдеться про те, що у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону», а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв, що розглядаються, і Суд не вбачає причин відступати від них. Таким чином, як констатовано у рішенні Суду, було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. За абзацом дев’ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У рішенні Суд повідомив, що, беручи до уваги рішення Вищого адміністративного суду України у справі за позовом ОСОБА_1, в.о. Президента України 18 березня 2014 року скасував Указ Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1 19 березня 2014 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді судді (пункти 40, 41). У справі «Куликов та інші проти України» Суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв’язку із цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков» (пункт 208), щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру та відхиляє відповідне прохання. Стаття 17 Закону № 3477-IV встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і прийняти нове судове рішення чи змінити судове рішення. Відповідно до частини другої статті 11 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. В.о. Президента України О. Турчинов Указом від 18 березня 2014 року № 311/2014 у огляду на постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року (з урахуванням ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2011 року) скасував положення Указу Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1. За таких обставин, враховуючи висновки Суду, відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС постанова Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвала цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати; в цій частині ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити. Скасувати рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». Визнати незаконним Указ Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді. Поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок М.Є. Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців А.А. Ємець Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 21-882а17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711AB3833CE9002DC22581A700424763
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року, в с т а н о в и в: У вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (далі – Ленінський ВДВС Кіровоградського МУЮ), Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Позивач зазначав, що до 2 грудня 1997 року перебував у трудових відносинах з Кіровоградським військторгом № 72. На момент звільнення роботодавець не провів належні позивачу виплати при звільненні. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 11 вересня 1998 року стягнув з роботодавця на користь позивача 1 тис. 834 грн 92 коп. Однак рішення суду не виконане у зв’язку з недостатністю майна в боржника та мораторієм на примусове стягнення, який накладено згідно з наказом Міністерства юстиції України на виконання Указу Президента України від 23 травня 2001 року № 1-14/616 та Закону України від 29 листопада 2001 року № 2864-ІІІ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Посилаючись на те, що: органи державної виконавчої служби не вжили заходів щодо своєчасного виконання зазначеного рішення суду, чим порушили норми Закону України «Про виконавче провадження»; обласне управління юстиції та Міністерство юстиції України не здійснило контроль за діяльністю органів державної виконавчої служби, а відповідні фінансові органи – за дотриманням законодавства про оплату праці; тривале невиконання судового рішення зумовило вторгнення у психічну сферу особистості та завдало позивачу моральної шкоди, яка виразилась у переживаннях, витрачанні часу, розладі сну, стані апатії, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, – позивач просив стягнути з держави Україна в особі Державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Кіровограда, Міністерства юстиції України, обласного управління юстиції шляхом списання з рахунку Головного управління Державного казначейства України на свою користь 1 тис. 754 грн 18 коп. збитків, пов’язаних зі знеціненням від інфляції суми, що підлягає стягненню за рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 11 вересня 1998 року; 22 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, 500 грн витрат на правову допомогу. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу Верховного Суду України та частково рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України», у тому числі й за заявою ОСОБА_1, яким установлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, про наявність якого йому стало відомо 29 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. За змістом частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання такого рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, встановлено, що у вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 ЦПК України (у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). Таким чином, загальна тривалість цивільного провадження у цій справі була надмірною – 5 років, 7 місяців та 7 днів. Згідно з рішенням четвертої секції Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України» та додатками до нього ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини заяву про надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Цим рішенням оголошено прийнятними скарги заявників, у тому числі ОСОБА_1, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та постановлено, що заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень. Крім того, постановлено, що: a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені в додатку (зокрема, ОСОБА_1 – 500 євро); ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. З огляду на зміст рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року «Саєнко та інші проти України», у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Верховний Суд України вважає, що підстави для скасування судових рішень, про перегляд яких подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється самим порушенням, установленим у рішенні Європейського суду з прав людини; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_1, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі за його позовом та не усуне такого недоліку як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов’язок держави виплатити ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням Європейського Суду з прав людини порушення Конвенції. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Б.М. Пошва М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок В.Ф. Школяров Є.І. Ковтюк Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1012цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCCE4E34500BF578C22581A10045EA28
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного казначейства України, Прокуратури Миколаївської області, Управління внутрішніх справ МВС України в Миколаївській області, треті особи: Южноукраїнський міський відділ УМВС України в Миколаївській області, Прокуратура м. Южноукраїнська Миколаївської області, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року, в с т а н о в и в: У листопаді 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. Позивач зазначав, що 25 березня 2004 року прокурором м. Южноукраїнська Миколаївської області відносно нього було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 355, статтею 356 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а 29 квітня 2004 року Южноукраїнським міським відділом УМВС України в Миколаївській області – за частиною другою статті 189 цього Кодексу. З 30 березня по 1 квітня 2004 року позивача було затримано як підозрюваного у зазначеній кримінальній справі. Після затримання ОСОБА_1 на вимогу слідчого був вимушений передати ОСОБА_2, за заявою якого і було порушено кримінальну справу, 5 тис. доларів США, що було еквівалентно 25 тис. грн. Крім того, на підставі постанови слідчого на підприємстві, яке очолював ОСОБА_1, було проведено обшук та вилучено автомобіль марки «Опель», який йому передала громадянка ОСОБА_3 у рахунок погашення боргу в сумі 81 тис. 601 грн 68 коп. 20 березня 2004 року Южноукраїнський міський суд Миколаївської області постанови прокурора та слідчого про порушення кримінальної справи скасував. Посилаючись на те, що незаконним порушенням кримінальної справи йому було завдано майнової шкоди на суму 295 тис. 016 грн 4 коп., з яких 25 тис. грн – кошти, безпідставно сплачені ОСОБА_2, 81 тис. 601 грн 68 коп. – вартість безпідставно вилученого автомобіля, 23 тис. 868 грн 49 коп. упущеної вигоди, 13 тис. 545 грн 87 коп. інфляційних збитків та 1 тис. грн витрат на послуги адвоката. Одночасно позивач просив відшкодувати спричинену йому моральну шкоду, яку він оцінив у 150 тис. грн. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 5 травня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 8 тис. 585 грн майнової шкоди та 25 тис. грн моральної шкоди. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року рішення суду першої інстанції в частині відшкодування майнової шкоди в розмірі 8 тис. 585 грн скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові, стягнуто на користь позивача 1 тис. грн витрат на правову допомогу, а в частині задоволених вимог про відшкодування моральної шкоди змінено – зменшено суму до 5 тис. грн. Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області (який діяв як суд касаційної інстанції) від 26 листопада 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені рішення судів та направити справу на новий апеляційний розгляд з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» щодо несправедливості цивільного провадження. Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України». Це рішення набуло статусу остаточного. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У справі, яка переглядається, рішенням Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України» було встановлено порушення національними судами пункту 1 статті 6 Конвенції відносно ОСОБА_1 під час розгляду його справи апеляційним судом, а саме в контексті «справедливого суду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини у цьому рішенні констатував, що цивільне провадження за позовом ОСОБА_1 розглядалось у трьох інстанціях, при цьому суд апеляційної інстанції мав розглянути справу як щодо фактів, так і щодо права, а суд касаційної інстанції – щодо питань права. Отже, заявник мав бути забезпечений можливістю надати апеляційному суду усне пояснення щодо моральної шкоди, завданої його триманням під вартою в умовах страждань і тривоги. Необхідність заслухати його була обумовлена особистим характером події, що з ним сталася, а також потребою встановити суму відшкодування шкоди. У рішенні суд зауважив, що згідно із ЦПК України апеляційний суд повинен був повідомити заявника про судове засідання завчасно рекомендованим листом. Крім того, суд мав відкласти розгляд справи з огляду на відсутність заявника, а також на відсутність будь-яких доказів того, що він належним чином був сповіщений про судове засідання. Цього зроблено не було. Зазначений вище недолік апеляційного провадження міг виправити суд касаційної інстанції, оскільки з огляду на серйозність порушення, повинен був скасувати відповідне рішення та направити справу на новий розгляд. Хоч заявник звернув увагу суду касаційної інстанції на це питання у своїй сказі, її було відхилено без надання жодного обґрунтування (пункти 21, 67 та 68). У зв’язку із зазначеним суд констатував, що не було дотримано принципу рівності сторін, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували цю Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Європейського суду з прав людини передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, рішенням п’ятої секції Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України» оголошено заяву ОСОБА_1 прийнятною частково та встановлено порушення національними судами пункту 1 статті 6 Конвенції; постановлено, що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 900 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відповідно до частини третьої статті 3604 ЦПК України якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково та направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Ураховуючи викладене, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України та частиною третьою статті 3603 цього Кодексу, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Миколаївської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Л.І. Охрімчук М.І. Гриців Б.М. Пошва В.І. Гуменюк О.Б. Прокопенко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1074цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C71F938D2ACF0B48C22581A1004642FA
