Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 456 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – кредитна спілка «Альянс Україна», про розірвання кредитного договору, стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про розірвання кредитного договору, стягнення заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1 зазначав, що 17 березня 2008 року між кредитною спілкою «Альянс Україна» (далі – КС «Альянс Україна») та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким кредитна спілка надала позичальнику кредит у розмірі 7 тис. 100 грн строком на 36 місяців. 26 березня 2014 року між КС «Альянс Україна» і ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, за яким право вимоги кредитором боргу ОСОБА_2 перейшло до позивача. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконала обов’язків за вказаним кредитним договором, ОСОБА_1 просив розірвати кредитний договір та стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 4 тис. 536 грн 1 коп. заборгованості за кредитом, 10 тис. 41 грн 20 коп. процентів за кредитом та 16 тис. 556 грн 44 коп. пені. Рішенням Корецького районного суду Рівненської області від 25 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: розірвано кредитний договір від 17 березня 2008 року, укладений між КС «Альянс Україна» та ОСОБА_2; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 19 тис. 77 грн 21 коп. заборгованості за кредитним договором та 191 грн 18 коп. судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 23 лютого 2015 року рішення Корецького районного суду Рівненської області від 25 грудня 2014 року змінено: зменшено розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, з 19 тис. 77 грн 21 коп. до 8 тис. 536 грн 1 коп. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про кредитні спілки», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та на невідповідність зазначеного судового рішення викладеному у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (справа № 6-59цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року, ухвал Апеляційного суду Рівненської області від 4 листопада 2014 року, Апеляційного суду Одеської області від 16 квітня 2014 року, Апеляційного суду Черкаської області від 20 грудня 2010 року та Апеляційного суду Закарпатської області від 8 травня 2014 року. Ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 4 листопада 2014 року, Апеляційного суду Одеської області від 16 квітня 2014 року, Апеляційного суду Черкаської області від 20 грудня 2010 року та Апеляційного суду Закарпатської області від 8 травня 2014 року, які надані заявником для порівняння, не є судовими рішеннями, в яких неоднаково застосовано судом (судами) касаційної інстанції одні і ті самі норм матеріального права в подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 березня 2008 року між КС «Альянс Україна» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за яким кредитна спілка надала позичальнику кредит у розмірі 7 тис. 100 грн строком на 36 місяців. На забезпечення зобов’язань позичальника за кредитним договором 17 березня 2008 року між КС «Альянс Україна» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки. Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору станом на 26 березня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 31 тис. 133 грн 65 коп. 26 березня 2014 року між КС «Альянс Україна» і ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, за яким право вимоги кредитором боргу ОСОБА_2 перейшло до ОСОБА_1. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що договір про відступлення права вимоги між позивачем і кредитною спілкою укладений у межах повноважень останньої й відповідає вимогам статті 6, частини третьої статті 512 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 3 Закону України «Про кредитні спілки» та пунктів 23, 52 Методичних рекомендацій кредитним спілкам щодо можливих дій та заходів по забезпеченню виходу зі скрутного фінансового становища, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 20 серпня 2009 року № 633. Змінюючи рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині зменшення розміру заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо нікчемності договору про відступлення права вимоги у зв’язку з тим, що кредитні спілки не мають права переводити борг чи відступати правові вимоги за кредитним договором фізичним особам, є необґрунтованими. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року та постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (справа № 6-59цс15), які надані заявником для порівняння, міститься висновок про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом України «Про кредитні спілки», не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження цим Законом не передбачені. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про кредитні спілки», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України). За статтею 1 Закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом. Статтею 21 Закону України «Про кредитні спілки» визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини першої цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої цим Законом, не допускається. Отже, кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження законом не передбачені. Таким чином у справі, яка переглядається Верховним Судом України, судами неправильно застосовано норми Закону України «Про кредитні спілки», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення. Ураховуючи, що спірні зобов’язання випливають з кредитного договору, укладеного кредитною спілкою з ОСОБА_2, надання кредитних коштів здійснено за рахунок об’єднання грошових внесків членів кредитної спілки, такі зобов’язання тісно пов’язані з особою кредитора і в силу положень статті 515 ЦК України заміна кредитора у таких зобов’язаннях не допускається, то немає правових підстав для задоволення позовних вимог про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки відступлення права вимоги не спричиняє правових наслідків. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 лютого 2015 року та рішення Корецького районного суду Рівненської області від 25 грудня 2014 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – кредитна спілка «Альянс Україна», про розірвання кредитного договору, стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-667цс15 За змістом частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Заміна кредитора у зобов’язанні не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України). За статтею 1 Закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом. Статтею 21 цього Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини першої цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої Законом, не допускається. Отже, кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження законом не передбачені. Ураховуючи, що спірні зобов’язання випливають з кредитного договору, укладеного кредитною спілкою з фізичною особою, надання кредитних коштів здійснено за рахунок об’єднання грошових внесків членів кредитної спілки, такі зобов’язання тісно пов’язані з особою кредитора і в силу положень статті 515 ЦК України заміна кредитора у таких зобов’язаннях не допускається, то немає правових підстав для задоволення позовних вимог про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки відступлення права вимоги не спричиняє правових наслідків. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F09C09077114BB79C2257EC80027634F
  2. http://reyestr.court.gov.ua/Review/42821658 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 лютого 2015 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого - Усика Г.І. суддів - Нежури В.А., Соколової В.В. при секретарі - Троц В.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Шуліки Аліни Володимирівни, діючої за довіреністю в інтересах Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 р. у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № б/н від 02.04.2007 р. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 02.04.2007 р. між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № б/н, відповідно до якого відповідачу надано кредит у розмірі 1 300,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,80 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконує зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього виникла заборгованість на загальну суму 39 586,66 грн., просив задовольнити його вимоги. Справа №761/14867/14-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/2020/2015Головуючий у суді першої інстанції: Мальцев Д.О.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Усик Г.І.Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21.10.2014 р. у задоволенні позові відмовлено. В апеляційній скарзі представник ПАТ КБ «ПриватБанк» просив рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права. На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що суд дійшов помилкового висновку про ненадання позивачем доказів на підтвердження видачі ОСОБА_2 кредитних коштів. Крім того зазначав, що суд першої інстанції не перевірив виконання відповідачем умов договору щодо повернення суми кредиту та процентів за його користування, що само по собі свідчить про отримання ним кредитних коштів. В судовому засіданні представник ПАТ КБ «ПриватБанк» просив задовольнити апеляційну скаргу з наведених у ній підстав. ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу відхилити, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, та просив застосувати позовну давність. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які приймали участь в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Як убачається з матеріалів справи, що 02.04.2007 р. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № б/н, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 1 300,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 22,80% річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Кредитний договір складається із Заяви позичальника, Пам'ятки клієнта, Умов та Правил надання банківських послуг та ТарифівБанку. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 видавалися кредитні кошти, та наявності у відповідача заборгованості за кредитним договором. З таким висновок суду не можна погодитись, виходячи з наступного. Із заяви позичальника убачається, що сума кредитного ліміту становить 1 300,00 грн., розмір комісії за кредитне обслуговування - 1% від суми заборгованості, також передбачено порядок погашення заборгованості - щомісячними платежами у розмірі 7% від суми заборгованості, що проводиться шляхом внесення грошових коштів на карту або списанням Банком коштів з дебетної карти № НОМЕР_1. Відповідно до ч.1 ст.1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Згідно ч.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Своїм підписом ОСОБА_2 підтвердив, що заява разом з Умовами і Правилами надання банківських послуг, а також Тарифи складають укладений між ним та Банком договір про надання банківських послуг, що свідчить про досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору. Відповідно до умов кредитного договору кредитний ліміт у розмірі 1 300,00 грн. було установлено на кредитну карту № НОМЕР_2. Карту та ПІН-конверт відповідач отримав 24.04.2007 р. Листом Міністерства фінансів України від 09.12.2003 р. № 31-04200-30-5/7021 затверджено схему відображення кредиту «овердрафт», відповідно до якої кредитове сальдо поточного рахунку, що утворюється за позикою «овердрафт» відображається на підставі виписки банку за кредитом рахунку 31 «Рахунки банку», і відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку №2 «Баланс» - у статті «Короткострокові кредити банків» розділу IV пасиву Балансу (форма№1), і відповідно до п.2.2 постанови Правління НБУ від 27.12.2007 р. №481 Банк відображає в бухгалтерському обліку суму наданих кредитів овердрафт за дебетом рахунків клієнтів у результаті чого виникає дебетовий залишок на цих рахунках. Листом від 06.09.2011 р. за № 11-219/3984-10558 Національний банк України роз'яснив, що чинним законодавством України не передбачено обов'язок клієнта банку при укладенні ним кредитного договору укладати договір про відкриття поточного рахунку. Таким чином, доказом надання ПАТ КБ «ПриватБанк»кредитних коштів відповідачеві та заборгованості щодо їх повернення, є банківська виписка по рахунку, з якої убачається, що Банк надав грошові кошти позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник порушив грошові зобов'язання внаслідок чого у нього виникла заборгованість по кредиту. Суд зазначених обставин не урахував, а тому висновок суду про те, що позивач не надав доказів на підтвердження видачі ОСОБА_2 кредитних коштів та наявності у відповідача заборгованості за кредитним договором є помилковим, у зв'язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» з наступних підстав. Згідно п. 3.1 Умов та правил надання банківських послуг, Банк відкриває клієнту картрахунки, видає клієнту карти, їх вид та строк дії визначений в заяві та пам'ятці клієнта, підписанням якого клієнт та банк укладають договір про надання банківських послуг. Відповідно до умов кредитного договору строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії карти. В судовому засіданні встановлено, що строк дії карти становить один рік з дня її видачі 24.04.2007 р. За змістом ст.257 ЦК України загальна позовна давність становить три роки. За загальним правилом, визначеним ч.1 ст.261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 19.03.2014 р. у справі № 6-14цс14, відповідно до Правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливу останнього дня місяця дії картки, а не закінченням строку дії договору. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором у травні 2014 р., тобто після закінчення встановленого законом трирічного строку для звернення до суду за захистом порушеного права, початок якого слід рахувати зі спливом останнього дня місяця дії виданої банком картки. У запереченнях на позов та в суді першої інстанції ОСОБА_2 наполягав на застосуванні строку позовної давності. Сплив позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України). З урахуванням наведеного позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягають у зв'язку з пропуску ним строку позовної давності. Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів, в и р і ш и л а: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 р. скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту. В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги. Головуючий: Судді:
  3. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43242837 Державний герб України копія:Справа№592/53/15-ц Провадження №2/592/555/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2015 року м.Суми Ковпаківський районний суд м. Суми в складі: головуючого судді - Литовченка О.В., при секретарі - Тереніній О.В., за участі представника позивача - Марченка О.О., відповідача - ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Суми цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Позивач звернувся з вищевказаною позовною заявою та свої уточнені позовні вимоги мотивує тим, що 26.06.2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 44.29/87-КЕК-08, згідно з умовами якого Банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 48500,00 грн. під 31% річних з повним погашенням заборгованості за кредитом та проценти за кредитом не пізніше 25.06.2010 року. 21.05.2013 року між ВАТ «Кредитпромбанку» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, ВАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ВАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ВАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. Отже, відповідно до вищевказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань AT «Дельта Банк» набув права вимоги по даному кредитному договору. В порушення умов договору відповідач зобов'язання за договором належним чином не виконав, в результаті чого станом на 19.11.2014 року утворилася заборгованість у розмірі 56815 грн. 12 коп., з яких: 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки. Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у сумі 56815 грн. 12 коп. та понесені судові витрати. У судовому засіданні представник позивача Марченко О.О. позовні вимоги підтримав у повному обсязі, прохає їх задовольнити. Зазначив, що ПАТ «Дельта Банк» згідно до укладеного Договору купівлі-продажу прав вимоги з ВАТ «Кредитпромбанк» отримало права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами по яким звернення з позовними вимогами до відповідних судів відбувались та наявні судові рішення з приводу стягнення заборгованості за кредитними договорами, а також тими, по яким звернення з позовними заявами до судів не відбувалось. ПАТ «Дельта Банк» на момент подачі даної позовної заяви до Ковпаківського районного суду м. Суми відомо про наявність рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 07.02.2011 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення суми боргу, яким позовні вимоги ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» задоволені та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ПАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року в розмірі 82348, 49 грн та судові витрати. Дійсно рішенням суду від 07.02.2011 року стягнуто ту ж саму суму заборгованості за даним кредитним договором, а саме, 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки. Виникла ситуація, коли Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» ліквідоване, ПАТ «Дельта Банк» не може отримати в Ковпаківському районному суді міста Суми виконавчий лист, оскільки не є стороною в розглянутій справі, а без отримання виконавчого листа не може звернутися до державного виконавця з заявою про примусове стягнення та заміну сторони виконавчого провадження, тому звернулось до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог посилаючись на наступні обставини. Згідно з позовною заявою ПАТ «Кредитпромбанк» від 23.07.2010 року, яку задоволено рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 07 лютого 2011 року у справі №1806/2-1152/2011, банк вимагав стягнути заборгованість за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008р. у сумі 82 348,49 грн., в тому числі: заборгованість за кредитом - 39775,12 гривень; заборгованість за процентами - 17076,00 грн.; сума пені, нарахованої за несвоєчасне погашення кредиту та процентів, станом на 01.07.2010 р. включно 25497,37 грн. Отже, застосування загальної норми початку перебігу позовної давності, призводить до того, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором починається через місяць після останнього платежу (25.06.2010 року у день, коли Позичальник не повернув увесь кредит), коли кредитор дізнався про порушення свого права, а саме 25.07.2010 року та закінчувався 25.07.2013 року, проте 23.07.2010 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернувся до суду з позовом, чим перервав перебіг позовної давності. Таким чином, 23.07.2010 року позовна давність перервалася та почала свій перебіг заново , строк позовної давності по останньому окремому платежу сплинув 24.07.2013 року. Крім того згідно з рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.02.2011 року у справі № 1806/2-1152/2011 за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ВАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008року в розмірі 82348,49 грн. Таким чином, вимоги про стягнення кредиту та відсотків вже були задоволені рішенням суду. Отже, в позовній заяві Позивача від 28.11.2014 року, він просить стягнути ту саму суму заборгованості за кредитним договором, що й у 2010 році було стягнено на користь ПАТ «Кредитпромбанк». Таким чином, право Позивача на стягнення заборгованості за кредитним договором по кредиту у розмірі - 39775,12 гривень та за процентами у розмірі - 17076,00 гривень вже було захищено судом, тому право Позивача на судовий захист цього права відсутнє. Також вважає, що позивачем не надано жодного документу, який може підтвердити отримання позивачем права вимоги за кредитним договором. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог. Заслухавши представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 26.06.2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 44.29/87-КЕК-08, згідно з умовами якого Банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 48500,00 грн. під 31% річних з повним погашенням заборгованості за кредитом та проценти за кредитом не пізніше 25.06.2010 року (а.с.5-10). Відповідно до ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. 26.06.2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним Договором, ПАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить (відступається) право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. Отже, відповідно до вищевказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань ПAT «Дельта Банк» набув права вимоги по даному кредитному договору (а.с.14-19). Згідно з Витягом з Додатку № 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами (перелік прав вимоги за кредитами) між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» від 26.06.2013 року, до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року (а.с.20). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок переданням ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 Цивільного кодексу України). За загальним правилом, закріпленим в частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до розрахунку, наданого позивачем станом на 19.11.2014 року заборгованість ОСОБА_2 по даному кредиту складає 56815 грн. 12 коп. з яких: 39775,12 грн. - тіло кредиту; 17076,00 грн. - відсотки (а.с.21, 41-47). Відповідно до позовної заяви від 30.07.2010 року ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та наданого розрахунку позовних вимог заборгованість ОСОБА_2 за кредитом № 44.29/87-КЕК-08 складає: за кредитом - 39775 грн. 12 коп., заборгованість за відсотками - 17076,00 грн., сума пені станом на 01.07.2010 року - 25497, 37 грн. Згідно рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 07.02.2011 року у справі №1806/2-1152/2011, станом на 01.07.2010 року загальна заборгованість ОСОБА_2 за кредитним договором №44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року складає 82348.49 грн. та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» в особі Харківської філії ВАТ «Кредитпромбанк» суму заборгованості за кредитним договором № 44.29/87-КЕК-08 від 26.06.2008 року в розмірі 82348,49 грн. (а.с.61-66). Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно зі ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Як передбачено ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом. Згідно з ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами. У відповідності з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною 1 ст. 58 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Виходячи зі змісту ст. ст. 214 -215 ЦПК України, підставою для задоволення позову в цивільному судочинстві є доведеність факту порушення прав, свобод чи інтересу особи, яка звернулась до суду за їх захистом. Всупереч вищезазначеним вимогам ЦПК України, позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості своїх позовних вимог. Ст. 61 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Судом встановлено, що позивач фактично ставить питання повторного стягнення заборгованості за кредитним договором, за яким вона вже стягнута з відповідача на користь ПАТ "Кредитпромбанк" за рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 07.02.2011 року у справі №1806/2-1152/2011. Інші нарахування заборгованості з 01.07.2010 року ні ПАТ «Кредитпромбанк», ні ПАТ «Дельта Банк» не здійснювались. При цьому доводи позивача про те, що йому не передавалися первісним кредитором виконавчі документи і він не пред'являв їх до виконання не можуть бути взяті до уваги, оскільки згідно договору купівлі-продажу прав вимоги саме він є правонаступником у правовідносинах між ПАТ "Кредитпромбанк" і відповідачем, і ці спірні правовідносини на день розгляду позову вже розв'язані судом. За таких обставин позивач має можливість реалізовувати свої права у відповідності до правил ст. 378 ЦПК України, шляхом заміни сторони виконавчого провадження. Стягнення з ОСОБА_2 тієї ж суми заборгованості повторно за рішенням суду не ґрунтується на законі. З огляду на викладене у суду відсутні підстави для задоволення позову. Керуючись ст.ст. 3, 10,11, 57-60, 209, 212-215 ЦПК України, суд, вирішив: Відмовити в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду Сумської області через Ковпаківський районний суд м. Суми шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційної скарги подано не було. Суддя О.В. Литовченко
  4. http://reyestr.court.gov.ua/Review/46662976 Державний герб України УКРАЇНА Апеляційний суд Житомирської області Справа №295/6656/14-ц Головуючий у 1-й інст. Корицька В.О. Категорія 27 Доповідач Коломієць О. С. У Х В А Л А 13 липня 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Житомирської області в складі: головуючого судді: Коломієць О.С. суддів: Зарицької Г.В., Жигановської О.С. при секретарі судового засідання: Добровольській Т.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - в с т а н о в и л а : Відповідач ОСОБА_2, звернувся до суду з клопотанням, яке підтримав під час апеляційного розгляду справи, про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили рішення у справі № 761/4280/15-ц за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», за участю третьої особи - Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про визнання частково недійсним договору відступлення права вимоги від 17 грудня 2012 року в частині, що стосується відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором № Ф-1 від 04.01.2008р., укладеного між ПАТ «АК Промінвестбанк» та ОСОБА_2, із застосуванням наслідків недійсності. При цьому зазначає, що вищеназвана справа № 761/4280/15ц, провадження у якій відкрито ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 20.02.2015р., стосується визнання частково недійсним договору відступлення права вимоги від 17.12.2012р. в частині, що стосується уступки права грошової вимоги за Кредитним договором, який є підставою для стягнення заборгованості за кредитним договором у справі №295/6656/14-ц за позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2. Апелянт вважає, що неможливо встановити правомірність нарахування суми заборгованості за спірним кредитним договором та взагалі наявність права пред'явлення вимоги у ТОВ «Кредитні ініціативи» до вирішення питання дійсності договору відступлення в частині, що стосується відступлення права грошової вимоги за кредитним договором з позичальником. Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку. Пунктом четвертим частини першої статті 201 ЦПК України передбачено, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Із положень цивільно-процесуального законодавства вбачається, що суд зупиняє провадження у справі, коли її неможливо розглянути у зв'язку з тим, що питання про наявність певних фактів, від яких залежить її вирішення, відповідно до чинного законодавства вирішується в іншій цивільній, господарській або кримінальній справі, чи у справі, що розглядається в адміністративному порядку. З матеріалів справи вбачається, що клопотання про зупинення провадження у справі було заявлено відповідачем 14.04.2015р. Однак, протокольною ухвалою судді від 17.04.2015р. у задоволенні даного клопотання було відмовлено та ухвалено рішення, яким позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено повністю. У п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснено, що така підстава для зупинення провадження у справі, як зазначено у п.4 ч.1 ст. 201 ЦПК України - неможливість розгляду цивільної справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, застосовується у тому разі, коли в цій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосується підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Таким чином, необхідність в зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у даній справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто, між двома справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок. Це виражається в тому, що факти, встановлені в одній із справ, будуть мати преюдиціальне значення (при оцінці юридичних фактів) для іншої справи. Колегія суддів вважає, що справи між собою є взаємопов'язані, а результат вирішення спору про дійсність договору відступлення права грошової вимоги за кредитним договором з позичальником може вплинути на вирішення даної цивільної справи про стягнення боргу за кредитним договором. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі підлягає задоволенню. На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 201, 203 ЦПК України, колегія суддів, - у х в а л и л а : Клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі задовольнити. Зупинити провадження у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за апеляційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17 квітня 2015 року до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 761/4280/15-ц за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», за участю третьої особи - Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про визнання частково недійсним договору відступлення права вимоги від 17 грудня 2012 року в частині, що стосується відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором № Ф-1 від 04.01.2008р., укладеного між ПАТ «АК Промінвестбанк» та ОСОБА_2, із застосуванням наслідків недійсності. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий : Судді :
