Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 451 results

  1. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2019 року м. Київ справа № 759/9722/15-ц провадження № 61-14404 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», представник позивача - Шумейко Павло Миколайович, відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Шумейка Павла Миколайовича, який діє в інтересах публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», на рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року в складі колегії суддів Махлай Л. Д., Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулось в суд з позов до ОСОБА_2 , приватного підприємства «БНВ-Електро» (далі - ПП «БНВ-Електро») про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 283 921,94 грн. Позов обґрунтований тим, що 28 вересня 2007 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності, був укладений кредитний договір № 15/04/1055к-07, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 252 500 грн на строк до 27 вересня 2018 року зі сплатою 17,45 % річних за користування кредитом. Виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором забезпечене порукою відповідно до договору № 15/04/1055П-07, укладеного 28 вересня 2007 року між позивачем та ПП «БНВ-Електро». Оскільки відповідачі свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконали, у зв`язку з чим станом на 28 січня 2014 року загальна заборгованість за кредитним договором склала 283 921,94 грн, позивач просив позовні вимоги задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року позов задоволено. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_2 , ПП «БНВ-Електро» на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № 15/04/1055к-07 від 28 вересня 2007 року в розмірі 283 921,94 грн. Суд виходив із доведеності позовних вимог. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у частині задоволення позову ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовлено, в частині позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «БНВ-Електро» про стягнення заборгованості провадження в справі закрито. Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 не спростований факт видачі ним довіреності, на підставі якої був укладений кредитний договір, відтак не спростований факт неотримання ним кредитних коштів, однак наявні підстави для застосування позовної давності, про що відповідачем було заявлено в суді першої інстанції. Закриваючи провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «БНВ-Електро», апеляційний суд дійшов висновку, що ці вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У травні 2017 року ПАТ «Універсал Банк» через свого представника Шумейка П. М. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_2 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження в даній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року дану справу призначено до судового розгляду. На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» дана справа передана до Верховного Суду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник позивача зазначає, що оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 ухвалено судом апеляційної інстанції з неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тій обставині, що відповідач у жовтні 2009 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором вніс платіж у розмірі 19 097,55 грн, що свідчить про переривання строку позовної давності. Просив рішення суду апеляційної інстанції в цій частині скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі. Рішення апеляційного суду в частині закриття провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «БНВ-Електро» позивачем не оскаржується, а тому в касаційному порядку не перевіряється. Заперечення на касаційну скаргу У вересні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на вказану касаційну скаргу, відповідно до якої просив її відхилити, рішення апеляційного суду залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 28 вересня 2007 року між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності від 28 вересня 2007 року, був укладений кредитний договір № 15/04/1055к-07, за умовами якого банк надав останньому кредит в розмірі 252 500 грн із сплатою 17, 45 % річних строком до 27 вересня 2018 року. 28 вересня 2007 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «Універсал Банк» та ПП «БНВ-Електро» був укладений договір поруки № 15/04/1055П-07, за умовами якого ПП «БНВ-Електро» зобов`язалосьвідповідати перед банком за належне виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань за кредитним договором. Станом на 28 січня 2014 року у відповідачів перед банком утворилася заборгованість у розмірі 283 921,94 грн, яка складається з суми заборгованості за кредитом в розмірі 239 094,54 грн, суми заборгованості за відсотками в розмірі 34 329,79 грн та суми заборгованості за підвищеними відсотками в розмірі 10 497,61 грн. Апеляційний суд установив, що ОСОБА_2 заявив про застосування позовної давності в суді першої інстанції, однак суд не надав цьому належної оцінки. 03 грудня 2008 року банк направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове погашення всієї суми заборгованості в зв`язку з систематичним невиконанням зобов`язань за кредитним договором, а з даним позовом звернувся 16 червня 2015 року. У виписці з особового рахунку відповідача платіж в сумі 19 097,55 грн не відображений, інших доказів на підтвердження того, що зазначений платіж був внесений ОСОБА_2 , позивач не надав. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення відповідає зазначеним вимогам закону. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Положеннями частини другої статті 1050 ЦК України передбачено, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). Апеляційний суд установив, що 03 грудня 2008 року позивач направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове погашення всієї суми заборгованості, використавши право вимоги дострокового повернення усієї суми заборгованості по кредиту. Такими діями ПАТ «Універсал Банк» змінив строк виконання основного зобов`язання. З позовом ПАТ «Універсал Банк» звернувся лише 16 червня 2015 року. З огляду на викладене висновок апеляційного суду про сплив позовної давності є правильним. Судам не надано належних та допустимих доказів переривання перебігу позовної давності за позовними вимогами ПАТ «Універсал Банк». Доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються наявними в справі доказами. Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_2 - без змін. Керуючись статтями 389, 400, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Шумейка Павла Миколайовича, який діє в інтересах публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 травня 2017 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_2 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І.Крат Судді Н. О. Антоненко В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84005682
  2. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2019 року м. Київ справа № 757/1782/16-ц провадження № 22-ц/824/14566/2019 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" на рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В: У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі -ПАТ "Укрсоцбанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти - окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних. На виконання умов договору банк надав позичальнику транші кредиту шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника, разом з тим, останній умови договору не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172 від 20 липня 2007 року у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 20 липня 2007 року № 24-12/172 у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 року рішення Апеляційного суду міста Київ від 12 квітня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 жовтня 2019 року справу було прийнято колегією апеляційного суду у визначеному складі до провадження та розгляду. Предметом цього апеляційного провадження є апеляційна скарга ПАТ "Укрсоцбанк", подана 27 жовтня 2016 року, на рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року. У апеляційній скарзі позивач просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги про стягнення кредитної заборгованості задовольнити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачем зазначено, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже є таким, що підлягає скасуванню, оскільки підстав для застосування наслідків пропуску позовної давності не було. Указує, що позивач неодноразово звертався до суду загальної юрисдикції та до третейського суду з позовом до боржників, предметом звернення за яким було стягнення заборгованості за кредитним договором. Тому на думку позивача відбулося переривання строків позовної давності відповідно до статті 264 ЦК України, внаслідок чого перебіг позовної давності починається заново. В судове засідання сторони не з`явились, були належним чином повідомлені про дату час і місце розгляду справи, клопотань про відкладення розгляду справи не подано, про наявність поважних причин, що перешкоджали з`явитись у судове засідання, суд не повідомлено. Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Скасовуючи рішення Апеляційного суду міста Київ від 12 квітня 2017 року Верховний Суд указав на необхідність надати належну правову оцінку розрахунку заборгованості за спірним кредитним договором та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, яка позивачем нарахована станом на 17 грудня 2015 року. Крім того, Верховний Суд указав на необхідність перевірки причин пропуску позивачем строку звернення до суду та надання належної правової оцінки діям позивача, пов`язаним із захистом його прав. Відповідно до частини 5 статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, висновки суду касаційної інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволені позову, місцевий суд виходив із того, що позивачем було пропущено строк позовної давності, оскільки останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитом був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року, а з цим позовом банк звернувся до суду лише 18 січня 2016 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду, тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення кредитної заборгованості з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено, та слідує із матеріалів справи, що 20 липня 2007 року між сторонами було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року. Відповідно до умов кредитного договору відповідач зобов`язався погашати кредит згідно графіку, що міститься в додатку 2 до цього договору, а також сплачувати 10% річних за користування кредитом. Пунктом 1.1.2 кредитного договору визначено порядок погашення суми основної заборгованості, починаючи з липня 2008 року, з врахуванням наданих траншів, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 19 липня 2012 року. Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року № 24-12/172, останній платіж в рахунок погашення заборгованості був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року. Відповідні обставини були визнані сторонами та не підлягають доказуванню відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України. Із матеріалів справи також вбачається, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2011 року, яке набрало чинності, було задоволено вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності (справа № 2-1781/11), зокрема було звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" права власності на: житловий будинок з надвірними спорудам, який складається з житлового будинку, що позначений на плані літерою "А", загальною площею 684,70 квадратних метрів, жилою площею 67,50 квадратних метрів; гостьового будинку, що позначений на плані літерою "Б"; будинку охорони, що позначений на плані літерою "В"; навісу, що позначений на плані літерою "Г"; "г-г1" - огорожі, "г2" вимощення та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку загальною площею 0,35 га., кадастрові номери якої 3223155400:05:028:0154, та 3223155400:05:028:0155, що призначена для будівництва індивідуального житлового будинку, та ведення особистого селянського господарства та знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в рахунок погашення 25893100 грн заборгованості ОСОБА_1 за договором кредиту №24.127172 від 20 липня 2007 року. Перевіряючи обґрунтованість наданого позивачем розрахунку заборгованості апеляційний суд виходить з наступного. Рішенням у цивільній справі №2-1781/11 було встановлено, що станом на 22 серпня 2011 року у відповідача перед позивачем був борг у сумі 3130120 швейцарських франків 59 сантимів, що становило 31651466,39 грн. Оскільки указаним рішенням було встановлено, що шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають погашенню вимоги у розмірі 25893100 грн, залишились незадоволені вимоги на суму 5758366,39 грн. Звертаючись до суду з цим позовом позивач просив стягнути із відповідача кредитну заборгованість, яка складається із суми основного боргу у розмірі 47295,59 швейцарських франків, що складає 1123559,71 грн станом на 17 грудня 2015 року та суми заборгованості за відсотками у розмірі 88643,05 швейцарських франків, що складає 2105814,83 грн на указану дату. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у цій справі з урахуванням правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) встановлено, що умовами кредитного договору, який є предметом цього спору, сторони погодили строк повернення кредиту до 19 липня 2012 року. Отже, нараховані позивачем відсотки після цієї дати, не можуть бути визнані такими, що ґрунтуються на законі. Враховуючи наведене судом апеляційної інстанції при визначенні суми боргу зменшено розмір відсотків на суму, яку було нараховано згідно наданого до матеріалів справи розрахунку, а саме стовпчик "нараховано відсотків у валюті кредиту" (а.с.20-22 Т.1) у серпні 2012 року у розмірі 1820,01, у листопаді 2012 року у розмірі 64439,43, у березні 2014 року у розмірі 6542,56 та у грудні 2015 року у розмірі 8276,73 всього на загальну суму 81078,73 швейцарських франків. Крім того, як убачається із матеріалів справи позивач звернувся з цим позовом до суду у січні 2016 року. Відповідачем до суду першої інстанції було подано заяву про застосування строків позовної давності. Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно із частиною 5 указаної статті, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із встановлених обставин про наявність заборгованості, та що з позовом про захист цивільного права позивач звернувся після спливу позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Із змісту оскаржуваного рішення також вбачається, що судом першої інстанції було роз`яснено право позивачу звернутись до суду із клопотанням про поновлення процесуального строку, однак позивач вважав, що ним строк позовної давності пропущено не було, оскільки перебіг позовної давності було перервано на час вирішення спору у третейському суді, після чого відповідний строк починається знову. Такі доводи позивача є помилковими, оскільки перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Доводи позивача про те, що наявні підстави для визнання позовної давності перерваною у зв`язку з пред`явленням банком позову до Печерського районного суду міста Києва у 2013 році також є помилковими, оскільки позовна заява ухвалою цього суду від 10 липня 2013 року залишена без розгляду, про що також було зазначено судом касаційної інстанції у цій справі. У суді першої інстанції, так само і в суді апеляційної інстанції позивачем поважних причин пропущення позовної давності зазначено не було. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Позивачем не зазначені обставини на підтвердження наявності поважних причин для поновлення строку позовної давності. Враховуючи наведене суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін відповідно до статті 375 ЦПК України як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Київ від 17 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Т.О. Писана суддіК.П.Приходько С.О. Журба http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86034644
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 408/8040/12 Провадження N 14-145цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року у складі суддів Митрофанової Л.В., Бондар Я.М., Соколан Н.О. в цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта банк" про визнання поруки припиненою ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") та ОСОБА_3 (позичальник) укладено кредитний договір N 444/ФКВ-07 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних на строк до 2 липня 2027 року. Того ж дня з метою своєчасного і належного виконання позичальником узятих на себе зобов'язань між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 444/Zфпор-07 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов'язалася відповідати за повне та своєчасне виконання боржником зобов'язань за Кредитним договором. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за умовами якого ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, зокрема, за вказаними Кредитним договором та Договором поруки. ОСОБА_3 належним чином не виконувала узятих на себе зобов'язань, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року виникла заборгованість за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами -16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн та за комісією - 21 896,59 грн. яку позивач після збільшення позовних вимог просив стягнути на свою користь солідарно з відповідачів. ОСОБА_3, заперечуючи проти позову, послалась на те, що ПАТ "Дельта банк" не підтвердило обставин щодо набуття ним права вимоги до відповідачів за договором про передачу активів та кредитних зобов'язань, а також щодо поширення цього договору на Кредитний договір і Договір поруки, належно і своєчасно не повідомив відповідачів про перехід прав вимоги до ПАТ "Дельта банк" у кредитному зобов'язанні перед ТОВ "Укрпромбанк". ПАТ "Дельта банк" не довело, що воно є правонаступником ТОВ "Укрпромбанк". Позов не містить розрахунків суми, яку просить стягнути банк. Позивач не надав документів для перевірки і з'ясування дійсної суми заборгованості боржника, у зв'язку із чим неможливо встановити момент виникнення заборгованості та період нарахування процентів, штрафів, комісій. Банк після першої несплати позичальником установленого платежу знав про порушення, мав змогу звернутися до суду з вимогою про стягнення заборгованості за Кредитним договором, але своїм правом не скористався, у зв'язку із чим пропустив позовному давність. У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. На обґрунтування зустрічних позовних вимог послалася на те, що Договір поруки припинив свою дію, оскільки кредитор протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням не пред'явив вимоги до неї як до поручителя. Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила визнати поруку припиненою. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року, первісний позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Дельта банк" 561 273,32 грн заборгованості за тілом кредиту, 262 690,01 грн заборгованності за процентами, 21 896,59 грн заборгованості за комісією і 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності факту невиконання боржником та поручителем своїх зобов'язань за Кредитним договором та Договором поруки. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд дійшов висновку про його недоведеність та безпідставність. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання з огляду на те, що ОСОБА_3 останній платіж за Кредитним договором здійснила у червні 2010 року, а вимогу про стягнення кредитної заборгованості до ОСОБА_5 банк пред'явив лише у серпні 2012 року. Оскільки коштів за Кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах позовної давності. Проте апеляційний суд зазначеного не врахував та не встановив, з якого часу позичальник не сплачував проценти за договором. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 798 156,24 грн. яка складається із заборгованості за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 13 624,35 доларів США, що еквівалентно 214 986,33 грн. за комісією - 21 896,59 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" судовий збір у розмірі 3 654 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Дельта банк", апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином не виконувала умов Кредитного договору, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість у розмірі 798 156,24 грн. яка підлягає стягненню за період з липня 2010 року по січень 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Дельта банк" у стягненні з боржника заборгованості за процентами у розмірі 3 023,13 доларів США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не обґрунтував природи походження цієї заборгованості. Відмовляючи у задоволенні вимог ПАТ "Дельта банк" у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач на неодноразові запити суду не надав розрахунків заборгованості в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення з неї грошових коштів і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову ПАТ "Дельта банк" у задоволенні позову, в іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував відсутності у матеріалах справи доказів передачі ПАТ "Дельта банк" права вимоги за Кредитним договором саме до неї як боржника, а наявна копія витягу з договору про передачу активів та кредитних зобов'язань від 30 червня 2010 року не містить інформації про факт такої передачі. Усупереч вимогам статей 516, 517, 1082 ЦК України вона не була належним чином повідомлена про заміну кредитора в зобов'язанні. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що позивач не надав доказів на підтвердження загальної суми заборгованості із зазначенням часу її утворення помісячно до передачі активів. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта банк" подало касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, не відповідає нормам матеріального права, оскільки такий строк повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права повернення кредиту достроково. Посилання в рішенні апеляційного суду на те, що позивач не обґрунтував природи походження заборгованості за процентами в розмірі 3 023,13 доларів США є неправильним, оскільки в матеріалах справи наявний розрахунок заборгованості за процентами. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада та 6 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Дельта банк" відповідно, витребувано справу із суду першої інстанції та надано особам, які беруть у ній участь, строк для подачі заперечень на касаційні скарги. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі? ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справпередав, а Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав зазначену справу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. 16 квітня 2018 року справа надійшла до ВеликоїПалати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта банк", та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних. За умовами цього договору повернення кредиту здійснюється щомісячно частинами у розмірі не менш як 163,33 доларів США, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту. З метою своєчасного і належного виконання ОСОБА_3 узятих на себе зобов'язань 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) і ОСОБА_3 укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов'язань перед банком за Кредитним договором у повному обсязі. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за яким ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, що включає в себе кредитні договори, в тому числі й Кредитний договір, укладений між банком та ОСОБА_3 Пунктом 5.1 Кредитного договору визначено, що сторони несуть відповідальність за невиконання та/або неналежне виконання умов цього Договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України. ОСОБА_3 не виконувала належним чином узятих на себе зобов'язань за Кредитним договором, здійснивши останній платіж у червні 2010 року, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року утворилася заборгованість, яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн. за комісією - 21 896,59 грн. що підтверджується наданим позивачем розрахунком. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог? відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу). Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до поручителя про стягнення заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що банк не надав розрахунку заборгованості за Кредитним договором у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6- 3087цс16 та в інших. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком і не вбачає підстав для відступлення від нього. З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи N 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах N 6-53цс14, 6-3087цс16 та інших аналогічних справах. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христовпроти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Як зазначено в Доповіді щодо верховенства права Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики. ЄСПЛ зазначав, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24 липня 2003 року у справі "Рябих проти Росії", заява N 52854/99). Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, які ґрунтуються на сталій практиці щодо застосування положень статті 559 ЦК України як Верховного Суду України, так і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційних скаргах доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не вправі встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Судом касаційної інстанції не встановлено фундаментальних порушень судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді спору у цій справі. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення, оскільки наведені в них доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська О.С. Золотніков
