Search the Community

Showing results for tags 'нарушение конвенции'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 88 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Сквирської міської ради Київської області, ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Сквирської міської ради Київської області, ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно, у якому просила встановити факт прийняття нею спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, визнати за нею в порядку спадкування за заповітом право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_3. Сквирський районний суд Київської області рішенням від 29 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: установив факт прийняття ОСОБА_1 спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Апеляційний суд Київської області ухвалою від 17 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без руху та надав строк для усунення вказаних в ухвалі недоліків (зазначення інших поважних підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення), який не може перевищувати тридцяти днів з дня отримання ухвали. Цей же суд ухвалою від 5 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження за її апеляційною скаргою на рішення Сквирського районного суду Київської області від 29 грудня 2015 року у справі за вказаним позовом. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 73 та частини першої статті 213 цього Кодексу. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Верховного Суду України від 19 вересня 2007 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відмову у відкритті апеляційного провадження на вказане судове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_2 мала достатньо часу для подачі апеляційної скарги в межах визначеного статтею 294 ЦПК України строку, оскільки: матеріали справи містять заяву від 5 січня 2016 року з відміткою про отримання копії рішення суду першої інстанції її представником 28 січня 2016 року; заявниця була обізнана про розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на те ж рішення суду першої інстанції (повідомлення про розгляд справи вона отримала особисто); 9 серпня 2016 року вона була присутня в залі судового засідання під час постановлення ухвали апеляційним судом, тому наведені ОСОБА_2 причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не можна визнати поважними. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема в ухвалі Верховного Суду України від 19 вересня 2007 року та ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, містяться висновки про те, що відсутність можливості протягом тривалого часу ознайомитись з матеріалами справи з вини суду має суттєве значення для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, за таких обставин відмова апеляційного суду в поновленні цього строку не є обґрунтованою. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 73 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом. Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція). За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. ЦПК України у статті 1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними. За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. Аналогічні висновки містяться і в ухвалах судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння. У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами Сквирського районного суду Київської області про їх одержання від 5 січня, 16 і 23 лютого, 9 березня 2016 року, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку. Отже, у цій справі суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, неправильно застосував норми частини першої статті 73 ЦПК України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-985цс17 Відповідно до частини першої статті 73 ЦПК України суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Застосування передбачених цією нормою правил залежить від виду процесуального строку. У разі, коли процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд може поновити його, якщо строк пропущено з причин, визнаних судом поважними. За положеннями частини першої статті 294 цього Кодексу апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. За частиною третьою статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з відмітками суду про їх отримання, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою заявниці, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 14 червня 2017 року № 6-985цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D57B57395B298456C225815500285C21
  2. 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/17149/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді суддів Плюшка І.А., Самусенко С.С., Малетича М.М. перевіривши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. на рішення господарського суду міста Києва від 25.11.2016 та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.03.2017 У справі № 910/17149/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум", 3) Приватного акціонерного товариства "Агрофірма "Троянда" до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 2) ОСОБА_7, 3) ОСОБА_8 про визнання зобов'язань припиненими за участю представників позивачів 1. Прокопенко Т.Ю. 2. Прокопенко Т.Ю. 3. Прокопенко Т.Ю. відповідача - Костюченко А.Ю. третіх осіб - 1. ОСОБА_9 2. ОСОБА_10 3. ОСОБА_10 ВСТАНОВИВ: У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" (позивач-1), Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" (позивач-2), приватне акціонерне товариство "Агрофірма "Троянда" (позивач-3) звернулись до господарського суду міста Києва із позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" про: 1) визнання зобов'язання ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року припиненими з 01 квітня 2016 року; 2) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, укладеного між ТОВ "Будівельний Форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 1048, такими, що є припиненими в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 3) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрованого в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; 4) визнати зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, укладеного між ПрАТ "Агорофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрованого в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання ТОВ "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року (т.1, а.с. 8-15). Ухвалою господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (третя особа на стороні відповідача) ( т. 1. а.с. 253-255). Ухвалою господарського суду міста Києва від 07 листопада 2016 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_7 (третя особа-1) та ОСОБА_8 (третя особа-2) (т. 2, а.с 100-102). Рішенням господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року (суддя Літвінова М.Є.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року (судді Разіна Т.І., Чорна Л.В., Отрюх Б.В.) у справі № 910/17149/16 позовні вимоги задоволено: - визнано зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" припиненими з 01 квітня 2016 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, що укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельний Форум" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик", що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року; - визнано зобов'язання за договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року, що укладений між приватним акціонерним товариством "Агрофірма "Троянда" та публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, такими, що припинені в частині забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Будінвест-Проект" зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним з публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Хрещатик" у зв'язку з припиненням основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року та рішення господарського суду міста Києва від 25 листопада 2016 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Позивачі заперечують проти доводів скарги, посилаючись, на те, що всі правовідносини між сторонами спору виникли до моменту віднесення відповідача до категорії неплатоспроможних, а тому на зазначені правовідносини не поширюється дія Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 грудня 2013 року між ТОВ "Будінвест-Проект", як позичальником та ПАТ "КБ "Хрещатик" було укладено кредитний договір № 56-47/1-13. Банк надає позичальнику в порядку, передбаченому договором, кредит у формі відновлювальної кредитної лінії в сумі 54500000,00 грн. на 36 місяців терміном повернення до 23 грудня 2016 року включно (п.1.1. кредитного договору № 56-47/1-13). Кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів (п. 1.3. кредитного договору). У пункті 3.1. кредитного договору передбачено, що виконання зобов'язань позичальника за цим договором забезпечується іпотекою земельної ділянки загальною площею 86,4814 га, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Академіка Заболотного, що належить ТОВ "Будівельний Форум" (позивач-2). Позичальник має право достроково погашати кредит, відсотки за користування ним, комісії передбачені цим договором попередньо повідомивши банк за 2 (два) банківських дні. Сума, яка достроково надійшла для погашення кредитної заборгованості буде врахована для погашення найближчих платежів графіка погашення кредиту, відсотків (п. 4.6. кредитного договору № 56-47/1-13). Пунктом 8.15 кредитного договору визначено, що банк має право у випадку погіршення фінансового стану позичальника, використання кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, не надання фінансової звітності або надання недостовірної звітності, відмови у страхуванні предметів застави у період кредитування, у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, невиконані переведення передбачених обсягів оборотів грошових коштів через поточні рахунки, відкриті банком або у разі невиконання будь-якого іншого зобов'язання за договором, договорами застави/іпотеки та додаткових договорів до них, вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та сплати доходів за користування ним. Також, 26 лютого 2016 року між позивачем-1 та відповідачем було укладено додатковий договір № 17 до кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, яким сторони змінили п. 4.10. договору та визначили, що у випадку, якщо позичальник прострочив сплату процентів за користування кредитом, комісій за цим договором та/або не сплатив черговий платіж з погашення основної суми кредиту та/або не виконав інших умов цього договору, і банк скористався своїм правом на вимогу дострокового повернення кредиту, передбаченим п. 8.2. та/або п. 8.15. цього договору, строк повернення вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги. Судами встановлено, що додатковий договір з боку відповідача було підписано першим заступником голови правління ПАТ "КБ "Хрещатик" Тур Юлією Леонідівною, яка в нотаріально посвідченій заяві від 14 листопада 2016 року підтвердила власноручне підписання Додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року. В забезпечення виконань зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-1 було укладено наступні договори, а саме: - 26 грудня 2013 року між ТОВ "Будівельний форум" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 52-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 1048, відповідно до п. 1.1 якого іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ПрАТ "Агрофірма "Троянда", що випливають з Кредитного договору № 52-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "ВЕЙРОН-АМРОБУД", що випливають з кредитного договору № 53-47/1-13 від 13 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:562:0001, загальною площею 86, 4814 га, розташована за адресою - м. Київ, Голосіївський район, вулиця Академіка Заболотного, з цільовим призначенням (використанням) - для житлової забудови; - 04 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лозовою Ю.А., зареєстрований в реєстрі за № 272, відповідно до п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд", що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору № 46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку квартири, нежитлові приміщення, машиномісця; - 10 березня 2016 року між ПрАТ "Агрофірма "Троянда" та ПАТ "КБ "Хрещатик" договір іпотеки № 56-47/1-13/2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К.М., зареєстрований в реєстрі за № 54, згідно з п. 1.1 якого (з урахуванням змін та доповнень) іпотекодавець з метою забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань ТОВ "Будінвест-Проект", що випливають з кредитного договору №56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, зобов'язань ТОВ "Капітал-Профбуд" що випливають з кредитного договору № 38-47/1-14 від 22 квітня 2014 року, зобов'язань ТОВ "Азум-Інвест", що випливають з кредитного договору №46-47/1-14 від 12 травня 2014 року, передає, а іпотекодержатель (відповідач) приймає в іпотеку машиномісця. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 січня 2015 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_7 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-01/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_7 ТОВ "Будінвест -Проект" одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 1680000 доларів США, зокрема: право вимагати від повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України (1.2. договору про відступлення права вимоги). Відповідно до 1.4 договору про відступлення права вимоги моментом переходу права вимоги до позивача-1 вважається момент підписання договору. Також, 12 січня 2016 року між ТОВ "Будінвест -Проект" (позивач-1) та ОСОБА_8 було укладено договір про відступлення права вимоги № ВПВ-02/12-01/15, відповідно до якого позивач-1 набув право вимоги до відповідача за договором № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року банківського вкладу "До дня заощаджень" в доларах США із щомісячним приєднанням (капіталізацією) процентів до суми вкладу (400 днів), що був укладений між відповідачем та ОСОБА_8 Відповідно до п. 1.2., 1.4. зазначеного договору відступлення позивач-1 одержав право вимагати від відповідача належного виконання зобов'язань за договором банківського вкладу на суму 2 000 000 доларів США, зокрема, право вимагати повернення коштів, використовувати кошти для зарахування зустрічних однорідних вимог з боржником, інші права передбачені чинним законодавством України. Моментом переходу права вимоги до позивача 1 вважається момент підписання договору. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц. Заборгованість за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Позивач-1 зазначає, що 31 березня 2016 року ПАТ "КБ "Хрещатик" звернулося до ТОВ "Будінвест-Проект" з претензією № 464/1 про порушення зобов'язання за кредитним договором та дострокове повернення кредиту, відповідно до якої відповідач з посиланням на п. 8.15 кредитного договору, зокрема, на погіршення фінансового стану позичальника вимагав у позивача-1 дострокового повернення кредиту в сумі 3 678 343,41 доларів США. 01 квітня 2016 року позивач -1 звернувся до ПАТ "КБ "Хрещатик" із заявою № 37 про зарахування зустрічних однорідних вимог, в якій повідомив відповідача про припинення зобов'язань ТОВ "Будінвест- проект" за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США шляхом зарахування вимог позивача-1 до відповідача за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року за договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на суму 3 678 343,41 доларів США. ТОВ "Будінвест форум" (позивач-2) 25 серпня 2016 року звернулося до відповідача з листом № 25/08-16/1, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-2 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-2 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. У свою чергу, ПрАТ "Агорофірма "Троянада" (позивач-3) також звернулося до відповідача з листом № 600 від 26 серпня 2016 року, в якому просило вчинити необхідні дії та внести до Державного реєстру прав на нерухоме майно відповідну інформацію про припинення іпотеки належного позивачу-3 нерухомого майна в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-3 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. ПАТ "КБ "Хрещатик" заперечує проти припинення зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року та не вчинені дії щодо припинення зобов'язань позивача-2 та позивача-3 за договором іпотеки від 26 грудня 2013 року, договором іпотеки від 04 березня 2016 року та договором іпотеки від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань позивача-1 за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. Таким чином, враховуючи те, що відповідач заперечує проти припинення зобов'язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог та, відповідно, припинення іпотеки, що забезпечує виконання зобов'язань за кредитним договором, позивачі 1-3 звернулися до суду за захистом своїх порушених прав. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ "КБ "Хрещатик" на підставі п. 8.15 кредитного договору пред'явлена вимога на адресу позивача-1 про дострокове повернення кредиту, а саме - претензія від 31 березня 2016 року № 464/1, та на підставі п. 4.10 кредитного договору, в редакції додаткового договору № 17 від 26 лютого 2016 року строк повернення кредиту вважається таким, що наступив в день пред'явлення вимоги - тобто 31 березня 2016 року. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість позивача-1 перед відповідачем за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року становила 3 678 343,41 доларів США, про що зазначено в претензії від 31 березня 2016 року, отже зобов'язання позивача-1 перед відповідачем є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Згідно із ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. За приписами ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні на обсягах і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Господарський суд першої інстанції встановив, що позивач-1 набув право вимоги до відповідача на загальну суму 3 680 000 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц за позовом ОСОБА_7 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що ОСОБА_7 02 квітня 2014 року звернувся до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, ОСОБА_8 02 квітня 2014 року звернулася до банку з вимогою про дострокове повернення вкладу за Договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року. Зазначені обставини не підлягають доказуванню у даній господарській справі. У відповідності до ст. 1060 ЦК України (в редакції, яка діяла станом на 02 квітня 2014 року) за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Таким чином, рішеннями судів у цивільних справах за участю ПАТ "КБ "Хрещатик" встановлено, що строк виконання зобов'язань за договорами банківського вкладу настав 02 квітня 2014 року. Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, станом на 01 квітня 2016 року (день направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) заборгованість відповідача перед позивачем-1 становила 3 680 000 доларів США, а зобов'язання відповідача перед позивачем-1 є грошовими та такими, строк виконання яких настав. Загальні підстави припинення зобов'язань визначено у ст. 598 ЦК України, згідно з якою зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначено також ст. 202 Господарського кодексу України, за змістом якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 203 ГК України господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. В силу ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Форми відповідної заяви як одностороннього правочину та порядку його вчинення законодавством не передбачено. Зарахування може здійснюватись без згоди другої сторони, за заявою лише однієї сторони, тобто, для вчинення даного одностороннього правочину достатньо волевиявлення лише однієї сторони. Моментом припинення зобов'язань сторін у такому випадку є момент вчинення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог та її направлення кредитору за зустрічним однорідним зобов'язанням. Вимоги, що є предметом зарахування, мають бути однорідними, тобто, їх предметом мають бути речі одного виду, роду тощо. Зарахування можливе щодо тих вимог, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Можливе також і часткове зарахування, коли одна вимога покриває частину іншої. Разом з тим, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види під час зарахування не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо). Відповідно до ч. 2 ст. 603 ЦК України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання. Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що позивач-1 направив на адресу відповідача заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: зобов'язань позивача-1 перед відповідачем зі сплати грошових коштів за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року в сумі 3 678 343,41 доларів США та грошових зобов'язань відповідача перед позивачем-1 в сумі 3678343,41 доларів США за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року, право вимоги за якими набуто позивачем-1 за договором № ВПВ-01/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року та договором № ВПВ-02/12-01/15 про відступлення права вимоги від 12 січня 2015 року. Отримання ПАТ "КБ "Хрещатик" заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог підтверджується належним доказом, а саме штампом відповідача про отримання 01 квітня 2016 року. Проставляння відбитку штампу на другому примірнику документа під час його прийняття банком відповідає приписам чинного законодавства, яке регулює правила діловодства, зокрема, Національному стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року № 55. Зважаючи на те, що достатньою умовою для зарахування зустрічних вимог є наявність заяви однієї сторони із повідомленням про це іншої, і станом на 01 квітня 2016 року строк виконання зобов'язань за заявленими вимогами є таким, що настав: за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року достроково 31 березня 2016 року, за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, 02 квітня 2016 року, договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року - 02 квітня 2016 року, тому зобов'язання позивача-1 щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за його користування за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24.12.2013 припинено з 01 квітня 2016 року, у зв'язку із зарахуванням зустрічних однорідних грошових вимог в сумі 3 678 343,41 доларів США. Колегія суддів зазначає, що грошовим зобов`язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Вираження грошового зобов`язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, не змінюють самої суті грошового зобов`язання. Верховний Суд України роз'яснив, зокрема у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 914/2492/14, що допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів, тощо). При цьому вимоги, що випливають з різних підстав та зараховуються, повинні мати предметну однорідність, наприклад, бути грошовими. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що зобов`язання позивача-1 за кредитним договором та зобов`язання банку за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими). При цьому юридично значимі дії позивача-1 щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в ПАТ "КБ "Хрещатик" тимчасової адміністрації, що свідчить про відсутність будь-яких обмежень на час звернення позивачем-1 із відповідною заявою. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Окремі види застав визначені ст. 575 ЦК України, згідно якої іпотекою є застава нерухомого майна, яке залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Пунктом 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Статтями 1, 3, 17 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Право іпотеки припиняється у випадку припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Аналогічні підстави припинення застави передбачені ст. 28 Закону України "Про заставу". Таким чином, іпотека, як вид забезпечення виконання зобов'язання, має похідний характер від основного (забезпечуваного) зобов'язання і є дійсною до моменту припинення основного зобов'язання, тобто підставою для її припинення є припинення забезпечуваного ними зобов'язання. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2127цс15. З огляду на припинення повністю основного зобов'язання за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року з 01 квітня 2016 є також припиненими з цієї ж дати 01 квітня 2016 року, і зобов'язання позивача-2 перед відповідачем за договором іпотеки № 52-47/1-13/2 від 26 грудня 2013 року, а також позивача-3 перед відповідачем за договором іпотеки № 56-47/1-13/1 від 04 березня 2016 року та договором іпотеки № 56-47/1-13/2 від 10 березня 2016 року в частині забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги у даній справі є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Доводи відповідача про те, що ним 31 березня 2016 року не направлялось жодних вимог позивачу-1 про дострокове повернення всієї суми заборгованості не відповідають дійсності та спростовані судами попередніх інстанцій, оскільки такі доводи спростовуються нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_14 про те, що він підписував претензію № 464/1 від 31 березня 2016 року та в якій була викладена вимога про дострокове повернення кредиту в сумі 3 678 343, 41 доларів США за кредитним договором № 56-47/1-13 від 24 грудня 2013 року, укладеним між позивачем та відповідачем. Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що сам по собі факт відсутності реєстрації претензії у журналі вихідної кореспонденції відповідача не дає підстав вважати вимогу не пред'явленою, оскільки за твердженнями позивача-1, які не були спростовані відповідачем, зазначена претензія була вручена йому під розписку, і, відповідно, до п. 4.10. кредитного договору вважається отриманою, а направлення чи не направлення відповідачем аналогічних вимог до іпотекодавців не нівелює обов'язок позивача-1 здійснити дострокове погашення кредиту за вимогою банку. Крім того судом апеляційної інстанції вивчено у судовому засіданні 02 березня 2017 року наданий для огляду представником відповідача оригіналу журналу вхідної кореспонденції та встановлено, що зазначений журнал містить сліди прошивки, однак аркуші журналу станом на момент їх огляду не зшиті, наявні склеєні та незаповнені сторінки і виправлення у записах, отже такий журнал не може вважатися належними та допустимими доказом обставин, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення. Постановою правління НБУ від 05 квітня 2016 року № 234 ПАТ "КБ "Хрещатик" віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 квітня 2016 року № 463 розпочато з 05 квітня 2016 року процедуру виведення ПАТ "КБ "Хрещатик" з ринку та запроваджено в банку тимчасову адміністрацію. В силу п. 5 ст. 602 ЦК України зарахування зустрічних вимог не допускається у випадках, встановлених договором або законом. Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ч. 6 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Поряд з цим, заява позивача-1 направлена 01 квітня 2016 року, тобто до моменту запровадження щодо відповідача тимчасової адміністрації, тому встановлена Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона зарахування зустрічних вимог під час тимчасової адміністрації не застосовується до спірних правовідносин, а посилання відповідача у касаційній скарзі на зазначені положення в обґрунтування неможливості зарахування таких вимог є безпідставними. