Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания ипотеки'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 187 results

  1. Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Нагорняка В.А., Писаної Т.О. розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач посилався на те, що 25 червня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 098-2008-2167, за умовами якого банк надає відповідачу 22 тис. дол. США, відповідач зобов'язався прийняти належним чином використовувати та повернути банку грошові кошти (кредит) та сплатити проценти за користуванням ним в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 098-2008-2166, згідно з умовами якого банк взяв на себе зобов'язання надати позичальнику грошові кошти в сумі 32 525 дол. США, а відповідач прийняв на себе зобов'язання належним чином використовувати та повернути позивачу грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14,95 % річних у порядку та на умовах, визначених у договорі. Відповідно до п. 1.1.1 кредитного договору за використання коштів більш ніж встановлений термін нараховуються проценти у розмірі 44,85 % річних («підвищена процентна ставка»). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2167-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 098-2008-2166-Р, згідно з умовами якого поручитель зобов'язався відповідати перед банком за невиконання ОСОБА_4 усіх його зобов'язання, що виникли з кредитного договору від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166-Р у повному обсязі як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами 25 червня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки нерухомого майна - квартири, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудською О.О., зареєстрований в реєстрі № 4695, відповідно до якого предметом іпотеки є трикімнатна квартира загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області, за номером № 2254. Позивач зазначав, що з 10 січня 2009 року позичальник перестав належним чином виконувати взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 27 лютого 2013 року утворилась заборгованість перед банком. Так, заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2167 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 281 000 грн 47 коп. і складається з: 8 326 грн 31 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 165 253 грн 60 коп. - сума дострокового стягнення за кредитом; 100 791 грн 65 коп. - відсотки; 6 628 грн 91 коп. - підвищені відсотки. Заборгованість за кредитним договором від 25 червня 2008 року № 098-2008-2166 (в національній валюті за офіційним курсом НБУ станом на дату розрахунку) становить 397 882 грн 83 коп. і складається з: 11 746 грн 43 коп. - прострочена заборгованість за кредитом; 236 900 грн - сума дострокового стягнення за кредитом; 140 077 грн 33 коп. - відсотки; 9 158 грн 94 коп. - підвищені відсотки. Загальна сума заборгованості за кредитними договорами станом на 27 лютого 2013 року становить 678 883 грн 30 коп. Враховуючи вказане, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Чудьскою О.О., зареєстрованим в реєстрі за № 4695, укладеним між позивачем та ОСОБА_4, а саме - трикімнатну квартиру загальною площею 69,0 кв. м, житловою площею 34,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на загальну суму 678 883 грн 30 коп., що підлягає сплаті на користь позивача з вартості предмета іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною реалізації, визначеної на підставі оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнути з ОСОБА_5 на користь позивача загальну суму заборгованості в розмірі 678 883 грн 30 грн. Стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь позивача понесені судові витрати. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Універсал Банк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню. Згідно зі ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення може бути неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи, 21 травня 2009 року та 31 липня 2009 року позивач направив вимоги відповідачу ОСОБА_4 про сплату протягом тридцяти днів з моменту отримання цієї вимоги простроченої заборгованості за кредитним договором, у випадку невиконання цієї вимоги термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на тридцять перший день з моменту отримання цієї вимоги. Отже, кредитор установив новий строк виконання зобов'язань за кредитним договором - до 22 червня 2009 року, а з позовними вимогами позивач звернувся до суду 02 грудня 2013 року (тобто з пропуском трирічного строку позовної давності). Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки 02 грудня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом. Також суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущено строк пред'явлення вимог про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_5 Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів попередніх інстанцій та з їх оцінкою. Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при розгляді даної справи судами попередніх інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 332, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» відхилити. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 13 травня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Леванчук А.О. Нагорняк В.А. Писана Т.О. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52081373
  2. РІШЕННЯ іменем україни 22 травня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Юровської Г.В. суддів: Журавель В.І., Маляренка А.В., Мазур Л.М., Нагорняка В.А. розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства „Місто Банк" до приватного підприємства „Нива-В.Ш." в особі філії № 16 приватного підприємства „Нива-В.Ш.", ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, комунальне підприємство „Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" про визнання проведених прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням вимог закону, визнання протоколу проведення прилюдних торгів недійсним, відновлення положення, яке існувало до порушення, визнання незаконним акту державного виконавця, визнання незаконним і скасування свідоцтва, скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, за зустрічною позовною заявою ОСОБА_3 до приватного нотаріуса ОСОБА_5, публічного акціонерного товариства „Місто Банк", треті особи: приватне підприємство „Нива-В.Ш.", відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, приватний нотаріус ОСОБА_4 про усунення перешкод, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Місто Банк» на рішення Київського районного суду м.Одеси від 26 жовтня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2013 року,- в с т а н о в и л а: У лютому 2012 року ПАТ „Місто Банк" звернулося до суду з позовом, у якому після неодноразових уточнень просив визнати проведені прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7 такими, що проведені з порушенням вимог закону, визнати протокол проведення прилюдних торгів недійсним, відновити положення, яке існувало до порушення, визнати незаконним акт державного виконавця про реалізацію нерухомого майна - земельної ділянки загальною площею 0,0551 га, цільове призначення - для ведення індивідуального садівництва, садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташований у АДРЕСА_1, яке придбане ОСОБА_3, визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане ОСОБА_3 на придбане майно та скасувати реєстрацію права власності на нього. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 16 лютого 2012 року банком були отримані протокол № 1611256-1 від 29 грудня 2011 року про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6 ОСОБА_7 та акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року, з яких їм стало відомо про проведення прилюдних торгів з реалізації вищевказаного нерухомого майна. Вважає, що зазначені прилюдні торги проведені, а протокол і акт державного виконавця складені з грубими порушеннями діючого законодавства та порушують їх (позивача) охоронювані законом майнові права та інтереси, як стягувача та іпотекодержателя. Зокрема, зазначав, що на реалізований предмет іпотеки вже було звернуто стягнення і порушено виконавче провадження по виконанню виконавчого напису нотаріуса, реалізація предмета іпотеки проведена без відома і письмового повідомлення іпотеко держателя з суттєвими системними порушеннями законодавства про порядок проведення прилюдних торгів. Заперечуючи проти позову ПАТ «Місто Банк», у червні 2012 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження придбаним з прилюдних торгів майном шляхом зобов'язання приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 скасувати заборону на відчуження згаданої вище земельної ділянки та виключити її з Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2013 року, у задоволені позову ПАТ „Місто Банк" відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Усунено перешкоди у здійсненні ОСОБА_3 права користування та розпорядження земельною ділянкою, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва, а також садовим будинком з надвірними спорудами загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 скасувати заборону на відчуження вказаної земельної ділянки, виключити її та садовий будинок з надвірними спорудами з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі, поданій через свого представника Рябко Л.Г., ПАТ «Місто Банк» просить скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову і відмову в задоволенні зустрічного позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають. Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року №11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Судами під час розгляду справи встановлено, що 11 грудня 2009 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10 вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на садовий будинок з надвірними спорудами за НОМЕР_1 загальною площею 30,8 кв. м та земельну ділянку площею 0,0551 га, в і по угіддях: 0,0376 га, багаторічні насадження; 0,0175 га, в тому числі по угіддях: 0,0376 га, багаторічні насадження 0,0175 га - під будівлями, лісами та іншими угіддями, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належать ОСОБА_6 на підставі купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального ОСОБА_8 26.05.2008 року за реєстром № 1068, та договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 26 травня 2008 року за реєстром №1074, і були передані в іпотеку комерційному банку товариству з обмеженою відповідальністю «Місто Банк» в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 049-Сп/2-23/Ф/840, укладеним між КБ ТОВ «Місто Банк» та ОСОБА_6 26 травня 2008 року на суму 3763812,37 грн. На виконання виконавчого напису нотаріуса 22 грудня 2009 року постановою заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Плахутою Д.В. відкрито виконавче провадження №В-7/1105 . Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 жовтня 2010 року задоволено позов ПАТ „Місто Банк" до ОСОБА_6, ОСОБА_22, ОСОБА_7, ОСОБА_23, ОСОБА_17 про стягнення заборгованості за банківськими кредитами. Стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_17 на користь публічного акціонерного товариства «Місто Банк» заборгованість по договору №032-Сп/2-23/Ф/840 від 10.04.2008 року по кредиту, відсоткам та пені в загальному розмірі 5 155 333,39 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь публічного акціонерного товариства «Місто Банк» заборгованість за договором № 049-Сп/2-23/Ф/840 від 26.05.2008 року по кредиту, відсоткам та пені в загальному розмірі 4 190 045,06 грн. 01 лютого 2011 року на підставі рішення суду ПАТ „Місто Банк" отримало виконавчий лист № 2-1054/10 про стягнення солідарно з відповідачів кредитної заборгованості в розмірі 5155333,39 грн та звернулося до підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області з заявою про відкриття виконавчого провадження. 21 березня 2011 року головним державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області відкрито виконавче провадження ВП № 2531 7246 та накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_6 в межах суми звернення стягнення. Після отримання звіту про незалежну оцінку арештованого майна, 09 грудня 2011 року між відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області та філією 16 ПП „Нива В.Ш." укладено договір № 1611256 про надання послуг по організації і проведенню прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки). 29 грудня 2011 року відбулися прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7, переможцем яких став ОСОБА_3 Відмовляючи в задоволені позову ПАТ „Місто Банк", суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що державному виконавцю примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області не було відомо, що 11 грудня 2009 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу був здійснений виконавчий напис та Другим Київським відділом виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 22 грудня 2009 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису нотаріуса, а вказані обставини стали відомі тільки в березні 2012 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд вважав, що ОСОБА_3 набув майно на законних підставах. З такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах та комісійних засадах. Прилюдні торги - це продаж майна, на яке звернено стягнення і яке підлягає реалізації. Під час проведення прилюдних торгів укладається угода про передачу майна у власність, сторонами якої, з одного боку, є покупець - учасник прилюдних торгів, котрим може бути фізична чи юридична особа, а з другого - продавець - відділ ДВС в особі спеціалізованої організації, яка організовує та провадить ці прилюдні торги за договором з Державною виконавчою службою. Власником цього майна стає покупець, котрий запропонував за нього у ході торгів найвищу ціну. Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, визначає умови і порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, підприємств як цілісного майнового комплексу, інших приміщень, земельних ділянок, що є нерухомим майном, на які звернено стягнення відповідно до чинного законодавства. Таким чином, під час проведення прилюдних торгів укладається угода про передачу майна у власність. З матеріалів справи вбачається, що протоколом №1611256-1 від 29 грудня 2011 року проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7, та актом державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року оформлено результати проведених прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна - земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва та садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Реалізація вказаного майна на оскаржуваних прилюдних торгах відбулась в рамках виконавчого провадження №ВП 25317246, відкритого 21 березня 2011 року у відділі примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області (а.с. 11) по примусовому виконанню виконавчого листа у справі №2-1054/10, виданого Приморським районним судом м. Одеси (а.с. 12) про стягнення солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_17 на користь АТ «Місто Банк» заборгованості у розмірі 5155333,39 грн, яка винесена у зв'язку з невиконанням ОСОБА_20 умов кредитного договору №032-Сп/2-23/Ф/840 від 10 квітня 2008 року. Тобто, на прилюдних торгах було продано майно, на яке вже було звернуто стягнення за виконавчим написом приватного нотаріуса у зв'язку з невиконанням ОСОБА_6 умов іншого кредитного договору. В оскаржуваному акті державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року зазначено, що майно було продане при виконанні виконавчого листа №2-1054/10 про стягнення грошових коштів солідарно з ОСОБА_6 та солідарних поручителів-боржників. Вказаним виконавчим листом не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки. Таке звернення стягнення на іпотечне майно раніше здійснено за іншим виконавчим документом - виконавчим написом від 11.12.2009 за реєстраційним номером №3651, на виконання якого порушено інше виконавче провадження Другим Київським відділом державної виконавчої служби. Таким чином, існувало два виконавчих провадження за різними виконавчими документами, а саме: про стягнення боргу в грошовій формі і звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Вказані провадження були об'єднані у зведене виконавче провадження постановою від 28 березня 2011 року. Тому колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції з приводу того, що на дату спірних прилюдних торгів державний виконавець не був обізнаний з наявністю іншого виконавчого провадження про звернення стягнення на іпотечне майно. Про це свідчить наявний в матеріалах справи витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (а.с. 69, 71, запис 4) на момент відкриття спірного виконавчого провадження від 21.03.2011 року №ВП 25317246 по виконанню рішення суду і реалізації проданого майна у його межах 28 листопада 2010 року вже було відкрите інше виконавче провадження про виконанню виконавчого напису нотаріуса і ще 12 березня 2010 року накладено арешт на майно з метою забезпечення виконання виконавчого документа. Державний виконавець в судовому засіданні підтвердив доступ всіх державних виконавців до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Зазначений висновок суду також спростовується вимогами ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої з метою забезпечення електронного документообігу в органах державної виконавчої служби, ведення обліку виконавчих проваджень, контролю за дотриманням державними виконавцями вимог законодавства під час здійснення виконавчих дій, надання оперативного доступу сторонам виконавчого провадження до його матеріалів Міністерство юстиції України забезпечує функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень. Порядок ведення такого реєстру, умови доступу до нього та отримання інформації встановлюються Міністерством юстиції України у Положенні про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 20.05.2003 року №43/5, зареєстрованому 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами). Крім того, з матеріалів справи також вбачається, що державний виконавець у спірних відносинах самовільно змінив спосіб виконання виконавчого документа та здійснив стягнення на передане в іпотеку майно. Так, пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних и кримінальних справ у ч. 2 п. 45 постанови від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснив, що у разі якщо за судовим рішенням із відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то судом не може бути змінений спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику. Вказане свідчить, що спірні прилюдні торги проданого майна проведено з порушенням вимог закону поза межами виконавчого провадження із звернення стягнення на предмет іпотеки, що свідчить про порушення вимог закону в момент проведення прилюдних торгів та незаконну організацію їх проведення. Судами не застосовано до спірних відносин норми ч.2 ст.11, ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 373 ЦПК України, ч.3 ст. 33, ст. 39 Закону України «Про іпотеку», які підлягали застосуванню. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що при проведенні оспорюваних прилюдних торгів порушено встановлені законом правила їх підготовки в частині належного повідомлення про їх проведення. Так, згідно ч. 8 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". Відповідно ч. 5 ст. 43 Закону України «Про іпотеку» не пізніше дня публікації повідомлення про проведення прилюдних торгів у засобах масової інформації, тобто не пізніше ніж за 15 днів до проведення торгів організатор прилюдних торгів письмово сповіщає іпотекодержателя, державного виконавця, іпотекодавця та всіх осіб, що мають зареєстровані у встановленому законом порядку права та вимоги на предмет іпотеки, про день, час і місце проведення прилюдних торгів та про початкову ціну продажу майна. Відповідно до п. 3.11 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5, спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна. Згідно ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Письмове повідомлення особи має бути доведене письмовими доказами. Згідно ст. 62 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Довідка Одеської дирекції УДППЗ «Укрпошта» від 27.05.2011 №373/12 (а.с.124), свідчить про те, що письмове повідомлення - лист від ПП «Нива-В.Ш.» іпотекодержателю АТ «Місто Банк» про проведення торгів, призначених на 28 грудня 2011 року було відправлено лише 20 грудня 2012 року, тобто за 9 днів до оспорюваних торгів (а не 15, як встановлено законом), не надходив до іпотекодержателя та його відділення зв'язку, тому, згідно діючих правил поштового зв'язку, зазначений лист був повернутий організатору прилюдних торгів та вручений 27 грудня 2011 року уповноваженому представнику ПП «НИВА-ВШ» Тимофеєвій. Інших письмових доказів письмового повідомлення АТ «Місто Банк» про дату торгів в матеріалах справи не має. На зазначене суд також уваги не звернув та помилково не застосував ч. 8 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження», ч. 5 ст. 43 Закону України «Про іпотеку», п. 3.11 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, які підлягали застосуванню та порушив ст.ст. 59,62 ЦПК України про відповідність засобів доказуванню. Згідно ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах Відповідно п. 3.5. Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не пізніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує на відповідному веб-сайті інформацію про нерухоме майно, що реалізується, в порядку, визначеному Положенням про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 20.05.2003 року №43/5, зареєстрованим у Мінюсті 21 травня 2003 року за № 388/7709 (зі змінами). Згідно п. п. 3.6, 3.8 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна зміст інформаційного повідомлення про торги повинен містити встановлений перелік характеристик продажу нерухомого майна, в тому числі земельної ділянки, та умов торгів. Інформаційне повідомлення №405774 про проведення спірних торгів (а. с. 107) свідчить, що повідомлення про продаж іпотечного садового будинку та земельної ділянки не містить відомості про: - строки сплати гарантійного внеску учасника прилюдних торгів, - найменування, адресу банку, номер рахунка спеціалізованої організації для його сплати; - дату, час та місце ознайомлення з майном; - правовий режим земельної ділянки; - цільове призначення земельної ділянки; - обмеження на використання земельної ділянки (установлені на підставі містобудівних та санітарних норм і правил). Відсутність в інформаційному повідомленні про торги вищевказаної інформації є порушенням законодавства України і суттєвим порушенням процедури торгів. Це порушення, допущене під час підготовки торгів, є таким, що може вплинути на результати торгів, зменшити можливість участі в торгах потенційних покупців і вплинути на формування ціни реалізації, що порушує права іпотекодержателя на погашення боргу за рахунок продажу предмета іпотеку за найкращою ціною. Викладене свідчить, що порушення процедури проведення торгів і невідповідність змісту інформаційного повідомлення вимогам, встановленим п.п. 3.6, 3.8 вказаного вище Положення, є підставою для визнання торгів такими, що проведені з порушенням вимог закону. Публікації в газетах «Наш город» №48 від 10 грудня 2011 року і «Наша область» №48 від 14 грудня 2011 року (а.с. 108, 109) на порушення п. 3.8 згаданого Положення не містять відомостей про правовий режим земельної ділянки та про обмеження на використання земельної ділянки (установлені на підставі містобудівних та санітарних норм і правил). Вирішуючи спір, суд не звернув увагу і на положення п.п. 3.6, 3.8 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, не застосував до спірних правовідносин норми ч.3 ст. 43 Закону України «Про іпотеку» щодо обов'язкової інформації при реалізації земельних ділянок. При проведенні оспорюваних прилюдних торгів також порушено встановлений законом порядок їх організації. Відповідно п. 4.2. Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна лот виставляється на торги за наявності не менше двох покупців. Згідно п.7.1. вказаного Положення прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися у разі наявності 1 покупця. В той же час, спірний протокол проведення прилюдних торгів свідчить, що у торгах брала участь лише одна особа. Таким чином, державним виконавцем і торгівельною організацією порушено закон і встановлені законодавством правила проведення прилюдних торгів, які є заходом примусового стягнення в межах виконавчого провадження з виконання судового рішення, що здійснюється в порядку, передбаченому законом; порушено встановлені законом підстави, правила та процедура прилюдних торгів . Помилковим є і застосування судами норм ч.3 ст.45 Закону України «Про іпотеку», оскільки з прилюдних торгів реалізовувалось не іпотечне, а арештоване майно. У разі, якщо проведені на виконання судового рішення прилюдні торги з реалізації майна визнано судом такими, що проведені з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, то особа, яка придбала це майно, не є добросовісним набувачем, у якого майно не може бути витребувано відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України. У таких випадках застосовуються наслідки недійсності правочину, тобто реституція. Проте в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б свідчили про внесення ОСОБА_3 коштів на рахунок ДВС чи про їх перерахування банківській установі. Перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 303, 315 ЦПК України, доводів апеляційної скарги належним чином не перевірив, допущені місцевим судом помилки не виправив, залишивши його без змін. Згідно зі ст. 341 ЦПК України, суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами як першої, так і апеляційної інстанцій ухвалені помилкові судові рішення внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до ст.341 ЦПК України є підставою для їх скасування та ухвалення нового рішення про часткове задоволення первісного позову ПАТ «Місто Банк» за виключенням вимог щодо скасування реєстрації права власності на нерухоме майно за ОСОБА_3. Оскільки відповідно до вимог ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який набрав чинності з 01 січня 2013 року, рішення суду, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що включає відповідно до статті 2 зазначеного Закону також і припинення таких прав, у задоволенні вимог до КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об»єктів нерухомості» про скасування державної реєстрації слід відмовити. Оскільки задоволено основний позов ПАТ «Місто Банк», відсутні підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 Керуючись ст.341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вирішила: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Місто Банк» задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м.Одеси від 26 жовтня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2012 року скасувати. Ухвалити нове рішення наступного змісту. Позов публічного акціонерного товариства „Місто Банк" до приватного підприємства „Нива-В.Ш." в особі філії № 16 приватного підприємства „Нива-В.Ш.", ОСОБА_3, відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, комунальне підприємство „Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" про визнання проведених прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням вимог закону, визнання протоколу проведення прилюдних торгів недійсним, відновлення положення, яке існувало до порушення, визнання незаконним акту державного виконавця, визнання незаконним і скасування свідоцтва, скасування реєстрації права власності на нерухоме майно задовольнити. Визнати проведені 29 грудня 2011 року на виконання судового рішення за виконавчим листом Приморського районного суду м. Одеси у справі №2-1054/10 прилюдні торги з реалізації предмета іпотеки - земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва та садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, щодо якого вчинено виконавчий напис за виконавчим написом від 11 грудня 2009 року за реєстраційним номером №3651 такими, що проведені з порушенням вимог закону. Визнати недійсним протокол філії 16 Приватного підприємства «НИВА-В.Ш.» №161125601 від 29 грудня 2011 року з проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки), яке належить ОСОБА_6, ОСОБА_7. Визнати незаконним акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 20 січня 2012 року, затверджений начальником відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області Шапошниковим В.В. про реалізацію нерухомого майна - земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:38:016:0077, загальною площею 0,0551 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення індивідуального садівництва та садового будинку з надвірними спорудами, загальною площею 30,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, яке придбане ОСОБА_3. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане ОСОБА_3 на майно, що складається з садового будинку з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 30,8 кв. м, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4 23 січня 2012 року за реєстровим №34. У задоволенні вимог про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, зареєстроване КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 31 січня 2012 року за №21287974, номер запису: 764 в книзі 12с-159, що складається з садового будинку з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_3 відмовити. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до приватного нотаріуса ОСОБА_5, публічного акціонерного товариства „Місто Банк", треті особи: приватне підприємство „Нива-В.Ш.", відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Одеській області, приватний нотаріус ОСОБА_4 про усунення перешкод відмовити. Рішення оскарженню не підлягає. Головуючий Г.В. Юровська Судді: В.І. Журавель Л.М. Мазур А.В. Маляренко В.А. Нагорняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/31459539
