Search the Community

Showing results for tags 'недействительность договора ипотеки'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 130 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_3, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна. Позивачка зазначала, що 9 липня 2007 року між нею, ОСОБА_4 та банком було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що неповнолітній ОСОБА_2, в інтересах якого вона діє, на момент укладення договору іпотеки проживав та був зареєстрований у спірній квартирі і ця квартира є його єдиним та постійним місцем проживання, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила визнати недійсним зазначений договір іпотеки та зобов’язати нотаріуса зняти заборону відчуження нерухомого майна. Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, укладений 9 липня 2007 року між ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 січня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ці судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК Укравїни), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». На обґрунтування заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надало копію постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (іпотекодержателем), ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (іпотекодавцями) було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним між ним і ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 6 липня 2007 року. У пункті 2.1.1 договору іпотеки зазначено, що іпотекодавці гарантують непорушення прав малолітніх та неповнолітніх дітей у зв’язку з укладенням цього договору. В анкеті поручителя від 3 липня 2007 року ОСОБА_1 зазначила про відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців. Згідно з долученою до анкети поручителя довідкою товариства з обмеженою відповідальністю «Сумикомунтранс» від 6 червня 2007 року вбачається, що в спірній квартирі зареєстровані лише ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (наймач) з 2005 року, неповнолітні діти не зареєстровані. Відповідно до копії паспорта ОСОБА_4 був зареєстрований у цій квартирі з 20 квітня 2004 року до 16 серпня 2013 року. За довідками комунального підприємства «Сумижитло», виданими у 2011–2012 роках, та поквартирною карткою форми 6 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований в указаній квартирі. Суди встановили, що на час укладення договору іпотеки в квартирі АДРЕСА_1 був зареєстрований і постійно проживав малолітній ОСОБА_2. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_2 на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215, 224, 225 ЦК України, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства». Разом з тим Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року з огляду на те, що при укладенні цих договорів іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не надавав, а правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди встановили, що батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, надав нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. У зазначеній постанові міститься також правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-384цс15 про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. З огляду на зазначене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя (банку), дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними. Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, яке переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки є недійсним як такий, що укладений без згоди органу опіки та піклування; при цьому суд вважав, що право малолітнього на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, порушене. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення. Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, установивши, що іпотекодавці, укладаючи договір іпотеки, надали неправдиві відомості про те, що в спірній квартирі неповнолітні діти не зареєстровані, позивачка вказала на відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців, на день розгляду справи судом банк не проводив звернення стягнення на спірну квартиру, дійшли протилежного висновку про наявність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним. При цьому суди не з’ясували, чи було порушене право малолітнього внаслідок укладення цього договору, яке саме право та в чому полягало його порушення. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1024цс16 Вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BAED92AAFAD6258C2257FE700378F05
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2010 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань, у наслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, банк, уточнивши позовні вимоги, просив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом застосування процедури його продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), надавши АКБ «Укрсоцбанк» право продажу предмета іпотеки будь-якій особі – покупцеві з установленням початкової ціни реалізації предмета іпотеки в розмірі 757 тис. 500 грн; виселити зі спірної квартири усіх мешканців, без надання іншого жилого приміщення. Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 2 квітня 2014 року позов банку задовольнив частково, ухвалив: у рахунок задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк» за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; у решті позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 22 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволені позову банку відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. У заяві ПАТ «Укрсоцбанк» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення місцевого суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 23 Закону № 898-IV. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Укрсоцбанк» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2014 року у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-20495св14). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-20495св14 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд зазначив, що після ухвалення судового рішення, яким договір іпотеки визнано недійсним та виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким особа стала новим власником спірного майна. Однак зазначене судове рішення було скасоване, тому в разі переходу права власності на іпотечне майно договір іпотеки є дійсним для набувача нерухомого майна відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувався тим, що новий власник спірної квартири – ОСОБА_1 жодного договору з ПАТ «Укрсоцбанк» не укладав, а відтак не знав та не міг знати про кредитний та іпотечний договори і про обтяження квартири іпотекою. На момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки, а тому посилання позивача на положення статті 23 Закону № 898-IV є безпідставними. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норми матеріального права (23 Закону № 898-IV), покладені в основу судових рішень, які переглядаються, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні у справі № 6-20495св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 10 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону № 898-IV передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). Строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов’язання боржник не виконав. Статтею 23 Закону № 898-IV визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця й має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону № 898-IV та поширення її дії на відповідача з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV). Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 3 Закону № 898-IV, згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про розірвання іпотечного договору, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (№ 6-639цс15) та від 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15). За таких обставин, зважаючи на сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Отже у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов неправильного висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 23 Закону № 898-IV, оскільки на момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону № 898-IV статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 2 квітня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1562цс15 У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на відповідача відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F1091C3751144DDCC2257FE600459998
  3. являлся собственником предмета ипотеки, что противоречит ст. 5 ЗУ "об ипотеке", недействительность договора ипотеки является основанием для ее прекращения http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58516427 Державний герб України У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 червня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Євтушенко О.І., суддів: Завгородньої І.М., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_6, третя особа: публічне акціонерне товариство «Сведбанк» про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю, шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, вимоги якого уточнив в ході розгляду справи та просив визнати недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_6 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_7; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28 листопада 2012 року, шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_8 Після його смерті відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Разом з тим, оформити спадкові права на вказану квартиру позивач не зміг, оскільки було з`ясовано, що 3 серпня 2007 року від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім`я ОСОБА_9, який на підставі цієї довіреності 16 серпня 2007 року продав вказану квартиру ОСОБА_10, а останній 22 лютого 2008 року продав її ОСОБА_6, яка для придбання спірної квартири використала кредитні кошти, отримані у ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22 лютого 2008 року між ОСОБА_7 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір, за умовами якого відповідач, в забезпечення своїх кредитних зобов`язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2011 року позов прокурора Святошинського району м. Києва, поданий в інтересах ОСОБА_5, задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 3 серпня 2007 року, видану від імені ОСОБА_8 на ім`я ОСОБА_9, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І.; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 16 серпня 2007 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_5 задоволено. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_5 і визнано за ним право власності на це майно. Зобов*язано ОСОБА_6 звільнити квартиру АДРЕСА_1. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 Іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20 лютого 2013 року апеляційний суд м. Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_6 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 та припинення іпотеки скасував. У задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2013 року залишені без змін. Позивач посилався на те, що спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову. Разом з тим, порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6, існування яких перешкоджає розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності. У зв'язку з наведеним просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_6 є товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_6 Усунуто перешкоди ОСОБА_5 в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28 листопада 2012 року, шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1. Вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22 лютого 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» і ОСОБА_6 Представник товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. ОСОБА_6, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги слід відхилити, виходячи з наступного. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позов виходив з того, що на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, іпотекодавець ОСОБА_6 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. Таким чином іпотечний договір від 22 лютого 2008 року суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. Оскільки позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, який визнано судом недійсним, суд дійшов висновку про задоволення цих вимог. Вказані висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають фактичним обставинам справи та узгоджуються з нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 5 квітня 2007 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації ОСОБА_8 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Згідно з посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.C. договором купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2007 року, укладеним між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9, який діяв на підставі довіреності від 3 серпня 2007 року, та ОСОБА_10, ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_10. придбав квартиру АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Спадкоємцем прав та обов'язків ОСОБА_8 є його син ОСОБА_5, який в установленому порядку прийняв спадщину. На підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., ОСОБА_10 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 22 лютого 2008 року, між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ Сведбанк», та ОСОБА_6, укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_6 було надано кредит у розмірі 94 640 доларів США на строк до 22 лютого 2026 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 22 лютого 2008 року між ВАТ Сведбанк» та ОСОБА_6 було укладено іпотечний договір, згідно якого ОСОБА_6 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір факторингу та договір про відступлення прав за іпотечними договорами, відповідно до якого банк відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс» свої права вимоги за укладеним з ОСОБА_6 кредитним договором та іпотечним договором. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року частково задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, треті особи: Приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу Трубінська Н.І., Рильська Л.C., Глушко Л.B., ПАТ Сведбанк» про визнання недійсною довіреності, визнання договорів купівлі продажу квартири недійсними. Визнано недійсною видана від імені ОСОБА_8 на ім'я ОСОБА_9 довіреність від 3 серпня 2007 року; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 в собі ОСОБА_9, та ОСОБА_10 від 16 серпня 2007 року. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_16 до ОСОБА_6, комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», ВАТ «Сведбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., ОСОБА_10, про витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов'язання вчинити дії, скасування у реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру, визнання права власності на квартиру, визнання недійсним іпотечного договору, припинення іпотеки. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 та визнано право власності на неї ОСОБА_5 Зобов'язано ОСОБА_6 звільнити квартиру АДРЕСА_1. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ Сведбанк» і ОСОБА_6; припинено іпотеку квартири АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року та припинення іпотеки скасовано. У задоволенні цих позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2013 року залишено без змін. Спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року, яке набрало законної сили в цій частині 20 лютого 2013 року, тобто, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_5. який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру. Вирішуючи даний спір суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що порушене право власності ОСОБА_5, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору від 22 лютого 2008 року недійсним, у зв`язку із чим, ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ньому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі ст. 1, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки є об`єкти нерухомого майна та об'єкти, які прирівнюються до таких цим Законом. До них чинним законодавством, зокрема, віднесено: земельні ділянки; будівлі; споруди; підприємство як майновий комплекс; житлові будинки; квартири; дачі; садові будинки; гаражі; об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому; право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Об'єкти нерухомого майна можуть бути предметом іпотеки лише за таких умов: майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; воно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремо вбілений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Відсутність хоча б однієї з указаних ознак є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» визнання іпотечного договору недійсним є підставою для припинення іпотеки. Встановивши, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року визнано недійсним укладений від 16 серпня 2007 року між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого останній продав вказану квартиру ОСОБА_6, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року ця квартира витребувана з незаконного володіння ОСОБА_17 у володіння ОСОБА_5 із визнанням за ним права власності на це майно, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_8 та визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6, припинення іпотеки та вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку, внесеного на підставі вказаного договору. Суди правильно виходили з того, що іпотечний договір від 22 лютого 2008 року суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. На час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору іпотекодавець ОСОБА_6 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. Задоволення заявлених позивачем вимог не суперечить ст. 16 ЦК України та відповідає змісту його порушеного права, яке підлягає судовому захисту. В ході розгляду даної справи місцевим та апеляційним судами дотримано вимог ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, перевірено усі обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень та надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). При встановлені фактичних обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій не було порушено норми процесуального права, а при ухваленні судових рішень правильно застосовано норми матеріального права. Доводи касаційних скарг не дають підстав для встановлення неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів, обґрунтовано викладених в мотивувальних частинах оскаржуваних рішень. При вирішенні даної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. За таких обставин, відповідно до ст. 337 ЦПК України касаційні скарги слід відхилити і залишити оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337, 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відхилити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.І. Євтушенко судді І.М. Завгородня О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Потильчака О.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., – за участю представників: публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» Михна А.О., приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» Алфімова В.В., Губаря В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (далі – ПАТ АБ «Укргазбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 за позовом приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (далі – ПП «Будінвест Ю.С.») до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» (далі – ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД»), ПАТ АБ «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним, в с т а н о в и л и: Суб’єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), і просить скасувати всі постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ АБ «Укргазбанк» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про охорону культурної спадщини», внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ АБ «Укргазбанк» надано копії постанов Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012, копію рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2012 року у справі № 6-21066св12, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» не скористалося правом на участь його представника у судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ АБ «Укргазбанк» і ПП «Будінвест Ю.С.», перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову у справі № 920/1771/14 є вимога ПП «Будінвест Ю.С.» про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД». Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 12 березня 2008 року між ПП «Будінвест Ю.С.» (позичальник) і ПАТ АБ «Укргазбанк» укладено кредитний договір № 114/08-РБФ, за умовами якого банк відкрив позичальнику невідновлювальну відкличну кредитну лінію із загальним лімітом 4 500 000,00 грн, а 14 листопада 2011 року між тими ж сторонами укладено додатковий договір до кредитного договору, який викладено у новій редакції. У забезпечення всіх вимог банку, які випливають із зазначеного кредитного договору, між ПАТ АБ «Укргазбанк» (іпотекодержатель) і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) 12 березня 2008 року укладено договір іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, а 12 серпня 2011 року між тими ж сторонами укладено договір про внесення змін до цього договору, який викладено у новій редакції. Предметом іпотеки за договором є: нерухоме майно – нежитлова будівля – будівля ресторану під літ. «А-2», загальною площею 1 418,2 кв. м, та літнє кафе-бесідка під літ. «Б (1-5)», які розташовані за адресою: Сумська область, м. Ромни, б-р Жовтневої революції, 28, і належать іпотекодавцеві згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно; земельна ділянка площею 0,1422 га, яка розташована за тією ж адресою і належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу 12 березня 2008 року та зареєстровано в реєстрі за № 917. Із повідомлення відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Роменської міської ради від 20 жовтня 2014 року позивачеві стало відомо, що будівлю № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) включено до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70–См. Позивач зазначив, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Також позивач зауважив, що всупереч положенням статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Методики грошової оцінки пам’яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1447 (далі – Методика), оспорюваний договір укладено без визначення вартості пам’ятки архітектури, яка передавалася в іпотеку, у порядку, передбаченому чинним законодавством. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено з порушенням вимог частин першої, другої статті 203 ЦК, ПП «Будінвест Ю.С.» просило визнати його недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 215 ЦК. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року, позов ПП «Будінвест Ю.