  5. Державний герб України МАКАРІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ вул. Фрунзе, 35, смт. Макарів, Київська обл., 08000, т. (04578) 5-12-39 Справа № 370/2300/14-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "11" червня 2015 р. Макарівський районний суд Київської області у складі головуючого судді Косенко А.В., при секретарі Левківському С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Макарові Київської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - в с т а н о в и в: Публічне акціонерне товариство «Альфа Банк» (далі позивач, ПАТ «Альфа Банк») звернулосьдо суду з позовом до ОСОБА_1 (далі відповідач), третя особа ОСОБА_2, в якому просило стягнути з останнього 169924,19 грн., заборгованості за кредитним договором, з яких: 146485,93 грн. - заборгованості за кредитом, 8056,54 грн. - заборгованості за відсотками, 15381,72 грн., пені. Також позивач просив стягнути судові витрати у розмірі 1699,24 грн., по сплаті судового збору. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідач порушує умови кредитного договору № 490073608 від 09.06.2008 року, укладеного між Закрите акціонерне товариство Альфа-Банк, правонаступником якого є ПАТ «ОСОБА_3, (надалі кредитний договір) та ОСОБА_1, відповідно до якого відповідач отримав кредит у сумі 21 914,89 дол. США. 09.06.2008 року Закрите акціонерне товариство АльфаБанк, та ОСОБА_1, уклали Договір Поруки № 490073608-П. Відповідно до договору поруки відповідач, як поручитель поручається за виконання боржника обовязків, які виникли на підставі договору або можуть виникнути на підставі нього у майбутньому. В судове засідання представник позивача не зявився, в позові просив розглядати справу за його відсутності, позов підтримав та просив його задовольнити з підстав викладених у позові відповідно до доданих доказів, а також вказав на те, що проти заочного розгляду справи не заперечує. Відповідач ОСОБА_1 та представник відповідача ОСОБА_4 , в судове засідання не прибули, подали до суду письмові заперечення на позовну заяву, в яких просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на необґрунтованості позову та на те що представник позивача не довів ті обставини на які посилається. Третя особа ОСОБА_2 не зявилась, подала до суду заяву в якій просила розглядати справу за її відсутності, проти задоволення позовних вимог заперечила та просила в задоволенні позову відмовити. Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини. 09.06.2008 року Закрите акціонерне товариство Альфа-Банк та ОСОБА_2, уклали кредитний договір № 490073608, з подальшим внесенням змін та доповнень. Відповідно до п.2.3. кредитного договору за користування кредитом відповідач зобовязувався сплачувати позивачу проценти, виходячи зі ставки 0,01% в рік, а також за ведення кредитної справи плату в розмірі 0,00% в місяць (п. 2.5). Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», 19.08.2009 року, було приведено у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства» назву організаційно-правової форми, шляхом перейменування Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк» в Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк». Відповідно до умов вищевказаного Договору, позивач зобовязується надати боржнику (за Договором - Позичальникові) кредит у сумі 21 914,89 дол. США. Відповідно до листа №13-210/7871-22612 від 07.12.2009 року Національного Банку України операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії. Отже ЗАТ «Альфа-Банк» мав законні підстави для кредитування в іноземній валюті. Відповідно до умов договору, боржник зобовязується в порядку та на умовах, що визначені договором повертати кредит, виплачувати проценти за користування і кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені договором та додатком № 1 до нього - графіком погашення кредиту. В забезпечення виконання зобовязань позичальника, що випливають з Договору, відповідно до ст. 553 ЦК України 09.06.2008 року Закрите акціонерне товариство АльфаБанк, та ОСОБА_1, уклали Договір Поруки № 490073608-П, з подальшим внесенням змін та доповнень. Ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 27 січня 2015 року за заявою відповідача забезпечено докази. Зобовязано ПАТ «Альфа-Банк» надати первинний бухгалтерський документ який би посвідчував факт надання кредитних коштів боржнику, у відповідності до умов договору №490073608 від 09.06.2008 року. В судовому засіданні, що відбулось 02.04.2015 року, представник позивача надав до суду матеріали, які, на його думку, є доказами факту отримання кредитних коштів. Долучені матеріали мають наступне найменування: «Заява на видачу готівки №41368» від 09 червня 2008 року, «Квитанція №73159 про здійснення валютнообмінної операції» від 09 червня 2008 року, «Квитанція №73159 про здійснення валютнообмінної операції» від 09 червня 2008 року. (а.с. 150-152). Однак зазначені «документи» не містять у собі ані підписів, ані печаток, а лише являють собою роздруковані компютерні файли. При цьому представник позивача в судовому засіданні пояснив, що оригінали зазначених первинних бухгалтерських банком були знищенні, про що додав акт знищення, який був складений працівниками банку та підписаний головою правління ПАТ «Альфа-Банк». У відповідності до Наказу Міністерства фінансів України № 88 «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів убухгалтерському обліку» (в редакції чинній станом на 2008 рік) Первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобовязань і фінансових результатів. Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. Первинні документи, створені в електронному вигляді, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний кодпідприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо. Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. 2.8. Додаткові вимоги до порядку створення первинних документів про касові і банківські операції, рух цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей та інших об'єктів майна передбачаються іншими нормативно-правовими актами. У відповідності до Постанови правління НБУ «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України» (Яка була чинна станом на 2008 рік).Розділ III. Касові операції банків з клієнтами Глава 1. Загальні вимоги до оформлення касових документів Форми документів, які застосовуються під час приймання переказу готівки та витати її суми отримувачу в готівковій формі, визначаються відповідною платіжною системою і мають містити обов'язкові реквізити: дата здійснення операції, зазначення татника та отримувача, дані паспорта особи-отримувача або документа, що його замінює, сума касової операції, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію. До обовязкових реквізитів касових документів, які оформлюються для зарахування суми готівки на відповідні рахунки (крім перелічених вище), також належать: номер рахунку отримувача та назва банку отримувача. Усі реквізити в касових документах мають бути заповнені згідно з правилами, зазначеними в додатку 14 до цієї Інструкції. 12. У разі здійснення касових операцій протягом операційного часу відповідальний працівник банку на касових документах проставляє дату здійснення касової операції а в післяопераційний час - поточну дату і час приймання документів або напис чи штамп "вечірня", або "післяопераційний час". Глава 3. Порядок видачі готівки з каси банку: 2. З каси банку готівка національної валюти видається за такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки - фізичним особам з поточних, вкладних (депозитних) рахунків та фізичним і юридичним особам переказ без відкриття рахунку (з представленням юридичною особою довіреності на уповноважену особу) за операціями з клієнтами (видача кредиту тощо); за документом на отримання переказу готівкою в національній валюті, установленим відповідною платіжною системою, - фізичним і юридичним особам (з представленням юридичною особою довіреності на уповноважену особу); Видача готівки іноземної валюти здійснюється за такими видатковими документами: за заявою на видачу готівки - юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, а також підприємцям з їх поточних рахунків на цілі, передбачені нормативно-правовими актами: фізичним особам з їх поточних, вкладних (депозитних) рахунків та переказу без відкриття рахунку, а також за операціями з відшкодування банкнот іноземної валюти, прийнятих на інкасо; за видатковим касовим ордером - працівникам банку за внутрішньобанківськими операціями; за документами на отримання переказу в готівковій формі, установленими відповідною платіжною системою, - фізичним особам. 5.У видаткових касових документах (заява на видачу готівки видатковий касовий ордер, грошовий чек) працівник банку перевіряє:повноту заповнення реквізитів на документі;наявність підписів посадових осіб банку, яким надано право підпису касових документів, і тотожність їх зразкам; належність предявленого паспорта або документа, що його замінює, отримувачу, відповідність даних паспорта тим даним, що зазначені в касовому документі; у разі отримання готівки за довіреністю - правильність оформлення довіреності на отримання готівки; наявність підпису отримувача. У відповідності до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи Статтею 59 ЦПК України Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно із вищенаведеними нормами, факти здійснення господарських операцій доказуються виключно первинними бухгалтерськими документами. Відтак факт надання грошових коштів в кредит доказується виключно первинними бухгалтерськими документами. Згідно із вищенаведеними нормами, первинний бухгалтерський документ повинен бути складений безпосередньо під час здійснення господарської операції. Тобто всі реквізити повинні бути внесені і заповнені безпосередньо в момент видачі кредитних коштів. Відповідно до матеріалів, що додавались позивачем, а також що слідує із його усних пояснень, ці матеріали роздруковані із компютера 01.04.2015 року. Тобто ці документи не були створені безпосередньо під час здійснення господарської операції. Відтак, в силу норм закону, долучені матеріали не є первинними бухгалтерськими документами в силу відсутності усіх обовязкових реквізитів, а також в силу невідповідності часу їх створення часу здійснення господарської операції. В наслідок чого, в силу ст. 59 ЦПК України, вони не є засобами доказування факту надання кредитних коштів. Окрім того, у відповідності до ухвали про забезпечення доказів вимагалось надання саме оригіналів документів (належним чином засвідчених документів). Як пояснив представник позивача, оригіналів первинних бухгалтерських документів у позивача немає. У відповідності до ст. 64 ЦПК України Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. Копії невідомого походження не є належними та допустимими доказами у справі. Копіями невідомого походження є будь-які копії документів, справжність яких неможливо перевірити шляхом співставленням із оригіналом. Зазначене підтверджується правовими позиціями Верховного суду України у справах № 6-57743св10. 6-29420св10, Вищого спеціалізованого суду України у справах 6- 42756св14, 6-47120св14 та численних інших справах. Ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 24 лютого 2015 року на підставі заяви відповідача забезпечено докази. Зобовязано ПАТ «Альфа-Банк» надати належним чином засвідчені документи, що підтверджують відкриття рахунку у ПАТ «Альфа-Банк» №22032490073608 на імя ОСОБА_2 (код НОМЕР_1), а також: Договір банківського рахунку та/або договір банківського вкладу Заява про відкриття рахунку Картка із зразками підписів клієнта Документ, що підтверджує розпорядження власника рахунку на видаткову операцію у разі наявності інші документи, які підтверджують відкриття рахунку. Як пояснив у судовому засіданні представник позивача, рахунок № 22032490073608 це рахунок який не є власністю клієнта, а є власністю банка-позивача (запис судового засідання від 02.04.2015 року 11:08:58, 11:26:27). Саме із цих причин, позивачем не були надані документи які вимагались ухвалою, адже таких документів не існує. У відповідності до ст. 1046 ЦК України . За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до ст. 319 ЦК України 1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. У позовній заяві позивач вказує, що доказом надання кредиту є зарахування відповідної суми грошових коштів на рахунок боржника. Однак як було доказано в судовому засіданні, рахунок №22032490073608 не належить боржнику, а відтак він не набув юридичної можливості володіти, користуватись та розпоряджатись грошовими коштами. Адже в силу п.7.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах від 12.11.2003 року № 492 Видаткові операції за поточними рахунками фізичних осіб здійснюються за розпорядженням власника або за його дорученням на підставі довіреності (копії довіреності), засвідченої нотаріально, а у випадках, визначених законодавством України, - іншими уповноваженими на це особами. Крім того, у відповідності до умов кредитного договору, а саме п.2,7 кредит надається у готівковій формі. Відтак безпідставним є посилання позивача на те, що належним доказом надання кредиту є зарахування коштів на рахунок боржника. Позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що ПАТ «Альфа-Банк» передав у власність боржнику готівку в сумі передбачену умовами кредитного договору. А відтак, відповідно до ст. 1046 ЦК України договір кредиту №490073608 є не укладеним. У відповідності до ст. 553 ЦК Україниза договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за -попущення зобов'язання боржником. У відповідності до ст. 548 ЦК України Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відтак, договір поруки є похідним зобовязанням, тобто його дійсність повністю залежить від дійсності основного зобовязання. Відповідно до ст. 60 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Виходячи з вище викладеного, та на те, що позивач не довів ті обставини на які посилається у позовній заяві, у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Судові витрати відповідно до ст. 88 ЦПК України у разі відмови у позові відшкодуванню не підлягають. На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 257,261,267 ЦК України, ст.ст. 3,15, 60, 79, 88, 212-215, 223, 294 ЦПК України, суд - в и р і ш и в: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Макарівський районний суд Київської області протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Головуючий А.В.Косенко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47084095
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Григор’євої Л.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра", третя особа – товариство з обмеженою відповідальності "Компанія "Інвестиційна перспектива", про стягнення грошових коштів, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" до товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Інвестиційна перспектива", ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л и: У березні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" (далі – ПАТ "КБ "Надра", Банк), третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Інвестиційна перспектива" (далі – ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива"), про стягнення грошових коштів. На обґрунтування позовних вимог позивачка вказувала на те, що відповідно до договору про відступлення права вимоги від 9 грудня 2010 року вона набула право вимоги на повернення коштів ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" з його банківського рахунку, відкритого у гривнях і тройських унціях золота за договором банківського рахунку від 7 липня 2006 року № 590, укладеного між зазначеним товариством та ПАТ "КБ "Надра" й пов'язаними правовідносинами в повному обсязі. Згідно з випискою з банківського рахунку ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" Банк 20 березня 2008 року здійснив операції з купівлі-продажу банківського металу за декількома договорами від 20 березня 2008 року, за якими ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" продало Банку тройські унції золота загальною кількістю 113 тис. 320 тройських унцій та загальною вартістю 583 млн 069 тис. 758 грн 40 коп. Відповідно до вказаних банківських виписок, частина отриманих товариством грошових коштів у розмірі 101 млн 867 тис. 602 грн 41 коп. була направлена на погашення кредитної заборгованості ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" перед ПАТ "КБ "Надра" за кредитним договором № 26/5/2006/959-к/53 від 28 липня 2006 року. Проте 8 квітня 2008 року ПАТ "КБ "Надра" в односторонньому порядку без укладення договорів зворотного викупу скасував операції з продажу банківського металу, які відбулися 20 березня 2008 року, та здійснив виправні проводки на банківських рахунках товариства, списавши з цих рахунків 583 млн 069 тис. 758 грн 40 коп., які були отримані товариством від продажу 113 тис. 320 тройських унцій золота, та одночасно поновив позичкову заборгованість товариства перед Банком. Унаслідок односторонньої відмови Банку від операцій з продажу банківських металів (золота) від 20 березня 2008 року, списання грошових коштів у розмірі 583 млн 069 тис. 758 грн 40 коп. станом на 8 квітня 2008 року та зниження на цю дату облікового курсу Національного банку України на золото, вона – ОСОБА_1, як правонаступник товариства за договором цесії втратила грошові кошти в сумі 110 млн. 232 тис. 098 грн 13 коп., з яких: 59 млн. 618 тис. 048 грн 20 коп. основного боргу; 5 млн 174 тис. 519 грн 91 коп. – 3 % річних; 21 млн 985 тис. 632 грн 45 коп. суми індексу інфляції; 5 млн 961 тис. 804 грн 82 коп. – 10 % пені за неправильне списання з рахунку коштів; 17 млн 492 тис. 092 грн 75 коп. – 3 % неустойки (штрафу) за прострочення повернення грошових коштів. З огляду на зазначене та з урахуванням уточнених позовних вимог позивачка просила суд стягнути з банку зазначену суму коштів. ПАТ "КБ "Надра" звернулось до суду із зустрічним позовом до ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива", ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування зустрічних позовних вимог Банк послався на те, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги за своєю правовою природою є договором факторингу, в якому фактором виступила ОСОБА_1, в той час як відповідно до норм статей 1077, 1079 ЦК України між указаними сторонами договір факторингу не міг бути укладений, а тому на підставі до статей 203, 215 ЦК України цей договір є недійсним. Справа розглядалась судами неодноразово. 5 вересня 2013 року ОСОБА_1 в судовому засіданні подала клопотання про закриття провадження у справі за зустрічним позовом ПАТ "КБ "Надра" до ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" та ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги від 9 грудня 2010 року недійсним у зв’язку з ліквідацією товариства. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 20 січня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, клопотання ОСОБА_1 про закриття провадження у справі за зустрічним позовом задоволено частково. Закрито провадження у справі за зустрічним позовом ПАТ "КБ "Надра" до ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива", ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги в частині вимог до ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" у зв'язку з ліквідацією вказаної юридичної особи. У задоволенні іншої частини клопотання відмовлено. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра", третя особа – ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива", про стягнення грошових коштів відмовлено. Зустрічний позов ПАТ "КБ "Надра" до ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги недійсним задоволено. Визнано недійсним договір відступлення права вимоги від 9 грудня 2010 року НОМЕР_1, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива". Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 20 січня та 20 травня 2014 року відхилено. Ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 20 січня та 20 травня 2014 року про часткове задоволення клопотання про закриття провадження у справі в частині зустрічних позовних вимог залишено без змін. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра", третя особа – ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива", про стягнення грошових коштів відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ПАТ "КБ "Надра" до ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива", ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги недійсним відмовлено. У поданій 21 квітня 2015 року до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову про стягнення грошових коштів з підстави неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 1066, 1071, 1073 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначеної підстави ОСОБА_1 надає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, 13 квітня 2011 року, 23 січня 2013 року, 5 березня 2014 року, 19 лютого 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 13 листопада 2014 року та 22 січня 2015 року, в яких, на її думку, зазначені правові норми застосовані по-іншому, ніж у справі, яка переглядається. Отже, предметом перегляду в зазначеній справі є судові рішення в частині застосування судом норм матеріального права – статей 1066, 1071, 1073 ЦК України при вирішенні спору щодо правовідносин сторін, які виникають з договору банківського рахунку. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процессуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 7 липня 2006 року між ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" та ПАТ "КБ "Надра" укладено договір банківського рахунку № 590, за умовами якого банк відкриває клієнту поточний рахунок № 26004002497001 в українських гривнях та в золоті (тройських унціях золота). Крім того, 28 липня 2006 року між ПАТ "КБ "Надра" та ТОВ "Інвестиційна перспектива" укладено договір кредитної лінії № 26/5/2006/959-к/53, відповідно до якого банк відкриває позичальнику кредитну лінію в розмірі 33 тис. тройських унцій золота, видача яких здійснюється окремими траншами протягом шести місяців – з 28 липня 2006 року до 29 січня 2007 року. Протягом 28 липня 2006 року – 5 лютого 2008 року сторонами вносилися зміни і доповнення до договору від 28 липня 2006 року, відповідно до яких у межах кредитної лінії банк надавав позичальнику кредит у сумі 73 тис. тройських унцій на строк до 30 травня 2008 року, який повинен був погашатися за рахунок продажу золота з депозитних рахунків боржника то його майнового поручителя (т. 1, а.с. 48, 72). Так, відповідно до п. 1.2 договору кредитної лінії № 26/5/2006/959-К/53 видача кредитних коштів здійснювалася окремими траншами після подачі позичальником заявок на їх видачу та підписання сторонами окремих додаткових угод до цього договору. Згідно з пунктом 2.1 зазначеного договору з метою забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором позичальник передає в заставу майнові права за договором банківського вкладу (депозиту), укладеного з позичальником, та договором банківського вкладу (депозиту), укладеного банком з майновим поручителем. Додатковими угодами, а саме: від 28 липня 2006 року № 1 ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" надано банком транш у сумі 33 тис. тройських унцій; від 28 липня 2006 року № 2 збільшено розмір кредиту до 43 тис. тройських унцій та надано транш в сумі 10 тис. тройських унцій; від 16 серпня 2006 року № 3 відкрита кредитна лінія на 1 тис. 500 тройських унцій; від 11 вересня 2006 року № 4 відкрита кредитна лінія на 43 тис. тройських унцій та надано транш у розмірі 40 тис. тройських унцій; від 9 жовтня 2006 року № 5 в межах кредитної лінії надано транш в розмірі 1 155, 84 тройських унцій; від 10 жовтня 2006 року № 6 в межах кредитної лінії надано транш в розмірі 20 тис. тройських унцій; від 13 жовтня 2006 року № 7 в межах кредитної лінії надано транш у розмірі 33 тис. 950 тройських унцій; від 26 січня 2007 року № 8 строк кредитної лінії у сумі 43 тис. тройських унцій продовжено до 30 липня 2007 року; від 31 січня 2007 року № 9 надано транш в розмірі 5165, 68 тройських унцій; від 7 березня 2007 року № 10 в межах кредитної лінії надано транш у розмірі 5 тис. тройських унцій; від 13 березня 2007 року № 11 збільшено кредитну лінію до 73 тисяч тройських унцій та надано транш в розмірі 30 тис. тройських унцій; від 27 липня 2007 року № 12 кредитну лінію в розмірі 73 тис. тройських унцій подовжено до 25 грудня 2007 року. Додатковою угодою від 27 липня 2007 № 13 року продовжено до 25 грудня 2007 року строк дії користування кредитними траншами, наданими за додатковими угодами № 5, № 7, № 9, № 11. Додатковою угодою від 25 грудня 2007 року № 14 встановлено до 30 травня 2008 року строк користування кредитними траншами, наданими за додатковими угодами № 5, № 7, № 9, № 11. Додатковою угодою від 5 лютого 2008 року № 15 внесено зміни, за якими в межах кредитної лінії банк надав ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" кредитний транш у сумі 28 млн 980 тис. 915 грн 46 коп. строком до 30 травня 2008 року. За договором від 9 грудня 2010 року ОСОБА_1 отримала право вимоги на повернення коштів ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" з банківських рахунків у гривнях та тройських унціях золота, відкритих за договором банківського рахунку від 7 липня 2006 року № 590, укладеного між ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" та ПАТ КБ "Надра". Згідно з випискою банку з розрахункового рахунку цього товариства банком проведено операції з продажу банківського металу за договорами купівлі-продажу від 20 березня 2008 року, за якими ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" продало банку тройські унції золота у кількості 113 тис. 320 тройських унцій вартістю 583 млн. 069 тис. 758 грн 40 коп. Відповідно до виписок банку частину грошових коштів у розмірі 101 млн 867 тис. 602 грн 41 коп. було направлено на погашення кредитної заборгованості ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива" перед ПАТ КБ "Надра" за кредитним договором від 28 липня 2006 року. 8 квітня 2008 року банк в односторонньому порядку без укладення договорів зворотного викупу скасував операції з продажу банківського металу, які відбулися 20 березня 2008 року та здійснив виправні проводки на банківських рахунках товариства, списавши з рахунку товариства 583 млн 069 тис. 758 грн 40 коп., отриманих товариством від продажу 113 тис. 320 тройських унцій золота, і поновив позичкову заборгованість цього товариства перед банком за вказаним кредитним договором. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ПАТ КБ "Надра" та визнаючи недійсним укладений між сторонами договір відступлення права вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що договір відступлення права вимоги від 9 грудня 2010 року НОМЕР_1, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Компанія "Інвестиційна перспектива", за своєю правовою природою є договором факторингу, а оскільки ОСОБА_1 відповідно до положень статей 1077 та 1079 ЦК України не може виступати фактором, то і спірний договір між указаними сторонами не міг бути укладений, а відтак цей договір необхідно визнати недійсним на підставі положень статей 203, 215 ЦК України. Дійшовши висновку про недійсність укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Компанія «Інвестиційна перспектива» договору відступлення права вимоги, суди вважали, що підстави для задоволення позову ОСОБА_1 до ПАТ "КБ "Надра" про стягнення грошових коштів відсутні, оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків. Скасовуючи судове рішення в частині задоволення позову ПАТ КБ "Надра" до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, касаційний суд вважав, що між сторонами укладено договір відступлення права вимоги (цесії), підстави для визнання якого недійсним відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України відсутні. Скасовуючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову з задоволенні позову ОСОБА_1 в частині стягнення грошових коштів, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка не надала доказів на підтвердження своїх позовних вимог. При цьому касаційний суд зазначив, що правомірність проведення 20 березня 2008 року банківських операцій з купівлі-продажу банківських металів на загальну суму 583 млн 069 тис. 758 грн належними доказами не підтверджена, тому суд вважав, що зазначені договори не могли укладатися через відсутність на рахунках товариства тройських унцій золота, а тому банк правомірно здійснив виправлення в банківських рахунках шляхом зворотних записів на величину допущеної помилки. Водночас в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права посилається ОСОБА_1, суди дійшли таких висновків: - про помилкове неврахування судами наданої позивачем банківської виписки з поточного рахунку позичальника як доказу надання кредитних коштів (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2014 року); - про виписку з карткового рахунку як належний первинний доказ здійснення банківських операцій з грошовими коштами клієнтів чи наявності кредитної заборгованості (постанови Вищого господарського суду України від 13 листопада 2014 року, 22 січня 2015 року, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2015 року); - про неправомірність дій банку щодо списання коштів з рахунку клієнта та скасування такої операції в односторонньому порядку й повторного проведення таких операцій за іншим курсом конвертації (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року); - про необхідність перевірки доводів відповідача щодо здійснення операції зняття коштів в позаопераційний час (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2011 року). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права судові палати у цивільних та господарських справах виходять з такого. До загальних засад цивільного законодавства відносять, зокрема, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні. Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Як встановлено судами при укладенні договору про відступлення права вимоги від 9 грудня 2010 року НОМЕР_1 сторони керувалися положеннями статей 512, 513,514 ЦК України. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов’язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України). З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір від 9 грудня 2010 року НОМЕР_1 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним. Судові рішення в частині договору відступлення права вимоги не є предметом перегляду в цій справі. Отже, суд установив, що ОСОБА_1 за договором відступлення права грошової вимоги від 9 грудня 2010 року з моменту його укладення набула відповідних прав та обов’язків за договором банківського рахунку та має право вимагати від банку належного виконання зобов’язання за цим договором. Згідно із частинами першою, третьою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунку), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Частина перша статті 1068 ЦК України визначає, що банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку. Відповідно до частини другої статті 1068 ЦК України банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунку або законом. Стаття 1071 ЦК України визначає перелік підстав списання грошових коштів з рахунку клієнта. Так, банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. При ухваленні оскаржуваного рішення суди не встановили жодної із підстав, передбачених у статті 1071 ЦК України, для списання коштів з рахунка товариства. Так, пункт 4.12 Положення про здійснення операцій з банківськими металами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 6 серпня 2003 року № 325, передбачає, що порядок оформлення заяв про купівлю або продаж банківських металів, а також платіжних доручень на переказ банківських металів визначається нормативно-правовими актами Національного банку України, що регулюють порядок та умови торгівлі іноземною валютою та порядок виконання банківських документів на переказ в іноземній валюті та банківських металах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що заяви товариства про продаж банківських металів та перерахування коштів відсутні. Разом з тим статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення. Судами не встановлено, що правомірність правочинів з купівлі-продажу банківських металів від 20 березня 2008 року, на підставі яких відбулося зарахування коштів на банківський рахунок товариства та їх списання з рахунку, у передбаченому законом порядку спростована. Так, згідно із частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Крім того, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) (стаття 215 ЦК України). До загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, відноситься й вимога вчинення правочину у формі, встановленій законом (стаття 203 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Так, законодавством не встановлено нікчемності договору купівлі-продажу банківських металів у разі відсутності заяви про їх купівлю (продаж) або відсутності письмового чи іншого договору. Крім того, сторони у справі, яка переглядається, не оспорювали у встановленому законом порядку правомірність вчиненого правочину. Відповідно до частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Такими письмовими підтвердженнями є виписки з особових рахунків клієнтів, які призначаються для видачі або надсилання клієнтам (п. 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України 18 червня 2003 року № 254). Висновок суду про правомірність дій банку щодо вчинення виправних проводок ґрунтується на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 1073 ЦК України в разі безпідставного списання грошових коштів банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. З наведених мотивів судові рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову про стягнення грошових коштів не можна визнати обґрунтованими. Отже, суд касаційної інстанції припустився неоднакового та неправильного застосування норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. З огляду на те, що суди попередніх судових інстанцій ці обставини не встановили, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати ці обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їх оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому судові рішення у справі в частині вимог ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів підлягають скасуванню, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пунктом 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. За таких обставин, керуючись пунктом 3 частини 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суд України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра", третя особа – товариство з обмеженою відповідальності "Компанія "Інвестиційна перспектива", про стягнення грошових коштів скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Григор'єва Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-301 цс15) Відповідно до частини третьої статті 1068 ЦК України банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунку або законом. Стаття 1071 ЦК України визначає перелік підстав списання грошових коштів з рахунку клієнта. Так, банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. При ухваленні оскаржуваного рішення суди не встановили жодної із підстав, передбачених у статті 1071 ЦК України, для списання коштів з рахунка товариства. Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення. Судами не встановлено, що правомірність правочинів з купівлі-продажу банківських металів від 20 березня 2008 року, на підставі яких відбулося зарахування коштів на банківський рахунок товариства та їх списання з рахунку, у передбаченому законом порядку спростована. Згідно із частиною першою статті 1073 ЦК України в разі безпідставного списання грошових коштів банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F6EEEF3061CB2CAAC2257E7E0024EBBE
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Прокредит Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 серпня 2013 року, встановила: У грудні 2009 року публічне акціонерне товариство «Прокредит Банк» (далі – ПАТ «Прокредит Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 10 вересня 2008 року між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір про надання кредиту в розмірі 50 000 грн. строком на 12 місяців зі сплатою 30% річних. В той же день з метою забезпечення виконання названого кредитного договору між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки, згідно умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед банком за невиконання позичальником ОСОБА_1 умов кредитного договору у повному обсязі. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, у зв’язку з чим позивач, уточнивши позовні вимоги, просив задовольнити позов та стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором в сумі 133 397 грн. 67 коп. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 квітня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Прокредит Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 128 200 грн. 05 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Прокредит Банк» до ОСОБА_2 відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 3 липня 2013 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позову про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Прокредит Банк» задоволено частково. Стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Прокредит Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 128 200 грн. 05 коп. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 серпня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 4 ст. 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 10 вересня 2008 року між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір про надання кредиту в розмірі 50 000 грн. строком на 12 місяців зі сплатою 30% річних. В той же день з метою забезпечення виконання названого кредитного договору між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки, згідно умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед банком за невиконання позичальником ОСОБА_1 умов кредитного договору у повному обсязі. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов’язань 4 лютого 2009 року ПАТ «Прокредит Банк» направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове повне погашення заборгованості. Позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в солідарному порядку за кредитним договором було пред’явлено ПАТ «Прокредит Банк» 21 грудня 2009 року. Пунктом 4.1 кредитного договору від 10 вересня 2008 року передбачено, що у разі виникнення простроченої заборгованості з погашення кредиту або прострочення сплати процентів за графіком, або сплати штрафних санкцій більш ніж 3 банківських дні, або у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язань, передбачених у п.п. 3.2, 4.3 Договору, або наявності обставин, які ставлять під сумнів погашення кредиту, кредитор набуває право вимагати дострокового погашення кредиту та інших нарахувань за ним. Згідно з пунктом 1.2 договору поруки від 10 вересня 2008 року поручитель протягом 3-х банківських днів з дня одержання повідомлення від кредитора про порушення позичальником взятих на себе зобов’язань за кредитним договором по поверненню кредиту, сплати нарахованих відсотків за користування кредитом зобов’язується погасити суму заборгованості по кредитному договору. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що шестимісячний строк пред’явлення вимоги до поручителя має застосовуватись від дня закінчення строку дії основного зобов’язання, тобто з 10 вересня 2009 року, а оскільки позивач звернувся до суду із позовом 21 грудня 2009 року, то позивачем не пропущено цей строк і порука не може вважатися припиненою. Однак з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є пред'явлення до нього позову. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за користування кредитом та пені 4 лютого 2009 року, кредитор, відповідно до ч. 2 ст.1054 ЦК України, змінив строк виконання основного зобов’язання і зобов’язаний був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців з цієї дати. Однак, після зміни строку виконання основного зобов’язання, Банк до суду із позовом звернувся лише у грудні 2009 року, тобто зі спливом 10 місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. За таких обставин апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що строк виконання основного зобов’язання не був змінений та не врахував, що 4 лютого 2009 року Банк подав до поручителя вимогу про повне дострокове погашення кредиту, процентів за користування кредитними коштами та пені, чим відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України, змінив строк виконання основного зобов’язання. До таких же висновків у своїй ухвалі від 5 березня 2014 року та у рішенні від 19 березня 2014 року дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції ч. 4 ст. 559 ЦК України посилається у своїй заяві ОСОБА_2. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Додана до заяви Постанова Верховного Суду України від 29 січня 2014 року не може слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки зазначене рішення суду ухвалено в порядку Глави 3 ЦПК України, тобто не судом касаційної інстанції. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 серпня 2013 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-125цс14 Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Пред'явленням вимоги до поручителя є пред'явлення до нього позову. Установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений відповідно до кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців позову до поручителя про виконання зобов’язання, суд дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/70F7AAC14CA97F52C2257D5D002187E8
  8. с даты указанной на карте. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40447624 Державний герб України Справа № 702/523/14-ц Провадження № 2/702/195/14 Р І Ш Е Н Н Я І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 вересня 2014 року м. Монастирище Монастирищенський районний суд Черкаської області в складі: головуючого - судді: Мазай Н.В. при секретарях : Подолянюк Н.В., Ясінській О.А. з участю представника позивача : Гаркавенка А.А. відповідача: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Монастирище цивільну справу за позовом Публічного Акціонерного Товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача про стягнення заборгованості посилаючись на те, що відповідно до укладеного договору № б/н від 28.11.2007 року ОСОБА_2 (далі - відповідач) 28.11.2007 року отримав кредит у розмірі 7000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. ЗАТ КБ "ПриватБанк" є правонаступником прав та обов'язків ПАТ КБ "ПриватБанк", у зв'язку з чим змінено найменування позивача ( рішення загальних зборів акціонерів від 30.04.2009 року, 17.07.2009 року державна реєстрація вказаних змін, № запису в ЄДРПОУ 12241050038006727). Щодо зміни кредитного ліміту банк керується п. 3.2, п. 3.3 Умов та Правил надання банківських послуг. Підписання даного Договору є прямою і безумовною згодою позичальника щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту, встановленого банком. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті складає між ним та банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. Банк нараховує відсотки за користування кредитом в розмірі, встановленому «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті з розрахунку 360 календарних днів на рік ( п. 5.5 «Правил користування платіжною карткою»). ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за Договором та угодою виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому Договором. В обгрунтування позовних вимог посилаються на ст. ст. 509, 525, 526, 527, 530, 549, 598, 599, 610, 615, 628, 629, 634, 1054 ЦК України, на п.п. 4.6, 5.2, 5.3, 6.4, 6.5, 6.6, 6.7, 9.12 «Умов та правил надання банківських послуг», п.п. 5.5.1, 5.6, 5.7, «Правил користування платіжною карткою», ст. 3 ЦПК України. Відповідно до кредитного договору, при порушенні позичальником строків платежів по кожному з грошових зобов'язань, передбачених цим договором більш ніж на 120 днів, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф в розмірі 250 грн. + 5% від суми позову. Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов Договору. Таким чином, у порушення умов кредитного договору та норм діючого законодавства, відповідач зобов'язання за вказаним договором не виконав. У зв'язку з зазначеними порушеннями зобов'язань за кредитним договором відповідач станом на 31.03.2014 року має заборгованість - 18037,65 грн., яка складається з : 5281,80 грн. - заборгованість за кредитом; 8859,36 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2799,46 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом, а також штрафи відповідно до умов кредитного договору: 250,00 грн. - штраф (фіксована частина), 847,03 грн. - штраф (процентна складова). На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання зобов'язання і заборгованість за договором не погашає, що є порушенням законних прав позивача. Не виконуючи належним чином зобов'язання за вказаним договором відповідач порушив зазначені вище норми законодавства та умови кредитного договору. Просить суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 18037,65 грн. за кредитним договором № б/н від 28.11.2007 року, яка складається з : 5281,80 грн. - заборгованість за кредитом; 8859,36 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2799,46 грн. - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; штрафи: 250,00 грн. - (фіксована частина); 847,03 грн. - (процентна складова); судові витрати. В судовому засіданні 20.06.2014 року представник позивача Гаркавенко А.А. позов підтримав повністю, просить його задоволити та пояснив, що 28.11.2007 року відповідач уклав з банком кредитну угоду відповідно до якої йому видана кредитна картка з початковим встановленим лімітом 800 грн., відповідно до його заяви про видачу кредитної карти. В процесі користування карткою, 08.07.2008 року, кредитний ліміт по даній кредитній карті був піднятий до 7000 гривень, що підтверджується випискою. Як вбачається з розрахунку заборгованості та виписки по карті, відповідач почав нею активно користуватися сплачуючи за товари та послуги, знімаючи кошти в банкоматах і відповідно повертаючи їх назад. Однак, починаючи з 2008 року і надалі, по кредитній карті виникла прострочена заборгованість у вигляді пропуску обов»язкових щомісячних платежів. Останній платіж по карті було здійснено 28.09.2009 року в розмірі 500 грн., а перед ним був платіж 09.09.2009 року. Після цього жодних спроб з боку відповідача закрити заборгованість не було і відповідно не було ніяких звернень до банку про розірвання договору, мирного врегулювання, реструктуризації боргу чи інше. Відповідно до п. 9.12. Умов та правил надання банківських послуг договір був укладений на 12 місяців і лонгується на такий самий строк, на тих самих умовах, якщо до закінчення терміну його дії не було заявлено про його розірвання. Станом на сьогодні договір чинний, рахунок відкритий та не закритий. Заборгованість зросла і станом на 31.03.2014 року склала 18037 грн. 65 коп., з них 5281 грн. 80 коп. тіло кредиту, які були використані по карті за весь період, нараховані проценти, комісія, а також відповідно до Умов та правил штрафні санкції. Догорів не припинений та діючий і згідно ст. 599 ЦК України припиняється виконанням зобов»язань. Оскільки заборгованість не погашена, відповідач не бажає добровільно погасити борг, що зумовило звернення до суду. Пластикова карта лише спосіб використання рахунку за номером карти. Коштами можна користуватися без картки, крім того картка могла бути втрачена, пошкоджена, але це не звільняє від закриття заборгованості. Крім того, картку можна перевипустити і вона буде мати новий строк. Визначальним є термін дії договору, а не термін дії карти. Підпис на умовах та правилах клієнта не передбачений, підпис передбачений на заяві. Банк керується тими умовами, які були чинні на момент отримання кредиту. На даний час позивач є Публічним акціонерним товариством і умови та правила зовсім інші. Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнав повністю, просить в його задоволенні відмовити в зв»язку з пропуском строку позовної давності, підтримав подану заяву про застосування строку позовної давності та заперечення відповідно до яких вважає, що позов не підлягає до задоволення оскільки : відсутнє рішення банку про зміну кредитного ліміту, не згода з наданим доказом "Умови та правила надання банківських послуг", на них не має дати затвердження на момент підписання заяви (могли бути створені банком набагато пізніше ...), не згоден з «Розрахунком заборгованості за договором № б/н. від 28-11-2007» так як операції зі зняття грошей клієнтом не підтверджені банком первинними бухгалтерськими документами, згідно Постанови НацБанку України № 223 від 30.04.2010, а сам розрахунок не відповідає вимогам ст. 9 ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" не оформлений належним чином, не має зазначення прізвища посадової особи, яка має право складати такий розрахунок, підпису цієї особи та печатки банку, що не відповідає нормативним вимогам до оформлення документів, закріплених в ДСТУ 4163-2003 "Вимоги до оформлення документів", затвердженого наказом Держспоживстандарту України № 55 від 17.04.2003 р. В обґрунтування вищевикладеного посилається на Декрет КМУ "Про стандартизацію та сертифікацію" від 10.05.1993 року. Просить суд про застосування давності у разі встановлення під час судового слідства, що основну та/або додаткову вимогу було заявлено після спливу позовної давності, вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені) було заявлено після спливу спеціальної позовної давності, що вимоги про стягнення окремих платежів кредитної розстрочки, заявлено після спливу позовної давності по кожному окремому платежу, що позивач скористався правом, наданим йому статтею 1050 ЦК України, заявивши вимогу про дострокове погашення кредиту (листом до боржників або позовом, який залишено без розгляду), встановивши, таким чином новий строк повного погашення боргу, після якого вже відбувся сплив позовної давності, що у випадку заміни сторони у зобов'язанні, правонаступником (новим кредитором) вимогу було заявлено після спливу позовної давності, що вимогу, яка стосується кредитної картки, було заявлено після спливу позовної давності, яка відраховується від дати при пинення дії платіжної картки. В обґрунтування заперечень та заяви про застосування строків позовної давності посилається на ст. ст. 252-258, 261, 262, 265-267, 651, 1048, 1050 ЦК України, Постанову ВСУ від 19.03.2014 року(справа № 6-14цс14), Постанову ВСУ від 18.06.2014 року ( справа № 6-61цс14), Постанову № 5 Пленуму ВСУ України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", ст. 11 ЗУ "Про захист прав споживачів", Постанову ВСУ від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13, ст. 360-7 ЦПК України, п. п. 5.2, 6.9, 9.6, 9.7, 9.12 «Умов та Правил надання банківських послуг», п.п. 5.3, 5.4 Правил користування платіжною карткою. Жодна дія банку та позичальника не свідчила б про бажання сторін кредитного договору продовжити строк договору: позичальник після вересня 2009 року не знімав гроші та не повертав їх банку, а банк більше не кредитував рахунок позичальника. Якщо у п.9.12 Договору встановлено строк виконання договору, то перебіг позовної давності починається з 28.11.2009 року, а трирічний строк позовної давності минув 28.11.2012 року, проте з позовом до суду банк звернувся лише 12.05.2014 року, а тому суд має застосувати наступні норми матеріального права: Рішення КСУ від 10.11.2011 року № 15-рп/2011, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 31 Постанови Пленуму ВСУ України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Розрахунком заборгованості, випискою по рахунку підтверджується, що прострочена заборгованість за кредитом виникла 28.09.2009 року. Останнє перерахування особистих коштів позичальника на погашення кредитної заборгованості відбулося у вересні 2009 року. Із позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитом позивач вернувся до суду 12.05.2014 року. Аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Право вимоги у банку на пред'явлення позову щодо примусового стягнення в судовому порядку заборгованості за кредитним договором виникло з 29.10.2009 року (через місяць після останнього платежу за договором згідно з п. п. 5.2. та 9 Умов і Правил надання банківських послуг) та існувало в межах загального строку позовної давності до 29.10.2012 року. До суду позивач звернувся 12.05.2014 року, тобто за межами встановленої законом позовної давності. Строк дії картки закінчився в листопаді 2009 року, тому позовна давність за кредитом почала свій відлік з грудня 2009 року. Таким чином, до грудня 2012 року, позивач мав право звернутися до суду з позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитним договором, проте зробив це лише 12.05.2014 року. Позичальник заявляє про застосування позовної давності до позовних вимог банку на підставі п. 7 ч. 13 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч. 4 ст. 267 ЦК України, так як позовна давність за договором, за яким банк прагне стягнути заборгованість, минула 28.11.2012 року, якщо строк виконання у договорі встановлено та 29.10.2012 року, якщо строк виконання договору не встановлено, а щодо вимоги про стягнення заборгованості за кредитом позовна давність минула в грудні 2012 року. Просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог банку через наступне: якщо у п.9.12 Договору встановлено строк виконання договору, то перебіг позовної давності починається з 28.11.2009 року (12 міс.+12 міс. лонгації), а трирічний строк позовної давності минув 28.11.2012 року, проте з позовною заявою банк звернувся 12.05.2014 року; якщо ж у п.9.12 Договору не встановлено строк виконання договору, то право вимоги у банку на пред'явлення позову щодо примусового стягнення в судовому порядку заборгованості за кредитним договором виникло з 29.10.2009 року (через місяць після останнього платежу за договором згідно з п. п. 5.2. та 6.9 Умов і Правил надання банківських послуг) та існувало в межах загального строку позовної давності до 29.10.2012 року. До суду позивач звернувся 12.05.2014 року, тобто за межами встановленого законом строку позовної давності. Просить суд застосувати позовну давність до вимог банку про стягнення заборгованості за договором № б/н від 28.11.2007 року, відмовити ПАТ КБ «Приватбанк» у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором № б/н від 28.11.2007 року. Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення повністю виходячи з наступного. Відповідно до вимог ч. 3. ст. 11, ч. ч. 1, 3, 4 ст. 60, ч. 1-3 ст. 212 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, що повністю узгоджується з Постановою Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Судом було роз'яснено право позивача, відповідача заявляти клопотання про витребування судом доказів, якщо у сторін існують складності в їх отриманні, подавати відповідні докази, заявляти клопотання про витребування документів та призначення експертиз по справі. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ст. 1054 ЦК України). Судом встановлено, що відповідно до укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 договору від 28.11.2007 року ОСОБА_2 28.11.2007 року отримав кредит у розмірі 800 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36, 00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом ( а.с. 18-19). Кредитний ліміт відповідачу ( позичальнику) 08.07.2008 року збільшено банком до 7000 гривень ( а.с. 95). Всі умови надання кредиту, передбачені в Умовах та правилах надання банківських послуг, які складають між ОСОБА_2 та банком договір про надання банківських послуг (а.с.19-31). Повернення кредиту відповідно до Умов та правил надання банківських послуг визначено періодичними щомісячними платежами ( а.с. 20-31). Всі правила користування платіжною карткою, передбачені в Правилах користування платіжною карткою (а.с. 28-31). Добровільне підписання відповідачем договору кредиту № б/н від 28.11.2007 року ( а.с. 19), свідчить про згоду особи, яка їх підписувала, з текстом та всіма умовами, викладеними в цих документах. На порушення умов договору позичальник взяті на себе зобов'язання не виконував, передбачені умовами договору платежі не вносив, в зв'язку з чим станом на 31.03.2014 року у відповідача виникла заборгованість в сумі 18 037, 65 грн., що підтверджується розрахунком заборгованості за договором № б/н від 28.11.2007 року укладеного між ПриватБанком та клієнтом - ОСОБА_2 ( а.с. 66-75), який містить підпис повноважної особи та печатку банку, що спростовує заперечення відповідача в цій частині. Наявність заборгованості також підтверджується випискою по картковому рахунку - номер картки НОМЕР_2 ОСОБА_2 за період з 27.11.2007 року по 19.06.2014 року ( а.с. 76-96). Будь-якого іншого розрахунку заборгованості сторонами суду не надано. Не повернення відповідачем грошових коштів призвело до виникнення заборгованості перед позивачем. Однак, всупереч, виниклій заборгованості, відповідачем оплати суми кредиту позивачу проведено не було, що є порушенням права позивача, яке підлягає захисту судом і усуненню відповідачем. Разом з тим, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення через наступне. Відповідно до статті 256 ЦПК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Відповідач відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України до ухвалення рішення звернувся до суду з письмовою заявою про застосування позовної давності (а.с. 120-126). Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Згідно Правових позицій, які висловлені Верховним Судом України в постанові від 19 березня 2014 року (справа № 6- 14цс 14) та в постанові від 18 червня 2014 року ( справа № 6-61цс14) відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. За договором про надання банківських послуг (позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким встановлено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (ст. 261 ЦК України). Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежа, а повернення кредитних коштів в повному обсязі - зі спливом останнього дня місяця дії картки. Відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 Правил користування платіжною карткою (а.с. 30) граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами за попередній місяць, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено не пізніше останнього дня місяця вказаного на платіжній картці (поле MONTH). Останній платіж на погашення процентів за вказаним договором здійснено 28.09.2009 року (а.с. 13). Таким чином, перебіг строку позовної давності почався з моменту настання строку погашення чергового платежу за договором тобто з жовтня 2009 року. Згідно довідки від 05.09.2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» картка № НОМЕР_2, емітована ПАТ КБ «ПриватБанк», випущена 28.11.2007 року на ім»я ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) має строк дії 11/09 ( листопад 2009 року) ( а.с. 244), тобто перебіг строку позовної давності почався з грудня місяця 2009 року. Згідно п. 3.1.3 Правил користування платіжною карткою по закінченню строку дії відповідна картка видається банком саме шляхом надання клієнту карти з новим строком дії ( а.с. 29). Доказів про отримання відповідачем нової карти за цим договором з продовження дії попередньої картки, чи взагалі повідомлення відповідача про цю обставину, суду не надано. Крім цього, суд зазначає, що згідно з. п. 5.2. Умов і Правил надання банківських послуг, у випадках порушення держателем умов даного договору банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому чи у визначеній банком частині. Згідно з п. 6.9. Умов і Правил надання банківських послуг в разі виникнення заборгованості, клієнт зобов'язаний її погасити протягом 30 днів з моменту її виникнення. Пунктами 9.6, 9.7 Умов та правил надання банківських послуг визначено, що у разі ненадходження грошових коштів на кредитну карту на погашення заборгованості протягом 3 місяців з часу закінчення строку дії карти банк починає нараховувати комісію за користування рахунком, а при нульовому рахунку на картці на неактивному рахунку картка закривається. Кредитний рахунок також закривається при ненадходженні заробітної плати на карту протягом 6 місяців та дія кредитної картки не продовжується. Публічне Акціонерне Товариство КБ "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом про захист свого порушеного права лише 19.05.2014 року (а.с. 2), тобто за межами установленого строку позовної давності, як по стягненню заборгованості по процентах, інших платежах, так і по основній сумі кредиту. Суд, вважає, що позивачем доведено обставини викладені ним у позовній заяві, але позивач пропустив строк звернення до суду з позовом, не заявив клопотання про його поновлення, суд підстав для поновлення строку позовної давності не вбачає, відповідач до ухвалення рішення у справі заявив про застосування строку позовної давності, а тому на підставі вищевикладеного, суд вважає за необхідне в задоволенні позову відмовити. Крім цього, суд зазначає, що посилання відповідача в заяві про застосування строку позовної давності на п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 31 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року, як на підставу для відмови в задоволенні позову є помилковим з огляду на те, що п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, у системному зв'язку з самою ч. 11 ст. 11 зазначеного Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямований на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту ( постанова Верховного Суду України від 20.11.2013 року, справа № 126цс13 за наслідками перегляду судового рішення касаційної інстанції), а тому вказана норма закону не може застосовуватись до даних правовідносин. Розподіл судових витрат суд здійснює на підставі ст. 88 ЦПК України. На підставі викладеного ст. ст. 253, 256, 261, 267, 525, 526, 530, 599, 625, 1054 ЦК України, останови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», Правових позицій Верховного Суду України ( постанова від 19.03.2014 року у справі № 6- 14 цс 14, постанова від 18.06.2014 року у справі № 6-61цс14) та керуючись ст. ст. 3, 5-8, 10, 11, 14, 60, 88, 157, 208-210, 213-215, 294, 360-7 ЦПК України, суд в и р і ш и в : В задоволенні позову Публічного Акціонерного Товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в сумі 18037 ( вісімнадцять тисяч тридцять сім) гривень 65 коп. за кредитним договором № б/н від 28.11.2007 року відмовити повністю в зв"язку з пропуском строку звернення до суду. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Черкаської області через районний суд шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя:Н. В. Мазай
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа» та спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Неос Банк» (далі – ПАТ «Неос Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Основа» (далі – ТОВ «Основа»), товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа» (далі – ТОВ «Галицька Основа») та спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» (далі – СП «ТОВ «Основа – Солсиф»), у якому просив стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 797 635,14 доларів США. Позовні вимоги обґрунтував тим, що за умовами укладеного між публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (далі – ПАТ «Банк Кіпру»), яке надалі змінило свою назву на ПАТ «Неос Банк», та ТОВ «Основа» кредитного договору від 12 жовтня 2010 року та з урахування укладених додаткових угод, останнє отримало кредит у розмірі 4 465 000 доларів США у вигляді не відновлювальної кредитної лінії зі сплатою 10,5 % річних зі строком повернення до 11 жовтня 2017 року. На забезпечення виконання кредитного договору 27 вересня 2011 року між банком та окремо з ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа - Солсиф» укладено договори поруки та відповідні додаткові угоди до них. Починаючи з грудня 2013 року відповідачі умови кредитного договору належним чином не виконували, у зв’язку з чим станом на 18 серпня 2014 року утворилася заборгованість на суму 4 797 635,14 доларів США, з яких: 4 370 742,70 доларів США – прострочена заборгованість, 403 297,76 доларів США – проценти за користування кредитом, 23 594 грн. 68 коп. – пеня за прострочення виконання зобов’язання. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року, позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф» на користь ПАТ «Альфа Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 797 635,14 доларів США, що в еквіваленті станом на 18 серпня 2014 року становить 62 720 979 грн. 24 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ «Основа» відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, статті 554 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і як наслідок порушення правил підсудності та цивільної юрисдикції, що передбачено статтями 16, 107 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання заяви, а також представника ПАТ «Альфа Банк» ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує чи змінює судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 12 жовтня 2010 року між ПАТ «Банк Кіпру», яке змінило найменування на ПАТ «Неос Банк», та ТОВ «Основа» було укладено кредитний договір № 14-694/2010, згідно з яким банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 4 465 000 доларів США у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з кінцевим строком повернення до 11 жовтня 2017 року з урахуванням змін, внесених додатковими угодами. Відповідно до пункту 3.3.7. кредитного договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, погашення процентів за ним та сплаті інших платежів, передбачених цим договором, у випадку порушення позичальником умов, зазначених в пункті 3.2.11, пункті 3.2.12. цього договору. З метою забезпечення виконання зобов’язань по кредитному договору між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_1 від 27 вересня 2011 року, між банком та ТОВ «Галицька Основа» укладено договір поруки № 14-694/2010/П-2 від 27 вересня 2011 року, між банком та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» укладено договір поруки № 14 – 694/2010/П-3 від 27 вересня 2011 року, відповідно до умов яких поручителі відповідають перед банком у повному обсязі солідарно за порушення боржником зобов’язань, передбачених кредитним договором, у тому числі за основний борг 4 465 000 доларів США, сплату щомісячних процентів, підвищених процентів, суми комісій, а також за відшкодування збитків. 28 травня 2014 року у зв’язку із невиконанням ТОВ «Основа» зобов’язань за кредитним договором на адресу ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф», ТОВ «Основа» були направлені вимоги банку щодо дострокового погашення заборгованості. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ТОВ «Основа» не виконувало належно взяті за договором кредиту зобов’язання, що призвело до утворення заборгованості, а оскільки відповідно до закону та умов договорів поруки відповідачі ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» зобов’язались нести солідарну відповідальність за невиконання ТОВ «Основа» кредитних зобов’язань, стягнув солідарно з них на користь позивача заборгованість. При цьому, хоча договори поруки і були укладені окремо з кожним поручителем, проте вони укладались в один і той же день та з метою забезпечення одного і того ж зобов’язання, тобто ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф», ОСОБА_1 є особами, що спільно дали поруку за ТОВ «Основа». Крім того, окремий розгляд позовних вимог до ТОВ «Основа», ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф» призведе до подвійного стягнення суми заборгованості, що, зокрема, суперечить завданням цивільного судочинства відповідно до частини першої статті 1 ЦПК України. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року Верховний Суд України виходив із того, що норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбаченого іншого. У випадках укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. Крім того, суд касаційної інстанції не зважив на вимоги статті 16 ЦПК України, згідно з якими не допускається об’єднання в одне провадження вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України та статті 16 ЦПК України. Усуваючи неправильне застосування судом статті 554 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до пункту 4.1. договору поруки НОМЕР_1, укладеного між банком та ОСОБА_1 27 вересня 2011 року, позичальник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідно до пункту 1.1. договорів поруки № 14-694/2010/П-2 та № 14 – 694/2010/П-3 від 27 вересня 2011 року, кожний поручитель зобов’язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за порушення позичальником зобов’язань, що виникають з кредитного договору. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для солідарного стягнення з поручителів суми заборгованості за кредитним договором у цьому разі не узгоджується з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред’явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов’язання, не вправі пред’явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом із позичальником як солідарні боржники, хоча і за порушення умов одного й того ж кредитного договору. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами статті 554 ЦК України відсутні. Щодо застосування у даній справі статті 16 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф». Враховуючи вищевикладене, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Також відповідно до вимог ч. 2 ст. 206 ЦПК України необхідно повідомити публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що розгляд його позовних вимог до товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа», спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту віднесено до юрисдикції господарських судів. Окрім того, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням боржником взятих за договором кредиту зобов’язань утворилась заборгованість, а оскільки відповідно до закону та умов договорів поруки відповідачі ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» зобов’язались нести солідарну відповідальність за невиконання ТОВ «Основа» кредитних зобов’язань, стягнув з них на користь позивача суму заборгованості за весь період користування кредитними коштами. Однак, судом не було взято до уваги, що умовами кредитного договору повернення боргу передбачено періодичними, щомісячними платежами, а тому позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу, а отже суд безпідставно не врахував посилання ОСОБА_1 щодо припинення поруки у зв’язку зі спливом шестимісячного строку окремо до кожного періодичного платежу погашення боргу за кредитним договором, що є підставою для визнання поруки припиненою згідно до частини четвертої статті 559 ЦК України. Суд вищезазначених посилань ОСОБА_1 не перевірив, оцінки їм не дав, підстав, з яких не бере їх до уваги, в рішенні не вказав, хоча вони мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, в цій частині судом неналежно встановлено фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення справи. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 слід скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати. Провадження в справі у частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа», спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту закрити. У частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1 справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-745цс15 Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред’явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов’язання, не вправі пред’явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6D1511B8DD1D68FC2257E7D0025E45C
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М, Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Златобанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Альфатрейд», ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про повернення кредитних коштів та сплату відсотків, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Златобанк», третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Альфатрейд», про визнання поруки припиненою та частково недійсними договорів за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 січня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2013 року публічне акціонерне товариство «Златобанк» (далі – ПАТ «Златобанк») звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 грудня 2011 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Гранд Дистриб’юшн» (далі – ТОВ «Гранд Дистриб’юшн») було укладено договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у формі відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 500 тис. грн. зі сплатою 27 % річних із кінцевим терміном повернення до 28 грудня 2012 року. З метою забезпечення виконання ТОВ «Гранд Дистриб’юшн» своїх зобов’язань за кредитним договором 29 грудня 2011 року банком укладено з ОСОБА_2 договір поруки. 28 грудня 2012 року між ТОВ «ТРМ Дистриб’юшн», яке є правонаступником ТОВ «Гранд Дистриб’юшн», ТОВ «Альфатрейд» і ПАТ «Златобанк» укладено договір про заміну боржника в зобов’язанні, за умовами якого ТОВ «Альфатрейд» приймає на себе обов’язки ТОВ «ТРМ Дистриб’юшн» відповідно до умов кредитного договору від 29 грудня 2011 року. Крім того, для забезпечення виконання кредитних зобов’язань, 28 грудня 2012 року було укладено договір поруки між банком і ОСОБА_1. Оскільки ТОВ «Альфатрейд» належно не виконало своїх грошових зобов’язань, ПАТ «Златобанк» просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 399 тис. 951 грн 52 коп. ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір поруки в частині солідарної відповідальності поручителів між собою; визнати недійсним договір про заміну боржника в зобов’язанні в частині забезпечення основного зобов’язання договором поруки; визнати припиненою поруку між ним і ПАТ «Златобанк» у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності поручителя. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 2 грудня 2014 року, позов ПАТ «Златобанк» задоволено в повному обсязі, постановлено: стягнути солідарно з ТОВ «Альфатрейд», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість у сумі 399 тис. 951 грн 52 коп.; у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 січня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення судів першої та апеляційної інстанцій відмовлено на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а також на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 554, частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить постанови Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року, 17 грудня 2014 року, а також рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня, 26 вересня та 12 грудня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; 4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 29 грудня 2011 року між банком і ТОВ «Гранд Дистриб’юшн» було укладено договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у формі відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості в розмірі 500 тис. грн зі сплатою 27 % річних із кінцевим терміном повернення до 28 грудня 2012 року. 29 грудня 2011 року ПАТ «Златобанк» уклало договір поруки з ОСОБА_2. 28 грудня 2012 року між ТОВ «ТРМ Дистриб’юшн», ТОВ «Альфатрейд» і ПАТ «Златобанк» укладено договір про заміну боржника в зобов’язанні, за умовами якого ТОВ «Альфатрейд» приймає на себе обов’язки ТОВ «ТРМ Дистриб’юшн» відповідно до умов кредитного договору від 29 грудня 2011 року. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Златобанк» і ОСОБА_1 було укладено договір поруки. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Златобанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що позичальник свої грошові зобов’язання за кредитним договором не виконав, у зв’язку із чим виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з відповідачів. Крім того, відмовляючи в задоволенні зустрічного позову про визнання поруки припиненою, суди дійшли висновку про те, що наявність у договорі поруки можливості зміни розміру процентів за основним зобов’язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди є результатом домовленості сторін, а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов’язання. Проте в наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року та рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня, 26 вересня та 12 грудня 2012 року містяться висновки про те, що у випадку укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання не виникає солідарної відповідальності між ними. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 554, частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, у яких закріплюються їхні права та обов’язки, що складають зміст договірного зобов’язання. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Закон пов’язує припинення договору поруки за двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. У справі, яка є предметом перегляду, суди встановили, що між ТОВ «ТРМ Дистриб’юшн», ТОВ «Альфатрейд» і ПАТ «Златобанк» було укладено договір про заміну боржника в зобов’язанні, за умовами якого ТОВ «Альфатрейд» приймає на себе обов’язки ТОВ «ТРМ Дистриб’юшн» відповідно до умов кредитного договору від 29 грудня 2011 року. На підставі цього договору зміни до договору поруки, укладеного з ОСОБА_2, не вносились. Пунктом 2.1.1 застереження договору поруки, укладеного між ПАТ «Златобанк» і ОСОБА_2, погоджено, що порукою забезпечуються зобов’язання боржника за кредитним договором і в разі зміни будь-яких умов цього договору, у тому числі й у випадку збільшення обсягу відповідальності поручителя, без внесення змін до договору поруки. Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом пункту 1.1 договору поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими регулюються правовідносини поруки, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У справі, яка переглядається, встановлено, що кожен з поручителів окремо поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарний боржник. Також умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо поручителю. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України та рішеннях суду касаційної інстанції, наданих ОСОБА_2 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Стосовно доводів заявника про припинення поруки у зв’язку з тим, що відбулося збільшення обсягу відповідальності поручителя способом відстрочення виконання основного зобов’язання, що призвело до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування кредитними коштами, то слід зазначити, що суди попередніх інстанцій установили наявність у договорі поруки можливості зміни розміру процентів за основним зобов’язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, що є результатом домовленості сторін, а отже, була отримана згода поручителя на зміну умов кредитного договору та заміну боржника в основному зобов’язанні. Проте в наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року викладена правова позиція про припинення поруки внаслідок збільшення відповідальності поручителя без його згоди. Наведене вище не свідчить про те, що ухвалені в справі судові рішення в частині відмови в позові про визнання поруки припиненою не відповідають викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 559 ЦК України, тому підстав для задоволення заяви в цій частині судова палата не знаходить. Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається, за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1–4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судом неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Ураховуючи викладене, постановлені в справі судові рішення в частині солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з ТОВ «Альфатрейд», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід змінити, сума заборгованості, встановлена судами попередніх інстанцій, підлягає стягненню солідарно з боржника – ТОВ «Альфатрейд» і поручителя ОСОБА_1, а також окремо із цього ж боржника і поручителя ОСОБА_2. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 квітня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 грудня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 січня 2015 року в частині солідарного стягнення з ТОВ «Альфатрейд», ОСОБА_1. та ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором у сумі 399 тис. 951 грн 52 коп. та 3 тис. 441 грн судового збору змінити. Стягнути на користь публічного акціонерного товариства «Златобанк» (місцезнаходження: 01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 17/52, ідентифікаційний номер 35894495) солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Альфатрейд» (місцезнаходження: 03164, м. Київ, вул. Академіка Булаховського, 5-б, код ЄДРПОУ 36685582) та ОСОБА_1 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) заборгованість за кредитним договором у сумі 399 тис. 951 грн 52 коп., яка складається із заборгованості за основним боргом в сумі 371 тис. 285 грн 97 коп., заборгованості за процентами в сумі 28 тис. 194 грн 78 коп. та пені в розмірі 470 грн 77 коп. Стягнути на користь публічного акціонерного товариства «Златобанк» солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Альфатрейд» та ОСОБА_2 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_2) заборгованість за кредитним договором у сумі 399 тис. 951 грн 52 коп., яка складається із заборгованості за основним боргом у сумі 371 тис. 285 грн 97 коп., заборгованості за процентами в сумі 28 тис. 194 грн 78 коп., пені в розмірі 470 грн 77 коп. Стягнути на користь публічного акціонерного товариства «Златобанк» з товариства з обмеженою відповідальністю «Альфатрейд», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на відшкодування сплаченого судового збору по 1 тис. 147 грн з кожного. У задоволені заяви ОСОБА_2 про перегляд зазначених судових рішень у частині відмови в позові про визнання поруки припиненою та частково недійсними договорів відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-255цс15 Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом договору поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими регулюються правовідносини поруки, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У справі, яка переглядається, встановлено, що кожен з поручителів окремо поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарний боржник. Також умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо поручителю. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1BE0FC24221327ACC2257E7A0023B408