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2019 року м. Київ Справа № 127/15672/16-ц Провадження № 14-254цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк»), подану його представником Нижником Дмитром Петровичем , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року (у складі судді Бойка В. М.) та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017року (у складі суддів Берегового О. Ю., Голоти Л. О., Луценка В. В.) у цивільній справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ПАТ «Універсал банк» (далі також - банк, товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. На обґрунтування позовних вимог товариство посилалося на те, що 24 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі - ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №13/191к-07 (далі -Кредитний договір), відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 50 000 дол. США строком до 23 липня 2027 року зі сплатою визначених договором процентів за користування кредитом. Цього ж дня між ВАТ «Банк Універсальний» і ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору. Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у цивільній справі № 2-4129/2009, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у сумі 358 073,97 грн, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним. Оскільки вказане рішення суду боржники виконали у повному обсязі лише 6 липня 2015 року, ПАТ «Універсал банк» просило на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 нараховані на суму боргу інфляційні втрати за період з липня 2012 року по липень 2015 року у розмірі 272 136,22 грн та 3 % річних, нараховані за цей період, у розмірі 59 920,98 грн, а всього 332 057,20 грн. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року ПАТ «Універсал банк» у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року не виконувалося більше трьох років саме з вини стягувача: виконавчий лист на виконання цього рішення виданий 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Оскільки про причини пропуску цього строку банк не повідомив, не вказав на їх поважність і не просив його поновити, а представники відповідачів у судовому засіданні просили застосувати наслідки спливу позовної давності, суд дійшов висновку про існування визначених статтею 267 ЦК України підстав для відмови в задоволенні позову Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року скасовано. Провадження у справі за позовом ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року закрито. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Закриваючи провадження у частині вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за період з липня 2012 року по травень 2015 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в іншій справі (№ 127/13364/15-ц), яке набрало законної сили, ці вимоги вже вирішено. Відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з червня по липень 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку про їх безпідставність, оскільки рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року в повному обсязі виконано 21 квітня 2015 року. Вирішуючи справу в частині позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що банк пропустив установлений законодавством трирічний строк на звернення до суду з вимогами про стягнення коштів у порядку частини другої статті 625 ЦК України, оскільки таке право виникло у позивача з дня набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року про стягнення боргу за кредитним договором, а саме 7 грудня 2009 року, проте до суду з цим позовом банк звернувся лише 20 липня 2016 року. Крім того, апеляційний суд зазначив, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. Прийняття судового рішення про стягнення боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов`язання як такого, що визначене в іноземній валюті. Оскільки кредит надавався позичальнику в іноземній валюті - доларах США, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, суд відмовив у стягненні з відповідачів інфляційних нарахувань на суму боргу. У червні 2017 року ПАТ «Універсал банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року і рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що, закриваючи провадження у справі про стягнення заборгованості за період з липня 2012 року по травень 2015 року з тих підстав, що це питання уже вирішив Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 6 грудня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц, апеляційний суд не звернув уваги на різний зміст позовних вимог і обставини у цих справах. Зокрема, у цій справі виник спір щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, натомість у справі № 127/13364/15-ц порушувалося питання про стягнення кредитної заборгованості, нарахованої після ухвалення рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року. Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не врахував, що питання тотожності позовних вимог у вказаних справах уже розглядав суд першої інстанції, ухвалу якого про закриття провадження у цій справі скасував суд апеляційної інстанції з передачею справи для продовження розгляду. На думку скаржника, обов`язок зі сплати заборгованості за кредитним договором виник у боржників з часу набрання законної сили рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у цивільній справі № 2-4129/2009, проте боржники виконали рішення лише у липні 2015 року. Вказане порушення, на думку скаржника, за своєю правовою природою є триваючим, тому позовна давність до таких правовідносин не застосовується. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в указаній справі та в подальшому передав її до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України(далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України з мотивів необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду. Зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду обґрунтовано тим, що Касаційний цивільній суд у складі Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 331/3787/16?ц (касаційне провадження № 61-6863зпв18), від 5 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (касаційне провадження № 61-10516св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (касаційне провадження № 61?5214св18) дійшов висновку, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів розпочинається від дня, коли кредитор дізнався про порушення грошового зобов`язання боржником, яким у цих справах є день набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості. Оскільки відповідно до положень статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, то спливає вона через три роки після набрання законної сили таким рішенням. А тому вимоги про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України коштів, які заявлено пізніше, ніж через три роки після набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості є такими, що заявлені після спливу позовної давності. Разом з тим у постанові від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судупогоджується з тим, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення коштів на підставі частини другої статті 625 ЦК України починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, аргументуючи цю позицію відповідними нормами. Вважає, що рішення апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови у стягненні з ОСОБА_4 3 % річних з підстав спливу позовної давності ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права і з додержанням норм процесуального права, а тому необхідно відступити від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування статті 625 ЦК України у взаємозв`язку з положеннями глави 19 цього Кодексу у подібних правовідносинах. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року справу прийнято до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 24 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал банк», та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала у кредит 50 000 доларів США на строк до 23 липня 2027 року із сплатою визначених договором процентів за користування кредитом. У цей же день між ВАТ «Банк Універсальний» та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договори поруки на забезпечення виконання Кредитного договору. Рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року, ухваленим у справі № 2-4129/2009, стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 358 073,97 гривень та судові витрати. 13 березня 2010 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання цього рішення за виконавчим листом № 2-4129/2009, виданим Замостянським районним судом м. Вінниці 24 листопада 2009 року. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 4 травня 2011 року рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року залишено без змін. 25 січня 2012 року видано виконавчий лист на примусове виконання рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009, який пред`явлено до виконання. Останню постанову про відкриття виконавчого провадження за цим виконавчим листом прийнято 16 квітня 2015 року. Надано строк до 23 квітня 2015 року для добровільного виконання боржниками рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року у справі № 2-4129/2009. Згідно з квитанціями від 17 квітня 2015 року № 17-3950590/С, від 20 квітня 2015 року № 20-3955847/С і від 21 квітня 2015 року № 21-395681/С ОСОБА_3 погасив заборгованість, стягнену зазначеним рішенням, окремими платежами в розмірі 140 000 гривень, 140 000 гривень та 72 167 гривень відповідно. 24 квітня 2015 року заступником начальника Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 47253128 з примусового виконання виконавчого листа № 2-4129/2009, виданого 25 січня 2012 року Замостянським районним судом м. Вінниці, у зв`язку з добровільним виконанням боржником цього рішення суду в повному обсязі у встановлений строк. Вказані кошти зараховані на рахунок кредитора 6 липня 2015 року. Суди також установили, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року у справі № 127/13364/15-ц відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 33 894,35 дол. США, а також інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих у зв`язку з невиконанням рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 24 листопада 2009 року за період з травня 2012 року по травень 2015 року. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили. За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України). Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу. Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Суди встановили, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов`язань за Кредитним договором, яким їй надано кредит строком до 23 липня 2027 року. У зв`язку із цим банк звернувся до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування коштами з позичальниці та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які поручилися за виконання відповідачкою цього договору на підставі укладених із банком договорів поруки. Судовим рішенням від 24 листопада 2009 року про стягнення заборгованості за кредитним договором підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальниці перед банком та його порушення. Виконавчий лист, виданий на підставі цього рішення, пред`явлений до примусового виконання та після тривалого виконавчого провадження добровільно виконано одним із боржників у наданий державним виконавцем строк до 23 квітня 2015 року. Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року. Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України). Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21 квітня 2015 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося. Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим. Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. У цій справі ПАТ «Унівесал банк» пред`явило позов 20 липня 2016 року. З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності за вимогами банку до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим. Оскільки позивач звернувся за стягненням з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року по липень 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду. Крім того, позивач надав розрахунок суми річних, який судом не перевірявся та охоплює увесь зазначений період. За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню. Рішення суду першої інстанції, в тому числі й у цій частині, взагалі мотивовано пропуском позовної давності з вини позивача, яку суд вбачав у тому, що саме з його (товариства) вини судове рішення про стягнення заборгованості не виконувалося більше трьох років, оскільки виконавчий лист було видано 25 січня 2012 року, однак стягувач пред`явив його до виконання лише 16 квітня 2015 року. Тобто суд фактично обчислив перебіг позовної давності від дати видачі виконавчого листа, що не відповідає вищезазначеним вимогам закону. А тому й рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_4 3 % річних за час прострочення підлягає скасуванню. Разом з тим оскільки судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконано 21 квітня 2015 року і з цього дня зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося в силу положень статті 599 ЦК України, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог банку про стягнення коштів, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за період із червня по липень 2015 року. Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 205, частини третьої статті 206 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Закриваючи провадження у справі в частині вимог ПАТ «Універсал банк» про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, за період з травня 2012 року по травень 2015 року, апеляційний суд виходив з того, що такий спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав уже розглянутий у справі № 127/13364/15-ц. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог, серед яких було заявлено й цю вимогу, відмовлено. Рішення не оскаржувалось і набрало законної сили За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині зазначених вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Щодо мотивів вирішення апеляційним судом вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга жодних доводів не містить, а тому рішення апеляційного суду в цій частині в силу положень статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається. Рішення суду першої інстанції ПАТ «Універсал банк» оскаржило з підстав неправильного застосування тих самих норм матеріального права, на які послалося, оскаржуючи рішення апеляційного суду. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Оскільки Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі щодо позовних вимог ПАТ «Універсал банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України за період з липня 2012 року по травень 2015 року, щодо відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення зазначених коштів за період із червня по липень 2015 року, а в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат касаційна скарга доводів не містить, то судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, які регулюють обчислення перебігу позовної давності, до вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, не надав оцінки наданим сторонами розрахункам про стягнення коштів. З огляду на викладене оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення частково підлягають залишенню без змін, а частково - скасуванню з направленням справи на новий розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 про стягнення 3 % річних за період до фактичного виконання грошового зобов`язання скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 85743708
  5. Державний герб України ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/465/19 Справа № 175/1064/17 Головуючий у першій інстанції: Воздвиженський О.Л. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2019 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Красвітної Т.П., суддів: Свистунової О.В., Єлізаренко І.А., при секретарі Догоновій О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу по апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу, реєстрації транспортного засобу, ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ Автокредит Плюс звернулось до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 10.04.2015 року, відповідно до умов Договору фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, ОСОБА_4 отримала від ТОВ «Автокредит Плюс» у платне користування автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, легковий седан-В,колір сірий, реєстраційний номер НОМЕР_1 та зобов`язалась сплачувати щомісячні платежі, пов`язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку №2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Проте, ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором не виконала, у зв`язку з чим, станом на 09.03.2017 року заборгованість за фактичний строк користування предметом лізингу складає 198821,24 грн., а саме: заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Зобов`язання за вказаним договором №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року забезпечено договором поруки №К200АЮ000652561 від 10.04.2015 року, укладеним з поручителем ОСОБА_3 , у розмірі 1000,00 грн. Крім того, як стало відомо позивачеві, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі довідки-рахунку перереєстрували транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, реєстраційний номер НОМЕР_2 , яким ОСОБА_5 від імені ТОВ Автокредит Плюс продав вказаний транспортний засіб ОСОБА_6 Вказану довідку-рахунок було завірено сервісним центром МВС України в Київській області. Перереєстрація спірного автомобіля за довідкою-рахунком є недійсною, у зв`язку з тим, що ОСОБА_5 не мав достатнього обсягу повноважень для відчуження автомобіля, адже останній не є та ніколи не був співробітником ТОВ Автокредит Плюс, а підпис у довіреності не співпадає з підписом голови правління ТОВ Автокредит Плюс. Недійсність довідки-рахунку тягне за собою недійсність будь-яких правочинів, що були укладені в часі після укладання недійсного правочину. Тому позивач, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,0 грн.; визнати недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 ; скасувати державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане на ім`я ОСОБА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 та передати вказаний транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс»; зареєструвати транспортний засіб - автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005 - за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005; судові витрати покласти на відповідачів (а.с. 4-8, 82-87 т.1). Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року у розмірі 160947,35 грн.; стягнуто солідарно з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» заборгованість за Договором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, за Договором поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року суму боргу у розмірі 1000,00 грн. Визнано недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року видану від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення; визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , д.н. НОМЕР_1 , оформлений довідкою-рахунком на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_8 та визнано недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 від 17.06.2015 року, видане сервісним центром МВС України в Київській області про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_6 . Скасовано державну реєстрацію прав власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_9 та визнано недійсним Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 27.07.2016 року, видане сервісним центром МВС України в м. Києві про реєстрацію вказаного транспортного засобу, видане 27.07.2016 року на ім`я ОСОБА_1 . Вирішено також витребувати у ОСОБА_1 автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, реєстраційний номер НОМЕР_9 та передати транспортний засіб представникам ТОВ «Автокредит Плюс». Зареєструвати вказаний автомобіль за ТОВ «Автокредит Плюс» - надавши повноваження представникам ТОВ «Автокредит Плюс» в будь-якому сервісному центрі МВС України отримати (відновити) свідоцтво про реєстрацію автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску: 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, код кольору-колір: НОМЕР_10 , № кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 . Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ТОВ «Автокредит Плюс» сплачений позивачем при подачі позову судовий збір у сумі 2429,22 грн. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість заочного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового судового рішення, виходячи з наступного. Встановлено, що на підтвердження позовних вимог позивачем надано копію заяви ОСОБА_4 про приєднання до публічного договору №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року, відповідно до якої остання дає свою згоду на приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті компанії www.planetavto.com. ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12 т.1). Статтею 14 вказаної вище заяви від 10.04.2015 року визначено,що предметлізингу тайого вартість-автомобіль згідно Специфікації, викладеної вДодатку №1;строк лізингу: 60 місяців з моменту підписання Додатку №2 (Графік лізингових платежів). Пунктом 14.1.3 договору №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015року визначено щомісячні платежі та порядок їх сплати: щомісячно, згідно Графіку, та включають в себе: - платіж по відшкодуванню частини вартості предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (Графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі; - комісію за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу у розмірі згідно додатку №2 (графік лізингових платежів), якщо інше не зазначено у публічному договорі. У пункті 14.1.4 вказаного вище договору визначено період сплати щомісячного платежу з 24 по 28 число кожного місяця. Пунктом 14.1.5 визначено транзитний рахунок: № НОМЕР_11 у ПАТ КБ ПриватБанк, для подальшого зарахування на рахунок ТОВ «Автокредит Плюс». За змістом п. 14.1.7 заяви від 10.04.2015 року, після прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання фінансового лізингу, лізингоодержувач вносить аванс у розмірі 76500,00 грн. на транзитний рахунок, вказаний в п. 14.1.5 Договору. Додатком №1 до вказаної вище заяви від 10.04.2015року погодженоСпецифікацію таакт приймання-передачівід 16.04.2015року,яким визначено,зокрема,предмет лізингу-автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, рік випуску 2005, тип ТЗ: легковий седан-В, колір сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , реєстраційний номер: НОМЕР_1 (а.с. 13 т.1). В додатку №2 до договору фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року викладено Графік сплати лізингових платежів (а.с. 14 т.1). Для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за договором №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року, між ТОВ Автокредит плюс та ОСОБА_3 був укладений договір поруки №К200А!0000652561 від 10.04.2015 року (а.с.17 т.1). Згідно пункту 2 зазначеного вище договору поруки, ОСОБА_3 відповідає перед ТОВ Автокредит плюс за виконання обов`язків ОСОБА_4 за договором фінансового лізингу у розмірі 1000,00 грн. Станом на 09.03.2017 року, позивачем нарахована заборгованість, з посиланням на невиконанням ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за вказаним договором, в розмірі 198821,24 грн., а саме заборгованість по залишку вартості предмету лізингу - 160947,35 грн., заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу - 26363,56 грн., заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу - 4184,67 грн., заборгованість за пенею 7325,66 грн. Відповідно до ч. 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Частиною 2 ст. 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору, відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року №6-1551цс16, яка в силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Виходячи з викладено, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; колегія приходить до висновку, що договір фінансового лізингу №К200А!0000652561 від 10.04.2015року укладений без дотримання письмової нотаріальної форми, тому є нікчемним, а тому в задоволенні позовних вимог ТОВ «Автокредит Плюс» про стягнення з ОСОБА_4 160947,35 грн. та з ОСОБА_3 1000,00 грн. заборгованості за ОСОБА_8 оговором фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 від 10.04.2015 року необхідно відмовити. Необхідно зазначити, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження прийняття лізингодавцем позитивного рішення про надання ОСОБА_4 фінансового лізингу. У вказаній вище заяві про приєднання ОСОБА_4 до публічного договору взагалі не визначено вартість предмета лізингу - автомобіля, суму якої мав сплатити останній. У позовнійзаяві позивачвказував,що ОСОБА_5 на підставі підроблених документів від імені ТОВ Автокредит Плюс продав ОСОБА_6 транспортний засіб-автомобіль марки SKODA,модель:SUPERB,2005року випуску.Також позивачстверджує,що ОСОБА_5 не мав достатнього рівня повноважень для реєстрації спірного автомобіля та ніколи не отримував довіреності від ТОВ Автокредит Плюс на здійснення відповідних дій, що виключає можливість законної реєстрації права власності за ОСОБА_6 Однак, в матеріалах справи міститься копія довіреності №17 від 17.06.2015 року, виданої директором ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_9 на ім`я ОСОБА_10 , для отримання від імені ТОВ «Автокредит Плюс» цінностей - 1) документів про реєстрацію автомобіля SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, №кузова НОМЕР_6 ; 2) транзитні номери (а.с.25 т.1). Зі змісту зазначеної вище довіреності вбачається, що будь-якими повноваженнями щодо розпорядження автомобілем SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, від імені ТОВ «Автокредит Плюс» ОСОБА_10 наділений не був. Апеляційним судом ухвалою від 09 квітня 2019 року було витребувано у Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в м.