Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 456 results

  1. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42767312 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Наумчука М.І., Олійник А.С., розглянувши цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом. Зазначало, що між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем було укладено кредитний договір від 13 жовтня 2005 року, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 10 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань, просило задовольнити вимоги, стягнути з останнього заборгованість за кредитним договором. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 9 липня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 12 294 грн 26 коп. Вирішено питання про стягнення судових витрат. ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судом встановлено, що 13 жовтня 2005 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 10 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із строком дії по жовтень 2007 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що строк позовної давності по вимогах не пропущено, оскільки строк дії картки встановлено до жовтня 2011 року, а тому строк позовної давності необхідно рахувати з листопада 2011 року. Однак повністю з такими висновками погодитися неможливо. Статтею 60 ЦПК України на сторін покладено обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Відповідно до статті 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо за своїм внутрішнім переконанням. Результати оцінки доказів відображаються в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Пунктом 5. 4 Правил користування платіжною карткою встановлено, що строк погашення процентів за кредитом здійснюється щомісячно. Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов'язань, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на підставі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Як встановлено судом, останній платіж відповідачем здійснено у лютому 2011 року, тобто після закінчення строку дії картки (жовтень 2007 року) та спливу в т. ч. загального строку позовної давності. Вчинення боржником будь-яких дій щодо визнання боргу або іншого обов'язку поза межами строку позовної давності не може тягти за собою його переривання, оскільки цей строк сплив у зв'язку з чим не міг перериватися. Апеляційний суд при вирішенні спору на зазначені обставини та положення ст. 264 ЦК України уваги не звернув . В обґрунтування вимог банк посилався на те, що кредитний договір був укладений з відповідачем 13 жовтня 2005 року, йому було видано платіжну картку, строк дії якої до жовтня 2007 року (а. с. 17). Вказуючи про те, що дія виданої ОСОБА_3 картки закінчилась у жовтні 2011 року, апеляційний послався на роздруківку інформації на картці (а. с. 107). У цій роздруківці номер картки ідентичний тому, який мала картка видана у 2005 році та строк дії якої був визначений жовтнем 2007 року. Апеляційний суд не з'ясував яким чином було продовжено строк дії цієї картки, зокрема, чи була на це згода відповідача, а якщо такої не було, то чи мав банк право змінити строк дії картки в односторонньому порядку. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції не встановив конкретних дат початку перебігу загального строку позовної давності та строку позовної давності щодо вимог про стягнення штрафу, не з'ясував, який розмір процентів підлягав сплаті в межах строку позовної давності, чи сплив строк позовної давності щодо цих платежів чи їх частин. Згідно п. п. 8. 6 Умов та правил надання банківських послуг при порушенні позичальником строків платежів по кожному з грошових зобов'язань, передбачених цим договором більш ніж на 120 днів, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн. + 5% від суми позову. Однак, вирішуючи питання про стягнення штрафу, апеляційний суд не зазначив з яким порушенням банк пов'язував виникнення у нього права на стягнення штрафу та коли таке порушення мало місце. Порушення апеляційним судом при розгляді справи норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення, тому ухвалене ним рішення не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню, з передачею справи на новий розгляд до цього суду. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до цього суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова М.І. Наумчук А.С. Олійник
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” – командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” – публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” – Міністерства юстиції України – Зубова В.Ф., Нечипоренко Л.О., Бондаренко Г.А., Безуха А.М., Лобачевського А.В., Скалецької І.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” (далі – ПАТ “Київський маргариновий завод”, правонаступником якого є приватне акціонерне товариство “Київський маргариновий завод”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 за позовом командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (далі – КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора”) до ПАТ “Київський маргариновий завод”, приватного підприємства “Молокозавод-Олком” (далі – ПП “Молокозавод-Олком”), приватного акціонерного товариства “Мелітопольський олійноекстракційний завод” (далі – ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”), третя особа – публічне акціонерне товариство “ОТП Банк” (далі – ПАТ “ОТП Банк”), про стягнення суми, в с т а н о в и л а: ПАТ “Київський маргариновий завод” у заяві від 18 квітня 2016 року порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 із підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), та просить скасувати зазначену постанову суду касаційної інстанції, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року в частині залишення рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року без змін, а також скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у цій справі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ “Київський маргариновий завод” посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і неоднакове застосування Вищим господарським судом України норми процесуального права – частини четвертої статті 22 ГПК, внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. В обґрунтування заяви ПАТ “Київський маргариновий завод” надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14, від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12 та від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14. Посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2010 року у справі № 5020-10/012 на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК судом не може бути взято до уваги, оскільки зазначену постанову суду касаційної інстанції скасовано постановою Верховного Суду України від 17 листопада 2011 року у справі у справі № 3-62гс10. Крім того, згідно з доповненням до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у цій справі, яке надійшло на адресу Верховного Суду України 12 травня 2016 року, оскаржувана постанова суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 1077, 1079 та 1084 ЦК. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову є стягнення з відповідачів заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору про надання банківських послуг. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнено солідарно з ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” на користь КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” заборгованість у сумі 67 916 790 грн 30 коп. Провадження у справі в частині стягнення 1 137 430 грн 73 коп. припинено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року резулятивну частину зазначеного рішення доповнено абзацом такого змісту: “Припинити провадження у справі № 908/5508/14 в частині позовних вимог КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” до ПП “Молокозавод-Олком”. В іншій частині рішення господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року зазначену постанову Донецького апеляційного господарського суду залишено без змін. Обґрунтовуючи оскаржувану постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” сплатило банку заборгованість ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і відповідно до договору про відступлення права вимоги набуло право такої вимоги до відповідачів. Посилання ПАТ “Київський маргариновий завод” на ту обставину, що 05 грудня 2014 року між позивачем і банком укладено договір про зміни № 10, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів, судом апеляційної та касаційної інстанцій було спростовано, оскільки суди вважали, що сума заборгованості ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” змінилася за рахунок еквівалента суми в національній валюті у доларах США, що передбачено умовами кредитного договору, крім того, на думку судів апеляційної та касаційної інстанцій, зазначені зміни на генеральний строк виконання зобов’язань за договором про надання банківських послуг не вплинули. Також Вищий господарський суд України, керуючись частиною другою статті 82 та статтею 112 ГПК, відхилив посилання скаржника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі № 910/29382/14, якою визнано недійсним договір поруки від 16 серпня 2012 року № SR 12-157/200, укладений між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, оскільки зазначену постанову господарського суду апеляційної інстанції було прийнято після прийняття оскаржуваних рішень. У постановах 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14 та від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15 Вищий господарський суд України, на думку заявника, дійшов протилежного висновку про застосування норм чинного законодавства України при розгляді аналогічного спору. Як доказ невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права до заяви додано копії постанов Верховного Суду України 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12, від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 серпня 2012 року між ПАТ “ОТП Банк” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” укладено договір про надання банківських послуг № CR 12-143/200-4 (далі – Договір про надання банківських послуг). На виконання вимог зазначеного Договору ПАТ “ОТП Банк” надало клієнту кредитні кошти. Згідно з пунктом 34 цьго Договору генеральний ліміт зобов’язань становить 95 000 000 грн 00 коп. або еквівалент цієї суми у доларах США, генеральний строк зобов’язань – період із дати укладення договору до 30 серпня 2015 року. Сторони неодноразово вносили зміни до Договору про надання банківських послуг. Водночас у забезпечення належного виконання зобов’язань за зазначеним Договором між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком” укладено договори поруки. 09 вересня 2014 року між ПАТ “ОТП Банк” (первісний кредитор) і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги та заміну кредитора (далі – Договір про відступлення права вимоги), за умовами якого первісний кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” або до його поручителів – ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, а новий кредитор зобов’язався сплатити первісному кредиторові грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні, встановленій у пункті 3.1 Договору про відступлення права вимоги, та набути зазначене право вимоги за Договором про надання банківських послуг. 04 листопада 2014 року між ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” було укладено договір про зміни до Договору про надання банківських послуг. Внаслідок наведеного сторонами змінено генеральний ліміт зобов’язань на 33 790 027 грн 39 коп або 2 425 088 дол 27 центів, а також генеральний строк погашення вимог – до 13 листопада 2014 року, крім того, КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” набуло статусу кредитора стосовно ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”. Однак згідно з частиною першою статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, кредитодавцем за кредитним договором може бути банк або інша фінансова установа. Також слід зазначити, зі змісту умов Договору про відступлення права вимоги вбачається, що первісний кредитор ПАТ “ОТП Банк” уступило грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новий кредитор КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Відповідно до статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо за умовами договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічне положення наведено і в пункті 12 Договору про відступлення права вимоги, за змістом якого сторони погодили, що банк не відповідає перед новим кредитором за невиконання боржником та/або третіми особами, з якими укладено забезпечувальні договори, боргових зобов’язань. Стосовно суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК зазначено, що фактором (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з частиною першою статті 1054 ЦК) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції. За визначенням термінів, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” (далі – Закон), фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну або декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону). За змістом частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення договорів, не з’ясували їх правової природи, а також відповідності їх умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, то справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ “Київський маргариновий завод” підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у справі № 908/5508/14 скасувати. Справу № 908/5508/14 передати на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E439349CAEAD0FE8C2257FC600490572
  3. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56755422 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з указаним вище позовом, який у подальшому було уточнено, посилаючись на те, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого воно є, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку не реагував, у зв'язку із чим ПАТ «ВТБ Банк» просило суд стягнути з відповідача кредитну заборгованість у розмірі 25 434, 81 доларів США. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2015 року у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «ВТБ Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 7 грудня 2007 року у загальному розмірі 25 434, 81 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 21 квітня 2015 року становить 566 036 грн 11 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк», суд першої інстанції, виходив із того, що банк, звертаючись до суду за захистом свого порушеного права, пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач. При цьому банком не надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причини пропущення строку позовної давності та не подано клопотання про його поновлення. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ПАТ «ВТБ Банк», виходив із того, що відповідач порушив умови кредитного договору та допустив заборгованість за ним, а укладений між сторонами 12 червня 2014 року договір № 4 про внесення змін до кредитного договору свідчить про переривання перебігу строку позовної давності. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір з подальшим внесенням змін та доповнень, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Згідно з пп. 8.1, 8.2 кредитного договору від 7 грудня 2007 року порядок сплати на рахунок банку процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому п. 1.1. кредитного договору, здійснюється щомісячно в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з грудня 2007 року. Погашення кредиту здійснюється на рахунок банку щомісячно рівними частинами в розмірі 195 доларів США в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з січня 2008 року. ОСОБА_3 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку від 26 листопада 2014 року про дострокове погашення кредиту не реагував, у зв'язку із чим утворилась кредитна заборгованість, яка за розрахунком банку складає 25 434,81 доларів США. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Крім того, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - цестрок, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК Українивизначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У порушення наведеного та вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 припинив сплачувати кредит з жовтня 2009 року, що в силу ч. 5 ст. 261 ЦК України є правом банку на пред'явлення позову, але позов було пред'явлено у березні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності. Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України відповідач усно у судовому засіданні заявив про застосування позовної давності, про що також зазначено в рішенні суду першої інстанції. При цьому з урахуванням змісту норми ст. 267 ЦК України закон не вимагає подання заяви про застосування позовної давності лише у письмовому вигляді. У зв'язку з цим висновок апеляційного суду про те, що таку заяву доцільно подавати у письмовому вигляді, є неправильним. Крім того, апеляційний суд зазначив про те, що у зв'язку з укладанням сторонами 12 червня 2014 року договору № 4 про внесення змін до кредитного договору, тобто відповідач визнав свій борг, у зв'язку з чим позовна давність у силу ст. 264 ЦК України переривалася. Проте апеляційний суд не врахував те, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. Отже, переривання позовної давності, як і визнання свого боргу після спливу позовної давності на свідчить про переривання такої давності. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта В.А.Черненко
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики. Позивачка зазначала, що в період із травня 2011 року до липня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено в усній формі десять договорів позики, за якими останній отримав 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути на її першу вимогу. У період з листопада 2012 року до лютого 2015 року відповідач повернув 2 тис. 500 доларів США, 200 євро, 168 тис. 500 грн. Посилаючись на те, що борг позичальника становить 84 тис. 400 грн, 3 тис. 100 доларів США (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 72 тис. 881 грн), 4 тис. євро (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 102 тис. 120 грн), а всього 259 тис. 401 грн, позивачка просила стягнути з відповідача 259 тис. 401 грн боргу за договорами позики. Берегівський районний суд Закарпатської області рішенням від 4 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 259 тис. 401 грн заборгованості за договорами позики. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії постанов Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком дільничного інспектора міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року, листом Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року та письмовими поясненнями ОСОБА_2 останній визнав, що отримував грошові кошти від ОСОБА_1 у період з 2011 до 2013 року в розмірі 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов’язався повернути. ОСОБА_2 визнав, що повернув позивачці частину цих коштів та визнав свій борг у розмірі 3 тис. 100 доларів США, 4 тис. євро та 84 тис. 400 грн. Зазначений висновок ґрунтується на поясненнях ОСОБА_2, наданих без участі перекладача і записаних дільничним інспектором міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області. ОСОБА_2 є угорцем, не володіє належним чином українською мовою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що факт укладення договорів позики між позивачкою та відповідачем не підтверджений належними та допустимими доказами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. При цьому суд першої інстанції вважав, що відповідно до статей 57, 59 ЦПК України відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області, не можуть бути допустимим доказом укладення договору позики, оскільки вони відібрані та записані цим працівником у особи, яка не володіє українською мовою, без участі перекладача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що пояснення, які відбирались у відповідача дільничним інспектором міліції, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договорів позики та наявність заборгованості за ними у відповідача перед позивачкою. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року); - відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року); - на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України. Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 1046, 1047 ЦК України та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 1046, 1047 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 4 вересня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1103цс16 Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A3EC5FD8B5C0BC10C2257FD9004AD1E0