С.» задоволено. Постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін. При цьому суд касаційної інстанції послався на положення частини першої статті 18, статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини», частини першої статті 6 Закону України «Про іпотеку», пунктів 2, 3 Методики і погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки оспорюваний договір іпотеки укладено без погодження відповідного органу охорони культурної спадщини, сторонами цього договору не було дотримано порядку визначення вартості предмета іпотеки, який є пам’яткою архітектури місцевого значення, тому цей правочин укладено з недотриманням вимог законодавства, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК. Також суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судових інстанцій про доведення позивачем як позичальником факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного іпотечного договору з огляду на те, що за умовами кредитного договору на позивача покладено обов’язок щодо укладення договору страхування предмета іпотеки, вчасної сплати всіх страхових платежів та інші зобов’язання. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми права, зазначивши, що у випадку продажу пам’ятки архітектури місцевого значення без отримання згоди органу охорони культурної спадщини єдиною особою, яка може пред’явити позов про визнання договору недійсним з відповідних підстав, є саме цей орган. При цьому у разі продажу пам’ятки власник або уповноважений ним орган зобов’язаний у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини з метою надання цьому органу переважного права на придбання об’єкта охорони. У справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не свідчить про незаконність самого правочину, а законодавство, чинне на момент укладення оспорюваного договору оренди нежитлових приміщень, не вимагало наявності такого погодження як обов’язкового елементу форми чи змісту такого договору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору у справі № 6-21066св12, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 14, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», виходив із того, що за змістом зазначених норм пам’ятки архітектури без згоди відповідного органу охорони культурної спадщини забороняється передавати у користування, володіння або управління. За змістом положень Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки не є договором про передачу предмета іпотеки у володіння, користування чи управління іншій особі, тому при укладенні договорів іпотеки щодо пам’яток архітектури не потрібно погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Той факт, що спірний об’єкт визнано пам’яткою архітектури, може бути враховано у разі звернення стягнення на зазначений об’єкт при порушенні зобов’язань за кредитним договором. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК). Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним. Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка розглядається, ПП «Будінвест Ю.С.» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД», стороною якого позивач не є. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Судами встановлено, що предмет іпотеки за оспорюваним договором, а саме будівля № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) у м. Ромни Сумської області, є пам’яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70 – См, і належить на праві власності ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно. За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб’єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом. За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) пам’ятка, крім пам’ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. У справі, яка розглядається, відповідач ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» як власник нерухомого майна, що є пам’яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об’єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк», які випливають із кредитного договору, укладеного між банком і позивачем у справі як позичальником. Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним. Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов’язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об’єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам’ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об’єкта культурної спадщини. Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором. Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи встановлено не було. За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з недотриманням вимог законодавства, а відтак, і наявність підстав для задоволення позову, є необґрунтованим, суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону. Оскільки суди всіх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору у справі, яка розглядається, заява ПАТ АБ «Укргазбанк» підлягає задоволенню, всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ПП «Будінвест Ю.С.». Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись статтями 49, 11114, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та рішення Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року у справі № 920/1771/14 скасувати та ухвалити нове рішення. У позові приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД», публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити. Стягнути з приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (код 34608270) на користь публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (код 23697280) 4 054,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної, касаційної скарг та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 920/1771/14. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Сумської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий О.І. Потильчак Судді: В.П. Барбара Н.П. Лященко І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок І.Б. Шицький П.І. Колесник А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BF742BBE3E91C0AC2257FE10049F6FE - Постанова від 1 червня 2016 року № 3-449гс16
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, комунальне підприємство «Міське капітальне будівництво», про визнання майнових прав на об’єкт інвестування та визнання іпотечного договору частково недійсним, зняття заборони на відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 серпня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 17 березня 2005 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» (далі – ТОВ «Альянс-Висотбуд») та Управлінням капітального будівництва Одеської міської ради було укладено контракт на будівництво житлового будинку АДРЕСА_1. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір резервування приміщення – квартири АДРЕСА_1, умовами якого передбачено, що орієнтовний термін завершення будівельно-монтажних робіт – ІІІ квартал 2009 року. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір комісії щодо купівлі цінних паперів, відповідно до умов якого товариство зобов’язалося надати позивачу посередницькі послуги щодо купівлі цінних паперів на загальну суму 209 тис. 200 грн. Основною метою укладення цих договорів було фінансування позивачкою будівництва квартири шляхом купівлі пакету облігацій, що надавало власникові пакету облігацій право на отримання у власність вищезазначеної квартири в майбутньому, оскільки умовами договору передбачено, що після закінчення будівництва продавець ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язаний передати ОСОБА_1 вищезазначену квартиру. Позивачка свої зобов’язання щодо оплати вартості майнових прав на квартиру виконала в повному обсязі, сплативши грошові кошти в розмірі 209 тис. 200 грн. за придбання цінних паперів під будівництво житла. Порушивши умови договору, ТОВ «Альянс-Висотбуд» будинок не збудувало та не ввело його в експлуатацію. Крім того, у 2008 році ТОВ «Альянс-Висотбуд» уклало з Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), іпотечні договори, за умовами яких на забезпечення своїх зобов’язань за кредитними договорами товариство передало в іпотеку банку майнові права на квартири в житловому будинку, зокрема й на квартиру АДРЕСА_1, яка була придбана позивачкою за договором купівлі цінних паперів. Вважаючи, що товариство здійснило дії, які можуть призвести до втрати права власності на проінвестовану нерухомість, та що укладені іпотечні договори порушують її майнові права на квартиру, ОСОБА_1 просила визнати за нею майнові права на квартиру; визнати недійсними іпотечні договори в частині передачі в іпотеку майнових прав на вищезазначену квартиру; зняти заборону на відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою. Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 20 жовтня 2014 року позов задовольнив: ухвалив визнати за ОСОБА_1 майнові права на об’єкт інвестування – квартиру АДРЕСА_1; визнати недійсним пункт 1.1 іпотечних договорів від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», у частині передачі в іпотеку майнових прав на спірну квартиру; зняти заборону на відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 19 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, зазначене рішення суду першої інстанцій скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення місцевого суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-ІV). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на судові рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року (№ 6-3739ск15), 15 липня 2015 року (№ 6-15463св15), 26 серпня 2015 року (№ 6-13461св15) у справах за позовами фізичних осіб до ТОВ «Альянс-Висотбуд», ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання майнових прав та визнання частково недійсним іпотечного договору. Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Верховного Суду України від: 17 квітня 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ПАТ «Промінвестбанк») до фізичної особи та інших про визнання договору недійсним, скасування рішення про оформлення права власності на нерухоме майно; за зустрічним позовом фізичних осіб до ПАТ «Промінвестбанк» та інших про визнання договору іпотеки недійсним; за позовами фізичних осіб до ПАТ «Промінвестбанк» та інших про визнання договору іпотеки недійсним (№ 6-8цс13); 25 вересня 2013 року у справі за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю «Перша українська індустріально-інвестиційна компанія» та інших про визнання частково недійсним договору іпотеки (№ 6-91цс13); 2 грудня 2015 року та 10 лютого 2016 року у справах за позовом фізичної особи до ТОВ «Альянс-Висотбуд», ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання майнових прав, визнання договорів іпотеки частково недійсними (№ 6-1502цс15, № 6-2250цс15); Так, ухвалюючи рішення від 15 липня 2015 року у справі № 6-15463св15, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку про те, що при укладенні договорів іпотеки були порушені положення статті 5 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення спірних договорів), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку товариство мало право передавати в іпотеку лише з 25 грудня 2008 року, отже іпотечні договори необхідно визнати частково недійсними. Позовні вимоги про визнання майнових прав на об’єкт інвестування не підлягають задоволенню, оскільки такі права в позивачів виникли на підставі договорів купівлі-продажу, у зв’язку із чим відсутні підстави для визнання цих прав у судовому порядку. Майнові права позивачів можуть бути захищені в інший, передбачений законом спосіб, зокрема шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору купівлі-продажу майнових прав та стягнення переданих забудовнику коштів. Ухвалюючи судові рішення від 19 березня 2015 року у справі № 6-3739ск15 та від 26 серпня 2015 року у справі № 6-13461св15, суд касаційної інстанції виходив з того, що майнові права на квартиру відповідно до положень статті 5 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення іпотечних договорів) не могли бути предметом іпотеки, а тому товариство неправомірно передало їх в іпотеку. Верховний Суд України у постанові від 17 квітня 2013 року № 6-8цс13 дійшов висновку про те, що предметом правового регулювання Закону України від 19 червня 2003 року № 979-IV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (далі – Закон № 979-IV) є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу внаслідок невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не з приводу забезпечення кредитного договору, що був укладений між сторонами. Під час укладення договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення спірного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. У постанові від 25 вересня 2013 року № 6-91цс13 Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що майнове право, яке є предметом застави (іпотеки), – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Позивач за договором про інвестиційну діяльність є володільцем предмета іпотеки – майнових прав, оскільки виконав свої грошові зобов’язання за інвестиційним договором, здійснивши стовідсоткову передплату. Товариство не мало передбачених законом підстав для передачі в іпотеку нерухомого майна та не було уповноважене на це позивачем, тому договір іпотеки є недійсним. Верховний Суд України у постановах від 2 грудня 2015 року № 6-1502цс15, та від 10 лютого 2016 року № 6-2250цс15 зазначив, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення Закону № 979-IV, оскільки цей Закон регулює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. На час укладення договорів іпотеки стаття 5 Закону № 898-IV не визначала майнові права як предмет іпотеки, а тому товариство неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права. Позовні вимоги про визнання майнових прав на об’єкт інвестування не підлягають задоволенню, оскільки такі права в позивача виникли на підставі договору купівлі-продажу майнових прав. За змістом зазначеного договору позивач лише отримав право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до статті 7 Закону України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (далі – Закон № 1560-XII) інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Позивачка, уклавши договори резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів під будівництво житла, набула майнові права на об’єкт інвестування – квартиру, спір з приводу укладення цих договорів відсутній. Крім того, ОСОБА_1 не є стороною іпотечних договорів, тому на час їх укладення права та інтереси позивачки порушені не були. Оскільки майнові права в позивачки виникли на підставі укладених договорів, які ніким не оскаржуються, то відсутні й правові підстави для визнання за нею майнових прав на спірну квартиру. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права, зокрема статті 5 Закону № 898-IV. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 17 березня 2005 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та Управлінням капітального будівництва Одеської міської ради укладено контракт на будівництво житлового будинку в АДРЕСА_1, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язується власними та залученими силами й коштами виконати будівництво цього житлового будинку. З метою здійснення будівництва багатоквартирного будинку 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд», товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Жилстрой» (далі – ТОВ «Альянс-Жилстрой») та АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», укладено генеральний договір про співробітництво. На виконання цього договору 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права на не закінчені будівництвом квартири, зокрема на квартиру АДРЕСА_1. 2 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк надав товариству в кредит кошти в розмірі 1 млн 9 тис. 323 дол. США 60 центів. З метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за цим договором 2 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір НОМЕР_3, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права, зокрема на не закінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1 у зазначеному житловому будинку. Згодом 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитний договір НОМЕР_4, відповідно до умов якого банк надав товариству в кредит кошти в розмірі 741 тис. 137 дол. США 25 центів. З метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за вказаним кредитним договором 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір НОМЕР_5, відповідно до умов якого ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права, зокрема на не закінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1 у вищезазначеному житловому будинку. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір резервування приміщення квартири АДРЕСА_1, умовами якого передбачено, що виконавець зобов’язується зарезервувати за замовником цю квартиру. Резервування квартири здійснюється з метою придбання її замовником у майбутньому у власність у процесі погашення цільових облігацій, емітованих виконавцем. Орієнтовний термін завершення будівельно-монтажних робіт – ІІІ квартал 2009 року. 26 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір комісії щодо купівлі цінних паперів, відповідно до умов якого товариство зобов’язалося надати позивачу посередницькі послуги щодо купівлі цінних паперів на загальну суму 209 тис. 200 грн. Після укладення цього договору протягом 3 банківських днів товариство зобов’язується забезпечити передачу реєстратору всіх документів, необхідних для переоформлення прав власності на користь ОСОБА_1. Основною метою укладених з ОСОБА_1 договорів було фінансування позивачкою будівництва квартири шляхом купівлі пакету облігацій, що надавало власникові пакету облігацій право на отримання у власність вищезазначеної квартири в майбутньому. ОСОБА_1 виконала свої грошові зобов’язання в повному обсязі, сплативши вартість майнових прав на квартиру в розмірі 209 тис. 200 грн. Однак у передбачений договором строк ТОВ «Альянс-Висотбуд» будинок не збудувало та не ввело в експлуатацію. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За статтями 1, 5 Закону № 898-IV (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий, виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. На час укладення спірних договорів іпотеки (1, 2 та 16 липня 2008 року) стаття 5 Закону № 898-IV не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону № 898-IV. Разом з тим Закон № 979-IV, який установлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується, а положеннями Закону № 1560-ХІІ, яким визначено загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності, не передбачають права на передачу в іпотеку майнових прав на об’єкт незавершеного будівництва. Майнове право, що є предметом договору резервування приміщення, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. ОСОБА_1, сплативши вартість майнових прав на квартиру в повному обсязі, виконала свої грошові зобов’язання та відповідно до пунктів 1.2, 2.3 договору резервування приміщення набула майнові права на квартиру. За змістом статей 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Оскільки оспорюваними договорами передано в іпотеку майнові права на квартиру, які належать ОСОБА_1, то позивачка відповідно до положень статей 15, 16, 215, 216 ЦК України має право оспорювати зазначені іпотечні договори в судовому порядку, оскільки ці договори стосуються її прав та інтересів. За таких обставин висновки апеляційного суду, з якими погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивачка набула майнові права на об’єкт інвестування – квартиру і що відсутній спір з даного приводу; а також що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних іпотечних договорів, тому при їх укладенні права та інтереси позивачки порушені не були, – є помилковими. Тому в цій частині рішення апеляційного суду та ухвала суду касаційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання частково недійсними договорів іпотеки, зняття заборони на відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою. Водночас відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивачка виконала свої грошові зобов’язання за договорами резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги щодо переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте право власності на спірну квартиру в позивачки не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договорів резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів Законом України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом № 1560-ХІІ. За змістом договору резервування приміщення позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Договори резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів від 26 січня 2009 року згідно з вимогами статті 204 ЦК України не визнані судом недійсними, є чинними, а тому позивачка продовжує бути володільцем майнових прав на квартиру. Ураховуючи вищезазначене, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачкою майнових прав на квартиру. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання іпотечних договорів частково недійсними, зняття заборони на відчуження квартири та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2014 року. У решті рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 серпня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-503цс16 Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири укладено 1, 2 та 16 липня 2008 року, тобто до визначення майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва предметом іпотеки. Отже, ці договори укладено з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час їх укладення), тому вони підлягають визнанню частково недійсними. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. У справі, яка переглядається, за змістом за договорів резервування приміщення та комісії щодо купівлі цінних паперів позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за нею майнових прав на об’єкт інвестування відповідно до статей 331, 392 ЦК України немає. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1295687D42838A29C2257FC50041E489
  6. В 2008 году оформил ипотеку в Шведбанке на 16 000 у.е. ( квартира в пгт.)Жена поручитель. До 2011 года оплачивал как называется "сумлінно" . С 2011 года ипотеку не оплачиваю, в ипотечной квартире не проживаю (живут квартиранты). На момент сделки у меня был один ребенок(1,5 года), на данный момент двое детей 3 и 9 лет(обе официально зарегистрированные в ипотечной квартире) В 2012 году ипотечный договор по факторинга перешёл к ТОВ"Кредитные инициативы" В 2013 году судом было принято решение про стягнення на користь предмета ипотеки для погашения долга в сумме 184 000 грн. по состоянию на 2013 год и тогдашнему курсу та стягнення судового збору.В 2014 году судом принято решение о объявлении меня в розыск так как исполнительный лист мне вручить не могут и согласно справке из сельсовета я там зарегистрирован с женой и ребёнком но не проживают. В 2014 году судом вынесено решение о запрете мне выезжать за границу до выполнение исполнительного листа по ипотеке. В марте у меня вычесли из заработной платы сумму судового сбора по исполнительному листу. Вопрос: как мне отдать квартиру чтобы после реализации квартиры на торгах, не доплачивать кредитору сумму недостающею для погашения долга (на 2013 год 184 000 грн.)