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції в даному випадку йдеться про переміщення коштів у межах одного банку на виконання зобов'язань позивача-1 перед відповідачем як позичальника за кредитним договором. тобто у будь-якому випадку виведення коштів з банку не відбувається. Таким чином, у даній ситуації не порушуються права та законні інтереси як банку та позивача-1, так і інших вкладників та кредиторів банку, оскільки таке зарахування коштів не впливає на порядок черговості погашення вимог кредиторів банку. У даному випадку боржник банку є одночасно кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов'язань за кредитом цього боржника перед цим банком, а отже таке зарахування не призведе до виведення коштів з банку, а лише сприятиме скороченню строків повернення кредиту та посиленню активів банку, а отже не є порушенням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та відповідає основній меті цього Закону. Щодо посилання ПАТ "КБ "Хрещатик" на порушення порядку заміни кредитора у зобов'язанні та настання несприятливих наслідків від такого порушення, вони є обґрунтованими з огляду на наступне. Статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За приписами ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Зазначеної правової позиції також дотримується і Верховний суд України у постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-43гс15. Разом з тим, ПАТ "КБ "Хрещатик" не зазначило, які його (відповідача) права або охоронювані законом інтереси порушені укладенням договорів про відступлення права вимоги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач не здійснював виконання зобов'язань за договором банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року та договором банківського вкладу № 222D-438868 від 07 листопада 2013 року на користь попередніх кредиторів ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а отже несприятливих наслідків для нового кредитора позивача-1 не настало. Відповідно до ст.ст. 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Положення ст. ст. 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492, які регулюють правовідносини за договорами банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов'язання за цими договорами є нерозривно пов'язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-65цс13 та у постанові від 09 квітня 2014 року у справі № 6-12цс14 висловлено правовий висновок про те, що зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) не є такими, що нерозривно пов'язані з особою вкладника. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що положення Інструкції не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозиту) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі, а саме, на рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів. Частиною 1 ст. 319 ЦК України унормовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У даному випадку власники коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, як встановлено судом, розпорядились ними у спосіб, дозволений законом, а саме, уступивши право вимоги позивачу-1. Також обґрунтованою є позиція суду першої інстанції, щодо безпідставності посилань відповідача на те, що за умови акцептування вимог ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та наявності коштів, які надійдуть від реалізації майна банку та задоволення вимог кредиторів попередньої черги, відповідач виконає своє зобов'язання перед ОСОБА_7 та ОСОБА_8, що й буде належним виконанням в розумінні статті 516 Цивільного кодексу України, виходячи з наступного. ПАТ "КБ "Хрещатик" станом на день розгляду справи не включені та не акцептовані кредиторські вимоги ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та не здійснено виконання зобов'язання за такими вимогами. При цьому закінчився встановлений Законом 90-денний строк для розгляду таких вимог, віднесення кредиторів до певної черги погашення, складання та затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів (ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Зазначений 90-денний строк є остаточним та не підлягає подовженню. Відповідно до ст. 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" будь-які спори щодо акцептування вимог кредиторів підлягають вирішенню в судовому порядку, тоді як в матеріалах справи відсутні жодні докази в підтвердження того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зверталися до суду з позовами щодо акцептування їхніх кредиторських вимог. Доводи відповідача щодо погашення ОСОБА_7 суми 2 000000 доларів США 29 грудня 2014 року на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 761/17908/14-ц, про що зазначено у меморіальному валютному ордері № 29.48 від 29 грудня 2014 року колегією суддів не приймається до уваги, оскільки зазначене рішення не стосується договору банківського вкладу № 222D-439476 від 08 листопада 2013 року, укладеного з ОСОБА_7, та за яким Шевченківським районним судом м. Києва 04 серпня 2014 року прийнято рішення в іншій справі - № 761/17853/14-ц. Безпідставними є посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 3-174гс16 з огляду на наступне. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунку, якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (ч. 3 ст. 1058 ЦК України). Відповідно до ст. 1071 ЦК України, банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. У зазначеній справі Верховний Суд України з урахуванням положень ст.ст. 1066, 1068, 1071 ЦК України дійшов висновку, що: "за договором банківського рахунку грошове зобов'язання банку перед клієнтом (власником рахунка) в межах коштів, розміщених на рахунку, може виникнути лише після направлення розпорядження клієнта на відповідну грошову суму. Таким чином, укладення лише договору відступлення права вимоги не призвело до виникнення грошового зобов'язання банку перед підприємством на суму коштів, розміщених на рахунку". Так, відповідно до обставин справи, що переглядалась Верховним Судом України, позивач звертався до банку із повідомленням про відступлення права вимоги та із заявою про перерахування грошових коштів із поточних рахунків фізичної особи право вимоги за договором банківського рахунку до банку від якої було набуто позивачем у межах суми відступлення права вимоги в рахунок погашення заборгованості позивача за кредитними договорами, на яке банк не відреагував. Однак, позивач отримав від ОСОБА_7 та ОСОБА_8 право вимоги заборгованості за договором банківських вкладів, підтверджене судовим рішенням, яким зазначену заборгованість було присуджено стягнути з банку на користь вкладників (ОСОБА_7 та ОСОБА_8.), а позивач до відповідача з розпорядженнями про перерахування грошових коштів не звертався та неповинен був звертатись. Тобто обов'язок сплатити грошові кошти відповідачем ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виникли за рішеннями Шевченківського районного суду м. Києва від 04 серпня 2014 року у справі № 761/17853/14-ц та від 27 серпня 2014 року у справі № 761/17909/14-ц. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У п. 51 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) зазначено: право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). Проте, доказів виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/17853/14-ц та Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 961/17909/14-ц надано не було. Отже обставини справи № 3-174гс16 не є тотожними обставинам справи за позовом у даній справі і посилання на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові у справі № 3-174гс16, а відповідно і ст.ст. 1058 та 1071 ЦК України є безпідставними та такими, що не підлягають застосуванню до правовідносин що склались у даній справі. У відповідності з п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до положень ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, враховуючи неспростування презумпції правомірності додаткового договору № 17 у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню, отже доводи апеляційної скарги щодо не укладання ним зазначеного додаткового договору з посиланням на його відсутність у системі обліку банку є безпідставними. Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання представника ПАТ «КБ «Хрещатик» про приєднання до матеріалів справи копії договорів про врегулювання спору № 03/2015 від 20 січня 2015 року та №03/2015 від 20 лютого 2015 року, оскільки відповідно до частини першої статті 101 ГПК апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника. Відповідач під час подання клопотання про залучення додаткових доказів не зазначив поважну причину їх неподання та не обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції. Посилання відповідача на виявлення доказів під час виїмки документів відповідними органами визнано судом неповажними, оскільки документи, виїмка яких відбувалася, перебували у розпорядженні відповідача протягом часу розгляду справи судом першої інстанції, а відповідач не був позбавлений права подати ці документи суду першої інстанції. Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає. З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Хрещатик" Костюченка А.Ю. залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 березня 2017 року у справі № 910/17149/16 залишити без змін. Головуючий суддя І. А. Плюшко Судді С. С. Самусенко М. М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424944
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про витребування майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України судових рішень, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні № 42015100100000132 від 25 травня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), встановлено, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А») АДРЕСА_1, що належала до комунальної власності, протиправно вибула з цієї власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. Перший заступник прокурора зазначав, що Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна (далі – Київське МБТІ) здійснило реєстрацію права власності на зазначені нежилі приміщення за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року в справі №2354/07, якою нібито було затверджено мирову угоду у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 та визнано за останнім право власності на групу нежилих приміщень № 15 літ. «А» АДРЕСА_1. У подальшому ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу 17 лютого 2012 року продав приміщення ОСОБА_3. Останній у свою чергу 21 березня 2012 року продав S_1 частину приміщень ОСОБА_4 та S_2 частину ОСОБА_5. Згодом за договором купівлі-продажу від 05 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1. Після цього ОСОБА_7 подарував нежилі приміщення ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 16 жовтня 2013 року. Перший заступник прокурора зазначав, що вказані нежилі приміщення вибули з комунальної власності незаконно й поза волею Київської міської ради, адже, як установлено прокуратурою, Гребінківський районний суд Полтавської області не постановляв ухвалу про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року, зазначену справу суд взагалі не розглядав. Між Київською міською радою та відповідачем жодних правочинів щодо відчуження нерухомого майна не укладено. Посилаючись на зазначені обставини, перший заступник прокурора просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1 вартістю 711 377 грн., зобов'язати ОСОБА_1 повернути зазначені приміщення територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позовні вимоги задоволено частково і постановлено витребувати у власність Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») загальною площею 55,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція). Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С., перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив такі факти та обставини. Група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 55,30 кв. м., перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Однак первинну реєстрацію права власності на ці нежилі приміщення було проведено 13 лютого 2012 року за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. 17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 21 березня 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили в рівних частинах групу зазначених приміщень. 05 грудня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до якого ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив ці приміщення. 16 жовтня 2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_7 безоплатно передав у власність обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв від дарувальника групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також установлено, що згідно з повідомленням Гребінківського районного суду Полтавської області ухвала цього суду про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року (справа № 2-354/07, суддя Радзівон О.І.) не постановлялась. Така справа в провадженні суду у 2007 році взагалі не перебувала. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що нежилі приміщення № 15 (літ. «А»), на АДРЕСА_1 були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 без належної правової підстави - на основі судової ухвали, якої суд насправді не постановляв. Крім того, на заяву відповідача про застосування позовної давності суд зазначив у рішенні, що не вважає строк позовної давності пропущеним, оскільки відповідач ОСОБА_1 не надав доказів того, що Київській міській раді стало відомо про порушення права власності територіальної громади з дня реєстрації права власності на групу спірних приміщень у Київському МБТІ за ОСОБА_2 13 лютого 2012 року чи з дня укладення договорів. У наданій ОСОБА_1 Верховному Суду України для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок щодо перевірки відповідності рішення суду вимогам законодавства згідно з Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно покладається на державних реєстраторів. Факт реєстрації права власності на спірну квартиру свідчить про те, що усі подані документи відповідали вимогам, установленим для судового рішення, яке не викликало сумнівів у державного реєстратора. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції за своїми повноваженнями зобов’язаний перевірити не лише відповідність складеної копії судового рішення вимогам Інструкції, а й наявність такого рішення, є передчасним, оскільки втрата справи, нездійснення правильного обліку та реєстрації свідчить про порушення працівниками своїх обов’язків, проте жодним чином не підтверджує, що такого рішення суду не існувало. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року суд виходив з того, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, перебіг якої на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року керувався тим, що втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Усталена практика ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати, аналізуючи сумісності втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) можна вважати пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ураховуючи, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, однак суди не з’ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, тобто коли почався перебіг позовної давності. Заявник також посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року, в якій зазначено, що прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд не врахував цих положень закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 березня 2015 року, суд виходив з того, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності без такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, невідповідності їх застосування викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, перебувала в комунальній власності територіальної громади м. Києва. Зазначений об’єкт нерухомого майна уповноваженими територіальною громадою м. Києва органами в жодний спосіб не відчужувався. Право приватної власності на вказані приміщення було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі пред’явленої ним Київському МБТІ копії ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про затвердження мирової угоди, постановленої в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. Зазначена реєстрація вказаного об’єкта нерухомості була первинною. Стаття 19 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що була чинною на час здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірні нежилі приміщення) передбачала підстави для державної реєстрації прав та їх обтяжень. Згідно з пунктом 5 частини першої цієї статті Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, рішень судів, що набрали законної сили. Разом з тим у справі, рішення в якій переглядаються, суд також установив, що Гребінківський районний суд Полтавської області ухвалу від 12 листопада 2007 року в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 не постановляв. Справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна в провадженні цього суду в 2007 році не перебувала, а за номером справи, зазначеним в ухвалі від 12 листопада 2007 року (№ 2-354/07), зареєстрована цивільна справа за позовом ВАТ «Лубнигаз» до ОСОБА_8 про стягнення заборгованості. Ураховуючи наведене, суд дійшов правильного висновку про те, що реєстрація за ОСОБА_2 права власності на групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») на АДРЕСА_1 була здійснена без відповідної правової підстави, адже на підтвердження підстави для реєстрації його права власності реєстратору була надана копія судового рішення, якого суд насправді не постановляв. Тому суд правильно застосував положення статті 387, частини третьої статті 388 ЦК України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача – відповідача ОСОБА_1, який набув його безвідплатно за договором дарування від 16 жовтня 2013 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року в справі № 6-40714св14, зроблено висновок суду касаційної інстанції щодо недоліків у додержанні норм процесуального права судами нижчих інстанцій при оцінці доказів. Цією ухвалою суд касаційної інстанції визнав висновки судів про наявність підстав для витребування майна у відповідача передчасними, направивши справу на новий розгляд. Тому її зміст не свідчить про наявність висновку про застосування судом статті 388 ЦК України інакше, ніж у справі, рішення в якій переглядаються, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України також бере до уваги правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2776цс16, і підтверджує можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу, та практики ЄСПЛ щодо застосування цієї статті згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Разом з тим відсутні підстави для висновку, що рішення суду касаційної інстанції в справі, рішення в якій переглядаються, не відповідає викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. У справі, рішення в якій переглядаються, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ОСОБА_1 на мирне володіння майном не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, сформульованим в усталеній практиці ЄСПЛ. Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв’язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади. Норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цього Кодексу є загальнодоступним. Сумніви заявника в правильності тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право на мирне володіння майном. Крім того, з огляду на положення статей 1, 16 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй. Нерухоме майно, що є у комунальній власності територіальних громад, – це одна зі складових матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування. Отже, правовідносини, пов’язані з вибуттям нерухомого майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) вибуття майна з власності територіальної громади цьому суспільному інтересу не відповідає. Крім того, ЄСПЛ визнає за державою право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» при визначенні суспільного інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала заходів втручання. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Відповідно до частини першої статті 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, судове рішення – це основний акт правосуддя, акт реалізації конституційних повноважень органу державної, судової влади, яким вирішується правовий спір від імені держави Україна. Тому для держави і суспільства незаперечний інтерес становить повага до судового рішення, визнання обов’язковості його виконання, довіра до прийнятих судами рішень. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що з метою незаконного вибуття нерухомого майна з володіння територіальної громади був використаний документ, оформлений як копія судового рішення, хоча цього рішення суд насправді не постановляв. З огляду на зазначене, суспільний інтерес у вимогах прокурора щодо втручання в право власності відповідача полягає також у забезпеченні додержання однієї з основних засад судового провадження – обов’язковості судового рішення, в утвердженні принципів поваги і довіри до судових рішень, у формуванні правозастосовної практики, яка унеможливлює використання підроблених судових рішень для незаконного заволодіння майном і подальшого його відчуження. Отже, встановлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст поняття «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зважає й на те, що ОСОБА_1 безоплатно набув право власності на групу нежилих приміщень; упродовж часу розгляду справи в судах він не посилався на порушення принципу «пропорційності» у зв’язку з витребуванням від нього майна; його заява до Верховного Суду України також не містить тверджень про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу в частині оцінювання такого критерію, як правомірне втручання в право на мирне володіння майном. Разом з тим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в частині застосування норм статті 261 ЦК України рішення касаційного суду, яке переглядається, не відповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права, викладеному в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (справа № 3-21гс15), 1 липня 2015 року (справа № 6-178цс15), 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15), 8 червня 2016 року (справа № 6-3029цс15). Так, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. У справі, рішення в якій переглядаються, прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради 14 липня 2015 року. ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності, посилаючись на те, що Київській міській раді стало відомо про вибуття об’єкту нерухомості з комунальної власності ще 13 лютого 2012 року. Зі свого боку представник Київської міської ради зазначав, що про порушене право Київська міська рада дізналася з позовної заяви прокурора і строк позовної давності не пропущений. Ухвалюючи рішення, суд указаних пояснень не перевірив, не встановив і не зазначив у рішенні, з якого моменту Київська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Суд у рішенні послався лише на те, що відповідач не надав доказів обізнаності позивача про порушення його права з дня реєстрації права власності на майно чи з дня укладення договорів про його відчуження. Отже, суд фактично не визначився з моментом, коли почався перебіг позовної давності, помилково поклавши на відповідача ОСОБА_1 увесь тягар доказування факту спливу строку позовної давності. Отже, у справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, – статтю 261 ЦК України в поєднанні зі статтями 256, 267 цього Кодексу, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1047цс17 Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F77709B8ADEF709AC22581550028341F
  4. Державний герб України 02.06.2017 Справа № 756/14267/15-ц Унікальний № 756/14267/15-ц Справа № 2/756/221/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2017 року Оболонський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Васалатія К. А. при секретарі Приходько І.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_1, яка діє інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 3 особа - ОСОБА_3, служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації про примусове виселення з житлового приміщення, - ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду із даним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 07.03.2008 р. між ПАТ «Універсал Банк» та 3 особою ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 053-2008-934, відповідно до умов якого, позичальник - 3 особа отримав кредит у сумі 129800 дол. США строком до 10.03.2038 р. зі сплатою 12,45% річних за користування кредитом. Як вказано у позові, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та 3 особою ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 27.03.2008 р., посвідчений приватним нотаріусом КМНО Скляр О.С. та зареєстрований за № 1509. У відповідності до договору іпотеки, 3 особа - іпотекодавець передав позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме кв. АДРЕСА_1, яка складається з 2 жилих кімнат, загальна площа відчужуваної квартири становить м., жила площа - 31,10 кв.м., у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором позивач був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. У відповідності до рішення Оболонського р/с м. Києва від 13.02.2015 р. було задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме АДРЕСА_1, що має дві кімнати, загальною площею 51,40 кв.м., житловою площею 31.10 кв.м., яка належить відповідачу на праві власності. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.05.2015 р. позов ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_7, 3-і особи: ОСОБА_3, Служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації про примусове виселення з житлового приміщення було задоволено та вирішено виселити ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири, що є предметом іпотеки та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 із зняттям з реєстраційного обліку. Як вказує позивач, у відповідно до довідки форми № 3 від 19.08.2015 р. виданою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва», за адресою: АДРЕСА_3, без згоди та відома іпотекодержателя - позивача по справі 05.06.2015 р. було зареєстровано ще двох осіб: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 - відповідача, яка діє в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 Тому представник позивача просить суд виселити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2, яка діє в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 із АДРЕСА_4. У судове засідання представник позивача надіслав заяву щодо слухання справи у його відсутність та можливість винесення заочного рішення, так як він підтримує позовні вимоги. Представник відповідача у судовому засіданні надав письмові заперечення щодо не визнання позову та оновлену довідку форми № 3 щодо мешканців спірної АДРЕСА_5. Третя особа № 1 ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився, надіслав свою заяву. Представник 3 особи - служби у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації у судове засідання з'явився та заперечив проти задоволення позову та наголосив, що вказана квартира є єдиним житлом відповідачів, рішення про задоволення позову порушуватиме права неповнолітньої особи, яка проживає у спірній квартирі. Суд, заслухавши пояснення та дослідивши матеріали справи, з'ясував наступне. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Як було встановлено у судовому засіданні, дійсно 07.03.2008 р. між ПАТ «Універсал Банк» та 3 особою ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 053-2008-934, відповідно до умов якого, позичальник - 3 особа отримав кредит у сумі 129800 дол. США строком до 10.03.2038 р. зі сплатою 12,45% річних за користування кредитом. При цьому, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та 3 особою ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 27.03.2008 р., посвідчений приватним нотаріусом КМНО Скляр О.С. та зареєстрований за № 1509. У відповідності до договору іпотеки, 3 особа - іпотекодавець передав позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме кв. АДРЕСА_1 яка складається з 2 жилих кімнат, загальна площа відчужуваної квартири становить м., жила площа - 31,10 кв.м., у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором позивач був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. Як з'ясовано судом, рішенням Оболонського р/с м. Києва від 13.02.2015 р. було задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки: АДРЕСА_1, яка належить відповідачу на праві власності. У подальшому рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.05.2015 р. рішення Оболонського р/с м. Києва від 13.02.2015 р. було скасовано та вирішено виселити ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 з квартири, що є предметом іпотеки та знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 (як вказано у рішенні) із зняттям з реєстраційного обліку (а.с. 43-47). У відповідності до ст. 12 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку І загального добробуту в демократичному суспільстві (п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.). При цьому Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожні й особі окрім інших прав, право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути висоленою чи позбавленою свого житла. П. 2 ст. 8 Конвенції мітко визначає підстави, з яких втручання /держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом І необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайнього формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2003 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, і_цо перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно Із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 399-48/06, п. 47). При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення ВІД 12. червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner V. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергово знамення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01 п 82). Враховуючи, що виселення е серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner V. Austria п. 60), Як вбачається із ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Ст. 41 Конституції України, передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Як з'ясовано судом, у відповідності до з ч. 3 ст. 109 ЖК України, ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Зі змісту зазначених норм закону вбачається, що примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Як вбачається із позову та не заперечується сторонами, за адресою: АДРЕСА_3, без згоди та відома іпотекодержателя - позивача по справі, 05.06.2015 р. дійсно було зареєстровано ще двох осіб ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 - відповідача, яка діє в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та саму малолітню ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 Судом також з'ясовано, що у відповідності до довідки форми № 3 від 01.02.2017 р. (а.с. 112) у вказаній квартирі зареєстровані тільки ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_6, тобто жодного відповідача по справі у спірній квартирі не має. Зважаючи на той факт, що позивач - Пат «Універсал банк» не має права власності на квартиру, а власником без реєстрації залишається ОСОБА_3 - 3 особа по справі, то суд приходить до висновку, що позовна вимога про виселення є безпідставною та такою, що втручається в права власника вільно та на власний розсуд здійснювати належне йому право власності. Виходячи з встановлених в судовому засіданні обставин, суд вважає необґрунтованими позовні вимоги ПАТ «Універсал банк», а тому залишає їх без задоволення. Керуючись ст. 12 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 16, 611, 1050, 1054 ЦК України, ст. 10, ст. 67, ст. 68, ст. 116, ст. 156, ст. 157 ЖК Української PCP, ст. 38-40 Закону України "Про іпотеку", ст. 10 ст. 58-60, ст. 212-215, ст. 218 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: Позов ПАТ «Універсал банк» - залишити без задоволення. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Оболонський районний суд м. Києва шляхом подання заяви про апеляційне оскарження протягом 10 днів з дня його проголошення. У разі якщо рішення було постановлено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з отримання копії рішення. Суддя К.А. Васалатій http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66882296
