Search the Community

Showing results for tags 'нарушение конвенции'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 94 results

  1. Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше. 7 листопада 2017 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Зубков проти Росії. Справа була розпочата за заявами (№29431/05, 7070/06 and 5402/07) проти Російської Федерації, поданими до Суду трьома громадянами Росії, які були об'єднані з урахуванням їх фактичної та юридичної схожості Заявники стверджували, зокрема, що вони стали об'єктами прихованого спостереження в порушення статті 8 Конвенції. Один із заявників також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження. Інший скаржився на нелюдські умови утримання під вартою та транспортування. Він також стверджував, що його досудове ув'язнення не супроводжувалося достатніми процесуальними гарантіями. Заявник скаржився на те, що перехоплення його телефонного спілкування та прихована зйомка його і одного із заявників його зустрічі зі знайомими в орендованій квартирі, порушили його право на повагу до його приватного життя, листування та житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка має наступний зміст: 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше. Тому вони отримають рішення про засудження або рішення по апеляції до подання їх заяв до суду. Уряд не продемонстрував для переконання Суду, що національні суди, які надали дозвіл на приховане спостереження за заявниками, перевірили, чи існувала "обгрунтована підозра" проти них, та застосовували тести на "необхідність в демократичному суспільстві" та "пропорційність". Більше того, відмова розкривати дозволи на спостереження за заявниками без будь-яких вагомих причин позбавила їх будь-якої можливості забезпечити законність заходу та її "необхідність у демократичному суспільстві", розглянути незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Отже стаття 8 Конвенції була порушена. https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-178343"]} CASE OF ZUBKOV AND OTHERS v. RUSSIA.pdf
  2. І. ПРОВОКАЦІЯ ХАБАРА 1. Рішення від 5 лютого 2008 року у справі «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) 53. Конвенцією не заборонено використовувати на стадії попереднього розслідування такі джерела, як анонімні інформатори, якщо це виправдано характером злочину. Однак використання надалі таких джерел інформації судом для обґрунтування обвинувального вироку буде правомірним тільки в тому разі, коли є належні й достатні гарантії недопущення зловживань, зокрема коли встановлена чітка та прозора процедура надання дозволу на застосування таких оперативно-розшукових заходів, їх здійснення та контролю за цими діями (див. рішення від 26 жовтня 2006 р. у справі «Худобін проти Росії», № 59696/00, п. 135; рішення від 6 вересня 1978 р. у справі «Клаас та інші проти Німеччини», № 15473/89, пункти 52—56). … 54. Крім того, якщо діяльність негласних агентів усе ж можлива за наявності чітких обмежень та гарантій від зловживань, використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, не можна виправдати суспільним інтересом, оскільки в такому випадку обвинувачений із самого початку може бути позбавлений права на справедливий судовий розгляд справи (див. зазначені рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», пункти 35, 36; «Худобін проти Росії», п. 128; рішення від 15 грудня 2005 р. у справі «Ванян проти Росії», № 53203/99, пункти 46, 47). 55. Підбурювання з боку поліції має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб’єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений (див. зазначене рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», п. 38; з метою протиставлення див. ухвалу від 7 вересня 2008 р. щодо неприйнятності справи «Юрофінаком» проти Франції», № 58753/00). 56. Постановляючи зазначене рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» (п. 38), Суд дійшов висновку, що працівники поліції не обмежилися «пасивним розслідуванням протиправної діяльності п. Тейксейра де Кастро, а вплинули на нього, підбуривши до вчинення злочину». Він установив, що їхні дії вийшли за межі функцій негласних агентів, оскільки вони спровокували злочин і не було підстав вважати, що його було б вчинено без їхнього втручання (п. 39). 67. Суд, щоб встановити, чи обмежилися A.Z. та V.S. лише «пасивним розслідуванням протиправної діяльності», повинен врахувати, що: у справі немає доказів, які б підтверджували, що заявник раніше вчиняв злочини, зокрема пов’язані з корупцією; як засвідчують записи телефонних розмов, заявник неодноразово зустрічався із A.Z. з ініціативи останнього (цей факт, очевидно, спростовує наведені Урядом доводи про те, що правоохоронні органи жодного разу не тиснули на заявника і не вдавалися до погроз). Навпаки, через контакти, встановлені з ініціативи A.Z. та V.S., правоохоронні органи явно схиляли заявника до протиправних дій, хоча, крім чуток, не було об’єктивних доказів для припущення, що заявник займається незаконною діяльністю. 68. Цих міркувань достатньо для обґрунтування висновку, що дії працівників правоохоронних органів вийшли за межі пасивного розслідування наявної протиправної діяльності. 70. Оскільки доводи заявника не були повністю необґрунтованими, саме прокуратура мала довести, що факту підбурення не було. У разі відсутності таких доказів національні суди зобов’язані були проаналізувати факти у справі та вжити відповідних заходів, щоб встановити істину, а також з’ясувати, чи мало місце підбурювання. У разі доведення цього факту вони повинні були діяти відповідно до норм Конвенції (див. практику Суду, викладену в пунктах 49— 61). 72. Однак органи державної влади заперечували факт підбурювання з боку поліції, а суд не вжив жодних заходів з перевірки відповідних доводів заявника. Зокрема, суд навіть не намагався з’ясувати роль кожного з головних дійових осіб, наприклад, причини особистої ініціативи A.Z. звернутися до заявника, незважаючи на те, що обвинувальний вирок щодо останнього ґрунтувався на доказах, отриманих унаслідок оскаржуваного ним факту підбурювання. 2. Рішення від 2 грудня 2015 року у справі «Таранекс проти Латвії» (Taraneks v. Latvia) 61. Перший крок - з'ясувати, чи було б зазначене правопорушення вчинене без втручання влади. Визначення підбурювання, яке дав Суд раніше передбачає, що підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб’єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. 62. Вирішуючи, чи було розслідування "суто пасивним", Суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд виходитиме з того, чи існують об'єктивні підозри про те, що заявник був залучений до кримінальної діяльності або був схильний до вчинення кримінального правопорушення. 63. Ніщо в матеріалах справи або в зауваженнях, поданих Урядом, не вказує на те, що заявник мав судимість або що національні органи мали будь-які підстави підозрювати його у будь-якій попередній злочинній діяльності. 65. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що, на відміну від того, що було зазначено Урядом, виявляється, що всі телефонні дзвінки та приватні зустрічі, в ході яких заявник нібито попросив агента виплатити хабар відбулися за ініціативою або навіть наполяганням агента, а не заявника. Суд приділяє особливе значення події 18 грудня 2001 року, коли агент наполягав на очікуванні прибуття заявника, якого не було в офісі, а також відмовився отримати копію рішення від іншої особи та наполягав на обговоренні із заявником. 3. Рішення від 30.10.2014 року у справі «Носко и Нефедов проти Росії» 53. У цьому відношенні Європейський суд вказував, що межа між законним використанням негласного співробітника і підбурюванням до вчинення злочину з велекою ймовірністю буде подолана за відсутності чіткої і передбачуваної процедури, встановленої внутрішньодержавним законодавства для санкціонування негласних заходів. 54. Європейський суд також відзначав у своїй прецедентній практиці, що негласні операції повинні проводитися пасивним шляхом за відсутності тиску на заявника для вчинення ним злочину за рахунок таких засобів, як прийняття на себе ініціативи в контактах із заявником, наполегливе спонукання, обіцянку фінансової вигоди або звернення до почуття жалю заявника. 55. Нарешті, Європейський суд вказував, що, якщо обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, внутрішньодержавні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури, при цьому на сторону обвинувачення покладається тягар доведення відсутності підбурювання. Межі судової перевірки повинні включати мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. 62. Європейський суд також враховує, що міліція направила А. до заявниці не прямо, а через колишнього однокурсника заявниці і багаторічного колеги. Залученням X. до негласної операції і поміщенням заявниці в неформальне оточення, міліція, в деякій мірі розраховувала на довіру заявниці до цієї особи і її бажання допомогти колезі. Таким чином, можна зробити висновок, що міліція не залишалася повністю пасивною і негласна операція включала, зокрема, певний елемент тиску на заявницю. 63. Європейський Суд також зазначає, що у внутрішньодержавному розгляді слідчі органи не стверджували, що їх поведінка залишалося суто пасивною. ІІ. ПРОВОКАЦІЯ В ІНШИХ ЗЛОЧИНАХ 1. Рішення від 9 червня 1998 року у справі «Тейшейра де Кастро проти Португалії» (Teixeira de Castro v. Portugal) 36. Використання негласних агентів має бути обмежене, а також повинні дотримуватися права людини, навіть у випадках боротьби з незаконним обігом наркотиків. Хоч сплеск організованої злочинності безсумнівно змушує вживати адекватних заходів, проте справедливе відправлення правосуддя є тим принципом, який не повинен страждати від цього. Основні вимоги справедливості, які зазначені в статті 6 Конвенції відносяться до будь-якого виду злочинів, від самих незначних до особливо тяжких. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів отриманих за допомогою провокацій поліції. 38. У цій справі необхідно з'ясувати чи підпадали дії поліцейських під визначення «негласних агентів». Суд зазначає, що Уряд не підтвердив, що дії поліцейських були частиною операції по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, яка була санкціонована і була під контролем суду. Також відсутні докази того, що у правоохоронних органів були достатні підстави підозрювати заявника в незаконному перевезенні наркотиків; навпаки він не мав судимості і ніколи не притягувався до кримінальної відповідальності. Він не був відомий співробітникам поліції, і в контакт з ним вони вступили тільки через посередництво В.С і Ф.О. Більш того наркотики не перебували в будинку заявника; він їх придбав у третьої особи, яка в свою чергу придбала їх ще в однієї особи. У Постанові Верховного суду від 5 травня 1994 не було нічого сказано про те, що в момент арешту при заявнику знаходилося більше наркотиків, ніж ті, які намагалися придбати співробітники поліції, з метою спровокувати його на вчинення злочину. Не має під собою підстав твердження Уряду, що позивач був схильний до того, щоб скоїти злочини. З цього випливає висновок, що співробітники поліції не розслідували (in an essentially passive manner) злочинну діяльність заявника, а здійснювали на нього такий вплив, щоб він вчинив злочин. Нарешті Суд заявляє, що в актах судових органів Португалії йдеться, що заявник був засуджений в основному на підставі показань двох поліцейських. 39. У світлі всього вищевикладеного Суд робить висновок, що дії співробітників поліції не підпадають під визначення дій негласних агентів, так як вони спровокували вчинення злочину і немає ніяких доказів на користь того, що якби не їхнє втручання, то злочин було б скоєно. Таке втручання і використання його в подальшому кримінальному процесі, означають, що заявник був позбавлений права на справедливий судовий розгляд. Таким чином має місце порушення статті 6 п.1 Конвенції 2. Рішення від 15 грудня 2005 року у справі «Ваньян проти Росії» 46. Конвенція не забороняє ставитися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, зокрема, на етапі слідства. Однак подальше використання їх показань в суді для обґрунтування обвинувального вироку - інша справа. Використання таємних агентів повинно бути заборонено і заходи попередження щодо них мають бути прийняті навіть у справах, що стосуються боротьби проти наркоторгівлі. З вимог справедливого суду за статтею 6 випливає, що суспільні інтереси в боротьбі проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих в результаті провокації поліції. 47. Коли трапляється, що дії таємних агентів спрямовані на підбурювання злочину, і немає підстав вважати, що він був би скоєний без їхнього втручання, то це виходить за рамки розуміння таємного агента і може бути названо провокацією.Таке втручання і його використання в розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість судового розгляду. 49. Суд зазначає, що скарга заявника стосується тільки засудження за епізодом з ОЗ. Він також зазначає, що ОЗ діяла за вказівками міліції. Вона погодилася взяти участь в «перевірочної закупівлі» наркотиків для того, щоб викрити заявника в наркоторгівлі, і попросила його дістати їй наркотики. Немає свідчень того, що до залучення ОЗ у міліції були підстави підозрювати заявника в поширенні наркотиків. Просте твердження на суді співробітників міліції, що у них була інформація про участь заявника в наркоторгівлі, яке, схоже, не досліджувалась судом, не може бути прийнято до уваги. Міліція не обмежилася лише пасивним розслідуванням злочинної діяльності заявника. Немає підстав вважати, що злочин було б скоєно без вищевказаного залучення ОЗ. Суд тому приходить до висновку, що міліція спровокувала злочин, що виразилося в придбанні наркотиків на прохання ОЗ. Визнання заявника винним у спільній участі у придбанні і зберіганні героїну в частині, що стосується придбання ним наркотику для ОЗ, грунтувалося в основному на доказах, отриманих в результаті міліцейської операції, включаючи показання ОЗ і співробітників міліції ЕФ і МБ. Таким чином, втручання міліції і використання отриманих в результаті цього доказів для порушення кримінальної справи відносно заявника непоправно підірвало справедливість судового розгляду. 3. Рішення від 26 травня 2016 року у справі «Банникова протии Росії» (Bannikova v. Russia) 34. З огляду на специфіку слідчих заходів, що проводяться з метою боротьби з незаконним обігом наркотиків і корупцією, давно сформованою позицією Європейського Суду є те, що суспільні інтереси не можуть обґрунтовувати використання доказів, отриманих в результаті поліцейської провокації, оскільки застосування таких доказів піддасть обвинуваченого ризику позбутися справедливого судового розгляду з самого початку 37. Зіткнувшись з твердженням про провокацію, Європейський Суд повинен в першу чергу спробувати встановити, чи міг відповідний злочин бути скоєний без втручання влади. Визначення ж провокації, наведене Європейським Судом у справі "Раманаускас проти Литви". 38. При вирішенні питання про те, чи було розслідування "по суті пасивним", Європейський Суд повинен вивчити причини, що лежать в основі проведення оперативної операції, і поведінку органів влади, які її проводили. Європейський Суд повинен повинен виходити з того, чи мали місце об'єктивні підозри, що заявник задіяний у злочинній діяльності або схильний до скоєння злочину. 46. Застосувавши той же критерій в згадуваному вище справі "Малінінас проти Литви", Європейський Суд встановив, що оперативний захід передбачав провокацію: "37. Європейський Суд зазначає, що ініціатива надійшла саме з боку офіцера В., коли він першим вийшов на зв'язок із заявником, цікавлячись, де можна придбати заборонені наркотики. Потім заявник сам запропонував доставити їх. В процесі операції заявнику було запропоновано значна сума - 3 000 доларів США - за поставку великої кількості наркотиків. Очевидно, що це є спонуканням для доставки товару. Суд першої інстанції визнав вирішальною роль поліції ... Дані ознаки в цій справі, на думку Європейського Суду, свідчать про розширення функції поліцейських від оперативних співробітників до провокаторів. Вони не просто "приєдналися" до розслідування злочину, який вчинявся, а й спровокували його. Неминучим висновком із зазначених обставин є те, що поліція не обмежилася розслідуванням злочинної діяльності пасивним по суті способом, а справила вплив, який призвів до вчинення злочину ... "