  11. Державний герб України УКРАЇНА АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 214/4359/13-Ц 22-ц/774/380/К/14 Справа № 214/4359/13-ц Головуючий в суді першої Провадження № 22-ц/774/380/К/14 інстанції - Ан О.В. Категорія 27 (4) Доповідач - Савіна Г.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2014 року м. Кривий Ріг Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі : головуючого - судді Савіної Г.О., суддів - Митрофанової Л.В., Остапенко В.О., при секретарі - Кузьміній Н.В., за участю: представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим внесенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між ними укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. Внаслідок укладених 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), а також ТОВ «ФК «Вектор плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» договорів факторингу, останнє набуло статусу нового кредитора/стягувача за вищезазначеним кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась прострочена заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. Оскільки у разі неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права дострокового виконання зобов'язання, а у разі його невиконання - звернення стягнення на предмет іпотеки, просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., виселити відповідача з вказаної квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, а також стягнути з ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 2152 грн. 58 коп. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволені частково, звернуто стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., а саме за кредитом 92087 грн. 35 коп., по відсотках 54995 грн. 20 коп., пеня - 56705 грн. 86 коп.; - шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження", встановивши початкову ціну предмета іпотеки за ціною, що буде визначена на підставі висновку незалежного експерта чи суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" 2037 грн. 88 коп. в рахунок відшкодування судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову в позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, на його думку, суд неправомірно задовольнив позовні вимоги, не перевірив розрахунок заборгованості та дійшов помилкового висновку щодо виникнення у нього простроченої заборгованості, наявність якої давала б позивачу право дострокового її стягнення. Суд не звернув увагу на недоведеність позивачем його права на звернення до суду з позовом та того, що він є належним кредитором, а також не врахував, що він не отримував жодного письмового повідомлення про зміну кредитора, тому в даному випадку має місце прострочення кредитора. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим вселенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено договір факторингу, згідно якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» набуло право вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зокрема з відповідачем, право на вимогу якої належить банку на підставі доданої до договору документації. В свою чергу, 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до п.п. 2.1, 2.2 якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відступає ТОВ «Кредитні ініціативи» свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами укладених з боржниками, право на вимогу за якими належить ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на підставі документації, зокрема, за вищезазначеним кредитним договором укладеним з ОСОБА_2 Задовольняючи частково позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції виходив з порушення прав позивача неналежним виконанням зобов`язання ОСОБА_2 та наявності в зв`язку з цим підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На думку колегії суддів оскаржуване рішення вимогам вищезазначеної статті не відповідає з наступних підстав. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Сутність договору факторингу полягає у тому, що суб'єкт цивільних правовідносин (кредитор) маючи боржника, який з тих чи інших причин не сплачує належні першому кошти, все ж таки ці кошти отримує, хоча і не від боржника, а від третьої особи, шляхом укладання з нею договору факторингу. Факторинг - це спосіб кредитування однієї особи іншою з умовою платежу у формі правонаступництва («покупки», або передачі прав вимоги до третьої особи). ТОВ «Кредитні ініціативи», звертаючись до суду з позовом як новий кредитор, внаслідок укладених договорів факторингу, за договором № 0301/0706/88-506, укладеним 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 ставив питання про звернення стягнення на належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1, яку відповідач передав в іпотеку АКБ «ТАС-Комерцбанк» в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Частиною 1 ст. 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Предметом договору фінансування під відступлення грошової вимоги може бути: передача грошової вимоги фактору в обмін на надання клієнту грошових коштів; відступлення клієнтом фактору своєї грошової вимоги, як способу забезпечення виконання зобов'язання, що є у клієнта перед фактором (наприклад кредитний договір). Грошова вимога - це вимога клієнта до боржника на підставі будь-якого договору, за яким боржник повинен виплатити клієнту певну грошову суму. Відповідно ж до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV від 05 червня 2003 року (зі змінами) іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Таким чином, вимоги клієнта до боржника, пов'язані з отриманням від боржника будь-яких робіт, послуг або інших благ в натуральній формі, не можуть бути предметом відступлення за договором факторингу. Позивач, звертаючись до суду з указаним позовом посилався, як на підставу законності своїх позовних вимог, крім вищевказаного договору факторингу, на договір про передачу йому ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав вимоги за іпотечними договорами, які визначені договором факторингу, укладеним 28.11.2012 року між ними, який нотаріально посвідчений 28.11.2012 року. Однак позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на момент укладення цього договору іпотекодержателем було ТОВ «ФК Вектор Плюс». Крім того, цей договір суперечить положенням ст. 1078 ЦК України та відповідно до ст. 228 ЦК України він є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок. Так, відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому в цій частині стосовно майна фізичних або юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: йдеться про анти соціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним. Згідно із частиною 2 цієї статті правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Вирішуючи спір, суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог. Рішення суду в частині відмови позивачу у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації в належній йому квартирі не оскаржено. Проте відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Судом першої інстанції при вирішенні справи та ухваленні рішення були застосовані правові норми, які застосуванню не підлягали та не застосовані правові норми, які підлягають застосуванню, у зв'язку з чим рішення суду не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України. Так, відмовляючи у позові про виселення відповідача з належної йому квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, суд, посилаючись на ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України, дійшов висновку, що на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не виконано імперативно-диспозитивних приписів, встановлених вказаними правовими нормами та відсутності порушення невизнання або оспорювання прав та свобод іпотеко держателя в розумінні вимог ст. 3 ЦПК України. В той час як ці позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку з відсутністю правових підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду необхідно скасувати з ухваленням, відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України нового рішення про відмову ТОВ «Кредитні ініціативи» у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із вказаної квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з ТОВ «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст. 303, 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, 313, 314 - 316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Головуючий : Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38179717
  12. Державний герб України Ухвала іменем україни 17 грудня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ситнік О.М., суддів: Маляренка А.В., Писаної Т.О., Нагорняка В.А., Юровської Г.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 26 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Позивач посилався на те, що 05 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 був укладений договір про відкриття карткового рахунку, надання і використання платіжної картки № 006-Р/012072, відповідно до якого банк відкриває відповідачу картковий рахунок, а відповідач зобов'язується дотримуватися всіх положень даного договору та правил користування платіжною карткою. 12 серпня 2008 року між сторонами було укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії № 03-35/08-ДД, згідно з умовами якого банк надав позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, зворотності, строковості та платності кредитні ресурси шляхом відкриття на картковий рахунок позичальника відновлювальної кредитної лінії з розміром кредитного ліміту в сумі 2 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитними ресурсами. До 11 червня 2010 року відповідач зобов'язувався повністю повернути кредитні ресурси, отримані за вказаним договором, а також сплатити відсотки за користування кредитними ресурсами. Однак всупереч взятих на себе зобов'язань відповідач порушив умови договору, у зв'язку з чим утворилася заборгованість. Станом на 14 березня 2014 року розмір заборгованості становить 19 170 грн 66 коп. і складається із: заборгованість прострочена (несанкціонована) за кредитним договором - 1 949 грн 53 коп.; нараховані відсотки із заборгованості - 158 грн 21 коп.; нараховані відсотки із простроченої (несанкціонованої) заборгованості - 7 477 грн 59 коп.; пеня за прострочену заборгованість - 9 585 грн 33 коп. Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з позивача заборгованість за договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії та про відкриття карткового рахунку від 05 серпня 2008 року, яка станом на 14 березня 2014 року становить 19 170 грн 66 коп. Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 26 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2014 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за договором про відкриття відновлюваної кредитної лінії від 12 серпня 2008 року № 03-35/08-ДД та договору про відкриття карткового рахунку, надання і використання платіжної картки від 05 серпня 2008 року № 006-Р/012072 у сумі 19 170 грн 66 коп. та 243 грн 60 коп. судового збору. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в позові. Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судові рішення не відповідають вказаним вимогам. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 був укладений договір про відкриття карткового рахунку, надання і використання платіжної картки № 006-Р/012072, відповідно до якого банк відкриває відповідачу картковий рахунок, а відповідач зобов'язується дотримуватися всіх положень даного договору та правил користування платіжною карткою. 12 серпня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», та ОСОБА_5 був укладений договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії № 03-35/08-ДД, відповідно до якого банк надає відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, зворотності, строковості та платності кредитні ресурси шляхом відкриття на картковий рахунок ОСОБА_5, на якому враховуються операції, що здійснюються з використанням карти Visa Classic № 4476070100224971, відновлювальної кредитної лінії з розміром кредитного ліміту в сумі 2 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитних ресурсів, з оплатою за відсотковою ставкою, а відповідач зобов'язується повернути кредитні ресурси, сплатити відсотки до 11 червня 2010 року. Відповідач передбачені договорами зобов'язання щодо своєчасності погашення кредиту і сплати нарахованих відсотків не виконував, внаслідок чого виник несанкціонований овердрафт. Згідно з розрахунком, наданим позивачем, станом на 14 березня 2014 року загальна сума заборгованості відповідача перед банком становить 19 170 грн 66 коп., з них: заборгованість прострочена (несанкціонована) за кредитним договором - 1 949 грн 53 коп., нараховані відсотки із заборгованості - 158 грн 21 коп., нараховані відсотки із простроченої (несанкціонованої) заборгованості - 7 477 грн 59 коп., пеня на прострочену заборгованість - 9 585 грн 33 коп., що підтверджується розрахунком суми заборгованості за кредитним договором з 12 серпня 2008 року по 14 березня 2014 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач належним чином не виконував зобов'язання за вказаними договорами, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. При цьому судом апеляційної інстанції зазначено, що відповідач здійснив останній платіж у червні 2011 року, а тому перебіг позовної давності перервався і позовна давність почала обчислюватись з цієї дати, а тому строк позовної давності позивачем не пропущено. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що відповідно до пункту 3.4 договору картка видається строком на два роки і термін її дії припиняється після закінчення місяця і року, зазначеного на картці. Суди попередніх інстанцій не дослідили картку та не встановили строк її дії, а тому і питання застосування строку позовної давності відповідно до ст. 256 ЦК України, ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України, ч. 4 ст. 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин і факту пред'явлення позову у квітні 2014 року, не вирішили. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-144цс14, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказував на те, що у зв'язку зі здійсненням відповідачем платежу у червні 2011 року строк позовної давності переривався, однак не звернув уваги на те, що позивачем не доведено обставин здійснення платежів у травні та червні 2011 року саме відповідачем, а отже й обставин переривання перебігу позовної давності, оскільки банком на підтвердження його доводів у цій частині не надано доказів (квитанцій, касових ордерів тощо) при тому, що відповідач спростовує сплату ним кредиту. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами попередніх інстанцій не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 26 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.М. Ситнік Судді: А.В. Маляренко В.А. Нагорняк Т.О. Писана Г.В. Юровська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41986675
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 12 серпня 2006 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 тис. 560 грн 10 коп. зі сплатою 25,08 % річних. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис позичальника в заяві. Посилаючись на те, що відповідач належно не виконав свої обов’язки за вказаним кредитним договором, у зв’язку з чим станом на 24 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 47 тис. 194 грн 31 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з нього зазначену заборгованість за кредитним договором. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2014 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 31 тис. 179 грн 73 коп. заборгованості за кредитним договором, з якої 3 тис. 547 грн 46 коп. заборгованості за кредитом; 14 тис. 767 грн 69 коп. заборгованості за процентами; 10 тис. 141 грн 4 коп. пені та 2 тис. 723 грн 54 коп. штрафу, а також 311 грн 79 коп. судового збору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-240цс14) висновку щодо застосування статті 256, частини першої статті 259 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно з частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 серпня 2006 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 тис. 560 грн 10 коп. зі сплатою 25,08 % річних з кінцевим строком повернення кредиту 12 лютого 2010 року. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов надання споживчого кредиту фізичним особам. 2 квітня 2009 року позивач звертав стягнення на вказану в позовній заяві заборгованість шляхом подання заяви про видачу судового наказу, за результатом розгляду якої 29 квітня 2009 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області видав судовий наказ. Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), долучені банком до заяви про видачу судового наказу, не містять пункту 5.5 щодо збільшення позовної давності до п’яти років. Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 вересня 2009 року зазначений вище судовий наказ скасовано. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 4 листопада 2013 року. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції керувався тим, що із зазначеним позовом банк звернувся до суду із пропуском трирічної позовної давності, підстави для застосування збільшеної позовної давності відсутні, оскільки Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), які містять пункт 5.5 щодо збільшення позовної давності до п’яти років, відповідачем не підписані, а відтак сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що відповідно до пункту 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам позовна давність за домовленістю сторін встановлена тривалістю у п’ять років, а тому позов заявлений у межах установленої кредитним договором позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року (справа № 6-240цс14) міститься висновок про те, що у справі, яка переглядалась Верховним Судом України, суди, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, залишили поза увагою те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписанні сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались, тому висновок судів про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення позовної давності, є помилковим. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, а матеріали справи наказного провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за вказаним вище кредитним договором містять Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, у яких відсутні положення про збільшення позовної давності до п’яти років. Як Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), так і Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, позичальником не підписані. Отже, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення строку позовної давності, є помилковим. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» у справі, яка переглядається Верховним Судом України. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2014 року скасувати, залишити в силі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-698цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, позичальником вони не підписані. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/78CFA0C82E610764C2257E6D003BB2DF
  14. Державний герб України Ухвала іменем україни 19 червня 2013 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Червинської М.Є., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про визнання кредитного договору частково недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення апеляційного суду м. Києва від 19 грудня 2012 року, встановила: У травні 2010 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 031 050,10 доларів США та пеню за несвоєчасне повернення кредиту і несвоєчасну сплату нарахованих процентів в сумі 11 225 738 грн. 06 коп. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 15 квітня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно якого остання отримала кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії в сумі 1 670 тис. доларів США для споживчих потреб, зі строком користування кредитом до 15 квітня 2009 року та процентною ставкою за користування кредитними коштами, що становить 13 % річних. Зазначав, що відповідач свої зобов'язання перед банком не виконала, а саме з 18 вересня 2009 року припинила сплату процентів за користування кредитом та з 8 жовтня 2009 року припинила сплату кредитних коштів, чим порушила умови кредитного договору. Вказував, що пунктом 4.1. кредитного договору передбачено стягнення пені у розмірі 0,2 % за кожен день прострочення виконання зобов'язань. Станом на 13 травня 2011 року пеня за несвоєчасне повернення кредитних коштів та за простроченими та несплаченими нарахованими процентами становить 11 225 738 грн. 06 коп. На виконання вимог кредитного договору банк надіслав на адресу відповідача письмову вимогу про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитними штами, яка була залишена відповідачем без задоволення. У березні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просила визнати недійсним п. 4.1. кредитного договору від 15 квітня 2008 року, укладеного між нею та акціонерним комерційним банком «Форум». Свої вимоги мотивувала тим, що підставі п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» платою за кредитним договором буде розмір процентної ставки за кредитом який споживач сплачує банку за користування кредитним коштами, тобто, розмір пені не повинен перевищувати половину розміру процентної ставки згідно договору. Зазначала, що враховуючи розмір нарахованих відповідачем процентів за користування кредитом та суму нарахованої пені, убачається перевищення розміру пені більш як на половину розміру процентної ставки, що свідчить про включення до кредитного договору умови, яка, на її думку, є за своєю правовою природою несправедливою і такою, що не відповідає нормам Закону України «Про захист прав споживачів», а тому просила позов задовольнити. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 травня 2011 року позов ПАТ «Банк Форум» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» 1 594 989,16 доларів США заборгованості за кредитним договором, що еквівалентно 12 725 621 грн. 01 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті позову ПАТ «Банк Форум» та у зустрічному позові ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2011 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за кредитним договором та пені за несвоєчасне повернення кредиту і несвоєчасну сплату нарахованих процентів скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» 65 010,84 доларів США заборгованості за кредитним договором, що еквівалентно 518 688 грн. 99 коп., прострочену заборгованість за нарахованими процентами в сумі 371 056,1 доларів США, що еквівалентно 2 960 471 грн. 09 коп., пеню за несвоєчасне повернення кредиту і несвоєчасну сплату нарахованих процентів в сумі 11 225 738 грн. 06 коп., а всього 14 704 898 грн. 10 коп. У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 30 травня 2011 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2011 року в частині стягнення простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 1 660 000,00 доларів США, що за курсом Національного Банку України станом на 13 травня 2011 року становило 13 244 310 грн., та простроченої заборгованості за процентами у розмірі 371 056,1 доларів США, що за курсом Національного Банку України станом на 13 травня 2011 року становило 2 960 471 грн. 09 коп. залишено без змін. Вказані судові рішення в частині стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту і несвоєчасну сплату нарахованих процентів в сумі 11 225 738 грн. 06 коп. та зустрічного позову скасовано, справу в зазначеній частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2012 року у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним пункт 4.1. кредитного договору № 0160/08/01-CLLv, укладеного 15 квітня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Форум» та ОСОБА_1 Рішенням апеляційного суду м. Києва від 19 грудня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Банк Форум» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» 8 млн. грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту та нарахованих процентів за кредитним договором від 15 квітня 2008 року, обрахованої станом на 13 травня 2011 року. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, виходив з положень ст. ст. 203, 215, 217, 526, 611, 625, 629, 1054 ЦК України, ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зазначивши, що оспорений пункт кредитного договору є несправедливим, порушує принцип добросовісності. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи первісний позов і залишаючи зустрічний позов без задоволення, виходив із того, що суд першої інстанції не врахував характер та природу пені як виду забезпечення виконання зобов'язань та необґрунтовано підсумував розмір неустойки за рік, що не відповідає умовам договору. Забезпечення виконання зобов?язань є заходами впливу на недобросовісних контрагентів, які застосовуються з метою спонукання їх до виконання договору, і з цієї точки зору є договірною санкцією. Проте погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судами установлено, що 15 квітня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Форум» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до п. 1 якого остання отримала кредит у вигляді не відновлюваної кредитної лінії в сумі 1 670 000,00 доларів США для споживчих потреб, строком до 15 квітня 2009 року з відсотковою ставкою 13% річних. Позичальник, відповідно до п. п. 2.3., 2.6., 3.3.2. кредитного договору, зобов?язалась здійснювати повернення кредиту та сплачувати проценти за користування кредитом на відкритий їй позичковий рахунок, не пізніше строку, визначеного п. 1.2. кредитного договору, тобто до 15 квітня 2009 року. Згідно з п. 4.1. кредитного договору за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів та за не своєчасну повну чи часткову сплату процентів, позичальник сплачує неустойку у вигляді пені у розмірі 0,2 процентів за кожен день прострочення, що обчислюється з суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів. Сплата пені не звільняє позичальника від сплати процентів за користування кредитними коштами до моменту фактичного погашення заборгованості. ОСОБА_1 отримала грошові кошти готівкою через касу: 15 квітня 2008 року - 1 150 тис. доларів США; 25 квітня 2008 року - 150 тис. доларів США; 29 травня 2008 року - 250 тис. доларів США; 3 червня 2008 року - 30 тис. доларів США; 6 червня 2008 року - 90 тис. доларів США. Згідно з чч. 1, 3 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки, відповідно до умов кредитного договору від 15 квітня 2008 року, що укладений між сторонами, Банк відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». Отже, оскільки банк надав ОСОБА_1 споживчий кредит, то при укладенні цього договору банк зобов'язаний був дотримуватись вимог Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, необхідність застосування цього Закону України до споживчого кредитування звернуто увагу у Рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року (справа про захист прав споживачів кредитних послуг). У цьому Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що у справі про захист прав споживачів кредитних послуг держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Згідно з ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», на яку відповідачка посилалась, обґрунтовуючи свої заперечення за вимогами Банка та свої вимоги за зустрічним позовом, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов?язків на шкоду споживача. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п?ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов?язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. З урахування наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що пункт 4.1. кредитного договору щодо встановлення сторонами договору пені у розмірі 0,2% за кожен день прострочення виконання зобов?язання за споживчим кредитом, що становить 73% від суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов?язків на шкоду позичальника - ОСОБА_1, як споживача послуг банку, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п?ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов?язань за спірним договором. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. 212 ЦПК України, скасовуючи рішення суду першої інстанції, вищезазначених вимог закону до уваги не взяв, належним чином доводів сторін не перевірив, дав невірну оцінку наданим доказам у їх сукупності, неправильно витлумачив норми закону та дійшов невірного висновку про відсутність підстав вважати розмір неустойки, визначений сторонами кредитного договору, таким, що суперечить принципу добросовісності, наслідком чого є істотний дисбаланс договірних прав та обов?язків. При цьому, скасовуючи рішення суду щодо задоволення зустрічного позову, апеляційний суд послався лише на те, що наявність неустойки за своєю правовою природою свідчить про забезпечення виконання зобов'язання та є заходом впливу до недобросовісних контрагентів. Проте, це не означає, що Закон України «Про захист прав споживачів» не повинен застосовуватись до цих правовідносин. Таким чином, апеляційний суд, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, припустився помилки у застосуванні матеріального та процесуального закону. Відповідно до ст. 339 ЦПК України суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно з законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції. Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339, п. 4 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_2, задовольнити. Рішення апеляційного суду м. Києва від 19 грудня 2012 року, скасувати, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2012 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий : Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько М.Є. Червинська В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/32254109