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, посилаючись на те, що 11 жовтня 2013 року уклала із зазначеним банком договір банківського вкладу, відповідно до умов якого внесла 8 000 доларів США на строк до 11 листопада 2014 року. Враховуючи те, що після закінчення строку дії договору банк не повернув їй депозитні кошти з нарахованими на них процентами позивачка просила стягнути з відповідача проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року у розмірі 24,96 доларів США, 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США, неустойку у розмірі 89,30 доларів США, суму депозитного вкладу у розмірі 8 000 доларів США та нараховані на нього з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року проценти у розмірі 887,68 доларів США, а також зобов’язати відповідача виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані нею реквізити. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 лютого 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року в сумі 24,96 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 неустойку у розмірі 89,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти по депозитному вкладу у розмірі 8 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 нараховані проценти у розмірі 887,68 доларів США за використання її коштів з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року. Зобов’язано з ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані реквізити. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року рішення районного суду скасовано, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 11 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладено договір банківського вкладу, за умовами якого позивачка передала відповідачу грошові кошти в сумі 560 000 грн., а банк в свою чергу зобов’язався прийняти суму вкладу і щомісячно виплачувати 22, 5 % річних. Датою вимоги вкладником вкладу сторони визначили 11 листопада 2014 року. Нараховані за договором банківського вкладу проценти позивачка знімала з відкритого рахунку щомісячно. Пункт 9.1.1. правил встановлює істотну умову, відповідно до якої ОСОБА_1 як клієнт повідомлена про те, що стосовно деяких операцій можуть застосовуватися обмеження, встановлені законодавчими та нормативними актами, внутрішніми правилами та процедурами Банку, інших банків та/чи платіжних систем, через які ці операції здійснюються. 10 листопада 2014 року ОСОБА_1 письмово повідомила відповідача, що у зв’язку із закінченням строку дії вищезазначеного договору, а саме 11 листопада 2014 року, вона просить повернути суму вкладу разом із нарахованими відсотками. З метою забезпечення стабільності грошової одиниці України, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків, виходячи із пріоритетності підтримки цінової стабільності в державі, сприяння стабільності банківської системи України, забезпечення розрахунків, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності, пов’язаних з нею операцій, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України «Про Національний банк України», статтями 66, 67 та главою 11 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтями 8 та 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Правління Національного банку України 6 лютого 2014 року прийняло постанову № 49 «Про заходи щодо діяльності банків та проведення валютних операцій» (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління НБУ від 27 лютого 2014 року № 104 були внесені зміни до постанови № 49 від 6 лютого 2014 року в частині зобов’язання банків обмеження видачі (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати банків у межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України та не допускати обмежень щодо переказу коштів в іноземній валюті, що належать клієнтам, відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління Національного банку України від 28 березня 2014 року № 172 «Про регулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» дані зобов’язання для банків залишились чинними. Додатково зазначено, що вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як в межах України так і за її межами, незалежно від кількості рахунків клієнта в одному банку. Постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 328 «Про врегулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» постановою Правління Національного банку України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», постановою Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», продовжено дію вищезазначених обмежень щодо видачі валютних коштів клієнтів з поточних, вкладних рахунків. На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733/БТ «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення № 123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк». Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники банку – фізичні особи, можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу, строк дії яких закінчився, в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку, але не більше 200 000 грн. Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» було запроваджено строком на 3 місяці з 21 листопада 2014 року по 20 лютого 2015 року. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 17 лютого 2015 року за № 35 дію тимчасової адміністрації продовжено до 20 березня 2015 року. Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року за № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, оскільки банк порушив свої договірні зобов’язання, після закінчення строку дії договору не повернув суму депозиту з нарахованим на нього відсотками. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на час розгляду справи та ухвалення рішення в ПАТ «ВіЕйБі Банк» була введена тимчасова адміністрації та запроваджено процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку, що унеможливлює задоволення позову про стягнення банківського вкладу поза межами системи гарантування вкладів фізичних осіб. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, 16 березня 2016 року, 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, відповідно до якої запровадження тимчасової адміністрації банку унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з наведенням відповідних мотивів. Порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Колегія суддів вважає, що саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Судами встановлено, що рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року в ПАТ «ВіЕйБі Банк» з 21 листопада 2014 року була запроваджена тимчасова адміністрація, а 20 березня 2015 року, на підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року, розпочато процедуру ліквідації цього банку. Враховуючи вищезазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли вірного висновку, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, 23 лютого 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» судами застосовано правильно, судові рішення у справі, які переглядаються, є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1123 цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF8DD476D79AC18BC2257FDB0022B8B9
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Дейлі» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд», ОСОБА_3, треті особи: товариство обмеженою відповідальністю «Глобус ЮА», приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Ясинуватського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання права власності, визнання недійсними правочинів та витребування майна із чужого незаконного володіння за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» про перегляд Верховним Судом України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Дейлі» (далі – ТОВ «Дейлі») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» (далі – ТОВ «Свод-Буд»), ОСОБА_3 про визнання права власності, визнання недійсними правочинів та витребування майна із чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що належне йому на праві власності нежиле приміщення за АДРЕСА_1 вибуло з його володіння поза його волею, а відповідач ОСОБА_1 незаконно заволодів вказаною нерухомістю, яку в подальшому відчужив на користь ОСОБА_2, а той у свою чергу продав будівлю адміністративно-експозиційного павільйону відповідачу ТОВ «Свод-Буд». ТОВ «Свод-Буд» передало спірне нежиле приміщення в іпотеку ОСОБА_3. Разом з тим у ТОВ «Свод-Буд» не існувало жодних боргових зобов’язань перед товариством з обмеженою відповідальністю «Унікредит лізинг», тому спірне майно не могло вибути з його власності шляхом продажу на прилюдних торгах, а всі документи щодо проведення таких торгів, надані приватному нотаріусу для видачі свідоцтва про право власності, були підроблені. Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ТОВ «Дейлі» остаточно просила визнати за ним право власності на нежилий будинок за АДРЕСА_1; визнати недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах НОМЕР_1, видане 18 червня 2013 року на ім’я ОСОБА_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного будинку, укладений 31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнати недійсними договори купівлі-продажу вказаної нерухомості, укладені 11 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Свод-Буд»; визнати недійсним договір іпотеки, укладений 16 листопада 2013 року між ТОВ «Свод-Буд» та ОСОБА_3 та витребувати у ТОВ «Свод-Буд» спірне нежиле приміщення. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року позов ТОВ «Дейлі» задоволено: визнано за ТОВ «Дейлі» право власності на нежилий будинок за АДРЕСА_1; визнано недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах НОМЕР_1, видане 18 червня 2013 року на ім’я ОСОБА_1; визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного будинку, укладений 31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнано недійсними договір купівлі-продажу 1/3 частини спірного будинку та договір купівлі-продажу 2/3 частин вказаного приміщення, укладені 11 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Свод-Буд»; визнано недійсним іпотечний договір, предметом якого є спірне нежитлове приміщення, укладений 16 листопада 2013 року між ТОВ «Свод-Буд» та ОСОБА_3; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Свод-Буд» на користь ТОВ «Дейлі» спірний об’єкт нерухомого майна; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову в позові. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Дейлі» задоволено частково: рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року скасовано повністю. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року скасовано у частині вирішення вимог ТОВ «Дейлі» про визнання права власності на адміністративно-експозиційний павільйон за АДРЕСА_1, визнання недійсними договору купівлі-продажу спірного будинку, укладеного 31 липня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, договорів купівлі-продажу вказаної нерухомості, укладених 11 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Свод-Буд», та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог. Залишено у силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року в частині задоволення вимог ТОВ «Дейлі» про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна на прилюдних торгах НОМЕР_1, виданого 18 червня 2013 року на ім’я ОСОБА_1, визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 16 листопада 2013 року між ТОВ «Свод-Буд» та ОСОБА_3, витребування з незаконного володіння ТОВ «Свод-Буд» на користь ТОВ «Дейлі» спірного об’єкта нерухомого майна. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ТОВ «Свод-Буд» просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині вирішення позовних вимог, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, зокрема статей 15, 16 та 118 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ТОВ «Свод-Буд» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, 28 та 30 березня, 7 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції повністю та рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог ТОВ «Дейлі» про визнання права власності, визнання недійсними договору купівлі-продажу спірного будинку від 31 липня 2013 року, договорів купівлі-продажу вказаної нерухомості, укладених 11 листопада 2013 року, й ухвалюючи в цій частині нове рішення, одночасно залишаючи в силі рішення суду першої інстанції у решті позовних вимог, суд касаційної інстанції виходив з того, що заявлені позовні вимоги слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, 28 та 30 березня, 7 квітня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що у випадку об’єднання в одне провадження неоднорідних вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства (цивільного, господарського), провадження у справі в частині вимог, заявлених юридичною особою до іншої юридичної особи, тобто таких вимог, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, підлягає закриттю. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 цієї постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ТОВ «Дейлі» до ТОВ «Свод-Буд». Ураховуючи викладене, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ТОВ «Дейлі» до ТОВ «Свод-Буд» про витребування з незаконного володіння ТОВ «Свод-Буд» на користь ТОВ «Дейлі» нежитлового будинку – адміністративно-експозиційного павільйону за АДРЕСА_1 необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Крім того, відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ТОВ «Дейлі», що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Свод-Буд» віднесено до юрисдикції господарських судів. За таких обставин відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року підлягають скасуванню в частині позовних вимог ТОВ «Дейлі» до ТОВ «Свод-Буд» про витребування з незаконного володіння останнього на користь ТОВ «Дейлі» нежитлового будинку – адміністративно-експозиційного павільйону за АДРЕСА_1 із закриттям провадження у справі в цій частині. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою та підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» задовольнити. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Дейлі» до товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» про витребування з незаконного володіння товариства з обмеженою відповідальністю «Свод-Буд» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Дейлі» нежитлового будинку – адміністративно-експозиційного павільйону за АДРЕСА_1 скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-942цс16 Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDF221B14A08BD2AC2257FDB0047D6D1
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Ємця А.А., Потильчака О.І., Шицького І.Б., за участю представників: публічного акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” – публічного акціонерного товариства “Рівнеазот” – Прокоф’євої Л.В., Базилевського С.Б., Демидаса Д.А., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” (далі – ПАТ “НАК “Нафтогаз України”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 918/788/15 за позовом ПАТ “НАК “Нафтогаз України” до публічного акціонерного товариства “Рівнеазот” про стягнення суми, в с т а н о в и л а: ПАТ “НАК “Нафтогаз України” порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 918/788/15 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2015 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 08 грудня 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року і направити справу № 918/788/15 на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області. Підставою для перегляду ПАТ “НАК “Нафтогаз України” вважає неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 266 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 07 грудня 2010 року у справі № 49/226-48/71, в якій, на думку заявника, суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми права, дійшов протилежного висновку щодо стягнення інфляційних втрат і 3% річних за прострочення грошового зобов’язання. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 08 грудня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року зазначене судове рішення залишено без змін. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України погодився із судами нижчих інстанцій, виходячи із того, що вимоги про стягнення інфляційних втрат і 3% річних є додатковими, оскільки вони є похідними від основної вимоги, та водночас наголосив, що як установлено судами попередніх інстанцій, позовна давність стосовно основної вимоги спливла у січні 2014 року, а позов про стягнення було подано у липні 2015 року. Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що відповідно до положень статті 266 ЦК, наведені вимоги заявлено із пропуском позовної давності. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносин. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Так, у справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги про стягнення інфляційних втрат і 3% річних є додатковими, оскільки вони є похідними від основної вимоги, суди встановили, що позовна давність стосовно основної вимоги спливла у січні 2014 року, а позов про стягнення інфляційних втрат та 3% річних було подано у липні 2015 року. Відтак, з огляду на приписи статті 266 ЦК суди дійшли висновку, що згадані вимоги було заявлено із пропуском позовної давності. Водночас у постанові Вищого господарського суду України від 07 грудня 2010 року у справі № 49/226-48/71, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов протилежного висновку щодо стягнення інфляційних втрат і 3% річних за прострочення грошового зобов’язання, підтвердженого рішенням суду, виходячи із приписів частини другої статті 625 ЦК. Аналіз зазначених рішень суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про різне застосування положень статті 266 ЦК, оскільки ці рішення ухвалено з урахуванням різного правового обґрунтування. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що факт неоднакового застосування положень матеріального права не підтвердився, заява ПАТ “НАК “Нафтогаз України” не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства “Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A5D8CCB76C8EC10AC2257FDA00385E44
  8. Державний герб України печерський районний суд міста києва Справа № 757/35609/14-ц Категорія 54 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року Печерський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді Цокол Л.І. за участі секретаря Сторожук Є.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про захист прав споживача, визнання правочинів недійсними та дій відповідачів протиправними,- В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» і просить визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року , який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року; визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року; визнати кредитний договір №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року укладеного між ВАТ «КБ «СВЕДБАНК» та ОСОБА_1 недійсним. Позовні вимоги позивача обгрунтовані наступним. Позичальник стверджує, що уклав спірний договір (кредитний договір з ВАТ «КБ «Сведбанк»), маючи на увазі інші умови договору, ніж ті, що в ньому викладені, та які саме і роблять його недійсним. Насправді він мав на увазі, що фактично отримує в кредит не іноземну валюту, а національну валюту України - гривню, а іноземна валюта в цих угодах була не грошима - засобом платежу - а лише засобом обміну на гривню, такими собі цінними паперами, які він міг використати лише для обміну її на гривню. Відповідач, будучи ліцензованою банківською установою, не міг не знати про цю, останню, обставину. Більше того, при укладанні договорів його представники запевнили Позичальника, що він має обміняти отриману валюту на гривні, та отримає тоді ту суму в гривні, що йому і була потрібна та яка була зазначена в кредитному договорі. При цьому Позичальнику було байдуже, що вказано в договорі: адже необхідний йому результат буде досягнутий. Натомість за те, що він візьме на себе клопоти по обміну валюти на гривню, Банк призначить йому нижчий процент кредиту, ніж той, який був би призначений йому в тому разі, якщо б договір був укладений у гривні. При цьому Позичальник натурально, був впевнений, що, оскільки він фактично беру в кредит гривню, то і розраховуватися за цими договорами він має в гривні. До того ж, як вже йшлося вище, працівники Банку переконали його, що гривня та іноземна валюта мають стабільне цінове співвідношення, пославшись на те, що курс валюти до гривні суттєво не змінювався майже п'ять років. При цьому відповідачем не були виконані норми вимог чинного законодавства щодо перевірки цільового використання кредитних коштів Позичальником. Позовні вимоги про визнання договорів факторингу недійсними позивач обґрунтовує тим, що у відповідачів -Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» не було достатніх повноважень на укладення договорів факторингу. Представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_3 під час судового розгляду вимоги підтримав, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві. Представники відповідачів Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з'явились, письмових заперечень по суті спору не подавали. Суд вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_3, вивчивши матеріали цивільної справи, прийшов до наступного висновку. Під час судового розгляду встановлено, що 17 серпня 2008 року між ОСОБА_1 (Позивач, Позичальник) та Відкритим акціонерне товариство «комерційний банк „СВЕДБАНК" (Відповідач-1, Банк, Кредитор-1) було укладено кредитний договір № 026/0806/88-013 (Договір, кредитний договір). Згідно умов кредитного договору Банк надав Позичальнику грошові кошти (надалі - Кредит) у сумі 30 000,00 доларів США на споживчі цілі (п. 1.1. кредитного договору), строком до 16 серпня 2016 року, зі сплатою відсотків 14 % річних. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу №15, відповідно до умов якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості по кредитним договором укладеним з боржниками. В той же день, 28 листопада 2012 року ТОВ «ФК «Вектор Плюс» уклало договір факторингу, відповідно до якого клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права вимоги заборгованості по кредитним договорам укладеним з боржниками, право вимоги якої належить клієнту. Відповідно до ч.І ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)» Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до положень ст. ст. 1077, 1078 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Згідно зі ст. 1081 ЦК України клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. За правилами ст. 1082 ЦК України боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Сторонами у договір факторингу є фактор і клієнт. Згідно з законом фактором у договір факторингу маж бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - підприємець , яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції ( ст. 1079 ЦК України). Для укладення договору факторингу банк повинен мати банківську ліцензію, видану НБУ (ст. 47 ЗУ "Про банки і банківську діяльність") [5, с. 281], а для здійснення факторингових операцій, предметом яких є вимоги в іноземній валюті, і відповідний письмовий дозвіл НБУ, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 (п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275) [13, ст. 1601] Інші, ніж банки, фінансові установи (юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом) можуть бути фактором за умови, що право на надання цієї фінансової послуги встановлено законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, які здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. У свою чергу, для здійснення фінансовими установами факторингових операцій, що є валютними, останні повинні мати генеральну валютну ліцензію НБУ. Відповідно до Положення «Про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій», що затверджене Постановою НБУ №297 від 09.08.2002 р.: «1.2. Небанківська фінансова установа, національний оператор поштового зв'язку має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету.» Згідно Постанови НБУ №297 від 09.08.2002 р. генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку надає НБУ. Згідно повідомлення Національного банку України № 28.315/49168 від 03.09.2014 року TOB «Кредитні ініціативи» не мають такої ліцензії: «Національним банком України генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій за період з 28.11.2012 до 30.08.2014 року TOB «Кредитні ініціативи» (код ЄДРПОУ 35326253) не надавалась». Аналогічне за змістом повідомлення надано НБУ і щодо ТОВ "ФК "Вектор Плюс" від 14.11.2014р. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України). Крім того, відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до фінансових послуг належить операції з факторингу. Статтею 21 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Згідно з п. 13 Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року, Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання. Так, відповідно до п.п.1.2 розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 0373/16389 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», до фінансової послуги факторингу віднесено - набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Отже у фактора права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання немає. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно ст. 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави. Під час судового розгляду відповідачами не було надано суду підтверджуючих даних на спростування викладених у позові та наданих позивачем доказів щодо відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» права на придбання права вимоги до ОСОБА_1 з урахуванням відсутності у вказаних осіб права на здійснення фінансових операцій , в тому числі на здійснення валютних операцій. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 30 січня 2014 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки , виселення, відмовлено. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 09 лютого 2015 року в задоволенні вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено. При цьому вказаними рішеннями судів було встановлено, відсутність у фактора (ТОВ «Кредитні ініціативи») права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання. Отже в цій частині вимоги позивача є обгрунтованими, такими, що підлягають задоволенню. В частині недійсності кредитного договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року укладеного між ВАТ «КБ «СВЕДБАНК» та ОСОБА_1 слід вимоги визнати безпідставними, оскільки кредит укладався у валюті - долар США . Визначення валюти кредиту є правом сторін, при цьому кредитор мав усі повноваження на здійснення вказаної операції. Будь-яких доказів на підтвердження викладених у позові обставин щодо цієї частини позовних вимог представниками позивача не надано. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15,16,203, 215, 524,533,1077, 1078,1083 ЦК України, ст.ст.8,10,60,88,208,212,213,214, 215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Позовні вимоги задовольнити частково. Визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року , який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині передачі боргу по кердитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року. Визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року. В решті вимог відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» судовий збір в дохід держави в розмірі 243,60грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» судвоий збір в дохід держави в розмірі 243,60гр. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення ,- в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя Цокол Л.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/54673116