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», треті особи: ОСОБА_3, служба у справах дітей Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, прокуратура Деснянського району м. Києва, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року, встановила : У вересні 2014 року ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі – ПАТ «ПроКредит Банк»). Позивач зазначав, що 2 листопада 2001 року він з дружиною – ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син – ОСОБА_2, який із 16 вересня 2003 року був зареєстрований у цій квартирі. 14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов’язань за кредитним договором, укладеним між нею та банком. Посилаючись на те, що на час укладення договору іпотеки в спірній квартирі був зареєстрований та проживав малолітній ОСОБА_2, проте орган опіки та піклування згоду на укладення цього договору не надавав, позивач просив визнати недійсним зазначений договір іпотеки. Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 27 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, задовольнив: визнав недійсним договір іпотеки від 14 вересня 2004 року. Апеляційний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 20, 27 січня та 10 лютого 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 цього Закону та частини шостої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року та постанов Верховного Суду України від 20, 27 січня і 10 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у шлюбі з 27 листопада 1993 року, від якого мають синів ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. 2 листопада 2001 року подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1, у якій вони з дітьми були зареєстровані із 16 вересня 2003 року. За довідкою Житлово-будівельного кооперативу «Київ-11» 22 травня 2007 року ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зняті з реєстрації в цій квартирі, а 12 серпня 2014 року в ній знову був зареєстрований ОСОБА_2. 14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, за яким остання за згодою чоловіка передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов’язань за кредитним договором, укладеним 14 вересня 2004 року між нею та банком. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_2, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час укладення договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування законом не вимагався; норма статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України) в редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки, підтверджувала право управління майном дитини виключно батьками, отже, підстав для визнання цього договору недійсним немає. Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, при укладенні яких іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав, з огляду на таке: правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами перегляду справи № 6-384цс15 (про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши також недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя – банку, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними. У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на підставі документа (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або закону (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди попередніх інстанцій, відмовивши в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки жилого будинку та земельної ділянки без згоди органу опіки та піклування на вчинення цього правочину, на момент укладення якого малолітня особа проживала у спірному будинку та набула право користування ним, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. З огляду на викладене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і передала справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (справа № 6-1793цс15), наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір іпотеки, вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього у спірній квартирі, що є предметом договору іпотеки від 18 січня 2008 року, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки, тому Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (справа № 6-3005цс15), наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка вказала факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення цього договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення цього правочину. За таких обставин суд не мав підстав для задоволення позову про визнання недійсним цього іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої особи на користування житлом. З огляду на це Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відмовила в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним зазначеного договору іпотеки. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції з огляду на обставини справи, зокрема, що на час укладення договору іпотеки квартири (15 квітня 2005 року) в ній були зареєстровані двоє неповнолітніх дітей, дійшов висновку про те, що з урахуванням вимог статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати будь-які правочини щодо майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отже, висновок судів попередніх інстанцій про те, що неповнолітні діти не мали майнових прав на спірну квартиру й дозвіл органу опіки та піклування не вимагався, не ґрунтується на вимогах закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки. Відповідно до частин другої – четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Отже, якщо власник майна одночасно є законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору. З огляду на викладене, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки квартири без згоди органу опіки та піклування на його укладення, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей договір укладено відповідно до вимог закону. Отже, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій ухвалені відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 20 та 27 січня і 10 лютого 2016 року. За таких обставин підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-589цс16 За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/29CC09390F140318C2257FA100206C34
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що 24 липня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки НОМЕР_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором НОМЕР_2. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_2 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Позивачка зазначала, що з 5 лютого 1993 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2, вказану квартиру набули під час шлюбу, тому вона належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя, передана в іпотеку банку без письмової та нотаріально завіреної її згоди як співвласника, тому просила визнати вказаний договір іпотеки недійсним та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис від 24 липня 2007 року НОМЕР_3 про державну реєстрацію заборони відчуження нерухомого майна за договором іпотеки від 24 липня 2007 року НОМЕР_1. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 24 липня 2007 року НОМЕР_1, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_4. В решті позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Кей-Колект» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 6 Закону України «Про іпотеку» та статті 60 СК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_5 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що з 5 лютого 1993 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_5, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю. За даними договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 13 жовтня 1995 року між ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_2, зареєстрованим Київською універсальною біржею від 13 жовтня 1995 року за реєстровим НОМЕР_6, ОСОБА_2 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1. Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, як особисту власність зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації 31 жовтня 1995 року, про що зроблено запис до реєстраційної книги НОМЕР_7. 24 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в сумі 199 900 доларів США до 24 липня 2017 року зі сплатою 13,2 % річних. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань 24 липня 2007 року між банком і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки НОМЕР_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3. Відповідно до умов договору іпотеки ОСОБА_2 передав банку в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 70,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), який є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «УкрСиббанк» за оплату передало ТОВ «Кей-Колект» право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором від 24 липня 2007 року, та у цей же день укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Кей-Колект» набуло прав іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним з ОСОБА_2 24 липня 2007 року. 18 квітня 2014 року ТОВ «Кей-Колект» заявило про звернення стягнення на предмет іпотеки, про що направило повідомлення боржнику. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що квартира, яка є предметом іпотеки за оспорюваним позивачем договором іпотеки, є її та іпотекодавця ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, передана в іпотеку без її на те згоди та без виділення частки ОСОБА_2 в натурі. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавцем було зазначено, що спірний будинок не є об’єктом спільної сумісної власності, оскільки право власності оформлено після розірвання шлюбу, інших співвласників встановлено не було, а тому є правильним висновок судів про недоведеність позивачем тих обставин, що укладення іпотечного договору від 20 липня 2007 року на підставі тих документів, що були надані відповідачем ОСОБА_7 , без її згоди свідчить про необхідність визнати недійсним вказаний договір, як такий, що не відповідає вимогам статей 203, 215 ЦК України. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не надав оцінки доводам ПАТ КБ «ПриватБанк», який вказував, що ОСОБА_4 при передачі житлового будинку в іпотеку умисел приховав той факт, що будинок набуто під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою. Так, в анкеті-заявці на видачу кредиту ОСОБА_4 зазначив у графі «сімейний стан», що він не одружений; зазначені відомості були відсутні і у його паспорті громадянина України. Крім того, у договорі купівлі-продажу спірного житлового будинку міститься вказівка про те, що покупець на момент купівлі будинку у зареєстрованому та фактичному шлюбі не перебуває та будинок не знаходиться у сумісній власності. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року суд виходив із того, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, 23 квітня 2007 року та 23 квітня 2008 року, які подавались ним до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має ОСОБА_9 засвідчив і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_8 і що остання не надала ОСОБА_9 згоди на укладення цього договору. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, зокрема міжнародним свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_5 між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, виданим 5 лютого 1993 року відділом запису актів громадянського стану адміністративного округу Марцан-Хеллерсдорф м. Берлін Федеративної Республіки Німеччина, із проставленням апостилю. Однак, судом також встановлено, що: при укладенні кредитного договору від 24 липня 2007 року ОСОБА_2 надав банку заяву, якою підтвердив, що на момент набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1, в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував та дана квартира не є спільною сумісною власністю (т. 2, а.с. 18); паспорт ОСОБА_2, виданого Голосіївським РУГУ МВС України в м. Києві 8 серпня 1996 року, будь-яких відміток щодо сімейного стану позичальника не містить; з Реєстраційної посвідки Київського міського бюро технічної інвентаризації від 17 жовтня 1995 року вбачається, що АДРЕСА_1, є особистою власністю ОСОБА_2 (т. 2, а.с. 17); з довідки від 6 липня 2007 року вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований та проживає у спірній квартирі, сім’я складається з одного чоловіка, а в розділі «Родинні відносини» не відображено перебування його у шлюбних відносинах (т. 2, а.с. 20). Враховуючи встановлені фактичні обставини та наявні в матеріалах справи доводи, що свідчать про те, що на час укладення договору іпотеки 24 липня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і що остання не надала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, а сам ОСОБА_2 приховав цю інформацію, не лише не повідомивши про це банк, а повідомив про протилежне, тому суди дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Таким чином, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання недійсним договору іпотеки відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» 393 грн. 60 коп. понесених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-533цс16 За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5E3D27953753EB5DC2257F8D0045C745
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації «Народна спілка «Добробут», підприємства «Ресурс» Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України», підприємства «Перспективабуд» Громадської організації «Народна спілка «Добробут», ОСОБА_2, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-Інвест», Державна реєстраційна служба України, ОСОБА_3, приватне підприємство «Коралл-ТВ плюс», про визнання частково недійсним іпотечного договору та визнання майнових прав на об’єкт нерухомого майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи який зазначив, що 18 червня 2009 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «МакВент» (далі – ТОВ «МакВент») (інвестором) було укладено договір про відступлення права вимоги, на підставі якого до позивача перейшли усі права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1. 25 січня 2010 року між Громадською організацією «Народна спілка «Добробут» (далі – ГО «НС «Добробут») та підприємством «Перспективабуд» ГО «НС «Добробут» було укладено договір про передачу в іпотеку нежитлового приміщення за АДРЕСА_1. Позивач зазначав, що до складу переданих в іпотеку приміщень входять проінвестовані ним приміщення, а спірний договір іпотеки було укладено без погодження з ним, що порушує його права. ОСОБА_1 просив визнати за ним майнові права на об’єкти нерухомого майна – спірні нежитлові приміщення. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про задоволення його позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, частини другої статті 583 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 1, 5 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня, 19 вересня 2012 року, 18 квітня 2013 року та на постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_5 та представника ПП «Коралл-ТВ Плюс» - ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 січня 2002 року між ГО «НС «Добробут» та підприємством «Ресурс» Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України» (далі підприємство «Ресурс» ВОІ СОІУ) було укладено генеральний довгостроковий інвестиційно-підрядний контракт НОМЕР_2. про будівництво житлового комплексу з громадсько-побутовими приміщеннями за АДРЕСА_1. Предметом цього генерального контракту є будівництво зазначеного житлового комплексу. 18 червня 2003 року між ТОВ «МакВент», ГО «НС «Добробут» та підприємством «Ресурс» ВОІ «СОІУ» було укладено довгостроковий інвестиційний договір НОМЕР_1 про будівництво житлового комплексу з громадсько-побутовими приміщеннями за вказаною адресою. Відповідно до умов цього договору ТОВ «МакВент» виступило як інвестор, ГО «НКС «Добробут» - замовник-генінвестор, а підприємство «Ресурс» ВОІ «СОІУ» - генпідрядник-інвестор. Згідно з підпунктом 4.2.1 зазначеного договору генпідрядник-інвестор бере на себе зобов’язання забезпечити 100 % фінансування проектно-вишукувальних робіт, у тому числі послуг замовника-генінвестора, пов’язаних з підготовкою до виконання будівельних робіт та введення об’єкта в експлуатацію, а також будівництва об’єкта відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та графіків виконання вказаних робіт. Відповідно до підпункту 4.2.2 цього ж договору генпідрядник-інвестор бере на себе зобов’язання забезпечити будівництво об’єкта відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та введення в експлуатацію у строк з моменту отримання дозволу на виконання будівельно-монтажних робіт та ордера на будівництво. За пунктом 1 додаткової угоди № 1 до довгострокового інвестиційного договору НОМЕР_1 інвестору передаються нежитлові приміщення площею S_1. Згідно з пунктом 2 додаткової угоди № 1 до довгострокового інвестиційного договору НОМЕР_1 сторони погодили фактичне розташування нежитлових приміщень в осях 9-13/АД з прибудовами, що будуть передані інвесторові у власність, згідно із затвердженою проектною документацією. План розташування цих приміщень є невід’ємною частиною цього договору (додаткова угода № 2). 18 червня 2009 року між ТОВ «МакВент» (інвестором) та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги, на підставі якого до останнього перейшли всі права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1. Згідно з пунктом 3.3 цього договору після здачі об’єкта в експлуатацію площа житлових та нежитлових приміщень розподіляється пропорційно фактичному внеску в будівництво об’єкта інвестування з боку генпідрядника-інвестора та інвестора за винятком частки замовника-генінвестора та службових квартир. На момент передачі права вимоги ОСОБА_1 від інвестора ТОВ «МакВест», який повністю профінансував будівництво, за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1 житловий комплекс з громадсько-побутовими приміщеннями за АДРЕСА_1 не було здано в експлуатацію. Між підприємством «Перспективабуд» ГО «НС «Добробут» та ГО «НС «Добробут» 22 січня 2010 року було укладено інвестиційний договір НОМЕР_3 щодо будівництва нежитлових приміщень, з метою забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено іпотечний договір від 25 січня 2010 року, предметом іпотеки за яким є майнові права на нежилі приміщення – вбудовані приміщення житлового багатоповерхового будинку за АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оспорюваний позивачем договір застави майнових прав не порушує його права, оскільки є способом забезпечення виконання зобов’язання, а не правочином щодо розпорядження майновими правами, такий договір не передбачає заміну кредитора в зобов’язанні, на відміну від правочину відступлення права вимоги. У постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що при укладенні договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку», оскільки майнові права на окремі приміщення у житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. Крім того, договір іпотеки укладено без згоди позивача, який оплатив вартість спірної квартири і якому належали майнові права на неї. Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року та 18 квітня 2013 року, наданих заявником для порівняння. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції один і тих самих норм матеріального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо їх застосування. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, зокрема у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У справі, яка переглядається, спірний договір іпотеки майнових прав було укладено 25 січня 2010 року. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. У статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) указаний вичерпний перелік об’єктів , які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. ОСОБА_1 18 червня 2009 року набув права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1, уклавши з ТОВ «МакВент» договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення іпотечного договору від 25 січня 2010 року про передачу в іпотеку нежитлового приміщення в осях 9-13/АД спірного житлового будинку право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу. Викладене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, залишив поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивача, якому належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгострокового інвестиційного договору НОМЕР_1. За таких обставин висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не порушено права позивача, є помилковим. Тому в цій частині судове рішення суду першої інстанції, залишене без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині. Водночас відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість – об’єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об’єктом цих прав не є чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, до позивача на підставі договору про відступлення права вимоги 18 червня 2009 року перейшли усі права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором НОМЕР_1, тобто він вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги щодо переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте в позивача право власності на спірні приміщення не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Ураховуючи зазначене вище, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем майнових прав на об’єкт інвестування. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судового рішення в цій частині відсутні. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору скасувати. Визнати недійсним іпотечний договір від 25 січня 2010 року, укладений між Громадською організацією «Народна спілка «Добробут» та підприємством «Перспективабуд» Громадської організації «Народна спілка «Добробут» та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, щодо передачі в іпотеку нежитлових приміщень за АДРЕСА_1. У решті рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2015 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-3129цс15 Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Позивач 18 червня 2009 року набув права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором, уклавши з ТОВ «МакВент» договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення оскаржуваного іпотечного договору від 25 січня 2010 року про передачу в іпотеку нежитлового приміщення спірного житлового будинку право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу. Судами залишено поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивача, якому належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгострокового інвестиційного договору, а тому висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не порушено права позивача, є помилковим. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ним майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/299EDABFE5830B86C2257F8D004B41BD