  15. Державний герб України Справа №438/1289/13-ц; №2/438/505/2013 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 грудня 2013 року Бориславський міський суд Львівської області в складі головуючого судді Посисень Л.М при секретарі: Гадубяк О.В. з участю адвоката: ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бориславі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та про стягнення витрат по сплаті судового збору,- ВСТАНОВИВ: Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» звернувся в суд з позовом, у якому просить на підставі ч.6 ст.3, 12, 33 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.625, 626 ЦК України та положень Кредитного та Іпотечного договору в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, яка станом на 30.06.2013 року становить 214 481,65 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на: житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №71, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 26 за номером запису 4136; комплекс до якого належить: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування комплексу, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №69, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 2 за номером запису 140, шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій; та стягнути з відповідача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», ЄДРПОУ 35326353, п/р - 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО 300346, Юридична адреса 07400, Київська область, м.Бровари, бульвар Незалежності, буд.14 - витрати по сплаті судового збору у сумі - 2144 грн. 82 коп. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказує на те, що 17 грудня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» було укладено договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступило ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до кредитних договорів укладених між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичними особами. Відповідно до договору та чинного законодавства покупець набув усі права вимоги по відступленим кредитним договорам включаючи сплату суми основного боргу, відсотків, комісій, нарахованих штрафних санкцій. Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно вищезазначеного договору відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року, що було укладено між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство), який змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичною особою - громадянином України, яким є - ОСОБА_4, на користь ТОВ «Кредитні ініціативи». Таким чином, на даний час усі права кредитора за вищевказаним кредитним договором належать ТОВ «Кредитні ініціативи» (надалі за текстом - Позивач, Новий кредитор). 25.01.2008 року Закрите акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (надалі за текстом - Банк, Первісний кредитор) та фізична особа - громадянин України, яким є - ОСОБА_4 (надалі за текстом - Боржник) уклали кредитний договір № 19/КР15, з подальшим внесенням змін та доповнень, (надалі за текстом - Кредитний договір). Відповідно до умов вищевказаного кредитного договору, банк зобов'язується надати боржнику (за кредитним Договором - Позичальникові) кредит у сумі 150000,00грн., а боржник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. Банк (первинний кредитор) свої зобов'язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши Боржнику кредит у сумі 150000,00 грн. В свою чергу, боржник неналежно виконує взяті на себе зобов'язання, чим грубо порушує істотні умови кредитного договору в результаті чого станом на 30.06.2013 року має прострочену заборгованість: - за кредитом - 140 625,00 грн.; - по відсотках - 71 153,09 грн.; - пеня - 2 703,56 грн. З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк (закрите акціонерне товариство) та фізична особа - громадянин України, яким є - ОСОБА_3 (надалі за текстом - Відповідач, Іпотекодавець), уклали 25.01.2008 року договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя (надалі за текстом - Іпотечний договір), відповідно до якого останній передав банку в іпотеку наступне майно, а саме: - житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром № 71, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 26 за номером запису 4136. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки на день укладення іпотечного договору у 192 400,00 (сто девяносто дві тисячі чотириста гривень 00 копійок). З метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк (закрите акціонерне товариство) та фізична особа - громадянин України, яким є - ОСОБА_3 (надалі за текстом - Іпотекодавець), уклали 25.01.2008 року договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя (надалі за текстом - Іпотечний договір), відповідно до якого останній передав банку в іпотеку наступне майно, а саме: комплекс до якого належить: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування комплексу, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром № 69, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 2 за номером запису 140. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки на день укладення Іпотечного договору у 136 500,00 (сто тридцять шість тисяч пятсот гривень 00 копійок). Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України. Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України. Відповідно до умов іпотечного договору, а саме п. 5.1. іпотекодержатель набуває право стягнення на предмет іпотеки у будь-якому з наступних випадків: у випадку невиконання боржником основного зобов'язання; у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов іпотечного договору; у інших випадках, передбачених законодавством. У разі порушення Боржником основного кредитного договору та/або порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та/або боржнику письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання за кредитним договором та/або зобов'язань, передбачених іпотечним договором, у тридцятиденний строк, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов іпотечного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено іпотекодержателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно із договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститиметься в іпотечному договорі або на підставі окремого договору, який може бути укладений між іпотекодавцем та іпотекодержателем з урахуванням вимог чинного законодавства України. На виконання умов кредитного договору та іпотечного договору відповідачу (Боржнику) було направлено вимогу, а саме: повідомлення про усунення порушень та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки, але на дату подання позовної заяви вимога не виконана. Таким чином, зважаючи на невиконання боржником зобов'язання стосовно умов повернення кредиту, позивач вправі вимагати стягнення заборгованості по кредиту, за відсотками, за пенею з останнього, за рахунок предмету іпотеки. Відповідно до ч.6 ст. 3 ЗУ «Про іпотеку», у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ст. 33 ЗУ «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 ЗУ «Про іпотеку». Враховуючи невиконання відповідачем основного зобов'язання, Позивач має право звернутися до останнього з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором Боржника. Представник позивача ТОВ «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з»явився, однак від позивача ТОВ «Кредитні ініціативи» надійшла до суду заява, в якій позивач просить справу розглядати без участі представника. Представник відповідача ОСОБА_3 та третя особа - ОСОБА_4 позову не визнав. Представник відповідача ОСОБА_3 та третя особа - ОСОБА_4 допитаний як свідок, пояснив, що Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» без повідомлення про це позичальника ОСОБА_4 та іпотекодавця ОСОБА_3, самостійно, за власною ініціативою прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість за кредитним договором №19/КР15 від 25.01.2008 року та отримав відшкодування від держави, внаслідок чого втратив право вимоги за цим кредитним договором. Згодом, скриваючи дійсні обставини справи, Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 грн. заборгованості за кредитним договором. Трускавецький міський суд Львівської області розглянув дану цивільну справу, і встановивши позовні вимоги банку безпідставними, відмовив банку в позові, про що ухвалив законне рішення. Публічному акціонерному товариству «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» достовірно відомо про рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, яке погодившись з цим рішенням, не оскаржувало його, і дане рішення суду набрало законної сили. Відтак, жодних договорів про відступлення прав вимоги, про передачу прав за договорами забезпечення ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з ТОВ «Кредитні ініціативи» 17 грудня 2012року укласти не міг та не укладав, тому позивачем не виконано ухвалу суду про забезпечення доказів у справі, та не надано оригіналів цих договорів, так як їх взагалі не існує, оскільки згідно чинного законодавства України відступити можна лише дійсні права вимоги за кредитним договором, які беруть участь у фінансово-господарській діяльності банку, а не за тими які списані як безнадійні, та одночасно по них закритий кредитний рахунок. Крім цього, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не надсилав жодних повідомлень ні позичальнику ОСОБА_4, ні іпотекодавцю ОСОБА_3, про те, що начебто банк уступив 17.12.2012 року свої права вимоги за кредитним договором, так як на той час банк вже сам втратив право вимоги за цим договором. Також, позивач не надав суду доказів того, що саме він як на момент подачі до суду даного позову, так і в даний час є іпотекодержателем за договорами іпотеки, що свідчить про повну безпідставність пред'явленого позивачем позову. В позові просить відмовити. Вислухавши пояснення представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, він і третя особа, допитаного як свідка, з»ясувавши обставини справи та оцінивши наявні у матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про те, що позов є безпідставний і до задоволення не підлягає з наступних підстав: СУДОМ ВСТАНОВЛЕНО, що між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована) та ОСОБА_4 25 січня 2008 року укладено кредитний договір №19/Кр15, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_4 кредит у сумі 150000,00 грн. на споживчі цілі. 25.01.2008 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської област., Філія ліквідована) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), укладено договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №128, згідно умов якого для забезпечення вимоги іпотекодержателя ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», що випливають з кредитного договору №19/Кр15 від 25.01.2008 року, іпотекодавцем ОСОБА_3 передано в іпотеку житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 25.01.2008 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської област., Філія ліквідована) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), укладено договір іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №126, згідно умов якого для забезпечення вимоги іпотекодержателя ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» що випливають з кредитного договору №19/Кр15 від 25.01.2008 року, іпотекодавцем ОСОБА_3 передано в іпотеку комплекс до якого належать: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 грн. заборгованості за кредитним договором, в задоволені позову Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - відмовлено. Ухвалою Трускавецького міського суду Львівської області від 29 квітня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13 у справі за заявою ОСОБА_4 про виправлення описки у судовому рішенні, виправлено описку у рішенні Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 оку у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 рн. заборгованості за кредитним договором, зокрема: в двадцять першому абзаці мотивувальної частини рішення Трускавецького міського суду після слів «позичальника» та «відповідача» замість «ОСОБА_4.» вказати «ОСОБА_4.». Рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, як і ухвала Трускавецького міського суду Львівської області від 29 квітня 2013 оку набрали законної сили, і цим рішенням суду встановлено, що позивач ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», який самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це позичальника ОСОБА_4 прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, і відніс її на збільшення валових витрат банку, - отримав відшкодування від держави, втратив право вимоги за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року. Позивач ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з часу отримання відшкодування втратив право вимоги за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року. Згідно ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Відповідно до положень ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. З наданих позивачем документів не вбачається підтвердження факту укладення 17 грудня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» та Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк договору відступлення прав вимоги та договору про передачу прав за договорами забезпечення. Копії договору відступлення прав вимоги та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року, які містяться у матеріалах справи є недопустимими доказами в розумінні ст.59 ЦПК України, оскільки містять ніким не застереженні виправлення та скриття тексту документа, а відтак судом до уваги не беруться як належні та допустимі докази. Крім того, позивачем жодних доказів тому, що ТОВ «Кредитні ініціативи» є іпотекодержателем за договором іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 25.01.2008 року, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №128, та за договором іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 25.01.2008 року, який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №126, не надано і судом таких не здобуто. Відповідно до частин 4, 5 ст.3 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання. Враховуючи те, що рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 05 березня 2013 року у цивільній справі №1324/929/12, номер провадження №2/457/53/13, за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно 172868,46 грн. заборгованості за кредитним договором, яке набрало законної сили, встановлено обставину про те, що ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з часу отримання відшкодування, тобто з часу подання 04.02.2011 року ДПІ у м.Бориславі декларації за ІV квартал 2010 року №19535 (тобто річної декларації за 2010 рік) втратив право вимоги за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, внаслідок чого припинено основне зобов»язання за кредитним договором №19/Кр15 від 25.01.2008 року, тому з припиненням дії основного зобов'язання припинено дію і договору іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №128 та договору іпотеки з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області, Філія ліквідована 02.03.2012 року) та ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), який посвідчено приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25.01.2008 року за реєстровим №126. При встановлених у судовому засіданні обставинах позов до задоволення не підлягає. Керуючись ст.ст. 10, 60, 212, ч.3 ст.209 ЦПК України, ч. 4, 5 ст.3 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.526, 575, 593, 1049, 1054 ЦК України, суд,- ВИРІШИВ: В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», до ОСОБА_3, третя особа ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки - на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (ЄДРПОУ: 35326253, п/р 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО: 300346, Юридична адреса: 07400, Київська область, м.Бровари, бул.Незалежності, 14), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 19/КР15 від 25.01.2008 року, яка станом на 30.06.2013 року становить 214 481,65 грн. та складається з заборгованості: - за кредитом - 140 625,00 грн., - по відсотках - 71 153,09 грн., - пеня - 2 703,56 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на: житловий будинок, позначений на плані літерою «А-1», дерев'яний, складається з двох житлових кімнат, однієї кухні та підвалу, загальною площею 261,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з обов'язковим зняттям всіх мешканців зазначеного житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №71, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 26 за номером запису 4136; комплекс до якого належить.: склад позначений на плані літерою «Б-1», цегляний, загальною площею 99,7 кв.м, склад літ. «В-1», цегляний, загальною площею 87,9 кв.м, склад літ. «Д-1», цегляний, загальною площею 76,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить відповідачу на підставі договору дарування комплексу, посвідченого приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу ОСОБА_5 22 січня 2008 року за реєстром №69, зареєстрованого Дрогобицьким державним комунальним міжміським бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 23.01.2008 року в книзі № 2 за номером запису 140, шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій; та про стягнення з відповідача на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», ЄДРПОУ 35326353, п/р -26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО 300346, Юридична адреса 07400, Київська область, м.Бровари, бульвар Незалежності, буд.14 - витрати по сплаті судового збору у сумі - 2144 грн.82 коп. - відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається апеляційному суду Львівської області через Бориславський міський суд Львівської області протягом десяти днів з дня його проголошення. СУДДЯ: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349630 Аналогичные решения данного судьи об отказе в иске Кредитным инициативам: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349632 http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349532 http://reyestr.court.gov.ua/Review/36349261 http://reyestr.court.gov.ua/Review/36313949
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року, встановила: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційного банку “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір, за умовами якого ПАТ КБ “ПриватБанк” надало відповідачці кредит у розмірі 3 600 грн зі сплатою 12% річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до 3 липня 2009 року. Оскільки ОСОБА_1 належним чином не виконала своїх грошових зобов’язань, банк просив стягнути з відповідачки заборгованість у розмірі 23 002 грн 93 коп., у тому числі: 2880 грн 62 коп заборгованості за кредитом, 9105 грн 40 коп заборгованості по процентам за користування кредитом, 342 грн 80 коп заборгованості по комісії за користування кредитом, 9102 грн 54 коп пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, а також 1571 грн 57 коп штрафу за порушення строків внесення платежів. Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено, постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 002 грн 93 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення суду апеляційної інстанції на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 61 Конституції України, частини третьої статті 254, статей 256-258, частин першої, п’ятої статті 261, статей 549, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, від 19 березня 2014 року, від 26 березня 2014 року, від 18 червня 2014 року, від 20 серпня 2014 року та від 3 вересня 2014 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судами під час розгляду справи встановлено, що 3 липня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір, за умовами якого ПАТ КБ “ПриватБанк” надало відповідачці кредит у розмірі 3 600 грн зі сплатою щомісяця 1% на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до 3 липня 2009 року, а також сплатою щомісячної винагороди за надану послугу в розмірі 43 грн 20 коп та єдиноразової винагороди 600 грн. за надану фінансову послугу. Договір складається із заяви кредитора та доданих до нього умов і правил надання банком послуг та тарифів. 22 жовтня 2008 року Синельниківським міськрайонним судом Дніпропетровської області було видано судовий наказ про стягнення із ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором, однак визначена судом сума відповідачкою сплачена не була. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд першої інстанції виходив із того, що надані банком при зверненні із позовом до суду Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), в редакції, які містять п. 5.5. щодо збільшення строку позовної давності до п’яти років, не можуть бути визнані такими, що приймалися сторонами при отриманні кредиту, оскільки в матеріалах справи наказного провадження про стягнення із ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором містяться Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), що були долучені банком до заяви про видачу судового наказу, які не містять пункту 5.5. щодо збільшення строків позовної давності до п’яти років. Кінцевий строк погашення кредиту сплив 3 липня 2009 року, останній платіж відповідачка здійснила 18 травня 2010 року, а до суду із позовом банк звернувся лише 23 вересня 2013 року, тобто із пропуском трирічного строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позов та відхиляючи заяву ОСОБА_1 про застосування позовної давності, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідно до пункту 5.5. Умов надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), які були долучені банком до позовної заяви, строк позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки-пені, штрафів за даним договором встановлено сторонами тривалістю п’ять років. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки Умови надання споживчого кредиту відповідачем не підписані, і позивач не довів укладення між сторонами договору, який передбачав би збільшення строку позовної давності, застосуванню підлягає загальний трирічний строк позовної давності, передбачений законом. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 256 – 258, частин першої, п’ятої статті 261 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Окрім цього частиною першою статті 259 ЦК України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічного строку позовної давності, не звернули увагу на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписані сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності на підставі статті 259 ЦК України, а матеріали справи наказного провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за вищевказаним кредитним договором містять Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), у яких відсутні положення про збільшення строку позовної давності до п’яти років. Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались. Отже, висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позовна давність не спливла, оскільки умовами надання споживчого кредиту в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, було передбачено збільшення строку позовної давності, є помилковим. Відповідно до статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-240цс14 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Окрім цього частиною першою статті 259 ЦК України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись з доводами позивача щодо застосування п’ятирічного строку позовної давності, не звернули увагу на те, що позивачем не надано належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що при підписані сторонами кредитного договору діяли Умови надання споживчого кредиту в редакції, що передбачає збільшення строку позовної давності, ці Умови не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, відповідачкою вони не підписувались. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/22285CF7041967F4C2257DEB002C097D