  14. УХВАЛА 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський завод «Полімерконтейнер» (далі – ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер») – Сиротенка С.Є. і Тимочка М.М., Державної фіскальної служби України – Корчинської М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп., в с т а н о в и в: У 2003 році ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало до Господарського суду Харківської області позов до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), про присвоєння товару – тканина поліпропіленова рукавна з поліпропіленових стрічок – коду УКТ ЗЕД 5407.20.1100, вважаючи, що даний товар повинен класифікуватися за кодом УКТ ЗЕД 5407.20.1900, та про стягнення зайво сплачених ввізного мита в сумі 35 684 грн 48 коп. та ПДВ в сумі 7 136 грн 90 коп., разом 42 821 грн 38 коп. Рішенням Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, позов задоволено. Крім того, 9 жовтня 2003 року Харківським апеляційним господарським судом винесено окрему ухвалу щодо порушення посадовими особами Східної регіональної митниці статті 124 Конституції України, статті 115 Господарського процесуального кодексу України, статті 11 Закону України «Про судоустрій України», які виразились у зневажанні судових рішень, якими вже неодноразово було встановлено, що спірний товар відноситься до коду УКТ ЗЕД 5407.20.1900, про що і зазначав позивач. Постановою Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, окрему ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та рішення Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2004 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 липня 2005 року, позов задоволено. Ухвалою Верховного Суду України від 8 вересня 2005 року відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами касаційної скарги Харківської митниці на постанову Вищого господарської суду України від 12 липня 2005 року. 22 червня 2005 року ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція про захист прав людини), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини з огляду на те, що органи митної служби неодноразово присвоювали невірний код імпортованому в Україну заявником товару, що призводило до значного збільшення ставки ввізного мита, незважаючи на наявність низки судових рішень щодо правильності коду товару. Відтак, Високий суд зазначив, що мало місце втручання у мирне володіння майном ТОВ «Полімерконтейнер». Рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) набуло статусу остаточного 24 лютого 2017 року. 15 травня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» у порядку статті 2391 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Одночасно до заяви про перегляд постанови суду касаційної інстанції заявником додано копію листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17 березня 2017 року № 1578/1/13195-0-30-16/12.0.1-17, отриманого заявником 20 квітня 2017 року, в якому повідомлено ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про ухвалення Європейським судом з прав людини 24 листопада 2016 року рішення в справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України». У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» порушує питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року в частині скасування окремої ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та прийняття нової окремої ухвали щодо порушення прав заявника митними органами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що провадження у справі в порядку господарського судочинства підлягає припиненню, а заява – передачі до Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства із таких підстав. Ухвалою Верховного Суду України від 16 червня 2017 року в порядку, встановленому ГПК України, справу № А-40/250-03 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року. 1 вересня 2005 року набув чинності КАС України. Згідно з положеннями абзаців першого та шостого пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. А перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами здійснював Верховний Суд України і регулювався цей перегляд главою 3 КАС України, якою нині встановлено перегляд судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Оскільки предметом спору у даній справі є визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого суб’єктом владних повноважень – Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), то цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Відтак провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року, відкрите в порядку господарського судочинства, підлягає припиненню із передачею цієї заяви на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 80, 11114 ГПК України, 17, 235 КАС України, Верховний Суд України у х в а л и в: Припинити провадження в порядку господарського судочинства з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. Заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. передати на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-649гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1BEA7D5FCF59D5EC22581A2002EB253
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., представники сторін не скористались правом участі у судовому засіданні, розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Фріда» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 13/357 за позовом ТОВ «Фріда» до товариства з обмеженою відповідальністю «Севастополь» про стягнення 34 823 грн 65 коп. та за зустрічним позовом про визнання договору недійсним, в с т а н о в и в: У квітні 2006 року ТОВ «Фріда» подало до Господарського суду м. Києва позов до ТОВ «Севастополь» про стягнення 34 823 грн 65 коп. заборгованості за надані послуги відповідно до укладеного між сторонами договору від 12 квітня 2005 року (далі – Договір). У вересні 2006 року ТОВ «Севастополь» подало до Господарського суду м. Києва зустрічний позов про визнання недійсним Договору. Рішенням Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.2 додаткової угоди до Договору в частині встановлення ціни. Ухвалою Вищого господарського суду України від 9 листопада 2006 року касаційну скаргу ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року повернуто без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 1113 ГПК України у зв’язку з недоплатою державного мита. Ухвалою Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року касаційну скаргу ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року повернуто відповідно до пункту 5 частини першої статті 1113 ГПК України, оскільки касаційну скаргу подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку. Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року у справі № 13/357. 8 червня 2007 року ТОВ «Фріда» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (заява № 24003/07) встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, з огляду на те, що Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» повернув її без розгляду у зв’язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу. Рішення Європейського суду з прав людини від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (заява № 24003/07) набуло статусу остаточного 8 березня 2017 року. ТОВ «Фріда» у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подало заяву про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 13/357 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. У заяві про перегляд судових рішень у справі № 13/357 ТОВ «Фріда» порушує питання про скасування ухвали Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвали Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року і передачу справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача та перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 1, пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували цю Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Європейського суду з прав людини передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно зі статтею 11114 ГПК України Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України встановлено, що заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Як визначено пунктом 2 частини третьої статті 11125 ГПК України за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. У справі, що розглядається, рішенням Європейського суду з прав людини встановлено порушення національним судом пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, оскільки Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» виявив надмірний формалізм, повертаючи скаргу без розгляду у зв’язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу. Це порушення процесуального закону не було виправлено Верховним Судом України при розгляді касаційної скарги ТОВ «Фріда» на ухвалу Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року. Ураховуючи викладене, ухвала Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвала Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року підлягають скасуванню з передачею справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття до провадження касаційної скарги ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11125 ГПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ТОВ «Фріда» задовольнити. Ухвалу Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвалу Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року скасувати, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття до провадження касаційної скарги ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-635гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB2DBB2893E13CD9C22581A2002E4184
  16. application no. 61496/08 ЕСПЧ рассмотрел дело жителя Румынии Богдана Барбулеску, которого уволили в 2007 году за использование рабочей почты для личных целей. Барбулеску заявил работодателю, что пользовался сервисом только для рабочих целей, однако компания получила доступ к его переписке и смогла доказать нарушение правил. Суд постановил, что права Барбулеску на частную жизнь были нарушены. ЕСПЧ также уточнил, что проверка почты Барулеску не была оправдана угрозой безопасности компании. ЕСПЧ подчеркнул, что решение суда не запрещает компаниям увольнять сотрудников за использование рабочей почты в личных целях. Однако работодатели должны иметь основания для подобных проверок. В решении судьи объявили, что работодатели обязаны заранее предупреждать работников о проверке их личных почтовых аккаунтов. Решение ЕСПЧ действует на территории 47 стран, в том числе в Украине, и не подлежит обжалованию. В январе 2016 года Барбулеску подал первую жалобу в ЕСПЧ. Тогда суд встал на сторону компании-работодателя. Судьи решили, что проверка корпоративной почты проводилась в рамках дисциплинарной политики компании, так как Барбулеску был предупрежден о запрете на использование ресурсов компании для личных целей. http://www.echr.coe.int/Documents/Press_Q_A_Barbulescu_ENG.PDF https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"fulltext":["61496/08"],"documentcollectionid2":["GRANDCHAMBER","CHAMBER"]} https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-177082"]} Почему Большая Палата Суда приняла отличное от Палаты решение? Разрешая дело, Палата ЕСПЧ большинством голосов постановила, что нарушения статьи 8 Конвенции не было. Она решила, что право заявителя на уважение частной жизни и корреспонденции было затронуто, однако мониторинг его переписки работодателем был оправдан в контексте дисциплинарных процедур. Большая Палата заново рассмотрела дело и пришла к выводу, что нарушение права на частную жизнь и корреспонденцию было нарушено, так как это право заявителя не было адекватно защищено национальными властями. Почему Суд все-таки установил нарушение статьи 8 Конвенции? Суд пришел к выводу, что румынские суды, пересматривая увольнение заявителя после мониторинга его личной переписки, не смогли соблюсти баланс между конкурирующими правами: правом г-на Барбулеску на уважения частной жизни и корреспонденции с одной стороны, и правом его работодателя предпринимать меры для обеспечения бесперебойной работы компании, с другой. ЕСПЧ установил, что суды Румынии не смогли установить того, был ли заявитель предварительно уведомлен работодателем о том, что его общение может быть подвергнуто мониторингу (просмотру). Они не рассматривали тот факт, что заявитель не был уведомлен о характере и степени такого мониторинга, в частности, что работодатель мог иметь доступ к содержанию всех его сообщений. Национальные суды не установили: Конкретных причин, оправдывающих введение мониторинговых мер; Того, мог ли работодатель использовать другие меры, которые бы наименьшим образом вторгались в право заявителя на уважение частной жизни и корреспонденции; Того, возможен ли был доступ к сообщениям заявителя без его ведома. Соответственно, право г-на Барбулеску на уважение частной жизни и корреспонденции, гарантированное статьей 8 Конвенции, не было адекватно защищено национальными судами. Означают ли выводы Суда, что работодатель не может просматривать переписку работников, когда он подозревает такого работника в использовании Интернета для личных целей в рабочее время? Это не означает, что работодатели не могут, при определенных обстоятельствах, мониторить переписку работников или уволить работников за использование Интернета на работе для личных целей. Однако Суд считает, что государства должны обеспечивать адекватные и надлежащие гарантии от злоупотреблений в том случае, если работодатель предпринимает меры для просмотра переписки работника. Суд отметил критерий, который должен применяться национальными властями при оценке того, была ли предпринятая мера пропорциональной преследуемой цели, и был ли работник защищен от произвола. В частности, власти должны установить был ли работник уведомлен о возможности работодателя проверять его корреспонденцию или электронную переписку и о применении таких мер. Для того чтобы меры соответствовали статье 8 Конвенции, об их применении и характере работнику нужно сообщить заблаговременно. Степень мониторинга работодателем и степень вмешательства в приватность работника В этом отношении должно быть четкое различие между просмотром потока сообщений и их содержанием. Во внимание также должно приниматься то, просматриваются ли все сообщения или только их часть, а также был ли просмотр сообщений ограничен во времени и количестве людей, которые имели доступ к результатам переписки. Предоставил ли работодатель законные основания для оправдания мониторинга переписки и доступа к ее содержанию. Поскольку мониторинг содержания переписки является наиболее грубым методом, он требует более серьезных оправданий. Была ли возможность установить мониторинговую систему, основанную на методах и мерах с менее грубым вмешательством, чем непосредственный доступ к содержанию переписки работника. Оценка должна проводиться в свете обстоятельств каждого дела – могла ли быть достигнута цель работодателя без прямого доступа к полному содержанию переписки работника. Последствия мониторинга для работника и использование работодателем результатов операции мониторинга, в частности были ли эти результаты использованы для достижения заявленной цели таких мер. Имел ли работник адекватные гарантии, особенно когда мониторинг работодателя имел агрессивную природу (т.е. просмотр содержания переписки). Такие гарантии должны обеспечивать работнику невозможность доступа работодателя к содержанию переписки до тех пор, пока работник не будет заранее уведомлен о возможности такой ситуации. Что означает это решение Евросуда для других стран-членов? Суд рассматривает заявления на индивидуальной основе. Однако другие страны-участницы Конвенции могут, с учетом позиции Суда привести свои системы в соответствии с ней, для того, чтобы избежать похожих нарушений. В этом деле ЕСПЧ конкретно указал критерии, которые должны применяться национальными судами при оценке того, являлись ли меры по мониторингу переписки работника пропорциональными преследуемым целям и защищен ли такой работник от произвола. Press_Q_A_Barbulescu_ENG.PDF CASE OF BARBULESCU v. ROMANIA.pdf