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЯреми А.Г., суддів:Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку та зустрічним позовом ОСОБА_2 в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про реєстрацію договору іпотеки та запису про обтяження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року та заявою ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року, встановила: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», банк) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 27 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 789 тис. грн зі сплатою 18 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2023 року. Додатковою угодою від 29 квітня 2008 року внесено зміни до кредитного договору, якою збільшено процентну ставку до 18,5 %. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 4 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким відповідачка передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, призначену для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вважаючи, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у сумі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: суми кредиту – 530 тис. 303 грн 43 коп., заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп. та пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження та виселити відповідачів із житлового будинку. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом в інтересах малолітньої ОСОБА_3 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_1, у якому просив визнати недійсним договір іпотеки від 4 березня 2008 року, скасувати запис про реєстрацію у відповідному державному реєстрі. ОСОБА_2 посилався на те, що вказаний договір порушує права малолітньої ОСОБА_3, яка на момент укладення договору проживала у спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, однак при укладенні оспорюваного договору на порушення вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (далі – Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей») не було отримано згоди органу опіки та піклування. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено, ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп. звернути стягнення на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м і житловою площею 41,1 кв. м, та земельну ділянку площею S_1 га за тією ж адресою шляхом продажу ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вказаних предметів іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Реєстру прав власності, кадастрового номеру земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з можливістю здійснення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предметів іпотеки; виселити з указаного житлового будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки змінено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2008 року в розмірі 1 млн 621 тис. 825 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 530 тис. 303 грн 43 коп.; заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом – 159 тис. 480 грн 55 коп.; пені за несвоєчасне виконання зобов’язань за кредитним договором – 932 тис. 41 грн 49 коп., звернуто стягнення на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на предмет іпотеки – житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 90 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та на земельну ділянку площею S_1 із цільовим призначенням – для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за тією ж адресою та належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Рішення суду першої інстанції в частині виселення скасовано й ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в позові про виселення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року відмовлено банку у відкритті касаційного провадження у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у справі. У заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» порушує питання про скасування рішення апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині виселення відповідачів з житлового будинку та відмови в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в цій частині й ухвали суду касаційної інстанції від 16 березня 2015 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову банку про виселення, залишення рішення апеляційного суду в іншій частині без змін з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») щодо виселення мешканців із житлового будинку – предмета іпотеки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 16 липня та 9 квітня 2014 року, в яких, на його думку, цю норму права застосовано по-іншому. У судовому рішенні у справі, про перегляд якої ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» подано заяву, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки з огляду на обґрунтованість вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів із зазначенням у рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки для подальшої реалізації та всіх складових загального розміру боргу. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову в частині виселення відповідачів із житлового будинку, суд дійшов висновку, що на момент звернення позивача до суду з вимогою про виселення відповідачів його права не були порушені. Крім того, суд зазначив, що банк не дотримався процедури звернення з письмовою вимогою до мешканців про звільнення житлового приміщення, оскільки водночас із вимогою відповідачам про виселення, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» надіслав ОСОБА_1 листа з попередженням, що в разі неповернення заборгованості за кредитним договором протягом 30 днів банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто на момент направлення вказаної вимоги банк ще не звернув стягнення на предмет іпотеки, а тому така вимога не може вважатися повідомленням про виселення із житла, що є предметом іпотеки. Постановляючи ухвалу від 3 жовтня 2012 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що суди взагалі не дослідили питання дотримання позивачем установленого законом порядку виселення відповідачки, не надали оцінки листові банку, направленому на ім`я останньої, щодо наявності заборгованості та необхідності виселення з квартири, яка є предметом іпотеки. В ухвалі від 18 червня 2014 року суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи отримала особа письмову вимогу про виселення, чи направлялась така письмова вимога всім мешканцям, які проживають у житловому будинку, крім того суд не встановив коло осіб, які проживають та зареєстровані у спірному будинку, у зв'язку із чим передчасно вирішив спір. В ухвалі від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, указавши на те, що у спірній квартирі проживають та зареєстровані неповнолітні діти, не з'ясував, кому належала спірна квартира на час укладення договору іпотеки та чи мали діти право користування нею, не перевірив, чи будуть порушені права дітей ухваленням рішення про їх виселення, не встановив фактичних обставин справи про дотримання умови направлення письмового висновку та зробив суперечливий висновок про недотримання банком цієї умови, зауваживши, що банк направляв письмову вимогу про виселення відповідачів. Постановляючи ухвалу від 16 липня 2014 року, суд касаційної інстанції виходив з того, що перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки у судів першої та апеляційної інстанцій не було, однак суд апеляційної інстанції, формально пославшись на те, що позовна заява не містить необхідних вимог для звернення стягнення на предмет іпотеки, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку», не встановив усіх фактичних обставин справи. Водночас суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки питання щодо виселення осіб, які проживають за адресою будинку ‒ предмета іпотеки слід вирішити водночас зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, то необхідно скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Отже, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 18 червня, 9 квітня та 16 липня 2014 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів попередніх судових інстанцій, направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на це заява ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не підлягає задоволенню відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України. Водночас у заяві ОСОБА_2, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, порушується питання про скасування рішень судів першої, апеляційної інстанцій та ухвали суду касаційної інстанції від 23 червня 2015 року й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні основного позову банку та задоволення зустрічного позову з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня, 8 жовтня 2014 року, 4 лютого 2015 року та на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15). Крім того, до заяви заявник додав копію постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року (№ 6-8цс15). Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які виходили з недійсності договору іпотеки нерухомого майна, укладеного відповідачем без згоди органу опіки та піклування, враховуючи на підставі показань свідків доведеність факту проживання дітей позивачки в спірному жилому приміщенні з часу їх народження, у тому числі одного з дітей – на момент укладення договору іпотеки. В іншій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року зазначено, що рішенням суду в іншій справі установлено, що на момент укладення договору іпотеки неповнолітня особа користувалася квартирою (предметом іпотеки); інше житло відсутнє. Порівняння змісту наданих заявником судових рішень від 22 травня 2014 року та 4 лютого 2015 року зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на день укладення договору іпотеки неповнолітній син іпотекодавця мав право проживати у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері відповідно до частини третьої статті 29 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), у зв'язку із чим необхідна була наявність попередньої згоди органів опіки та піклування, передбаченої статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», відсутність якої на момент укладення договору іпотеки є підставою для визнання такого договору недійсним. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року № 6-8цс15 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у зв'язку з відсутністю неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-396цс15, наданій заявником як приклад, суди встановили, що позивачка ‒ дочка іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована у спірному житловому будинку, цей будинок був єдиним та постійним місцем її проживання; вона є матір’ю-одиначкою та має малолітню доньку, яка є онукою іпотекодавця. Однак, установивши місце постійного проживання матері малолітньої особи в спірному будинку, переданому в іпотеку, а також відсутність у матері та, відповідно, дитини іншого місця проживання, суд касаційної інстанції на порушення вимог статті 29 ЦК України дійшов помилкового висновку про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше. Отже, за змістом указаної постанови Верховного Суду України у справі № 6-396цс15 суди, вирішуючи справу такої ж категорії, повинні були перевірити наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на лише на документальній підставі, але й на законі; за відсутності реєстрації дитини в оспорюваному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясувати наявність у дитини іншого місця проживання. У справі, яка переглядається, суди, відмовивши в задоволенні зустрічного позову, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування житловим будинком, який є предметом іпотеки. Отже, наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні від 8 жовтня 2014 року, крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (№ 6-396цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи ОСОБА_2, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що його заява в інтересах малолітньої ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Отже, за змістом зазначеної норми матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій розташовано будинок, що належить їй на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2007 року та право власності на який зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. Відповідно до свідоцтва про народження від 13 лютого 2008 року ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_3, 2002 року народження. Згідно з довідкою Комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 міста Чернівці від 24 грудня 2007 року в спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Отже, у справі, яка переглядається, суди, установивши місце постійного проживання ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дійшли помилкового висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина на момент укладення оспорюваного договору мала право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки. Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого про відмову у зустрічному позові ОСОБА_2 щодо визнання недійним договору іпотеки погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясував питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не надав оцінки показанням ОСОБА_2 про те, що вказаний будинок є єдиним житлом ОСОБА_3. За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини першої статті 3604 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3603, підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 3604, статтею 3605 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відмовити. Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 листопада 2014 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 12 лютого 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року № 6-1055цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України від 2 червня 2005 року № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або на законі (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору ‒ з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C839542C009BDEC7C2257F4C004B0492
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк”, третя особа – ОСОБА_2, про визнання іпотечного договору припиненим за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 11 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено договір про іпотечний кредит (далі – кредитний договір), за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року. За умовами додаткової угоди до укладеного кредитного договору від 11 березня 2008 року кредитний договір переведено з валюти «гривня» у валюту «долар США», після чого розмір кредиту склав 32 тис. 183 долари США 70 центів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. 11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_2. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею S_1. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 28 січня 2013 року складала 39 тис. 166 доларів США 55 центів. Ураховуючи вказане, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме зазначені будинок та земельну ділянку, шляхом її продажу з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далів – Державний реєстр) та виселити відповідача й інших осіб, які зареєстровані та проживають у вказаному житловому будинку, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання іпотечного договору припиненим, в обґрунтування якого посилалась на те, що будинок, який перебуває в іпотеці, є її єдиним місцем реєстрації та проживання. ОСОБА_1 просила припинити іпотечний договір від 11 березня 2008 року та зняти з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна заборону на відчуження житлового будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, що є предметом цього іпотечного договору. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: ухвалено в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 6 березня 2013 року становила 312 тис. 940 грн 76 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 11 березня 2008 року, а саме: будинок загальною площею 64,2 кв. м та земельну ділянку АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено, викладено другий абзац резолютивної частини рішення в іншій редакції, зокрема в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 березня 2008 року в сумі 39 тис. 166 доларів США 55 центів, що включає в себе: заборгованість за кредитом у сумі 28 тис. 625 доларів США 32 центи, заборгованість за відсотками в сумі 5 тис. 363 долари США 5 центів, заборгованість з комісії в сумі 1 тис. 81 долар США 49 центів, пеню за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором у сумі 2 тис. 201 долар США 82 центи, штраф у розмірі 1 тис. 894 долари США 87 центів, і становила за курсом НБУ станом на 6 березня 2013 року 312 тис. 940 грн 76 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором від 11 березня 2008 року, а саме: житловий будинок площею 64,2 кв. м і земельну ділянку площею S_1 загальною вартістю 220 тис. грн на АДРЕСА_1, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в цьому реєстрі, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, дій щодо оформлення та отримання кадастрового номера земельної ділянки, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для здійснення продажу; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), зокрема неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»); статей 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») стосовно визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки. Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року (№ 6-29183св14), 10 грудня 2014 року (№ 6-38042св14), 18 березня 2015 року (№ 6-44834св14 і № 6-3110св15) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 (№ 6-14201св13), 25 вересня 2013 року (№ 6-19635св13), 3 вересня 2014 року (№ 6-28821св14) та рішення цього ж суду від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14) стосовно неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки. Так, постановляючи ухвали від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-29183св14 й 10 грудня 2014 року у справі № 6-38042св14 та скасовуючи судові рішення і передаючи справи на новий судовий розгляд, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що сам по собі Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції, оскільки на час його ухвалення місцевий суд не міг його застосувати, тому що його ще не існувало, натомість апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на те законодавство, яке існувало на час його ухвалення. За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15 суд касаційної інстанції постановив ухвали від 18 березня 2015 року про скасування судових рішень і передачу справ на новий судовий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що суди не перевірили наявності чи відсутності умов для застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на стадії апеляційного провадження, оскільки у такому разі при ухваленні власного судового рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який, крім іншого, виходив з того, що норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки цей Закон набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-44834св14 і № 6-3110св15. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою, третьою статті 33 та частиною першою статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Саме зі статті 33 цього Закону та змісту положень іпотечного договору, відповідно до яких іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо з настанням терміну виконання позичальником забезпечених іпотекою зобов'язань вони не будуть виконані чи виконані належним чином, виходив суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. 7 червня 2014 року набув чинності Закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з підпунктом 1 пункту 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або відбулися. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Проте поняття «мораторій» у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. У частині першій статті 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії цього Закону. Такого по суті висновку дійшли суди апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи, яка переглядається. Зазначений висновок судів є правильним. Однак у наданому для підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-22496св14) суд касаційної інстанції дійшов висновку, що зазначену в судовому рішенні початкову ціну продажу предмета іпотеки як його заставну вартість, вказану в договорі іпотеки, визначено апеляційним судом з порушенням вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року у справі № 6-14201св13 і 3 вересня 2014 року у справі № 6-28821св14 суд касаційної інстанції скасував судові рішення і передав справи на новий судовий розгляд, оскільки на порушення вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» у судовому рішенні при зверненні стягнення на предмет іпотеки не було визначено початкової ціни продажу предмета іпотеки. Постановляючи ухвалу від 25 вересня 2013 року у справі № 6-19635св13 та залишаючи без змін рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість зміни апеляційним судом рішення суду першої інстанції, у якому не було вказано початкової ціни продажу предмета іпотеки. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився з висновками цього суду, який указав початковою ціною продажу предмета іпотеки вартість предмета іпотеки, зазначену в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»), зазначені в судовому рішенні, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні суду касаційної інстанції від 17 вересня 2014 року (№ 6-22496св14). Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 11 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», який змінив назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 152 тис. грн зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитним договором та кінцевим терміном повернення до 11 березня 2017 року. 11 березня 2008 року на виконання зобов'язання ОСОБА_2 між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 загальною площею 64,2 кв. м та земельна ділянка за цією ж адресою площею S_1. За змістом пункту 1.3.2 іпотечного договору оціночна вартість предмета іпотеки становила 220 тис. грн і була визначена на підставі звіту про оцінку від 28 лютого 2008 року, складеного ЗАТ КБ «ПриватБанк». Згідно з пунктом 1.4 зазначеного договору сторони погодилися з тим, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки його вартість визначатиметься на підставі акта незалежної оцінки нерухомого майна або встановлюватиметься за домовленістю сторін. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень) ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). Такого по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справи № 6-22496св14. Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимоги частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, з огляду на указану в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки, а суд касаційної інстанції вказане порушення не усунув. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 23 квітня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 січня 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15) У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням пункту 4 частини першої статті 215 Цивільного процесуального кодексу України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/26B91416F37F1741C2257F26004256E5