  17. Державний герб України Справа №751/2955/13-ц Провадження №6/751/13/2014 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2014 року м.Чернігів Новозаводський районний суд міста Чернігова у складі: головуючого-судді Деркача О. Г. при секретарі Лящинська М. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Чернігові цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнській фінансовий союз» від 11.03.2011 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В : У березні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 11.03.2011 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, поновлення строку оскарження рішення третейського суду (а.с.2-4). В обґрунтування заявлених вимог зазначає, що оскаржуваним рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнській фінансовий союз» від 11.03.2011 постановлено стягнути з неї заборгованість за кредитним договором № 490084387 від 14.08.2008 на суму 456 908,66 грн. Новозаводський районний суд м. Чернігова на підставі рішення третейського суду видав виконавчий лист № 6-2290/11 від 01.08.2011. Вказує, що вперше дізналася про вищезазначені рішення третейського суду та виконавчий лист після звернення 03.07.2012 до ПАТ «Альфа-Банк» з заявою про виведення автомобіля з застави банку та надання можливості прийняти участь в акції ДС 50/50. Проте не мала можливості оскаржити рішення третейського суду, оскільки відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 389-2 ЦПК України до заяви про скасування рішення третейського суду необхідно додавати його оригінал або належним чином завірену копію, тому змушена була чекати рішення апеляційного суду Чернігівської області за її апеляційною скаргою на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 01.08.2011 про видачу виконавчого листа на підставі рішення третейського суду. Вказує, що копію оскаржуваного рішення третейського суду отримала 27.12.2012. Вважає, що дане рішення підлягає скасуванню, оскільки вона як відповідач по третейській справі не брала участі у розгляді справи, у зв'язку з тим, що не була належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, а третейським судом було вирішене питання про її права та обов'язки. Вказувала, що видача готівкової іноземної валюти здійснювалася банком з численними порушеннями нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності. Враховуючи вищевикладене просить поновити строк на оскарження та скасувати рішення Третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 11.03.2011 по справі № 680-10/190/11 за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також стягнути судові витрати. Заявник або її представники в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку (а.с.149-151), представник заявника надіслала клопотання про відкладення розгляду справи (а.с.152). Представник учасника третейського розгляду ПАТ «Альфа-Банк» в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи повідомлений належним чином (а.с.148), з клопотанням про відкладення розгляду справи до суду не звертався. Причину неявки заявника або її представника, суд не вважає поважною, а тому, враховуючи процесуальний строк розгляду даної категорії справ, визначений ст. 389-4 ЦПК України, та беручи до уваги те, що неявка осіб, які беруть участь у справі не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе слухати справу у відсутність сторін на підставі наявних матеріалів в справі. У відповідності до ч. 2 ст. 197 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, висновок експерта, оглянувши матеріали справи третейського суду № 680-10/190/11, суд приходить до висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено в судовому засіданні, Постійно діючим Третейським судом при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» 11.03.2011, суддею Зоценко В.А., по справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 490084387 від 14.08.2008 було прийнято рішення, згідно якого позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» були задоволені у повному обсязі, постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором на загальну суму 456 808,66 грн. та витрати по сплаті третейського збору в сумі 100,00 грн. (а.с.9-11). При вирішенні питання про дотримання ОСОБА_1 строків, передбачених ст. 51 Закону України «Про третейські суди», суд враховує, що як наголосив Європейський суд з прав людини у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», сторони повинні мати можливість скористатися правом на вчинення позову з того моменту, коли вони ознайомилися із рішенням, що покладають на них обов'язки або можуть порушувати їхні законні права чи інтереси. Як засіб спілкування між органами та сторонами, вручення рішення створює можливість для сторін знайомитись з рішенням та підставами для нього, таким чином надаючи їм змогу оскаржити його, якщо вони вважатимуть це за доцільне. Враховуючи те, що рішення третейського суду було винесено 11.03.2011, заява про скасування рішення була подана до суду у березні 2013 року, після того, як заявник 27.12.2012 отримала копію оскаржуваного рішення, що знайшло своє підтвердження в судовому засіданні, тому виходячи з положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 55 Конституції України, суд вважає, що строк звернення до суду пропущений з поважних причин, а тому він підлягає поновленню. Щодо суті заявлених вимог, то в ході судового розгляду заяви про скасування вищезгаданого спірного рішення третейського суду, судом була призначена судово-економічна експертиза, за висновками якої експертом встановлено, що видача готівкової іноземної валюти за кредитним договором № 490084387 від 14.08.2008 була здійснена з численними порушеннями відповідних нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності. Більш того, сума фактично перерахованих банком коштів за придбаний ОСОБА_1 автомобіль (95 030,00 грн.) не відповідає розміру його вартості, наведеній безпосередньо в самому кредитному договору (111 800,00 грн.) (а.с.236-245). Згідно із ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати їм шкоди, не допускати зловживання своїм правом тощо. Встановлення даної обставини, на підставі ч. 3 ст. 16 ЦК України, є законною правовою підставою для відмови у захисті цивільного права та інтересу відповідної особи. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Законодавством визначено перелік підстав для скасування рішення третейського суду. Разом з тим, враховуючи встановлені в судовому засіданні вищезгадані обставини справи та беручи до уваги положення цивільно-процесуального законодавства України щодо можливості застосування аналогії закону, суд приходить до висновку про необхідність задоволення заявлених вимог і скасування спірного рішення. На підставі ст. 389-5 ЦПК України скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Таким чином, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з ПАТ «Альфа-Банк» витрати по сплаті судового збору у розмірі 573,50 грн. (а.с.1) та витрати по проведенню судово-економічної експертизи у розмірі 2 937,60 грн. (а.с.229,235), а всього у сумі 3 511,10 грн. Керуючись ст. 51 Закону України «Про третейські суди», ст. ст. 10, 11, 88, 197, 213, 294, 389-5 ЦПК України, суд, - Ухвалив: Поновити ОСОБА_1 строк подання заяви про скасування рішення третейського суду. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 11.03.2011 - задовольнити. Скасувати рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 11.03.2011 у справі № 680-10/190/11, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» заборгованість за кредитним договором № 490084387 від 14.08.2008 у сумі 456 808,66 грн. та витрат по сплаті третейського збору в сумі 100,00 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 3 511 (три тисячі п'ятсот одинадцять) грн. 10 коп. Повернути Постійно діючому Третейському суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» цивільну справу № 680-10/190/11 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення ухвали можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали. Суддя О.Г. Деркач http://reyestr.court.gov.ua/Review/39015690
  18. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2014 року, встановила: У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ «Укргазбанк») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 28 березня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 41 тис. грн зі сплатою 16,9% річних, з кінцевим строком повернення до 27 березня 2009 року. На виконання зобов'язань за цим договором 28 березня 2007 року між банком та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 були укладені окремі договори поруки. Оскільки позичальник та поручителі не виконували зобов'язання за цими договорами, на вимоги банку не реагували, утворилась заборгованість у розмірі 746 937 грн 40 коп., яку позивач просив стягнути на його користь з відповідачів у солідарному порядку. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2014 року, позов ПАТ «Укргазбанк» задоволено частково. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 березня 2007 року станом на 23 липня 2014 року у розмірі 26 936 грн 92 коп., яка складається з: 13 468 грн 46 коп. - простроченої заборгованості щодо процентів за користування кредитом; 13 468 грн 46 коп. - пені за несвоєчасне повернення кредиту та процентів. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Укргазбанк» штраф за не страхування предмету іпотеки за договором іпотеки без оформлення заставної від 28 березня 2007 року у розмірі 3 тис. грн. У задоволенні решти позовних вимог ПАТ «Укргазбанк» відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ «Укргазбанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що рішенням суду з відповідачів вже було стягнуто заборгованість за кредитним договором. Позичальник добровільно виконав це рішення суду в частині погашення заборгованості за кредитом та процентами. У той же час залишилось невиконаним рішення в частині стягнення пені у розмірі 34 882 грн 85 коп. Оскільки розмір пені значно перевищує розмір процентів по кредиту, відповідачі мають тяжке матеріальне становище, слід застосувати ч. 3 ст. 551 ЦК України та зменшити розмір пені. Проте погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судами встановлено, що 28 березня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 41 тис. грн зі сплатою 16,9% річних з кінцевим строком повернення до 27 березня 2009 року. На виконання зобов'язань за цим договором 28 березня 2007 року між банком та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 були укладені окремі договори поруки. Оскільки позичальник та поручителі не виконували зобов'язання за цими договорами, на вимоги банку не реагували, утворилась заборгованість за розрахунком банку у розмірі 746 937 грн 40 коп. Також установлено, що рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2009 року, що набрало законної сили, з відповідачів на користь ПАТ «Укргазбанк» стягнуто в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором від 28 березня 2007 року у розмірі 67 811 грн 22 коп., з яких: заборгованість по кредиту - 32 435 грн, заборгованість по процентам - 493 грн 37 коп., пеня - 34 882 грн 85 коп. Протягом 2011-2012 років позичальник добровільно виконав рішення суду в частині погашення заборгованості за кредитом та процентами. Невиконаним залишилось рішення суду в частині стягнення пені у розмірі 34 882 грн 85 коп. Крім того, вважаючи, що кредитний договір продовжує діяти, банк нараховував проценти по кредиту до повного погашення кредиту, а також пеню за несвоєчасне повернення кредиту та несплату процентів. За розрахунком банку загальна сума заборгованості за кредитним договором станом на 28 березня 2007 року становить 746 937 грн 40 коп., яка складається з наступного: 13 468 грн 46 коп. - прострочена заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом; 327 511 грн 29 коп. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 405 957 грн 65коп. - пеня за несвоєчасну сплату процентів. Стягуючи заборгованість з відповідачів, суди виходили з розрахунку банку та вважали, що розмір пені значно перевищує розмір заборгованості за відсотками, а, відтак, має бути зменшений на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України. При цьому суди не врахували наступне. Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Умовами кредитного договору (п. 5.3) сторони погодили, що за порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами визначені цим договором строки, позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню та штраф. Згідно з ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Істотними обставинами в розумінні ч. 3 ст. 551 ЦК України можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання). Таким чином, суди у порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України не навели мотивів для цього та обставин, на які посилались відповідачі. Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Отже, не можна погодитись з висновками судів про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідачів, невиконане в частині стягнення пені, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Тобто, суди не звернули увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. У порушення вимог ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України суди на зазначене уваги не звернули, фактичних обставин справи не з'ясували, не визначилися із видами відповідальності, які можуть бути застосовані до відповідача на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. За таких обставин, ураховуючи, що судами не встановлені всі фактичні обставини від яких залежить правильне вирішення справи, та допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» задовольнити частково. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/43357342
  19. Державний герб України Справа № 0907/2-5003/2011 Провадження № 2/344/355/13 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2013 року Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі: головуючого - судді Максимчина Ю.Д., секретаря Федорак Я.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Івано-Франківську цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення в солідарному порядку заборгованості у розмірі 217 734,93 грн. за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року. Відповідно до заяви від 15.06.2011 року позивач збільшив розмір позовних вимог та просить стягнути з відповідачів 217 966,62 грн. заборгованості за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року та судові витрати, понесені по справі. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 04.04.2008 року він та відповідач ОСОБА_1 уклали кредитний договір №123/Кр74, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу ОСОБА_1 кредит у сумі 200 000,00 грн. Відповідач, не повертаючи кредит (чергову частину) та не сплачуючи проценти за договором, порушує вимоги статті 1054 Цивільного кодексу України, щодо обов'язку позичальника (відповідача) повернути кредит та сплатити проценти. Станом на 30.01.2011 року заборгованість відповідача перед позивачем становить за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року у сумі 217 966,62 грн. Кредитний договір забезпечений Договором поруки, укладеним між позивачем та ОСОБА_2, відповідно до якого останній поручився за виконання зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором. Представник позивача в судове засідання не з'явився, попередньо подав заяву про слухання справи у відсутності представника позивача, вимоги позову підтримав у повному обсязі та просив їх задоволити. Відповідачі та їх представник в судове засідання не з'явились, представник відповідачів подав до суду клопотання в якому просить справу розглядати без його участі та в попередніх судових засіданнях заперечив щодо вимог позову. Відповідно до ч.2 ст.197 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Також, в судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та представники відповідачів пояснили, що з позивачем жодних документів, в тому числі кредитного договору, договору поруки, додаткових угод тощо з Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не укладали та не підписували. У 2008 році ОСОБА_1 уклав кредитний договір №123/Кр74 від 04.04.2008 року з ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області Токарчик Б.Й.). Дана юридична особа законно ліквідована в 2011 році. Відповідно до акту від 11.05.2011 року № 271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року» Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» самостійно списано безнадійну заборгованість за рахунок страхового резерву, тобто банком списано безнадійну заборгованість їх, відповідачів, та віднесено в повному обсязі на збільшення валових витрат банку, що привело до зменшення поступлень до бюджету по податку на прибуток. Таким чином, списання їх заборгованості банком проведена самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це їх, тобто, банк скористався своїм правом відповідно до Постанови НБУ №424 від 13.09.2010 року. Списана безнадійна заборгованість на їх кореспондентському (основному) рахунку не числиться, тобто ліквідована та не приймає участі у фінансово-господарській діяльності банку і не приймає участі у фінансовому балансі банку. Крім того, якщо банк списав безнадійну заборгованість за рахунок страхового резерву, це означає, що банк відшкодував собі витрати по списаному кредиту №123/Кр74 від 04.04.2008 року за рахунок страхового резерву банку, а отже, банк податки з даних кредитів не заплатив, а відніс собі на витрати. Банк у своїй декларації за 4-й квартал 2010 року, тобто у річній декларації за 2010 рік відобразив дані про загальну суму валових витрат, в тому числі і суму страхового резерву, в який входять і ці валові витрати. У чинному законодавстві не передбачено порядку проводки з позабалансового рахунку банку назад на баланс. Таким чином, банк не має права вимоги за спірним кредитом, оскільки він самостійно визнав борги за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року як безнадійну заборгованість без повідомлення про це їх, відповідачів, списав її за рахунок страхового резерву банку і отримав відшкодування від держави, про що зазначив у своїй декларації за 2010 рік. В позові просять відмовити, як в безпідставному. Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази по справі та з'ясувавши таким чином фактичні її обставини, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав. З представлених позивачем матеріалів встановлено, що між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області Токарчика Б.Й.) та відповідачем ОСОБА_1 04.04.2008 року укладено кредитний договір №123/Кр74 відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у сумі 200 000,00 грн. (а.с.23-30). Відповідно до Договору майнової поруки №74 від 04.04.2008 року, укладеного між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (в особі керуючого Філією «Відділення Промінвестбанку в м.Борислав Львівської області Токарчика Б.Й.), ОСОБА_1, як позичальником, та ОСОБА_2, як поручителем, останній згідно п.п.2.2 Договору передав в заставу кредитору нерухоме майно - житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та відповідно до п.п.2.3 Договору, зобов'язався у випадку невиконання або прострочення виконання позичальником зобов'язань, що випливають з кредитного договору, відповідати перед кредитором як солідарний боржник у тому ж обсязі, що і позичальник (а.с.35-36). Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимога, якщо інше не встановлено договором. Згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перевіркою встановлено, що за перевірений період Філією «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» проводилось списання безнадійних кредитів за рахунок страхового резерву, відповідно до п.п.12.3.13 п.12.3 ст.12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» з урахуванням змін, внесених Законом України від 20.05.2010 року № 2275-УІ та Постанови Правління НБУ від 13.09.2010 року №424 на загальну суму 4850432, 58 грн., в тому числі по фізичних особах на суму 2158681,93 грн. Порушень законодавства при самостійному списанні банком сумнівної (безнадійної) заборгованості перевіркою не встановлено. Страховий резерв, за рахунок якого відбулося списання 29.12.2010 року безнадійних кредитів, в тому числі і кредитного договору №123/Кр74 від 04.04.2008 року, в повній сумі віднесено на валові витрати банку та відшкодовано банку державою у повному обсязі, після подання банком річної декларації за 2010 р., а саме за 4-й квартал 2010 року. Вищезазначене підтверджено актом від 11.05.2011 року №271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ «Промінвестбанку у м.Бориславі» КОД за ЄДРПОУ 09325407, з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 18.03.2011 року» та додатку до нього - розшифровкою безнадійної заборгованості, списаної за рахунок страхового резерву Філією «Відділення «Промінвестбанку м.Борислава» за період 01.01.2010 року по 18.03.2011 року. Крім цього, актом перевірки ДПІ у м.Бориславі від 11.05.2011 року №271/230/09325407 «Про результати виїзної позапланової перевірки Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» стверджено, що Філією «Відділенням ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» задекларовано скориговані валові витрати, які подавалися до головної установи «Промінвестбанку» у сумі 9778106,77 грн. Філія «Відділення ПАТ Промінвестбанку у м.Бориславі» у своїй декларації за IV квартал 2010 року №19535 (тобто річній декларації за 2010 р.), поданій ДТП у м.Бориславі 04.02.2011 року зазначила суму збільшення страхового резерву банку - 4770388,85 грн., за рахунок якого відбулося списання безнадійної заборгованості за кредитами, в тому числі і спірним кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року. Таким чином, у позивача, який самостійно, на свій власний розсуд, без повідомлення про це позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2, прийняв рішення про списання безнадійної заборгованості за рахунок страхового резерву банку і 29.12.2010 року списав безнадійну заборгованість за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року та відніс її на збільшення валових витрат банку, - отримав відшкодування від держави, втратив право вимоги за спірним кредитним договором. Позивач з часу отримання відшкодування втратив право вимоги за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року та не довів своїх позовних вимог, тому при встановлених у судовому засіданні обставинах, позов до задоволення не підлягає. З урахуванням вищенаведеного, відповідно до ст.ст.526, 1049, 1050, 1054 ЦК України та керуючись ст.ст.10, 11, 57, 60, 213-215 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №123/Кр74 від 04.04.2008 року - відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених статтею 294 ЦПК України, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала. Суддя Максимчин Ю.Д. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31658674
  20. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40698073 Державний герб України У Х В А Л А іменем україни 24 вересня 2014 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Червинської М.Є., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 18 листопада 2013 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 6 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У липні 2013 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 16 серпня 2006 року ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 21,96% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконав та станом на 31 травня 2013 року має заборгованість у розмірі 3 106 доларів США 79 центів, яку позивач просив суд стягнути з нього на свою користь та понесені судові витрати. Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 18 листопада 2013 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 3 106 доларів США 79 центів, що за офіційним курсом Національного банку України складає 15 689 грн 85 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 6 березня 2014 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 1 386 доларів США 21 цент, що за офіційним курсом Національного банку України складає 7 тис. грн 36 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що строк дії кредитного договору та кредитної картки пролонгується з кожним роком на підставі п. 9.12 Умов та правил надання банківських послуг, а доводи відповідача про сплив строку позовної давності для звернення до суду є необґрунтованими; внаслідок неналежного виконання відповідачем умов договору щодо повернення суми кредиту разом з відсотками утворилася кредитна заборгованість, яку банк має право стягнути з боржника. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, погоджуючись із висновком районного суду про те, що дія договору на час звернення із позовом не припинена, виходив із того, що з відповідача на користь банку підлягає стягненню заборгованість за три останніх роки перед днем звернення до суду із позовом з урахуванням заявленого відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності. Проте погодитися з такими висновками судів не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом установлено, що 16 серпня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 був укладений договір відповідно до умов якого, останній отримав кредит у розмірі 1 000 доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 21,96% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а. с. 17-25). Згідно пункту 9.12 Умов та правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він пролонговується на такий самий термін (а. с. 23). Пунктом 9.5 вказаних Умов встановлено, що картковий рахунок може бути закритий на підставі заяви його утримувача або банк має право закрити картрахунок, письмово повідомивши про це утримувача. При цьому, утримувач зобов'язаний повністю погасити перед банком заборгованість за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору (а. с. 23). Як убачається з матеріалів справи 23 серпня 2013 року відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності (а. с. 39). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле MONTH) (а. с. 23-24). Крім того, згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року (справа № 6-14 цс14), відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. Останній платіж по погашенню заборгованості здійснено відповідачем у вересні 2008 року. Строк дії картки судами не встановлений. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Питання застосування строку позовної давності відповідно до ст. 256 ЦК України, ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України, ч. 4 ст. 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин та факту пред'явлення позову тільки 24 липня 2013 року, не вирішено. Оскільки суди не звернули належної уваги на вказані обставини, у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України не врахували норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшли передчасного висновку про задоволення позову, відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 18 листопада 2013 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 6 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько М.Є. Червинська В.А. Черненко
