Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 456 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 28 лютого 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2018 року. Кредит надавався шляхом видачі одного траншу в розмірі кредиту зі сплатою процентів, розмір яких складається з фіксованого процента в розмірі 5 % річних + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб, що розміщені в банку на строк 366 днів, у валюті, тотожній валюті кредиту з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, яка залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку може ним збільшуватися або зменшуватися в порядку, передбаченому кредитним договором). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» продало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори, в тому числі й кредитний договір від 28 лютого 2008 року, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло всі права вимоги за цими кредитними договорами, включаючи права вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також сплати штрафних санкцій. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 серпня 2013 року утворилась заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування в розмірі 665 тис. 824 грн 64 коп., ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь зазначену суму заборгованості та 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. у рахунок сплати нарахованої пені, а всього 3 млн 176 тис. 261 грн 66 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. У своїй заяві ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5 % і FIDR ‒ процентної ставки за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватися чи зменшуватися) у порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку, а також у приміщенні банку на інформаційних стендах. Відповідно до пункту 2 частини першої кредитного договору датою остаточного повернення кредиту є 26 лютого 2018 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого вона поручилася солідарно з ОСОБА_1 у повному обсязі відповідати за виконання його зобов’язань за кредитним договором (пункти 1.1, 1.2 договору поруки). Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 13 січня 2009 року ПАТ «ОТП Банк» направило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги (а.с. 231 ‒ 234, т. 1). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, за умовами якого до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі й кредитним договором від 28 лютого 2008 року, та забезпечувальними договорами. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, тому виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 1 серпня 2013 року складала 665 тис. 824 грн 64 коп., а також нараховано пеню в розмірі 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив передбачений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення кредиту 27 листопада 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом до нього та поручителя лише 2 серпня 2013 року. Залишаючи без змін судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що, пред’явивши 13 січня 2009 року вимогу до боржника й поручителя про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «ОТП Банк» відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом 2 серпня 2013 року, тобто з пропуском строку звернення до суду. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд зазначив, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів; у цьому випадку перебіг позовної давності починається залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Дійшовши висновку, що суди попередніх інстанцій вказані обставини не врахували, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском трирічного строку звернення до суду, перебіг якого починається не після закінчення тридцяти календарних днів з дня отримання вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань, а залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій у цій частині, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення ‒ невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Суди встановили, що сторони визначили як строк дії договору ‒ до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.3 частини другої кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту ‒ до 26 лютого 2018 року (пункт 2 частини першої кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісячно, у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, а також строки сплати процентів за користування кредитом – щомісячно, одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, визначений графіком повернення кредиту та сплати процентів (пункт 4 частини першої кредитного договору та пункти 1.5.1 і 1.5.1.1 частини другої кредитного договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору ‒ до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів. Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами договору визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до складу зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ‒ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 ‒ 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно із умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити неустойку за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів за його користування повинне здійснюватись позичальником щомісячно рівними частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте у зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення кредиту банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши їм письмову вимогу від 13 січня 2009 року про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги. Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя ‒ протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що, пред’явивши вимогу до боржника і поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за його користування та пені, кредитор змінив строк виконання зобов’язання, тому змінився і строк звернення до суду. Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом як до боржника, так і до поручителя з пропуском цього строку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «ОТП Факторинг Україна» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-990цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Згідно з частиною п’ятою статті 261 ЦК України за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно із умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33BD8F2DE722A7C5C2257F4D0044D1FD
  2. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "21" грудня 2015 р. Справа № 910/14423/15 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Ільєнок Т.В. суддів: Мартюк А.І. Яковлєва М.Л. при секретарі судового засідання: Колеснік М.П. за участі представників сторін: від позивача Грицик А.С. - дов. б/н від 05.10.15; відвідповідача Собко О.В.- дов. №2-15д від 19.12.14; від третіх осіб на стороні відповідача: третя особа -1 ОСОБА_5 - дов. №1287 від 22.05.15; третя особа -2 ОСОБА_5 - дов. №1539 від 11.06.15; третя особа -3 ОСОБА_5 - дов. №356 від 14.05.15; третя особа -4 ОСОБА_5 - дов. №3779 від 15.05.15; третя особа -5 ОСОБА_5 - дов. №77 від 27.05.15; від третьої особи на стороні позивача ОСОБА_6 - дов. б/н від 11.02.15; розглянувши матеріали апеляційних скарг відповідача ПАТ "Укргазвидобування", м. Київ третьої особи -1 ОСОБА_7 на Рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 у справі № 910/14423/15 (суддя Курдельчук І.Д.) за позовом ПАТ "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Кадирова В.В. до відповідача ПАТ "Укргазвидобування", м. Київ треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1) ОСОБА_7, м. Київ, 2) ОСОБА_9, м. Київ 3) ОСОБА_10, м. Київ 4) ОСОБА_11, м. Київ 5) ОСОБА_12, м. Київ третя особа, яка не заявляє самостійних вимог напредмет спору на стороні позивача Національний банк України, м. Київ про стягнення заборгованості ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Дельта Банк" (далі - Банк) в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Банку Кадирова Владислава Володимировича звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача ПАТ "Укргазвидобування" (далі - Товариство): 150 000 000,00 грн. заборгованості за прострочення кредиту за Договором кредитної лінії від 30.09.2013 № ВКЛ-2022390/1 (далі - Кредитний договір); 26 473 972,60 грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту за період з 06.01.2015 по 04.03.2015; 13 610 958,92 грн. заборгованості за простроченими нарахованими процентами за період з 30.09.2013 по 01.05.2015; 1 217 698,48 грн. пені за несвоєчасне повернення нарахованих процентів за період з 12.03.2014 по 01.05.2015; 9 000 000,00 грн. штрафу по п. 4.2 Договору за неналежне виконання зобов'язання, а всього 200 302 630,00 грн. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.06.2015 № 910/14423/15 було порушено провадження у справі та призначено судовий розгляд. 23.06.2015 позивачем через канцелярію суду першої інстанції було подано Заяву про збільшення позовних вимог, в якій він просив стягнути з відповідача: 150 000 000 грн. заборгованості за прострочення кредиту за Кредитним договором; 31 405 479,45 грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту; 15 583 561,65 грн. заборгованості за простроченими нарахованими процентами; 1 641 997,22 грн. пені за несвоєчасне повернення нарахованих процентів; 9 000 000 грн. штрафу за неналежне виконання зобов'язання; 1 886 301,37 грн. 3% річних від суми простроченої заборгованості за кредитом; 91 555,79 грн. 3% річних від суми простроченої заборгованості за процентами, а всього 209 608 895,49 грн. 30.06.2015 представник третьої особи-1 ОСОБА_5, діючи в інтересах ОСОБА_7 на підставі довіреності, звернувся до місцевого господарського суду із Заявою про залучення останньої до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, посилаючись на укладений 28.11.14 між Банком та ОСОБА_7 П Договір поруки № П300119775-10 (далі - Договір поруки № П300119775-10), виконання своїх зобов'язань за Договором поруки № П300119775-10, погашення перед Банком зобов'язання за Кредитним договором і набуттям нею статусу Кредитора стосовно Товариства. 02.07.2015 ОСОБА_5, діючи в інтересах ОСОБА_7 на підставі довіреності, подав місцевому господарському суду додаткові пояснення до заяви про залучення третьої особи, в якій заявник заперечив проти доводів позивача про нікчемність Договору поруки № П300119775-10. 06.07.2015 відповідачем було подано суду першої інстанції Відзив на позовну заяву, в якому він заперечив проти позовних вимог, посилаючись на те, що за Договорами поруки, що визнані позивачем нікчемними, були списані грошові кошти і кредитна заборгованість за Кредитним договором погашено поручителями; вказані договори поруки є дійсними та безпідставно визнані позивачем нікчемними за рішенням, яке оформлено Протоколом комісії від 29.04.2015 № 1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.07.2015 № 910/14423/15 було залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні: відповідача - ОСОБА_7; позивача - Національний банк України (далі - НБУ). Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.07.2015 № 910/14423/15 було залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_12; ОСОБА_9; ОСОБА_10; ОСОБА_11. (поручителі за Договором поруки) 23.07.2015 треті особи подали суду письмові пояснення, в яких заперечили проти задоволення позовних вимог, посилаючись на відсутність підстав для визнання Договорів поруки нікчемними. Крім того, поручителі заперечували ствердження позивача про те, що за визнаними нікчемними Договорами поруки, їм були повернуті кошти, які ним були сплачені, за зобов'язаннями поруки. 18.08.2015 відповідачем було подано суду першої інстанції Додаткові заперечення, в яких ним зазначено таке: «Товариство немає заборгованості перед Банком за Кредитним договором; навіть якщо і вважати Договори поруки нікчемними, то факт списання коштів з рахунків поручителів на погашення заборгованості за Кредитним договором відбувся та зазначений правочин (саме правочин зі списання коштів) не є нікчемним, що не спростовується та не заперечується позивачем». 18.08.2015 представником позивача було подано Заяву про збільшення позовних вимог, в якій Банк просив суд стягнути з відповідача: 150 000 000 грн. заборгованості за прострочення кредиту; 38 802 739,73 грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту; 22 586 301,39 грн. заборгованості за простроченими нарахованими процентами; 3 613 681,22 грн. пені за несвоєчасне повернення нарахованих процентів; 18 000 000 грн. штрафу за неналежне виконання зобов'язання; 2 256 164,38 грн. 3% річних за прострочення сплати кредиту; 190 139,99 грн. 3% річних за прострочення сплати процентів, а всього 235 449 026,71 грн. Судом першої інстанції зазначено, що подана Банком Заява про збільшення позовних вимог від 18.08.2015 є по суті заявою про зміну предмету позову, оскільки позивачем заявлено вимоги про стягнення пені та 3 % річних за період, що виходить за межі заявленого при поданні попередньої заяви і поданого позову після початку розгляду по суті, тому вказану Заяву було приєднано до матеріалів справи, але залишено судом без розгляду. 19.08.2015 позивачем було подано місцевому господарському суду Заяву про збільшення позовних вимог в частині стягнення штрафу, а саме 13 500 000 грн. за дев'ять випадків порушення умов Кредитного договору. Судом першої інстанції прийнято названу Заяву про збільшення позовних вимог від 19.08.2015 в порядку ст.22 ГПК України до розгляду, подальший розгляд справи здійснювався з її врахуванням. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 № 910/14423/15 позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача ПАТ "Укргазвидобування" на користь позивача ПАТ "Дельта Банк" 150 000 000,00 грн. заборгованості за прострочення кредиту; 31 405 479,45 грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту; 15 583 561,65 грн. заборгованості за простроченими нарахованими процентами; 1 641 997,22 грн. пені за несвоєчасне повернення нарахованих процентів; 13 500 000,00 грн. штрафу за неналежне виконання зобов'язання; 1 886 301,37 грн. 3% річних від суми простроченої заборгованості за кредитом; 91 555,79 грн. 3% річних від суми простроченої заборгованості за процентами. Не погоджуючись з прийнятим Рішенням, відповідач ПАТ "Укргазвидобування" звернувся до Київського апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить Рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 № 910/14423/15 скасувати та прийняти нове судове рішення, за яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, а тому не правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. В свою чергу, не погоджуючись з прийнятим Рішенням, третя особа-1 ОСОБА_7 звернулась до Київського апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить Рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 № 910/14423/15 скасувати та прийняти нове судове рішення, за яким відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки судом не в повному обсязі досліджено фактичні обставини справи, а тому не правильно застосовано норми процесуального та матеріального права. Ухвалою КАГС від 11.09.2015 № 910/14423/15 порушено апеляційне провадження за скаргами відповідача ПАТ "Укргазвидобування" та третьої особи-1 ОСОБА_7, об'єднано їх в одне апеляційне провадження (колегія суддів у складі: головуючого судді Ільєнок Т.В., суддів: Куксова В.В., Яковлєва М.Л.). та призначено судове засідання. За Розпорядженням заступника голови КАГС від 10.11.2015, у зв'язку з перебуванням судді Куксова В.В. у черговій відпустці, склад колегії суддів було змінено, для розгляду даної справи було сформовано колегію суддів у наступному складі: головуючий суддя Ільєнок Т.В., судді: Мартюк А.І., Яковлєв М.Л.. За Ухвалою КАГС від 10.11.2015 № 910/14423/15 прийнято апеляційну скаргу відповідача ПАТ "Укргазвидобування" та третьої особи-1 ОСОБА_7 до провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя Ільєнок Т.В., судді: Мартюк А.І., Яковлєв М.Л.. У останньому судовому засіданні від 21.12.2015 позивачем заявлено Клопотання про залучення до справи у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. При цьому, позивач посилається на те, що рішення у даній справі може вплинути на права та інтереси Фонду. Назване клопотання позивача було підтримано представником Національного Банку України, представники ПАТ "Укргазвидобування" та третіх осіб заперечили проти задоволення Клопотання, наголошуючи на тому, що Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - це працівник Фонду, який від імені фонду та в межах повноважень передбачених Законом та делегованих Фондом, виконує функції щодо захисту прав та інтересів Фонду. Колегія суддів, за розглядом названого Клопотання позивача, залишила його без задоволення, як безпідставне. Представник, Уповноваженої особи Фонду гарантуванняв вкладів фізичних осіб, у даному випадку, виконує функції захисту прав та інтересів Фонду за Дорученням Уповноваженої особи ФГВФО. Відповідно до ч.2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку апеляційні скарги відповідача ПАТ "Укргазвидобування" та третьої особи-1 ОСОБА_7 задовольнити, Рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 № 910/14423/15 скасувати, прийняти нове судове рішення, за яким у позові відмовити повністю. При цьому, колегією суддів взято до уваги наступне. Позивачем ПАТ "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Кадирова В.В. було пред'явлено позов до відповідача ПАТ "Укргазвидобування" про стягнення заборгованості в загальному розмірі 200 302 630,00 грн., що виникла на Договорі кредитної лінії ВКЛ-2022390/1 (далі-Кредитний договір), тобто обґрунтування позову базувалось позивачем на ствердженнях про невиконання відповідачем своїх зобов'язань за Кредитним договором щодо своєчасної сплати кредитної заборгованості. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 30.09.2013 ПАТ "Дельта Банк" (кредитор) та ПАТ "Укргазвидобування" (позичальник) укладено Кредитний договір, за умовами якого: - кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (пункт 1.1 Кредитного договору); - надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами, далі за текстом кожна частина окремо - "Транш", а у сукупності - "Транші", на умовах, визначених Кредитним договором, в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 150 000 000 грн., зі сплатою плати за користування кредитом 24% річних та КІНЦЕВИМ ТЕРМІНОМ ПОГАШЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА КРЕДИТОМ НЕ ПІЗНІШЕ 29 ВЕРЕСНЯ 2014 РОКУ (підпункт 1.1.1 пункту 1.1 Кредитного договору); - повернення кредиту здійснюється відповідно до такого графіку зменшення максимального ліміту заборгованості (далі за текстом - "Графік"): з 29.07.2014 по 28.08.2014 - 75 000 000 грн.; з 29.08.2014 по 29.09.2014 - 75 000 000 грн.; але в будь-якому разі не пізніше кінцевого терміну погашення заборгованості за кредитом, вказаного у підпункті 1.1.1 пункту 1.1 Кредитного договору (підпункт 1.1.2 пункту 1.1 Кредитного договору); - кредит надається позичальнику для поповнення обігових коштів, рефінансування поточної заборгованості (пункт 1.2 Кредитного договору); - забезпеченням позичальником виконання своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою (іпотекою) вимоги за Кредитним договором виступає забезпечення, яке не суперечить вимогам кредитора та діючого законодавства України, про що укладаються відповідні договори, а саме: договір застави рухомого майна (виробничих запасів), що належать позичальнику; договір застави (товарів в обороті), що належать позичальнику (пункт 1.3 Кредитного договору); - видача кредиту на цілі, визначені пунктом 1.2 Кредитного договору, з позичкового рахунку № 20628202239002 в Банку на поточний рахунок позичальника № 26008002022390, відкритий в Банку, згідно письмових заяв позичальника (пункт 2.1 Кредитного договору); - моментом (днем) надання кредиту (траншу) вважається день надання кредиту (траншу) з позичкового рахунку позичальника в повній або частковій (транш) сумі кредиту (пункт 2.2 Кредитного договору); - моментом (днем) повернення кредиту (траншу) вважається день зарахування на відповідні рахунки кредитора: суми кредиту (траншу), процентів, комісії та можливих штрафних санкцій, визначених Кредитним договором, якщо інше не випливає з умов Кредитного договору (пункт 2.3 Кредитного договору); - нарахування процентів за користування кредитом (траншем) здійснюється у валюті кредиту щомісячно, в останній робочий день поточного місяця, за фактичну кількість днів користування кредитом (траншем) в періоді (28-29-30-31/365). При розрахунку процентів враховується день надання та не враховується день погашення кредиту (траншу) (пункт 2.6 Кредитного договору); - сплата процентів за користування кредитом (траншем) здійснюється у валюті наданого кредиту (траншу) щомісячно, не пізніше 10 (десятого) числа місяця, наступного за місяцем, в якому нараховані проценти, а також в день повернення заборгованості за кредитом в повній сумі на рахунок № НОМЕР_2 в Банку (пункт 2.7 Кредитного договору); - позичальник зобов'язаний, зокрема: протягом строку використання кредиту сплачувати проценти за їх використання, комісії в порядку, визначеному Кредитним договором; повернути кредитору у повному обсязі кредит зі сплатою процентів та комісій кредитора, та можливих штрафних санкцій, у терміни, визначені Кредитним договором; не пізніше останнього робочого дня строку дії відповідного максимального ліміту заборгованості, встановленого на поточний період згідно з графіком погашати кредитору частину заборгованості за кредитом, на яку поточна заборгованість за кредитом може перевищувати максимальний ліміт заборгованості, встановлений на наступний період згідно з графіком; протягом дії Кредитного договору, щоквартально, не пізніше двадцять п'ятого числа першого місяця кварталу наступного за звітним, надавати кредиторові належним чином засвідчені копії: бухгалтерського балансу (форма 1); звіту про фінансові результати (форма 2); розшифровки дебіторської та кредиторської заборгованості за встановленою кредитором формою; щороку, не пізніше 25 числа другого місяця року, наступного за звітним, надавати кредиторові належним чином засвідчені: бухгалтерський баланс за рік (форма 1); звіт про фінансові результати за рік (форма 2); надавати за вимогою Кредитора інші документи (підпункти 3.3.4, 3.3.5, 3.3.8 пункту 3.3 Кредитного договору); - Кредитний договір набирає чинності з дати його укладення та діє ДО ОСТАТОЧНОГО ВИКОНАННЯ СТОРОНАМИ ПРИЙНЯТИХ НА СЕБЕ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ (пункт 8.3 Кредитного договору). Кредитний договір підписано уповноваженими особами, а саме, від позивача - заступником голови ради директорів ОСОБА_15, який діяв на підставі довіреності віл 22.01.2013 № б/н, та від відповідача - заступником голови правління ОСОБА_16, який діяв на підставі довіреності від 14.01.2013 № 2-202д, та скріплено печатками. За оцінкою місцевого господарського суду, Кредитний договір у встановленому порядку не оспорено, не розірвано, не визнано недійсним. Таким чином, за наведеним висновком суду першої інстанції, Кредитний договір є дійсним, укладеним належним чином та є обов'язковим для виконання сторонами. Сторонами було укладені Додаткові угоди до Кредитного договору: від 17.10.2013 № 1; від 31.10.2014 № 2; від 20.11.2014 № 3; від 28.11.2014 № 4; від 01.12.2014 № 5. Вказаними Додатковими угодами до Кредитного договору, зокрема, були внесені зміни та досягнуто згоди про таке: - забезпечувати згідно з чинним законодавством України обробку і зберігання інформації, що становить банківську таємницю в порядку та на умовах згідно з чинним законодавством України (підпункт 3.1.2 пункту 3.1 Договору); - сторони домовились не застосовувати до позичальника передбачені Кредитним договором штрафні санкції за невиконання позичальником підпунктів 3.3.4 та 3.3.5 пункту 3.3 Кредитного договору у період з 30.09.2013 по 31.10.2014; - сторони домовились не застосовувати до позичальника передбачені Кредитним договором штрафні санкції за невиконання позичальником підпунктів 3.3.4 та 3.3.5 пункту 3.3 Кредитного договору за період з 30.09.2013 по 20.11.2014; - сторони домовились доповнити статтю 4 "Відповідальність сторін" Кредитного договору пунктом 4.5 такого змісту: за порушення умов Кредитного договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України та положень Кредитного договору; - кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти (кредит), у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання; надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами, далі за текстом кожна частина окремо - "Транш", а у сукупності - "Транші", на умовах, визначених Кредитним договором, в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 150 000 000 грн., зі сплатою плати за користування кредитом 24% річних та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 31.12.2014 включно; повернення кредиту здійснюється не пізніше кінцевого терміну погашення заборгованості за кредитом, вказаного в підпункті 1.1.1 пункту 1.1 Кредитниго договору (пункт 1.1 Кредитного договору); - сторони домовились не застосовувати до позичальника передбачені Кредитним договором штрафні санкції за невиконання позичальником підпунктів 3.3.4 та 3.3.5 пункту 3.3 Кредитного договору за період з 30.09.2013 по 28.11.2014; - сплата процентів за користування кредитом (траншем) здійснюється у валюті наданого кредиту (траншу) щомісячно, не пізніше 16 (шістнадцятого) числа в грудні 2014 року, в інші місяці - не пізніше 10 (десятого) числа місяця, наступного за місяцем, в якому нараховані проценти, а також в день повернення заборгованості за кредитом в повній сумі на рахунок № НОМЕР_2 у Банку (пункт 2.7 Кредитного договору). Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, за висновком місцевого господарського суду, укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є Кредитним договором. За мотивувальною частиною оскарженого рішення, судом першої інстанції зазначено, що позивач на виконання умов Кредитного договору видав 30.09.2013 відповідачу кредитні кошти на суму 150 000 000 грн.. Товариство умови Кредитного договору не виконало та отриманий кредит Банку у визначений строк (не пізніше 31.12.2014 включно відповідно до підпункту 1.1.2 пункту 1.1 Кредитного договору) не повернуло. Крім того, зазначено судом, відповідач не виконав зобов'язання зі сплати процентів за користування кредитом на суму 15 583 561,65 грн. Далі за текстом мотивувальної частини свого рішення суд першої інстанції зазначив, що відповідач та треті особи на стороні відповідача заперечували проти задоволення позовних вимог, посилаючись на таке. - 28.11.2014 Банком (кредитор) і ОСОБА_7 (поручитель) було укладено Договір поруки № П300119775-10, за умовами якого ОСОБА_7 зобов'язалася перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Товариством Кредитного договору; загальний обсяг відповідальності не може перевищувати еквівалент 13 500 000 грн. за курсом НБУ станом на дату виконання поручителем зобов'язання позичальника за Кредитним договором; - 28.11.2014 Банком (кредитор) і ОСОБА_12 (поручитель) було укладено договір поруки № П2022390-5, за умовами якого ОСОБА_12 зобов'язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Товариством Кредитного договору; загальний обсяг відповідальності не може перевищувати еквівалент 34 000 000 грн. за курсом НБУ станом на дату виконання поручителем зобов'язання позичальника за Кредитним договором; - 28.11.2014 Банком (кредитор) і ОСОБА_11 (поручитель) було укладено договір поруки № П2022390-6, за умовами якого ОСОБА_11 зобов'язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Товариством Кредитного договору; загальний обсяг відповідальності не може перевищувати еквівалент 40 500 000 грн. за курсом НБУ станом на дату виконання поручителем зобов'язання позичальника за Кредитним договором; - 28.11.2014 Банком (кредитор) і ОСОБА_9 (поручитель) було укладено договір поруки № П30019775-12, за умовами якого ОСОБА_9 зобов'язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Товариством Кредитного договору; загальний обсяг відповідальності не може перевищувати еквівалент 46 000 000 грн. за курсом НБУ станом на дату виконання поручителем зобов'язання позичальника за Кредитним договором; - 28.11.2014 Банком (кредитор) і ОСОБА_10 (поручитель) було укладено договір поруки № П30019775-9, за умовами якого ОСОБА_10 зобов'язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Товариством Кредитного договору; загальний обсяг відповідальності не може перевищувати еквівалент 50 500 000 грн. за курсом НБУ станом на дату виконання поручителем зобов'язання позичальника за Кредитним договором; - меморіальними ордерами від 19.02.2015 та 20.02.2015 з депозитних рахунків ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_11 були списані грошові кошти з депозитних рахунків в рахунок погашення кредиту за Кредитним договором; - на адресу відповідача протягом березня-лютого 2015 року надійшли вимоги ОСОБА_7, ОСОБА_17, ОСОБА_11 щодо перерахування грошових коштів у зв'язку зі списанням Банком грошових коштів з депозитних рахунків вказаних осіб з метою погашення заборгованості за Кредитним договором; - відповідно до Довідки від 06.04.2015 № 05-2933400, виданої позивачем, "станом на 28.02.2015 відповідач не має кредитної заборгованості перед Банком за Кредитним договором від 30.09.2013 № ВКЛ-2022390/1". (т. 1 а/с 100) Як підсумок, відповідач заперечував наявність підстав щодо стягнення заборгованості за Кредитним договором, оскільки поручителями за Договорами поруки було повністю сплачено заборгованість за Кредитним договором станом на 20.02.2015. Оскільки позивачем було підтверджено виконання зобов'язання за Кредитним договором, то слід вважати дія Кредитного договору завершена. Далі за мотивувальною частиною оскарженого рішення судом першої інстанції наведено заперечення позивача проти доводів відповідача та третіх осіб щодо нікчемності Договорів поруки. Позивач, стверджуючи про правомірність дій Уповноваженої особи ФГВФО щодо визнання Договорів поруки нікчемними, наголосив наступне. На підставі Постанови Правління Національного банку України від 02.03.2015 №150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02.03.2015 № 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", згідно з яким з 03.03.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Банку Кадирова Владислава Володимировича. 07.05.2015 Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Банку Кадировим В.В. було надіслано ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_11 Повідомлення про нікчемність Договорів поруки, що підтверджується реєстрами згрупованих поштових відправлень з відміткою пошти про відправку, копія яких долучена до матеріалів справи. Відповідно до частини другої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції чинній на момент визнання правочинів нікчемними, далі - Закон) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Визнання нікчемними Договорів поруки Уповноваженою особою ФГВФО було проведено наступним порядком. 29 квітня 2015 року Протоколом № 1 засідання Комісії АТ «Дельта Банк» з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, створеної згідно Наказу № 67 від 11 березня 2015 року (зі змінами, внесеними Наказом № 270 від 23 квітня 2015 року) на виконання ст. 38 Закону України «Про гарантування вкладів фізичних осіб» виявлено, що правочини, укладені між АТ «Дельта Банк» та Поручителями-третіми особами 28 листопада 2014 року - є нікчемними. 07 травня 2015 року Уповноваженою особою ФГВФО на здійснення тимчасової адміністрації у АТ «Дельта Банк» повідомлено Поручителів 1-5 про нікчемність укладених Договорів поруки та, відповідно, "ПРО НІКЧЕМНІСТЬ ПОГАШЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА ДОГОВОРОМ КРЕДИТНОЇ ЛІНІЇ №ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року, ШЛЯХОМ ДОГОВІРНОГО СПИСАННЯ ГРОШОВИХ КОШТІВ У ЛЮТОМУ 2015 РОКУ З РАХУНКІВ ПОРУЧИТЕЛІВ 1-5. ПРО ЗАЗНАЧЕНЕ БУЛО ПОВІДОМЛЕНО І ПАТ «УКРГАЗВИДОБУВАННЯ»" (із Додаткових пояснень позивача стосовно правомірності застосування реституції). 14 травня 2015 року на виконання ст. 216 ЦК України АТ «Дельта Банк» застосував наслідки нікчемності правочинів (Договорів поруки від 28 листопада 2014 року), а саме: повернув Поручителям 1-5 кошти, списані з їх рахунків в рахунок погашення заборгованості ПАТ «Укргазвидобування» перед АТ «Дельта Банк». Підтвердженням цього є банківські виписки, що знаходяться у матеріалах справи. Застосування наслідків нікчемності правочинів здійснювалось на виконання Наказу Уповноваженої особи ФГВФО на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Дельта Банк» № 309 від 07 травня 2015 року. На виконання цих Наказів були відкриті позабалансові рахунки 2909… на ім'я фізичних осіб-поручителів, на котрі і відбувалося зарахування сум коштів, списаних з ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_19, ОСОБА_7, ОСОБА_9 19-20 лютого 2015 року в рахунок погашення заборгованості ПАТ «Укргазвидобування» по Договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від ЗО вересня 2013 року. У зв'язку з погашенням заборгованості ПАТ «Укргазвидобування» поручителями в іноземній валюті та необхідністю відновлення заборгованості в національній валюті було здійснено конвертацію коштів за курсом НБУ на день погашення заборгованості через рахунок валютної позиції - Дебет рахунку 3800, Кредит рахунку 3739 Долари США та Д-т 3739, К-т 3801 Гривня і відображено курсову різницю на рахунку 6204. Так, за поясненнями позивача, 14 травня 2015 року були поверненні кошти в наступних сумах: ОСОБА_11 - на рахунок № НОМЕР_4 в сумі 1 476 294,52 Долари США з яких 398 150,54 Доларів США - погашення заборгованості по Договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року. ОСОБА_12 - на рахунок № НОМЕР_6 в сумі 1 242 780,91 Доларів США - сума погашення заборгованості по Договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року. ОСОБА_7 - на рахунок № НОМЕР_5 в сумі 493 457,12 Доларів США - сума погашення заборгованості по Договору кредитної лінії № ВКЛ- 2022390/1 від 30 вересня 2013 року. ОСОБА_9 - на рахунок № НОМЕР_8 в сумі 1 535 199,94 Доларів США та на рахунок № НОМЕР_3 в сумі 4 000 000,00 Доларів США - сума погашення заборгованості по Договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року. ОСОБА_10 - на рахунок № НОМЕР_7 в сумі 1 845 895,17 Доларів США - сума погашення заборгованості по Договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року. Таким чином, стверджував позивач, всі кошти, списані з рахунків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_19, ОСОБА_7, ОСОБА_9 19-20 лютого 2015 року в рахунок погашення заборгованості ПАТ «Укргазвидобування» по Договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від ЗО вересня 2013 року - повернені в повному обсязі. Окрім цього, як наслідок застосування нікчемності правочинів - Договорів поруки від 28 листопада 2014 року - було поновлено в системах бухгалтерського обліку АТ «Дельта Банк» облік по кредиту № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року та нарахованими відсотками по ньому. Це і стало підставою для звернення до суду із зазначеним позовом у справі № 910/14422/15 (із Додаткових пояснень позивача стосовно правомірності застосування реституції). Суд першої інстанції, приймаючи до уваги Рішення уповноваженої особи ФГВФО про визнання нікчемними Договорів поруки, у вигляді Протоколу комісії №1 від 29.04.2015, проведену позивачем реституцію за Договорами поруки та повернення коштів поручителям-третім особам, дійшов висновку про обґрунтованість позову та наявність підстав щодо стягнення заборгованості за Договором кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року - з відповідача ПАТ "Укргазвидобування" у заявленому розмірі. Скаржник-відповідач ПАТ «Укргазвидобування», не погодився з рішенням суду першої інстанції, оскаржуючи його стверджує, що висновки суду є помилковими та необґрунтованими, посилаючись на таке. Листом, датованим 24.02.2015, ПАТ «Дельта Банк» повідомив відповідача, що 19-20 лютого 2015 року згідно умов п. 1.3 статті 1 «Предмет договору» Договорів поруки від 28.11.2014 № П2022390-5, № 30019775-99, № П30019775-10, № П30019775-12, № П2022390-6, позивач здійснив договірне списання грошових коштів з рахунків поручителів, відкритих у позивача, та здійснив повне погашення заборгованості позичальника перед Банком за Кредитним договором. 