  9. http://reyestr.court.gov.ua/Review/38291660 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Хопти С.Ф., суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В., Червинської М.Є., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 січня 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 8 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_3 було укладено договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу, відповідно до умов якого позичальнику отримав кредит у розмірі 11 969 доларів США з кінцевим терміном повернення 9 вересня 2013 року та оплатою 15 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Оскільки позичальник та поручитель не виконують свої зобов'язання за кредитним договором, утворилась заборгованість у розмірі 17 461 долар 19 центів США, що згідно курсу Національного банку України становить 139 567 грн 29 коп. 8 грудня 2011 року право вимоги, що виникло з кредитного договору у ПАТ «УкрСиббанк», передано ПАТ «Дельта Банк», у зв'язку з чим позивач просив стягнути солідарно з відповідачів указану суму заборгованості. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 15 січня 2014 року, позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Дельта Банк» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 139 567 грн 29 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині стягнення з неї суми заборгованості за кредитним договором та судових витрат та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у позові. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому згідно зі ст. 335 ЦПК України не переглядаються. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позичальник та поручитель допустили заборгованість за кредитним договором, а тому заборгованість підлягає стягненню з відповідачів в солідарному порядку. Крім того, право вимоги, що виникло у ПАТ «УкрСиббанк», передано ПАТ «Дельта Банк», яке звернулось до суду з позовом до закінчення строку дії основного договору, а тому позивач має право на задоволення позову. Проте погодитись із таким висновком судів в частині вирішення позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором не можна, оскільки суди дійшли його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судами встановлено, що 8 вересня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту та заставу транспортного засобу, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 11 969 доларів США з кінцевим терміном повернення до 9 вересня 2013 року та оплатою 15 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. 8 грудня 2011 року право вимоги, що виникло з кредитного договору у ПАТ «УкрСиббанк», передано ПАТ «Дельта Банк». Згідно ч. 2 ст. 1050, ч. 2 ст. 1054 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. З матеріалів справи вбачається, що в кредитному договорі від 8 вересня 2008 року строк основного зобов'язання визначений - 9 вересня 2013 року (а.с.7). Пунктом 1.2.6 цього договору передбачено, що банк має право дострокового виконання зобов'язань у випадку невиконання позичальником або поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за цим договором або договором поруки. З липня 2012 року ОСОБА_3 не виконуються взяті зобов'язання за кредитним договором. 27 грудня 2012 року позичальнику та поручителю були надіслані вимоги про дострокове погашення заборгованості у повному обсязі та процентів за користування кредитом, яке залишилось без реагування. Отже, пред'явивши вимогу про дострокове стягнення кредитної заборгованості, при тому що в договорі поруки не зазначено про строк його дії згідно зі ст. 252 ЦК України, кредитор, банк, змінив строк виконання основного зобов'язання і зобов'язаний був пред'явити вимогу до поручителя протягом шести місяців з цієї дати. У п. 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Так, ПАТ «Дельта Банк» звернувся до суду з позовом до поручителя в у серпні 2013 року, при тому, що вимоги про дострокове погашення заборгованості, тобто про зміну дати виконання основного зобов'язання, надіслав 27 грудня 2012 року. Разом з тим договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, а тому підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України, згідно з якими порука вважається припиненою, оскільки кредитор після настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя протягом шести місяців. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-155цс13 від 29 січня 2014 року, яка в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Також суди виходили з того, що договором про надання споживчого кредиту встановлено, що він діє до 9 вересня 2013 року. ПАТ «Дельта Банк» звернулось до суду з позовом у серпні 2013 року, тобто до закінчення строку дії основного боргу. Проте такі висновки судів є передчасними. Відповідно до ч. 3 ст. 254 ЦК України строк виконання кожного щомісячного зобов'язання спливає у відповідне число останнього місяця строку. ОСОБА_3 допустив неналежне виконання своїх обов'язків, передбачених кредитним договором у липні 2012 року, оскільки не сплатив кредит та проценти за його користування відповідно до умов договору. Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремо частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду х вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони право на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди у порушення ст. ст. 212-215, 315 ЦПК України зазначене не врахували, не звернули уваги, що згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом а також встановлено відповідальність за порушення графіку повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а, відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. ОСОБА_3 порушив зобов'язання у липні 2012 року, а позов до поручителя пред'явлено у серпні 2013 року, тобто поза межами строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України. Таким чином, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами 25 числа кожного місяця, а процентів - до 25 числа місяця, наступного за тим, в якому нараховані проценті, початок позовної даності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Таким чином, ураховуючи, що судами не встановлені всі фактичні обставини від яких залежить правильне вирішення справи, та допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, судові рішення в частині первісного позову відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 січня 2014 року в частині позову публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 5 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 січня 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий С.Ф. Хопта Судді: Б.І. Гулько О.В. Закропивний М.Є. Червинська В.А. Черненко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» до ОСОБА_1, відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу та стягнення франшизи за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року, встановила: У червні 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі – ПрАТ «СК «Арсенал Страхування») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» (далі – ВАТ «НАСК «Оранта») про відшкодування витрат у порядку регресу та стягнення франшизи. Позивач зазначав, що виплатив страхове відшкодування за пошкодження автомобіля ОСОБА_2 у дорожньо-транспортній пригоді (далі – ДТП), що сталася 23 листопада 2013 року в м. Борисполі Київської області з вини ОСОБА_1, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована у ВАТ «НАСК «Оранта». Посилаючись на те, що до нього перейшло право вимоги до ВАТ «НАСК «Оранта» як особи, відповідальної за завдані збитки ОСОБА_1, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 510 грн франшизи та з ВАТ «НАСК «Оранта» 42 тис. 415 грн 54 коп. страхового відшкодування в порядку регресу. Сарненський районний суд Рівненської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2015 року, у задоволенні позову ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 липня 2015 року рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2015 року в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал страхування» до ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу скасувала; провадження у справі за позовом ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» до ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу закрила; рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2015 року в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» до ОСОБА_1 про стягнення франшизи скасувала, справу в цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» просить скасувати це судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та статті 16 ЦПК України – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. На обґрунтування заяви ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня, 6 і 20 листопада 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 грудня 2013 року 23 листопада 2013 року АДРЕСА_1 сталася ДТП за участю автомобілів «Мерседес-Віто» під керуванням ОСОБА_1, «Хюндай» та «Порше» під керуванням ОСОБА_2; ці автомобілі отримали механічні пошкодження; ОСОБА_1 визнано винним у ДТП, притягнуто до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн. 12 листопада 2013 року між ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та ОСОБА_2 укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, відповідно до умов якого позивач згідно з платіжним дорученням від 16 грудня 2013 року виплатив приватному підприємцеві ОСОБА_3 за проведення ремонту автомобіля «Порше» на підставі наряду-замовлення грошові кошти в розмірі 42 тис. 939 грн 44 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування», суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ВАТ «НАСК «Оранта» не несе відповідальності перед позивачем, оскільки у встановлені статтею 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» строки ОСОБА_1 письмово не повідомив про ДТП страховика ВАТ «НАСК «Оранта», з яким у нього укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Суди також вважали, що відсутні підстави для стягнення франшизи з ОСОБА_1, оскільки позивач не надав суду поліс про його цивільно-правову відповідальність. Скасовуючи ці судові рішення в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» до ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу із закриттям провадження у справі в цій частині, суд касаційної інстанції виходив з того, спір у частині суб’єктного складу виник між юридичними особами, тому підвідомчий господарським судам і не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, отже, на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України провадження у справі в цій частині підлягає закриттю. Крім того, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій у частині позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» до ОСОБА_1 про стягнення франшизи з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що суди, порушивши вимоги ЦПК України, не оцінили належно доказів, не перевірили їх допустимість і достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, не дотримались вимог статті 10, частини першої статті 61 ЦПК України та дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для стягнення франшизи з ОСОБА_1. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня, 6 і 20 листопада 2013 року, наданих заявником для порівняння, містяться висновки про те, що оскільки у спорах, що виникають з відносин щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, урахувавши вимоги статей 15, 16, частини другої статті 118 ЦПК України, при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в поряду цивільного судочинства в разі, якщо однією зі сторін є фізична особа. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 16, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частинами першою і другою статті 15 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 ГПК України господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. У справі, яка переглядається, ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу та стягнення франшизи, понесених ним унаслідок виплати страхового відшкодування за пошкодження автомобіля ОСОБА_2 у ДТП з вини ОСОБА_1, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована у ВАТ «НАСК «Оранта». Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Отже, зазначена справа в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» до ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Положеннями частини першої статті 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статями 205 і 207 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року немає. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3605 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : У задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2578цс15 Частинами першою і другою статті 15 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 ГПК України господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. У справі, яка переглядається, ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу та стягнення франшизи, Отже, зазначена справа в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» до ВАТ «НАСК «Оранта» про відшкодування витрат у порядку регресу не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Положеннями частини першої статті 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статями 205 і 207 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/36922ECA84D721D8C2257FC00044DBF0
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 29 червня 2006 року ОСОБА_1 отримав кредитні кошти у розмірі 300 000 грн. У зв’язку з порушенням ним умов кредитного договору утворилась заборгованість, яку він у добровільному порядку, незважаючи на вимоги банку, не погасив. ПАТ «Укрсоцбанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 577 213 грн. 97 коп. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року в позові ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 24 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 520 102 грн. 54 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 21 березня 2014 року. В решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня2014 року та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049, статті 1050 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на підтримання заяви, а також представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 ст. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 29 червня 2006 року між сторонами укладено кредитний договір, за умовами якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 300 000 грн., а останній зобов’язався повернути його до 28 червня 2026 року зі сплатою процентів за користування кредитом. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором у боржника перед банком виникла заборгованість, яка станом на 21 березня 2014 року становила 577 213 грн. 97 коп. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 1 250 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов’язання до 28 червня 2026 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов’язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 договору протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду за захистом порушених прав, оскільки згідно із пунктом 5.4 Договору зазначене право виникло у позивача 11 січня 2009 року, тоді як банк звернувся до суду 16 квітня 2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач перестав сплачувати щомісячні платежі після 23 жовтня 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5. кредитного договору строк користування кредитними коштами вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 11 січня 2009 року. Таким чином днем, коли в позивача виникло право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, є 11 січня 2009 року, однак банк звернувся до суду із позовом лише 16 квітня 2014 року. Разом із тим апеляційний суд вважав, що строк позовної давності щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з квітня 2011 року, не сплив, а тому в цій частині заявлених вимог позов про стягнення кредитних коштів, процентів за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за процентами підлягає задоволенню. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 10 жовтня 2014 року, від 1 грудня 2014 року суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову в зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки пунктами 4.5. кредитних договорів передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору, термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом із пропуском строку позовної давності. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно із пунктом 4.5. кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Судами встановлено, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснив 23 жовтня 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 11 січня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено – на 11 січня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 16 квітня 2014 року, тобто зі спливом строку позовної давності. Такий висновок суду є правильним й відповідає вимогам Закону. Однак висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що строк позовної давності щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з квітня 2011 року не сплив, а тому в цій частині заявлених вимог позов підлягає задоволенню, є неправильними. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухвалюючи рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотки за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з квітня 2011 року по квітень 2014 року, апеляційний суд не врахував, що в зв’язку з неналежним виконання умов договору, змінився строк виконання основного зобов’язання (п. 4.5. договору), та банк мав право з 11 січня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду із позовом, однак позовну заяву подав до суду лише у квітні 2014 року. Після зміни строку виконання зобов’язання до 11 січня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 11 січня 2009 року не підлягали виконанню. Отже апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, про те, що з ОСОБА_1 на користь банку підлягають стягненню кредиті кошти по сплаті щомісячних платежів в межах трьохрічного строку позовної давності до дня звернення до суду із зазначеним позовом, починаючи з квітня 2011 року є помилковим. Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права - 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-249цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/EEE62F5B29715064C2257F24004B090C
  12. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 травня 2016 року Справа № 905/2006/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді: Картере В.І. (доповідач), суддів: Барицької Т.Л., Губенко Н.М. за участю представників: позивача - Погодіна В.О., відповідача - не з'явився розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21.12.2015 та на ухвалу господарського суду Донецької області від 17.11.2015 у справі № 905/2006/15 за позовом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДМС-Строй" про стягнення 54 526 427,21 грн. ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДМС-Строй" про стягнення заборгованості за кредитним договором № 57 від 06.11.2013 у розмірі 54 526 427,21 грн. Ухвалою господарського суду Донецької області від 17.11.2015 (суддя Гринько С.Ю.), залишеною без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 21.12.2015 (колегія суддів у складі: суддя Будко Н.В. - головуючий, судді М'ясищев А.М., Сгара Е.В.), позов залишено без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що підставою позову, яким позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, є договір кредитування, який був витребуваний ухвалами господарського суду і не наданий жодною з сторін. Також не надано й доказів його виконання з боку позивача, зокрема, документів, які підтверджують передачу грошових коштів на умовах кредитування. У цьому зв'язку господарські суди дійшли висновку про те, що вирішити спір за наявними в матеріалах справи документами неможливо. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу господарського суду першої інстанції від 17.11.2015 та постанову апеляційного господарського суду від 21.12.2015, а справу направити на новий розгляд. В обґрунтування касаційної скарги позивач стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 33, 34, 43, 81 ГПК України, ст.ст. 2, 68 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункти 5.4., 5.5., 5.6. Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18.06.2003 № 254. Так, на думку позивача, господарські суди попередніх інстанцій могли розглянути справу за наявними в ній матеріалами та прийняти відповідне рішення. Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого. Господарськими судами встановлено, що: - предметом спору у даній справі є вимоги ПАТ "Український бізнес банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Укрбізнесбанк" про стягнення з ТОВ "ДМС-Строй" заборгованості за кредитним договором № 57 від 06.11.2013 у сумі 54 526 427,21 грн., з яких: 47 500 000,00 грн. заборгованість за основним боргом, 6 017 534,88 грн. заборгованість за процентами, 1 008 892,33 грн. пені; - на підтвердження позовних вимог позивачем були надані до позову довідка про стан заборгованості ТОВ "ДМС-Строй" за кредитним договором № 57 від 06.11.2013 станом на 31.07.2015, заява про вчинення кримінального правопорушення від 23.03.2015 № 2120/1926, витяг від 14.04.2015 з кримінального провадження № 12015050620000287, виписки з рахунків обліку кредитних зобов'язань позичальника № 20635001115603.980.1, № 206880001115603.980.1, № 20691001115603.980.1, № 37393001115604, роздруківка з автоматизованої банківської системи "СКРУДЖ-3", лист УДППЗ "Укрпошта" від 30.07.2015 № 532-12-5748, виписка з ЄДР щодо ПАТ "Укрбіснесбанк", Статут ПАТ "Укрбізнесбанк", постанова Правління Національного банку України від 23.04.2015 № 265, рішення виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.04.2015 № 87, рішення виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 25.08.2015 № 155/10; - відповідно до роздруківки з автоматизованої бази банківської системи "Скрудж-3", в операційній системі банку обліковується кредитна операція відносно клієнта 11156 ТОВ "ДМС-Строй", код ОКПО 33728663, тип: юридична особа резидент, рег. № 57 від 06.11.2013, сума 47 500 000,00 грн., початок - 06.11.2013, закінчення - 05.11.2018, ставка 17,0%, характеристика: відклична кредитна лінія; - до позовної заяви позивачем було додане письмове клопотання про витребування від ТОВ "ДМС-Строй": кредитного договору № 57 від 06.11.2013 та всіх додаткових угод до нього, договорів забезпечення виконання кредитних зобов'язань (договорів іпотеки/застави/поруки тощо), доказів сплати платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, всіх документів, що пов'язані з виконанням кредитного договору (заяву про видачу кредиту, листування з банком тощо). Як зазначено позивачем, витребувані документи фактично знаходяться за юридичною адресою головного офісу банку за адресою: м. Донецьк, вул. Артема, 125, тобто в населеному пункті, де здійснюється антитерористична операція відповідно до Указу Президента України від 14.04.2014 № 405/2014, яким введено в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України", у зв'язку з чим позивач позбавлений можливості надати первинні документи для розгляду справи; - ухвалою від 07.09.2015 господарський суд Донецької області прийняв позовну заяву до розгляду та порушив провадження у справі № 905/2006/15, судове засідання призначив на 16.09.2015. До дня слухання справи було зобов'язано позивача надати оригінали документів в підтвердження підстав позову з посиланням на конкретні умови договору, обґрунтування заявленої до стягнення суми, довідку Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" про неможливість передати поштове повідомлення адресату; а відповідача зобов'язано надати письмовий відзив на позов; - у судове засідання 16.09.2015 представник відповідача не з'явився, від позивача був присутній представник ОСОБА_4 На підставі ст. 77 ГПК України господарський суд відклав розгляд справи на 04.11.2015 і зобов'язав: позивачу надати договір кредитування, документи в підтвердження виконання договору, обґрунтувати заявлену до стягнення суму, скласти з відповідачем акт звірки виконання договору кредитування, підписаний уповноваженими представниками сторін і надати його суду; відповідачу надати: письмовий відзив на позов з посиланням на документи, які підтверджують виконання договору, докази, що обґрунтовують відхилення позовних вимог (повне або часткове) та складений з позивачем акт звірки щодо виконання договору кредитування. Явку сторін визнано обов'язковою та попереджено сторони про наслідки невиконання вимог суду, передбачені п. 5 ст. 81 ГПК України та п. 5 ст. 83 ГПК України; - у судове засідання 04.11.2015 р. представник відповідача не з'явився, від позивача був присутній представник ОСОБА_4 Внаслідок відсутності документів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, відзиву на позов, доказів виконання договору, який є підставою позову, господарський суд дійшов висновку про задоволення клопотання позивача про продовження строку розгляду справи та відкладення розгляду справи на 17.11.2015. При цьому, господарським судом зобов'язано відповідача надати суду наступні документи: копію кредитного договору № 57 від 06.11.2013; договори забезпечення виконання кредитних зобов'язань (договори іпотеки/застави/поруки тощо); докази сплати платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором і документи, пов'язані з виконанням кредитного договору (заяву про видачу кредиту, листування з банком тощо); зобов'язано позивача надати договір кредитування та документи, що підтверджують виконання договору, обґрунтувати заявлену до стягнення суму, скласти з відповідачем акт звірки виконання договору кредитування, підписаний уповноваженими представниками сторін і надати його суду. Явку сторін визнано обов'язковою та попереджено сторони про наслідки невиконання вимог суду, передбачені п. 5 ст. 81 ГПК України та п. 5 ст. 83 ГПК України; - у судове засідання 17.11.2015 представник відповідача не з'явився, від позивача був присутній представник ОСОБА_4; - відповідач у жодне судове засіданні не з'явився, був належним чином повідомлений ухвалами господарського суду про час і місце проведення судових засідань через розміщення інформації на сторінці господарського суду Донецької області в електронному варіанті за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua/ на офіційному веб-порталі "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет у зв'язку з неможливістю сповістити відповідача іншим способом. Він не скористався своїм законним правом на участь в судовому засіданні, не надав суду відзив на позов і документи, які були витребувані господарським судом. - представники сторін вимоги суду, викладені в ухвалах від 07.09.2015, 16.09.2015, 04.11.2015 не виконали. Вищий господарський суд погоджується з висновком господарських судів про залишення позову без розгляду на підставі п. 5 ст. 81 ГПК України з огляду на наступне: Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору. Поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об'єктивних, тобто не залежних від позивача обставин, унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов'язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами ст. 43 ГПК України (п. 4.