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 грудня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- за участі:представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також представників публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” ОСОБА_3 й ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” до товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Спецстрой”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй Інвест”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд-Інвест”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд”, товариства з обмеженою відповідальністю “Золоті ключі”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_5, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2010 року публічне акціонерне товариство “УкрСиббанк” (далі – ПАТ “УкрСиббанк”) звернулось із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй” (далі – ТОВ “Прогрес-Строй”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Спецстрой” (далі - ТОВ “Прогрес-Спецстрой”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй Інвест” (далі – ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд-Інвест” (далі – ТОВ “Прогресбуд-Інвест”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд” (далі – ТОВ “Прогресбуд”), товариства з обмеженою відповідальністю “Золоті ключі” (далі – ТОВ “Золоті ключі”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй СУ №2” ( далі – ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”), ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що 16 червня 2007 року між ним і ТОВ “Прогрес-Строй” було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 3 739 933, 89 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 15 червня 2010 року, а позичальник зобов’язався прийняти, належним чином використати й повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти, комісії та штрафні санкції, а також інші платежі згідно з умовами договору. З метою забезпечення виконання ТОВ “Прогрес-Строй” зобов’язань, взятих за кредитним договором, ПАТ “УкрСиббанк” того самого дня уклало договори поруки з ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_5 і ОСОБА_1 Крім того, 16 червня 2007 року між позивачем та ТОВ “Прогрес-Строй Інвест” укладено договір іпотеки. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 25 грудня 2012 року позов ПАТ “УкрСиббанк” у частині вимог до ТОВ “Прогрес-Строй” про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду з підстав того, що постановою господарського суду Одеської області від 10 липня 2012 року ТОВ “Прогрес-Строй” визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. У процесі розгляду справи позивач неодноразово уточнював позовні вимоги та, посилаючись на порушення ТОВ “Прогрес-Строй” умов кредитного договору, у зв’язку із чим у останнього утворилась заборгованість у розмірі 42 345 199 грн 24 коп., просив стягнути солідарно з ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зазначену суму кредитної заборгованості, 1 700 грн у рахунок сплати судового збору та 120 грн у рахунок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2013 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-СтройСУ №2”, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ПАТ “УкрСиббанк” 42 345 199 грн 24 коп. заборгованості за кредитним договором; вирішено питання про розподіл судових витрат; установлено порядок і спосіб виконання рішення суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2013 року залишено без змін. У вересні 2014 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року поновлено ОСОБА_1 строк на звернення із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, а зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 16 червня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (далі – АКІБ “УкрСиббанк”) (змінено назву на ПАТ “УкрСиббанк”) і ТОВ “Прогрес-Строй” укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав кредит у розмірі 3 700 000 доларів США зі сплатою 12 % річних, а ТОВ “Прогрес-Строй” зобов’язалось прийняти, належним чином використати й повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти, комісії та штрафні санкції, а також інші платежі згідно з умовами договору. Строк погашення кредиту до 15 червня 2010 року, у терміни, установлені графіком погашення кредиту, якщо не застосовується інший термін повернення кредиту, установлений на підставі додаткової угоди сторін, або до вказаного терміну (достроково), відповідно до умов договору (пункт 1.2 договору) (т. 1 а.с. 17 - 23). Додатковою угодою № 1 від 24 вересня 2008 року, яка є невід’ємною частиною кредитного договору, установлено графік погашення кредиту (т. 1 а.с. 24). Додатковою угодою № 2 від 29 грудня 2008 року, яка є невід’ємною частиною кредитного договору, сторони погодили, що ліміт кредиту становить 3 739 933, 89 доларів США (що дорівнює еквіваленту 28 797 490 грн 96 коп. за курсом Національного банку України на день укладення угоди) зі сплатою 12 % річних у доларах та 30 % річних в українській гривні, які позичальник зобов’язався повернути не пізніше ніж 15 червня 2010 року, якщо не застосовується інший термін, установлений додатковою угодою, сторін або дострокове повернення (т. 1 а.с. 25 – 27). З метою забезпечення виконання ТОВ “Прогрес-Строй” своїх зобов’язань за кредитним договором від 16 червня 2007 року того самого дня між АКІБ “УкрСиббанк” і ТОВ “Прогрес-Строй Інвест” укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку нерухоме майно, - три земельні ділянки, площами S_1, S_2 та S_3, що розташовані АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 1.1.1 договору іпотеки вартість предмета іпотеки сторонами була оцінена в 26 900 225 грн (т. 1 а.с. 28 - 30). Крім того, 16 червня 2007 року між АКІБ “УкрСиббанк” і ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено окремі договори поруки (т. 1 а.с. 32 - 45). За умовами договорів поруки (пункти 1.1, 1.3 – 1.4) кожен із поручителів поручився солідарно з боржником в повному обсязі відповідати за невиконання ТОВ “Прогрес-Строй” усіх його зобов’язань за кредитним договором як тих, що існують на момент укладення договору, так і тих, що виникнуть у майбутньому. Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що порука діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором. З підстав укладення додаткової угоди № 2 до кредитного договору 29 грудня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” і поручителями: ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ОСОБА_5 - укладено додаткові угоди № 1 до договорів поруки (т. 1 а.с. 46 - 50); також 30 грудня 2008 року внесені відповідні зміни до договору іпотеки (т. 1 а.с. 31). Позивач повністю та в строки виконав свої зобов’язання за кредитним договором. У зв’язку з неналежним виконанням боржником взятих на себе зобов’язань банк 19 листопада 2009 року звернувся до боржника та поручителів із відповідними повідомленнями щодо порушення ТОВ “Прогрес-Строй” своїх зобов’язань за кредитним договором і вимогами достроково повернути в повному обсязі суму кредиту, нараховані проценти та комісії згідно з умовами кредитного договору (т. 1 а.с. 51-59). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ТОВ “Прогрес-Строй” перестало сплачувати кредит і проценти за його користування, у зв’язку із чим виникла заборгованість за кредитним договором. Доказів припинення боржника внаслідок його ліквідації не надано, а порушення процедури ліквідації юридичної особи не є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову до поручителів. Оскільки вимога банку про настання строку повернення кредиту у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань відповідачами виконана не була, позивач реалізував своє право шляхом стягнення заборгованості з поручителів. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 26 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року, від 13 лютого 2013 року та від 4 грудня 2013 року, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 23 жовтня 2013 року, від 5 лютого 2014 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня 2014 року й від 16 липня 2014 року. У рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня 2014 року та від 16 липня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов правового висновку, що відповідно до вимог частини третьої статті 554 ЦК України поручителі відповідають перед кредитором солідарно між собою лише у разі укладення одного договору декількома поручителями (спільна порука). Поручителі, з якими укладено окремі договори поруки, не є солідарними боржниками між собою й не можна вважати поруку спільною відповідальністю перед кредитором, якщо договором не передбачено іншого. У рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 13 лютого 2013 року та від 4 грудня 2013 року, а також ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року та від 5 лютого 2014 року зроблено правовий висновок, що в зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення обсягу відповідальності позичальника навіть за згодою банку та позичальника, але без згоди поручителя, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, в яких закріплюються їхні права та обов’язки, що складають зміст договірного зобов’язання (частина перша статті 628 ЦК України). Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Закон пов’язує припинення договору поруки із сукупністю двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. У справі, яка є предметом перегляду, між банком і позичальником було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору, за умовами якої збільшено розмір суми кредиту. На підставі цього договору зміни до договору поруки, який укладений із ОСОБА_1, не вносилися. Пунктом 2.1 договору поруки, укладеного між ПАТ “УкрСиббанк” і ОСОБА_1, передбачено, що кредитор не має права без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, унаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під “згодою поручителя” сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом поставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін. У матеріалах справи відсутні докази того, що зазначені зміни були погоджені з ОСОБА_1. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом пункту 1.3 договорів поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, за сплату пені та інших штрафних санкцій, зазначених у кредитному договорі. Відповідно до пункту 1.4 договорів поруки відповідальність поручителя й боржника є солідарною. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Пунктом 2.2 договорів поруки встановлено право кредитора у разі невиконання боржником своїх зобов’язань за основним договором пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов’язковими до виконання. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення солідарно з поручителів суму заборгованості за кредитним договором, у цьому разі не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом із позичальником як солідарні боржники. Також умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Саме до цього зводяться правові висновки суду касаційної інстанції, що викладені в рішеннях наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Крім того, суд касаційної інстанції не зважив на вимоги статті 16 ЦПК України, згідно з якими не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року не може залишатись у силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з урахуванням положень статті 16 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-185цс14 Відповідно до частини третьої статті 554 ЦК України особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У випадках укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання, між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. Договір поруки припиняється при наявності двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. Установлення додатковою угодою до кредитного договору збільшеного розміру суми кредиту, без згоди поручителя, призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього, та є підставою для визнання поруки такою, що припинилась відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/79BF3790A47591EAC2257DBA004BE7F3
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,- Лященко Н.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу, за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 32 448 грн 09 коп., а також 9 038 грн 65 коп. на відшкодування витрат у зв’язку з інфляцією та 3 % річних. Зазначав, що 5 травня 2008 року між кредитною спілкою «Флагман» (далі – КС «Флагман») та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 було надано кредит в розмірі 44 800 грн на строк до 5 травня 2010 року зі сплатою 60% річних. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки, укладеними між КС «Флагман» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 із кожним окремо. 29 травня 2009 року між КС «Флагман» та ОСОБА_2 було укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору, відповідно до умов якого позичальнику зменшено розмір плати за користування кредитом до 36% річних з дня підписання, проте, у разі пропущення строків сплати або сплати у меншому розмірі хоча б одного платежу за кредитом розмір відсоткової ставки, збільшується до 80% річних. 1 березня 2010 року між КС «Флагман» та ОСОБА_1, який є її членом, укладено договір про відступлення права вимоги та виконання зобов’язань, про що ОСОБА_2 була повідомлена. ОСОБА_2 взяті на себе зобов’язання належним чином не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яку в добровільному порядку сплачено не було. ОСОБА_1, як новий кредитор, звернувся до суду з позовом та просив його задовольнити з викладених підстав. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Корецького районного суду Рівненської області від 9 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 вересня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 32 448 грн 90 коп. основного боргу та 9 038 грн 65 коп. в рахунок відшкодування 3 % річних та інфляційних витрат; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначеного рішення та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1, 21 Закону України «Про кредитні спілки» (далі - Закон). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року. ОСОБА_2 вказує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 5 травня 2008 року між КС «Флагман» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 було надано кредит в розмірі 44 800 грн на строк до 5 травня 2010 року зі сплатою 60% річних. На забезпечення виконання умов кредитного договору між КС «Флагман» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4, із кожним окремо, було укладено договори поруки, за умовами яких останні несуть солідарну відповідальність за порушення ОСОБА_2 умов кредитного договору. 29 травня 2009 року між КС «Флагман» та ОСОБА_2 було укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору, відповідно до умов якого позичальнику зменшено розмір плати за користування кредитом до 36% річних з дня підписання, проте, у разі пропущення строків сплати або сплати у меншому розмірі хоча б одного платежу за кредитом розмір відсоткової ставки збільшується до 80% річних. 1 березня 2010 року між КС «Флагман» та ОСОБА_1, який є її членом, укладено договір про відступлення права вимоги та виконання зобов’язань, про що ОСОБА_2 була повідомлена. Задовольняючи частково позов в справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позичальник за кредитним договором допустив неналежне виконання його умов щодо повернення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами, кредитор у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншій особі, яка правомірно ставить питання про стягнення заборгованості за кредитом. Разом із тим, у іншій справі, що виникла з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на яку, як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, посилається у своїй заяві ОСОБА_2, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року, містяться висновки про те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між КС «Флагман» та фізичною особою не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки кредитні спілки з огляду на особливості їх правового статусу, не мають права переводити борг або відступати право вимоги за кредитним договором фізичним особам. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини 2 статті 1 Закону кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом. Статтею 21 Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої Законом, не допускається. Отже, кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження Законом не передбачені. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частини першої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України «Про кредитні спілки», кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом. Статтею 21 цього Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а пунктом 11 частини 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої Законом, не допускається. Отже, кредитна спілка як кредитодавець, з огляду на особливості правового статусу, визначеного Законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження Законом не передбачені. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/48361D70B665325CC2257E2D001DFB39
  23. Державний герб України Справа № 341/2118/13-ц Провадження № 22-ц/779/102/2015 Категорія 27 Головуючий у 1 інстанції Гаполяк Т. В. Суддя-доповідач Малєєв А.Ю. Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 березня 2015 року м. Івано-Франківськ Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі: головуючого - Малєєва А.Ю., суддів: Девляшевського В.А., Меленко О.Є., секретаря Мельник О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 листопада 2014 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2, третьої особи - Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, - в с т а н о в и л а : У серпні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» звернулось в суд з позовом до ОСОБА_2 та просило стягнути з останнього заборгованість за Кредитним договором № 344 від 10.05.2007 в розмірі 332 957 грн 22 коп., а також судових витрат у розмірі 3441 грн. Позовні вимоги обґрунтувало тим, що 10.05.2007 між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та відповідачем укладено кредитний договір № 344, з подальшим внесенням змін та доповнень, згідно з яким банк надав Позичальнику кредитні кошти у розмірі 39 600 доларів США. 17.12.2012 між ПАТ «Альфа-Банк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» укладено договір про відступлення прав вимоги по кредитних договорах, укладених між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичними особами. Як вказує позивач, Кредитним договором передбачено право банку вимагати дострокового виконання зобов'язання в разі прострочення сплати чергових платежів. Відповідачу направлено згадану вимогу, однак така не задоволена, відтак просить стягнути суму боргу в розмірі 332 957 грн 22 коп. Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 02 жовтня 2013 року залучено до участі в даній справі у якості третьої особи Публічне акціонерне товариство «Акціонерний промислово-інвестиційний банк» (т.1 а.с. 58). Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 14 квітня 2014 року задоволено Заяву відповідача про витребування доказів від 06.11.2013 (т.1 а.с. 81-82) від ПАТ «Альфа-банк», а саме: копію Договору відступлення Прав Вимоги від 17.12.2012 та оригінал заявок на видачу готівки з поточних рахунків позичальника (т. 1 а.с. 122). Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 жовтня 2014 року задоволено клопотання відповідача та витребувано у позивача наявні оригінали документів, які містяться в матеріалах кредитної справи (т. 1 а.с. 187). Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 21 жовтня 2014 року відмовлено ОСОБА_2 в прийнятті зустрічного позову до ПАТ «Альфа-банк», ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про захист прав споживачів (т.1 а.с. 202). Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 листопада 2014 року позов Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за Кредитним договором № 344 від 10 травня 2007 року, укладеним між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (Закрите акціонерне товариство) та ОСОБА_2 в розмірі 332 957 грн 22 коп., з яких: 314 200 грн - заборгованість по сумі виданого кредиту; 18 327 грн 99 коп. - заборгованість по відсотках за користування кредитом; 429 грн 23 коп. - нарахованої пені, а також 3 441 грн сплаченого судового збору. Відповідач ОСОБА_2 оскаржив вказане рішення в апеляційному порядку. Вважає його таким, що винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мали значення для правильного вирішення справи. Зі слів апелянта, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ПАТ «Альфа-банк» підписали договір відступлення права вимоги з метою приховати кримінальні правопорушення посадових осіб. На думку ОСОБА_2, суд першої інстанції не застосував положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Так, всупереч вимогам ст. 11 згаданого закону, а також п. 1 ст. 11, ч. 1 п. 5 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», як зазначає апелянт, в 2007 році банк мав право надавати кредит готівкою лише в національній валюті та здійснювати валютно-обмінну операцію, однак в укладеному між сторонами договорі позивач зазначив суму в доларах США. Таким чином, відповідач вважає, що станом на 10.05.2007 ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не мав право надавати кредити готівковою іноземною валютою з операційної каси банку. Таке право банк отримав, зі слів ОСОБА_2, лише з жовтня 2011 року відповідно до генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій та п. 6 ч.1 ст. 4, ст. 34 України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Крім того, як вказує апелянт, в укладеному кредитному договорі відсутня істотна умова - не зазначено про відкриття банківського (поточного) рахунку, який повинен був відкритися з метою зарахування на нього суми наданого кредиту. Вказаний рахунок з 10.05.2007 до цього часу не відкритий та не надано кредит в сумі 39 600 доларів США, а тому, на думку відповідача, суд першої інстанції стягнув заборгованість за неукладеним кредитним договором, оскільки відсутня істотна умова договору. Таким чином, ОСОБА_2 вважає, що без відкриття банківського (поточного) рахунку укладений між сторонами кредитний договір є безгрошовим зобов'язанням, тому ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» ухиляється від сплати податків та приховує джерела походження іноземної валюти в банку з метою легалізації (відмивання) доходів у вигляді необлікованих та прихованих вкладів в іноземній валюті. До того ж апелянт зазначає, що оскільки кредитний договір № 344 від 10.05.2007 є безгрошовим зобов'язанням, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не передано реально ПАТ «Альфа-Банк» документи, які повинні засвідчувати будь-яку заборгованість перед позивачем. А тому при укладенні між вказаними банками договору відступлення права вимоги від 17.12.2012 було також порушено процедуру заміни кредитора, що встановлена ЦК України, так як неможливо відступити право вимоги боргу, якого не існує. Просить відмовити повністю в задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк». Постановити окрему ухвалу за фактом порушення посадовими особами суб'єкту первинного фінансового моніторингу ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» ст.4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» її направити Службі безпеки України для вжиття заходів. Постановити окрему ухвалу за фактом порушення посадовими особами суб'єкту первинного фінансового моніторингу ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», які є співучасниками у вчиненні злочинів, передбачених ст.212 ст.209 Кримінального кодексу України, і направити її Державній фіскальній службі України для вжиття заходів. Постановити окрему ухвалу за фактом порушення посадовими особами суб'єкту первинного фінансового моніторингу ПАТ «Альфа-банк» ст.4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом «або фінансуванню тероризму», направити її Службі безпеки України для вжиття заходів. Постановити окрему ухвалу за фактом порушення посадовими особами суб'єкту первинного фінансового моніторингу ПАТ «Альфа-банк», які є співучасниками у вчиненні злочинів, передбачених ст.212 та ст.209 Кримінального кодексу України, направити її Державній фіскальній службі України для вжиття заходів. У судовому засіданні апеляційного суду апелянт вимоги апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити з указаних у ній мотивів. Представник позивача у судове засідання не з'явився, подав до суду клопотання з проханням розглядати справу за його відсутності за наявними доказами. Заслухавши апелянта, дослідивши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить частково задовольнити з наступних мотивів. Згідно матеріалів справи, 10.05.2007 між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство) (далі - Банк) в особі керуючою філією «Відділення Промінвестбанку в м. Бурштині Івано-Франківської області» Скороходою Г.П. та відповідачем ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 344 (далі - Кредитний договір) (т. 1, а.с. 20-21). Що також підтверджується копією Заяви-анкети позичальника на отримання кредиту від 10.05.2007 поданої відповідачем (т.1 а.с. 35-36). За умовами зазначеного Кредитного договору Банк встановлює позичальнику ліміт кредитної лінії в сумі 39600 доларів США, що за курсом НБУ на дату укладення Договору у національній валюті становить 199980 грн. Пунктами 2.1 -2.3 зазначеного договору, за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних з кінцевим терміном погашення - 07.05.2027 відповідно до графіку погашення кредиту (т. 1 а.с. 26-34). Відповідно до копії Договору про внесення зміни № 1 до Кредитного договору № 344 від 10.05.2007 збільшено ліміт кредитної лінії до 59 400 доларів США (т. 1, а.с. 22). На а.с. 1-14 в т. 2 містяться копії Видаткових касових ордерів щодо надання кредиту відповідачу на ремонт та облаштування житла за Кредитним договором на загальну суму 335 319,50 грн. На а.с. 23 в т. 1 наявна копія Договору про внесення змін № 2 від 23.02.2009 до кредитного договору № 344 від 10.05.2007. Договором про внесення змін № 3 від 01.02.2010 до кредитного договору № 344 від 10.05.2007 п. 5.5. встановлено, що Позичальник доручає Банку самостійно списувати грошові кошти з його поточних рахунків (зокрема, зарплатних карток) для виконання грошових зобов'язань за цим Договором при настанні терміну погашення кредиту чи відсотків та інших платежів передбачених кредитним договором (т. 1 а.с. 24). 16.03.2011 п.п. 2.2. Кредитного договору встановлено процентну ставку за користування кредитом з 01.03.2011 на рівні 5,7% річних терміном на 1 рік відповідно до копії Договору про внесення змін № 4 від 16.03.2011 до кредитного договору № 344 від 10.05.2007 (т.1 а.с. 25). 17.12.2012 між ПАТ «Альфа-Банк» та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» укладено Договір про відступлення прав вимоги по кредитних договорах, укладених між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та фізичними особами (т.1 а.с. 8-18). Відповідно до вказаного договору ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступає ПАТ «Альфа-Банк» право вимоги по кредитних договорах, укладених з фізичними особами, в т.ч. і за Кредитним договором № 344 від 10.05.2007 укладеним з відповідачем, що стверджується наявним в матеріалах справи витягом-копією з Додатку № 1 до Договору про відступлення прав вимоги (т. 1 а.с. 217-222). На час відступлення права вимоги сума непогашеного тіла кредиту становить 314 200 грн (т. 1 а.с. 219). Згідно копії Розрахунку заборгованості за кредитом у гривні ОСОБА_2, станом на 01.07.2013 сума боргу склала 332 957,22 грн (т.1 а.с. 40). На а.с. 42-43 в т. 1 міститься Повідомлення про усунення порушень, вимога про добровільне виселення від 12.07.2013 надіслана відповідачу представником ПАТ «Альфа-банк». Заявою від 23.03.2013, надісланою позивачу ОСОБА_2 просив надати докази переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні згідно Кредитного договору (т.1 а.с. 78, 79 - Додатки 2 та 3). На а.с. 80 міститься копія Заяви ОСОБА_2 від 28.12.2012, надісланої рекомендованим повідомленням третій особі з проханням прийняти кошти в сумі 2661,26 грн для сплати відсотків за Кредитом за грудень 2012 року. Відповідно до копії Інформаційної довідки з Державного реєстру іпотек від 14.04.2014 об'єктом обтяження є домоволодіння та земельна ділянка в розмірі 0,1000 га призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташована в м. Бурштин, вул. Данила Галицького, 26 іпотекодержатель - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», іпотекодавець - ОСОБА_2 (т.1 а.с. 156). Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам рішення суду не відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції, враховуючи приписи п. 1 ч.1 ст. 512, ст. ст. 514, 518 ЦК України та ч. 2 ст. 1050 ЦК України, а також положення п. 5.3.2. Кредитного договору, виходив з того, що був замінений первісний кредитор у зобов'язанні, про що відповідач був повідомлений, однак зобов'язання перед новим кредитором не виконував, а тому стягнув з відповідача суму кредитної заборгованості. Апелянт зазначав, що ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не передав реально ПАТ «Альфа-Банк» документи, які повинні засвідчувати будь-яку заборгованість перед позивачем. Таким чином, при укладенні між вказаними банками договору відступлення права вимоги від 17.12.2012 було порушено процедуру заміни кредитора, яка встановлена законодавством. Відповідно до ст. ст. 57 - 60 ЦПК України кожна сторона повинна доказами підтвердити обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 неодноразово заявляв клопотання про витребування доказів, зокрема оригіналу Договору про відступлення прав вимоги (т.1 а.с. 84), однак даних про дослідження цих доказів судом першої інстанції в матеріалах немає. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 лютого 2015 року задоволено клопотання представника відповідача щодо витребування доказів в Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», зокрема: оригінал кредитного договору № 344 від 10.05.2007, який укладено між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» і ОСОБА_2, а також оригінали всіх документів, які сформовані в кредитну справу за вказаним договором і стосуються спірних правовідносин по даній справі (т.2 а.с. 124-125). Проте ця вимога апеляційного суду позивачем також не була виконана. Таким чином, безспірних, достовірних та достатніх доказів, які б відповідали вимогам ст. ст. 57, 58 ЦПК України, про відступлення права вимоги за Кредитним договором № 344 від 10.05.2007 позивач не надав. Враховуючи наведене колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог. Керуючись ст. ст. 209, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, - в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 листопада 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2, третя особи - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий А.Ю. Малєєв Судді: В.А. Девляшевський О.Є. Меленко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43406701