Києві та Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м.Вишгород Київської області оригінали письмових документів, на підставі яких 17.06.2015 року було здійснено перереєстрацію автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий, з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс на нового власника ОСОБА_6 ; у ТОВ Автокредит Плюс фінансові документи на підтвердження внесення ОСОБА_4 авансу на транзитний рахунок у розмірі, зазначеному у заяві від 10 квітня 2015 року про приєднання до публічного договору про надання фінансового лізингу №К200А! НОМЕР_3 ; у ТОВ Авто-Арсенал оригінал довідки-рахунку серії ААЕ НОМЕР_12 , виданої 17.06.2015 року Товариством з обмеженою відповідальністю Авто-Арсенал щодо автомобіля Skoda Superb, номер кузова НОМЕР_7 (VIN НОМЕР_6 ), 2005 року випуску, колір сірий; договір купівлі-продажу, чи інший документ, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , від Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» до ОСОБА_6 ; протокол наради ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено підготувати пакет документів для зняття з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; наказ ТОВ «Автокредит Плюс», відповідно до якого ТОВ «Автокредит Плюс» доручено зняти з обліку автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; довіреність, чи інші документи від імені ТОВ «Автокредит Плюс», яким уповноважено на вчинення дій, пов`язаних з перереєстрацією права власності з ТОВ «Автокредит Плю» на третіх осіб автомобіля Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; документи, які додавались до договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувся перехід права власності на транспортний засіб - автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, № кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , укладеного ТОВ «Автокредит Плюс»; всі інші документи, на підставі, яких відбувся перехід права власності на автомобіль марки Skoda, модель: Superb, рік випуску: 2005, тип ТЗ: седан-В, колір: сірий, №кузова/шасі: НОМЕР_7 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , з ТОВ «Автокредит Плюс» (а.с. 202-203 т.2). Однак, жодного із витребуваних письмових доказів суду надано не було. Зокрема, згідно листа Територіального сервісного центру №3245 Міністерства внутрішніх справ України у м. Вишгород Київської області від 11.05.2019 року №450 повідомлено, що надати документи не можливо, так як термін їх зберігання, що становить 3 роки, - закінчився (а.с. 214 т.2). Листом Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ в Київській області від 20.05.21019 року №31/10-2104 повідомлено, що надати документи неможливо, у зв`язку із закінченням строку їх зберігання (а.с. 218 т.2). Таким чином, позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 , діючи від імені ТОВ Автокредит Плюс на підставі підроблених документів, здійснив відчуження транспортного засобу - автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною 2 ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Відповідно до ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За положеннями статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Приймаючи до уваги, що оригінал довіреності суду надано не було, а також те, що вказаною довіреністю ОСОБА_10 не наділений повноваженнями на вчинення правочинів щодо розпорядження спірним автомобілем, суд позбавлений можливості встановити обставини відносно правомочності ОСОБА_10 щодо продажу спірного автомобіля. Крім того, з оскаржуваної довіреності не вбачається, що ОСОБА_10 є співробітником позивача, тому посилання на те, що він ніколи не працював в штаті компанії не спростовує дійсності довіреності. Щодо доводів позивача про те, що ТОВ «Автокредит Плюс» не оформлював та не видавав довіреності №17 від 17.06.2015 року на ім`я ОСОБА_10 , то вона не є належним доказом підтвердження її недійсності. Таким чином, позовна вимога ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання недійсною довіреність №17 від 17.06.2015 року, виданої від імені ТОВ «Автокредит Плюс» на ім`я ОСОБА_5 з моменту її вчинення, задоволенню не підлягає. В матеріалах справи відсутній оспорюваний договір купівлі-продажу на підставі якого відбувся перехід права власності на автомобіль марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску, укладений між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_6 , тому суд позбавлений можливості визначити обставини щодо його укладання, а саме сторін правочину та їх повноваження на відчуження майна. При цьому доказів незаконності зазначеного вище правочину та відповідної реєстрації права власності на автомобіль за ОСОБА_6 позивачем надано не було, тому вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля SKODA, модель: SUPERB та скасування реєстрації також задоволенню не підлягають. З матеріалівсправи вбачається,що 17.06.2015року булоздійснено перереєстраціюна ОСОБА_6 за договоромкупівлі-продажутранспортного засобу автомобіляSKODA,модель:SUPERB,2005року випуску,тип ТЗ:седан-В,колір:сірий,VIN НОМЕР_6 ,а 27.07.2016року -за ОСОБА_1 на підставідоговору купівлі-продажу№877/10/8047/16від 27.07.2016року (а.с.88т.1). За змістом ч.1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У пункті 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», зазначено, що відповідно до положень частини 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1ст. 388 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Виходячи з викладеного, враховуючи, що позивачем не доведено незаконність вибуття з володіння ТОВ «Автокредит Плюс» автомобіля марки SKODA, модель: SUPERB, 2005 року випуску; приймаючи до уваги, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаного автомобіля, - колегія приходить до висновку, що позовні вимоги щодо витребування зазначеного транспортного засобу у ОСОБА_1 та його реєстрації за позивачем також не підлягають задоволенню. На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі обставини справи не встановив, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Частиною 1 статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу задоволено, а позовні вимоги залишено без задоволення, з ТОВ Автокредит Плюс підлягають стягненню на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді сплаченого апелянтом судового збору в сумі 3643,82 грн. (а.с. 146 т.1). Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Таким чином, колегія приходить до висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог Товариства зобмеженою відповідальністю Автокредит Плюс до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 простягнення заборгованості,визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації, витребування транспортного засобу,реєстрації транспортного засобу відмовити у повному обсязі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Автокредит Плюс (код ЄДРПОУ 34410930) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_13 ) судові витрати в сумі 3643 (три тисячі шістсот сорок три) грн. 82 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85672910
  6. ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2019 року м. Чернівці справа № 726/1652/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Ковальчук Н.О. позивач за первісним позовом Державна іпотечна установа відповідачі за первісним позовом ОСОБА_1 Брунович, ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 відповідачі за зустрічним позовом Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», Державна іпотечна установа апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , та Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє ОСОБА_5 Валерій Михайлович, на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Асташев С.А. ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог В серпні 2018 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом. Позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь позивача 1 307 979 гривень 66 копійок. Посилався на те, що 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 1710 pv21-07. Відповідно до умов вказаного договору відповідачу був наданий кредит в сумі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Зобов`язання за договором були забезпечені іпотечним договором та договором поруки. 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір відступлення права вимоги. Згідно умов вказаного договору банк передав позивачу всі права вимоги за зобов`язаннями відповідачів. Станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором становила 1 307 979 гривень 66 копійок, в тому числі по сумі основного боргу 753 706 гривень 75 копійок, інфляційні втрати 96 895 гривень 06 копійок, пеня в сумі 149 907 гривень 37 копійок, прострочені відсотки в сумі 307 470 гривень 48 копійок. У жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою. Просила визнати припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 Посилалася на те, що в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 2 жовтня 2014 року між Акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду, відповідно до умов якої процентна ставка за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року була збільшена з 13 до 14 відсотків річних. ОСОБА_2 вказана додаткову угоду не підписувала. Також звертала увагу суду на те, що позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском строку встановленого для звернення до суду з вимогами до поручителя. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року первісним позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок. В решті первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 . Ухвалюючи рішення в частині часткового задоволення первісного позову, суд виходив з того, що боржник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, натомість позивач, отримавши право вимоги до боржника, мав достатні підстави на звернення до суду із вказаним позовом про стягнення заборгованості. Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову, суд виходив з того, що на момент укладення додаткового договору до договору поруки, ОСОБА_2 перебувала за межами України, що свідчить про те, що вона фізично не могла його підписати, а тому існують підстави для визнання припиненою поруку у зв`язку із збільшенням обсягу відповідальності поручителя без його згоди. Також суд вважав припиненою поруку у зв`язку із непред`явленням банком вимоги до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки у встановлений законом шестимісячний строк з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням. Короткий зміст вимог апеляційних скарг В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з нього заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати та ухвалити нове судове рішення, який в первісному позові в цій частини відмовити. В апеляційній скарзі Державна іпотечна установа просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних вимог. Також Державна іпотечна установа просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки та ухвалити нове судове рішення, яким в зустрічному позові відмовити. Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_7 , в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині задоволених первісних позовних вимог з порушенням норм матеріального та процесуального права. Розрахунок, наданий позивачем по первісному позову, є необґрунтованим і недоведеним. В розрахунках заборгованості та в додатку № 2 до кредитного договору, відсутня інформація з відображенням сум, які відповідач ОСОБА_3 сплачував згідно умов кредитного договору, а також періоди, за які були сплачені вказані кошти. Відсутні підстави для стягнення з нього інфляційних втрат, оскільки кредитні кошти надавались йому у іноземній валюті, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня. В частині вимог про стягнення пені підлягає застосуванню строк позовної давності. Позивач не має правових підстав для стягнення з нього заборгованості, оскільки ним не доведено факт відступлення прав вимоги за кредитним договором, який було укладено з позичальником. Державна іпотечна установа в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки з порушенням норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції не було перевірено документи представника відповідачів – ОСОБА_8 . щодо законності надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 не повинен був братися до уваги судом, оскільки в матеріалах справи відсутні документи на підтвердження того, що між ОСОБА_9 та відповідачами за первісним позовом укладався договір про надання правничої допомоги. Представником відповідачів не надано жодного доказу на підтвердження того, що додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року було підписано не ОСОБА_2 , а іншою особою. Строк пред`явлення позовних вимог до поручителя не сплив. Відповідачі не надали детального опису наданих робіт (послуг) та здійснених ними витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги. Акт виконаних робіт не було надано до суду першої інстанції. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи Державна іпотечна установа подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 . Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частині, яка оскаржується, залишити без змін. Посилається на те, що рішення про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги і обізнаний про негативні для нього наслідки не виконання зобов`язань на користь первісного кредитора. Кошти, які були перераховані на дострокове погашення кредиту, на рахунок нового кредитора – Державної іпотечної установи не надходили, а тому позика не вважається повернутою. У Державної іпотечної установи не було підстав вказувати у розрахунку дати погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування, оскільки сам розрахунок заборгованості здійснюється, починаючи з 17 вересня 2015 року, тобто з моменту, коли у позивача виникло право вимоги. Власного розрахунку заборгованості при розгляді в суді першої інстанції відповідачем не надано. Відповідно до договору відступлення права вимоги, позивач отримав право вимоги до відповідачів за грошовим зобов`язанням визначеного в гривнях, а тому правомірно просить стягнути інфляційні втрати за весь період прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором. ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_8 , подав відзив на апеляційну скаргу Державної іпотечної установи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частинах, які оскаржуються, залишити без змін. Посилається на те, що рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_10 .В вказує, що ним надано до суду першої інстанції всі необхідні документів на підтвердження його повноважень як адвоката відповідачів за первісним позовом. Матеріали справи не містять доказів того, що його свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є зупиненим, скасованим або визнаним в судовому порядку недійсним. Вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не повинен був братися до уваги запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 , оскільки до вказаного запиту ОСОБА_11 було надано всі необхідні документи на підтвердження її повноважень щодо представництва інтересів ОСОБА_2 ОСОБА_2 не підписувала додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року, оскільки в цей час перебувала за межами України. Порука є припиненою відповідно до укладеного договору поруки з моменту збільшення процентної ставки, а саме з 02 жовтня 2014 року. Позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя. Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1710 pv21-07, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Відповідно до пункту 4.3 вказаного кредитного договору позичальник сплачує відсотки щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця. У зазначений термін сплачуються відсотки, нараховані за попередній календарний місяць Відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору № 1710 pv21-07, укладеного 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» (іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (іпотекодавцем), з метою забезпечення виконання позичальником вказаних зобов`язань, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами загальною площею 93,50 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_2 . АДРЕСА_3 . Того ж дня, між ВАТ « Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1710 pv21-07, згідно з умовами якого ОСОБА_2 як поручитель поручається за виконання ОСОБА_3 обов`язків, що виникли на підставі основного кредитного договору. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до кредитного договору № 1710 pv21-07, відповідно до умов якої відсоткова ставка за користування кредитними коштами, починаючи з 02 жовтня 2014 року, встановлюється в розмірі 14 процентів на рік. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07, пунктом 1.1 якої передбачено, що поручитель зобов`язується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, укладеним між кредитором та боржником, відповідно до умов якого боржникові ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 34 123 євро 81 євроцент зі сплатою 14 процентів річних терміном до 09 жовтня 2022 року. 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги №17/4-В, відповідно до умов якого банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення по ним, вказаними у додатках до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 1710 pv21-07. Згідно з пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги пункт 1.2 договору набирає чинності у день прийняття Національним Банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного Банку України № 612 «Про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 «Про затвердження тимчасової адміністрації в АТ «Банк Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». З наданих позивачем розрахунків вбачається, що станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених відсотків за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_12 В. слід задовольнити, апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович задовольнити частково з наступних підстав. Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). У частині 1 статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України). Суд першої інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором, виходив з того, що позичальник не виконує взятих на себе зобов`язань за кредитним договором та має прострочену заборгованість у розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок. Однак з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений ним без належного з`ясування дійсних обставин справи. Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду в частині вимог про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором не відповідає. Обґрунтовуючи доводи позовної заяви, Державна іпотечна установа посилалася на те, що ОСОБА_3 не виконував належним чином умови кредитного договору, допустив заборгованість за кредитом, надавши на підтвердження вказаних обставин розрахунки основної суми боргу, процентів, пені та інфляційних втрат станом на 31 липня 2018 року. Також в матеріалах справи міститься довідка про стан заборгованості ОСОБА_3 за договором про іпотечний кредит 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, з якої вбачається, що вказана заборгованість станом на 31 липня 2018 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених процентів за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок (а.с. 12 т. 1). Як вбачається із вищевказаних розрахунків, позивачем наданий щомісячний розрахунок заборгованості за кредитним договором, починаючи із 17 вересня 2015 року, при цьому не надано розрахунку заборгованості за кредитним договором за період з 10 жовтня 2007 року по 16 вересня 2015 року, в який, за твердженням позивача, утворилась заборгованість у розмірі 753 706 гривень 75 копійок, на яку в подальшому Державною іпотечною установою, як новим кредитором? і нараховувалась заборгованість, про стягнення якої вона просить в позовній заяві, за процентами, пенею та інфляційними втратами. Позивач посилається також на те, що підставою для нарахування вищевказаної заборгованості на суму 753 706 гривень 75 копійок став лист Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявської О.С. від 23 листопада 2015 року № 3-242100/22658 та доданий до нього додаток 2 - довідка про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/14 від 11 лютого 2015 року, згідно якої вбачається, що залишок основних зобов`язань божника ОСОБА_3 за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року станом на 17 вересня 2015 року становить 753 706 гривень 75 копійок.( а.с. 375-378 т. 1). Проте зазначені лист та довідка не можуть братися до уваги апеляційним судом, як належні та допустимі докази підтвердження наявності за ОСОБА_3 станом на 17 вересня 2015 року вищевказаної заборгованості, оскільки із вказаних документів не можливо встановити, за який період та в якому розмірі відповідачем ОСОБА_3 вносилися платежі на погашення заборгованості за кредитним договором, з якого часу у позичальника виникла прострочка по сплаті зазначеного боргу та з яких розрахунків виходило Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», визначаючи розмір залишкової заборгованості на момент відступлення Державній іпотечній установі право вимоги за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року в сумі 753 706 гривень 75 копійок. На спростування такого розміру заборгованості ОСОБА_3 надав суду копії квитанцій, з яких вбачається, що позичальник протягом тривалого часу сплачував щомісячні чергові платежі за вищевказаним кредитним договором, в тому числі і після укладення Акціонерним товариство «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою договору відступлення прав вимоги. Вимоги статей 81, 229, 263, 264, 365 ЦПК України зобов`язують суд з`ясувати обставини, що обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 81 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 (чинного на момент розгляду справи судом першої інтонації), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Проте позивачем не надано жодної виписки з особових рахунків позичальника ОСОБА_3 за період із 10 жовтня 2007 року (дати укладення кредитного договору) по 16 вересня 2015 року із зазначенням внесених ОСОБА_3 проплат в рахунок повернення кредиту. Апеляційним судом в протокольній ухвалі від час судового засідання 04 вересня 2019 року було запропоновано Державній іпотечній установі надати детальний розрахунок щодо структури суми заборгованість за кредитом, проценти , пеня) станом на 17 вересня 2015 року по кредитному договору 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, яку позивач отримав по договору відступлення прав вимоги в розмірі 753 706 гривень 75 копійок. Проте детальний розрахунок Державною іпотечною установою суду не був наданий, а було лише надано пояснення про те, що згідно довідки про залишки заборгованості по іпотечним кредитам вбачається, що сума заборгованості, на яку здійснювалися нарахування заборгованості позивачем, в розмірі 30 760 євро 51 євроцент, що є еквівалентом 753 706 гривень 75 копійок, є тілом кредиту. В матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи від 08 квітня 2016 року № 1668/11/2 , в якому позивач повідомляв ОСОБА_3 про те, що станом на 05 квітня 2016 року залишок заборгованості за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року без врахування процентів за користування кредитом становить 30 149 євро 29 євроцент , що суперечить розміру заборгованості, зазначеному в довідці про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявською О.С. (а.с. 212 т.1). В ході апеляційного розгляду справи суд роз`яснив сторонам про їх право звернутися до суду з клопотанням про призначення судово-економічної експертизи для встановлення фактичного розміру боргу відповідача ОСОБА_3 перед позивачем. Після цього представник Державної іпотечної установи пояснив, що, на його думку, немає необхідності призначати таку експертизу і він не бажає заявляти клопотання про її призначення. Отже позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_3 заборгованості в розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок, що є його процесуальним обов`язком. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 524/4318/15. За таких обставин апеляційний суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості, підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_3 вищевказаної заборгованості апеляційним судом не вбачається. Щодо зустрічних вимог про припинення поруки, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції посилався на те, що на момент укладення додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала за межами України, а тому фізично не могла його підписати, що свідчить про те, що збільшення обсягу її відповідальності у зв`язку із підвищенням згідно умов додаткової угоди до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року відсоткової ставки за користування кредитом відбулося без її згоди. Проте такі посилання суду є помилковими, оскільки перебування ОСОБА_2 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися. ОСОБА _2 клопотань про призначення експертизи на спростування факту підписання нею додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року не заявлялося. Окрім того, у відповідності до положень статті 204 ЦК України, діє презумпція правомірності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що додатковий договір № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року визнавався судом недійсним. Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За змістом частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення, розстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому у такому разі підлягають застосуванню норми частини 4 статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З положень частини 4 статті 559 ЦК України вбачається, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Такий висновок викладено Верховним Судом у правовій позиції, висловленій у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 285/1829/17 та від 16 вересня 2019 року у справі № 201/8164/16-ц. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) зазначила, що у разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Відповідно до пункту 3.6 кредитного договору, у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, термін дії договору припиняється, а банк набуває право у відповідності до чинного законодавства звернути стягнення на заставне майно. Отже сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такої зміни. З матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року ОСОБА_3 здійснив 16 жовтня 2015 року. Наступний платіж, нарахований за жовтень 2015 року, згідно пункту 4.3 кредитного договору та пункту 3.2 додаткової угоди від 02 жовтня 2014 року, позичальник повинен був здійснити у строк до 10 листопада 2015 року. 11 січня 2016 року у позичальника виникла заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, а тому відповідно до пункту 3.6 кредитного договору термін його дії припинився. Отже, у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору щодо погашення заборгованості, змінився строк виконання основного зобов`язання (пункт 3.6 договору), а тому перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення із вимогою до поручителя почався 11 січня 2016 року та тривав по 10 липня 2016 року включно. Протягом вказаного періоду вимога до поручителя чи основного боржника банком пред`явлена не була; дії, що переривають перебіг вказаного строку, банком, боржником, поручителем не вчинялись. Позивач звернувся з позовом до поручителя 21 серпня 2018 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя щодо сплати щомісячних платежів та суми заборгованості, яка виникла після припинення дії кредитного договору. Щодо вимог Державної іпотечної установи про стягнення з боржника ОСОБА_3 інфляційних втрат у розмірі 96 895 гривень 6 копійок, апеляційний суд вважає звернути увагу на таке. Як вбачається з умов кредитного договору від 10 жовтня 2007 року № 1710 pv21-07 кредитні кошти надавалися позичальнику в іноземній валюті-євро. Додатковою угодою до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року валюту кредитування не було змінено. Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. З огляду на викладене вимоги Державної іпотечної установи про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі 757/46015/15-ц. В частині первісних вимог про стягнення з ОСОБА_3 прострочених відсотків та пені, апеляційний виходить з наступного. За змістом статті 526, частини 1 статті 530, статті 610 та частини 1статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини 1 статті 1048 та частини 1статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини 2 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився. З огляду на те, що строк дії договору припинився 11 січня 2016 року, необґрунтованими є вимоги позивача про стягнення відсотків за кредитним договором та пені після зазначеної дати. Щодо стягнення з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, апеляційний суд виходить з наступного. Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Згідно з частинами 1 - 4 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження розміру понесених відповідачами за первісним позовом витрат на правничу допомогу, наданих адвокатами Адвокатського обєднання «Кравець і партнери», ОСОБА_8 надав розрахунок від 16 травня 2019 року на суму 37 159 гривень 23 копійки, у якому зазначено найменування юридичних послуг та вартість таких послуг, рахунки на оплату від 14 травня 2019 року № 130, від 19 квітня 2019 року, від 01 лютого 2019 року, 11 березня 2019 року, від 01 квітня 2019 року, платіжне доручення від 14 травня 2019 року № Р24А607114917А79307, дублікати квитанцій від 20 квітня 2019 року № 0.0.1332609067.1, від 01 лютого 2019 року №0.0.1256512398.1, від 12 березня 2019 року № 0.0.1291837794.1, від 05 квітня 2019 року № 0.0.11316983257.1, від 01 жовтня 2018 року № 0.0.1148358090.1. Ураховуючи недоведеність заявлених Державною іпотечною установою позовних вимог, наявність укладених між Адвокатським обєднанням «Кравець і партнери» договору про надання правової допомоги від 06 вересня 2018 року, документально підтверджених витрат відповідачів за первісним позовом на його виконання з наданням відповідного розрахунку, апеляційний суд з урахуванням складності, обсягу та характеру наданої правової допомоги, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державної іпотечної установи на користь відповідачів за первісним позовом витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки. Доводи апеляційної скарги Державної іпотечної установи про безпідставне стягнення витрат на правову допомогу, з посиланням на недотримання порядку допуску до участі у справі особи, що надає правову допомогу є безпідставними, оскільки участь у судових засіданнях ОСОБА_8 , факт надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та понесених ними витрат підтверджено належними і допустимими доказами. Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутні відомості про те, що ОСОБА_8 є адвокатом, а тому не є можливим встановити чи була вказана особа адвокатом на момент розгляду справи у суді першої інстанції, то вони є безпідставними, адже повноваження ОСОБА_8 на представлення інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підтверджуються ордером на надання правової допомоги серії КВ № 376236 від 04 жовтня 2018 року. Також в матеріалах справи відсутні докази щодо припинення права ОСОБА_8 на заняття адвокатською діяльністю у порядку передбаченому законом. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в цій частині. Щодо судових витрат Відповідно до правил статті 141 ЦПК України слід змінити розподіл судових витрат. З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про скасування рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором та ухвалення нового судового рішення про відмову у позові. З квитанції від 19 липня 2019 року № 9196 вбачається, що ОСОБА_3 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 29 429 гривень 55 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 слід стягнути 29 429 гривень 55 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. З квитанції від 04 жовтня 2018 року № 4102 вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду зустрічної позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 704 гривні 80 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути 704 гривні 80 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду зустрічної позовної заяви. Щодо витрат на правничу допомогу, із розрахунку від 16 травня 2019 року вбачається, що за надання послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 було сплачено 4000 гривень, а за написання зустрічної позовної ОСОБА_2 заяви було сплачено 3000 гривень. Всі інші послуги надавалися адвокатами Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» вказаним особам без розподілу нарахованих сум за надані послуги між зазначеними вище особами. Виходячи з загальної суми понесених відповідачами витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки, сума, яка підлягає стягненню з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_3 за мінусом послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 у розмірі 4000 гривень та написання зустрічної позовної ОСОБА_2 становить 30159 гривень 62 копійки.( 37159, 23 -7000= 30159, 62). Отже , з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 19079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+4000= 19079, 62). З Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 18079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+3000= 18079, 62). Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович, залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , задовольнити. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати. В позові Державної іпотечної установи до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення суду в частині визнання припиненою поруки, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , змінити в мотивувальній частині з підстав зазначених в цій постанові. В решті рішення залишити без змін. Розподіл судових витрат змінити. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 48 509 гривень (сорок вісім тисяч п`ятсот дев`ять ) гривень 17 копійок в рахунок відшкодування судових витрат. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 18 784 ( вісімнадцять тисяч сімсот вісімдесят чотири) гривні 42 копійки в рахунок відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 11 жовтня 2019 року. Головуючий О.О. Одинак Судді : М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна Джерело: ЄДРСР 84909693
  7. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  8. Державний герб України Постанова Іменем України 18 вересня 2019 року м. Київ справа № 757/1782/16-ц провадження № 61-32676св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_1 , представник відповідача -ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., від 12 квітня 2017 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У січні 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти - окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних. На виконання умов договору банк надав позичальнику транши кредиту шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника, разом з тим, останній умови договору не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172 від 20 липня 2007 року у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Печерського районного суду міста Києва, у складі судді Писанця В. А., від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем було пропущено строк позовної давності. Оскільки останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитом був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року, а з цим позовом банк звернувся до суду лише 18 січня 2016 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 20 липня 2007 року № 24-12/172 у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що перебіг строку позовної давності було перервано у зв`язку зі зверненням позивача у 2013 році до суду із позовом до відповідача про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором, а тому строк позовної давності не може вважатися пропущеним. Відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на спростування зробленого позивачем розрахунку заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подали У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги, що пред`явлення позову з порушенням правил підсудності та підвідомчості справ не перериває перебіг строку позовної давності. Розгляд справи третейським судом та скасування рішення Верховним Судом України не є підставою для переривання строку позовної давності, оскільки Верховним Судом України скасовано рішення третейського суду саме на підставі того, що позивачем не було дотримано правил підвідомчості. Суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки розрахунку заборгованості, висновки суду щодо визначення суми боргу не можуть вважатись обґрунтованими. Відзиву на касаційну скаргу не надходило Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 20 липня 2007 року між сторонами було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року. Відповідно до умов кредитного договору відповідач зобов`язався погашати кредит згідно графіку, що міститься в додатку 2 до цього договору, а також сплачувати 10% річних за користування кредитом. Пунктом 1.1.2 кредитного договору визначено порядок погашення суми основної заборгованості, починаючи з липня 2008 року, з врахуванням наданих траншів, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 19 липня 2012 року. Нарахування процентів за користування кредитом здійснюється відповідно до пункту 2.3 кредитного договору у валюті кредиту в останній робочий день місяця без урахування останнього робочого та послідуючих неробочих днів місяця, проценти нараховуються з розрахунку факт/360. Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року № 24-12/172, останній платіж в рахунок погашення заборгованості був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 ркоу (а. с. 18). З цим позовом банк звернувся до суду 18 січня 2016 року. У травні 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Печерського районного суду міста Києва з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10 липня 2013 року у справі № 757/11529/13-ц позовну заяву ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року було залишено без розгляду у зв`язку з тим, що між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення третейського суду. У квітні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованостіза договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2014 року у справі № 755/29287/14-ц, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» було задоволено частково, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за спірним кредитним договором у сумі 1 202 087,64 грн та третейський збір у сумі 12 420,88 грн. Постановою Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15 (справа №755/29287/14-ц)ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2015 року та ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2014 року у частині відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року задоволено частково. Рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 1 202 087,64 грн та третейського збору скасовано. Скасовуючи зазначені судові рішення та задовольняючи заяву ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, Верховний Суд України виходив із того, що оскільки спірне рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за кредитом, отже третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Відповідно до розрахунку, наданого банком, заборгованість відповідача за спірним кредитним договором станом на 17 грудня 2015 року, становить 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості по тілу кредиту - 1 123 559,71 грн, заборгованості по відсоткам - 2 105 814,83 грн. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) висловлено правову позицію про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Після спливу передбаченого договором строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Умовами кредитного договору сторони погодили строк повернення кредиту до 19 липня 2012 року. А тому у межах цього строку позичальник зобов`язаний був повертати банку кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. З 20 липня 2012 року право кредитора нараховувати проценти за кредитним договором припинилось. Разом з тим, банк нарахував заборгованість за кредитним договором по 17 грудня 2015 року, яку судом апеляційної інстанції стягнуто. Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору, тому після спливу визначеного договором строку кредитування нарахування відсотків є безпідставним, що не було враховано судом апеляційної інстанції при вирішенні спору. Суду апеляційної інстанції необхідно надати належну правову оцінку розрахунку заборгованості за спірним кредитним договором та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, взявши до уваги, що заборгованість, у тому числі за відстоками, нарахована станом на 17 грудня 2015 року, у той час як спірний кредитний договір припинив свою дію 19 липня 2012 року. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. За змістом частини першої статті 118 ЦПК України, 2004 року, позов пред`являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Пред`явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі. Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. Позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 та 114 ЦПК України, 2004 року. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання сплачується судовий збір. За змістом вказаних норм перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися не в разі будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України, 2004 року. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-895цс15. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, провадження № 14-159цс19, зазначила, що позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає здійсненню провадження у справі. Апеляційний суд на вищезазначені вимоги закону уваги не звернув та дійшов необґрунтованого висновку про переривання строку позовної давності на підставі статті 264 ЦК України у зв`язку з пред`явленням банком позову до суду, не врахував, що звернення позивача у 2013 році до Печерського районного суду міста Києва не може бути підставою для переривання строку позовної давності, оскільки позовна заява ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10 липня 2013 року у справі № 757/11529/13-ц була залишена без розгляду. За змістом частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, 2004 року, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону увагу не звернув, не перевірив причини пропуску позивачем строку звернення до суду, не надав належної правової оцінки діям позивача, пов`язаним із захистом його прав. Оскільки вказані недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. При новому розгляді справи суду необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо. Керуючись статями 402, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84545000
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 342/180/17 Провадження N 14-131цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк), відповідач - ОСОБА_1, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року у складі судді Ничик Г.І. та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів Васильковського В.М., Горейко М.Д., Проскурніцького П.І. у цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 18 лютого 2011 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Позивач зазначав, що за умовами вказаного договору позичальник отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Своїм підписом у заяві відповідачка підтвердила, що підписана нею заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua складає договір про надання банківських послуг. ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, на вимоги про погашення заборгованості не реагувала, унаслідок чого станом на 02 лютого 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 47 325,26 грн. з яких: 16 058,07 грн - заборгованість за тілом кредиту, 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами, та нарахованих за порушення умов кредитного договору 23 465,55 грн - пені, а також 500,00 грн - штрафу (фіксована частина), 2 229,77 грн - штрафу (процентна складова). Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 вказану суму заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 37 188,94 грн. в тому числі: заборгованість за тілом кредиту у розмірі 16 058,07 грн. несплачені проценти за користування кредитними коштами у розмірі 5 071,87 грн та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов договору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з неї на користь банку. У анкеті-заяві позичальника зобов'язання зі сплати штрафів відсутні. Умови та Правила не є складовою укладеного між сторонами кредитного договору. Пеня нарахована банком у межах річного строку спеціальної позовної давності, а тому заява про її застосування до вказаних вимог не може бути задоволена. Оскільки нарахована банком пеня значно перевищує розмір основної суми боргу, тому на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума пені підлягає зменшенню. Суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-2320цс16. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення вказаної суми кредитної заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували її доводів про те, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", згідно з якими банк самостійно може встановлювати та змінювати кредитний ліміт та умови кредитування клієнтів нею не підписувались. Цей документ також не містить дати його підписання представником позивача. Зауважила, що судами попередніх інстанцій не встановлено підтверджень того, що ці Умови та Правила були додатком до підписаної нею анкети-заяви. Крім того, вказувала, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитної картки "Універсальна" не містить підпису позичальника, не датований як документ. Вважала, що Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" не можна вважати складовими частинами укладеного між нею та позивачем кредитного договору. При цьому посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15). Також зазначала, що невід'ємною частиною кредитного договору згідно з пунктами 2.1.1.2., 2.1.1.12.13 витягу з Умов та Правил є Пам'ятка клієнта, яка видається позичальнику, визначає, зокрема умови кредитування, вид кредитної картки. Така Пам'ятка у матеріалах справи відсутня, нею не підписувалась, що підтверджує відсутність між сторонами відносин кредитування. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 лютого 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України з огляду на таке. Суди установили, що 18 лютого 2011 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого в свою чергу є АТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договірз ОСОБА_1, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 грн. шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, отримавши платіжну картку таперсональний ідентифікаційний номер для авторизації. У заяві зазначено, що відповідачка згодна з тим, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді. До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/. Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 02 лютого 2017 року становить 47 325,26 грн і складається із: заборгованості за тілом кредиту - 16 058,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитними коштами - 5 071,87 грн. нарахованих пені за несвоєчасне виконання умов договору - 23 465,55 грн. а також 500 грн - штраф (фіксована частина), та 2 229,77 грн - штраф (процентна складова). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ "ПриватБанк"). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). У заяві позичальника від 18 лютого 2011 року процентна ставка не зазначена. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру. Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками на поточну і прострочену заборгованість за користування кредитними коштами, а також пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору. Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витягом з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування, а також містяться додаткові положення, в яких зокрема визначено дію договору (12 місяців з моменту підписання), позовну давність щодо вимог банку - 50 років (пункт 1.1.7.31 згаданих Умов), та інші умови. При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. При цьому, згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, доказування не може не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічна норма міститься й у ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (частина шоста статті 81). Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору. У постанові від 24 вересня 2014 року у справі N 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (стандарт). У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження N 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє. У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що суди попередніх інстанцій безпідставно взяли уваги при визначенні розміру заборгованості Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, включивши у платіж за кредитом, згідно із ставками, розміром та порядком нарахуванням визначені цими документами 5 071,87 грн несплачених процентів за користування кредитними коштами і 16 059,00 грн пені за порушення умов договору. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постанові від 24 вересня 2014 року (провадження N 6-144цс14). Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 30 днів пільгового періоду" та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань. Вказані обставини правильно встановлені судами попередніх інстанцій під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідачки на користь АТ КБ "ПриватБанк" штрафів за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань, де суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 штрафів у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 2 229,77 грн (процентна складова) у зв'язку з безпідставністю позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідачки по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 лютого 2011 року, вказавши, що Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. Однак, суди попередніх інстанцій зробили суперечливий, та такий, що ґрунтується на припущеннях висновок про наявність правових підстав для стягнення на користь банку 5 071,87 грн процентів за користування кредитом і 16 059,00 грн пені за недотримання умов кредитного договору як таких, що передбачені договором. Суди погодилися, що їх розмір та підстави стягнення визначені сторонами в самому договорі, за відсутності обґрунтованих підтверджень прийняття відповідачкою цих умов, що є неприпустимим, фактично визнавши Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, складовою частиною спірного кредитного договору в частині права банку здійснювати такі нарахування. Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК України позивач не пред'явив. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів. Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників. Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону N 1023-ХІІспоживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів", прийняті 09 квітня 1985 року N 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року N 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 11 липня 2013 року у справі N 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ КБ "ПриватБанк" дотримав вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону N 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору. Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Отже, що рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, необхідно скасувати в частині стягнення 5 071,87 грн процентів за користування кредитними коштами та пені у розмірі 16 059,00 грн за невиконання умов кредитного договору, відмовивши у задоволенні позовних вимог у цій частині. Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 18 лютого 2011 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд обґрунтовано зазначили про наявність правових підстав для стягнення в примусовому порядку з боржника суми непогашеного тіла кредиту в розмірі 16 058,07 грн. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором від 18 лютого 2011 року у розмірі 5 071,87 грн - проценти за користування кредитними коштами та 16 059,00 грн - пеня за порушення умов кредитного договору, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові. В іншій частині рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 вересня 2019 року м. Київ Справа № 202/32532/13-ц Провадження № 14-374цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та УСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн. Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки. ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США. У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки. При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це. Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк». Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася. Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором. ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання. Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору. Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу. Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог. Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається. Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору). На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167. 17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США. 18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172). Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07. Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності. Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання. Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. С. Ткачук М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84274316