  5. Державний герб України Ухвала іменем україни 15 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С. суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., Кафідової О.В., Умнової О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, приватного підприємства «Рівне Вечірнє», ОСОБА_5, ОСОБА_6 про захист честі, гідності ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 13 квітня 2016 року, встановила: У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив визнати недостовірною, такою що не відповідає дійсності, інформацію, що поширена ОСОБА_4 у наступних в статтях: «ІНФОРМАЦІЯ_1»; «ІНФОРМАЦІЯ_2»; «ІНФОРМАЦІЯ_3»; «ІНФОРМАЦІЯ_4»; «ІНФОРМАЦІЯ_5»; «ІНФОРМАЦІЯ_6»; «ІНФОРМАЦІЯ_3». Зобов'язати ОСОБА_4 розмістити спростування поширеної нею недостовірної інформації відносно ОСОБА_3 у спосіб найбільш близький до способу їх поширення, шляхом розміщення публікації про те, що поширена нею інформація у зазначених Інтернет-виданнях стосовно: «привласнення ОСОБА_3 її власних коштів сумі 44 000 грн, які були вилучені під час обшуку в ході кримінального провадження стосовно її чоловіка ОСОБА_7; «сфабрикування чи підробки ОСОБА_3 доказів і матеріалів справи при розслідуванні кримінальної справи стосовно ОСОБА_7, чоловіка ОСОБА_4; «погроз з боку ОСОБА_3 в адресу ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_7» та стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 6 000 грн моральної шкоди. Вважав, що вищевказана інформація є недостовірною, порушує його особисті немайнові права - честь, гідність і ділову репутацію, а тому підлягає спростуванню з відшкодуванням моральної шкоди. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 13 квітня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності позивачем факту того, що поширена про нього інформація є відомостями, які містять фактичні дані, інформація поширена відповідачем з явним злим умислом, а не з метою сформувати свою думку про позивача. Зазначав, що у викладеній відповідачем інформації відсутні факти, які б доводили, що висловлювання щодо публічної особи, якою є позивач як державний службовець та прокурор Генеральної прокуратури, мотивовані цілеспрямованими діями з метою принизити його честь, гідність чи ділову репутацію. Даний висновок відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з'ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. У законодавстві при цьому робиться чітке розмежування між інформацією фактичного характеру, яка має бути доведена й оціночними судженнями, які не підлягають доведенню і спростуванню (ст. 47-1 Закону України «Про інформацію»). Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Негативна інформація, поширена про особу вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила не доведе протилежного. Установлено, що ОСОБА_3, працюючи слідчим прокуратури Рівненської області, проводив розслідування кримінальної справи відносно чоловіка відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_7, обвинуваченого у вчиненні злочину передбаченого ст. 368 КК України. В Інтернет - виданнях статтях: «ІНФОРМАЦІЯ_1»; «ІНФОРМАЦІЯ_2»; «ІНФОРМАЦІЯ_3»; «ІНФОРМАЦІЯ_4»; «ІНФОРМАЦІЯ_5»; «ІНФОРМАЦІЯ_6»; «ІНФОРМАЦІЯ_3» міститься інформація щодо привласнення ОСОБА_3 власних коштів ОСОБА_4 у сумі 44 000 грн, які були вилучені під час обшуку в ході кримінального провадження стосовно її чоловіка ОСОБА_7, сфабрикування чи підробки ОСОБА_3 доказів і матеріалів справи при розслідуванні кримінальної справи стосовно ОСОБА_7, чоловіка ОСОБА_4 та погроз з боку ОСОБА_3 в адресу ОСОБА_4 та її чоловіка ОСОБА_7 Пред'являючи позов, ОСОБА_3 зазначав, що твердження про «привласнення» ним коштів у сумі 44 000 грн не відповідає дійсності, оскільки 15 травня 2009 року ОСОБА_4 власноручно було написано розписку про отримання нею належних їй 44 000 грн, вилучених 28 січня 2009 року за місцем її проживання в АДРЕСА_1. Та, що є відповідні рішення прокуратури про відсутність порушень з боку ОСОБА_3 та відмова у внесенні до ЄРДР відповідних відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Частина 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. За положенням ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст.10 Конвенції. Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 15, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №1від 27 лютого 2009 року « Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» однією із складових правопорушення, наявність якої може бути підставою для задоволення позову, є поширення недостовірної інформації. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Вирішуючи спір, суди вірно застосували положення ст. 277 ЦК України, на підставі наданих сторонами доказів, яким дали оцінку відповідно до ст. 212 ЦПК України, встановили фактичні обставини справи та прийшли до правильного висновку, що інформація, про спростування якої пред'явив вимоги ОСОБА_3 не підлягає визнанню недостовірною, оскільки така інформація стосується позивача, як публічної особи та його професійної діяльності на посаді слідчого прокуратури Рівненської області, а тому він повинен бути готовим до неї, оскільки межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою. Доводи касаційної скарги на висновки суду не спростовують. Згідно вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 13 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. ГоловуючийО.С. Ткачук Судді:В.С. Висоцька М.К. Гримич О.В. Кафідова О.В. Умнова http://reyestr.court.gov.ua/Review/65435256
  6. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/12745/13-ц пр. № 2/759/5320/13 27 грудня 2013 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючої судді : Т.О. Величко при секретарі: А.В.Самайда розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ТОВ "Кредитні Ініціативи" до ОСОБА_1, Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, та зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи" про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов"язання за договором суд ,- ВСТАНОВИВ: ТОВ «Кредитні Ініціативи» звернулися до суду із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу, відповідно до якого Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. Позивач зазначав, що 28.11.2012 року між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладено договір факторингу , відповідно до якого Клієнт (ТОВ ФК "Вектор Плюс") відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості боржників, всі гарантії. Надані боржникам щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов'язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від 24.07.2008 року № 2619/0708/71-061 позичальником якого є ОСОБА_1. Відповідно до умов Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Боржнику кредит у сумі 92000,00грн., і відповідач зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. Позивач зазначав, що Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши Відповідачу кредит у сумі 92000,00 грн.Позивач зазначав, що у зв"язку із систематичним порушенням з боку відповідача кредитних зобов"язань, за вищевказаним кредитним договром, позивачем була нарахована неустойка: пеня - 72855,56доларів США, що по курсу надату розрахунку складає 582 334,49 грн. В свою чергу, Відповідач, неналежно виконує взяті на себе зобов'язання, порушує істотні умови Кредитного договору. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, ПАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, уклали іпотечний договір, відповідно до якого останній передав Банку в іпотеку наступне майно, а саме: квартиру під номером АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1. Позивач зазначав, що сторони оцінил вищезазначений предмет іпотеки в 495481.00 грн., а тому з посиаланням за ст.ст.с 3,12,33 Закону України "Про іпотеку" просить суд позов задовольнити та звернути стягнення на предмет іпотеки :квартру АДРЕСА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №2619/0708/71-061 від 27.08.2008 року, яка станом на 01.06.2013 року складає 1 658 554,06 грн, що складаєтьсяч із кредиту -772 012,09 грн.,по відсотках -354207,48 грн,пеня- 582 334,49 грн, шяхом поведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження" встановивши початкуву ціну предмету іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни нааа цей вид майна, на підставі оцінки проведеної суб"єктом підприємницької діяльності на стадії оцінки, та стягнути з відповідача судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги позову та просив суд позов задовольнити на підставі письмових доказів поданих до позовної заяви. Відповідач, представник відповідача подали заперечення проти позову (а.с.56-65) просили суд у задоволенні основного позову відмовити посилаючись на те, що відповідач не погоджуєтья із сумою розрахунокм позивача щодо кредитної заборованності, що не враховані ВАТ "Сведбанк" та не враховані також позивачем, про що свідчать письмові докази ( а.с.96-101), а тому вважають що позивачем не доведено суму заборгованості за кредитним договорм.Окрім того вважають, що кредит був наданий у іноземній валюті, та пеня позивачем розрахована в іноземній валюті, що суперечить вимогам ч.2 ст. 192 та ч.3 ст.533 ЦК України та Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювння та валютного контролю", згідно яких зазначено, що розрахунок у валюті може бути застосований тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованності за кредитом та стягення відсотків за коритсування кредитом, та не підлягають застосуваню при вирішеня питання про стягення пені, а тому вважають, що необгрунований висновок розрахунку не дозволяє встановити, чи зверення стягнення на предмет іпотеки співмірним із допущеним відповідачем порушенням Кредитного договору.Також відповідач заперечує про те, що його було належним чином повідомлено про дострокове поверення кредиту, оскільки з боку позивача не доведено факт вручення адресатові під розписку, повідомлення Банку., що на думку відповідача узгоджується із позицією Верховного Суду України що відображена у постанові від 12.09.2012 року по справі №6-57цс12.Крім того, відповідач категорично не погоджується з тим, що має заборгованість перед ТОВ «Кредитні ініціативи», оскільки кредитний договір був укладений з ВАТ «Сведбанк» та зазначає, що у матеріалах справи є два договори факторингу, що укладені між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» однак відсутні жодні документи, що підтверджують факт переходу права вимоги від ВАТ «Сведбанк» до ТОВ «Кредитні Ініціативи».Так, згідно з п. 2.3 Договору факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, укладеного між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» перехід від банку до фактора прав вимоги заборгованості до боржників відбувається після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідні права вимоги. Відповідач вважає, що надані позивачем документи не дають можливості встановити факт оплати зазначеної вище ціни продажу, і, відповідно, факт здійснення переуступки прав новому кредитору. Оскільки позивачч не надав суду будь-які докази що підтверджують правонаступництво і наявність права вимоги за Кредитним договором у ТОВ «Кредитні Ініціативи». А тому вважає, що суд не має правових підстав для винесення рішення про стягнення заборгованості, не маючи у своєму розпорядженні документів, які б підтверджували право вимоги позивача і взагалі факт порушення його прав. Відповідач також повідомляв, що жодних документів, які б підтверджували відступлення права вимоги ВАТ «Сведбанк» на користь інших осіб не отримував. Відповідач зазначав, що згідно ст. 516 ЦК України зазначає, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Відповідач зазначав, що згідно ст. 517 ЦК України передбачає первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.Таким чином, до надання доказів здійснення заміни кредитора у Кредитному договорі, відповідач має право не виконувати свої зобов'язання, не ризикуючи при цьому простроченням їх виконання, та вважає, що відповідна ситуація повинна розглядатись, як прострочення кредитора, яке тягне наслідки, передбачені ст. 613 ЦК України, що мають бути підтверджені позивачем. Окрім цього, відповідно до ч.І ст.613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Відповідач пояснював, що на 18.08.2013 року- дату подачі позову ТОВ «Кредитні Ініціативи» не відкрило Відповідачу валютний поточний рахунок для здійснення погашення за кредитним договором та не надало ліцензій відповідно до вимог Декрету КМУ підтверджуючих можливість приймання платежів в іноземній валюті на території України, що у свою чергу призводить до неможливості виконання Відповідачем своїх обов'язків за кредитним договором. Відповідач також зазначав, що два договори факторингу, які додано позивачем до позовної заяви передбачають передачу права вимоги лише за Кредитними договорами, а договір про передачу прав за іпотечним договором не передбачає передачу прав саме за Іпотечним договором №2619/0708/71-061-2-1, укладеним з відповідачем. А тому вважає, що не вбачається перехід до позивача права вимоги за Іпотечним договором, тому позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними. Відповідач також пояснював, що переуступка права вимоги за двома договорами факторингу, що є у матеріалах справи відбулась незаконно, оскільки відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів)1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, якевиникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, наякому базується таке відступлення 3)отримання плати за користування грошовими коштами, наданими урозпорядження клієнта, утому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілувідсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. А кошти за Кредитним договором №2619/0708/71-061 було надано позичальнику ОСОБА_1, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності.Та вважає, що укладання не банківською фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 зазначеного вище розпорядження, що не є прежметом оскарження у цьому судовому засіданні.Наведена позиція підтверджується листом Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 27.05.2013 року, вих. №3772/16-12 (а.с.102). Відповідач також не погоджується, що позивачем розраховано борг у іноземній валюті, оскільки статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі Декрет КМУ). Стаття 3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» №15-93 від 1993 року передбачає, що національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України.При цьому статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" установлено, що кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.Відповідно до ст. 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.Підпункт «г» пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету, передбачає, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують (в тому числі) операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. А тому повідомв суд, що ліцензії на здійснення валютних операцій ТОВ «Кредитні Ініціативи» не надавалось.Здійснення позивачем розрахунків з іншим резидентом України на території України без індивідуальної ліцензії НБУ є порушенням підпункту „г" пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету, який в свою чергу встановлює, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують (в тому числі) операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.Також відповідач зазначав, що до позовної заяви не додано жодного документа, який підтверджує наявність у позивача права приймати платежі від відповідача за даним позовом у рахунок погашення кредитної заборгованості у доларах США. Відповідач зазначав, що Постановою КМУ №1658 від 08.11.2000 року затверджено Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру. Єдиний ліцензійний реєстр, доступ до якого є відкритим, не містить інформацію про отримання ТОВ «Кредитні Ініціативи» ліцензій на здійснення платежів з використанням доларів США, а тому, вважає, що позивач не має законного права приймати платежі від відповідача в іноземній валюті для погашення заборгованості за Кредитним договором та що відповідач на даний час позбавлений можливості здійснювати платежі на виконання вимог Кредитного договору, а вимоги позивача щодо оплати цих коштів є незаконними. Відповідач заперечуючи проти основного позову зазначав, що на даний час в квартирі, звернути стягнення на яку просить позивач, зареєстровані та проживають відповідач та його малолітня донька ОСОБА_2 2012 року народження, що підтверджується довідкою форми №3 Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва» (а.с.55). Відповідач зазначав, що відповідно до норм ч. 1 та ч. З ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово; місцем проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.Квартира, яка була передана в іпотеку банку є єдиним місцем проживання малолітньої дитини відповідача.Відповідно до ст. 383 ЦК України відповідач та члени його сім'ї - малолітня дитина мають право користування зазначеною квартирою. Відповідач звертав увагу суду на те, що відповідно до ст. 203 ЦК України, яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідною умовою для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).Відповідно до ч. б цієї ж статті правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх (неповнолітніх) дітей.Відповідно до ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.Згідно з принципом 4 Декларації прав дитини «ребенок должен пользоваться благами социального обеспечения. Ему должно принадлежать право на здоровый рост и развитие; с зтой целью специальные уход и охрана должно быть обеспечены как ему, так и его матери, включая дородовой и послеродовой уход. Ребенку должно принадлежать право на надлежашее питание, жилище, развлечения и медицинское обслуживание».Ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на достатній життєвий рівень. Ч. З ст. 17 цього ж закону передбачає, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Ч. 2 ст. 18 вказаного закону передбачає, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.Ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» передбачає, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки може бути об'єкт нерухомого майна за умови, що нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.Ст. б вказаного Закону встановлює умови передачі нерухомого майна в іпотеку, зокрема передбачає, що у разі обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування така ж згода необхідна для передачі цього майна в іпотеку; іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.Ст. З Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою ВР України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері, є Закон України «Про охорону дитинства», норми якого узгоджуються із вищеназваними положеннями Конвенції «Про права дитини» та не можуть тлумачитись звужено.У випадку наявності будь-якої правової колізії, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правові відносини, що стосуються інтересів дитини, суд відповідно до вимог ст. 8 ЦПК України та ст. З Конвенції «Про права дитини» повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У т.ч. це стосується й положень такого підзаконного нормативно-правового акту, як Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідач зазначав, що одним із правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки і піклування, відповідно до статті 177 СК України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься і право користування жилим приміщенням. Адже відповідно до частини другої та третьої ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члена сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчужені жилих приміщень та купівлі нового житла.Наведені положення узгоджуються із вимогами частини другої ст. 64 та частини першої ст. 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України. Відповідач зазначав, що таким чином, батьки управляють майном, майновими правами, які належать дитині, з обов'язковим врахуванням потреб та інтересів дитини, зокрема, з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (з дозволу органу опіки та піклування), а тому отримання батьками дозволу органів опіки та піклування на укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, є необхідним не тільки тоді, коли ці договори стосуються майна дитини, але й тоді, коли вони стосуються її майнових прав, зокрема, права на користування жилим приміщенням. Отримання такого дозволу є необхідною умовою законності відповідного правочину. Відповідач зазначав, що, наведене тлумачення цілком узгоджується з правовими позиціями, викладеними Міністерством праці та соціальної політики України в листі від 22.05.2006 року за №3411/0/14-06/042 та Міністерством юстиції України від 25.07.2006 року за №19-50-556 «Щодо отримання згоди органів опіки та піклування». Відповідач зазначав, що Міністерством юстиції України було надано повторне роз'яснення від 22.08.2011 року щодо особливостей правового регулювання посвідчення правочинів щодо нерухомого майна за участю малолітніх та неповнолітніх осіб, де зазначено наступне: «... дозвіл органів опіки та піклування необхідний і у разі, коли у дитини є лише право користування нерухомим майном, яка правило житлом. Наприклад, дитина постійно проживає та/або зареєстрована у житловому приміщенні, яке відчужується». Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень. Підпунктом 4.5.9 пункту 4.5 вищенаведеної Інструкції передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Відповідач зазначав, що, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 02 липня 2013 року по справі К/9991/80149/12 підтримав законність зазначеного пункту інструкції, окремо звернувши увагу на те, що при вирішенні справи судом, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Крім того, у ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаного та ратифікованого Україною, яка у відповідності до ст. 5 цього ж Протоколу, є додатковою статтею Конвенції, чітко вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.Цей же принцип закріплено і в ст. 41 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії та мають найвищу юридичну силу.Тому, позбавлення будь-якої особи її приватної власності повинно відбуватися абсолютно прозоро, у відповідності до норм чинного законодавства України та лише в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до ст. 9 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідач зазначав, що згідно статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, пункту 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожній особі окрім інших прав право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.П. 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (МсСапп V. Спе Ііпііесі Кіпдсіот), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Зауіпу V. Іікгаіпе), заява № 39948/06, п. 47).При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (УІазоу V. РизБІа), заява № 78146/01, п. 125).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (2епепІпег V. АиБігіа), заява № 20082/02, п. 56, ЕСНР 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Соппогз V. їпе ІІпіІесІ Кіпдсіот), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, вважає що суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Зїапкоуа V. ЗІоуакіа), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Аозіа V. Сгоаііа), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Раиііа V. Сгоаїіа), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., тиїаїіз тиіапсііз, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Веуеіег V. Іїаіу) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ЕСНР 2000-1).