Search the Community

Showing results for tags 'нарушение конвенции'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 95 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву ОСОБА_1 щодо скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1, 2, пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», статті 389-1, пункту 1 частини другої статті 389-5 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2. Відповідно до п. 6.2. кредитного договору НОМЕР_2 сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею - третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. в порядку черговості. Як вбачається з матеріалів третейської справи № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2. 20 жовтня 2014 року суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 06 листопада 2014 року. 22 жовтня 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено ОСОБА_1 за адресою місця проживання копію ухвали від 20 жовтня 2014 року про порушення провадження у даній справі. Як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення з ухвалою постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 жовтня 2014 року було вручено ОСОБА_1 особисто 25 жовтня 2014 року. 06 листопада 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 30 серпня 2007 року. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969 203 грн. 47 коп. заборгованості і 10 092 грн. 03 коп. третейського збору. 25 листопада 2014 року копію рішення постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року направлено ОСОБА_1 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням. Конверт з копією рішенням постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання». 26 березня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року. 13 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку від постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про виклик в судове засідання на 06 листопада 2014 року, проте не мала змоги прибути до м. Києва у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. При цьому, копію рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21 грудня 2015 року після отримання кореспонденції від Московського Відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення. Поновлюючи ОСОБА_1 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції виходив з положень статті 73 ЦПК України, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи № 1726/14. Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить ОСОБА_1, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об'єктивних і поважних причин, у зв'язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року за адресою свого місця проживання, та, приймаючи до уваги те, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої Регламентом постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого частиною другою статті 389-1 ЦПК України процесуального строку. Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник ОСОБА_1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, від 02 вересня 2015 року, від 27 січня 2016 року суд виходив з того, що відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_1, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18 квітня 2016 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13 травня 2016 року, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення статті 303 ЦПК України не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення Крім того, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Поновлюючи ОСОБА_1 строк та скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1422цс17 Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1422цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B0BB05EF06464BAC225819A004BFF1A
  2. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" серпня 2017 р. м. Київ К/800/35694/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Смоковича М.І., Калашнікової О.В., за участю: секретаря судового засідання Коцюрби В.М., представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача Бардиша Є.М. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_5 звернувся суду з позовом до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова; зобов'язати відповідача надати позивачу будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути судові витрати та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення. Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Цільове призначення вказаної земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). 25.03.2015 р. ОСОБА_5 звернувся до відповідача із заявою про надання йому будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, проте листом відповідача від 27.03.2015 р. № 923 заяву та додані до неї документи було повернуто. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2015 р. у справі № 405/2778/15 визнано протиправними дії Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради по поверненню заяви ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки. Зобов'язано Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради розглянути заяву ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у відповідності до вимог законодавства з урахуванням висновків суду. Відповідач на виконання вказаної постанови суду повторно розглянувши заяву позивача від 25.03.2015 року, в листі від 04.05.2016 року повідомив про відмову у наданні позивачеві будівельного паспорта і повернув додані до заяви документи. При цьому причиною відмови у наданні будівельного паспорта та повернення документів зазначена невідповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації з посиланням на рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким територія між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова визначена рекреаційною зоною активного відпочинку. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, висновки якого підтримав суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким було затверджено план зонування території м. Кіровограда, зазначена позивачем земельна ділянка знаходиться в рекреаційній зоні активного відпочинку, а тому відмова відповідача у наданні будівельного паспорта відповідає приписам Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки. Колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі - будівельний паспорт). Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки. Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів. За наявності плану зонування території розроблення будівельного паспорта здійснюється на його підставі. Проектування на підставі будівельного паспорта здійснюється без отримання містобудівних умов та обмежень. Для об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, розроблення проекту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника. Надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Згідно п. 2.1 Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 103 від 05.07.2011 року (далі - Порядок), видача будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Будівельний паспорт надається уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження пакета документів, до якого входять: заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку; засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; ескізні наміри забудови (місце розташування будівель та споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об'єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об'єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо); проект будівництва (за наявності); засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку) на забудову. Пунктом 2.4 Порядку передбачено, що пакет документів для видачі будівельного паспорта або внесення змін до нього повертається уповноваженим органом містобудування та архітектури замовнику, зокрема, з підстав невідповідності намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам. Рішенням Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда» було затверджено містобудівну документацію «План зонування території міста Кіровограда», згідно якої земельні ділянки між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у м. Кіровограді, в тому числі і належна позивачу земельна ділянка, відноситься до рекреаційної зони активного відпочинку Р-2. Суди попередніх інстанцій встановили, що вказане рішення міської ради є чинним та відомості про його оскарження у встановленому законом порядку, в тому числі і позивачем, відсутні. Таким чином, суди виходили з того, що намір ОСОБА_5 проводити будівництво на належній йому земельній ділянці дійсно не відповідає чинним вимогам містобудівної документації, а саме плану зонування міста Кіровограда, у зв'язку з чим відповідач правомірно повернув пакет документів позивачу. Також, суди врахували, що правомірність прийняття Кіровоградською міською радою рішення від 17.09.2013 року № 2456, зокрема в частині віднесення належної позивачу земельної ділянки до рекреаційної зони активного відпочинку, не є предметом даного адміністративного позову. Проте, на думку колегії суддів, висновки судів є помилковими з огляду на те, що у спірних правовідносинах не застосовано частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Так, частиною 5 статті 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок. Частиною 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій. Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства. Відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. У зв'язку з відмовою відповідачем видати будівельний паспорт позивачу, порушено право останнього на забудову земельної ділянки в межах її цільового призначення. Крім того, частиною 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» також передбачено, що зонування території здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території. Рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда», яким належна позивачу земельна ділянка була віднесена до рекреаційної зони активного відпочинку, прийняте без врахування частини 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» Таким чином, відповідач, відмовляючи позивачу у видачі будівельного паспорта, діяв неправомірно, з порушенням прав позивача, а суди, застосувавши у спірних правовідносинах пункт 2.4 Порядку та проігнорувавши частину 3 статті 18, частину 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частину 1 статті 41 Конституції України, не застосували акти вищої юридичної сили, чим порушили частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України. За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому судові рішення належить скасувати з прийняттям нового рішення, яким позов задовольнити. Керуючись ст. ст. 94, 220, 221, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у цій справі скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Зобов'язати Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради видати ОСОБА_5 будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Присудити ОСОБА_5 з місцевого бюджету Кіровоградської міської ради судові витрати у сумі 3637 (три тисячі шістсот тридцять сім) гривень 05 коп. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68505840 Справа № 405/4066/16-а (2-а/405/83/16)
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника: Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації. 30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16). Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2. На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. 17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня. В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті. З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року). Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі. Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
  4. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2017 року м. Київ К/800/35885/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого Донця О.Є., суддів: Голяшкіна О.В., Мороза В.Ф., при секретарі Кальненко О.І., за участю представника позивача - ОСОБА_2, представника Національного банку України - Маслової В.М., представника Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - Шевченка Ю.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національного банку України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Національного банку України, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання протиправними та скасування постанов, зобов'язання вчинити певні дії, в якому просив: - визнати протиправною та скасувати постанову правління Національного банку України від 19.03.2015 рок № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних»; - визнати протиправною та скасувати постанову правління Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь»; - зобов'язати Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації. Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 було задоволено. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року - скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_5 - задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних». Визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь». Зобов'язано Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації. У касаційній скарзі Національний банк України, не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на допущені судом порушення норм матеріального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 та залишити в силі постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2016 року. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, рішення судів щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 є акціонером ПАТ «Банк Київська Русь», якому належить 29,4 % акцій у статутному капіталі даного товариства. На виконання постанови правління Національного банку України від 12.05.2014 року № 272 «Про здійснення діагностичного обстеження банків» ПАТ «Банк «Київська Русь» подало до Національного банку України план капіталізації, яким передбачено збільшення статутного капіталу Банку на 182 млн. грн. у строк до 28.02.2015 року. Постановою правління Національного банку України від 11.12.2014 року № 805/БТ «Про затвердження капіталізації банків 2 та 3 груп за результатами їх діагностичного обстеження» було затверджено програму капіталізації ПАТ «Банк «Київська Русь», яка передбачає докапіталізацію банку в розмірі 199 млн. грн. у строк до 28.02.2015 року. Станом на 04.03.2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» залучено на рахунок 5004 «Внески за незареєстрованим статутним капіталом» кошти на суму 75 млн. грн. У зв'язку з невиконанням ПАТ «Банк «Київська Русь» плану капіталізації правлінням Національного банку України 05.03.2015 року було прийнято постанову № 165/БТ «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії проблемних». 19 березня 2015 року правлінням Національного банку України було прийнято постанову № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», якою, зокрема встановлено невиконання банком плану капіталізації, значні ризики для вкладників і кредиторів Банку та зазначено, що за результатами аналізу даних статистичної звітності банку станом на 17.03.2015 року встановлено погіршення показників його діяльності після віднесення до категорії проблемних, зменшення обсягу високоліквідних активів на 14 млн. грн., збільшення обсягів негативно класифікованих активів на 84 млн. грн., прострочення кредитів на 24 млн. грн., погіршення якості кредитного портфелю, продовження відливу коштів фізичних осіб, зниження нормативу поточної ліквідності, розбалансованість активів і пасивів, зменшення ліміту короткої відкритої валютної позиції банку. За результатами розгляду пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» та пояснювальної записки Департаменту банківського нагляду правлінням Національного банку України 16.07.2015 року прийнято постанову № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь». Вважаючи постанови Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 та від 16.07.2015 року № 460 протиправними, ОСОБА_5 звернувся до суду з даним позовом. Статтею 2 Закону України «Про Національний банк України» визначено, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про Національний банк України», банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства; банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Згідно із статтею 55 Закону України «Про Національний банк України», головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначено Законом України «Про банки і банківську діяльність». Статтею 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах, зокрема, адміністративне регулювання здійснюється щодо реєстрації банків і ліцензування їх діяльності; встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; нагляд за діяльністю банків; надання рекомендацій щодо діяльності банків. Відповідно до статті 67 Закону «Про банки і банківську діяльність», метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться для формування статутного капіталу банку. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків. Пунктом 12 частини 1 статті 73 Закону «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного. Статтею 75 Закону «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з таких критеріїв: 1) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків: щоденного розміру регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України мінімального розміру регулятивного капіталу - п'ять і більше разів та/або значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу нижче встановленого нормативно-правовими актами Національного банку України нормативного значення цього нормативу - два і більше разів; 2) банк не виконав вимогу вкладника або іншого кредитора, строк якої настав п'ять і більше робочих днів тому, та/або встановлено факти невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством України строк; 3) системне порушення банком законодавства, що регулює питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму; 4) банк протягом звітного місяця допустив зменшення на 5 і більше відсотків значення хоча б одного з нормативів ліквідності нижче мінімальних нормативних значень, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України, що розраховуються: за щоденними розрахунками - п'ять і більше разів; щодекади - два і більше разів; 4-1) обсяг негативно класифікованих активів банку (крім санаційного) становить 40 відсотків і більше загальної суми активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України; 5) банк не має ефективних та адекватних систем внутрішнього контролю та/або управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку; 6) систематичне подання та/або оприлюднення недостовірної інформації або звітності з метою приховування реального фінансового стану банку, у тому числі щодо операцій із пов'язаними з банком особами. Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України. Рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею. Проблемному банку забороняється використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки в національній та іноземній валюті. Проведення розрахунків здійснюється виключно через консолідований кореспондентський рахунок у Національному банку України. Ця норма не поширюється на операції щодо виконання зобов'язань у міжнародних та внутрішньодержавних платіжних системах і системах розрахунків та на операції з цінними паперами, що здійснюються згідно із законодавством. Проблемний банк у строк до 180 днів зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України. Проблемний банк зобов'язаний у строк до семи днів повідомити Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, та на вимогу Національного банку України повідомляти його про хід виконання цих заходів. Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Національний банк України зобов'язаний не пізніше ніж через 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Часиною 1 статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом п'яти робочих днів поспіль двох і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами та/або встановлення фактів невідображення в бухгалтерському обліку документів клієнтів банку, що не виконані банком у встановлений законодавством строк, після віднесення банку до категорії проблемних; 5) виявлення фактів здійснення банком після віднесення його до категорії проблемного операцій (крім нарахування відсотків за вкладами, отримання клієнтами банку заробітної плати, аліментів, пенсій, стипендій, інших соціальних, державних виплат), оформлення (переоформлення) договорів, внаслідок яких зобов'язання перед фізичними особами в межах гарантованої суми відшкодування збільшуються за рахунок зменшення зобов'язань перед фізичними особами, які перевищують гарантовану суму відшкодування, та/або зобов'язань перед фізичними особами, які не підпадають під гарантії Фонду гарантування фізичних осіб, та/або юридичними особами; 6) невиконання банком, віднесеним до категорії проблемного, розпорядження, рішення Національного банку України (у тому числі про застосування заходів впливу/санкцій) та/або вимоги Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України протягом визначеного Національним банком України строку. Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», у разі якщо банк не надав програму капіталізації/план реструктуризації банку, що відповідає вимогам Національного банку України, або учасники банку не спроможні забезпечити рівень капіталізації, передбачений частиною першою цієї статті, Національний банк України приймає рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних із застосуванням процедур, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Частиною 1 статті 44 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що Національний банк України приймає рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду та з інших підстав, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність». Так, статтею 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п'яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду. Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Національний банк України вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора. Відповідно до пункту 3.3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою правління Національного банку України від 17.08.2012 року № 346, рішення про застосування заходу впливу приймає Правління Національного банку або Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем (далі - Комітет з питань нагляду) відповідно до цього Положення. Факт здійснення банком ризикової діяльності установлює Правління Національного банку або Комітет з питань нагляду. Національний банк має право зробити висновок про здійснення банком ризикової діяльності на підставі результатів аналізу звітності банку, за результатами банківського нагляду, перевірок дотримання банками вимог валютного законодавства або законодавства з питань фінансового моніторингу. Ознаками здійснення банком ризикової діяльності, зокрема, можуть бути: 1) здійснення банком операцій (прямо або опосередковано), що не мають очевидної економічної доцільності (сенсу); 2) здійснення опосередкованого кредитування пов'язаних із банком осіб; 3) невключення до переліку пов'язаних із банком осіб, які мають ознаки пов'язаності з банком, та з якими банк здійснює операції прямо чи опосередковано; 4) здійснення операцій з цінними паперами, що мають ознаки фіктивності; 5) використання банком фінансових інструментів, що призводить до штучного поліпшення фінансового результату банку або викривлення його звітності; 6) дострокове повернення строкових коштів, залучених від пов'язаних з банком осіб; 7) одноразове грубе або систематичні порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу. Відповідно до підпункту 9 пункту 12.2 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, Національний банк має право віднести банк до категорії проблемних у разі здійснення ризикової діяльності. Згідно із пунктом 12.5 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, банк (філія іноземного банку) подає у строк, визначений статтею 75 Закону про банки: заходи щодо приведення своєї діяльності у відповідність до вимог банківського законодавства; план фінансового оздоровлення, розроблений та затверджений згідно з вимогами, викладеними в розділі IV цього Положення, якщо віднесення банку до категорії проблемних пов'язане з погіршенням фінансового стану банку. Відповідно до пункту 13.1 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, Національний банк приймає рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі наявності хоча б однієї з підстав, передбачених банківським законодавством. Виходячи із вищенаведених норм, Національний банк України наділений повноваженнями здійснювати нагляд за банками, а в разі виявлення порушення ними вимог чинного законодавства - застосовувати до них заходи впливу, різновидами яких є віднесення банку до категорії проблемних, визнання банку неплатоспроможним та його ліквідація. Застосування зазначених заходів впливу є правомірним лише у разі наявності для цього відповідних правових підстав, дотримання НБУ законодавчо визначеної процедури їх застосування, строків притягнення Банку до відповідальності та реалізації головної мети банківського нагляду - забезпечення стабільності банківської системи і захист інтересів вкладників і кредиторів відповідного Банку. Умови частини 6 статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо зобов'язання проблемного банку у строк до 180 дніів привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства слід розуміти так, що даний обов'язок повинно бути виконано банком у будь-який момент, але не пізніше дня спливу шестимісячного строку. Наведений строк є законодавчою гарантією для проблемного банку від потенційних протиправних дій та рішень Національного банку як державного владного суб'єкта. Натомість частини 8, 9 статті 75 цього Закону допускають протилежну фактичну і правову ситуацію, оскільки нормативні конструкції цих приписів, які виражені у словосполученнях «протягом 180 днів з дня...» та «не пізніше ніж через 180 днів», передбачають прийняття Національним банком рішень щодо проблемного банку ще до того, як він приведе свою діяльність у відповідність до вимог законодавства. Таким чином, приписи частин 6, 8, 9 статті 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є нечіткими, неузгодженими і непередбачуваними у застосуванні, адже допускають декілька варіантів юридично значимої поведінки суб'єктів правовідносин та множинне розуміння їх прав та обов'язків, що є порушенням принципу правової визначеності. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, зокрема передбачуваності (прогнозованості) законодавчої політики в соціальній сфері та стабільності правових норм. Тож, принцип правової визначеності вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають. Правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб'єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна відповідати за недоліки своєї законодавчої діяльності відповідно до правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням. Правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням використовується у публічно-правовій галузі фінансового права, під дію якого підпадає й діяльність Національного банку України у частині здійснення банківського нагляду. У рішенні Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 року у справі «Корецький та інші проти України» зазначено, що закон має бути сформульований з достатньою чіткістю. Щоб положення національного закону відповідали цим вимогам, він має гарантувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права особи. Закон має достатньо чітко визначати межі дискреції суб'єкта влади та порядок її реалізації. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що постановою Національного банку України від 05.03.2015 року № 165/БТ, якою ПАТ «Банк «Київська Русь» визнано проблемним через невиконання ним рішення Національного банку України про збільшення статутного капіталу (плану капіталізації банку), однак, конкретного строку у межах 180 днів, продовж якого банк мав привести свою діяльність у відповідність до законодавства, вказаною постановою не встановлено, реальної можливості провести процедури фінансового оздоровлення банку не надано та вже через 14 календарних днів (10 робочих, банківських днів) його визнано неплатоспроможним, тобто вищезазначену нечіткість законодавчих норм відповідачем не було використано в інтересах особи (позивача) та з метою забезпечення банківської стабільності і забезпечення інтересів інших фізичних і юридичних осіб - вкладників, кредиторів. Як встановлено судом, ПАТ «Банк «Київська Русь» 12.03.2015 року, тобто у межах семиденного строку з дня визнання його проблемним, як того вимагає стаття 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність», повідомив Національний банк України про заходи, які він вживатиме з метою приведення своєї діяльності у відповідність до законодавства, а саме про заходи для виконання плану його капіталізації та про їх хід - прийняття Загальними зборами акціонерів Банку рішення від 05.12.2014 року про приватне розміщення акцій загальною номінальною вартістю 182000000,00 грн., реєстрацію 13.01.2015 року випуску акцій та проспекту їх емісії в Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку, укладання з учасниками договорів купівлі-продажу акцій на вищевказану суму, внесення 23.02.2015 року учасниками коштів на суму 74800000,00 грн. та здійснення іншої частини внесків у розмірі 107200000,00 грн. та повне виконання плану капіталізації банку до 15.04.2015 року. Однак, Національний банк України не взяв до уваги вищевказане повідомлення ПАТ «Банк «Київська Русь» та не врахував вимоги спеціального закону в галузі цінних паперів - Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», який регулює процедуру емісії акцій та їх викупу, яка не може бути проведена за кілька днів та прийняв оскаржувану постанову від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних». Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Оскільки, відповідачем не доведено правомірності прийняття оскаржуваної постанови від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», а зібраними у справі доказами підтверджена її протиправність, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, визнавши протиправною та скасувавши дану постанову. Враховуючи, що постанова Національного банку України від 16.07.2015 року № 460 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Київська Русь» є похідною від постанови Національного банку України від 19.03.2015 року № 190 «Про віднесення ПАТ «Банк Київська Русь» до категорії неплатоспроможних», яка є протиправною, дана постанова також підлягає скасуванню. Відповідно до частини 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Згідно із вищевказаними нормами права, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем. Враховуючи вимоги Кодексу адміністративного судочинства України, особа повинна довести факт порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів оскаржуваним рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Із наведених положень вбачається, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Пунктом 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» передбачено, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. Оскільки, вимога про зобов'язання Національний банк України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації є такою, що прогнозує можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє, дана вимога задоволенню не підлягає. Статтею 225 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29- 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 225, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Касаційну скаргу Національного банку України - задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року - змінити. Рішення в частині зобов'язання Національного банку України надати можливість ПАТ «Банк Київська Русь» протягом розумного строку провести дії з фінансового оздоровлення банку після проведених заходів з його ліквідації - скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині - відмовити. В решті постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, передбаченому статтями 235 - 244 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: О.Є. Донець О.В. Голяшкін В.Ф. Мороз http://reyestr.court.gov.ua/Review/67092383
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2, Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І., третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив: – визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ); – визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду); – зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах). На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера. Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку. 26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року. 9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня». За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог: - абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу; - пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ. 15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права. Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ. В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС. Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб. Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк. Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп. Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження. Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ. Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції. Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI). Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду. Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ. Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку. Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ. Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку. Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень. Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece). За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД». Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права. Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості. За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними. Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)]. Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі. Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV). Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків. Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку. Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду. НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії; 3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ. Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби). Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи). Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення. В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII. Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197. Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими. Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду. У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Національного банку України задовольнити частково. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. та Сімоненко В.М., за участю прокурора Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Ірпінської міської ради Київської області, товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування з незаконного володіння земельної ділянки; та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» до Київської обласної державної адміністрації, Ірпінської міської ради Київської області (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на земельну ділянку, в с т а н о в и л и: У серпні 2014 року заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Адміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Рада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсним рішення Ради від 25 червня 2010 року № 4766-90-5 (далі – рішення Ради № 4766-90-5) у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2; визнання недійсним державного акта серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га із кадастровим номером ІНФОРМАЦІЯ_2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, виданий на користь ОСОБИ_2, з відмітками про відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБІ_1, ОСОБІ_3 та ТОВ «БГМ ЛТД» і про його реєстрацію у відділі Держкомзему у м. Ірпені Київської обл.; витребування з незаконного володіння у ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Адміністрації цієї земельної ділянки вартістю 120 340 грн; визнання за державою в особі Адміністрації права власності на зазначену земельну ділянку. Позовні вимоги мотивовано тим, що рішення Ради № 4766-90-5 у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2 прийнято всупереч положенням частини другої статті 19 Конституції України, Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Земельного кодексу України (далі – ЗК України) у зв’язку з тим, що Рада перевищила свої повноваження, оскільки розпорядилася земельною ділянкою державної власності, розташованою за межами м. Ірпінь. Відтак, спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян. Тому є правові підстави для відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом витребування спірної земельної ділянки на користь держави та визнання права власності за державою в особі Адміністрації. У подальшому, судом до участі у справі залучено ОСОБУ_4 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів. Водночас у липні 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» подало зустрічний позов до Ради та Адміністрації (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на цю земельну ділянку, оскільки товариство є добросовісним набувачем. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 ЦК України, 84, 116, 122 ЗК України, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц. Ухвалою Верховного Суду України від 13 вересня 2016 року справу № 911/3285/14 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року і рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 у частині відмови в задоволенні позову прокурора та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені заявником доводи, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, рішенням Ради № 4766-90-5 вирішено передати у власність ОСОБІ_2 земельну ділянку площею 0, 1 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1. У вересні 2010 року на підставі цього рішення Радою та відділом Держкомзему у м. Ірпені Київської обл. Тмур А.Г. було видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_2, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1, що в подальшому було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № ІНФОРМАЦІЯ_3. Згідно з договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 продала зазначену земельну ділянку ОСОБІ_1. За договором від 18 лютого 2011 року ОСОБА_1 продала ділянку ОСОБІ_3. Останній у свою чергу відповідно до договору купівлі-продажу від 17 вересня 2012 року продав земельну ділянку ТОВ «БГМ ЛТД». На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки на державному акті серії ІНФОРМАЦІЯ_1 було зроблено відповідні відмітки про відчуження зазначеної земельної ділянки і перехід щодо неї права власності, зокрема, за останнім договором – до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Радою рішення № 4766-90-5 спірна земельна ділянка мала адресу м. Ірпеня, але знаходилася за межами міста, офіційно встановленими станом на 28 жовтня 1968 року. В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня, Рада не мала права розпоряджатися нею та передавати в приватну власність ОСОБІ_2. Заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК України та просив витребувати з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельну ділянку, яка вибула з державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Радою, без відома Адміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи в задоволенні позову заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, послався на положення статті 152 ЗК України, частини першої статті 21 ЦК України, рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та виходив із такого. Оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано недійсним. Оскільки вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання за державою в особі Адміністрації права власності та ділянку та її витребування з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» є похідними від вимоги про визнання недійсним рішення Ради, то й у цій частині позов задоволенню не підлягає. На підтвердження своїх висновків суди першої та апеляційної інстанцій у рішеннях зазначили, що такої позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81-84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірної земельної ділянки до земель державної власності на час прийняття Радою оспорюваного рішення є безпідставними. На підтвердження цього висновку касаційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого лише з 1 січня 2013 року вважаються розмежованими землі відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК України. Тобто з 1 січня 2013 року спірна земельна ділянка законодавчо віднесена до земель приватної власності. Суд касаційної інстанції також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Перший протокол, Ковенція), зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованою на час ухвалення спірного рішення земельною ділянкою, розташованою за офіційними межами м. Ірпеня, хоча фактично мала і має адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме порушення порядку не розмежованою земельною ділянкою порушило інтереси держави в особі позивача, разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб), як сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Адміністрації до Ради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК України, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня на час прийняття Радою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення Ради земельна ділянка перебувала в державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Адміністрація, а не Рада, тому земельна ділянка вибула з володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У наданій для порівняння копії постанови від 10 березня 2016 року Вищий господарський суд України також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стреч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини в справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та в розглядуваній судом касаційної інстанцій справі, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи, яка переглядається. У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК України та, врахувавши встановлені судами факти про порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішення міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішень міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин першої – третьої статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянкам. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК України суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, частина четверта статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, також передачала, що обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. З огляду на викладене, право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно з законодавством, чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатся нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У цьому контексті, з огляду на положення статті 13 Конституції України, у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК України при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірна земельна ділянка була розташована за межами м. Ірпеня, але в приватну власність ОСОБІ_2 цю ділянку передала Рада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК України та пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, не звернув уваги на положення частини першої статті 84 ЗК України і безпідставно дійшов до висновку, що спірна земельна ділянка не належала до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Адміністрації фактом розпорядження Радою нерозмежованою земельною ділянкою за межами міста. Той факт, що спірна земельна ділянка має поштову адресу м. Ірпеня, сам по собі не свідчить про наявність у Ради повноважень передати цю ділянку в приватну власність фізичній особі. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Радою оспорюваного рішення, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора в частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року№ 475/97-ВР, та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України погоджуються із тим, що при розгляді справи, рішення в якій переглядаються, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених. У справі, рішення в якій переглядаються, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи з його висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Радою спірною земельною ділянкою, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції в постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування земельної ділянки відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» в судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і факту наявності цього будинку на спірній земельній ділянці судами фактично встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення в застосуванні норм закону, допущені цими судами, у тому числі на помилкове тлумачення правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. Так, для суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правова позиція Верховного Суду України в справі № 21-405а14 слугувала підставою для відмови в задоволенні позову прокурора в справі, рішення в якій переглядаються. Суд першої інстанції зазначив, що оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано незаконним. Таке тлумачення є помилковим із огляду на наступне. Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 21-405а14 за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення прийняла постанову від 11 листопада 2014 року, в якій викладено такий правовий висновок: у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Зазначений правовий висновок зроблено за результатами розгляду адміністративної справи, в якій заступник прокурора м. Києва оспорював виключно рішення міської ради про передачу кооперативу земельних ділянок і не порушував питання про захист права власності на землю. У цій справі Верховний Суд України не робив висновку про абсолютну відсутність підстав для скасування подібних рішень органів місцевого самоврядування за результатами розгляду спорів, які виникли в сфері приватноправових відносин, і розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства. Натомість із урахуванням правового висновку, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, та в розвиток цього висновку Верховний Суд України в постанові від 16 грудня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи № 6-2510цс15 на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, сформулював такий правовий висновок. Із урахуванням висновків Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. Рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень. Підставою для подачі позову заступником прокурора Київської області в справі, рішення в якій переглядаються, саме і послужила незаконність рішення Ради № 4766-90-5, в результаті реалізації якого та подальшого укладення низки договорів виникло цивільне речове право ТОВ «БГМ ЛТД» на земельну ділянку, яке прокурор оспорює одночасно з порушенням питання про визнання незаконним рішення міської ради. Суди першої та апеляційної інстанцій помилково витлумачили правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, не врахували правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2510цс15, і відмовили в задоволенні позову заступника прокурора, фактично не перевіряючи його доводи про незаконність оспорюваного рішення Ради. Крім того, суди першої та апеляційної інстанції послалися в рішеннях на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та на рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», однак не застосували, а лише процитували їх. Суди не навели в рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави в право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельної ділянки із огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (у разі її встановлення судом) рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК України, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 3-911гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/72089C325DF069E6C225815D0041A12B