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011). У п. 4.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" роз'яснено, що при вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду (стаття 81 ГПК) господарським судам слід мати на увазі, що застосування пункту 5 частини першої цієї статті можливо лише за наявності таких умов: - додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання; - витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті; - позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду (стаття 65 ГПК) або в порядку статті 38 названого Кодексу, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин. Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов'язаний з'ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об'єктивно оцінити їх поважність. У разі неповідомлення позивачем таких причин суд вправі, в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами. Так, господарськими судами встановлено, що до позовної заяви позивачем не було додано ані оригіналу, ані належним чином завіреної копії кредитного договору № 57 від 06.11.2013, заборгованість за яким вимагає стягнути позивач; не було й надано доказів його виконання з боку позивача, зокрема, передачі грошових коштів на умовах кредитування. При цьому, виписки з особових рахунків відповідача, додані до позовної заяви, підписані неустановленою особою без зазначення посади, прізвища і без підтвердження наявності у цієї особи повноважень на підписання документів ПАТ "Укрбізнесбанк". Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Згідно з ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії (ч. 1 ст. 32, ч.ч. 1, 2 ст. 36 ГПК України). Враховуючи те, що заявлені позивачем вимоги обґрунтовуються правом банку вимагати дострокового повернення кредиту на підставі ст. 1050 ЦК України, а з наданих позивачем документів неможливо встановити наявність графіку повернення кредиту, його умови, факт невиконання відповідачем графіку, у разі його наявності, оскільки з роздруківки з автоматизованої банківської системи "Скрудж-3" вбачається, що строк повернення кредиту - 05.11.2018 ще не настав, відсутність оригіналів або завірених належним чином копій кредитного договору з додатковими угодами до нього, документів в підтвердження надання кредиту, а також інших документів щодо виконання кредитного договору унеможливлює встановлення обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи по суті. Крім того, з наданої банком довідки про стан заборгованості на 31.07.2015 вбачається, що банк вказував на те, що прострочена заборгованість за основним боргом 0,00 грн. За таких обставин, зважаючи на те, що надання доказів в обґрунтування своїх вимог відповідно до ст.ст. 43, 33 ГПК України покладається на позивача, господарські суди з метою недопущення порушення прав позивача на судовий захист щодо стягнення заборгованості за кредитним договором дійшли правильного висновку про залишення позову без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України. При цьому, господарськими судами зауважено, що згідно з ч. 4 ст. 81 ГПК України після усунення обставин, що зумовили залишення позову без розгляду, позивач має право знову звернутися з ним до господарського суду в загальному порядку. Відтак, правові підстави для зміни або скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та ухвали господарського суду першої інстанції відсутні. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111, 11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 21.12.2015 та ухвалу господарського суду Донецької області від 17.11.2015 у справі № 905/2006/15 залишити без змін. Головуючий суддя:В. Картере Судді: Т. Барицька Н. Губенко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57537575
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», третя особа: ОСОБА_2, про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк» або Банк) про визнання поруки припиненою. Зазначав, що 22 травня 2008 року між Банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач надав позичальнику кредит у сумі 108 500 доларів США зі сплатою процентів на строк до 22 травня 2015 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня між Банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель узяв на себе зобов’язання солідарно з позичальником відповідати за виконання боржником умов кредитного договору. Позивач указував, що кредитним договором передбачено, що в разі порушення позичальником строків внесення платежів або невиконання ним зобов’язань Банк має право надіслати йому повідомлення про зміну умов договору. У цьому разі строк виконання позичальником зобов’язань вважається таким, що настав на десятий календарний день з дня направлення Банком повідомлення про зміну умов договору. Договором поруки передбачено, що в разі невиконання своїх зобов’язань позичальником поручитель зобов’язаний погасити суму заборгованості за кредитним договором на першу вимогу Банку протягом десяти календарних днів з моменту отримання поручителем письмової заяви про невиконання позичальником своїх зобов’язань. 9 липня 2009 року Банк надіслав на адресу позичальника та на його адресу як поручителя повідомлення про зміну умов кредитного договору, зокрема, що строк виконання зобов’язань за кредитним договором у повному обсязі настає на десятий календарний день з 9 липня 2009 року, тобто з дня направлення зазначеного повідомлення – 19 липня 2009 року. Зазначав, що оскільки позичальник не виконав зобов’язання за кредитним договором, а Банк протягом шести місяців після спливу цього строку не звернувся до нього як до поручителя з вимогою про погашення боргу або з позовом до суду, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) порука вважається припиненою. Посилаючись на пропущення Банком як шестимісячного строку звернення до поручителя з вимогою про погашення боргу, так і шестимісячного строку звернення до суду з позовом до нього, ОСОБА_1 просив визнати договір поруки, укладений 22 травня 2008 року між Банком та ним, припиненим та стягнути з відповідача на його користь судові витрати. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, просить ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року, від 17 червня 2015 року, від 18 лютого 2015 року, від 29 квітня 2015 року, від 18 вересня 2013 року, від 27 листопада 2013 року та постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, від 17 вересня 2014 року, від 21 січня 2015 року, від 10 вересня 2015 року, від 24 вересня 2014 року, від 18 липня 2012 року. ОСОБА_1 вказує на те, що правові висновки Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції, в наданих для прикладу судових рішеннях, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 22 травня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у сумі 108 500 доларів США зі сплатою процентів на строк до 22 травня 2015 року. 22 травня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель узяв на себе зобов’язання солідарно з позичальником відповідати за виконання боржником умов кредитного договору. За умовами договору він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника. Відповідно до пункту 3.8 кредитного договору, якщо позичальник порушує строки платежів, установлені пунктами 3.3, 3.1, та/або при невиконанні зобов’язань позичальника, Банк має право надіслати позичальнику повідомлення про зміну умов договору у будь-який час з моменту настання вказаних обставин. При цьому строк виконання позичальником своїх зобов’язань за взаємною згодою сторін, вважається таким, що настав на десятий календарний день з дня направлення Банком позичальнику повідомлення про зміну умов цього договору у порядку, передбаченому цим пунктом договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище десятиденного строку вважається дата, зазначена у квитанції, яка надається Банку відділенням зв’язку при відправленні листа з повідомленням про вручення, або дата зазначена у повідомленні, яке отримане позичальником особисто у Банку. Згідно з пунктом 4 договору поруки у разі невиконання позичальником умов основного зобов’язання в строк поручитель погашає суму кредиту, нараховані проценти та штрафні санкції за несвоєчасне повернення позичальником коштів, наданих у межах основного зобов’язання, та процентів за користування кредитом на першу вимогу Банку протягом десяти календарних днів з моменту отримання поручителем надісланої Банком письмової заяви про невиконання позичальником своїх зобов’язань, надісланою Банком за адресою, зазначеною у реквізитах поручителя в цьому договорі. Пунктом 7 договору поруки встановлено, що поручитель зобов’язується виконати основне зобов’язання в разі настання випадків зміни строків виконання зобов’язань за основним зобов’язанням, передбачених основним зобов’язанням. У зв’язку з порушенням позичальником умов кредитного договору, листом від 9 липня 2009 року Банк повідомив ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про зміну умов кредитного договору, укладеного 22 травня 2008 року, а саме дострокового погашення заборгованості за кредитом, процентів та пені на десятий календарний день з дня направлення цього повідомлення (поштове відправлення – 9 липня 2009 року). У зв’язку з невиконанням боржником зобов’язань за договором Банк у грудні 2013 року звернувся до суду з позовом. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 червня 2012 року позовні вимоги ПАТ «Сведбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь Банку 1 203 060 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором, 2 823 грн судових витрат. На підставі договору факторингу право вимоги за договорами кредиту та поруки було відступлено товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ( далі – ТОВ «ФК «Вектор Плюс»). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що строк звернення з вимогою до поручителя не пропущено, оскільки в межах строку позовної давності Дарницьким районним судом м. Києва ухвалено рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором 20 червня 2012 року. Проте у справах, ухвали в яких надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суди касаційної інстанції на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України дійшли висновку про те, що строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права, а є строком існування самого зобов’язання поруки. Після його закінчення припиняються і право кредитора, і обов’язок поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 3.2) про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі слід застосувати норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців). Так, у справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником або поручителем своїх обов’язків, передбачених основним зобов’язанням. У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши 9 липня 2009 року повідомлення про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів (а.с. 14), змінивши таким чином строк виконання основного зобов’язання. В разі, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Строк виконання заявником умов кредитного договору щодо повного повернення отриманих кредитних коштів та виконання інших зобов’язань настав 19 липня 2009 року. Перебіг шестимісячного строку для пред’явлення Банком вимог до поручителя розпочався 20 липня 2009 року та закінчився 20 січня 2010 року. У вказаний проміжок часу Банк у будь-якій формі вимог до поручителя не пред’явив. Натомість судами встановлено, а заявником доведено, що позов Банку про стягнення заборгованості із заявника подано наприкінці 2011 року, а провадження у справі відкрито 20 січня 2012 року. Отже, заявником було доведено, а відповідачем не спростовано, що позов до поручителя подано з пропуском встановленого шестимісячного строку. Аналогічний правовий висновок міститься і в наданих постановах Верховного Суду України. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, суди неправильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та зробили висновок про відсутність підстав для відмови в позові до поручителя. З наведених мотивів судові рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання поруки припиненою не можна вважати законними, тому вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1/ Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом «а» пункту 2 частини другої та частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 березня 2015 року та рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати поруку за договором укладеним між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 22 травня 2008 року НОМЕР_1 припиненою. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2056цс15 Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. У справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником або поручителем своїх обов’язків, передбачених основним зобов’язанням. У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши повідомлення про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів, змінивши таким чином строк виконання основного зобов’язання. В разі, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. У шестимісячний строк Банк у будь-якій формі вимог до поручителя не пред’явив, отже позов до поручителя подано з пропуском встановленого шестимісячного строку. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3D3AA1A76A5119D0C2257F01002B9143
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «БМ Банк» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Компанія страхування життя «Універсальна», про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_1до публічного акціонерного товариства «БМ Банк», третя особа – акціонерне товариство «Компанія страхування життя «Універсальна», про визнання припиненими зобов’язань за кредитним договором та договором іпотеки, стягнення безпідставно отриманих коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, встановила: У листопаді 2014 року публічне акціонерне товариство «БМ Банк» (далі – ПАТ «БМ Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором від 15 серпня 2008 року щодо його своєчасного й повного погашення, унаслідок чого виникла заборгованість, розмір якої станом на 30 жовтня 2014 року складав 96 тис. 689 швейцарських франків 49 сантимів, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 млн 317 тис. 396 грн 14 коп. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у грудні 2014 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «БМ Банк» про визнання припиненими зобов’язань за кредитним договором та договором іпотеки, стягнення безпідставно отриманих коштів. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що зобов’язання за кредитним договором від 15 серпня 2008 року, у забезпечення якого між ним та банком було укладено договір іпотеки, виконані в повному обсязі публічним акціонерним товариством «Компанія страхування життя «Універсальна» (далі – ПАТ «КСЖ «Універсальна»), з яким він уклав договір добровільного страхування життя, через встановлення йому другої групи інвалідності. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 15 травня 2015 року, позов ПАТ «БМ Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 96 тис. 689 швейцарських франків 49 сантимів, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становить 1 млн 317 тис. 396 грн 14 коп. У задоволені зустрічних позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 15 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статей 251, 252, 254, 257, 261, 267 та частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-20цс14) та від 17 вересня 2014 року (справа № 6-53цс14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 15 серпня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «БМ Банк», правонаступником якого є ПАТ «БМ Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 112 тис. 200 швейцарських франків на поточні потреби зі сплатою 10,99 % річних строком до 14 серпня 2018 року. На забезпечення цього договору того ж дня між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є жилий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею S_1 га, що розташована за цією ж адресою. Крім того, 15 серпня 2008 року між ОСОБА_1та ПАТ «КСЖ «Універсальна» було укладено договір добровільного страхування життя, за яким вигодонабувачем у випадку набуття статусу інвалідності першої або другої групи застрахованої особи стає ПАТ «БМ Банк». За цим договором початкова страхова сума складає 499 тис. 531 грн 79 коп. Відповідно до довідки Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи від 19 травня 2009 року ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності. Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 21 квітня 2011 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 29 червня 2011 року, з ПАТ «КСЖ «Універсальна» на користь ПАТ «БМ Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 15 серпня 2008 року в розмірі 413 тис. 855 грн 6 коп. Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за кредитним договором від 15 серпня 2008 року НОМЕР_1, яка виникла унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, її розмір станом на 30 жовтня 2014 року складав 96 тис. 689 швейцарських франків 49 сантимів, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становило 1 млн 317 тис. 396 грн 14 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «БМ Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту не виконує, у зв’язку із чим утворилася заборгованість за користування кредитом. При цьому доводи ОСОБА_1 про сплив позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка виникла з 1 жовтня 2009 року, суд визнав необґрунтованими. Проте в наданому для порівняння судовому рішенні у справі, яка виникла з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, а саме у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа №6-20цс14) суд виходив з того, що оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, відповідно до вимог статей 254, 256, 257, 261, 267 ЦК України початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 254, 257, 261, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України, згідно з якою зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до умов кредитного договору від 15 серпня 2008 року сторони встановили як строк дії договору – до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 27 грудня 2010 року. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 цього Кодексу). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з пунктом 3.6 укладеного між сторонами кредитного договору сплата позичальником заборгованості за кредитом здійснюється щомісячно не пізніше 10-го числа місяця, наступного за звітним відповідно до графіка погашення заборгованості за кредитом (додаток 1), який є невід’ємною частиною цього договору (а.с. 20). Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-20цс14). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосування зазначених правових норм і не врахував доводів відповідача щодо спливу позовної давності з огляду на те, що він припинив здійснювати погашення заборгованості перед банком 19 травня 2009 року через фізичну неможливість, а з позовом про стягнення з нього вищезазначеної заборгованості позивач звернувся лише у листопаді 2014 року. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову ПАТ «БМ Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором суди допустили порушення норм процесуального права, зокрема не встановили усіх фактів, необхідних для правильного застосування судом статей 254, 257, 261, 267 ЦК України, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року (справа № 6-53цс14), наданій ОСОБА_1на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, суд виходив з того, що закінчення строку, установленого договором поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Порівняння наведеного вище судового рішення із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням нормам матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, оскільки у справі, що переглядається, ОСОБА_1заявляв вимоги про припинення зобов’язань за договором іпотеки, яка є відмінним від поруки видом забезпечення, і норми, що регулюють поруку (статті 553 – 559 ЦК України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем. Перелік підстав для припинення іпотеки передбачений статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Отже, підстави, на які посилається заявник, а саме неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції положень частини четвертої статті 559 ЦК України, не підтвердилися. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 15 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року в частині вирішення вимог публічного акціонерного товариства «БМ Банк» до ОСОБА_1, третя особа – публічне акціонерне товариство «Компанія страхування життя «Універсальна», про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в указаній частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-2520цс15 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність (ст. 257 ЦК України) за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8755E947B191DC8FC2257F9C00215DEE
  15. Как по мне, так достойное решение! Возражения были составлены на основании информации почерпнутой здесь (на форуме), из анализа судебной практики и благодаря личным умозаключениям Встречный иск, в связи с отсутствием копий уведомлений, изначально не считался особо перспективным. Удивило время рассмотрения дела - три заседания в течение месяца и решение.