Європейський суд з прав людини свого часу зазначав у рішенні по справі Рупсіїу V. ІІК, що національний суд повинен володіти певними характеристиками, такими як перш за все, виконання ним саме судових функцій: незалежність, неупередженість, строк повноважень суддів, процедурні гарантії та дотримання самим судом принципу незалежності, забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробута в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (п. 1 ст. 8) гарантує кожній особі окрім інших прав право поваги до її житла. Воно охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.П. 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, а також здійснюватись в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності., охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.Як зазначав Європейський суд з прав людини, втрата житла є найбільш, крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого-Королівства» (МсСапп V. Іпе ІІпіїесі Кіпдсіот), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Зауіпу V. ІІкгаіпе), заява № 39948/06, п. 47).При цьому, вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у сзс'х термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Х/Іазоу V. Риззіа), заява № 78146/01, п. 125).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австріг» (ІеИепїпег V. Аизггіа), заява № 20082/02, п. 56, ЕСНК 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Соппогз V. їпе ІІпіІесІ Кіпдсіот), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд має звернути особливу увагу процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (5г_апкоуа V. ЗІоуакіа), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в спраг «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Аозіа V. Сгоаїіа), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Раиііа V. Сгоаїіа), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., тиіаїіз тиіапа'із, рішення . справі «Беєлер проти Італії» (Веуеіег V. Ііаіу) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ЕСНРч 2000-1). Враховуючи викладене відповідач та його представник вважають, що звернення стягнення на предмет іпотеки є неправомірним, з вищевказаних підстав та, в тому числі, воно порушує майнові та житлові права дитини на користуваннявим приміщенням та проживання в ньому. Не погоджуючись із основним позовом ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Кредитні Ініціативи" із зустрічним позовом ( а.с.83-85), посилаючись на те, що згідно ст. 517 ЦК України що первісний кредитор у зобов"язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійсення. Боржник має право не виконувати свого обов"язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов"язанні, але позивач не надав суду доказів належних та допустимих,щодо переховід Банку до фактора права вимоги заборгованності, після сплати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованості та набуває відповідно права вимоги.Позивач за зустрічним позовом з посиланням на вимоги ст. 613 ЦК України зазначав, що кредитор, вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов"язку. Якщо кредитор не вчинив дії,до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов"язок, виконання зобов"язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора, а тому вважає, що у зв"язку із не наданням з боку відповідача за зустрічним позовом належних доказів передбачених ст. 517 ЦК України, щодо здійснення заміни у правовідносинах, що виниклина підставі Кредитного договору та не здійснило належних дій щоб позивач мав можливість погашати заборгованість за кредитним договором, до вчинення яких боржник не мав достатніх правових підстав виконати свого обов"язку щодо сплати кредитної заборгованості, тому ввжає що ТОВ "Кредитні Ініціативи" прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором., а тому просить суд зустрічний позов задовольнити. Відповіднодо ст 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог або заперечень, крім випадів встановених цим кодексом. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні данні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці данні встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко-і відеозаписів, висновків експертів. Відповідно до ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об»активному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв»язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає і рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийняття. Відповідно до п. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відпоідно до п. 6 ч. ст. 119 ЦПК України передбачає, що позовна заява має містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину. Відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Заслухавши пояснення сторін у справі з посиланням на письмові докази подані до матеріалів спрви в обгрунтування заявлених позовних вимог та заперечень проти позову із посиланням на діюче законодавство України, що регулює спірні правовідносини,судом встановлено, наступне. Судом встановлено, що 24.07.2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, укладено Кредитний договір №2619070871-061( а.с.5-14). Судом встановлено, що ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1, укладено Іпотечний договір №2619070871-061-Z-1( а.с.17-22) згідно якого забезпечене належне виконання Іпотекодавцем вимог іпотекодержателя, що випливають із кредитного договру №2619070871-061 від 24.07.2008 р.шляхом передачі в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно : квартиру АДРЕСА_1, оціночною вартістю станом на 04.07.2008 року 10980,19 грн. Судом встановлено, що позивчем не надано суду доказів про оцінку вартості предмета іпотеки, за домовленістю сторін, про яке йшлося у позовній заяві. Судом встановлено, що 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу (а.с.25-27) , відповідно до якого Банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. Судом встановлено, що 28.11.2012 року між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу ( а.с.28-37) , відповідно до якого Клієнт (ТОВ ФК "Вектор Плюс") відступає Фактору (ТОВ «Кредитні Ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості боржників, всі гарантії. Надані боржникам щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов'язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Судом встановлено, що у якості доказів позивач за основним позовом надав суду копію Договору про передачу прав за іпотечним договром від 28.11.2012 року укладеного між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ «Кредитні Ініціативи» ( а.с.38-39). Судом встановлено, що позивач у справі не надав суду доказів про передачу прав за іпотечним договром №2619070871-061-Z-1 від ПАТ "Сведбанк", який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС - Комерцбанк" та Факторинговою компанією "Вектор Плюс" укладено договір факторингу. Відповідно до ст. 64 ЦПК України письмові докази, як правило подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у спаві, має право вимагати подання оригіналу. За клопотанням відповідача суд зобов"язав позивача ТОВ «Кредитні Ініціативи» надати оригінали договорів фактрингу та додатків до цих договорів, але позивач не виконав вимогу суду, вказані докази суду не надав, чим позбавив суд встановити належність та допустимість поданих копій договрів та перехід права вимоги від ВАТ "Сведбанк" до позивача по Кредитному договору №2619070871-061 оскільки у суду виниклим сумніви щодо доказу ( а.с.37,39) який підписаний аналітиком, а не першими особами або особами уповноваженими на підписання договрів та додатків до них, що є невід"ємною частиною договору, а також щодо справжності договорів факторингу та додатків до них. А тому суд дійшов висновіку, що позивач за основним позовом не надав до суду належних доказів, які би підтверджували законність прав його вимоги до відповідача та не підтвердив жодним документом саму суму нарахованої ним заборгованості, та підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки, що у свою чергу порушує право відповідача та його неповнолітньої дитини на користування предметом іпотеки, відсутній дозвіл органу опіки та піклування на реалізацію предмета іпотеки, а тому основний позов задоволенню не підлягає. Розглянувши зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи", суд погоджується із твердженнями позивача за зустрічним позовом, що згідно ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов"язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються та інформацію, яка є важливою для їх здійсення. Боржник має право не виконувати свого обов"язку новому кредиторові до надання боржникові докказів переходу до нового кредитора прав у зобов"язанні, але ТОВ "Кредитні Ініціативи" не надали суду доказів належних та допустимих,щодо переходу від Банку до фактора права вимоги заборгованості, по іпотечному договору. після сплдати фактором ціни продажу у повному обсязі, після чого фактор стає новим кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованності та набуває відповідно права вимоги. А тому ввжає, що згідно ст. 613 ЦК України кредитор, вважаєтьс ятаким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне викоання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов"язку. Якщо кредитор не вчинив дії,до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов"язок, виконання зобов"язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора, а тому вважає, що у зв"язку із не наданням з боку відповідача за зустрічним позовом належних доказів передбачених ст. 517 ЦК України, щодо здійснення заміни у правовідносинах, що виниклина підставі Кредитного договору та що отримані боржником та не здійснило належних дій щоб позивач мав можливість погашати заборгованість за кредитним договором, до вчинення яких боржник не мав достатніх правових підстав виконати свого обов"язку щодо сплати кредитної заборгованості, тому ввжає що ТОВ "Кредитні Ініціативи" прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором., а тому зустрічний позов підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача необхідно стягнути судові витрати за зустрічним позовом у розмірі 229,40 грн. на користь держави. Керуючись ст.ст. 3, 10,11,15,57-60,131,208-218,294 ЦПК України, ст.ст.517,613ЦК України, суд ВИРІШИВ : У задоволенні основного позову ТОВ "Кредитні Ініціативи" до ОСОБА_1, Служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки- відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ТОВ "Кредитні Ініціативи" про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов"язання за договором - задовольнити. Визнати, що ТОВ "Кредитні Ініціативи"(07400 Київська обл. м. Бровари бул.Незалежності,14, код ЄДРПОУ 35326253) прострочив прийняття виконання зобов"язання за кредитним договором №2619070871-061 від 24.07.2008 року укладеного між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1. Стягнути з ТОВ "Кредитні Ініціативи"(07400 Київська обл. м. Бровари бул.Незалежності,14, код ЄДРПОУ 35326253) на користь держави судовий збір у розмірі 229 ( двісті двадцять дев"ять) грн. 40 коп. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва протягом десяти днів з часу його проголошення, у разі відсутності осіб, з часу отримання копії рішення суду. Суддя Т.О. Величко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36600728
  7. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-6500/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Чудак О.М. Суддя-доповідач: Лічевецький І.О. ПОСТАНОВА Іменем України "15" листопада 2012 р. м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого -судді Лічевецького І.О., суддів -Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е., при секретарі -Війтович Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року адміністративну справу за позовом кредитної спілки «Добросвіт»до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна виконавча служба України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -Національний банк України, публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», публічне акціонерне товариство «БМ Банк», публічне акціонерне товариство «Креді Аргіколь Банк», публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», публічне акціонерне товариство «Банк Форум», публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», публічне акціонерне товариство «Банк перший», публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині, ВСТАНОВИВ Кредитна спілка «Добросвіт»звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати частково недійсним пункт 3.15 наказу Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012р. «Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень» та повністю недійсним пункт 4.5.9 цього наказу. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що названі положення суперечать Закону України «Про виконавче провадження». Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5. В іншій частині позову відмовлено. В апеляційних скаргах Міністерство юстиції України, Державна виконавча служба України, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просять скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким у задоволені позову відмовити повністю. Вважаючи, що ухвалюючи судове рішення суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси і обов'язки та вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_2 ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, судом порушення норм чинного матеріального та процесуального законодавства, що призвело до постановлення неправильного судового рішення, скаржники просять скасувати постановлене судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог КС «Добросвіт». Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного. Судом першої інстанції встановлено, що наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 р. за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень (надалі за текстом -«Інструкція»). Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження). Згідно підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції, окружний адміністративний суд зазначив, що спірна норма відповідає положенням Закону України «Про виконавче провадження»від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV (надалі за текстом -«Закон № 606-XIV») і така позиція позивачем не заперечується. Вирішуючи питання щодо законності підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції, суд попередньої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону № 606-XIV та Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування своєї позиції суд також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини. На думку колегії суддів, зазначений висновок суду є наслідком неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини. Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закону України «Про виконавче провадження». За змістом статті 1 цього Закону виконавче провадження -це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів. Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено Главою 4 Закону № 606-XIV. Згідно частини 1 статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Відповідно до частини 8 статті 54 Закону № 606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку»від 5 червня 2003 р. № 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 Закону України «Про іпотеку»реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону Наведена норма Закону України «Про іпотеку»є бланкетною та передбачає врегулювання відповідних правовідносин Законом № 606-XIV, яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії провадяться відповідно до цього Закону та інших законів. Частиною 4 статті 177 Сімейного кодексу України визначено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. Відповідно до частини 10 названої статті Сімейного кодексу України порядок провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такий Порядок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. №866. Згідно пункту 67 Порядку провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Закон України «Про охорону дитинства»від 26 квітня 2001 р. № 2402-III визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері. Відповідно до статті 18 названого Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Згідно пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 395/2011, одним з основних завдань Мін'юсту України є формування і забезпечення реалізації політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Аналіз наведених норм з точки зору послідовності їх викладення, внутрішнього взаємозв'язку та наслідків застосування дає підстави для висновку, що визначаючи необхідність отримання попереднього дозволу органів опіки та піклування, при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв відповідно до покладених на нього завдань та на виконання Законів України. При цьому судова колегія зазначає, що визнаючи спірний пункт Інструкції незаконним, суд першої інстанції не зазначив, якій нормі правового акту вищої юридичної сили він суперечить. Так, частиною 2 статті 7 Закону № 606-XIV прямо передбачено право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування. А той факт, що Закон України «Про іпотеку» не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, не має наслідком незаконність відповідних положень Інструкції, які покликані конкретизувати порядок дій під час виконавчого провадження. Не можна погодитись і з правовою позицією суду першої інстанції стосовно того, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини. Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України Мін'юст України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики. Оскільки ухвалене у справі судове рішення не відповідає вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості, то воно підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 160, 198, 202, 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 липня 2012 року скасувати та прийняти нову постанову. У задоволенні адміністративного позову відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Головуючий суддя Лічевецький І.О. Судді: Грищенко Т.М. Мацедонська В.Е. http://reyestr.court.gov.ua/Review/27653997 ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "02" липня 2013 р. м. Київ К/9991/80149/12 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого Білуги С.В., суддів Гаманка О.І., Загороднього А.Ф. розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційні скарги кредитної спілки «Добросвіт», Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», заяви про приєднання до касаційних скарг від Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку», Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі за позовом кредитної спілки «Добросвіт» до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача Державна виконавча служба України, треті особи на стороні позивача: Національний банк України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «БМ Банк», Публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», Публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», Публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», Публічне акціонерне товариство «Банк перший», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання нормативно-правового акту незаконним в окремій його частині, - встановила: У травні 2012 року кредитна спілка «Добросвіт» звернулася до суду з позовом до Міністерства юстиції України про визнання пункту 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802 в частині речення (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини 1 статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження) та підпункту 4.5.9 пункту 4.5 цієї Інструкції незаконними. Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2012 позов кредитної спілки «Добросвіт» було задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 було задоволено. Постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 20.07.2012 скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог кредитної спілки «Добросвіт». Кредитна спілка «Добросвіт», ПАТ «Ерсте Банк», ПАТ АБ «Укргазбанк», ПАТ «Комерційний банк «Надра», Національний банк України, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», ПАТ «ВТБ Банк», ПАТ «Креді Агріколь Банк» подали касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просять постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді - доповідача, колегія суддів вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду апеляційної інстанції постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційних скарг є необґрунтованими і не дають підстав, які передбачені статтями 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України для зміни чи скасування судового рішення. Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень. Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження). Підпунктом 4.5.9 пункту 4.5 вищенаведеної Інструкції передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону. Не погоджуючись з положенням вищенаведених пунктів Інструкції з організації примусового виконання рішень, кредитна спілка «Добросвіт» звернулася до суду. Так, частково задовольняючи позов, суду першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог щодо визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції з тих підстав, що оскаржуваний пункт відповідає положенням Закону України «Про виконавче провадження». Визнаючи незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, суд першої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», а також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дітей. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржувані пункти Інструкції з організації примусового виконання рішень не суперечать нормам актів вищої юридичної сили, а тому їх положення є законними. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення). Частиною 1 статті 52 вищенаведеного Закону передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Згідно частини 8 статті 54 вказаного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин 1 та 3 статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно частини 1 статті 41 вищенаведеного Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до частини 4 статті 177 Сімейного кодексу України дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. На виконання частини 10 статті 177 Сімейного кодексу України постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 № 866 був затверджений Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини. Так, пунктом 67 вказаного Порядку передбачено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у м.м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 № 44/25, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України «Про охорону дитинства» (Преамбула Закону). Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. З урахуванням положень вищенаведеного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що визнаючи в оскаржуваному підпункті 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень необхідність отримання дозволу органів опіки і піклування при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв згідно покладених на нього завдань та на виконання Законів України. Посилання суду першої інстанції на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, як було вірно зазначено судом апеляційної інстанції, ніяким чином не визначає незаконність оскаржуваних положень Інструкції з організації примусового виконання рішень, оскільки остання як раз і конкретизує порядок та дії, зокрема, державних виконавців підчас виконавчого провадження. Крім того, право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування, передбачено частиною 2 статті 7 Закону України «Про виконавче провадження» та пунктом 2.4 Інструкції про з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5. Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - ухвалила: Касаційні скарги кредитної спілки «Добросвіт», Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України», Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк», Публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», заяви про приєднання до касаційних скарг від Публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь», Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку», Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15.11.2012 у справі за позовом кредитної спілки «Добросвіт» до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача Державна виконавча служба України, треті особи на стороні позивача: Національний банк України, Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», Публічне акціонерне товариство «БМ Банк», Публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк», Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», Публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», Публічне акціонерне товариство «Ерсте Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», Публічне акціонерне товариство «Міський Комерційний Банк», Публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь», Публічне акціонерне товариство «Український Бізнес Банк», Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Київ», Публічне акціонерне товариство «Банк перший», Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання нормативно-правового акту незаконним в окремій його частині - без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.В. Білуга Судді О.І. Гаманко А.Ф. Загородній http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32171335