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 10 червня 2010 року ОСОБА_3 визнано батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; відповідач ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, а тому позивачка просила стягнути на свою користь аліменти на утримання сина в розмірі ј частини всіх видів доходів ОСОБА_2 щомісячно до повноліття сина, а також на своє утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходів щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку. Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року позов ОСОБА_1 задовольнив: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина Російської Федерації (далі – РФ), аліменти на утримання сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно до досягнення повноліття; стягнув на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходу щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку, тобто до 18 грудня 2014 року; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2, громадянина РФ, зареєстрованого за адресою: АДРЕССА_1, аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 9 вересня 2010 року, до досягнення дитиною повноліття; аліменти на утримання ОСОБА_1 у розмірі ј частини всіх видів його доходів, починаючи з 9 вересня 2010 року до досягнення малолітнім сином трирічного віку, тобто до 18 грудня 2011 року включно; в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат. У травні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 6 листопада 2012 року, посилаючись на те, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до нього про встановлення батьківства. Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 18 вересня 2013 року ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року та рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 10 серпня 2015 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту п’ятого частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до апеляційного суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року про стягнення аліментів, мотивуючи вимоги тим, що на підставі рішення суду ОСОБА_2 визнано батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 25 серпня 2016 року, указану заяву ОСОБА_1 задовольнив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року скасував та позовні вимоги ОСОБА_1. задовольнив частково: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина РФ, аліменти на утримання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його заробітку (доходів), але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 9 вересня 2010 року; аліменти на утримання ОСОБА_1 за період з 9 вересня 2010 року до 18 грудня 2011 року (до досягнення сином трирічного віку) в розмірі 1/6 частини від усіх видів його заробітку (доходів); вирішив питання про розподіл судових витрат. Московський міський суд м. Москви рішенням від 18 листопада 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області України про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила та залишила без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року. У травні 2017 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме частини першої статті 10 та статті 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94 - ВР (далі – Конвенція). Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення аліментів, виходив з того, що відповідач рішенням суду визнаний батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки. Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року, скасувавши рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року та ухваливши нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, зазначив, що суд першої інстанції розглянув справу не відповідно до дати, яка була визначена компетентним судом РФ. Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року, задовольнивши заяву ОСОБА_2 про перегляд у зв’язку з новоявленими обставинами рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року та відмовивши ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів, керувався тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про встановлення батьківства. Після направлення ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2013 року на новий розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про встановлення батьківства, Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив та визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 2 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року, яким відмовлено у задоволенні її позовних вимог про стягнення аліментів. Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 15 червня 2016 року відкрив провадження в справі та ухвалою від 23 червня 2016 року призначив її до розгляду. Цей же суд листом від 23 червня 2016 року, адресованим за місцем реєстрації відповідача, а також електронною повісткою від 30 червня 2016 року, направленою на електронну адресу, що вказана на сайті компанії ЗАТ «НДІ Матеріалознавство», в якій відповідач є членом ради директорів, направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи. Ухвалою від 6 липня 2016 року Апеляційний суд Донецької області відклав на 20 липня 2016 року розгляд справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у зв’язку з неявкою відповідача в судове засідання. Цей же суд листом, телефонограмою, судовою повісткою від 6 липня 2016 року, а також телеграмою від 11 липня 2016 року направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи. Згідно з телефонограмою секретар-референт за місцем роботи відповідача прийняв повідомлення про час та місце розгляду справи, яка призначена Апеляційним судом Донецької області на 20 липня 2016 року. Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, задовольнивши заяву ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 23 липня 2013 року та стягнувши аліменти з ОСОБА_2 на утримання малолітньої дитини та позивачки, зокрема, зазначив, що оскільки відповідач змінив місце проживання та не повідомив про це суд, то був повідомлений про час та місце розгляду справи відповідно до частини сьомої статті 74 ЦПК України – за місцем його роботи, що є належним повідомленням та не перешкоджає розгляду справи за його відсутності. Відмовляючи в задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, Московський міський суд м. Москви в рішенні від 18 листопада 2016 року, зазначив, що ОСОБА_2, який є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, не повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи за позовом до нього відповідно до статті 11 Конвенції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 27 березня 2017 року залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, зазначивши, що відповідач не бере належної участі в утриманні сина, а тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки. У наданій для порівняння ухвалі від 13 листопада 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, встановивши, що відповідач є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, але при розгляді справи місцевий суд належним чином не повідомив його про час та місце розгляду в порядку, встановленому частиною першої статті 10 та статтею 11 Конвенції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами першою та другою статті 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до частини першої статті 4 Конвенції установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції. При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін взаємодіють одна з одною через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок взаємодії (стяття 5 Конвенції). Статтею 6 Конвенції передбачено, що Договірні Сторони надають одина одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, їх вручення. Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 цієї ж Конвенції, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення. Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція). Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питаннь надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах. Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції). Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції та Інструкції: за дорученням суду України, направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, стягуючи аліменти на утримання сина та позивачки з відповідача, який є громадянином РФ (держави – учасниці Конвенції) та проживає на її території, не звернув уваги на вищевказані норми Конвенції та Інструкції щодо встановленого порядку належного повідомлення відповідача у справі через головні територіальні управління юстиції та повідомляв його про час та місце розгляду справи шляхом телефонограм за місцем його роботи, а також надсилання листів, телеграм, судових повісток, які не були врученні відповідачу. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій є незаконними. За таких обставин відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 частково задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-835цс17 Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі – Конвенція), запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення. Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція). Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питання надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах. Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції). Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції: за дорученням суду України направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-835цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DFAFA02437F2902CC225815D0041F4A6
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Сквирської міської ради Київської області, ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Сквирської міської ради Київської області, ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно, у якому просила встановити факт прийняття нею спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, визнати за нею в порядку спадкування за заповітом право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_3. Сквирський районний суд Київської області рішенням від 29 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: установив факт прийняття ОСОБА_1 спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Апеляційний суд Київської області ухвалою від 17 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без руху та надав строк для усунення вказаних в ухвалі недоліків (зазначення інших поважних підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення), який не може перевищувати тридцяти днів з дня отримання ухвали. Цей же суд ухвалою від 5 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження за її апеляційною скаргою на рішення Сквирського районного суду Київської області від 29 грудня 2015 року у справі за вказаним позовом. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 73 та частини першої статті 213 цього Кодексу. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Верховного Суду України від 19 вересня 2007 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відмову у відкритті апеляційного провадження на вказане судове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_2 мала достатньо часу для подачі апеляційної скарги в межах визначеного статтею 294 ЦПК України строку, оскільки: матеріали справи містять заяву від 5 січня 2016 року з відміткою про отримання копії рішення суду першої інстанції її представником 28 січня 2016 року; заявниця була обізнана про розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на те ж рішення суду першої інстанції (повідомлення про розгляд справи вона отримала особисто); 9 серпня 2016 року вона була присутня в залі судового засідання під час постановлення ухвали апеляційним судом, тому наведені ОСОБА_2 причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не можна визнати поважними. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема в ухвалі Верховного Суду України від 19 вересня 2007 року та ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, містяться висновки про те, що відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитись з матеріалами справи з вини суду має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, за таких обставин відмова апеляційного суду в поновленні цього строку не є обґрунтованою. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 73 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом. Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція). За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. ЦПК України у статті 1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними. За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. Аналогічні висновки містяться і в ухвалах судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння. У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами Сквирського районного суду Київської області про їх одержання від 5 січня, 16 і 23 лютого, 9 березня 2016 року, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку. Отже, у цій справі суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, неправильно застосував норми частини першої статті 73 ЦПК України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-985цс17 Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними. За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з відмітками суду про їх отримання, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою заявниці, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 червня 2017 року № 6-985цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D57B57395B298456C225815500285C21
  9. 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді суддів Плюшка І.А., Самусенко С.С., Малетича М.М. перевіривши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. на рішення господарського суду міста Києва від 25.11.2016 та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.03.2017 У справі № 910/17149/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум", 3) Приватного акціонерного товариства "Агрофірма "Троянда" до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2) ОСОБА_7, 3) ОСОБА_8 про визнання зобов'язань припиненими за участю представників позивачів 1. Прокопенко Т.Ю. 2. Прокопенко Т.Ю. 3. Прокопенко Т.Ю. відповідача - Костюченко А.Ю. третіх осіб - 1. ОСОБА_9 2. ОСОБА_10 3. ОСОБА_10 ВСТАНОВИВ: У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" (позивач-1), Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" (позивач-2), приватне акціонерне товариство "Агрофірма "Троянда" (позивач-3) звернулись до господарського суду міста Києва із позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" про: 1) визнання зобов'язання ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року припиненими з 01 квітня 2016 року; 2) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, укладеного між ТОВ "Будівельний Форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 1048, такими, що є припиненими в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 3) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрованого в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 4) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агорофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року (т.1, а.с. 8-15). Ухвалою господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (третя особа на стороні відповідача) ( т. 1. а.с. 253-255). Ухвалою господарського суду міста Києва від 07 листопада 2016 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_7 (третя особа-1) та ОСОБА_8 (третя особа-2) (т. 2, а.с 100-102). Рішенням господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року (суддя Літвінова М.Є.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року (судді Разіна Т.І., Чорна Л.В., Отрюх Б.В.) у справі № 910/17149/16 позовні вимоги задоволено: - визнано зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" припиненими з 01 квітня 2016 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, що укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик", що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року та рішення господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Позивачі заперечують проти доводів скарги, посилаючись, на те, що всі правовідносини між сторонами спору виникли до моменту віднесення відповідача до категорії неплатоспроможних, а тому на зазначені правовідносини не поширюється дія Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 грудня 2013 року між ТОВ "Будінвест-Проект", як позичальником та ПАТ "КБ "Хрещатик" було укладено кредитний договір № 56-47/1-13. Банк надає позичальнику в порядку, передбаченому договором, кредит у формі відновлювальної кредитної лінії в сумі 54500000,00 грн. на 36 місяців терміном повернення до 23 грудня 2016 року включно (п.1.1. кредитного договору № 56-47/1-13). Кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів (п. 1.3. кредитного договору). У пункті 3.1. кредитного договору передбачено, що виконання зобов'язань позичальника за цим договором забезпечується іпотекою земельної ділянки загальною площею 86,4814 га, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Академіка Заболотного, що належить ТОВ "Будівельний Форум" (позивач-2). Позичальник має право достроково погашати кредит, відсотки за користування ним, комісії передбачені цим договором попередньо повідомивши банк за 2 (два) банківських дні. Сума, яка достроково надійшла для погашення кредитної заборгованості буде врахована для погашення найближчих платежів графіка погашення кредиту, відсотків (п. 4.6. кредитного договору № 56-47/1-13). Пунктом 8.15 кредитного договору визначено, що банк має право у випадку погіршення фінансового стану позичальника, використання кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, не надання фінансової звітності або надання недостовірної звітності, відмови у страхуванні предметів застави у період кредитування, у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, невиконані переведення передбачених обсягів оборотів грошових коштів через поточні рахунки, відкриті банком або у разі невиконання будь-якого іншого зобов'язання за договором, договорами застави/іпотеки та додаткових договорів до них, вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та сплати доходів за користування ним. Також, 26 лютого 2016 року між позивачем-1 та відповідачем було укладено додатковий договір № 17 до кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, яким сторони змінили п. 4.10. договору та визначили, що у випадку, якщо позичальник прострочив сплату процентів за користування кредитом, комісій за цим договором та/або не сплатив черговий платіж з погашення основної суми кредиту та/або не виконав інших умов цього договору, і банк скористався своїм правом на вимогу дострокового повернення кредиту, передбаченим п. 8.2. та/або п. 8.15. цього договору, строк повернення вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги. Судами встановлено, що додатковий договір з боку відповідача було підписано першим заступником голови правління ПАТ "КБ "Хрещатик" Тур Юлією Леонідівною, яка в нотаріально посвідченій заяві від 14 листопада 2016 року підтвердила власноручне підписання Додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року. В забезпечення виконань зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-1 було укладено наступні договори, а саме: - 26 грудня 2013 року між ТОВ "Будівельний форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 52-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, відповідно до п. 1.1 якого іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ПрАТ "Агрофірма "Троянда", що випливають з Кредитного договору № 52-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "ВЕЙРОН-АМРОБУД", що випливають з кредитного договору № 53-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:562:0001, загальною площею 86, 4814 га, розташована за адресою - м. Київ, Голосіївський район, вулиця Академіка Заболотного, з цільовим призначенням (використанням) - для житлової забудови; - 04 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, відповідно до п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд", що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору № 46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку квартири, нежитлові приміщення, машиномісця; - 10 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, згідно з п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору №56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд" що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору №46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку машиномісця. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 січня 2015 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_7 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-01/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_7 ТОВ "Будінвест -Проект" одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 1680000 доларів США, зокрема: право вимагати від повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України (1.2. договору про відступлення права вимоги). Відповідно до 1.4 договору про відступлення права вимоги моментом переходу права вимоги до позивача-1 вважається момент підписання договору. Також, 12 січня 2016 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_8 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-02/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_8 Відповідно до п. 1.2., 1.4. зазначеного договору відступлення позивач-1 одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 2 000 000 доларів США, зокрема, право вимагати повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України. Моментом переходу права вимоги до позивача 1 вважається момент підписання договору. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Позивач-1 зазначає, що 31 березня 2016 року ПАТ "КБ "Хрещатик" звернулося до ТОВ "Будінвест-Проект" з претензією № 464/1 про порушення зобов'язання за кредитним договором та дострокове повернення кредиту, відповідно до якої відповідач з посиланням на п. 8.15 кредитного договору, зокрема, на погіршення фінансового стану позичальника вимагав у позивача-1 дострокового повернення кредиту в сумі 3 678 343,41 доларів США. 01 квітня 2016 року позивач -1 звернувся до ПАТ "КБ "Хрещатик" із заявою № 37 про зарахування зустрічних однорідних вимог, в якій повідомив відповідача про припинення зобов'язань ТОВ "Будінвест- проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США шляхом зарахування вимог позивача-1 до відповідача за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США. ТОВ "Будінвест форум" (позивач-2) 25 серпня 2016 року звернулося до відповідача з листом № 25/08-16/1, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-2 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-2 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. У свою чергу, ПрАТ "Агорофірма "Троянада" (позивач-3) також звернулося до відповідача з листом № 600 від 26 серпня 2016 року, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-3 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-3 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. ПАТ "КБ "Хрещатик" заперечує проти припинення зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року та не вчинені дії щодо припинення зобов'язань позивача-2 та позивача-3 за договором іпотеки від 26 грудня 2013 року, договором іпотеки від 04 березня 2016 року та договором іпотеки від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Таким чином, враховуючи те, що відповідач заперечує проти припинення зобов'язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог та, відповідно, припинення іпотеки, що забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором, позивачі 1-3 звернулися до суду за захистом своїх порушених прав. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ "КБ "Хрещатик" на підставі п. 8.15 кредитного договору пред'явлена вимога на адресу позивача-1 про дострокове повернення кредиту, а саме - претензія від 31 березня 2016 року № 464/1, та на підставі п. 4.10 кредитного договору, в редакції додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року строк повернення кредиту вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги - тобто 31 березня 2016 року. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість позивача-1 перед відповідачем за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року становила 3 678 343,41 доларів США, про що зазначено в претензії від 31 березня 2016 року, отже зобов'язання позивача-1 перед відповідачем є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Згідно із ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. За приписами ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні на обсягах і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Господарський суд першої інстанції встановив, що позивач-1 набув право вимоги до відповідача на загальну суму 3 680 000 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц за позовом ОСОБА_7 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що ОСОБА_7 02 квітня 2014 року звернувся до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, ОСОБА_8 02 квітня 2014 року звернулася до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за Договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Зазначені обставини не підлягають доказуванню у даній господарській справі. У відповідності до ст. 1060 ЦК України (в редакції, яка діяла станом на 02 квітня 2014 року) за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Таким чином, рішеннями судів у цивільних справах за участю ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що строк виконання зобов'язань за договорами банківського вкладу настав 02 квітня 2014 року. Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість відповідача перед позивачем-1 становила 3 680 000 доларів США, а зобов'язання відповідача перед позивачем-1 є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Загальні підстави припинення зобов'язань визначено у ст. 598 ЦК України, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України, за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. В силу ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Форми відповідної заяви як одностороннього правочину та порядку його вчинення законодавством не передбачено. Зарахування може здійснюватись без згоди другої сторони, за заявою лише однієї сторони, тобто, для вчинення даного одностороннього правочину достатньо волевиявлення лише однієї сторони. Моментом припинення зобов'язань сторін у такому випадку є момент вчинення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог та її направлення кредитору за зустрічним однорідним зобов'язанням. Вимоги, що є предметом зарахування, мають бути однорідними, тобто, їх предметом мають бути речі одного виду, роду тощо. Зарахування можливе щодо тих вимог, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Можливе також і часткове зарахування, коли одна вимога покриває частину іншої. Разом з тим, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види під час зарахування не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо). Відповідно до ч. 2 ст. 603 ЦК України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання. Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що позивач-1 направив на адресу відповідача заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: зобов'язань позивача-1 перед відповідачем зі сплати грошових коштів за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року в сумі 3 678 343,41 доларів США та грошових зобов'язань відповідача перед позивачем-1 в сумі 3678343,41 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року, право вимоги за якими набуто позивачем-1 за договором № ВПВ-01/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року та договором № ВПВ-02/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року. Отримання ПАТ "КБ "Хрещатик" заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог підтверджується належним доказом, а саме штампом відповідача про отримання 01 квітня 2016 року. Проставляння відбитку штампу на другому примірнику документа під час його прийняття банком відповідає приписам чинного законодавства, яке регулює правила діловодства, зокрема, Національному стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року № 55. Зважаючи на те, що достатньою умовою для зарахування зустрічних вимог є наявність заяви однієї сторони із повідомленням про це іншої, і станом на 01 квітня 2016 року строк виконання зобов'язань за заявленими вимогами є таким, що настав: за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року достроково 31 березня 2016 року, за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, 02 квітня 2016 року, договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року - 02 квітня 2016 року, тому зобов'язання позивача-1 щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за його користування за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24.12.2013 припинено з 01 квітня 2016 року, у зв'язку із зарахуванням зустрічних однорідних грошових вимог в сумі 3 678 343,41 доларів США. Колегія суддів зазначає, що грошовим зобов`язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Вираження грошового зобов`язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, не змінюють самої суті грошового зобов`язання. Верховний Суд України роз'яснив, зокрема у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 914/2492/14, що допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів, тощо). При цьому вимоги, що випливають з різних підстав та зараховуються, повинні мати предметну однорідність, наприклад, бути грошовими. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що зобов`язання позивача-1 за кредитним договором та зобов`язання банку за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими). При цьому юридично значимі дії позивача-1 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в ПАТ "КБ "Хрещатик" тимчасової адміністрації, що свідчить про відсутність будь-яких обмежень на час звернення позивачем-1 із відповідною заявою. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Окремі види застав визначені ст. 575 ЦК України, згідно якої іпотекою є застава нерухомого майна, яке залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Пунктом 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Статтями 1, 3, 17 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Право іпотеки припиняється у випадку припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Аналогічні підстави припинення застави передбачені ст. 28 Закону України "Про заставу". Таким чином, іпотека, як вид забезпечення виконання зобов'язання, має похідний характер від основного (забезпечуваного) зобов'язання і є дійсною до моменту припинення основного зобов'язання, тобто підставою для її припинення є припинення забезпечуваного ними зобов'язання. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2127цс15. З огляду на припинення повністю основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року з 01 квітня 2016 є також припиненими з цієї ж дати 01 квітня 2016 року, і зобов'язання позивача-2 перед відповідачем за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, а також позивача-3 перед відповідачем за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року та договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги у даній справі є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Доводи відповідача про те, що ним 31 березня 2016 року не направлялось жодних вимог позивачу-1 про дострокове повернення всієї суми заборгованості не відповідають дійсності та спростовані судами попередніх інстанцій, оскільки такі доводи спростовуються нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_14 про те, що він підписував претензію № 464/1 від 31 березня 2016 року та в якій була викладена вимога про дострокове повернення кредиту в сумі 3 678 343, 41 доларів США за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним між позивачем та відповідачем. Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що сам по собі факт відсутності реєстрації претензії у журналі вихідної кореспонденції відповідача не дає підстав вважати вимогу не пред'явленою, оскільки за твердженнями позивача-1, які не були спростовані відповідачем, зазначена претензія була вручена йому під розписку, і, відповідно, до п. 4.10. кредитного договору вважається отриманою, а направлення чи не направлення відповідачем аналогічних вимог до іпотекодавців не нівелює обов'язок позивача-1 здійснити дострокове погашення кредиту за вимогою банку. Крім того судом апеляційної інстанції вивчено у судовому засіданні 02 березня 2017 року наданий для огляду представником відповідача оригіналу журналу вхідної кореспонденції та встановлено, що зазначений журнал містить сліди прошивки, однак аркуші журналу станом на момент їх огляду не зшиті, наявні склеєні та незаповнені сторінки і виправлення у записах, отже такий журнал не може вважатися належними та допустимими доказом обставин, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення. Постановою правління НБУ від 05 квітня 2016 року № 234 ПАТ "КБ "Хрещатик" віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 квітня 2016 року № 463 розпочато з 05 квітня 2016 року процедуру виведення ПАТ "КБ "Хрещатик" з ринку та запроваджено в банку тимчасову адміністрацію. В силу п. 5 ст. 602 ЦК України зарахування зустрічних вимог не допускається у випадках, встановлених договором або законом. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ч. 6 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Поряд з цим, заява позивача-1 направлена 01 квітня 2016 року, тобто до моменту запровадження щодо відповідача тимчасової адміністрації, тому встановлена Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона зарахування зустрічних вимог під час тимчасової адміністрації не застосовується до спірних правовідносин, а посилання відповідача у касаційній скарзі на зазначені положення в обґрунтування неможливості зарахування таких вимог є безпідставними. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції в даному випадку йдеться про переміщення коштів у межах одного банку на виконання зобов'язань позивача-1 перед відповідачем як позичальника за кредитним договором. тобто у будь-якому випадку виведення коштів з банку не відбувається. Таким чином, у даній ситуації не порушуються права та законні інтереси як банку та позивача-1, так і інших вкладників та кредиторів банку, оскільки таке зарахування коштів не впливає на порядок черговості погашення вимог кредиторів банку. У даному випадку боржник банку є одночасно кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов'язань за кредитом цього боржника перед цим банком, а отже таке зарахування не призведе до виведення коштів з банку, а лише сприятиме скороченню строків повернення кредиту та посиленню активів банку, а отже не є порушенням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та відповідає основній меті цього Закону. Щодо посилання ПАТ "КБ "Хрещатик" на порушення порядку заміни кредитора у зобов'язанні та настання несприятливих наслідків від такого порушення, вони є обґрунтованими з огляду на наступне. Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За приписами ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Зазначеної правової позиції також дотримується і Верховний суд України у постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-43гс15. Разом з тим, ПАТ "КБ "Хрещатик" не зазначило, які його (відповідача) права або охоронювані законом інтереси порушені укладенням договорів про відступлення права вимоги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не здійснював виконання зобов'язань за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на користь попередніх кредиторів ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а отже несприятливих наслідків для нового кредитора позивача-1 не настало. Відповідно до ст.ст. 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Положення ст. ст. 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, які регулюють правовідносини за договорами банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов'язання за цими договорами є нерозривно пов'язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-65цс13 та у постанові від 09 квітня 2014 року у справі № 6-12цс14 висловлено правовий висновок про те, що зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) не є такими, що нерозривно пов'язані з особою вкладника. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що положення Інструкції не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозиту) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі, а саме, на рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів. Частиною 1 ст. 319 ЦК України унормовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У даному випадку власники коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, як встановлено судом, розпорядились ними у спосіб, дозволений законом, а саме, уступивши право вимоги позивачу-1. Також обґрунтованою є позиція суду першої інстанції, щодо безпідставності посилань відповідача на те, що за умови акцептування вимог ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та наявності коштів, які надійдуть від реалізації майна банку та задоволення вимог кредиторів попередньої черги, відповідач виконає своє зобов'язання перед ОСОБА_7 та ОСОБА_8, що й буде належним виконанням в розумінні статті 516 Цивільного кодексу України, виходячи з наступного. ПАТ "КБ "Хрещатик" станом на день розгляду справи не включені та не акцептовані кредиторські вимоги ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та не здійснено виконання зобов'язання за такими вимогами. При цьому закінчився встановлений Законом 90-денний строк для розгляду таких вимог, віднесення кредиторів до певної черги погашення, складання та затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів (ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Зазначений 90-денний строк є остаточним та не підлягає подовженню. Відповідно до ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню в судовому порядку, тоді як в матеріалах справи відсутні жодні докази в підтвердження того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зверталися до суду з позовами щодо акцептування їхніх кредиторських вимог. Доводи відповідача щодо погашення ОСОБА_7 суми 2 000000 доларів США 29 грудня 2014 року на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 761/17908/14-ц, про що зазначено у меморіальному валютному ордері № 29.48 від 29 грудня 2014 року колегією суддів не приймається до уваги, оскільки зазначене рішення не стосується договору банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, укладеного з ОСОБА_7, та за яким Шевченківським районним судом м. Києва 04 серпня 2014 року прийнято рішення в іншій справі - № 761/17853/14-ц. Безпідставними є посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 3-174гс16 з огляду на наступне. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунку, якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (ч. 3 ст. 1058 ЦК України). Відповідно до ст. 1071 ЦК України, банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. У зазначеній справі Верховний Суд України з урахуванням положень ст.ст. 1066, 1068, 1071 ЦК України дійшов висновку, що: "за договором банківського рахунку грошове зобов'язання банку перед клієнтом (власником рахунка) в межах коштів, розміщених на рахунку, може виникнути лише після направлення розпорядження клієнта на відповідну грошову суму. Таким чином, укладення лише договору відступлення права вимоги не призвело до виникнення грошового зобов'язання банку перед підприємством на суму коштів, розміщених на рахунку". Так, відповідно до обставин справи, що переглядалась Верховним Судом України, позивач звертався до банку із повідомленням про відступлення права вимоги та із заявою про перерахування грошових коштів із поточних рахунків фізичної особи право вимоги за договором банківського рахунку до банку від якої було набуто позивачем у межах суми відступлення права вимоги в рахунок погашення заборгованості позивача за кредитними договорами, на яке банк не відреагував. Однак, позивач отримав від ОСОБА_7 та ОСОБА_8 право вимоги заборгованості за договором банківських вкладів, підтверджене судовим рішенням, яким зазначену заборгованість було присуджено стягнути з банку на користь вкладників (ОСОБА_7 та ОСОБА_8.), а позивач до відповідача з розпорядженнями про перерахування грошових коштів не звертався та неповинен був звертатись. Тобто обов'язок сплатити грошові кошти відповідачем ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виникли за рішеннями Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц та від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У п. 51 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) зазначено: право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). Проте, доказів виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/17853/14-ц та Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 961/17909/14-ц надано не було. Отже обставини справи № 3-174гс16 не є тотожними обставинам справи за позовом у даній справі і посилання на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові у справі № 3-174гс16, а відповідно і ст.ст. 1058 та 1071 ЦК України є безпідставними та такими, що не підлягають застосуванню до правовідносин що склались у даній справі. У відповідності з п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до положень ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, враховуючи неспростування презумпції правомірності додаткового договору № 17 у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню, отже доводи апеляційної скарги щодо не укладання ним зазначеного додаткового договору з посиланням на його відсутність у системі обліку банку є безпідставними. Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання представника ПАТ «КБ «Хрещатик» про приєднання до матеріалів справи копії договорів про врегулювання спору № 03/2015 від 20 січня 2015 року та №03/2015 від 20 лютого 2015 року, оскільки відповідно до частини першої статті 101 ГПК апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника. Відповідач під час подання клопотання про залучення додаткових доказів не зазначив поважну причину їх неподання та не обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції. Посилання відповідача на виявлення доказів під час виїмки документів відповідними органами визнано судом неповажними, оскільки документи, виїмка яких відбувалася, перебували у розпорядженні відповідача протягом часу розгляду справи судом першої інстанції, а відповідач не був позбавлений права подати ці документи суду першої інстанції. Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає. З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року у справі № 910/17149/16 залишити без змін. Головуючий суддя І. А. Плюшко Судді С. С. Самусенко М. М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424944
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про витребування майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України судових рішень, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні № 42015100100000132 від 25 травня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), встановлено, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А») АДРЕСА_1, що належала до комунальної власності, протиправно вибула з цієї власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. Перший заступник прокурора зазначав, що Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна (далі – Київське МБТІ) здійснило реєстрацію права власності на зазначені нежилі приміщення за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року в справі №2354/07, якою нібито було затверджено мирову угоду у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 та визнано за останнім право власності на групу нежилих приміщень № 15 літ. «А» АДРЕСА_1. У подальшому ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу 17 лютого 2012 року продав приміщення ОСОБА_3. Останній у свою чергу 21 березня 2012 року продав S_1 частину приміщень ОСОБА_4 та S_2 частину ОСОБА_5. Згодом за договором купівлі-продажу від 05 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1. Після цього ОСОБА_7 подарував нежилі приміщення ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 16 жовтня 2013 року. Перший заступник прокурора зазначав, що вказані нежилі приміщення вибули з комунальної власності незаконно й поза волею Київської міської ради, адже, як установлено прокуратурою, Гребінківський районний суд Полтавської області не постановляв ухвалу про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року, зазначену справу суд взагалі не розглядав. Між Київською міською радою та відповідачем жодних правочинів щодо відчуження нерухомого майна не укладено. Посилаючись на зазначені обставини, перший заступник прокурора просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1 вартістю 711 377 грн., зобов'язати ОСОБА_1 повернути зазначені приміщення територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позовні вимоги задоволено частково і постановлено витребувати у власність Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») загальною площею 55,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція). Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С., перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив такі факти та обставини. Група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 55,30 кв. м., перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Однак первинну реєстрацію права власності на ці нежилі приміщення було проведено 13 лютого 2012 року за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. 17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 21 березня 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили в рівних частинах групу зазначених приміщень. 05 грудня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до якого ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив ці приміщення. 16 жовтня 2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_7 безоплатно передав у власність обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв від дарувальника групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також установлено, що згідно з повідомленням Гребінківського районного суду Полтавської області ухвала цього суду про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року (справа № 2-354/07, суддя Радзівон О.І.) не постановлялась. Така справа в провадженні суду у 2007 році взагалі не перебувала. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що нежилі приміщення № 15 (літ. «А»), на АДРЕСА_1 були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 без належної правової підстави - на основі судової ухвали, якої суд насправді не постановляв. Крім того, на заяву відповідача про застосування позовної давності суд зазначив у рішенні, що не вважає строк позовної давності пропущеним, оскільки відповідач ОСОБА_1 не надав доказів того, що Київській міській раді стало відомо про порушення права власності територіальної громади з дня реєстрації права власності на групу спірних приміщень у Київському МБТІ за ОСОБА_2 13 лютого 2012 року чи з дня укладення договорів. У наданій ОСОБА_1 Верховному Суду України для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок щодо перевірки відповідності рішення суду вимогам законодавства згідно з Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно покладається на державних реєстраторів. Факт реєстрації права власності на спірну квартиру свідчить про те, що усі подані документи відповідали вимогам, установленим для судового рішення, яке не викликало сумнівів у державного реєстратора. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції за своїми повноваженнями зобов’язаний перевірити не лише відповідність складеної копії судового рішення вимогам Інструкції, а й наявність такого рішення, є передчасним, оскільки втрата справи, нездійснення правильного обліку та реєстрації свідчить про порушення працівниками своїх обов’язків, проте жодним чином не підтверджує, що такого рішення суду не існувало. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року суд виходив з того, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, перебіг якої на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року керувався тим, що втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Усталена практика ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати, аналізуючи сумісності втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) можна вважати пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ураховуючи, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, однак суди не з’ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, тобто коли почався перебіг позовної давності. Заявник також посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року, в якій зазначено, що прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд не врахував цих положень закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 березня 2015 року, суд виходив з того, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності без такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, невідповідності їх застосування викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, перебувала в комунальній власності територіальної громади м. Києва. Зазначений об’єкт нерухомого майна уповноваженими територіальною громадою м. Києва органами в жодний спосіб не відчужувався. Право приватної власності на вказані приміщення було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі пред’явленої ним Київському МБТІ копії ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про затвердження мирової угоди, постановленої в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. Зазначена реєстрація вказаного об’єкта нерухомості була первинною. Стаття 19 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що була чинною на час здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірні нежилі приміщення) передбачала підстави для державної реєстрації прав та їх обтяжень. Згідно з пунктом 5 частини першої цієї статті Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, рішень судів, що набрали законної сили. Разом з тим у справі, рішення в якій переглядаються, суд також установив, що Гребінківський районний суд Полтавської області ухвалу від 12 листопада 2007 року в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 не постановляв. Справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна в провадженні цього суду в 2007 році не перебувала, а за номером справи, зазначеним в ухвалі від 12 листопада 2007 року (№ 2-354/07), зареєстрована цивільна справа за позовом ВАТ «Лубнигаз» до ОСОБА_8 про стягнення заборгованості. Ураховуючи наведене, суд дійшов правильного висновку про те, що реєстрація за ОСОБА_2 права власності на групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») на АДРЕСА_1 була здійснена без відповідної правової підстави, адже на підтвердження підстави для реєстрації його права власності реєстратору була надана копія судового рішення, якого суд насправді не постановляв. Тому суд правильно застосував положення статті 387, частини третьої статті 388 ЦК України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача – відповідача ОСОБА_1, який набув його безвідплатно за договором дарування від 16 жовтня 2013 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року в справі № 6-40714св14, зроблено висновок суду касаційної інстанції щодо недоліків у додержанні норм процесуального права судами нижчих інстанцій при оцінці доказів. Цією ухвалою суд касаційної інстанції визнав висновки судів про наявність підстав для витребування майна у відповідача передчасними, направивши справу на новий розгляд. Тому її зміст не свідчить про наявність висновку про застосування судом статті 388 ЦК України інакше, ніж у справі, рішення в якій переглядаються, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України також бере до уваги правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2776цс16, і підтверджує можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу, та практики ЄСПЛ щодо застосування цієї статті згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Разом з тим відсутні підстави для висновку, що рішення суду касаційної інстанції в справі, рішення в якій переглядаються, не відповідає викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. У справі, рішення в якій переглядаються, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ОСОБА_1 на мирне володіння майном не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, сформульованим в усталеній практиці ЄСПЛ. Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв’язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади. Норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цього Кодексу є загальнодоступним. Сумніви заявника в правильності тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право на мирне володіння майном. Крім того, з огляду на положення статей 1, 16 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй. Нерухоме майно, що є у комунальній власності територіальних громад, – це одна зі складових матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування. Отже, правовідносини, пов’язані з вибуттям нерухомого майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) вибуття майна з власності територіальної громади цьому суспільному інтересу не відповідає. Крім того, ЄСПЛ визнає за державою право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» при визначенні суспільного інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала заходів втручання. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Відповідно до частини першої статті 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, судове рішення – це основний акт правосуддя, акт реалізації конституційних повноважень органу державної, судової влади, яким вирішується правовий спір від імені держави Україна. Тому для держави і суспільства незаперечний інтерес становить повага до судового рішення, визнання обов’язковості його виконання, довіра до прийнятих судами рішень. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що з метою незаконного вибуття нерухомого майна з володіння територіальної громади був використаний документ, оформлений як копія судового рішення, хоча цього рішення суд насправді не постановляв. З огляду на зазначене, суспільний інтерес у вимогах прокурора щодо втручання в право власності відповідача полягає також у забезпеченні додержання однієї з основних засад судового провадження – обов’язковості судового рішення, в утвердженні принципів поваги і довіри до судових рішень, у формуванні правозастосовної практики, яка унеможливлює використання підроблених судових рішень для незаконного заволодіння майном і подальшого його відчуження. Отже, встановлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст поняття «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зважає й на те, що ОСОБА_1 безоплатно набув право власності на групу нежилих приміщень; упродовж часу розгляду справи в судах він не посилався на порушення принципу «пропорційності» у зв’язку з витребуванням від нього майна; його заява до Верховного Суду України також не містить тверджень про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу в частині оцінювання такого критерію, як правомірне втручання в право на мирне володіння майном. Разом з тим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в частині застосування норм статті 261 ЦК України рішення касаційного суду, яке переглядається, не відповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права, викладеному в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (справа № 3-21гс15), 1 липня 2015 року (справа № 6-178цс15), 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15), 8 червня 2016 року (справа № 6-3029цс15). Так, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. У справі, рішення в якій переглядаються, прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради 14 липня 2015 року. ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності, посилаючись на те, що Київській міській раді стало відомо про вибуття об’єкту нерухомості з комунальної власності ще 13 лютого 2012 року. Зі свого боку представник Київської міської ради зазначав, що про порушене право Київська міська рада дізналася з позовної заяви прокурора і строк позовної давності не пропущений. Ухвалюючи рішення, суд указаних пояснень не перевірив, не встановив і не зазначив у рішенні, з якого моменту Київська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Суд у рішенні послався лише на те, що відповідач не надав доказів обізнаності позивача про порушення його права з дня реєстрації права власності на майно чи з дня укладення договорів про його відчуження. Отже, суд фактично не визначився з моментом, коли почався перебіг позовної давності, помилково поклавши на відповідача ОСОБА_1 увесь тягар доказування факту спливу строку позовної давності. Отже, у справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, – статтю 261 ЦК України в поєднанні зі статтями 256, 267 цього Кодексу, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1047цс17 Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F77709B8ADEF709AC22581550028341F