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву ОСОБА_1 щодо скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1, 2, пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», статті 389-1, пункту 1 частини другої статті 389-5 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2. Відповідно до п. 6.2. кредитного договору НОМЕР_2 сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею - третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. в порядку черговості. Як вбачається з матеріалів третейської справи № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2. 20 жовтня 2014 року суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 06 листопада 2014 року. 22 жовтня 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено ОСОБА_1 за адресою місця проживання копію ухвали від 20 жовтня 2014 року про порушення провадження у даній справі. Як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення з ухвалою постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 жовтня 2014 року було вручено ОСОБА_1 особисто 25 жовтня 2014 року. 06 листопада 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 30 серпня 2007 року. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969 203 грн. 47 коп. заборгованості і 10 092 грн. 03 коп. третейського збору. 25 листопада 2014 року копію рішення постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року направлено ОСОБА_1 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням. Конверт з копією рішенням постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання». 26 березня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року. 13 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку від постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про виклик в судове засідання на 06 листопада 2014 року, проте не мала змоги прибути до м. Києва у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. При цьому, копію рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21 грудня 2015 року після отримання кореспонденції від Московського Відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення. Поновлюючи ОСОБА_1 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції виходив з положень статті 73 ЦПК України, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи № 1726/14. Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить ОСОБА_1, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об'єктивних і поважних причин, у зв'язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року за адресою свого місця проживання, та, приймаючи до уваги те, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої Регламентом постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого частиною другою статті 389-1 ЦПК України процесуального строку. Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник ОСОБА_1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, від 02 вересня 2015 року, від 27 січня 2016 року суд виходив з того, що відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_1, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18 квітня 2016 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13 травня 2016 року, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення статті 303 ЦПК України не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення Крім того, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Поновлюючи ОСОБА_1 строк та скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1422цс17 Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1422цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B0BB05EF06464BAC225819A004BFF1A
  18. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" серпня 2017 р. м. Київ К/800/35694/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Смоковича М.І., Калашнікової О.В., за участю: секретаря судового засідання Коцюрби В.М., представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача Бардиша Є.М. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_5 звернувся суду з позовом до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова; зобов'язати відповідача надати позивачу будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути судові витрати та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення. Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Цільове призначення вказаної земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). 25.03.2015 р. ОСОБА_5 звернувся до відповідача із заявою про надання йому будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, проте листом відповідача від 27.03.2015 р. № 923 заяву та додані до неї документи було повернуто. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2015 р. у справі № 405/2778/15 визнано протиправними дії Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради по поверненню заяви ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки. Зобов'язано Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради розглянути заяву ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у відповідності до вимог законодавства з урахуванням висновків суду. Відповідач на виконання вказаної постанови суду повторно розглянувши заяву позивача від 25.03.2015 року, в листі від 04.05.2016 року повідомив про відмову у наданні позивачеві будівельного паспорта і повернув додані до заяви документи. При цьому причиною відмови у наданні будівельного паспорта та повернення документів зазначена невідповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації з посиланням на рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким територія між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова визначена рекреаційною зоною активного відпочинку. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, висновки якого підтримав суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким було затверджено план зонування території м. Кіровограда, зазначена позивачем земельна ділянка знаходиться в рекреаційній зоні активного відпочинку, а тому відмова відповідача у наданні будівельного паспорта відповідає приписам Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки. Колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі - будівельний паспорт). Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки. Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів. За наявності плану зонування території розроблення будівельного паспорта здійснюється на його підставі. Проектування на підставі будівельного паспорта здійснюється без отримання містобудівних умов та обмежень. Для об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, розроблення проекту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника. Надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Згідно п. 2.1 Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 103 від 05.07.2011 року (далі - Порядок), видача будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Будівельний паспорт надається уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження пакета документів, до якого входять: заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку; засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; ескізні наміри забудови (місце розташування будівель та споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об'єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об'єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо); проект будівництва (за наявності); засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку) на забудову. Пунктом 2.4 Порядку передбачено, що пакет документів для видачі будівельного паспорта або внесення змін до нього повертається уповноваженим органом містобудування та архітектури замовнику, зокрема, з підстав невідповідності намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам. Рішенням Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда» було затверджено містобудівну документацію «План зонування території міста Кіровограда», згідно якої земельні ділянки між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у м. Кіровограді, в тому числі і належна позивачу земельна ділянка, відноситься до рекреаційної зони активного відпочинку Р-2. Суди попередніх інстанцій встановили, що вказане рішення міської ради є чинним та відомості про його оскарження у встановленому законом порядку, в тому числі і позивачем, відсутні. Таким чином, суди виходили з того, що намір ОСОБА_5 проводити будівництво на належній йому земельній ділянці дійсно не відповідає чинним вимогам містобудівної документації, а саме плану зонування міста Кіровограда, у зв'язку з чим відповідач правомірно повернув пакет документів позивачу. Також, суди врахували, що правомірність прийняття Кіровоградською міською радою рішення від 17.09.2013 року № 2456, зокрема в частині віднесення належної позивачу земельної ділянки до рекреаційної зони активного відпочинку, не є предметом даного адміністративного позову. Проте, на думку колегії суддів, висновки судів є помилковими з огляду на те, що у спірних правовідносинах не застосовано частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Так, частиною 5 статті 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок. Частиною 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій. Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства. Відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. У зв'язку з відмовою відповідачем видати будівельний паспорт позивачу, порушено право останнього на забудову земельної ділянки в межах її цільового призначення. Крім того, частиною 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» також передбачено, що зонування території здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території. Рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда», яким належна позивачу земельна ділянка була віднесена до рекреаційної зони активного відпочинку, прийняте без врахування частини 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» Таким чином, відповідач, відмовляючи позивачу у видачі будівельного паспорта, діяв неправомірно, з порушенням прав позивача, а суди, застосувавши у спірних правовідносинах пункт 2.4 Порядку та проігнорувавши частину 3 статті 18, частину 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частину 1 статті 41 Конституції України, не застосували акти вищої юридичної сили, чим порушили частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України. За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому судові рішення належить скасувати з прийняттям нового рішення, яким позов задовольнити. Керуючись ст. ст. 94, 220, 221, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у цій справі скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Зобов'язати Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради видати ОСОБА_5 будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Присудити ОСОБА_5 з місцевого бюджету Кіровоградської міської ради судові витрати у сумі 3637 (три тисячі шістсот тридцять сім) гривень 05 коп. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68505840 Справа № 405/4066/16-а (2-а/405/83/16)
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника: Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації. 30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16). Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2. На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. 17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня. В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті. З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року). Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі. Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
  20. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2017 року м. Київ К/800/35885/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого Донця О.Є., суддів: Голяшкіна О.В., Мороза В.Ф., при секретарі Кальненко О.І., за участю представника позивача - ОСОБА_2, представника Національного банку України - Маслової В.М., представника Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - Шевченка Ю.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національного банку України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії, в якому просив: - визнати протиправною та скасувати постанову правління Національного банку України від 19.03.2015 рок № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних»; - визнати протиправною та скасувати постанову правління Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь»; - зобов'язати Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації. Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 було задоволено. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року - скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_5 - задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних». Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь». Зобов'язано Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації. У касаційній скарзі Національний банк України, не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на допущені судом порушення норм матеріального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 та залишити в силі постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, рішення судів щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 є акціонером ПАТ «Банк Київська Русь», якому належить 29,4 % акцій у статутному капіталі даного товариства. На виконання постанови правління Національного банку України від 12.05.2014 року № 272 «Про здійснення діагностичного обстеження банків» ПАТ «Банк «Київська Русь» подало до Національного банку України план капіталізації, яким передбачено збільшення статутного капіталу Банку на 182 млн. грн. у строк до 28.02.2015 року. Постановою правління Національного банку України від 11.12.2014 року № 805/БТ «Про затвердження капіталізації банків 2 та 3 груп за результатами їх діагностичного обстеження» було затверджено програму капіталізації ПАТ «Банк «Київська Русь», яка передбачає докапіталізацію банку в розмірі 199 млн. грн. у строк до 28.02.2015 року. Станом на 04.03.2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» залучено на рахунок 5004 «Внески за незареєстрованим статутним капіталом» кошти на суму 75 млн. грн. У зв'язку з невиконанням ПАТ «Банк «Київська Русь» плану капіталізації правлінням Національного банку України 05.03.2015 року було прийнято постанову № 165/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії проблемних». 