  16. Номер справи 623/2992/14-ц Номер провадження 2/623/895/2014 РІШЕННЯ іменем України 11 грудня 2014 року Ізюмський міськрайонний суд Харківської області в складі: головуючого - судді Зелінського В. Г. з участю: секретаря - Телешевської В. Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізюмі цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и в : ПАТ "Комерційний банк "Приватбанк" звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач посилається на те, що 27.09.2010 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір без номеру, по якому відповідач отримав 15000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач дав згоду, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням Банку: Клієнт дає право Банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором кредитодавець зобов"язується надати грошові кошти позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позивальник зобов"язується повернути кредит та сплатити відсотки. Позивач виконав умови договору. Відповідач не надавав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Посилаючись на ст. 629, 610, 525, 615, 1054, 1050 ЦК України, позивач просить стягнути з відповідача: - 14948 грн. 23 коп. - заборгованості за кредитом; - 5942 грн. 58 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; - 850 грн. - заборгованість з пені та комісії за користування кредитом; - 500 грн. - штраф (фіксована частина); - 1087 грн. 04 коп. - штраф (процентна складова). Позивач вказує, що відповідно до ст. 598 ч.1 ЦК України, зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що ніякого кредитного договору з банком він не укладав. В судовому засіданні встановлено, що позивачем до суду наданий розрахунок заборгованості за договором без номера від 27.09.2010 року, укладеного між ПриватБанком та ОСОБА_1. Статтею 202 ч.1 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнікові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов"язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно ст. 1047 ЦК України, договір позики укладється у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми. Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Сторони не дійшли згоди про укладення договору про надання кредиту. Позивачем до суду не наданий кредитний договір, на який він посилається у позовній заяві. Всі інші доводи, пояснення позивача не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки вони повинні грунтуватися на договорі, який належним чином укладений між сторонами. Керуючись ст.10, 11, 209, 212, 213, 214, 215, 218 ЦПК України, суд в и р і ш и в : У позові Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Ізюмський міськрайонний суд протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії рішення. Суддя: В. Г. Зелінський http://reyestr.court.gov.ua/Review/41958304 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В.,Кафідової О.В., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про стягнення кредитної заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_6 загалом 23 327 грн 85 коп. заборгованості за кредитним договором, укладеним між сторонами у справі 27 вересня 2010 року. Позовні вимоги товариство обґрунтувало тим, що відповідач належним чином кредитних зобов'язань не виконує, існує кредитна заборгованість, а саме: 14 948 грн 23 коп. борг по кредиту; 5 942 грн 58 коп. борг по процентам; 850 грн борг з комісії за користування кредитом; 500 грн штраф, фіксована частина; 1 087 грн 04 коп. штраф, процентна складова. В добровільному порядку заборгованості ОСОБА_6 не погашає і тому позивач був змушений звернутися до суду з даним позовом. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено у справі нове рішення про задоволення позовних вимог. Стягнуто з відповідача на користь позивача 23 327 грн 85 коп. заборгованості за кредитним договором та 243 грн 60 коп. в рахунок відшкодування судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ухвалюючи у справі судове рішення про відмову в позові, суд першої інстанції керувався ст. 60 ЦПК України і виходив з його недоведеності. Висновки міськрайонного суду ґрунтуються на тому, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що між сторонами у справі 27 вересня 2010 року було укладено кредитний договір на підставі умов якого банком зроблено розрахунок заборгованості та в рамках якого позивачем подано даний позов. Апеляційний суд такі доводи міськрайонного суду визнав не обґрунтованими та встановив, що надані позивачем докази свідчать про те, що між сторонами було укладено договір приєднання шляхом звернення ОСОБА_6 з заявою про приєднання до «Умов та Правил надання банківських послуг», які є загальнодоступним, викладені у стандартній формі і з якими відповідач був ознайомлений, про що свідчить його заява від 25 серпня 2010 року. Оскільки відповідачем не спростовано наявність у нього заборгованості перед позивачем та її розмір, судова колегія апеляційного суду вважала, що позовні вимоги підлягають задоволенню у розмірі, визначеному ПАТ КБ «ПриватБанк». З такими висновками апеляційного суду погодитися неможна. Як зазначено вище, ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з даним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_6 кредитну заборгованість саме за кредитним договором від 27 вересня 2010 року. Матеріали справи не містять копії чи оригіналу тексту кредитного договору, який укладався між сторонами у справі 27 вересня 2010 року, незважаючи на те, що ці обставини підлягають доказуванню позивачем оскільки вони мають значення для ухвалення рішення у справі та їх заперечує відповідач (ч. ч. 1-3 ст. 60 ЦПК України). Відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів на підтвердження підстави позову, свідчить про помилкове ухвалення апеляційним судом рішення про його задоволення, так як в даному випадку позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях (ст. ст. 58-61, ст. ст. 213-214 ЦПК України). Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, ОСОБА_6 зазначає, щоміж ним та позивачем кредитні правовідносини відсутні взагалі, а надана банком копія анкети-заявки про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг в «ПриватБанку» заповнювалася ОСОБА_6 25 серпня 2010 року з метою отримання дебетової особистої картки на яку мала зараховуватися заробітна плата останнього, оскільки це була обов'язкова умова юридичної особи до якої ОСОБА_6 влаштовувався на роботу. Факт оформлення ОСОБА_6 25 серпня 2010 року дебетової особистої банківської картки, а не кредитної, підтверджується змістом копії відповідної анкети наданої самим позивачем (а. с. 9 зворот). Крім того, ПАТ КБ «ПриватБанк» не спростував належними та допустимими доказами зазначені доводи відповідача у справі. Встановлюючи факт наявності між сторонами спору зобов'язань за кредитним договором саме від 27 вересня 2010 року, апеляційний суд безпідставно взяв до уваги додані до позовної заяви копії довідки від 27 вересня 2010 року про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» ОСОБА_6 по договору SAMDN50000036264679, а також копію виписки з Умов і Правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року (а. с. 10-34). З копії довідки від 27 вересня 2010 року вбачається, що вона містить інформацію по договору SAMDN50000036264679, копії якого в матеріалах справи не міститься, крім того, така довідка не містить відомостей про особу, яка її підписала. Така довідка не є кредитним договором в розумінні ст. 1054 ЦК України, оскільки вона не містить ознак такого договору. Докази, що відповідач ознайомлювався з Умовами і Правилами надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року в редакції наданій позивачем суду, також відсутні,оскільки копії таких документів надані ПАТ КБ «ПриватБанк» не містять підпису ОСОБА_6 Оскільки позивачем на підтвердження позовних вимог надано документи які не містять усієї необхідної інформації щодо предмета доказування, то відсутні підстави вважати, що апеляційним судом обґрунтовано встановлено у справі обставини на підставі яких було ухвалено рішення про задоволення позову. Крім того, апеляційним судом не надано належної правової оцінки тому, що відповідні Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, за умови, якщо вони позичальником не підписувались. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 11 лютого 2015 року при розгляді справи № 6-240цс14). Оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду ґрунтується на припущеннях та безпідставно встановлених апеляційним судом обставинах, а тому з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України, оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. Колодійчук Судді:В.С. Висоцька О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/45186509 АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ _________________________________________________________________ Провадження № 22ц/790/5368/15 Головуючий 1 інст. - Попрас В.О. Справа № 623/2992/14-ц Доповідач - Кісь П.В. Категорія: право власності У Х В А Л А іменем України 26 серпня 2015 року судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області у складі: головуючого, судді - Кіся П.В., суддів: - Макарова Г.О., - Кружиліної О.А., за участю секретаря - Прийміч А.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м.Харкові справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приват Банк» на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- ВСТАНОВИЛА : 27.08.2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом в якому просило стягнути заборгованість з ОСОБА_3 заборгованість, яка станом на 30.06.2014 року становить 23327,85 грн., за кредитним договором б/н від 27.09.2010 року. Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року у задоволені позовних вимог ПАТ КБ «Приват Банк» відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ПАТ КБ «Приват Банк» подало апеляційну скаргу. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року апеляційну скаргу задоволено. Суд вирішив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення яким у задовольнити позовні вимоги ПАТ КБ «Приват Банк». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу задоволено частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 лютого 2015 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судом касаційної інстанції зазначено, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на ту обставину, що позивачем при зверненні до суду не надано письмових доказів на підтвердження доводів про укладення сторонами кредитного договору 27 вересня 2010 року, не надано доказів ознайомлення відповідача з Умовами і Правилами надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 року в редакції наданій позивачем, підписи ОСОБА_3 на наданих ПАТ КБ «ПриватБанк» при мірниках витягу з Умов і Правил - відсутні. При новому перегляді рішення суду першої інстанції представник ПАТ КБ «ПриватБанк» в судове засідання апеляційної інстанції не з'явився, хоча належним чином, згідно розписки в явочному листку повідомлений про час та місце розгляду справи, причину неявки не повідомив. Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Сівак В.Д. проти апеляційної скарги заперечував, вважаючи, що суд першої інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення. Обґрунтовуючи заперечення на позов та апеляційну скаргу, представник відповідача просив взяти до уваги ту обставину, що відповідач ОСОБА_3 дійсно підписав бланк анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківським послуг від 25.08.2010 року, копію якої на підтвердження своїх доводів представник ПАТ КБ «ПриватБанк» Сапфір Ф.О. долучив до позовної заяви від 25.07.2014 року, зареєстрованої судом 27.08.2014 року, однак вказаний бланк анкети-заяви відповідачем ОСОБА_3 підписано виключно з метою отримання дебетової особистої картки для отримання заробітної плати, відсутність якої у ОСОБА_3 перешкоджала його працевлаштуванню. Доказом цього є той факт, що навіть у наданому представником позивача ксерокопії номерного бланку анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківським послуг від 25.08.2010 року, відповідачем ОСОБА_3 на зворотній стороні бланку №0912130800169887589 в розділі «изьявляю желание оформить на свої імя» зроблено відповідну позначку в строчці «дебитовая личная картка». (а.с.9) Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики на суму не менше 10 кратного розміру неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках надання позики юридичною особою - незалежно від суми, згідно ст.1047 ЦК України має бути укладений в письмовій формі, однак позивач, усупереч вимог ст.60 ЦПК України, не надав доказів на підтвердження викладених у позовній заяві доводів. Колегія суддів погоджується з рішенням суду за таких підстав. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Згідно ст.ст.10,60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, для застосування яких у даній справі підстав немає. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (ч.4 ст.60 ЦПК України) Частиною 2 ст.27, частиною 1 ст.131 ЦПК України передбачено, що особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті. До позовної заяви про стягнення суми заборгованості за кредитним договором без номера від 27.09.2010 року представником ПАТ КБ «ПриватБанку» Сапфіром Ф.О. долучено: заяви позивача про отримання процесуальних документів в електронному виді, розрахунок заборгованості за договором б/н від 27.09.2010р., копію заповненого відповідачем бланку заяви-анкети від 25.08.2010 року про оформлення дебетової особистої картки, витяг з Умов і правил надання банківських послуг без підпису відповідача, копію паспорта відповідача, копії фрагменту Статуту, банківської ліцензії, та інших документів щодо повноважень позивача та його представника. В суді першої інстанції представник банку Багмет Д.В. підтримав позовні вимоги і посилався на зміст позовної заяви. В суді першої інстанції відповідач ОСОБА_3 проти позову заперечував, вказуючи, що дійсно 25.08.2010 року підписував бланк анкети-заяви на надання банківських послуг, на копію якої, як доказ укладення кредитного договору, посилається представник позивача, однак метою отримання таких послуг було не отримання кредиту, а отримання дебетової особистої картки для отримання заробітної плати, що й зафіксовано в тексті цього бланку. Головуючим при розгляді справи в судовому засіданні 19.11.2014 року у суді першої інстанції у відповідності до вимог ст.10 ЦПК України звернуто увагу представника позивача на суперечливість викладення позовних вимог і наданих суду письмових доказів та оголошувалась перерва до 11.12.2014 року з наданням представнику позивача строку для забезпечення виконання процесуальних обов'язків, передбачених ст.ст.10, 27, 60, 131, 168 ЦПК України, однак в судовому засіданні 11.12.2014 року представник банку обмежився посиланням на докази, які долучені до позовної заяви і просив ухвалити рішення про задоволення позову на підставі наданих доказів. Оскільки суд першої інстанції забезпечив сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, але позивач та його представники доказів укладення в письмовій формі кредитного договору з ОСОБА_3 при обставинах, зазначених у позовній заяві, не надали, суд у відповідності з вимогами ст.ст.10,11, 60, 213, 214 ЦПК України ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги не свідчать про наявність підстав для скасування чи зміни рішення суду, фактично зведена до відтворення змісту позовних вимог та посилань на норми закону. Ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду представниками банку не надано належним та допустимих доказів, які б, у відповідності до вимог ст.ст.1047, 1055 ЦК України та ст.ст.58, 59, 64 ЦПК України свідчили про укладення ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 кредитного договору за вказаних позивачем обставин. Крім того, прийняття нових доказів на стадії апеляційного перегляду суду першої інстанції, не є безумовним і має обмеження, передбачені ч.2 ст.303 ЦПК України. Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу представника ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки Ізюмськй міськрайонний суд Харківської області ухвалив рішення 11.12.2014 року з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.303,304, п.1ч.1 ст.307, ст.ст. 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приват Банк» відхилити. Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2014 року залишити без змін Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, в касаційному порядку може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий - Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49706536
  17. годичный срок, к поручителю - в шестимесячный. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 28 лютого 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2018 року. Кредит надавався шляхом видачі одного траншу в розмірі кредиту зі сплатою процентів, розмір яких складається з фіксованого процента в розмірі 5 % річних + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб, що розміщені в банку на строк 366 днів, у валюті, тотожній валюті кредиту з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, яка залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку може ним збільшуватися або зменшуватися в порядку, передбаченому кредитним договором). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» продало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори, в тому числі й кредитний договір від 28 лютого 2008 року, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло всі права вимоги за цими кредитними договорами, включаючи права вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також сплати штрафних санкцій. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 серпня 2013 року утворилась заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування в розмірі 665 тис. 824 грн 64 коп., ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь зазначену суму заборгованості та 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. у рахунок сплати нарахованої пені, а всього 3 млн 176 тис. 261 грн 66 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. У своїй заяві ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5 % і FIDR ‒ процентної ставки за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватися чи зменшуватися) у порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку, а також у приміщенні банку на інформаційних стендах. Відповідно до пункту 2 частини першої кредитного договору датою остаточного повернення кредиту є 26 лютого 2018 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого вона поручилася солідарно з ОСОБА_1 у повному обсязі відповідати за виконання його зобов’язань за кредитним договором (пункти 1.1, 1.2 договору поруки). Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 13 січня 2009 року ПАТ «ОТП Банк» направило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги (а.с. 231 ‒ 234, т. 1). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, за умовами якого до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі й кредитним договором від 28 лютого 2008 року, та забезпечувальними договорами. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, тому виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 1 серпня 2013 року складала 665 тис. 824 грн 64 коп., а також нараховано пеню в розмірі 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив передбачений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення кредиту 27 листопада 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом до нього та поручителя лише 2 серпня 2013 року. Залишаючи без змін судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що, пред’явивши 13 січня 2009 року вимогу до боржника й поручителя про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «ОТП Банк» відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом 2 серпня 2013 року, тобто з пропуском строку звернення до суду. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд зазначив, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів; у цьому випадку перебіг позовної давності починається залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Дійшовши висновку, що суди попередніх інстанцій вказані обставини не врахували, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском трирічного строку звернення до суду, перебіг якого починається не після закінчення тридцяти календарних днів з дня отримання вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань, а залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій у цій частині, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення ‒ невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Суди встановили, що сторони визначили як строк дії договору ‒ до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.3 частини другої кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту ‒ до 26 лютого 2018 року (пункт 2 частини першої кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісячно, у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, а також строки сплати процентів за користування кредитом – щомісячно, одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, визначений графіком повернення кредиту та сплати процентів (пункт 4 частини першої кредитного договору та пункти 1.5.1 і 1.5.1.1 частини другої кредитного договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору ‒ до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів. Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами договору визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до складу зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ‒ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 ‒ 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно із умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити неустойку за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів за його користування повинне здійснюватись позичальником щомісячно рівними частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте у зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення кредиту банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши їм письмову вимогу від 13 січня 2009 року про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги. Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя ‒ протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що, пред’явивши вимогу до боржника і поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за його користування та пені, кредитор змінив строк виконання зобов’язання, тому змінився і строк звернення до суду. Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом як до боржника, так і до поручителя з пропуском цього строку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «ОТП Факторинг Україна» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-990цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Згідно з частиною п’ятою статті 261 ЦК України за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно із умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Романюка Я.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» - ОСОБА_1 та прокурора Сахно Наталії Вікторівни, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Вінниці до товариства з обмеженою відповідальністю «Оспром», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року, в с т а н о в и л и: У травні 2012 року заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ПАТ «Укрексімбанк») в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Оспром» (далі – ТОВ «Оспром»), ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 30 травня 2007 року між Акціонерним комерційним банком «Трансбанк» (далі – АКБ «Трансбанк») та ТОВ «Оспром» укладено кредитний договір зі змінами, внесеними додатковими угодами від 17 серпня 2007 року НОМЕР_1, 10 березня 2009 року НОМЕР_2, 7 квітня 2009 року НОМЕР_3 та додатковими угодами, укладеними між ПАТ «Укрексімбанк» та ТОВ «Оспром» від 30 червня і 4 грудня 2009 року, 22 січня, 11 березня, 6 серпня, 30 вересня та 5 листопада 2010 року. За умовами цього договору банк зобов’язувався надати позичальнику кредит у розмірі 5 млн грн. зі щомісячною сплатою процентів та кінцевим терміном повернення до 28 вересня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 30 травня 2007 року між АКБ «Трансбанк» та ТОВ «Оспром» укладено іпотечний договір, а також укладено договір іпотеки із ОСОБА_3. 8 травня 2009 року між АКБ «Трансбанк» та ПАТ «Укрексімбанк» укладено договір відступлення прав вимоги за кредитним договором, а 8 липня 2009 року – договори відступлення прав за договорами іпотеки. 7 вересня 2009 року між ПАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, 11 березня 2010 року між ними укладено додаткову угоду до договору поруки. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ТОВ «Оспром» зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого станом на 10 жовтня 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 6 млн 715 тис. 801 грн 25 коп, з яких 4 млн грн – основний борг, 1 млн 727 тис. 13 грн 15 коп. – проценти за користування кредитом, 18 тис. 225 грн – комісія, 970 тис. 563 грн 10 коп – пеня, ПАТ «Укрексімбанк» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ТОВ «Оспром», ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь банку зазначену суму заборгованості. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 6 жовтня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Укрексімбанк» до ОСОБА_3 залишено без розгляду. У процесі розгляду справи ПАТ «Укрексімбанк» неодноразово збільшувало позовні вимоги та на підставі заяви від 12 лютого 2014 року просило стягнути солідарно з ТОВ «Оспром» і ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 9 млн 32 тис. 668 грн 31 коп, з яких 4 млн грн – основний борг, 2 млн 850 тис. 260 грн 36 коп. – проценти за користування кредитом, 11 тис. 325 грн – комісія, 2 млн 171 тис. 82 грн 95 коп – пеня. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року, позов задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Оспром» на користь ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» в м. Вінниці заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 млн 517 тис. 377 грн 57 коп, з яких 4 млн грн – основний борг, 879 тис. 974 грн 22 коп. – проценти за користування кредитом, 11 тис. 325 грн – комісія, 626 тис. 78 грн 35 коп. – пеня, у решті позову відмовлено; вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Укрексімбанк» відхилено, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року залишено без змін. У вересні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ПАТ «Укрексімбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року і 9 квітня 2014 року, постанови Вищого господарського суду України від 4 жовтня, 13 грудня 2005 року, 5 липня 2007 року, 8 грудня 2009 року, 12 січня 2011 року, 7 лютого 2012 року, 19 лютого 2014 року, постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2007 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13), 19 березня 2014 року (справа № 6-20цс14) і 1 липня 2015 року (справа № 6-331цс15), постанову Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 15 «Про судову практику в справах про банкрутство», постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» та постанову Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань». У своїй заяві ПАТ «Укрексімбанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року в частині відмови в задоволенні позову до ТОВ «Оспром» про стягнення процентів за користування кредитом за період з 29 вересня 2011 року по 31 січня 2014 року й ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих позовних вимог. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрексімбанк» та прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Частинами першою і другою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконання господарських договорів. У справі, яка переглядається, виник спір щодо неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором, сторонами якого є дві юридичні особи. Заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці звернувся до суду із позовом до ТОВ «Оспром» та ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. На підставі рішення від 10 лютого 2015 року, яке набрало законної сили, Вінницький міський суд Вінницької області відмовив в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 і задовольнив вимоги до ТОВ «Оспром», стягнувши з останнього існуючу кредитну заборгованість. Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Таким чином зазначена справа в частині позовних вимог заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці до ТОВ «Оспром» про стягнення заборгованості за кредитним договором не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно з частиною першою статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу. Положеннями частини першої статті 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статями 205 і 207 цього Кодексу. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України). Оскільки суди попередніх інстацій розглянули справу в порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством, то ухвалені в справі судові рішення в частині позову заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі ПАТ «Укрексімбанк» в особі філії ПАТ «Укрексімбанк» у м. Вінниці до ТОВ «Оспром» про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із закриттям провадження в цій частині. Керуючись статтями 205, 355, 3602, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 лютого 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» у м. Вінниці до товариства з обмеженою відповідальністю «Оспром» про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, провадження в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: В.П. Барбара Л.І. Охрімчук І.С. Берднік О.І. Потильчак А.А. Ємец Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок Ю.Л. Сенін П.І. Колесник В.М. Сімоненко Н.П. Лященко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A28AADC518C5868C2257F63005069A4