  8. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-23-25 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "09" серпня 2013 р. Справа № 911/2112/13 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" до Фізичної особи - підприємця Войтенка Анатолія Івановича про стягнення заборгованості Суддя Горбасенко П.В. За участю представників: від позивача Горох А.В. (дов. б/н від 29.11.2012р.); від відповідача Ковальчук Д.Ю. (дов. № 715 від 10.05.2011р.). Обставини справи: Товариства з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна (далі - позивач) звернулось з позовом до Фізичної особи - підприємця Войтенка Анатолія Івановича (далі - відповідач) про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 5 154,61грн. пені. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. Ухвалою господарського суду Київської області від 03.06.2013р. порушено провадження у справі № 911/2112/13, розгляд справи призначено на 21.06.2013р. 21.06.2013р. до канцелярії господарського суду Київської області від представника відповідача надійшла заява про застосування наслідків спливу строків позовної давності (вх. № 13884 від 21.06.2013р.), згідно якої останній просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, застосувати до вимог позивача строк позовної давності на підставі ст. 257 Цивільного кодексу України та відмовити у задоволенні позову на підставі ст. 267 Цивільного кодексу України, яка прийнята судом. У судовому засіданні 21.06.2013р. оголошено перерву до 29.07.2013р. Ухвалою господарського суду Київської області від 29.07.2013р. продовжено строк розгляду справи на 15 днів. У судовому засіданні 29.07.2013р. оголошено перерву до 09.08.2013р. Представник позивача у судовому засіданні 09.08.2013р. позов підтримав повністю, представник відповідача заперечив проти позовних вимог повністю. Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши пояснення представників сторін, суд ВСТАНОВИВ: 17.07.2006р. між Акціонерним комерційним банком „Райффайзенбанк Україна", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство „ОТП Банк" (Банк) та Фізичною особою - підприємцем Войтенком Анатолієм Івановичем (Позичальник) укладено договір про надання кредиту № CL-SME007/015/2006, згідно якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит, в розмірі, що не перевищує ліміт кредиту, який складає 37 227 дол. США, а позичальник - належним чином використовувати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також оплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати інші зобов'язання, як це вказано у договорі. Згідно п. 1.4.1.1. договору проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 12,75 % річних, із розрахунку 360 календарних днів на рік. Відповідно до п.п. 1.5.1., 1.5.1.4. договору погашення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку погашення шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний чи транзитний рахунок у банку. При надходженні банку коштів для виконання боргових зобов'язань, банк спрямовує такі кошти на погашення боргових зобов'язань в такій черговості: 1) прострочені проценти за користування кредитом (якщо прострочення матиме місце); 2) проценти, нараховані на прострочену до сплати суму кредиту (якщо прострочення матиме місце); 3) прострочена до повернення сума кредиту (якщо прострочення матиме місце); 4) пеня за несплату в строк процентів (якщо прострочення матиме місце); 5) пеня за неповернення суми кредиту (якщо прострочення матиме місце); 6) строкові проценти за користування кредитом; 7) штраф за нецільове використання кредитних коштів, наданих в рамках кредиту; 8) сума основного боргу за кредитом. Пунктом 1.6.1. договору сторони погодили, що позичальник зобов'язаний повернути банку суму кредиту у повному обсязі не пізніше останнього дня погашення кредиту згідно графіку погашення. Згідно п. 8.2. договору договір набуває чинності з моменту його підписання (дата договору), включаючи усі доповнення до нього, та діє до виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за договором в повному обсязі (строк дії договору). Додатком № 1 від 17.07.2006р. до договору про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. сторонами погоджено графік повернення кредиту та сплати відсотків. 05.11.2010р. між Публічним акціонерним товариством „ОТП Банк" (Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" (Покупець) укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за умова якого сторони дійшли згоди, що продавець продає (переуступає) покупцю права на кредитний портфель згідно договору про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. (загальна суму основного боргу боржника та загальна сума процентів у валюті договору 8 321,13 дол. США.), а покупець - прийняти такий кредитний портфель та сплатити на користь продавця винагороду. Суд встановив, що до позивача, в порядку ст. 512, 514 Цивільного кодексу України, перейшло право вимоги до відповідача за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. Суд встановив, що банк свої зобов'язання за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. виконав належним чином, на виконання п. 1.1. договору перерахував на рахунок відповідача 37 227 дол. США в якості суми кредиту, що підтверджується кредитною заявкою від 17.07.2006р. (а.с. 11, т. 1) та банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1). Відповідач, в порушення умов договору, заборгованість по кредиту погасив частково, сплативши банку 5 650грн. кредитних коштів зокрема: 3 250грн. - 31.05.2010р. та 2 400грн. - 29.09.2010р., що підтверджується квитанціями (а.с. 4-5, т. 2), внаслідок чого борг відповідача перед позивачем за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. станом на момент судового розгляду справи склав 8 321,13 дол. США., що підтверджується банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1) та квитанціями (а.с. 4-5, т. 2). 22.06.2011р. позивач звернувся до відповідача з досудовою вимогою № 11154 від 07.06.2011р. (а.с. 11-13) про необхідність погашення заборгованості за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р., згідно якої позивач просив відповідача погасити наявну заборгованість за кредитом, яка 02.07.2011р. отримана відповідачем, що підтверджується підписом останнього на повідомленні про вручення поштового відправлення (а.с. 28). Вказана вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення. Предметом позову є вимоги про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 5 154,61грн. пені. Частиною першою ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (п. 1 ч. 2 ст. 175 Господарського кодексу України). Згідно ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Приписами частини першої ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Згідно ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України). Пунктом першим статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Частиною першою ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Суд встановив, що до позивача, в порядку ст. 512, 514 Цивільного кодексу України, перейшло право вимоги до відповідача за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р.; банк свої зобов'язання за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. виконав належним чином, на виконання п. 1.1. договору перерахував на рахунок відповідача 37 227 дол. США в якості суми кредиту, що підтверджується кредитною заявкою від 17.07.2006р. (а.с. 11, т. 1) та банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1); відповідач, в порушення умов договору, заборгованість по кредиту погасив частково, сплативши банку 5 650грн. кредитних коштів зокрема: 3 250грн. - 31.05.2010р. та 2 400грн. - 29.09.2010р., що підтверджується квитанціями (а.с. 4-5, т. 2), внаслідок чого борг відповідача перед позивачем за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. станом на момент судового розгляду справи склав 8 321,13 дол. США, що підтверджується банківськими виписками (а.с. 57-232, т. 1) та квитанціями (а.с. 4-5, т. 2) Враховуючи вищевказане, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості є обґрунтованою. Відповідачем заявлено про застосування позовної давності до вимог позивача. Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України). Відповідно до ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України). Суд встановив, що Товариство з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" звернулося з позовом до суду 28.05.2013р., що підтверджується відміткою на поштовому конверті (а.с. 38, т. 1); згідно графіку повернення кредиту та сплати відсотків (а.с. 237, т. 1) останнім днем погашення кредиту є 17.07.2009р.; перебіг трирічного строку позовної давності за вимогами позивача до відповідача про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту № CL-SME007/015/2006 від 17.07.2006р. почався з 18.07.2009р. та закінчився 18.07.2012р. Враховуючи вищезазначене, заяву представника відповідача про застосування строків позовної давності (а.с. 43, т. 1), вимоги ст. 257 ЦК України та встановлення судом 18.07.2009р. як дати виникнення обов'язку відповідача по сплаті боргу, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості не підлягає задоволенню як така, що пред'явлена за межами, встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України, загального строку позовної давності в три роки. Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 20.09.2011р. у справі „ВАТ „Нафтова компанія „ЮКОС" проти Росії" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов'язані з позовною давністю. Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду. Посилання представника позивача на те, що оскільки відповідач 29.09.2010р. здійснював проплату по договору, то строк позовної давності відповідно до положень ст. 264 Цивільного кодексу України (перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку) є перерваним, а перебіг позовної давності починається заново не приймаються судом, оскільки як вбачається зі змісту п. 1.5.1.4. договору сплачені відповідачем 29.09.2010р. грошові кошти мають бути зараховані в якості погашення прострочених процентів за користування кредитом, а не погашення заборгованості за кредитом, як помилково вважає позивач. Крім того згідно п. 4.4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013р. якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем грошового зобов'язання за договором, позивачем за період з 22.09.2012р. по 27.03.2013р. нарахована пеня в сумі 5 154,61грн. Згідно ст. 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Оскільки судом встановлено про сплив позовної давності до вимоги про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості, а вимога про стягнення пені є похідною (додатковою), суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог в частині стягнення 5 154,61грн. пені на підставі ст. 266 ЦК України, у зв'язку зі спливом позовної давності. Аналогічна правова позиція міститься у п. 5.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013р. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення 8 321,13 дол. США залишку заборгованості за кредитом, що еквівалентно 66 510,79грн. за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 5 154,61грн. пені на підставі ст.ст. 266, 267 Цивільного кодексу України. Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статей 44, 49 ГПК України, покладаються судом на позивача. Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 ГПК України, суд ВИРІШИВ: У задоволенні позову відмовити повністю. Повне рішення складено: 13.08.2013р. Суддя П.В. Горбасенко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32965478
  9. Державний герб України Справа № 1522/4030/12 Провадження № 2/522/1132/13 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси в складі: головуючого-судді Чернявської Л.М., при секретарі Лещенко О.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, визнання третейської угоди недійсною, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Одеської філії ПАТ «Укрсоцбанк», в якому просить суд визнати недійсною третейську угоду, викладену у вигляді третейського застереження у Договорі про надання відновлювальної кредитної лінії. В обґрунтування зазначеної вимоги позивач вказує, що 16.08.2007 р. між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк») був укладений Договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157. В пункті 6.2 ст. 6 Договору міститься третейське застереження, яке не відповідає вимогам законодавства та порушує його права. 29 травня 2013 року від позивача надійшла заява, в якій він просив замінити первісного відповідача ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Одеської обласної філії ПАТ «Укрсоцбанк» належним відповідачем ПАТ «Укрсоцбанк», у зв'язку з чим ухвалою суду було замінено первісного відповідача на ПАТ «Укрсоцбанк». Сторони в судове засідання не з'явились, про день, місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином. 29 травня 2013 року представник позивача звернувся до суду з заявою про розгляд справи за його відсутності. Представник відповідача про причини неявки суд не повідомив. Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 16 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», був укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157 (далі Договір), згідно умов якого банк зобов'язався надати ОСОБА_1 кредит окремими частинами в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 68 000 доларів США до 15.08.2022 р. зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 13.35 % річних. Відповідно до п. 1.2 Договору кредит надавався позичальнику на споживчі потреби. Згідно п. п. 22, 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. У відповідності до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Як вбачається з рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011 в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Враховуючи зазначене, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між позивачем та відповідачем, як під час укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. Відповідно до ч. 1, 2, п. 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Як зазначено відповідачем у своїх запереченнях, на момент укладення Договору з ОСОБА_1 існувала типова форма кредитного Договору, яка була розроблена ПАТ «Укрсоцбанк». Як вбачається з правової позиції Конституційного Суду України, яка була викладена у рішенні від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011, кредитний договір який має вид формуляру та іншу стандартну форму є договором приєднання (ч. 1 ст. 634 ЦК України). Суд критично ставиться до тверджень відповідача, що позивач мав реальну можливість змінити умови договору, шляхом складання протоколу розбіжностей та остаточного погодження запропонованих умов у головному офісі ПАТ «Укрсоцбанк», оскільки, як зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договір приєднання, яким є договір, укладений між позивачем та відповідачем, виключає таку можливість. За вказаних обставин, суд доходить до висновку, що умова Договору, яка містила третейське застереження (п. 6.2 ст. 6) була обов'язковою для позивача на час укладення Договору, і позивач не мав реальної можливості внести свої пропозиції щодо зміни умов Договору. В п. 6.2 ст. 6 Договору міститься третейське застереження, наступного змісту: «У випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, Сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Білоконем Юрієм Миколайовичем Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Мороз Оленою Анатоліївною у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий вищезазначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків». Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про третейські суди», якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Як вбачається, з тексту Договору регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не був невід'ємною частиною Договору та не надавався позивачу разом із Договором, що в свою чергу виключало можливість останнього ознайомитися з його змістом та умовами розгляду справи у третейському суді. Згідно ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. За вказаних обставин, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача щодо захисту його прав, як споживача, оскільки положення п. 6.2 ст. 6 Договору є несправедливими. Крім того, суд погоджується з доводами позивача, що третейське застереження наведене у п. 6.2 ст. 6 Договору не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди» третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом. Обов'язковою умовою правомірності третейського розгляду є належність форми і змісту третейської угоди та наявність у ній всіх істотних умов. Згідно ч. ч. 1, 2, 5 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. При вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. З тексту третейського угоди (застереження) видно, що регламент Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків не розглядався, як невід'ємна частина угоди, також не визначений предмет спору, з якого сторони можуть звернутися з позовом до третейського суду, не вказані сторони та їх місце знаходження, не зазначено дату та місце укладення третейського застереження, або посилання на умови Договору, які містять відповідні відомості. Варіант третейського застереження, рекомендований Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, який міститься в матеріалах справи, також підтверджує невідповідність третейського застереження наведеного у Договорі вимогам ст. 12 Закону України «Про третейські суди». У відповідності до ч. 7 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Крім того, зазначення у типовій формі Договору (договору приєднання) конкретного третейського суду та суддів, також позбавило права позивача на вибір третейського судді та третейського суду, що є порушенням положень статті 14 Закону України «Про третейські суди», якою передбачено, що сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За вказаних обставин, а також враховуючи те, що Асоціація українських банків являється засновником постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, членом якої на момент підписання Договору також був ПАТ «Укрсоцбанк», відповідач з самого початку перебував у більш вигідному становищі ніж позивач, що в свою чергу свідчить про порушення принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. У відповідності до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Рішенням Конституційного Суду України № 1-3/2008 від 10.01.2008 року було визначено, що третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин є видом недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Як вбачається із узагальнення Практики застосування судами Закону України «Про третейські суди» Верховного Суду України від 11 лютого 2009 року третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати вимогам встановленим цивільним законодавством. Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Третейське застереження, зазначене у Договорі, порушує права позивача, оскільки позбавляє його права на судовий захист, право вибору суду щодо підсудності справи, право на звільнення від сплати державного мита передбаченого ст. 22 Закону України «Про захист прав споживача» тощо. У відповідності до 27 ЦК України правочин, що обмежує можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, невідповідність третейської угоди у вигляді третейського застереження у Договорі вимогам цивільного законодавства, є підставою вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦПК України, згідно якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина. Згідно ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що права позивача порушені і підлягають захисту шляхом визнання недійсною третейської угоди (застереження), що наведене у п. 6.2 ст. 6 Договору. Щодо посилань відповідача про порушення позивачем строку позовної давності для звернення до суду, суд вважає їх такими, що не заслуговують на увагу. Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦПК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Але відповідач у своїх запереченнях не заявив вимогу про застосування строку позовної давності. Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зі змісту частини 1 статті 261 ЦК України вбачається, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В пункті 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначено, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня коли особа довідалася про порушення свого права. Враховуючи зазначене, строк позовної давності слід відраховувати не з моменту підписання Договору, а з моменту коли ОСОБА_1 стало відомо про порушення його прав. Суд погоджується з доводами позивача про те, що про порушення його прав йому стало відомо після отримання в січні 2011 року з Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків ухвали від 29 грудня 2010 року про відкриття провадження у справі № 1978/10 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу, у зв'язку з чим він мав усвідомити про неможливість захисту своїх прав у суді загальної юрисдикції відповідно до визначених процесуальним законодавством України правил підсудності та розгляду справ. За вказаних обставин, доводи відповідача щодо звернення позивача до суду після спливу строку позовної давності не приймаються до уваги. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, з відповідача на підставі ч. 3 ст. 88 ЦПК України підлягає стягненню на користь держави судовий збір у сумі 114 грн. 70 коп. Керуючись ст. ст. 3, 60, 88, 212, 214, 215 ЦПК України, ст. ст. 8, 55, 124, 126, 129 Конституцій України ст. ст. 27, 203, 215, 217, 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст. ст. 1, 11, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 1, 5, 12, 14 Закону України «Про третейські суди», суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про захист прав споживача, визнання третейської угоди недійсної задовольнити у повному обсязі. Визнати недійсною третейську угоду, викладену у вигляді третейського застереження у п. 6.2. ст. 6 Договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 2007/24-24/157, укладеного 16 серпня 2007 р. між ОСОБА_1 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк». Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (код ЄДРПОУ 00039019, м. Київ, вул. Ковпака, 29) на користь держави судовий збір у сумі 114 (сто сім) 70 копійок. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області, через Приморський районний суд міста Одеси, шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Приморського районного суду міста Одеси Л .М. Чернявська 14.06.2013 http://reyestr.court.gov.ua/Review/31879637
  10. Справа № 22ц-1030 Копія Головуючий у першій інстанції Чевилюк З.А. Справа № 22ц- 1030 Доповідач Карпусь С.А. Категорія № 19, 27 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2011 року м. Хмельницький Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Хмельницької області в складі: головуючого судді Баса О.Г., суддів: Карпусь С.А., Гринчука Р.С. при секретарі Мороз А.В. з участю: представника ПАТ КБ „Приватбанк” розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 22ц-1030 за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” на рішення Шепетівського міськрайонного суду від 20 грудня 2010 року за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3, орган опіки та піклування Шепетівського міськвиконкому, про звернення стягнення на майно та виселення. Заслухавши доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів в с т а н о в и л а : В липні 2010 року ПАТ КБ „ПриватБанк” звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно та виселення. В обґрунтування своїх вимог вказувало, що 22.11.2007 року між ПАТ КБ „ПриватБанк” та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит в сумі 112142,86 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11, 04% на рік з кінцевим терміном повернення 21.11.2017 року. Того ж дня між тими ж сторонами був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 надав в іпотеку житловий АДРЕСА_1 Посилаючись на те, що відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобовязання за кредитним договором і допустив заборгованість в сумі 113686,55 доларів США, тому у відповідності з ч.2 ст. 1050, ч.2 ст. 1054 ЦК України, ст.ст. 33,39 Закону України „Про іпотеку”, ст. 109 ЖК України позивач просив звернути стягнення на будинок та земельну ділянку шляхом продажу їх ПАТ КБ „ПриватБанк” з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою з наданням банку всіх повноважень, необхідних для цього та виселити його з будинку. Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду від 20.08.2010 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб ОСОБА_3, орган опіки та піклування Шепетівського міськвиконкому. У грудні 2010 року позивач збільшив позовні вимоги, просив звернути стягнення на предмет іпотеки з початковою ціною реалізації 721428, 56 грн. та виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Ухвалою цього ж суду від 07 грудня 2010 року залучено в якості співвідповідача ОСОБА_2 Рішенням Шепетівського міськрайонного суду від 20 грудня 2010 року ПАТ КБ „ПриватБанк” в позові відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ КБ „ПриватБанк” вважає рішення суду незаконним, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 15, 590, 625, 629 ЦК України, неправильне застосування ст. 39 Закону України „Про іпотеку”. На його думку, суд відмовляючи в позові обмежив права ПАТ КБ „ПриватБанк” щодо вибору способу захисту свого порушеного права. Невиконання боржником кредитних зобовязань та неповернення кредитних коштів відповідно до наведених норм дозволяє банку, як іпотекодержателю звертати стягнення на предмет іпотеки. Висновки суду про не співмірність заборгованості та вартості заставного майна не можуть бути підставою для відмови в позові. Крім того, відповідачі самі порушили права неповнолітніх дітей, зареєструвавши їх у спірному будинку, ст. 109 ЖК України передбачає виселення без надання іншого житлового будинку, незважаючи на наявність у позивачів дітей. В запереченні на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1, посилаючись на законність та обгрунтованість судового рішення, просив відхилити апеляційну скаргу. Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом правильно встановлені обставини справи, визначено характер спірних правовідносин та застосовано норми матеріального і процесуального права. Судом правильно встановлено, що 22 листопада 2007 року між ПАТ КБ „Приватбанк та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір на суму 1123142, 86 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 21.11.2017 року. ОСОБА_1 порушив узгоджений графік погашення кредиту, внаслідок чого станом на 06.12.2010 року утворилась заборгованість в розмірі 125799, 43 долара США, в тому числі заборгованість по кредиту 12032, 42 долари США, заборгованість по кредиту строкова 83870, 21 доларів США, заборгованість по процентах прострочена 12883, 75 доларів США, поточна заборгованість по відсотках 458,96 доларів США, пеня за несвоєчасне погашення кредиту 8710, 33 долари США, прострочена заборгованість по комісії 2200, 00 доларів США, поточна заборгованість по комісії 200, доларів США. На забезпечення виконання цього зобовязання 22 листопада 2007 року сторони уклали договір іпотеки, за яким передане в іпотеку домоволодіння та земельна ділянка по пров. Натана Рибака, 2 в м. Шепетівці, що належать ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 грудня 2007 року, вартість якого складає 142857, 14 доларів США. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та сторонами не оспорюються. Відповідно до довідки квартального комітету Шепетівської міської ради від 06.12.2010 року в АДРЕСА_1 проживають та зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_3, сини ОСОБА_5., ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Відмовляючи позивачу у зверненні стягнення на предмет іпотеки та виселенні усіх осіб, які мешкають у житловому будинку, суд керуючись положеннями Конвенції про права дитини, ст. 29 ЦК України, ст.ст. 8,12 Закону України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей”, враховуючи думку органу опіки та піклування, представник якої в судовому засіданні заперечував проти позбавлення дітей права користування житлом у разі звернення на нього стягнення, та враховуючи вимоги ст. 39 Закону України „Про іпотеку”, правильно виходив з того, що строк виконання зобовязання не настав, не співмірні розмір поточної простроченої заборгованості та вартість предмета іпотеки, іншим житлом неповнолітні діти позичальника не забезпечені. Такі висновки суду підтверджуються матеріалами справи та відповідають закону, а тому суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог, правильно зазначивши , що Банк не позбавлений можливості використати інші механізми захисту порушених інтересів. Доводи апеляційної скарги не містять посилань на докази, які б спростовували висновки суду першої інстанції. У відповідності з положеннями ст. 12 Закону України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” для відчуження предмета іпотеки та виселення неповнолітніх дітей необхідна згода органу опіки та піклування, проте вказаний орган такої згоди не надав. Рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав в межах доводів апеляційної скарги для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” відхилити. Рішення Шепетівського міськрайонного суду від 20 грудня 2010 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий /підпис/ Судді /підписи/ Копія вірна: суддя апеляційного суду С.А.Карпусь http://reyestr.court.gov.ua/Review/14513456