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 5 лютого 2008 року ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 56 000 доларів США на умовах сплати 12 % річних на строк до 4 лютого 2028 року. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 кредитного зобов'язання між ПАТ «КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким передано житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею S кв. м, житловою площею Р кв. м і земельну ділянку площею Y га, розташовану за указаною адресою. У зв'язку з неналежним виконанням боржником взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 3 вересня 2013 року складає 125 84, 96 доларів США, у рахунок погашення якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та виселити відповідачів разом з малолітніми дітьми з указаного житлового будинку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 27 січня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки від 5 лютого 2008 року нікчемним. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_9 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останньому кредит у розмірі 56 000 доларів США на строк до 4 лютого 2028 року включно зі сплатою 12 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 5 лютого 2008 року між ЗАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку вищезазначений житловий будинок й земельну ділянку. На час укладення договору іпотеки в будинку АДРЕСА 1, як член сім`ї іпотекодавця проживав та був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження. Дана обставина встановлена рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 5 серпня 2010 року. Відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ґрунтуються на положеннях нікчемного правочину, оскільки відповідно до вимог статті 71, частини першої статті 224 ЦК України, правочин (іпотечний договір), вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним. Змінюючи рішення суду першої інстанції та виключаючи посилання на частину першу статті 224 ЦК України про визнання договору іпотеки нікчемним, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. ОСОБА_1 є прабабусею малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення спірного договору іпотеки не досяг віку десяти років. Іпотекодавець ОСОБА_1 не являється опікуном малолітнього, а тому на неї не поширюються обмеження, передбачені статтею 71 ЦК України. За таких обставин, помилковим є посилання на нікчемність договору іпотеки від 5 лютого 2008 року відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року, суд висловив правову позицію щодо застосування статей 177 СК України та 17 Закону України «Про охорону дитинства», а тому зазначена постанова Верховного Суду України не може свідчити про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується із положенням статті 204 ЦК України. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 204 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що основне зобов'язання боржник не виконав. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов до правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору іпотеки нікчемним. Разом із тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, залишив поза увагою той факт, що іпотечний договір в силу статті 224 ЦК України не є нікчемним, у встановленому законом порядку недійсним визнаний не був, а тому відповідно до вимог частини п’ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» є дійсним до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Однак апеляційний суд зазначені обставини не врахував й не вмотивував обґрунтування відмови в позові. При новому розгляді позовних вимог про виселення, суду необхідно враховувати правову позицію висловлену Верховним Судом України в постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892 цс15) про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Суду необхідно з’ясувати чи був спірний будинок, який є предметом іпотеки, придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, що має правове значення для правильного вирішення спору. Виходячи з наведеного, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 23 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-232цс16 Зі змісту частини першої статті 71 ЦК України, частини першої статті 224 ЦК України, правочин є нікчемним, якщо його вчинено опікуном всупереч інтересам дитини без дозволу органу опіки та піклування, а згода цього органу необхідна лише у випадку, коли дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Таким чином іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/82FA9C0506FC29ABC2257F8D0048E893
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Черкаської районної державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 липня 2007 року він отримав кредит у закритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передав в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1 га, на якій розміщено цей житловий будинок, придбані ним за рахунок кредитних коштів. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, тому порушено права малолітнього ОСОБА_3 на законне право на житло, ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 просив задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір, укладений 6 липня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 7 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини другої статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Приватбанк», дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи установили, що 6 липня 2007 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти на придбання нерухомості в розмірі 34 тис. 200 доларів США зі сплатою 12 процентів річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 6 липня 2022 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1; іпотека поширюється також і на земельну ділянку площею S_1 га, на якій розташовано предмет іпотеки. Будинок та земельна ділянка, передані в іпотеку, придбані ОСОБА_2 6 липня 2007 року на підставі договорів купівлі-продажу за рахунок кредитних коштів. Згідно з договором іпотеки від 6 липня 2007 року та анкетою-заявою на час укладення кредитного договору і договору іпотеки ОСОБА_2 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 9–14). За цією ж адресою проживала й була зареєстрована дружина позивача – ОСОБА_5, що підтверджується копією паспорта останньої (а.с. 62–66). Згідно з довідкою Степанківської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 1 липня 2007 року в будинку АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований. 31 жовтня 2007 року Черкаський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області зареєстрував ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, а 12 листопада 2008 року – його дружину ОСОБА_5. (а.с. 7, 67). Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання іпотечного договору недійсним без дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки на час укладення цього договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований з матір’ю за іншою адресою, а в будинку, який передано в іпотеку, ніхто не проживав і не був зареєстрований, тому дитина іпотекодавця не мала права користування іпотечним майном. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. У заяві ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) та Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України. Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України, не є постановою Верховного Суду України, прийнятою в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на нього не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. У постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) міститься правовий висновок про те, що виходячи з положень частини першої статті 383, статті 391 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб та вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У статті 405 ЦК України зазначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім’ї. Зазначений правовий висновок викладено в справі щодо захисту права власності від порушень, а не в справі щодо захисту прав малолітніх (неповнолітніх) дітей на користування житлом. Правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, за результатами перегляду якої Верховним Судом України прийнято цю постанову, різні предмет та підстави позовів, зміст позовних вимог, а також різні фактичні обставини. ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 також зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. У цій ухвалі Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що оскаржувані судові рішення, на підставі яких визнано недійсним договір іпотеки з підстав неотримання згоди органу опіки та піклування на його укладення з огляду на те, що іпотечним майном мала право користування неповнолітня дитина, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди встановили, що договір купівлі-продажу будинку, кредитний договір та договір іпотеки укладалися одночасно в один день, тому покупець будинку та його сім’я не були й не могли бути зареєстровані в ньому в той же день з об’єктивних причин; сторонам було відомо, що позивач брав кредит саме з метою купівлі житлового будинку для поліпшення житлових умов своєї сім’ї і що квартира, у якій проживала сім’я до цього, має бути продана, іншого житла його сім’я не мала, тому відбулась єдина операція, спрямована на зміну житлових умов сім’ї позивача, в тому числі і його неповнолітнього сина. Установивши зазначені обставини, суди дійшли висновку, що неповнолітня дитина іпотекодавця мала право на користування жилим приміщенням, що передавалося в іпотеку, у зв’язку із чим при укладенні спірного договору іпотеки необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Відповідно до статті 8 ЦПК України та статті 3 Конвенції «Про права дитини», прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, суд повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у будинку, який є предметом цього договору, не проживав неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв’язку з чим дозвіл органу опіки та піклування на його укладення був не потрібен, суд відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним. Проте при розгляді справи встановлено, що кредитний договір, договори купівлі-продажу та договір іпотеки укладені в один день; під час їх укладення ОСОБА_2 не приховував, що має малолітню дитину. Отже ні ОСОБА_2, ні його сім’я, в тому числі й неповнолітній ОСОБА_3, не були і не могли бути зареєстровані та проживати в будинку, що є предметом договору іпотеки, з об’єктивних причин. Вирішуючи питання про визнання недійсним договору іпотеки та правильне застосування до спірних правовідносин статті 405 ЦК України, частини другої статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» і статей 203, 215 ЦК України, необхідно установити з якою метою придбавався житловий будинок, який є предметом іпотеки (поліпшення житлових умов сім’ї), чи був цей будинок єдиним житлом його сім’ї, чи є у сім’ї інше житло, а також чи відчужено будинок, в якому сім’я проживала до цього. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року та рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2918цс15 Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою. Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ED5E9E435EFD5721C2257F7F00364397
  12. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22-ц/793/1574/13 Головуючий по 1 інстанції Євтушенко П.М. Доповідач в апеляційній інстанції Ювшин В. І. Категорія : 27 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2013 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі: головуючого Ювшин В. І. суддів Гончар Н. І. , Корнієнко Н. В. при секретарі Куцопатра Т.В., Котулуп А.В. представника позивача ОСОБА_7 представників відповідача ОСОБА_8, ОСОБА_9 представника третьої особи ОСОБА_10 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_11 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним,- в с т а н о в и л а : ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним, мотивуючи тим, що 16.09.1995р. на підставі договору дарування квартири ОСОБА_13 набув права власності на квартиру АДРЕСА_1. Даний договір був посвідчений державним нотаріусом першої Черкаської державної нотаріальної контори за №2-5032. Після цього ОСОБА_13 зі своєю дружиною ОСОБА_14 вселилися до цієї квартири. 14.02.1997р. у них народилася дочка ОСОБА_12, яка з часу свого народження також проживала в цій квартирі. 10.08.2007р. між ОСОБА_13 та ПАТ комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки квартири №CSIPGA00000170, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. На день укладення іпотечного договору в квартирі проживала неповнолітня дочка ОСОБА_12, а тому укладенням договору іпотеки без попередньої згоди органу опіки та піклування порушено житлові права неповнолітньої ОСОБА_12, внаслідок чого її мати ОСОБА_11 просила суд визнати недійсним договір іпотеки квартири №CSIPGA00000170 від 10.08.2007р. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 р. в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12, відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08.04.2013 року, вважаючи, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Рішення суду першої інстанції не повністю відповідає зазначеним вимогам, оскільки не ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що укладенням іпотечного договору квартири АДРЕСА_1 житлові права неповнолітньої ОСОБА_12 порушено не було, так як на момент укладення даного іпотечного договору вона не проживала в даній квартирі. Проте погодитись з такими висновками суду першої інстанції не є можливим. Встановлено, що 09 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_13 укладено кредитний договір в вигляді відновлювальної лінії, за яким ПАТ КБ «ПриватБанк» надав, а ОСОБА_13 отримав кошти в сумі 55000 (п'ятдесят п'ять тисяч) доларів США. 10.08.2007р. між ОСОБА_13 та ПАТ комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. Зазначена квартира була отримана ОСОБА_13 в дар і являється власністю виключно іпотекодавця. Відповідно до довідки, наданої ОСОБА_13 при укладення іпотечного договору, на момент укладення іпотечного договору в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_13 та ОСОБА_14 Відповідно до п. 44 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що згідно зі статтею 32 ЦК, статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування. Згідно вимог ч. 4 ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл Органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до вимог ч. ч. 2, 3 ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх дітей. Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою для недійсності правочину. Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Судом першої інстанції не перевірено доводи позивача, чи була зареєстрована та чи проживала на момент вчинення іпотечного договорі в квартирі АДРЕСА_1 його неповнолітня дочка ОСОБА_12, 1997 року народження. Апелянт посилається на довідку від 15.01.2013 року за №178, з якої вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані власник квартири ОСОБА_13, дочка ОСОБА_16 з 13.05.2009 року, дружина ОСОБА_17 з 13.05.2009 року , дочка ОСОБА_12 з 21.09.2001 року та бувша дружина піднаймач ОСОБА_14 також з 21.09.2001 року. Зазначені обставини підтверджені ксерокопією поквартирної картки. В судовому засіданні апеляційної інстанції оглянуто оригінал поквартирної картки та допитана в якості свідка паспортист ОСОБА_18, яка підтвердила ту обставину, що неповнолітня ОСОБА_12 була зареєстрована в АДРЕСА_1 21.09.2001 року і з того часу з реєстрації на знімалась і постійно по поточний час являється зареєстрованою за даною адресою. Чому в 2007 році була видана довідка, в якій не зазначена ОСОБА_12 зареєстрованою в АДРЕСА_1 станом на серпень 2007 року, вона пояснити не може. Таким чином, апелянт повністю підтвердив обставину, на яку він посилається в апеляційній скарзі, що починаючи з 21.09.2001 року по поточний час неповнолітня ОСОБА_12 весь час була зареєстрована та проживала в АДРЕСА_1. Колегія суддів апеляційної інстанції вважає дану обставину повністю доведеною та не спростованою відповідачем. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання їх батьків. Станом на час укладення іпотечного договору батьки неповнолітньої ОСОБА_12, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 були зареєстровані та проживали в АДРЕСА_1, яка являється предметом іпотеки. При цьому судова колегія відхиляє надану Банком копію довідки КП ВЖ РЕУ-6 від 01.08.2007 року про те, що ОСОБА_12 не проживає і не зареєстрована за адресою АДРЕСА_1, оскільки з огляду на невідповідність цих даних інформації, що міститься у вказаних формах В і А, які є первинними даними обліку, її достовірність викликає сумнів, і тому з цих підстав та відповідно до ст. 59 ЦПК України бере до уваги довідку начальника дільниці №3 КП ССУБ м. Черкаси від 15.01.2013 року № 178, яка узгоджується із первинними даними обліку про місце реєстрації сім'ї ОСОБА_13 та його неповнолітньої дочки ОСОБА_12, на підставі чого вважає встановленим, що на день укладення договору іпотеки, 10 серпня 2007 року, в цій квартирі мешкали і були належним чином зареєстровані мати неповнолітньої дочки та його малолітня донька ОСОБА_12 Однак при укладенні договору іпотеки 10 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_13 згоду чи дозволу органу опіки та піклування не було отримано. Згідно до ст. 17 закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. Стаття 17 закону України «Про охорону дитинства» (у редакції чинній на момент укладення договору іпотеки) передбачає, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. За статтею 18 закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Відповідно до ст. 12 закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції чинній на момент укладення договору іпотеки) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Стаття 215 ЦК України передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до правової позиції, яка міститься у п.п. 4, 5 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статті 215 ЦК ( 435-15 ) необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Частиною 2 ст. 177 СК України передбачено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо їх майнових прав, до яких належить й право користування, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Таким чином, оскільки всупереч наведених заборон, які викладені у ст. 12 закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та у ч. 2 ст. 177 СК України, договір іпотеки був укладений батьком малолітньої дитини, яка мала право користування предметом іпотеки - квартирою для свого проживання, за відсутності попередньої згоди чи дозволу органу опіки та піклування на вчинення такого правочину, то відповідно до приписів ст. 215 ЦК України такий договір іпотеки є нікчемним, внаслідок чого та згідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» встановлена таким договором іпотека підлягає припиненню, що вимагає скасування записів, які були внесені у відповідні реєстри на підставі цього договору. Оскільки суд першої інстанції не повно з'ясував обставини, що мають значення для справи; його висновки не відповідають обставинам справи; внаслідок чого були порушені норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, то з передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підстав рішення районного суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають відшкодуванню понесені позивачкою судові витрати. Під час апеляційного провадження ПАТ КБ «ПриватБанк» заявило про накладення арешту на вказану іпотечну квартиру в порядку ст. 1057-1 ЦК України, за якою визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов'язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до частини першої цієї статті. Однак, оскільки вказаною нормою ЦК був доповнений законом України N5405-VI від 02.10.2012 року, тобто після укладення договору іпотеки №CSIPGA00000170 від 10 серпня 2007 року, то вказаний закон відповідно до ст. 58 Конституції України не має зворотної дії в часі. Тому передбачений ст. 1057-1 ЦК України арешт у даній справі не може бути застосований і у задоволенні заяви Банку необхідно відмовити. Керуючись ст.ст. 209, 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1,4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313, 316, ЦПК України, колегія суддів судової палати, - в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_11 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року задовольнити. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 08 квітня 2013 року - скасувати. Позов ОСОБА_11 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_12 до ОСОБА_13, ПАТ комерційний банк «Приватбанк», треті особи: орган опіки та піклування виконавчого комітету Черкаської міської ради, ОСОБА_14 про визнання іпотечного договору недійсним задовольнити, визнавши недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 за №CSIPGA00000170 від 10 серпня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстраційним №5294, за яким ОСОБА_13 передав банку в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1. Стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_11 судові витрати, понесені при розгляді справи, в сумі (107,30 + 57,35)= 164,65 грн. У задоволенні заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» про накладення арешту в порядку ст. 1057-1 ЦК України відмовити. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий : Судді : http://reyestr.court.gov.ua/Review/31876967