  5. Державний герб України Ухвала іменем україни 18 березня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А. розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на квартиру та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, - в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США звернути стягнення на квартиру № 131, загальною площею 49,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування і перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов договору між банком та ОСОБА_1 10 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. Вказував, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 7 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 133 138,88 доларів США. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США, що еквівалентно 1 064 112 грн 50 коп., що складається із боргу за кредитом у розмірі 70 125,62 доларів США, боргу за відсотками за користування кредитом у розмірі 27 780,11 доларів США, заборгованості за комісією за користування кредитом у розмірі 9 299,85 доларів США, пені у розмірі 19 563,56 доларів США і штрафів у розмірі 6 369,74 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м, що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим № 661, шляхом продажу з прилюдних торгів із початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб'єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість, а тому позов підлягає задоволенню. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що не можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 3 червня 2014 року на стадії апеляційного провадження, оскільки зазначений закон набув чинності після ухвалення рішення судом першої інстанції. Проте повністю погодитись з рішенням апеляційного суду не можна. Судами установлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. та договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалась відповідати солідарно за виконання божником своїх зобов'язань за кредитним договором. Також в рахунок забезпечення виконання умов договору 10 жовтня 2007 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» було укладено договір поруки, за умовами якого останнє зобов'язалось відповідати перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань. Станом на 7 липня 2012 року заборгованість за вищевказаним кредитним договором становить 133 138,88 доларів США, що підтверджується розрахунком банку. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як убачається з матеріалів справи, за умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 зобов'язалась здійснювати своєчасне та повне погашення кредиту, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, встановлені договором. У випадку неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, сплатити штрафні санкції, у строки та умови, визначені кредитним договором. Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. Положення ч. 1 ст. 11 Закону № 898-ІV, яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням. Зважаючи на той факт, що чинне законодавство (ст. 39 Закону № 898-ІV) та відповідні роз'яснення (п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5) передбачають зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, беручи до уваги, що фактична ціна продажу цього майна в процесі його реалізації може змінюватися, вимога про стягнення суми боргу непокритого іпотечним майном повинна заявлятися лише після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, причому як у випадку, коли мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, так і тоді, коли іпотечне майно належить боржнику за основним зобов'язанням. Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі № 6-73цс13). Разом із тим задоволення подібних позовних вимог можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання. Згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відповідачем порушені умови кредитного договору та договору іпотеки, в установлений договором строк сума кредиту, процентів, комісій та штрафних санкцій сплачені не були. Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, суд зобов'язаний чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував наступне. З матеріалів справи убачається, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 729 378 грн 26 коп та судові витрати (а.с. 128-129 т. 1). Однак апеляційний суд вказане не врахував, та, вирішуючи спір, виходив із розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 7 липня 2012, згідно якого нараховано 133 138,88 доларів США , що складається з боргу за кредитом, відсотків та штрафів. Таким чином, апеляційний суд вважав, що банк має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит. Тобто, апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вищевказаного не врахував, розмір наявної заборгованості не перевірив, фактичних обставин справи не з'ясував, доводів апеляційної скарги не перевірив, не з'ясував чи виконане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2010 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та дійшов передчасного висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлено, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді В.І. Журавель А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43266776
  6. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 грудня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л и : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Приватбанк» (далі – ПАТ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 24 червня 2008 року між ПАТ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким остання отримала 86 тис. 914 доларів США 43 цента зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 24 червня 2028 року. У цей же день з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням боржником зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на 7 листопада 2013 року складала 292 тис. 733 доларів США 6 центів. Позивач просив: звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу іпотечного майна; отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр); здійснити реєстрацію договору купівлі-продажу в Реєстрі; отримати дублікати правовстановлюючих документів на іпотечне майно у відповідних установах, підприємствах або організаціях з можливістю здійснення банком усіх передбачених чинним законодавством дій, необхідних для продажу іпотечного майна; виселити відповідачів з будинку, які зареєстровані та проживають у ньому, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 червня 2008 року в сумі 292 тис. 733 долари США 6 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 2 млн 338 тис. 937 грн 14 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – будинок АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом його продажу ПАТ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією договору купівлі-продажу іпотечного майна у цьому Реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ «Приватбанк» усіх передбачених чинним законодавством дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає примусовому виконанню в період чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; у решті позову відмовити. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 39 Закону України «Про іпотеку», статей 192, 549, 533, 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статей 1, 3, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 3 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 1 квітня (справа № 3-29гс15) та 27 травня (справа № 6-61цс15) 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Приватбанк», перевіривши наведені заявником доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 24 червня 2008 року між ПАТ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 86 тис. 914 доларів США 43 центів зі сплатою за користування кредитом 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 24 червня 2028 року. 24 червня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 7 листопада 2013 року складала суму 292 тис. 733 доларів США 6 центів, що за курсом НБУ еквівалентно 2 млн 338 тис. 937 грн 14 коп. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачка порушила свої зобов’язання за договором кредиту, тому вона має сплатити заборгованість, що виникла, а згідно з договором іпотеки підлягають задоволенню вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд також вирішив відстрочити виконання рішення в частині звернення стягнення на житловий будинок, який є предметом іпотеки, на період чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Проте в наданих заявником для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» судові рішення не містять обґрунтування висновку щодо співмірності вартості предмета іпотеки, на який звернуто стягнення, з розміром заборгованості за кредитом, оскільки вартість квартири на час пред’явлення банком вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки судом не встановлена; - у постанові від 27 травня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та посилаючись на загальний розмір заборгованості за кредитним договором, суди не зазначили початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39, 43 цього Закону. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2015 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк І.Б. Шицький А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2479цс15 Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F8C7268C18BBA895C2257F230047AEC4
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Кіровоградської міської ради, про звернення стягнення на квартиру та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє також як законний представник ОСОБА_4, 2001 року народження, про звернення стягнення на квартиру та виселення. Вимоги обґрунтовані тим, що 16 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі – ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого останньому було надано кредит у сумі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 процентів та строком повернення до 16 травня 2028 року. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали іпотечний договір, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1. Відповідач порушив умови кредитного договору, у зв’язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 125 тис. 52 долари США 71 цент. Посилаючись на викладене позивач просив: звернути стягнення на зазначену квартиру шляхом визнання за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки з вартістю, визначеною на момент набуття права власності на підставі оцінки предмета іпотеки; виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4, 2001 року народження, з квартири, що є предметом іпотеки, зі зняттям їх з реєстраційного обліку в територіальному органі Державної міграційної служби України. 25 вересня 2013 року ОСОБА_3, яка діє як законний представник неповнолітнього ОСОБА_4, звернулась до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки від 16 травня 2008 року, укладеного ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, недійсним з огляду на те, що на момент укладення договору іпотеки спірної квартири неповнолітній ОСОБА_4 мав право користування зазначеною квартирою, проте договір був укладений без згоди органу опіки та піклування, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 листопада 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 16 травня 2008 року, укладений ЗАТ КБ «ПриватБанк» з ОСОБА_2, ОСОБА_1, та вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, у справі ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, яка діє як законний представник ОСОБА_4, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла як законний представник ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року залишено без змін. 19 лютого 2015 року від ОСОБА_3 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, в якій порушується питання про скасування постановленої судом ухвали в частині залишення без змін рішення апеляційного суду й направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 32, 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції про права дитини (далі – Конвенція). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 32, 203, 215 ЦК України, статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», частини першої статті 6, частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку», статті 3 Конвенції. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ОСОБА_3 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня та 28 грудня 2012 року, 29 травня та 24 липня 2013 року, 7 травня 2014 року, 14 та 21 січня 2015 року. Так, у справах № 6-12589св12 (ухвала від 4 липня 2012 року), № 6-39653св12 (ухвала від 28 грудня 2012 року), № 6-9281св13 (ухвала від 29 травня 2013 року), № 6-24470св13 (ухвала від 24 липня 2013 року), № 6-5319св14 (ухвала від 7 травня 2014 року), №6-41734св14 (ухвала від 14 січня 2015 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про недійсність договору іпотеки з огляду на відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки квартири, право користування якою на момент укладення договору мала неповнолітня дитина. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки, на думку суду, ОСОБА_3 як законний представник не довела факту порушення прав неповнолітнього ОСОБА_4 з огляду на те, що хоча неповнолітній ОСОБА_4 і мав право користування цією квартирою на час укладення договору іпотеки спірної квартири, однак ОСОБА_3 та ОСОБА_1 приховали від ПАТ КБ «ПриватБанк» факт його проживання в спірній квартирі. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах щодо підстав недійсності договору іпотеки, а саме частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 16 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останньому був наданий кредит у розмірі 41 тис. 632 долари США зі сплатою 15 % річних та строком повернення до 16 травня 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 уклали договір іпотеки, предметом якого стала двокімнатна квартира АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору утворилась заборгованість у сумі 125 тис. 52 долари США 71 цент. ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з листопада 2001 року, є батьками ОСОБА_4, 2001 року народження. ОСОБА_1 з 6 травня 2005 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2. За цією ж адресою з 1999 року зареєстрована ОСОБА_2. Згідно з довідкою житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік в квартирі АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зареєстрована та проживає одна особа - ОСОБА_3. Відповідно до заяви ОСОБА_3 від 16 травня 2008 року, наданій нотаріусу під час оформлення договору іпотеки, їй був відомий факт передачі спірної квартири в іпотеку. Під час укладання іпотечного договору в своїй заяві від 16 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засвідчили, що на предмет іпотеки не мають права власності (часткової) або права користування діти та особи віком до 18 років та своїми заявами підтвердили, що право дітей при укладенні правочину не буде порушено. Крім того, у вказаній заяві приватним нотаріусом зазначено про те, що паспорт і довідку житлово-експлуатаційної контори нею перевірено, відміток про наявність дітей не виявлено (а.с.112). Натомість згідно з листом управління Державної міграційної служби України в Кіровоградській області від 19 листопада 2013 року та поквартирною карткою квартири АДРЕСА_1 в указаній квартирі зареєстрований ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1. Відповідно до пояснень ОСОБА_3 дитина була зареєстрована в спірній квартирі з часу народження. Згідно з довідкою дошкільного навчального закладу № 60 "Ягідка" управління освіти Кіровоградської міської ради від 7 жовтня 2013 року ОСОБА_4 відвідував цей заклад з серпня 2004 року до серпня 2008 року. Відповідно до копії витягу з Історії розвитку дитини Дитячої міської поліклініки № 1 ОСОБА_4 проживає у квартирі АДРЕСА_1. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Ве6рховного Суду України виходить з такого. Так, згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, суд касаційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не звернув уваги на довідку дошкільного навчального закладу і копію витягу з Історії розвитку дитини, не дав належної оцінки протилежним за змістом документам, а саме довідці житлово-експлуатаційної контори № 12 за травень 2008 рік та поквартирній картці, не звернув уваги на незаповнення графи "дата прописки і на який строк" відносно ОСОБА_4 та не з'ясував точної дати його прописки (реєстрації) в указаній квартирі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення апеляційного суду щодо відмови ОСОБА_3 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 в позові до ПАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині залишення без змін рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 серпня 2014 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-214цс15) За змістом частин першої, другої, четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з’ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло – предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/40C2342998EC1B88C2257F230029359D
  9. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51998199 Державний герб України П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: ОСОБА_10, орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_11 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_8, орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання нікчемним договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «УкрСиббанк» зазначало, що 9 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), який у подальшому перейменований у ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_8 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_8 кредит у розмірі 71 тис. доларів США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором. З метою забезпечення виконання ОСОБА_8 зобов'язань за вказаним кредитним договором 9 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 7 грудня 2011 року було встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як подружжя без реєстрації шлюбу та визнано за ОСОБА_9 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири. Посилаючись на те, що позичальник не виконує зобов'язання за вказаним кредитним договором, унаслідок чого станом на 12 серпня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 99 тис. 716 доларів США 99 центів, ПАТ «УкрСиббанк» просило звернути стягнення на зазначений вище предмет іпотеки для задоволення вимог банку за згаданим кредитним договором та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки, що належить ОСОБА_8 і ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності, проведеної відповідно до законодавства. У червні 2014 року ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_11, звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання нікчемним договору іпотеки. Посилаючись на те, що ОСОБА_8 уклав з банком цей договір іпотеки без її відома та з порушенням прав їхньої малолітньої дитини ОСОБА_11, позивачка просила на підставі статті 177 Сімейного кодексу України, статей 29, 203, 215, 224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановити його нікчемність. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» та зустрічних позовних вимог ОСОБА_9 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року відмовлено ПАТ «УкрСиббанк» у відкритті касаційного провадження у справі за вказаними позовами з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати цю ухвалу, а також ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року і рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог товариства з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (справи № 6-57цс15 та 6-58цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії постанов Верховного Суду України від 27 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_8 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_8 кредит у розмірі 71 тис. доларів США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором. З метою забезпечення виконання ОСОБА_8 зобов'язань за вказаним кредитним договором 9 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Унаслідок невиконання позичальником зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 12 серпня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 93 тис. 759 доларів США 10 центів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки квартира, що є предметом іпотеки, використовується відповідачами як місце їхнього постійного проживання, її загальна площа не перевищує 140 кв. м, відомостей про наявність іншого житла у відповідачів суду не надано, тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для примусового стягнення зазначеного предмета іпотеки. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника). Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника). Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», залишаються в силі, а їх виконання припиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону. Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про стягнення кредитної заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» до публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів», треті особи: ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс», приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним договору, розірвання договору іпотеки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» про перегляд рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, встановила: У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство акціонерно-комерційний банк «Львів» (далі – ПАТ АКБ «Львів») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що товариство з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Україна» (далі – ТОВ «Ізолфа Україна») належним чином не виконало свої грошові зобов’язання за кредитними договорами, унаслідок чого утворилася заборгованість у сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп. Позивач просив стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Сервіс» (далі – ТОВ «Ізолфа Сервіс») і ОСОБА_1 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., а також у рахунок погашення заборгованості за цими договорами звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1, яке належить товариству з обмеженою відповідальністю «Факторія» (далі – ТОВ «Факторія»). У листопаді 2013 року ТОВ «Факторія» звернулося до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору від 16 вересня 2010 року не був підписаний особисто директором товариства ОСОБА_3, тому ТОВ «Факторія» не було належним чином повідомлено про збільшення розміру основного зобов’язання у зв’язку зі збільшенням строків кредитування. ТОВ «Факторія» просило суд на підставі статей 203, 215, 651, 652 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати недійсним договір про внесення змін до іпотечного договору, розірвати іпотечний договір у зв’язку із збільшенням обсягу відповідальності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року первісний позов задоволено частково, постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Ізолфа Сервіс» на користь ПАТ АКБ «Львів» заборгованість за кредитними договорами в сумі 2 млн 54 тис. 35 євро 90 євроцентів, що еквівалентно 22 млн 24 тис. 623 грн 82 коп., яка складається із: - заборгованості за договором кредитної лінії НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в розмірі 510 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 91 тис. 622 євро 10 євроцентів, пені у розмірі 4 тис. 508 євро 80 євроцентів, що в сумі еквівалентно 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп.; - заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3від 13 вересня 2010 року в розмірі 1 млн 210 тис. євро, заборгованості за процентами в розмірі 217 тис. 515 євро, пені в розмірі 20 тис. 389 євро 85 євроцентів, що в сумі еквівалентно 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп.; у решті позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково: визнано недійсним договір НОМЕР_1 від 12 квітня 2012 року про внесення змін до іпотечного договору; розірвано договір іпотеки, укладений 15 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Факторія»; у решті позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 13 вересня 2010 року в сумі 6 млн 499 тис. 304 грн 64 коп. та заборгованості за кредитним договором НОМЕР_3 від 13 вересня 2010 року в сумі 15 млн 525 тис. 319 грн 18 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1 шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні звичайних цін на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; у задоволенні зустрічних позовних вимог про розірвання іпотечного договору відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року касаційну скаргу ТОВ «Факторія» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Факторія» просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору, розірвання іпотечного договору, а провадження в зазначеній частині закрити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16, пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів ТОВ «Факторія» наводить постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-745ц15) та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 2, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Судами під час розгляду справи встановлено, що 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 450 тис. євро з кінцевим терміном повернення 12 вересня 2011 року. 24 червня 2011 року та 12 квітня 2012 року укладено додаткові угоди до зазначеного кредитного договору, за умовами яких генеральний кредитний договір НОМЕР_2 перейменовано на договір кредитної лінії, узгоджено ліміт заборгованості за кредитною лінією в сумі 510 тис. євро, процентну ставку визначено у розмірі 11,5 % річних, строк дії кредитної лінії продовжено до 11 вересня 2015 року. 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір НОМЕР_3, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом 950 тис. євро з кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. У подальшому до зазначеного договору внесено зміни, якими договір перейменовано на кредитний договір НОМЕР_3, збільшено розмір кредитної лінії до 1 млн 270 тис. євро, узгоджено процентну ставку в розмірі 11,5 % річних та строк дії договору продовжено до 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами 14 вересня 2010 року між ПАТ АКБ «Львів» та ОСОБА_1, а 24 червня 2011 року – між ПАТ АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ТОВ «Ізолфа Сервіс» укладено окремі тристоронні договори поруки, згідно з якими поручителі зобов’язались відповідати за всіма зобов’язаннями позичальника. Між зазначеними сторонами в подальшому були укладені додаткові угоди до договорів поруки, за умовами яких поручителі погодились на збільшення обсягу відповідальності боржника. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитними договорами НОМЕР_2, НОМЕР_3 між ПАТ АКБ «Львів» і ТОВ «Факторія» укладено договір іпотеки від 16 вересня 2010 року (з подальшими змінами і доповненнями згідно з договорами від 24 червня 2011 року, 12 квітня 2012 року), за умовами якого ТОВ «Факторія» передало в іпотеку належне йому нежитлове приміщення загальною площею 1374,7 га на АДРЕСА_1. Однак договір про внесення змін та доповнень до іпотечного договору від 12 квітня 2012 року підписано не керівником ТОВ «Факторія», а іншою особою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного та зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник належним чином не виконав своїх грошових зобов’язань за кредитними договорами, тому з поручителів підлягає стягненню сума заборгованості за цими договорами. Договір про внесення змін до іпотечного договору був підписаний неповноважною особою, тому цей договір слід визнати недійсним, а договір іпотеки необхідно розірвати у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності за кредитним договором без згоди іпотекодавця на підставі частини другої статті 651 ЦК України та статей 18, 19 Закону України «Про іпотеку». Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» про звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення зустрічних вимог ТОВ «Факторія» про розірвання договору іпотеки й ухвалюючи у цій частині нове рішення, яким задоволено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що посилання позивача за зустрічним позовом на порушення банком умов договору є безпідставними, оскільки ТОВ «Факторія» не надало доказів на підтвердження завданої істотної шкоди внаслідок порушення банком умов договору іпотеки, а також щодо збитків, яких завдано іпотекодавцю у зв’язку з визнанням недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору. Визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору не може слугувати підставою для розірвання договору іпотеки, оскільки цією обставиною не спростовується заборгованість за грошовими зобов'язаннями, що значно перевищує вартість предмета іпотеки як на час розгляду справи так і на час укладення договору. Проте у наданих для порівняння: - постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом; суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства; - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у порядку цивільного судочинства, не звернули уваги на те, що позовні вимоги юридичної особи до іншої юридичної особи підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 16 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. За таких обставин постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ АКБ «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині. У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Факторія» задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2014 року, рішення Апеляційного суду Волинської області від 4 червня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства акціонерно-комерційного банку «Львів» до ТОВ «Факторія» про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічних позовних вимог ТОВ «Факторія» про визнання недійсним договору про внесення змін до іпотечного договору скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-1737цс15 Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/648D7AF377009C3BC2257F09002AA180