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є., суддів: Берднік І.С., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Гапон С.А., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Тарахкала М.О., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, установив: вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ року народження, громадянина України, з повною середньою освітою, судимого вироком Залізничного районного суду м. Львова від 22 вересня 2000 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 1 статті 223, частиною 1 статті 222, частиною 3 статті 81 Кримінального кодексу України 1960 року, до позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна, засуджено: 1 за частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року (далі – КК) до позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; 2 за пунктами 6, 13 частини 2 статті 115 КК до довічного позбавлення волі; 3 за частиною 2 статті 185 КК до позбавлення волі на строк чотири роки; 4 за частиною 4 статті 187 КК до позбавлення волі на строк дванадцять років з конфіскацією всього майна; 5 за частиною 3 статті 357 КК до обмеження волі на строк два роки. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі, визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Цивільний позов потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь кожного по 50 000 грн відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 3 серпня 2005 року приблизно о 16 год. 30 хв. у лісосмузі поблизу залізничного мосту через річку Псел у м. Суми, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив умисне вбивство своєї знайомої ОСОБА_4 на ґрунті раптово виниклої особистої неприязні, завдавши їй розкладним ножем удар у ліву половину грудної клітки та нанісши дві різані рани шиї, в результаті чого потерпіла померла на місці злочину від гострої втрати крові. Після цього ОСОБА_1, діючи повторно, таємно викрав майно потерпілої на загальну суму 3013 грн, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події. 9 серпня 2005 року приблизно о 21 год. ОСОБА_1, перебуваючи в гостях у знайомої ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА, з метою заволодіння чужим майном вчинив розбійний напад на ОСОБА_5, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, а саме завдав потерпілій ударів по голові, повалив на підлогу долілиць та продовжив нанесення ударів, від яких потерпіла знепритомніла. Будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, ОСОБА_1 вчинив умисне вбивство ОСОБА_5 з корисливих мотивів, закривши дихальні шляхи потерпілої та перекривши доступ повітря, що спричинило механічну асфіксію та зумовило її смерть. Після цього ОСОБА_1 заволодів майном потерпілої на загальну суму 3919 грн, а також її паспортом та військовим квитком її чоловіка ОСОБА_6, заховав труп у диван, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року вирок змінено: виключено з мотивувальної частини висновки суду про наявність у засудженого умислу на розбійний напад та умисне вбивство потерпілої до того, як він зайшов у її житло, зазначені при викладенні фактичних обставин вчинених злочинів за епізодом умисного вбивства ОСОБА_5. У решті вирок залишено без зміни. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, встановлено порушення у справі ОСОБА_1: 6 статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції; 7 статті 3 Конвенції у зв’язку з неефективністю розслідування на національному рівні за скаргою заявника на жорстоке поводження; 8 пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе та присуджено заявнику 9000 євро відшкодування моральної шкоди і 1810 євро компенсації судових та інших витрат. У заяві засуджений ОСОБА_1 просить переглянути його справу з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 КПК – у зв’язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, скасувати вирок та ухвалу і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заявник твердить, що, згідно з рішенням ЄСПЛ «Тимченко проти України», в основу обвинувального вироку щодо нього покладено недопустимі докази, а саме його визнавальні свідчення, отримані в період досудового розслідування з моменту затримання 17 серпня 2005 року по 13 лютого 2006 року, у зв’язку з чим потрібно переоцінити всю сукупність доказів у справі, адже виключення посилань на них із тексту судових рішень буде недостатнім та суперечитиме тлумаченню Конвенції в рішенні «Яременко проти України», в якому ЄСПЛ вказав на необхідність у таких випадках ретельного розгляду доказів у справі в межах повного нового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, доводи засудженого ОСОБА_1 та його захисника – адвоката Тарахкала М.О., які підтримали заяву засудженого та його процесуальні вимоги, доводи прокурора Курапова М.В., який вважав, що належним способом відновлення порушених прав засудженого ОСОБА_1 буде скасування судових рішень щодо нього та повторний розгляд справи судом першої інстанції, Верховний Суд України дійшов таких висновків. 1. Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції. Це гарантування відбувається шляхом застосування судами при розгляді справ Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права з огляду на положення статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) та відповідних процесуальних норм, зокрема статті 9 КПК. Також на підставі статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV, з метою забезпечення відновлення порушених прав особи, за заявою якої ЄСПЛ постановлено рішення (стягувача), крім виплати відшкодування, присудженого ЄСПЛ, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), та інші заходи, передбачені в рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням остаточних рішень ЄСПЛ, пропонує застосовувати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, у випадках: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні (Рекомендації N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» від 19 січня 2000 року, прийняті на 694-му засіданні заступників міністрів). 2. Зі змісту рішення ЄСПЛ на користь ОСОБА_1 вбачається, що засуджений скаржився за статтею 3 Конвенції, зокрема, на те, що він зазнавав фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску з боку працівників міліції 18 серпня 2005 року і в подальшому, а також що органи державної влади не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Визнаючи прийнятною скаргу ОСОБА_1 в цій частині, ЄСПЛ зазначив у пункті 66 рішення: «згідно медичної документації, що міститься у матеріалах справи, на момент затримання 17 серпня 2005 року заявник мав певні тілесні ушкодження. …наступного дня заявник пройшов судово-медичну експертизу, за результатами якої було задокументовано значно більше тілесних ушкоджень. … Походження цих додаткових тілесних ушкоджень, отриманих заявником під час перебування під контролем органів влади, ніколи не пояснювалось». ЄСПЛ кваліфікував поводження із заявником як нелюдське та таке, що принижує гідність. Також ЄСПЛ установив, що «вперше заявник поскаржився органам влади на стверджуване жорстоке поводження 30 вересня 2005 року. Жодного розслідування у зв’язку з цим проведено не було. Більше того, вбачається, що заявник не був належним чином захищений від подальшого психологічного тиску з боку працівників міліції, яких він звинувачував у жорстокому поводженні. Так, згідно матеріалів справи, вони продовжували відвідувати його в ІТТ, а потім – у СІЗО, незважаючи на протилежні твердження слідчого». ЄСПЛ зазначив, що «коли зрештою було розпочато розслідування, воно переважно обмежувалося допитами працівників міліції, які заперечували достовірність тверджень заявника. … Загалом із матеріалів справи не вбачається жодних вагомих зусиль, спрямованих на підтвердження або спростування версії подій заявника». За пунктом 1 статті 6 Конвенції ОСОБА_1 скаржився, зокрема, на порушення його права не свідчити проти себе. Із цього приводу ЄСПЛ нагадав, що заборона використання доказів, отриманих із порушенням права зберігати мовчання та права не свідчити проти себе є загальновизнаними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції (пункт 97 рішення), та наголосив, що допустимість свідчень, отриманих за допомогою катування або жорстокого поводження з порушенням статті 3 Конвенції, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого судом (пункт 98 рішення). У цій справі ЄСПЛ установив, що «органи влади несуть відповідальність за тілесні ушкодження, яких заявник зазнав за невстановлених обставин під час його перебування під контролем працівників міліції незадовго до його першого допиту (пункти 66–69 рішення). Заявник порушив це питання у суді першої інстанції та просив не враховувати ці зізнання. У судовому засіданні він також скаржився на постійний психологічний тиск на нього з боку зазначених працівників міліції. Проте суд першої інстанції не здійснив жодної спроби перевірити твердження заявника та відхилив його скаргу лише на тій підставі, що розслідування цього питання вже проводилося органами прокуратури. Такий формальний підхід видається ще більш дивним з огляду на те, що суд першої інстанції все-таки встановив порушення у зв’язку з надмірною тривалістю тримання заявника в ITT (місце тримання під вартою при органах внутрішніх справ), де він зазнавав різного виду тиску з боку працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником». Зрештою у пункті 100 рішення «Тимченко проти України» ЄСПЛ вказав, що «свідчення заявника проти себе зіграли важливу роль у його засудженні, незважаючи на те, що в подальшому відмовився від них як таких, що були отримані під тиском». Зокрема, в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 судом покладено його визнавальні показання як підозрюваного від 18 і 19 серпня 2005 року, як обвинуваченого – від 27 серпня і 1 вересня 2005 року, під час відтворення обстановки і обставин події – від 19 серпня 2005 року. У вироку суд першої інстанції зазначив, що під час додаткового допиту як обвинуваченого 30 вересня 2005 року ОСОБА_1 змінив надані раніше визнавальні показання і став твердити про свою непричетність до вбивств ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та про вчинення цих злочинів особами на ім’я ОСОБА_7 і ОСОБА_8, з якими він познайомився у травні 2005 року. Згідно з вироком, у результаті заходів, вжитих під час досудового та судового слідства для встановлення місця перебування вказаних ОСОБА_1 осіб і перевірки їх причетності до вбивства ОСОБА_4 і ОСОБА_5, факт існування цих осіб та їх причетність до вчинення злочинів не підтвердились. Проаналізувавши сукупність зібраних у справі доказів, показання ОСОБА_1 під час досудового слідства і в судовому засіданні, колегія суддів, яка ухвалила обвинувальний вирок, дійшла висновку, що на початковому етапі досудового слідства в період з 18 серпня по 30 вересня 2005 року ОСОБА_1, визнаючи свою винуватість на допитах як підозрюваний та обвинувачений, у присутності адвоката, надав об’єктивні свідчення про вчинені ним умисні вбивства ОСОБА_4 і ОСОБА_5, заволодіння їхнім майном, а також документами ОСОБА_5 і ОСОБА_6, а надалі змінив свої початкові показання та висунув версію про вчинення цих злочинів іншими особами, що не знайшло підтвердження під час досудового й судового слідства, а тому колегія суддів не погодилася з доводами підсудного і розцінила їх як спосіб захисту з метою уникнути відповідальності за вчинені особливо тяжкі злочини. ЄСПЛ, розглядаючи передбачене статтею 41 Конвенції питання щодо справедливої сатисфакції у зв’язку з порушенням Конвенції, крім присудження ОСОБА_1 грошового відшкодування моральної шкоди, зазначив у пункті 111 свого рішення, що «у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено судом за результатами провадження у справі, що не відповідало вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення за загальним принципом є новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника». Отже, констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень Конвенції свідчить про те, що провадження у справі ОСОБА_1 не відповідало критерію справедливості, а оскільки він і далі зазнає негативних наслідків від судових рішень, ухвалених на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, то відновлення його попереднього юридичного стану повинно бути здійснено шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, як того вимагає ОСОБА_1 у заяві до Верховного Суду України. 3. З огляду на те, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий М.Є. Короткевич Судді: І.С. Берднік С.М. Вус М.І. Гриців В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Б.М. Пошва О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 23 жовтня 2017 року у провадженні № 5-131кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремих думках щодо постанов Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16 та від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 12 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Зарічним районним судом м. Суми 20 серпня 2005 року за поданням слідчого прокуратури. Постановою цього ж суду від 17 жовтня 2005 року запобіжний захід продовжено до чотирьох місяців, тобто до 18 грудня 2005 року. 16 грудня 2005 року суддя Апеляційного суду Сумської області продовжив строк тримання ОСОБА_1 під вартою до шести місяців, а саме до 18 лютого 2006 року. Під час попереднього розгляду кримінальної справи 27 березня 2006 року суддя Апеляційного суду Сумської області, призначивши справу до судового розгляду на 10 квітня 2006 року, постановив «мірою запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 залишити утримання під вартою». Ухваливши 12 травня 2006 року обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області постановила залишити запобіжним заходом тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 17 серпня 2005 року (з моменту його фактичного затримання). Тобто сукупний строк тримання ОСОБА_1 під вартою становив 1 рік вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 12 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. Зокрема в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 12 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (17 серпня 2006 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 23 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 23 жовтня 2017 року № 5-131кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6C6E72EFB9F51A25C22581D1004399EF
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Ковтюк Є.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкової І.А., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд постановлених щодо нього вироку Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, у с т а н о в и в: вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого, засуджено за: частиною п’ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; частиною першою статті 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за злочини, вчинені за таких обставин. 23 січня 2003 року приблизно о 23 годині ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в АДРЕСА_1, після спільного вживання спиртних напоїв з господарями квартири – подружжям ОСОБА_2 і ОСОБА_3, на ґрунті особистих неприязних відносин, що виникли під час сварки з приводу існуючих між ними ділових стосунків, діючи умисно, з метою позбавлення життя ОСОБА_3 зайшов до кімнати, де ОСОБА_3 працював за комп’ютером, і двічі вдарив його кухонним ножем, який взяв з кухні квартири, в груди та живіт, унаслідок чого від отриманих ушкоджень серця і печінки настала смерть ОСОБА_3. Далі, побачивши ОСОБА_2, яка увійшла до кімнати, і, усвідомивши, що вона є очевидцем вчиненого ним вбивства ОСОБА_3, з метою приховати вчинений злочин ОСОБА_1, будучи особою, яка вчинила умисне вбивство, вирішив вбити і ОСОБА_2. Реалізуючи свій намір, ОСОБА_1 завдав ОСОБА_2, яка намагалась чинити опір, численні удари ножем у спину, груди, живіт, а коли ОСОБА_2 упала на підлогу та втратила свідомість, ножем перерізав їй шию. Від цих дій ОСОБА_1 настала смерть ОСОБА_2. Потім ОСОБА_1 з метою вилучення з місця події предметів і речей, які могли вказувати на його причетність до вбивств, діючи також з корисливих мотивів, таємно викрав з системного блоку комп’ютера майно, що належало вбитому подружжю, а саме: відеокарту вартістю 612 грн 95 коп., звукову карту вартістю 319 грн 80 коп., вентилятор вартістю 69 грн 29 коп. та два кабелі вартістю 4 грн кожен, які потім викинув. Також ОСОБА_1 таємно викрав належне потерпілим інше майно: 3200 доларів США, що становило 17000 грн 56 коп., мобільний телефон «Нокіа» вартістю 300 доларів США, що становило 1599 грн, з куртки ОСОБА_3 – 50 грн та ключі від квартири, які не мали матеріальної цінності, а всього – на загальну суму 19659 грн 60 коп., що становило особливо великий розмір. Крім того, ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК. Матеріали справи за цим обвинуваченням ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2005 року виділено в окреме провадження і направлено прокурору міста Києва на додаткове розслідування. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 липня 2005 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_4 задовольнила частково, вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року змінила та пом’якшила призначене ОСОБА_1 покарання за частиною п’ятою статті 185 КК до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, і визнала ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 185, частиною першою статті 115, пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. У решті зазначені вирок апеляційного суду й ухвалу цього ж суду від 18 лютого 2005 року щодо ОСОБА_1 залишила без зміни. 2 лютого 2017 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Кулік проти України», яким фактично є заявник ОСОБА_1, та констатував порушення щодо ОСОБА_1 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція): – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні судових засідань, зокрема триманням його у металевій клітці в залі судових засідань та умовами його етапування до суду і після закінчення судових засідань; – пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року; – підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. У рішенні Суд, визнаючи порушення статті 3 Конвенції, вказав, що умови тримання заявника під вартою в Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Крім того, Суд зазначив, що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47 і цей факт є достатнім непрямим доказом достовірності тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі. Також Суд, звернувшись до своєї практики, підкреслив, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі становить публічне приниження людської гідності. Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та його етапування до суду у дні судових засідань, були такими, що порушували статтю 3 Конвенції. Крім того, Суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року, зазначивши, що рішення про взяття заявника під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і ця проблема є повторюваною у справах проти України внаслідок існування законодавчих прогалин. Розглянувши скаргу заявника за підпунктом «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд вказав, що 1 лютого 2003 року заявника було проінформовано про його право на захист і він висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Проте у той же день у присутності працівників міліції та за відсутності адвоката заявник зізнався у вчиненні подвійного вбивства, в якому він обвинувачувався, і органи влади визнали його зізнання як доказ, хоча були інші докази винуватості заявника. Крім того, Суд зазначив про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, з яким дружина заявника уклала угоду, було допущено до участі у справі. У зв’язку з цим Суд визнав порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Засуджений ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою та доповненнями до неї про перегляд судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, вказує на висновки, викладені у рішенні Суду в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року (заява № 34515/04). Зазначає, що на досудовому слідстві на нього чинився тиск, унаслідок чого він обмовив себе у вчиненні злочинів, за які його засуджено, та давав первинні показання без участі захисника. Вказує на проведення судового провадження з порушенням норм кримінального процесуального закону. Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо нього та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкову І.А., які просили заяву й доповнення до неї задовольнити, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції зі звільненням ОСОБА_1 з місць позбавлення волі, пояснення прокурора, який вважав, що заяву необхідно задовольнити частково, виключити з оскаржуваних судових рішень посилання суду на явку з повинною як на доказ винуватості ОСОБА_1, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов такого висновку. 1. Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон) держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною. Положення глави третьої Закону передбачають, що рішення Суду може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 зазначеного Закону, є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: – коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; – коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 2. У заяві з доповненнями до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 КПК та просить їх скасувати, посилаючись на те, що, відповідно до рішення Суду від 2 лютого 2017 року, під час провадження у справі були порушені стаття 3, пункт 1 статті 5, підпункт «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2003 року старший слідчий прокуратури Деснянського району міста Києва порушив кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого пунктами 1, 6 частини другої статті 115 КК, й того ж дня склав постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого та оголосив його розшук. Дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_1 було надано Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови від 31 січня 2003 року (т. 1, арк. 221–226, 234). 1 лютого 2003 року, до складання протоколу про затримання, ОСОБА_1 було роз’яснено його процесуальні права, у тому числі право на захист, і він заявив вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту слідчим. Також про запрошення захисника повідомляла слідчого у телеграмах від 1 лютого 2003 року дружина ОСОБА_1 – ОСОБА_4, яка просила проводити допит ОСОБА_1 за участю захисника Колесник Н.М. (т. 1, арк. 243–244, 246). Наведена обставина, відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, яка встановлювала, що при провадженні дізнання, досудового слідства участь захисника є обов’язковою з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне позбавлення волі, зобов’язувала органи досудового слідства залучити до участі у справі захисника з моменту затримання ОСОБА_1. Однак, як видно з матеріалів справи, за відсутності захисника ОСОБА_1 написав явку з повинною, яка 1 лютого 2003 року була прийнята працівником міліції, в якій зізнався у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2 і ОСОБА_3. До участі у справі захисник Колесник Н.М. була допущена 3 лютого 2003 року і подальші слідчі дії проводились за її участю. Указану явку з повинною ОСОБА_1 суди першої та касаційної інстанцій визнали як доказ його винуватості та обґрунтували свої висновки, проаналізувавши дані, що містилися у явці з повинною, поряд з іншими доказами у справі. Під час судового розгляду справи ОСОБА_1 вину у вчиненні злочинів, за якими обвинувачувався, не визнав, стверджував, що в явці з повинною та показаннях на досудовому слідстві обмовив себе, перебуваючи під фізичним та психологічним тиском працівників міліції. Зазначені доводи ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав безпідставними. За результатами перегляду справи в касаційному порядку судом аналогічно були оцінені ці твердження ОСОБА_1 та його доводи про порушення права на захист. 3. У рішенні в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року Суд нагадав, що, відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, які визнаються Судом і формують основу його прецедентної практики, обвинувачений має право на допомогу адвоката одразу після затримання, а не тільки під час допитів. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що хоча на підставі наявних у нього документів не може вирішити, чи надав заявник визнавальні показання 1 лютого 2003 року добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, найнятого дружиною заявника, було залучено до провадження. Дослідивши факти справи, Суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати. Крім того, Суд вважає, що цим обмеженням було порушено право заявника на захист, оскільки, встановлюючи вину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, зроблене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази вини заявника, Суд не може залишити поза увагою вірогідний значний вплив первинних визнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження щодо нього. У зв’язку з цим Суд дійшов висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції, – порушення права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. Згідно з частиною першою статті 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Отже, висновки Суду про порушення права ОСОБА_1 на захист дають підстави вважати, що вирок суду першої інстанції щодо нього був постановлений з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке касаційний суд не усунув. Відповідно до частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Ураховуючи характер (зміст) рішення Суду у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року, констатовані у ньому порушення права ОСОБА_1 на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження, Верховний Суд України дійшов висновку, що виправлення допущених порушень та відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливо шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру та скасування вироку апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Аналіз інших встановлених у рішенні Суду порушень Конвенції – статті 3, пункту 1 статті 5 Конвенції щодо умов тримання ОСОБА_1 під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; щодо умов тримання під вартою у дні судових засідань, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та умов етапування до суду і після закінчення судових засідань; щодо відсутності у рішенні про взяття ОСОБА_1 під варту чіткого строку дії запобіжного заходу у період з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року дають підстави вважати, що стосовно ОСОБА_1 були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У такому випадку засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, вжиття заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади. Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий Є.І. Ковтюк Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Н.П. Лященко М.І. Гриців Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Б.М. Пошва А.А. Ємець О.Б. Прокопенко Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 5, підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремій думці щодо постанови Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 14 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Деснянським районним судом м. Києва 4 лютого 2003 року за поданням слідчого прокуратури. Ухваливши обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 від 18 березня 2005 року та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва постановила залишити попередній запобіжний захід – тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 1 лютого 2003 року. Тобто сукупний строк тримання під вартою ОСОБА_1 перевищив 2 роки вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 14 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. В рішенні у справі «Кулік проти України» ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року по 18 березня 2005 року з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 14 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (26 липня 2005 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 9 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 9 жовтня 2017 року № 5-159кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3E6AC0BCD52C284EC22581C90056AFD0
  5. Пропонуємо ознайомитися зі збірником документів Ради Європи «Безпека журналістів», опублікованим у рамках проекту Ради Європи «Зміцнення свободи медіа і створення системи Суспільного мовлення в Україні». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Збірник Безпека журналістів.pdf Збірник Безпека журналістів.pdf
  6. Пропонуємо ознайомитись з посібником щодо статті 3 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини – «Право на вільні вибори». Переклад цієї публікації українською мовою здійснено за сприяння проекту Ради Європи в Україні «Реформа виборчої практики в Україні». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Посібник зі статті Протоколу №1 до ЄКПЛ.pdf Посібник зі статті Протоколу №1 до ЄКПЛ.pdf
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідача – ОСОБА_3, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Красносілля Гощанського району (далі – Релігійна громада УПЦ) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 за позовом Релігійної громади УПЦ до Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви – Київський Патріархат с. Красносілля Гощанського району (далі – Релігійна громада УПЦ – КП), третя особа – Рівненська обласна державна адміністрація (далі – Рівненська ОДА), про усунення перешкод у користуванні будівлею церкви, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року Релігійна громада УПЦ звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 січня 2016 року представники новоствореної Релігійної громади УПЦ – КП незаконно заволоділи будівлею церкви в с. Красносілля Гощанського району Рівненської області (далі – с. Красносілля), розташованою на вул. Шевченка, 9б, та утримують її, порушуючи права володіння та користування позивача. Оскільки зазначене нерухоме майно з моменту будівництва перебуває у законному володінні та користуванні позивача, неправомірне його захоплення відповідачем порушує права позивача. Посилаючись на положення ст.ст. 16, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Релігійна громада УПЦ просила зобов’язати Релігійну громаду УПЦ – КП усунути перешкоди у користуванні та володінні цією спорудою. Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що церква споруджена у XVIII столітті силами мешканців села, а не силами позивача, і тому не могла перебувати в його володінні, оскільки Релігійну громаду УПЦ створено у 1991 році; у встановленому українським законодавством порядку в користування або володіння позивачеві не передавалася. У листопаді 2015 року члени громади церкви виявили бажання перейти від УПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського Патріархату, у зв’язку з чим фактично реорганізована релігійна громада продовжила користуватися єдиною культовою спорудою села згідно зі ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Рішенням Господарського суду Рівненської області від 5 вересня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено: зобов’язано Релігійну громаду УПЦ – КП усунути перешкоди в користуванні будівлею церкви по вул. Шевченка, 9б, у с. Красносілля шляхом повернення її у користування Релігійної громади УПЦ. Постановою Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Релігійна громада УПЦ просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і на невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2009 року у справі № 21-1425во09. В обґрунтування заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, до заяви додано копію постанови Вищого господарського суду України від 11 грудня 2002 року № 7/70-56. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що будівля церкви, розташована по вул. Шевченка, 9б, у с. Красносілля була збудована наприкінці XVIII століття, є пам’яткою архітектури місцевого значення та експлуатується упродовж багатьох років. 25 грудня 1945 року між виконавчим комітетом Гощанської районної Ради депутатів трудящих і релігійною громадою с. Красносілля укладено типовий договір про передачу в користування церковної будівлі та церковного майна (далі – Типовий договір), відповідно до умов якого виконавчий комітет передав, а релігійна громада прийняла у безстрокове та безкоштовне користування одноповерхову будівлю церкви з предметами культового використання. У додатках до Типового договору сторони перелічили інвентар, який передається, та навели список осіб, які підписали договір (т. 1, а.с. 17, 105–109). У довідці від 20 червня 1946 року, виданій уповноваженим Ради зі справ Руської православної церкви при Раді міністрів СРСР Рівненської області, та довідках від 20 липня 1948 року № 79 і від 30 травня 1988 року № 66, виданих уповноваженим Ради зі справ Руської православної церкви при Рівненському облвиконкомі та уповноваженим Ради зі справ релігії при Раді Міністрів УРСР у Рівненській області відповідно, зазначено, що церковна громада с. Красносілля зареєстрована 16 вересня 1944 року за № 79 і користується будівлею церкви (т. 1, а.с. 18–20). Між обласним відділом в справах будівництва та архітектури виконавчого комітету Рівненської обласної Ради народних депутатів (облвідділ) і церковною радою с. Красносілля (користувач) 20 січня 1988 року укладено охоронний договір на передачу пам’ятника архітектури (далі – Охоронний договір), відповідно до умов якого облвідділ передає користувачу, а користувач приймає у безоплатне користування будинок пам’ятника архітектури Дмитрівської церкви 1783 року з дзвіницею для використання приміщення цього пам’ятника для безпосереднього богослужіння. Користувач бере на себе повну відповідальність за збереження зазначеного майна (т. 1, а.с. 26–28). На виконання умов Охоронного договору облвідділ передав, а користувач прийняв у безстрокове безоплатне користування будівлю лише для проведення релігійних обрядів, про що 20 вересня 1988 року складено акт технічного огляду пам'ятника архітектури та передачі його в оренду/використання (т. 1, а.с. 29). Охоронний договір та акт підписано представниками сторін і скріплено відбитком печатки облвідділу. Рішенням виконавчого комітету Рівненської обласної ради Народних депутатів від 25 вересня 1991 року № 173 зареєстровано статут Релігійної громади УПЦ в с. Красносілля. Наведене також підтверджується свідоцтвом від 25 вересня 1991 року № 64 про реєстрацію статуту релігійної громади та випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 19 листопада 2015 року (т. 1, а.с. 9–15). Згідно з довідкою від 10 листопада 2014 року № 582, виданою виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Гощанського району Рівненської області, приміщення церкви св. Дмитра с. Красносілля, яке належить на праві власності церковній громаді, призначене для проведення богослужінь у молитовному залі (т. 1, а.с. 35). Згідно з довідкою від 25 листопада 2015 року № 607, виданою виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Гощанського району Рівненської області, у культовій будівлі церкви св. Дмитра с. Красносілля богослужіння здійснює релігійна громада УПЦ (т. 1, а.с. 36). Розпорядженням голови Рівненської ОДА від 24 грудня 2015 року № 756 зареєстровано статут Релігійної громади УПЦ – КП с. Красносілля. Наведене також підтверджується свідоцтвом від 28 грудня 2015 року № 1623 про реєстрацію статуту Релігійної громади УПЦ – КП і випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 4 січня 2016 року (т. 1, а.