  11. Державний герб України 02.06.2017 Справа № 756/14267/15-ц Унікальний № 756/14267/15-ц Справа № 2/756/221/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2017 року Оболонський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Васалатія К. А. при секретарі Приходько І.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_1, яка діє інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 3 особа - ОСОБА_3, служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації про примусове виселення з житлового приміщення, - ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду із даним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 07.03.2008 р. між ПАТ «Універсал Банк» та 3 особою ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 053-2008-934, відповідно до умов якого, позичальник - 3 особа отримав кредит у сумі 129800 дол. США строком до 10.03.2038 р. зі сплатою 12,45% річних за користування кредитом. Як вказано у позові, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та 3 особою ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 27.03.2008 р., посвідчений приватним нотаріусом КМНО Скляр О.С. та зареєстрований за № 1509. У відповідності до договору іпотеки, 3 особа - іпотекодавець передав позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме кв. АДРЕСА_1, яка складається з 2 жилих кімнат, загальна площа відчужуваної квартири становить м., жила площа - 31,10 кв.м., у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором позивач був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. У відповідності до рішення Оболонського р/с м. Києва від 13.02.2015 р. було задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме АДРЕСА_1, що має дві кімнати, загальною площею 51,40 кв.м., житловою площею 31.10 кв.м., яка належить відповідачу на праві власності. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.05.2015 р. позов ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_7, 3-і особи: ОСОБА_3, Служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації про примусове виселення з житлового приміщення було задоволено та вирішено виселити ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири, що є предметом іпотеки та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 із зняттям з реєстраційного обліку. Як вказує позивач, у відповідно до довідки форми № 3 від 19.08.2015 р. виданою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», за адресою: АДРЕСА_3, без згоди та відома іпотекодержателя - позивача по справі 05.06.2015 р. було зареєстровано ще двох осіб: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 - відповідача, яка діє в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 Тому представник позивача просить суд виселити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2, яка діє в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 із АДРЕСА_4. У судове засідання представник позивача надіслав заяву щодо слухання справи у його відсутність та можливість винесення заочного рішення, так як він підтримує позовні вимоги. Представник відповідача у судовому засіданні надав письмові заперечення щодо не визнання позову та оновлену довідку форми № 3 щодо мешканців спірної АДРЕСА_5. Третя особа № 1 ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився, надіслав свою заяву. Представник 3 особи - служби у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації у судове засідання з'явився та заперечив проти задоволення позову та наголосив, що вказана квартира є єдиним житлом відповідачів, рішення про задоволення позову порушуватиме права неповнолітньої особи, яка проживає у спірній квартирі. Суд, заслухавши пояснення та дослідивши матеріали справи, з'ясував наступне. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Як було встановлено у судовому засіданні, дійсно 07.03.2008 р. між ПАТ «Універсал Банк» та 3 особою ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 053-2008-934, відповідно до умов якого, позичальник - 3 особа отримав кредит у сумі 129800 дол. США строком до 10.03.2038 р. зі сплатою 12,45% річних за користування кредитом. При цьому, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та 3 особою ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 27.03.2008 р., посвідчений приватним нотаріусом КМНО Скляр О.С. та зареєстрований за № 1509. У відповідності до договору іпотеки, 3 особа - іпотекодавець передав позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме кв. АДРЕСА_1 яка складається з 2 жилих кімнат, загальна площа відчужуваної квартири становить м., жила площа - 31,10 кв.м., у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором позивач був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. Як з'ясовано судом, рішенням Оболонського р/с м. Києва від 13.02.2015 р. було задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки: АДРЕСА_1, яка належить відповідачу на праві власності. У подальшому рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.05.2015 р. рішення Оболонського р/с м. Києва від 13.02.2015 р. було скасовано та вирішено виселити ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири, що є предметом іпотеки та знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 (як вказано у рішенні) із зняттям з реєстраційного обліку (а.с. 43-47). У відповідності до ст. 12 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку І загального добробуту в демократичному суспільстві (п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.). При цьому Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожні й особі окрім інших прав, право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути висоленою чи позбавленою свого житла. П. 2 ст. 8 Конвенції мітко визначає підстави, з яких втручання /держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом І необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайнього формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2003 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, і_цо перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно Із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 399-48/06, п. 47). При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення ВІД 12. червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner V. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергово знамення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01 п 82). Враховуючи, що виселення е серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner V. Austria п. 60), Як вбачається із ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Ст. 41 Конституції України, передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Як з'ясовано судом, у відповідності до з ч. 3 ст. 109 ЖК України, ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Зі змісту зазначених норм закону вбачається, що примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Як вбачається із позову та не заперечується сторонами, за адресою: АДРЕСА_3, без згоди та відома іпотекодержателя - позивача по справі, 05.06.2015 р. дійсно було зареєстровано ще двох осіб ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 - відповідача, яка діє в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та саму малолітню ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 Судом також з'ясовано, що у відповідності до довідки форми № 3 від 01.02.2017 р. (а.с. 112) у вказаній квартирі зареєстровані тільки ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_6, тобто жодного відповідача по справі у спірній квартирі не має. Зважаючи на той факт, що позивач - Пат «Універсал банк» не має права власності на квартиру, а власником без реєстрації залишається ОСОБА_3 - 3 особа по справі, то суд приходить до висновку, що позовна вимога про виселення є безпідставною та такою, що втручається в права власника вільно та на власний розсуд здійснювати належне йому право власності. Виходячи з встановлених в судовому засіданні обставин, суд вважає необґрунтованими позовні вимоги ПАТ «Універсал банк», а тому залишає їх без задоволення. Керуючись ст. 12 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 16, 611, 1050, 1054 ЦК України, ст. 10, ст. 67, ст. 68, ст. 116, ст. 156, ст. 157 ЖК Української PCP, ст. 38-40 Закону України "Про іпотеку", ст. 10 ст. 58-60, ст. 212-215, ст. 218 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: Позов ПАТ «Універсал банк» - залишити без задоволення. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Оболонський районний суд м. Києва шляхом подання заяви про апеляційне оскарження протягом 10 днів з дня його проголошення. У разі якщо рішення було постановлено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з отримання копії рішення. Суддя К.А. Васалатій http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66882296
  12. Державний герб України Ухвала іменем україни 15 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С. суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Кафідової О.В., Умнової О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, приватного підприємства «Рівне Вечірнє», ОСОБА_5, ОСОБА_6 про захист честі, гідності ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 13 квітня 2016 року, встановила: У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив визнати недостовірною, такою що не відповідає дійсності, інформацію, що поширена ОСОБА_4 у наступних в статтях: «ІНФОРМАЦІЯ_1»; «ІНФОРМАЦІЯ_2»; «ІНФОРМАЦІЯ_3»; «ІНФОРМАЦІЯ_4»; «ІНФОРМАЦІЯ_5»; «ІНФОРМАЦІЯ_6»; «ІНФОРМАЦІЯ_3». Зобов'язати ОСОБА_4 розмістити спростування поширеної нею недостовірної інформації відносно ОСОБА_3 у спосіб найбільш близький до способу їх поширення, шляхом розміщення публікації про те, що поширена нею інформація у зазначених Інтернет-виданнях стосовно: «привласнення ОСОБА_3 її власних коштів сумі 44 000 грн, які були вилучені під час обшуку в ході кримінального провадження стосовно її чоловіка ОСОБА_7; «сфабрикування чи підробки ОСОБА_3 доказів і матеріалів справи при розслідуванні кримінальної справи стосовно ОСОБА_7, чоловіка ОСОБА_4; «погроз з боку ОСОБА_3 в адресу ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_7» та стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 6 000 грн моральної шкоди. Вважав, що вищевказана інформація є недостовірною, порушує його особисті немайнові права - честь, гідність і ділову репутацію, а тому підлягає спростуванню з відшкодуванням моральної шкоди. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 13 квітня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності позивачем факту того, що поширена про нього інформація є відомостями, які містять фактичні дані, інформація поширена відповідачем з явним злим умислом, а не з метою сформувати свою думку про позивача. Зазначав, що у викладеній відповідачем інформації відсутні факти, які б доводили, що висловлювання щодо публічної особи, якою є позивач як державний службовець та прокурор Генеральної прокуратури, мотивовані цілеспрямованими діями з метою принизити його честь, гідність чи ділову репутацію. Даний висновок відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з'ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. У законодавстві при цьому робиться чітке розмежування між інформацією фактичного характеру, яка має бути доведена й оціночними судженнями, які не підлягають доведенню і спростуванню (ст. 47-1 Закону України «Про інформацію»). Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Негативна інформація, поширена про особу вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила не доведе протилежного. Установлено, що ОСОБА_3, працюючи слідчим прокуратури Рівненської області, проводив розслідування кримінальної справи відносно чоловіка відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_7, обвинуваченого у вчиненні злочину передбаченого ст. 368 КК України. В Інтернет - виданнях статтях: «ІНФОРМАЦІЯ_1»; «ІНФОРМАЦІЯ_2»; «ІНФОРМАЦІЯ_3»; «ІНФОРМАЦІЯ_4»; «ІНФОРМАЦІЯ_5»; «ІНФОРМАЦІЯ_6»; «ІНФОРМАЦІЯ_3» міститься інформація щодо привласнення ОСОБА_3 власних коштів ОСОБА_4 у сумі 44 000 грн, які були вилучені під час обшуку в ході кримінального провадження стосовно її чоловіка ОСОБА_7, сфабрикування чи підробки ОСОБА_3 доказів і матеріалів справи при розслідуванні кримінальної справи стосовно ОСОБА_7, чоловіка ОСОБА_4 та погроз з боку ОСОБА_3 в адресу ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_7 Пред'являючи позов, ОСОБА_3 зазначав, що твердження про «привласнення» ним коштів у сумі 44 000 грн не відповідає дійсності, оскільки 15 травня 2009 року ОСОБА_4 власноручно було написано розписку про отримання нею належних їй 44 000 грн, вилучених 28 січня 2009 року за місцем її проживання в АДРЕСА_1. Та, що є відповідні рішення прокуратури про відсутність порушень з боку ОСОБА_3 та відмова у внесенні до ЄРДР відповідних відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Частина 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. За положенням ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст.10 Конвенції. Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 15, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №1від 27 лютого 2009 року « Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» однією із складових правопорушення, наявність якої може бути підставою для задоволення позову, є поширення недостовірної інформації. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Вирішуючи спір, суди вірно застосували положення ст. 277 ЦК України, на підставі наданих сторонами доказів, яким дали оцінку відповідно до ст. 212 ЦПК України, встановили фактичні обставини справи та прийшли до правильного висновку, що інформація, про спростування якої пред'явив вимоги ОСОБА_3 не підлягає визнанню недостовірною, оскільки така інформація стосується позивача, як публічної особи та його професійної діяльності на посаді слідчого прокуратури Рівненської області, а тому він повинен бути готовим до неї, оскільки межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. Доводи касаційної скарги на висновки суду не спростовують. Згідно вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 13 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. ГоловуючийО.С. Ткачук Судді:В.С. Висоцька М.К. Гримич О.В. Кафідова О.В. Умнова http://reyestr.court.gov.ua/Review/65435256
  13. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/12745/13-ц пр. № 2/759/5320/13 27 грудня 2013 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючої судді : Т.О. Величко при секретарі: А.В.Самайда розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ТОВ "Кредитні Ініціативи" до ОСОБА_1, Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, та зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи" про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов"язання за договором суд ,- ВСТАНОВИВ: ТОВ «Кредитні Ініціативи» звернулися до суду із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу, відповідно до якого Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. Позивач зазначав, що 28.11.2012 року між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладено договір факторингу , відповідно до якого Клієнт (ТОВ ФК "Вектор Плюс") відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості боржників, всі гарантії. Надані боржникам щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов'язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від 24.07.2008 року № 2619/0708/71-061 позичальником якого є ОСОБА_1. Відповідно до умов Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Боржнику кредит у сумі 92000,00грн., і відповідач зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. Позивач зазначав, що Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши Відповідачу кредит у сумі 92000,00 грн.Позивач зазначав, що у зв"язку із систематичним порушенням з боку відповідача кредитних зобов"язань, за вищевказаним кредитним договром, позивачем була нарахована неустойка: пеня - 72855,56доларів США, що по курсу надату розрахунку складає 582 334,49 грн. В свою чергу, Відповідач, неналежно виконує взяті на себе зобов'язання, порушує істотні умови Кредитного договору. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, ПАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, уклали іпотечний договір, відповідно до якого останній передав Банку в іпотеку наступне майно, а саме: квартиру під номером АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1. Позивач зазначав, що сторони оцінил вищезазначений предмет іпотеки в 495481.00 грн., а тому з посиаланням за ст.ст.с 3,12,33 Закону України "Про іпотеку" просить суд позов задовольнити та звернути стягнення на предмет іпотеки :квартру АДРЕСА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №2619/0708/71-061 від 27.08.2008 року, яка станом на 01.06.2013 року складає 1 658 554,06 грн, що складаєтьсяч із кредиту -772 012,09 грн.,по відсотках -354207,48 грн,пеня- 582 334,49 грн, шяхом поведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження" встановивши початкуву ціну предмету іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни нааа цей вид майна, на підставі оцінки проведеної суб"єктом підприємницької діяльності на стадії оцінки, та стягнути з відповідача судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги позову та просив суд позов задовольнити на підставі письмових доказів поданих до позовної заяви. Відповідач, представник відповідача подали заперечення проти позову (а.с.56-65) просили суд у задоволенні основного позову відмовити посилаючись на те, що відповідач не погоджуєтья із сумою розрахунокм позивача щодо кредитної заборованності, що не враховані ВАТ "Сведбанк" та не враховані також позивачем, про що свідчать письмові докази ( а.с.96-101), а тому вважають що позивачем не доведено суму заборгованості за кредитним договорм.Окрім того вважають, що кредит був наданий у іноземній валюті, та пеня позивачем розрахована в іноземній валюті, що суперечить вимогам ч.2 ст. 192 та ч.3 ст.533 ЦК України та Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювння та валютного контролю", згідно яких зазначено, що розрахунок у валюті може бути застосований тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованності за кредитом та стягення відсотків за коритсування кредитом, та не підлягають застосуваню при вирішеня питання про стягення пені, а тому вважають, що необгрунований висновок розрахунку не дозволяє встановити, чи зверення стягнення на предмет іпотеки співмірним із допущеним відповідачем порушенням Кредитного договору.Також відповідач заперечує про те, що його було належним чином повідомлено про дострокове поверення кредиту, оскільки з боку позивача не доведено факт вручення адресатові під розписку, повідомлення Банку., що на думку відповідача узгоджується із позицією Верховного Суду України що відображена у постанові від 12.09.2012 року по справі №6-57цс12.Крім того, відповідач категорично не погоджується з тим, що має заборгованість перед ТОВ «Кредитні ініціативи», оскільки кредитний договір був укладений з ВАТ «Сведбанк» та зазначає, що у матеріалах справи є два договори факторингу, що укладені між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» однак відсутні жодні документи, що підтверджують факт переходу права вимоги від ВАТ «Сведбанк» до ТОВ «Кредитні Ініціативи».Так, згідно з п. 2.3 Договору факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, укладеного між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» перехід від банку до фактора прав вимоги заборгованості до боржників відбувається після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідні права вимоги. Відповідач вважає, що надані позивачем документи не дають можливості встановити факт оплати зазначеної вище ціни продажу, і, відповідно, факт здійснення переуступки прав новому кредитору. Оскільки позивачч не надав суду будь-які докази що підтверджують правонаступництво і наявність права вимоги за Кредитним договором у ТОВ «Кредитні Ініціативи». А тому вважає, що суд не має правових підстав для винесення рішення про стягнення заборгованості, не маючи у своєму розпорядженні документів, які б підтверджували право вимоги позивача і взагалі факт порушення його прав. Відповідач також повідомляв, що жодних документів, які б підтверджували відступлення права вимоги ВАТ «Сведбанк» на користь інших осіб не отримував. Відповідач зазначав, що згідно ст. 516 ЦК України зазначає, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Відповідач зазначав, що згідно ст. 517 ЦК України передбачає первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.Таким чином, до надання доказів здійснення заміни кредитора у Кредитному договорі, відповідач має право не виконувати свої зобов'язання, не ризикуючи при цьому простроченням їх виконання, та вважає, що відповідна ситуація повинна розглядатись, як прострочення кредитора, яке тягне наслідки, передбачені ст. 613 ЦК України, що мають бути підтверджені позивачем. Окрім цього, відповідно до ч.І ст.613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Відповідач пояснював, що на 18.08.2013 року- дату подачі позову ТОВ «Кредитні Ініціативи» не відкрило Відповідачу валютний поточний рахунок для здійснення погашення за кредитним договором та не надало ліцензій відповідно до вимог Декрету КМУ підтверджуючих можливість приймання платежів в іноземній валюті на території України, що у свою чергу призводить до неможливості виконання Відповідачем своїх обов'язків за кредитним договором. Відповідач також зазначав, що два договори факторингу, які додано позивачем до позовної заяви передбачають передачу права вимоги лише за Кредитними договорами, а договір про передачу прав за іпотечним договором не передбачає передачу прав саме за Іпотечним договором №2619/0708/71-061-2-1, укладеним з відповідачем. А тому вважає, що не вбачається перехід до позивача права вимоги за Іпотечним договором, тому позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними. Відповідач також пояснював, що переуступка права вимоги за двома договорами факторингу, що є у матеріалах справи відбулась незаконно, оскільки відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів)1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, якевиникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, наякому базується таке відступлення 3)отримання плати за користування грошовими коштами, наданими урозпорядження клієнта, утому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілувідсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. А кошти за Кредитним договором №2619/0708/71-061 було надано позичальнику ОСОБА_1, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності.Та вважає, що укладання не банківською фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 зазначеного вище розпорядження, що не є прежметом оскарження у цьому судовому засіданні.Наведена позиція підтверджується листом Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 27.05.2013 року, вих. №3772/16-12 (а.с.102). Відповідач також не погоджується, що позивачем розраховано борг у іноземній валюті, оскільки статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі Декрет КМУ). Стаття 3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» №15-93 від 1993 року передбачає, що національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України.При цьому статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" установлено, що кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.Відповідно до ст. 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.Підпункт «г» пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету, передбачає, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують (в тому числі) операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. А тому повідомв суд, що ліцензії на здійснення валютних операцій ТОВ «Кредитні Ініціативи» не надавалось.Здійснення позивачем розрахунків з іншим резидентом України на території України без індивідуальної ліцензії НБУ є порушенням підпункту „г" пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету, який в свою чергу встановлює, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують (в тому числі) операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.Також відповідач зазначав, що до позовної заяви не додано жодного документа, який підтверджує наявність у позивача права приймати платежі від відповідача за даним позовом у рахунок погашення кредитної заборгованості у доларах США. Відповідач зазначав, що Постановою КМУ №1658 від 08.11.2000 року затверджено Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру. Єдиний ліцензійний реєстр, доступ до якого є відкритим, не містить інформацію про отримання ТОВ «Кредитні Ініціативи» ліцензій на здійснення платежів з використанням доларів США, а тому, вважає, що позивач не має законного права приймати платежі від відповідача в іноземній валюті для погашення заборгованості за Кредитним договором та що відповідач на даний час позбавлений можливості здійснювати платежі на виконання вимог Кредитного договору, а вимоги позивача щодо оплати цих коштів є незаконними. Відповідач заперечуючи проти основного позову зазначав, що на даний час в квартирі, звернути стягнення на яку просить позивач, зареєстровані та проживають відповідач та його малолітня донька ОСОБА_2 2012 року народження, що підтверджується довідкою форми №3 Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» (а.с.55). Відповідач зазначав, що відповідно до норм ч. 1 та ч. З ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово; місцем проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.Квартира, яка була передана в іпотеку банку є єдиним місцем проживання малолітньої дитини відповідача.Відповідно до ст. 383 ЦК України відповідач та члени його сім'ї - малолітня дитина мають право користування зазначеною квартирою. Відповідач звертав увагу суду на те, що відповідно до ст. 203 ЦК України, яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідною умовою для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).Відповідно до ч. б цієї ж статті правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх (неповнолітніх) дітей.Відповідно до ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.Згідно з принципом 4 Декларації прав дитини «ребенок должен пользоваться благами социального обеспечения. Ему должно принадлежать право на здоровый рост и развитие; с зтой целью специальные уход и охрана должно быть обеспечены как ему, так и его матери, включая дородовой и послеродовой уход. Ребенку должно принадлежать право на надлежашее питание, жилище, развлечения и медицинское обслуживание».Ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на достатній життєвий рівень. Ч. З ст. 17 цього ж закону передбачає, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Ч. 2 ст. 18 вказаного закону передбачає, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.Ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» передбачає, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки може бути об'єкт нерухомого майна за умови, що нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.Ст. б вказаного Закону встановлює умови передачі нерухомого майна в іпотеку, зокрема передбачає, що у разі обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування така ж згода необхідна для передачі цього майна в іпотеку; іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.Ст. З Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою ВР України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері, є Закон України «Про охорону дитинства», норми якого узгоджуються із вищеназваними положеннями Конвенції «Про права дитини» та не можуть тлумачитись звужено.У випадку наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правові відносини, що стосуються інтересів дитини, суд відповідно до вимог ст. 8 ЦПК України та ст. З Конвенції «Про права дитини» повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У т.ч. це стосується й положень такого підзаконного нормативно-правового акту, як Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідач зазначав, що одним із правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки і піклування, відповідно до статті 177 СК України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься і право користування жилим приміщенням. Адже відповідно до частини другої та третьої ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члена сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчужені жилих приміщень та купівлі нового житла.Наведені положення узгоджуються із вимогами частини другої ст. 64 та частини першої ст. 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України. Відповідач зазначав, що таким чином, батьки управляють майном, майновими правами, які належать дитині, з обов'язковим врахуванням потреб та інтересів дитини, зокрема, з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (з дозволу органу опіки та піклування), а тому отримання батьками дозволу органів опіки та піклування на укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, є необхідним не тільки тоді, коли ці договори стосуються майна дитини, але й тоді, коли вони стосуються її майнових прав, зокрема, права на користування жилим приміщенням. Отримання такого дозволу є необхідною умовою законності відповідного правочину. Відповідач зазначав, що, наведене тлумачення цілком узгоджується з правовими позиціями, викладеними Міністерством праці та соціальної політики України в листі від 22.05.2006 року за №3411/0/14-06/042 та Міністерством юстиції України від 25.07.2006 року за №19-50-556 «Щодо отримання згоди органів опіки та піклування». Відповідач зазначав, що Міністерством юстиції України було надано повторне роз'яснення від 22.08.2011 року щодо особливостей правового регулювання посвідчення правочинів щодо нерухомого майна за участю малолітніх та неповнолітніх осіб, де зазначено наступне: «... дозвіл органів опіки та піклування необхідний і у разі, коли у дитини є лише право користування нерухомим майном, яка правило житлом. Наприклад, дитина постійно проживає та/або зареєстрована у житловому приміщенні, яке відчужується». Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень. Підпунктом 4.5.9 пункту 4.5 вищенаведеної Інструкції передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Відповідач зазначав, що, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 02 липня 2013 року по справі К/9991/80149/12 підтримав законність зазначеного пункту інструкції, окремо звернувши увагу на те, що при вирішенні справи судом, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Крім того, у ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаного та ратифікованого Україною, яка у відповідності до ст. 5 цього ж Протоколу, є додатковою статтею Конвенції, чітко вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.Цей же принцип закріплено і в ст. 41 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії та мають найвищу юридичну силу.Тому, позбавлення будь-якої особи її приватної власності повинно відбуватися абсолютно прозоро, у відповідності до норм чинного законодавства України та лише в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до ст. 9 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідач зазначав, що згідно статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожній особі окрім інших прав право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.П. 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (МсСапп V. Спе Ііпііесі Кіпдсіот), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Зауіпу V. Іікгаіпе), заява № 39948/06, п. 47).При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (УІазоу V. РизБІа), заява № 78146/01, п. 125).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (2епепІпег V. АиБігіа), заява № 20082/02, п. 56, ЕСНР 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Соппогз V. їпе ІІпіІесІ Кіпдсіот), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, вважає що суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Зїапкоуа V. ЗІоуакіа), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Аозіа V. Сгоаііа), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Раиііа V. Сгоаїіа), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., тиїаїіз тиіапсііз, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Веуеіег V. Іїаіу) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ЕСНР 2000-1).Європейський суд з прав людини свого часу зазначав у рішенні по справі Рупсіїу V. ІІК, що національний суд повинен володіти певними характеристиками, такими як перш за все, виконання ним саме судових функцій: незалежність, неупередженість, строк повноважень суддів, процедурні гарантії та дотримання самим судом принципу незалежності, забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробута в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожній особі окрім інших прав право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.П. 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності., охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш, крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого-Королівства» (МсСапп V. Іпе ІІпіїесі Кіпдсіот), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Зауіпу V. ІІкгаіпе), заява № 39948/06, п. 47).При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у сзс'х термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Х/Іазоу V. Риззіа), заява № 78146/01, п. 125).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австріг» (ІеИепїпег V. Аизггіа), заява № 20082/02, п. 56, ЕСНК 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Соппогз V. їпе ІІпіІесІ Кіпдсіот), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (5г_апкоуа V. ЗІоуакіа), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в спраг «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Аозіа V. Сгоаїіа), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Раиііа V. Сгоаїіа), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., тиіаїіз тиіапа'із, рішення . справі «Беєлер проти Італії» (Веуеіег V. Ііаіу) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ЕСНРч 2000-1). Враховуючи викладене відповідач та його представник вважають, що звернення стягнення на предмет іпотеки є неправомірним, з вищевказаних підстав та, в тому числі, воно порушує майнові та житлові права дитини на користуваннявим приміщенням та проживання в ньому. Не погоджуючись із основним позовом ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Кредитні Ініціативи" із зустрічним позовом ( а.с.83-85), посилаючись на те, що згідно ст. 517 ЦК України що первісний кредитор у зобов"язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійсення. Боржник має право не виконувати свого обов"язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов"язанні, але позивач не надав суду доказів належних та допустимих,щодо переховід Банку до фактора права вимоги заборгованності, після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідно права вимоги.Позивач за зустрічним позовом з посиланням на вимоги ст. 613 ЦК України зазначав, що кредитор, вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов"язку. Якщо кредитор не вчинив дії,до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов"язок, виконання зобов"язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора, а тому вважає, що у зв"язку із не наданням з боку відповідача за зустрічним позовом належних доказів передбачених ст. 517 ЦК України, щодо здійснення заміни у правовідносинах, що виниклина підставі Кредитного договору та не здійснило належних дій щоб позивач мав можливість погашати заборгованість за кредитним договором, до вчинення яких боржник не мав достатніх правових підстав виконати свого обов"язку щодо сплати кредитної заборгованості, тому ввжає що ТОВ "Кредитні Ініціативи" прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором., а тому просить суд зустрічний позов задовольнити. Відповіднодо ст 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог або заперечень, крім випадів встановених цим кодексом. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні данні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці данні встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко-і відеозаписів, висновків експертів. Відповідно до ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об»активному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв»язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає і рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийняття. Відповідно до п. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відпоідно до п. 6 ч. ст. 119 ЦПК України передбачає, що позовна заява має містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину. Відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Заслухавши пояснення сторін у справі з посиланням на письмові докази подані до матеріалів спрви в обгрунтування заявлених позовних вимог та заперечень проти позову із посиланням на діюче законодавство України, що регулює спірні правовідносини,судом встановлено, наступне. Судом встановлено, що 24.07.2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, укладено Кредитний договір №2619070871-061( а.с.5-14). Судом встановлено, що ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, укладено Іпотечний договір №2619070871-061-Z-1( а.с.17-22) згідно якого забезпечене належне виконання Іпотекодавцем вимог іпотекодержателя, що випливають із кредитного договру №2619070871-061 від 24.07.2008 р.шляхом передачі в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно : квартиру АДРЕСА_1, оціночною вартістю станом на 04.07.2008 року 10980,19 грн. Судом встановлено, що позивчем не надано суду доказів про оцінку вартості предмета іпотеки, за домовленістю сторін, про яке йшлося у позовній заяві. Судом встановлено, що 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу (а.с.25-27) , відповідно до якого Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. Судом встановлено, що 28.11.2012 року між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу ( а.с.28-37) , відповідно до якого Клієнт (ТОВ ФК "Вектор Плюс") відступає Фактору (ТОВ «Кредитні Ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості боржників, всі гарантії. Надані боржникам щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов'язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Судом встановлено, що у якості доказів позивач за основним позовом надав суду копію Договору про передачу прав за іпотечним договром від 28.11.2012 року укладеного між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні Ініціативи» ( а.с.38-39). Судом встановлено, що позивач у справі не надав суду доказів про передачу прав за іпотечним договром №2619070871-061-Z-1 від ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу. Відповідно до ст. 64 ЦПК України письмові докази, як правило подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у спаві, має право вимагати подання оригіналу. За клопотанням відповідача суд зобов"язав позивача ТОВ «Кредитні Ініціативи» надати оригінали договорів фактрингу та додатків до цих договорів, але позивач не виконав вимогу суду, вказані докази суду не надав, чим позбавив суд встановити належність та допустимість поданих копій договрів та перехід права вимоги від ВАТ "Сведбанк" до позивача по Кредитному договору №2619070871-061 оскільки у суду виниклим сумніви щодо доказу ( а.с.37,39) який підписаний аналітиком, а не першими особами або особами уповноваженими на підписання договрів та додатків до них, що є невід"ємною частиною договору, а також щодо справжності договорів факторингу та додатків до них. А тому суд дійшов висновіку, що позивач за основним позовом не надав до суду належних доказів, які би підтверджували законність прав його вимоги до відповідача та не підтвердив жодним документом саму суму нарахованої ним заборгованості, та підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки, що у свою чергу порушує право відповідача та його неповнолітньої дитини на користування предметом іпотеки, відсутній дозвіл органу опіки та піклування на реалізацію предмета іпотеки, а тому основний позов задоволенню не підлягає. Розглянувши зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи", суд погоджується із твердженнями позивача за зустрічним позовом, що згідно ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов"язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійсення. Боржник має право не виконувати свого обов"язку новому кредиторові до надання боржникові докказів переходу до нового кредитора прав у зобов"язанні, але ТОВ "Кредитні Ініціативи" не надали суду доказів належних та допустимих,щодо переходу від Банку до фактора права вимоги заборгованості, по іпотечному договору. після сплдати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованності та набуває відповідно права вимоги. А тому ввжає, що згідно ст. 613 ЦК України кредитор, вважаєтьс ятаким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне викоання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов"язку. Якщо кредитор не вчинив дії,до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов"язок, виконання зобов"язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора, а тому вважає, що у зв"язку із не наданням з боку відповідача за зустрічним позовом належних доказів передбачених ст. 517 ЦК України, щодо здійснення заміни у правовідносинах, що виниклина підставі Кредитного договору та що отримані боржником та не здійснило належних дій щоб позивач мав можливість погашати заборгованість за кредитним договором, до вчинення яких боржник не мав достатніх правових підстав виконати свого обов"язку щодо сплати кредитної заборгованості, тому ввжає що ТОВ "Кредитні Ініціативи" прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором., а тому зустрічний позов підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути судові витрати за зустрічним позовом у розмірі 229,40 грн. на користь держави. Керуючись ст.ст. 3, 10,11,15,57-60,131,208-218,294 ЦПК України, ст.ст.517,613ЦК України, суд ВИРІШИВ : У задоволенні основного позову ТОВ "Кредитні Ініціативи" до ОСОБА_1, Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки- відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи" про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов"язання за договором - задовольнити. Визнати, що ТОВ "Кредитні Ініціативи"(07400 Київська обл. м. Бровари бул.Незалежності,14, код ЄДРПОУ 35326253) прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором №2619070871-061 від 24.07.2008 року укладеного між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1. Стягнути з ТОВ "Кредитні Ініціативи"(07400 Київська обл. м. Бровари бул.Незалежності,14, код ЄДРПОУ 35326253) на користь держави судовий збір у розмірі 229 ( двісті двадцять дев"ять) грн. 40 коп. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва протягом десяти днів з часу його проголошення, у разі відсутності осіб, з часу отримання копії рішення суду. Суддя Т.О. Величко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36600728
  14. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-6500/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Чудак О.М. Суддя-доповідач: Лічевецький І.О. ПОСТАНОВА Іменем України "15" листопада 2012 р. м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого -судді Лічевецького І.О., суддів -Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е., при секретарі -Війтович Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року адміністративну справу за позовом кредитної спілки «Добросвіт»до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна виконавча служба України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -Національний банк України, публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», публічне акціонерне товариство «БМ Банк», публічне акціонерне товариство «Креді Аргіколь Банк», публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», публічне акціонерне товариство «Банк Форум», публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», публічне акціонерне товариство «Банк перший», публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині, ВСТАНОВИВ Кредитна спілка «Добросвіт»звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати частково недійсним пункт 3.15 наказу Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012р. «Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень» та повністю недійсним пункт 4.5.9 цього наказу. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що названі положення суперечать Закону України «Про виконавче провадження». Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5. В іншій частині позову відмовлено. В апеляційних скаргах Міністерство юстиції України, Державна виконавча служба України, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просять скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким у задоволені позову відмовити повністю. Вважаючи, що ухвалюючи судове рішення суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси і обов'язки та вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_2 ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, судом порушення норм чинного матеріального та процесуального законодавства, що призвело до постановлення неправильного судового рішення, скаржники просять скасувати постановлене судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог КС «Добросвіт». Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного. Судом першої інстанції встановлено, що наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 р. за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень (надалі за текстом -«Інструкція»). Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження). Згідно підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції, окружний адміністративний суд зазначив, що спірна норма відповідає положенням Закону України «Про виконавче провадження»від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV (надалі за текстом -«Закон № 606-XIV») і така позиція позивачем не заперечується. Вирішуючи питання щодо законності підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції, суд попередньої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону № 606-XIV та Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування своєї позиції суд також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини. На думку колегії суддів, зазначений висновок суду є наслідком неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини. Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закону України «Про виконавче провадження». За змістом статті 1 цього Закону виконавче провадження -це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів. Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено Главою 4 Закону № 606-XIV. Згідно частини 1 статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Відповідно до частини 8 статті 54 Закону № 606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку»від 5 червня 2003 р. № 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 Закону України «Про іпотеку»реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону Наведена норма Закону України «Про іпотеку»є бланкетною та передбачає врегулювання відповідних правовідносин Законом № 606-XIV, яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії провадяться відповідно до цього Закону та інших законів. Частиною 4 статті 177 Сімейного кодексу України визначено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. Відповідно до частини 10 названої статті Сімейного кодексу України порядок провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такий Порядок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. №866. Згідно пункту 67 Порядку провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Закон України «Про охорону дитинства»від 26 квітня 2001 р. № 2402-III визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері. Відповідно до статті 18 названого Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Згідно пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 395/2011, одним з основних завдань Мін'юсту України є формування і забезпечення реалізації політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Аналіз наведених норм з точки зору послідовності їх викладення, внутрішнього взаємозв'язку та наслідків застосування дає підстави для висновку, що визначаючи необхідність отримання попереднього дозволу органів опіки та піклування, при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв відповідно до покладених на нього завдань та на виконання Законів України. При цьому судова колегія зазначає, що визнаючи спірний пункт Інструкції незаконним, суд першої інстанції не зазначив, якій нормі правового акту вищої юридичної сили він суперечить. Так, частиною 2 статті 7 Закону № 606-XIV прямо передбачено право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування. А той факт, що Закон України «Про іпотеку» не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, не має наслідком незаконність відповідних положень Інструкції, які покликані конкретизувати порядок дій під час виконавчого провадження. Не можна погодитись і з правовою позицією суду першої інстанції стосовно того, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України Мін'юст України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики. Оскільки ухвалене у справі судове рішення не відповідає вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості, то воно підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 160, 198, 202, 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 липня 2012 року скасувати та прийняти нову постанову. У задоволенні адміністративного позову відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Головуючий суддя Лічевецький І.О. Судді: Грищенко Т.М. Мацедонська В.Е. http://reyestr.court.gov.ua/Review/27653997 ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "02" липня 2013 р. м. Київ К/9991/80149/12 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого Білуги С.В., суддів Гаманка О.І., Загороднього А.Ф. розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційні скарги кредитної спілки «Добросвіт», Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», заяви про приєднання до касаційних скарг від Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку», Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі за позовом кредитної спілки «Добросвіт» до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача Державна виконавча служба України, треті особи на стороні позивача: Національний банк України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «БМ Банк», Публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», Публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», Публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», Публічне акціонерне товариство «Банк перший», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання нормативно-правового акту незаконним в окремій його частині, - встановила: У травні 2012 року кредитна спілка «Добросвіт» звернулася до суду з позовом до Міністерства юстиції України про визнання пункту 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802 в частині речення (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини 1 статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження) та підпункту 4.5.9 пункту 4.5 цієї Інструкції незаконними. Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2012 позов кредитної спілки «Добросвіт» було задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 було задоволено. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2012 скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог кредитної спілки «Добросвіт». Кредитна спілка «Добросвіт», ПАТ «Ерсте Банк», ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Комерційний банк «Надра», Національний банк України, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», ПАТ «ВТБ Банк», ПАТ «Креді Агріколь Банк» подали касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просять постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді - доповідача, колегія суддів вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду апеляційної інстанції постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційних скарг є необґрунтованими і не дають підстав, які передбачені статтями 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України для зміни чи скасування судового рішення. Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень. Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження). Підпунктом 4.5.9 пункту 4.5 вищенаведеної Інструкції передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Не погоджуючись з положенням вищенаведених пунктів Інструкції з організації примусового виконання рішень, кредитна спілка «Добросвіт» звернулася до суду. Так, частково задовольняючи позов, суду першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог щодо визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції з тих підстав, що оскаржуваний пункт відповідає положенням Закону України «Про виконавче провадження». Визнаючи незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, суд першої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», а також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дітей. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржувані пункти Інструкції з організації примусового виконання рішень не суперечать нормам актів вищої юридичної сили, а тому їх положення є законними. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення). Частиною 1 статті 52 вищенаведеного Закону передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно частини 8 статті 54 вказаного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин 1 та 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 вищенаведеного Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до частини 4 статті 177 Сімейного кодексу України дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. На виконання частини 10 статті 177 Сімейного кодексу України постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866 був затверджений Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини. Так, пунктом 67 вказаного Порядку передбачено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у м.м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 № 44/25, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України «Про охорону дитинства» (Преамбула Закону). Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. З урахуванням положень вищенаведеного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що визнаючи в оскаржуваному підпункті 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень необхідність отримання дозволу органів опіки і піклування при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв згідно покладених на нього завдань та на виконання Законів України. Посилання суду першої інстанції на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, як було вірно зазначено судом апеляційної інстанції, ніяким чином не визначає незаконність оскаржуваних положень Інструкції з організації примусового виконання рішень, оскільки остання як раз і конкретизує порядок та дії, зокрема, державних виконавців підчас виконавчого провадження. Крім того, право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування, передбачено частиною 2 статті 7 Закону України «Про виконавче провадження» та пунктом 2.4 Інструкції про з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5. Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - ухвалила: Касаційні скарги кредитної спілки «Добросвіт», Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», заяви про приєднання до касаційних скарг від Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку», Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі за позовом кредитної спілки «Добросвіт» до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача Державна виконавча служба України, треті особи на стороні позивача: Національний банк України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «БМ Банк», Публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», Публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», Публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», Публічне акціонерне товариство «Банк перший», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання нормативно-правового акту незаконним в окремій його частині - без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.В. Білуга Судді О.І. Гаманко А.Ф. Загородній http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32171335
  15. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-23-25 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "09" серпня 2013 р. Справа № 911/2112/13 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" до Фізичної особи - підприємця Войтенка Анатолія Івановича про стягнення заборгованості Суддя Горбасенко П.В. За участю представників: від позивача Горох А.В. (дов. б/н від 29.11.2012р.); від відповідача Ковальчук Д.Ю. (дов. № 715 від 10.05.2011р.). Обставини справи: Товариства з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна (далі - позивач) звернулось з позовом до Фізичної особи - підприємця Войтенка Анатолія Івановича (далі - відповідач) про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 5 154,61грн. пені. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. Ухвалою господарського суду Київської області від 03.06.2013р. порушено провадження у справі № 911/2112/13, розгляд справи призначено на 21.06.2013р. 21.06.2013р. до канцелярії господарського суду Київської області від представника відповідача надійшла заява про застосування наслідків спливу строків позовної давності (вх. № 13884 від 21.06.2013р.), згідно якої останній просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, застосувати до вимог позивача строк позовної давності на підставі ст. 257 Цивільного кодексу України та відмовити у задоволенні позову на підставі ст. 267 Цивільного кодексу України, яка прийнята судом. У судовому засіданні 21.06.2013р. оголошено перерву до 29.07.2013р. Ухвалою господарського суду Київської області від 29.07.2013р. продовжено строк розгляду справи на 15 днів. У судовому засіданні 29.07.2013р. оголошено перерву до 09.08.2013р. Представник позивача у судовому засіданні 09.08.2013р. позов підтримав повністю, представник відповідача заперечив проти позовних вимог повністю. Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши пояснення представників сторін, суд ВСТАНОВИВ: 17.07.2006р. між Акціонерним комерційним банком „Райффайзенбанк Україна", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство „ОТП Банк" (Банк) та Фізичною особою - підприємцем Войтенком Анатолієм Івановичем (Позичальник) укладено договір про надання кредиту № CL-SME007/015/2006, згідно якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит, в розмірі, що не перевищує ліміт кредиту, який складає 37 227 дол. США, а позичальник - належним чином використовувати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також оплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати інші зобов'язання, як це вказано у договорі. Згідно п. 1.4.1.1. договору проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 12,75 % річних, із розрахунку 360 календарних днів на рік. Відповідно до п.п. 1.5.1., 1.5.1.4. договору погашення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку погашення шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний чи транзитний рахунок у банку. При надходженні банку коштів для виконання боргових зобов'язань, банк спрямовує такі кошти на погашення боргових зобов'язань в такій черговості: 1) прострочені проценти за користування кредитом (якщо прострочення матиме місце); 2) проценти, нараховані на прострочену до сплати суму кредиту (якщо прострочення матиме місце); 3) прострочена до повернення сума кредиту (якщо прострочення матиме місце); 4) пеня за несплату в строк процентів (якщо прострочення матиме місце); 5) пеня за неповернення суми кредиту (якщо прострочення матиме місце); 6) строкові проценти за користування кредитом; 7) штраф за нецільове використання кредитних коштів, наданих в рамках кредиту; 8) сума основного боргу за кредитом. Пунктом 1.6.1. договору сторони погодили, що позичальник зобов'язаний повернути банку суму кредиту у повному обсязі не пізніше останнього дня погашення кредиту згідно графіку погашення. Згідно п. 8.2. договору договір набуває чинності з моменту його підписання (дата договору), включаючи усі доповнення до нього, та діє до виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за договором в повному обсязі (строк дії договору). Додатком № 1 від 17.07.2006р. до договору про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. сторонами погоджено графік повернення кредиту та сплати відсотків. 05.11.2010р. між Публічним акціонерним товариством „ОТП Банк" (Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" (Покупець) укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за умова якого сторони дійшли згоди, що продавець продає (переуступає) покупцю права на кредитний портфель згідно договору про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. (загальна суму основного боргу боржника та загальна сума процентів у валюті договору 8 321,13 дол. США.), а покупець - прийняти такий кредитний портфель та сплатити на користь продавця винагороду. Суд встановив, що до позивача, в порядку ст. 512, 514 Цивільного кодексу України, перейшло право вимоги до відповідача за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. Суд встановив, що банк свої зобов'язання за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. виконав належним чином, на виконання п. 1.1. договору перерахував на рахунок відповідача 37 227 дол. США в якості суми кредиту, що підтверджується кредитною заявкою від 17.07.2006р. (а.с. 11, т. 1) та банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1). Відповідач, в порушення умов договору, заборгованість по кредиту погасив частково, сплативши банку 5 650грн. кредитних коштів зокрема: 3 250грн. - 31.05.2010р. та 2 400грн. - 29.09.2010р., що підтверджується квитанціями (а.с. 4-5, т. 2), внаслідок чого борг відповідача перед позивачем за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. станом на момент судового розгляду справи склав 8 321,13 дол. США., що підтверджується банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1) та квитанціями (а.с. 4-5, т. 2). 22.06.2011р. позивач звернувся до відповідача з досудовою вимогою № 11154 від 07.06.2011р. (а.с. 11-13) про необхідність погашення заборгованості за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р., згідно якої позивач просив відповідача погасити наявну заборгованість за кредитом, яка 02.07.2011р. отримана відповідачем, що підтверджується підписом останнього на повідомленні про вручення поштового відправлення (а.с. 28). Вказана вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення. Предметом позову є вимоги про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 5 154,61грн. пені. Частиною першою ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (п. 1 ч. 2 ст. 175 Господарського кодексу України). Згідно ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Приписами частини першої ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Згідно ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України). Пунктом першим статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Частиною першою ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Суд встановив, що до позивача, в порядку ст. 512, 514 Цивільного кодексу України, перейшло право вимоги до відповідача за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р.; банк свої зобов'язання за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. виконав належним чином, на виконання п. 1.1. договору перерахував на рахунок відповідача 37 227 дол. США в якості суми кредиту, що підтверджується кредитною заявкою від 17.07.2006р. (а.с. 11, т. 1) та банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1); відповідач, в порушення умов договору, заборгованість по кредиту погасив частково, сплативши банку 5 650грн. кредитних коштів зокрема: 3 250грн. - 31.05.2010р. та 2 400грн. - 29.09.2010р., що підтверджується квитанціями (а.с. 4-5, т. 2), внаслідок чого борг відповідача перед позивачем за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. станом на момент судового розгляду справи склав 8 321,13 дол. США, що підтверджується банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1) та квитанціями (а.с. 4-5, т. 2) Враховуючи вищевказане, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості є обґрунтованою. Відповідачем заявлено про застосування позовної давності до вимог позивача. Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України). Відповідно до ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України). Суд встановив, що Товариство з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" звернулося з позовом до суду 28.05.2013р., що підтверджується відміткою на поштовому конверті (а.с. 38, т. 1); згідно графіку повернення кредиту та сплати відсотків (а.с. 237, т. 1) останнім днем погашення кредиту є 17.07.2009р.; перебіг трирічного строку позовної давності за вимогами позивача до відповідача про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. почався з 18.07.2009р. та закінчився 18.07.2012р. Враховуючи вищезазначене, заяву представника відповідача про застосування строків позовної давності (а.с. 43, т. 1), вимоги ст. 257 ЦК України та встановлення судом 18.07.2009р. як дати виникнення обов'язку відповідача по сплаті боргу, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості не підлягає задоволенню як така, що пред'явлена за межами, встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України, загального строку позовної давності в три роки. Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 20.09.2011р. у справі „ВАТ „Нафтова компанія „ЮКОС" проти Росії" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов'язані з позовною давністю. Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду. Посилання представника позивача на те, що оскільки відповідач 29.09.2010р. здійснював проплату по договору, то строк позовної давності відповідно до положень ст. 264 Цивільного кодексу України (перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку) є перерваним, а перебіг позовної давності починається заново не приймаються судом, оскільки як вбачається зі змісту п. 1.5.1.4. договору сплачені відповідачем 29.09.2010р. грошові кошти мають бути зараховані в якості погашення прострочених процентів за користування кредитом, а не погашення заборгованості за кредитом, як помилково вважає позивач. Крім того згідно п. 4.4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013р. якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем грошового зобов'язання за договором, позивачем за період з 22.09.2012р. по 27.03.2013р. нарахована пеня в сумі 5 154,61грн. Згідно ст. 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Оскільки судом встановлено про сплив позовної давності до вимоги про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості, а вимога про стягнення пені є похідною (додатковою), суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог в частині стягнення 5 154,61грн. пені на підставі ст. 266 ЦК України, у зв'язку зі спливом позовної давності. Аналогічна правова позиція міститься у п. 5.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013р. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 5 154,61грн. пені на підставі ст.ст. 266, 267 Цивільного кодексу України. Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статей 44, 49 ГПК України, покладаються судом на позивача. Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 ГПК України, суд ВИРІШИВ: У задоволенні позову відмовити повністю. Повне рішення складено: 13.08.2013р. Суддя П.В. Горбасенко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32965478
  16. Державний герб України Справа № 1522/4030/12 Провадження № 2/522/1132/13 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси в складі: головуючого-судді Чернявської Л.М., при секретарі Лещенко О.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, визнання третейської угоди недійсною, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Одеської філії ПАТ «Укрсоцбанк», в якому просить суд визнати недійсною третейську угоду, викладену у вигляді третейського застереження у Договорі про надання відновлювальної кредитної лінії. В обґрунтування зазначеної вимоги позивач вказує, що 16.08.2007 р. між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») був укладений Договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157. В пункті 6.2 ст. 6 Договору міститься третейське застереження, яке не відповідає вимогам законодавства та порушує його права. 29 травня 2013 року від позивача надійшла заява, в якій він просив замінити первісного відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Одеської обласної філії ПАТ «Укрсоцбанк» належним відповідачем ПАТ «Укрсоцбанк», у зв'язку з чим ухвалою суду було замінено первісного відповідача на ПАТ «Укрсоцбанк». Сторони в судове засідання не з'явились, про день, місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином. 29 травня 2013 року представник позивача звернувся до суду з заявою про розгляд справи за його відсутності. Представник відповідача про причини неявки суд не повідомив. Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 16 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157 (далі Договір), згідно умов якого банк зобов'язався надати ОСОБА_1 кредит окремими частинами в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 68 000 доларів США до 15.08.2022 р. зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 13.35 % річних. Відповідно до п. 1.2 Договору кредит надавався позичальнику на споживчі потреби. Згідно п. п. 22, 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. У відповідності до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Як вбачається з рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011 в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Враховуючи зазначене, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між позивачем та відповідачем, як під час укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. Відповідно до ч. 1, 2, п. 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Як зазначено відповідачем у своїх запереченнях, на момент укладення Договору з ОСОБА_1 існувала типова форма кредитного Договору, яка була розроблена ПАТ «Укрсоцбанк». Як вбачається з правової позиції Конституційного Суду України, яка була викладена у рішенні від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011, кредитний договір який має вид формуляру та іншу стандартну форму є договором приєднання (ч. 1 ст. 634 ЦК України). Суд критично ставиться до тверджень відповідача, що позивач мав реальну можливість змінити умови договору, шляхом складання протоколу розбіжностей та остаточного погодження запропонованих умов у головному офісі ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки, як зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договір приєднання, яким є договір, укладений між позивачем та відповідачем, виключає таку можливість. За вказаних обставин, суд доходить до висновку, що умова Договору, яка містила третейське застереження (п. 6.2 ст. 6) була обов'язковою для позивача на час укладення Договору, і позивач не мав реальної можливості внести свої пропозиції щодо зміни умов Договору. В п. 6.2 ст. 6 Договору міститься третейське застереження, наступного змісту: «У випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, Сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Білоконем Юрієм Миколайовичем Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Мороз Оленою Анатоліївною у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий вищезазначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків». Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Як вбачається, з тексту Договору регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не був невід'ємною частиною Договору та не надавався позивачу разом із Договором, що в свою чергу виключало можливість останнього ознайомитися з його змістом та умовами розгляду справи у третейському суді. Згідно ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. За вказаних обставин, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача щодо захисту його прав, як споживача, оскільки положення п. 6.2 ст. 6 Договору є несправедливими. Крім того, суд погоджується з доводами позивача, що третейське застереження наведене у п. 6.2 ст. 6 Договору не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди» третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Обов'язковою умовою правомірності третейського розгляду є належність форми і змісту третейської угоди та наявність у ній всіх істотних умов. Згідно ч. ч. 1, 2, 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. При вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. З тексту третейського угоди (застереження) видно, що регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не розглядався, як невід'ємна частина угоди, також не визначений предмет спору, з якого сторони можуть звернутися з позовом до третейського суду, не вказані сторони та їх місце знаходження, не зазначено дату та місце укладення третейського застереження, або посилання на умови Договору, які містять відповідні відомості. Варіант третейського застереження, рекомендований Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, який міститься в матеріалах справи, також підтверджує невідповідність третейського застереження наведеного у Договорі вимогам ст. 12 Закону України «Про третейські суди». У відповідності до ч. 7 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Крім того, зазначення у типовій формі Договору (договору приєднання) конкретного третейського суду та суддів, також позбавило права позивача на вибір третейського судді та третейського суду, що є порушенням положень статті 14 Закону України «Про третейські суди», якою передбачено, що сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За вказаних обставин, а також враховуючи те, що Асоціація українських банків являється засновником постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, членом якої на момент підписання Договору також був ПАТ «Укрсоцбанк», відповідач з самого початку перебував у більш вигідному становищі ніж позивач, що в свою чергу свідчить про порушення принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. У відповідності до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Рішенням Конституційного Суду України № 1-3/2008 від 10.01.2008 року було визначено, що третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин є видом недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Як вбачається із узагальнення Практики застосування судами Закону України «Про третейські суди» Верховного Суду України від 11 лютого 2009 року третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати вимогам встановленим цивільним законодавством. Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Третейське застереження, зазначене у Договорі, порушує права позивача, оскільки позбавляє його права на судовий захист, право вибору суду щодо підсудності справи, право на звільнення від сплати державного мита передбаченого ст. 22 Закону України «Про захист прав споживача» тощо. У відповідності до 27 ЦК України правочин, що обмежує можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, невідповідність третейської угоди у вигляді третейського застереження у Договорі вимогам цивільного законодавства, є підставою вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦПК України, згідно якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина. Згідно ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що права позивача порушені і підлягають захисту шляхом визнання недійсною третейської угоди (застереження), що наведене у п. 6.2 ст. 6 Договору. Щодо посилань відповідача про порушення позивачем строку позовної давності для звернення до суду, суд вважає їх такими, що не заслуговують на увагу. Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦПК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Але відповідач у своїх запереченнях не заявив вимогу про застосування строку позовної давності. Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зі змісту частини 1 статті 261 ЦК України вбачається, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В пункті 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначено, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня коли особа довідалася про порушення свого права. Враховуючи зазначене, строк позовної давності слід відраховувати не з моменту підписання Договору, а з моменту коли ОСОБА_1 стало відомо про порушення його прав. Суд погоджується з доводами позивача про те, що про порушення його прав йому стало відомо після отримання в січні 2011 року з Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків ухвали від 29 грудня 2010 року про відкриття провадження у справі № 1978/10 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, у зв'язку з чим він мав усвідомити про неможливість захисту своїх прав у суді загальної юрисдикції відповідно до визначених процесуальним законодавством України правил підсудності та розгляду справ. За вказаних обставин, доводи відповідача щодо звернення позивача до суду після спливу строку позовної давності не приймаються до уваги. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, з відповідача на підставі ч. 3 ст. 88 ЦПК України підлягає стягненню на користь держави судовий збір у сумі 114 грн. 70 коп. Керуючись ст. ст. 3, 60, 88, 212, 214, 215 ЦПК України, ст. ст. 8, 55, 124, 126, 129 Конституцій України ст. ст. 27, 203, 215, 217, 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст. ст. 1, 11, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 1, 5, 12, 14 Закону України «Про третейські суди», суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, визнання третейської угоди недійсної задовольнити у повному обсязі. Визнати недійсною третейську угоду, викладену у вигляді третейського застереження у п. 6.2. ст. 6 Договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157, укладеного 16 серпня 2007 р. між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк». Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (код ЄДРПОУ 00039019, м. Київ, вул. Ковпака, 29) на користь держави судовий збір у сумі 114 (сто сім) 70 копійок. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області, через Приморський районний суд міста Одеси, шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Приморського районного суду міста Одеси Л .М. Чернявська 14.06.2013 http://reyestr.court.gov.ua/Review/31879637
  17. Справа № 22ц-1030 Копія Головуючий у першій інстанції Чевилюк З.А. Справа № 22ц- 1030 Доповідач Карпусь С.А. Категорія № 19, 27 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2011 року м. Хмельницький Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Хмельницької області в складі: головуючого судді Баса О.Г., суддів: Карпусь С.А., Гринчука Р.С. при секретарі Мороз А.В. з участю: представника ПАТ КБ „Приватбанк” розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 22ц-1030 за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” на рішення Шепетівського міськрайонного суду від 20 грудня 2010 року за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3, орган опіки та піклування Шепетівського міськвиконкому, про звернення стягнення на майно та виселення. Заслухавши доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів в с т а н о в и л а : В липні 2010 року ПАТ КБ „ПриватБанк” звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно та виселення. В обґрунтування своїх вимог вказувало, що 22.11.2007 року між ПАТ КБ „ПриватБанк” та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит в сумі 112142,86 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11, 04% на рік з кінцевим терміном повернення 21.11.2017 року. Того ж дня між тими ж сторонами був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 надав в іпотеку житловий АДРЕСА_1 Посилаючись на те, що відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобовязання за кредитним договором і допустив заборгованість в сумі 113686,55 доларів США, тому у відповідності з ч.2 ст. 1050, ч.2 ст. 1054 ЦК України, ст.ст. 33,39 Закону України „Про іпотеку”, ст. 109 ЖК України позивач просив звернути стягнення на будинок та земельну ділянку шляхом продажу їх ПАТ КБ „ПриватБанк” з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою з наданням банку всіх повноважень, необхідних для цього та виселити його з будинку. Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду від 20.08.2010 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб ОСОБА_3, орган опіки та піклування Шепетівського міськвиконкому. У грудні 2010 року позивач збільшив позовні вимоги, просив звернути стягнення на предмет іпотеки з початковою ціною реалізації 721428, 56 грн. та виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Ухвалою цього ж суду від 07 грудня 2010 року залучено в якості співвідповідача ОСОБА_2 Рішенням Шепетівського міськрайонного суду від 20 грудня 2010 року ПАТ КБ „ПриватБанк” в позові відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ КБ „ПриватБанк” вважає рішення суду незаконним, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 15, 590, 625, 629 ЦК України, неправильне застосування ст. 39 Закону України „Про іпотеку”. На його думку, суд відмовляючи в позові обмежив права ПАТ КБ „ПриватБанк” щодо вибору способу захисту свого порушеного права. Невиконання боржником кредитних зобовязань та неповернення кредитних коштів відповідно до наведених норм дозволяє банку, як іпотекодержателю звертати стягнення на предмет іпотеки. Висновки суду про не співмірність заборгованості та вартості заставного майна не можуть бути підставою для відмови в позові. Крім того, відповідачі самі порушили права неповнолітніх дітей, зареєструвавши їх у спірному будинку, ст. 109 ЖК України передбачає виселення без надання іншого житлового будинку, незважаючи на наявність у позивачів дітей. В запереченні на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1, посилаючись на законність та обгрунтованість судового рішення, просив відхилити апеляційну скаргу. Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом правильно встановлені обставини справи, визначено характер спірних правовідносин та застосовано норми матеріального і процесуального права. Судом правильно встановлено, що 22 листопада 2007 року між ПАТ КБ „Приватбанк та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір на суму 1123142, 86 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 21.11.2017 року. ОСОБА_1 порушив узгоджений графік погашення кредиту, внаслідок чого станом на 06.12.2010 року утворилась заборгованість в розмірі 125799, 43 долара США, в тому числі заборгованість по кредиту 12032, 42 долари США, заборгованість по кредиту строкова 83870, 21 доларів США, заборгованість по процентах прострочена 12883, 75 доларів США, поточна заборгованість по відсотках 458,96 доларів США, пеня за несвоєчасне погашення кредиту 8710, 33 долари США, прострочена заборгованість по комісії 2200, 00 доларів США, поточна заборгованість по комісії 200, доларів США. На забезпечення виконання цього зобовязання 22 листопада 2007 року сторони уклали договір іпотеки, за яким передане в іпотеку домоволодіння та земельна ділянка по пров. Натана Рибака, 2 в м. Шепетівці, що належать ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 грудня 2007 року, вартість якого складає 142857, 14 доларів США. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та сторонами не оспорюються. Відповідно до довідки квартального комітету Шепетівської міської ради від 06.12.2010 року в АДРЕСА_1 проживають та зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_3, сини ОСОБА_5., ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Відмовляючи позивачу у зверненні стягнення на предмет іпотеки та виселенні усіх осіб, які мешкають у житловому будинку, суд керуючись положеннями Конвенції про права дитини, ст. 29 ЦК України, ст.ст. 8,12 Закону України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”, враховуючи думку органу опіки та піклування, представник якої в судовому засіданні заперечував проти позбавлення дітей права користування житлом у разі звернення на нього стягнення, та враховуючи вимоги ст. 39 Закону України „Про іпотеку”, правильно виходив з того, що строк виконання зобовязання не настав, не співмірні розмір поточної простроченої заборгованості та вартість предмета іпотеки, іншим житлом неповнолітні діти позичальника не забезпечені. Такі висновки суду підтверджуються матеріалами справи та відповідають закону, а тому суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог, правильно зазначивши , що Банк не позбавлений можливості використати інші механізми захисту порушених інтересів. Доводи апеляційної скарги не містять посилань на докази, які б спростовували висновки суду першої інстанції. У відповідності з положеннями ст. 12 Закону України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” для відчуження предмета іпотеки та виселення неповнолітніх дітей необхідна згода органу опіки та піклування, проте вказаний орган такої згоди не надав. Рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав в межах доводів апеляційної скарги для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” відхилити. Рішення Шепетівського міськрайонного суду від 20 грудня 2010 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий /підпис/ Судді /підписи/ Копія вірна: суддя апеляційного суду С.А.Карпусь http://reyestr.court.gov.ua/Review/14513456
  18. Державний герб України Справа № 1703/910/2012 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2013 року Гощанський районний суд Рівненської області в особі судді Чорноус Л.І. при секретарі Зубко Є.В. за участю: представника позивача Нестерука В.Ю. представника відповідачки ОСОБА_2 ОСОБА_3 органу опіки та піклування Гощанської РДА Хідашелі Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Гоща цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації про звернення стягнення В С Т А Н О В И В: ПАТ КБ „ПриватБанк" звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації про звернення стягнення, посилаючись на те, що 16 травня 2008 року між ОСОБА_11 та позивачем було укладено кредитний договір № ROG0GA0000000781 на отримання кредиту в сумі 10535,51 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення -16.05.2028 р. Відповідно до п.8.1 кредитного договору позивач зобов'язувався надати позичальнику кредитні кошти на строк з 16.05.2008 року по 16.05.2028 року включно у розмірі 10535 , 51 доларів США на споживчі цілі , зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом . ОСОБА_11 зобов'язалася в період з 16 по 23 число кожного місяця сплачувати банку платіж у сумі 137 , 56 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором , що складається із заборгованості по кредиту , відсотках, винагороди , комісії. Згідно п.5.1 кредитного договору позичальник , у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту , сплачує банку пеню у розмірі 0,15% від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки , але не менше 1 грн. З дня видачі кредиту за кредитним договором ОСОБА_11 свої зобов'язання виконала частково, згідно розрахунку заборгованості від 18 травня 2012 року. У зв'язку з порушенням графіку погашення кредиту у боржника ОСОБА_11 утворилася заборгованість по платежах на загальну суму 20325,72 доларів США , що є еквівалентним 162422,83 грн. , з якого прострочена заборгованість по тілу кредиту 365,83 доларів США , а загальна сума боргу по тілу кредиту 8589,85 доларів США , заборгованість за відсотками в сумі 4297,03 доларів США , комісія 1166,39 доларів США , пеня у розмірі 5274,76 доларів США та штрафи: в розмірі 31,29 доларів США- фіксована частина, 966,40 доларів США- процентна складова. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № ROG0GA0000000781 від 16.05.2008 р. позивач уклав договір іпотеки № ROG0GA0000000781 від 16.05.2008 р. з відповідачкою ОСОБА_2 Згідно п. 7 договору іпотеки відповідачка ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 59,40 кв. м., житловою площею 26, 10 кв. м., що розташований за адресою : АДРЕСА_1 і який належить відповідачці на праві власності на підставі свідоцтва про право власності , виданого виконкомом Гощанської селищної ради Рівненської області , б/н від 16.08.1977 року та зареєстрований в Рівненському ОБТІ в книзі 2 , № запису 62-212 , реєстраційний номер 23105522. Свої зобов'язання за кредитним договором позивач виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_11 кредит в розмірі 10535,51 доларів США. У зв'язку з невиконанням відповідачкою взятих на себе зобов'язань у добровільному порядку , ПАТ КБ „ПриватБанк" було змушене звернутися до суду. Представник позивача Нестерук В.Ю. в судовому засіданні позов підтримав повністю, з підстав викладених у позовній заяві. Представник відповідачки ОСОБА_2 -ОСОБА_3 в судовому засіданні позову не визнала і пояснила , що ОСОБА_11, яка є дочкою відповідачки , дійсно взяті на себе зобов'язання по кредиту виконує не в повному обсязі , так як у їх сім'ї склалось надзвичайно тяжке матеріальне становище, бо на утриманні ОСОБА_11 перебуває четверо неповнолітніх дітей і іншого житла у розпорядженні їх сім'ї , де б вони могли проживати , не має. Крім того , позивач належним чином не повідомив відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є порушенням вимог чинного законодавства. Просить відмовити у задоволенні позову про звернення стягнення на будинок, надавши можливість погашати заборгованість по кредиту щомісячно. Відповідачка ОСОБА_11, яка діє самостійно і як представник неповнолітніх відповідачів : ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 в судовому засіданні позову не визнала і пояснила , що в той час , коли вона взяла у банку кредит , то курс долара США був набагато нижчим , ніж на сьогоднішній день. Крім того , після укладення договору змінились інші обставини -вона пішла з роботи через вагітність, помер її чоловік , на її утриманні хвора матір та четверо неповнолітніх дітей , що і стало причиною того , що взяті на себе зобов'язання , нею не були виконані належним чином. Просить відмовити у задоволенні позову про звернення стягнення на будинок , оскільки іншого житла у розпорядженні їх сім'ї, де б вони могли проживати з неповнолітніми дітьми, не має. Відповідач ОСОБА_10 в судовому засіданні позову не визнав і пояснив , що він з 31 серпня 2010 року зареєстрований та проживає у будинку своєї матері ОСОБА_2 по АДРЕСА_1. Крім нього та матері , у будинку проживає його сестра ОСОБА_11 з чотирма неповнолітніми дітьми. Під час отримання сестрою кредиту , він зобов'язувався забезпечувати житлом неповнолітніх племінників за адресою АДРЕСА_2. Проте , це житло на даний час не придатне для проживання і потребує капітального ремонту. Представник третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації Хідашелі Т.В. в судовому засіданні пояснила , що хоча і ОСОБА_11 не виконує взяті на себе зобов'язання по кредиту , а відповідач ОСОБА_10 при отриманні ОСОБА_11 кредиту давав зобов'язання забезпечити житлом неповнолітніх племінників і органом опіки та піклування було дано дозвіл на передачу житла в іпотеку за кредитним договором , виселення сім'ї з житлового будинку є неможливим. Орган опіки та піклування провів обстеження матеріально - побутових умов будинку по АДРЕСА_2 , який перебуває у власності ОСОБА_10 , і було встановлено , що даний житловий будинок потребує капітального ремонту і не придатний для проживання, так як у ньому більше десяти років ніхто не проживає. Заслухавши пояснення учасників судового розгляду , оцінивши, досліджені в судовому засіданні докази, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає до задоволення. Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону. В судовому засіданні встановлено , що 16 травня 2008 року між ОСОБА_11 та позивачем було укладено кредитний договір № ROG0GA0000000781 на отримання кредиту в сумі 10535,51 доларів США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення -16.05.2028 р. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № ROG0GA0000000781 від 16.05.2008 р. між позивачем та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № ROG0GA0000000781 , предметом якого є житловий будинок загальною площею 59,40 кв. м., житловою площею 26, 10 кв. м., що розташований за адресою : АДРЕСА_1 . Згідно розрахунку заборгованості від 18 травня 2012 року ОСОБА_11 свої зобов'язання виконала частково і за нею рахується заборгованість на загальну суму 20325,72 доларів США , що є еквівалентним 162422,83 грн. У відповідності до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків. Частина 2 ст. 1050 ЦК України передбачає, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Відповідно до положень статей 33,35 Закону України „ Про іпотеку " , згідно з якими в разі порушення основного зобов'язання та / або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику , якщо він є відміним від іпотекодавця , письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк . У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення , іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Аналогічні положення містяться і в пункті 24 договору іпотеки від 16.05.2008 року, укладеного сторонами. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до ч. 2 ст.25 Закону України „Про іпотеку". Разом з тим судом встановлено , що до боржника з такою вимогою позивач не звертався взагалі . Надані позивачем суду реєстр рекомендованої кореспонденції та повідомлення від 26.04.2012 року на адресу відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_11 не свідчить про отримання останніми такої вимоги і доводить наявність порушення позивачем вищевказаних вимог Закону. Не надано позивачем доказів і про те , що повідомлення іпотекодавцеві, який є відмінним від боржника , не було направлене , оскільки викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення , пошкодження чи втрату предмета іпотеки. Як встановлено в судовому засіданні , згідно розрахунку заборгованості , доданого ПАТ „ПриватБанк" до позовної заяви , із загальної суми заборгованості ОСОБА_11 - 20325,72 доларів США , що еквівалентно 162422,83 грн., станом на день звернення до суду прострочена заборгованість по тілу кредиту складає 365,83 доларів США , а загальна сума боргу по тілу кредиту 8589,85 доларів США , заборгованість за відсотками в сумі 4297,03 доларів США , комісія 1166,39 доларів США , пеня у розмірі 5274,76 доларів США та штрафи: в розмірі 31,29 доларів США- фіксована частина, 966,40 доларів США- процентна складова. Тобто , сума простроченої заборгованості за кредитним договором 365,83 доларів США по тілу кредиту , заборгованість за відсотками в сумі 4297,03 доларів США , а решта суми : 8589,85 доларів США- залишок по тілу кредиту строк сплати якого не настав та штрафні санкції в сумі 7438,84 доларів США. Згідно договору іпотеки до кредитного договору , вартість предмета іпотеки складає 70000 грн., що на день розгляду справи, еквівалентно 8757,66 доларів США. У відповідності до п. 41 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року „ Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів , що виникають із кредитних правовідносин " при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна , якщо допущене боржником або іпотекодавцем , якщо він є відмінним від боржника , порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Відмовляючи в задоволенні позову , суд виходить з того , що у спірному будинку з моменту свого народження , проживають і зареєстровані четверо неповнолітніх дітей боржника - 1998 р. народження , 2004 р. народження та 2007 р. народження, 2011 року народження, прострочена заборгованість за кредитним договором є неспівмірною з вартістю предмета іпотеки , а доказів , що порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору завдасть збитків іпотекодержателю чи змінить обсяг його прав ,позивачем не надано, як і не надано доказів на отримання відповідачами повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Аналогічної позиції дотримується і апеляційний суд Рівненської області та Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ( ухвала апеляційного суду від 11.04.2011 року по справі №22-796-2011 р., ухвала Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.11.2011 року по справі №6-20754 св 11 ). Крім того , вимога позивача про стягнення пені та штрафів у сумі 7438,84 доларів США у відповідності до ч. 2 ст.625 ЦК України є заходом цивільно - правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання і , в даному випадку , він значно перевищує суму основного боргу , а тому суд не може враховувати дану суму при визначенні простроченої заборгованості боржника на день звернення. За таких обставин суд вважає , що позивач передчасно ставить вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно і не може бути задоволена вимога про виселення відповідачів із житлового будинку , який розташований в АДРЕСА_1. Керуючись ст.ст.10, 60, 209 , 212, 213, 215, ЦПК України, в силу ст. ст. 526, 611, 625, 1050 ЦК України, ст. ст. 33,35 Закону України «Про іпотеку», суд в и р і ш и в: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку „ПриватБанк" до ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації про звернення стягнення на житловий будинок загальною площею 59,4 м.кв. , який розташований в АДРЕСА_1 та виселення - відмовити. На рішення може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Рівненської області через Гощанський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами , які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, може бути подана апеляційна скарга протягом десяти днів з дня отримання ними копії рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги , якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення , якщо його не скасовано , набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя : Повний текст рішення виготовлено 16 січня 2013 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/28619777
  19. Предыстория. Заявитель, Вячеслав Хлюстов, житель Москвы, 1962 г.р., получил у некоего С. аванс за строительство дома, но истратил эти деньги на покупку квартиры и машины. 4 апреля 2003 г. Тушинский районный суд наложил арест на приобретенное жилье и постановил взыскать с Хлюстова 362 268 руб. 7 мая было открыто исполнительное производство. В 2005 г. заявитель начал выплачивать долг и расплатился полностью к июлю 2010 г. В рамках исполнительного производства заявитель был внесен в базу должников, о чем он узнал, когда не смог улететь в отпуск в Египет; Хлюстов подал в суд, но Мосгорсуд отклонил его иск. Запрет на выезд за границу