  11. Державний герб України НОВОМОСКОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 183/9122/13-ц № 2/183/1538/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 серпня 2015 року м.Новомосковськ Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Парфьонова Д.О., за участі секретаря судового засідання Соловйової Т.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності, - встановив: 26 листопада 2013 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому (з урахуванням уточнюючих позовних вимог) просить в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 11258725001 від 27 листопада 2007 року в розмірі 186369,43 гривень звернути стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки № 11258725000/11258750000/З від 27 листопада 2007 року на нерухоме майно квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області, шляхом передачі іпотеко держателю вказаного предмету іпотеки у власність та визнання на нього права власності за іпотекодержателем ПАТ «Дельта Банк» на підставі договору іпотеки № 11258725000/11258750000/З від 27 листопада 2007 року, укладеного між АКІБ «УКРСИББАНК» та відповідачем, та стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору. В обґрунтування позову позивач зазначає, що 27 листопада 2007 року між АКІБ «УКРСИББАНК», правонаступником якого є позивач, та відповідачем було укладено Кредитний договір №11258725001, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 20000,00 доларів США, в порядку та на умовах, визначених Договором, сплачуючи відсотки за користування кредитом у розмірі 12,90% річних з терміном погашення - до 26 листопада 2027 року. Станом на дату звернення з позовом відповідач зобовязання за кредитним договором не виконує, а саме не сплачує нараховані відсотки за користування кредитом та станом на 26 червня 2013 року заборгованість за кредитним договором складає 23316,58 доларів США, щоу перерахунку за офіційним курсом Національного Банку України (7,9930 гривень за 1 долар США) складає 186369,43 гривень, яка складається з наступного: -заборгованості за сумою кредиту 17693,22 доларів США, щоу перерахунку за офіційним курсом Національного Банку України складає 141421,90 гривень; -заборгованості по процентам 5623,36 доларів США, щоу перерахунку за офіційним курсом Національного Банку України складає 44947,51 гривень; Для забезпечення повного і своєчасного виконання відповідачем зобовязань за Кредитним договором №11258725001від 27 листопада 2007 року сторони уклали Договір іпотеки №11258725000/11258750000/З від 27 листопада 2007 року, відповідно до умов якого відповідач надав в іпотеку квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки (квартири) на момент складання договору складала 238117,00 гривень. 15 жовтня 2013 року Позивачем на адресу відповідача направлено досудову вимогу, згідно якої позивач просив сплатити суму заборгованості, що виникла. У судове засідання представник позивача не з'явився, надав суду заяву у якій зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить суд про розгляд справи за його відсутності, проти заочного розгляду справи не заперечує. Відповідач-1 заперечив проти задоволення позову, надавши суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності. Згідно заперечень на позов, викладених у заяві про перегляд заочного рішення проти задоволення позову заперечив, вказав на те, що договір № 11258725000/11258750000 від 27 листопада 2007 року, укладений з ПАТ «Укрсиббанк» за своєю суттю є іпотечним договором, цільове призначення якого є купівля житла. Позивачем не надано договору про передачу прав за іпотечним договором між первісним кредитором - ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк». В наданих позивачем до позову підтверджень своїх вимог відсутній нотаріально завірений договір про передачу прав за іпотечним договором № 11258725000/11258750000 від 27 листопада 2007 року, укладений з ПАТ «Укрсиббанк» між первісним кредитором - ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк». Відсутнє підтвердження про отримання позичальником рекомендованого листа з повідомленням про переуступку права вимоги за іпотечним договором № 11258725000/11258750000 від 27 листопада 2007 року. З матеріалів справи жодним чином не видно який саме обсяг заборгованості було переуступлено новому кредиторові. Крім того, відповідач вказує на те, що він отримав у кредит грошові кошти в сумі 19 580,00 доларів США, зазначивши на не наданні позивачем доказів отримання грошових коштів в сумі 20000 доларів США. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту отримання ОСОБА_2, письмової претензії, або досудової вимоги ПАТ «Укрсиббанк». ПАТ «Укрсиббанк», або його правонаступник ПАТ «Дельта Банк», не мали права вимагати дострокового повернення кредиту. Крім того, доданий до позовної заяви ПАТ «Дельта Банк» розрахунок заборгованості по кредитному договору у розмірі - 186 369,43 гривень має вигляд припущення. Зокрема, з нього неможливо зрозуміти яким же чином склалася заборгованість, яку суму було отримано позичальником, як, та з якої суми нараховувалися відсотки за користування кредитом, пеня, тощо. Відповідач -2 в судове засідання не зявився, причини неявки суду не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений, заяви про розгляд справи за його відсутності не надав. З метою витребування доказів у справі судом на адресу позивача направлено запити та ухвалу про витребування доказів, а саме: доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 повідомлення про переуступку права вимоги за іпотечним договором № 11258725000/11258750000/3, укладеним 27 листопада 2007 року від первісного кредитора - ПАТ «УкрСиббанк» до ПАТ «Дельта Банк»; розрахунку заборгованості ОСОБА_1 в сумі - 186 369,43 гривень - за кредитним договором №11258725000 від 27 листопада 2007 року; оригіналів доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 20000 доларів США за кредитним договором №11258725000 від 27 листопада 2007р., укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк»; докази направлення на адресу ОСОБА_1 письмової вимоги про усунення порушень вимог кредитного договору №11258725000 від 27 листопада 2007 року, однак станом на час розгляду справи підстави про неможливість виконання ухвали суду, причини ненадання доказів суду не повідомлені. Витребувані документи судом не отримані. У зв'язку з тим, що сторони в судове засідання не з'явились фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Вивчивши матеріали справи, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог з огляду на наступні обставини. Згідно ст.11 ЦК України, підставою для виникнення цивільних прав і обов'язків є договори. Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі на умовах встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Судом встановлено, що 27 листопада 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та відповідачем укладено Кредитний договір про надання споживчого кредиту №11258725000 (надалі Договір кредиту) на придбання нерухомого майна, згідно якого позивач надав відповідачу кредит у формі кредитної лінії, що надається траншами, ліміт якого є рівним 909,00 гривень. Транш надається позичальнику кожного календарного року з наступного року починаючи з дати укладання Договору. Надання траншу здійснюється у термін 27 листопада 2008 року. Строк кредитування до траншу 25 листопада 2027 року. Позичальник повинен погашати заборгованість за наданим траншем протягом 11 календарних місяців, починаючи з місяця, наступного за тим, в якому надано транш. Позичальник зобов`язався повернути суму наданого траншу та сплатити проценти за користування траншем, а також комісії, штрафи та інші платежі згідно умов Договору. За використання кредитних коштів протягом перших 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі траншу, процентна ставка встановлюється у розмірі 14,50 річних /а.с.11-18/. Сторонами узгоджено графік погашення кредиту на виконання договору № 11258725001 /а.с.19-24/, Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту /а.с.25-33/, тарифи банку /а.с.34/, додаткову угоду № 1 до Договору кредиту /а.с.35/. У відповідності до додаткової угоди № 2 до Договору кредиту від 29 вересня 2010 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 сторонами узгоджено змінений графік повернення кредиту /а.с.37-44/, зміну розміру процентної ставки за користування кредитними коштами понад встановлений термін /а.с.36/. Також, в забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором №11258725001 від 27 листопада 2007 року АКІБ «Укрсиббанк» та відповідач уклали Договір іпотеки №11258725000/11258750000/3 від 27 листопада 2007 року (надалі Договір іпотеки), відповідно до умов якого відповідач надав в іпотеку квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області. Обумовлена сторонами ціна предмету іпотеки (квартири) на момент складання договору складала 238117,00 гривень /а.с.45-47/. Визначено, що у разі порушення Іпотекодавцем зобов`язань за договором Іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки. У відповідності до довідки Начальника управління супроводження операцій фізичних осіб АТ «Дельта Банк» від 26 червня 2013 року, заборгованість відповідача по кредитному договору № 11258725001 станом на 26 червня 2013 року складає 23316,58 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 186369,43 грн., в тому числі по тілу кредиту 17693,22 долара США 141421,90 грн., відсотки 5623,36 доларів США 44947,51 грн., з них прострочена заборгованість станом на 26 червня 2013 року складає 2623,72 долари США 20971,39 грн., відсотки 3363,83 долари США 26881,09 грн. /а.с.53/. 15 жовтня 2013 року позивачем на адресу відповідача направлено повідомлення, згідно якої позивач просив сплатити суму заборгованості, що виникла /а.с.62-63, 64-65/. 08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» до ПАТ «ДельтаБанк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами /а.с.69-72/, у відповідності до якого ПАТ «УкрСиббанк» передав ПАТ «ДельтаБанк» право вимоги за кредитами (відступлення права вимоги). 01 грудня 2012 року в Єдиному державному реєстрі іпотек зареєстровано обтяження на квартиру № 18, загальною площею 49,2 кв.м, житловою площею 27,7 кв.м., що знаходиться за адресою: вул. Українська, буд. 11 м. Новомосковськ Дніпропетровської області /а.с.96/. Іпотекодержатель ПАТ «ДельтаБанк». У відповідності до акту приймання-передачі від 30 грудня 2011 року представник ПАТ «УкрСиббанк» на виконання умов п.4.2 Договору Купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року передав представнику ПАТ «ДельтаБанк» документи кредитної справи ОСОБА_1, в т.ч. кредитний договір № 11258725001, договір іпотеки, додатковий договір /а.с.66/. Відповідно дост. 526 ЦК Українизобовязання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до вимог ст. 610 ЦК України,порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ч. 1ст. 611 ЦК України,у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором. Згіднозі ст. 625 ЦК України,боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позивач вказує, що ПАТ «УкрСиббанк» виконав умови взятого на себе зобовязання і надав відповідачу кредит у розмірі 20000,00 доларів США. Водночас, згідно зі ст.10, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач в судовому засіданні та в наданих суду запереченнях не заперечив проти факту отримання кредиту, однак вказав, що ним на виконання договору отримано грошові кошти в сумі 19800 доларів США. Належних та допустимих доказів на підтвердження отримання відповідачем суми кредитних коштів в розмірі, на якому наполягає позивач - 20000 доларів США суду не надано. Меморіального ордеру, доказів перерахування коштів на розрахунковий рахунок позичальника, інших доказів отримання відповідачем грошових коштів суду не подано. З узгодженого сторонами графіку погашення кредиту вбачається про надання кредитних коштів в розмірі 20000 доларів США /а.с.19/. При цьому, договір траншу не містить доказів на підтвердження обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги. Так, до позову додано копію договору 11258725000, який підтверджує надання позивачу траншу. Доказів того, що передано грошові кошти в розмірі, на якому наполягає позивач суду не надано. Крім того, в позовній заяві позивач вказує на укладання договіру №11258725001, як копія так і оригінал якого суду не надано. Судом витребовано у позивача докази на підтвердження розміру заборгованості відповідача та суми отриманих відповідачем грошових коштів, які суду станом на час розгляду справи не надано. Крім того суду не надано доказів на підтвердження переходу права вимоги за укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та відповідачем договором іпотеки до позивача у справі, укладання між ПАТ «УкрСиббанк» та позивачем означеного договору, в той час, як з наданого суду Договору від 08 грудня 2011 року вбачається перехід права вимоги за кредитами, внаслідок чого позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки суд вважає такими, що задоволенню не підлягають. З урахуванням викладено, керуючись ст.ст.10, 60, 208-210, 212-218 ЦПК України, суд, вирішив: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Д.О. Парфьонов http://reyestr.court.gov.ua/Review/51898599
  12. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Святошинський районний відділ ГУДМСЧ в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - Святошинський районний відділ ГУДМСЧ в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, посилаючись на те, що 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого позичальнику надано кредит у розмірі 81 200 доларів США строком до 22 серпня 2022 року зі сплатою процентів у розмірі 5,99 % річних. Договором передбачено щомісячне внесення платежу у розмірі 451,12 доларів США та суму нарахованих процентів на дату платежу до 22 числа кожного місяця. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА 1. Оскільки відповідачкою договірні зобов’язання не виконані, в результаті чого виникла заборгованість по кредиту в розмірі 3 553 595 грн. 62 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити відповідачів з іпотечної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Звернуто стягнення на іпотечне майно – трикімнатну квартиру АДРЕСА 1, яка в рівних частинах на праві спільної власності належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 серпня 2007 року в сумі 95 610,42 доларів США, що еквівалентно 764 214 грн. 07 коп. за офіційним курсом НБУ на дату проведення заборгованості, та пені за прострочення виконання зобов’язань у розмірі 764 214 грн. 07 коп., що разом складає 1 528 428 грн. 14 коп., шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні решти позову відмовлено. Вказано, що рішення апеляційного суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 81 200 доларів США строком до 22 серпня 2022 року зі сплатою процентів у розмірі 5,99 % річних. Договором передбачено щомісячне внесення платежу у розмірі 451,12 доларів США та суму нарахованих процентів на дату платежу до 22 числа кожного місяця. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором 22 серпня 2007 року між ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА 1. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого в неї перед ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» виникла заборгованість. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» має тимчасовий характер, чинність вказаного Закону на час ухвалення рішення є підставою для визначення порядку його виконання. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року та від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вимога позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, якою забезпечено споживчий кредит в іноземній валюті, не може бути задоволена, оскільки на спірні правовідносини, які склалися між сторонами у справі, розповсюджується дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Така відмова має лише тимчасове правове значення і банк може звернутися із вказаним позовом після закінчення дії мораторію. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосування касаційними судами зазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого: Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. До таких же висновків дійшов суд касаційної інстанції, постановляючи ухвалу в справі, яка переглядається. Таким чином, судом касаційної інстанції правильно застосовано статтю 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Однак, на порушення вимог статті 39 Закону № 898-IV суд не зазначив у рішенні всіх необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону, зазначивши лише, що початкова ціна майна повинна бути на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 грудня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 28 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-1465 цс15 Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов‘язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об‘єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об‘єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. За своїм змістом Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Згідно статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішення суду зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/80B13E2E3D7BDDD9C2257ED8003A0D40
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом кредитної спілки «Запоріжжя» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до кредитної спілки «Запоріжжя» про визнання дій незаконними за заявою кредитної спілки «Запоріжжя» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року кредитна спілка «Запоріжжя» (далі – КС «Запоріжжя») звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 27 серпня 2007 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії (далі – кредитний договір) та додаткові угоди до нього від 27, 31 серпня і 7 вересня 2007 року, на підставі яких остання отримала кредит у розмірі 20 тис. грн. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м. Позивач зазначає, що позичальник не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування. Посилаючись на те, що на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» банк має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, КС «Запоріжжя» просила задовольнити її позовні вимоги, звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м., та виселити відповідачку із зазначеного будинку. ОСОБА_1 звернулася до КС «Запоріжжя» із зустрічним позовом про визнання дій незаконними, посилаючись на те, що КС «Запоріжжя» продовжує нараховувати проценти за користування кредитом після закінчення строку дії договорів, що, на її думку, є порушенням умов кредитного договору. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що умовами кредитного договору передбачено плату за користування кредитом у розмірі 0,1288 % від суми залишку за кожен день користування кредитом, а в разі зміни позичальником умов договору, в тому числі графіка погашення кредиту, плата за його користування становить 0,2576 % від суми залишку кредиту за кожен день дії змін умов зобов’язання. Проте між сторонами договору не укладалась додаткова угода про зміну його умов, тому нарахування КС «Запоріжжя» процентів за користування кредитом виходячи з процентної ставки 0,2576 % є неправомірним. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року позовні вимоги КС «Запоріжжя» задоволено: в рахунок погашення ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, яка станом на 6 грудня 2012 року становить 82 тис. 363 грн 22 коп., з яких 19 тис. 345 грн 47 коп. – заборгованість зі сплати кредиту, 63 тис. 17 грн 75 коп. – заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, звернуто стягнення на предмет іпотеки – будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м., шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час здійснення продажу майна; виселено ОСОБА_1 з будинку НОМЕР_1 АДРЕСА_1 зі зняттям її з реєстраційного обліку. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року в частині задоволення позову КС «Запоріжжя» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року відмовлено КС «Запоріжжя» у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У квітні 2015 року до Верховного Суду України звернулася КС «Запоріжжя» із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пунктів 5, 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження неоднаковості застосування норм матеріального права заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року. У зв’язку із цим КС «Запоріжжя» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року і передати справу на розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Судами під час розгляду справи встановлено, що 27 серпня 2007 року між КС «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким кредитор надав позичальнику 20 тис. грн зі строком повернення до 27 серпня 2010 року. Пунктом 1.1 кредитного договору передбачено, що кредитор надає позичальникові кредит у сумі 20 тис. грн окремими виплатами, кожна з яких оформлюється додатковою угодою, а позичальник зобов’язується повернути його кредитору відповідно до умов, передбачених договором. 27 серпня 2007 року між КС «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору НОМЕР_2, згідно з якою кредитор надав транш у розмірі 10 тис. грн. 31 серпня та 7 вересня 2007 року між сторонами укладено дві додаткові угоди до кредитного договору НОМЕР_3 і НОМЕР_4, згідно з якими кредитор надав два транша по 5 тис. грн. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею S_1 кв.м. У порушення вимог кредитного договору боржником не повернуто в повному обсязі кредитні кошти, у зв’язку із чим утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка після уточнення КС «Запоріжжя» позовних вимог складає 82 тис. 363 грн 22 коп., з яких заборгованість зі сплати кредиту – 19 тис. 345 грн 47 коп. та заборгованість зі сплати процентів за його користування ‒ 63 тис. 17 грн 75 коп. Відмовляючи в задоволенні позову КС «Запоріжжя», суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що заборгованість за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки й виселення боржника із займаного жилого приміщення. КС «Запоріжжя» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цього судового рішення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив, що встановлення судом неспівмірності вартості предмета іпотеки із сумою боргу за кредитним договором не є самостійною підставою для відмови в позові, такою підставою згідно з частиною третьою статті 39 Закону України «Про іпотеку» є встановлення, що внаслідок порушення основного зобов’язання іпотекодержателю будуть завдані збитки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється з урахуванням положень статті 39 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Проте частиною третьою статті 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Отже, законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене положення може враховуватися лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що вартість предмета іпотеки складає 57 тис. 322 грн, його заставна вартість – 176 тис. 750 грн (пункти 1.3 і 1.4 договору іпотеки), а сума заборгованості – 82 тис. 363 грн 22 коп. Установивши, що сума заборгованості за кредитом є неспівмірною із заставною вартістю предмета іпотеки, тобто вартість предмета іпотеки значно перевищує розмір заборгованості за кредитом, суд, на відміну від судового рішення, наданого для порівняння, не врахував, що це не вважається самостійною підставою для відмови в позові, у порушення частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку» не встановив чи не завдає збитків іпотекодержателю порушення основного зобов’язання та чи не змінює обсяг його прав. Відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Пунктом 5.5.2 договору іпотеки передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою за рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, при цьому початкова ціна не може бути нижчою за 90 % вартості предмета іпотека. Посилання суду першої інстанції в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку», оскільки виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки означає встановлення її в рішенні суду в грошовому вираженні, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ці обставини, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог КС «Запоріжжя» про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву кредитної спілки «Запоріжжя» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2014 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 28 квітня 2014 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 квітня 2013 року в частині позову кредитної спілки «Запоріжжя» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-340цс15 Відповідно до частин першої, другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Проте частиною третьою статті 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. За положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у резолютивній частині рішення суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9445CBAFF3F84D4C2257EFF00333079