19 березня 2015 року правлінням Національного банку України було прийнято постанову № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», якою, зокрема встановлено невиконання банком плану капіталізації, значні ризики для вкладників і кредиторів Банку та зазначено, що за результатами аналізу даних статистичної звітності банку станом на 17.03.2015 року встановлено погіршення показників його діяльності після віднесення до категорії проблемних, зменшення обсягу високоліквідних активів на 14 млн. грн., збільшення обсягів негативно класифікованих активів на 84 млн. грн., прострочення кредитів на 24 млн. грн., погіршення якості кредитного портфелю, продовження відливу коштів фізичних осіб, зниження нормативу поточної ліквідності, розбалансованість активів і пасивів, зменшення ліміту короткої відкритої валютної позиції банку. За результатами розгляду пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» та пояснювальної записки Департаменту банківського нагляду правлінням Національного банку України 16.07.2015 року прийнято постанову № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь». Вважаючи постанови Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 та від 16.07.2015 року № 460 протиправними, ОСОБА_5 звернувся до суду з даним позовом. Статтею 2 Закону України «Про Національний банк України» визначено, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про Національний банк України», банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства; банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Згідно із статтею 55 Закону України «Про Національний банк України», головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначено Законом України «Про банки і банківську діяльність». Статтею 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах, зокрема, адміністративне регулювання здійснюється щодо реєстрації банків і ліцензування їх діяльності; встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; нагляд за діяльністю банків; надання рекомендацій щодо діяльності банків. Відповідно до статті 67 Закону «Про банки і банківську діяльність», метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків. Пунктом 12 частини 1 статті 73 Закону «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного. Статтею 75 Закону «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з таких критеріїв: 1) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків: щоденного розміру регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України мінімального розміру регулятивного капіталу - п'ять і більше разів та/або значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України нормативного значення цього нормативу - два і більше разів; 2) банк не виконав вимогу вкладника або іншого кредитора, строк якої настав п'ять і більше робочих днів тому, та/або встановлено факти невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством України строк; 3) системне порушення банком законодавства, що регулює питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму; 4) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків значення хоча б одного з нормативів ліквідності нижче мінімальних нормативних значень, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України, що розраховуються: за щоденними розрахунками - п'ять і більше разів; щодекади - два і більше разів; 4-1) обсяг негативно класифікованих активів банку (крім санаційного) становить 40 відсотків і більше загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України; 5) банк не має ефективних та адекватних систем внутрішнього контролю та/або управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку; 6) систематичне подання та/або оприлюднення недостовірної інформації або звітності з метою приховування реального фінансового стану банку, у тому числі щодо операцій із пов'язаними з банком особами. Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України. Рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею. Проблемному банку забороняється використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки в національній та іноземній валюті. Проведення розрахунків здійснюється виключно через консолідований кореспондентський рахунок у Національному банку України. Ця норма не поширюється на операції щодо виконання зобов'язань у міжнародних та внутрішньодержавних платіжних системах і системах розрахунків та на операції з цінними паперами, що здійснюються згідно із законодавством. Проблемний банк у строк до 180 днів зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України. Проблемний банк зобов'язаний у строк до семи днів повідомити Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, та на вимогу Національного банку України повідомляти його про хід виконання цих заходів. Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Національний банк України зобов'язаний не пізніше ніж через 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Часиною 1 статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом п'яти робочих днів поспіль двох і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами та/або встановлення фактів невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством строк, після віднесення банку до категорії проблемних; 5) виявлення фактів здійснення банком після віднесення його до категорії проблемного операцій (крім нарахування відсотків за вкладами, отримання клієнтами банку заробітної плати, аліментів, пенсій, стипендій, інших соціальних, державних виплат), оформлення (переоформлення) договорів, внаслідок яких зобов'язання перед фізичними особами в межах гарантованої суми відшкодування збільшуються за рахунок зменшення зобов'язань перед фізичними особами, які перевищують гарантовану суму відшкодування, та/або зобов'язань перед фізичними особами, які не підпадають під гарантії Фонду гарантування фізичних осіб, та/або юридичними особами; 6) невиконання банком, віднесеним до категорії проблемного, розпорядження, рішення Національного банку України (у тому числі про застосування заходів впливу/санкцій) та/або вимоги Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України протягом визначеного Національним банком України строку. Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», у разі якщо банк не надав програму капіталізації/план реструктуризації банку, що відповідає вимогам Національного банку України, або учасники банку не спроможні забезпечити рівень капіталізації, передбачений частиною першою цієї статті, Національний банк України приймає рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних із застосуванням процедур, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Частиною 1 статті 44 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що Національний банк України приймає рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду та з інших підстав, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність». Так, статтею 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п'яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду. Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Національний банк України вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора. Відповідно до пункту 3.3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою правління Національного банку України від 17.08.2012 року № 346, рішення про застосування заходу впливу приймає Правління Національного банку або Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем (далі - Комітет з питань нагляду) відповідно до цього Положення. Факт здійснення банком ризикової діяльності установлює Правління Національного банку або Комітет з питань нагляду. Національний банк має право зробити висновок про здійснення банком ризикової діяльності на підставі результатів аналізу звітності банку, за результатами банківського нагляду, перевірок дотримання банками вимог валютного законодавства або законодавства з питань фінансового моніторингу. Ознаками здійснення банком ризикової діяльності, зокрема, можуть бути: 1) здійснення банком операцій (прямо або опосередковано), що не мають очевидної економічної доцільності (сенсу); 2) здійснення опосередкованого кредитування пов'язаних із банком осіб; 3) невключення до переліку пов'язаних із банком осіб, які мають ознаки пов'язаності з банком, та з якими банк здійснює операції прямо чи опосередковано; 4) здійснення операцій з цінними паперами, що мають ознаки фіктивності; 5) використання банком фінансових інструментів, що призводить до штучного поліпшення фінансового результату банку або викривлення його звітності; 6) дострокове повернення строкових коштів, залучених від пов'язаних з банком осіб; 7) одноразове грубе або систематичні порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу. Відповідно до підпункту 9 пункту 12.2 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, Національний банк має право віднести банк до категорії проблемних у разі здійснення ризикової діяльності. Згідно із пунктом 12.5 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, банк (філія іноземного банку) подає у строк, визначений статтею 75 Закону про банки: заходи щодо приведення своєї діяльності у відповідність до вимог банківського законодавства; план фінансового оздоровлення, розроблений та затверджений згідно з вимогами, викладеними в розділі IV цього Положення, якщо віднесення банку до категорії проблемних пов'язане з погіршенням фінансового стану банку. Відповідно до пункту 13.1 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, Національний банк приймає рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі наявності хоча б однієї з підстав, передбачених банківським законодавством. Виходячи із вищенаведених норм, Національний банк України наділений повноваженнями здійснювати нагляд за банками, а в разі виявлення порушення ними вимог чинного законодавства - застосовувати до них заходи впливу, різновидами яких є віднесення банку до категорії проблемних, визнання банку неплатоспроможним та його ліквідація. Застосування зазначених заходів впливу є правомірним лише у разі наявності для цього відповідних правових підстав, дотримання НБУ законодавчо визначеної процедури їх застосування, строків притягнення Банку до відповідальності та реалізації головної мети банківського нагляду - забезпечення стабільності банківської системи і захист інтересів вкладників і кредиторів відповідного Банку. Умови частини 6 статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо зобов'язання проблемного банку у строк до 180 дніів привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства слід розуміти так, що даний обов'язок повинно бути виконано банком у будь-який момент, але не пізніше дня спливу шестимісячного строку. Наведений строк є законодавчою гарантією для проблемного банку від потенційних протиправних дій та рішень Національного банку як державного владного суб'єкта. Натомість частини 8, 9 статті 75 цього Закону допускають протилежну фактичну і правову ситуацію, оскільки нормативні конструкції цих приписів, які виражені у словосполученнях «протягом 180 днів з дня...» та «не пізніше ніж через 180 днів», передбачають прийняття Національним банком рішень щодо проблемного банку ще до того, як він приведе свою діяльність у відповідність до вимог законодавства. Таким чином, приписи частин 6, 8, 9 статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є нечіткими, неузгодженими і непередбачуваними у застосуванні, адже допускають декілька варіантів юридично значимої поведінки суб'єктів правовідносин та множинне розуміння їх прав та обов'язків, що є порушенням принципу правової визначеності. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, зокрема передбачуваності (прогнозованості) законодавчої політики в соціальній сфері та стабільності правових норм. Тож, принцип правової визначеності вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають. Правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб'єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна відповідати за недоліки своєї законодавчої діяльності відповідно до правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням. Правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням використовується у публічно-правовій галузі фінансового права, під дію якого підпадає й діяльність Національного банку України у частині здійснення банківського нагляду. У рішенні Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 року у справі «Корецький та інші проти України» зазначено, що закон має бути сформульований з достатньою чіткістю. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права особи. Закон має достатньо чітко визначати межі дискреції суб'єкта влади та порядок її реалізації. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що постановою Національного банку України від 05.03.2015 року № 165/БТ, якою ПАТ «Банк «Київська Русь» визнано проблемним через невиконання ним рішення Національного банку України про збільшення статутного капіталу (плану капіталізації банку), однак, конкретного строку у межах 180 днів, продовж якого банк мав привести свою діяльність у відповідність до законодавства, вказаною постановою не встановлено, реальної можливості провести процедури фінансового оздоровлення банку не надано та вже через 14 календарних днів (10 робочих, банківських днів) його визнано неплатоспроможним, тобто вищезазначену нечіткість законодавчих норм відповідачем не було використано в інтересах особи (позивача) та з метою забезпечення банківської стабільності і забезпечення інтересів інших фізичних і юридичних осіб - вкладників, кредиторів. Як встановлено судом, ПАТ «Банк «Київська Русь» 12.03.2015 року, тобто у межах семиденного строку з дня визнання його проблемним, як того вимагає стаття 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність», повідомив Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність до законодавства, а саме про заходи для виконання плану його капіталізації та про їх хід - прийняття Загальними зборами акціонерів Банку рішення від 05.12.2014 року про приватне розміщення акцій загальною номінальною вартістю 182000000,00 грн., реєстрацію 13.01.2015 року випуску акцій та проспекту їх емісії в Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку, укладання з учасниками договорів купівлі-продажу акцій на вищевказану суму, внесення 23.02.2015 року учасниками коштів на суму 74800000,00 грн. та здійснення іншої частини внесків у розмірі 107200000,00 грн. та повне виконання плану капіталізації банку до 15.04.2015 року. Однак, Національний банк України не взяв до уваги вищевказане повідомлення ПАТ «Банк «Київська Русь» та не врахував вимоги спеціального закону в галузі цінних паперів - Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», який регулює процедуру емісії акцій та їх викупу, яка не може бути проведена за кілька днів та прийняв оскаржувану постанову від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних». Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Оскільки, відповідачем не доведено правомірності прийняття оскаржуваної постанови від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», а зібраними у справі доказами підтверджена її протиправність, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, визнавши протиправною та скасувавши дану постанову. Враховуючи, що постанова Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» є похідною від постанови Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», яка є протиправною, дана постанова також підлягає скасуванню. Відповідно до частини 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Згідно із вищевказаними нормами права, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем. Враховуючи вимоги Кодексу адміністративного судочинства України, особа повинна довести факт порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів оскаржуваним рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Із наведених положень вбачається, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Пунктом 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» передбачено, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. Оскільки, вимога про зобов'язання Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації є такою, що прогнозує можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє, дана вимога задоволенню не підлягає. Статтею 225 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29- 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 225, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Касаційну скаргу Національного банку України - задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року - змінити. Рішення в частині зобов'язання Національного банку України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації - скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині - відмовити. В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, передбаченому статтями 235 - 244 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: О.Є. Донець О.В. Голяшкін В.Ф. Мороз http://reyestr.court.gov.ua/Review/67092383