  11. Державний герб України Справа № 1703/910/2012 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2013 року Гощанський районний суд Рівненської області в особі судді Чорноус Л.І. при секретарі Зубко Є.В. за участю: представника позивача Нестерука В.Ю. представника відповідачки ОСОБА_2 ОСОБА_3 органу опіки та піклування Гощанської РДА Хідашелі Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Гоща цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації про звернення стягнення В С Т А Н О В И В: ПАТ КБ „ПриватБанк" звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації про звернення стягнення, посилаючись на те, що 16 травня 2008 року між ОСОБА_11 та позивачем було укладено кредитний договір № ROG0GA0000000781 на отримання кредиту в сумі 10535,51 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення -16.05.2028 р. Відповідно до п.8.1 кредитного договору позивач зобов'язувався надати позичальнику кредитні кошти на строк з 16.05.2008 року по 16.05.2028 року включно у розмірі 10535 , 51 доларів США на споживчі цілі , зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом . ОСОБА_11 зобов'язалася в період з 16 по 23 число кожного місяця сплачувати банку платіж у сумі 137 , 56 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором , що складається із заборгованості по кредиту , відсотках, винагороди , комісії. Згідно п.5.1 кредитного договору позичальник , у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту , сплачує банку пеню у розмірі 0,15% від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки , але не менше 1 грн. З дня видачі кредиту за кредитним договором ОСОБА_11 свої зобов'язання виконала частково, згідно розрахунку заборгованості від 18 травня 2012 року. У зв'язку з порушенням графіку погашення кредиту у боржника ОСОБА_11 утворилася заборгованість по платежах на загальну суму 20325,72 доларів США , що є еквівалентним 162422,83 грн. , з якого прострочена заборгованість по тілу кредиту 365,83 доларів США , а загальна сума боргу по тілу кредиту 8589,85 доларів США , заборгованість за відсотками в сумі 4297,03 доларів США , комісія 1166,39 доларів США , пеня у розмірі 5274,76 доларів США та штрафи: в розмірі 31,29 доларів США- фіксована частина, 966,40 доларів США- процентна складова. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № ROG0GA0000000781 від 16.05.2008 р. позивач уклав договір іпотеки № ROG0GA0000000781 від 16.05.2008 р. з відповідачкою ОСОБА_2 Згідно п. 7 договору іпотеки відповідачка ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 59,40 кв. м., житловою площею 26, 10 кв. м., що розташований за адресою : АДРЕСА_1 і який належить відповідачці на праві власності на підставі свідоцтва про право власності , виданого виконкомом Гощанської селищної ради Рівненської області , б/н від 16.08.1977 року та зареєстрований в Рівненському ОБТІ в книзі 2 , № запису 62-212 , реєстраційний номер 23105522. Свої зобов'язання за кредитним договором позивач виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_11 кредит в розмірі 10535,51 доларів США. У зв'язку з невиконанням відповідачкою взятих на себе зобов'язань у добровільному порядку , ПАТ КБ „ПриватБанк" було змушене звернутися до суду. Представник позивача Нестерук В.Ю. в судовому засіданні позов підтримав повністю, з підстав викладених у позовній заяві. Представник відповідачки ОСОБА_2 -ОСОБА_3 в судовому засіданні позову не визнала і пояснила , що ОСОБА_11, яка є дочкою відповідачки , дійсно взяті на себе зобов'язання по кредиту виконує не в повному обсязі , так як у їх сім'ї склалось надзвичайно тяжке матеріальне становище, бо на утриманні ОСОБА_11 перебуває четверо неповнолітніх дітей і іншого житла у розпорядженні їх сім'ї , де б вони могли проживати , не має. Крім того , позивач належним чином не повідомив відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є порушенням вимог чинного законодавства. Просить відмовити у задоволенні позову про звернення стягнення на будинок, надавши можливість погашати заборгованість по кредиту щомісячно. Відповідачка ОСОБА_11, яка діє самостійно і як представник неповнолітніх відповідачів : ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 в судовому засіданні позову не визнала і пояснила , що в той час , коли вона взяла у банку кредит , то курс долара США був набагато нижчим , ніж на сьогоднішній день. Крім того , після укладення договору змінились інші обставини -вона пішла з роботи через вагітність, помер її чоловік , на її утриманні хвора матір та четверо неповнолітніх дітей , що і стало причиною того , що взяті на себе зобов'язання , нею не були виконані належним чином. Просить відмовити у задоволенні позову про звернення стягнення на будинок , оскільки іншого житла у розпорядженні їх сім'ї, де б вони могли проживати з неповнолітніми дітьми, не має. Відповідач ОСОБА_10 в судовому засіданні позову не визнав і пояснив , що він з 31 серпня 2010 року зареєстрований та проживає у будинку своєї матері ОСОБА_2 по АДРЕСА_1. Крім нього та матері , у будинку проживає його сестра ОСОБА_11 з чотирма неповнолітніми дітьми. Під час отримання сестрою кредиту , він зобов'язувався забезпечувати житлом неповнолітніх племінників за адресою АДРЕСА_2. Проте , це житло на даний час не придатне для проживання і потребує капітального ремонту. Представник третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації Хідашелі Т.В. в судовому засіданні пояснила , що хоча і ОСОБА_11 не виконує взяті на себе зобов'язання по кредиту , а відповідач ОСОБА_10 при отриманні ОСОБА_11 кредиту давав зобов'язання забезпечити житлом неповнолітніх племінників і органом опіки та піклування було дано дозвіл на передачу житла в іпотеку за кредитним договором , виселення сім'ї з житлового будинку є неможливим. Орган опіки та піклування провів обстеження матеріально - побутових умов будинку по АДРЕСА_2 , який перебуває у власності ОСОБА_10 , і було встановлено , що даний житловий будинок потребує капітального ремонту і не придатний для проживання, так як у ньому більше десяти років ніхто не проживає. Заслухавши пояснення учасників судового розгляду , оцінивши, досліджені в судовому засіданні докази, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає до задоволення. Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону. В судовому засіданні встановлено , що 16 травня 2008 року між ОСОБА_11 та позивачем було укладено кредитний договір № ROG0GA0000000781 на отримання кредиту в сумі 10535,51 доларів США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення -16.05.2028 р. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № ROG0GA0000000781 від 16.05.2008 р. між позивачем та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № ROG0GA0000000781 , предметом якого є житловий будинок загальною площею 59,40 кв. м., житловою площею 26, 10 кв. м., що розташований за адресою : АДРЕСА_1 . Згідно розрахунку заборгованості від 18 травня 2012 року ОСОБА_11 свої зобов'язання виконала частково і за нею рахується заборгованість на загальну суму 20325,72 доларів США , що є еквівалентним 162422,83 грн. У відповідності до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків. Частина 2 ст. 1050 ЦК України передбачає, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Відповідно до положень статей 33,35 Закону України „ Про іпотеку " , згідно з якими в разі порушення основного зобов'язання та / або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику , якщо він є відміним від іпотекодавця , письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк . У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення , іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Аналогічні положення містяться і в пункті 24 договору іпотеки від 16.05.2008 року, укладеного сторонами. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до ч. 2 ст.25 Закону України „Про іпотеку". Разом з тим судом встановлено , що до боржника з такою вимогою позивач не звертався взагалі . Надані позивачем суду реєстр рекомендованої кореспонденції та повідомлення від 26.04.2012 року на адресу відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_11 не свідчить про отримання останніми такої вимоги і доводить наявність порушення позивачем вищевказаних вимог Закону. Не надано позивачем доказів і про те , що повідомлення іпотекодавцеві, який є відмінним від боржника , не було направлене , оскільки викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення , пошкодження чи втрату предмета іпотеки. Як встановлено в судовому засіданні , згідно розрахунку заборгованості , доданого ПАТ „ПриватБанк" до позовної заяви , із загальної суми заборгованості ОСОБА_11 - 20325,72 доларів США , що еквівалентно 162422,83 грн., станом на день звернення до суду прострочена заборгованість по тілу кредиту складає 365,83 доларів США , а загальна сума боргу по тілу кредиту 8589,85 доларів США , заборгованість за відсотками в сумі 4297,03 доларів США , комісія 1166,39 доларів США , пеня у розмірі 5274,76 доларів США та штрафи: в розмірі 31,29 доларів США- фіксована частина, 966,40 доларів США- процентна складова. Тобто , сума простроченої заборгованості за кредитним договором 365,83 доларів США по тілу кредиту , заборгованість за відсотками в сумі 4297,03 доларів США , а решта суми : 8589,85 доларів США- залишок по тілу кредиту строк сплати якого не настав та штрафні санкції в сумі 7438,84 доларів США. Згідно договору іпотеки до кредитного договору , вартість предмета іпотеки складає 70000 грн., що на день розгляду справи, еквівалентно 8757,66 доларів США. У відповідності до п. 41 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року „ Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів , що виникають із кредитних правовідносин " при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна , якщо допущене боржником або іпотекодавцем , якщо він є відмінним від боржника , порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Відмовляючи в задоволенні позову , суд виходить з того , що у спірному будинку з моменту свого народження , проживають і зареєстровані четверо неповнолітніх дітей боржника - 1998 р. народження , 2004 р. народження та 2007 р. народження, 2011 року народження, прострочена заборгованість за кредитним договором є неспівмірною з вартістю предмета іпотеки , а доказів , що порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору завдасть збитків іпотекодержателю чи змінить обсяг його прав ,позивачем не надано, як і не надано доказів на отримання відповідачами повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Аналогічної позиції дотримується і апеляційний суд Рівненської області та Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ( ухвала апеляційного суду від 11.04.2011 року по справі №22-796-2011 р., ухвала Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.11.2011 року по справі №6-20754 св 11 ). Крім того , вимога позивача про стягнення пені та штрафів у сумі 7438,84 доларів США у відповідності до ч. 2 ст.625 ЦК України є заходом цивільно - правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання і , в даному випадку , він значно перевищує суму основного боргу , а тому суд не може враховувати дану суму при визначенні простроченої заборгованості боржника на день звернення. За таких обставин суд вважає , що позивач передчасно ставить вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно і не може бути задоволена вимога про виселення відповідачів із житлового будинку , який розташований в АДРЕСА_1. Керуючись ст.ст.10, 60, 209 , 212, 213, 215, ЦПК України, в силу ст. ст. 526, 611, 625, 1050 ЦК України, ст. ст. 33,35 Закону України «Про іпотеку», суд в и р і ш и в: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку „ПриватБанк" до ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , третьої особи на стороні відповідача , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору органу опіки та піклування Гощанської районної державної адміністрації про звернення стягнення на житловий будинок загальною площею 59,4 м.кв. , який розташований в АДРЕСА_1 та виселення - відмовити. На рішення може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Рівненської області через Гощанський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами , які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, може бути подана апеляційна скарга протягом десяти днів з дня отримання ними копії рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги , якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення , якщо його не скасовано , набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя : Повний текст рішення виготовлено 16 січня 2013 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/28619777
  12. Предыстория. Заявитель, Вячеслав Хлюстов, житель Москвы, 1962 г.р., получил у некоего С. аванс за строительство дома, но истратил эти деньги на покупку квартиры и машины. 4 апреля 2003 г. Тушинский районный суд наложил арест на приобретенное жилье и постановил взыскать с Хлюстова 362 268 руб. 7 мая было открыто исполнительное производство. В 2005 г. заявитель начал выплачивать долг и расплатился полностью к июлю 2010 г. В рамках исполнительного производства заявитель был внесен в базу должников, о чем он узнал, когда не смог улететь в отпуск в Египет; Хлюстов подал в суд, но Мосгорсуд отклонил его иск. Запрет на выезд за границу сроком на шесть месяцев налагался еще несколько раз, однако без указания срока начала запрета, из-за чего районный суд объявил запрет недействительным; 15 декабря 2005 г. запрет был снят окончательно. Конституционный суд отказался рассматривать жалобу заявителя, указав, что установленные законом ограничения не являются нарушением его конституционных прав. Позиция заявителя. Хлюстов считал, что запрет на выезд в 2003 г. и последующие не основаны на российском законодательстве и поэтому были произвольными, а также они не следуют из закона о въезде и выезде; такой запрет был недвусмысленно прописан только в Законе об исполнительном производстве, принятом лишь в 2007 г. Запреты имели единственной целью наказать заявителя и были введены без предупреждения. Позиция государства-ответчика. Представители России заявили, что вмешательство в права заявителя соответствовало закону о порядке въезда из РФ и выезда из РФ. Его текст был доступен заявителю, который мог предугадать возможные последствия невыплаты долга. Целью запретов на выезд было исполнение решения суда о защите прав частного кредитора, и поэтому ограничения были законными, преследовали законную цель и необходимыми в демократическом обществе, поскольку являются эффективным механизмом защиты прав частных лиц, особенно ввиду попытки заявителя скрыть собственность путем продажи автомашины своей жене (решением Тушинского районного суда договор о продаже был признан недействительным). Наконец, запреты имели срок действия всего в шесть месяцев, и заявитель знал о них, раз обжаловал каждый. Решение. Суд в основном согласился с аргументами представителей России. Однако в первом решении ограничить право заявителя покинуть страну, причиной был указан только факт неуплаты долга, без объяснений, как запрет на выезд способствует скорейшему погашению долга, с учетом индивидуальных обстоятельств заявителя, а последующие запреты налагались автоматически. Суд пришел к выводу, что правительство нарушило свои обязательства устанавливать такие ограничения оправданно и пропорционально, в соответствии с частями 2 и 3 ст. 2 протокола №4 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод (свобода покидать свою страну и ограничение этого права только на основании закона и если это необходимо в демократическом обществе). Заявитель требовал выплатить ему €1000 компенсации за несостоявшийся отдых в Турции (хотя в материалах дела говорилось о Египте), €10 000 компенсации нематериального ущерба и €5500 компенсации судебных издержек. Суд отказал в компенсации материального ущерба и постановил выплатить €2000 за нематериальный ущерб и €500 на судебные издержки. Полный текст решения на сайте ЕСПЧ FIRST SECTION CASE OF KHLYUSTOV v. RUSSIA (Application no. 28975/05) JUDGMENT STRASBOURG 11 July 2013 This judgment will become final in the circumstances set out in Article 44 § 2 of the Convention. It may be subject to editorial revision. In the case of Khlyustov v. Russia, The European Court of Human Rights (First Section), sitting as a Chamber composed of: Isabelle Berro-Lefèvre, President, Elisabeth Steiner, Khanlar Hajiyev, Mirjana Lazarova Trajkovska, Julia Laffranque, Ksenija Turković, Dmitry Dedov, judges, and Søren Nielsen, Section Registrar, Having deliberated in private on 18 June 2013, Delivers the following judgment, which was adopted on that date: PROCEDURE 1. The case originated in an application (no. 28975/05) against the Russian Federation lodged with the Court under Article 34 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (“the Convention”) by a Russian national, Mr Vyacheslav Igorevich Khlyustov (“the applicant”), on 29 July 2005. 2. The applicant was represented by Mr Ye. Swarovski, a lawyer practising in Moscow. The Russian Government (“the Government”) were represented by Mr G. Matyushkin, Representative of the Russian Federation at the European Court of Human Rights. 3. The applicant complained, in particular, of restrictions on his right to leave his own country. 4. On 18 January 2011 the application was communicated to the Government. It was also decided to rule on the admissibility and merits of the application at the same time (Article 29 § 1). THE FACTS I. THE CIRCUMSTANCES OF THE CASE 5. The applicant was born in 1962 and lives in Moscow. A. Enforcement proceedings initiated in respect of the applicant 6. In 2002 a certain S. brought court proceedings against the applicant before the Tushinskiy District Court, Moscow (“the District Court”). S. sought to recover an amount of money advanced to the applicant for construction of a house for him. S. claimed that instead of building the house the applicant had acquired a flat for himself and a new car. The District Court attached the applicant’s flat to secure the claim. 7. On 4 April 2003 the District Court awarded 362,267.87 Russian roubles (RUB) to S., to be paid by the applicant, and issued a writ of execution. 8. By a ruling of 7 May 2003 the Moscow north-west bailiffs’ service (“the bailiffs’ service”) initiated enforcement proceedings. The applicant was invited to voluntarily comply with the judgment debt within five days of the date on which the enforcement proceedings were initiated. 9. On several occasions the applicant asked the District Court to postpone the enforcement of the judgment of 4 April 2003. He claimed that although he had some income, his financial situation was difficult since he had two dependent children and a sick mother. By decisions of 23 October 2003 and 18 January and 14 April 2005 the District Court dismissed his requests. 10. On 20 November 2003 the District Court granted the applicant’s request to lift the attachment order in respect of his flat on the grounds that it was his and his family’s sole dwelling and therefore could not be seized for the purpose of enforcement of the judgment of 4 April 2003. 11. On 19 October 2004 the District Court examined another claim lodged by S. against the applicant, in which he requested the annulment of the contract for the sale of the applicant’s car to his wife in July 2003. The court found that the contract was void and ordered the repossession of the car for the purpose of enforcing the judgment debt of 4 April 2003. 12. By a judgment of 29 November 2004 the District Court ordered the applicant to pay RUB 160,000 to his former wife in respect of unpaid child support. 13. On 27 January 2005 the bailiffs’ service joined the enforcement proceedings initiated following the judgment of 4 April 2003 to the proceedings opened following the judgment of 29 November 2004. 14. On 15 December 2005 the enforcement proceedings were discontinued on the grounds that a writ of execution had been sent to the applicant’s employer, a private company based in Vladivostok, Primorskiy Region. 15. In 2010 S. asked the District Court to provide him with a duplicate of the writ of execution issued following the judgment of 4 April 2003, on the grounds that the original writ of execution had been lost and the judgment of 4 April 2003 had not been enforced in full. 16. On 23 April 2010 the District Court granted that request. The court found it established that on 15 December 2005 the bailiffs’ service had forwarded the writ of execution to the applicant’s employer, indicating that by that date it had recovered from the applicant only a part of the debt and that the remaining part amounted to RUB 218,406.31. It was also established that between 2006 and 2009 the applicant had returned RUB 70,661 to S. 17. It appears that the applicant paid the remainder of his debt to S. in July 2010. B. Restrictions on the applicant’s leaving the country and judicial review thereof 18. In the framework of the enforcement proceedings described above, the bailiffs’ service on several occasions restricted the applicant’s right to leave the country. Their decisions were based on the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) (section 15(5)), the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings (section 4(1) and (3), section 44(3) and section 45(5)) and the 1997 Federal Act on the Bailiffs’ Service (section 14) (see “Relevant domestic law” below). 1. Demand of 27 November 2003 19. On 27 November 2003 the bailiffs’ service sent the Moscow Department of the Interior a document in the form of a “demand” (“требование”). The document stated that on 7 May 2003 the bailiffs’ service had instituted enforcement proceedings on the basis of the writ of execution of the same date in accordance with which RUB 362,267.87 had to be recovered from the applicant. The applicant had not paid the judgment debt voluntarily and had not complied with the bailiffs’ service’s ruling of 7 May 2003. Therefore, referring to relevant provisions of domestic law (see paragraph 18above), the bailiffs’ service requested the Department of the Interior to enter the applicant in the Department’s database with a view to imposing a temporary restriction of up to six months on his right to leave the Russian Federation. The demand did not indicate the date on which the six-month period started to run. 20. The applicant alleged that the bailiffs’ service had not informed him of the restrictions imposed on him. Therefore, in January 2004, he had purchased a package holiday to Egypt for himself and two members of his family. When he attempted to board the plane on 24 January 2004 the Border Service officials at the airport had refused to allow him to board. The applicant provided the Court with a copy of the contract of purchase of that package holiday. 21. By a final decision of 20 May 2004 the Moscow City Court (“the City Court”) dismissed the applicant’s complaint against the bailiffs’ service’s demand of 27 November 2003. It found, in particular, that the bailiffs’ service had lawful grounds on which to impose the travel ban on the applicant. 2. Order of 3 June 2004 22. On 3 June 2004 the bailiffs’ service sent the Department of Border Control a document in the form of an “order” (“поручение”). In that document the bailiffs’ service requested that the applicant’s right to leave the Russian Federation be restricted for a period of six months starting from 22 June 2004, on the grounds that the applicant had not voluntarily complied with the judgment of 4 April 2003. 23. It is not clear on what date the applicant was notified of the order of 3 June 2004. It appears that he did not appeal against it. 3. Demand of 10 June 2004 24. On 10 June 2004 the bailiffs’ service sent the Moscow Department of the Interior a demand requesting it to enter the applicant in the Department’s database with a view to imposing a temporary restriction of up to six months on his right to leave the Russian Federation. The document stated that the applicant had not paid the judgment debt voluntarily and had not complied with the bailiffs’ service’s decision initiating the enforcement proceedings. It did not indicate the date on which the six-month period started to run. 25. It is not clear on what date the applicant was notified of the demand of 10 June 2004. It appears that he did not appeal against it. 4. Order of 24 December 2004 26. On 24 December 2004 the head of the bailiffs’ service sent another order to the Department of Border Control to restrict the applicant’s right to leave the country for another six months on the grounds that he had not voluntarily repaid the judgment debt of 4 April 2003. The order did not indicate the date on which the six-month period started to run. 27. On 31 December 2004 the applicant challenged the bailiffs’ service’s order before the District Court. He complained, in particular, that the head of the bailiffs’ service had had no right to issue such an order and that the order was unlawful since he had already started repaying the debt. He also complained that the order in question violated the rights of his minor children, for whom he had been paying child support. 28. By a final decision of 22 June 2005 the City Court found that the head of the bailiffs’ service had imposed the travel ban on the applicant in accordance with the law. In particular, the City Court established that the bailiffs’ service had initiated the enforcement proceedings and had made relevant enquiries in order to obtain information about the applicant’s assets. Since the applicant had not been paying the judgment debt, on 27 November 2003 the bailiffs’ service had restricted his right to leave the country. The court found those actions lawful. Taking into account that as at 24 December 2004 the applicant had not complied with the judgment debt and had not reached any agreement with the creditor, the bailiffs’ service had again restricted his right to leave the country and had done so in accordance with the relevant domestic law. The City Court also observed that the applicant had started repaying the debt only on 27 January 2005, after the bailiff’s demand to restrict his right to leave the country. The City Court also took into account the fact that other enforcement proceedings had been pending in respect of the applicant for his failure to pay child support for his minor children. 5. Ruling of 3 March 2005 29. On 3 March 2005, while the court proceedings on the applicant’s appeal against the bailiffs’ service’s order of 24 December 2004 were pending, the bailiffs’ service issued a ruling (“постановление”) restricting the applicant’s right to leave the country. The ruling stated that the applicant was seeking to evade the enforcement of the judgment of 4 April 2003 and that therefore his right to leave the Russian Federation should be restricted. The ruling did not indicate the period during which the restriction was to be applied to the applicant. 30. On 21 April 2005 the applicant appealed against the ruling of 3 March 2005 to the District Court. 31. On 7 July 2005 the District Court quashed the ruling of 3 March 2005 on the grounds that, contrary to the requirements of domestic law, that ruling had not indicated the period during which the travel restriction was to be applied to the applicant. It appears that the bailiffs’ service did not appeal against the decision of 7 July 2005. 6. Order of 26 May 2005 32. On 26 May 2005, while the court proceedings on the applicant’s appeal against the bailiffs’ service’s ruling of 3 March 2005 were pending, the bailiffs’ service again sent an order to the Department of Border Control to restrict the applicant’s right to leave the country for another six months starting from 26 May 2005. The order stated that the applicant had not complied with the judgment of 4 April 2003 voluntarily and that, according to his creditor, the applicant had been travelling abroad frequently. On the same date a copy of that order was sent to the applicant. 33. On 26 July 2005 the District Court found the bailiffs’ service’s order to be lawful. It held, in particular, that the order had been issued in accordance with section 15 of the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) and fully complied with formal requirements provided for in section 16 of that Act. It appears that the applicant did not appeal against that decision to the City Court. 34. On 15 December 2005 the restriction imposed on the applicant’s leaving the country was lifted. C. Proceedings before the Constitutional Court 35. On an unspecified date the applicant applied to the Constitutional Court of the Russian Federation, requesting it to examine the compatibility with the Constitution of section 15(5) of the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) (see “Relevant domestic law” below). 