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Місто Банк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Комсервис плюс», про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Місто Банк», третя особа – приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсним іпотечного договору за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_3, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство «Місто Банк» (далі – ПАТ «Місто Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 31 липня 2012 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Комсервис плюс» (далі – ТОВ «Комсервис плюс») укладено договір про надання кредиту на умовах кредитної лінії (далі – кредитний договір), на підставі якого останнє отримало кредит у розмірі 500 тис. грн зі сплатою за його користування 24 % річних на строк до 26 жовтня 2012 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань 1 серпня 2012 року ПАТ «Місто Банк» уклало з ОСОБА_1 іпотечний договір, предметом якого є земельна ділянка площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту). Позивач зазначає, що позичальник не виконав зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування. Посилаючись на те, що на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку» банк має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ «Місто Банк» просило задовольнити його позовні вимоги та звернути стягнення на предмет іпотеки ‒ земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту). ОСОБА_1 звернулася до ПАТ «Місто Банк» із зустрічним позовом про визнання недійсним іпотечного договору з підстав невідповідності його умов вимогам закону. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року, позовні вимоги ПАТ «Місто Банк» задоволено: у рахунок погашення заборгованості ТОВ «Комсервис Плюс» за кредитним договором від 31 липня 2012 року, загальна сума якої становить 1 млн 779 тис. 338 грн 65 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 1 серпня 2012 року ‒ земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту), шляхом продажу з прилюдних торгів за ціною, визначеною на підставі оцінки майна, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року і ухвалити нове рішення, яким змінити судові рішення ухвалені в справі за позовом ПАТ «Місто Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом зменшення розміру пені до розміру заборгованості за кредитним договором на підставі частини третьої статті 551 ЦК України. На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 12 лютого, 25 березня, 8, 16 і 23 квітня, 20, 21 і 27 травня, 2 червня 2015 року, а також дві ухвали цього ж суду від 3 червня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявниці, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судами під час розгляду справи встановлено, що 31 липня 2012 року між ПАТ «Місто Банк» та ТОВ «Комсервис плюс» укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 500 тис. грн зі ставкою 24 % річних на умовах, установлених цим договором, зі строком повернення до 26 жовтня 2012 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 1 серпня 2012 року між ПАТ «Місто Банк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого остання передала в іпотеку земельну ділянку площею S_1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ділянка НОМЕР_1 (за межами населеного пункту) і належить їй на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 2 листопада 2009 року. Пунктами 4.1.8, 4.1.10 іпотечного договору передбачено, що в разі порушення позичальником будь-яких зобов’язань за кредитним договором іпотекодержатель має право за рахунок предмета іпотеки задовольнити свої вимоги за кредитним договором в повному обсязі, що визначається на момент фактичного їх задоволення, включаючи проценти за кредитом, комісійні, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, пені та штрафів, передбачених кредитним договором, необхідні витрати на утримання заставленого майна, витрати на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, сплату державного мита та оплату послуг нотаріусів, адвокатів, юристів, а також інші витрати, передбачені кредитним та іпотечним договорами, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. У порушення вимог кредитного договору боржником не повернуто в повному обсязі кредитні кошти, унаслідок чого утворилася заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 19 червня 2014 року становила 1 млн 779 тис. 338 грн 65 коп, з яких заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування ‒ 139 тис. 663 грн 19 коп. та пеня – 1 млн 639 тис. 675 грн 46 коп. 28 січня 2013 року банк направив боржнику ТОВ «Комсервис плюс» та поручителю ОСОБА_1 повідомлення-вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором. Вимога банку залишилася без задоволення. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Місто Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ТОВ «Комсервис плюс» належним чином не виконує свої зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає погашенню в порядку, передбаченому статтями 33, 38 Закону України «Про іпотеку», шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд зазначив, що розмір пені встановлено сторонами в договорі, тому стягненню підлягає й пеня, розмір якої станом на 19 червня 2014 року складає 1 млн 639 тис. 675 грн 46 коп. ОСОБА_1, від імені якої діє ОСОБА_3, зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більше ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2015 року, наданій заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про стягнення нарахованої пені частково, оскільки банком пропущено передбачений законодавством строк на звернення до суду в цій частині позовних вимог. Порівняння зазначеного судового рішення, наданого заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: - в ухвалі від 5 лютого 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір пені підлягає зменшенню до суми заборгованості за кредитом та процентами за його користування, оскільки нарахована банком сума пені є значно завищеною порівняно з розміром заборгованості боржника; - в ухвалах від 25 березня, 23 квітня, 20 і 21 травня 2015 року зазначено, що судові рішення судів попередніх інстанцій про зменшення розміру пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, з урахуванням того, що її розмір значно перевищує суму заборгованості, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права; - в ухвалі від 8 квітня 2015 року зазначено, що положення частини третьої статті 551 ЦК України та частини четвертої статті 10 ЦПК України дають право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків, що відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 3 вересня 2014 року (справа № 6-100цс14); - в ухвалі від 16 квітня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, встановивши порушення боржником умов кредитного договору, стягнули заборгованість, що утворилась унаслідок таких дій боржника. При цьому суди застосували до спірних правовідносин частину третю статті 551 ЦК України щодо вимог про стягнення пені, оскільки розмір неустойки значно перевищував розмір заборгованості; - в ухвалах від 27 травня і 3 червня 2015 року, постановлених у справах за позовами публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» і публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення заборгованості за кредитними договорами, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, при цьому зазначив, що, стягуючи з боржників пеню за несвоєчасне виконання зобов’язання за кредитним договором, суди не застосували положення частини третьої статті 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки за рішенням суду, оскільки він значно перевищує розмір збитків, як зазначено і в правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в постанові від 3 вересня 2014 року (справа № 6-100цс14); - в ухвалі від 2 червня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що, зменшуючи розмір пені, суди попередніх інстанцій правильно застосували положення частини третьої статті 551 ЦК України, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 3 вересня 2014 року (справа № 6-100цс14); - в ухвалі від 3 червня 2015 року, постановленій у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції, встановивши, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, дійшов висновку про правильність застосування апеляційним судом частини третьої статті 551 ЦК України та зменшення розміру пені. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виходячи зі змісту статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов’язання. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України). У разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України). Положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. При цьому положеннями статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення. У справі, яка переглядається, суди встановили, що пунктом 4.2.2 кредитного договору передбачено, що за порушення взятих на себе зобов’язань позичальник зобов’язаний сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі – НБУ), що діє на момент нарахування пені, від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожний день прострочення. ПАТ «Місто Банк» нараховано пеню в розмірі 1 млн 639 тис. 675 грн 46 коп., а заборгованість по сплаті кредиту та процентів за його користування становить 139 тис. 663 грн 19 коп. Отже, установивши, що розмір пені значно більший від розміру боргового зобов’язання, а також, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки на загальну суму заборгованості, в тому числі і пені, розмір якої значно більший розміру заборгованості за кредитним договором, будуть порушені права ОСОБА_1, суд, на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не вирішив питання про застосування до спірних правовідносин положення частини третьої статті 551 ЦК України та зменшення розміру пені. Відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Пунктом 6.7 договору іпотеки передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, може проводитись, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження в порядку, визначеному чинним законодавством України. Початкова ціна продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах установлюється за рішенням суду, а в разі необхідності – спеціалізованою організацією, що проводить прилюдні торги на підставі оцінки предмета іпотеки. Посилання суду першої інстанції в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки на підставі оцінки майна, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку», оскільки виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо у розумінні положень статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки означає встановлення її в рішенні суду в грошовому вираженні, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили ці обставини, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі в частині позовних вимог ПАТ «Місто Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 січня 2015 року та рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 липня 2014 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Місто Банк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Комсервис плюс», про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1120цс15 Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. Крім того згідно з положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у резолютивній частині рішення суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/931C5091FDD848F5C2257EFF0033216B
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2013 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Шицького І.Б.,- Колесника П.І., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., Онопенка В.В., Потильчака О.І., Фесенка Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “Укрсоцбанк” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, встановили: У серпні 2011 року публічне акціонерне товариство “Укрсоцбанк” (далі – ПАТ “Укрсоцбанк”) звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 2006-2008 роках між банком і ОСОБА_1 було укладено три договори, за умовами яких банк надав їй у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Для забезпечення виконання грошових зобов’язань між сторонами були укладені договори іпотеки. Оскільки ОСОБА_1 порушила умови договору кредиту та договорів про надання відновлюваних кредитних ліній і допустила заборгованість, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ним права власності на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 9 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, позов задоволено частково. Постановлено звернути стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня 2008 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 15 серпня 2007 року НОМЕР_2 у розмірі 4 166 238 грн 26 коп. і договором про надання відновлюваної кредитної лінії від 20 серпня 2008 року НОМЕР_3 у розмірі 5 211 690 грн 43 коп шляхом визнання права власності за ПАТ “Укрсоцбанк” на нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 8 400 000 грн з ПДВ або 7 000 000 грн без ПДВ; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, вищевказані судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України 3 вересня 2013 року заяві ОСОБА_1 просить скасувати заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 9 серпня 2012 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ “Укрсоцбанк” відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 33 – 39 Закону України “Про іпотеку”. На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 додає до заяви постанови Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та від 22 грудня 2009 року, рішення Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, ухвали Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 жовтня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін і перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судами встановлено, що 26 квітня 2006 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір кредиту НОМЕР_4, за умовами якого банк надав їй кошти в розмірі 865 000 доларів США зі сплатою 12,25% річних із кінцевим терміном погашення до 25 квітня 2013 року. З метою забезпечення виконання кредитного договору НОМЕР_4 26 квітня 2006 року між сторонами укладено іпотечний договір НОМЕР_5, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 15 серпня 2007 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_2, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 525 375 доларів США зі сплатою 13% річних. Для забезпечення виконання цього договору 15 серпня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки НОМЕР_6, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 20 серпня 2008 року між ПАТ “Укрсоцбанк” і ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлюваної кредитної лінії НОМЕР_3, за умовами якого банк надав відповідачці в тимчасове користування кошти в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 560 000 доларів США зі сплатою 13,5% річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору 20 серпня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нежиле приміщення НОМЕР_1 загальною площею S, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 порушила свої зобов’язання за договором кредиту та договорами про надання відновлюваних кредитних ліній, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредитних коштів. Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ “Укрсоцбанк”, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач як іпотекодержатель має право на підставі частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку” захистити свої майнові права, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на спірне майно, оскільки договорами іпотеки від 15 серпня 2007 року та від 20 серпня 2008 року передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки одним із перерахованих у цьому договорі способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань. У позасудовому порядку сторони не досягли згоди на передачу у власність банку предмета іпотеки. Разом із тим у постанові Вищого господарського суду України від 8 квітня 2008 року, в ухвалах Верховного Суду України від 23 липня 2008 року, від 28 січня 2009 року та від 2 вересня 2009 року, у рішенні Верховного Суду України від 26 травня 2010 року, у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, які надані для порівняння, суди касаційних інстанцій, ухвалюючи судові рішення в подібних правовідносинах, виходили з того, що рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки лише шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, установленої статтею 38 Закону України “Про іпотеку”. Такого способу захисту майнових прав іпотекодержателя, як визнання права власності на спірне майно, чинним законодавством України не передбачено. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37 Закону України “Про іпотеку”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Пунктами 4.5.3 договорів іпотеки від 15 серпня 2007 року НОМЕР_6 та від 20 серпня 2008 року НОМЕР_7 визначено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із перерахованих у цьому пункті способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань у порядку, установленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”. Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. Саме з таких міркувань виходив суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду. Надані заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права постанова Верховного Суду України від 21 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 7 жовтня 2008 року не можуть бути визнані як приклади неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки зазначені судові рішення ухвалені не судами касаційної інстанції. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: М.І. Балюк В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук В.В. Онопенко М.В. Патрюк О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Л.І. Фесенко І.Б. Шицький Правова позиція, висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, при розгляді справи № 6-124цс13 Відповідно до частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України “Про іпотеку” не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A468BFC42C4623B8C2257C4700246569
  16. Державний герб України Справа № 638/20731/13-ц Провадження № 2/638/2507/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.06.15 року м. Харків Дзержинський районний суд м. Харкова у складі: Головуючого: судді Омельченко К.О. При секретарі: Забіякі Ю.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И В : Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року у розмірі 885206 гривень 36 коп. та 3441,00 гривень витрат по сплаті судового збору. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 28.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ФК «Вектор Плюс») укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Разом із тим, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» укладено Договір факторингу. Відповідно до п.2.1, 2.2. ОСОБА_3 Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі повязані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обовязкових платежів. Отже, внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме: ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувача за договором від №2001/0407/88-033 від 17.04.2007 року, позичальником згідно якого є ОСОБА_2. Позивач зазначає що третя особа - ОСОБА_2 - неналежно виконує взяті на себе зобовязання, чим грубо порушує істотні умови Кредитного договору, в результаті чого станом на 01.11.2013 р., має прострочену заборгованість: за кредитом - 41 534,00 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 331981,26 грн., по відсотках - 28 906,53 дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає - 231 049,89 грн. Відповідно до ст. 550 Цивільного кодексу України та діючого Кредитного договору, в звязку з систематичним порушенням Боржником своїх обовязків зі сплати кредиту нарахована неустойка: пеня - 40 307,17 дол. США, що по курсу НБУ на дату розрахунку складає - 32 2175,21 грн. Також позивач зазначає що відповідно до ч.б ст. З ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення Боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки та відповідно до ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Враховуючи невиконання Відповідачем основного зобовязання, Позивач звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним ОСОБА_3. Позивач у судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи був повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі на підставі наданих доказів, в якій просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Представник відповідача - ОСОБА_1 - у судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства при укладенні та виконанні договору факторингу, сплив строків позовної давності, наявність судових рішень про стягнення заборгованості за кредитним договором. Третя особа - ОСОБА_2 - надала до суду письмові пояснення, в яких заперечувала проти позову та просила суд у позові відмовити, розглядати справу за її відсутністю. Суд, вислухавши представника відповідача, дослідивши матеріали справи та представлені докази, приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 17 квітня 2007 року ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» укладений кредитний договір №2001/0407/88-033 на суму 50000,00 доларів США на строк з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року укладено іпотечний договір від 17 квітня 2007 року, згідно якого в іпотеку передано майно, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху 1-3-:-1-5,1-7,1-8,1-10:-1-14 в літ. А-4, загальною площею 100,2 кв.м, за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, буд.226-Б. У позовній заяві зазначено, що ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні Ініціативи» укладений договір факторингу від 28 листопада 2012 року, за яким ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило своє право вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «Кредитні Ініціативи». Згідно умов договору Фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов'язується відступити Факторові своє право вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких міститься в Додатку № 1 до договору. Отже, даний Додаток № 1 є підтвердженням переходу права вимоги за кредитним договором. Разом з тим, Додаток № 1 до договору факторингу від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Так само, не надано акт прийому-передачі реєстру заборгованості. На підтвердження переходу права вимоги до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» позивачем надано договір факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», згідно умов якого Фактор зобов'язується передати Додаток № 1 до договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року позивачем не надано. Відповідно до п.2.3 договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року перехід від Банку до Фактора права вимоги заборгованості до Боржників відбувається в розрахункову дату та після сплати Фактором ціни продажу в повному обсязі. Позивачем не надано належних доказів на підтвердження виконання договору факторингу від 28 листопада 2012 року, а саме, передачі грошових коштів в розпорядження ПАТ «Сведбанк», отже, належних доказів на підтвердження відступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. Крім цього, позивачем надано до суду витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року, який не містить підпису представника ПАТ «Сведбанк». Також відсутні істотні умови цього договору, а саме: ціна продажу, перелік документів, які передаються банком фактору, додатки до договору. Тому даний витяг з договору факторингу № 15 від 28 листопада 2012 року не може бути допустимим та належним доказом того, що відбулося переуступлення права вимоги за кредитним договором від 17 лютого 2007 року № 2001/0407/88-033 від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач є другою організацією, якій переуступили борг. Першою організацією, згідно ОСОБА_3 факторингу №15 від 28.11.2012 року, за яким сталася переуступка боргу, є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», а в подальшому, в цей же день, укладений Договір факторингу між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» та позивачем у справі. Відповідно до ст.. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення право грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому. (ст.. 1078 ЦК України). Згідно зі ст.. 1082 ЦК України, боржник зобовязаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або від фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обовязку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обовязку перед ним. Наступне відступлення права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень глави 73 ЦК України. (ст.. 1083 ЦК України). За змістом цієї норми, заборона наступного відступлення фактором права вимоги третій особі, тісно повязана із закріпленою в ст.. 1080 ЦК України недійсністю заборони відступлення права вимоги. Враховуючи те, що клієнт повинен компенсувати боржнику його збитки, що виникли внаслідок порушення умови договору про заборону відступлення права вимоги, а також те, що розмір таких збитків може бути збільшений у звязку із наступним відступленням цієї вимоги, законодавець заборонив факторові здійснювати наступну уступку вимог, отриманих за договором факторингу. Клієнтові надано право дозволити факторові наступне відступлення вимоги, про що повинно бути прямо зазначено у договорі факторингу. У цьому випадку наступне відступлення права вимоги здійснюється за правилами глави 73 ЦК України ( «Факторинг»), якими встановлені спеціальні вимоги до субєктного складу договору факторингу, особливості взаємовідносин між його сторонами, їх правовий статус, тощо. Відповідно до п. 2.6 договору факторингу № 15 від 28.11.12 року, окрім випадків, передбачених у п. 2.6.5, наступне відступлення Фактором права вимоги заборгованості до боржників будь-яким третім особам допускається виключно за умови отримання фактором від банку попереднього письмового дозволу (погодження) ОСОБА_4 Банку. Для цілей реалізації цього підпункту договору запит фактор надає банку виключно шляхом особистого вручення банку з отриманням відмітки банку про підтвердження факту його отримання. З дня отримання банком запиту фактора щодо зазначеного дозволу, банк надає попередній письмовий дозвіл або письмову відмову в наданні дозволу протягом 3 місяців. Згідно з п. 2.6.5 вказаного договору, письмовий дозвіл Банку не потрібен, якщо особа, яка має намір придбати у фактора право вимоги заборгованості від боржників є банківською установою або фінансовою установою (у тому числі факторинговою компанією). Але цим же пунктом передбачено, що у такому випадку фактор повинен повідомити банк про відступлення права вимоги не менш, як за 5 робочих днів до такого продажу (відступлення). Доказів додержання як банком, так і ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також і самим позивачем вимог ЦК України, які регулюють укладання та виконання договорів факторингу, в тому числі повідомлення боржника про відступлення права вимоги, суду не надано. Відповідно до ст.24 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Але ні ПАТ «Сведбанк», ні ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ні ТОВ «Кредитні Ініціативи» у п'ятиденний строк про відступлення прав за іпотечним договором відповідача не повідомляли. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. У разі наявності нотаріально завіреного договору забезпечення кредиту (іпотеки, застави тощо) на виконання припису ч.1 ст.513 ЦК додатково укладається договір відступлення права вимоги, за яким новий кредитор набуває прав заставодержателя або іпотекодержателя за відповідним договором забезпечення. Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Позивачем не надано доказів внесення змін відомостей до запису у Державному реєстрі іпотек та Єдиному державному реєстрі заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо відступленням Новому іпотекодержателю прав за Іпотечним договором. Відповідно до вимог статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права та обовязки первісного кредитора у зобовязанні в обсязіта на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк дії кредитного договору №2001/0407/88-033, укладеного ОСОБА_2 з АТ «Сведбанк» 17 квітня 2007 року, встановлений наступним чином: з 17 квітня 2007 року по 16 квітня 2017 року, зі сплатою 14% щомісяця за користуванням кредитом. У той же час, відповідно до п.3.9 кредитного договору від 17 квітня 2007 року у разі несплати позичальником чергового платежу у строки, встановлені п. 3.1. цього договору, банк вправі вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати відсотків та інших платежів. У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів за кредитним договором від 17 квітня 2007 року №2001/0407/88-033, 28.07.2009 року ОСОБА_2 особисто отримала в приміщенні банку повідомлення про зміну умов кредитного договору №2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року, № 271-К від 28.07.2009 року. Згідно змін до умов кредитного договору строк виконання зобовязань за кредитним договором у повному обсязі (повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом та пені за несвоєчасне виконання зобовязань) встановлено на десятий календарний день із дати отримання повідомлення, тобто на 06.08.2009 року. Це свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком змінено, і цей термін необхідно визнати таким, що настав з 06 серпня 2009 року. ВАТ «Сведбанк» у 2009 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 03 листопада 2009 року Дзержинським районним судом м. Харкова заочного рішення по справі № 2-7241/09, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ВАТ «Сведбанк» в особі ХВ ВАТ «Сведбанк» суму заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року в загальній сумі 345102,59 грн., а також стягнуто витрати по сплаті судового збору в сумі 1700,0 грн., витрати по виклику відповідача до суду у розмірі 59,50 грн., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 30,0 грн. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на ч.2 ст.1050 ЦК України та на умови договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором. Крім цього, ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Московського районного суду міста Харкова з позовом про стягнення заборгованості до ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року по справі № 643/14501/14-ц в позові ТОВ «Кредитні ініціативи» про звернення стягнення з ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту № 2001/0407/88-033 від 17 квітня 2007 року було відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2015 року було залишено без змін рішення Московського районного суду м. Харкова. Рішення суду набрало законної сили. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додатковоївимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. ВАТ «Сведбанк» в односторонньому порядку змінило строк виконання відповідачем зобов'язань за договором, перебіг позовної давності почався зі спливом строку виконання зобов'язання - 06 серпня 2009 року, а тому позивачем ТОВ «Кредитні Ініціативи» 28 листопада 2013 року позов пред'явлено до суду за межами строку позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Крім цього, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, але позивачем, в порушення вимог цивільного законодавства, надано до суду розрахунок, здійснений за період починаючи з 17 квітня 2007 року, що значно перевищує термін позовної давності, встановлений до даної категорії вимог. Також у розрахунку не зазначено кількість днів прострочення платежу та не вказано розмір подвійної облікової ставки НБУ. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з пунктом 7 частини 11 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Пунктом 31 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення кредиту, строк давності якого минув. У зв'язку з цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), зазначене вище правило застосовується й до додаткових вимог банку. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідно до ст.. 88 ЦПК України, судові витрати суд покладає на позивача. Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88. 212-215, 218 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» - відмовити. Судові витрати покласти на позивача. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через районний суд протягом 10-ти днів з дня проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44955383
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, які діють у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. ПАТ «КБ «Надра» зазначало, що 29 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 205 тис. 411 доларів США 7 центів зі сплатою 14,29 % річних за користування кредитом на строк до 10 серпня 2028 року. На забезпечення виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором 29 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого остання поручилася перед банком відповідати за своєчасне виконання позичальником зобов’язань за основним договором та додатковими договорами до нього. Крім того, з метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором 29 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку житловий будинок НОМЕР_1 з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 246,8 кв. м АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та майнові права на земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за цією ж адресою, яка належить позичальнику на праві власності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року в розмірі 2 млн 229 тис. 983 грн. Посилаючись на те, що зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 належно не виконував, у зв’язку із чим станом на 1 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту – 202 тис. 866 доларів США 36 центів, що еквівалентно 1 млн 621 тис. 510 грн 82 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом – 135 тис. 741 долар США 8 центів, що еквівалентно 1 млн 84 тис. 978 грн 45 коп.; пеня за порушення строку повернення кредиту – 14 тис. 542 долари США 25 центів, що еквівалентно 116 тис. 236 грн 20 коп.; штраф за порушення умов кредитного договору – 20 тис. 541 доларів США 10 центів, що еквівалентно 164 тис. 185 грн 9 коп., позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити відповідачів із займаного житла. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, позовні вимоги ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, укладеним між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1, у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп. звернено стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок НОМЕР_1 з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 246,8 кв. м АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за цією ж адресою, що належать ОСОБА_1 на праві власності, шляхом надання ПАТ КБ «Надра» права продажу із застосуванням процедури, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», без згоди ОСОБА_1, з наділенням усіх повноважень продавця (у тому числі отримання дублікатів правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно, право подання документів до реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції) та отримувати документи, що стосуються реєстрації дублікатів правовстановлюючих документів, здійснювати будь-які платежі за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, одержувати дублікат технічного паспорта в бюро технічної інвентаризації, здійснювати нотаріальні дії як продавець, необхідні для виконання такого продажу, за ціною, не нижчою, ніж буде встановлено у звіті про проведення незалежної оцінки суб’єктом оціночної діяльності. Початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та на невідповідність висновку зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (справа № 6-61цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, 5 лютого і 25 червня 2014 року, 10 червня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 27 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 серпня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 205 тис. 411 доларів США 7 центів зі сплатою 14,29 % річних за користування кредитом на строк до 10 серпня 2028 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором 29 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку житловий будинок НОМЕР_1 з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 246,8 кв. м АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності, та майнові права на земельну ділянку площею S_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за цією ж адресою, яка належить позичальнику на праві власності. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року в розмірі 2 млн 229 тис. 983 грн. Зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 належно не виконував, у зв’язку із чим станом на 1 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп., з яких: заборгованість за тілом кредиту – 202 тис. 866 доларів США 36 центів, що еквівалентно 1 млн 621 тис. 510 грн 82 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом – 135 тис. 741 долар США 8 центів, що еквівалентно 1 млн 84 тис. 978 грн 45 коп.; пеня за порушення строку повернення кредиту – 14 тис. 542 долари США 25 центів, що еквівалентно 116 тис. 236 грн 20 коп.; штраф за порушення умов кредитного договору – 20 тис. 541 долар США 10 центів, що еквівалентно 164 тис. 185 грн 9 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ «КБ «Надра», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, та дійшов висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за цим кредитним договором відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд першої інстанції у резолютивній частині рішення зазначив, що звернено стягнення на предмети іпотеки у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 серпня 2008 року у розмірі 373 тис. 690 доларів США 80 центів, що еквівалентно 2 млн 986 тис. 910 грн 56 коп. шляхом надання ПАТ КБ «Надра» права продажу із застосуванням процедури, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», без згоди ОСОБА_1, з наділенням усіх повноважень продавця та отримувати документи, що стосуються реєстрації дублікатів правовстановлюючих документів, здійснювати будь-які платежі за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, одержувати дублікат технічного паспорту в бюро технічної інвентаризації, здійснювати нотаріальні дії як продавець, необхідні для здійснення такого продажу, за ціною, не нижчою, ніж буде встановлено у звіті про проведення незалежної оцінки суб’єктом оціночної діяльності. Початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: в увалі від 5 лютого 2014 року касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що суди не з’ясували, у який спосіб повинно бути звернено стягнення на предмет іпотеки, у порушення статті 39 Закону України «Про іпотеку» не визначили і не вказали загальний розмір вимог із зазначенням усіх складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, спосіб реалізації предмета іпотеки – шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; в ухвалі від 25 червня 2014 року касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, указавши, крім інших порушень судами ЦПК України, зокрема щодо встановлення фактичних обставин справи, на те, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції не містить усіх необхідних складових, визначених статтею 39 Закону України «Про іпотеку»; в ухвалах від 6 листопада 2013 року та 10 червня 2015 року суд касаційної інстанції звернув увагу судів на те, що в резолютивних частинах судових рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки не зазначено початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, оскільки посилання судів у резолютивних частинах рішень на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження або на визначення такої ціни незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій суперечить вимогам статті 39 Закону України «Про іпотеку». У постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, у резолютивній частині рішення, пославшись на загальний розмір заборгованості, не зазначив усіх її складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не встановив пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки, та початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», слід дійти висновку про те, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Ця правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, яка в силу положень статті 3607 ЦПК України є обов’язковою для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди помилково застосували норми частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи в частині заявлених позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 листопада 2014 року та заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 травня 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1561цс15 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», у розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4C3DBAAF6B6AB1F1C2257EED0052D9EA
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року. в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 11 травня 2006 року. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року в сумі 181 673 грн. 70 коп. на користь ТОВ «ФК «Вектор Плюс» звернути стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться АДРЕСА 1 і належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності, шляхом реалізації з прилюдних торгів. Рішенням Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 АДРЕСА 1 загальною площею Р кв. м., із початковою ціною 220 493 грн., яка належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у рахунок погашення 181 673 грн. 70 коп. заборгованості за кредитним договором від 11 травня 2006 року, шляхом проведення прилюдних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 29 квітня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 статті 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 11 травня 2006 року між ПАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 30 000 доларів США строком на 5 років з кінцевим терміном повернення коштів 11 травня 2011 року зі сплатою 14 % річних. В той же день, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_2, було укладено іпотечний договір, за умовами якого відповідачі передали в іпотеку іпотекодержателю АКБ «ТАС - Комерцбанк» (правонаступник якого ВАТ «Сведбанк») нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., що знаходиться в будинку АДРЕСА 1, оцінену сторонами договору у 220 493 грн. Договір посвідчено нотаріально та внесено відповідний запис у Державний реєстр іпотек. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і позивачем ТОВ «ФК «Вектор Плюс» були укладені договори: факторингу НОМЕР 2, про відступлення права вимоги заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1; про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним банком з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2. 14 грудня 2012 року банком надсилалось письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги - ОСОБА_1 для відома. Також судами встановлено, що станом на 28 листопада 2012 року заборгованість по кредитному договору не сплачена в сумі 325 742 грн. 57 коп. У зв’язку з цим 16 вересня 2013 року відповідачам надсилались товариством досудові вимоги щодо виконання договірних зобов’язань з пропозиціями про їх належне виконання та роз’ясненням подальших дій ТОВ «ФК «Вектор Плюс» щодо майна відповідачів, яке знаходиться в іпотеці. Крім того, як вбачається з постанови про відкриття виконавчого провадження від 18 серпня 2011 року, на виконанні у відділі Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції перебував виконавчий напис НОМЕР 3, вчинений приватним нотаріусом 15 липня 2011 року про звернення стягнення на трикімнатну квартиру НОМЕР 1 загальною площею Р кв.м., яка знаходиться в АДРЕСА 1. Постановою старшого державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Луцького районного управління юстиції вищезазначений виконавчий напис повернуто стягувачу. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позовна давність для захисту позивачем свого інтересу не сплила, оскільки строк дії кредитного договору та договору іпотеки визначено до 11 травня 2011 року, а позов пред’явлено 23 вересня 2013 року, тобто в межах передбаченого законом трьохрічного строку. Разом з тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 2 жовтня 2014 року, від 12 листопада 2014 року, від 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких, відповідно до умов договору, визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 87 статей 257, 261, 530, 631, частини 2 статті 1050 ЦК України та статті 39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Як убачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитом та процентів за користування ним, кінцевий строк повернення кредиту – до 11 травня 2011 року (пункт 1.1 договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 10 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості (пункт 3.1 договору) і для процентів за користування кредитом (пункт 3.3 договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також у частині першій статті 611, частині другій - четвертій статті 612 ЦК України, частині першій, другій статті 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 11 травня 2011 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов’язаний погасити заборгованість за кредитом, шляхом внесення коштів на позичковий рахунок щомісяця, і щомісяця в період з «01» по «10» сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним (пункт 8.1.). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. Згідно довідки розрахунку заборгованості за кредитним договором від 16 вересня 2013 року жодних платежів в рахунок погашення заборгованості з 28 листопада 2008 року від позичальника не надходило (а.с. 17). У свою чергу банк звернувся до суду із зазначеним позовом 20 вересня 2013 року. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 11 травня 2011 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Отже, аналізуючи умови договору сторін і зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пункт 1 частини першої статті 355, пункт 1 частини першої статті 360-3, частини першої та другої статті 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/490D29341F80C7C8C2257E7D0025DD67
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,- Гуменюка В.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 27 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Зазначало, що 20 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 19 жовтня 2016 року включно зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом; 26 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 20 жовтня 2016 року зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом; 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом; 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами 20 жовтня 2006 року та 13 листопада 2006 року було укладено 4 іпотечні договори, за умовами яких іпотекодавець ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності приміщення кінотеатру «Україна», загальною площею S_1, що розташоване за АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням боржниками своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, яку позивач просив стягнути шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 9 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2014 року, позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – приміщення будівлі кінотеатру «Україна», що розташоване за АДРЕСА_1, відповідно до договорів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів на підставі Закону України «Про виконавче провадження» у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами, які укладені з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених рішень судів та ухвалення нового рішення про відмову в позові з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ч. 2 ст. 258, ст. ст. 261, 266 ЦК України. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 20 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 19 жовтня 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 22-23); 26 жовтня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким останньому надано кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 20 жовтня 2016 року зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 85-88); 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14 % річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с. 127-130); 13 листопада 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 50 тис. доларів США на строк до 11 листопада 2016 року включно зі сплатою 14% річних за весь строк фактичного користування кредитом (а.с.103-106). Позичальники зобов’язалися повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання в повному обсязі у строки, які передбачені цими договорами. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами 20 жовтня 2006 року та 13 листопада 2006 року було укладено 4 іпотечні договори, згідно з якими іпотекодавець ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належне йому на праві власності приміщення кінотеатру «Україна», загальною площею S_1, що розташоване за АДРЕСА_1, і яке належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом Надвірнянського районного нотаріального округу 13 лютого 2001 року та зареєстрованому в Івано-Франківському ОБТІ 26 жовтня 2006 року (а.с. 32-34, 90-94, 108-113, 121-126). У зв’язку з неналежним виконанням боржниками своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, яка становила: у ОСОБА_2 станом на 1 березня 2013 року за кредитом - 42 976 доларів США, за відсотками – 27 965,58 доларів США, пеня - 32 126,79 доларів США, що складає 823 825 грн 48 коп. (а.с. 35-36); у ОСОБА_4 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 41 243 долари США, за відсотками – 28 313,25 доларів США, пеня – 33 421,77 долар США, що складає 823 103 грн 32 коп. (а.с. 114); у ОСОБА_5 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 41 243 долари США, за відсотками – 28 313,25 доларів США, пеня – 33 424,81 долари США, що складає –823 127 грн 62 коп. (а.с. 96); - у ОСОБА_3 станом на 1 червня 2013 року: за кредитом – 42 976 доларів США; за відсотками 29 503 долари США; пеня – 34 843,59 долари США, що складає 857 830 грн 82 коп. (а.с. 78) 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» укладено договір факторингу № 15, відповідно до умов якого ПАТ «Сведбанк» відступив ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» право вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками та зазначеними в реєстрі заборгованості боржників (а.с. 8-10). Того самого дня між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відступило, а ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло права вимоги заборгованості за вищезазначеними кредитними договорами (а.с. 11-19). З договору про передачу прав за іпотечним договором, який укладений між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи», убачається, що разом із відступленням права вимоги заборгованостей за кредитними договорами від боржників, що здійснюється на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року, укладеного між сторонами, одночасно передаються права вимоги за іпотечними договорами, які визначені цим договором. Іпотекодержатель передає новому іпотекодержателю права за іпотечними договорами, перелік яких наведено в додатку № 1 до цього договору (а.с. 20). Ухвалюючи рішення про задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що у зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 своїх зобов’язань за кредитними договорами виникла заборгованість, а тому позивач як іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому доводи ОСОБА_1 щодо спливу позовної давності, про застосування якої він заявив, суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що відповідно до п. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Оскільки строк дії договорів установлено: ОСОБА_2 – до 19 жовтня 2016 року, ОСОБА_3 – до 20 жовтня 2016 року, а ОСОБА_5 та ОСОБА_4 – до 11 листопада 2016 року, отже з цієї дати повинен починатися перебіг позовної давності за вимогами банку. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року на підставі ст. 257, 258, 261 та 267 ЦК України дійшов висновку про застосування позовної давності, оскільки у зобов’язаннях поряд з установленням строку дії договору було встановлено і строки виконання окремих зобов’язань – внесення щомісячних платежів, що входить до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Отже, строк позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів, яке визначено періодичними щомісячними платежами, необхідно обраховувати не з дня, коли закінчується строк дії договору, а з моменту настання строку погашення чергового платежу. Крім того, до вимог про стягнення неустойки застосовується позовна давність в один рік згідно зі ст. 258 ЦК України, який обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до суду, а починається за правилами ст. 253 ЦК України з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок, та нараховується за кожен день у межах позовної давності за основною вимогою. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Як зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню залежно від договорів – для ОСОБА_2 до 19 жовтня 2016 року, для ОСОБА_3 до 20 жовтня 2016 року, а для ОСОБА_5 та ОСОБА_4 до 11 листопада 2016 року. Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Крім того, судом установлено, що ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 отримали письмові повідомлення ПАТ «Сведбанк» від 25 листопада 2009 року про зміну умов кредитного договору, згідно з якими банк скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України, і змінив строк виконання зобов’язань за кредитними договорами, зазначивши днем остаточного їх погашення десятий день з дня направлення відповідної письмової вимоги, тобто з 7 грудня 2009 року (а. с. 165-167). У той час з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки звернувся до суду в червні 2013 року. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Аналіз норм ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитних договорів (п. 3.1) позичальники зобов’язані здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та у строки, визначені графіком повернення кредиту, та щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також установлено відповідальність за порушення графіка повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. У зв’язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з визначеної судом дати закінчення дії кредитних договорів і відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 15 жовтня 2013 року, від 4 грудня 2013 року, від 25 грудня 2013 року та від 22 січня 2014 року. За таких обставин з висновком суду про необґрунтованість заяви про застосування позовної давності не можна погодитись, тому що він ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-169цс14 За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/31BBD28DF3F71AA5C2257D8500220427