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2, Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І., третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив: – визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ); – визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду); – зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах). На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера. Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку. 26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року. 9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня». За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог: - абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу; - пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ. 15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права. Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ. В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС. Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб. Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк. Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп. Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження. Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ. Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції. Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI). Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду. Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ. Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку. Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ. Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку. Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень. Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece). За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД». Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права. Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості. За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними. Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)]. Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі. Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV). Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків. Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду. НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ. Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби). Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи). Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII. Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197. Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими. Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду. У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Національного банку України задовольнити частково. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. та Сімоненко В.М., за участю прокурора Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Ірпінської міської ради Київської області, товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування з незаконного володіння земельної ділянки; та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» до Київської обласної державної адміністрації, Ірпінської міської ради Київської області (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на земельну ділянку, в с т а н о в и л и: У серпні 2014 року заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Адміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Рада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсним рішення Ради від 25 червня 2010 року № 4766-90-5 (далі – рішення Ради № 4766-90-5) у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2; визнання недійсним державного акта серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га із кадастровим номером ІНФОРМАЦІЯ_2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, виданий на користь ОСОБИ_2, з відмітками про відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБІ_1, ОСОБІ_3 та ТОВ «БГМ ЛТД» і про його реєстрацію у відділі Держкомзему у м. Ірпені Київської обл.; витребування з незаконного володіння у ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Адміністрації цієї земельної ділянки вартістю 120 340 грн; визнання за державою в особі Адміністрації права власності на зазначену земельну ділянку. Позовні вимоги мотивовано тим, що рішення Ради № 4766-90-5 у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2 прийнято всупереч положенням частини другої статті 19 Конституції України, Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Земельного кодексу України (далі – ЗК України) у зв’язку з тим, що Рада перевищила свої повноваження, оскільки розпорядилася земельною ділянкою державної власності, розташованою за межами м. Ірпінь. Відтак, спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян. Тому є правові підстави для відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом витребування спірної земельної ділянки на користь держави та визнання права власності за державою в особі Адміністрації. У подальшому, судом до участі у справі залучено ОСОБУ_4 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів. Водночас у липні 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» подало зустрічний позов до Ради та Адміністрації (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на цю земельну ділянку, оскільки товариство є добросовісним набувачем. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 ЦК України, 84, 116, 122 ЗК України, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц. Ухвалою Верховного Суду України від 13 вересня 2016 року справу № 911/3285/14 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року і рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 у частині відмови в задоволенні позову прокурора та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені заявником доводи, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, рішенням Ради № 4766-90-5 вирішено передати у власність ОСОБІ_2 земельну ділянку площею 0, 1 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1. У вересні 2010 року на підставі цього рішення Радою та відділом Держкомзему у м. Ірпені Київської обл. Тмур А.Г. було видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_2, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1, що в подальшому було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № ІНФОРМАЦІЯ_3. Згідно з договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 продала зазначену земельну ділянку ОСОБІ_1. За договором від 18 лютого 2011 року ОСОБА_1 продала ділянку ОСОБІ_3. Останній у свою чергу відповідно до договору купівлі-продажу від 17 вересня 2012 року продав земельну ділянку ТОВ «БГМ ЛТД». На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки на державному акті серії ІНФОРМАЦІЯ_1 було зроблено відповідні відмітки про відчуження зазначеної земельної ділянки і перехід щодо неї права власності, зокрема, за останнім договором – до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Радою рішення № 4766-90-5 спірна земельна ділянка мала адресу м. Ірпеня, але знаходилася за межами міста, офіційно встановленими станом на 28 жовтня 1968 року. В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня, Рада не мала права розпоряджатися нею та передавати в приватну власність ОСОБІ_2. Заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК України та просив витребувати з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельну ділянку, яка вибула з державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Радою, без відома Адміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи в задоволенні позову заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, послався на положення статті 152 ЗК України, частини першої статті 21 ЦК України, рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та виходив із такого. Оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано недійсним. Оскільки вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання за державою в особі Адміністрації права власності та ділянку та її витребування з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» є похідними від вимоги про визнання недійсним рішення Ради, то й у цій частині позов задоволенню не підлягає. На підтвердження своїх висновків суди першої та апеляційної інстанцій у рішеннях зазначили, що такої позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81-84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірної земельної ділянки до земель державної власності на час прийняття Радою оспорюваного рішення є безпідставними. На підтвердження цього висновку касаційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого лише з 1 січня 2013 року вважаються розмежованими землі відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК України. Тобто з 1 січня 2013 року спірна земельна ділянка законодавчо віднесена до земель приватної власності. Суд касаційної інстанції також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Перший протокол, Ковенція), зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованою на час ухвалення спірного рішення земельною ділянкою, розташованою за офіційними межами м. Ірпеня, хоча фактично мала і має адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме порушення порядку не розмежованою земельною ділянкою порушило інтереси держави в особі позивача, разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб), як сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Адміністрації до Ради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК України, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня на час прийняття Радою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення Ради земельна ділянка перебувала в державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Адміністрація, а не Рада, тому земельна ділянка вибула з володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У наданій для порівняння копії постанови від 10 березня 2016 року Вищий господарський суд України також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стреч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини в справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та в розглядуваній судом касаційної інстанцій справі, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи, яка переглядається. У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК України та, врахувавши встановлені судами факти про порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішення міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішень міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин першої – третьої статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянкам. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК України суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, частина четверта статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, також передачала, що обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. З огляду на викладене, право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно з законодавством, чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатся нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У цьому контексті, з огляду на положення статті 13 Конституції України, у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК України при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірна земельна ділянка була розташована за межами м. Ірпеня, але в приватну власність ОСОБІ_2 цю ділянку передала Рада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК України та пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, не звернув уваги на положення частини першої статті 84 ЗК України і безпідставно дійшов до висновку, що спірна земельна ділянка не належала до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Адміністрації фактом розпорядження Радою нерозмежованою земельною ділянкою за межами міста. Той факт, що спірна земельна ділянка має поштову адресу м. Ірпеня, сам по собі не свідчить про наявність у Ради повноважень передати цю ділянку в приватну власність фізичній особі. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Радою оспорюваного рішення, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора в частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року№ 475/97-ВР, та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України погоджуються із тим, що при розгляді справи, рішення в якій переглядаються, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених. У справі, рішення в якій переглядаються, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи з його висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Радою спірною земельною ділянкою, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції в постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування земельної ділянки відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» в судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і факту наявності цього будинку на спірній земельній ділянці судами фактично встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення в застосуванні норм закону, допущені цими судами, у тому числі на помилкове тлумачення правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. Так, для суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правова позиція Верховного Суду України в справі № 21-405а14 слугувала підставою для відмови в задоволенні позову прокурора в справі, рішення в якій переглядаються. Суд першої інстанції зазначив, що оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано незаконним. Таке тлумачення є помилковим із огляду на наступне. Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 21-405а14 за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення прийняла постанову від 11 листопада 2014 року, в якій викладено такий правовий висновок: у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Зазначений правовий висновок зроблено за результатами розгляду адміністративної справи, в якій заступник прокурора м. Києва оспорював виключно рішення міської ради про передачу кооперативу земельних ділянок і не порушував питання про захист права власності на землю. У цій справі Верховний Суд України не робив висновку про абсолютну відсутність підстав для скасування подібних рішень органів місцевого самоврядування за результатами розгляду спорів, які виникли в сфері приватноправових відносин, і розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства. Натомість із урахуванням правового висновку, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, та в розвиток цього висновку Верховний Суд України в постанові від 16 грудня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи № 6-2510цс15 на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, сформулював такий правовий висновок. Із урахуванням висновків Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. Рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень. Підставою для подачі позову заступником прокурора Київської області в справі, рішення в якій переглядаються, саме і послужила незаконність рішення Ради № 4766-90-5, в результаті реалізації якого та подальшого укладення низки договорів виникло цивільне речове право ТОВ «БГМ ЛТД» на земельну ділянку, яке прокурор оспорює одночасно з порушенням питання про визнання незаконним рішення міської ради. Суди першої та апеляційної інстанцій помилково витлумачили правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, не врахували правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2510цс15, і відмовили в задоволенні позову заступника прокурора, фактично не перевіряючи його доводи про незаконність оспорюваного рішення Ради. Крім того, суди першої та апеляційної інстанції послалися в рішеннях на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та на рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», однак не застосували, а лише процитували їх. Суди не навели в рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави в право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельної ділянки із огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (у разі її встановлення судом) рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК України, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 3-911гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/72089C325DF069E6C225815D0041A12B