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер», третя особа – реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, про визнання частково недійсними попереднього договору та договору купівлі-продажу, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення про державну реєстрацію за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_3, ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «СаТер» (далі – «ТОВ «СаТер»), третя особа – реєстраційна служба Тернопільського міського управління юстиції, в якому просив визнати частково недійсними попередній договір від 16 травня 2013 року та договір купівлі-продажу S_1 часток нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 від 21 серпня 2013 року, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на S_1 часток нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, зареєстрованого за ТОВ «СаТер», скасувати рішення про державну реєстрацію S_1 часток нежитлового приміщення загальною площею 86,8 кв.м. у АДРЕСА_1 за ТОВ «СаТер». Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 6 травня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено попередній договір, за яким остання зобов’язалась продати S_1 часток нежитлового приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_1, на виконання умов якого 21 серпня 2013 року ними було укладено договір купівлі-продажу вказаної частини нежитлового приміщення. У подальшому ОСОБА_2 передала приміщення ТОВ «СаТер». На його думку, укладені договори є недійсними, такими що порушують його законні права та інтереси, оскільки на час їх укладення частина приміщень, що була предметом продажу, належала йому на підставі договору дарування від 16 серпня 2011 року, а не ОСОБА_4 Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 2 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 16 квітня 2015 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 12 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 листопада 2007 року між АКБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нежитлове приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_1. Дана іпотека була припинена 21 серпня 2013 року. 16 серпня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування частини нежитлового приміщення, за умовами якого останній прийняв у дар S_1 часток приміщення, що знаходиться АДРЕСА_1 загальною площею 86,8 кв.м. 16 травня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено попередній договір, за яким сторони зобов’язались на погоджених умовах вчинити договір купівлі-продажу нежитлового приміщення у АДРЕСА_1, та на підставі якого 21 серпня 2013 року між ними було укладено договір купівлі-продажу вищевказаного нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ОСОБА_5, та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_1. Окрім того, судами встановлено, що на даний час ТОВ «СаТер» є власником приміщення площею 135, 6 кв.м., що знаходиться у АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3 березня 2014 року. Ухвалюючи рішення про відмову у позові суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що договір дарування від 16 серпня 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, є недійсним в силу закону, що передбачено статтею 12 Закону України «Про іпотеку», право власності у позивача на спірний об’єкт нерухомості за договором дарування не виникло, а тому відчуження спірного нерухомого майна іншій особі не порушують прав та законних інтересів позивача. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції касаційний суд вказав, що оскільки судове рішення про визнання недійсним договору дарування від 16 серпня 2011 року не ухвалювалося, то вказаний договір є дійсним, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог у зв’язку з тим, що спірний договір є нікчемним, а тому відчуження нерухомого майна іншій особі не порушують права позивача. Суди не врахували, що відповідно до вимог статті 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. ОСОБА_1 набув право звернення до суду за захистом свого інтересу, пов’язаного з переходом права власності на спірне майно, а тому суди передчасно дійшли висновку про відмову у задоволенні позову. Проте, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2012 року та від 29 червня 2011 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним в силу статті 12 Закону України «Про іпотеку». Нікчемними є правочину, якщо їх недійсність встановлена законом, що не потребує визнання його таким судом. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК України тощо). Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами. На підставі частини третьої статті 12 Закону України “Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Як встановлено судами, на час укладення договору дарування від 16 серпня 2011 року нежитлового приміщення, що знаходиться в АДРЕСА_1, вказане нерухоме майно перебувало під забороною відчуження на підставі договору іпотеки від 23 червня 2005 року, укладеного між ОСОБА_4 та АКІБ «УкрСиббанк». Іпотекодержатель ПАТ «УкрСиббанк» згоди на відчуження переданого в іпотеку майна не давав. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку про те, що права власності на спірну нерухомість по АДРЕСА_1, за договором дарування позивач ОСОБА_1 не набув в силу нікчемності вищезазначеного договору, яка встановлена статтею 12 Закону України «Про іпотеку». Відтак, рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі як помилково скасовані. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року скасувати, а рішення Тернопільського міськрайонного суду від 2 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 16 квітня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-308цс16 Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК України тощо). Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспоренням та не визнанням іншими особами. На підставі частини третьої статті 12 Закону України “Про іпотеку” правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C5B6953E8B4C670AC2257F7100477A5F
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, встановила: У лютому 2014 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Ерде Банк» (далі – ПАТ «Ерде Банк»), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визнання недійсним договору іпотеки. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 18 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Ерде Банк» (далі – ВАТ «Ерде Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним з ВАТ «Ерде Банк». Посилаючись на те, що укладений договір іпотеки не відповідає вимогам закону та порушує майнові права її малолітнього сина – ОСОБА_2, оскільки на момент укладення цього договору вона проживала у спірній квартирі разом зі своїм малолітнім сином, який набув таким чином право користування цим житлом, а також на відсутність згоди служби у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації на вчинення цього правочину та позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір іпотеки від 18 січня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк». Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року і ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 29 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та просить ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. На обґрунтування заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-396цс15). Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, встановлено, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_1 є матір’ю ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно із довідкою виданою 9 січня 2008 року житлово-експлуатаційною конторою № 203 в спірній квартирі була зареєстрована та проживала ОСОБА_1 матір малолітнього ОСОБА_2. Довідкою виданою 23 липня 2014 року житлово-експлуатаційної дільниці № 202 у цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 - з 26 жовтня 1999 року, ОСОБА_2 - з 30 грудня 2008 року, ОСОБА_6 - з 22 лютого 2011 року, власником квартири зазначено ПАТ «Ерде Банк». Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Ерде Банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 шляхом набуття ПАТ «Ерде Банк» права власності на цю квартиру. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що малолітній ОСОБА_2 права користування житловою площею квартири не мав, незважаючи на реєстрацію та проживання у цій квартирі, його матері – ОСОБА_1. Проте в наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року суди встановили, що позивачка – дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю – одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та відповідно дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмуються, якщо не буде встановлено інше. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, свідчать про те, що є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров‘я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. У справі, яка переглядається, суд установив, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Ерде Банк», правонаступником якого є ПАТ «Ерде Банк», та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира АДРЕСА_1. ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, яка на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірній квартирі, що є постійним місцем її проживання. Установлено також, що ОСОБА_2 є малолітнім сином ОСОБА_1 і онуком ОСОБА_3 та проживає разом з матір’ю ОСОБА_1. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього ОСОБА_2 у спірній квартирі, що є предметом іпотеки, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з’ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 грудня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК (у справі № 6-1793цс15) Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DDA545964A253188C2257F6B00466306
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю представника позивача ОСОБА_1 та представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання майнових прав і визнання іпотечних договорів частково недійсними за заявою ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 лютого 2010 року між ним і товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» (далі – ТОВ «Альянс-Висотбуд») укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого він придбав майнові права на квартиру НОМЕР_1, розташовану в десятиповерховому чотирисекційному житловому будинку, що споруджується за будівельною адресою:АДРЕСА_1, а ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язалось після закінчення будівництва передати покупцю квартиру. ОСОБА_3 зазначає, що він виконав узяті на себе зобов’язання за договором купівлі-продажу в повному обсязі, проте ТОВ «Альянс-Висотбуд» своїх зобов’язань за договором не виконало, а саме: будинок не добудовано, не введено його в експлуатацію та не передано квартиру у власність покупця. Посилаючись на невиконання ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язань за договором купівлі-продажу, а також на укладення між ТОВ «Альянс-Висотбуд» і Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), у 2008 році іпотечних договорів, на підставі яких ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало в іпотеку банку майнові права на незакінчені будівництвом квартири, в тому числі й майнові права на квартиру НОМЕР_1, що суперечить статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення іпотечних договорів), ОСОБА_3 просив з урахуванням уточнень визнати недійсним пункт 1.1 іпотечних договорів від 1, 2 та 16 липня 2008 року в частині передачі ТОВ «Альянс-Висотбуд» в іпотеку майнових прав на квартиру НОМЕР_1 та визнати за ним право власності на майнові права на об’єкт інвестування – квартиру НОМЕР_1, розташовану в десятиповерховому чотирисекційному житловому будинку, що споруджується за будівельною адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2014 року позов задоволено: визнано за ОСОБА_3 майнові права на об’єкт інвестування – однокімнатну квартиру НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 3 лютого 2010 року; визнано недійсним пункт 1.1 іпотечних договорів від 1, 2 та 16 липня 2008 року в частині передачі ТОВ «Альянс-Висотбуд» в іпотеку майнових прав на зазначену квартиру; знято заборону відчуження квартири НОМЕР_1, розташованої в десятиповерховому чотирисекційному житловому будинку, що споруджується за будівельною адресою: АДРЕСА_1 та виключено з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою; стягнуто у рівних частках з ТОВ «Альянс-Висотбуд» та ПАТ «Укрсобанк» судовий збір в розмірі 3 тис. 564 грн, зарахувавши його до спеціального фонду Державного бюджету України. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2015 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_3. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_3, від імені якого діяла ОСОБА_5, у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У вересні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_5, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення іпотечних договорів), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року та рішення цього ж суду від 15 липня і 26 серпня 2015 року. У своїй заяві ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_5, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2015 року і залишити в силі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача та представника ПАТ «Укрсоцбанк», перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 24 лютого 2005 року між управлінням капітального будівництва Одеської міської ради та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено договір про співробітництво щодо залучення інвестицій у будівництво чотирисекційного десяти- та дванадцятиповерхового будинку на 129 квартир з інженерними мережами у АДРЕСА_1, за умовами якого управління капітального будівництва Одеської міської ради забезпечує залучення інвестицій і вкладення їх у будівництво в розмірі 20 % від вартості та загальної площі квартир, а ТОВ «Альянс-Висотбуд» – 80 % від вартості та загальної площі квартир. 15 листопада 2005 року, 17 січня і 14 грудня 2007 року між сторонами укладено додаткові угоди НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4 до договору від 24 лютого 2005 року якими внесено зміни до основного договору щодо предмета й особливих умов договору та обов’язків сторін. 28 лютого 2005 року між управлінням капітального будівництва Одеської міської ради та ТОВ «Альянс-Висотбуд» укладено контракт на будівництво чотирисекційного десяти- та дванадцятиповерхового будинку з інженерними мережами у АДРЕСА_1. Пунктом 2.1 контракту передбачено, що ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язується своїми та залученими силами й засобами виконати будівництво чотирисекційного десяти- та дванадцятиповерхового будинку з інженерними мережами у АДРЕСА_1 з орієнтовною загальною площею квартир 10 791,45 кв.м, в установлені контрактом строки здати об’єкт в експлуатацію згідно з проектно-кошторисною документацією, а управління капітального будівництва Одеської міської ради зобов’язується надати ТОВ «Альянс-Висотбуд» будівельний майданчик, затверджену проектно-кошторисну документацію та спільно передати об’єкт будівництва на баланс експлуатаційної організації. У рахунок забезпечення виконання зобов’язань за генеральною угодою про співробітництво, укладеною 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд», АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Житлобуд» (далі – ТОВ «Альянс-Житлобуд»), 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» і АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», укладено іпотечний договір, за умовами якого товариство передало в іпотеку банку майнові права на не закінчені будівництвом квартири, в тому числі й майнові права на квартиру НОМЕР_1 у десятиповерховому чотирисекційному житловому будинку на АДРЕСА_1. У рахунок забезпечення виконання зобов’язань за договорами кредиту від 2 і 16 липня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», і ТОВ «Альянс-Висотбуд» 2 і 16 липня 2008 року укладено іпотечні договори, предметом яких є майнові права товариства на не закінчені будівництвом квартири, в тому числі й майнові права на квартиру НОМЕР_1 у десятиповерховому чотирисекційному житловому будинку на АДРЕСА_1. 3 лютого 2010 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого останній придбав майнові права на квартиру НОМЕР_1, розташовану в десятиповерховому чотирисекційному житловому будинку, що споруджується за будівельною адресою: АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції зазначив, що оскільки між сторонами виникли договірні відносини щодо інвестування будівництва квартири, ОСОБА_3 сплатив у повному обсязі вартість майнових прав на квартиру, то до завершення будівництва проінвестованого об’єкта інвестування йому належать майнові права на цей об’єкт, які на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України) підлягають захисту шляхом визнання на них права власності. Крім того, місцевий суд дійшов висновку, що положеннями статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення іпотечних договорів) не передбачалось передання в іпотеку майнових прав на окремі приміщення в житловому будинку, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» неправомірно передало майнові права на недобудовані квартири, у зв’язку із чим такі договори іпотеки підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що положеннями статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення іпотечних договорів) передання майнових прав в іпотеку не передбачалося. Проте до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», статтею 5 якого передбачено укладення договору іпотеки, предметом якого можуть бути майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено. Оскільки сторонами спірних іпотечних договорів погоджено всі істотні умови, до Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна внесено запис про обтяження нерухомого майна іпотекою та накладено на нього заборону, то такі іпотечні договори укладені відповідно до вимог чинного на той час законодавства; права та інтереси ОСОБА_3 укладенням цих договорів не порушено, оскільки він не є їх стороною. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем майнових прав у судовому порядку, оскільки такі права в нього виникли на підставі договору купівлі-продажу; право позивача може бути захищене в інший, передбачений законодавством спосіб, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання вказаного договору купівлі-продажу та відшкодування переданих забудовнику коштів, а не шляхом визнання недійсними оспорюваних договорів іпотеки майнових прав. ОСОБА_3, від імені якого діє ОСОБА_5, зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цього судового рішення. Для прикладу заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року та рішення цього ж суду від 15 липня і 26 серпня 2015 року, у яких міститься висновок про те, що спірні договори іпотеки підлягають визнанню недійсними як укладені з порушенням норм статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення іпотечних договорів), оскільки майнові права на окремі приміщення у жилому будинку ТОВ «Альянс-Висотбуд» мало право передавати в іпотеку лише з 25 грудня 2008 року, коли майнові права були віднесені до предмета іпотеки Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва». Крім того, суд дійшов висновку про те, що майнові права виникли в позивача на підставі договору купівлі-продажу, тому підстав для визнання цих прав у судовому порядку немає. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої–третьої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на час укладення іпотечних договорів) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. На час укладення спірних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі й до Закону України «Про іпотеку». Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується. У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відповідність оспорюваних договорів іпотеки вимогам чинного на час їх укладення законодавства та про поширення на спірні правовідносини дії Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», є помилковим. Тому в цій частині судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним пункту 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ТОВ «Альянс-Висотбуд», щодо передачі в іпотеку майнових прав на не закінчену будівництвом спірну квартиру, зняття заборони відчуження на вказану квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Положеннями статті 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності. Ураховуючи, що набуття права власності згідно зі статтею 328 ЦК України – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивач виконав свої грошові зобов’язання за договором купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, установлену цим договором, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте право власності на спірну квартиру в нього не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору купівлі-продажу майнових прав Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності в майбутньому, а не саме право власності на нерухоме майно. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, обґрунтовано відмовив ОСОБА_3 в задоволенні позовних вимог про визнання за ним майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 20 травня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним пункту 1.1 договорів іпотеки, укладених між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», та товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» 1, 2 та 16 липня 2008 року, щодо передачі в іпотеку майнових прав на квартиру НОМЕР_1 на десятому поверсі жилого будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_1, зняття заборони відчуження на цю квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою скасувати та залишити в силі в цій частині й в частині судового збору рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2250цс15 Відповідно до частин першої–третьої статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на 1 липня 2008 року) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. На час укладення договорів іпотеки від 1 липня 2008 року стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі й до Закону України «Про іпотеку». Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E41B1C1D4CD3FDC9C2257F5B002FD180
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2009 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «УкрСиббанк» зазначало, що 28 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США. На забезпечення виконання умов цього кредитного договору 28 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, а також договір іпотеки, предметом якого є розташований АДРЕСА_1 нежитловий комплекс, а саме кондитерський цех загальною площею 251,3 кв. м, кафе площею 257,9 кв. м, склад площею 75,8 кв. м, споруда І. Посилаючись на те, що позичальник зобов’язання за кредитним договором належно не виконував, унаслідок чого станом на 12 грудня 2008 року виникла заборгованість у розмірі 142 тис. 36 доларів США 69 центів, що за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становить 1 млн 87 тис. 112 грн 80 коп., ПАТ «УкрСиббанк», уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, просило стягнути з ОСОБА_1 вказану суму кредитної заборгованості та в рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено з інших підстав. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати зазначені судові рішення в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 6, 23, 33 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, 18 лютого 2015 року та постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 150 тис. доларів США на строк до 27 квітня 2017 року зі сплатою 13,5 % річних. На забезпечення виконання умов цього кредитного договору 28 квітня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким останній передав банку в іпотеку належне йому нерухоме майно – розташований АДРЕСА_1 нежитловий комплекс, а саме кондитерський цех загальною площею 251,3 кв. м, кафе площею 257,9 кв. м, склад площею 75,8 кв. м, споруду І. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 квітня 2010 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину зазначеного нежитлового комплексу. У зв’язку з невиконанням позичальником зобов’язань за кредитним договором станом на 12 грудня 2008 року виникла заборгованість у розмірі 142 тис. 36 доларів США 69 центів, що за офіційним курсом НБУ становила 1 млн 87 тис. 112 грн 80 коп. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 26 липня 2011 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» про визнання вказаного договору іпотеки недійсним. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції виходив з недоведеності факту укладення банком кредитного договору з ОСОБА_1 і як наслідок – відсутності зобов’язань у іпотекодавця за договором іпотеки відповідно до положень статті 548 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 17 Закону України «Про іпотеку». Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку з інших підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, яке є преюдиціальним, визнано право власності на 1/2 частину спірного предмета іпотеки за ОСОБА_3 з тієї підстави, що це нерухоме майно придбано в період її спільного проживання з ОСОБА_2. При цьому суд дійшов висновку про те, що положення статті 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки ОСОБА_3 стала співвласницею цього майна не в порядку переходу права власності від ОСОБА_2, а в момент придбання цього майна – 12 квітня 2007 року, тобто до укладення договору іпотеки. Оскільки співвласниця згідно з вимогами статей 358, 578 ЦК України, статей 5, 6 Закону України «Про іпотеку» не надавала згоди на передачу спірного майна в іпотеку, а 1/2 частина належного іпотекодавцю майна не була виділена в натурі, як того вимагає частина друга статті 6 цього Закону, то на такий предмет іпотеки не може бути звернуто стягнення. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, 18 лютого 2015 року, копії яких надані заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з урахуванням положень статті 23 Закону України «Про іпотеку» перехід права власності за рішенням суду в порядку поділу майна подружжя на частину спірного майна, що є предметом іпотеки, до одного з подружжя, не змінює статусу цього майна як іпотечного і новий власник набуває статусу іпотекодавця та має усі права й несе усі обов’язки за договором іпотеки в тому ж обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року, копії яких надані заявником для порівняння, містяться висновки про те, що як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов’язується з набранням законної сили рішенням суду. Отже, правові підстави для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на момент укладення цього договору іпотеки єдиним власником предмета іпотеки, право власності на частину якого визнано указаним судовим рішенням за одним із подружжя, був другий із подружжя. З наведеного випливає, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 369, статті 578 ЦК України, частини другої статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 6 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Згідно із частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 квітня 2010 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину нежитлового комплексу, що є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між банком та ОСОБА_2 28 квітня 2007 року. Тобто на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був ОСОБА_2, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди ОСОБА_3. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, яка переглядається, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 26 липня 2011 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» про визнання спірного договору іпотеки недійсним відмовлено. Ураховуючи те, що на час укладення договору іпотеки – 28 квітня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і що остання не давала ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини другої статті 369, статті 578 ЦК України, частини другої статті 65, частини першої статті 74 СК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 12 січня 2015 року та рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 квітня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1568цс15 Згідно із частиною першою статті 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Відповідно до статті 578 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна – предмета іпотеки був іпотекодавець, а відтак для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди відповідачки. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Ураховуючи те, що на час укладення спірного договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що один із подружжя не давала другому із подружжя згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки немає. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D42709649146E6C3C2257EED00528C0E