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ справа № 756/11327/16-ц провадження № 61-1823св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року у складі судді Шевчука А. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Авант-Банк» (далі - ПАТ «Авант-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2012 року між сторонами укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 жовтня 2015 року. Оскільки позичальник належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, то станом на 22 серпня 2016 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 985 158,20 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 705 228,92 грн, заборгованість зі сплати процентів - 100 581,82 грн, пеня - 179 347,46 грн. На підставі викладеного ПАТ «Авант-Банк» просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 985 158,20 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» заборгованість за договором про встановлення кредитного ліміту на поточний рахунок фізичної особи з використанням платіжної картки від 27 квітня 2012 року у розмірі 985 158,20 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Авант-Банк» судовий збір у розмірі 14 777,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 систематично не виконує взяті на себе за кредитним договором зобов`язання щодо своєчасного та у повному обсязі погашення кредиту, відсотків за його користування, комісії за користування кредитом, допустив заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у розмірі 705 228,92 грн, зі сплати процентів за користування кредитом - 100 581,82 грн, зі сплати пені - 179 347,46 грн. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договором. Розрахунок, поданий позивачем, відповідачем не спростований, свого розрахунку ним до суду першої інстанції не подано, не долучено такого й до апеляційної скарги. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги, що розрахунок заборгованості здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним. У матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують факт видачі позичальнику кредитних коштів. У правовідносинах між банком та позичальником не дотриманого розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживачів. Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції не було надано належної правової оцінки тим обставинам, що після закінчення строку дії договору відсотки за користування кредитом підлягають стягненню у розмірі облікової ставки Національного банку України. Доводи інших учасників справи Інший учасник справи не скористався своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 19 червня 2019 справу передано до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 27 квітня 2012 року між ПАТ «Авант-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 1 000 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на строк до 26 квітня 2013 року. У подальшому за згодою сторін були укладені додаткові договори до кредитного договору, зокрема змінено кінцевий строк кредитування на 26 жовтня 2015 року. Пунктами 6.3.2, 6.3.3 кредитного договору встановлено обов`язок відповідача здійснювати погашення заборгованості за кредитним лімітом не пізніше дати закінчення періоду безперервного користування кредитним лімітом, а також в інші строки, що вказані у цьому договорі, сплачувати проценти за користування кредитним лімітом у порядку та в строки, передбачені пунктом 4.3 цього договору. Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору (в редакції додаткового договору від 26 квітня 2013 року № 6) у випадку порушення строків повернення кредитного ліміту та/або сплати нарахованих процентів за користування ним, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, банк має право вимагати, а позичальник зобов`язаний сплатити банку у п`ятиденний термін від дати прострочення виконання зобов`язання пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення, від простроченої суми, за кожний день прострочення виконання та 3 (три) проценти річних від простроченої суми, а також суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Апеляційний суд встановив, що обставина перерахування кредитних коштів на рахунок, відкритий на ім`я ОСОБА_1 , підтверджується випискою по особовим рахункам з 27 квітня 2012 року до 08 лютого 2017 року, що міститься в матеріалах справи. Відповідач належним чином не виконав свої кредитні зобов`язання, тому виникла заборгованість за кредитним договором. Відповідно до наданого банком розрахунку станом на 22 серпня 2016 року заборгованість ОСОБА_1 перед ПАТ «Авант-Банк» за кредитним договором становить 985 158, 20 грн, яка складається з: простроченої заборгованості - 705 228,92 грн; нарахованих процентів - 100 581,82 грн; пені -179 347,46 грн. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий до 26 жовтня 2015 року. Відтак, у межах строку кредитування до 26 жовтня 2015 рокувідповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти частинами (траншами) у межах кредитного ліміту (пункт 5.1 кредитного договору), достроково (пункт 5.2 кредитного договору). Починаючи з 26 жовтня 2015 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на вказане, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України банк мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18. Після спливу строку дії кредитного договору, у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, проте суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином наданий банком розрахунок в частині нарахування процентів за користування кредитом після закінчення його дії. Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на доводи апеляційної скарги в цій частині та не дав їм належної правової оцінки, не мотивував своїх висновків у цій частині. Разом з тим, не можна погодитися з висновками апеляційного суду й щодо розміру пені. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. Як встановлено вище, апеляційний суд не правильно визначив період нарахування відсотків за кредитним договором та їх розмір, відповідно, неправильно й нарахував штрафні санкції за порушення грошового зобов`язання. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача та відповідачів, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Отже, ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська http://reyestr.court.gov.ua/Review/82541275
  12. Державний герб України 242/2408/18 2/242/220/19 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 вересня 2019 року Селидівський міський суд Донецької області у складі головуючого судді Капітонова В. І. секретар Нарижна О.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Селидове в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», яке перейменовано у Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості , - За участю представника відповідача Назаренко М.В., ВСТАНОВИВ: Позивач 17.05.2018 року звернувся до суду з позовом, в якому вказав, що відповідно до укладеного договору № б/н від 06.11.2009 року відповідач отримав кредит у розмірі 4600,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підтвердив свою згоду з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», оскільки підписав анкету-заяву про приєднання до умов і Правил надання банківських послуг у Приват Банку, таким чином між ним і банком укладено договір. Позичальник зобов`язався погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених кредитним договором. У порушення умов договору, відповідач зобов`язання належним чином не виконав, у зв`язку з чим за кредитним договором станом на 03.04.2018 року виникла заборгованість у розмірі 104343,56 грн., з яких заборгованість за кредитом 3691,57 грн., заборгованість по процентам за користування кредитом 90835,03 грн.; заборгованість за пенею та комісією 4372,03 грн.; штраф (фіксована частина) - 500,00 грн.; штраф (процентна ставка) 4944,93 грн.. Просить суд стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № б/н від 06.11.2009 року у розмірі 104343,56 грн., а також судові витрати у розмірі 1762 грн. 00 коп. Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 30.07.2018 року відкрито провадження у справі, розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження. Представник позивача у судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином, у позовній заяві просив розглянути справу без його участі. Відповідач в судове засідання не з`явилася, про день та час розгляду справи повідомлена належним чином. 23.11.2018 року представник відповідача за довіреністю Бабенко Ю.С. надала суду відзив проти позову, в якому заперечувала проти позовних вимог, посилалася на те, що сплив строк позовної давності, розрахунок заборгованості здійснено не вірно і він є необґрунтованим та недоведеним, те, що позивачем не враховано неможливість нарахування відсотків за користування кредитом після спливу строку виконання зобов`язань. Також зазначала про порушення позивачем ч. 3 ст. 509 ЦК України щодо подвійної відповідальності за рахунок одночасного стягнення штрафу і пені, та те, що у правовідносинах між банком та позичальником не дотримано розумного балансу між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків та охоронюваними законом інтересами споживача. Просила відмовити у задоволенні позову та стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі. Окрім іншого, представник відповідача у клопотанні про витребування доказів зазначала про невідповідність доданих до позовної заяви документів вимогам ст.95 ЦПК України, що викликало сумнів у представника відповідача щодо їх дійсності. 17.01.2019 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якому позивач підтримав позовні вимоги у повному обсязі, просив їх задовольнити. У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 . заперечувала пороти позовних вимог, підтримала відзив на позов, просила відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки позовні вимоги не ґрунтуються на підставі наданих суду доказів. Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 22.04.2019 року зобов`язано ПАТ КБ «ПриватБанк» надати суду оригінали документів, долучених до позовної заяви, а саме: заяву позичальника від 06.11.2009 року, витяг Умов та правил надання банківських послуг і Правил користування платіжною картою. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов ПАТ КБ «Приватбанк» не підлягає задоволенню. Даний висновок суду ґрунтується на наступному. Звертаючись із даним позовом позивач зазначав, що відповідно до укладеного договору № б/н від 06.11.2009 року відповідач отримав кредит у розмірі 4600,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом та відповідач погодився з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою» та «Тарифами Банку», оскільки підписав анкету-заяву про приєднання до умов і Правил надання банківських послуг у Приват Банку. Зазначав, що між відповідачем і банком укладено договір за яким станом на 03.04.2018 року утворилась заборгованість, оскільки відповідач належним чином не виконав свої зобов`язання, у розмірі 104343,56 грн., з яких заборгованість за кредитом 3691,57 грн., заборгованість по процентам за користування кредитом 90835,03 грн.; заборгованість за пенею та комісією 4372,03 грн.; штраф (фіксована частина) - 500,00 грн.; штраф (процентна ставка) 4944,93 грн. На підтвердження позовних вимог до позовної заяви позивач додав, зокрема оригінал розрахунку заборгованості за кредитним договором від 06.11.2009 року, укладеного між «ПриватБанком» і ОСОБА_1 , завірену копію заяви позичальника із позначкою «згідно з оригіналом» та поясненнями, що оригінал зберігається в архіві позивача, довідку про умови кредитування із позначкою «згідно з оригіналом», та витяг Умов та правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою із позначкою, що оригінал наявний у позивача, копію паспорта із позначкою, що оригінал наявний у відповідача. У відповідності до ст.610 ЦК Українипорушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Згідно зі ст.612 ЦК Україниборжник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором або законом. Згідно зіст. 1054 ЦК Україниза кредитним договором кредитодавець зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договору не вимагалася. Відповідно до ст. 129 Конституції України, ч. 3ст. 12 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підставі ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Статтею 81ЦПК України встановлено обов`язок сторін довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Стаття 95 ЦПК України визначає поняття письмового доказу, згідно з якою письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Зазначена стаття ЦПК України визначає, що учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Як вже зазначалось, позивач надав суду копії заяви позичальника від 06.11.2009 року і довідку про умови кредитування від 30.10.2009 року із позначкою «згідно з оригіналом», витяг Умов та правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою на якій проставлено підпис, але без позначення чи є це копія, чи є це оригінал. Суд звертає увагу, що довідка про умови кредитування додана до заяви позичальника від 06.11.2009 року датована 30.10.2009 року, що взагалі передує даті оформленню заяви. Також, ухвалою суду від 22.04.2019 року зобов`язано ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк до 28.05.2019 року надати суду оригінали документів, долучених до позовної заяви, а саме: заяву позичальника від 06.11.2009 року і витяг умов та правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною картою, яку отримано позивачем 16.05.2019 року, оскільки у представника відповідача викликало сумнів щодо їх дійсності. 08.07.2019 року на адресу суду від АТ КБ «ПриватБанк» надійшов лист за №169296-ВБ від 24.06.2019 року в якому зазначено, що надати оригінали документів на виконання ухвали суду АТ КБ «ПриватБанк» немає можливості, оскільки документи кредитної справи знаходяться у Донецькому архіві та на даний час взаємодія з архівом м.Донецька неможлива. Також надати суду оригінал Умов та Правил надання банківських послуг, Правил користування платіжною карткою не є можливим, оскільки в Банку діє електронний документообіг та запитувані документи знаходяться в електронному архіві. Відповідно до ст. 95 ЦПК України якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Суд звертає увагу, що належних та допустимих доказів того, що документи кредитної справи передавались до Донецького архіву позивачем не надано. З огляду на викладене, суд відповідно до зазначеної статті ставить під сумнів надані позивачем копію заяви позичальника від 06.11.2009 року та витяг Умов та правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою, оскільки позивач посвідчив своїм підписом вказані документи без наявності у нього оригіналу, а тому відповідно до ст. 95 ЦПК України не бере їх до уваги. Згідно ізст.264ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, зокрема: чи малимісце обставини(факти),якими обґрунтовувалисявимоги тазаперечення,та якимидоказами вонипідтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною4 зазначеноїстатті визначено,що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Позивачем, окрім заяви позичальника від 06.11.2009 року, витягу Умов та Правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою, які суд не взяв до уваги, надано копію довідки від 19.12.2018 року з якої вбачається, що ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) згідно з кредитним договором б/н від 06.11.2009 року отримала картки №41494374044589028, № НОМЕР_2 , та остання мала термін дії до 07.2016 року. У відзиві на позовну заяву а ні відповідач, а ні його представник не заперечували сам факт укладення кредитного договору. Крім того, у відзиві відповідач зазначала, що 06.11.2009 року між сторонами укладено кредитний договір, у відповідності до якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 4600,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. З огляду на викладене та відповідно до ст. 82 ЦПК України суд вважає дані обставини доведеними, оскільки учасники справи їх не оспорюють. Суд бере до уваги довідку АТ КБ «ПриватБанк» від 19.12.2018 року з якої вбачається, що ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) згідно з кредитним договором б/н від 06.11.2009 року отримала картки № НОМЕР_3 і НОМЕР_2 . Позивачем надано виписку за картками № НОМЕР_3 і № НОМЕР_2 , де вбачається, що за карткою № НОМЕР_2 користування коштами відбувалось у період з 09.07.2013 року по 30.08.2014 року, а за карткою № НОМЕР_3 користування коштами відбувалось у період з 06.11.2009 року по 26.06.2013 року (дата останнього зняття готівки). При цьому за карткою № НОМЕР_2 нарахувань пені та штрафу або списання відсотків взагалі не відбувалось, а за карткою № НОМЕР_3 у період з 26.06.2013 року (останній день зняття готівки) по 30.06.2018 року має місце нарахування пені, штрафу та списання відсотків за користування кредитом. Рух коштів за карткою № НОМЕР_3 збігається із розрахунком заборгованості наданим позивачем. У зв`язку з тим, що позивач у судове засідання не з`явився та пояснень щодо видачі відповідачу двох карток за якими відповідач користувалась кредитними коштами, суду не надано. Суд бере до уваги виписку за карткою № НОМЕР_3 , яка узгоджується із наданих позивачем розрахунком заборгованості. Згідноіз ст.263ЦПК Українисудоверішення повинноґрунтуватися назасадах верховенстваправа,бути законнимі обґрунтованим. Законнимє рішення,ухвалене судомвідповідно донорм матеріальногоправа іздотриманням нормпроцесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно дост.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідач у відзиві зазначала, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки строк дії картки закінчився 06.11.2012 року та надала суду заяву в якій просила застосувати позовну давність. Суд звертає увагу, що позивач у відповіді на відзив не заперечував що строк дії картки отриманої відповідачем закінчився 06.11.2012 року, а лише зазначав щодо перевипуску картки строк дії якої встановлено до 07.2016 року. Також суд звертає увагу, що у довідці від 19.12.2018 року зазначено про отримання карток № НОМЕР_3 і НОМЕР_2 , та картка № НОМЕР_2 , яка не узгоджується із розрахунком заборгованості мала термін дії до 07.2016 року. Термін дії картки за №41494374044589028 не зазначено. Вирішуючи питання щодо застосування строку позовної даності, суд виходить з наступного. Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Учасники справи не оспорюють той факт, що відповідно до Правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле MONTH). Застосування строку позовної давності по платіжним картам роз`яснено Верховним Судом України в постанові від 19 березня 2014 року, справа №6-14цс14, де зазначено, що відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст..257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст.. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. Так, відповідач зазначав, що строк дії карти закінчився 06.11.2012 року. Позивачем належних та допустимих доказів того, що картка № НОМЕР_3 , за якою відбулось нарахування заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом, пені та штрафів, має строк дії до 07.2016 року суду не надано. З розрахунку заборгованості наданого позивачем та випискою за карткою № НОМЕР_3 вбачається, що останнє зняття готівки відбулось 26.06.2013 року, останній платіж за кредитом здійснено 24.04.2014 року. Позивач звернувся до суду із відповідним позовом 17.05.2018 року. Виходячи з аналізу норм ст.ст. 256, 261, 267 ЦК України, роз`яснень викладених у постанові Верховного Суду України від 19.03.2014 року, та з огляду на встановлені судом обставини, суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду із пропуском строку позовної давності. Оцінивши надані суду докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 задоволенню не підлягають. У відзиві на позовну заяву відповідач просила стягнути з позивача на її користь судові витрати. Розрахунок суми судових витрат, які відповідач понесла у зв`язку з розглядом справи складає: 500,00 грн за підготовку клопотання про проведення судових засідань у режимі відеоконференції від 20.11.2018 року; 3000,00 грн за підготовку відзиву від 21.11.2018 року; 1000,00 грн. за підготовку заяви про застосування строків позовної давності від 21.22.2018 року; 500,00 грн. за підготовку клопотання про витребування доказів від 21.11.2018 року. Також відповідач зазначала про орієнтований розрахунок суми судових витрат у розмірі 3000,00 грн. за участь адвоката у судових засіданнях. На підтвердження понесених судових витрат по справі відповідачем надано копію договору про надання правничої допомоги №306 від 16.11.2018 року та додаток №1 до нього, рахунок на оплату №200 від 19.11.2018 року на суму 4500,00 грн, дублікат квитанції №0.0.1189432787.1 від 19.11.2018 року на суму 4500,00 грн., акт наданих послуг №888 від 22.11.2018 року, рахунок на оплату №208 від 21.11.2018 року на суму 500,00 грн, дублікат квитанції №0.0.1192743173.1 від 21.11.2018 року на суму 500,00 грн., акт наданих послуг №889 від 22.11.2018 року, рахунок на оплату №220 від 28.11.2018 року на суму 2500,00 грн, дублікат квитанції №0.0.1242577512.1 від 18.01.2019 року на суму 2500,00 грн., акт наданих послуг №1041 від 01.04.2019 року, рахунок на оплату №33 від 06.02.2019 року на суму 2500,00 грн, дублікат квитанції №0.0.1278742377.1 від 25.02.2019 року на суму 2500,00 грн., акт наданих послуг №1042 від 01.04.2019 року, рахунок на оплату №103 від 22.04.2019 року на суму 2500,00 грн, дублікат квитанції №0.0.1344179432.1 від 05.05.2019 року на суму 2500,00 грн., акт наданих послуг №1048 від 06.05.2019 року. Згідно із ст. 133 ЦПК України судові витратискладаються зсудового зборута витрат,пов`язаних зрозглядом справи. Розмірсудового збору,порядок йогосплати,повернення ізвільнення відсплати встановлюютьсязаконом. Довитрат,пов`язаних зрозглядом справи,належать витрати,зокрема на професійну правничу допомогу. Відповідно дост. 137 ЦПК України витрати,пов`язані зправничою допомогоюадвоката,несуть сторони,крім випадківнадання правничоїдопомоги зарахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Статтею 141ЦПК України визначено що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1)у разізадоволення позову-на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача. З урахуванням наданих відповідачем доказів на підтвердження понесених нею судових витрат по справі пов`язаних з правничою допомогою адвоката та виходячи з того, що позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, суд вважає за необхідне стягнути з позивача на користь відповідача понесені нею судові витрати у розмірі 7500,00 грн, які складаються з підготовки клопотання про проведення судових засідань у режимі відеоконференції від 20.11.2018 року у розмірі 500,00 грн., підготовки відзиву від 21.11.2018 року у розмірі 3000,00 грн, підготовки заяви про застосування строків позовної давності від 21.22.2018 року у розмірі 1000,00 грн., підготовки клопотання про витребування доказів від 21.11.2018 року у розмірі 500,00 грн., участь у судовому засіданні 22.04.2019 року у розмірі 2500,00 грн. Керуючись ст. ст.12,13,81,259,258,263-265 ЦПК України, суд, - ухвалив: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», яке перейменовано у Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», яке перейменовано у Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» код ЄДРПОУ 14360570, що розташований за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д, на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , судові витрати, пов`язані із розглядом справи у розмірі 7500 (сім тисяч п`ятсот) 00 грн. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Селидівський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а після її функціонування, безпосередньо до Донецького апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складено 10.09.2019 року. Суддя В.І.Капітонов http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84141620