с. 65–69). Із січня 2016 року богослужіння у спірній церкві у с. Красносілля здійснюються Релігійною громадою УПЦ – КП, що вбачається із копії звіту про суми податкових пільг, копій виставлених та оплачених відповідачем рахунків-фактур за спожиту електричну енергію, копії виготовлених і виданих технічних паспортів на будівлю дзвіниці та на будівлю спірної церкви, копію договору добровільного страхування відповідачем зазначеної будівлі церкви від 1 березня 2016 року, довідкою Красносільської сільської ради від 11 березня 2016 року (т. 1, а.с. 76–85). Як у відповідача, так і в позивача є технічні паспорти на спірну будівлю церкви від 25 квітня 2016 року та від 15 жовтня 2015 року відповідно (т. 1, а.с. 31–34, 70–75). В обґрунтування заперечень відповідачем надано результати опитувань від 10 листопада 2015 року зі списками членів громади Свято-Дмитрівської церкви с. Красносілля, які виявили бажання перейти від Православної Церкви Московського Патріархату до Православної Церкви Київського Патріархату, засвідчені їхніми підписами. Крім того, відповідачем надано протокол загальних зборів громадян с. Красносілля від 15 листопада 2015 року, на яких, з урахуванням раніше проведеного опитування, прийнято рішення про перехід релігійної громади УПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського Патріархату та вирішено зареєструвати Релігійну громаду УПЦ – КП (т. 1, а.с. 55–62). Документів, які б свідчили про право власності будь-якої зі сторін спору на спірну будівлю церкви та земельну ділянку під нею, не надано. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що: – релігійна громада с. Красносілля користується спірною будівлею церкви на підставі Охоронного і Типового договорів; – протягом 1946–1991 років на території с. Красносілля діяла релігійна громада Руської православної церкви, яка після набрання чинності Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» одержала правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації 25 вересня 1991 року статуту Релігійної громади УПЦ, тому позивач є правонаступником релігійної громади с. Красносілля; – права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи. Зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (у тому числі й безстрокові), укладені до або після введення у дію зазначеного Закону, можуть бути розірвані або припинені лише згідно підстав, передбачених ст.ст. 329–331 Цивільного кодексу Української РСР. Ці договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення у дію зазначеного Закону; – на території с. Красносілля існує дві релігійні громади, і відповідач із 18 січня 2016 року користується спірною будівлею церкви самовільно, без правовстановлюючих документів, ним не доведено права займати зазначену будівлю; – спірне нерухоме майно належить на праві власності державі. Будівля церкви жодній релігійній громаді у власність не передавалася (т. 1, а.с. 170–171); – захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб за негаторним позовом надається у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Таким чином, позов про усунення перешкод у користуванні будівлею церкви підлягає задоволенню шляхом зобов’язання Релігійної громади УПЦ – КП повернути у користування Релігійній громаді УПЦ будівлю спірної церкви. Скасовуючи постанову апеляційного суду та погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, Вищий господарський суд України виходив із того, що до правовідносин, які виникли до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», цей Закон застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення його в дію. За змістом положень зазначеного Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Судами встановлено, що держава в особі органів, визначених ст. 17 зазначеного Закону, є власником культових будівель і майна. Разом із тим у розумінні наведеної норми державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника спірної культової будівлі, є Рівненська ОДА. Проте доказів передачі Рівненською ОДА релігійним громадам у с. Красносілля культової будівлі матеріали справи не містять. Оскільки на території с. Красносілля діють дві релігійні громади, які бажають використовувати спірну будівлю церкви для задоволення духовних потреб, а взаємної згоди про спільне використання культової споруди не досягнуто, порядок користування культовою будівлею і майном повинен визначатися Рівненською ОДА. Водночас, приймаючи постанову про задоволення позову про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні та володінні будівлею церкви шляхом повернення її у користування позивачеві, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що такі позовні вимоги не заявлялися, тим самим порушив принцип диспозитивності сторін у судовому процесі, закріплений ст. 129 Конституції України. Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що суд, вирішуючи спір між релігійними громадами щодо користування культовою будівлею, не вправі перебирати на себе повноваження органу виконавчої влади, передбаченого ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», та вирішувати питання, віднесені до компетенції такого органу. Разом із тим у справі № 7/70-56 за позовом Свято-Іоано-Зачатіївської громади УПЦ, с. Тишковичі до Громади Святого Пророка Предтечі Хрестителя Господнього Іоана УПЦ – КП, с. Тишковичі, Грядівської сільської ради, с. Гряди про усунення перешкод у користуванні приміщенням храму та церковним майном, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову та погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що рішенням виконавчого комітету Волинської обласної Ради від 24 грудня 1991 року Українській православній громаді – позивачу було надано статус юридичної особи під назвою «Іоано-Зачатіївська громада Української православної церкви». Рішення (розпорядження) про передачу у володіння чи користування культових будівель і майна приймається облдержадміністрацією за заявою релігійної громади. У матеріалах справи відсутні дані про звернення позивача до Волинської обласної державної адміністрації про передачу йому в безоплатне користування культової будівлі або укладення з ним договору на безоплатне користування. Отже, позивач не надав доказів щодо права володіння і користування майном, за захистом якого він звернувся. Не погоджуючись із такими висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції виходив із того, що Іоано-Зачатіївська релігійна громада УПЦ с. Тишковичі є правонаступником попередньої відповідно до п.п. 3.4 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Договір, що був укладений Тишковичівською релігійною громадою з виконкомом місцевої Ради народних депутатів 15 квітня 1986 року на право безоплатного користування майном, за формою і змістом відповідає діючому на той час законодавству, зокрема Положенню про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 1 листопада 1976 року, Інструкції «Про облік релігійних об'єднань, молитовних будинків і споруд, а також про порядок реєстрації виконавчих органів релігійних об'єднань і служителів культу», затвердженій Радою у справах релігії при Раді Міністрів СРСР 31 жовтня 1968 року. Враховуючи, що відповідно до ч. 8 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством, Свято-Іоано-Зачатіївська громада УПЦ с. Тишковичі користується церковною спорудою на законних підставах. У висновку Верховного Суду України, викладеному у наданій в обґрунтування заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК, постанові від 18 листопада 2009 року у справі № 21-1425во09 за скаргою Релігійної громади УПЦ на розпорядження виконуючого обов’язки голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 26 квітня 2005 року № 218 «Про передачу у спільне почергове користування культових споруд», зазначено про таке щодо правомірності (можливості) передачі культової будівлі у почергове користування двом або більше релігійним громадам у випадку, коли ця будівля вже знаходиться у правомірному користуванні якоїсь однієї релігійної громади. За умовою від 30 травня 1954 року культову будівлю храм Різдва Богородиці передано виконкомом Перечинської районної ради депутатів трудящих у безстрокове та безоплатне користування православній громаді с. Зарічево. Остання на підставі зазначеної умови користується цією спорудою на час розгляду справи. Така умова є цивільно-правовою угодою, яка згідно з ч. 8 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» може бути розірвана або припинена лише в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Таким чином, культова будівля, що знаходиться у правомірному користуванні релігійної громади, не може бути передана у почергове користування двом або більше релігійним громадам у порядку, визначеному ч. 3 ст. 17 зазначеного Закону, до розірвання попередньої угоди в порядку та з підстав, передбачених цивільним законодавством України. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з положеннями ст.ст. 16, 391, 396 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів такого захисту може бути припинення дії, яка порушує право. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Відповідно до ст.ст. 13 і 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення). Статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено особливості користування майном релігійними громадами. Зокрема, встановлено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 pоку № 988-XII до приведення законодавства України у відповідність із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» застосовуються чинні акти законодавства України, якщо вони не суперечать цьому Закону. Зазначений Закон застосовується до правовідносин, які виникли після введення його в дію. Щодо правовідносин, які виникли до введення в дію цього Закону, він застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення його в дію. Релігійні організації, зареєстровані до введення в дію цього Закону, у разі збереження віросповідної приналежності, для одержання правоздатності юридичної особи подають до 1 січня 1992 року органам, що здійснюють реєстрацію, лише статути (положення), які відповідають вимогам цього Закону. Постановою покладено в тому числі й на обласні державні адміністрації обов’язок забезпечити відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням, зокрема, прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку. Таким чином, права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію зазначеного Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до передбачених ЦК підстав. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію цього Закону. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, державного комітету у справах релігій, архівні документи церковних організацій, рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Вирішуючи спори між релігійними громадами щодо користування культовими спорудами, слід виходити з того, що врахування обопільних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях, як це передбачено Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги релігійної громади, яка вважає себе володільцем культової будівлі, до іншої релігійної громади, яка самовільно заволоділа нею, про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні та володінні зазначеним майном. За змістом положень ч. 1 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження рішення. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. У рішенні в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Таким чином, процедури перегляду судових рішень у касаційному порядку повинні відповідати вимогам ст. 6 Конвенції і положенням законодавства України та мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Отже, переглядаючи постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2016 року, Вищий господарський суд України мав керуватися положеннями розділу ХІІ? ГПК, у тому числі ст.ст. 1115, 1117 ГПК, якими визначено порядок розгляду касаційної скарги та межі перегляду справи в касаційній інстанції. За змістом положень ст. 1115 ГПК у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Відповідно до ст. 1117 ГПК касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що за змістом своїх повноважень суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм матеріального і додержання норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій в конкретній справі стосовно її фактичних обставин, встановлених судами при розгляді справи попередніми інстанціями, та не наділений правом робити висновки, пов’язані з оцінкою доказів, зокрема щодо достовірності, достатності, переваги одних доказів над іншими. У справі, яка розглядається, апеляційним судом на підставі наданих сторонами доказів встановлено, що Релігійна громада УПЦ є правонаступником релігійної громади с. Краснопілля, яка згідно з умовами чинних Типового та Охоронного договорів є користувачем спірної культової споруди. Позивач довів своє право користування церквою в с. Красносілля, на той час як відповідачем документів, що підтверджували би передачу цієї будівлі у його користування, не надано. Разом із тим суд касаційної інстанції, узявши до уваги ті самі факти та обставини, встановлені апеляційним судом, здійснив їх переоцінку та дійшов висновку, що доказів передачі релігійним громадам у с. Красносілля культової будівлі матеріали справи не містять. Отже, Вищий господарський суд України вийшов за межі своїх повноважень і порушив наведені вище норми процесуального права, тобто діяв не як суд, встановлений законом, що є перепоною у здійсненні належного судового провадження. Відповідно до пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. У зв'язку з наведеним заява Релігійної громади УПЦ підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 – скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Красносілля Гощанського району задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 1 листопада 2017 року № 3-742гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DD5C70E98015667C22581D700385A80
  8. Akhlyustin v. Russia (no. 21200/05)Dudchenko v. Russia (no. 37717/05) Konstantin Moskalev v. Russia (no. 59589/10) Moskalev v. Russia (no. 44045/05) Zubkov and Others v. Russia (nos. 29431/05, 7070/06, and 5402/07) Все пять случаев касаются тайных мер слежки в контексте уголовного судопроизводства. В четырех из пяти случаев меры слежки были проведены в рамках оперативной деятельности по розыску на основе Закона; в другом случае, Дудченко против России, меры были проведены в соответствии с Уголовным кодексом. Во всех пяти случаях заявители утверждали, в частности, нарушение статьи 8 (право уважения для частной и семейной жизни, дома и переписки), по существу жалуясь на различные меры наблюдения за ними, в том числе телефонные разговоры, скрытая съемка, видео и аудио наблюдение. Владимир Дудченко является гражданином России, который родился в 1975 году и живет в Мурманске (Россия). Подозреваемый в том, что он был лидером преступной вооруженной банды, он был арестован в декабре 2003 года и провел следующие два года и четыре месяца в предварительном заключении. Национальные суды основывали свои решения на продление срока его содержания под стражей в течение этого периода, в основном на ссылаясьтяжесть обвинений против него. После того, как дело было передано для судебного разбирательства, суды постановили о задержании против него и двух других обвиняемых. Г-н Дудченко был признан виновным по обвинению в мае 2006 года и приговорен к 13 годам тюремного заключения. Суды, помимо прочего, полагались на протоколы бесед с одним из его предполагаемых сообщников и его совет, который был получен путем телефонного прослушивания. Он обжаловал свое осуждение, жалуясь: использование стенограммы в качестве доказательств в ходе разбирательства против него; удаление его адвоката из дела; и отказ властей разрешить брату действовать в качестве его законного представителя. Его осуждение было в декабре 2006 года в котором подтверждено, что суды установили, что стенограммы были правильно признаны в качестве доказательства и что любое нарушение его прав уже было отклонено как необоснованое. В своей жалобе по статье 8 г-н Дудченко конкретно утверждал, что его телефонные разговоры с его адвокатом должны были быть защищены юридическими профессиональными привилегиями. Он также сделал ряд других жалоб, утверждая: согласно статье 3 (запрещение бесчеловечного или унижающего достоинство обращения), что неадекватные условия его содержания под стражей в различных следственных изоляторах и при транспортировке между местами содержания под стражей были неадекватными; в соответствии со статьей 5 § 3 (право на свободу и безопасность), его предварительное заключение было слишком длинным и необоснованным; и в соответствии с пунктами 1 и 3 (c) статьи 6 (право на справедливое судебное разбирательство в разумные сроки и право на юридическую помощь по собственному выбору), что судебное разбирательство против него длилось слишком долго и что он не смог защитить себя по его собственному выбору. Установлены нарушения: Нарушение статьи 3 (обращение) - в связи с условиями содержания под стражей г-на Дудченко до суда Нарушение статьи 3 (бесчеловечное и унижающее достоинство обращение) - в связи с условиями перевозки между местами содержания под стражей Нарушение статьи 5 § 3 Нарушение статьи 6 §§ 1 и 3 (с) Нарушение статьи 8 - из-за прослушки телефонных разговоров с сообщником Нарушение статьи 8 - из-за прослушки телефонных разговоров с адвокатом Компенсация: 14 000 евро (моральный ущерб ) https://hudoc.echr.coe.int/rus#{"fulltext":["37717/05"],"documentcollectionid2":["GRANDCHAMBER","CHAMBER"],"itemid":["001-178344"]} CASE OF DUDCHENKO v. RUSSIA.pdf