36. On 24 February 2005 the Constitutional Court of the Russian Federation refused to examine the applicant’s complaint, citing lack of jurisdiction in relation to the subject matter. In its decision the Constitutional Court noted that the restrictions provided for in the impugned provisions were not of an absolute character. In particular, the restrictions could be imposed only for a limited duration, the law had set the maximum period during which such restrictions could be applied and permission to leave the Russian Federation could be granted before expiry of those restrictions. The Constitutional Court further observed that in all cases of temporary restrictions of the constitutional right to leave the Russian Federation the relevant body of the Ministry of the Interior had to notify the citizen concerned of the reasons for and the term of the restriction, as well as the date and registration number of the relevant decision and the full name and legal address of the organisation which had assumed responsibility for restricting the person’s right to leave the Russian Federation. The body in question was therefore under an obligation to justify the necessity of the restriction. The Constitutional Court observed that the restrictions were aimed at the protection of constitutional values and could not be regarded as violating the applicant’s constitutional rights. Finally, the Constitutional Court noted that the legislature had made the application of restrictions dependent not only on the existence of formal grounds but also on specific factual circumstances, which, where necessary, could be verified by the courts of general jurisdiction. D. Criminal proceedings against the applicant 37. On 18 July 2005 the Moscow Tushinskiy district prosecutor initiated criminal proceedings against the applicant on suspicion of forgery of documents submitted by the latter to the District Court in the context of two other sets of civil proceedings brought against him by S. 38. On 17 May 2006 the District Court discontinued the criminal proceedings against the applicant because the limitation period for a criminal prosecution for forgery had expired. The applicant did not appeal against that decision. II. RELEVANT DOMESTIC LAW A. 1993 Constitution of the Russian Federation 39. Article 27 § 1 provides that everyone who is legally present on the territory of the Russian Federation shall have the right to travel freely and freely to choose the place of temporary or permanent residence. 40. Article 27 § 2 provides that anyone may freely leave the Russian Federation. Citizens of the Russian Federation shall have the right freely to return to the Russian Federation. 41. Article 55 § 3 provides that human and civil rights and freedoms may be limited by federal law only to the extent necessary to protect the basis of the constitutional order, morality and the health, rights and lawful interests of others, and to ensure the defence of the country and the security of the State. B. The 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), as worded at the material time 42. The right of a Russian citizen to leave the Russian Federation could be restricted only on the basis of the Act and in accordance with the procedure set out therein (section 2). 43. The right of a Russian citizen to leave the Russian Federation could be temporarily restricted if he or she evaded obligations imposed on him or her by a court. In such cases the restriction was valid until the obligation had been complied with or until the parties settled the matter (section 15(5)). 44. In all cases where a temporary restriction on leaving the Russian Federation was imposed on a citizen of the country, the relevant body of the Ministry of the Interior had to notify the citizen concerned of the reasons for and the term of the restriction, as well as the date and registration number of the relevant decision and the full name and legal address of the organisation which had assumed responsibility for restricting the person’s right to leave the Russian Federation (section 16). 45. In cases where the restriction on leaving the country was imposed in accordance with section 15(5), the passport of the person concerned was withdrawn by the bodies authorised to do so and returned to the State body which had issued it (section 18). C. The 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings, in force until 1 February 2008 46. Section 4 provided that claims submitted by a bailiff in the context of enforcement proceedings initiated following a decision by a court or any other body were binding on all organisations and on public servants and citizens throughout the territory of the Russian Federation (Section 4 (1)). In the event of failure to comply with the bailiff’s orders, the latter could apply the measures provided for by that law or by any other federal law (Section 4 (2)). Obstructing the bailiff in the performance of his or her duties rendered the person concerned liable under the legislation of the Russian Federation (Section 4 (3)). 47. Section 44 provided that bailiffs could apply compulsory measures if all the following criteria were met: the bailiffs had received a duly completed writ of execution (Section 44 (1)) and instituted enforcement proceedings (Section 44 (2)), and the deadline set for voluntary compliance had expired (Section 44 (3)). 48. Section 45 provided a list of compulsory measures which could be applied by bailiffs. In particular, they could seize the debtor’s property (section 45(1)), attach the debtor’s salary, retirement pension, scholarship or other sources of income (section 45(2)), seize money or other property of the debtor held by others (section 45(3)), remove from the debtor and hand over to the judgment creditor certain items specified in the writ of execution (section 45(4)) and take any other measures provided for by the law on enforcement proceedings or by other federal laws in order to enforce the writ of execution (section 45 (5)). 49. Section 88 provided that if decisions taken by the bailiff in the framework of enforcement proceedings (initiating enforcement proceedings, recovery of fees, imposition of fines, etc.) affected rights of parties to the enforcement proceedings and other persons, the bailiff had to issue a ruling (“постановление”) to that effect. Such a ruling should indicate the date on which it was issued, the place where it was issued, the position, family and full name of the bailiff who issued it, reference to the relevant enforcement proceedings, and describe the matter under examination, the grounds for taking the decision with reference to the laws and other legal acts on which the bailiff relied when taking the decision, the conclusion on the matter at issue and the procedure and time-limits for lodging an appeal against that ruling. 50. Section 90 provided that parties to enforcement proceedings could appeal against the bailiff’s actions to a court. D. The 1997 Federal Act on the Bailiffs’ Service 51. Section 14 provides that lawful demands submitted by a bailiff should be complied with by all organisations, officials and citizens on the territory of the Russian Federation. Information requested by bailiffs in the performance of their duties is to be provided to them free of charge and within the deadlines indicated by them. Failure to comply with a bailiff’s demand renders the person concerned liable under the legislation of the Russian Federation. E. The 2007 Federal Act on Enforcement Proceedings, in force since 1 February 2008 52. Section 67 establishes a framework for imposing restrictions on a debtor’s right to leave the country. In particular, it provides that a restriction on leaving the country may be imposed in the event of all the following criteria being met: enforcement proceedings have been initiated following a court decision, the bailiff has set a time-limit for voluntary compliance with the decision and the debtor has failed to comply within that time-limit, the debtor has no valid reason for not complying with the judgment, and the bailiff’s decision to restrict the debtor’s right to leave the country has been approved by a senior bailiff. THE LAW I. ALLEGED VIOLATION OF ARTICLE 2 OF PROTOCOL No. 4 TO THE CONVENTION 53. The applicant complained under Article 2 of Protocol No. 4 to the Convention that his right to leave the Russian Federation had been violated by a series of six-month travel bans imposed on him by the bailiffs’ service until he had paid a judgment debt to a private person. 54. The Court considers that this complaint falls to be examined under Article 2 §§ 2 and 3 of Protocol No. 4, which provides as follows: “2. Everyone shall be free to leave any country, including his own. 3. No restrictions shall be placed on the exercise of these rights other than such as are in accordance with law and are necessary in a democratic society in the interests of national security or public safety, for the maintenance of ordre public, for the prevention of crime, for the protection of health or morals, or for the protection of the rights and freedoms of others ...” A. Admissibility 55. The Government did not raise any objection as to the admissibility of the complaint. They indicated that the restrictions had been imposed on the applicant on 27 November 2003, 10 June and 24 December 2004 and 26 May 2005. Each restriction had been imposed for a period of six months, which started to run on the date when the bailiffs’ service issued the relevant decision. The restriction imposed on 3 March 2005 had been quashed by the domestic court. 56. The applicant did not comment. 57. The Court reiterates that it is not open to it to set aside the application of the six-month rule solely because a respondent Government has not made a preliminary objection to that effect, since the said criterion, reflecting as it does the wish of the Contracting Parties to prevent past events being called into question after an indefinite lapse of time, serves the interests not only of respondent Governments, but also of legal certainty as a value in itself. It marks out the temporal limits of the supervision carried out by the organs of the Convention and signals to both individuals and State authorities the period beyond which such supervision is no longer possible (see Walker v. the United Kingdom (dec.), no. 34979/97, ECHR 2000‑I). 58. The Court further reiterates that pursuant to Article 35 § 1 of the Convention, it may only deal with a matter within a period of six months from the final decision in the process of exhaustion of domestic remedies. In cases featuring a continuing situation, the six-month period runs from the cessation of that situation (see Seleznev v. Russia, no. 15591/03, § 34, 26 June 2008, and Koval v. Ukraine (dec.), no. 65550/01, 30 March 2004). 59. In the present case the applicant complained of a series of six-month travel bans imposed on him by the bailiffs’ service between 2003 and 2005 for failure to honour judgment debts to private persons. The question is whether those bans should be regarded as distinct measures and the six‑month rule should be applied separately to each period during which the applicant was prohibited from leaving the country, or whether the series of bans can be considered as creating a continuing situation, in which case the six-month period would start to run only after the situation complained of was brought to an end. 60. In that connection the Court reiterates that the concept of a “continuing situation” refers to a state of affairs in which there are continuous activities by or on the part of the State which render the applicant a victim (see Posti and Rahko v. Finland, no. 27824/95, § 39, ECHR 2002‑VII). Complaints which have as their source specific events which occurred on identifiable dates cannot be construed as referring to a continuing situation (see Camberrow MM5 AD v. Bulgaria, (dec.), no. 50357/99, 1 April 2004). 61. Turning to the circumstances of the present case, the Court observes that during the enforcement proceedings the bailiffs’ service issued several decisions restricting the applicant’s right to leave the Russian Federation. According to the Government, four restrictions were issued in respect of the applicant: on 27 November 2003, 10 June and 24 December 2004 and 26 May 2005, and each of them lasted for a period of six months which started to run on the date when the bailiffs’ service issued the relevant decisions. In that connection the Court observes that, according to the case materials, the bailiffs’ service issued six restrictions on the applicant’s right to leave the country: the demand of 27 November 2003, the order of 3 June 2004, the demand of 10 June 2004, the order of 24 December 2004, the ruling of 3 March 2005 and the order of 26 May 2005. The Court agrees that all those decisions, apart from the ruling of 3 March 2005, indicated that the travel restrictions were to be applied to the applicant for a period of up to six months. Furthermore, the Court observes that some of those decisions indicated the date on which the six-month period started to run, and that it was not necessarily the date on which the relevant decision was issued. For instance, the order of 3 June 2004 stated that the six-month period would start to run on 22 June 2004. However, contrary to the Government’s assertions, the demands of 27 November 2003 and 10 June 2004 and the order of 24 December 2004 did not indicate on what date the six-month period started to run. In view of those factors, the Court is unable to establish the exact dates on which the travel restrictions issued on 27 November 2003 and 10 June and 24 December 2004 were applied to the applicant. Therefore, despite the fact that the order of 3 June 2004 and the demand of 26 May 2005 specified the exact dates on which the six-month period started to run, it cannot be said that each and every restriction applied to the applicant took effect on an identifiable date. In such circumstances the Court considers that the travel restriction was applied to the applicant at the latest on 24 January 2004, when he was not allowed to board a plane to Egypt (see paragraph 20above) and was lifted on 15 December 2005, when the enforcement proceedings were discontinued (see paragraph 14above). 62. The Court further notes that the applicant challenged some of the restrictions issued in his respect in separate court proceedings. However, in the Court’s opinion that element is not sufficient to conclude that the events complained of were composed of separate and unrelated occurrences. In particular, the Court observes that all the travel bans were applied within the same enforcement proceedings and with reference to the same legal provisions. They thus formed a continuing act on the part of the domestic authorities by which the applicant was prohibited from leaving the country from at least 24 January 2004 until 15 December 2005. In such circumstances, the six-month period provided for by Article 35 § 1 of the Convention started to run only after that activity had been brought to an end on 15 December 2005. It suffices to note that the applicant submitted his application during the period when the travel ban was still in force. 63. In sum, the Court finds that the applicant submitted his complaint under Article 2 of Protocol No. 4 in compliance with Article 35 § 1 of the Convention. The Court further observes that this complaint is not manifestly ill-founded within the meaning of Article 35 § 3 (a) of the Convention. It further notes that it is not inadmissible on any other grounds. It must therefore be declared admissible. B. Merits 64. The Court reiterates that Article 2 of Protocol No. 4 to the Convention guarantees to any person a right to liberty of movement, including the right to leave any country for such country of the person’s choice to which he or she may be admitted (see Baumann v. France, no. 33592/96, § 61, ECHR 2001‑V (extracts)). Any measure restricting that right should be “in accordance with law”, pursue one or more of the legitimate aims contemplated in the third paragraph of the same Article and “be necessary in a democratic society” (see Raimondo v. Italy, 22 February 1994, § 39, Series A no. 281‑A, and Labita v. Italy [GC], no. 26772/95, §§ 194 and 195, ECHR 2000‑IV). 65. In the present case it is not disputed that the restrictions on the applicant’s leaving Russia constituted interference with his right to leave the country, as guaranteed by Article 2 § 2 of Protocol No. 4. The Court therefore has to examine whether that interference was in “accordance with law”, pursued one or more legitimate aims and “was necessary in a democratic society”. 1. Whether the interference was “in accordance with law” (a) The parties’ submissions 66. The Government submitted that the interference had been in accordance with the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), which had been accessible to the applicant and foreseeable as to its effects. 67. The applicant claimed that the ban imposed on him in 2003 and its further extensions had had no legal basis in Russian law as it existed at the relevant time and had therefore been arbitrary. The law cited by the Government, namely the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), had not been clear enough for anyone to foresee that non‑payment of a judgment debt would result in a travel ban. The old 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings had not contained any provision authorising the bailiffs’ service to impose a travel ban on the debtor. It was not until 2007 that a new Federal Act on Enforcement Proceedings had been passed, establishing a framework for restricting a debtor’s right to leave his or her own country. The applicant also considered that both the old and the new laws on enforcement proceedings were incompatible with Article 27 of the Russian Constitution. ( The Court’s assessment 68. The Court reiterates its settled case-law according to which the expression “in accordance with the law” not only requires that the impugned measure should have some basis in domestic law, but also refers to the quality of the law in question. Firstly, the law must be adequately accessible: the citizen must be able to have an indication that is adequate in the circumstances of the legal rules applicable to a given case. Secondly, a norm cannot be regarded as a "law" unless it is formulated with sufficient precision to enable the citizen to regulate his conduct: he must be able - if need be with appropriate advice - to foresee, to a degree that is reasonable in the circumstances, the consequences which a given action may entail. Those consequences need not be foreseeable with absolute certainty: experience shows this to be unattainable. Again, whilst certainty is highly desirable, it may bring in its train excessive rigidity and the law must be able to keep pace with changing circumstances. Accordingly, many laws are inevitably couched in terms which, to a greater or lesser extent, are vague and whose interpretation and application are questions of practice (see The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1), 26 April 1979, §§ 47-49, Series A no. 30 and Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy [GC], no. 38433/09, §§ 140 and 141, ECHR 2012). 69. The level of precision required of domestic legislation – which cannot in any case provide for every eventuality – depends to a considerable degree on the content of the law in question, the field it is designed to cover and the number and status of those to whom it is addressed. It is moreover primarily to domestic authorities to interpret and apply domestic law (see Vogt v. Germany, 26 September 1995, § 48, Series A no. 323). 70. The phrase “in accordance with the law” also requires the domestic law to be compatible with the rule of law; it thus implies that there must be a measure of protection in domestic law against arbitrary interferences by public authorities with the rights safeguarded by Convention (see Malone v. the United Kingdom, 2 August 1984, § 67, Series A no. 82). A law which confers a discretion must indicate the scope of that discretion, although the detailed procedures and conditions to be observed do not necessarily have to be incorporated in rules of substantive law (see Silver and Others v. the United Kingdom, 25 March 1983, § 88, Series A no. 61). 71. The Court observes that when imposing the travel bans on the applicant the authorities referred to three legal acts: the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) (section 15(5)), the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings (section 4(1) and (3), section 44(3) and section 45(5)) and the 1997 Federal Act on the Bailiffs’ Service (section 14) (see “Relevant domestic law” above). 72. In so far as the applicant complained that the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings as in force at the material time did not contain any provision authorising the bailiffs’ service to impose a travel ban on the debtor, the Court observes that although a travel ban was not listed in section 45 of the Act among the compulsory measures which could be imposed by the bailiff on a debtor, it was stated in that section that, apart from the measures listed, the bailiff could take any other measures provided for by the law on enforcement proceedings or by other federal laws in order to enforce the writ of execution. In the present case the bailiffs’ service imposed the travel ban with reference to the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), section 15(5) of which provided that the right of a Russian citizen to leave the Russian Federation could be temporarily restricted if he or she evaded obligations imposed on him or her by a court. The Court therefore concludes that the travel restrictions imposed on the applicant had a basis in domestic law. 73. As regards accessibility, the Court observes that the legal acts in question satisfied that condition as they were in the public domain. 74. In so far as the applicant complained of the lack of foreseeability of the legal provisions in question, the Court accepts that those provisions are rather general in terms and confer a wide discretion on the bailiffs’ service. In particular, they leave them the discretion to decide whether, in the particular circumstances of the case, it is necessary to resort to travel restrictions or not. On the other hand, the circumstances in which it may be necessary to apply those measures are quite variable, so that it would scarcely be possible to formulate a law to cover every eventuality. In any event, the safeguards against arbitrary interference were provided by the fact that the exercise of the discretion by the bailiffs was subject to judicial review (see paragraph 50above). 75. The Court agrees that the application of those provisions could have resulted in some degree of uncertainty for the applicant when the first travel restriction was issued in his regard in November 2003. However, by the time the further bans were issued in June and December 2004 and March and May 2005, he should have been able to foresee, to a degree that was reasonable in the circumstances, that travel restrictions could be applied to him again if he evaded paying the judgment debt, and could therefore have regulated his conduct accordingly. 76. In view of the above, the Court considers that in the present case the degree of discretion conferred on the domestic authorities was compatible with the requirements of the Convention inherent in the expression “in accordance with law”. 77. Having regard to the above, the Court is satisfied that the interference with the applicant’s right to leave his country was “in accordance with law”. 2. Whether the interference pursued a legitimate aim (a) The parties’ submissions 78. The Government claimed that the travel bans had been intended to secure the enforcement of a judgment debt arising out of a claim by a private creditor and had therefore pursued the legitimate aim of protecting the rights of others. 79. The applicant submitted that the travel bans had not pursued any legitimate aim, but had a purely punitive purpose. ( The Court’s assessment 80. The Court observes that it has already dealt with complaints concerning travel bans imposed for failure to pay a judgment debt to a private party and accepted that such restrictions were intended to secure the interests of creditors and that, in principle, they pursued a legitimate aim, namely the protection of others (see Ignatov v. Bulgaria, no. 50/02, § 35, 2 July 2009, and Gochev v. Bulgaria, no. 34383/03, § 48, 26 November 2009). It does not see any reason to hold otherwise in the present case. The Court accordingly finds that the interference with the applicant’s right to leave his own country pursued a legitimate aim, namely the protection of the rights of others. The main issue to be determined in the present case is whether the restrictions imposed on the applicant were “necessary in a democratic society” in order to achieve that aim. 3. Whether the interference was “necessary in a democratic society” (a) The parties’ submissions 81. The Government maintained that the restrictions imposed on the applicant had been necessary in a democratic society. The means employed had been proportionate to the aims pursued. The authorities were under a positive obligation to provide an effective mechanism for the enforcement of judgments debts to be paid by private persons and for the protection of creditors’ property rights. If they failed to do so, their responsibility under Article 6 of the Convention could be engaged. The applicant had not paid the judgment debt voluntarily and enforcement proceedings had therefore been instituted. The bailiffs’ service had taken various measures to secure payment of the judgment debt. However, all those measures had proved insufficient for the enforcement of the judgment debt, in large part owing to the applicant’s behaviour. As established by the decision of 19 October 2004 (see paragraph 11above), the applicant had attempted to hide his property in order to avoid its forfeiture in the enforcement proceedings. In the absence of any other means of ensuring that the applicant honoured his debt, the bailiffs’ service had decided to impose a travel ban on him. 82. The Government further pointed out that the travel ban had been imposed on the applicant for a period of six months and had been extended on three more occasions. Each of those extensions had been limited to six months, unlike in the case of Gochev v. Bulgaria, where the applicant had been prohibited from leaving the country for several years. The bailiffs’ service’s decisions had been duly reasoned and had been regularly reviewed by the domestic courts. On one occasion the domestic court quashed the bailiff’s decision (ruling of 3 March 2005) on the grounds that it had not indicated the period during which the travel ban had to be applied to the applicant. The applicant had been aware of the decisions taken in his respect since he had challenged almost all of them in the courts. The documents concerning the enforcement proceedings at issue had been destroyed after expiry of the statutory time‑limit for storage of documents. 