  13. Постанова Іменем України 19 вересня 2018 року м. Київ справа N 204/3294/14-ц провадження N 61-17184св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А. (суддя-доповідач), суддів: Карпенко С.О., Кузнєцова В.О., Погрібного С.О., Ступак О.В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Пищиди М.М., Деркач Н.М., Глущенко Н.Г., ВСТАНОВИВ: У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 10 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) (далі - Умови) та Тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві. У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за кредитним договором станом на 18 квітня 2014 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 25 935 грн 44 коп., яка складається з: 6 029 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованості за пенею; 500 грн - штрафу (фіксованої частини); 1 211 грн 21 коп. - штрафу (процентної складової). Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати. Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153 у розмірі 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 18 195 грн 23 коп. - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язання за договором, 500 грн - штраф (фіксована частина), 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова) та судовий збір у сумі 259 грн 35 коп., а всього - 26 194 грн 79 коп. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов'язань. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальник належним чином не виконав узяті на себе зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилася заборгованість. Поряд з цим, оскільки ОСОБА_1 повинен був повернути кредит до 10 вересня 2007 року, то позивач міг звернутися до суду з вимогами про захист своїх порушених прав до 12 вересня 2012 року (протягом погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності). Проте банк пред'явив позов лише у травні 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. У вересні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року, та залишити в силі заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не було досліджено та не враховано факт переривання позовної давності, оскільки 31 грудня 2009 року відповідач частково погасив заборгованість в сумі 3 100 грн. Таким чином, банк звернувся з позовом до суду в межах обумовленої сторонами п'ятирічної позовної давності. Оскільки ОСОБА_1 не звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі (в тому числі не вказував про це у заяві про перегляд заочного рішення), то апеляційний суд не мав права застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. Також судом не встановлено жодної обставини, яка б виключала право банку нараховувати проценти після спливу строку повернення кредиту. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення і просив відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що у нього відсутня заборгованість перед банком. Надані позивачем Умови не містять його підпису, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає загальна позовна давність у три роки. Останній платіж він здійснив у грудні 2009 року, а тому банк звернувся з позовом до суду поза межами позовної давності. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17 квітня 2018 року справу N 204/3294/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року). Зазначеним вимогам судові рішення повністю не відповідають. Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Судами встановлено, що 10 березня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено договір шляхом підписання заяви позичальника N DNXRRX17010153, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 3 021 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 % на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2007 року. Підписавши заяву позичальника, ОСОБА_1 підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом із запропонованими банком Умовами і Тарифами складає між ним та банком договір. Згідно з пунктом 5.5 Умов терміни позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю 5 років. Відповідач ОСОБА_1 неналежним чином виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком банку станом на 18 квітня 2014 року склала 25 935 грн 44 коп., з яких: 6 029 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 18 195 грн 23 коп. - заборгованість за пенею; 500 грн - штраф (фіксована частина); 1 211 грн 21 коп. - штраф (процентна складова). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі N 200/11343/14-ц, провадження N 14-59цс18, викладено правовий висновок про те, що якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Апеляційним судом встановлено, що відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді. У заяві про перегляд заочного рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року відповідач вказав, що банк звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності. Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 березня 2015 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення цього суду від 08 липня 2014 року. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом у цій справі, оскільки договором встановлений строк кредитування до 10 вересня 2007 року, а тому після його закінчення банк мав право просити стягнення заборгованості за кредитним договором, що виникла в межах строку кредитування. Оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то необґрунтованою є вимога про стягнення нарахованої на ці проценти неустойки. Суди попередніх інстанцій не врахували наведених норм права та погодилися з правомірністю продовження нарахування процентів після спливу визначеного договором строку кредитування та неустойки ці проценти. За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, провадження N 14-10цс18, зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності. Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин. Тобто позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки на момент спливу строку кредитування у позичальника існувала поточна заборгованість, банк мав право пред'явити вимоги про стягнення цієї заборгованості, проте в межах позовної давності. Відмовляючи у позові у зв'язку із застосуванням позовної давності в частині позовних вимог про стягнення заборгованості після спливу строку кредитування, суд апеляційної інстанції насамперед повинен був встановити наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права особи, яка звернулася за його захистом, проте таке право не підлягало б захисту, у зв'язку з припиненням права на позов у процесуальному розумінні. Із системного аналізу наведених норм права Верховний Суд дійшов висновку, що банк не мав права нараховувати проценти та неустойку за кредитом, які стали предметом позову, а отже, відсутні підстави стверджувати про наявність факту порушення суб'єктивного цивільного права, тобто апеляційний суд помилково застосував позовну давність у частині вимог про стягнення нарахованих процентів після закінчення строку кредитування та неустойки на ці проценти. Застосовуючи також позовну давність у частині вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування, суд апеляційної інстанції виходив з того, що строк виконання зобов'язання позичальником настав 10 вересня 2007 року, а банк звернувся до суду з позовом 12 травня 2014 року, тобто з пропуском погодженої сторонами у пункті 5.5 Умов п'ятирічної позовної давності. Такі висновки апеляційного суду є необґрунтованими. ПАТ КБ "ПриватБанк" вказувало, що ОСОБА_1 частково погасив заборгованість 31 грудня 2009 року в сумі 3 100 грн. що підтверджується наданим банком розрахунком заборгованості та письмовими поясненнями відповідача до апеляційної скарги. Згідно з частиною першою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Отже, вчинення боржником дій з виконання зобов'язання є таким, що перервало перебіг позовної давності. Враховуючи наведене, апеляційний суд неправильно виходив з того, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати з 11 вересня 2007 року, оскільки її перебіг було перервано. Крім цього, позовна давність у п'ять років, передбачена Умовами, не підлягає застосуванню, оскільки такі умови не містять підпису позичальника про ознайомлення з ними. Наведене повною мірою узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 11 березня 2015 року у справі N 6-16цс15 та від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1926цс15. Тому до вимог банку підлягає застосуванню позовна давність у три роки, визначена у статті 257 ЦК України. За таких обставин Верховний суд дійшов висновку про те, що оскільки останній платіж у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем було здійснено 31 грудня 2009 року, то банк, звернувшись до суду з позовом 12 травня 2014 року, пропустив трирічну позовну давність в частині позовних вимог про стягнення заборгованості в межах строку кредитування. Таким чином, зазначені в оскаржуваному рішенні апеляційного суду правові підстави для відмови в позові є помилковими, в зв'язку з чим це рішення необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові з інших наведених вище правових підстав. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимогв частині стягнення нарахованих процентів за період з 11 вересня 2007 року (наступний день після закінчення строку кредитування) до 18 квітня 2014 року (день, станом на який банк просив стягнути заборгованість) та неустойки на ці проценти у зв'язку з їх безпідставністю, а в частині стягнення заборгованості в межах строку кредитування - у зв'язку з пропуском позовної давності. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково. Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2014 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 серпня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої в межах строку кредитування до 10 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором від 10 березня 2007 року N DNXRRX17010153, нарахованої з 11 вересня 2007 року, відмовити у зв'язку з безпідставністю таких вимог. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В.А. Стрільчук Судді: С.О. Карпенко В.О. Кузнєцов С.О. Погрібний О.В. Ступак
  14. Постанова Іменем України 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 523/8249/14-ц Провадження N 14-70 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л. Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі також - позивач, банк) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича-комерційна фірма "Прометей-Південь" (далі також - позичальник), ОСОБА_1, ОСОБА_2 (далі разом - поручителі) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д., Черевка П.М., та за касаційною скаргою ОСОБА_2 на це ж рішення у частині задоволення позовних вимог. Учасники справи: позивач: ПАТ "УкрСиббанк", відповідачі: ТзОВ "Виробнича-комерційна фірма "Прометей-Південь", ОСОБА_1, ОСОБА_2. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивачзвернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з позичальника та поручителів заборгованість за кредитним договором N 11186465000 від 20 липня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 400 073,18 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 5 грудня 2012 року становило 3 197 784,93 грн. і пеню у розмірі 118 033,05 грн. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. 20 липня 2007 року позичальник уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство) "УкрСиббанк" кредитний договір, згідно з яким позивач надав позичальникові кредит у сумі 320 000,00 доларів США зі сплатою 12,8 % річних на строк до 20 липня 2018 року, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути кредит і сплатити проценти за користування ним у повному обсязі. 2.2. Того ж дня з метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позивач уклав з ОСОБА_1 договір поруки N 230590, а з ОСОБА_2 - договір поруки N 128515 (далі також - договори поруки). 2.3. З листопада 2009 року позичальник зобов'язань за кредитним договором не виконував, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 400 073,18 доларів США, що за курсом НБУ станом на 5 грудня 2012 року становило 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 266 666,29 доларів США, що еквівалентно 648 032,48 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 133 406,89 доларів США, що еквівалентно 173 976,12 грн. пеня - 118 033,05 грн. з них: 50 310,83 грн - за несвоєчасне повернення кредиту, а 67 722,22 грн - за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 3. 4 квітня 2013 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив заочне рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у сумі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 4. 4 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив заяву позичальника та скасував заочне рішення від 4 квітня 2013 року. 5. 5 серпня 2014 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив заочне рішення (далі - заочне рішення), яким задовольнив позовні вимоги: стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у сумі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 6. Суд встановив, що позичальник не виконав належно обов'язки за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, і не надав суду доказів на спростування зазначених у позові обставин. Вважав, що позичальник і поручителі мають нести солідарну відповідальність, передбачену Цивільним кодексом (далі - ЦК) України. Короткий зміст апеляційних скарг і судових рішень суду апеляційної інстанції 7. 18 листопада 2014 року позичальник подав до Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу на заочне рішення. 8. Мотивував її так: 8.1. Суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання позичальника про відкладення розгляду справи, а також неналежно повідомив інших відповідачів про час і місце судового розгляду справи; 8.2. Вимогу позивача до позичальника має розглядати господарський суд, оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одному провадженні вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства; 8.3. До цих правовідносин не може застосовуватись частина третя статті 554 ЦК України, оскільки поручителі, не давши спільну поруку, не несуть солідарної відповідальності; 8.4. Порука є припиненою, оскільки кредитор пропустив шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України. 9. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника постановив ухвалу, якою залишив без змін заочне рішення. Доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі апеляційний суд визнав необґрунтованими. 10. У лютому 2017 року ОСОБА_2 подала до Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу на заочне рішення. 11. Мотивувала апеляційну скаргу так: 11.1. Суд першої інстанції неналежно повідомив її про час і місце судового розгляду справи та прийняте рішення; 11.2. Вимогу позивача до позичальника має розглядати господарський суд, оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одному провадженні вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства; 11.3. Порука є припиненою, оскільки кредитор пропустив шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України. 12. 22 червня 2017 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення в частині вимоги до позичальника та закрив у цій частині провадження у справі. В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції змінив, виклавши його резолютивну частину у новій редакції: стягнув солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 13. Мотивував рішення так: 13.1. Позовні вимоги юридичної особи-позивача до юридичної особи-позичальника мають розглядатися за правилами господарського судочинства та не можуть розглядатися спільно з вимогами до фізичних осіб-поручителів, які виникли з окремих договорів кредиту та поруки і можуть бути самостійними й окремими предметами позову; 13.2. Поручителі не звільняються від обов'язку відповідати як солідарні боржники за зобов'язаннями, що виникли з кредитного договору; 13.3. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини між позивачем і поручителями, перевірив усі докази, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги, навів у рішенні встановлені під час розгляду справи фактичні обставини та дійшов правильного висновку про задоволення вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів. Короткий зміст вимог касаційних скарг 14. 12 липня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій вказує на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року в частині задоволення вимоги до поручителів та ухвалити нове рішення про відмову в позові у цій частині. 15. 10 серпня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року та залишити в силі заочне рішення. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. 4 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2. 17. 5 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження за касаційною скаргою позивача. 18. 30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував її тим, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року оскаржене, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 19. ОСОБА_2 мотивує касаційну скаргу так: 19.1. Апеляційний суд не оцінив докази та доводи ОСОБА_2, наведені в її апеляційній скарзі; 19.2. Позивач мав право пред'явити вимогу до ОСОБА_2 як поручителя та солідарного з позичальником боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором до 15 січня 2011 року, однак звернувся з позовом лише 28 грудня 2012 року; 19.3. Суд має врахувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-170цс13 та від 20 квітня 2016 у справі N 6-2662цс15. 20. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 20.1. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника постановив ухвалу, якою залишив заочне рішення без змін. У вказаній апеляційній скарзі позичальник просив закрити щодо нього провадження та відмовити у задоволенні вимоги до поручителів. Натомість, апеляційний суд доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі тоді вважав необґрунтованими; 20.2. Через 2 роки та 5 місяців після ухвалення заочного рішення його оскаржила в апеляційному порядкуОСОБА_2, якій суд апеляційної інстанції поновив строк на апеляційне оскарження й ухвалив 22 червня 2017 року рішення за її апеляційною скаргою, не скасувавши свою ж ухвалу від 10 березня 2015 року, постановлену за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника; 20.3. Апеляційний суд порушив приписи статей 14 і 318 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та принцип остаточності судового рішення, гарантований Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, і з урахуванням якого Європейський суд з прав людини 24 липня 2003 року ухвалив рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia, заява N 52854/99); 20.4. Суд першої інстанції також вирішував клопотання позичальника про закриття провадження у справі, але ухвалою від 3 липня 2014 року відмовив у його задоволенні; 20.5. Згідно з наявними у матеріалах справах повідомленнями про вручення поштових відправлень та інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, оскільки вона знала про існування заочного рішення як керівник позичальника, але не оскаржила це рішення у межах встановленого законом строку. (2) Позиції учасників справи щодо касаційних скарг 21. 6 жовтня 2017 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну скаргу позивача, які мотивує так: 21.1. Питання поновлення їй строку на апеляційне оскарження було вирішене в ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2017 року, яку позивач міг оскаржити, але не оскаржив у встановленому законом порядку. 21.2. ОСОБА_2 не знала про ухвалене заочне рішення, оскільки його копію та судові повістки у справі не отримувала. 21.3. Відсутність посилання у рішенні Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року на статтю 318 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, як і те, що цей суд не скасував свою ухвалу від 10 березня 2015 року, не змінюють суті справи та не впливають на ухвалене рішення. 22. У листопаді 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_2, які мотивував доводами, наведеними у його касаційній скарзі. 23. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів позивача та висновків суду апеляційної інстанції (1.1) Щодо позовних вимог до позичальника (1.1.1) Щодо юрисдикції суду 24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 26. Суд апеляційної інстанції 22 червня 2017 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, закрив провадження у справів частині вимоги до юридичної особи-позичальника, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 27. Стаття 16 ЦПК України у вказаній редакції не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 28. Заявлена у цій справі вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки статті 15 ЦПК України та 12 ГПК України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 29. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до судуу грудні 2012 року з вимогами про стягнення заборгованості до юридичної особи-позичальника, якийдопустив неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором, а також до фізичних осіб-поручителів. Тобто, позивач заявив вимоги до позичальника за кредитним договором, а також до його поручителів, кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 31. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не належали спори щодо виконання умов кредитного договору між юридичною особою-кредитором, юридичною особою-позивальником і фізичними особами-поручителями. 32. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 33. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині вимоги до позичальника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну відповідальність з позичальником, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у зазначеній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду, зроблені у рішенні від 22 червня 2017 року, про закриття провадження у справі в частині вимоги до позичальника, який є юридичною особою. 35. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 36. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з фізичними особами-поручителями. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Тому вказані особи не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. 39. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з позичальником як з боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пунктів 1.4 договорів поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. 40. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 41. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором позичальника-боржника за основним зобов'язанням і поручителів кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 42. У цій справі позивач заявив однакову вимогу до кожного з відповідачів про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів. 43. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх. 44. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 45. Отже, цей спір слід в цілому розглядати за правилами цивільного судочинства. 46. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (пункти 54-64), від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц (пункти 23-39). (1.1.2) Щодо протилежних судових рішень апеляційного суду 47. Позивач у касаційній скарзі вказав, що Апеляційний суд Одеської області у рішенні від 22 червня 2017 року не скасував свою ухвалу від 10 березня 2015 року. Тому чинними залишаються два взаємовиключні судові рішення щодо вимоги до позичальника. 48. Згідно з частиною другою статті 318 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, залежно від обґрунтованості скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу відповідно до статті 307 цього кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано рішення або ухвалу апеляційного суду (близькі за змістом приписи передбачені частинами першою - третьою статті 370 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 49. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області, розглянувши апеляційну скаргу позичальника на заочне рішення, ухвалою залишив останнє без змін. А 22 червня 2017 року цей же суд, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на те саме заочне рішення, ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення щодо позовних вимог до позичальника та закрив провадження у цій частині, авіншій частині заочне рішення змінив, стягнувши на користь позивача заборгованість солідарно з поручителів. 50. Відповідно до частини другої статті 318 ЦПК України у вказаній редакції у разі встановлення за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на заочне рішення підстав для ухвалення рішення, відмінного за змістом від ухвали апеляційного суду, постановленої 10 березня 2015 року за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника на те саме заочне рішення, апеляційний суд був зобов'язаний скасувати цю ухвалу. 51. Оскільки апеляційний суд 10 березня 2015 року та 22 червня 2017 року ухвалив різні судові рішення щодозаочного рішення у частині вимоги позивача до позичальника, обидва з яких є чинними, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим аргумент касаційної скарги позивача щодо порушення норм процесуального права, яке допустив суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення 22 червня 2017 року. Апеляційний суд має усунути вищевказані порушення та вирішити питання щодо чинності його ухвали від 10 березня 2015 року. (1.2) Щодо позовних вимог до поручителів (1.2.1) Щодо порядку оскарження заочного рішення 52. Позивач у касаційній скарзі заперечує обґрунтованість дій суду апеляційної інстанції про поновлення через 2 роки і 5 місяців строку на апеляційне оскарження заочного рішення. Вказує на те, що підставою для поновлення строку на подання апеляційної скарги згідно зі статтею 318 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, є відсутність особи, яка подала апеляційну скаргу під час розгляду справи. Проте ОСОБА_2 брала участь у розгляді справи в суді першої інстанції, що підтверджує, зокрема, ухвала Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2013 року про залишення без задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення. Крім того, ОСОБА_2 була присутня на судовому засіданні 17 жовтня 2013 року, що підтверджує відповідний журнал судового засідання. 