  9. Посібник з прав людини для інтернет-користувачів та пояснювальний меморандум, які опубліковано в рамках спільної програми Ради Європи та Європейського Союзу «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні». У виданні йдеться про права людини в мережі й про можливі дії в разі їх порушення. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Posibnuk z prav ludjnj for web.pdf Posibnuk z prav ludjnj for web.pdf
  10. Посібник «Порушення прав людини онлайн», підготовлен міжнародною неприбутковою асоціацією «Європейські цифрові права» (EDRi) та опублікован у рамках спільної програми Ради Європи та Європейського Союзу «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні». Дослідження «Порушення прав людини онлайн» є практичним роз’ясненням Рекомен- дації CM/Rec(2014)6 Комітету міністрів державам-членам щодо «Посібника з прав лю- дини для інтернет користувачів» та Пояснювального меморандуму CM(2014)31. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Порушення прав людини онлайн. pdf.pdf Порушення прав людини онлайн.pdf
  11. Посібник «Свобода вираження поглядів та Інтернет» Вольфганга Бенедека та Маттіаса Кеттемана. Вихід цієї публікації та переклад її українською мовою здійснено в рамках спільної програми Європейського Союзу та Ради Європи «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Свобода вираження поглядів та інтернет.pdf Свобода_вираження_поглядів_та_інтернет.pdf
  12. Довідник із застосування статті 6 Європейської Конвенції з прав людини – Право на справедливий суд (кримінально-процесуальний аспект). Цей переклад опубліковано за домовленістю з Радою Європи і Європейським судом з прав людини в рамках проекту Ради Європи «Подальша підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні», за фінансової підтримки Уряду Данії. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Довідник із застосування ст. 6 ЄКПЛ.pdf Довідник із застосування ст. 6 ЄКПЛ.pdf
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Вус С.М., суддів: Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою адвоката Галушка С.І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року, у с т а н о в и л а: вироком Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 27 лютого 2015 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, засуджено за частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі – КК) на шість років позбавлення волі з позбавленням права постійно чи тимчасово здійснювати функції представників влади, а також обіймати постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях державної форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконувати такі обов’язки за спеціальним повноваженням на строк три роки з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, та зі спеціальною конфіскацією. На підставі статті 54 КК ОСОБА_1 позбавлено 9 рангу державного службовця. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 11 травня 2016 року апеляційні скарги прокурора та адвоката в інтересах засудженого залишено без задоволення, а вирок щодо ОСОБА_1 змінено в частині зарахування строку попереднього ув’язнення у строк відбування покарання та взято засудженого під варту в залі суду. В решті вказаний вирок залишено без зміни. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року вищенаведені судові рішення залишено без зміни. ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, будучи з 24 травня 2013 року начальником Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області, тобто будучи державним службовцем 9 рангу, працівником правоохоронного органу, службовою особою, яка обіймає відповідальне становище, вчинив одержання неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає вигоду, дії з використанням влади та службового становища, поєднане з вимаганням неправомірної вигоди у сумі 50 000 грн. А саме, 9 вересня 2014 року до приміщення Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області був викликаний директор агрофірми ТОВ «Воля» ОСОБА_2, якому через деякий час стало відомо, що на очолюваній ній фірмі проводитиметься перевірка, ініційована Головним управлінням Міндоходів у Кіровоградській області під назвою «Урожай 2014». 13 вересня 2014 року, приблизно об 11 год. 45 хв., на мобільний телефон ОСОБА_2 зателефонував начальник Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області ОСОБА_1 та запропонував зустрітися з приводу обговорення питання проведення перевірки, на що ОСОБА_2 погодився, домовившись про зустріч із ним у приміщенні агрофірми ТОВ «Воля» на АДРЕСА_1. Приїхавши на визначене місце, ОСОБА_1 повідомив ОСОБА_2, що агрофірма ТОВ «Воля» підпадає під проведення перевірки під назвою «Урожай 2014» та йому як керівнику ОДПІ поставлено завдання перевірити 20 підприємств Гайворонського району, в ході чого виявити порушення з подальшим накладенням штрафу в розмірі не менше 300 000 грн. Також ОСОБА_1 зазначив, що він у минулому вже неодноразово проводив аналогічні перевірки та для нього не буде складно виявити на агрофірмі ТОВ «Воля» порушення на вказану суму, однак він, як начальник Гайворонської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області, може вирішити це питання і виключити агрофірму ТОВ «Воля» із об’єктів, які підпадають під перевірку, за що ОСОБА_2 необхідно сплатити ОСОБА_1 неправомірну вигоду в розмірі 50 000 грн. Також ОСОБА_1 попередив, що у разі відмови ОСОБА_2 на агрофірмі ТОВ «Воля» буде проведена перевірка зі всіма негативними наслідками, а саме: виявленням порушень та накладенням штрафу на суму не менше 300 000 грн. За таких обставин ОСОБА_2 змушений був погодитися на пропозицію ОСОБА_1. Реалізуючи свій план щодо одержання шляхом вимагання неправомірної вигоди, 15 вересня 2014 року, приблизно о 18 год. 50 хв., ОСОБА_1 за попередньою домовленістю зустрівся із ОСОБА_2 у службовому кабінеті останнього на території агрофірми ТОВ «Воля», де шляхом вимагання одержав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5000 грн як частину неправомірної вигоди за вирішення ним питання щодо виключення агрофірми ТОВ «Воля» із об’єктів, які підпадають під перевірку під назвою «Урожай 2014», одночасно домовившись про те, що решту грошових коштів у сумі 45 000 грн ОСОБА_2 передасть під час наступної зустрічі – 17 вересня 2014 року, після їх надходження на рахунок його фірми. Під час наступної зустрічі, про яку домовились попередньо, 17 вересня 2014 року, приблизно об 11 год. 12 хв., у службовому кабінеті агрофірми ТОВ «Воля» ОСОБА_1 шляхом вимагання одержав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 45 000 грн, а далі о 12 год. 08 хв. цього ж дня ОСОБА_1 був викритий працівниками УБОЗ УМВС України в Кіровоградській області і в ході проведення огляду місця події в лісосмузі, що на відстані 3х км від АДРЕСА_2, у кукурудзяному полі виявлено картонну коробку з 45 000 грн. У заяві до Верховного Суду України йдеться про наявність визначених у пунктах 2 і 3 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) підстав для перегляду ухвали касаційного суду, про скасування якої порушується питання, та про направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Зокрема, адвокат Галушко С.І. посилається на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм, передбачених статтями 86, 290 КПК, яке полягає у тому, що касаційний суд безпідставно, на його думку, погодився із визнанням апеляційним судом допустимими доказами відповідних дозволів на проведення негласних слідчих розшукових дій, які, за клопотанням прокурора, долучені в ході апеляційного провадження, тоді як про їх існування було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та не були відкриті стороні захисту. З огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК, за твердженням адвоката, долучення прокурором в апеляційному суді постанови про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року свідчить про недопустимість тих даних, які в них містяться, оскільки їх отримання суперечить порядку, передбаченому законом. На обґрунтування іншої, аніж в оскаржуваній ухвалі касаційного суду, правової позиції щодо застосування вказаних норм права до заяви долучено копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6 про залишення без зміни ухвали суду апеляційної інстанції та виправдувального вироку місцевого суду, якими констатовано недоведеність винуватості ОСОБА_6 у зв’язку із використанням у кримінальному провадженні недопустимих доказів та неможливістю долучення під час апеляційного розгляду тих із них, що були відомі на час проведення досудового розслідування, проте були відсутні у матеріалах справи та не відкривалися сторонам. На підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновку з цього питання, викладеному у постанові Верховного Суду України, надано копію його рішення від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, в якому визначено, що невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими доказами. Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який вважав, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на здійснення перегляду оскаржуваної ухвали касаційного суду лише з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 445 КПК, оскільки з питання застосування норм, передбачених статтями 86, 290 КПК, Верховним Судом України вже висловлено правову позицію у постанові від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговоривши зазначені в ній доводи, урахувавши висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) дійшла висновку про таке. 1. Справу про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_1 допущено до провадження Суду за заявою адвоката, який посилається на положення пунктів 2 і 3 статті 445 КПК. У постанові від 13 жовтня 2016 року в справі № 5-166кс(15)16 Суд сформулював позицію щодо перегляду судових рішень за заявами, поданими одночасно з підстав неоднакового правозастосування та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Суду. Відповідно до зазначеної позиції, виходячи з принципу верховенства права, складовими якого є, у тому числі, правова визначеність і стабільність судової практики, за наявності висновку Суду з питання застосування певної норми права, перегляд слід здійснювати лише на підставі невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції указаному висновку, викладеному в постанові Суду, тобто з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 445 КПК. За таких обставин Суд здійснюватиме перегляд оскаржуваного судового рішення у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 з підстави його невідповідності висновку, викладеному в постанові Суду від 16 березня 2017 року № 5-364кс16. 2. У згаданій постанові Суду сформульовано правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої частиною дванадцятою статті 290 КПК. І він зводиться до такого. Невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. Водночас відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів. При цьому Суд зауважив, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який, згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування. Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обов’язку щодо відкриття матеріалів. Вона полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їхню доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. 3. На думку адвоката, вищевикладений висновок щодо визнання недопустимими доказами даних, що містяться у наданих в ході апеляційного провадження матеріалах, проігноровано при постановленні ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо ОСОБА_1. А саме, адвокат наполягає, що дані, які містяться у постановах про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами, оскільки про їх існування було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. 4. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що на момент відкриття слідчим матеріалів досудового розслідування – 18 листопада 2014 року (т. 3, а.с. 58 – 59) стороні захисту постанова про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року не надавалася. Зазначених процесуальних документів не містилося й серед тих матеріалів провадження, які досліджував суд першої інстанції в умовах гласного, публічного і змагального судового розгляду. Водночас дані протоколів, в яких зафіксовано результати проведення відповідних негласних слідчих (розшукових) дій, покладено в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1. Оскаржуючи до апеляційної інстанції цей вирок, адвокат Галушко С.І., серед інших доводів, ставив під сумнів допустимість даних протоколів зазначених негласних слідчих (розшукових) дій з огляду на відсутність інформації про отримання відповідних дозволів на їх проведення. Для спростування цього в судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор надав та клопотав про долучення до матеріалів провадження постанов про проведення контролю за вчиненням злочину від 16 вересня 2014 року та про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, а також ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року, з якими і ОСОБА_1, і адвокат Галушко С.І. зразу були ознайомлені. За таких обставин в суді апеляційної інстанції з дотриманням вимог гласності, публічності, змагальності та безпосередності дослідження доказів до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора було долучено дозволи на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, у зв’язку із чим апеляційний суд зробив висновок про допустимість таких доказів. Відповідно до частини третьої статті 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Натомість судом першої інстанції не досліджувалися документи, які були надані прокурором в суді апеляційної інстанції, хоча вони фактично були у розпорядженні сторони обвинувачення на момент звернення до суду з обвинувальним актом й не були відкриті стороні захисту. 5. Вкотре Суд звертає увагу на те, що недослідження судом першої інстанції процесуальних документів, які стали правовою підставою проведення негласних слідчих (розшукових) дій, впливає на справедливість судового розгляду в цілому, оскільки відсутність дослідження цих матеріалів викликає сумніви щодо можливості здійснення судом належної оцінки законності проведення таких дій, а також достовірності та допустимості їх результатів як доказів. У такому разі недослідження зазначених матеріалів призводить до оперування судом доказами, допустимість яких є імовірною, що в контексті презумпції невинуватості є неприпустимим для обґрунтування рішення про винуватість особи та свідчить про порушення права особи на справедливий суд. Крім того, дані постанови прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії або відповідної ухвали слідчого судді встановлюють обставини процесуального характеру, що мають значення при оцінці допустимості використання отриманих у результаті негласних слідчих (розшукових) дій фактичних даних як доказів у кримінальному провадженні. Такі відомості підтверджують законність (або свідчать про незаконність) проведення тієї чи іншої негласної слідчої (розшукової) дії, і відповідно, мають оцінюватися судом за участю сторін кримінального провадження у сукупності із протоколами негласних слідчих (розшукових) дій. Так, відкриття в умовах публічного і гласного апеляційного судового розгляду окремих матеріалів кримінального провадження, які існували на момент звернення до суду з обвинувальним актом, але не були відкриті стороні захисту, не означає їх автоматичну допустимість, оскільки за КПК критерієм допустимості доказів є не лише законність їх отримання, а і попереднє відкриття матеріалів іншій стороні до їх безпосереднього дослідження у суді. 6. В контексті забезпечення права на справедливий суд доречно нагадати й акцент Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) на необхідності чіткого дотримання положень з питань допустимості доказів. І хоча Європейський суд у своїх рішеннях наголошує, що допустимість доказів є справою національних судів й він не має загальної компетенції вирішувати, чи припустилися національні суди помилок у застосуванні законодавства або оцінці фактів, він все ж покликаний перевіряти справедливість провадження («Дактарас проти Литви» від 24 листопада 2000 року). Система справедливого судочинства має інтегруючий характер стосовно інших конвенційних прав і гарантій та слугує своєрідним підґрунтям для існування ще принаймні кількох принципів – презумпції невинуватості, змагальності та принципу процесуальної рівності сторін. Їх доказовий аспект з питань якості доказів, насамперед, стосується питання про те, чи була особа засуджена «відповідно до закону», з огляду на що у практиці Європейського суду сформульовані окремі положення щодо допустимості доказів у судовому провадженні. Так, на необхідності надання доступу стороні захисту до матеріалів, які стосуються негласних слідчих (розшукових) дій, як гарантії справедливого судового розгляду, йдеться у рішенні Європейського суду «Едвардс і Льюіс проти Сполученого Королівства» від 27 жовтня 2004 року, в якому зазначено, що, відповідно до вимоги справедливості, передбаченої статтею 6 Конвенції, прокуратура мала ознайомити захист з усіма доказами у справі як на користь, так і проти обвинуваченого, і те, що у вказаній справі цього не було зроблено, призвело до недоліків судового розгляду. Також, відповідно до принципу рівності сторін, сторона обвинувачення не вправі приховувати, не надавати обвинуваченому матеріали, що перебувають у неї або доступні їй, які можуть допомогти обвинуваченому звільнитися від кримінальної відповідальності чи отримати менш суворий вирок. Це право (і, відповідно, обов’язок держави) було підтверджено у справі «Джасперс проти Сполученого Королівства» від 16 лютого 2000 року. Таке правило стосується й матеріалів, які можуть викликати сумнів щодо доказів, наданих обвинувачем. 7. Повертаючись до розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1, Суд констатує, що зіставлення правового висновку про застосування вказаних норм в оскаржуваному рішенні касаційного суду виявило розбіжності із висновком, сформульованим найвищою судовою інстанцією у постанові Суду від 16 березня 2017 року № 5-364кс16, оскільки за обставин, коли сторона захисту не була ознайомлена із постановою про використання заздалегідь ідентифікованих (помічених) засобів від 16 вересня 2014 року, постановою про проведення контролю за вчиненням злочину, ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 вересня 2014 року в порядку статті 290 КПК, мало місце порушення права на захист ОСОБА_1. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: заяву адвоката Галушка С.І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий : С.М. Вус Судді: Г.В. Канигіна Б.М. Пошва Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров М.Є. Короткевич Постанова від 12 жовтня 2017 року № 5-237 кс (15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EFEFE6974C1169B0C22581C4002F1008