08.04.2015 до ПАТ «Укргазвидобування» надійшла Довідка від ПАТ «Дельта Банк» від 06.04.2015 № 05-2933400, в якій вказується, ЩО СТАНОМ НА 28.02.2015 ВІДПОВІДАЧ ПАТ «УКРГАЗВИДОБУВАННЯ» НЕ МАЄ КРЕДИТНОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ ПЕРЕД БАНКОМ. Факт списання коштів з рахунків поручителів за Договорами поруки від 28.11.2014 №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №0019775-12, № П2022390-6 та відповідно погашення заборгованості відповідача за Кредитним договором підтверджується копіями банківських виписок, наявних в матеріалах справи, а також поясненнями представників відповідача та представником третіх осіб. Так, зокрема, 20.02.2015 позивачем здійснено списання грошових коштів з депозитного рахунку ОСОБА_12 у сумі 34 000 000,00 грн. в рахунок погашення заборгованості по Кредитному договору № ВКЛ-2022390/1 30.09.2013; - 19.02.2015 позивачем здійснено списання грошових коштів з депозитного рахунку ОСОБА_10 у сумі 50 500 000,00 грн. з метою погашення заборгованості по кредитному Договору № ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013; - 19.02.2015 позивачем здійснено списання грошових коштів з депозитного рахунку ОСОБА_7 у сумі 13 500 000,00 грн. з метою погашення заборгованості по кредитному Договору № ВКЛ-2022390/1 зід 30.09.2013; - 19-20.02.2015 позивачем здійснено списання грошових коштів з депозитного рахунку ОСОБА_9 у сумі 46 000 000,00 грн. з метою погашення заборгованості по кредитному Договору № ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013; - 19-20.02.2015 позивачем здійснено списання грошових коштів з депозитного рахунку ОСОБА_11 у сумі 40 388 465,46 грн. з метою погашення заборгованості по кредитному Договору № ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013. Ствердження позивача про подальше повернення коштів поручителям з підстав нікчемності Договорів поруки скаржник заперечує, оскільки треті особи по даній справі (поручителі) категорично заперечують отримання коштів на свої рахунки. Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Статтею 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Частиною 4 ст. 543 ЦК України встановлено, що виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. Таким чином, стверджує ПАТ «Укргазвидобування», в силу вищезазначених норм чинного законодавства України, зобов'язання відповідача за Кредитним договором № ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013 є припиненим у повному обсязі з 20 лютого 2015 року - з дня виконання зазначеного зобов'язання поручителями-третіх осіб по даній справі. Відтак, за ствердженням скаржника, всупереч вищенаведеному, суд першої інстанції стягнув борг за припиненим зобов'язанням, тобто борг, якого на момент прийняття судового рішення не існувало, чим порушив ст.ст. 543, 554, 598, 599 ЦК України. Далі, спростовуючи висновки суду першої інстанції, скаржник зауважує і на тому, що задовольняючи позов, суд дійшов висновку, що Договори поруки від 28.11.2014 року №П2022390-5, №П30019775-99, №П0019775-10, №П30019775-12, № П2022390-6 є нікчемними, зокрема, в силу п.7 ч.З ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Не погоджуючись з висновком суду, щодо нікчемності Договорів поруки, відповідач звертає увагу на наступне. Як підтверджується матеріалами справи, на виконання ч.2 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» позивачем було проведено перевірку Договорів поруки від 28.11.2014 року №П2022390-5, №ВП0019775-99, №1130019775-10, №П30019775-12, № П2022390-6 (далі - Договори Поруки) укладених між позивачем та фізичними особами, в забезпечення Кредитного договору №ВКЛ-2022390 від 29.08.2013 року, на предмет їх нікчемності, за результатами якого було прийнято Протокол комісії №1 від 29.04.2015 року, в якому зазначені Договори визнані нікчемними. В Протоколі №1 від 29.04.2015 року підставою нікчемності Договорів поруки визначено п.7. ч.З ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Разом з цим, п.7 ч.З ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що нікчемним є такий правочин, укладений неплатоспроможним банком, умови якого передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку. Зазначена норма визначає три обов'язкові умови для нікчемності такого правочину: 1. Умовами правочину передбачено здійснення банком платежу або передачу ним майна на користь окремого кредитора; 2. Платіж або передача майна банком здійснюється з метою надання окремому кредитору пільг; 3. Пільги, які надаються окремому кредитору в результаті здійснення банком платежу або передачі йому банком майна прямо не встановлені для них законодавством чи внутрішніми документами банку. В той же час, наголошує відповідач, предметом Договорів поруки від 28.11.2014 року №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №П30019775-12, № П2022390-6, укладених між позивачем та фізичними особами, в забезпечення Кредитного договору №ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013, є зобов'язання фізичних осіб-поручителів відповідати у повному обсязі перед відповідачем за виконання відповідачем щодо повернення ним суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій та пені у розмірі та у випадках, передбачених Кредитним договором №ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013. Пунктом 3.1. Договорів поруки від 28.11.2014 року передбачено, що фізичні особи - поручителі зобов'язані: протягом одного банківського дня, від дати отримання письмової вимоги Кредитора про невиконання Позичальником забезпеченого порукою зобов'язання, виконати відповідне зобов'язання, шляхом перерахування непогашеної суми кредиту, непогашеної суми процентів за користування Кредитом, комісій, можливих штрафів та пені на рахунки Кредитора, зазначені в такій вимозі; на вимогу Кредитора протягом 3 (трьох) банківських днів надати Кредитору будь-які документи, що містять відомості, які можна використовувати для оцінки фінансового стану Поручителя (в тому числі ті, що складають банківську, комерційну таємницю або іншу конфіденційну інформацію); письмово повідомляти Кредитора про зміну свого місця проживання (перебування), паспортних даних, номерів телефонів, сімейного стану, про народження/усиновлення дітей, про участь у судових процесах, що загрожують майновому положенню Поручителя, в тому числі як позивача, відповідача або третьої особи або притягнення Поручителя до кримінальної відповідальності. У перелічених випадках Поручитель зобов'язаний разом з письмовим повідомленням і у той самий день передати Кредитору документи, що підтверджують вказані факти (паспорт, довідку з ЖЕК-у тощо). Дане зобов'язання Поручителя вважається виконаним з моменту (дати) отримання Кредитором відповідного письмового повідомлення Поручителя з доданням підтверджуючих документів. виконати зобов'язання за Договором поруки за будь-якого Позичальника в разі переводу боргу за Договором кредиту чи у разі заміни Позичальника у випадку правонаступництва/спедкоємства. Згідно з п.3.2. договорів поруки, поручителі мають право; попередивши письмово Кредитора не пізніше як за п'ять банківських днів, достроково виконати зобов'язання забезпечене порукою; зворотної вимоги до Позичальника в межах суми виконаного ним зобов'язання, як кредитор, що набув всіх прав за цим зобов'язанням. Згідно з п.3.3. Договорів Поруки позивач зобов'язаний: протягом 7 (Семи) банківських днів з дати виконання Поручителем забезпеченого порукою зобов'язання надати Поручителю відповідні документи, що підтверджують дійсність вимоги, розмір виконаного Поручителем зобов'язання, а також інші необхідні Поручителю документи для реалізації належного йому права зворотної вимоги до Позичальника. забезпечувати згідно з чинним законодавством України обробку і зберігання інформації, що становить банківську таємницю в порядку та на умовах згідно чинного законодавства України. Відповідно до п.3.4. Договорів Поруки Позивач має право: у разі невиконання Позичальником та Поручителем забезпеченого порукою зобов'язання звернути стягнення на все майно Поручителя та/або Позичальника, як солідарних боржників, згідно з чинним законодавством України; надавати інформацію про Поручителя будь-яким особам, згідно з чинним законодавством України, в тому числі вносити відомості (інформацію) про Поручителя та про цей Договір у будь-які реєстри, бази даних тощо. Запит та надання інформації на підставі цього пункту Договору вважається здійсненими за згодою Поручителя. З підписанням цього Договору Поручитель дає згоду на розкриття Кредитором третім особам інформації щодо Поручителя. Застереження, зазначене в цьому пункті Договору, вважається письмовим дозволом Поручителя Кредитору на розкриття інформації про особу (Поручителя) у розумінні Закону України «Про інформацію», в тому числі тієї, що містить банківську таємницю, у розумінні п. 1 ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». - визначати Договір кредиту за яким здійснюється погашення заборгованості та черговість погашення заборгованості Позичальника за кожним Договором кредиту на свій розсуд, у зв'язку з чим такі дії Кредитора не потребують двохстороннього погодження Сторонами та відповідного письмового оформлення. Як вбачається з вищезазначених умов Договорів поруки, вони не передбачають здійснення банком платежів або передачу майна на користь окремих кредиторів та відповідно не містять двох інших умов нікчемності правочину, передбачених п.7 ч.3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відтак, стверджує відповідач, висновок суду першої інстанції про нікчемність Договорів поруки від 28.11.2014 від 28.11.2014 року №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №П30019775-12, № П2022390-6 не відповідає дійсності та суперечить нормам чинного законодавства України. Крім того, скаржник заперечує висновки суду першої інстанції щодо стягнення пені в розмірі 31 405 479,45 грн. та 3 % річних в розмірі 1 886 301,37 грн., при цьому, відповідач посилається на ст. 614 ЦК України, згідно якої, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Разом з цим, наполегливо стверджує скаржник, Листом, датованим 24.02.2015 року, ПАТ «Дельта Банк» повідомив Відповідача, що 19-20 лютого 2015 року згідно умов п. 1.3 статті 1 «Предмет договору» Договорів поруки від 28.11.2014 року №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №П30019775-12, №П2022390-6 позивач здійснив договірне списання грошових коштів з рахунків поручителів, відкритих у позивача, та здійснив повне погашення заборгованості Позичальника перед Банком за Кредитним договором. Відповідно до ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини, (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. 08.04.2015 до ПАТ «Укргазвидобування» надійшла Довідка від ПАТ «Дельта Банк» від 06.04.2015 № 05-2933400, в якій вказується, що станом на 28.02.2015 ПАТ «Укргазвидобування» не має кредитної заборгованості перед банком. ПАТ «Укргазвидобування» у своїй скарзі наголошує і на тому, що суд першої інстанції, незважаючи на неодноразові письмові та усні заперечення відповідача, не надав оцінки тій обставині, що укладення Договорів поруки, списання коштів за зазначеними Договорами поруки та подальше визнання їх нікчемними сталося без участі відповідача і БЕЗ ЙОГО ЗГОДИ ЩОДО ПОДАЛЬШОГО ЗАСТОСУВАННЯ РЕСТИТУЦІЇ ЗА ДОГОВОРАМИ ПОРУКИ ДО ЙОГО ЗОБОВ'ЯЗАНЬ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ. Скаржник третя особа-1 ОСОБА_7 в своїй апеляційній скарзі також не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визнання банком за Протоколом комісії № 1 від 29.04.2015 нікчемними Договорів поруки, посилаючись на наступне. Згідно з ч. 1 п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів нікчемними" судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини -якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219. ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК, тощо). Згідно з ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Як вже зазначалось, Уповноважена особа Фонду виявила, що Договори поруки є нікчемними на підставі ч. 3 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», але, зауважує скаржник, даною статтею Закону прямо не встановлено недійсність таких правочинів, як Договори поруки. Тобто, договори поруки є «оспорюваними правочинами», так як недійсність даних договорів прямо не встановлено ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і, у даному випадку, слід вважати, що Уповноважена особа Фонду лише заперечує дійсність Договорів поруки. Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Стосовно посилання позивача, з чим погодився суд першої інстанції, на нікчемність Договорів поруки з підстав, що відповідні Договори не погоджувались Національним банком України, на умовах пунктів 3.4.2. та 3.4.5 Договору застави майнових прав №51/64/144/39/86/ЗМП-11 від 08.11.2013 року, який укладений між АТ «Дельта Банк» (Заставодавець) та Національним Банком України (Заставодержатель), скаржник-третя особа-1 зазначає наступне. Так, на підставі Договору застави майнових прав №51/64/144/39/86/ЗМП-11 від 08.11.2013 року, АТ «Дельта Банк» передано в заставу майнові права, а саме: право вимоги до ПАТ «Укргазвидобування» за Договором кредитної лінії №ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013 року з додатковими договорами до нього, укладеним між АТ «Дельта Банк» та ПАТ Укргазвидобування». За оцінкою скаржника третої особи-1, на укладання відповідних Договорів поруки між поручителями та АТ «Дельта Банк» погодження зі сторони НБУ не потребувалось, оскільки укладання Договорів поруки, як нове або додаткове забезпечення по виконанню зобов'язань за Кредитним договором, не може потребувати внесення змін до правочинів, які вже були укладені між АТ «Дельта Банк» та ПАТ «Укргазвидобування». Згідно п. 3.4.2 Договору застави СТОРОНИ ПОГОДИЛИ, ЩО ЗАСТАВОДАВЕЦЬ ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ НЕ ВІДЧУЖУВАТИ МАЙНОВІ ПРАВА НА КОРИСТЬ ТРЕТІХ ОСІБ БЕЗ ОТРИМАННЯ ПОПЕРЕДНЬОЇ ПИСЬМОВОЇ ЗГОДИ ЗАСТАВОДЕРЖАТЕЛЯ. Проте, зауважує скаржник, Договорами поруки не передбачено відчуження прав вимоги за Кредитним договором, оскільки Договір поруки це один із видів забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК України.). А після списання АТ «Дельта Банк» грошових коштів шляхом перерахування з рахунків Поручителів на позичковий рахунок ПАТ «Укргазвидобування», дія Кредитного договору припинилась у зв'язку з належним його виконанням, тобто повним погашенням заборгованості. Згідно ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, в будь-якому випадку, у зв'язку з укладенням спірних Договорів поруки та виконання умов і зобов'язань по даним договорам, зі сторони Поручителів в частині погашення кредитної заборгованості, відповідне не може відноситись до відчуження прав вимог за відповідним Кредитним договором, так як з моменту перерахування відповідних коштів Кредитний договір припинився шляхом повного виконання зобов'язань, проведеного належним чином. Після перерахування відповідних коштів та припинення Кредитного договору, між поручителями та ПАТ «Укргазвидобування» виникли правовідносини стосовно відшкодування витрат в порядку регресу, які Поручителі понесли внаслідок виконання зобов'язань щодо погашення заборгованості по Кредитному договору. Згідно ст. 556 ЦК України, після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним. З метою дотримання вимог ст. 556 ЦК України та умов Договорів поруки і з метою подальшого звернення Поручителями до ПАТ «Укргазвидобування» в порядку регресу, АТ «Дельта Банк» БУЛИ ВРУЧЕНІ ВСІМ ПОРУЧИТЕЛЯМ ДОКУМЕНТИ, ЯКІ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ. Таким чином, за ствердженням третьої особи-1, до кожного з Поручителів перейшло право вимоги в частині виконаного зобов'язання по Кредитному договору, тобто, в частині перерахованої суми на позичковий рахунок ПАТ «Укргазвидобування». За додатково наданими письмовими поясненнями до апеляційної скарги, СКАРЖНИК ТРЕТЯ ОСОБА-1 КАТЕГОРИЧНО ЗАПЕРЕЧУЄ ПОВЕРНЕННЯ СПИСАНИХ АТ «Дельта Банк» КОШТІВ «НАЗАД НА ПОТОЧНІ ТА ДЕПОЗИТНІ РАХУНКИ ПОРУЧИТЕЛІВ», тобто, заперечує здійснення реституції за рішенням позивача, оскільки наведені позивачем відповідані обставини щодо повернення коштів поручителям не відповідають дійсності. Так, стверджує скаржник, з матеріалів даної справи вбачається, що АТ «Дельта Банк» були перераховані кошти на "невідомі рахунки", які жодним чином не стосуються Поручителів, а саме: -19.02.2015 року АТ «Дельта Банк» списано з депозитного рахунку НОМЕР_9 (доллари США) ОСОБА_7, грошові кошти у сумі, що є еквівалентом 13 500 000,00 грн., але згідно Виписки по особовим рахункам (арк. 244) вбачається, що грошові кошти у сумі 493 457,12 дол. США з призначеним платежу «Повернення коштів ОСОБА_7 зг наказу №325 від 325» були перераховані на рахунок НОМЕР_11; - 20.02.2015 року списано з депозитного рахунку НОМЕР_10 (доллари США) та поточного рахунку № НОМЕР_18 (доллари США) ОСОБА_12, грошові коштів у сумі, що є еквівалентом 34 000 000,00 грн., але згідно Виписки по особовим рахункам (арк. 236) вбачається, що грошові кошти у сумі 1 242 780,91 дол. США з призначеним платежу «Повернення коштів ОСОБА_12 зг наказу №325 від 325» були перераховані на рахунок НОМЕР_16; - 20.02.2015 року списано з депозитного рахунку НОМЕР_12 (націонатьна валюта) та поточного рахунку № НОМЕР_13 (доллари США) ОСОБА_9, грошові кошти у сумі, що є еквівалентом 46 000 000,00 грн., але згідно Виписки по особовим рахункам (арк. 241) вбачається, що грошові кошти у сумі 4 000 000,00 грн. з призначеним платежу «Повернення коштів ОСОБА_9 зг наказу №325 від 325» були перераховані на рахунок НОМЕР_14 та згідно Виписки по особовим рахункам (арк. 242) вбачається, що грошові кошти у сумі 1 535 199,94 дол. США з призначеним платежу «Повернення коштів ОСОБА_9 зг наказу №325 від 325» були перераховані на рахунок НОМЕР_17; - 20.02.2015 року списано з депозитного рахунку НОМЕР_15 (доллари США) ОСОБА_10, який відкритий у АТ «Дельта Банк», грошові кошти у сумі, що є еквівалентом 50 500 000,00 грн., але згідно Виписки по особовим рахункам (арк. 238) вбачається, що грошові кошти у сумі 1 845 895,17 дол. США з призначеним платежу «Повернення коштів ОСОБА_10 зг наказу №325 від 325» були перераховані на рахунок НОМЕР_19. Отже, за ствердженням скаржника, "з вищезазначеного вбачається, що АТ «Дельта Банк» списані кошти з депозитних та поточних рахунків Поручителів, проте, назад ці кошти на відповідні рахунки не повернуті, а в доданих АТ «Дельта Банк» до матеріалів даної справи Виписках зазанчено, що АТ «Дельта Банк» були перераховані, якісь кошти на невідомі рахунки №2909, які жодним чином не відносяться до Поручителів", тобто кошти поручителів залишились на рахунках банка. При цьому, скаржник звертає увагу на те, що згідно Постанови НБУ від 17.06.2004 року №280 «Про затвердження Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України та Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку України» передбачено, що Рахунок №2909 це «Інша кредитна заборгованість за операціями з клієнтами банку», який відноситься до переліку рахунків - «Кредитна заборгованість і транзитні рахунки за операціями з клієнтами банку». Також, вищезазначеною Постановою НБУ передбачені рахунки, які Банки відкривають своїм клієнтам за договорами банківського рахунку поточні рахунки, за договорами банківського вкладу - вкладні (депозитні рахунки), а саме: 2620 - кошти на вимогу фізичних осіб; 2625 - кошти на вимогу фізичних осіб для здійснення операцій з виконанням платіжних карток; 2630 - короткострокові вклади (депозити) фізичних осіб; 2635 - довгострокові вклади (депозити) фізичних осіб. Таким чином, за ствердженням третьої особи-1, вищезазначеним доведено, що «АТ «Дельта Банк» не були повернуті кошти на рахунки Поручителів - 2620, 2625, 2630, 2635, а "перерахування якісь коштів на невідомі рахунки 2909 «Інша кредитна заборгованість за операціями з клієнтами банку», які жодним чином не пов'язані та не можуть пов'язуватись з Поручителями, не може відноситись до застосування АТ «Дельта Банк» реституції, яка передбачена статтею 216 ЦК України». Колегія суддів, розглянувши матеріали даної справи та заслухавши доводи та заперечення сторін, вважає заперечення скаржників обгрунтованими, а тому не погоджується з висновками суду першої інстанції, на яких базується рішення про стягнення заявленої заборгованості, зокрема, щодо наявності розпорядчого рішення позивача стосовно віднесення Договорів поруки до нікчемних, застосування реституції за Договорами поруки, як підстави щодо стягнення пред'явленої заборгованості з відповідача ПАТ «Укргазвидобування». Згідно з наявною у матеріалах справи копією Витягу з протоколу від 29 квітня 2015 року №1 засідання комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, створеної згідно з Наказом від 11 березня 2015 року №67 (зі змінами, внесеними Наказом №270) виявлено правочини (Договори поруки), що є нікчемними, з посиланням на ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема, Договори поруки від 28.11.2014 року №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №П30019775-12, №П2022390-6, що були укладені між позивачем АТ «Дельта Банк» та третіми особами ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12. На підставі викладеного, Листами від 07 травня 2015 року №1654, №1651, №1653, №1669, № 1661 Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк» Кадиров В.В. повідомив вищеназваних поручителів про те, що укладення між ними та ПАТ «Дельта Банк» Договорів поруки від 28 листопада 2014 в забезпечення виконання зобов'язання за Договором кредитної лінії від 29 серпня 2013 року №ВКЛ-2022390/1 (зі змінами та доповненнями), укладеним між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Укргазвидобування», було здійснено з порушенням чинного законодавства України, вимог Національного банку України та кредитних процедур банку з посиланням на положення п. 7 ч.З статті 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв'язку з чим вищеназваних поручителів повідомлено про нікчемність Договорів поруки від 28 листопада 2014 року. Згідно з ч. 1 статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. У силу ч. 1 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Згідно п.4 та п.6 ч.2 статті 37 названого Закону уповноважена особа Фонду має право, зокрема: повідомляти сторони за договорами, зазначеними у ч.2 статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; звертатися до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення в разі виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій працівників банку або інших осіб стосовно банку. Відповідно до ч.З статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. Згідно зі статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Частиною 2 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичн осіб» визначено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фнду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч.З цієї статті. Згідно ч.3 статті 38 Закону, правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи чаатково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або -придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг, тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог в порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки банківську діяльність"; банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочини (у тому числі договори, умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Згідно з ч.2 статті 228 Цивільного кодексу України правочин. який порушує публічний порядок, є нікчемним. Частина третя цієї статті визначає, що у разі недодержання вимоги :д відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявяості умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Для застосування наслідків, передбачених статтею 228 ЦК України необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків чи з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування податку на додану вартість у разі його несплати контрагентами до бюджету. Водночас, в контексті зазначеної статгі, уповноважена особа наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них-нікчемних. Разом з тим, за змістом наведених норм, дане право не є абсолютним, а кореспондується з обов'язком встановити перед прийняттям рішення обставини, з якими Закон пов'язує нікчемність правочину, тобто саме по собі твердження про нікчемність правочину недостатньо для визнання його таким, оскільки воно, у даному випаду, нівелюється протилежним твердженням вкладника про дійсність вкладу. Таким чином, за обставин відсутності у розпорядчому рішенні посилань на передбачені Законом підстави визнання правочину нікчемним, таке рішення суб'єкта владних повноваження не є обгрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Вищого адміністративного суду України від 04 серпня 2015 року у справі № К/800/24809/15. Слід зазначити, що п. 2 Протоколу комісії №1 від 29 квітня 2015 року, на який суд першої інстанції посилається в якості безумовного доказу правомірності віднесення вищеназваних Договорів поруки від 28.11.2014 до нікчемних, передбачено його направлення Уповноваженій особі ФГВФО АТ «Дельта Банк» для подальшого затвердження. Матеріали справи, зібрані судом першої інстанції, не містять доказів затвердження результатів вказаної перевірки проведеною комісією позивача, як суб'єктом владних повноважень, на якого Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» покладено обов'язок зі здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку. (Наведена правова оцінка Протоколу № 1 від 29.04.2015 надана за Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.12.2015 № 826/12398/15). Єдиним документом, наявним у матеріалах справи, який свідчить про прийняття саме позивачем розпорядчого рішення стосовно віднесення Договорів поруки від 28.11.2014 до нікчемних є Повідомлення позивача про нікчемність Договорів поруки від 07.05.2015, які були зроблені та направлені поручителям (третім особам) за Договорами поруки. За названими Повідомленнями, в обгрунтування своєї позиції позивач, як на підставу нікчемності Договорів поруки, посилається на п. 7 ч. З ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відповідно до якого однією з підстав нікчемності правочину є укладення банком правочинів (у тому числі договорів), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку. Тобто, нікчемним може бути той правочин, за яким кредитору банку було передано майно або кошти для надання такому кредитору переваг (пільг), які прямо не встановлені законодавством. Згідно з п.1.1 Договорів поруки, поручителі зобов'язалися перед ПАТ «Дельта Банк» у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПАТ «Укргазвидобування» зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування ним, комісій, а також можливих штрафів та пені, у розмірі та у випадках передбачених Договором кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 29 серпня 2013 року, що кореспондує з положеннями ст. 553 ЦК України. На виконання умов Договорів поруки від 28.11.2014 №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №П30019775-12, № П2022390-6 позивачем ПАТ «Дельта-Банк» було списано з рахунків поручителів 150 000 000,00 грн., якими у повному обсязі було погашено заборгованість ПАТ «Укргазвидобування» перед ПАТ «Дельтиа Банк» за Кредитним договором № ВКЛ-2022390/1 від 29 серпня 2013 року, що підтверджено Довідкою банка від 06.04.2015 № 05-2933400. (т. 1 а/с 100) Згідно умов Договорів поруки, ПАТ «Дельта Банк» не передавав поручителю будь-якого майна та не здійснював перерахунку будь-яких коштів, а навпаки, були задоволені вимоги Банку до боржника ПАТ «Укргазвидобування». Перехід до поручителя права вимоги до ПАТ «Укргазвидобування» є не пільгою, а правом, прямо передбаченим ст. 556 ЦК України для будь-якого поручителя, який виконав забезпечене порукою зобов'язання. Умови Договорів поруки не передбачали платіж або передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку, що свідчить про відсутність підстав для застосування до такого Договору положень п. 7 ч. З статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Набуття поручителем за договором поруки внаслідок виконання ним забезпеченого порукою зобов'язання не може вважатися і відступленням ПАТ «Дельта Банк» належного йому права вимоги. Крім того, позивач у своїх Повідомленнях від 07 травня 2015 року про нікчемність Договорів поруки не зазначає інших норм права, крім п. 7 ч. З ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яким би визначалась недійсність Договорів поруки. Також, за названим Повідомленням, позивач не наводить конкретних норм законодавства України, вимог Національного банку України чи кредитних процедур ПАТ «Дельта-Банк», які, на його думку, було порушено при укладанні Договорів поруки. Частина 3 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює вичерпний перелік підстав нікчемності договорів, вчинених неплатоспроможним банком і розширеному тлумаченню не підлягає. Оскільки Договори поруки від 28.11.2014 №П2022390-5, №П30019775-99, №П30019775-10, №П30019775-12, №П2022390-6 не відповідають жодному з критеріїв правочину, встановлених ч. 3 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», права встановлювати його нікчемність на підставі будь-яких інших норм ні у позивача, ні у створеної ним Комісії з перевірки правочинів, не має. Стосовно посилання позивача, з чим погодився суд першої інстанції, на нікчемність Договорів поруки з підстав, що відповідні Договори не погоджувались Національним банком України, на умовах пунктів 3.4.2. та 3.4.5 Договору застави майнових прав №51/64/144/39/86/ЗМП-11 від 08.11.2013, який укладений між АТ «Дельта Банк» (Заставодавець) та Національним панком України (Заставодержатель), слід зазначити наступне. Так, на підставі Договору застави майнових прав №51/64/144/39/86/ ЗМП-11 від 08.11.2013 АТ «Дельта Банк» передано в заставу майнові права, а саме: право вимоги до ПАТ «Укргазвидобування» за Договором кредитної лінії №ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013 року з додатковими договорами до нього, укладеним між АТ «Дельта Банк» та ПАТ Укргазвидобування». Згідно п. 3.4.2 Договору застави сторони погодили, що Заставодавець зобов'язаний не відчужувати майнові права на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди Заставодержателя. Проте, Договорами поруки не передбачено відчуження прав вимоги за Кредитним договором, оскільки Договір поруки це один із видів забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК України). Після списання АТ «Дельта Банк» грошових коштів шляхом перерахування з рахунків Поручителів на позичковий рахунок ПАТ «Укргазвидобування» дія Кредитного договору припинилась у зв'язку з повним та належним виконанням його зобов'язань, тобто повним погашенням заборгованості. Згідно ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, в будь-якому випадку, у зв'язку з укладенням спірних Договорів поруки та виконання умов і зобов'язань по даним договорам зі сторони Поручителів в частині погашення кредитної заборгованості, відповідне не може відноситись до відчуження прав вимог за відповідним Кредитним договором, так як з моменту перерахування відповідних коштів Кредитний договір припинився шляхом виконання зобов'язань, проведеним належним чином. Після перерахування відповідних коштів та припинення Кредитного договору, між поручителями та ПАТ «Укргазвидобування» виникли правовідносини стосовно відшкодування витрат в порядку регресу, які Поручителі понесли внаслідок виконання зобов'язань по Кредитному договору. За оцінкою колегії суддів, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст. 216 ЦК України) застосовуюється лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, у даному випадку, застосування судом першої інстанції реституції за Договорами поруки, як підстави для стягнення заявленої заборгованості з відповідача ПАТ «Укргазвидобування», є неправомірним. Вимога про повернення майна за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину, однак, у даному випадку, відповідач не є стороною за Договорами поруки, а тому позивач не може вимагати в порядку ч.1 ст. 216 ЦК України повернення майна з позичальника за Договорами поруки - ПАТ «Укргазвидобування». Аналогічна правова позиція наведена у Постанові Верховного суду України від 26.06.2013 у справі № 6-58цс13, висновки за якою згідно ст. 111-28 ГПК України є обов'язковими для всіх судів України. Слід зазначити і про те, що нормою ст. 216 ЦК України встановлені дві групи наслідків недійсності правочинів, а саме: основні - це двостороння реституція та додаткові - відшкодування збитків та моральної шкоди, при цьому, обов'язок відшкодування збитків передбачається виключно при встановленні обставин порушення цивільних прав і вини сторони, яка здійснила дії, внаслідок яких сталися події, що визначені цивільним законодавством як порушення і збитки. Частиною 2 ст. 208 ГК України встановлено, що у разі визнання недійсним зобов'язання кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за не можливості повернути все одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбаченні законом. Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Таким чином, колегія суддів ще раз звертає увагу на те, що вимога про повернення майна, переданого, на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. (п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними»). Отже, в силу вимог п.2 ч. 1 ст. 216 ЦК України двостороння реституція за договорами поруки, жодним чином не стосується відповідача та її застосування на вимогу позивача не може призвести до поновлення його прав за Кредитним договором, оскільки така реституція полягає у покладанні не на відповідача, який не є стороною недійсного правочину, а виключно на сторони недійсного правочину обов'язку повернути одна одній все одержане на виконання цього правочину (Договір поруки). Слід звернути увагу на заперечення поручителів-третіх осіб, які категорично стверджують, що на їх рахунки не було повернуто сплачені ними кошти за Договорами поруки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. Серед іншого, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на Накази Уповноваженої особи ФГВФО АТ «Дельта Банк» від 07.05.2015 № 309 та від 13.05.2015 № 325, за якими зобов'язано Генеральний департамент правового забезпечення діяльності банку направити Повідомлення про нікчемність правочину згідно ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на адресу ПАТ «Укргазвидобування» та поручителям, і в разі необхідності, розпочати претензійно-позовну роботу щодо застосування наслідків нікчемності правочинів (договорів), а також, в разі необхідності, розпочати претензійно-позовну роботу щодо стягнення кредитної заборгованості, зокрема, за Договором кредитної лінії № ВКЛ -2022390/1 від 30.09.2013. Згідно ч.4 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ФОНД, повідомляючи сторони за договорами, зазначеними у ч. 2 ст. 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів і, вчиняючи дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів, має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. Стосовно заявлених похідних вимог у вигляді стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту, заборгованості за простроченими нарахованими процентами, пені за несвоєчасне повернення нарахованих процентів, штрафу за неналежне виконання зобов'язання, 3 % річних від суми простроченої заборгованості за кредитом та 3% річних від суми простроченої заборгованості за процентами, колегія суддів вважає їх необгрунтованими, оскільки позивачем недоведено підстав для їх задоволення. На підставі вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що положене в основу прийнятого оскарженого судового рішення визнання позивачем нікчемності Договорів поруки та застосування за ними двосторонньої реституції, не може бути підставою для задоволення позову про стягнення заявленої заборгованості на Договорі кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30.09.2013, а тому Рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 у даній справі підлягає скасуванню. Приймаючи нове судове рішення, колегія суддів вважає за необхідне у позові слід відмовити, як заявленому необґрунтовано та безпідставно. Судові витрати покласти на сторони відповідно до ст. 49 ГПК України. Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 85, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ПАТ "Укргазвидобування " задовольнити. Апеляційну скаргу третьої особи-1 ОСОБА_7 задовольнити. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.08.2015 № 910/14423/15 скасувати. Прийняти нове судове рішення в наступній редакції: "У позовних вимогах відмовити повністю". Стягнути з позивача ПАТ "Дельта Банк" (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36-Б; ідентифікаційний код: 34047020) на користь відповідача ПАТ "Укргазвидобування" (04053, м. Київ, вул. Кудрявська, 26/28; ідентифікаційний код: 30019775) 36 540,00 грн. судового збору за апеляційний перегляд оскарженого рішення. Стягнути з позивача ПАТ "Дельта Банк" (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36-Б; ідентифікаційний код: 34047020) на користь третьої особи -1 ОСОБА_7 (АДРЕСА_1, ідент. код НОМЕР_1) 36 540,00 грн. судового збору за апеляційний перегляд оскарженого рішення. Зобов'язати Господарський суд міста Києва видати відповідні судові накази. Постанова Київського апеляційного господарського суду від 21.12.2015 № 910/14423/15 набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова Київського апеляційного господарського суду від 21.12.2015 № 910/14423/15 може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України у 20-денний строк. Матеріали справи № 910/14423/15 повернути до Господарського суду міста Києва. Головуючий суддя Т.В. Ільєнок Судді А.І. Мартюк М.Л. Яковлєв http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54551160
  3. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання кредитного договору частково нікчемним, визнання дій протиправними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року, встановила: У березні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 5 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36 % річних на суму залишку заборгованості за користування з кінцевим терміном погашення, що відповідає строку дії картки – до червня 2009 року. Унаслідок невиконання відповідачкою своїх зобов’язань за договором станом на 31 січня 2012 року в неї перед банком утворилася заборгованість у розмірі 24 тис. 276 грн 83 коп., що складається з: 7 тис. 981 грн 5 коп. заборгованості за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. заборгованості за процентами; 500 грн штрафу (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути на його користь із відповідачки. ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, вимоги якого під час розгляду справи змінила та остаточно просила визнати нікчемними положення Умов та правил надання банківських послуг у частині надання права банку будь-коли змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта (пункти 3.2, 5.3); у частині нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми позову (пункт 8.6). Крім того, ОСОБА_1 просила визнати нікчемними положення, що містяться у Тарифах про умови кредитування з використанням платіжної картки: встановлену 200 % плату за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; пеню за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів за будь-яким грошовим зобов'язанням у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; визнати нікчемними зміни суми кредитного ліміту за договором з 5 тис. грн до 7 тис. 981 грн 5 коп.; визнати нікчемними зміни строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року; визнати протиправним нарахування процентів за користування кредитом виходячи з 72 % річних; визнати протиправним нарахування процентів за період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року виходячи з 36 % річних; визнати протиправними дії щодо нарахування процентів на суму, більшу ніж 5 тис. грн, виходячи з 36 % річних. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року залишено без змін. 8 квітня 2015 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 261, частини 2 статті 258 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права – статті 261 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України). Обґрунтовуючи зазначені підстави подання заяви ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 та 22 жовтня , 6 листопада та 10 грудня 2014 року і постанову Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116 цс 13. Так, у справі № 6-36268св13 (ухвала від 10 грудня 2014 року) суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу та залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшов висновку про те, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі починається не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України). Автоматичне продовження дії картки не змінює терміну виконання кредитного зобов’язання, а отже, продовження дії картки для настання кінцевого строку повернення заборгованості правового значення не має. Крім того, продовження дії картки є способом виконання зобов’язання щодо повернення простроченого кредиту, процентів і неустойки. Установивши, що останній платіж відповідач учинив у березні 2009 року, дворічний термін дії виданої картки закінчився, нову картку позивач не отримав, а з позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся лише у березні 2014 року, суд дійшов висновку про пропуск позивачем трирічного строку позовної давності. У справі № 6-31730св14 (ухвала від 6 листопада 2014 року) суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішенням апеляційного суду, зазначив, що умовами договору повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом визначено періодичними щомісячними платежами, тому згідно зі статтею 261 ЦК України обчислення позовної давності здійснюється з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, а сума непогашеної кредитної заборгованості підлягає стягненню у межах строку позовної давності, перебіг якого починається з моменту порушення строків сплати окремих платежів і до моменту звернення кредитора до суду з позовом з урахуванням строку погашення кредиту в повному обсязі, визначеного останнім днем місяця, вказаного на картці. У справі № 6-8665св14 (ухвала від 22 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, указав на те, що висновок апеляційного суду щодо звернення банку до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості в межах строку позовної давності підлягає перевірці, оскільки суд не встановив належного виконання відповідачем щомісячних зобов’язань, періоди прострочення їх виконання, що мало значення для правильного вирішення питання про додержання строку позовної давності. Крім того, суд зазначив, що за висновком Верховного Суду України про застосування статті 257 ЦК України до правовідносин, у яких використовуються платіжні картки як спосіб надання/отримання кредитних коштів (постанови № 6-14цс14 від 19 березня 2014 року, № 6-95цс14 від 17 вересня 2014 року, № 6-103цс14 від 24 вересня 2014 року, № 6-134цс14 від 1 жовтня 2014 року), за таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту у повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України). У справі № 6-32674св14 (ухвала від 1 жовтня 2014 року) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції і направляючи справу на новий розгляд, вказав, що сплив позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову, якщо про застосування позовної давності у справі заявлено стороною. Оскільки відповідач заяву про застосування строку позовної давності не подавав, то застосування судом позовної давності є неправомірним. Разом з тим суд зазначив, що неподання заяви про застосування позовної давності було зумовлено неналежним повідомленням відповідача у справі про дату, час та місце розгляду справи. Крім того, суд послався на висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13) щодо застосування позовної давності. Так, у цій постанові Верховний Суд України висловив таку правову позицію. Відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності за кожним із платежів. У разі встановлення в договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Водночас в оспорюваній ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості (кредиту, пені, штрафу), яка утворилась у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року за картковим рахунком (строк дії якої закінчився у червні 2009 року) унаслідок невиконанням нею взятих за кредитним договором зобов’язань, та про додержання банком строків позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 261 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 258, 261 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 червня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до ПАТ КБ "ПриватБанк" із заявою, згідно з якою отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в сумі 5 тис. грн на платіжну картку MasterCard на 24 місяці з умовою сплати процентів за користування кредитом у розмірі 3 % на місяць із розрахунку 360 днів у році. Ухвалюючи рішення, суди виходили з того, що ОСОБА_1, підписуючи заяву про надання кредиту, погодилася з умовами договору, які передбачали, зокрема: нарахування 36 % річних за користування кредитом; право банку змінювати кредитний ліміт без повідомлення клієнта; нарахування штрафу в розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості; встановлення 200 % плати за несвоєчасне погашення кредитного ліміту; сплату пені за несвоєчасне погашення заборгованості; штраф за порушення строків платежів у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом; зміну строку дії кредитного договору до 31 січня 2012 року. З урахуванням установлених обставин суд визнав факт невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 31 січня 2012 року становила 24 тис. 276 грн 83 коп., з яких: 7 тис. 981 грн 5 коп. – заборгованість за кредитом; 14 тис. 663 грн 55 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом; 500 грн – штраф (фіксована частина); 1 тис. 132 грн 23 коп. – штраф (процентна ставка). При цьому суд виходив з правомірності нарахування банком процентів за користування кредитом у період з 1 липня 2009 року до 31 січня 2012 року. Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про дотримання банком строків позовної давності, суд касаційної інстанції зазначив, що з моменту закінчення строку дії платіжної картки (червень 2009 року) до часу звернення з позовом до суду (березень 2012 року) не пройшло трьох років, передбачених статтею 257 ЦК України. Установивши, що умовами кредитного договору визначено порядок погашення заборгованості шляхом внесення щомісячних платежів у розмірі 7 % від суми заборгованості та строк внесення щомісячних платежів до 25 числа місяця, що слідує за звітним, суд касаційної інстанції залишив зазначений факт поза правовою оцінкою. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статей 257, 258, 261 ЦК України, Судова палата у цивільних справах виходить з такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Про застосування позовної давності ОСОБА_1 заявляла клопотання 11 жовтня 2012 року та 5 квітня 2013 року (а.с. 89, 144). Висновок про правильне застосування норм матеріального права щодо позовної давності міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року в справі № 6-116цс13. Відповідно до цього висновку для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252–255 ЦК України. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання. Оскільки останній місячний платіж ОСОБА_1 слід було внести до 25 лютого 2009 року, а банк звернувся до суду з позовом 22 березня 2012 року, то висновок суду касаційної інстанції про звернення банку з позовом у межах позовної давності ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права. Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Що стосується доводів заявниці щодо пропуску банком позовної давності до вимог про стягнення штрафу та щодо неправильного застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 258 ЦК України, то слід зазначити таке. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Пунктом 8.6 Умов та правил надання банківських послуг встановлено відповідальність боржника у вигляді штрафу за порушення строків повернення платежів більш ніж на 120 днів. Установивши, що кінцевим строком повернення кредиту визначено 30 червня 2009 року та з’ясувавши факт неповернення кредиту до цієї дати, унаслідок чого після збігу 120 днів (тобто після 1 листопада 2009 року) банк отримав право на стягнення штрафу, суд дійшов помилкового висновку про дотримання банком у березні 2012 року строку позовної давності для стягнення неустойки. Отже, суд касаційної інстанції неоднаково та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Тому судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом "а" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 8 квітня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 грудня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2014 року в частині задоволення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-154 цс15) Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B75720DDD658F69CC2257ED8003CCAE0
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 липня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Простофінанс» (далі – ТОВ «Простофінанс») і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого фінансова установа надала позичальнику кредит у розмірі 61 тис. 100 грн зі сплатою 13,99 % річних та строком повернення коштів до 10 липня 2013 року. 18 травня 2012 року між ТОВ «Простофінанс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, на підставі якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором. Оскільки відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, то утворилася заборгованість у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача. Рішенням Дніпропетровського районного суду від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року, позов задоволено, постановлено стягнути із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 38 тис. 152 грн 22 коп., заборгованості за відсотками в розмірі 8 тис. 648 грн 29 коп., заборгованості зі сплати комісійних у розмірі 3 тис. 24 грн 45 коп. та штрафу в розмірі 10 тис. 472 грн 82 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 254, 256 – 258, 261, 266, 549, 1050, 10561 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надає копії постанов Верховного Суду України від 23 травня (справа № 6-38цс12), 4 липня (справа № 6-58цс12), 19 грудня (справи № 6-144цс12, № 6-149цс12) 2012 року, від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13), від 19 березня (справа № 6-20цс14) та 18 червня (справа № 6-61цс14) 2014 року, від 3 червня 2015 року (справа № 6-31цс15). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи», перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 18 липня 2008 року між ТОВ «Простофінанс» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у розмірі 61 тис. 100 грн зі сплатою 13,99 % річних та строком повернення коштів до 10 липня 2013 року. З 10 лютого 2009 року банк збільшив розмір процентної ставки до 21,27 % річних. Згідно з пунктом 2.8.3 зазначеного договору кредитодавцю надано право змінити розмір відсоткової ставки за користування кредитом. У випадку зміни розміру процентної ставки кредитодавець надсилає позичальнику письмове повідомлення про відповідну зміну розміру процентної ставки за кредитом та новий графік платежів, у якому визначаються щомісячні платежі, розраховані за новою процентною ставкою. Зазначене письмове повідомлення та новий графік платежів надсилаються рекомендованим листом за адресою позичальника (реєстраційна та фактична), зазначеною у цьому договорі. 18 травня 2012 року між ТОВ «Простофінанс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв’язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яка підлягає стягненню з ОСОБА_1. Проте у наданих для порівняння судових рішення зроблено такі висновки: - у постановах від 23 травня, 4 липня та 19 грудня 2012 року Верховний Суд України виходив з того, що якщо умовами кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника та в передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» строк, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийняте до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» (далі – Закон № 661-VI), яким заборонено змінювати в односторонньому порядку умови кредитного договору. Отже, наведене свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом з тим заявник надав для порівняння постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня 2015 року, які не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цих постановах висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, яка переглядається, відсутні відомості про те, що Соколенко С.О. звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування строків позовної давності згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом № 661-VI, який набрав чинності 9 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 10561, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 10561 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року. З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, належним чином не дослідив усіх обставин, які мають значення для вирішення спору, не з’ясував чи рішення про зміну розміру процентної ставки було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ, не перевірив, чи відповідає вимогам кредитного договору повідомлення ТОВ «Простофінанс» від 8 грудня 2008 року про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором. Отже, не встановивши наведених обставин, суд дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі на підставі статей 1054, 10561 ЦК України. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили всіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду від 12 червня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-2355цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12 грудня 2008 року № 661-VI (далі – Закон № 661-VI), який набрав чинності 9 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 10561, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 10561 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року. З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7999C3216BB56F73C2257F230047B7B6
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 грудня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л и : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Приватбанк» (далі – ПАТ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 24 червня 2008 року між ПАТ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким остання отримала 86 тис. 914 доларів США 43 цента зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 24 червня 2028 року. У цей же день з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням боржником зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на 7 листопада 2013 року складала 292 тис. 733 доларів США 6 центів. Позивач просив: звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу іпотечного майна; отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр); здійснити реєстрацію договору купівлі-продажу в Реєстрі; отримати дублікати правовстановлюючих документів на іпотечне майно у відповідних установах, підприємствах або організаціях з можливістю здійснення банком усіх передбачених чинним законодавством дій, необхідних для продажу іпотечного майна; виселити відповідачів з будинку, які зареєстровані та проживають у ньому, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Постановлено: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 червня 2008 року в сумі 292 тис. 733 долари США 6 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 2 млн 338 тис. 937 грн 14 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки – будинок АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом його продажу ПАТ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією договору купівлі-продажу іпотечного майна у цьому Реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ «Приватбанк» усіх передбачених чинним законодавством дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає примусовому виконанню в період чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; у решті позову відмовити. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 39 Закону України «Про іпотеку», статей 192, 549, 533, 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статей 1, 3, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 3 вересня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 1 квітня (справа № 3-29гс15) та 27 травня (справа № 6-61цс15) 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Приватбанк», перевіривши наведені заявником доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 24 червня 2008 року між ПАТ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 86 тис. 914 доларів США 43 центів зі сплатою за користування кредитом 15 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 24 червня 2028 року. 24 червня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку належний їй на праві власності будинок АДРЕСА_1. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 7 листопада 2013 року складала суму 292 тис. 733 доларів США 6 центів, що за курсом НБУ еквівалентно 2 млн 338 тис. 937 грн 14 коп. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачка порушила свої зобов’язання за договором кредиту, тому вона має сплатити заборгованість, що виникла, а згідно з договором іпотеки підлягають задоволенню вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд також вирішив відстрочити виконання рішення в частині звернення стягнення на житловий будинок, який є предметом іпотеки, на період чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Проте в наданих заявником для порівняння судових рішеннях зроблено такі висновки: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації; - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року суд касаційної інстанції зазначив, що на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» судові рішення не містять обґрунтування висновку щодо співмірності вартості предмета іпотеки, на який звернуто стягнення, з розміром заборгованості за кредитом, оскільки вартість квартири на час пред’явлення банком вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки судом не встановлена; - у постанові від 27 травня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та посилаючись на загальний розмір заборгованості за кредитним договором, суди не зазначили початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39, 43 цього Закону. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Разом з тим зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили усіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 січня 2015 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк І.Б. Шицький А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2479цс15 Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також на указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F8C7268C18BBA895C2257F230047AEC4
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «ІФГ Капітал» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» про стягнення заборгованості за кредитними договорами та договорами поруки за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» про перегляд Верховним Судом України рішення Новомирівського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «ІФГ Капітал» (далі – ТОВ «ІК «ІФГ Капітал») звернулося з вищезазначеним позовом до суду. Зазначало, що 27 лютого 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Укрпромбанк» (далі – ТОВ «Укрпромбанк» або Банк) та товариством з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» (далі – ТОВ «Оситнянське») укладено кредитний договір НОМЕР_1 з подальшими змінами та доповненнями від 10 жовтня, 15 грудня 2008 року, 13 листопада 2009 року. Відповідно до умов договору Банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 млн 98 тис. 752 грн 52 коп. на строк до 25 лютого 2011 року зі сплатою 18,5 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договори поруки відповідно за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4 від 27 лютого 2008 року. 16 липня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ТОВ «Оситнянське» укладено кредитний договір НОМЕР_5 з подальшими змінами та доповненнями від 15 грудня 2008 року та 13 листопада 2009 року, за умовами якого Банком видано позичальникові кредит у сумі 947 тис. 55 грн 30 коп. на строк до 15 липня 2011 року зі сплатою процентів за користування кредитом: 17 % річних у гривні, 15 % річних у доларах США та 14 % річних у євро. На виконання зазначеного договору між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договори поруки відповідно за НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 від 16 липня 2008 року. За договором від 5 вересня 2013 року НОМЕР_9, укладеним між ліквідатором ТОВ «Укрпромбанк» – ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»» і НБУ, було передано активи, що перебували на балансі ТОВ «Укрпромбанк», в управління ТОВ «ІК «ІФГ «Капітал»». Відповідно до умов зазначеного договору ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»» є довірчим власником отриманих в управління активів. Серед інших активів, переданих за договором у довірчу власність від ТОВ «Укрпромбанк» до ТОВ «ІК «ІФГ Капітал», є право вимоги за кредитними договорами НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року та НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, укладеними з ТОВ «Оситнянське». У зв’язку з неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість у сумі 2 млн 513 тис. 723 грн 7 коп., яку позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ТОВ «Оситнянське», а також судовий збір по 913 грн 50 коп. з кожного з відповідачів. У вересні 2014 року позивач збільшив розмір позовних вимог та просив стягнути заборгованість за кредитними договорами станом на 22 вересня 2014 року 2 млн 38 тис. 221 грн 17 коп. та 1 млн 257 тис. 710 грн 71 коп. відповідно. Рішенням Новомирівського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2014 року та додатковим рішенням цього суду від 12 листопада 2014 року позов ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Оситнянське» на користь ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» 120 тис. 862 грн 26 коп. заборгованості за кредитним договором від 16 липня 2008 року, з яких 66 тис. 810 грн 30 коп. – тіло кредиту та 54 тис. 51 грн. 96 коп. – відсотки за користування кредитом; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення з ТОВ «Оситнянське» боргу за кредитним договором та в частині розподілу судових витрат, ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ТОВ «Оситнянське» на користь ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» 117 тис. 9 грн 15 коп. заборгованості за кредитним договором від 16 липня 2008 року, яка складається із 66 тис. 810 грн 30 коп. за тілом кредиту та 50 тис. 199 грн. 5 коп. відсотків за користування кредитом; вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «Оситнянське» відхилено, рішення суду першої інстанції в частині, залишеній без змін рішенням суду апеляційної інстанції, та рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року ТОВ «Оситнянське» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом четвертим частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256 – 258, 261, частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх вимог ТОВ «Оситнянське» посилається на постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 21 січня 2015 року. ТОВ «Оситнянське» указує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27 лютого 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ТОВ «Оситнянське» укладено кредитний договір НОМЕР_1 з подальшими змінами та доповненнями від 10 жовтня, 15 грудня 2008 року, 13 листопада 2009 року. Відповідно до умов договору Банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 млн 98 тис. 752 грн 52 коп. на строк до 25 лютого 2011 року зі сплатою 18,5 % річних за користування кредитом. З метою забезпечення належного виконання позичальниками своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором 27 лютого 2008 року між ТОВ «Укрпомбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 були укладені окремі договори поруки відповідно за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4. 16 липня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ТОВ «Оситнянське» укладено кредитний договір НОМЕР_5 з подальшими змінами та доповненнями від 15 грудня 2008 року та 13 листопада 2009 року, за умовами якого Банком видано позичальнику кредит у сумі 947 тис. 55 грн 30 коп. на строк до 15 липня 2011 року зі сплатою процентів за користування кредитом: 17 % річних у гривні, 15 % річних у доларах США та 14 % річних у євро. На забезпечення виконання зазначеного договору 16 липня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 були укладені окремі договори поруки відповідно НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8. Згідно з умовами кредитних договорів позичальник зобов’язаний здійснювати повернення кредиту частинами в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту, та сплачувати проценти за користування кредитом, крім того, встановлено відповідальність за порушення графіку повернення кредиту та процентів за користування ним. Останні платежі за кредитними договорами ТОВ «Оситнянське» здійснило в січні 2010 року. Пунктом 9.2 кредитних договорів, передбачено право Банку вимагати дострокове повернення кредиту, сплату процентів, комісій та штрафних санкцій у разі порушення позичальником строків платежів, передбачених договорами. Позичальник зобов’язаний протягом десяти календарних днів з дати надіслання Банком відповідної вимоги повернути суму заборгованості за кредитом, що залишилась, сплатити проценти, комісії, інші платежі за цим договором та штрафні санкції. Банк реалізував своє право, передбачене пунктом 9.2 кредитних договорів, шляхом надсилання ТОВ «Оситнянське» в серпні 2010 року відповідних вимог про повне дострокове виконання зобов’язань. Зокрема, 11 серпня 2010 року за НОМЕР_10 Банк надіслав вимогу в термін протягом 30 днів з дня отримання цієї вимоги виконати основне зобов’язання – сплатити на рахунок ТОВ «Укрпромбанк» борг у сумі 946 тис. 527 грн 74 коп., який складається як з простроченої, так і з непростроченої заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також із суми пені за простроченими зобов’язаннями за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року. Указана вимога була одержана ТОВ «Оситнянське» 13 серпня 2010 року. 17 серпня 2010 року за НОМЕР_11 Банк надіслав аналогічну вимогу про повернення боргу в сумі 627 тис. 735 грн 27 коп., який складається як з простроченої, так і з непростроченої заборгованості за кредитом, відсотками, а також із суми пені за кредитним договором НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року. Указана вимога була одержана ТОВ «Оситнянське» 19 серпня 2010 року. За договором від 5 вересня 2013 року НОМЕР_9, укладеним між ліквідатором ТОВ «Укрпромбанк» – ТОВ «ІК «ІФГ Капітал» і НБУ, було передано активи, що перебували на балансі ТОВ «Укрпромбанк», в управління ТОВ «ІК «ІФГ «Капітал»». Відповідно до умов зазначеного договору ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»» є довірчим власником отриманих в управління активів. Серед інших активів, переданих за договором у довірчу власність від ТОВ «Укрпромбанк» до ТОВ «ІК «ІФГ Капітал»», є право вимоги за кредитними договорами НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року та НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, укладеними з ТОВ «Оситнянське». У зв’язку з неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань виникла заборгованість станом на 22 вересня 2014 року за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, яка складає 2 млн 38 тис. 221 грн 17 коп., та за кредитним договором НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року, що складає 1 млн 257 тис. 710 грн 71 коп. Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення суми заборгованості за кредитними договорами з поручителів, суди виходили з того, що порука відповідно до вимог частин першої та четвертої статті 559 ЦК України припинена. Крім того, у позивача відсутнє право вимоги до них. Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення з ТОВ «Оситнянське» заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачем пропущено трирічний строк позовної давності, перебіг якого розпочався із закінченням строку дії кредитного договору – 25 лютого 2011 року та сплинув до пред’явлення позову в суді. Частково задовольняючи позов у частині стягнення з ТОВ «Оситнянське» заборгованості за кредитним договором НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року на суму 66 тис. 810 грн 30 коп., апеляційний суд дійшов висновку, що тільки ця сума кредиту перебуває в межах строку позовної давності, а за іншими періодичними платежами строк позовної давності сплив. Судом також стягнуто відсотки за користування відповідачем вищевказаною сумою кредиту. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, Верховним Судом України в постановах від 29 жовтня 2014 року та 21 січня 2015 року зроблено висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив термін виконання основного зобов’язання і зобов’язаний пред’явити позов у межах позовної давності, починаючи із цієї дати. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню залежно від договорів – до 25 лютого 2011 року та до 15 липня 2011 року. Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Крім того, судом установлено, що ТОВ «Оситнянське» востаннє здійснило платіж за власними зобов’язаннями у січні 2010 року. ТОВ «Укрпромбанк», правонаступником якого є позивач, використовуючи право, надане йому частиною першою статті 651, частиною другою статті 1054 та частиною другою статті 1050 ЦК України, а також пунктами 9.2 та 6.1.3 обох кредитних договорів, направив боржнику ТОВ «Оситнянське» письмові вимоги від 11 та 17 серпня 2010 року виконати в 30 денний термін з дня отримання цієї вимоги основне зобов’язання – сплатити на рахунок ТОВ «Укрпромбанк» борг у сумі 946 тис. 527 грн 74 коп. та 627 тис. 735 грн 27 коп., який складається як із простроченої, так і з непростроченої заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також із суми пені за простроченими зобов’язаннями за кредитними договорами НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року та НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року. Указані вимоги були отримані ТОВ «Оситнянське» відповідно 13 серпня 2010 року та 19 серпня 2010 року. Таким чином, Банк скористався своїм правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України, і змінив строк виконання зобов’язань за кредитними договорами, визначивши днем остаточного їх погашення 30-й день з дня отримання письмової вимоги, тобто 12 та 18 вересня 2010 року відповідно (а. с. 140 – 152, 178 – 188). З вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами Банк звернувся до суду в березні 2014 року. Відповідно до сттатті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України. Отже, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин вимоги частини другої статті 1050 ЦК України та не врахували, що Банком були змінені строки виконання зобов’язань за кредитними договорами. Оскільки не застосування зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення в зазначеній частині підлягають скасуванню. Одночасно провадження у справі в цій частині підлягає закриттю з огляду на наступне. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Частиною другою статті 118 ЦПК України встановлено, що позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. При цьому вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, виходячи зі змісту статей 15, 16, 118 ЦПК України, статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України, позовні вимоги у вищезазначеній частині необхідно розглядати в порядку господарського судочинства. Підстав для перегляду судових рішень у частині відмови в стягненні заборгованості за кредитними договорами з поручителів немає. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2014 року та рішення Новомирівського районного суду Кіровоградської області від 29 жовтня 2014 року в частині стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «Оситнянське» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «ІФГ Капітал» заборгованості за кредитними договорами НОМЕР_5 від 16 липня 2008 року та НОМЕР_1 від 27 лютого 2008 року скасувати. Провадження у справі в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1349цс15 Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин вимоги частини другої статті 1050 ЦК України та не врахували, що Банком були змінені строки виконання зобов’язань за кредитними договорами. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Крім того, відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Частиною другою статті 118 ЦПК України встановлено, що позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. При цьому вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, виходячи зі змісту статей 15, 16, 118 ЦПК України, статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України, позовні вимоги у вищезазначеній частині необхідно розглядати в порядку господарського судочинства. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E655770D9C594A6DC2257F230028D9B4
  8. Державний герб України Справа № 336/6650/13-ц Пр. № 2/336/1445/2015 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Щасливої О.В., при секретарі Морозовій В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором кредитування, В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся з позовом, розмір якого збільшив під час судового розгляду, про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором, укладеним між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є позивач, і відповідачем ОСОБА_1 8 серпня 2008 року. В позові зазначає, що відповідно до договору кредиту № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року відповідач отримала кредит у сумі 50750 доларів США зі сплатою відсотків у вигляді плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотку в розмірі 5,99 % і так званого FIDR, тобто процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Відповідно до п. 4 частини № 1 кредитного договору повернення кредиту та оплата процентів здійснюється шляхом оплати позичальником ануїтетних платежів, а строк дії кредиту простирається до 8 серпня 2023 року. У забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком і ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в цей же день укладені договори поруки, за якими відповідачі зобовязалися у випадку невиконання позичальником зобовязань за кредитним договором нести з нею солідарну відповідальність, що передбачена договором кредитування. Оскільки відповідач виконувала свої зобовязання неналежним чином, станом на 17 березня 2015 року ( заява про збільшення позовних вимог на а. с. 234-235 т. 1) у неї виникла заборгованість в сумі 6092885 грн. 01 коп., яка складається з заборгованості за тілом кредиту у сумі 54306,7 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 1182277 грн. 54 коп.; заборгованості за відсотками у сумі 5880,48 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 128020 грн.29 коп.; пені, нарахованої за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року, у сумі 4782587 грн. 18 коп. У звязку з порушенням позичальником прийнятих на себе зобовязань просить про солідарне стягнення з ОСОБА_1 і ОСОБА_2, а також з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 зазначеної суми, а також судового збору у сумі 3654 грн. В судовому засіданні представник позивача підтримала вимоги позову, просить про його задоволення. Представник відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_5 вважає, що позов задоволенню не підлягає. В обґрунтування заперечень пояснила, що провадження в справі в частині вимог про стягнення 54306,7 доларів США заборгованості за кредитом, 1992,35 доларів США відсотків за користування кредитом, 36314 грн. 29 коп. пені підлягає закриттю, оскільки є рішення третейського суду від 25 грудня 2009 року про стягнення з відповідачів на користь публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» зазначених сум. Що стосується відсотків у сумі 3888,13 доларів США, які становлять різницю між 5880,48 доларів США, про стягнення яких просить позивач і 1992,35 доларів США, які стягнуті згаданим рішенням третейського суду, позивач звернувся з відповідними вимогами 12 серпня 2013 року, між тим надає відомості про розмір заборгованості за відсотками станом на 15 квітня 2010 року, і оскільки позивачем пропущена давність звернення до суду з вимогами про стягнення відсотків за період з 15 квітня по 12 серпня 2010 року, а обчислити їх у відсутність розрахунку не вбачається можливим, так як розрахунок не містить формули нарахування відсотків, через недоведеність позову в цій частині просить відмовити в задоволенні відповідних вимог. У задоволенні вимог про стягнення пені також просить відмовити, оскільки проценти за договором не нараховувалися з 15 квітня 2010 року, тому підстави для нарахування пені також відсутні. Крім того, просить про відмову у задоволенні позову ще й з мотивів пропуску позовної давності, оскільки, як зазначено, цей позов подано 12 серпня 2013 року, тоді як останній платіж за договором здійснено 13 травня 2009 року, доказів поважності причин пропуску давності, які могли б зумовити захист права, позивач не надає. Позов до поручителів, на думку представника, задоволенню не підлягає через припинення дії договорів поруки, оскільки 21 серпня 2009 року через систематичне порушення позичальником зобовязань за кредитним договором фінансова установа звернулася до поручителів з вимогою про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів, а в жовтні 2009 року і до суду; саме дата ухвалення рішення третейського суду і є строком виконання зобовязання, тому для банку з цієї дати починається перебіг шестимісячного строку на предявлення вимог до поручителя позичальника. Відповідач ОСОБА_3, належним чином повідомлений про час та місце вирішення спору, до суду не зявився з невідомих причин, що в силу ст. 169 ЦПК України зумовило проведення судового розгляду без його участі. Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, зясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд не знаходить підстав для задоволення позову, виходячи з таких міркувань. Судом встановлено, що 8 серпня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є позивач, і відповідачем ОСОБА_1 укладений договір кредиту № ML-202/077/2008, за яким відповідач отримала кредит у сумі 50750 доларів США зі сплатою відсотків у вигляді плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотку в розмірі 5,99 % і так званого FIDR, тобто процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, який зобовязалася повернути в строк до 8 серпня 2008 року (а. с. 5-8 т. 1). В цей же день на забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком та відповідачем ОСОБА_2, а також відповідачем ОСОБА_3 укладені договори № SR-202/077_1/2008 поруки і № SR-202/077/2008, згідно із яким поручителі зобовязалися нести солідарну з позичальником відповідальність за порушення ОСОБА_1 зобовязань за кредитним договором (а. с. 13-14 т. 1). Станом на 17 березня 2015 року у ОСОБА_1 відповідно до наданого розрахунку (а. с. 236 т.1) виникла заборгованість перед банком у сумі 6092885 грн. 01 коп., яка складається з заборгованості за тілом кредиту у сумі 54306,7 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 1182277 грн. 54 коп.; заборгованості за відсотками у сумі 5880,48 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентна 128020 грн.29 коп.; пені, нарахованої за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року, у сумі 4782587 грн. Ухвалою суду від 7 жовтня 2015 року провадження в справі в частині вимог про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 54306,7 доларів США, відсотків за користування кредитом у сумі 1992,35 доларів США, пені у сумі 36314 грн. 29 коп. закрито на підставі п.5 ст. 205 ЦПК України. Згідно із ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобовязання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору, а згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобовязання не допускається. Із змісту ст. 611 ЦК України випливає, що у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Надані суду письмові докази, зокрема: кредитний договір, договори поруки, графік погашення заборгованості, розрахунок заборгованості, довідка банківської установи про суму заборгованості та інші, вказують на характер правовідносин сторін. Згідно із ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обовязку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобовязання боржником. За змістом ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобовязання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Вирішуючи доводи представника відповідача ОСОБА_2 про пропущення позивачем строку предявлення вимог до її довірителя і припинення у звязку з цим дії договору поруки, суд не може погодитися з їхньою ґрунтовністю, виходячи з такого. В силу ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобовязання, а також у разі зміни зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Як випливає із змісту ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобовязання не предявить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобовязання не встановлений або встановлений моментом предявлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не предявить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Згідно із п.4.2. договору поруки між банком та поручителями відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобовязань в повному обсязі. В силу п.1.6. кредитного договору позичальник зобовязується повністю повернути суму отриманого за цим договором кредиту до дати остаточного повернення кредиту, яка згідно із графіком погашення заборгованості співпадає з 8 серпня 2023 року (а. с. 12 т.1, зворотний бік). Згідно із ст. 598 ЦК України зобовязання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, а згідно із ст. 599 ЦК України зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виходячи із змісту ч. 4 ст. 559 ЦК України право кредитора на предявлення вимог до поручителя обмежується шістьма місяцями лише у випадках, коли в договорі поруки не зазначений строк її припинення. Між тим наведений судом пункт 4.2 договору поруки повязує її припинення з припиненням зобовязання, що забезпечене порукою, і оскільки в силу закону зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином, слід вважати, що сторони домовилися про те, що дія поруки простирається до повного виконання зобовязань за кредитним договором. Виходячи із змісту зазначеного пункту, порука припиняється з припиненням зобовязання виконанням, і оскільки до розгляду цієї справи рішення третейського суду не виконано, а встановлений п. 1.6. кредитного договору строк виконання основного зобовязання настає 8 серпня 2023 року, суд доходить висновку, що порука припиняється за спливом шести місяців після припинення зобовязання за основним договором. На зазначений висновок суду не впливає і та обставина, що кредитор змінив строк виконання зобовязань, звернувшись в грудні 2009 року з позовом про дострокове погашення кредиту, оскільки відповідно до п. 1.4.1.4 договору кредитування у будь-якому випадку при повному поверненні суми кредиту, нараховані проценти повинні сплачуватись одночасно з поверненням кредиту. При простроченні повернення кредиту проценти за користування простроченими до повернення сумами нараховуються щоденно та повинні сплачуватись одночасно з поверненням кредиту У звязку з викладеним суд доходить висновку, що зобовязання не є припиненим, не дивлячись на задоволення вимоги про дострокове повернення кредиту, оскільки згідно із наведеним пунктом договору така складова зобовязання як проценти за користування кредитом відповідно до умов договору продовжують нараховуватись до фактичного повернення кредитних коштів. Дійшовши висновку, що не є припиненими як основне зобовязання, так і те, що його забезпечує, суд між тим не знаходить підстав для ухвалення рішення на користь позивача, виходячи з таких міркувань. Судом встановлено, що 26 листопада 2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» і публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за умовами якого публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» переуступив товариству з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» право предявлення вимог за кредитними договорами, в тому числі, за договором між «ОТП Банк» і ОСОБА_1 (а. с. 16-27 т.1). Як випливає з додатку до договору купівлі-продажу кредитного портфелю (а. с. 25 т. 1), заборгованість за кредитним договором № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» і ОСОБА_1 станом на час переуступки права вимоги, тобто на 26 листопада 2010 року, становить 54306,7 доларів США за кредитом, 5880,48 доларів США - за відсотками, по пені - 60187 грн. 18 коп. Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Виходячи з наведеного правила цивільного законодавства збільшення обсягу зобовязань, зокрема, шляхом нарахування відсотків і неустойки після здійснення переуступки права вимоги, є недопустимим. Позивачем ці вимоги закону в частині нарахування процентів дотримані, оскільки ним предявлено позов про стягнення процентів саме у тій сумі, право на вимогу якої він прийняв відповідно до умов договору з фінансовою установою, а саме: у розмірі 5880,48 доларів США. Як вже зазначено, рішенням постійно діючого третейського суду при АСОЦІАЦІЇ «КОМПРОМІС» від 25 грудня 2009 року з відповідачів на користь публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» солідарно стягнуто заборгованість за договором кредитування № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року, яка складається з заборгованості за кредитом у сумі 54306,7 доларів США, відсотків за користування кредитом за період з 10 жовтня 2008 року по 16 жовтня 2009 року у сумі 1992,35 доларів США, пені за період 10 листопада 2008 року по 27 серпня 2009 року у сумі 36314 грн. 29 коп.(а. с. 90-92 т. 1). Якщо з урахуванням цього рішення виходити з того, що розмір процентів, які підлягають стягненню, становить різницю між нарахованими у сумі 5880,48 доларів США і тими, що стягнуті на підставі рішення третейського суду у сумі 1992,35 доларів США, то їх розмір обчислюється сумою в 3888,13 доларів США. Між тим розмір цієї складової зобовязання відповідно до доданого до уточненого позову розрахунку становить 4069,97 доларів США за період з 8 жовтня 2009 по 15 квітня 2010 року. Вирахувана шляхом віднімання сума є меншою, ніж та, що зазначена в розрахунку, і хоча вона охоплює менший період (з 16 жовтня 2009 року як кінцевої дати періоду, за який стягнуті проценти рішенням третейського суду, по 15 квітня 2010 року), ніж той, за який нараховані проценти у сумі 4069,97 доларів США, механізм її утворення не наведений. Доказів в обґрунтування того, яким чином нараховані відсотки, представник позивача суду не надав; суд позбавлений можливості вивести, чи є різниця між 4069,97 доларів США та 3888,13 доларів США у сумі 181,84 доларів США вартістю процентів за вісім днів з 8 жовтня по 16 жовтня 2009 року, оскільки, як випливає з п. 1.4. договору проценти нараховуються з використанням як фіксованої, так і плаваючої процентної ставки, і які саме формули покладені в основу розрахунку, суду не вбачається можливим встановити. Статтею 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. В силу ст. ст. 10, 11 ЦПК України тягар доведення перед судом обґрунтованості як вимог, так і заперечень закон покладає на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, а суд вирішує цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобовязані добросовісно виконувати процесуальні обовязки. Вирішуючи вимоги позову, суд виходить з того, що позивач не довів ґрунтовність своїх вимог всупереч обовязку надати суду належні та допустимі докази про розмір заборгованості, розмір її складових, докази про застосування певної процентної ставки, не обґрунтував розбіжності, які містяться в розрахунку заборгованості. Вирішуючи вимоги позову про стягнення неустойки у вигляді пені, суд виходить з того, що за змістом ст. 534 ЦК України неустойка є складовою, що утворює зобовязання, тому, на думку суду, до наступного кредитора в силу згаданої статті 514 ЦК України переходить право вимоги пені в розмірі, який прийняв на себе новий кредитор. Відповідно до п. 4.1.1. договору за порушення прийнятих на себе зобовязань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки, позичальник зобовязаний сплатити банку пеню у розмірі 1 відсотка від суми несвоєчасно виконаних боржником зобовязань за кожен день прострочки. Як зазначено судом, рішенням третейського суду з відповідачів стягнуто пеню за період з 10 листопада 2008 року по 27 серпня 2009 року у сумі 36314 грн. 29 коп. В наданому суду розрахунку пеня обчислена з урахуванням спеціальної давності за один рік, що передує поданню заяви про збільшення позовних вимог, за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року у сумі 219683 грн. 21 коп., а коментар до цієї суми означає, що це пеня за неповернене тіло кредиту і відсотки. Між тим, за актом приймання-передачі кредитного портфелю до набувача перейшло право вимоги повернення пені у сумі 60187 грн. 18 коп. Суду не надано фактичних доказів того, чи входить сума пені, стягнута рішенням третейського суду, до суми у 60187 грн. 18 коп., хоча і наявність цих даних не допомогла б суду у вірному обчисленні цього виду неустойки, яка є складовою зобовязання, оскільки за змістом наведеного пункту пеня має нараховуватись у валюті зобовязання, тоді як у всіх випадках її згадування в матеріалах справи вона зазначена в національній валюті, а механізм її розрахунку відсутній взагалі. Розмір пені за період з 17 березня 2014 року по 17 березня 2015 року у сумі 219683 грн. 21 коп. (а. с. 236 т. 1) також не обґрунтований будь-якими розрахунками. Між тим в усякому випадку, на думку суду, розмір цієї складової не може перевищувати її розмір, право на стягнення якого перейшло до нового кредитора, оскільки за змістом ст. ст. 514, 516-518 ЦК України зміна обсягу зобовязань не повинна порушувати права боржника. З урахуванням викладеного, керуючись принципом змагальності цивільного судочинства, суд знаходить не доведеним і розмір неустойки, яка зазначена в позові. Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобовязанні може бути замінений іншою особою, а за змістом ст. ст. 516, 517 ЦК України якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобовязанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків, а боржник має право не виконувати свого обовязку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобовязанні. Як випливає із ст. 517 ЦК України, первісний кредитор у зобовязанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення, а боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Аналогічні положення містяться в ст. 1082 ЦК України, відповідно до якої боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Висновок суду про недоведеність позовних вимог підкріплює відсутність доказів дотримання порядку повідомлення боржників про заміну кредитора у зобовязанні, що передбачений частиною другою ст. 516 ЦК України, як і доказів того, що вимоги за договором кредитування № ML-202/077/2008 від 08.08.2008 року були фактично передані позивачеві, про що свідчить надання суду не оригіналу акту приймання передачі, з підписанням якого стаття 4 договору повязує факт передачі кредитного портфелю, а надання так званого зразку акту приймання-передачі кредитного портфелю (а. с. 26 т. 1). За змістом ст. ст. 256, 257, 261 ЦК України позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, встановлюється тривалістю в три роки, перебіг якого починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В силу ч. 2. ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обовязок позичальника повернути позику частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Виходячи з викладеного, початок давності для стягнення цих платежів слід обчислювати з моменту (наступного за днем чергового платежу дня) невиконання позичальником кожного з цих зобовязань. Таким чином, у випадку неналежного виконання позичальником зобовязань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення грошових коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Аналіз наведених положень закону у співставленні з правилами цивільного законодавства про позовну давність дозволяють дійти висновку про право кредитора до закінчення строку виконання останнього зобовязання заявити вимогу про одночасне стягнення заборгованості з урахуванням давності предявлення вимоги за кожним з платежів. І хоча відповідно до умов кредитного договору сторони домовилися про прийняття кредитодавцем від позичальника щомісячних чергових платежів, які утворюють загальне зобовязання, відповідно до графіку платежів кожного місяця, між тим грошове зобовязання, яке підлягає виконанню боржником перед фактором, закріплено на час передачі кредитного портфелю і має бути незмінним протягом його виконання, нарахування ж процентів за користування кредитом у сумі про стягнення якої просить позивач, як випливає з розрахунку (а. с. 236 т.1), припинено 15 квітня 2010 року, і саме з цієї дати треба починати відлік давності для звернення до суду. Між тим звернення позивача з вимогою про стягнення всієї суми заборгованості співпало з 12 серпня 2013 року, тобто з пропуском давності звернення до суду. В силу ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, якщо суд не знайде підстав для визнання поважними причини пропущення позовної давності. Заперечуючи проти застосування позовної давності, представник позивача заявила, що вона не пропущена, оскільки договір є нерозірваним, право вимоги позивач набув 26 листопада 2010 року, а вже 12 серпня 2013 року, тобто до спливу давності, звернувся до суду з цим позовом. Така заява була б обґрунтованою за умови продовження нараховування вимог за останні три роки, що передували зверненню до суду, проте суд дійшов висновку, що збільшення обсягу зобовязань після 26 листопада 2010 року є безпідставним і констатував, що нарахування процентів припинено 15 квітня 2010 року, ще до укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю. Якщо ж в силу згаданого пункту договору 1.4.1.4. проценти нараховувались і після 15 квітня 2010 року до дня заміни сторони в зобовязанні, то суду не надано про це жодних відомостей, що свідчить на користь клопотання про застосування позовної давності. Як випливає із змісту ст. 262 ЦК України, заміна сторін у зобовязанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, а це означає, що з заміною кредитора переривання перебігу давності не відбулося. Що стосується неустойки, хоч вона і стягується в межах спеціальної давності за рік, що передував зверненню до суду, проте згідно із розясненнями п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин» зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Таким чином суд доходить висновку, що право позивача в частині вимог про стягнення процентів і неустойки у вигляді пені за договором не підлягає захисту і крізь призму правил цивільного закону про позовну давність. У звязку з викладеним, виходячи з принципів диспозитивності і змагальності цивільного судочинства, суд вважає, що представник позивача не довела ґрунтовності стягнення належних за договором коштів в сумі, що утворює ціну позову, відомостей про заборгованість з урахуванням давності предявлення вимог, яка не переривалася, суду не надала, що не дає підстав для ухвалення рішення на користь позивача. Керуючись ст. ст. 15, 254, 256, 257, 261, 262, 267, 514, 516-518, 526, 534, 553-555, 559, 598, 611, 634, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 59, 60, 212-215, 292, 294 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Запорізької області шляхом подання в суд першої інстанції апеляційної скарги протягом десяти днів після проголошення рішення, а особами, які беруть участь у справі, але не були присутні в залі судового засідання під час проголошення рішення, - в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя О.В. Щаслива http://reyestr.court.gov.ua/Review/52609678
  9. Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20 доларів США, що еквівалентно 695207,83 грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011 році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року припинилась, ще 31.11.2011року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши на засіданні справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України до ОСОБА_1 про відшкодування страхових виплат у порядку регресу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі – МТСБ України) звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 квітня 2009 року з вини відповідача, який керував автомобілем Nіssan, було скоєно дорожньо-транспортну пригоду (далі – ДТП), унаслідок якої був пошкоджений автомобіль Volkswagen, яким керував ОСОБА_2 і який належить останньому на праві власності. Вина відповідача у скоєнні ДТП підтверджується постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 3 червня 2009 року. 14 жовтня 2009 року потерпілий у ДТП ОСОБА_2 подав до МТСБ України відповідну заяву про отримання відшкодування майнової шкоди, завданої ОСОБА_1, який свою цивільну правову відповідальність не застрахував. У зв'язку з настанням страхової події МТСБ України 19 березня 2010 року здійснило потерпілому виплату страхового відшкодування у розмірі 13 тис. 250 грн 89 коп. Розмір завданих збитків за пошкоджений транспортний засіб згідно з висновком експерта складає 19 тис. 830 грн 89 коп., з яких 6 тис. 580 грн - це вартість автомобіля в пошкодженому стані. Листами від 21 жовтня 2009 року та від 12 квітня 2010 року МТСБ України зверталося до відповідача з проханням добровільно компенсувати завдані збитки в розмірі 19 тис. 830 грн 89 коп., однак ці кошти відповідач не сплатив. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року й ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, позов задоволено частково: ухвалено стягнути з ОСОБА_1 кошти в розмірі 13 тис. 250 грн 89 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат; у задоволенні решти позову відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статтей 264, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 11 червня 2014 року у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Сортнасіннєовоч» до фізичних осіб про визнання недійсним договору купівлі-продажу і повернення приміщення та за зустрічним позовом фізичної особи до відкритого акціонерного товариства «Сортнасіннєовоч» і фізичної особи про визнання права власності на нежитлове приміщення (№ 6-12404св14); від 23 липня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Нова» до фізичної особи про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (№ 6-16658св14); від 6 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-50960св14); від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району м. Києва «Печерська брама» до фізичної особи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги (№ 6-26269св14). Так, за результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-50960св14, № 6-16658св14, № 6-26269св14 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 115, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Крім того, не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підвідомчості або підсудності. Ухвалою від 11 червня 2014 року у справі № 6-12404св14 суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та направив справу на новий судовий розгляд. При цьому суд виходив з того, що вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, що такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитом у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, задовольняючи частково позов, виходили, крім іншого, з того, що МТСБ України, звернувшись 19 березня 2013 року до Московського районного суду м. Харкова з позовною заявою, в силу приписів статті 264 ЦК України перервало позовну давність, після повернення позову і роз'яснення права на звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача МТСБ України 8 травня 2013 року звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова із цим позовом. Суди також зазначили, що на підставі викладеного про переривання позовної давності указаний строк підлягає поновленню. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (статтей 264, 267 ЦК України), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-50960св14, № 6-16658св14, № 6-26269св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, встановлено, що 10 квітня 2009 року з вини ОСОБА_1, який керував автомобілем Nіssan, сталася ДТП, унаслідок чого був пошкоджений належний ОСОБА_2 автомобіль Volkswagen, яким керував останній. Вина відповідача у скоєнні ДТП підтверджується постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 3 червня 2009 року. У зв'язку з настанням страхової події МТСБ України 19 березня 2010 року здійснило потерпілому виплату страхового відшкодування в розмірі 13 тис. 250 грн 89 коп. У спірних правовідносинах перебіг позовної давності почав обчислюватися з моменту страхової виплати – 19 березня 2010 року. Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 1 квітня 2013 року позовну заяву МТСБ України до ОСОБА_1 про відшкодування регресних витрат, пов'язаних з виплатою страхового відшкодування, подану 19 березня 2013 року, повернуто позивачу у зв’язку з тим, що справа не підсудна цьому суду, та роз'яснено право на звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача. 8 травня 2013 року МТСБ України звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова з цією позовною заявою. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 травня 2013 року у зв’язку з неусуненням недоліків заяви в установлений судом строк позовну заяву повернуто позивачу. 4 червня 2013 року МТСБ України повторно звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова з даним позовом до ОСОБА_1. Відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності. Згідно з матеріалами справи МТСБ України звернулось до суду з клопотанням, у якому в разі невизнання судом наявності підстав для переривання позовної давності просило поновити строк позовної давності (а.с. 22, 125). Суд першої інстанції вказав у мотивувальній частині судового рішення, що строк позовної давності підлягає поновленню. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. За змістом частини першої статті 118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Пред'явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі. Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. Так, позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 – 114 ЦПК України. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання сплачується судовий збір. За змістом викладеного перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. Такого по суті висновку й дійшов суд касаційної інстанції під час касаційного розгляду справ № 6-50960св14, № 6-16658св14, № 6-26269св14. У справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про те, що перебіг позовної давності переривається, якщо особою подано до суду позовну заяву, яку повернуто позивачеві у зв’язку з порушенням ним правил підсудності. Крім того, суд першої інстанції зазначив у мотивувальній частині судового рішення, що строк позовної давності підлягає поновленню, тобто визнав поважними причини пропущення позовної давності. Однак у резолютивній частині судового рішення суд не зазначив про поновлення вказаного строку. За таких обставин судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід змінити, виключивши з їх мотивувальної частини посилання судів щодо переривання перебігу позовної давності та доповнивши резолютивну частину рішення суду першої інстанції вказівкою про поновлення строку позовної давності, в іншій частині судові рішення залишити без змін. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 5 лютого 2015 року й ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року змінити. Виключити з мотивувальної частини зазначених судових рішень посилання судів про переривання перебігу позовної давності. Доповнити резолютивну частину рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 8 грудня 2014 року вказівкою про поновлення Моторному (транспортному) страховому бюро України строку позовної давності. В іншій частині зазначені рішення судів залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року № 6-895цс15) За змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/74D3779BC7BEA087C2257F11003B53C1