83. The applicant submitted that the travel ban had not been necessary in a democratic society. The authorities had the possibility of seizing a debtor’s assets located in his or her country of residence or abroad without the debtor’s physical presence. Also, preventing persons from leaving the country could be counterproductive if they migrated to another country in search of employment with the intention of using their future salary to honour the debt. Furthermore, the Russian legal system did not provide individuals with bankruptcy protection; therefore, persons who committed a tort and faced a large judgment debt would be barred from leaving the country forever through a series of six‑month bans. The travel ban was used widely in Russia irrespective of the nature and amount of the debt. In the applicant’s case the travel ban had been imposed for non-payment of a relatively small debt and without any prior notice when he and his family had attempted to board a plane. ( The Court’s assessment (i) The Court’s principles relating to assessment of the necessity of restrictions on freedom of movement 84. The Court reiterates that interference will be considered “necessary in a democratic society” for a legitimate aim if it answers a “pressing social need” and, in particular, if it is proportionate to the legitimate aim pursued and if the reasons adduced by the national authorities to justify it are “relevant and sufficient”. While it is for the national authorities to make the initial assessment in all these respects, the final evaluation of whether the interference is necessary remains subject to review by the Court for conformity with the requirements of the Convention (see, among other authorities, Handyside v. the United Kingdom, 7 December 1976, § 48-50, Series A no. 24, and Nada v. Switzerland [GC], no. 10593/08, § 181, ECHR 2012). 85. The Court has examined the proportionality of travel restrictions which were imposed in various contexts: a travel ban imposed as a measure of police supervision of a person suspected of having connections with the Mafia (see Labita, cited above, §§ 193-197); the seizure, as part of the on-the-spot investigation, and subsequent confiscation of a passport of a person who was neither prosecuted nor considered to be a witness in the criminal proceedings (see Baumann, cited above, §§ 65-67); a prohibition on a bankrupt moving away from his place of residence for the duration of the bankruptcy proceedings (see Luordo v. Italy, no. 32190/96, §§ 96-97, ECHR 2003‑IX); the seizure of the applicant’s passport for refusal to pay a fine for a customs offence (see Napijalo v. Croatia, no. 66485/01, §§ 78-82, 13 November 2003); an obligation not to abscond imposed on a suspect pending criminal proceedings against him (see, among many other examples, Fedorov and Fedorova v. Russia, no. 31008/02, §§ 39-47, 13 October 2005; Antonenkov and Others v. Ukraine, no. 14183/02, §§ 59‑67, 22 November 2005; Ivanov v. Ukraine, no. 15007/02, §§ 90-97, 7 December 2006; Hajibeyli v. Azerbaijan, no. 16528/05, §§ 60-69, 10 July 2008; Makedonski v. Bulgaria, no. 36036/04, §§ 39-46, 20 January 2011; Pfeifer v. Bulgaria, no. 24733/04, §§ 55-58, 17 February 2011; Prescher v. Bulgaria, no. 6767/04, §§ 47-52, 7 June 2011; and Miażdżyk v. Poland, no. 23592/07, §§ 33-42, 24 January 2012); travel restrictions imposed for refusal to pay a tax debt (see Riener v. Bulgaria, no. 46343/99, §§ 118-130, 23 May 2006); travel restrictions imposed on account of knowledge of State secrets (see Bartik v. Russia, no. 55565/00, §§ 44-52, ECHR 2006‑XV, and Soltysyak v. Russia, no. 4663/05, §§ 46-54, 10 February 2011); court orders prohibiting minor children from being removed to a foreign country (see Diamante and Pelliccioni v. San Marino, no. 32250/08, §§ 214-215, 27 September 2011); and a travel ban imposed on account of a breach of the immigration rules of another country (see Stamose v. Bulgaria, no. 29713/05, §§ 33-37, 27 November 2012). The Court has also examined restrictions which, as in the present case, were imposed on the applicants for failure to honour a judgment debt to a private party (see Ignatov, cited above, §§ 36-41, and Gochev, cited above, §§ 49-57). 86. When making its assessment of the proportionality of the travel restrictions imposed on the applicants in those cases the Court had regard to various factors. 87. In a series of cases against Italy the Court found that the travel restrictions, which were automatically imposed for the whole duration of the bankrupcy proceedings and remained in force for very significant periods ranging from thirteen years to more than twenty-four years, were disproportionate even though there had been no indication that the applicant had wished to leave his place of residence or that such permission had ever been refused (see Luordo, cited above, § 96; Bassani v. Italy, no. 47778/99, §§ 23-25, 11 December 2003; Neroni v. Italy, no. 7503/02, §§ 26-28, 22 April 2004; and Goffi v. Italy, no. 55984/00, §§ 19-21, 24 March 2005). On the other hand, in a case where the travel restriction was in place for a period of six months the Court considered, bearing in mind the short duration of the restriction, that it was proportionate to the aims pursued (see Diamante and Pelliccioni, cited above, § 214). 88. In another group of cases, where an obligation not to leave their place of residence was imposed in the context of criminal proceedings against the applicants but was not applied automatically for the whole duration of those proceedings and was significantly shorter than the one in the Luordo case, the Court held that in the circumstances of those cases the mere duration of the proceedings was insufficient to conclude that the restriction was disproportionate and that it was therefore necessary to have regard to other relevant factors. In particular, in the cases of Fedorov and Fedorova (cited above, § 44) and Antonenkov and Others (cited above, § 64), the Court considered that it was relevant in assessing the proportionality of the restriction to ascertain whether the applicants had actually sought to leave their area of residence and had applied to the domestic authorities with requests to that effect, and if so, whether permission to leave the area had been refused. 89. In cases where the travel restrictions were imposed on applicants who were not parties to any criminal, administrative or other proceedings, the Court examined whether the grounds relied on by the domestic authorities in imposing and extending the restrictions and/or in refusing to lift them were relevant and sufficient (see Labita, cited above, §§ 196-197; Baumann, cited above, § 65-67; and Napijalo, cited above, §§ 78-82). 90. In the case of Soltysyak, cited above, in which travel restrictions were imposed on the applicant on account of his knowledge of State secrets, the Court took into consideration the existence of a common European and international standard in the field. 91. In the case of Gochev (cited above, §§ 49-50) the Court summarised the principles relating to the assessment of the necessity of measures restricting freedom of movement as follows: “49. With regard to the proportionality of a restriction imposed on account of unpaid debts, the Court reiterates that it is justified only so long as it furthered the pursued aim of guaranteeing recovery of the debts in question (see Napijalo v. Croatia, no. 66485/01, §§ 78 to 82, 13 November 2003). Furthermore, even were it justified at the outset, a measure restricting an individual’s freedom of movement may become disproportionate and breach that individual’s rights if it is automatically extended over a long period (see Luordo v. Italy, no. 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX; Földes and Földesné Hajlik v. Hungary, no. 41463/02, § 35, ECHR 2006‑...; and Riener, cited above, § 121). 50. In any event, the domestic authorities are under an obligation to ensure that a breach of an individual’s right to leave his or her country is, from the outset and throughout its duration, justified and proportionate in view of the circumstances. They may not extend for long periods measures restricting an individual’s freedom of movement without regular re‑examination of their justification (see Riener, cited above, § 124, and Földes and Földesné Hajlik, cited above, § 35). Such review should normally be carried out, at least in the final instance, by the courts, since they offer the best guarantees of the independence, impartiality and lawfulness of the procedures (see Sissanis v. Romania, no. 23468/02, § 70, 25 January 2007). The scope of the judicial review should enable the court to take account of all the factors involved, including those concerning the proportionality of the restrictive measure (see, mutatis mutandis, Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium, 23 June 1981, § 60, Series A no. 43) ...” (ii) Application of those principles in the present case 92. The Court agrees with the Government that in order to comply with the requirements of Article 6 and Article 1 of Protocol No. 1 the State authorities are obliged to provide the necessary assistance to the creditor in the enforcement of court judgments issued against private debtors. Such assistance may be provided, for example, through a bailiffs’ service or bankruptcy proceedings (see Anokhin v. Russia (dec.), no. 25867/02, 31 May 2007). However, the Court considers that the measures taken to provide such assistance, in so far as they interfere with the rights protected under Article 2 of Protocol No. 4, must be necessary in a democratic society. 93. Turning to the circumstances of the present case, the Court observes that the applicant was prohibited from leaving the country by a series of travel bans which were issued between 2003 and 2005. 94. The Government put forward a number of reasons which, according to them, had justified the imposition of travel restrictions on the applicant. In particular, they claimed that the restrictions had been applied to the applicant because he had not paid the judgment debt voluntarily; all other measures had proved insufficient, in large part owing to the applicant’s behaviour. 95. The Court observes that under section 15(5) of the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), travel restrictions could be imposed on the debtor only if he evaded the obligations imposed on him by a court. Furthermore, according to the interpretation of those provisions by the Constitutional Court (see paragraph 36above), the domestic authorities were under an obligation to justify the necessity of the restrictions imposed on the applicant and not just to apply those restrictions on formal grounds but also to take into account specific factual circumstances, which, where necessary, could be verified by the courts of general jurisdiction. It follows that the travel restrictions could not be imposed automatically for failure to pay the judgment debt, but only once it had been established that the imposition of such a measure was necessary in the circumstances of the case. 96. The Court further observes that, under section 88 of the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings, in cases where a decision taken by the bailiff in the framework of enforcement proceedings affected the interests of the parties to those proceedings (creditor and debtor), the bailiff was under an obligation to issue a ruling (“постановление”) to that effect and to indicate, among other things, the grounds for the decision (see paragraph 49above). 97. There is no doubt that in the present case the bailiffs’ service’s decisions restricting the applicant’s right to leave the country affected his interests and therefore those decisions should have been taken in the form of rulings. However, in the present case most of the travel restrictions were imposed on the applicant on the basis of documents in the form of “demands” (“требования”) or “orders” (“поручения”) issued by the bailiffs’ service for the attention of the Department of the Interior and the Department of Border Control, and the domestic courts reviewed the lawfulness of the restrictions as applied on the basis of those documents. Only on one occasion did the bailiffs’ service impose a travel ban on the applicant in the form of a ruling (the ruling of 3 March 2005), which however, was later quashed by a court. 98. In its first decision the bailiffs’ service requested the departments concerned to restrict the applicant’s right to leave the country because he had not paid the judgment debt voluntarily. It did not cite any other reasons for applying the measure. In particular, it did not state that the applicant had evaded payment of the judgment debt by various means, as suggested by the Government. Likewise, the bailiffs’ service did not explain how the travel ban might serve the aim of collecting the debt, nor did it examine the applicant’s individual situation and other relevant circumstances of the case. 99. It is true that all the further restrictions imposed on the applicant were based on fresh demands or orders issued by the bailiffs’ service. However, the wording of those decisions did not evolve with the passage of time. The bailiffs’ service repeatedly stated that the applicant’s right to leave the country had to be restricted because he had not paid the judgment debt. It follows that by sending those demands and orders to the authorities responsible for internal affairs and border control the bailiffs’ service merely confirmed its initial demand to impose travel restriction on the applicant and did not re-examine the justification for the continued restrictions on the applicant’s freedom to leave the country. It therefore follows that from the outset and throughout its duration, the restriction on the applicant’s freedom to leave the country was based solely on the ground that he had not paid the judgment debt voluntarily, and was extended automatically by the bailiffs’ service without any reassessment of its justification. 100. As regards the judicial review of the restrictions applied to the applicant, the Court notes that by a decision of 7 July 2005 the domestic courts quashed the bailiffs’ service’s ruling of 3 March 2005 on the grounds that it had not indicated the period during which the restriction was to be applied. In all further decisions the domestic courts merely stated that the applicant had not complied with the judgment debt and, therefore, the bailiffs had lawful grounds for applying travel restrictions in his regard. In none of their decisions did the domestic courts assess the justification and proportionality of the travel restrictions imposed on the applicant. 101. Having regard to the above, the Court considers that the domestic authorities did not comply with their obligation to ensure that any interference with the right of individuals to leave their own country is justified and proportionate throughout its duration, in the particular circumstances of the case. It therefore follows that the interference with the applicant’s right to leave his country in the present case was not “necessary in a democratic society”. 102. Accordingly, there has been a violation of Article 2 §§ 2 and 3 of Protocol No. 4 in the present case. II. OTHER ALLEGED VIOLATIONS OF THE CONVENTION 103. The applicant complained under Article 6 § 3 © and (d) that the criminal proceedings initiated against him on 18 July 2005 for forgery of documents had been unfair. The Court observes that a person may not claim to be a victim of a violation of his right to a fair trial under Article 6 of the Convention which, according to him, occurred in the course of proceedings in which he was acquitted or which were discontinued (see Osmanov and Husseinov v. Bulgaria (dec.), nos. 54178/00 and 59901/00, 4 September 2003). The Court notes that the proceedings against the applicant were discontinued on 17 May 2006 because the relevant limitation period had expired. The Court considers that in these circumstances the applicant can no longer claim to be a victim of a violation of his right to a fair trial. It follows that this complaint must be rejected as manifestly ill-founded, pursuant to Article 35 §§ 3 (a) and 4 of the Convention. III. APPLICATION OF ARTICLE 41 OF THE CONVENTION 104. Article 41 of the Convention provides: “If the Court finds that there has been a violation of the Convention or the Protocols thereto, and if the internal law of the High Contracting Party concerned allows only partial reparation to be made, the Court shall, if necessary, afford just satisfaction to the injured party.” A. Damage 105. The applicant claimed 1,000 euros (EUR) in respect of pecuniary damage sustained as a result of the cancellation of his trip to Turkey. He also claimed EUR 10,000 in respect of non-pecuniary damage. 106. The Government considered that the applicant’s claims were unreasonable and not supported by appropriate evidence. 107. The Court observes that the applicant’s claims in respect of pecuniary damage are not supported by any evidence. In particular, the Court has at its disposal documents relating to a trip planned by the applicant to Egypt, not to Turkey. The Court therefore rejects those claims. However, it awards the applicant EUR 2,000 in respect of non-pecuniary damage. B. Costs and expenses 108. The applicant also claimed EUR 5,500 for the costs and expenses incurred before the domestic courts and before the Court, comprising EUR 500 in costs and expenses related to this application and EUR 5,000 in lawyer’s fees. 109. The Government contested the applicant’s claims. They submitted that he had not provided any evidence in support of his claims, such as a contract between himself and his lawyer. 110. According to the Court’s case-law, an applicant is entitled to the reimbursement of costs and expenses only in so far as it has been shown that these were actually and necessarily incurred and are reasonable as to quantum. In the present case, regard being had to the documents in its possession and the above criteria, the Court considers it reasonable to award the sum of EUR 500 covering costs under all heads. C. Default interest 111. The Court considers it appropriate that the default interest rate should be based on the marginal lending rate of the European Central Bank, to which should be added three percentage points. FOR THESE REASONS, THE COURT UNANIMOUSLY 1. Declares the complaint under Article 2 of Protocol No. 4 to the Convention concerning the restrictions imposed on the applicant’s right to leave Russia admissible and the remainder of the application inadmissible; 2. Holds that there has been a violation of Article 2 §§ 2 and 3 of Protocol No. 4 to the Convention; 3. Holds (a) that the respondent State is to pay the applicant, within three months from the date on which the judgment becomes final in accordance with Article 44 § 2 of the Convention, the following amounts, to be converted into the currency of the respondent State at the rate applicable at the date of settlement: (i) EUR 2,000 (two thousand euros), plus any tax that may be chargeable, in respect of non-pecuniary damage; (ii) EUR 500 (five hundred euros), plus any tax that may be chargeable to the applicant, in respect of costs and expenses; ( that from the expiry of the above-mentioned three months until settlement simple interest shall be payable on the above amounts at a rate equal to the marginal lending rate of the European Central Bank during the default period plus three percentage points; 4. Dismisses the remainder of the applicant’s claim for just satisfaction. Done in English, and notified in writing on 11 July 2013, pursuant to Rule 77 §§ 2 and 3 of the Rules of Court. Søren Nielsen Isabelle Berro-Lefèvre Registrar President Запрет выезда за границу CASE OF KHLYUSTOV v. RUSSIA.docx
  13. Ухвала іменем України 22 травня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дьоміної О.О., суддів: Касьяна О.П.,Коротуна В.М.,Кафідової О.В.,Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 2 лютого 2010 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 23 жовтня 2012 року, в с т а н о в и л а: Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк») звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок порушення зобов'язань за кредитним договором. Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 2 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 23 жовтня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_6, ОСОБА_7 солідарно на користь ПАТ «ОТП Банк» 152 486,91 грн залишку заборгованості за кредитним договором № ML-701/041/2006 від 10 березня 2006 року, 2 179,43 грн несплачених відсотків за користування кредитом, 16 184,97 грн пені за прострочення виконання зобов'язань, 75 грн штрафних санкцій за невиконання зобов'язання, а всього - 170 851,31 грн. Стягнуто з ОСОБА_6, ОСОБА_7 солідарно на користь ПАТ «ОТП Банк» 325 547,83 грн залишку заборгованості за кредитним договором № ML-701/336/2008 від 4 червня 2008 року, 5 261,37 грн несплачених відсотків за користування кредитом, 32773,13 грн пені за прострочення виконання зобов'язань, 75 грн штрафних санкцій за невиконання зобов'язання, а всього - 363 657,33 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_6 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах. Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 10 березня 2006 року акціонерний комерційний банк «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого був ЗАТ «ОТП Банк», а надалі - ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_6 уклали кредитний договір № ML-701/041/2006, за яким банк надав йому грошові кошти у розмірі 24 900 доларів США на передбачених цим договором умовах зі сплатою позичальником процентів річних та обов'язком повернути кредит у термін до 10 березня 2016 року. Виконання зобов'язань за цим кредитним договором забезпечено порукою ОСОБА_7, про що з ПАТ «ОТП Банк» було укладено договір поруки № SML-701/041/2006 від 10 березня 2006 року (а.с. 14-29). 4 червня 2008 року ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_6 уклали кредитний договір № ML-701/336/2008, за яким банк надав йому грошові кошти у розмірі 37 906,70 доларів США на передбачених цим договором умовах зі сплатою позичальником процентів річних та обов'язком повернути кредит у термін до 5 червня 2023 року. Виконання зобов'язань за цим кредитним договором забезпечено порукою ОСОБА_7, про що з ПАТ «ОТП Банк» було укладено договір поруки № SR-701/336/2008 від 4 червня 2008 року (а.с. 33-42). Зважаючи на те, що у зв'язку із порушенням ОСОБА_6 зобов'язання за кредитними договорами у нього виникла заборгованість, ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду з позовом про її стягнення з боржника та поручителя. Ухвалюючи заочне рішення, яке залишено без змін апеляційним судом, суд першої інстанції вважав доводи банку про наявність заборгованості за кредитним договором обґрунтованими, тому стягнув її солідарно з боржника та поручителя. При цьому апеляційний суд, погоджуючись із заочним рішенням, відхилив як безпідставні доводи ОСОБА_6 про те, що його не було повідомлено про розгляд справи у суді першої інстанції. Однак з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки вони суперечать закону та не ґрунтуються на доказах, наявних у матеріалах справи. Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Зокрема, у пункті 24 Рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та пункті 23 Рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Крім цього, ЄСПЛ у справі «Стрижак проти України» констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано ЄСПЛ як порушення частини 1 статті 6 Конвенції з огляду на відмову повідомити заявника про дату та час слухання у цій справі (пункти 39-41 рішення). Право на публічний розгляд справи позбавлене сенсу, якщо сторона, яка бере участь у справі, не повідомляється про судовий розгляд з таким розрахунком, щоб особа, яка викликається, мала достатньо часу для явки в суд у тому випадку, якщо особа вирішить скористатися своїм правом, передбаченим національним законодавством (пункт 21 у Рішенні ЄСПЛ у справі «Яковлєв проти Російської Федерації»). Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі (частини 4, 5 статті 74 ЦПК України). Відповідно до частин 1, 2 статті 76 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. З матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції 11 грудня 2009 року провів попереднє судове засідання, а розгляд судом цивільної справи відбувся у судовому засіданні, призначеному на 2 лютого 2010 року, після чого було ухвалено заочне рішення (а.с. 50, 55, 56-57). Про вищезазначені судові засідання суду відповідачі повідомлялися шляхом направлення судових повісток поштою рекомендованим листом із повідомленням за адресою: 61000, АДРЕСА_1, які поверталися до суду з відмітками про закінчення строку зберігання (а.с. 48, 53, 54). Суд першої інстанції вважав, що відповідачі повідомлені належним чином за адресою, що була зазначена у договорі, однак не звернув уваги на те, що на момент пред'явлення до суду позову про стягнення заборгованості ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_6 4 червня 2008 року уклали додатковий договір № 1 до кредитного договору № ML-701/041/2006 від 10 березня 2006 року, кредитний договір № ML-701/336/2008, та договір поруки № SR-701/336/2008, в яких зазначалося, що відповідачі проживають за адресою: 61000, АДРЕСА_2 (а.с. 27, 41, 42). Також суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що 17 серпня 2009 року, перед зверненням до суду, ОСОБА_6 отримав досудову вимогу ПАТ «ОТП Банк» про погашення заборгованості за кредитним договором № ML-701/041/2006 від 10 березня 2006 року, надіслану відповідачу за адресою: 61000, АДРЕСА_2 (а.с. 31). Крім цього, згідно з частиною 1 статті 109 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування, однак суд першої інстанції в порушення вимог частини 3 статті 122 ЦПК України не звернувся до відповідного органу реєстрації місця перебування і місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Під час розгляду справи судом позивач мав більш сприятливе становище щодо представлення своєї позиції порівняно з відповідачем, так як на відміну від ОСОБА_6 та ОСОБА_7 представник банку - ОСОБА_8 був присутній під час проведення попереднього судового засідання і судового засідання, у якому було проголошено заочне рішення суду (а.с. 50, 55). Таким чином, судом першої інстанції було порушено право відповідачів на участь у судовому засіданні, що позбавило їх можливості під час слухання справи надати пояснення, висловити заперечення та звернути увагу суду на ті аргументи, які могли бути важливими для її правильного вирішення. Отже, всупереч статті 6 Конвенції апеляційним судом не було забезпечено справедливості судових процедур. Разом із тим, згідно зі статтею 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Проте, в порушення процесуальних вимог суд при задоволенні грошових вимог у мотивувальній частині рішення не навів розрахунки, з яких він виходив, при цьому в матеріалах справи відсутній детальний розрахунок заборгованості за кредитним договором, зокрема, з наданого позивачем розрахунку заборгованості станом на 3 листопада 2009 року не вбачається відомостей, зокрема, про те, як формувалася заборгованість, яким чином вона погашалася, з якої процентної ставки нараховувалася пеня за прострочення кредитного зобов'язання та за який період вона нараховувалася тощо (а.с. 43). За таких обставин суди неправильно застосували норми матеріального права в порушення норм процесуального права не встановили усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а відтак судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною 2 статті 338 ЦПК України. Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 2 лютого 2010 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 23 жовтня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. Дьоміна Судді:О.П. Касьян О.В. Кафідова В.М. Коротун С.П. Штелик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31459487