  14. Європейський суд визнав порушення статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини у справі «Aviakompaniya A.T.I., ZAT v. Ukraine». Обставини, які призвели до порушення, не нові. За аналогічними обставинами Європейський суд вже визнавав порушення Україною своїх зобов’язань за Конвенцією у справі Sokurenko and Strygun v. Ukraine (nos. 29458/04 and 29465/04), Bazalt Impeks TOV v. Ukraine (no. 39051/07, 1 December 2011), Veritas v. Ukraine (no. 39157/02, 13 November 2008). У всіх цих справах Європейський суд визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції в зв'язку з тим, що Верховний Суд України, постановивши рішення у справі заявника, вийшов за межі своїх повноважень, які встановлено в Господарському процесуальному кодексі. Такий вихід за межі повноважень Європейський суд оцінив як «суд невстановлений законом». Європейський суд у наступній справі з аналогічними обставинами зауважив, що «всупереч ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Верховний Суд України проігнорував висновки Європейського суду, викладені у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України", яке на час провадження у справі заявника вже було перекладено українською мовою і надруковано в офіційному юридичному виданні» (п. 24). «Суд зауважує, що обґрунтування Верховного Суду України становило не просто інше розуміння правового документу. Суд вважає, що обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як «грубе свавілля» або «відмову у правосудді» у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі «Бочан проти України» (Bochan v. Ukraine) призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі (див. пункти 51-53). У зв’язку з цим слід зазначити, що у своєму рішенні 2007 року Суд встановив, що, зважаючи на обставини, за яких Верховний Суд України передавав справу заявниці до нижчестоящих судів, сумніви заявниці щодо безсторонності суддів, які розглядали справу, включаючи суддів Верховного Суду України, були об’єктивно обґрунтованими.». У окремій думці до цього рішення судді Юдківська та Лемменс зазначили: «У зв’язку з цим ми повторюємо, що положення Конвенції слід тлумачити як такі, що гарантують права, що є практичними та ефективними. Принципове наголошення на незмінності ухвалених на національному рівні рішень, визнаних Судом такими, що порушують положення Конвенції, може значною мірою означати позбавлення рішень Суду їхнього реального впливу, таким чином перетворюючи страсбурзький засіб юридичного захисту на ілюзорний.». http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-173493 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5858129-7467984 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5863744-7477288 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-177708 https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"fulltext":["Aviakompaniya A.T.I.,\"CASE OF AVIAKOMPANIYA A.T.I., ZAT v. UKRAINE\""],"itemid":["001-173493"]} CASE OF AVIAKOMPANIYA A.T.I., ZAT v. UKRAINE.pdf CASE OF AVIAKOMPANIYA A.T.I., ZAT v. UKRAINE.docx
  15. Переклад зроблений Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Дозвіл опублікувати цей переклад надано виключно з метою його включення в базу даних Суду HUDOC. Даний переклад не має для суду обов'язкової сили. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/FS_Armed_conflicts_UKR.pdf Збройні конфлікти_FS_Armed_conflicts_UKR.pdf
  16. Інформаційно-методичний збірник рішень Європейського суду з прав людини, щодо яких до Національної школи суддів України надходили звернення Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2015-2016 роках http://www.nsj.gov.ua/files/14867275671486653361.pdf Інформаційно-методичний збірник рішень Європейського суду з прав людини у 2015-2016 роках.pdf
  17. Застосування Європейської конвенції з прав людини при розгляді в судах господарських справ. Зміст Передмова ........................ 5 1. Європейська конвенція з прав людини, принципи її застосування та засади діяльності Європейського суду з прав людини 1.1. Європейська конвенція з прав людини, її історія та значимість .................. 6 1.2. Європейська конвенція з прав людини та українське законодавство ................. 8 1.3. Процедура Європейського суду з прав людини .......... 13 1.3.1. Вступ....................... 13 1.3.2. Подання заяви до Суду ................. .13 1.3.3. Рішення про прийнятність ................ 14 1.3.4. Розгляд заяв по суті .................. 17 1.3.5. Постановлення рішення по суті заяви ............ 18 1.3.6. Значення рішень Суду для України ............. 18 2. Стаття 6 Європейської конвенції з прав людини 2.1. Загальні зауваження ................... 24 2.2. Визначення цивільних прав і обов язків ............ 24 2.3. Справедливий судовий розгляд ............... 28 2.3.1. Вступ....................... 28 2.3.2. Рівність сторін .................... 29 2.3.3. Право на змагальність провадження ............. 33 2.3.4. Право бути присутнім на слуханні та ефективно брати участь у ньому .............. 36 2.3.5. Право на належне дослідження справи судом ......... 36 2.3.6. Вмотивоване рішення .................. 38 2.3.7. Правова певність ................... 42 2.3.8. Право на доступ до суду ................ 47 2.4. Публічне слухання ................... 48 2.5. Судовий розгляд впродовж розумного строку .......... 53 2.5.1. Загальний огляд ................... 53 2.5.2 Фактична тривалість провадження ............. 54 2.5.3. Розумні строки провадження............... 54 2.5.4. Незалежність суду ................... 58 2.5.5. Безсторонність суду .................. 59 2.6. Розгляд визначеного в Конвенції поняття "суд, встановлений законом" .................. 65 4 2.6.1. Вступ....................... 65 2.6.2. Суд ........................ 66 2.6.3. Суд, встановлений законом ................ 68 2.7. Вплив ЄКПЛ на справи за комерційними позовами ........ 71 3. Стаття 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини 3.1. Загальний огляд .................... 72 3.2. Перша норма право мирно володіти майном .......... 74 3.2.1. Юридичні та фізичні особи ................ 74 3.2.2. Мирне володіння майном ................ 79 3.2.3. Майно ....................... 80 3.3. Друга норма (друге речення першого пункту статті 1 Протоколу 1) позбавлення власності ............ 93 3.3.1. Позбавлення власності ................. 93 3.3.2. Суспільний інтерес .................. 94 3.3.3. Позбавлення власності на основі національного законодавства .... 95 3.3.4. Загальні принципи міжнародного права ........... 96 3.3.5. Пропорційність заходу ................. 98 3.3.6. Компенсація..................... 98 3.4. Третя норма (другий пункт статті 1 Протоколу 1) контроль за користуванням майном ............. 100 3.4.1. Вступ....................... 100 3.4.2. Заходи з контролю за користуванням майном ......... 101 3.4.3. Відповідно до загальних інтересів ............. 105 3.5. Вплив ЄКПЛ на справи за комерційними позовами ........ 107 Додатки Додаток І. Перелік рішень Європейського суду з прав людини, на які зроблені посилання в цьому виданні ........... 108 Додаток ІІ. Бібліографія .................. 113 Додаток ІІІ. Посилання на ВЕБ-ресурси ............. 115 Додаток IV. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколів № № 11, 14) та Протоколи №№ 1, 4, 6, 7, 12, 13 .... 116 Додаток V. Рішення Європейського суду з прав людини у справі"Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (Case of James and others v. the United Kingdom) від 21 лютого 1986 року ................. 149 Додаток VI. Постанова господарського суду Автономної Республіки Крим від 10 липня 2008 року у справі № 2-31/6201-2008А ............... 195 Додаток VII. Ухвала господарського суду Донецької області від 5 січня 2011 року у справі № 8/159пн ........... 201 http://nsj.gov.ua/files/1384158469Заст_Європ_конвен .pdf Застосування Європейської конвенції з прав людини при розгляді в судах господарських справ.pdf
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору. Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти. Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1. У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них. Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04). У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13). Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення). За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення). Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17 Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-577цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07169465CCA63572C22581B1003B569B
  19. ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого суддів: Прокопенка О.Б., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача – ОСОБА_2, Вищої ради правосуддя – Белінської О.В., Президента України – Мишковець О.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, Вищої ради юстиції (на сьогодні – Вища рада правосуддя; далі – ВРЮ) про визнання незаконним та скасування рішення від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги» (далі – Рішення ВРЮ) та скасування Указу Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» [у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді (далі – Указ Президента України), в с т а н о в и в: У липні 2010 року ОСОБА_1 звернувся із адміністративним позовом до ВРЮ та Президента України про визнання незаконним і скасування Рішення ВРЮ та скасування Указу Президента України. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив про те, що ВРЮ прийняла Рішення з порушенням процедури, встановленої Законом України «Про Вищу раду юстиції» та Регламентом Вищої ради юстиції, затвердженим рішенням ВРЮ від 4 жовтня 2010 року № 791/0/15-10, оскільки на засідання ВРЮ, що відбулося 7 червня 2010 року, його не запросили. Саме Рішення ВРЮ вважає необґрунтованим, упередженим та таким, що прийнято без урахування усіх обставин справи. Посилається на те, що Указ Президента України видано за відсутності матеріалів ВРЮ, в тому числі подання Президенту України від 7 червня 2010 року «Про звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 за порушення присяги», оскільки вказані документи станом на 18 червня 2010 року до Адміністрації Президента України не надходили. Суд установив, що ОСОБА_1 Указом Президента України від 22 серпня 2007 року був призначений на посаду судді окружного адміністративного суду міста Києва строком на 5 років, а 19 вересня 2007 року прийняв присягу судді. 10 червня 2010 року ВРЮ внесла подання № 39/0/12-10 «Про звільнення суддів з посад» і Указом Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 року «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги судді. Підставою для прийняття Рішення ВРЮ і внесення подання стали такі обставини. 2 лютого 2010 року Всеукраїнська громадська організація (далі – ВГО) «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» звернулися з позовом до Міністерства юстиції України (далі – Мін’юст), третя особа – Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, про визнання нечинним рішення Мін’юсту про скасування наказу про державну реєстрацію нормативно-правового акта та скасування наказу від 9 грудня 2009 року № 2403/5 (далі – наказ від 9 грудня 2009 року). 3 лютого 2010 року суддя ОСОБА_1, розглядаючи клопотання ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» про вжиття заходів забезпечення заявленого адміністративного позову, постановив ухвалу, якою зупинив дію наказу від 9 грудня 2009 року до вирішення справи по суті. ВРЮ, приймаючи Рішення, виходила з того, що, застосувавши зазначений вид забезпечення позову, суддя ОСОБА_1 фактично висловив свою думку стосовно обґрунтованості позовних вимог до розгляду справи по суті, діяв в інтересах позивача, ігноруючи вимоги чинного законодавства України та впроваджені обмеження у сфері здійснення грального бізнесу, фактично створив умови для існування грального бізнесу до вирішення справи по суті. За висновками ВРЮ вчинені суддею ОСОБА_1 дії при постановленні ухвали про забезпечення позову порочать звання судді, викликають сумнів у його об’єктивності, неупередженості, свідчать про несумлінне виконання суддею своїх службових обов’язків і є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги. Вищий адміністративний суд України постановою від 27 січня 2011 року позов задовольнив частково: визнав незаконними Рішення ВРЮ та Указ Президента України. Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування Рішення ВРЮ. Ухвалою від 1 лютого 2011 року цей суд виправив описку в постанові від 27 січня 2011 року, виклавши резулятивну частину в такій редакції: «Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати незаконним рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні іншої частини позовних вимог». У своєму рішенні суд зазначив, що на час прийняття ВРЮ Рішення не була перевірена законність постановленої ОСОБА_1 ухвали про забезпечення позову в установленому процесуальним законом порядку, а саме судом апеляційної інстанції. До того ж у цій справі 13 травня 2010 року вже була прийнята постанова, якою позовні вимоги ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» задоволені повністю з мотивів відсутності правової підстави для прийняття Мін’юстом наказу від 9 грудня 2009 року, який був предметом оскарження. Це судове рішення залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року. В ухвалі про забезпечення позову суддя ОСОБА_1 зазначив мотиви, на підставі яких дійшов висновку про очевидні ознаки протиправності оспорюваного нормативно-правового акта, і закони, якими керувався при винесенні рішення. До того ж, задовольняючи позовні вимоги, суд послався на ті ж самі мотиви та норми закону, що свідчить про протиправність наказу від 9 грудня 2009 року. Заходи забезпечення позову вжиті у спосіб та строки, передбачені законом. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що при розгляді справи не було встановлено фактів, які б свідчили про умисне порушення закону позивачем або його несумлінність, тому відсутні особливі обставини, з якими законодавство України пов’язує звільнення судді за порушення присяги, а отже, позовні вимоги в частині визнання незаконним Рішення підлягають задоволенню, у зв’язку з тим, що підстав для внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді не було. Крім того, суд зазначив, що оскільки до повноважень Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції не належить скасування актів Президента України і ВРЮ, то позовні вимоги щодо скасування Рішення ВРЮ та Указу Президента України задоволенню не підлягають. Не погодившись із рішенням Вищого адміністративного суду України щодо нього, у червні 2011 року ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі – Суд) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS № 005, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), – на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції – на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя. З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до Суду громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об’єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду. 19 січня 2017 року Суд ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 35336/11, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя. Суд також постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникам суми, зазначені у Додатку II, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зокрема, ОСОБА_1 присуджено відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 євро та відповідно до пункту 159 (а) рішення Суду одинадцятьом заявникам, серед яких і ОСОБА_1, – спільно суму у розмірі 11 000 євро відшкодування судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді. Рішення Суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1 просить постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог і в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 повністю, а саме: 1 скасувати Рішення ВРЮ; 2 визнати незаконним та скасувати Указ Президента України в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва; 3 поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року. У судовому засіданні представник позивача підтримав заяву про перегляд рішень Вищого адміністративного суду України, навів доводи на її обґрунтування. Представник Вищої ради правосуддя просила рішення Вищого адміністративного суду скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той же суд. Представник Президента України, вважаючи оскаржуване позивачем рішення Вищого адміністративного суду України законними та обґрунтованими, просила відмовити у задоволенні заяви про їх перегляд. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що беруть участь у справі, перевіривши викладені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд у своєму рішенні зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд зазначив, що у справі ОСОБА_1 подання ВРЮ щодо ухвалення остаточного рішення про звільнення заявників було внесено не до Верховної Ради України, а Президенту України. Оскільки частина процесу прийняття рішень була покладена на Президента України, що мав значні виконавчі повноваження, видається, що цей етап національного провадження не забезпечував основних гарантій судового процесу, передбачених статтею 6 Конвенції. Суд вважає, що ця відмінна особливість проміжного етапу комплексної національної процедури не впливає на загальний висновок стосовно того, що на національному рівні не було забезпечено принципів незалежності і неупередженості. Суд вважав, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються, та постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх заявників, а відтак і ОСОБА_1, у зв’язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості. Також у рішенні Суду йдеться про те, що у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону», а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв, що розглядаються, і Суд не вбачає причин відступати від них. Таким чином, як констатовано у рішенні Суду, було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. За абзацом дев’ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У рішенні Суд повідомив, що, беручи до уваги рішення Вищого адміністративного суду України у справі за позовом ОСОБА_1, в.о. Президента України 18 березня 2014 року скасував Указ Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1 19 березня 2014 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді судді (пункти 40, 41). У справі «Куликов та інші проти України» Суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв’язку із цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков» (пункт 208), щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру та відхиляє відповідне прохання. Стаття 17 Закону № 3477-IV встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і прийняти нове судове рішення чи змінити судове рішення. Відповідно до частини другої статті 11 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. В.о. Президента України О. Турчинов Указом від 18 березня 2014 року № 311/2014 у огляду на постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року (з урахуванням ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2011 року) скасував положення Указу Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1. За таких обставин, враховуючи висновки Суду, відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС постанова Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвала цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати; в цій частині ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити. Скасувати рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». Визнати незаконним Указ Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді. Поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок М.Є. Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців А.А. Ємець Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 21-882а17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711AB3833CE9002DC22581A700424763
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року, в с т а н о в и в: У вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (далі – Ленінський ВДВС Кіровоградського МУЮ), Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Позивач зазначав, що до 2 грудня 1997 року перебував у трудових відносинах з Кіровоградським військторгом № 72. На момент звільнення роботодавець не провів належні позивачу виплати при звільненні. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 11 вересня 1998 року стягнув з роботодавця на користь позивача 1 тис. 834 грн 92 коп. Однак рішення суду не виконане у зв’язку з недостатністю майна в боржника та мораторієм на примусове стягнення, який накладено згідно з наказом Міністерства юстиції України на виконання Указу Президента України від 23 травня 2001 року № 1-14/616 та Закону України від 29 листопада 2001 року № 2864-ІІІ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Посилаючись на те, що: органи державної виконавчої служби не вжили заходів щодо своєчасного виконання зазначеного рішення суду, чим порушили норми Закону України «Про виконавче провадження»; обласне управління юстиції та Міністерство юстиції України не здійснило контроль за діяльністю органів державної виконавчої служби, а відповідні фінансові органи – за дотриманням законодавства про оплату праці; тривале невиконання судового рішення зумовило вторгнення у психічну сферу особистості та завдало позивачу моральної шкоди, яка виразилась у переживаннях, витрачанні часу, розладі сну, стані апатії, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, – позивач просив стягнути з держави Україна в особі Державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Кіровограда, Міністерства юстиції України, обласного управління юстиції шляхом списання з рахунку Головного управління Державного казначейства України на свою користь 1 тис. 754 грн 18 коп. збитків, пов’язаних зі знеціненням від інфляції суми, що підлягає стягненню за рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 11 вересня 1998 року; 22 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, 500 грн витрат на правову допомогу. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу Верховного Суду України та частково рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України», у тому числі й за заявою ОСОБА_1, яким установлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, про наявність якого йому стало відомо 29 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. За змістом частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання такого рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, встановлено, що у вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 ЦПК України (у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). Таким чином, загальна тривалість цивільного провадження у цій справі була надмірною – 5 років, 7 місяців та 7 днів. Згідно з рішенням четвертої секції Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України» та додатками до нього ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини заяву про надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Цим рішенням оголошено прийнятними скарги заявників, у тому числі ОСОБА_1, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та постановлено, що заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень. Крім того, постановлено, що: a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені в додатку (зокрема, ОСОБА_1 – 500 євро); ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. З огляду на зміст рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року «Саєнко та інші проти України», у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Верховний Суд України вважає, що підстави для скасування судових рішень, про перегляд яких подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється самим порушенням, установленим у рішенні Європейського суду з прав людини; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_1, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі за його позовом та не усуне такого недоліку як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов’язок держави виплатити ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням Європейського Суду з прав людини порушення Конвенції. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Б.М. Пошва М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок В.Ф. Школяров Є.І. Ковтюк Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1012цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCCE4E34500BF578C22581A10045EA28
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного казначейства України, Прокуратури Миколаївської області, Управління внутрішніх справ МВС України в Миколаївській області, треті особи: Южноукраїнський міський відділ УМВС України в Миколаївській області, Прокуратура м. Южноукраїнська Миколаївської області, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року, в с т а н о в и в: У листопаді 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. Позивач зазначав, що 25 березня 2004 року прокурором м. Южноукраїнська Миколаївської області відносно нього було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 355, статтею 356 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а 29 квітня 2004 року Южноукраїнським міським відділом УМВС України в Миколаївській області – за частиною другою статті 189 цього Кодексу. З 30 березня по 1 квітня 2004 року позивача було затримано як підозрюваного у зазначеній кримінальній справі. Після затримання ОСОБА_1 на вимогу слідчого був вимушений передати ОСОБА_2, за заявою якого і було порушено кримінальну справу, 5 тис. доларів США, що було еквівалентно 25 тис. грн. Крім того, на підставі постанови слідчого на підприємстві, яке очолював ОСОБА_1, було проведено обшук та вилучено автомобіль марки «Опель», який йому передала громадянка ОСОБА_3 у рахунок погашення боргу в сумі 81 тис. 601 грн 68 коп. 20 березня 2004 року Южноукраїнський міський суд Миколаївської області постанови прокурора та слідчого про порушення кримінальної справи скасував. Посилаючись на те, що незаконним порушенням кримінальної справи йому було завдано майнової шкоди на суму 295 тис. 016 грн 4 коп., з яких 25 тис. грн – кошти, безпідставно сплачені ОСОБА_2, 81 тис. 601 грн 68 коп. – вартість безпідставно вилученого автомобіля, 23 тис. 868 грн 49 коп. упущеної вигоди, 13 тис. 545 грн 87 коп. інфляційних збитків та 1 тис. грн витрат на послуги адвоката. Одночасно позивач просив відшкодувати спричинену йому моральну шкоду, яку він оцінив у 150 тис. грн. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 5 травня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 8 тис. 585 грн майнової шкоди та 25 тис. грн моральної шкоди. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року рішення суду першої інстанції в частині відшкодування майнової шкоди в розмірі 8 тис. 585 грн скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові, стягнуто на користь позивача 1 тис. грн витрат на правову допомогу, а в частині задоволених вимог про відшкодування моральної шкоди змінено – зменшено суму до 5 тис. грн. Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області (який діяв як суд касаційної інстанції) від 26 листопада 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені рішення судів та направити справу на новий апеляційний розгляд з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» щодо несправедливості цивільного провадження. Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України». Це рішення набуло статусу остаточного. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У справі, яка переглядається, рішенням Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України» було встановлено порушення національними судами пункту 1 статті 6 Конвенції відносно ОСОБА_1 під час розгляду його справи апеляційним судом, а саме в контексті «справедливого суду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини у цьому рішенні констатував, що цивільне провадження за позовом ОСОБА_1 розглядалось у трьох інстанціях, при цьому суд апеляційної інстанції мав розглянути справу як щодо фактів, так і щодо права, а суд касаційної інстанції – щодо питань права. Отже, заявник мав бути забезпечений можливістю надати апеляційному суду усне пояснення щодо моральної шкоди, завданої його триманням під вартою в умовах страждань і тривоги. Необхідність заслухати його була обумовлена особистим характером події, що з ним сталася, а також потребою встановити суму відшкодування шкоди. У рішенні суд зауважив, що згідно із ЦПК України апеляційний суд повинен був повідомити заявника про судове засідання завчасно рекомендованим листом. Крім того, суд мав відкласти розгляд справи з огляду на відсутність заявника, а також на відсутність будь-яких доказів того, що він належним чином був сповіщений про судове засідання. Цього зроблено не було. Зазначений вище недолік апеляційного провадження міг виправити суд касаційної інстанції, оскільки з огляду на серйозність порушення, повинен був скасувати відповідне рішення та направити справу на новий розгляд. Хоч заявник звернув увагу суду касаційної інстанції на це питання у своїй сказі, її було відхилено без надання жодного обґрунтування (пункти 21, 67 та 68). У зв’язку із зазначеним суд констатував, що не було дотримано принципу рівності сторін, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували цю Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Європейського суду з прав людини передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, рішенням п’ятої секції Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України» оголошено заяву ОСОБА_1 прийнятною частково та встановлено порушення національними судами пункту 1 статті 6 Конвенції; постановлено, що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 900 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відповідно до частини третьої статті 3604 ЦПК України якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково та направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Ураховуючи викладене, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України та частиною третьою статті 3603 цього Кодексу, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Миколаївської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Л.І. Охрімчук М.І. Гриців Б.М. Пошва В.І. Гуменюк О.Б. Прокопенко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1074цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C71F938D2ACF0B48C22581A1004642FA