53. Відповідно до частини першої статті 318 ЦПК України у зазначеній редакції, якщо апеляційні скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені цим кодексом строки, але надійшли до суду після закінчення апеляційного розгляду справи або коли строки на подання апеляційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин були поновлені або продовжені, і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу за правилами цієї глави. 54. Згідно з частиною першою статті 292 ЦПК України у тій же редакції сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. 55. Суд апеляційної інстанції, постановляючи 13 березня 2017 року ухвалу про поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, вказав про обґрунтованість підстав для поновлення цього строку, оскільки скаржник не отримала копію заочного рішення. 56. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді (частина третя статті 222 ЦПК України у редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення). 57. Заочне рішення разом із супровідним листом від 5 серпня 2014 року у відповідному поштовому конверті (т. 1, а. с. 161-162) суд першої інстанції направив ОСОБА_2 на адресу: АДРЕСА_1. Проте, відповідно до інформації, витребуваної цим судом у Відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (т. 1, а. с. 49) ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2. Вказану адресу ОСОБА_2 зазначала у поданій 17 липня 2013 року заяві про перегляд іншого заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухваленого у цій справі 4 квітня 2013 року (яке цей же суд скасував 4 червня 2014 року за заявою позичальника про перегляд заочного рішення). 58. Надіслання копії судового рішення на іншу адресу, ніж зазначена ОСОБА_2 та Відділом адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, не є належним виконанням судом відповідно до частини дев'ятої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на момент вчинення зазначеної процесуальної дії, обов'язку щодо повідомлення сторони про результати розгляду справи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції в ухвалі від 13 березня 2017 року дійшов правильного висновку щодо вручення ОСОБА_2 копії заочного рішення. 59. Згідно з частиною першою статті 224 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення заочного рішення, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. 60. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі (частина п'ята статті 74 ЦПК України у вказаній редакції). 61. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 752/11896/17, приписи ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення заочного рішення, не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Тому повернення поштової кореспонденції з повістками про виклик до суду ОСОБА_2 на 3 липня 2014 року та на 5 серпня 2014 року з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про належне інформування цього відповідача про час і місце розгляду справи. 62. Доводи позивача про те, що ОСОБА_2 як керівнику позичальника стало відомо про прийняття заочного рішення у 2015 році Велика Палата Верховного Суду також вважає необґрунтованими.Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_2 стала керівником позичальника з 25 квітня 2015 року, тобто після того як 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника на заочне рішення. У матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання учасниками справи цієї ухвали як до того, як ОСОБА_2 стала керівником позичальника, так і після цього. Тому Велика Палата Верховного Суду не може бути переконаною у тому, що ОСОБА_2, могла дізнатись або дізналася про заочне рішення, ставши у квітні 2015 року керівником позичальника, як це стверджує позивач. 63. Аргументи позивача про те, що ОСОБА_2 могла дізнатись про заочне рішення під час участі у розгляді справ N 522/10127/14-ц та N 523/7321/14-ц Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними. У цих справах позичальник оскаржував виконання виконавчого листа N 1527/20078/12 від 14 травня 2013 року, виданого Суворовським районним судом м. Одеси на підставі іншого заочного рішення, ухваленого у справі N 523/8249/14-ц (попередній N 1527/20078/12) 4 квітня 2013 року. Тому у справах N 522/10127/14-ц і N 523/7321/14-ц були встановлені обставини щодо заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 квітня 2013 року, яке цей же суд скасував 4 червня 2014 року за заявою позичальника про перегляд заочного рішення. 64. З огляду на наведене з метою усунення порушень процесуального закону та забезпечення рівності сторін Велика Палата Верховного Суду вважає, що поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження заочного рішення є втручанням у принцип res judicata, але таке втручання цей суд належно мотивував тим, що заочне рішення було ухвалене без участі ОСОБА_2, останній не вручили копію цього рішення, а представник зазначеного відповідача ознайомився з матеріалами справи тільки 8 лютого 2017 року (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справах "Осовська та інші проти України" (Osovska and Others v. Ukraine), заява N 2075/13 та 4 інші заяви, § 27, від 28 червня 2018 року; "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, § 52, 24 липня 2003 року). (1.2.2) Щодо інших доводів ОСОБА_2 у касаційній скарзі 65. ОСОБА_2 вказує, що зобов'язання перед кредитором за договором поруки є припиненим на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України через пропуск шестимісячного строку пред'явлення вимоги до поручителя. 66. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали дійсними зобов'язання ОСОБА_2 як поручителя перед позивачем за умовами договору поруки. 67. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). 68. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України). 69. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). 70. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед позивачем як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання позивач мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів. 71. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 72. Позивач у позові зазначав, що відповідно до пунктів 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом). 73. Згідно з пунктами 3.1 договорів поруки останні набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителями зобов'язань боржника за основним договором. 74. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 75. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин, про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц, а також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у пункті 60 постанови від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). 76. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов'язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). 77. Позивач реалізував право на пред'явлення вимоги до поручителів шляхом подання позову до суду 24 грудня 2012 року. 78. У пункті 1.3.5 кредитного договору, як зазначив суд першої інстанції у заочному рішенні, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, в якому були нараховані банком такі проценти. 79. Суд першої інстанції вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачений обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі не пізніше 20 липня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або вказаного терміну (достроково) відповідно до умов цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 7.4 договору. 80. Позивач у позові вказував, що згідно з додатком N 1 до кредитного договору (Графік погашення кредиту) погашення кредиту відбувається щомісячно, не пізніше визначеного цим Графіком числа кожного місяця протягом всього строку дії договору. 81. Отже, сторони кредитного договору встановили, що основне зобов'язання позичальник виконує шляхом виконання окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів за цим договором згідно з додатком N 1 до нього. 82. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 83. Отже, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред'явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов'язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов'язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред'явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов'язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв'язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов'язання. 85. Натомість, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою аргумент апеляційної скарги ОСОБА_2 про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, і вважав, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме через недодержання графіку повернення кредиту та процентів за кредитом, поручителі мають нести відповідальність перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов'язання, визначених періодичними платежами. Питання про те, чи сплив строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, щодо частини з таких платежів, апеляційний суд на підставі наявних у справі доказів не дослідив. 86. Отже, не надавши оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо припинення поруки та не дослідивши в цій частині докази (договори поруки -т. 1, а. с. 20-21, 22-23, розрахунок заборгованості - т. 1, а. с. 24-39), суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 87. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 88. Оскільки позивач і ОСОБА_2 не просять переглянути заочне рішення, останнє, виконавши припис частини першої статті 417 ЦПК України, має переглянути під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (2.1) Щодо суті касаційних скарг 89. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 90. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 91. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої зазначеної статті). 92. Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. 93. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційні скарги позивача та ОСОБА_2 частково обґрунтованими і доходить висновку, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року слід скасувати в цілому (зокрема і щодо задоволених позовних вимог до ОСОБА_1, який є солідарним з ОСОБА_2 боржником), а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 94. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою, четвертою та шостою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скаргиОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2019 року м. Київ справа N 523/3082/14-ц провадження N 14-243цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк", треті особи: Закрите акціонерне товариство "Сканінтертранс", ОСОБА_1, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року, ухвалене суддею Сувертак І.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У серпні 2011 року заступник прокурора Суворовського району м. Одеси звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк") до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" (далі - ЗАТ "Сканінтертранс"), ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави в особі ПАТ "Родовід Банк" кредитну заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01 жовтня 2014 року становить 2 966 346,69 грн. 1.1. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс", останнє для ведення господарської діяльності в межах ліміту кредитної лінії 120 тис. євро отримало кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро на строк до 20 грудня 2011 року. У подальшому, до вказаного договору було укладено ряд додаткових угод. 1.2. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки від 21 грудня 2007 року, укладеними між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, з кожним окремо. 1.3. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 1.4. Ураховуючи те, що ЗАТ "Сканінтертранс" допустило утворення заборгованості, яка в добровільному порядку сплачена не була, прокурор просив задовольнити позов. 2. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Родовід Банк", в якому просила на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати укладений між нею та банком договір поруки від 21 грудня 2007 року припиненим. Позов обґрунтовано тим, що банк в односторонньому порядку та без її як поручителя згоди підвищив відсоткову ставку за кредитним договором, у результаті чого збільшив обсяг її відповідальності. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 06 квітня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 187 656,38 грн. 4. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 14 жовтня 2013 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року змінено, стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 098 242,77 грн. 5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року позов заступника прокурора Суворовського району м. Одеси, діючого в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", задоволено частково. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" виникли кредитні зобов'язання. Позичальник належним чином не виконав кредитні зобов'язання, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з нього та його поручителів. При цьому місцевий суд зменшив розмір пені в порядку частини третьої статті 551 ЦК України. 8. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності нею факту непідписання додаткової угоди N 1 до договору поруки від 27 лютого 2009 року, яким було збільшено процентну ставку за кредитним договором. 9. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат та в частині стягнення з ЗАТ "Сканінтертранс" на користь держави судового збору в сумі 1 218 грн скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито. 9.1. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат; зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк", за участю третіх осіб: ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 про визнання договору поруки таким, що припинив дію, - скасовано. 9.2. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат, - відмовлено. 9.3. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк" про визнання договору поруки таким, що припинив дію, задоволено частково. Визнано припиненою з моменту підвищення процентної ставки поруку ОСОБА_2 за договором поруки N 40.3/05.1-П-07 від 21 грудня 2007 року, укладеним між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2 10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" є спором між юридичними особами, вирішення якого можливе незалежно від інших позовних вимог, зокрема до поручителів, якими є фізичні особи. Відтак, вимоги до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарських судів. 11. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про припинення поруки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки вимогу про погашення кредитної заборгованості було пред'явлено 16 березня 2009 року, а позов до суду подано лише 18 серпня 2011 року, тобто після спливу шестимісячного строку, встановленого законом для пред'явлення вимог до поручителів. 12. Також суд послався на те, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи встановлено факт непідписання ОСОБА_2 додаткової угоди до договору поруки, зокрема щодо згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Враховуючи зазначені обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про припинення договорів поруки, укладених банком з ОСОБА_2 та ОСОБА_1, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України через ненадання згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У травні 2018 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову прокурора. 14. Касаційна скарга мотивована тим, що місцевим судом невірно здійснено розрахунок заборгованості, а апеляційний суд безпідставно застосував норму ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки позов пред'явлено до закінчення строку дії кредитного договору. Крім того, суд апеляційної інстанції не визначив конкретний строк, із якого порука вважається припиненою, не встановив строк прострочення чергового платежу, з якого можливо розпочати обчислення шестимісячного строку для звернення до суду із вимогою про стягнення заборгованості з поручителів. 15. Аргументом касаційної скарги також указано те, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" та віднесення цих вимог до господарської юрисдикції, оскільки співвідповідачами є фізичні особи, вимоги є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд є неможливим, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Також зауважено, що зміна юрисдикції після спливу майже 7 років розгляду справи у судах різної інстанції буде порушувати принцип юридичної визначеності. 16. У червні 2018 року прокурор Суворовського району м. Одеси, який діє в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", також звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд. 17. Касаційна скарга заступника прокурора Суворовського району м. Одеси мотивована тим, що закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс", апеляційний суд не врахував суб'єктний критерій, оскільки позов пред'явлено як до позичальника - юридичної особи, так і до поручителів - фізичних осіб, які не мають між собою солідарного обов'язку, а також тим, що позовні вимоги є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. При цьому прокурор зазначив, що апеляційний суд не врахував правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц. Позиція інших учасників справи 18. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк". При цьому ОСОБА_1 посилався на те, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що поручителі не надали згоди на підвищення відсоткової ставки за кредитним договором, у результаті чого збільшилися їхні обов'язки, а також про те, що банк пропустив шестимісячний строк звернення із позовом до поручителів і обидві ці підстави відповідно до положень ч. 1 та 4 ст. 559 ЦК України мають наслідком припинення поруки. Рух справи в суді касаційної інстанції 19. Ухвалами Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року. 20. У тексті касаційної скарги прокурор просив касаційний розгляд справи провести у судовому засіданні за участю Генеральної прокуратури України. 21. Крім того, 13 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із клопотанням про розгляд справи за його участі. 22. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2019 року у задоволенні зазначених вище клопотань прокурора та ОСОБА_1 відмовлено. 23. 17 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 25. 06 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Короткий опис обставин справи 26. 21 грудня 2007 року між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" було укладено кредитний договір (далі - Договір), відповідно до умов якого для ведення поточної господарської діяльності надано кредит (траншами) у межах загальної суми 120000 євро під 15 % річних на основі додаткових угод про видачу (надання) кредиту (траншу) до цього Договору, які є його невід'ємною частиною, який підлягав погашенню у строки, вказані в додатку N 1 до цього Договору, але не пізніше 20 грудня 2011 року. 27. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року уклало із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 окремі договори поруки. 28. Відповідно до додаткових угод від 24 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року ЗАТ "Сканінтертранс" видано кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро. 29. Згідно додаткової угоди N 4 від 07 жовтня 2008 року п. 2.6 кредитного договору викладено у новій редакції та встановлено процентну ставку за користування кредитами у розмірі 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку. 30. 07 жовтня 2008 року ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" уклали додаткову угоду N 4 до кредитного договору, якою п. 2.6. виклали в новій редакції та встановили відсоткову ставку за користування кредитом на рівні 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку банком при збільшенні офіційного курсу Національного банку України на 5 грн 10 коп. за 1 долар США на користь збільшення (т. 1 а. с. 15). 31. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 32. 16 березня 2009 року та 21 грудня 2009 року ПАТ "Родовід Банк" надіслало ЗАТ "Сканінтертранс" вимоги про погашення простроченої заборгованості у розмірі 3 903,58 євро та 28 401,09 євро відповідно. 33. У подальшому, 23 квітня 2010 року, банк надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені (т. 1 а. с. 29). Позиція Верховного Суду 34. Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. 35. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі в частині вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" з огляду на наступне. 36. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 37. При визначенні юрисдикційності спору слід ураховувати, що критеріями розмежування між цивільною та іншими юрисдикціями є, по-перше, характер спору про право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами інших видів судочинства), по-друге, однією зі сторін у спорі є, як правило, але не виключно, фізична особа. 38. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. 39. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 40. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. 41. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. 42. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. 43. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. 44. Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. 45. Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 46. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. 47. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. 48. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. 49. Відповідно до ч. 1 ст. 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 50. З аналізу вимог ч. 1 ст. 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими ч. 1 ст. 542 та ст. 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. 51. У п. 1 ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 52. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених ч. 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 53. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. 54. Суди установили, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах юридичної особи - ПАТ "Родовід банк" про стягнення заборгованості з іншої юридичної особи - ЗАТ "Сканінтертранс", яке уклало з банком кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід банк" уклав із ними договори поруки. 55. Закриваючи провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, суд апеляційної інстанції керувався вимогами ст. 15 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) та ч. 1 ст. 19 ЦПК України (у редакції від 15 грудня 2017 року). 56. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 57. Разом з тим позов був пред'явлений до боржника за кредитним договором та поручителів, які зобов'язались солідарно відповідати із ним за наслідки невиконання зобов'язання за кредитним договором. 58. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами. 59. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 60. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. 61. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. 62. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту ч. 4 ст. 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 63. Отже, позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. 64. Відповідна правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 12 вересня 2018 року у справі N 759/10401/15 (провадження N 14-269цс18), від 23 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц (провадження N 14-468цс18), від 27 березня 2019 року у справі N 200/15135/14 (провадження N 14-23цс19), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 65. Щодо відмови в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід відзначити наступне. 66. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. 67. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора. 68. Відповідно до умов кредитного договору боржник ЗАТ "Сканінтертранс" (а відтак і поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_2) узяли на себе зобов'язання сплачувати обумовлені платежі за кредитним договором рівними частинами щомісяця згідно з графіком платежів. 69. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. 70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 71. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. 73. Отже, в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 74. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині відповідних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. 75. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. 76. Така правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 13 червня 2018 року у справі N 408/8040/12 (провадження N 14-145цс18), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 77. Ураховуючи те, що 16 березня 2009 року банк пред'явив вимогу до боржника про погашення поточної заборгованості, а не дострокового повернення суми кредиту, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок апеляційного суду про початок обчислення шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України, для припинення поруки в цілому саме з цього строку. 78. Разом з тим банк 23 жовтня 2010 року все ж надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені, і саме з цієї дати слід починати відлік шестимісячного строку пред'явлення позову до поручителів (т. 1 а. с. 29). 79. Ураховуючи те, що позов до поручителів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред'явлено 18 серпня 2011 року, прокурор пропустив шестимісячний строк, визначений ч. 4 ст. 559 ЦК України, відтак у задоволенні позову до них слід відмовити. 80. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте виходив при цьому із неправильних мотивів. 81. Пунктом 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 1, 2 та 4 ст. 412 ЦПК України). 83. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 84. Отже, порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому для припинення поруки достатнім є встановлення таких змін в основному зобов'язанні. При цьому подальше фактичне виконання зобов'язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов'язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення обсягу відповідальності). 85. Збільшення вказаної відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту. 86. Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15 та у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 522/9232/14-ц (провадження N 61-1106св18), від 20 червня 2018 року у справі N 161/11866/15-ц (провадження N 61-6894св18), від 07 листопада 2018 року у справі N 203/2907/16-ц (провадження 61-9260св18). 87. За таких обставин суд апеляційної інстанції, встановивши, що додаткова угода від 27 лютого 2009 року до договору поруки, укладена між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2, останньою не підписана, дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України з огляду на те, що вона не надала згоду на збільшення обсягу її відповідальності. 88. Інші доводи касаційних скарг не можуть бути предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що апеляційний суд не розглядав справу в частині позову до ЗАТ "Сканінтертранс" по суті, тому суд касаційної інстанції відповідно до ст. 400 ЦПК України також позбавлений цієї можливості. 89. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати в частині закриття провадження за вимогами до ЗАТ "Сканінтертранс", а в іншій частині залишити без змін у резолютивній частині, змінивши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови Великої Палати Верховного Суду. Щодо судових витрат 90. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 91. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись ст. ст. 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року в частині закриття провадження щодо вимог до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного суду. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року стосовно позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  16. Постанова Іменем України 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 461/10610/13-ц Провадження N 14-108 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_8 (далі також - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс" (далі також - поручитель) про стягнення боргу за касаційною скаргою позичальника на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Юрківим О.Р., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Савуляка Р.В., Крайник Н.П., Мельничук О.Я. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Ідея Банк", відповідачі: ОСОБА_8, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2013 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмета просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя заборгованість у сумі 25 000 грн. а також з позичальника заборгованість у сумі 320 443,21 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 1 лютого 2012 року позивач уклав із позичальником кредитний договір N 910.13099 (далі також - кредитний договір), відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн для купівлі транспортного засобу; 2.2. 2 липня 2013 року для забезпечення виконання кредитного договору позивач уклав із поручителем договір поруки, за умовами якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед позивачем солідарно з позичальником у межах 25 000 грн; 2.3. Станом на 11 березня 2015 року загальна заборгованість позичальника через невиконання ним умов кредитного договору разом з процентами та неустойкою становила 345 443,21 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 29 вересня 2017 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 4. Місцевий суд вважав, що оскільки позичальник не виконав обов'язки за кредитним договором у встановлений строк, виникла заборгованість, яка станом на 11 березня 2015 року становила 345 443,21 грн. Враховуючи умови кредитного договору та договору поруки, суд першої інстанції вирішив, що з позичальника та поручителя на користь позивача слід стягнути солідарно заборгованість у сумі 25 000 грн. а решту заборгованості у сумі 320 443,21 грн - з позичальника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 12 липня 2018 року Апеляційний суд Львівської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 6. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, стягнувши на користь позивача за наявності належних і законних для того підстав 25 000 грн солідарно з позичальника та поручителя і 320 443,21 грн - з позичальника. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 21 вересня 2018 року позичальник подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позичальник оскаржує рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позичальник стверджує, що він був позбавлений права взяти участь у судовому засіданні, призначеному апеляційним судом на 12 липня 2018 року, оскільки не отримав судової повістки про виклик на це судове засідання. 11. Суди попередніх інстанцій не врахували, що у наданому позивачем розрахунку є недостовірні відомості. 12. Вимоги позивача до поручителя мали розглядатися за правилами господарського судочинства, а тому провадження у цій частині суди мали закрити. (2) Позиції інших учасників справи 13. Позивач і поручитель відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 14. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. 17. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 19. У касаційній скарзі позичальник вказує на те, що вимогу до поручителя слід розглядати за правилами господарського, а не цивільного судочинства. 20. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 22. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 23. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 24. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою. 25. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 26. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір порукиз поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно. 28. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 29. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 30. У цій справі позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя у межах обсягу відповідальності, визначеного договором поруки. 31. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що такі вимоги мали розглядатися спільно за правилами цивільного судочинства. Тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції суду - правильними (аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11, від 5 грудня 2018 року у справі N 524/4996/13-ц). (1.2) Щодо суті спору 32. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 33. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 1 лютого 2012 року ПАТ "Ідея Банк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн зі сплатою 21,99 % річних. 35. Позивач вказував у позові, що сторони у § 4 кредитного договору погодили погашення заборгованості за цим договором відповідно до Графіку щомісячних платежів (Додаток N 1 до кредитного договору). Згідно з Графіком щомісячних платежів позичальнику розстрочено повернення кредитних коштів і визначено сплату процентів шляхом внесення кожного місяця не пізніше 1 числа періодичних платежів у розмірах, визначених цим Графіком. 36. Тобто, сторони кредитного договору встановили, зокрема, місячний строк виконання позичальником обов'язків з внесення регулярних платежів для виконання основного зобов'язання, і цей строк згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливав у відповідне число останнього місяця строку. 37. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу (пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 38. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 39. Отже, прострочення повернення кожного періодичного платежу є порушенням позичальником зобов'язання за кредитним договором. 40. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору. 41. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). 42. Позивач зазначав у позові, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання ним графіку погашення як кредиту, так і процентів за користування кредитом, позивач направив поручителеві вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847, в якій повідомив про те, що позичальники, вказані у додатку до цієї вимоги (зокрема, і позичальник за кредитним договором), не вносять платежі в рахунок погашення заборгованості за договорами, а тому поручитель у межах 25 000 грн зобов'язаний виконати обов'язок позичальника впродовж 7 днів з моменту пред'явлення зазначеної вимоги. 43. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили умови кредитного договору щодо порядку реалізації позивачем права на дострокове повернення кредиту, а також вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847 на предмет її вручення поручителеві, це унеможливило повне, всебічне й об'єктивне встановлення обставин справи. 44. Позичальник у касаційній скарзі також вказує на те, що суди не дослідили зроблений позивачем розрахунок заборгованості. 45. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 140 894,21 грн. Але не звернули увагу на те, що позивач додав до заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2015 року (т. 1, а. с. 141-143) розрахунок, в якому зазначив станом на час звернення до суду іншу суму заборгованості за кредитним договором. Тому необґрунтованим є стягнення судом 140 894,21 грн заборгованості без дослідження зазначеного розрахунку. 46. Крім того, за умови пред'явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання (див. пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). У разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України строк повернення неохопленої попередніми періодами заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, а право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 47. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди, не дослідивши належним чином зібрані у справі докази, не перевірили обґрунтованість заперечення позичальника щодо належності розрахунку заборгованості за кредитним договором. Досліджуючи відповідний розрахунок, суди мають враховувати наведені висновки щодо застосування норм права. 48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 49. З огляду на вказане доводи позичальника про обґрунтованість розрахунку заборгованості за кредитним договором, а також про встановлення інших обставин, які суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, суд касаційної інстанції перевірити не може. (1.3) Щодо належного повідомлення позичальника про розгляд справи 50. Позичальник у касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд не повідомив його належно про судове засідання, призначене на 12 липня 2018 року і на якому суд прийняв постанову. 51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що лист, яким апеляційний суд надсилав позичальникові повістку про судове засідання на 12 липня 2018 року, відділення поштового зв'язку повернуло без вручення з відмітками "за закінченням терміну зберігання" й "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення". 52. Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, днем вручення судової повістки є: 1) день вручення її під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про її доставлення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. 53. Отже, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" чи "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі N 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі N 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не виконав належно зазначений процесуальний обов'язок з інформування позичальника. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта цієї статті). 56. З огляду на висновки щодо порушення норм процесуального права судами першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томуслід скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 57. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. (2.2) Щодо судових витрат 58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити. 2. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 523/10225/15-ц Провадження N 14-159цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року (суддя Пепеляшкова О.С.) та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року (судді Комлева О.С., Журавльов О.Г., Кравець Ю.І.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" (далі - ТОВ "Південна будівельна компанія") про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_11 було укладено кредитний договір (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року. 23 липня 2007 року та 12 січня 2009 року між ними було укладено додаткові угоди до Кредитного договору, якими було визначено інший графік погашення кредиту. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком та ТОВ "Південна будівельна компанія" 23 липня 2007 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору. 06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредиту та сплати процентів у строк до 05 квітня 2009 року включно. Листом від 21 травня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" було направлено ТОВ "Південна будівельна компанія" вимогу про дострокове повернення заборгованості та встановлено термін дострокового погашення - до 20 червня 2009 року. 27 вересня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ПАТ "Дельта банк" було укладено договір купівлі-продажу прав, відповідно до умов якого ПАТ "Кредитпромбанк" передає (відступає) ПАТ "Дельта банк" право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі і за Кредитним договором, внаслідок чого ПАТ "Дельта банк" замінює ПАТ "Кредитпромбанк" як кредитора у зазначених зобов'язаннях та набуває право вимагати від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. ОСОБА_11 належним чином умови Кредитного договору від 23 липня 2007 року не виконував, станом на 14 жовтня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 11 184 790,42 грн. з яких: тіло кредиту - 6 109 123,17 грн. сума заборгованості за відсотками - 5 075 667,25 грн. Ураховуючи зазначене, ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду та просило стягнути солідарно з ОСОБА_11 та ТОВ "Південна будівельна компанія" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 11 184 790,42 грн. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року позов ПАТ "Дельта банк" залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідачів, що в силу частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для відмови у позові. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" в частині оскарження відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_11 про стягнення суми заборгованості за Кредитним договором відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором залишено без змін. Зазначену ухвалу апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що немає підстав для задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" у зв'язку зі спливом позовної давності. Право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором у кредитора виникло 06 квітня 2009 року. Перебіг позовної давності було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, однак відлік почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. До суду із зазначеним позовом банк звернувся 25 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідача, що в силу частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за Кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Зазначену ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що між ПАТ "Дельта банк" та ТОВ "Південна будівельна компанія", які є юридичними особами, виникли господарські правовідносини, позов ПАТ "Дельта банк" в частині вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "Дельта банк", в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, банк просить рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду від 26 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до умов договору купівлі-продажу прав від 27 вересня 2013 року ПАТ "Дельта банк" стало новим кредитором у зобов'язанні за спірним Кредитним договором, боржником за яким є ОСОБА_11 Банк вважає, що суди неправомірно застосували до спірних правовідносин позовну давність, оскільки згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 Кредитного договору датою повернення кредиту є 22 липня 2022 року, тому позовну давність необхідно рахувати з 2022 року, а не з 2010 року. Позивач також зазначив, що немає підстав вважати поруку припиненою і відповідно до умов договору поруки та статті 257 ЦК України перебіг строку позовної давності щодо вимог за договором поруки починається з 22 липня 2022 року. Крім того, суди залишили поза увагою ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від березня 2013 року про зупинення провадження у справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_12, ОСОБА_13, третя особа - ОСОБА_11, про звернення стягнення на предмет іпотеки за цим Кредитним договором від 23 липня 2007 року, тим самим суди не врахували, що відбулося переривання перебігу позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України, що має суттєве значення для вирішення цієї справи. 17 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження в справі за касаційною скаргою ПАТ "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року і витребував матеріали цивільної справи N 523/10225/15-ц із суду першої інстанції. Особи, які беруть участь у розгляді справи, своїм правом надати заперечення на касаційну скаргу у строк, визначений ухвалою суду, не скористалися. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року справа надійшла з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 02 квітня 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 15 квітня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ОСОБА_11 надійшов відзив на касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк", з клопотанням про поновлення строку для його подання, мотивованого тим, що ОСОБА_11 ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі не отримував. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зворотнього, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе прийняти відзив до розгляду. ОСОБА_11 зазначив, що суди правильно встановили час переривання позовної давності та обґрунтовано дійшли висновку про сплив позовної давності, тому позов ПАТ "Дельта банк" задоволенню не підлягає, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 23 липня 2007 року ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_11 уклали Кредитний договір N 10/33/07-Zkln, за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року (а. с. 6-10). Додатковими угодами від 23 липня 2007 року та від 12 січня 2009 року сторони визначали та змінили графік погашення заборгованості за Кредитним договором (а. с. 11-16). 23 липня 2007 року ВАТ "Кредитпромбанк" та ТОВ "Південна будівельна компанія" з метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором уклали договір поруки N 10/33-П/07-Zkln, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" як поручитель зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору (а. с. 17-19). 06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути усю заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредитної заборгованості та сплати процентів - у строк до 05 квітня 2009 року включно (т. 1, а. с. 164). З вимогою аналогічного змісту ВАТ "Кредитпромбанк" 21 травня 2009 року звернулося до ТОВ "Південна будівельна компанія" та встановило термін дострокового погашення заборгованості - до 20 червня 2009 року (т. 1, а. с. 163). Як убачається з копії акта приймання-передачі документації за договором купівлі-продажу прав вимоги від 27 вересня 2013 року, ПAT "Кредитпромбанк" передало (відступило) ПAT "Дельта банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПAT "Дельта банк" замінило ПAT "Кредитпромбанк" як кредитора (стало новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, відповідно ПAT "Дельта банк" набуло право вимагати (замість ПAT "Кредитпромбанк") від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами (т. 1, а. с. 30, 31-36). Останній платіж за Кредитним договором було здійснено позичальником ОСОБА_11 31 серпня 2010 року, що підтверджується квитанцією (т. 1, а. с. 69). Станом на 14 жовтня 2014 року заборгованість за кредитом склала 11 184 790,42 грн. з яких тіло кредиту становило 6 109 123,17 грн. заборгованість за відсотками - 5 075 667, 25 грн (а. с. 24). Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи (боржника), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов'язаних солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак з огляду на солідарний обов'язок боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з договорів кредиту та поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою ПАТ "Дельта банк" до фізичної особи ОСОБА_11 як позичальника за Кредитним договором, а також до поручителя (юридичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за Кредитним договором. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - юридичною особою. При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього. Така правова позиція вже неодноразово була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року (провадження N 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження N 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження N 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження N 14-123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження N 14-258цс18) та інших. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Враховуючи викладене, рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі щодо позовних вимог, заявлених до ТОВ "Південна будівельна компанія", не можна визнати законним, і воно підлягає скасуванню, а справа в цій частині - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судові рішення в частині позовних вимог до боржника ґрунтуються на вимогах закону та встановлених обставинах, а тому підстав для їх скасування не вбачається. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за Кредитним договором, право на вимогу за яким передано новому кредитору - ПАТ "Дельта банк". Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до пункту 4.2 Кредитного договору у разі недотримання позичальником умов кредитного договору та/або іпотечних договорів банк має право вимагати дострокового його розірвання, повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих процентів за користування ним, відшкодування збитків, заподіяних банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов Кредитного договору. Згідно з установленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами первісний кредитор - ВАТ "Кредитпромбанк" скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 4.2 Кредитного договору правом та пред'явив до позичальника вимогу про дострокове погашення кредитних зобов'язань. Надіславши 06 березня 2009 року відповідачу ОСОБА_11 вимогу про дострокове погашення заборгованості, ВАТ "Кредитпромбанк" змінило строк виконання основного зобов'язання у сторону зменшення до 05 квітня 2009 року. З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про те, що відлік позовної давності має обраховуватися з 22 липня 2022 року не заслуговують на увагу. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що строк позовної давності щодо стягнення із ОСОБА_11 заборгованості за Кредитним договором сплив 01 вересня 2013 року, оскільки право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором виникло у позивача 06 квітня 2009 року, однак було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, перебіг позовної давності почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. Із цим позовом банк звернувся до суду 25 листопада 2014 року, тобто з пропущенням строку загальної позовної давності за вимогами до позичальника. Заміна сторін у зобов'язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 27 вересня 2013 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ПАТ "Дельта банк" строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ "Кредитпромбанк". З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Не заслуговують на увагу доводи, наведені у касаційні скарзі, щодо переривання позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України у зв'язку з тим, що банк звернувся з вимогами до іпотекодавців про звернення стягнення на предмети іпотеки в рахунок заборгованості за Кредитним договором в межах позовної давності та ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 березня 2013 року зупинено провадження у справі, з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Таким чином, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі. Інші, наведені у касаційній скарзі доводи, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог до ОСОБА_11, тому підстави для скасування судових рішень в цій частині позовних вимог відсутні. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Таким чином, касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк" слід задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 - залишити без змін, а ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" - скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 411, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" задовольнити частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 залишити без змін. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 465/646/11 Провадження N 14-222цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів. У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, догов