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 10 червня 2010 року ОСОБА_3 визнано батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; відповідач ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, а тому позивачка просила стягнути на свою користь аліменти на утримання сина в розмірі ј частини всіх видів доходів ОСОБА_2 щомісячно до повноліття сина, а також на своє утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходів щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку. Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року позов ОСОБА_1 задовольнив: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина Російської Федерації (далі – РФ), аліменти на утримання сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно до досягнення повноліття; стягнув на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходу щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку, тобто до 18 грудня 2014 року; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2, громадянина РФ, зареєстрованого за адресою: АДРЕССА_1, аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 9 вересня 2010 року, до досягнення дитиною повноліття; аліменти на утримання ОСОБА_1 у розмірі ј частини всіх видів його доходів, починаючи з 9 вересня 2010 року до досягнення малолітнім сином трирічного віку, тобто до 18 грудня 2011 року включно; в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат. У травні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 6 листопада 2012 року, посилаючись на те, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до нього про встановлення батьківства. Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 18 вересня 2013 року ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року та рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 10 серпня 2015 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту п’ятого частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до апеляційного суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року про стягнення аліментів, мотивуючи вимоги тим, що на підставі рішення суду ОСОБА_2 визнано батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 25 серпня 2016 року, указану заяву ОСОБА_1 задовольнив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року скасував та позовні вимоги ОСОБА_1. задовольнив частково: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина РФ, аліменти на утримання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його заробітку (доходів), але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 9 вересня 2010 року; аліменти на утримання ОСОБА_1 за період з 9 вересня 2010 року до 18 грудня 2011 року (до досягнення сином трирічного віку) в розмірі 1/6 частини від усіх видів його заробітку (доходів); вирішив питання про розподіл судових витрат. Московський міський суд м. Москви рішенням від 18 листопада 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області України про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила та залишила без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року. У травні 2017 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме частини першої статті 10 та статті 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94 - ВР (далі – Конвенція). Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення аліментів, виходив з того, що відповідач рішенням суду визнаний батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки. Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року, скасувавши рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року та ухваливши нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, зазначив, що суд першої інстанції розглянув справу не відповідно до дати, яка була визначена компетентним судом РФ. Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року, задовольнивши заяву ОСОБА_2 про перегляд у зв’язку з новоявленими обставинами рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року та відмовивши ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів, керувався тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про встановлення батьківства. Після направлення ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2013 року на новий розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про встановлення батьківства, Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив та визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 2 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року, яким відмовлено у задоволенні її позовних вимог про стягнення аліментів. Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 15 червня 2016 року відкрив провадження в справі та ухвалою від 23 червня 2016 року призначив її до розгляду. Цей же суд листом від 23 червня 2016 року, адресованим за місцем реєстрації відповідача, а також електронною повісткою від 30 червня 2016 року, направленою на електронну адресу, що вказана на сайті компанії ЗАТ «НДІ Матеріалознавство», в якій відповідач є членом ради директорів, направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи. Ухвалою від 6 липня 2016 року Апеляційний суд Донецької області відклав на 20 липня 2016 року розгляд справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у зв’язку з неявкою відповідача в судове засідання. Цей же суд листом, телефонограмою, судовою повісткою від 6 липня 2016 року, а також телеграмою від 11 липня 2016 року направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи. Згідно з телефонограмою секретар-референт за місцем роботи відповідача прийняв повідомлення про час та місце розгляду справи, яка призначена Апеляційним судом Донецької області на 20 липня 2016 року. Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, задовольнивши заяву ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 23 липня 2013 року та стягнувши аліменти з ОСОБА_2 на утримання малолітньої дитини та позивачки, зокрема, зазначив, що оскільки відповідач змінив місце проживання та не повідомив про це суд, то був повідомлений про час та місце розгляду справи відповідно до частини сьомої статті 74 ЦПК України – за місцем його роботи, що є належним повідомленням та не перешкоджає розгляду справи за його відсутності. Відмовляючи в задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, Московський міський суд м. Москви в рішенні від 18 листопада 2016 року, зазначив, що ОСОБА_2, який є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, не повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи за позовом до нього відповідно до статті 11 Конвенції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 27 березня 2017 року залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, зазначивши, що відповідач не бере належної участі в утриманні сина, а тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки. У наданій для порівняння ухвалі від 13 листопада 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, встановивши, що відповідач є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, але при розгляді справи місцевий суд належним чином не повідомив його про час та місце розгляду в порядку, встановленому частиною першої статті 10 та статтею 11 Конвенції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами першою та другою статті 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до частини першої статті 4 Конвенції установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції. При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін взаємодіють одна з одною через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок взаємодії (стяття 5 Конвенції). Статтею 6 Конвенції передбачено, що Договірні Сторони надають одина одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, їх вручення. Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 цієї ж Конвенції, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення. Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція). Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питаннь надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах. Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції). Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції та Інструкції: за дорученням суду України, направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, стягуючи аліменти на утримання сина та позивачки з відповідача, який є громадянином РФ (держави – учасниці Конвенції) та проживає на її території, не звернув уваги на вищевказані норми Конвенції та Інструкції щодо встановленого порядку належного повідомлення відповідача у справі через головні територіальні управління юстиції та повідомляв його про час та місце розгляду справи шляхом телефонограм за місцем його роботи, а також надсилання листів, телеграм, судових повісток, які не були врученні відповідачу. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій є незаконними. За таких обставин відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 частково задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-835цс17 Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі – Конвенція), запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення. Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція). Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питання надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах. Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції). Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції: за дорученням суду України направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-835цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DFAFA02437F2902CC225815D0041F4A6
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Сквирської міської ради Київської області, ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Сквирської міської ради Київської області, ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно, у якому просила встановити факт прийняття нею спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, визнати за нею в порядку спадкування за заповітом право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_3. Сквирський районний суд Київської області рішенням від 29 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: установив факт прийняття ОСОБА_1 спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Апеляційний суд Київської області ухвалою від 17 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без руху та надав строк для усунення вказаних в ухвалі недоліків (зазначення інших поважних підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення), який не може перевищувати тридцяти днів з дня отримання ухвали. Цей же суд ухвалою від 5 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження за її апеляційною скаргою на рішення Сквирського районного суду Київської області від 29 грудня 2015 року у справі за вказаним позовом. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 73 та частини першої статті 213 цього Кодексу. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Верховного Суду України від 19 вересня 2007 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відмову у відкритті апеляційного провадження на вказане судове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_2 мала достатньо часу для подачі апеляційної скарги в межах визначеного статтею 294 ЦПК України строку, оскільки: матеріали справи містять заяву від 5 січня 2016 року з відміткою про отримання копії рішення суду першої інстанції її представником 28 січня 2016 року; заявниця була обізнана про розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на те ж рішення суду першої інстанції (повідомлення про розгляд справи вона отримала особисто); 9 серпня 2016 року вона була присутня в залі судового засідання під час постановлення ухвали апеляційним судом, тому наведені ОСОБА_2 причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не можна визнати поважними. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема в ухвалі Верховного Суду України від 19 вересня 2007 року та ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, містяться висновки про те, що відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитись з матеріалами справи з вини суду має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, за таких обставин відмова апеляційного суду в поновленні цього строку не є обґрунтованою. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 73 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом. Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція). За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. ЦПК України у статті 1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними. За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. Аналогічні висновки містяться і в ухвалах судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння. У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами Сквирського районного суду Київської області про їх одержання від 5 січня, 16 і 23 лютого, 9 березня 2016 року, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку. Отже, у цій справі суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, неправильно застосував норми частини першої статті 73 ЦПК України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-985цс17 Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними. За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з відмітками суду про їх отримання, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою заявниці, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 червня 2017 року № 6-985цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D57B57395B298456C225815500285C21