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Романюка Я.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Потильчака О.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до ОСОБА_1, приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, в с т а н о в и л и: У листопаді 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Рідна» (далі – ПрАТ «СК «Рідна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, 27 січня 2014 року у м. Новгороді-Сіверському Чернігівської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої відбулося зіткнення автомобіля АЗЛК 2140 за номерним знаком НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2, що належить товариству з обмеженою відповідальністю «Савсервіс-мова» (далі – ТОВ «Савсервіс-мова»). Зіткнення відбулось з вини ОСОБА_1, цивільно-правова відповідальність якого застрахована у приватному акціонерному товаристві «Українська пожежно-страхова компанія» (далі – ПрАТ «УПСК»). Позивач зазначив, що він, як страховик за договором добровільного старування виплатив ТОВ «Савсервіс-мова» 14 тис. 122 грн страхового відшкодування на відновлювальний ремонт автомобіля «Renault Logan» та направив заяви ПрАТ «УПСК» про випалу страхового відшкодування у порядку зворотної вимоги (регресу) та ОСОБА_1 про відшкодування збитків. Змінивши позовні вимоги та пославшись на те, що ПрАТ «УПСК» відшкодувало лише 5 тис. 371 грн 45 коп., позивач, керуючись статтями 993, 1187, 1188, 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статтею 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР), просив стягнути на його користь із ПрАТ «УПСК» компенсацію частини завданих збитків (доплату страхового відшкодування за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів) у розмірі 5 тис. 371 грн 45 коп. та з ОСОБА_1 компенсацію частини завданих збитків у розмірі 3 тис. 379 грн 10 коп. Новгород-Сіверський районний суд Чернігівської області рішенням від 16 січня 2015 року позов ПрАТ «СК «Рідна» задовольнив: стягнув на користь останнього з ПрАТ «УПСК» 5 тис. 371 грн 45 коп. на відшкодування завданих збитків, а також з ОСОБА_1 3 тис. 379 грн 10 коп. на відшкодування частини завданої шкоди; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 17 березня 2015 року рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 16 січня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «СК «Рідна» 3 тис. 379 грн 10 коп. на відшкодування частини завданої шкоди та судового збору скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 квітня 2015 року ПрАТ «СК «Рідна» відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 12 червня 2015 року до Верховного Суду України звернулося ПрАТ «СК «Рідна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 993, 1166, 1194 ЦК України, статті 27 Закону № 85/96-ВР та статті 29 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). У зв’язку із цим ПрАТ «СК «Рідна» просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року й рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року та залишити в силі рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 16 січня 2015 року, а також вирішити питання про стягнення з ОСОБА_1 витрат на оплату судового збору. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 27 січня 2014 року у м. Новгороді-Сіверському Чернігівської області сталася ДТП, внаслідок якої відбулося зіткнення автомобіля АЗЛК 2140 за номерним знаком НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_2. Автомобіль «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2 належить ТОВ «Савсервіс-мова», керівником групи якого є ОСОБА_2 (а.с. 10, 11). Новгород-Сіверський районний суд Чернігівської області постановою від 13 лютого 2014 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та наклав адміністративне стягнення (а.с. 17). Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля АЗЛК 2140, номерний знак НОМЕР_1, на момент настання цієї ДТП була застрахована у ПрАТ «УПСК» за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Автомобіль «Renault Logan» за номерним знаком НОМЕР_2 застраховано в ПрАТ «СК «Рідна» за договором добровільного страхування автотранспортних засобів, згідно з яким предметом договору є майнові інтереси ТОВ «Савсервіс-мова», пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням цим транспортним засобом (а.с. 4 – 8). Згідно зі звітом про оцінку майна, складеним 12 лютого 2014 року суб’єктом оціночної діяльності ОСОБА_3, вартість матеріального збитку, завданого власнику зазначеного автомобіля «Renault Logan» внаслідок пошкодження під час ДТП складає 10 тис. 742 грн 90 коп., вартість відновлювального ремонту – 15 тис. 336 грн 59 коп. (а.с. 20 – 23). Згідно з рахунком товариства з обмеженою відповідальністю «Савтосервіс» (далі – ТОВ «Савтосервіс») від 27 лютого 2014 року до сплати підлягає 14 тис. 306 грн (а.с. 37). Платіжним дорученням від 3 березня 2014 року ТОВ «Савсервіс-мова» перерахувало ТОВ «Савтосервіс» 14 тис. 306 грн за ремонт автомобіля згідно з рахунком від 27 лютого 2014 року (а.с. 38). 18 березня 2014 року позивач здійснив виплату ТОВ «Савсервіс-мова» страхового відшкодування в розмірі 14 тис. 122 грн (а.с. 40). У квітні 2014 року позивач направив ПрАТ «УПСК» заяву про виплату компенсації страхового відшкодування в розмірі 14 тис. 122 грн, однак ПрАТ «УПСК» перерахувало лише 5 тис. 371 грн 45 коп. компенсації виплаченого власнику автомобіля «Renault Logan», номерний знак НОМЕР_2, страхового відшкодування, посилаючись на наявність вини обох учасників ДТП. Задовольняючи позов ПрАТ «СК «Рідна», суд першої інстанції виходив з того, що до позивача, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, перейшло право вимоги до винної у ДТП особи відшкодувати завдану шкоду. При цьому суд послався на норми статей 27, 29 Закону № 1961-IV щодо обов'язку страховика – ПрАТ «УПСК» виплатити шкоду в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, та на норму статті 1194 ЦК України щодо обов'язку ОСОБА_1 відшкодувати різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ «СК «Рідна» 3 тис. 379 грн. 10 коп. на відшкодування частини завданої шкоди під час ДТП та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки ПрАТ «СК «Рідна» заявлено вимоги про стягнення виплаченого страхового відшкодування, то в цьому випадку виник спір щодо відшкодування збитків у порядку суброгації. Оскільки цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки АЗЛК 2140 на момент настання вказаної ДТП була застрахована ПрАТ «УПСК» за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з лімітом відповідальності 150 тис. грн (100 тис. грн за шкоду, завдану життю і здоров’ю, й 50 тис. грн – за шкоду, заподіяну майну) та нульовою франшизою, то стягнення з ОСОБА_1 різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою є помилковим. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції. ПрАТ «СК «Рідна», зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права ПрАТ «СК «Рідна» наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 і 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 14 січня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня та 19 серпня 2013 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми права. У наданих заявником для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року, 8 січня, 23 липня та 19 серпня 2013 року зазначено, що за змістом статті 1194 ЦК України на особу, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність лише в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої шкоди; різницю між фактичним розміром та страховим відшкодуванням необхідно стягувати на користь страхової компанії з особи, визнаної винною у скоєній ДТП. Ухвалами від 4, 5 грудня 2013 року, 24 грудня 2014 року та 14 січня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, урахувавши вимоги статті 29 Закону № 1961-IV та статті 1194 ЦК України, дійшов висновку, що в разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування завданої винною особою шкоди потерпілому сплачується різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою. При цьому за змістом статті 1194 ЦК України відшкодовується різниця саме між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а не між фактичним розміром шкоди та лімітом відповідальності. Відповідно до статті 1 Закону № 85/96-ВР страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. За змістом статті 29 Закону № 1961-IV у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При цьому відповідно до статті 993 цього Кодексу та статті 27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. За змістом статті 1194 ЦК України в системному зв’язку зі статтею 993 цього Кодексу та статтею 27 Закону № 85/96-ВР можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). У справі, яка переглядається, вартість фактичних витрат на відновлювальний ремонт не перевищує ліміту страхового відшкодування, передбаченого договором страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного між ОСОБА_1 та ПрАТ «УПСК». Установивши вину ОСОБА_1 у скоєнні ДТП, а також те, що його цивільно-правова відповідальність була застрахована ПрАТ «УПСК» за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів з лімітом відповідальності 50 тис. грн за шкоду, заподіяну майну, та нульовою франшизою, апеляційний суд дійшов висновку, що на ОСОБА_1 не покладається обов’язок відшкодування компенсації частини завданих збитків. У судових рішеннях, наданих заявником для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 993, 1166, 1194 ЦК України, статті 27 Закону № 85/96-ВР та статті 29 Закону № 1961-IV. За таких обставин заява ПрАТ «СК «Рідна» про стягнення з ОСОБА_1 судового збору задоволенню не підлягає. Частинами першою і другою статті 15 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконання господарських договорів. У справі, яка переглядається, ПрАТ «СК «Рідна» звернулося до суду з позовом до ПрАТ «УПСК» та ОСОБА_1 про відшкодування збитків, понесених ним унаслідок виплати страхувальнику (ТОВ «Савсервіс-мова») страхового відшкодування. На підставі ухвалених у справі рішень, які набрали законної сили, суди відмовили в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 і задовольнили вимоги до ПрАТ «УПСК», стягнувши з останнього компенсацію частини завданих збитків. Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Отже, зазначена справа в частині позовних вимог ПрАТ «СК «Рідна» до ПрАТ «УПСК» про відшкодування шкоди не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу. Положеннями частини першої статті 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статями 205 і 207 цього Кодексу. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України). Оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу в порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством, то ухвалені в справі судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПрАТ «СК «Рідна» до ПрАТ «УПСК» про відшкодування шкоди підлягають скасуванню із закриттям провадження в цій частині. Крім того, відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ПрАТ «СК «Рідна», що розгляд його позовних вимог до ПрАТ «УПСК» про відшкодування шкоди віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 205, 355, 3602, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року та рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 16 січня 2015 року в частині вирішення позовних вимог приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування шкоди скасувати. Провадження у справі в частині позовних вимог приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Рідна» до приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування шкоди закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0BD8C01B9EAB7818C2257F6A002DE480
  20. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" жовтня 2011 р. Справа № 5023/4165/11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Головуючого судді Волкова Р.В. суддів Новікової Р.Г. Прокопанич Г.К. за участю представників: Позивача: ОСОБА_1 дов. від 16.05.2011 року; Відповідача: ОСОБА_2 дов. від 14.02.2011 року №75/11.5.2; ОСОБА_3 дов. від 14.02.2011 року №72/11.5.2. розглянувши касаційні скарги публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на рішення господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року та на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року у справі № 5023/4165/11 господарського суду Харківської області за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" до відповідача-1 публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" відповідача-2 комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1) приватна фірма "Апія" 2 )товариство з обмеженою відповідальністю " Пранк " 3) товариство з обмеженою відповідальністю "Тагіт" про визнання недійсним рішення В С Т А Н О В И В: У травні 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю "Таміра" звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю " Пранк ", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт", просило визнати незаконними рішення комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" про реєстрацію права власності, витребувати майно із чужого незаконного володіння, визнати та поновити право власності. Позовні вимоги (з урахуванням уточнень до позову від 15.06.2011 року) мотивовано тим, що до спірних правовідносин має застосовуватися Закон України "Про іпотеку" в редакції від 23 лютого 2006 року, відповідно до якого у відповідачів були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на предмет іпотеки на основі застереження у договорі. Також позивач зазначив, що у порушення Закону України "Про іпотеку" та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 19 травня 2005 року публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" не набуло у встановленому законом порядку право звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не був дотриманий порядок надіслання вимоги третім особам про усунення порушень договорів іпотеки, не були надані документи, наявність яких є обовязковою для здійснення державної реєстрації. Заперечуючи проти позову, публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" зазначило, що оскільки третіми особами було порушено зобов'язання, що забезпечувались іпотекою, у позивача на підставі Закону України "Про іпотеку" виникло право на задоволення своїх вимог за рахунок предмету іпотеки (а.с. 1-6, том 2). Рішенням господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року (суддя Светлічний Ю.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року (головуючий Ільїн О.В., судді Камишева Л.М., Терещенко О.І.) у задоволенні клопотання про припинення провадження у справі та залучення до участі у справі Харківської міської ради у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача відмовлено. Позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконними рішення комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" від 07.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126; рішення від 06.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257; рішення від 07.04.2011 року про реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на наступні обєкти нерухомості: нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Скасовано записи: № 3090 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк"; № 4017 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлові будівлі приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк"; № 5327 в книзі № 1 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13 за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк". Витребувано із чужого незаконного володіння публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13; нежитлову будівлю літ. "Х/1-4", загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126; нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., а також нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1", загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. Відновлено становище товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра", яке існувало до порушення права власності шляхом зобовязання комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" поновити реєстрацію права власності на вищеперелічені обєкти нерухомості за товариством з обмеженою відповідальністю "Таміра". В іншій частині позову відмовлено. Оскаржені судові рішення мотивовані тим, що законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачало передачу права власності на іпотечне майно від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі застереження в іпотечному договорі. Не погодившись з постановленими судовими рішеннями, публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" подало касаційну скаргу, просило скасувати оскаржені судові акти, прийняти нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неправильне застосування Закону України "Про іпотеку", зазначивши, що вищенаведений закон в редакції від 23.02.2006 року передбачав можливість здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, оскільки згідно статті 36 даної редакції відповідне застереження в іпотечному договорі було формою договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Більш розширені доводи містяться у доповненнях до касаційної скарги. Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" також звернулося з касаційною скаргою, просило скасувати оскаржені судові рішення, припинити провадження у справі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій правил підвідомчості. Заперечуючи проти касаційної скарги, товариство з обмеженою відповідальністю "Таміра" зазначило, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.06.2006 року передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У судове засідання 19.10.2011 року представники відповідача - комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю " Пранк ", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт" не з'явилися, причин неявки суду не повідомили. Від представника публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" надійшли клопотання з проханням відкласти розгляд справи у звязку з неявкою представників комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: приватної фірми "Апія", товариства з обмеженою відповідальністю "Пранк", товариства з обмеженою відповідальністю "Тагіт". Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" надані заяви про забезпечення вирішення справи колегією суддів у збільшеній кількості та про відвід судді Прокопанич Г.К., які ухвалами судової колегії Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року були відхилені. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було здійснено заяву про відвід колегії суддів у складі головуючого судді Волкова Р.В., суддів Новікової Р.Г., Прокопанич Г.К. з огляду на те, що саме цією колегією було розглянуто заяву про збільшення кількісного складу колегії, коли, на думку представника відповідача, така заява повинна бути розглянута безпосередньо головою суду. Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року заяву про відвід головуючого судді Волкова Р.В., суддів Новікової Р.Г., Прокопанич Г.К. було відхилено на підставі статей 20,86 Господарського процесуального кодексу України. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було здійснено заяву про відвід вищепереліченого складу колегії з огляду на безпідставність та необґрунтованість відхилення заяви про відвід судді Прокопанич Г.К. у звязку з її перебуванням, на думку заявника, у родинних стосунках з представником товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра" ОСОБА_1 Ухвалою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 року судовою колегією зазначену заяву було відхилено за безпідставністю. Крім того, через канцелярію суду на ім'я доповідача у справі надійшла заява публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", адресована голові Вищого господарського суду України з приводу зміни колегії суддів для розгляду справи з огляду, на думку заявника, на упередженість суддів. Враховуючи, що зазначена заява за своїм змістом фактично є заявою про відвід складу колегії, остання ухвалою від 19.10.2011 року також була залишена без задоволення. Представником публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було заявлено письмове клопотання про відкладення розгляду справи у звязку з несвоєчасним отриманням відзиву позивача на касаційну скаргу, що позбавило відповідача надати письмові пояснення щодо необґрунтованості доводів, наведених у відзиві товариства з обмеженою відповідальністю "Таміра". Іншим клопотанням представник публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" також просив відкласти розгляд справи, посилаючись на неотримання відповідачем копії касаційної скарги комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації". Крім того, усним клопотанням представник публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" просив відкласти розгляд справи та надати можливість сторонам підготувати мирову угоду. Представник позивача проти зазначених клопотань заперечував. Одночасно представник заявника касаційної скарги просив не допускати у судове засідання представника позивача з огляду на наявність сумнівів щодо належного підтвердження повноважень останньої. Вищенаведені клопотання були відхилені судовою колегією як безпідставні. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору. З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників другого відповідача та третіх осіб. Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, дослідивши правильність застосування господарським судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно пунктів 1,2 статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Стаття 387 Цивільного кодексу України передбачає, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Судами попередніх інстанції встановлено, що згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 29 листопада 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстраційним номером 5150, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів згідно Витягу №1799991 від 29 листопада 2005 року, додаткової угоди №1 до договору купівлі продажу нежитлових будівель від 29 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 01 грудня 2005 року за реєстром №5230, додаткової угоди №2 до договору купівлі продажу нежитлових будівель від 29 листопада 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 13 грудня 2005 року за реєстром №5513, двохстороннього акту прийому передачі за договором купівлі продажу від 29 листопада 2005 року, укладеному 13 грудня 2005 року позивач придбав нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126. Комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на підставі Витягу №928419 про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 грудня 2005 року, реєстраційний номер 11939521 право власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126 було зареєстровано за позивачем. 09 вересня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання приватною фірмою "Апія" зобовязань за кредитним договором № 196-Ю від 09 вересня 2008 року було укладено договір іпотеки № 196-Z/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 09 вересня 2008 року за реєстровим номером 2962. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" вищезгадану нежитлову будівлю. Також, згідно договору купівлі-продажу № 1 від 08.04.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за номером 1333 та акту прийому-передачі від 08 квітня 2005 року позивач придбав нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. Право власності на нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1", загальною площею 555,5 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257 було зареєстровано за позивачем 16 квітня 2008 року в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" в книзі № 1 за номером 4017, реєстраційний номер 10377388. Крім того, згідно договору купівлі-продажу № 1 від 08 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за номером 1333 та акту прийому-передачі від 08 квітня 2005 року позивач придбав нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. 16 квітня 2008 року за позивачем в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" в книзі № 1 за номером 4017, реєстраційний номер 22947595 було зареєстровано право власності на нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. 17 квітня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Пранк" зобовязань за кредитним договором № 173-Ю від 17 квітня 2008 року було укладено договір іпотеки № 173-Z/2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" вище перелічені нежитлові приміщення. Також, згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого 29 червня 2005 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, за реєстраційним номером 2440 позивач придбав нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Право власності на наведену вище будівлю було належним чином зареєстровано за позивачем 20 березня 2008 року в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", реєстраційний номер 22573308 у книзі № 1 за номером 5327. 10 травня 2007 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Тагіт" зобовязань за кредитним договором № 115-Ю від 26 квітня 2007 року було укладено договір іпотеки № 115-Z/3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав в іпотеку нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. 20 березня 2008 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" у забезпечення належного виконання товариством з обмеженою відповідальністю фірма "Пранк" зобовязань за кредитним договором № 162-Ю від 20.03.2008 року було укладено договір іпотеки № 162-Z/1, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Згідно предмету наведеного договору іпотеки позивач передав у повторну іпотеку публічному акціонерному товариству "ВТБ Банк" нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Наведеними іпотечними договорами було передбачено порядок звернення стягнення на іпотечне майно у разі порушення боржниками своїх зобовязань за кредитними договорами. Згідно пункту 6.1. договору іпотеки № 196-Z/1, пункту 6.1 договору іпотеки № 162-Z/1, пункту 6.1 договору іпотеки № 115-Z/3 та пункту 6.1 договору іпотеки № 173-Z/2 звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватись шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Під час зазначеного способу задоволення вимог іпотекодержателя іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. З матеріалів справи вбачається, що 06 та 07 квітня 2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на підставі договорів іпотеки здійснило реєстрацію права власності за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" на вище перелічені обєкти нерухомості. Зокрема, на підставі іпотечного договору № 196-z/1 від 09.09.2008 року 07.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлову будівлю літ. "Х/1-4" загальною площею 24980,70 кв. м, що розташована за адресою м. Харків, вул. Плеханівська, буд. 126. На підставі іпотечного договору № 173-z/2 від 17.04.2008 року 06.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлові приміщення підвалу № 32-37 в літ. "Г-1" загальною площею 555,5 кв.м., а також на нежитлові приміщення № 9, 10, 50-77 в літ. "Г-1" загальною площею 1827,2 кв.м., що розташовані за адресою м. Харків, проспект Московський, буд. 257. На підставі іпотечного договору № 162-z/1 від 20.03.2008 року 07.04.2011 року комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" прийняло рішення про реєстрацію права та зареєструвало за публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" право власності на нежитлову будівлю літ. "Т-5" загальною площею 10441,9 кв.м., що розташована за адресою м. Харків, вул. Морозова, буд. 13. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Стаття 16 Цивільного кодексу України також передбачає відповідні способи захисту цивільних прав та інтересів. Судами попередніх інстанцій встановлено, що іпотечний договір № 196-z/1 від 09.09.2008 року, іпотечний договір № 173-z/2 від 17.04.2008 року та іпотечний договір № 162-z/1 від 20.03.2008 року були укладені під час дії Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23 лютого 2006 року. Відповідно до частині 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно ч.1 ст.33 Закону України "Про іпотеку", яка кореспондується із ч.1 ст. 589 Цивільного кодексу України, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 2 ст. 590 Цивільного кодексу України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, як було зазначено вище, іпотечний договір укладено у 2007 році під час дії Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.02.2006 року, застосуванню до правовідносин, що склалися між учасниками провадження, підлягають норми Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006. Так, згідно ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ст. 36 Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006 сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодавцю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання у порядку, встановленому ст. 37 Закону "Про іпотеку", право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 цього Закону. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції від 23.02.2006, в свою чергу, передбачала, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. З урахуванням принципу незворотності дії у часі законів та інших нормативно-правових актів, закріпленого ч. 1 ст. 58 Конституції України, зміни, внесені до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" Законом України від 25.12.2008 "Про запобігання випливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", якими застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, прирівняне за правовими наслідками до окремого договору між боржником і кредитором про задоволення вимог кредитора, не можуть бути застосовані до відносин, що складалися між учасниками судового спору у даній справі, які виникли до зазначених змін. Таким чином, апеляційний суд дійшов підставного висновку про те, що відповідно до Закону України "Про іпотеку" у редакції від 23.02.2006 передача права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, але ніяк не на підставі застереження в іпотечному договорі. Таке застереження може тільки визначати умови договору про задоволення вимог іпотекодержателя. З врахуванням вищенаведеного судова колегія погоджується з тим, що судом першої інстанції обґрунтовано не прийняті до уваги посилання публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на норми статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції від 25.12.2008 року, оскільки їх дія не поширюється на спірні правовідносини, тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність у комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" правових підстав для реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі застереження, що містилось в пункті 6.1. іпотечного договору № 196-Z/1, пункті 6.1 іпотечного договору № 162-Z/1, пункті 6.1 іпотечного договору № 173-Z/2. Однак, окремі договори про задоволення вимог банку між позивачем та банком не укладались. Крім того, статтею 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Аналогічне положення закріплено нормою статті 33 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності,керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Судами попередніх інстанцій на підставі наданих сторонами доказів та їх оцінки у сукупності та у відповідності з вищенаведеними нормами процесуального права встановлено, що публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" не надало належних доказів, які б підтверджували фактичне повідомлення боржників - третіх осіб у справі - про свої наміри щодо звернення стягнення на предмети іпотеки у разі неусунення порушень виконання зобовязань за кредитними договорами. З огляду на наведене суди обґрунтовано встановили, що у публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" було відсутнє право розпочати процедуру звернення стягнення на предмети іпотеки. Також судами попередніх інстанцій було встановлено порушення комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" пункту 2.7. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002, № 7/5. Згідно статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, з огляду на що обґрунтованою судова колегія вважає і відмову у клопотанні комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" про припинення провадження у справі за приписами пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, як правильно зазначено в оскаржених судових актах, вимоги про визнання акта державного чи іншого органу протиправним та про його скасування за своєю правовою природою тотожні вимогам відповідно про визнання його незаконним та про визнання його недійсним, а тому зазначені позовні вимоги підлягають розглядові господарським судом. Відповідно до статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожна особа має право мирно володити своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. За таких обставин поновлення порушеного права власності позивача у справі відбулось шляхом, передбаченим статтею 20 Господарського кодексу України , та статтею 16 Цивільного кодексу України. Судова колегія відхиляє доводи заявника касаційної скарги - публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо зміни позивачем підстав позову. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає право сторони на надання додаткових пояснень та обґрунтувань як позову, так і заперечень до нього, тому вищезгадані доводи не знайшли свого підтвердження. Також безпідставними є посилання публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" на порушення судами попередніх інстанцій приписів статті 387 Цивільного кодексу України, оскільки, виходячи із змісту статей 16, 387 Цивільного кодексу України одним із способів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто віндикаційний позов, з яким має право звернутись як власник майна, так і особа, яка має речові права на це майно. Касаційна інстанція згідно з вимогами статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" щодо припинення провадження у справі є неспроможними з огляду на наступне. Згідно пункту 3.8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року №7/5 державній реєстрації підлягають виключно заявлені права за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Реєстратору БТІ забороняється тлумачити права або самостійно вносити зміни до відомостей про заявлені права. З урахуванням наведених правових положень та встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що інші доводи, викладені заявниками у касаційних скаргах, є необґрунтованими, оскільки вони фактично стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, тому підстави для скасування прийнятих у справі судових актів відсутні. Керуючись ст.ст. 1117, 1119 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В: Касаційні скарги публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" та комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" залишити без задоволення. Рішення господарського суду Харківської області від 29.06.2011 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.08.2011 року у справі № 5023/4165/11 залишити без змін. Головуючий суддя Р.В. Волков Судді: Р.Г.Новікова Г.К.Прокопанич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18762778
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: Дніпровський регіональний департамент публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання кредитного договору та договорів іпотеки недійсними, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_5 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року, в с т а н о в и л и : У травні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») про визнання кредитного договору та договорів іпотеки недійсними. Позивач зазначав, що 14 березня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено договір про надання споживчого кредиту в розмірі 300 тис. доларів США на строк до 13 березня 2018 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 14 березня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» укладено договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку банку жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 березня 2007 року між банком, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та товариством з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» (далі – ТОВ «Бовітон-ЛТД») укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов’язалися відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним кредитним договором. Посилаючись на те, що грошові кошти банком йому не надавались, за заявою на видачу готівки від 14 березня 2007 року кредит було надано невідомій особі, його підпис на заяві відсутній, ОСОБА_1 просив визнати недійсними кредитний договір та договір іпотеки на підставі частини п’ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У листопаді 2010 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТОВ «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору кредит надавався шляхом зарахування банком грошових коштів на поточний рахунок позичальника для подальшого використання за цільовим призначенням. Банк виконав свої зобов'язання перед позичальником та 14 березня 2007 року зарахував грошові кошти на рахунок, відкритий для отримання кредиту, що підтверджується випискою з поточного рахунку. Узяті на себе зобов’язання щодо повернення кредитних коштів ОСОБА_1 не виконав, унаслідок чого станом на 27 вересня 2010 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 млн 229 тис. 997 грн 1 коп., яку банк просив стягнути солідарно з боржника та поручителів. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 листопада 2012 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсними договір про надання споживчого кредиту та договір іпотеки від 14 березня 2007 року, укладені між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. У задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено; позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «Бовітон-ЛТД» 3 млн 229 тис. 997 грн 1 коп. заборгованості за кредитним договором. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року ОСОБА_5 просить скасувати зазначене судове рішення касаційного суду та ухвалити нове рішення, яким змінити частково рішення апеляційного суду й відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог про стягнення з поручителів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТОВ «Бовітон-ЛТД» заборгованості за кредитним договором з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року (справа № 6-33цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаної норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_5 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня, 22 червня, 5 вересня 2011 року, постанов Вищого господарського суду України від 22 листопада 2012 року, 18 березня, 4 листопада 2013 року, 23 квітня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 23 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 14 березня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 300 тис. доларів США на строк до 13 березня 2018 року, а позичальник зобов’язався у строк та на умовах, визначених цим договором, повернути кредит і сплатити проценти. За пунктом 1.2.1 цього кредитного договору надання кредиту здійснюється на строк з 14 березня 2007 року до 13 березня 2018 року. Згідно з пунктом 1.2.2 кредитного договору позичальник у будь-якому випадку зобов’язаний повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але не пізніше 13 березня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 договору. За змістом пункту 11.1 кредитного договору сторони погодили, що в разі настання обставин, визначених у пунктах 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору, та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вказаного повідомлення (вимоги) від банку вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому в разі неотримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) внаслідок зміни позичальником адреси без попереднього про це письмового повідомлення банку чи в разі неотримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. На забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 14 березня 2007 року між банком, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «Бовітон-ЛТД» укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов’язалися відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним кредитним договором. Пунктом 3.1 договорів поруки визначено, що вони діють до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором. У зв’язку з порушенням боржником строків повернення кредиту та виникненням заборгованості за кредитним договором банк змінив строк виконання основного зобов’язання боржником, надіславши йому 14 січня 2009 року вимогу (іпотечне повідомлення) про погашення заборгованості за кредитним договором в повному розмірі протягом 31 дня з дати отримання цієї вимоги. 12 листопада 2010 року банк направив поручителям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ТОВ «Бовітон-ЛТД» досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з моменту отримання цієї вимоги. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними кредитного договору та договорів іпотеки й про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір укладено з порушенням вимог частини п’ятої статті 203, статті 1054 ЦК України, оскільки факт надання банком грошових коштів позичальнику не підтверджено належними та допустимими доказами. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 й задоволення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що банк перерахував на позичковий рахунок позичальника обумовлену в кредитному договорі грошову суму, однак останній свої зобов’язання за договором не виконав, його посилання на те, що ці грошові кошти він з рахунку не знімав, не є підставою для визнання спірних договорів недійсними, та дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості в солідарному порядку з боржника та поручителів. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2011 року касаційний суд зазначив, що порука за спірним договором поруки не припинилася, оскільки відповідно до статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а відповідно до умов договору поруки він діє з моменту його підписання сторонами до припинення забезпеченого ним зобов’язання позичальника за кредитним договором; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року міститься висновок про те, що порука не припинилася, оскільки відповідно до умов договору поруки строк її дії встановлено до повного виконання боргових зобов’язань за кредитним договором, а відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобов’язань. Крім того, порука не припинилася, оскільки позичальник повинен був повернути суму кредиту не пізніше 1 жовтня 2007 року, а вимога до поручителя про повернення заборгованості за кредитом отримана останнім 3 листопада 2007 року; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 року міститься висновок про те, що порука припинилася, оскільки в договорах поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова про її дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України; банк установив новий строк виконання зобов’язання за основним договором, однак вимоги до поручителів після настання цього строку не пред’являлося; - у постанові Вищого господарського суду України від 22 листопада 2012 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань строк пред’явлення вимоги кредитором до поручителя повинен обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково; таким строком не вважається лише несплата чергового платежу, тому листи, які містяться в матеріалах справи, не можуть бути належним доказом своєчасного пред’явлення вимоги банком до поручителя з огляду на те, що в них ідеться про несплату чергових платежів за кредитним договором, дата їх надіслання передує даті виконання основного зобов’язання, а позовну заяву банк подав після спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України; - у постанові Вищого господарського суду України від 18 березня 2013 року касаційний суд зазначив про те, що передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення вимоги до поручителя про погашення заборгованості за основним зобов’язанням сплинув, тому кредитор утратив право вимоги до поручителя; - у постанові Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про наявність підстав для солідарного стягнення з боржника та поручителя заборгованості за кредитним договором, оскільки підстави, визначені чинним законодавством для припинення поруки, відсутні; - у постанові Вищого господарського суду України від 23 квітня 2014 року суд дійшов висновку про те, що порука припинилася, оскільки позивач не надав доказів пред’явлення вимоги поручителю протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання; - у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором встановлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимог до поручителя, а оскільки банк відповідно до умов кредитного договору змінив строк виконання основного зобов’язання, то відповідно до вказаної норми вимоги до поручителів могли бути заявлені в межах шести місяців від дня настання цього строку. Порука, якою було забезпечено зобов’язання за кредитним договором, припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки в договорі поруки строк її припинення не встановлений, а банк пред’явив вимогу до поручителя про виконання порушеного боржником зобов’язання з повернення кредиту після спливу визначеного частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Отже, умови договору поруки про її дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. У справі, яка переглядається, суди встановили, що банк відповідно до положень кредитного договору та з дотриманням передбаченої пунктом 11.1 цього договору процедури змінив строк виконання основного зобов’язання боржником, надіславши йому 14 січня 2009 року вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором в повному розмірі протягом 31 дня з дати отримання цієї вимоги. 12 листопада 2010 року банк направив поручителям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ТОВ «Бовітон-ЛТД» досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з моменту отримання цієї вимоги. Оскільки такі вимоги були заявлені до поручителів більше ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання, у силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року. У справі, яка переглядається, покладаючи на поручителів – ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 обов’язок щодо виконання ними основного зобов’язання, суд не врахував положення частини четвертої статті 559 ЦК України та не перевірив, чи не припинила дію порука в силу цієї норми, адже ця обставина є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог кредитора про стягнення з поручителів заборгованості за основним договором. З огляду на викладене, а також на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів у частині стягнення з поручителів – ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині, оскільки вимоги до цих осіб були заявлені кредитором більше ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання і в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилася. Крім того, пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Бовітон-ЛТД». Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Бовітон-ЛТД» необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Також відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ПАТ «УкрСиббанк», що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпункту «б» пункту 1 частини другої, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_5 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року в частині задоволення позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнення з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 судових витрат скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Провадження у справі в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1599цс15 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов’язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D0122972E8AD0969C2257F570033847D
  22. ситуація така: на прилюдних торгах 02.08.2012р. придбали квартиру. По суду колишній власник оспорив протокол торгів, торги скасували по причині - на прилюдних торгах був один покупець, а рішення суду було на стягнення коштів, а не предмет іпотеки і винуватцем визнано порушення процедури торгуючою організацією. Примінена судом двостороння реституція: ми повертаємо квартиру торгуючій організації, а торгуюча організація (ПП СП "Юстиція) має повернути кошти. Торгуюча організація ПП СП Юстиція припинила свою діяльність в результаті самоліквідації, виконавчі листи по стягненню коштів з ПП СП Юстиція ДВС Вишгорода через рік мені повертає з підстави відсутності коштів у ПП СП Юстиція, а не через те що вони луквідувались. Подаю позов на повернення коштів з ДВС так як їм перераховував кошти при купівлі квартири, по суду мені відмовляють. Подав позов про безпідставно отримані кошти банком і мені теж відмовили, зараз подав апеляцію. Виявилась ситуація: по суду у мене відібрали квартиру за яку ми заплатили кошти (від боржника банк відстав, бо отримав кошти, боржник повернув собі квартиру) і я не можу повернути кошти. Вся катавасія продовжується з 2012 року, у мене вже не вистачає ні фінансів ні віри у справедливий суд. Прошу посовітувати як мені повернути кошти. Моя електронна пошта 19791980@ukr.net, ТЕЛ 050-923-71-69.