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. Зазначав, що між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з яким він 30 листопада 2007 року передав відповідачу 500 тис. доларів США, про що ОСОБА_2 25 січня 2008 року власноручно складено розписку. На неодноразові вимоги повернути борг ОСОБА_2 не реагує. ОСОБА_1 просив стягнути з нього 500 тис. доларів США суми боргу за договором позики та судові витрати у справі. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14 квітня 2014 року, позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 500 тис. доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 8 лютого 2013 року становив 9 млн 996 тис. 500 грн. та 3 441 грн судового збору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 18 грудня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та 2 липня 2014 року. ОСОБА_2 указує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_2, – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 25 січня 2008 року ОСОБА_2 склав розписку про те, що 30 липня 2007 року у м. Києві він отримав від ОСОБА_1 500 тис. доларів США для викупу земельної ділянки АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого й надана вищезазначена розписка, тому ОСОБА_2 зобов’язаний повернути ОСОБА_1 отримані у борг кошти на підставі статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, наданій заявником як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд дійшов висновку про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року суд дійшов висновку про те що, відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Аналогічні висновки містяться і в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 18 грудня 2014 року Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов’язанням її повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 25 січня 2008 року, вбачається, що 30 липня 2007 року у м. Києві ОСОБА_2 отримано від ОСОБА_1 500 тис. доларів США для викупу земельної ділянки АДРЕСА_1. Отже, розписка про отримання грошових коштів не містить зобов’язання про їх повернення. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли помилкового висновку про укладення договору позики. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано статті 1046, 1047, 1049 ЦК України та зроблено помилковий висновок про те, що між сторонами укладено договір позики. Оскільки неправильне застосування зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 квітня 2014 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 19 грудня 2013 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/038E81FBE43F7757C2257F010047F622
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Романюка Я. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року, встановила: У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» або Банк) звернулося до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 1 жовтня 2008 року між ним і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 1 млн 700 тис. грн для придбання нерухомого майна зі сплатою 21,5 процентів річних та зі строком повернення до 30 вересня 2016 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього самого дня між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого відповідачка взяла на себе зобов’язання перед кредитором відповідати за виконання позичальником зобов’язань, які виникають з умов кредитного договору та всіх додаткових угод, що були укладені до нього, у повному обсязі. Позивач зазначав, що у зв’язку з порушенням позичальником вимог кредитного договору, Банк 21 липня 2011 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та поручителів – ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 1 млн 459 тис. 643 грн 76 коп; заборгованості за відсотками в сумі 213 тис. 990 грн 87 коп., заборгованості за процентами в розмірі 735 тис. 23 грн 71 коп. та пені в сумі 232 тис. 159 грн 52 коп. 9 квітня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області ухвалено рішення про дострокове солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Банку заборгованості за кредитним договором у сумі 1 млн 459 тис. 643 грн 76 коп, заборгованості за процентами в розмірі 735 тис. 23 грн 71 коп. та пені в сумі 232 тис. 159 грн 52 коп. Позовні вимоги Банку до ОСОБА_1 ухвалою районного суду від 13 червня 2012 року залишено без розгляду. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не погашена, позивач просив стягнути з поручителя ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 3 млн 158 тис. 786 грн 69 коп., з яких 1 млн 437 тис. 747 грн 87 коп. заборгованості за кредитом, 1 млн 161 тис. 41 грн 11 коп. заборгованості за процентами, 245 тис. 328 грн 97 коп. пені за порушення строків сплати кредиту, 314 тис. 668 грн 73 коп. пені за несвоєчасне погашення процентів. Рішенням Уманського міськрайоного суду Черкаської області від 9 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. У поданій заяві про перегляд рішення Уманського міськрайоного суду Черкаської області від 9 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 213, 214, 303, 316 ЦПК України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 526, частини четвертої статті 559 та частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та від 6 липня 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 1 жовтня 2008 року між Банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 млн 700 тис. грн, зі сплатою 21,5 процентів річних та строком повернення до 30 вересня 2016 року. Повернення кредиту та сплата процентів проводиться шляхом виплати позичальником платежів, що зменшуються згідно з графіком. 1 жовтня 2008 року з метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань, узятих за кредитним договором, між Банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого остання взяла на себе зобов’язання відповідати за зобов’язаннями ОСОБА_2, які виникають з умов кредитного договору, зокрема повернення кредиту в сумі 1 млн 700 тис. грн, процентів за користування кредитом, комісійної винагороди, неустойки (пені, штрафу) в розмірі та в строки, передбачені кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору в повному обсязі. Пунктом 4.1 договору поруки встановлено, що порука припиняється, якщо Банк у межах трирічного терміну з дня настання строку виконання боргового зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (пункт 4 статті 559 ЦК України). Пунктом 1.9.1 кредитного договору передбачено, що незважаючи на інші положення цього договору, Банк має право вимагати дострокове виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній Банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем, та/або майновим поручителем своїх боргових зобов’язань та інших зобов’язань за цим договором (в тому числі, але не виключно, встановлених пунктами 2.3.8 – 2.3.13, 1.4.1 та статтею 3 цього договору) та/або умов договору іпотеки, або договору поруки. При цьому виконання боргових зобов’язань повинно бути проведене позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання ним відповідної вимоги. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором 1 квітня 2011 року Банк надіслав ОСОБА_2 претензію, в якій вимагав погасити борг за кредитом упродовж місячного терміну. При цьому Банк попередив, що в разі незадоволення претензії, матеріали щодо стягнення всієї суми заборгованості будуть передані до суду (т. 1, а. с. 46). 21 липня 2011 року Банк звернувся до суду з позовом до позичальника ¬– ОСОБА_2 та поручителів – ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення з них солідарно заборгованості за кредитом у сумі 1 млн 459 тис. 643 грн 76 коп., заборгованості за відсотками в сумі 213 тис. 990 грн 87 коп., заборгованості за процентами в розмірі 735 тис. 23 грн 71 коп. та пені в сумі 232 тис. 159 грн 52 коп. У подальшому збільшивши та уточнивши свої позовні вимоги, Банк просив: стягнути достроково з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором станом на 27 лютого 2013 року в сумі 2 млн 426 тис. 826 грн 99 коп.; в частині позовних вимог щодо ОСОБА_1 залишити без розгляду. 9 квітня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області ухвалено рішення про дострокове солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Банку заборгованості за кредитним договором у сумі 2 млн 426 тис. 826 грн 99 грн. Позовні вимоги Банку до ОСОБА_1 ухвалою районного суду від 13 червня 2012 року залишено без розгляду. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що у зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором Банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, змінив строк виконання основного зобов’язання, а тому повинен був пред’явити позов до поручителя протягом трьох років, починаючи від цієї дати. Оскільки з даним позовом до поручителя ОСОБА_1. Банк звернувся 6 серпня 2014 року, тобто поза межами трирічного строку, встановленого у договорі поруки, порука відповідно до вимог пункту 4 статті 559 ЦК України припинилася. Такі висновки суду повністю узгоджуються з висновками зробленими Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року та 6 липня 2015 року і не суперечать їм. Зазначені постанови, як і судові рішення, які переглядаються, містять висновки про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України. Отже, виходячи із доводів заяви, змісту судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, підстави, які б свідчили про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, відсутні. Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтями 355, 3602, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E3781F7D4099FE5CC2257F0200558AC0
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 30 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит в сумі 2 102 грн. 19 коп. зі сплатою 5,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов’язань станом на 11 вересня 2013 року утворилася заборгованість в сумі 27 007 грн. 16 коп., яка складається з заборгованості за кредитом - 1 932 грн. 45 коп., процентів за користування кредитом – 51 грн. 41 коп., комісії за користування кредитом – 693 грн. 14 коп., пені - 22 567 грн. 91 коп., штрафу (фіксована частина) - 500 грн., штрафу (процентна складова) - 1 262 грн. 25 коп., яку банк просив стягнути з відповідача. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 27 007 грн. 16 коп., яка складається з заборгованості за кредитом - 1 932 грн. 45 грн., процентів - 51 грн. 41 коп., комісії за користування кредитом – 693 грн. 14 коп., пені - 22 567 грн. 91 коп., штрафу (фіксована частина) - 500 грн., штрафу (процентна складова) - 1 262 грн. 25 коп. В решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, рішення місцевого суду залишити в силі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини 1 статті 259 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 30 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит в сумі 2 102 грн. 19 коп. зі сплатою 5,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов. Згідно з умовами кредитного договору його складовою є Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт). Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) передбачено, що термін позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки-пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років. В Умовах надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) відсутній підпис ОСОБА_1. Відповідач не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ «КБ «ПриватБанк» виникла заборгованість. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ «КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 23 вересня 2013 року. Стороною у спорі заявлено вимогу про застосування позовної давності. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором банк звернувся до суду після спливу трьохрічного строку позовної давності. Банк не надав доказів ознайомлення позичальника з «Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)», в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, оскільки вони ним не підписані, наданий банком розрахунок не оформлений належним чином, так-як не містить прізвища та підпису посадової особи, яка має право складати такий розрахунок. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідачем особисто підписана заява позичальника, чим він засвідчив свою обізнаність про умови надання споживчого кредиту, а також погодився з тим, що згідно п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю у 5 років. Оскільки позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього. При цьому, позовна давність за вимогами банку спливає у березні 2015 року. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, від 1 липня 2015 року міститься висновок про те, що Умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права а саме: статті 259 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановивши, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника від 30 липня 2008 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не встановили наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме на ці Умови надання споживчого кредиту погодився відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, дійшли до помилкового висновку про те, що позовна давність не спливла, оскільки Умовами надання споживчого кредиту встановлено строк позовної давності у 5 років. Ураховуючи наведене, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Керуючись пунктом 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року скасувати, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1926цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановивши, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника від 30 липня 2008 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8FCB3B1D1981126AC2257EFA0024A17B
  14. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43810432 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ _________________________________________________________________ Провадження № 22ц/790/2555/15 Справа № 643/14501/14-ц Головуючий 1 інстанції Оксененко В.А. Категорія: кредитні Доповідач: Сащенко І.С. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2015 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі: головуючого - Сащенко І.С. суддів: - Овсяннікової А.І., Коваленко І.П., при секретарі - Стрельченко В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року по справі за позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,- в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. В обґрунтування вимог посилався на те, що 17.04.2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала в кредит 50000 доларів США, з сплатою 14% щомісяця за користування кредитом, зі строком повернення до 16.04.2017 року. В порушення умов договору ОСОБА_3 щомісячні платежі не здійснює, внаслідок чого, виникла заборгованість. 28.11.2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк" та факторинговою компанією "Вектор-Плюс" укладено договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої вимоги по кредитному договору, укладеному з ОСОБА_3 28.11.2012 року між факторинговою компанією "Вектор-Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, відповідно до п.2.1, 2.2 якого було відступлено вимоги по кредитних договорах, укладених з відповідачем. Отже, була проведена заміна кредитора та вони набули статусу нового кредитора/стягувача за кредитним договором 2001/0407/88- 033 від 17.04.2007 року, укладеного між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_3 Просив стягнути з відповідача на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість станом на 01.08.2014 року по кредитному договору в розмірі 1026949,60 грн., з яких: 496882,87 грн. - заборгованість за кредитом; 398569,47 грн. заборгованість за відсотками; 131497,26 грн. - заборгованість з пені за період з 01.08.2013 року по 01.08.2014 року. Представник позивача в судове засідання не з'явився. Представник відповідача позовні вимоги не визнав. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. В апеляційній ТОВ «Кредитні ініціативи» просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити вимоги товариства. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що про ухвалене судом рішення при стягнення боргу за кредитним договором на користь банку нічого відомо не було. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення осіб, що з'явилися, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, знаходить апеляційну скаргу не підлягаючою задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 213 ЦПК України - рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно вимог ст. 214 ЦПК України - під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема питання про те, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» суд першої інстанції виходив з того, що заборгованість за договором вже стягнута на користь банку іншим судовим рішенням, підстав для повторного стягнення коштів не вбачається. Вказаний висновок судова колегія апеляційного суду вважає вірним. Встановлено, що 17.04.2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №2001/0407/88-033, відповідно до якого відповідач отримала кредит у розмірі 50000 доларів США зі сплатою 14% щомісяця за користування кредитом з кінцевою датою погашення 16.04.2017 року ( а.с.5-8 ). Відповідно до повідомлення, умови кредитного договору ОСОБА_3 було змінено, ПАТ «Сведбанк», що є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», було встановлено термін повернення кредиту на 10-й календарний день, починаючи з 23.07.2009 року ( а.с.110 ). Відповідач кредит не повернула, щомісячні платежі не сплачувала, внаслідок чого за договором виникла заборгованість. Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди. Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 03.11.2009 року з ОСОБА_3 було стягнуто на користь ПАТ «Свердбанк» заборгованість за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17.04.2007 року в загальній сумі 345102,59 грн. ( а.с.81 ). 28.11.2012 року між ПАТ «Свердбанк» та факторинговою компанією «Вектор-Плюс» укладено договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої вимоги по кредитних договорах, укладених з боржниками ( а.с.19-20 ). В свою чергу 28.11.2012 року між факторинговою компанією «Вектор-Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» також було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого було проведено відступлення вимоги по кредитних вимогах, укладених з боржниками ( а.с.26-34 ). Відповідно до п. 17 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК). Такі підстави, зокрема, зазначені у статтях 599-601, 604-609 ЦК. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК. З огляду на те, що вже було прийнято судове рішення про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором №2001/0407/88-033 від 17.04.2007 року на користь ПАТ «Свердбанк», яке набрало законної сили, а позивач не заявляв вимог про стягнення сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції обгрунтовано дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи». Згідно з ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суду відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Керуючись ст.ст. 301, 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст. 308, 313, 314, 315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів, - у х в а л и л а : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» -відхилити. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 січня 2015 року - залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий Судді
  15. у кредитора было полгода для того, что бы обратится с иском к поручителю http://reyestr.court.gov.ua/Review/44484078 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «ОТП Факторинг Україна» (далі - ПАТ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 1 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», а правонаступником останнього - ПАТ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 60 900 доларів США на строк до 3 червня 2023 року включно зі сплатою процентів у порядку та розмірах, встановлених договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 1 липня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконувала, як вона, так і поручитель на вимоги не реагували, у зв'язку з чим станом на 10 січня 2014 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 082 433 грн 16 коп. Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 082 433 грн 16 коп. та 3 654 грн на відшкодування сплаченого судового збору. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, позов ПАТ «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 1 липня 2008 року в розмірі 1 141 059 грн 26 коп. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просять оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та передати справу на новий судовий розгляд. Касаційна скарга за доводами ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, а за доводами ОСОБА_3 - відхиленню, з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи частково позов ПАТ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив із того, що банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, а боржник, позичальник, не здійснив оплату по кредиту та нарахованим процентам, у результаті чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню, разом з тим суд застосував положення ч. 3 ст. 551 ЦК України та зменшив розмір неустойки. При цьому в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також, що розмір кредитної заборгованості відповідає вимогам закону, умовам договору та враховано сплачені позичальником суми. Проте повністю погодитись з таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду щодо позовних вимог до поручителя ОСОБА_4 не відповідає. Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Судами попередніх інстанцій установлено, що 1 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», а правонаступником останнього - ПАТ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 6 900 доларів США на строк до 3 червня 2023 року включно зі сплатою процентів у порядку та розмірах, встановлених договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 1 липня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв'язку з чим утворилась заборгованість за кредитним договором. Згідно з ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом указаних норм матеріального права поручитель, хоча і пов'язаний з боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-172цс12, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Судом установлено, що 26 грудня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору від 1 липня 2008 року без погодження з поручителем. Відповідно до п. 2.1.5 указаного додаткового договору передбачено додаткову відповідальність боржника, де зазначено, що процентна ставка боржника підвищується на 4 % за умови порушення позичальником будь-яких зобов'язань за кредитним договором. При цьому п. 1.4.1.5.1 кредитного договору від 1 липня 2008 року передбачав збільшення процентної ставки на 4 % тільки у випадку порушення пп. 2.3.6, 2.3.7 договору, а не будь-яких порушень. Таким чином, апеляційний суд не врахував, що укладенням додаткового договору від 26 грудня 2008 року без погодження з поручителем, ОСОБА_4, та нарахуванням цих сум, було змінено основне зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності ОСОБА_4 Також апеляційний суд не врахував, що прострочення заборгованості за кредитним договором відбулось з грудня 2008 року, тобто з цього часу у ПАТ «ОТП Факторинг Україна» виникло право звернутися з вимогою до поручителя ОСОБА_4 протягом наступних шести місяців. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 8 жовтня 2014 року № 6-128цс14, від 29 січня 2014 року № 6-155 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У п. 24 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище вимоги закону та обставини справи уваги не звернув, не врахував, що основне зобов'язання було змінено без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності ОСОБА_4 (ч. 1 ст. 559 ЦК України), не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог банку до ОСОБА_4 без змін. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи судом не встановлені, ухвала апеляційного суду в частині вимог ПАТ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, а зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга за доводами ОСОБА_3 підлягає відхиленню з таких підстав. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в частині вимог ПАТ «ОТП Факторинг Україна» до позичальника, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують. Зокрема, суд правильно визначив заборгованість за кредитним договором згідно з умовами договору, вимогами закону та з урахуванням сплачених сум, застосувавши положення ч. 3 ст. 551 ЦК України. Крім того, доводи ОСОБА_3 у касаційній скарзі щодо незастосування судами строку позовної давності є безпідставними, оскільки нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року № 6-25цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте у матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_3 про застосування позовної давності як до позовних вимог про стягнення тіла кредиту, так і до вимог про стягнення неустойки. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 336 - 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу за доводами ОСОБА_4 задовольнити частково, за доводами - ОСОБА_3 відхилити. Ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року в частині позову публічного акціонерного товариства «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_4 скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року в частині позову публічного акціонерного товариства «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель С.Ф. Хопта В.А. Черненко С.П. Штелик