  20. http://reyestr.court.gov.ua/Review/44893774 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з указаним вище позовом, у якому просило звернути стягнення на предмет іпотеки (нерухоме майно) - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1; кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, направити на погашення заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2008 року перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» у розмірі 6 826 380 грн 8 коп.; на час реалізації вищевказаного майна передати його в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; стягнути з відповідачів судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 441 грн на користь позивача. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 22 січня 2008 року, між банком та ОСОБА_4 22 січня 2008 року було укладено договір іпотеки (майнова порука), відповідно до умов якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, належну йому на праві приватної власності. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 12 березня 2013 року сума кредитної заборгованості становила 6 826 380 грн 08 коп. З метою захисту своїх порушених прав позивач, до якого перейшло право вимоги за вказаними договорами (кредитним та іпотеки) на підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля та договору відступлення права вимоги, звернувся із зазначеним позовом до суду. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року, у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «ОТП Факторинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3 не є належним відповідачем у справі, оскільки заявлено вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а ОСОБА_3 не є власником предмета іпотеки. Колегія суддів вважає, що такий висновок є правильним, ґрунтується на нормах матеріального права та узгоджується з нормами процесуального права. Судами установлено, що 22 січня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк (далі - ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_3 отримала у кредит кошти у розмірі 183 715 доларів США на споживчі цілі, з кінцевим строком повернення кредиту 22 січня 2023 року та сплатою 5,99 % річних + FIDR. За умовами п. п. 4, 5 кредитного договору повернення кредиту здійснюється щомісячними платежами згідно з графіком погашення кредиту рівними частинами. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань за кредитним договором 22 січня 2008 року між банком та ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір, предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_1 та яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Комінтернівського районного нотаріального округу Одеської області ОСОБА_5 31 травня 2006 року. 26 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 22 січня 2008 року. Позивач зазначає, що відповідач ОСОБА_3 належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання не виконувала, станом на 12 березня 2013 року за нею утворилася кредитна заборгованість у розмірі 6 826 380 грн 08 коп. Відповідно до ст. ст. 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Згідно із п. 1.9.1 кредитного договору, банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначений банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем та/або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за кредитним договором, та/або умов договору іпотеки, та/або умов договору поруки. При цьому, зобов'язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 банківських днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. 25 червня 2011 року ПАТ «ОТП Банк» направило ОСОБА_3 досудову вимогу № 16499 про повне дострокове погашення кредитної заборгованості, відповідно до якої позичальник був зобов'язаний протягом 30 днів з моменту отримання досудової вимоги сплатити на користь банку належні суми кредиту, проценти та штрафні санкції за кредитним договором. Також 25 червня 2011 року на адресу ОСОБА_4 було направлено досудову вимогу № 16500 про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором. Разом з тим у матеріалах справи міститься копія заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 5 липня 2012 року, яке набрало законної сили, у якому зазначено про надіслання банком та отримання ОСОБА_3 досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором 20 серпня 2009 року. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Таким чином, правильним є висновок суду про те, що, звернувшись до суду з даним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до ОСОБА_4 17 травня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом, оскільки банк мав можливість звернутися до ОСОБА_4 протягом трьох років після отримання ОСОБА_3 20 серпня 2009 року досудової вимоги про повне погашення заборгованості за кредитним договором. Згідно зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Крім того, правильним є висновок суду про те, що власником предмета іпотеки є ОСОБА_4, а тому вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки до боржника ОСОБА_3 є помилковими, оскільки ОСОБА_3 не є належним відповідачем у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для їх скасування відсутні. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 335, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» відхилити. Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 8 грудня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний С.Ф. Хопта С.П. Штелик
  21. Державний герб України Справа № 755/20685/13-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "03" грудня 2013 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: Головуючого судді: БАРТАЩУК Л.П. при секретарі: Ізвольській С.С. за участю: представника позивача Кузик Т.С. представника відповідача Кравець Р.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором, - ВСТАНОВИВ: Позивач - ТОВ «Кредитні ініціативи» звернувся з позовом до відповідача - ОСОБА_3 і просить звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить відповідачці на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого ОСОБА_4, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 23 липня 2008 року в реєстрі № 7802 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23.07.2008 № 2615/0708/71-064, укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3, яка станом на 23.06.2013р. складає 1 422 332,37 грн., а саме: за кредитом 736 506,99 грн.; по відсотках - 304 430,75 грн.; - пеня - 381 394,63 грн., - шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності /незалежним експертом на стадії оцінки майна. Позовні вимоги обґрунтовані наступними обставинами. ТОВ «Кредитні ініціативи» належить право вимоги до боржника (відповідача ОСОБА_3) на підставі Договору факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ТОВ «ФК «Вектор Плюс», до якого, в свою чергу, таке право вимоги перейшло за Договором факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ПАТ «Сведбанк» (який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та змінило найменування з ВАТ «Сведбанк» на ПАТ «Сведбанк»). Внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора у зобов'язанні на TOB «Кредитні ініціативи», яке набуло статусу нового кредитора за Кредитним договором від 23.07.2008 № 2615/0708/71-064, де ОСОБА_3 є позичальником. 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Кредитний договір №2615/0708/71-064. Відповідно до умов вищевказаного Кредитного договору, Банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 93 000,00 доларів США 00 центів, а позичальник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, які по передбачені Кредитним договором. Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 93 000,00 дол. США. В свою чергу, відповідач неналежно виконувала взяті на себе зобов'язання, чим порушила істотні умови Кредитного договору, в результаті чого станом на 23.06.2013 р. утворилася прострочена заборгованість в сумі 177 947,25 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 1 422 332,37 грн. Вказана заборгованість складається з: заборгованості за кредитом - 92 144,00 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 736 506,99 грн., по відсотках - 38 087,17дол. США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає - 304 430,75 грн. Крім того, на підставі ст. ст. 549, 550 Цивільного кодексу України та умов Кредитного договору, відповідачу, як позичальнику, була нарахована пеня в розмірі 47 716,08 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 381 394,63грн. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір № 2615/0708/71-064-Z-64, відповідно до якого ОСОБА_3 передала Банку в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки в 596 236,00 грн. Відповідно до умов Іпотечного договору, Іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання Боржником основного зобов'язання; у випадку невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем умов Іпотечного договору; - у інших випадках, передбачених законодавством. У разі порушення Боржником основного Кредитного договору та/або порушення Іпотекодавцем умов Іпотечного договору, Іпотекодержатель надсилає Іпотекодавцю та/або Боржнику письмову вимогу про усунення порушення Основного зобов'язання за Кредитним договором та/або зобов'язань, передбачених Іпотечним договором, у 30-денний строк, та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога Іпотекодержателя залишається без задоволення, Іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на Предмет іпотеки відповідно до умов Іпотечного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено іпотеко держателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститься у п.п. 12.3, 12.3.1 та 12.3.2 Іпотечного договору або на підставі окремого договору, який може бути укладений між Іпотекодавцем та Іпотекодержателем з урахуванням вимог чинного законодавства України. На виконання умов договору, позивачем були направлені письмові вимоги про необхідність погашення заборгованості за Кредитним договором та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вказані вимоги були залишені відповідачем без задоволення, позивач, як новий кредитор, звернувся до суду з відповідним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. Відповідач ОСОБА_3 позов ТОВ «Кредитні ініціативи» про звернення стягнення на предмет іпотеки не визнала з підстав недоведеності позивачем зазначеного у позовній заяві розміру заборгованості, що унеможливлює при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна; передчасності позову з підстав порушення позивачем строків на повернення кредиту, передбачених ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ненадання їй документів на підтвердження переходу прав кредитора у зобов'язанні, як цього вимагає ст. 517 ЦК України; порушення позивачем її прав на належне виконання умов Кредитного договору через відсутність у позивача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій і його неможливість приймати платежі в іноземній валюті, як це передбачено умовами Кредитного договору, і звернулася з зустрічним позовом про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором. Зустрічний позов обґрунтований тим, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не вчинило жодної дії, спрямованої на те, щоб ОСОБА_3 виконала умови кредитного договору (не надало їй доказів на підтвердження переходу прав кредитора у зобов'язанні, не відкрило рахунок для можливості погашення кредиту у валюті, не надала розрахунок заборгованості). Оскільки ст. 613 ЦК України передбачає відстрочення виконання зобов'язання на час прострочення кредитора, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 просить визнати кредитора - ТОВ Кредитні ініціативи» таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за Кредитним договором. Представники сторін у судовому засіданні підтримали первісний та зустрічний позови і надані письмові заперечення. Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне. 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Кредитний договір №2615/0708/71-064, з подальшим внесенням до нього змін та доповнень. Відповідно до умов вищевказаного Кредитного договору, Банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 93 000,00 доларів США 00 центів, а позичальник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, які по передбачені Кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором, 23.07.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 був укладений Іпотечний договір № 2615/0708/71-064-Z-64, відповідно до якого ОСОБА_3 передала Банку в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки в 596 236,00 грн. Банк свої зобов'язання за Кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 93 000,00 дол. США. В свою чергу, відповідач ОСОБА_3, згідно наданих нею квитанцій, до листопада 2012 року належним чином виконувала свої обов'язки за Кредитним договором. Погашаючи тіло кредиту та сплачуючи проценти за користування кредитними коштами. Як убачається з наданого позивачем розрахунку заборгованості, здійснені відповідачем платежі за Кредитним договором, які підтверджені квитанціями, не відображені в наданому суду розрахунку заборгованості. Згідно письмового повідомлення ПАТ «Сведбанк» від 14.12.2012р. за вих. № 0014011 про відступлення права грошової вимоги до ТОВ «ФК «Вектор Плюс», направленого ОСОБА_3, станом на 28.11.2012р. розмір заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором становив: по основній сумі кредиту - 2 271, 75 дол. США; заборгованість за процентами 187, 12 дол. США і нарахована пеня в сумі 790, 27 дол. США. Отже, на момент передачі права вимоги за Договором факторингу від 28.11.2012р., від ПАТ «Сведбанк» (змінило найменування з ВАТ «Сведбанк» на ПАТ «Сведбанк») до ТОВ «ФК «Вектор Плюс», заборгованість ОСОБА_3 за Кредитним договором становила 2 458, 87 дол. США і нарахована пеня становила 790, 27 дол. США. Доказів переходу прав вимоги до ОСОБА_3 про стягнення іншого розміру заборгованості від ПАТ «Сведбанк» до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» суду не надано. Акт прийому-передачі Реєстру заборгованостей боржників за Договором факторингу від 28.11.2012р., наданий представником позивача, також не містить іншого розміру заборгованості ОСОБА_3, тому суд не може прийняти, як належний доказ заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором станом на 28.11.2012р. в сумі 160 993, 08 дол. США, наданий витяг Реєстру заборгованостей боржників до Договору факторингу від 28.11.2012р.,у кладеного між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи». Отже, розмір заборгованості ОСОБА_3 в сумі 177 947,25 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає - 1 422 332,37 грн., є недоведеним. Пунктом 41 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ передбачено, що при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна. Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України, - доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Необґрунтований та невірний розрахунок заборгованості відповідача за Кредитним договором не може бути доказом того, що обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки вартістю в 596 236, 00 грн. є спів мірним з наявною заборгованістю відповідача внаслідок порушення нею умов Кредитного договору. Суд критично оцінює доводи представника відповідача щодо відсутності у позивача права вимоги до ОСОБА_3, оскільки з матеріалів справи убачається, що ТОВ «Кредитні ініціативи» належить право вимоги до боржника (відповідача ОСОБА_3) на підставі Договору факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ТОВ «ФК «Вектор Плюс», до якого, в свою чергу, таке право вимоги перейшло за Договором факторингу від 28.11.2012р., укладеного з ПАТ «Сведбанк» (який є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» та змінило найменування з ВАТ «Сведбанк» на ПАТ «Сведбанк»), а наданими суду довідками від 02.10.2013р. за №448, 477 підтверджується факт розрахунків первинних кредиторів з факторами, що відповідає умовам договорів факторингу про момент переходу права вимоги за вказаними договорами. Натомість, оцінюючи доводи представника відповідача, суд вважає обгрунтованими їх в тій частині, що ОСОБА_3 не було надано належних документів, які б підтвердили перехід права вимоги до нових кредиторів, оскільки докази на підтвердження іншого в матеріалах справи відсутні. Заслуговують на увагу суду і доводи представника відповідача про неможливість належного виконання ОСОБА_3 умов Кредитного договору перед новим кредитором (ТОВ «Кредитні ініціативи») у запропонований ним строк, оскільки представник позивача визнав відсутність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій у TOB «Кредитні ініціативи» і неможливість відкриття відповідачці рахунку для внесення нею грошових коштів в іноземній валюті, як це передбачено умовами Кредитного договору. Даний факт підтверджується і листом Національного банку України на запит ОСОБА_3 від 10 січня 2013р. Як підтверджується наданими відповідачем суду листами, заявами та скаргами, ОСОБА_3 неодноразово зверталася до нових кредиторів з пропозицію погасити наявну заборгованість шляхом перерахування нею грошових коштів у валюті договору - доларах США, проте, об'єктивно не мала і на даний час не має можливості це зробити. Суд критично оцінює доводи представника позивача про можливість здійснення відповідачем з ним розрахунків у національній валюті, оскільки умови договору не передбачають обов'язку позичальника нести витрати на конвертацію валюти, а зобов'язання мають виконуватися відповідно до умов договору. Згідно ч.1 ст. 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Частиною 2 вказаної статті передбачено, що якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Наданими суду доказами підтверджується факт прострочення кредитора, оскільки рахунок, відкритий позичальнику ВАТ «Сведбанк» для здійснення розрахунків, згідно п. 3.2.1 Кредитного договору, - був закритий, а новим кредитором - ТОВ «Кредитні ініціативи» такий рахунок для здійснення відповідачкою платежів в іноземній валюті не було відкрито. Проте, зустрічний позов про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором задоволенню не підлягає через те, що такий спосіб захисту цивільного права і інтересу не передбачений ст. 16 ЦК України, а встановлення судом обставин прострочення прийняття виконання зобов'язання кредитором є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, який боржник не зміг виконати. Враховуючи наведені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 до ТОВ «Кредитні ініціативи» про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 16, 517, 526, 613, 625 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.ст. 10, 11, 57-61, 208-209, 212-215, 218, 222, 223, 294 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов'язання за договором - відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду міста Києва через Дніпровський районний суд міста Києва протягом десяти днів після його проголошення в судовому засіданні, а учасниками судового розгляду, які не брали участь у справі протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. СУДДЯ: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/35903877
  22. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44699349 Державний герб України Ухвала іменем україни 27 травня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Нагорняка В.А., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_3 683 683,14 грн заборгованості за кредитним договором, у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку іпотекодавця ОСОБА_4 відповідно до положень п. п. 4.4.1, 4.4 іпотечного договору та ст. ст. 7, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку». Позовні вимоги мотивовані тим, що 04 грудня 2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Український промисловий банк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким останній отримав споживчий кредит в сумі 50 000 дол. США зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання умов зазначеного договору між банком і ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки нерухомого майна - житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вказаною адресою, які належать іпотекодавцю на праві приватної власності. 30 червня 2010 року ТОВ «Український промисловий банк» передало ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитними договорами, у тому числі і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_3 Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов договору, банк просив задовольнити позовні вимоги. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ПАТ «Дельта Банк» 683 683,14 грн заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1 шляхом передачі ПАТ «Дельта Банк» права власності на вказане нерухоме майно. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають. Судами під час розгляду справи встановлено, що 04 грудня 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит на споживчі цілі у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою 11 % річних та терміном повернення не пізніше 30 листопада 2022 року. 04 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1, загальною площею 181 кв. м, житловою площею 109,9 кв. м та земельну ділянку площею 0,1 га. У зв'язку з неналежним виконанням боржником умов кредитного договору виникла заборгованість у розмірі 683 683,14 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 549 197,36 грн, відсотків - 125 504,89 грн, комісії - 8 980,89 грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із положень ст. 33 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте погодитися з такими висновками судів не можна. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на іпотечне майно у судовому порядку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання передбачене ст. 33 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). Втім, на порушення зазначених вище норм закону рішення суду містить лише загальний розмір заборгованості без зазначення всіх його складових, не містить даних про початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, його вартість. З матеріалів справи вбачається, що на порушення вимог ст. ст. 74, 76 ЦПК України відповідачі не були належним чином повідомлені про день і час розгляду даної справи, справа розглянута судом першої інстанції без участі останніх. Зокрема, судові повістки, які були адресовані ОСОБА_3, направлялись по АДРЕСА_3, а ОСОБА_4 - по АДРЕСА_2, повернулись на адресу суду без вручення адресатам. Із довідки Маяківської сільської ради Луцького району Волинської області вбачається, що і ОСОБА_3, і ОСОБА_4 проживають без реєстрації по АДРЕСА_1. Між тим, повістки відповідачам за цією адресою взагалі не направлялись. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. У статтях 74-76 ЦПК України врегульовано порядок вручення судових повісток. Згідно зі ст. 76 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Зокрема, у пункті 24 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув. Перевіряючи законність рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, апеляційний суд на зазначене також уваги не звернув, на порушення вимог статей 315, 316 ЦПК України не усунув допущені порушення суду першої інстанції. Пославшись на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у зв'язку з недоведеністю іпотекодавцем, що спірне нерухоме майно використовується ним як місце постійного проживання та що у власності не знаходиться інше нерухоме майно, апеляційний суд не дослідив та не надав ніякої оцінки довідці Маяківської сільської ради Луцького району Волинської області, згідно з якою відповідачі з неповнолітніми дітьми проживають без реєстрації по АДРЕСА_1 (а. с. 71), та довідці комунального закладу «Луцька гімназія № 18» Луцької міської ради Волинської області, згідно з якою неповнолітні доньки відповідачів - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 навчаються у цьому закладі за місцем проживання. Наведене свідчить, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене та залежно від установленого вирішити спір. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель В.А. Нагорняк В.А. Черненко С.П. Штелик