  23. Державний герб України Ухвала іменем україни 13 серпня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Амеліна В.І., Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 4 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У січні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 26 травня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_3 було укладено договір № 11006279000 про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого останній було надано кредит у розмірі 150 000 дол. США зі сплатою 11,8 % річних за користування та терміном повернення до 26 травня 2027 року. 12 грудня 2011 року між Акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1, відповідно до якого право вимоги за зобов?язаннями, які виникли у ОСОБА_3 за кредитним договором № 11006279000, АТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект». Посилаючись на те, що відповідач неналежним чином виконувала обов?язки за кредитним договором № 11006279000, у зв?язку із чим станом на 4 грудня 2012 року утворилась заборгованість в розмірі 176 539,65 дол. США, що згідно з курсом валют Національного банку України із співвідношенням за 1 дол. США - 7,993 грн становить 1 411 081 грн 42 коп., з яких: кредитна заборгованість у розмірі 127 417,86 дол. США, що згідно з курсом валют Національного банку України із співвідношенням за 1 дол. США - 7,993 грн, становить 1 018 450 грн 95 коп., заборгованість по процентам у розмірі 49 121,79 дол. США, що згідно з курсом валют Національного банку України із співвідношенням за 1 дол. США - 7,993 грн, становить 392 630 грн 47 коп. Тому позивач просив стягнути заборгованість, яка утворилась за неналежне виконання умов кредитного договору. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року позовні вимоги ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість в розмірі 1 414 300 грн 42 коп. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 4 грудня 2013 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідачка зобов?язання за кредитним договором не виконує, та, ураховуючи відступлення права вимоги за договором факторингу, право вимоги за зобов?язанням ОСОБА_3 належить ТОВ «Кей-Колект». Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов?язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов?язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено за договором або законом. Згідно зі ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Відповідно до ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Наявне в матеріалах справи повідомлення банку про відступлення прав вимоги заборгованості за кредитним договором (а. с. 56) не містить інформації про укладення між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» договору факторингу та даних про отримання відповідачем повідомлення про заміну кредитора, а тому висновок судів про те, що боржника про заміну кредитора в зобов'язанні було повідомлено належним чином, є передчасним та таким, що не ґрунтується на вимогах закону. Вказана обставина має значення для вирішення справи, оскільки між правовими інститутами відступлення права вимоги (цесії) та факторингом є відмінності. Так, цесія це сам факт заміни особи в зобов'язанні, що складається в силу укладення відповідної угоди купівлі-продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України). Крім того, згідно з ч. 2 ст. 1082 ЦК України боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до фінансових послуг належить операції з факторингу. Статтею 21 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Згідно з п. 13 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1070/2011, Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання. У порушення вказаних вимог закону суд першої інстанції не перевірив наявність у фактора прав на придбання права відступної вимоги до фізичних осіб не суб'єктів господарювання та не звернув уваги на те, чи укладено між позивачем та банком відповідний договір факторингу, чи дотримані вимоги закону при укладенні цього договору. Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, на вказані порушення уваги не звернув, в порушення ст. 303 ЦПК України залишив рішення суду першої інстанції без змін. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 342, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 4 грудня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді:В.І. Амелін О.І. Євтушенко Ю.Г. Іваненко О.М. Ситнік http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40219576
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 червня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., розглянувши заяву ОСОБА_1, подану його представником – ОСОБА_2, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ «КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, в с т а н о в и л и: У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі філії ПАТ КБ «Надра» Ужгородське регіональне управління (далі – ПАТ «КБ «Надра») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості. Свій позов ПАТ «КБ «Надра» обґрунтовувало тим, що 17 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 умови кредиту не виконав, унаслідок чого станом на 1 листопада 2013 року утворилась заборгованість у сумі 63 тис. 236 доларів США 5 центів, що еквівалентно 505 тис. 445 грн 78 коп., з яких заборгованість за кредитом – 8 тис. 482 доларів США 40 центів, що еквівалентно 67 тис. 799 грн 82 коп.; за відсотками – 3 тис. 536 доларів США 76 центів, що еквівалентно 28 тис. 269 грн 30 коп.; за комісією – 2 тис. 169 доларів США 43 центи, що еквівалентно 17 тис. 340 грн 26 коп.; пеня за порушення строку сплати платежу – 49 тис. 47 доларів США 47 центів, що еквівалентно 392 тис. 36 грн 40 коп. ПАТ «КБ «Надра» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у гривневому еквіваленті на загальну суму 505 тис. 445 грн 78 коп. та судові витрати. Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 4 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 1 серпня 2014 року, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» 67 тис. 799 грн 82 коп. кредитного боргу, 28 тис. 269 грн 30 коп. відсотків за користування кредитними коштами, 17 тис. 340 грн 26 коп. комісії та частину суми нарахованої пені – 196 тис. 18 грн 20 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року у відкритті касаційного провадження у цій справі відмовлено. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VІІІ) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. У зв’язку із цим заява ОСОБА_1 підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом № 192-VIII. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 254, статей 256–258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року (№ 5015/2089/12) та від 7 березня 2013 року (№ 5015/2087/12), ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14), 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14), 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 17 листопада 2006 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з умовами якого останній отримав кредит у сумі 10 тис. 990 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 9,5 % річних строком до 16 листопада 2012 року. ОСОБА_1 свої зобов’язання за вказаним договором щодо повернення кредиту та відсотків за його користування виконав частково, останній платіж за кредитом був здійснений ним 23 липня 2012 року до закінчення терміну дії договору. Задовольняючи частково позов кредитора, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що відповідач узятих на себе зобов’язань щодо щомісячного погашення кредиту та сплати відсотків не виконав, у зв’язку із чим утворилась заборгованість за користування кредитом. При цьому доводи ОСОБА_1 про необхідність застосування позовної давності по кожному з платежів окремо суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що початок перебігу позовної давності пов’язується зі строком дії договору. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків. В інших справах, які виникли з подібних правовідносин – про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків: – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року (№ 6-30903св14) суд дійшов висновку про те, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається для кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Крім того, суд має право зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків; – в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року (№ 6-31301св14) суд дійшов аналогічних висновків про те, що якщо умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початком перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення; – в ухвалі Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року суд дійшов висновку про те, що початком перебігу строку позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив його, тому відповідно загальний строк позовної давності застосовується щодо кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком. Аналогічний висновок зроблений в ухвалі Вищого господарського суду України від 7 березня 2013 року. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року (№ 6-6087св14) та від 12 листопада 2014 року (№ 6-31134св14) не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки вони прийняті у справах за подібних правовідносин, але за різних установлених судами фактичних обставин, відмінних від справи, рішення в якій переглядається. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 254, статей 256-258, частини першої та п’ятої статті 261, частини третьої статті 551 та статті 1050 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлено спеціальну позовну давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 6 листопада 2013 року (№ 6-116цс13), 19 березня 2014 року (№ 6-20цс14) та 18 червня 2014 року (№ 6-61цс14). Оскільки судове рішення є незаконним у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України воно підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII), судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2014 року скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н. П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-31цс15 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F4BA1F2DD6593371C2257E68001BB359
  25. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 квітня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Дербенцевої Т.П., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Мартинюка В.І., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2013 року, - в с т а н о в и л а: У січні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов обґрунтовано тим, що 18 травня 2006 року між ОСОБА_3 та акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк України» (далі - АКБ «Райффайзенбанк України»), правонаступником якого є закрите акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав 200 000 доларів США зі сплатою 11 % річних на строк до 18 травня 2021 року. За договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 20 липня 2011 року право вимоги за указаним договором перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Посилаючись на те, що внаслідок порушення відповідачем строку та порядку погашення кредиту утворилася заборгованість у розмірі 252 583, 88 доларів США, що еквівалентно 2 018 902, 95 грн за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, розмір пені становить 7 034 625, 15 грн, позивач просив стягнути указану суму із боржника. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2013 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг» заборгованість за кредитним договором № ML-006/957/2006 від 18 травня 2006 року у розмірі 252 583,88 доларів США, що еквівалентно 2 018 902, 95 грн, пеню за період із 3 червня 2012 року по 3 червня 2013 року у розмірі 7 034 625,15 грн, всього стягнуто 9 053 528,10 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2013 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 липня 2013 року змінено у частині стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання за період із 3 червня 2012 року по 3 червня 2013 року, зменшено розмір пені із 7 034 625,15 грн до 1 000 000 грн. В іншій частині рішення залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову у позові. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зазначені вимоги закону апеляційним судом враховані не повністю. Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). У справі встановлено, що 18 травня 2006 року між ОСОБА_3 та АКБ «Райффайзенбанк України» було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав 200 000 доларів США зі сплатою 11 % річних на строк до 18 травня 2021 року. За договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 20 липня 2011 року право вимоги за указаним договором перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна». За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором (ст. 1077 ЦК України). Із матеріалів справи вбачається, що 20 липня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено ще один договір - договір комісії, за яким ПАТ «ОТП Банк» як комісіонер зобов'язався вчиняти від свого імені, але за рахунок комітента правочини, пов'язані із обслуговуванням кредитного портфелю згідно договору від 27 травня 2011 року (а. с. 124-129). Згідно п. 4.1. договору комісії, передача кредитних договорів комісіонеру (на виконання умов договору) підтверджується підписанням відповідного акта передачі документів сторонами цього договору. Кредитний договір від 18 травня 2006 року, укладений із ОСОБА_3, згідно витягу з Додатку І до договору комісії від 20 липня 2011 року увійшов до переліку кредитних договорів, які зобов'язався обслуговувати комісіонер. Апеляційний суд не дав оцінки наведеним обставинам та не встановив, чи виникло у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право вимоги боргу та інших платежів до ОСОБА_3 та на підставі якого правочину: договору комісії чи договору купівлі-продажу кредитного портфелю та від якої дати - 20 липня 2011 року чи від 27 травня 2011 року. Надані позивачем розрахунки кредитної заборгованості не відображають ставок та сум, які бралися за основу при розрахунках, періоду нарахування боргу з урахуванням погашених сум. Апеляційний суд не перевірив правильність нарахування заборгованості позивачем. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо розміру боргу, апеляційний суд не вказав у рішенні, яким доказами підтверджується безспірність заявлених позивачем сум, доводи відповідача щодо неврахування погашених платежів за доданими до матеріалів справи квитанціями (а. с. 191-222) не спростував. В іншій частині доводи касаційної скарги не обґрунтовують неправильність застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права та підлягають відхиленню. Доводи боржника про відсутність документів, які свідчать про перехід права вимоги за укладеним із ним кредитним договором від АКБ «Райффайзенбанк України» до ЗАТ «ОТП Банк» та ПАТ «ОТП Банк», не заслуговують на увагу з огляду на те, що згідно статуту ПАТ «ОТП Банк» останній є правонаступником усіх прав та обов'язків ЗАТ «ОТП Банк», який у свою чергу є правонаступником АКБ «Райффайзенбанк України» відповідно до рішень Загальних зборів акціонерів від 9 жовтня 2006 року та 23 квітня 2009 року (а. с. 16). Крім того, додаткові угоди до кредитного договору від 27 січня 2009 року (а. с. 152), 10 червня 2009 року (а. с. 157) укладалися позичальником із ЗАТ «ОТП Банк», а від 21 серпня 2009 року (а. с. 159, 166), 25 січня 2010 року (а. с. 167), 25 червня 2010 року (а. с. 173, 175) - із ПАТ «ОТП Банк». Дійсність додаткових договорів відповідачем не оспорена, їх дія судовим рішенням не скасована, що свідчить про вільне волевиявлення ОСОБА_3 при їх вчиненні та визнання ЗАТ «ОТП Банк», ПАТ «ОТП Банк» як кредитора. Щодо незастосування судом положень Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» необхідно зазначити, що згідно тлумачення Конституційного Суду України, викладеного у рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013, положення цього закону про обмеження пені у грошових зобов'язаннях подвійною обліковою ставкою Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб'єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці). Кредитні зобов'язання у ОСОБА_3 виникли не у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності. Таким чином, спірні правовідносини Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» не регулюються. Посилання заявника на порушення апеляційним судом ч. 3 ст. 551 ЦК України є безпідставним, оскільки зменшення розміру неустойки за цією нормою є правом суду, а не обов'язком. Крім того, положення ч. 3 ст. 551 ЦК України апеляційним судом було застосовано та зменшено розмір пені із 7 034 625,15 грн до 1 000 000 грн. Враховуючи викладене та керуючись ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, - у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 5 листопада 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: Т.П. Дербенцева Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова В.І. Мартинюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/38119238