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта», третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії за заявою акціонерного товариства «Реверта» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, в с т а н о в и л и : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, акціонерного товариства «Реверта» (далі – АТ «Реверта») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання вчинити дії. ОСОБА_1 зазначала, що 6 травня 1995 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб. За час шлюбу ОСОБА_2 придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та акціонерним товариством Parex banka (далі – АТ Parex banka), найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 з посиланням на шлюбний договір від 28 березня 2007 року, за яким рухоме та нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою власністю дружини або чоловіка, на чиє ім’я воно зареєстроване. Разом з тим рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року зазначений шлюбний договір визнано недійсним. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати згаданий вище договір іпотеки недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), як такий, що суперечить положенням статей 63, 69 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 369 ЦК України, статті 6 Закону України «Про іпотеку», оскільки укладений без її згоди як співвласника – другого з подружжя. Крім того, посилаючись на те, що вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 8 лютого 2013 року встановлено, що договір іпотеки був укладений унаслідок введення ОСОБА_2 в оману, позивачка вважає, що наявні підстави для визнання цього договору іпотеки недійсним за нормами статті 230 ЦК України. Крім того, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_1 просила вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір іпотеки від 23 серпня 2007 року, укладений між АТ Parex banka та ОСОБА_2; вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку НОМЕР_1 щодо нежилого приміщення АДРЕСА_1 площею 1032,30 кв.м, що становить 13/100 від усього будинку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року відмовлено АТ «Реверта» у відкритті касаційного провадження у зазначеній справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року АТ «Реверта» просить скасувати цю ухвалу та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини п’ятої статті 261 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності цієї ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року (справа № 6-36цс12) висновку щодо застосування норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви АТ «Реверта» надало копії постанов Вищого господарського суду України від 24 листопада 2009 року, 25 травня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві АТ «Реверта» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 6 травня 1995 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований відділом актів цивільного стану Ставищенського району Київської області. За час шлюбу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 березня 2007 року придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 1032,30 кв.м, що складає 13/100 від усього будинку. 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АТ Parex banka, найменування якого змінено на АТ «Реверта», було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку вказане нежиле приміщення. Цей договір іпотеки був укладений без згоди ОСОБА_1 на підставі шлюбного договору, укладеного між нею і ОСОБА_2 28 березня 2007 року, згідно з яким предмет іпотеки вважався особистою власністю ОСОБА_2. 11 червня 2012 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано обтяження іпотекою вказаного нежилого приміщення на підставі оспорюваного договору іпотеки. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 6 вересня 2012 року, яке набрало законної сили, указаний шлюбний договір визнано недійсним. АТ «Реверта» заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, установивши, що спірне нерухоме майно було придбане за час шлюбу та що оспорюваний договір іпотеки був укладений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, вважав, що зміст договору іпотеки спірного майна суперечить положенням статті 60 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», а тому наявні правові підстави для визнання такого договору недійсним. При цьому суд вважав необґрунтованими та безпідставними посилання АТ «Реверта» на сплив позовної давності для звернення позивача за захистом свого права, оскільки відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності для оспорювання дійсності договору іпотеки між сторонами починається зі спливом строку його виконання, а згідно з пунктом 8.5 цього договору він діє до повного виконання основного зобов’язання за кредитним договором, строк виконання якого – 22 серпня 2014 року на час розгляду справи судом не настав. Разом з тим у судових рішеннях Вищого господарського суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: у постанові від 24 листопада 2009 року зазначено, що відповідно до частини першої статі 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд установив, що позивачу було відомо про існування договору іпотеки з моменту його укладення, отже, з позовом позивач звернувся до суду після спливу трирічної позовної давності; у постанові від 25 травня 2011 року йдеться про те, що позовна давність, передбачена частиною п’ятою статті 261 ЦК України (про початок перебігу позовної давності за зобов’язаннями з визначеним строком виконання зі спливом строку виконання) застосовується до вимог про виконання договору, натомість у цій справі предметом спору є вимога про визнання пунктів кредитних договорів та договорів поруки недійсними. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини п’ятої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Частина п’ята статті 261 ЦК України визначає початок перебігу позовної давності у зобов’язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання. Так, згідно із цією нормою за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Правило цієї норми є спеціальним, тобто застосовується й тоді, коли заінтересована особа не знала і не могла знати про порушення свого права. Разом з тим положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. У справі, яка переглядається, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами про визнання договору іпотеки недійсним. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України). Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявницею для порівняння. Отже, у справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій помилково погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що початок перебігу позовної давності для пред’явлення вимог про визнання недійсним спірного договору іпотеки починається зі спливом строку його виконання і, як наслідок, про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до цих вимог. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини п’ятої статті 261 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, якими суд керувався при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте у справі, яка переглядається, суди не з’ясували усіх фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, часу, коли позивачка довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, та наявності правових підстав для застосування позовної давності, про що заявлено стороною у спорі до винесення рішення судом. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини щодо початку перебігу позовної давності та наявності правових підстав для її застосування перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім того, АТ «Реверта» порушує питання про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року з підстави невідповідності зазначеного рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 215 ЦК України. Однак, у відповідній постанові від 16 травня 2012 року підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди співвласника на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 74 СК України, оскільки майно було придбане під час перебування у фактичних шлюбних відносинах. Разом з тим, у судовому рішенні суду касаційної інстанції, яке переглядається, підставою для визнання недійсним договору іпотеки є відсутність згоди одного з подружжя на укладення цього договору щодо спільного майна, право власності на яке виникло на підставі статті 60 СК України, оскільки майно було придбане під час шлюбу. У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд визнав недійсним договір іпотеки у зв’язку з визнанням недійсним шлюбного контракту (правочину), а в наданій для порівняння постанові – у зв’язку з установленням у судовому порядку факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Отже, правові висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 травня 2014 року, та викладені у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2012 року, зроблені судами під час розгляду справ з різними фактичними обставинами, тому підстав для перегляду цієї ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву акціонерного товариства «Реверта» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року та рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 січня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-75цс15 Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Положення частини п’ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про зобов’язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EF73351F3366C8F2C2257F56003961C6
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЯреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку та зустрічним позовом ОСОБА_2 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про реєстрацію договору іпотеки та запису про обтяження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року та заявою ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 27 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 789 тис. грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2023 року. Додатковою угодою від 29 квітня 2008 року внесено зміни до кредитного договору, якою збільшено процентну ставку до 18,5 %. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 4 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким відповідачка передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, призначену для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вважаючи, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у сумі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: суми кредиту – 530 тис. 303 грн 43 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп. та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження та виселити відповідачів із житлового будинку. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, у якому просив визнати недійсним договір іпотеки від 4 березня 2008 року, скасувати запис про реєстрацію у відповідному державному реєстрі. ОСОБА_2 посилався на те, що вказаний договір порушує права малолітньої ОСОБА_3, яка на момент укладення договору проживала у спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, однак при укладенні оспорюваного договору на порушення вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (далі – Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей») не було отримано згоди органу опіки та піклування. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено, ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп. звернути стягнення на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м і житловою площею 41,1 кв. м, та земельну ділянку площею S_1 га за тією ж адресою шляхом продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вказаних предметів іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Реєстру прав власності, кадастрового номеру земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предметів іпотеки; виселити з указаного житлового будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки змінено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 530 тис. 303 грн 43 коп.; заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп.; пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., звернуто стягнення на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та на земельну ділянку площею S_1 із цільовим призначенням – для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за тією ж адресою та належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення суду першої інстанції в частині виселення скасовано й ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в позові про виселення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року відмовлено банку у відкритті касаційного провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі. У заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів з житлового будинку та відмови в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в цій частині й ухвали суду касаційної інстанції від 16 березня 2015 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову банку про виселення, залишення рішення апеляційного суду в іншій частині без змін з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») щодо виселення мешканців із житлового будинку – предмета іпотеки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 16 липня та 9 квітня 2014 року, в яких, на його думку, цю норму права застосовано по-іншому. У судовому рішенні у справі, про перегляд якої ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на обґрунтованість вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із зазначенням у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для подальшої реалізації та всіх складових загального розміру боргу. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення відповідачів із житлового будинку, суд дійшов висновку, що на момент звернення позивача до суду з вимогою про виселення відповідачів його права не були порушені. Крім того, суд зазначив, що банк не дотримався процедури звернення з письмовою вимогою до мешканців про звільнення житлового приміщення, оскільки водночас із вимогою відповідачам про виселення, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» надіслав ОСОБА_1 листа з попередженням, що в разі неповернення заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто на момент направлення вказаної вимоги банк ще не звернув стягнення на предмет іпотеки, а тому така вимога не може вважатися повідомленням про виселення із житла, що є предметом іпотеки. Постановляючи ухвалу від 3 жовтня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди взагалі не дослідили питання дотримання позивачем установленого законом порядку виселення відповідачки, не надали оцінки листові банку, направленому на ім`я останньої, щодо наявності заборгованості та необхідності виселення з квартири, яка є предметом іпотеки. В ухвалі від 18 червня 2014 року суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи отримала особа письмову вимогу про виселення, чи направлялась така письмова вимога всім мешканцям, які проживають у житловому будинку, крім того суд не встановив коло осіб, які проживають та зареєстровані у спірному будинку, у зв'язку із чим передчасно вирішив спір. В ухвалі від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, указавши на те, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані неповнолітні діти, не з'ясував, кому належала спірна квартира на час укладення договору іпотеки та чи мали діти право користування нею, не перевірив, чи будуть порушені права дітей ухваленням рішення про їх виселення, не встановив фактичних обставин справи про дотримання умови направлення письмового висновку та зробив суперечливий висновок про недотримання банком цієї умови, зауваживши, що банк направляв письмову вимогу про виселення відповідачів. Постановляючи ухвалу від 16 липня 2014 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки у судів першої та апеляційної інстанцій не було, однак суд апеляційної інстанції, формально пославшись на те, що позовна заява не містить необхідних вимог для звернення стягнення на предмет іпотеки, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», не встановив усіх фактичних обставин справи. Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки питання щодо виселення осіб, які проживають за адресою будинку ‒ предмета іпотеки слід вирішити водночас зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то необхідно скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Отже, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 9 квітня та 16 липня 2014 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів попередніх судових інстанцій, направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на це заява ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не підлягає задоволенню відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України. Водночас у заяві ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, порушується питання про скасування рішень судів першої, апеляційної інстанцій та ухвали суду касаційної інстанції від 23 червня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні основного позову банку та задоволення зустрічного позову з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня, 8 жовтня 2014 року, 4 лютого 2015 року та на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15). Крім того, до заяви заявник додав копію постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року (№ 6-8цс15). Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з недійсності договору іпотеки нерухомого майна, укладеного відповідачем без згоди органу опіки та піклування, враховуючи на підставі показань свідків доведеність факту проживання дітей позивачки в спірному жилому приміщенні з часу їх народження, у тому числі одного з дітей – на момент укладення договору іпотеки. В іншій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року зазначено, що рішенням суду в іншій справі установлено, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа користувалася квартирою (предметом іпотеки); інше житло відсутнє. Порівняння змісту наданих заявником судових рішень від 22 травня 2014 року та 4 лютого 2015 року зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на день укладення договору іпотеки неповнолітній син іпотекодавця мав право проживати у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері відповідно до частини третьої статті 29 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), у зв'язку із чим необхідна була наявність попередньої згоди органів опіки та піклування, передбаченої статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», відсутність якої на момент укладення договору іпотеки є підставою для визнання такого договору недійсним. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року № 6-8цс15 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з відсутністю неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-396цс15, наданій заявником як приклад, суди встановили, що позивачка ‒ дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному житловому будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю-одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та, відповідно, дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. Отже, за змістом указаної постанови Верховного Суду України у справі № 6-396цс15 суди, вирішуючи справу такої ж категорії, повинні були перевірити наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на лише на документальній підставі, але й на законі; за відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясувати наявність у дитини іншого місця проживання. У справі, яка переглядається, суди, відмовивши в задоволенні зустрічного позову, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування житловим будинком, який є предметом іпотеки. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні від 8 жовтня 2014 року, крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи ОСОБА_2, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що його заява в інтересах малолітньої ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій розташовано будинок, що належить їй на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2007 року та право власності на який зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. Відповідно до свідоцтва про народження від 13 лютого 2008 року ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_3, 2002 року народження. Згідно з довідкою Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 міста Чернівці від 24 грудня 2007 року в спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 щодо визнання недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не надав оцінки показанням ОСОБА_2 про те, що вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_3. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 3604, статтею 3605 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відмовити. Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року № 6-1055цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C839542C009BDEC7C2257F4C004B0492