  16. http://reyestr.court.gov.ua/Review/44103241 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 524/8370/14-ц Номер провадження 22-ц/786/1293/15Головуючий у 1-й інстанції Зємцов В. В. Доповідач ап. інст. Лобов О. А. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2015 року м. Полтава Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі: головуючого судді Лобова О.А. суддів: Гальонкіна С.А., Акопян В.І. при секретарі Гнатюк О.С. розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішенняАвтозаводського районного суду м.Кременчука Полтавської області від 18 лютого 2015 року у справі за позовами Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність ПАТ "Дельта Банк" та визнання за ним права власності на нього і про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації від імені ПАТ "Дельта Банк" та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про припинення дії кредитного та іпотечного договорів, виключення заставного майна з реєстру іпотек. В С Т А Н О В И Л А : У вересні 2014 року ПАТ "Дельта Банк" звернувся до суду з позовом, у якому просив у рахунок заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором №11182881000 від 19 липня 2007 року у розмірі 5 934 084,79 грн. на підставі договору іпотеки №б/н від 19 липня 2007 року звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність Іпотекодержателя. У вересні 2014 року ПАТ "Дельта Банк" пред'явив у суд інший позов до ОСОБА_2, у якому, посилаючись на тотожні обставини і підстави, просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації предмета іпотеки та продажу від імені ПАТ «Дельта Банк». Обидва позови Банку обґрунтовані неналежним виконанням боржником (відповідачем) умов кредитного договору. У жовтні 2014 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до ПАТ «Дельта Банк», просив: припинити дію кредитного договору № 11182881 від 19.07.2007 року на підставі його належного виконання; припинити дію іпотечного договору б/н від 19.07.2007 року, укладеного між ним та АКІБ "УкрСиббанк"; зняти заборону щодо відчуження нерухомого майна, переданого в заставу згідно умов кредитного договору № 11182881000 від 19.07.2007 року; внести до державного реєстру іпотек відомості про виключення запису з реєстру, щодо об'єкту, а саме приміщення офісу та виставкового залу по АДРЕСА_1. Заявлені вимоги обґрунтовані повним і належним виконанням умов кредитного договору. Ухвалою Автозаводського районного суду м.Кременчука від 27 жовтня 2014 року усі три позови об'єднані в одне провадження. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 лютого 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк» до ОСОБА_2, а також ОСОБА_2 до ПАТ "Дельта Банк» відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати частково, постановити нове про задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від імені іпотекодержателя, а в іншій частині рішення залишити без змін. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції у порушення правил ст.126 ЦПК України позови Банку об'єднані безпідставно, а тому висновок суду про взаємовиключність позовних вимог як підстава для відмови у позові є помилковим. Колегія суддів, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги і позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, вислухавши пояснення осіб, які приймають участь у розгляді справи, дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав: Відповідно до п.1 ч.1 ст.307, ст.308 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції вправі відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення без змін. З матеріалів справи вбачається, що 19 липня 2007 року ОСОБА_2 уклав з АКІБ "УкрСиббанк" договір №11182881000 (відповідно до додаткових угод реєстраційний номер було змінено на №11182881001, №11182881002), згідно з умовами якого Банк зобов'язався надати кредит у виді відновлювальної відкличної кредитної лінії в іноземній валюті у сумі 298 000,00 швейцарських франків зі сплатою 8,99% річних. Повернення кредиту здійснюється у повному обсязі згідно умов і термінів, встановлених графіком погашення кредиту, але не пізніше 18 липня 2018 року (т.1 а.с.7-16, 69-73). Згідно додаткової угоди №3 до кредитного договору №11182881000 від 19 липня 2007 року, укладеної між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 30 січня 2008 року, сторони домовилися для ідентифікації кредитного договору застосовувати як номер, присвоєний при його укладені (№11182881000), так і його реєстраційний номер у системі обліку Банку, а саме №11182881001. Окрім того, сторони змінили схему погашення кредиту - з часу підписання додаткової угоди позичальник зобов'язався сплачувати кредит шляхом щомісячного ануїтетного платежу у розмірі 2 796 швейцарських франків 56 сантимів (т.1 а.с.236-237). Згідно додаткової угоди №2 до кредитного договору №11182881000 від 19 липня 2007 року, укладеної між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 30 січня 2009 року, сторони домовилися про перенесення (відстрочення) строків сплати процентів, нарахованих з 01 листопада 2008 року по 31 листопада 2008 року і з 01 грудня 2008 року по 31 грудня 2008 року. Окрім того, сторони погодили зміну кінцевого терміну повернення кредиту - до 18 липня 2022 року (т.1 а.с.118 -119). Згідно додаткової угоди №4 до кредитного договору №11182881000 від 19 липня 2007 року, укладеної між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 27 березня 2009 року, сторони домовилися про перенесення (відстрочення) строків сплати процентів, нарахованих з 01 січня 2009 року по 29 січня 2009 року, з 30 січня 2009 року по 27 лютого 2009 року, з 28 лютого 2009 року по 26 березня 2009 року. Сторонами також викладений у новій редакції Додаток №1 до кредитного договору (графік погашення кредиту) (т.1 а.с.120-123). У забезпечення виконання грошових зобов'язань за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладений договір іпотеки № б/н від 19 липня 2007 року (т.1 а.с.24 - 27), згідно умов якого останній передав у іпотеку нерухоме майно: приміщення офісу та виставочного залу в будинку № 44а, загальною площею 379,30 кв.м., приміщення офісу та виставочного залу, що знаходиться на 4-му поверсі складається з: коридору 1 пл.25,40 кв.м., коридору 2 пл. 14,70 кв.м., коридору З пл.. 4,00 кв.м., кабінету 4 пл. 12,50 кв.м., кабінету 5 пл.12,20 кв.м., кабінету 6 пл.12,6 кв.м. коридору 7 пл.15,3 кв.м., кабінету 8 пл. 12,7 кв.м., основного приміщення 9 пл.9,0 кв.м., коридору 10 пл.8,0 кв.м., основного приміщення 11 пл. 19,4 кв.м., санвузол 12 пл.2,» кв.м., основного приміщення 13 пл.14,0 кв.м., основного приміщення 14 пл. 163,4 кв.м., основного приміщення 15 пл.16,8 кв.м., основного приміщення 16 пл. 7,7кв.м., вмивальник 17 пл.3,6 кв.м., вбиральні 18 пл.6,4 кв.м., сходові клітки І пл..18,8 кв.м. Реєстраційний номер в реєстрі прав власності на нерухоме майно - 17536336. Приміщення знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки є власністю Іпотекодавця на підставі договору купівлі-продажу АЕР № 645551 від 08.05.2002 року посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночкою О.В. за реєстровим номером 7307 Договору купівлі-продажу АЕК № 279693 від 29.05.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночкою О.В. за реєстровим номером 8320. 05 березня 2009 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладений договір про внесення змін до договору іпотеки від 19 липня 2007 року, яким іпотекодавець підтвердив, що іпотекою забезпечуються у тому числі його зобов'язання як позичальника згідно укладених додаткових угод №2 і №3 до кредитного договору, а також зобов'язання, які можуть виникнути у майбутньому у зв'язку з виконанням кредитного договору (т.1 а.с.129 - 130). На підставі рішення загальних зборів акціонерів від 27 жовтня 2009 року АКІБ "УкрСиббанк" змінило назву на ПАТ "УкрСиббанк", яке є правонаступником усіх прав та зобов'язань АКІБ "УкрСиббанк" (т.1 а.с.41-44). Згідно платіжних доручень на виконання угоди №11182881000 (кредитний договір) АКІБ "УкрСиббанк" з рахунку №3739310005 перерахувало на поточний рахунок НОМЕР_1 (отримувач ОСОБА_2): 20 липня 2007 року - 53 500 гривень 00 копійок; 25 липня 2007 року - 42 330 гривень 00 копійок; 13 вересня 2007 року - 7 660 гривень 00 копійок; 25 вересня 2007 року - 4 425 гривень 08 копійок; 31 липня 2007 року - 83 000 гривень 00 копійок; 28 серпня 2007 року - 110 043 гривень 00 копійок, а всього за період з 20 липня 2007 року по 28 серпня 2007 року - 300 958 гривень 08 копійок (т.1 а.с.79-80, т.2 а.с.61-64). 08 грудня 2011 року своє право вимоги, що виникло з кредитного договору № 11182881000 від 19 липня 2007 року та іпотечного договору від того ж числа ПАТ «УкрСиббанк» передав ПАТ «Дельта Банк» на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами (т.1 а.с.38-40, 192-229, т.2 а.с.59, 66-69). Згідно розрахунку Банку заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором № 11182881000 від 19 липня 2007 року за станом на 07 серпня 2014 року становила 5 934 084,79 грн. з яких: за кредитним договором №11182881000 відсотки - 77 986,31 грн.; за додатковою угодою №11182881001 відсотки - 51 062,48 грн., за додатковою угодою №11182881002 тіло кредиту - 3 582 918,46 грн., відсотки - 2 222 117,54 грн. (т.2 а.с.60). Рішення суду першої інстанції у частині заявлених зустрічних позовних вимог не оскаржується, а тому відповідно до приписів ст.303 ЦПК України його законність і обґрунтованість судом апеляційної інстанції не перевіряється. Відмовляючи у задоволенні позовів Банку, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги суперечать одна одній, а іпотечний договір містить застереження (п.5.3.1, п.5.3.3 іпотечного договору), яким визначено порядок набуття права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ст.126 ЦПК України суд вправі об'єднати в одне провадження кілька однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача. Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ «Дельта банк» пред'явив до суду два позови (т.1 а.с. 2-6, 102-107), у яких заявлені різнорідні вимоги: про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі його у власність іпотеко держателя і шляхом його реалізації на прилюдних торгах. Разом з тим, відповідно до ч.3 ст.309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Частиною другою ст.308 ЦПК України встановлено, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду першої інстанції з одних лише формальних міркувань. Зі змісту положень ст.3, ст.7, ст.33 ЗУ «Про іпотеку», розділу 2, п.5.7, 9.1, Кредитного договору (т.1 а.с.7-14), п.1.4 Іпотечного договору (т.1 а.с.23-27) право Банку на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом обумовлене доведеністю невиконання або неналежного виконання боржником своїх зобов'язань, зокрема існування простроченої заборгованості за основним зобов'язанням (кредитним договором). В обґрунтування існування і розміру простроченої заборгованості за кредитом Банк надав суду наступні документи: довідки про заборгованість (т.1 а.с.30-32, 131-133), листи вимоги (т.1 а.с.35,136), розрахунок заборгованості (т.1 а.с.187, т.2 а.с.60), виписки по кредитному договору (т.1 а.с.230-233). Заперечуючи проти існування заборгованості, ОСОБА_2 надав суду належним чином завірені світлокопії платіжних доручень (т.1 а.с.79-80), згідно яких він на виконання укладеного кредитного договору у період з 20 липня 2007 року по 28 серпня 2007 року отримав 300 958 гривень 08 копійок, тоді як згідно умов договору (т.1 а.с.7) кредит мав видаватися у швейцарських франках. Аналогічні копії платіжних доручень надані також і Банком (т.2 а.с.61-63). Окрім того, ОСОБА_2 суду надані належним чином завірені квитанції (т.1 а.с.81-86), згідно яких він у період з 19 липня 2007 року по 24 жовтня 2008 року у рахунок погашення кредиту сплатив у касу Банку 334 576 грн. 50 коп. Не дивлячись на те, що суд як першої інстанції (т.1 а.с.96). так і суд апеляційної інстанції (т.2 а.с.131-133) у відповідності до вимог ч.4 ст.10 ЦПК України вживали заходи для забезпечення всебічного і повного з'ясування обставин справи, Банк на свій розсуд скористався своїми процесуальними правами і не надав суду належні і допустимі докази, якими би підтверджувався факт передачі ОСОБА_2 на виконання кредитного договору коштів у сумі більшій ніж 300 958 гривень 08 копійок. З урахуванням наявних у справі доказів відсутнє підтвердження позначеного у розрахунках Банку отримання ОСОБА_2 коштів на суму 3 582 918 грн. 46 коп. (заборгованість по тілу кредиту). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про недоведеність обставин, якими Банк обґрунтовував заявлені вимоги, зокрема існування простроченої заборгованості за кредитним договором. За таких обставин рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, підстави для його зміни чи скасування відсутні. Керуючись ст.303, ст.307 ч.1 п.1, ст.308 ч.1, ст.314, ст.315 ЦПК України, колегія суддів , У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" відхилити. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 лютого 2015 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий суддя О.А.Лобов Судді: С.А.Гальонкін В.І.Акопян З оригіналом згідно Суддя О.А.Лобов
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І, суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 15 липня 2010 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг (далі – кредитний договір), на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 8 тис. 800 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 31 серпня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 31 тис. 555 грн 51 коп., з яких: 21 тис. 392 грн 69 коп. – заборгованість за кредитом, 7 тис. 780 грн 85 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 403 грн 14 коп. – заборгованість з комісії за користування кредитом, 500 грн – штраф (фіксована частина) та 1 тис. 478 грн 83 коп. – штраф (процентна складова), – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості. Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2014 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2014 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено: на користь останнього стягнуто з ОСОБА_1 31 тис. 555 грн 51 коп. заборгованості за кредитним договором. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У липні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 257, 261, частини першої статті 1054 та статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та ухвалити нове рішення. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявників, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 15 липня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 був укладений договір шляхом підписання анкети-заяви про приєднання (частина перша статті 634 ЦК України), де вказано, що заява разом з пам’яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг (далі – Умови), а також тарифами складає між сторонами договір про надання банківських послуг. На підставі зазначеного договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 8 тис. 800 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «ПриватБанк» утворилася заборгованість. У матеріалах справи містяться заперечення ОСОБА_1 на позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк», у яких він посилаючись на статтю 258 ЦПК України зазначає про сплив строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що відповідач належним чином не виконує свої зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого утворилася заборгованість; доводи позивача про безкоштовність укладеного кредитного договору спростовуються матеріалами справи. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. На підтвердження неоднаковості застосування норм матеріального права заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня та 24 вересня 2014 року у справах за позовами ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитними договорами. В ухвалі від 24 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 19 березня 2014 року (справа № 6-14цс14), дійшов висновку, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку; за таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (стаття 261 ЦК України), а не після закінчення строку дії договору. Суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої статтею 338 ЦПК України підстави порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Ухвалою від 6 серпня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог банку про стягнення заборгованості з підстав пропуску відповідачем строку позовної давності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пункту 2.1.1.2.11 Умов картка дійсна до останнього календарного дня місяця указано на ній. Строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці. За змістом пункт 2.1.1.2.1 Умов для надання послуг банк видає клієнту картку, її вид визначений у пам’ятці клієнта/довідці про умови кредитування і заяві, підписанням якого клієнт і банк укладають договір про надання банківських послуг. Після настання зазначеного на картці терміну її дії банком випускається картка на новий термін, згідно діючих тарифів (п. 2.1.1.2.12 Умов). Пунктом 2.1.1.2.3 Умов встановлено, що після отримання банком від клієнта необхідних документів, а також заяви, банк проводить перевірку наданих документів і приймає рішення про можливість встановлення кредитного ліміту на кредитну карту. Крім того, пунктом 2.9 Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням затвердженим постановою Національного банку України від 19 квітня 2005 року № 137 визначено, що кредитна лінія під операції з платіжними картками відкривається банком на визначений термін та в межах установленого договором ліміту (заборгованості або граничної суми) кредитування. У справі, яка переглядається судами не установлено граничний строк дії картки, ураховуючи, що у матеріалах справи відсутні пам’ятка клієнта, яка є складовою укладеного договору про надання банківських послуг, довідка про умови кредитування та рішення банку, яким встановлено кредитний ліміт на кредитну картку, якщо таке рішення приймалось банком. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256 ЦК України, частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин та факту пред’явлення позову тільки 25 вересня 2014 року, не вирішено. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. Ураховуючи викладене, судові рішення ухвалені по справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року та рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F8DC6EAAC5B8E9D1C2257EE30054259C
  18. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2014 року Бабушкінський районний суд м.Дніпропетровська в складі: головуючого судді - Решетніка М.О. при секретарі - Медведєвій А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ "ОТП Банк", третя особа: приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 "Про визнання договорів недійсними", зустрічним позовом ПАТ "ОТП Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 "Про стягнення заборгованості", - в с т а н о в и в: 08 червня 2010р. позивачі звернулися до суду із позовом до відповідача, який в подальшому уточнили (а.с.155 т.1), просили суд визнати недійсними кредитний договір №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р., додатковий договір №1 від 06 січня 2009р., і додатковий договір №1 від 15 червня 2009р., укладені між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1, та застосувати наслідки недійсності правочину; визнати недійсним договір іпотеки №РМL - 301/479/200 від 22.11.2007р., укладений ним із ЗАТ "ОТП Банк" в особі керуючого відділення "Воскресенське" ЗАТ "ОТП Банк" в м.Дніпропетровську, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 22.11.2007р., реєстр №288; виключити з державного реєстру іпотек та єдиного державного реєстру заборон відчуження нерухомого майна записи про державну реєстрацію іпотеки та заборони відчуження нерухомого майна: житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 0,1069га, на якій розміщений вищевказаний житловий будинок; позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 також просили визнати недійсними договір поруки №SR-301/489/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_2, і договір поруки № SR- 301/488/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3. 11 червня 2010р. ПАТ "ОТП Банк", яке є правонаступником ЗАТ "ОТП Банк" (далі Банк) звернувся до суду з позовом, який згодом неодноразово уточнювався, до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними зобов'язаннями. Свої вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що за умовами кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. Банк надає Позичальникові кредит на придбання нерухомого майна, тобто, споживчий кредит в розмірі 500000 (п'ятсот тисяч) доларів США, що згідно меморіального ордеру №28, на день укладання Договору становить 2525000грн., зі сплатою відсотків, розмір яких складається з фіксованого відсотку 3,99% річних та FIDR, зі строком повернення кредиту до 24.11.2031р. Вважає, що кредитний договір має бути визнано судом недійсним, як такий, яким встановлено сплату суми кредиту та процентів за договором у валюті кредиту - доларах США (п.1.11.1Частини 2), що суперечить вимогам законодавства. Крім того, кредитний договір містить суперечливі та дискримінаційні по відношенню до нього (позичальника), як споживача фінансових послуг, умови, що викладені в позові. Також в договорі відсутня дата видачі кредитних коштів, оскільки видача кредиту залежить від виконання позичальником інших умов договору (п.1.3 Частини 2 кредитного договору); неоднозначно та не чітко визначено розмір відсоткової ставки за кредитом, а розмір фіксованого відсотка - 3,99 річних, з не визначеним FIDR, не відповідає розрахункам, зазначеним в Графіку платежів, та є завищеним; в договорі відсутні ціна договору та розмір фактичного подорожчання кредиту. А отже всі ці показники, відповідно до Постанови НБУ №168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", та згідно п.7.2 частини 2 Договору - є істотними умовами кредитного договору, але він не отримав достовірної та повної інформації про істотні умови кредитування. Також посилався на те, що Банком не була проведена переддоговірна робота з ним, як позичальником. При підписанні кредитного договору він цілком довіряв банківським працівникам, як спеціалістам, оскільки не володіє спеціальними знаннями в області юриспруденції та банківського права, проте Банк приховав від нього фактичні суми по кредиту, тим самим позбавив його права прийняти відповідно правильне рішення щодо умов кредитування взагалі. Тому вважає, що фактично не було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Також заперечує отримання ним Траншу в розмірі 24461,07 доларів США чи в іншій сумі за Додатковою угодою від 15.06.2009р. Звідси просив визнати недійсним і договір іпотеки, як забезпечення недійсного договору, та зобов'язати приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 виключити запис про обтяження будинку і земельної ділянки, переданих в іпотеку, з реєстру іпотек. Позивачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 також просили визнати недійсними договори поруки, внаслідок недійсності основного кредитного зобов'язання позичальника ОСОБА_1 ПАТ "ОТП Банк" в обгрунтування своїх позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_3 і ОСОБА_2, як солідарних боржників, заборгованості за кредитним договором, посилається на кредитний договір №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р., укладений між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 500000 доларів США, що підтверджується меморіальним ордером №28 від 22.11.2007р., і зобов'язався повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом, за встановленою плаваючою процентною ставкою 4,99% річних + FIDR в строк до 24.11.2031р. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 боргових зобов'язань за кредитним договором, між Банком та ОСОБА_3, а також ОСОБА_2, із кожним окремо, 22.11.2007р. укладено договори поруки, відповідно до яких, кожен із них прийняв на себе зобов'язання відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_1 всіх боргових зобов'язань перед Банком за кредитним договором. У зв'язку з невиконанням відповідачами зобов'язань за кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів, утворилась заборгованість. Просить суд стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, як солідарних боржників, суму боргу за кредитним договором №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. в розмірі 9560012,59грн., із яких: сума основного боргу в розмірі 501891,50 доларів США, що за курсом НБУ на 03.04.2014р. (12,5691грн./за 1 долар) становить 6308 324,46грн., відсотки за користування кредитом - 258704,93 долари США, що за курсом НБУ становить 3251688,14грн., та витрати по сплаті державного мита. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позов підтримала, просила задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених в позові. Проти позову ПАТ "ОТП Банк" заперечувала, просила в задоволенні їх позовних вимог відмовити в повному обсязі. Надала до суду письмові заперечення (а.с.140-143 т.1), в яких посилалась на недоведеність Банком видачі та отримання ОСОБА_1 кредиту, дати видачі кредиту, суми та валюти кредиту, а також на відсутність документів, що свідчать про надання Банком 15.06.2009р. та отримання ОСОБА_1 траншу для погашення заборгованості по процентам. Вважає, що заборгованість за кредитним договором, розрахована Банком, не відповідає дійсності та набагато завищена, що також підтверджується висновками судово-економічної експертизи, проведеної за клопотанням ОСОБА_1 в ході судового розгляду справи. Також просила задовольнити позов ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в частині визнання недійсними договорів поруки, та пояснила, що про підвищення відсоткової ставки з 15.06.2009р., яка змінює розмір відповідальності поручителів, (Банк) їх не повідомив. Крім того, додатковою угодою від 15.06.2009р. змінено порядок та строки погашення частини кредиту з наданням ОСОБА_1 траншу в розмірі 24461,07 доларів США, про що також ОСОБА_2 не був повідомлений, додаткова угода з ним не укладалась, а ОСОБА_3 відмовилась від підписання додаткової угоди до договору поруки, про що свідчить копія цієї угоди, доданої до матеріалів справи (а.с.27 т.1). В судовому засіданні представник ПАТ "ОТП Банк" позовні вимоги Банку підтримав та просив задовольнити позов в повному обсязі. Позов ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не визнає, просить в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що згідно ч.2 ст.524 ЦК України сторони договору можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах встановлених законом. Зазначив, що Банк отримав генеральну банківську ліцензію за №191 від 02.03.1998р., дозвіл з додатками від 08.11.2006р. №191-1, що дає право здійснювати операції з валютними цінностями. Індивідуальні ліцензії на надання і одержання кредитів в іноземній валюті видаються, якщо терміни та суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, але на момент надання кредиту ОСОБА_1 чинним законодавством України не встановлено будь-яких обмежень, щодо термінів та сум кредитів в іноземній валюті. Вважає вимоги позивачів щодо недійсності договорів поруки безпідставними, оскільки відповідно до п.2.2 Договорів поруки, на дату їх укладання, розмір боргових зобов'язань, забезпечених порукою становить 500000 доларів США. Порукою забезпечені боргові зобов'язання в разі зміни їх суми, відповідно до п.2.1 цих договорів. Третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5, в судове засідання не з'явилася, про час і місце судового засідання була повідомлена належним чином. Заслухавши пояснення та доводи осіб, що приймали участь у розгляді справи, дослідивши обставини справи, оцінивши у сукупності письмові докази, суд прийшов до наступного висновку. Відповідно до змісту ст.ст.526,527,530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і у встановлений термін, відповідно закону, договору. Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язана надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов'язаний повернути кредит і сплатити відсотки. У судовому засіданні встановлено, що 22 листопада 2007р. між ПАТ "ОТП Банк", який є правонаступником всіх прав та обов'язків ЗАТ "ОТП Банк", та ОСОБА_1 був укладений Кредитний договір №ML-301/799/2007 (далі Договір), який складається з двох частин, що нерозривно пов'язані між собою (а.с.9-13 т.1). Відповідно до умов Частини №1 Договору Банк надає позичальнику кредит в розмірі 500000 доларів США, з цільовим використанням на придбання нерухомого майна, за сплати суми першочергового внеску в розмірі 33,04% вартості нерухомого майна у відповідності до договору купівлі-продажу (а.с.27 т.1). Строк повернення кредиту - 24 листопада 2031р. Річна база нарахування процентів - 360 календарних днів у році. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 3,99% річних + FIDR, що є процентною ставкою по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті цього кредиту, що розміщені у Банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Повернення кредиту та сплата процентів здійснюється шляхом сплати платежів, що зменшуються. Додатком №1 до кредитного договору від 22.11.2007р. є "Графік платежів", викладений на 11 аркушах, із яких позичальнику було надано лише 2 аркуші: 2-й та 11-й. 06.01.2009р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 було підписано додатковий договір №1, яким встановлено розрахунок процентів з плаваючою процентною ставкою з фіксованим відсотком 2,99 річних + FIDR, та встановлено підвищення процентної ставки на 4% річних за порушення позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором та цим додатковим договором (а.с.17 т.1). 15.06.2009р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 було підписано додатковий договір №1 (а.с.18 т.1), яким було внесено зміни та доповнення до кредитного договору, та встановлено: до 15.06.09р. плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 3,99% + FIDR; з 15.06.2009р. до 16.11.2009р. - фіксована процентна ставка - 6,50%; з 16.11.2009р. до повного виконання зобов'язань за кредитним договором плаваюча процентна ставка з фіксованим відсотком - 4,62+ FIDR ( п.3.2- 3.4); повернення частини кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів (п.2.1.3.1; п.2.2.1.); надання позичальнику Траншу в сумі 24461,07 доларів США з метою погашення прострочених процентів (п.2.2.2). Як вбачається з матеріалів справи, кредит надано ОСОБА_1 з цільовим призначенням на придбання нерухомого майна, та в розумінні п.1.ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" є споживчим кредитом. Пунктом 4 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що обов'язковою умовою договору споживчого кредиту є річна відсоткова ставка за кредитом. Згідно ст.10561 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати визначаються в договорі. В пункті 3.3 Постанови НБУ №168 від 10.05.2007р., якою затверджені "Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" (далі Правила) вказано, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, визначивши її як в процентному значенні у вигляді реальної процентної ставки (в процентах річних), так і в грошовому виразі. В п/п "а" п.3.3 Правил наведена формула розрахунку значення реальної процентної ставки, елементами якої є процентна ставка, чиста сума кредиту, порядковий номер періоду дії кредитного договору та загальна кількість періодів. Застосування вищевказаної формули спрямоване на те, щоб точно розрахувати, з урахуванням дисконтування, усі майбутні грошові платежі споживача. Використання будь-яких інших показників для розрахунку реальної процентної ставки за кредитом законом не передбачено. Укладений між сторонами кредитний договір не містить вищевказаних відомостей. Натомість, всупереч вищевказаним актам цивільного законодавства України, кредитним договором передбачений інший порядок визначення розміру процентів, а саме: для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватися плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого відсотка в розмірі 3,99 % річних + FIDR. FIDR формується на основі процентних ставок по строковим депозитам для фізичних осіб, при цьому банк на власний розсуд встановлює такі проценти. Відповідно до ст.1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надання фізичній особі коштів на визначений строк під процент є фінансовою послугою. Внаслідок вищенаведеного ОСОБА_1, як споживач фінансової послуги, не може взяти участь у формуванні FIDR. Оскільки FIDR є найбільшою складовою частиною плаваючої процентної ставки за користування кредитом, а її розмір обумовлений виключно власним розсудом виконавця, суд дійшов висновку про те, що Банком фактично здійснюється формування вартості фінансової послуги без участі споживача та його згоди. В п.3.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту визначено, що банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї зі сторін. Всупереч вищевказаній нормі закону порядок обчислення процентів встановлений оскаржуваним кредитним договором дозволяє банку змінювати процентну ставку за кредитом за власним бажанням. За таких обставин споживач фінансової послуги не може спрогнозувати свої витрати на оплату процентів за користування кредитом. Крім того, що позичальник не має можливості вплинути на формування ставки FIDR, він також обмежений і в способах отримання інформації про неї. Так пункт 1.4.1.6 Частини №2 Кредитного договору зазначає, що протягом дії договору, позичальник може з'ясовувати суми нарахованих процентів, що належать до сплати, в приміщенні банку - філії або відділенні, в якому позичальником відкривався поточний рахунок. Таким чином, для того щоб сплатити проценти, позичальник повинен кожного разу з'ясовувати їх розмір у відділенні банку. Згідно ч.ч.1, 2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" виконавець не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Зокрема несправедливою умовою договору вважається встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки. Застосування ставки FIDR для розрахунку процентів за користування кредитом передбачає зміну розміру процентів впродовж всієї дії кредитного договору, при цьому вартість кредитних ресурсів для позичальника буде залежати від волевиявлення інших фізичних осіб - клієнтів Банку, що розмістили вільні кошти на строкових депозитах у валюті, тотожній валюті кредиту на строк 366 днів. За таких обставин суд дійшов висновку, що такий порядок розрахунку процентів за користування кредитом суперечить нормам чинного законодавства України, що регулюють спірні правовідносини - ст.10561 ЦК України, ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів", п.п.3.3 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту". Крім того, відповідно до п.3.8 Правил, у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладання кредитного договору попередити позичальника, що він несе валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором. Однак всупереч вказаній нормі права Банк не попередив позичальника про те, що він несе валютні ризики. Доказів попередження позивача відповідачем (Банком) не надано, та в оскаржуваному кредитному договорі таке положення відсутнє. Судом також встановлено, що листом від 01.10.2007р. ОСОБА_1 був ознайомлений з "Умовами кредитування по програмі "Житло в кредит", однак в них жодного посилання на сплату відсотків за кредитом з використанням фіксованого відсотка + FIDR не значиться, та інформації про сукупну вартість кредиту не міститься, а зазначений в "Умовах…" Додаток №1 (інформація щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту) до суду не надано (а.с.124-125 т.2). В матеріалах справи міститься анкета-заява від 01.09.2007р. ОСОБА_1, в якій він зазначає (п.12), що бажає отримати кредит строком на 24 роки, з відсотковою ставкою 11% річних, бажано в розмірі 500000 доларів США зі стандартною формою погашення кредиту (а.с.194-202 т.1). Також в матеріалах справи міститься кредитна заявка від 22.11.2007р. ОСОБА_1 на видачу кредиту в розмірі 500000 доларів США шляхом перерахування коштів на поточний рахунок НОМЕР_2, відкритий у ПАТ "ОТП Банк". Заявка містить таблицю з зазначенням процентної ставки в розмірі 3,99% та рукою дописано + FIDR (а.с.193 т.1). Кредитна заявка від 15.06.2009р. ОСОБА_1 щодо видачі Траншу в розмірі 24461,07 доларів США шляхом перерахування коштів на поточний рахунок №2620 4 101585719, відкритий у ПАТ "ОТП Банк" також містить таблицю з зазначенням процентної ставки 6,5 (а.с.192 т.1). Згідно додатку №1 від 22.11.2007р. "Графік платежів", що є невід'ємною частиною кредитного договору, сума кредиту становить 500000 доларів США, процентна ставка - 11,49%, дата видачі -22.11.2007р., дата повернення кредиту - 24.11.2031р., щомісячний платіж не вказано, страхування майна -0,15% від його ринкової вартості, нещасного випадку - 0,25% від суми кредиту, страхування земельної ділянки - 0,30% від її ринкової вартості, абсолютне значення подорожчання кредиту в грн. - 748260,19 (а.с.134-144 т.2). Додатком №1 до додаткового договору №1 від 15.06.2009р. "Графік платежів" змінено, а саме: на 15.05.2009р. сума кредиту становить 501891,51 доларів США, процентна ставка до 15.06.2009р. - 13,49%, з 15.06. до 16.11.2009р. - 6,50%, з 16.11.2009р. до закінчення кредитного договору - 14,12%, щомісячний платіж встановлено - 6311,82 доларів США, страхування майна змінено на - 0,28%, нещасного випадку - на 0,32% (а.с.149 т.1). З огляду на викладене суд вважає, що при підписанні кредитного договору та додаткових договорів до нього сторонами не було досягнуто згоди, щодо істотних умов кредитного договору, а саме: сплати відсотків за користування кредитом та сплати страхових сум. Згідно ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, а також умови, що визначені законом як істотні, або є необхідними для укладання договорів. Згідно п.7.2 Частини 2 кредитного договору сторони погодили, що будь-які умови Договору є істотними та підлягають виконанню. Оскільки кредитний договір є видом договорів приєднання, умови якого розробляються банком, і позичальник не впливає на зміст договору, Банк, встановивши завищений розмір процентів, в ході виконання кредитного договору збільшив страхові платежі та змінивши умови щодо строку та порядку погашення кредиту, порушив принцип добросовісності, розумності та справедливості щодо споживача. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства передбачені також ст.3 ЦПК України і практично виражаються у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушених цивільних прав або інтересів. Із частини 8 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" витікає, що нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Частинами 5,6 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути замінено або визнане недійсним, а коли визнання положення договору недійсним зумовлює зміну інших положень договору, то договір може бути визнаний недійсним в цілому. Однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Такий правовий висновок зробив Верховний Суд, розглянувши на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 грудня 2013р. справу №6-94цс13, предметом якої був спір про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними. Крім того, як в позовних вимогах, так в процесі розгляду справи, сторони по різному визначали суму та валюту кредиту: Банк стверджував видачу кредиту в розмірі 500000 доларів США, ОСОБА_1 та його представник заперечували, та посилались на отримання кредиту в розмірі два мільйони п'ятсот тисяч гривень, заперечували отримання 15.06.2009р. траншу в будь-якій сумі та валюті, а також заперечували розмір заборгованості за кредитом та клопотали про проведення судово-економічної експертизи. Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України. Як вбачається із висновку судово-економічної експертизи №25/06-2013 від 25.06.2013р., не надається за можливе встановити в якій сумі та в якій валюті був наданий кредит ОСОБА_1, оскільки згідно до валютного меморіального ордеру №29 від 22.11.2007р., в якому зазначено, що грошові кошти у сумі 500000 доларів США (в еквіваленті 2525000грн.) перераховані з рахунку НОМЕР_1, платник - ОСОБА_1, на рахунок НОМЕР_2, одержувач - ОСОБА_1 з призначенням платежу "Надання кредиту згідно кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007". Відповідно до Кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р. відсутня інформація щодо відкриття на ім'я ОСОБА_1 рахунку за НОМЕР_1. Якщо рахунок НОМЕР_1 відкривався на ім'я ОСОБА_1, то списання грошових коштів повинно здійснюватись на підставі платіжного доручення або переказу із підписом власника рахунку ОСОБА_1 22.11.2007р. з поточного рахунку № НОМЕР_3 кошти у сумі 500000 доларів США були списані з призначенням "@844804(341) "Видача готівки з поточного рахунку згідно кредитного договору №ML-301/799/2007 від 22.11.2007р.". Документ, що підтверджує видачу готівкових коштів у сумі 500000 доларів США з підписом отримувача коштів ОСОБА_1 для проведення експертизи не наданий. В досліджених кредитному договорі та додаткових договорах від 06.01.2009р. та від 15.06.2009р. не визначена відсоткова ставка в повному обсязі, яка погоджена сторонами та повинна застосовуватись при розрахунку відсотків за користування кредитом, оскільки ставка FIDR є невизначеною та залежить від низки чинників, які неможливо передбачити та врахувати, як на момент укладання, так і на період дії кредитного договору. В додатку №1 до кредитного договору "Графік платежів" від 22.11.2007р. зазначено, що відсоткова ставка становить 11,49%, а реальна відсоткова ставка визначена як 13,17%, але за результатами судово-економічної експертизи на момент видачі кредиту реальна відсоткова ставка за спірним кредитним договором становить 13,99%. Також в "Графіку платежів" від 22.11.2007р. в графі "11" - "Абсолютне подорожчання кредиту, грн." вказано лише суму 748260,19, в той час, як за результатами судово-економічної експертизи абсолютне подорожчання кредиту становить 782864,05 доларів США. Сума заборгованості за кредитним договором розраховувалась за різними показниками, проте за не визначеності та змінності відсоткової ставки за кредитом, та відсутності первинних бухгалтерських документів, оскільки не надані Банком та відсутні в матеріалах справи, встановити суму заборгованості неможливо навіть судовому експерту. Висновок експерта про те, що заборгованість за кредитним договором "може становити" є припущенням, тому не може бути прийнято судом, як належний письмовий доказ. Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про поширення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" від 30.05.1997р. підкреслюється, що вся діяльність судів "повинна бути підпорядкована захисту прав і свобод людини і громадянина". Захист прав і свобод людини державою передбачає конкретну організацію діяльності державних установ щодо захисту проголошених прав та свобод людини і громадянина. Стаття 3 Конституції України закріплює, що права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Стаття 55 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Зокрема ст.6 Ковенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 10.11.2011 №15-рп/2011 дійшов висновку, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п.1 ч.2 ст.92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Частина 3 ст.203 ЦК України визначає, що волевиявлення учасника правочину повинно відповідати його внутрішній волі. Проте умови кредитування, які реально встановлені, не відповідають зазначеним вимогам, про що відображено у висновках судово-економічної експертизи. З урахуванням викладеного судом встановлено, що волевиявлення учасників спірного кредитного договору, зокрема позивача ОСОБА_1, не відповідало їх реальній волі. На підставі зазначеного вище суд дійшов висновку, що під час укладення кредитного договору відповідач (банк) приховав від позивача повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту для здійснення позичальником свідомого вибору схеми кредитування та вказав у договорі занижені значення показників істотних умов договору щодо реальної відсоткової ставки, абсолютного значення здорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач сплатив би відповідачу по закінченню дії кредитного договору. Більше того, додатковими договорами Банк фактично змінив умови укладеного кредитного договору. Враховуючи, що кредитний договір розроблявся саме відповідачем (Банком), суд вважає, що відповідальність щодо його змісту повністю покладається на відповідача. Таким чином укладений між сторонами кредитний договір та додаткові договори до кредитного договору необхідно визнати недійсними. Також судом встановлено, що на виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_1 сплатив на рахунок Банку за квитанціями кошти в розмірі 842232,39грн., що складає 135666,06 доларів США, з урахуванням курсу Банка на день внесення кожного платежу, та комісію в розмірі 24997,50грн., що на день оплати складає 4950 доларів США, а всього за кредитним договором сплачено 867229,89грн., або 140616,06 доларів США. Вказана сума також підтверджується висновками судово-економічної експертизи, та відповідає даним, що значаться в обліку поточного рахунку ОСОБА_1, наданій Банком. Крім того, із висновку судово-економічної експертизи (а.с.16 експертизи) слідує, що згідно виписки про рух коштів, на поточний рахунок ОСОБА_1 внесено кошти на загальну суму 82195,04 доларів США, що згідно виписки Банку, з урахуванням курсу на день оплати, становить: 27.11.07 р. - 4 919,04 24 841, 15 27.12.07р. - 4 902,00 24 755,10 28.01.08р. - 4 904,13 24 765,86 26.02.08р. - 4 814,01 24 310,75 26.03.08р. - 4 750,00 23 987,50 25.04.08р. - 4 784,00 24 159,20 27.05.08р. - 4 645,00 22 528,25 26.06.08р. - 4 640,00 22 502,61 28.07.08р. - 4 620,00 22 373,75 27.08.08р. - 4 544,00 22 018,86 29.09.08р. - 4 550,00 22 118,01 27.10.08р. - 4 433,00 23 140,98 27.11.08р. - 4 427,86 29 851,75 29.12.08р. - 2 892,00 22 268,40 05.01.09р. - 1 502,00 11 565,40 27.01.09р. - 4 326,00 33 310,20 13.02.09р. - 12 542,00 96 573,40 А всього: 82195,04 доларів США чи 475071,19грн. А враховуючи, що всі квитанції по оплаті вказаних сум ОСОБА_1 в матеріалах справи відсутні, експерт не врахувала їх в загальну суму сплачених коштів за кредитним договором. Разом з тим, враховуючи, що вказані суми внесені на поточний рахунок ОСОБА_1, а квитанції, зі слів представника, ним утрачені, та представником Банка вказані суми не заперечувались, суд вважає за необхідне зарахувати їх до загальної суми сплачених платежів за кредитним договором, а відтак загальна сума внесених ОСОБА_1 на рахунок Банку коштів складає всього 1342301,08грн. (867229,89грн. + 475071,19грн.) або 222811,1 доларів США (140616,06 + 82195,04). Згідно ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 заперечувала отримання її представником кредиту саме в доларах США (500000) та посилалася на видачу йому саме 2525000грн. Разом з тим із кредитної заявки (а.с.193 т.1), самого кредитного договору (а.с.9-13 т.1), анкети-заяви (а.с.194-202 т.1) та із витягу із рахунку на його ім'я (а.с.203-226 т.1) вбачається, що ОСОБА_1 просив видати йому кредит саме в сумі 500000 доларів США, саме така сума і була зарахована на його рахунок, а потім ним і використана за цільовим призначенням. Звідси для реституції, з урахуванням сплачених банку 222811,1 доларів США, із ОСОБА_1 на користь відповідача підлягає стягненню 277188,9 доларів США, що за курсом НБУ на день розгляду справи за 100 доларів США - 1178,5498грн., становить 3266809грн.20коп., а в іншій частині ПАТ "ОТП Банк" необхідно відмовити. Крім того, 22.11.2007р. між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 з метою повного і своєчасного виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором було укладено договір іпотеки №РМL-301/479/2007, предметом якого є домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка, на якій розташований вищевказаний житловий будинок, загальною площею 0,1069га. Договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5, реєстр №6445, та накладена заборона відчуження зазначеного в договорі майна, реєстр №288 (а.с.21 т.1). Крім того, 22.11.2007р. на забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором було укладено також договір поруки №SR-301/489/2007 між ПАТ "ОТП Банк" і ОСОБА_2, та договір поруки №SR-301/488/2007 між ПАТ "ОТП Банк" і ОСОБА_3 (а.с.25,26 т.1). Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Статтею 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання, або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання. Однак згідно із ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, а тому суд дійшов висновку про необхідність визнання недійсними укладеного між ПАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 вищевказаного договору іпотеки, та укладених із ОСОБА_2, як і з ОСОБА_3, вищевказаних договорів поруки, в зв'язку з чим приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 необхідно зобов'язати виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження записи про іпотеку та заборону відчуження житлового будинку і земельної ділянки площею 0,1069га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.3,10,11,57,60,212-215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Визнати недійсними: - Кредитний договір №ML-301/799/207 від 22 листопада 2007р., додатковий договір №1 до кредитного договору від 06 січня 2009р. та додатковий договір №1 від 15 червня 2009р., укладені між ОСОБА_1 та ПАТ "ОТП Банк"; - Договір іпотеки №HML-301/479/200 від 22 листопада 2007р., укладений між ОСОБА_1 та ПАТ "ОТП Банк"; - Договір поруки №SR-301/489/2007 від 22 листопада 2007р., укладений між ОСОБА_2 та ПАТ "ОТП Банк"; - Договір поруки №SR-301/488/2007 від 22 листопада 2007р., укладений між ОСОБА_3 та ПАТ "ОТП Банк". Зобов'язати приватного нотаріуса Дніпропетровського районного нотаріального округу ОСОБА_5 виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження записи про іпотеку та заборону відчуження житлового будинку і земельної ділянки площею 0,1069га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ "ОТП Банк" 277188,9 доларів США, що за курсом НБУ становить 3266809грн.20коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог ПАТ "ОТП Банк" - відмовити. Строк апеляційного оскарження рішення - 10 днів. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39732868
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк», третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання правочинів недійсними та стягнення коштів за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2011 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «Перший Український Міжнародний Банк»), третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання правочинів недійсними та стягнення збитків, посилаючись на те, що 16 січня 2007 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ЗАТ «Перший Український Міжнародний Банк») та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за договором між ОСОБА_1 та банком був укладений договір поруки, за яким ОСОБА_1 поручився за виконання ОСОБА_2 своїх зобов’язань перед банком. Також до кредитного договору в якості додаткового забезпечення виконання зобов’язань 16 січня 2007 року між банком, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, відповідно до умов якого іпотекою забезпечується виконання усіх зобов’язань боржника, що випливають з укладеного між банком та боржником кредитного договору, згідно з яким банк зобов’язався в порядку та на умовах, передбачених кредитним договором, надати ОСОБА_2 кредит, а ОСОБА_2 зобов’язався повернути кредит у розмірі 1 700 000 грн., а також сплатити на користь банку проценти за користування кредитом, пеню, штрафи та всі інші суми, передбачені кредитним договором. Предметом іпотеки є нерухоме майно, розташоване за адресою: приміщення АДРЕСА 1, яке у рівних частках належить ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 – по S частці кожному. Після укладення договорів кредиту, поруки та іпотеки відповідач ОСОБА_2 почав уникати виконання зобов’язань за договором, у зв’язку з чим ОСОБА_1 протягом 2007-2008 років передав ОСОБА_2 свої особисті кошти для погашення тіла кредиту та процентів за користування кредитом, а в подальшому ОСОБА_1 почав самостійно виконувати кредитні зобов’язання перед банком. Оскільки ОСОБА_2 ухилявся від кредитних зобов’язань, внаслідок чого він, ОСОБА_1 сплатив банку за кредитним договором 584 135 грн. 50 коп., та оскільки ОСОБА_2 добровільно не повернув йому сплачені кошти й не виконав усну домовленість в частині переоформлення права власності на його ім’я на частину нежитлового приміщення АДРЕСА 1, ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 ввів його в оману, умовивши підписати договір поруки та договір іпотеки на належне йому нерухоме майно. ОСОБА_1 вважав, що договір поруки та договір іпотеки він уклав під впливом обману зі сторони ОСОБА_2. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив визнати припиненим з 1 вересня 2011 року договір поруки від 16 січня 2007 року та визнати недійсним договір іпотеки від 16 січня 2007 року, стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь кошти в розмірі 584 135 грн. 35 коп. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 536 713 грн. 25 коп. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 вересня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 536 713 грн. 25 коп. скасовано і у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення апеляційного суду скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а рішення апеляційного суду залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 553, 554, 556 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 16 січня 2007 року між ЗАТ «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 1 700 000 грн. на споживчі потреби на строк до 16 січня 2014 року зі сплатою 17,20 % річних за користування кредитними коштами. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 перед банком за кредитним договором між ЗАТ «Перший Український Міжнародний Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_3 16 січня 2007 року були укладені договори поруки, відповідно до умов яких поручителі зобов’язалися відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов’язань перед кредитором за кредитним договором від 16 січня 2007 року, в повному обсязі таких зобов’язань. Крім того, між ЗАТ «Перший Український Міжнародний Банк», ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 16 січня 2007 року був укладений договір іпотеки, відповідно до умов якого іпотекодавці передали банку в іпотеку нежитлові приміщення АДРЕСА 1, загальною площею 443,5 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА 1, яке у рівних частинах належить ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - по S частці кожному. Після укладення договорів кредиту, поруки та іпотеки відповідач ОСОБА_2 почав уникати виконання зобов’язань за договором, у зв’язку з чим ОСОБА_1 сплатив банку за кредитним договором 584 135 грн. 50 коп. Станом на 28 квітня 2013 року заборгованість за кредитним договором становить 1 406 670 грн. 51 коп. Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов ОСОБА_1, виходив з приписів частин другої, третьої статті 556 ЦПК України та статті 554 ЦПК України та дійшов висновку про те, що позивач має право на зворотну вимогу до боржника у тій частці, яку він виконав за борговими зобов’язаннями ОСОБА_2 перед ПАТ «Перший Український Міжнародний Банк» за кредитним договором від 16 січня 2007 року, а саме в сумі 536 713 грн. 25 коп. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, посилаючись на статтю 514, частину першу статті 553, частину першу статті 554, статтю 556 ЦК України, пункту 1.2. договорів поруки, виходив із того, що усі права кредитора в зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, переходять до поручителя лише в разі повного виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою (частина друга статті 556 ЦК України), за умови виконання зобов’язання поручителем відповідно до умов договору поруки чи іншої домовленості сторін, укладеної відповідно до вимог закону. Оскільки станом на 28 квітня 2013 року заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором від 16 січня 2007 року складає 1 406 670 грн. 51 коп., тобто зобов’язання за кредитним договором не виконане, тому сплачені ОСОБА_1 кошти у розмірі 536 713 грн. 25 коп. не є коштами, які можуть бути стягнуті на підставі положень статті 556 ЦК України. Суд касаційної інстанції скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції виходив із того, що згідно вимог частини другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав грошове зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. У договорі поруки поняттям «зобов'язання», за виконання якого поручився ОСОБА_1, охоплюється як повне, так і часткове виконання основного зобов'язання. Таким чином ОСОБА_1 має гарантоване право отримати грошові кошти, що були ним сплачені згідно умов договору поруки. Проте у наданих для порівняння: - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2011 року, від 3 жовтня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 6 серпня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того що, юридичним фактом виникнення у поручителя права регресної вимоги, передбаченого частиною другою статті 556 ЦК України, є виконання забезпеченого порукою кредитного зобов’язання у повному обсязі, після чого кредитор повинен вручити поручителю документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Оскільки зобов’язання за кредитним договором у повному обсязі не виконано, то не можна вважати, що у поручителя виникло право на регресну вимогу до відповідача, у порядку передбаченому статтею 556 ЦК України. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 556 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини 1 статті 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Згідно з частиною 1 статті 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Пунктом 1.2. договорів поруки встановлено, що поручителі відповідають перед кредитором за виконання зобов’язання боржником в повному обсязі. Поручителі відповідають в тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, комісій, неустойки. Відповідно до пункту 1.3. у разі порушення боржником зобов’язання, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає право кредитора вимагати виконання зобов’язання в повному обсязі як від боржника і поручителя разом, так і від кожного з них окремо. У відповідності до вимог частин першої, другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Правовий аналіз норм частин першої та другої статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов’язання. Цей висновок узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов’язанні внаслідок виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Часткове виконання поручителем зобов’язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, не звернув уваги на те, що зобов’язання за кредитним договором не виконано в повному обсязі, тому неправильно застосував норму статті 556 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому ухвала касаційного суду підлягає скасуванню, а рішення апеляційного суду – залишенню в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року скасувати, а рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 вересня 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-932 цс 15 За положеннями частини першої статті 554 ЦК України в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Правовий аналіз норм частин першої та другої статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов’язання. Цей висновок узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов’язанні внаслідок виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Часткове виконання поручителем зобов’язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/47962BD13027F3B0C2257EDC00325C5A
  20. Справа № 0308/13939/2012 провадження № 22-ц/0390/1801/2012 Головуючий у 1 інстанції: Плахтій І.Б. Категорія: 27 Доповідач: Стрільчук В. А. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 листопада 2012 року місто Луцьк Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі: головуючого - судді Стрільчука В. А., суддів - Здрилюк О.І., Веремчук Л.М., при секретарі - Масляній С.В., з участю представника позивача Горнік Т.А., представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства (далі -ПАТ) «Дельта Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на повторне заочне рішення Луцького міськрайонного суду від 25 вересня 2012 року, в с т а н о в и л а : У травні 2012 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 серпня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі -ТОВ «Укрпромбанк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за яким банк надав відповідачу на споживчі цілі грошові кошти в сумі 11200 доларів США зі сплатою 11,20 % річних за весь час фактичного користування кредитом до 11 серпня 2023 року. 30 серпня 2010 року між позивачем та ТОВ «Укрпромбанк» було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань, відповідно до якого він набув права вимоги за вказаним кредитним договором. Згідно з кредитним договором ОСОБА_3 зобов'язався погашати заборгованість щомісячно частками у розмірі не менш як 62 долари США шляхом внесення на позичковий рахунок позичальника та/або шляхом внесення готівки в касу банку по 20 число (включно) кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту. Додатковим договором між сторонами від 12 жовтня 2009 року розмір щомісячної сплати було збільшено до 66,66 доларів США, починаючи з 01 вересня 2010 року. Позичальником умови кредитного договору належним чином не виконувалися, внаслідок чого станом на 02 квітня 2012 року за ним утворилася заборгованість в розмірі 102526,67 грн. Тому просив стягнути з відповідача вказані кошти і понесені судові витрати. Повторним заочним рішенням Луцького міськрайонного суду від 25 вересня 2012 року позов задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором № 1299-017/ФКВ-08 від 15 серпня 2008 року в розмірі 102526 грн. 67 коп. та 1025 грн. 27 коп. судового збору. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3 просить скасувати це рішення і ухвалити нове рішення про відмову в позові, покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права. Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких мотивів. На підставі досліджених доказів судом першої інстанції встановлено, що 15 серпня 2008 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1299-017/ФКВ-08, за яким банк надав відповідачу кредит в сумі 11200 доларів США на споживчі цілі до 11 серпня 2023 року зі сплатою 11,20 % річних за весь час фактичного користування кредитом (а. с. 6-12). Відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, що призвело до виникнення у нього заборгованості перед банком, яка згідно з довідкою позивача станом на 02 квітня 2012 року склала 102526,67 грн., з яких: 83005,22 грн. - сума неповерненого кредиту, 15433,98 грн. -несплачені відсотки та 4087,46 грн. -комісія (а. с. 19). Статтями 1048, 1050, 1054 Цивільного кодексу (далі -ЦК) України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів від суми позики згідно з умовами договору. Враховуючи наведені обставини і положення законодавства, суд задовольнив позов. Однак з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна, оскільки вони не відповідають дійсним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). З матеріалів справи вбачається, що 30 червня 2010 року між ТОВ «Укрпромбанк», АТ «Дельта Банк» та Національним банком України було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань ТОВ «Укрпромбанк» на користь АТ «Дельта Банк»(а. с. 23-28). Пунктом 4.8 цього договору встановлено порядок повідомлення боржників про передачу «Укрпромбанком» «Дельта Банку» прав вимоги. Зокрема, п.п. 4.8.1, 4.8.2 договору передбачено, що «Дельта Банк»та «Укрпромбанк» зобов'язані письмово повідомити боржників про передачу відповідних прав вимоги шляхом направлення їм спільного повідомлення за формою, узгодженою «Дельта Банком» та Укрпромбанком в усіх істотних аспектах впродовж 5 (п'яти) робочих днів з дати укладення цього договору. Повідомлення направляються рекомендованими листами з повідомленням про вручення або цінними листами з описом вкладення (а. с. 26). ПАТ «Дельта Банк» не надав суду першої інстанції будь-яких доказів повідомлення відповідача про заміну кредитора, а апеляційному суду на підтвердження виконання вказаних вимог ним наданий список згрупованих поштових відправлень -рекомендованих листів з рекомендованим повідомленням, переданих у поштову установу 09 липня 2010 року, який у переліку містить відправлення ОСОБА_3, та копія спільного листа банків відповідного змісту без номера і дати відправлення, адресованого відповідачу. Однак дані документи не можуть бути прийняті до уваги з огляду на таке. Відповідно до п. 2 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, реєстроване поштове відправлення - поштове відправлення, яке приймається для пересилання з видачею розрахункового документа, пересилається з приписуванням до супровідних документів та вручається одержувачу під розписку; рекомендоване поштове відправлення - реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M", які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення. Згідно з п. 91 цих Правил підлягають доставці додому: рекомендовані поштові картки, листи, секограми, рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів. Виходячи з вищезазначеного, боржник вважається належним чином повідомленим про заміну кредитора у зобов'язанні в тому разі, коли банком не лише направлено на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку. Позивач не надав суду доказів про вручення адресату згаданого листа, а відповідач заперечує факт його отримання. Згідно з ч. 2 ст. 516 та ч. 2 ст. 517 ЦК України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. За приписами ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтями 628, 629 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Спосіб і порядок погашення кредиту був встановлений пунктами 2.7, 2.10, 2.17 кредитного договору і надавав можливість позичальнику сплачувати відповідні кошти шляхом безготівкового перерахування або шляхом внесення готівки у касу «Укрпромбанку» за визначеними у договорі реквізитами (номер рахунку, код ЄДРПОУ, код банку в системі електронних платежів тощо). Заміна кредитора у зобов'язанні потягнула за собою фактичну зміну вказаних пунктів (умов) кредитного договору в частині реквізитів для повернення коштів. Згідно з п. 6.1 кредитного договору у випадку зміни порядку кредитування банк має право переглянути умови кредитування, встановлені цим договором, про що повідомляє позичальника в письмовій формі за тридцять календарних днів до введення зазначених змін. Пунктами 7.7, 7.11 кредитного договору встановлено, що всі зміни та доповнення до цього договору вносяться в письмовій формі шляхом укладення відповідних додаткових договорів або шляхом надіслання банком позичальнику повідомлення у випадку, передбаченому п. 6.1. Всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, якщо вони здійснені в письмовій формі за підписом уповноваженого представника банку/ підписом позичальника, тобто сторони, що відправила повідомлення, засвідченої печаткою (для повідомлень банку) та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом, або вручені особисто за адресами, зазначеними в цьому договорі. На порушення вказаних умов кредитного договору позивач не лише не уклав з відповідачем додаткових договорів, а й не повідомив його в установлений договором спосіб про зміну умов (пунктів) договору стосовно реквізитів для сплати коштів. Вже після постановлення оскаржуваного рішення в даній справі на письмове звернення ОСОБА_3 банк надіслав йому лист від 21 жовтня 2012 року вих. № 05-1007374, в якому повідомив про заміну кредитора і вказав нові реквізити для погашення заборгованості за кредитним договором. Та й цей лист не відповідає вимогам п. 7.11 Кредитного договору, оскільки він не засвідчений печаткою банку. Таким чином, не дотримання ПАТ «Дельта Банк»умов кредитного договору створило перешкоди ОСОБА_3 у виконанні взятих ним зобов'язань за цим договором. Правовою підставою позовних вимог про дострокове повернення відповідачем всієї суми заборгованості за кредитом банк зазначив прострочення боржника (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Однак з огляду на викладене вище в даному випадку мало місце прострочення кредитора, а не боржника. Відповідно до ч. ч. 1, 2, 4 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Якщо кредитор не вчинив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора. Отже на час розгляду справи правові підстави для задоволення позову відсутні. Крім того, позивач всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 Цивільного процесуального кодексу (далі -ЦПК) України не надав суду належних і допустимих доказів щодо розміру заборгованості відповідача за кредитним договором. Апеляційним судом в порядку ч. 4 ст. 10 цього Кодексу було запропоновано ПАТ «Дельта Банк» надати такі докази -детальний розрахунок заборгованості позичальника із вказівками про те, коли (в які дні місяці та роки) він погашав свою заборгованість, яка частина сплачених сум йшла на погашення тіла кредиту, а яка -на погашення відсотків і комісій, якими первинними платіжними документами підтверджується кожна сплата. Дана пропозиція залишилася без задоволення. В судовому засіданні представник позивача Горнік Т.А. пояснила, що вона не може подати не лише первинні платіжні документи, а й детальний розрахунок заборгованості в період з часу отримання відповідачем кредиту 15 серпня 2008 року до моменту передачі активів та кредитних зобов'язань від «Укрпромбанку» на баланс «Дельта Банку», тобто до 01 липня 2010 року. З наданого банком апеляційному суду розрахунку заборгованості за кредитним договором вбачається, що станом на 01 липня 2010 року заборгованість ОСОБА_3 за кредитом становила 10391,87 доларів США, за відсотками -189,02 доларів США, за комісією -344,96 грн. (без вказівки про те, яка частина цієї заборгованості є простроченою). Проте вказані суми не відповідають фактичному розміру невиконаного грошового зобов'язання за кредитним договором станом на 01 червня 2010 року, а значеному в додатку № 2 до договору про передачу активів та кредитних зобов'язань «Укрпромбанку» на користь «Дельта Банку»- 10939,70 доларів США (а. с. 29). В судовому засіданні представник позивача висловила припущення, що зазначені розбіжності можуть пояснюватися тим, що у червні 2010 року відповідач погасив частину заборгованості, однак при цьому не надала жодних доказів на підтвердження такого припущення. Виходячи з викладеного, позов не може бути задоволений у зв'язку з безпідставністю позовних вимог та їх недоведеністю. Оскільки порушення судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність його висновків обставинам справи призвели до неправильного її вирішення, оскаржуване рішення слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові у відповідності з вимогами ст. 309 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України. Дане рішення апеляційного суду не перешкоджає ПАТ «Дельта Банк» після усунення порушень законодавства та виконання умов кредитного договору повторно пред'явити вимоги до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Згідно зі ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Як вбачається з наданої ОСОБА_3 квитанції, за подання апеляційної скарги ним сплачено судовий збір в сумі 513 грн. (а. с. 104). Тому ці кошти підлягають стягнення з позивача ПАТ «Дельта Банк»на користь апелянта. Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду від 25 вересня 2012 року в даній справі скасувати і ухвалити нове рішення. В позові публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»на користь ОСОБА_3 513 (п'ятсот тринадцять) грн. витрат на оплату судового збору за подання апеляційної скарги. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27386518