  22. УХВАЛА 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський завод «Полімерконтейнер» (далі – ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер») – Сиротенка С.Є. і Тимочка М.М., Державної фіскальної служби України – Корчинської М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп., в с т а н о в и в: У 2003 році ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало до Господарського суду Харківської області позов до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), про присвоєння товару – тканина поліпропіленова рукавна з поліпропіленових стрічок – коду УКТ ЗЕД 5407.20.1100, вважаючи, що даний товар повинен класифікуватися за кодом УКТ ЗЕД 5407.20.1900, та про стягнення зайво сплачених ввізного мита в сумі 35 684 грн 48 коп. та ПДВ в сумі 7 136 грн 90 коп., разом 42 821 грн 38 коп. Рішенням Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, позов задоволено. Крім того, 9 жовтня 2003 року Харківським апеляційним господарським судом винесено окрему ухвалу щодо порушення посадовими особами Східної регіональної митниці статті 124 Конституції України, статті 115 Господарського процесуального кодексу України, статті 11 Закону України «Про судоустрій України», які виразились у зневажанні судових рішень, якими вже неодноразово було встановлено, що спірний товар відноситься до коду УКТ ЗЕД 5407.20.1900, про що і зазначав позивач. Постановою Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, окрему ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та рішення Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2004 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 липня 2005 року, позов задоволено. Ухвалою Верховного Суду України від 8 вересня 2005 року відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами касаційної скарги Харківської митниці на постанову Вищого господарської суду України від 12 липня 2005 року. 22 червня 2005 року ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція про захист прав людини), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини з огляду на те, що органи митної служби неодноразово присвоювали невірний код імпортованому в Україну заявником товару, що призводило до значного збільшення ставки ввізного мита, незважаючи на наявність низки судових рішень щодо правильності коду товару. Відтак, Високий суд зазначив, що мало місце втручання у мирне володіння майном ТОВ «Полімерконтейнер». Рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) набуло статусу остаточного 24 лютого 2017 року. 15 травня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» у порядку статті 2391 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Одночасно до заяви про перегляд постанови суду касаційної інстанції заявником додано копію листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17 березня 2017 року № 1578/1/13195-0-30-16/12.0.1-17, отриманого заявником 20 квітня 2017 року, в якому повідомлено ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про ухвалення Європейським судом з прав людини 24 листопада 2016 року рішення в справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України». У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» порушує питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року в частині скасування окремої ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та прийняття нової окремої ухвали щодо порушення прав заявника митними органами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що провадження у справі в порядку господарського судочинства підлягає припиненню, а заява – передачі до Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства із таких підстав. Ухвалою Верховного Суду України від 16 червня 2017 року в порядку, встановленому ГПК України, справу № А-40/250-03 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року. 1 вересня 2005 року набув чинності КАС України. Згідно з положеннями абзаців першого та шостого пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. А перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами здійснював Верховний Суд України і регулювався цей перегляд главою 3 КАС України, якою нині встановлено перегляд судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Оскільки предметом спору у даній справі є визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого суб’єктом владних повноважень – Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), то цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Відтак провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року, відкрите в порядку господарського судочинства, підлягає припиненню із передачею цієї заяви на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 80, 11114 ГПК України, 17, 235 КАС України, Верховний Суд України у х в а л и в: Припинити провадження в порядку господарського судочинства з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. Заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. передати на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-649гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1BEA7D5FCF59D5EC22581A2002EB253
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., представники сторін не скористались правом участі у судовому засіданні, розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Фріда» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 13/357 за позовом ТОВ «Фріда» до товариства з обмеженою відповідальністю «Севастополь» про стягнення 34 823 грн 65 коп. та за зустрічним позовом про визнання договору недійсним, в с т а н о в и в: У квітні 2006 року ТОВ «Фріда» подало до Господарського суду м. Києва позов до ТОВ «Севастополь» про стягнення 34 823 грн 65 коп. заборгованості за надані послуги відповідно до укладеного між сторонами договору від 12 квітня 2005 року (далі – Договір). У вересні 2006 року ТОВ «Севастополь» подало до Господарського суду м. Києва зустрічний позов про визнання недійсним Договору. Рішенням Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.2 додаткової угоди до Договору в частині встановлення ціни. Ухвалою Вищого господарського суду України від 9 листопада 2006 року касаційну скаргу ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року повернуто без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 1113 ГПК України у зв’язку з недоплатою державного мита. Ухвалою Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року касаційну скаргу ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року повернуто відповідно до пункту 5 частини першої статті 1113 ГПК України, оскільки касаційну скаргу подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку. Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року у справі № 13/357. 8 червня 2007 року ТОВ «Фріда» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (заява № 24003/07) встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, з огляду на те, що Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» повернув її без розгляду у зв’язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу. Рішення Європейського суду з прав людини від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (заява № 24003/07) набуло статусу остаточного 8 березня 2017 року. ТОВ «Фріда» у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подало заяву про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 13/357 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. У заяві про перегляд судових рішень у справі № 13/357 ТОВ «Фріда» порушує питання про скасування ухвали Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвали Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року і передачу справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача та перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 1, пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували цю Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Європейського суду з прав людини передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно зі статтею 11114 ГПК України Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України встановлено, що заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Як визначено пунктом 2 частини третьої статті 11125 ГПК України за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. У справі, що розглядається, рішенням Європейського суду з прав людини встановлено порушення національним судом пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, оскільки Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» виявив надмірний формалізм, повертаючи скаргу без розгляду у зв’язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу. Це порушення процесуального закону не було виправлено Верховним Судом України при розгляді касаційної скарги ТОВ «Фріда» на ухвалу Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року. Ураховуючи викладене, ухвала Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвала Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року підлягають скасуванню з передачею справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття до провадження касаційної скарги ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11125 ГПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ТОВ «Фріда» задовольнити. Ухвалу Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвалу Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року скасувати, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття до провадження касаційної скарги ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-635гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB2DBB2893E13CD9C22581A2002E4184
  24. application no. 61496/08 ЕСПЧ рассмотрел дело жителя Румынии Богдана Барбулеску, которого уволили в 2007 году за использование рабочей почты для личных целей. Барбулеску заявил работодателю, что пользовался сервисом только для рабочих целей, однако компания получила доступ к его переписке и смогла доказать нарушение правил. Суд постановил, что права Барбулеску на частную жизнь были нарушены. ЕСПЧ также уточнил, что проверка почты Барулеску не была оправдана угрозой безопасности компании. ЕСПЧ подчеркнул, что решение суда не запрещает компаниям увольнять сотрудников за использование рабочей почты в личных целях. Однако работодатели должны иметь основания для подобных проверок. В решении судьи объявили, что работодатели обязаны заранее предупреждать работников о проверке их личных почтовых аккаунтов. Решение ЕСПЧ действует на территории 47 стран, в том числе в Украине, и не подлежит обжалованию. В январе 2016 года Барбулеску подал первую жалобу в ЕСПЧ. Тогда суд встал на сторону компании-работодателя. Судьи решили, что проверка корпоративной почты проводилась в рамках дисциплинарной политики компании, так как Барбулеску был предупрежден о запрете на использование ресурсов компании для личных целей. http://www.echr.coe.int/Documents/Press_Q_A_Barbulescu_ENG.PDF https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"fulltext":["61496/08"],"documentcollectionid2":["GRANDCHAMBER","CHAMBER"]} https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-177082"]} Почему Большая Палата Суда приняла отличное от Палаты решение? Разрешая дело, Палата ЕСПЧ большинством голосов постановила, что нарушения статьи 8 Конвенции не было. Она решила, что право заявителя на уважение частной жизни и корреспонденции было затронуто, однако мониторинг его переписки работодателем был оправдан в контексте дисциплинарных процедур. Большая Палата заново рассмотрела дело и пришла к выводу, что нарушение права на частную жизнь и корреспонденцию было нарушено, так как это право заявителя не было адекватно защищено национальными властями. Почему Суд все-таки установил нарушение статьи 8 Конвенции? Суд пришел к выводу, что румынские суды, пересматривая увольнение заявителя после мониторинга его личной переписки, не смогли соблюсти баланс между конкурирующими правами: правом г-на Барбулеску на уважения частной жизни и корреспонденции с одной стороны, и правом его работодателя предпринимать меры для обеспечения бесперебойной работы компании, с другой. ЕСПЧ установил, что суды Румынии не смогли установить того, был ли заявитель предварительно уведомлен работодателем о том, что его общение может быть подвергнуто мониторингу (просмотру). Они не рассматривали тот факт, что заявитель не был уведомлен о характере и степени такого мониторинга, в частности, что работодатель мог иметь доступ к содержанию всех его сообщений. Национальные суды не установили: Конкретных причин, оправдывающих введение мониторинговых мер; Того, мог ли работодатель использовать другие меры, которые бы наименьшим образом вторгались в право заявителя на уважение частной жизни и корреспонденции; Того, возможен ли был доступ к сообщениям заявителя без его ведома. Соответственно, право г-на Барбулеску на уважение частной жизни и корреспонденции, гарантированное статьей 8 Конвенции, не было адекватно защищено национальными судами. Означают ли выводы Суда, что работодатель не может просматривать переписку работников, когда он подозревает такого работника в использовании Интернета для личных целей в рабочее время? Это не означает, что работодатели не могут, при определенных обстоятельствах, мониторить переписку работников или уволить работников за использование Интернета на работе для личных целей. Однако Суд считает, что государства должны обеспечивать адекватные и надлежащие гарантии от злоупотреблений в том случае, если работодатель предпринимает меры для просмотра переписки работника. Суд отметил критерий, который должен применяться национальными властями при оценке того, была ли предпринятая мера пропорциональной преследуемой цели, и был ли работник защищен от произвола. В частности, власти должны установить был ли работник уведомлен о возможности работодателя проверять его корреспонденцию или электронную переписку и о применении таких мер. Для того чтобы меры соответствовали статье 8 Конвенции, об их применении и характере работнику нужно сообщить заблаговременно. Степень мониторинга работодателем и степень вмешательства в приватность работника В этом отношении должно быть четкое различие между просмотром потока сообщений и их содержанием. Во внимание также должно приниматься то, просматриваются ли все сообщения или только их часть, а также был ли просмотр сообщений ограничен во времени и количестве людей, которые имели доступ к результатам переписки. Предоставил ли работодатель законные основания для оправдания мониторинга переписки и доступа к ее содержанию. Поскольку мониторинг содержания переписки является наиболее грубым методом, он требует более серьезных оправданий. Была ли возможность установить мониторинговую систему, основанную на методах и мерах с менее грубым вмешательством, чем непосредственный доступ к содержанию переписки работника. Оценка должна проводиться в свете обстоятельств каждого дела – могла ли быть достигнута цель работодателя без прямого доступа к полному содержанию переписки работника. Последствия мониторинга для работника и использование работодателем результатов операции мониторинга, в частности были ли эти результаты использованы для достижения заявленной цели таких мер. Имел ли работник адекватные гарантии, особенно когда мониторинг работодателя имел агрессивную природу (т.е. просмотр содержания переписки). Такие гарантии должны обеспечивать работнику невозможность доступа работодателя к содержанию переписки до тех пор, пока работник не будет заранее уведомлен о возможности такой ситуации. Что означает это решение Евросуда для других стран-членов? Суд рассматривает заявления на индивидуальной основе. Однако другие страны-участницы Конвенции могут, с учетом позиции Суда привести свои системы в соответствии с ней, для того, чтобы избежать похожих нарушений. В этом деле ЕСПЧ конкретно указал критерии, которые должны применяться национальными судами при оценке того, являлись ли меры по мониторингу переписки работника пропорциональными преследуемым целям и защищен ли такой работник от произвола. Press_Q_A_Barbulescu_ENG.PDF CASE OF BARBULESCU v. ROMANIA.pdf
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву ОСОБА_1 щодо скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1, 2, пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», статті 389-1, пункту 1 частини другої статті 389-5 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2. Відповідно до п. 6.2. кредитного договору НОМЕР_2 сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею - третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. в порядку черговості. Як вбачається з матеріалів третейської справи № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2. 20 жовтня 2014 року суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 06 листопада 2014 року. 22 жовтня 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено ОСОБА_1 за адресою місця проживання копію ухвали від 20 жовтня 2014 року про порушення провадження у даній справі. Як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення з ухвалою постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 жовтня 2014 року було вручено ОСОБА_1 особисто 25 жовтня 2014 року. 06 листопада 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 30 серпня 2007 року. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969 203 грн. 47 коп. заборгованості і 10 092 грн. 03 коп. третейського збору. 25 листопада 2014 року копію рішення постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року направлено ОСОБА_1 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням. Конверт з копією рішенням постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання». 26 березня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року. 13 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку від постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про виклик в судове засідання на 06 листопада 2014 року, проте не мала змоги прибути до м. Києва у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. При цьому, копію рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21 грудня 2015 року після отримання кореспонденції від Московського Відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення. Поновлюючи ОСОБА_1 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції виходив з положень статті 73 ЦПК України, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи № 1726/14. Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить ОСОБА_1, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об'єктивних і поважних причин, у зв'язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року за адресою свого місця проживання, та, приймаючи до уваги те, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої Регламентом постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого частиною другою статті 389-1 ЦПК України процесуального строку. Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник ОСОБА_1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, від 02 вересня 2015 року, від 27 січня 2016 року суд виходив з того, що відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_1, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18 квітня 2016 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13 травня 2016 року, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення статті 303 ЦПК України не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення Крім того, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Поновлюючи ОСОБА_1 строк та скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1422цс17 Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1422цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B0BB05EF06464BAC225819A004BFF1A