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та ОСОБА_3, третя особа – служба у справах дітей Южненської міської ради, приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про визнання іпотечних договорів недійсними за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 10 березня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі ТОВ «Український промисловий банк») та ОСОБА_3 було укладено строковий кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 16 000 доларів США зі сплатою 15 % річних до 10 березня 2011 року. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору в той же день між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено ще один кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою 14,6 % річних до 31 липня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній знов передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Укладаючи іпотечний договір від 1 серпня 2007 року ОСОБА_3 подав нотаріусу довідку від 1 серпня 2007 року НОМЕР_1, яка видана ЖЕД – 3 м. Южне, з якої вбачається, що окрім нього інших зареєстрованих осіб в квартирі АДРЕСА_1 немає. Позивачка стверджує про порушення норм законодавства при укладенні оспорюваних договорів іпотеки, оскільки в переданій ОСОБА_3 в іпотеку квартирі зареєстровані та проживають крім ОСОБА_3 також і вона, ОСОБА_1, та їх з відповідачем неповнолітній син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (дата реєстрації 31 жовтня 2003 року). Враховуючи викладене, позивач просила визнати вказані іпотечні договори недійсними. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 16 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 серпня 2015 року, позов задоволено. Визнано недійсними іпотечні договори, укладені ТОВ «Український промисловий банк» з ОСОБА_3 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, предметом яких була квартира АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року ПАТ «Дельта банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року ПАТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203, 215 ЦК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 10 березня 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено строковий кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 16 000 доларів США на строк до 10 березня 2011 року зі сплатою 15 % річних. З метою забезпечення повернення ОСОБА_3 кредитних коштів за кредитним договором між банком та позичальником ОСОБА_3 в той же день 10 березня 2006 року було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Крім того 1 серпня 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено ще один кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит на суму 50 000 доларів США на строк до 31 липня 2022 року зі сплатою 14,6 % річних. З метою забезпечення повернення кредитних коштів за цим кредитним договором 1 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого іпотекодавець ОСОБА_3 передав банку в іпотеку ту ж двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. 2 липня 2010 року укладено договір про передачу активів ТОВ «Український промисловий банк» в рахунок погашення заборгованості – ПАТ «Дельта Банк». Згідно пункту 1.5. оспорюваних кредитних договорів ОСОБА_3 попередив іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб, права дітей, які зареєстровані в житловому приміщенні, зокрема, подав довідки про відсутність інших, окрім нього, зареєстрованих осіб, на предмет іпотеки. ОСОБА_3, укладаючи іпотечний договір від 1 серпня 2007 року подав нотаріусу довідку від 1 серпня 2007 року НОМЕР_1, яка видана ЖЕД – 3 м. Южне, відповідно до якої окрім нього інших зареєстрованих осіб в переданій в іпотеку квартирі АДРЕСА_1 немає. Однак, як встановлено судом з довідок від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 форми № 2, що видана КП «Міський житлово-комунальний центр» м. Южне, та від 11 лютого 2015 року НОМЕР_3, що видана начальником відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_5, з 31 жовтня 2003 року у вищезазначеній квартирі зареєстровані та проживають крім ОСОБА_3 також позивачка ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що на час укладення ОСОБА_3 договору іпотеки в спірній квартирі проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_2, а тому передача квартири, право користування якою зберігає неповнолітня дитина, в іпотеку без отримання на це дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. При цьому суд вказав, що доводи ПАТ «Дельта банк» про те, що ОСОБА_3 при наданні ним довідки про проживання та реєстрацію в квартирі тільки його одного достеменно було відомо про те, що в вищевказаній довідці викладено неправдиві відомості щодо неповнолітнього сина, не є правовою підставою для відмови у задоволення позову. Однак, у наданій банком для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року суд касаційної інстанції вказав, що така обставина має значення для правильного вирішення спору про визнання договору іпотеки недійсним. З метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ про визнання недійсними договорів іпотеки з підстав порушення прав неповнолітніх дітей при їх укладенні, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначає наступне. За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним. Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання іпотечних договорів недійсними в інтересах малолітньої дитини – її сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що ОСОБА_2 проживав на час укладення оспорюваних договорів і проживає станом на час вирішення спору в квартирі АДРЕСА_1, іпотечні договори були укладені без попереднього дозволу органу опіки та піклування й тому повинні бути визнані недійсними. Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить відповідачу ОСОБА_3 із 2003 року на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2003 року. 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року ОСОБА_3 уклав із ТОВ «Український промисловий банк» кредитні договори на споживчі потреби, в забезпечення виконання яких передав у іпотеку належну йому на праві власності квартиру. При укладенні іпотечних договорів ОСОБА_3 приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. У справі, яка переглядається, малолітній ОСОБА_2 не мав і не має права власності на квартиру АДРЕСА_1. Він набув права користування житлом, - зазначеною квартирою, як член сім’ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці. За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсними іпотечних договорів, оскільки їх укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітнього ОСОБА_2 на користування житлом - квартирою АДРЕСА_1. Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Порушення ОСОБА_3 умов кредитних договорів та в зв’язку з цим звернення банком стягнення на передану в іпотеку АДРЕСА_1 – імовірні. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсними іпотечних договорів, примарного права малолітнього ОСОБА_2 на збереження саме цієї квартири як місця його проживання. Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Верховний Суд України в складі судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-1892цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, справи № 1630цс15 – постанову від 11 листопада 2015 року, справи № 6-1061цс15 – постанову від 25 листопада 2015 року, в яких піддав аналізу правильне застосування приписів статті 39 Закону України «Про іпотеку» в поєднанні зі статтею 40 цього Закону та статтею 109 ЖК УРСР, і сформував наступний правовий висновок. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. З урахуванням зазначених висновків, судова палата в цивільних справах Верховного Суду України в справі, яка переглядається, виходить із того, що в іпотеку ОСОБА_3 передав квартиру, яка була придбана ним у 2003 році, а не за рахунок отриманих у 2006 та 2007 роках кредитних коштів. Тому малолітній ОСОБА_2, як мешканець квартири АДРЕСА_1, який має право користування житлом, не може бути виселений із неї без надання іншого постійного житла й у тому випадку, якщо на квартиру як на предмет іпотеки банк зверне стягнення. З огляду на вищевикладені мотиви й висновки щодо застосування норм закону, Верховний Суд України доповнює правові висновки, викладені в постановах, прийнятих Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України 16 вересня 2015 року в справі № 6-392цс15, 16 грудня 2015 року в справі № 6-214цс15 та 20 січня 2016 року в справі № 6-1560цс15, наступною правовою позицією: правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Крім того, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Верховний Суд України в складі Судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-384цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, в якій сформував правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. У справі, яка переглядається, матір малолітнього ОСОБА_2 – ОСОБА_1 участі в укладенні іпотечних договорів не приймала, проте суд установив, що відповідач ОСОБА_3, батько малолітнього ОСОБА_2, укладаючи оспорювані іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти. З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами розгляду справи № 6-384цс15, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України враховує також, що дії відповідача ОСОБА_3 під час укладення іпотечних договорів не можуть вважатися добросовісними. При цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, не встановлено. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними, тому ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити. Рішення Комінтернівського районного суду від 16 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та ОСОБА_3, третя особа – служба у справах дітей Южненської міської ради, приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_4, про визнання договорів іпотеки недійсними відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» 420 грн. 02 коп. сплачених ним судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК Верховного Суду України у справі про визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, через відсутність дозволу органу опіки і піклування на його укладення Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 20 січня 2016 року розглянув справу №6-2940цс15, предметом якої був спір про визнання недійсним договору іпотеки. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ECBB95B6B2CC9DCCC2257F490047C898
  20. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Кіровоградської міської ради, про звернення стягнення на квартиру та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє також як законний представник ОСОБА_4, 2001 року народження, про звернення стягнення на квартиру та виселення. Вимоги обґрунтовані тим, що 16 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого останньому було надано кредит у сумі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 процентів та строком повернення до 16 травня 2028 року. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Відповідач порушив умови кредитного договору, у зв’язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 125 тис. 52 долари США 71 цент. Посилаючись на викладене позивач просив: звернути стягнення на зазначену квартиру шляхом визнання за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки з вартістю, визначеною на момент набуття права власності на підставі оцінки предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4, 2001 року народження, з квартири, що є предметом іпотеки, зі зняттям їх з реєстраційного обліку в територіальному органі Державної міграційної служби України. 25 вересня 2013 року ОСОБА_3, яка діє як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4, звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки від 16 травня 2008 року, укладеного ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, недійсним з огляду на те, що на момент укладення договору іпотеки спірної квартири неповнолітній ОСОБА_4 мав право користування зазначеною квартирою, проте договір був укладений без згоди органу опіки та піклування, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 листопада 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 16 травня 2008 року, укладений ЗАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_2, ОСОБА_1, та вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у справі ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла як законний представник ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року залишено без змін. 19 лютого 2015 року від ОСОБА_3 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, в якій порушується питання про скасування постановленої судом ухвали в частині залишення без змін рішення апеляційного суду й направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 32, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції про права дитини (далі – Конвенція). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 32, 203, 215 ЦК України, статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ОСОБА_3 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня та 28 грудня 2012 року, 29 травня та 24 липня 2013 року, 7 травня 2014 року, 14 та 21 січня 2015 року. Так, у справах № 6-12589св12 (ухвала від 4 липня 2012 року), № 6-39653св12 (ухвала від 28 грудня 2012 року), № 6-9281св13 (ухвала від 29 травня 2013 року), № 6-24470св13 (ухвала від 24 липня 2013 року), № 6-5319св14 (ухвала від 7 травня 2014 року), №6-41734св14 (ухвала від 14 січня 2015 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про недійсність договору іпотеки з огляду на відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки квартири, право користування якою на момент укладення договору мала неповнолітня дитина. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки, на думку суду, ОСОБА_3 як законний представник не довела факту порушення прав неповнолітнього ОСОБА_4 з огляду на те, що хоча неповнолітній ОСОБА_4 і мав право користування цією квартирою на час укладення договору іпотеки спірної квартири, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_1 приховали від ПАТ КБ «ПриватБанк» факт його проживання в спірній квартирі. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах щодо підстав недійсності договору іпотеки, а саме частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 16 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останньому був наданий кредит у розмірі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 % річних та строком повернення до 16 травня 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого стала двокімнатна квартира АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору утворилась заборгованість у сумі 125 тис. 52 долари США 71 цент. ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з листопада 2001 року, є батьками ОСОБА_4, 2001 року народження. ОСОБА_1 з 6 травня 2005 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2. За цією ж адресою з 1999 року зареєстрована ОСОБА_2. Згідно з довідкою житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік в квартирі АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зареєстрована та проживає одна особа - ОСОБА_3. Відповідно до заяви ОСОБА_3 від 16 травня 2008 року, наданій нотаріусу під час оформлення договору іпотеки, їй був відомий факт передачі спірної квартири в іпотеку. Під час укладання іпотечного договору в своїй заяві від 16 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засвідчили, що на предмет іпотеки не мають права власності (часткової) або права користування діти та особи віком до 18 років та своїми заявами підтвердили, що право дітей при укладенні правочину не буде порушено. Крім того, у вказаній заяві приватним нотаріусом зазначено про те, що паспорт і довідку житлово-експлуатаційної контори нею перевірено, відміток про наявність дітей не виявлено (а.с.112). Натомість згідно з листом управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області від 19 листопада 2013 року та поквартирною карткою квартири АДРЕСА_1 в указаній квартирі зареєстрований ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1. Відповідно до пояснень ОСОБА_3 дитина була зареєстрована в спірній квартирі з часу народження. Згідно з довідкою дошкільного навчального закладу № 60 "Ягідка" управління освіти Кіровоградської міської ради від 7 жовтня 2013 року ОСОБА_4 відвідував цей заклад з серпня 2004 року до серпня 2008 року. Відповідно до копії витягу з Історії розвитку дитини Дитячої міської поліклініки № 1 ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Ве6рховного Суду України виходить з такого. Так, згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не звернув уваги на довідку дошкільного навчального закладу і копію витягу з Історії розвитку дитини, не дав належної оцінки протилежним за змістом документам, а саме довідці житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік та поквартирній картці, не звернув уваги на незаповнення графи "дата прописки і на який строк" відносно ОСОБА_4 та не з'ясував точної дати його прописки (реєстрації) в указаній квартирі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення апеляційного суду щодо відмови ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 в позові до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/40C2342998EC1B88C2257F230029359D
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., за участю: позивача ОСОБА_1, представника публічного акціонерного товариства «Банк «Форум» ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Форум», треті особи: ОСОБА_3, служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про встановлення факту проживання та визнання іпотечного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 25 квітня 2008 року його дружина ОСОБА_3 отримала кредит у публічному акціонерному товаристві «Банк «Форум» (далі – ПАТ «Банк «Форум») та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що у порушення статті 6 Закону України «Про іпотеку», статей 60, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) не було його згоди на передання квартири в іпотеку, а також на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, оскільки в квартирі, яка є предметом договору іпотеки, проживала малолітня дитина – ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, крім того, з огляду на те, що в договорі іпотеки відсутні всі істотні умови, передбачені статтею 18 Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги і з урахуванням збільшених позовних вимог встановити факт проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір’ю ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 станом на 25 квітня 2008 року, а також визнати недійсним іпотечний договір, укладений 25 квітня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Форум» (далі – АКБ «Форум»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 січня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, встановлено факт проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір’ю ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 станом на 25 квітня 2008 року; в решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені вище судові рішення. У квітні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 січня 2015 року та рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір від 25 квітня 2008 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, представника ПАТ «Банк «Форум», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України прийшла до висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 25 квітня 2008 року між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних за їх користування на строк до 24 квітня 2018 року. Крім того, АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», надано ОСОБА_1 кредит у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних за їх користування на строк до 24 квітня 2018 року, що підтверджується кредитним договором від 25 квітня 2008 року. З метою забезпечення належного виконання боржниками взятих на себе обов’язків за кредитними договорами між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», і ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (за своїми зобов’язаннями й за зобов’язаннями ОСОБА_1) 25 квітня 2008 року укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору від 25 квітня 2008 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з недоведеності обставин для визнання цього договору недійсним з підстав, передбачених статтями 6, 18 Закону України «Про іпотеку» та статтями 60, 65 СК України. Відсутні підстави і для визнання іпотечного договору недійсним у зв’язку з відсутністю дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки під час його укладення в квартирі, яка є предметом іпотеки, фактично проживала малолітня дитина, однак ні банк, ні нотаріус не знали і не могли знати про це, а докази, підтверджуючі зазначений факт, боржниками не надавались. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції прийшов до висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більше ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цього судового рішення. Для прикладу заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого та 11 лютого 2015 року та дві ухвали від 8 жовтня 2014 року, а також постанову Верховного Суду України від 4 березня 2015 року у справах про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання договору іпотеки недійсним. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права при вирішенні спірних правовідносин, оскільки під час її вирішення судом встановлено інші фактичні обставин справи, ніж у справі, яка є предметом перегляду, зокрема, що позивачем не доведено факт проживання дитини у заставній квартирі на час укладення договору іпотеки, натомість у справі, яка переглядається, встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки у квартирі, яка є предметом іпотеки, постійно проживав малолітній син іпотекодавця. Крім того, не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, і постанова Верховного Суду України від 4 березня 2015 року, оскільки вона не є рішенням суду касаційної інстанції, ухваленим у порядку касаційного провадження, а прийнята за результатами розгляду скарги про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. В інших судових рішеннях, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року, 4 лютого та 11 лютого 2015 року, суд касаційної інстанції зазначив, що згідно зі статтею 177 СК України, статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» при укладенні договору іпотеки, предметом якого є житлове приміщення, право користування яким мають діти, згода органу опіки та піклування на укладення цього договору є обов’язковою, відсутність такої згоди є підставою для визнання договору іпотеки недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Згідно з частинами другою та третьою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члена сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). У статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Отже укладення батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. Саме до цього зводяться правові висновки суду касаційної інстанції, викладені в судових рішеннях, наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суд дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у квартирі, яка є предметом цього договору, проживав малолітній ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, і у зв’язку з цим, установивши юридичний факт і встановивши відсутність дозволу органу опіки та піклування на його укладення, відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним, обґрунтувавши таке рішення відсутністю у нотаріуса документів, які б підтверджували право користування квартирою малолітньою або неповнолітньою дитиною. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту а пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК УКраїни за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього кодексу та у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд УКраїни має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити новее судове рішення чи змінити судове рішення. Проте при розгляді справи установлено, що спірний договір іпотеки укладений також і з матір’ю дитини – ОСОБА_3, яка не була стороною у справі, а залучена до участі у справі як третя особа. У разі визнання недійсним договору іпотеки будуть порушені її права. Оскільки до повноважень Верховного Суду України не відноситься вирішення питання про зміну процесуального становища сторін і залучення до участі у справі співвідповідачів, то суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення по суті спору. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року в частині позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства “Банк Форум”, треті особи: ОСОБА_3, служба у справах дітей Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання іпотечного договору недійсним скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-405цс15 Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України). У статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Укладення батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1411E8FEDE149CC7C2257EC4002BF27F