  21. проценты http://reyestr.court.gov.ua/Review/40795853 Державний герб України У Х В А Л А іменем україни 01 жовтня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В. О., суддів: Ізмайлової Т. Л., Наумчука М. І., Мостової Г. І., Остапчука Д. О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), посилаючись на невиконання судового рішення про стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840, звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4, у якому з урахуванням уточнень просило стягнути в солідарному порядку з відповідачів 36 198,04 доларів США, що еквівалентно 289 330 грн 93 коп., відсотків за користування кредитом, 9 090,02 доларів США, що еквівалентно 72 656 грн 54 коп., пені за прострочення сплати кредиту, 9 043,13 доларів США, що еквівалентно 72 281 грн 75 коп., штрафу за порушення умов кредитного договору та 3 441 грн судового збору. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 18 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 червня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. У поданій касаційній скарзі ПАТ «КБ «Надра», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалені у справі судові рішення просить скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню на таких підставах. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року про стягнення із відповідачів на користь позивача заборгованості за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840 не було пред'явлено до виконання без поважних причин, тому вимоги банку про стягнення суми нарахованих відсотків за користування кредитом, пені та штрафу є необґрунтованими. Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна з огляду на наступне. Судами встановлено, що 05 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 349/РП/39/2008-840, згідно з умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 90 431,31 доларів США під 14,99 % річних за користування кредитом, а останній зобов'язався його повернути до 10 вересня 2033 року. Із метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 05 вересня 2008 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з умовами якого остання поручилися перед кредитором за невиконання позичальником ОСОБА_3 усіх його зобов'язань за вказаним договором. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року у справі № 2-477/2011, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 02 листопада 2011 року, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «КБ «Надра» 131 133,65 доларів США, що еквівалентно 1 044 282 грн 78 коп., заборгованості за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840. Обґрунтовуючи позов, ПАТ «КБ «Надра» посилалось на те, що рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року у справі № 2-477/2011 про солідарне стягнення з відповідачів кредитної заборгованості не виконано, зобов'язання за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840 не припинилося, тому кредитор не позбавлений права на отримання процентів, пені та інших штрафних санкцій, передбачених договором, до дня фактичного розрахунку. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу, зокрема, договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України). Зобов'язання перестають діяти в разі його припинення з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Підстави припинення зобов'язань зазначені в ст. ст. 599, 600, 601, 604-609 ЦК України та не передбачають можливості припинення зобов'язань у зв'язку з ухваленням судом рішення про задоволення вимог кредитора. За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України). Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. Із матеріалів справи вбачається, що договірні відносини позивача та ОСОБА_3 виникли 05 вересня 2008 року та мали припинитись 10 вересня 2033 року у зв'язку з погашенням кредиту. У той же час, відповідно до п. 4.2.4 кредитного договору від 05 вересня 2008 року у разі несплати позичальником чергового платежу у строки, встановлені п. 3.3.3 цього договору, банк вправі вимагати від позичальника дострокового виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати відсотків та інших платежів. У зв'язку із допущеною заборгованістю зі сплати чергових платежів та звернення ОСОБА_4 із позовом до банку про визнання недійсним договору поруки, позивач у 2011 році скористався своїм правом на пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором. Наслідком такого звернення стало ухвалення 23 травня 2011 року Деснянським районним судом м. Києва рішення, яким у солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «КБ «Надра» стягнуто 131 133,65 доларів США, що еквівалентно 1 044 282 грн 78 коп., заборгованості за кредитним договором від 05 вересня 2008 року № 349/РП/39/2008-840. При цьому, як на підставу для задоволення позову суд послався на п. 4.2.4 договору про дострокове виконання зобов'язання за цим договором. Таке свідчить про те, що термін виконання зобов'язання за цим договором банком було змінено і цей термін необхідно визнати таким, що настав з моменту звернення банку до суду з таким позовом. Таким чином, з моменту набрання рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 травня 2011 року законної сили, право банку на отримання процентів за кредитним договором припинилось. Саме з цих мотивів необхідно було виходити судам, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову у цій частині вимог. Дійшовши правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення відсотків за користування кредитом, суди навели неправильні мотиви, з яких вони виходили, ухвалюючи такі рішення. Крім того, вирішуючи спір по суті та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову в частині стягнення пені та штрафу, на порушення приписів ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України суди не врахували, що саме по собі ухвалення рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого фактично не здійснено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання пені й штрафних санкцій, передбачених договором. З огляду на таке висновки судів про безпідставність позову в частині стягнення пені та штрафу у зв'язку із непред'явленням без поважних причин до виконання судового рішення про дострокове погашення кредитної заборгованості є передчасними. Порушення судами при розгляді справи норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення, тому ухвалені ними судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» задовольнити. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В. О. Кузнєцов Судді: Т. Л. Ізмайлова Г. І. Мостова М. І. Наумчук Д. О. Остапчук
  22. Державний герб України Справа № 22ц/1290/6686/12 Провадження № 22ц/1290/6686/12 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.04.2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області у складі : головуючого:Дмитрієвої Л.Д. суддів: Масенко Д.Є., Коротких О.Г. при секретарі : Дьяковської О.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луганську апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Лутугинського райсуду від 03.12.2012 року за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА : У квітні 2012 року позивач ПАТ КБ „ПриватБанк" звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1, в якому послався, що відповідно до кредитного договору № LGLISК00100 від 09.02.2004 року відповідачка отримала кредит у розмірі 5500 гр. за сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік з кінцевим строком повернення 09.02.2006 року, та зобов'язалася повернути кредит та відсотки шляхом сплати щомісячних виплат. Однак свій обов'язок по поверненню кредиту відповідачка порушила, внаслідок чого станом на 27 січня 2012 року створилася заборгованість у сумі 58422,93 гр., в тому числі: 3972,88 гр. заборгованість за кредитом, 19540,86 грн. заборгованість за відсотками за користування кредитом, 34909,19 грн. пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Добровільно заборгованість відповідачкою не відшкодована, тому позивач просить стягнути на його користь з відповідачки вказану суму заборгованості. Рішенням Лутугинського районного суду Луганської області від 03.12.2012 року у задоволенні позову позивачеві відмовлено за спливом строку позовної давності. В апеляційній скарзі позивач з рішенням суду не згоден, вважає його таким, що не відповідає вимогам закону та обставинам справи, просить скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, осіб, яки прийняли участь у розгляді справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів приходить до наступного. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в задоволені позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Судова колегія вважає, що судом у повному обсязі вказані вимоги закону дотримано. Відмовляючи у задоволенні позову, суд послався, що позивач звернувся до суду з вказаним позовом після спливу строку позовної давності, відповідачка просила застосувати до заявлених вимог строки позовної давності. Таких висновків суд дійшов правильно. Відповідно до ст.. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст.. 257 ЦК України Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Приписами ст.. 258 ЦК України встановлено, що: 1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. 2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); Статтею 261 ЦК України передбачено, що: 1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. 3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. 4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. 5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. 6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. 7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом. Згідно зі ст.. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Відповідно до ст.. 266, 267 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Судом встановлено, що відповідно до кредитного договору № LGLISК00100 від 09.02.004 року відповідачка отримала у позивача кредит у розмірі 5500 гр. за сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік з кінцевим строком повернення 09.02.2006 року, та зобов'язалася повернути кредит та відсотки шляхом сплати щомісячних виплат, але свій обов'язок по поверненню кредиту у повному обсязі не виконала, внаслідок чого створилася заборгованість. На вимогу позивача судом було видано судовий наказ на стягнення заборгованості, а саме 06 жовтня 2006 року, але з 19 лютого 2007 року виконавче провадження з примусового виконання судового наказу було закрито через зміну прізвища боржника(а.с.57). 31 травня 2007 року позивачу відмовлено у прийнятті заяви про видачу нового судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 09 лютого 2004 року. Із доданого до справи розрахунку, вбачається , що станом на 27 січня 2012 року заборгованість складає на загальну суму 58422,93 гр., в тому числі: 3972,88 гр. заборгованість за кредитом, 19540,86 грн. заборгованість за відсотками за користування кредитом, 34909,19 грн. пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, за стягненням якої позивач звернувся до суду з вказаним позовом 02 квітня 2012 року. Вказані обставини підтверджуються наданими суду доказами, які були досліджені у встановленому порядку. Таким чином, суд дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки звернутися з позовом про стягнення заборгованості за загальним правилом позивач мав право протягом трьох років після спливу строку договору, який закінчився у травні 2010 року з урахуванням переривання перебігу цього строку зверненням за видачею судового наказу, тобто не пізніше 31 травня 2010 року, однак таке звернення мало місце лише 02 квітня 2012 року, клопотань про поновлення строку з наданням доказів поважності його пропуску не надано, відповідачка просила застосувати строки давності. Також, оскільки сплили строки давності з основної вимоги про повернення суми кредиту та відсотків за користування кредитом, сплила і позовна давність стосовно вимог про стягнення пені. Доводи апелянта про те, що суд помилково застосував позовну давність до правовідносин, що склалися між сторонами, на увагу не заслуговують, оскільки вони містять суб'єктивне тлумачення позивачем правових норм щодо виконання договорів та зобов'язань, що випливають з них. Посилання апелянта, що закінчення строку дії договору не звільняє відповідачку від відповідальності за невиконання та порушення договору, яке мало місце під час його дії, тобто зобов'язання діє до повного його виконання, а тому відповідачка має відшкодувати зазначену суму заборгованості, на увагу не заслуговує, оскільки дія договору та дія зобов'язання не є тотожними поняттями, а та обставина, що зобов'язання за договором, строк якого сплив, не виконано, не скасовує строки позовної давності, протягом яких кредитор має право звернутися до суду за захистом свого порушеного права, та які починаються у даному випадку з моменту закінчення строку договору, і саме у межах строку позовної давності після спливу строку договору позивач мав вимагати від відповідачки виконання зобов'язання за договором, строк якого закінчився, враховуючи при цьому обставини, які переривали перебіг цього строку. За таких обставин висновок суду про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позову є вірним, оскільки ґрунтується на правильно встановлених обставинах спору. Згідно зі ст.. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. У відповідності зі ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право: 1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; 3) змінити рішення; 4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду; 5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно зі ст.. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, оскільки рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, вони були предметом дослідження суду першої інстанції, їм надано відповідну оцінку, тому підстав для скасування рішення суду не вбачається. Керуючись ст.307,308,ЦПК України, судова колегія, - УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» - відхилити. Рішення Лутугинського районного суду Луганської області від 03.12. 2012 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів після її проголошення. Головуючий : Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30902868
  23. http://reyestr.court.gov.ua/Review/51550061 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Мостової Г.І., Наумчука М.І., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за договорами позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_6 на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 8 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 26 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом. Зазначала, що 16 липня 2011 року та 17 липня 2011 року вона надала ОСОБА_4 та ОСОБА_6, а 1 серпня 2011 року та 14 серпня 2011 року - ОСОБА_4 у позику грошові кошти, про що позичальники видали відповідні розписки. Посилаючись на те, що відповідачі не повернули борг, просила задовольнити позов. Рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 8 грудня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 16 липня 2011 року в розмірі 139 061 грн 24 коп., із яких: основний борг - 3 700 доларів США, що еквівалентно 46 657 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3 % щомісячно - 3 552 доларів США, що еквівалентно 44 790 грн 92 коп., основний борг - 3 496 доларів США, що еквівалентно 44 086 грн 56 коп., заборгованість по процентах зі сплатою 3 % річних - 279,68 доларів США, що еквівалентно 3 526 грн 76 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 17 липня 2011 року в розмірі 206 322 грн 24 коп., із яких: основний борг - 4 000 євро, що еквівалентно 69 600 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3 % щомісячно - 3 840 євро, що еквівалентно 66 816 грн, основний борг - 3 720 євро, що еквівалентно 64 728 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3 % річних - 297,6 євро, що еквівалентно 5 178 грн 24 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договорами позики від 1 серпня 2011 року та від 14 серпня 2011 року в розмірі 238 360 грн 89 коп., із яких: основний борг - 2 700 доларів США, що еквівалентно 34 047 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 1 % щомісячно - 864 доларів США, що еквівалентно 10 895 грн 40 коп.; основний борг - 924 доларів США, що еквівалентно 11 651 грн 64 коп., заборгованість по процентах зі сплатою 3 % річних - 73,92 доларів США, що еквівалентно 932 грн 13 коп.; основний борг - 6 000 євро, що еквівалентно 104 400 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 1 % щомісяця - 1 920 євро, що еквівалентно 33 408 грн; основний борг - 2 260 євро, що еквівалентно 39 324 грн, заборгованість по процентах зі сплатою 3% річних - 212,8 євро, що еквівалентно 3 702 грн 72 коп. Вирішено питання про розподіл судового збору. Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 26 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення заборгованості за процентами: за договором позики від 16 липня 2011 року в розмірі 3 700 доларів США, що еквівалентно 46 657 грн, зменшено розмір процентів за користування коштами, які підлягають стягненню з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 із 3 552 доларів США, що еквівалентно 44 770 грн, до 621,29 доларів США, що еквівалентно 1 769 грн 8 коп.; за договором позики від 16 липня 2011 року у розмірі 3 496 доларів США, що еквівалентно 44 086 грн 56 коп., зменшено розмір процентів за неналежне виконання договору позики, які підлягають стягненню з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 279,68 доларів США, що еквівалентно 3 526 грн 76 коп., до 78,66 доларів США, що еквівалентно 991 грн 90 коп.; загальний розмір боргу за договором позики від 16 липня 2011 року зменшено з 139 061 грн 24 коп. до 93 504 грн 54 коп.; за договором позики від 17 липня 2011 року у розмірі 4 000 євро, що еквівалентно 69 600 грн, зменшено розмір процентів за користування коштами, що підлягають стягненню з ОСОБА_4, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 із 3 840 євро, що еквівалентно 66 816 грн, до 715 євро, що еквівалентно 12 441 грн; за договором позики від 17 липня 2011 року у розмірі 3 720 євро, що еквівалентно 64 728 грн, зменшено розмір процентів за невиконання зобов'язання з 297,6 євро, що еквівалентно 5 178 грн 24 коп., до 83,7 євро, що еквівалентно 1 456 грн 38 коп.; загальний розмір боргу за договором позики від 17 липня 2011 року зменшено з 206 322 грн 24 коп. до 148 225 грн 38 коп.; за договором позики від 1 серпня 2011 року у розмірі 924 долари США, що еквівалентно 10 895 грн, зменшено розмір процентів за неналежне виконання зобов'язань, які підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 із 73,92 доларів США, що еквівалентно 932 грн 13 коп., до 61,215 доларів США, що еквівалентно 772 грн 53 коп.; за договором позики від 14 серпня 2011 року у розмір і 2 660 євро, що еквівалентно 39 324 грн, зменшено розмір процентів за неналежне виконання договору, які підлягають стягненню з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 із 212,8 євро, що еквівалентно 3 702 грн 70 коп., до 172,3 євро, що еквівалентно 2 999 грн 74 коп.; загальний розмір боргу за договорами позики від 1 серпня 2011 року та від 14 серпня 2011 року зменшено з 238 360 грн до 237 498 грн 31 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. ОСОБА_4, ОСОБА_6 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просять оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Судами встановлено, що 16 липня 2011 року ОСОБА_3 надала у позику ОСОБА_4 та ОСОБА_6 3700 дол. США під 3% та 3496 дол. США без процентів, про що вони склали розписку. 17 липня 2011 року ОСОБА_4, ОСОБА_6 від ОСОБА_3 отримали у позику 4000 євро під 3% і 3720 євро без відсотків, про що ними було видано розписку. 1 серпня 2011 року ОСОБА_4 позичила у ОСОБА_3 2700 доларів США під 1% щомісячно та 924 долари без відсотків, а 14 серпня 2011 року 6000 євро під 1 % щомісячно та 2660 євро без процентів терміном на 6 місяців. Згідно зі ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Визначаючи заборгованість апеляційний суд виходив з того, що проценти за користування позикою згідно розписок від 16 та 17 липня 2011 року щодо коштів в розмірі 3700 доларів США та 4000 євро необхідно визначати на рівні облікової ставки Національного банку України, яка на час подання позову становила 6,5 %. Вирішуючи спір апеляційний суд не звернув уваги на те, що у розписках від 16 та 17 липня 2011 року зазначено як про надання окремих сум у позику без процентів так і визначено розмір процентів за користування іншими наданими у позику коштами, що, з урахуванням наведеної норми права, виключало можливість їх визначення на рівні облікової ставки Національного банку України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що районний суд виходив із того, що встановлені сторонами 3 % за користування коштами визначені за рік користування ними. Однак, як вбачається із змісту рішення суду першої інстанції, останній визначаючи розмір заборгованості вважав, що проценти за користування вказаними коштами складають 3 % на місяць. Апеляційний суд вказав на те, що в розписках від 16 та 17 липня 2011 року не зазначено строк виконання зобов'язання, тому, відповідно до ст. 530 ЦК України, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. Оскільки, відповідно до постанови по закриття кримінального провадження від 26 грудня 2013 року, з вимогою про повернення коштів ОСОБА_3 звернулася до Чортківського РВ УМВС України в Тернопільській області 16 липня 2013 року, то у відповідачів виник обов'язок повернути кошти з цієї дати. Між тим, згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Неправильно застосувавши до спірних правовідносин ст. 530 ЦК України апеляційний суд не врахував положення ч. 1 ст. 1049 ЦК України, якою визначено інший строк виникнення обов'язку по поверненню позики від дня пред'явлення вимоги. Крім того, не звернув уваги на те, що вимога повинна бути пред'явлена саме боржнику, а відтак звернення позивача до Чортківського РВ УМВС України в Тернопільській області не може бути розцінене як пред'явлення вимог до відповідачів про повернення ними коштів. Від часу настання обов'язку по поверненню коштів залежить період нарахування процентів за ст. 625 ЦК України, про стягнення яких позивачем заявлялась вимога. Відповідно до ст. ст. 613, 616 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, у разі якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Згідно ч. 1 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Із змісту постанови Чортківського РВ УМВС України в Тернопільській області від 26 грудня 2013 року вбачається, що 12 серпня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_6 надсилали поштою ОСОБА_3 кошти на погашення суми боргу в розмірі 1640 грн, однак такі останньою були повернуті 19 серпня 2013 року, а 19 вересня 2013 року вони надсилали на погашення частини боргу 2000 грн, які останньою було повернуто 18 вересня 2013 року. Судами цим обставинам ніякої оцінки не дано, не з'ясовано чи мало місце прострочення кредитора, в частині виконання відповідачами обов'язку по поверненню цих коштів, не враховано наслідки, які наступають у такому випадку, та чи були підстави нараховувати проценти по вказаних сумах з часу їх повернення позивачу і притягувати боржників до відповідальності передбаченої ст. 625 ЦК України. Частиною 2 ст. 533 ЦК України встановлено, що офіційний курс валюти визначається на день платежу. Стягуючи заборгованість за договорами позики суд першої інстанції будь-яких розрахунків у своєму рішенні не навів, не зазначив за яким курсом здійснював перевід іноземної валюти в гривню, не встановив коли мали бути виконані зобов'язання відповідачів по поверненню коштів, строк виконання яких не був визначений сторонами. Наведені порушення норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, в зв'язку з чим вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 8 грудня 2014 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 26 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді:Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова Г.І. Мостова М.І. Наумчук
  24. http://reyestr.court.gov.ua/Review/46872618 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 липня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із указаним позовом, у якому просило стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором в розмірі 311 659 грн 78 коп. На обґрунтування позову зазначало, що за умовами укладеного між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_3 кредитного договору від 4 жовтня 2006 року остання отримала кредит у розмірі 29 750 доларів США зі сплатою 13 % річних на строк з 4 жовтня 2006 року по 4 жовтня 2013 року. На забезпечення зобов'язання позичальника 4 жовтня 2006 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами. ОСОБА_3 умови кредитного договору належним чином не виконувала протягом тривалого часу, у зв'язку із чим станом на 29 квітня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 311 659 грн 78 коп., яку позивач просив стягнути на свою користь з відповідачів як солідарних боржників. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2014 року, у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що ПАТ «Дельта Банк» має право вимоги щодо стягнення заборгованості за кредитами. Разом з тим відсутні відомості, що ПАТ «УкрСиббанк» передало право вимоги за кредитним договором від 4 жовтня 2006 року боржника ОСОБА_3, договір купівлі-продажу не скріплений печаткою ПАТ «УкрСиббанк» та незрозуміло, яка посадова особа підписувала акт прийому-передачі документації. Крім того, у матеріалах справи відсутні відомості повідомлення відповідачів про заміну кредитора у зобов'язанні, а тому має місце не прострочення боржника, а прострочення кредитора. Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судами установлено, що 4 жовтня 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 був укладений договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_3 кредитні кошти у розмірі 29 750 доларів США зі сплатою 13 % річних, строком користування до 4 жовтня 2013 року. На забезпечення зобов'язання позичальника 4 жовтня 2006 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі - продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого ПАТ «УкрСиббанк» передає ПАТ «Дельта банк» право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, які зазначені у додатку № 1 (Перелік Прав вимоги за кредитами). У матеріалах справи міститься досудова вимога від 18 березня 2013 року № 31.4-08/2052/13, направлена на адресу ОСОБА_3, у якій зазначено про наявність простроченої заборгованості станом на 25 лютого 2013 року у розмірі 24 056,91 доларів США, а у загальному розмірі 38 079,30 доларів США. Аналогічна досудова вимога від 20 травня 2013 року № 31.4-08/5528/13 направлена на адресу ОСОБА_4 Крім того, у направлених вимогах було зазначено про наявність укладеного 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами. Зазначені досудові вимоги направлені через поштовий зв'язок, про що свідчить реєстр відправлень від 25 березня 2013 року. Таким чином, висновок суду про те, що банком не було належним чином повідомлено боржника про зміну кредитора у зобов'язанні, є передчасним. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Неподання представником банку нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу прав вимоги від 8 листопада 2012 року, оригіналу кредитного договору, додатків до кредитного договору, договору поруки, виписки з договору купівлі-продажу прав вимоги від 8 листопада 2012 року за кредитами між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», а також акта приймання передачі документації стало підставою для висновку про те, що обставини неподання витребуваних документів викликає сумнів стосовно відступлення прав вимоги за кредитним договором від 4 жовтня 2006 року. Разом з тим у матеріалах справи містять копія договору купівлі - продажу прав вимоги за кредитами від 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк», копія акта прийому - передачі документації за договором купівлі - продажу прав вимоги за кредитами від 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта банк», копія витягу з додатка № 1 до договору купівлі - продажу прав вимоги за кредитами від 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк». Вимога суду про надання оригіналів зазначених документів, а у подальшому висновок про наявність сумнівів щодо відступлення прав вимоги за кредитним договором від 4 жовтня 2006 року є передчасними, оскільки відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що ухвалені у справі судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 10 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель О.В. Закропивний В.А. Черненко С.П. Штелик
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів у порядку регресу за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 20 серпня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів у порядку регресу. ОСОБА_1 зазначала, що 20 червня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ВАТ «Банк «Фінанси та кредит») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 48 тис. доларів США зі сплатою 17 % річних на строк до 19 червня 2023 року. 20 червня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого вона зобов’язалась перед кредитором відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором. На виконання зобов’язань за цим кредитним договором ОСОБА_1 як поручитель частково погасила заборгованість за кредитним договором у період із червня 2012 року до квітня 2014 року в сумі 10 тис. 156 доларів США, що в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на час звернення з позовом до суду становило 118 тис. 215 грн 84 коп., у зв’язку із чим просила стягнути ці кошти з ОСОБА_2 в порядку регресу. Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 27 червня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 20 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2015 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 10 тис. 156 доларів США, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становило 131 тис. 546 грн 36 коп. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 20 серпня 2014 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 544, 556 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2011 року, 3 жовтня й 19 грудня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 червня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 48 тис. доларів США зі сплатою 17 % річних на строк до 19 червня 2023 року. На забезпечення виконання зобов’язань позичальником за вказаним кредитним договором 20 червня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надала в іпотеку банку належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1. 20 червня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за яким ОСОБА_1 як поручитель зобов’язалася перед банком відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов’язань ОСОБА_2 за вказаним кредитним договором (пункти 2.1–2.3 договору поруки). У разі повного виконання поручителем зобов’язань боржника він набуває усіх прав кредитора за кредитним договором (пункт 2.4 договору поруки). На виконання зобов’язання за кредитним договором від 20 червня 2008 року ОСОБА_1 як поручитель частково погасила заборгованість за кредитним договором у період із червня 2012 року до квітня 2014 року в сумі 10 тис. 156 доларів США, що підтверджується відповідними квитанціями. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що наслідки, передбачені статтею 556 ЦК України й умовами договору поруки щодо переходу всіх прав кредитора до поручителя внаслідок повного виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, не настали, а тому в позивачки як поручителя не виникло права на пред’явлення зворотної вимоги до боржника (відповідача). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про наявність підстав, передбачених статтею 556 ЦК України для стягнення з боржника в порядку регресу суми заборгованості за кредитним договором від 20 червня 2008 року, сплаченої ОСОБА_1 як поручителем у вигляді щомісячних платежів у період з червня 2012 року до квітня 2014 року в розмірі 10 тис. 156 доларів США. Разом з тим, на відміну від справи, яка переглядається, в інших справах з подібних правовідносин, наданих заявником для порівняння, суд зазначив, що наслідки, передбачені в статті 556 ЦК України настають для поручителя лише в разі повного виконання ним зобов’язання, забезпеченого порукою. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 544, 556 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 554 ЦК України в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Пунктом 2.1 договору поруки передбачено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є солідарними боржниками, а отже, несуть солідарну відповідальність перед кредитором за належне виконання кредитного договору. Як установили суди, у справі, яка переглядається, зобов’язання за кредитним договором, строк дії якого визначено до 19 червня 2023 року, в повному обсязі ні боржником, ні поручителем не виконані, оскільки поручителем ОСОБА_1 кредитна заборгованість погашена лише частково в сумі 10 тис. 156 доларів США за період із червня 2012 року до квітня 2014 року. Проте відповідно до вимог частин першої, другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Правовий аналіз норм частин першої та другої статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов’язання. Цей висновок узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов’язанні внаслідок виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Часткове виконання поручителем зобов’язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. Задовольняючи позов, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, не звернув уваги на те, що зобов’язання за кредитним договором від 20 червня 2008 року, строк виконання яких установлено до 19 червня 2023 року, ОСОБА_1 не виконано в повному обсязі, тому неправильно застосував норму статті 556 ЦК України. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. Оскільки суд касаційної інстанції залишив у силі рішення апеляційного суду, яким безпідставно скасовано законне рішення суду першої інстанції, то судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 20 серпня 2014 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 27 червня 2014 року. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2015 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 20 серпня 2014 року скасувати, залишити в силі рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 27 червня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-466цс15 За положеннями частини першої статті 554 ЦК України в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. Правовий аналіз норм частин першої та другої статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов’язання. Цей висновок узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов’язанні внаслідок виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Часткове виконання поручителем зобов’язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C5077ED756055FF0C2257ED2002660DF