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., - розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Кредитні ініціативи” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю “Кредитні ініціативи” (далі – ТОВ “Кредитні ініціативи”) звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 листопада 2007 року між акціонерним комерційним банком “ТАС-Комерцбанк” (далі – АКБ “ТАС-Комерцбанк”) та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати кредит у сумі 150 тис. дол. США, а ОСОБА_1 – повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 березня 2006 року. Зазначав, що 28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством “Сведбанк” (далі – ПАТ “Сведбанк”), який є правонаступником АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та товариством з обмеженою відповідальністю “Факторингова компанія “Вектор Плюс” (далі – ТОВ “ФК “Вектор Плюс”) було укладено договір факторингу. Того ж дня ТОВ “ФК “Вектор Плюс” відступило фактору ТОВ “Кредитні ініціативи” свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1. Посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку з чим утворилась заборгованість, яка складала станом на 10 квітня 2013 року 188 513,51 дол. США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 506 788,49 грн., а також на те, що внаслідок укладення договорів факторингу відбулась зміна кредитора на ТОВ “Кредитні ініціативи”, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року позов задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 1 506 788,49 грн шляхом проведення прилюдних торгів згідно з вимогами Закону України “Про виконавче провадження” з установленням початкової ціни предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року змінено: зменшено розмір пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ “Кредитні ініціативи” з 95 095,84 грн. до 22 178,02 грн, у зв’язку з чим загальна сума заборгованості становить 1 433 870, 67 грн; доповнено резолютивну частину рішення після абзацу другого наступним абзацом: рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”; абзаци третій, четвертий, п’ятий резолютивної частини вважати відповідно абзацами четвертим, п’ятим, шостим. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, відхилено, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року в частині, що не змінена апеляційним судом, та рішення апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року залишено без змін. У лютому 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” ( далі – Закон № 1304-VII), та частин першої, третьої статті 33 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV “Про іпотеку” (далі – Закон № 898-IV), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимоги. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 8 листопада 2007 року між АКБ “ТАС-Комерцбанк”, правонаступником якого є ПАТ “Сведбанк”, та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати останньому на споживчі цілі кредит у сумі 150 тис. дол. США, а ОСОБА_1 – повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання у повному обсязі й у строки, передбачені цим договором (а. с. 27 – 30). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею S_1, жилою площею S_2. Договором НОМЕР_1 від 18 січня 2010 року сторонами внесено зміни до іпотечного договору та погоджено повернення позичальником кредиту в сумі 130 052,58 дол. США у строк до 8 листопада 2027 року, сплату процентів та виконання інших зобов’язань, передбачених кредитними договором, тощо. Відповідно до пункту 5 іпотечного договору, з урахуванням змін, внесених договором НОМЕР_1 від 18 січня 2010 року, сторони оцінили предмет іпотеки в 145 794 дол. США, що за курсом НБУ станом на 18 січня 2010 року складає 1 166 526,95 грн. 28 листопада 2012 року між ПАТ “Сведбанк”, який є правонаступником АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та ТОВ “ФК “Вектор Плюс” укладено договір факторингу, відповідно до якого ПАТ “Сведбанк” відступив ТОВ “ФК “Вектор Плюс” свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1, у тому числі за кредитним та іпотечним договорами від 8 листопада 2007 року (т.1, а. с. 195 – 227). Того ж дня між ТОВ “ФК “Вектор Плюс” та ТОВ “Кредитні ініціативи” укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ “ФК “Вектор Плюс” відступило фактору ТОВ “Кредитні ініціативи” свої права вимоги заборгованості за зазначеними договорами (т. 1 а. с. 170 – 194). Задовольняючи позовні вимоги ТОВ “Кредитні ініціативи”, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що невиконання зобов’язань за кредитним договором є підставою для задоволення вимог позивача за рахунок предмета іпотеки. Апеляційний суд, посилаючись на нарахування місцевим судом пені з порушенням правил позовної давності, зокрема вимог статей 258, 267 Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), ухвалив у цій частині нове рішення, а також доповнив резолютивну частину зазначивши, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, що набрав чинності 7 червня 2014 року. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, зазначивши, що оскільки відповідач належним чином не виконує взяті на себе зобов’язання за кредитним договором, суди обґрунтовано звернули стягнення на предмет іпотеки. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав рішення Верховного суду України від 19 березня 2008 року, ухвалене ним як судом касаційної інстанції, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2011 року, 21 грудня 2011 року, 23 грудня 2011 року, 19 квітня 2012 року, 6 червня 2012 року, 15 серпня 2012 року, 12 червня 2013 року, 21 травня 2014 року, 6 серпня 2014 року, 24 вересня 2014 року, 4 листопада 2014 року, 10 листопада 2014 року, 13 листопада 2014 року, 26 листопада 2014 року (справа № 6-32603св14), 26 листопада 2014 року (справа № 6-38586св14), 27 листопада 2014 року, 3 грудня 2014 року, 10 грудня 2014 року (справа № 6-37757св14), 10 грудня 2014 року (справа № 6-39857св14), 10 грудня 2014 року (справа № 6-28900св14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-37811ск14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-43491св14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-44519ск14), 25 грудня 2014 року, 26 грудня 2014 року (справа № 6-44230ск14), 26 грудня 2014 року (справа № 6-44731ск14), 29 грудня 2014 року, 14 січня 2015 року, 21 січня 2015 року та 28 січня 2015 року в справах щодо стягнення заборгованості та (або) звернення стягнення на предмет іпотеки, у яких містяться такі висновки: - іпотечне майно, яке використовується як місце постійного проживання, не може бути примусово відчужене під час дії Закону № 1304-VII; - Закон № 1304-VII не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час ухвалення зазначеного рішення Закон не існував і місцевий суд не міг його застосувати; суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на законодавство, яке діяло на час його ухвалення; - відмова у задоволенні позовних вимог на підставі Закону № 1304-VII порушуватиме право позивача на отримання коштів від повернення кредиту, сплати процентів та інших платежів; - апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, застосувавши Закон № 1304-VII, який був чинним на момент перегляду; - набрання чинності Законом № 1304-VII на день ухвалення рішення судом першої інстанції є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки; - Закон № 1304-VII містить норми як матеріального так і процесуального характеру, які необхідно застосовувати судам на будь-якій стадії розгляду справи, враховуючи те, що саме поняття “мораторій” є відстроченням виконання зобов’язань, які встановлюються на певний термін; набрання чинності цим Законом після прийняття рішення судом першої інстанції не позбавляє права, а зобов’язує суд апеляційної інстанції застосувати його норми при перегляді рішення суду першої інстанції, як і не виключає того, що суд має застосовувати цей Закон за наявності критеріїв, визначених у статті першій цього Закону; - за наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції, а саме підстав, визначених статтею 39 Закону № 898-IV, при ухваленні власного рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення, зокрема може застосовувати положення Закону № 1304-VII; - вчинення виконавчого напису, виконання якого не здійснено вчасно, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання відсотків за користування кредитом і пенею за несвоєчасну сплату кредиту. Наявність виконавчого напису за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін; - наявність виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про обрання банком способу захисту цивільних прав нотаріусом, тому договірні зобов’язання між сторонами припинились, порушене цивільне право позивача було захищене в обраний ним спосіб і підстави для задоволення позовних вимог у судовому порядку були відсутні; - відкриття виконавчих проваджень за виконавчим листом чи виконавчим написом нотаріуса щодо одного божника відповідно до вимог статті 33 Закону України “Про виконавче провадження” є підставою для об’єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження в межах загальної суми стягнення і не призводить до подвійного стягнення боргу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 33 та статті 39 Закону № 898-ІV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до умов іпотечного договору, укладеного між сторонами, іпотекодержатель набуває право стягнення на предмет іпотеки в таких випадках: в разі невиконання боржником основного зобов’язання; у разі виконання або неналежного виконання іпотекодацем умов іпотечного договору; в інших випадках, передбачених договором (підпункт 10.3 та пункт 11 іпотечного договору). Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснене іпотекодерджателем на підставі рішення суду, виконавчого напису або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститься у пункті 12.3 підпунктах 12.3.1., 12.3.2 іпотечного договору тощо (пункт 12 іпотечного договору). Саме зазначеними нормами закону та положеннями договору іпотеки керувався суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону № 1304-VII не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Статтею 3 Закону № 1304-VII передбачено, що зазначений Закон набирає чинності з дня його опублікування та втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає в бухгалтерському та (або) податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов’язання, а є відстроченням виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов’язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Саме з таких висновків виходив суд апеляційної інстанції, відхиляючи посилання ОСОБА_1 про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з набранням чинності Закону № 1304-VII. Апеляційний суд у межах наданих йому повноважень встановив підстави, передбачені нормами матеріального і процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції, зокрема нарахування місцевим судом пені з порушення правил позовної давності та вимог статей 258, 267 ЦК України, та ухвалив у цій частині нове рішення відповідно до вимог статті 309 ЦПК України. Доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджується з вимогами статті 303 ЦПК України. Саме до цього зводяться правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 4 грудня 2014 року. Отже, аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що судами касаційної інстанції було неоднаково застосовано Закон 1304-VII, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому у справі, що переглядається, зазначена норма матеріального права застосована правильно. За таких обставин підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року немає. Керуючись статтями 355, 3605 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII) та статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-46цс15 Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” ( далі – Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов’язання, а є відстроченням виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов’язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DE1E86E0CAE41B77C2257E34001D333A
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 квітня 2014 року м. Київ Судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Потильчака О.І., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О., Фесенка Л.І., Шицького І.Б., - розглянувши на спільному судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року, в с т а н о в и л и : У травні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим. Зазначав, що 12 грудня 2012 року державним виконавцем Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим було складено акт опису й арешту майна, яким накладено арешт на належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 в м. Сімферополі. Зазначена квартира є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним 26 жовтня 2006 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»). Указаною іпотекою забезпечено виконання іпотекодавцем зобов’язань за договорами про надання споживчих кредитів, що укладені 26 жовтня 2006 року між ним та АКІБ «УкрСиббанк». Посилаючись на те, що державним виконавцем звернуто стягнення на майно, яке передано в іпотеку, за виконавчими документами для задоволення вимог інших стягувачів, а не іпотекодержателя, такі дії суперечать вимогам статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку» і порушують його законні права щодо виконання наявних зобов’язань, які виникли на підставі договорів про надання споживчих кредитів та були забезпечені іпотекою спірної квартири, на підставі статті 383 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) просив визнати дії державного виконавця неправомірними. Ухвалою Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2013 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: визнано дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим щодо складання акта опису й арешту майна від 12 грудня 2012 року та щодо передачі на реалізацію квартири АДРЕСА_1 в м. Сімферополі, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, неправомірними; скасовано постанову Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим від 11 грудня 2012 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на нерухоме майно, що належить ОСОБА_1, і заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить ОСОБА_1. Ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 7 жовтня 2013 року ухвалу Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2013 року скасовано й постановлено нову ухвалу, якою в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, від 25 вересня 2013 року, від 18 вересня 2013 року, від 11 вересня 2013 року, від 24 липня 2013 року, від 10 липня 2013 року, від 19 червня 2013 року та від 15 травня 2013 року, постанови колегії суддів Вищого господарського суду України від 18 червня 2013 року та від 1 квітня 2013 року, ухвалу колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2013 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2014 року цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), і ОСОБА_1 було укладено два договори про надання споживчих кредитів, за якими банк надав боржнику кредити в розмірі 45 480 швейцарських франків та в розмірі 919 грн 60 коп. З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаними договорами про надання споживчих кредитів 26 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 в м. Сімферополі. Згідно з пунктом 1.1. указаного договору іпотеки вартість предмета іпотеки становить 242 тис. грн. Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 19 лютого 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» 310 765 грн 04 коп. заборгованості за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року, за яким боржнику надано кредит у розмірі 45 480 швейцарських франків. Разом із тим рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 27 жовтня 2010 року в цивільній справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Кримстройторг», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором було постановлено стягнути солідарно з відповідачів на користь ПАТ «УкрСиббанк» 2 900 860 грн 44 коп. заборгованості. 8 грудня 2010 року за вказаним судовим рішенням видано виконавчий лист, на підставі якого 11 грудня 2012 року заступником начальника Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим винесено постанову про арешт усього належного боржнику ОСОБА_1 нерухомого майна й оголошення заборони на його відчуження. 12 грудня 2012 року державним виконавцем складено акт опису й арешту майна, зокрема квартири АДРЕСА_1 в м. Сімферополі. Задовольняючи частково скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки – квартири, якою забезпечено виконання зобов’язань за відповідними договорами, укладеними між ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк», здійснено державним виконавцем без урахування положень частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку». Відмовляючи в задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що стягнення на зазначений предмет іпотеки може бути звернуто без жодних обмежень, оскільки відповідно до частини четвертої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» заставодержатель має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна. Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року та від 19 червня 2013 року, ухвалі колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2013 року та постанові колегії суддів Вищого господарського суду України від 1 квітня 2013 року, наданих заявником як приклад, суди касаційної інстанції, застосувавши положення частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), дійшли висновку про те, що іпотекодержатель має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому правові підстави для накладення державним виконавцем арешту на нерухоме майно, яке передано в іпотеку, відсутні, оскільки вказані дії унеможливлюють реалізацію іпотекодержателем зазначеного першочергового права на задоволення вимог до боржника за рахунок предмета іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб. Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Арешт на майно боржника може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (стаття 57 Закону України «Про виконавче провадження»). Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження»). При реалізації цієї норми слід мати на увазі, що за положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом, та відповідно частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку», за якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов’язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна за наявності в боржника заборгованості перед кредитором. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). За змістом частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Відповідно до частини сьомої статті 3 Закону України «Про іпотеку» пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом – у черговості їх державної реєстрації. Отже, звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки. Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року та від 19 червня 2013 року, ухвалі колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2013 року та постанові колегії суддів Вищого господарського суду України від 1 квітня 2013 року, наданих заявником як приклад. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання проведено державним виконавцем за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача, який не є іпотекодержателем, та у порушення передбаченого частиною восьмою статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» і частиною шостою статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) пріоритету права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки. За таких обставин висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що стягнення на квартиру АДРЕСА_1 в м. Сімферополі, яка є предметом іпотеки за іншими зобов’язаннями ОСОБА_1, може бути звернуто без жодних обмежень, пов’язаних із пріоритетом іпотеки, та без дотримання спеціального порядку, встановленого законом для звернення стягнення на предмет іпотеки, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частини першої статті 360-4 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: М.І. Балюк В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк М.Б. Гусак А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.А. Коротких О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко М.В. Патрюк О.І. Потильчак О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко О.О. Терлецький Л.І. Фесенко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-13цс14 З урахуванням положень частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки, на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3249DCEFCB4F57F2C2257CE0004D27A6
  25. http://reyestr.court.gov.ua/Review/42477382 Державний герб України УХВАЛА іменем україни 21 січня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Журавель В.І., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Київенерго» до ОСОБА_3, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД» про визнання права власності на предмет іпотеки за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Київенерго» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року ПАТ «Київенерго» (далі - товариство) звернулося до суду з позовом, в обґрунтування якого зазначено, що 27 січня 2006 року між ним та ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» було укладено договір №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. За умовами договору ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» взяло на себе зобов'язання забезпечити реконструкцію об'єкта, введення його в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства та складання відповідного акту державної комісії не пізніше ніж через 42 місяці з моменту підписання договору, а саме до 27 липня 2009 року, та протягом місяця після введення об'єкта в експлуатацію і складання відповідного акту державної комісії передати йому у власність офісні приміщення: на другому поверсі - площею 270,30 кв.м., на мансардному поверсі - площею 233,10 кв.м., у разі неможливості передання у власність офісних приміщень на мансардному поверсі через заборону проектування або будівництва цього мансардного поверху державними органами влади, контролюючими або судовими органами взяло на себе зобов'язання передати йому у власність офісні приміщення на іншому поверсі в зазначеному будинку, крім підвального, але загальною площею, не менше 503,40 кв.м. Зобов'язання за договором ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» не виконано. У забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» за договором №36/06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції 2 листопада 2007 року між АЕК «Київенерго» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав позивачу в іпотеку нежилу будівлю (допоміжна споруда літ. В), загальною площею 392, 20 кв.м., по АДРЕСА_2. Посилаючись на наведене, позивач просив визнати за ним право власності на предмет договору іпотеки, 2 листопада 2007 року посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, реєстровий №1078, а саме на нежилу будівлю (допоміжну споруду літ. «В»), загальною площею 392,20 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2, що належить відповідачу ОСОБА_3, в рахунок виконання зобов'язань ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» за договором №36-06 від 27 січня 2006 року про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку, розмір яких у грошовому еквіваленті становить 12 734 827 грн. 14 коп., що складає оціночну вартість вбудованих нежилих приміщень площею 503,4 кв.м. у будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, у сумі 12 293 194 грн., пені за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 439 101, 42 грн., штрафу за порушення виконання зобов'язань за договором у сумі 2 531,72 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Київенерго» просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами установлено, що 27 січня 2006 року між акціонерною енергопостачальною компаніє «Київенерго», правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «Київенерго», та товариством з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД» було укладено договір №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. За умовами договору ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» прийняла на себе зобов'язання реконструювати нежилий будинок відповідно до вимог проектно-кошторисної документації (п.1.2 договору), передати у власність позивачу приміщення, зазначені у п.1.1 договору, протягом місяця після введення об'єкта в експлуатацію та затвердження акта державної приймальної комісії. Передання офісних приміщень здійснюється на підставі актів приймання-передавання офісних приміщень, які підписуються повноважними представниками сторін. За умовами договору позивач прийняв на себе зобов'язання вкласти грошові кошти у реконструкцію нежитлового будинку по АДРЕСА_1. У забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» за договором №36/06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції 2 листопада 2007 року між АЕК «Київенерго» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав позивачу в іпотеку нежилу будівлю (допоміжна споруда літ. В), загальною площею 392, 20 кв.м., по АДРЕСА_2. Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що договір №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 є нікчемним та не підлягає забезпеченню. Крім того, чинним законодавством не передбачена можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки за рішенням суду. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки, оскільки між ПАТ «Київенерго» та ОСОБА_3 не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачав би передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов»язання. З такими висновками судів погодитися не можна. Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) ( в редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов»язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Відповідно до ст.36 Закону (в редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що містить в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотеко держателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до п. 3.4.4 договору іпотеки, укладеного 2 листопада 2007 року між позивачем та ОСОБА_3, у разі невиконання або неналежного виконання боржником умов основного зобов»язання у строки, передбачені основним договором, іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з п.5.3.3 іпотечного договору від 2 листопада 2007 року звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя здійснюється, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов»язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 526 ЦК України зобов»язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог- відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виходячи з положень ч.2 ст.16 ЦК України, ч.3 ст.33, ст.36, ч.1 ст.37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов»язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення , якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. Така правова позиція висловлена судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України при розгляді справи №6-124цс13, яка відповідно до вимог ч.1 ст.360-7 ЦПК України є обов»язковою для всіх судів України. Також не можна погодитися з висновком суду першої інстанції про нікчемність договору №36-06 від 27 січня 2006 року про пайову участь у фінансуванні реконструкції, укладеного між акціонерною енергопостачальною компаніє «Київенерго», правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «Київенерго», та товариством з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД». Відповідно до ч.1 ст.209 ЦК України правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Згідно з ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. За умовами договору №36-06 про пайову участь у фінансуванні реконструкції нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, ТОВ «ЮАЙПІ ЛТД» прийняла на себе зобов'язання реконструювати нежилий будинок відповідно до вимог проектно-кошторисної документації, передати у власність позивачу приміщення, зазначені у п.1.2 договору, протягом місяця після введення об'єкта в експлуатацію та затвердження акта державної приймальної комісії. Передання офісних приміщень здійснюється на підставі актів приймання-передавання офісних приміщень, які підписуються повноважними представниками сторін. Позивач прийняв на себе зобов'язання вкласти грошові кошти у реконструкцію нежитлового будинку по АДРЕСА_1. За таких обставин висновок суду про необхідність обов»язкового нотаріального посвідчення договору №36-06 від 27 січня 2006 року про пайову участь у фінансуванні реконструкції, укладеного між акціонерною енергопостачальною компаніє «Київенерго», правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «Київенерго», та товариством з обмеженою відповідальністю «ЮАЙПІ ЛТД», є помилковим. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Київенерго» задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 9 липня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна Є.П. Євграфова В.І. Журавель О.М. Ситнік