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, комунальне підприємство «Міське капітальне будівництво», про визнання майнових прав, визнання договорів іпотеки частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» (далі – ТОВ «Альянс-Висотбуд»), публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання майнових прав, визнання договорів іпотеки частково недійсними. ОСОБА_1 зазначав, що 6 вересня 2010 року між ним (покупець) та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав на однокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 43,85 кв.м на 12-му поверсі жилого будинку АДРЕСА_1, яку продавець зобов’язався після завершення будівництва вказаного будинку в строк до ІV кварталу 2010 року передати йому за актом передачі-приймання. ОСОБА_1 на виконання умов цього договору сплатив вартість майнових прав на квартиру в розмірі 254 тис. 330 грн. Проте продавець на порушення умов цього договору жилий будинок не збудував і не ввів в експлуатацію. 1, 2 та 16 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договори іпотеки, за якими майнові права на не закінчені будівництвом квартири, у тому числі й на зазначену квартиру, було передано в іпотеку банку. Посилаючись на те, що відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, майнові права не могли бути предметом іпотеки, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, чим порушило його права на проінвестовану нерухомість, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_1 просив визнати за ним майнові права на об’єкт інвестування – вказану квартиру згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 6 вересня 2010 року; визнати недійсними пункти 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», у частині передачі в іпотеку майнових прав на вказану квартиру; виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження майнових прав іпотекою. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 1 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано за ним майнові права на об’єкт інвестування – однокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 43,85 кв. м на дванадцятому поверсі жилого будинку АДРЕСА_1 згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 6 вересня 2010 року; визнано недійсними пункти 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», щодо передачі в іпотеку майнових прав на зазначену квартиру; знято заборону відчуження на вказану квартиру та виключено з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою. Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 1 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У заяві про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене рішення та залишити в силі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки), статті 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини четвертої статті 10, частини третьої статті 213 ЦПК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року (справа № 6-8цс13) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії рішень колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15, 29 липня, 26 серпня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2005 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та управлінням капітального будівництва Одеської міської ради було укладено контракт на будівництво жилого будинку АДРЕСА_1. З метою забезпечення будівництва багатоквартирного будинку 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд», ТОВ «Альянс-Жилстрой» та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено генеральний договір про співробітництво. На виконання цього договору 1 липня 2008 року ТОВ «Альянс-Висотбуд» за договором іпотеки передало в іпотеку АКБ «Укрсоцбанк» майнові права, у т.ч. на не закінчену будівництвом квартиру НОМЕР_1, загальною площею 43,85 кв. м, яка розташована на 12-му поверсі у жилому будинку АДРЕСА_1. 2 та 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн 9 тис. 323 долари США 60 центів та 741 тис. 137 доларів США 25 центів відповідно. 2 та 16 липня 2008 року з метою забезпечення виконання вказаних договорів між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договори іпотеки, за умовами яких товариство передало в іпотеку банку майнові права на не закінчені будівництвом квартири, у тому числі й на зазначену квартиру. 6 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого ОСОБА_1 придбав у товариства майнові права на вказану квартиру, яку продавець зобов’язався після завершення будівництва в строк до ІV кварталу 2010 року передати за актом приймання-передачі покупцеві. ОСОБА_1 зобов’язання за цим договором купівлі-продажу виконав, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва в розмірі 254 тис. 330 грн. ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язання за цим договором не виконало: у визначені строки будівництво жилого будинку не закінчило, квартиру за актом передачі-приймання позивачу не передало. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що стаття 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірних договорів іпотеки) не визначала майнові права як предмет іпотеки; майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені відповідні зміни до Закону України «Про іпотеку». При цьому суд дійшов висновку про те, що майнові права на спірну квартиру, вартість якої була сплачена позивачем у повному обсязі за договором купівлі-продажу, не могли бути предметом іпотеки, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» неправомірно передало їх в іпотеку банку, а та обставина, що на момент укладення спірних договорів іпотеки ТОВ «Альянс-Висотбуд» не мало правових обтяжень щодо укладення цих договорів, не має правового значення для вирішення справи по суті. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд зазначив, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» як спеціального закону, що містить норми щодо укладення договору іпотеки, предметом якого можуть бути майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, тому оспорювані іпотечні договори були укладені відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Крім того, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що ці іпотечні договори укладені до моменту укладення договору купівлі-продажу майнових прав на не закінчену будівництвом квартиру, тобто до виникнення в позивача цих майнових прав. Касаційний суд також дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання цих майнових прав за позивачем у судовому порядку, оскільки такі права у нього виникли на підставі договору купівлі-продажу; право позивача може бути захищене в інший, передбачений законом спосіб, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання вказаного договору купівлі-продажу та відшкодування переданих забудовнику коштів, а не шляхом визнання недійсними оспорюваних договорів іпотеки майнових прав. Разом з тим у рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15, 29 липня, 26 серпня 2015 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, які надані заявником для порівняння, міститься висновок про те, що спірні договори іпотеки підлягають визнанню недійсними як укладені з порушенням норм статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час їх укладення), оскільки майнові права на окремі приміщення у жилому будинку ТОВ «Альянс-Висотбуд» мало право передавати в іпотеку лише з 25 грудня 2008 року, коли майнові права були віднесені до предмета іпотеки Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва». Крім того, суд дійшов висновку про те, що майнові права виникли в позивача на підставі договору купівлі-продажу, тому підстав для визнання цих прав у судовому порядку немає. У постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що статтею 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору) визначено вичерпний перелік об’єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі були відсутні. Предметом правового регулювання Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, укладеного за обставинами справи, що переглядалась. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесено до предмета іпотеки згідно із Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким було внесено зміни до Закону України «Про іпотеку». З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що 1 жовтня 2007 року під час укладення договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в жилому будинку не могли бути предметом іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року висновку щодо застосування вказаної норми права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За статтями 1, 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. На час укладення спірних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року. За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про те, що оспорювані договори іпотеки були укладені відповідно до вимог чинного на час їх укладення законодавства та що на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», є помилковим. Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується. Тому в цій частині судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду в частині визнання недійсними пунктів 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», щодо передачі в іпотеку майнових прав на не закінчену будівництвом спірну квартиру, зняття заборони відчуження на вказану квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження її іпотекою. Водночас відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість – об’єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об’єктом цих прав не є «чуже майно», а також не вважаються правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на окремі об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, позивач виконав свої грошові зобов’язання за договором купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, установлену цим договором, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте в позивача право власності на спірну квартиру не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору купівлі-продажу майнових прав Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Ураховуючи вищезазначене, касаційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України. Такий висновок відповідає нормам матеріального права, тому підстави для скасування судового рішення касаційного суду в цій частині відсутні. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними пунктів 1.1 договорів іпотеки, укладених між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», та товариством з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» 1, 2 та 16 липня 2008 року, щодо передачі в іпотеку майнових прав на квартиру НОМЕР_1 загальною площею 43,85 кв. м на дванадцятому поверсі жилого будинку АДРЕСА_1, зняття заборони відчуження на вказану квартиру та виключення з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 1 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2014 року. У решті рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1502цс15 Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року, отже ці договори були укладені з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення цих договорів), у зв’язку з чим відповідні пункти указаних договорів підлягають визнанню недійсними. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, за змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за нею майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F46A8DAB220164DEC2257F160054DCDB
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи – орган опіки та піклування при Якимівській селищній раді та орган опіки та піклування при Кирилівській селищній раді Якимівського району Запорізької області, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, зазначивши, що на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за договором позики на суму 28 тис. доларів США між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 16 серпня 2012 року був укладений договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка і житловий будинок АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без попередньої згоди органу опіки і піклування, чим порушені житлові права малолітньої ОСОБА_4, 7 жовтня 2011 року народження, яка з народження постійно проживає у спірному житловому будинку, ОСОБА_1 просила про визнання його недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Рішенням Якимівського районного суду від 11 лютого 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 10 квітня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в заяві доводи та заслухавши пояснення представника Генеральної прокуратури України Насадчук Ж.Д. та позивачки ОСОБА_1, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що спірне майно є місцем проживання матері малолітньої дитини, виходив з того, що малолітня дитина у спірному будинку на момент укладення договору іпотеки не проживала та не була зареєстрована. Разом з тим в ухвалах від 4 лютого 2015 року, 28 січня 2015 року, 4 грудня 2014 року, 12 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, задовольняючи позовні вимог про визнання іпотечного договору недійсним, виходив з того, що на момент укладення договору іпотеки спірною квартирою разом з батьками мала право користуватися й малолітня дитина, тому при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» необхідний попередній дозвіл органів опіки і піклування. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров‘я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Отже, за змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові. У справі, яка переглядається, суд установив, що 16 серпня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, предметом якого був житловий будинок АДРЕСА_1. ОСОБА_1 – дочка ОСОБА_2, на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірному житловому будинку, спірний житловий будинок є єдиним та постійним місцем її проживання. Установлено також, що ОСОБА_4 є малолітньою дочкою ОСОБА_1, яка є матір‘ю-одиначкою. Однак установивши місце постійного проживання матері малолітньої ОСОБА_4 у спірному нерухомому майні, переданому в іпотеку, суд дійшов помилкового висновку в порушення вимог статті 29 ЦК України про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. За таких обставин передача нерухомості в іпотеку відбулася всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» без передньої згоди органу опіки та піклування, спірний договір іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 ЦК України він підлягає визнанню недійсним як такий, що порушує майнові права малолітньої дитини. До аналогічних висновків дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїх ухвалах від 4 лютого 2015 року, 28 січня 2015 року, 4 грудня 2014 року, 12 лютого 2014 року. Саме з цього виходив у своєму рішенні апеляційній суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду першої інстанції та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції – залишенню в силі. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати, а рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 квітня 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Судді В.М. Сімоненко Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15 Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4ABBFF2409040208C2257E7D0025DF17
  25. Державний герб України Справа № 357/12576/15-ц 2/357/3842/15 Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2015 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді Жарікова О. В. , при секретарі Гавриш О. П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 3 в м. Біла Церква цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживача та про визнання недійсним кредитного договору, - В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з цивільним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача та про визнання недійсним кредитного договору, обґрунтовуючи його тим, що в 2007 році вона для покращення житлових умов сімї вирішила придбати квартиру в м. Біла Церква. Оскільки достатніх коштів для цієї покупки в неї не було, вона почала шукати найбільш прийнятні умови кредитування серед банків. 18.07.2007 року між позивачем та відповідачем був підписаний договір № К3Н1GK15006415. Умовами цього договору передбачалась видача кредиту сумою 65 790,00 доларів США, що є еквівалентом 332 239,50 грн. за курсом НБУ на момент підписання договору. Кредит видавався на 30 років для купівлі квартири, а датою остаточного повернення кредиту є 18.07.2037 року. Крім того, кредитним договором передбачалась видача 19 738,21 доларів США на сплату страхових виплат, проте ці гроші так і не були видані банком. Плата за користування кредитом повинна була складатись з відсоткової ставки по кредиту, яка дорівнювала 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період оплати. Таким чином, щомісячний платіж повинен був дорівнювати 719,66 доларів США(п.7.1. кредитного договору). Позивач зазначає, що відповідач не включив в договір істотні умови, які визначені в законодавстві, що регулює споживче кредитування, а також є обовязковою умовою для споживчих кредитів, а саме графік погашення заборгованості. Таким чином, сторони не дійшли згоди щодо порядку зарахування платежів. Крім того, в договорі відсутня ще одна істотна умова щодо вартості кредиту, а саме: абсолютного значення подорожчання кредиту. Відповідач не попередив позивача про валютні ризики та включив до умов договору несправедливі умови. Позивач просила суд визнати недійсним кредитний договір, визнати недійсним договір іпотеки, виключити з Державного реєстру іпотек запис, виключити з Єдиного реєстру заборон відчужень запис, застосувати реституцію. Представник позивача, згідно довіреності ОСОБА_2 подав через канцелярію суду уточнену позовну заяву від імені позивача, в якій позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»; визнати недійсним іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»; визнати недійсним договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк». В судове засідання позивач ОСОБА_1 не зявилася, про місце, час та дату розгляду справи повідомлена належним чином, свого представника в судове засідання не направила. Через канцелярію суду, до суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі позивача та представника позивача, на задоволенні позову наполягають, позов підтримують. Представник відповідача в відкритому судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти задоволення позову, вважаючи його не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, свою позицію мотивував письмовикладеними запереченнями проти позову, які долучені до матеріалів справи. Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 cт. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ч. 1,2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, оглянувши та дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини. Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом встановлено, що між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого з усіма правами та обов»язками являється ПАТ КБ «Приватбанк», тобто позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, що підтверджується його копією. Крім того, з метою належного виконання взятого на себе зобовязання ОСОБА_1 за кредитним договором, між нею та відповідачем укладено іпотечний договір № K3H1GK15006415 від 18.07.2007 року, а, також, укладено договір поруки від 18.07.2007 року № K3H1GK15006415 між ОСОБА_2 та відповідачем. Відповідно до ст.ст. 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до п.1.1 кредитного договору, банк зобовязався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в п.7.1 цього договору. Відповідно до п. 7.1 кредитного договору, банк зобовязувався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі через касу на строк з 18.07.2007 року по 18.07.2037 року включно, у вигляді не поновлюваної лінії, у розмірі 65 790 доларів США на купівлю квартири, а також у розмірі 19 738,21 доларів США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених п.п.2.1.3., 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості по кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту, згідно п.3.11. даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 даного договору. Щомісячний платіж дорівнює 719,66 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди. За положенням ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Як встановлено в ході судового розгляду справи, та вбачається з п.7.1. договору, відповідач надав кредитні кошти позивачу саме на споживчі цілі для придбання квартири. За викладених обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку, що укладений між сторонами кредитний договір є договором споживчого кредиту. Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Згідно ч. 4 в кредитному договорі повинно зазначатися - сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інш