  25. 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді суддів Плюшка І.А., Самусенко С.С., Малетича М.М. перевіривши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. на рішення господарського суду міста Києва від 25.11.2016 та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.03.2017 У справі № 910/17149/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум", 3) Приватного акціонерного товариства "Агрофірма "Троянда" до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2) ОСОБА_7, 3) ОСОБА_8 про визнання зобов'язань припиненими за участю представників позивачів 1. Прокопенко Т.Ю. 2. Прокопенко Т.Ю. 3. Прокопенко Т.Ю. відповідача - Костюченко А.Ю. третіх осіб - 1. ОСОБА_9 2. ОСОБА_10 3. ОСОБА_10 ВСТАНОВИВ: У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" (позивач-1), Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" (позивач-2), приватне акціонерне товариство "Агрофірма "Троянда" (позивач-3) звернулись до господарського суду міста Києва із позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" про: 1) визнання зобов'язання ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року припиненими з 01 квітня 2016 року; 2) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, укладеного між ТОВ "Будівельний Форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 1048, такими, що є припиненими в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 3) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрованого в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 4) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агорофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року (т.1, а.с. 8-15). Ухвалою господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (третя особа на стороні відповідача) ( т. 1. а.с. 253-255). Ухвалою господарського суду міста Києва від 07 листопада 2016 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_7 (третя особа-1) та ОСОБА_8 (третя особа-2) (т. 2, а.с 100-102). Рішенням господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року (суддя Літвінова М.Є.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року (судді Разіна Т.І., Чорна Л.В., Отрюх Б.В.) у справі № 910/17149/16 позовні вимоги задоволено: - визнано зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" припиненими з 01 квітня 2016 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, що укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик", що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року та рішення господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Позивачі заперечують проти доводів скарги, посилаючись, на те, що всі правовідносини між сторонами спору виникли до моменту віднесення відповідача до категорії неплатоспроможних, а тому на зазначені правовідносини не поширюється дія Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 грудня 2013 року між ТОВ "Будінвест-Проект", як позичальником та ПАТ "КБ "Хрещатик" було укладено кредитний договір № 56-47/1-13. Банк надає позичальнику в порядку, передбаченому договором, кредит у формі відновлювальної кредитної лінії в сумі 54500000,00 грн. на 36 місяців терміном повернення до 23 грудня 2016 року включно (п.1.1. кредитного договору № 56-47/1-13). Кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів (п. 1.3. кредитного договору). У пункті 3.1. кредитного договору передбачено, що виконання зобов'язань позичальника за цим договором забезпечується іпотекою земельної ділянки загальною площею 86,4814 га, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Академіка Заболотного, що належить ТОВ "Будівельний Форум" (позивач-2). Позичальник має право достроково погашати кредит, відсотки за користування ним, комісії передбачені цим договором попередньо повідомивши банк за 2 (два) банківських дні. Сума, яка достроково надійшла для погашення кредитної заборгованості буде врахована для погашення найближчих платежів графіка погашення кредиту, відсотків (п. 4.6. кредитного договору № 56-47/1-13). Пунктом 8.15 кредитного договору визначено, що банк має право у випадку погіршення фінансового стану позичальника, використання кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, не надання фінансової звітності або надання недостовірної звітності, відмови у страхуванні предметів застави у період кредитування, у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, невиконані переведення передбачених обсягів оборотів грошових коштів через поточні рахунки, відкриті банком або у разі невиконання будь-якого іншого зобов'язання за договором, договорами застави/іпотеки та додаткових договорів до них, вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та сплати доходів за користування ним. Також, 26 лютого 2016 року між позивачем-1 та відповідачем було укладено додатковий договір № 17 до кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, яким сторони змінили п. 4.10. договору та визначили, що у випадку, якщо позичальник прострочив сплату процентів за користування кредитом, комісій за цим договором та/або не сплатив черговий платіж з погашення основної суми кредиту та/або не виконав інших умов цього договору, і банк скористався своїм правом на вимогу дострокового повернення кредиту, передбаченим п. 8.2. та/або п. 8.15. цього договору, строк повернення вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги. Судами встановлено, що додатковий договір з боку відповідача було підписано першим заступником голови правління ПАТ "КБ "Хрещатик" Тур Юлією Леонідівною, яка в нотаріально посвідченій заяві від 14 листопада 2016 року підтвердила власноручне підписання Додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року. В забезпечення виконань зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-1 було укладено наступні договори, а саме: - 26 грудня 2013 року між ТОВ "Будівельний форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 52-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, відповідно до п. 1.1 якого іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ПрАТ "Агрофірма "Троянда", що випливають з Кредитного договору № 52-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "ВЕЙРОН-АМРОБУД", що випливають з кредитного договору № 53-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:562:0001, загальною площею 86, 4814 га, розташована за адресою - м. Київ, Голосіївський район, вулиця Академіка Заболотного, з цільовим призначенням (використанням) - для житлової забудови; - 04 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, відповідно до п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд", що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору № 46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку квартири, нежитлові приміщення, машиномісця; - 10 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, згідно з п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору №56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд" що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору №46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку машиномісця. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 січня 2015 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_7 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-01/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_7 ТОВ "Будінвест -Проект" одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 1680000 доларів США, зокрема: право вимагати від повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України (1.2. договору про відступлення права вимоги). Відповідно до 1.4 договору про відступлення права вимоги моментом переходу права вимоги до позивача-1 вважається момент підписання договору. Також, 12 січня 2016 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_8 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-02/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_8 Відповідно до п. 1.2., 1.4. зазначеного договору відступлення позивач-1 одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 2 000 000 доларів США, зокрема, право вимагати повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України. Моментом переходу права вимоги до позивача 1 вважається момент підписання договору. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Позивач-1 зазначає, що 31 березня 2016 року ПАТ "КБ "Хрещатик" звернулося до ТОВ "Будінвест-Проект" з претензією № 464/1 про порушення зобов'язання за кредитним договором та дострокове повернення кредиту, відповідно до якої відповідач з посиланням на п. 8.15 кредитного договору, зокрема, на погіршення фінансового стану позичальника вимагав у позивача-1 дострокового повернення кредиту в сумі 3 678 343,41 доларів США. 01 квітня 2016 року позивач -1 звернувся до ПАТ "КБ "Хрещатик" із заявою № 37 про зарахування зустрічних однорідних вимог, в якій повідомив відповідача про припинення зобов'язань ТОВ "Будінвест- проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США шляхом зарахування вимог позивача-1 до відповідача за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США. ТОВ "Будінвест форум" (позивач-2) 25 серпня 2016 року звернулося до відповідача з листом № 25/08-16/1, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-2 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-2 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. У свою чергу, ПрАТ "Агорофірма "Троянада" (позивач-3) також звернулося до відповідача з листом № 600 від 26 серпня 2016 року, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-3 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-3 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. ПАТ "КБ "Хрещатик" заперечує проти припинення зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року та не вчинені дії щодо припинення зобов'язань позивача-2 та позивача-3 за договором іпотеки від 26 грудня 2013 року, договором іпотеки від 04 березня 2016 року та договором іпотеки від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Таким чином, враховуючи те, що відповідач заперечує проти припинення зобов'язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог та, відповідно, припинення іпотеки, що забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором, позивачі 1-3 звернулися до суду за захистом своїх порушених прав. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ "КБ "Хрещатик" на підставі п. 8.15 кредитного договору пред'явлена вимога на адресу позивача-1 про дострокове повернення кредиту, а саме - претензія від 31 березня 2016 року № 464/1, та на підставі п. 4.10 кредитного договору, в редакції додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року строк повернення кредиту вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги - тобто 31 березня 2016 року. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість позивача-1 перед відповідачем за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року становила 3 678 343,41 доларів США, про що зазначено в претензії від 31 березня 2016 року, отже зобов'язання позивача-1 перед відповідачем є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Згідно із ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. За приписами ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні на обсягах і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Господарський суд першої інстанції встановив, що позивач-1 набув право вимоги до відповідача на загальну суму 3 680 000 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц за позовом ОСОБА_7 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що ОСОБА_7 02 квітня 2014 року звернувся до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, ОСОБА_8 02 квітня 2014 року звернулася до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за Договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Зазначені обставини не підлягають доказуванню у даній господарській справі. У відповідності до ст. 1060 ЦК України (в редакції, яка діяла станом на 02 квітня 2014 року) за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Таким чином, рішеннями судів у цивільних справах за участю ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що строк виконання зобов'язань за договорами банківського вкладу настав 02 квітня 2014 року. Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість відповідача перед позивачем-1 становила 3 680 000 доларів США, а зобов'язання відповідача перед позивачем-1 є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Загальні підстави припинення зобов'язань визначено у ст. 598 ЦК України, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України, за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. В силу ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Форми відповідної заяви як одностороннього правочину та порядку його вчинення законодавством не передбачено. Зарахування може здійснюватись без згоди другої сторони, за заявою лише однієї сторони, тобто, для вчинення даного одностороннього правочину достатньо волевиявлення лише однієї сторони. Моментом припинення зобов'язань сторін у такому випадку є момент вчинення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог та її направлення кредитору за зустрічним однорідним зобов'язанням. Вимоги, що є предметом зарахування, мають бути однорідними, тобто, їх предметом мають бути речі одного виду, роду тощо. Зарахування можливе щодо тих вимог, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Можливе також і часткове зарахування, коли одна вимога покриває частину іншої. Разом з тим, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види під час зарахування не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо). Відповідно до ч. 2 ст. 603 ЦК України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання. Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що позивач-1 направив на адресу відповідача заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: зобов'язань позивача-1 перед відповідачем зі сплати грошових коштів за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року в сумі 3 678 343,41 доларів США та грошових зобов'язань відповідача перед позивачем-1 в сумі 3678343,41 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року, право вимоги за якими набуто позивачем-1 за договором № ВПВ-01/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року та договором № ВПВ-02/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року. Отримання ПАТ "КБ "Хрещатик" заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог підтверджується належним доказом, а саме штампом відповідача про отримання 01 квітня 2016 року. Проставляння відбитку штампу на другому примірнику документа під час його прийняття банком відповідає приписам чинного законодавства, яке регулює правила діловодства, зокрема, Національному стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року № 55. Зважаючи на те, що достатньою умовою для зарахування зустрічних вимог є наявність заяви однієї сторони із повідомленням про це іншої, і станом на 01 квітня 2016 року строк виконання зобов'язань за заявленими вимогами є таким, що настав: за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року достроково 31 березня 2016 року, за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, 02 квітня 2016 року, договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року - 02 квітня 2016 року, тому зобов'язання позивача-1 щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за його користування за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24.12.2013 припинено з 01 квітня 2016 року, у зв'язку із зарахуванням зустрічних однорідних грошових вимог в сумі 3 678 343,41 доларів США. Колегія суддів зазначає, що грошовим зобов`язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Вираження грошового зобов`язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, не змінюють самої суті грошового зобов`язання. Верховний Суд України роз'яснив, зокрема у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 914/2492/14, що допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів, тощо). При цьому вимоги, що випливають з різних підстав та зараховуються, повинні мати предметну однорідність, наприклад, бути грошовими. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що зобов`язання позивача-1 за кредитним договором та зобов`язання банку за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими). При цьому юридично значимі дії позивача-1 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в ПАТ "КБ "Хрещатик" тимчасової адміністрації, що свідчить про відсутність будь-яких обмежень на час звернення позивачем-1 із відповідною заявою. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Окремі види застав визначені ст. 575 ЦК України, згідно якої іпотекою є застава нерухомого майна, яке залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Пунктом 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Статтями 1, 3, 17 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Право іпотеки припиняється у випадку припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Аналогічні підстави припинення застави передбачені ст. 28 Закону України "Про заставу". Таким чином, іпотека, як вид забезпечення виконання зобов'язання, має похідний характер від основного (забезпечуваного) зобов'язання і є дійсною до моменту припинення основного зобов'язання, тобто підставою для її припинення є припинення забезпечуваного ними зобов'язання. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2127цс15. З огляду на припинення повністю основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року з 01 квітня 2016 є також припиненими з цієї ж дати 01 квітня 2016 року, і зобов'язання позивача-2 перед відповідачем за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, а також позивача-3 перед відповідачем за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року та договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги у даній справі є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Доводи відповідача про те, що ним 31 березня 2016 року не направлялось жодних вимог позивачу-1 про дострокове повернення всієї суми заборгованості не відповідають дійсності та спростовані судами попередніх інстанцій, оскільки такі доводи спростовуються нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_14 про те, що він підписував претензію № 464/1 від 31 березня 2016 року та в якій була викладена вимога про дострокове повернення кредиту в сумі 3 678 343, 41 доларів США за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним між позивачем та відповідачем. Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що сам по собі факт відсутності реєстрації претензії у журналі вихідної кореспонденції відповідача не дає підстав вважати вимогу не пред'явленою, оскільки за твердженнями позивача-1, які не були спростовані відповідачем, зазначена претензія була вручена йому під розписку, і, відповідно, до п. 4.10. кредитного договору вважається отриманою, а направлення чи не направлення відповідачем аналогічних вимог до іпотекодавців не нівелює обов'язок позивача-1 здійснити дострокове погашення кредиту за вимогою банку. Крім того судом апеляційної інстанції вивчено у судовому засіданні 02 березня 2017 року наданий для огляду представником відповідача оригіналу журналу вхідної кореспонденції та встановлено, що зазначений журнал містить сліди прошивки, однак аркуші журналу станом на момент їх огляду не зшиті, наявні склеєні та незаповнені сторінки і виправлення у записах, отже такий журнал не може вважатися належними та допустимими доказом обставин, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення. Постановою правління НБУ від 05 квітня 2016 року № 234 ПАТ "КБ "Хрещатик" віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 квітня 2016 року № 463 розпочато з 05 квітня 2016 року процедуру виведення ПАТ "КБ "Хрещатик" з ринку та запроваджено в банку тимчасову адміністрацію. В силу п. 5 ст. 602 ЦК України зарахування зустрічних вимог не допускається у випадках, встановлених договором або законом. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ч. 6 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Поряд з цим, заява позивача-1 направлена 01 квітня 2016 року, тобто до моменту запровадження щодо відповідача тимчасової адміністрації, тому встановлена Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона зарахування зустрічних вимог під час тимчасової адміністрації не застосовується до спірних правовідносин, а посилання відповідача у касаційній скарзі на зазначені положення в обґрунтування неможливості зарахування таких вимог є безпідставними. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції в даному випадку йдеться про переміщення коштів у межах одного банку на виконання зобов'язань позивача-1 перед відповідачем як позичальника за кредитним договором. тобто у будь-якому випадку виведення коштів з банку не відбувається. Таким чином, у даній ситуації не порушуються права та законні інтереси як банку та позивача-1, так і інших вкладників та кредиторів банку, оскільки таке зарахування коштів не впливає на порядок черговості погашення вимог кредиторів банку. У даному випадку боржник банку є одночасно кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов'язань за кредитом цього боржника перед цим банком, а отже таке зарахування не призведе до виведення коштів з банку, а лише сприятиме скороченню строків повернення кредиту та посиленню активів банку, а отже не є порушенням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та відповідає основній меті цього Закону. Щодо посилання ПАТ "КБ "Хрещатик" на порушення порядку заміни кредитора у зобов'язанні та настання несприятливих наслідків від такого порушення, вони є обґрунтованими з огляду на наступне. Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За приписами ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Зазначеної правової позиції також дотримується і Верховний суд України у постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-43гс15. Разом з тим, ПАТ "КБ "Хрещатик" не зазначило, які його (відповідача) права або охоронювані законом інтереси порушені укладенням договорів про відступлення права вимоги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не здійснював виконання зобов'язань за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на користь попередніх кредиторів ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а отже несприятливих наслідків для нового кредитора позивача-1 не настало. Відповідно до ст.ст. 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Положення ст. ст. 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, які регулюють правовідносини за договорами банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов'язання за цими договорами є нерозривно пов'язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-65цс13 та у постанові від 09 квітня 2014 року у справі № 6-12цс14 висловлено правовий висновок про те, що зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) не є такими, що нерозривно пов'язані з особою вкладника. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що положення Інструкції не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозиту) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі, а саме, на рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів. Частиною 1 ст. 319 ЦК України унормовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У даному випадку власники коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, як встановлено судом, розпорядились ними у спосіб, дозволений законом, а саме, уступивши право вимоги позивачу-1. Також обґрунтованою є позиція суду першої інстанції, щодо безпідставності посилань відповідача на те, що за умови акцептування вимог ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та наявності коштів, які надійдуть від реалізації майна банку та задоволення вимог кредиторів попередньої черги, відповідач виконає своє зобов'язання перед ОСОБА_7 та ОСОБА_8, що й буде належним виконанням в розумінні статті 516 Цивільного кодексу України, виходячи з наступного. ПАТ "КБ "Хрещатик" станом на день розгляду справи не включені та не акцептовані кредиторські вимоги ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та не здійснено виконання зобов'язання за такими вимогами. При цьому закінчився встановлений Законом 90-денний строк для розгляду таких вимог, віднесення кредиторів до певної черги погашення, складання та затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів (ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Зазначений 90-денний строк є остаточним та не підлягає подовженню. Відповідно до ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню в судовому порядку, тоді як в матеріалах справи відсутні жодні докази в підтвердження того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зверталися до суду з позовами щодо акцептування їхніх кредиторських вимог. Доводи відповідача щодо погашення ОСОБА_7 суми 2 000000 доларів США 29 грудня 2014 року на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 761/17908/14-ц, про що зазначено у меморіальному валютному ордері № 29.48 від 29 грудня 2014 року колегією суддів не приймається до уваги, оскільки зазначене рішення не стосується договору банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, укладеного з ОСОБА_7, та за яким Шевченківським районним судом м. Києва 04 серпня 2014 року прийнято рішення в іншій справі - № 761/17853/14-ц. Безпідставними є посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 3-174гс16 з огляду на наступне. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунку, якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (ч. 3 ст. 1058 ЦК України). Відповідно до ст. 1071 ЦК України, банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. У зазначеній справі Верховний Суд України з урахуванням положень ст.ст. 1066, 1068, 1071 ЦК України дійшов висновку, що: "за договором банківського рахунку грошове зобов'язання банку перед клієнтом (власником рахунка) в межах коштів, розміщених на рахунку, може виникнути лише після направлення розпорядження клієнта на відповідну грошову суму. Таким чином, укладення лише договору відступлення права вимоги не призвело до виникнення грошового зобов'язання банку перед підприємством на суму коштів, розміщених на рахунку". Так, відповідно до обставин справи, що переглядалась Верховним Судом України, позивач звертався до банку із повідомленням про відступлення права вимоги та із заявою про перерахування грошових коштів із поточних рахунків фізичної особи право вимоги за договором банківського рахунку до банку від якої було набуто позивачем у межах суми відступлення права вимоги в рахунок погашення заборгованості позивача за кредитними договорами, на яке банк не відреагував. Однак, позивач отримав від ОСОБА_7 та ОСОБА_8 право вимоги заборгованості за договором банківських вкладів, підтверджене судовим рішенням, яким зазначену заборгованість було присуджено стягнути з банку на користь вкладників (ОСОБА_7 та ОСОБА_8.), а позивач до відповідача з розпорядженнями про перерахування грошових коштів не звертався та неповинен був звертатись. Тобто обов'язок сплатити грошові кошти відповідачем ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виникли за рішеннями Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц та від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У п. 51 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) зазначено: право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). Проте, доказів виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/17853/14-ц та Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 961/17909/14-ц надано не було. Отже обставини справи № 3-174гс16 не є тотожними обставинам справи за позовом у даній справі і посилання на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові у справі № 3-174гс16, а відповідно і ст.ст. 1058 та 1071 ЦК України є безпідставними та такими, що не підлягають застосуванню до правовідносин що склались у даній справі. У відповідності з п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до положень ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, враховуючи неспростування презумпції правомірності додаткового договору № 17 у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню, отже доводи апеляційної скарги щодо не укладання ним зазначеного додаткового договору з посиланням на його відсутність у системі обліку банку є безпідставними. Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання представника ПАТ «КБ «Хрещатик» про приєднання до матеріалів справи копії договорів про врегулювання спору № 03/2015 від 20 січня 2015 року та №03/2015 від 20 лютого 2015 року, оскільки відповідно до частини першої статті 101 ГПК апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника. Відповідач під час подання клопотання про залучення додаткових доказів не зазначив поважну причину їх неподання та не обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції. Посилання відповідача на виявлення доказів під час виїмки документів відповідними органами визнано судом неповажними, оскільки документи, виїмка яких відбувалася, перебували у розпорядженні відповідача протягом часу розгляду справи судом першої інстанції, а відповідач не був позбавлений права подати ці документи суду першої інстанції. Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає. З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року у справі № 910/17149/16 залишити без змін. Головуючий суддя І. А. Плюшко Судді С. С. Самусенко М. М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424944