Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 451 results

  1. Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 200/11343/14-ц Провадження N 14-59цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою відповідача на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року, ухвалене суддею Кудрявцевою Т. 0., та на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Куценко Т.Р., Волошина М.П., Демченко Е.Л. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра", - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором від 19 вересня 2006 року N 8/2006/840-МК12/110-Е (далі - кредитний договір), яка складається із заборгованості за кредитом - 3 742,77 доларів США, заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами за користування кредитом - 6 869,52 доларів США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за період з 16 травня 2013 року по 15 травня 2014 року - 16 386,10 грн і штрафу за невиконання зобов'язань за кредитним договором - 30 943,57 грн. 2. Позовна заява мотивована тим, що відповідач не виконує умови кредитного договору стосовно своєчасного повернення суми отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за ним процентів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 24 листопада 2014 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив заочне рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 10 612,29 доларів США та 47 329,67 грн заборгованості за кредитним договором і 1 711,01 грн судового збору (далі також - заочне рішення). 4. 30 січня 2015 року представник відповідача звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року. Вказав, що позовна заява подана з пропуском позовної давності. 5. 28 травня 2015 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою відмовив відповідачу у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення. Суд визнав безпідставними доводи щодо того, що позивач звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності, і що розрахунок заборгованості за відсотками та пенею є помилковим. Суд вказав, що відповідач не надав свого розрахунку, з огляду на що не спростував доводи позивача, а про дату звернення до суду з позовом відповідач знав під час розгляду справи. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 листопада 2015 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою залишив без змін заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 7. Апеляційний суд, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, дійшов висновку про те, що оскільки у статті 303 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (в редакції, чинній на час розгляду справи вказаним судом) закріплено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, а відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у справі, то апеляційний суд позбавлений можливості застосувати приписи статей 256-258 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України без заяви відповідача, поданої до ухвалення рішення у суді першої інстанції. 8. Апеляційний суд відхилив доводи відповідача, вказавши, що вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно такої оцінки й особистого тлумачення відповідачем норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У грудні 2015 року відповідач подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 11. 7 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, від 30 вересня 2015 року N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 13. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що у зазначених постановах вказано, що нові матеріально-правові вимоги, зокрема, заява сторони про застосування позовної давності, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. 14. Заочний розгляд справи у суді відповідно до статті 224 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, проводиться за відсутності належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи відповідача. 15. У цій справі суд першої інстанції не мав передбачених законом підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки дані про належне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду в матеріалах справи відсутні. 16. Відповідно до статті 231 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. 17. Пункт 2 частини першої статті 307 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не передбачав можливість скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції з переданням справи на новий розгляд з підстав її розгляду за відсутності не повідомленого належним чином про час і місце такого розгляду учасника справи. 18. Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, відсутній механізм забезпечення права відповідача на час апеляційного розгляду подати заяву про застосування позовної давності у випадку заочного розгляду справи за відсутності відповідача та без належного повідомлення його про час і місце розгляду справи. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Відповідач вважає, що позивач, звернувшись до суду у 2014 році, пропустив позовну давність. 20. Крім того, розгляд справи у суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, не повідомленої належним чином про розгляд справи, з огляду на що вона не могла скористатись правом на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 21. Відповідач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив її заяву про перегляд заочного рішення, а апеляційний суд, посилаючись на правові висновки Верховного Суду України та статтю 303 ЦПК України, необґрунтовано вважав за неможливе застосувати наслідки пропуску позовної давності за заявою відповідача після ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому, на думку відповідача, її право на подання заяви про застосування позовної давності є порушеним. (2) Позиція позивача 22. Позивач відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (частина перша статті 224). 24. Відповідно до частини другої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. 25. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини перша та друга статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 26. Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. 27. Відтак, під час розгляду справи у суді першої інстанції належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, було, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа. 28. Відповідно до абзацу 5 частини п'ятої статті 74 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише у разі відсутності відповідача за зареєстрованою адресою її проживання (перебування), вважалося, що судовий виклик або судове повідомлення вручені належним чином. 29. Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований цим судом відповідачеві, разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв'язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідача за місцем проживання. У вказаному поштовому відправленні суд повідомляв відповідача про відкриття провадження у справі та про призначення судового засідання на 19 вересня 2014 року. 30. Крім того, у матеріалах справи є також адресовані відповідачу супровідні листи Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 19 вересня 2014 року про відкладення розгляду справи на 21 жовтня 2014 року та від 21 жовтня 2014 року про відкладення розгляду справи на 24 листопада 2014 року, доказів надсилання (і відповідно - вручення) яких відповідачу немає. 31. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, не взявши до уваги вимоги частини п'ятої статті 74 чинної на той час редакції ЦПК України, порушив право відповідача знати про час і місце судових засідань (частину другу статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом). 32. Відповідно до частини першої статті 232 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. 33. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 34. У заяві від 30 січня 2015 року про перегляд заочного рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року відповідач вказував, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також, що він не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду, внаслідок чого не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 35. Суд першої інстанції в ухвалі від 28 травня 2015 року встановив, що на адресу відповідача направлялися копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви з додатками, а також що відповідач належним чином повідомлялася про день, час і місце розгляду справи. Суд вказав, що у заяві про перегляд заочного рішення не вказані обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної заяви. 36. В апеляційній скарзі відповідач повторно вказав на те, що не був належно повідомлений про час і місце судового розгляду справи, а тому не зміг реалізувати право подати заяву про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення. 37. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 листопада 2015 року з посиланням на постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 і на статтю 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, залишив без змін рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідач не зверталась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності до ухвалення рішення у суді першої інстанції, що унеможливлює застосування статей 256-258 ЦК України відповідача. 38. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 39. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, а судді - керуючись відповідним принципом (частина перша статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 47 цього Закону в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 вказаного Закону у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). 40. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI в редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року N 1402-VIII). 41. Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді "Верховенство права", схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року). 42. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 43. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін. 44. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. 45. Згідно зі статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 46. Велика Палата Верховного суду вважає, що рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. 47. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів" ("Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands") від 27 жовтня 1993 року, заява N 14448/88, § 33). 48. Суд першої інстанції, не повідомивши відповідача належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив його права на подання заяви про застосування позовної давності до ухвалення судом рішення по суті спору. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд. 49. Вказане порушення суд першої інстанції міг виправити, задовольнивши заяву про перегляд заочного рішення. Проте в ухвалі від 28 травня 2015 року суд не встановив причини неявки відповідача на судові засідання через неналежність його повідомлення про час і місце розгляду справи. Крім того, не дослідивши кредитний договір і проведений позивачем розрахунок процентів і пені за цим договором, не визначивши початок перебігу позовної давності за вимогами позивача про стягнення таких процентів і пені, в ухвалі від 28 травня 2015 року суд визнав безпідставними доводи відповідача стосовно того, що вказаний розрахунок є помилковим, і що позивач звернувся до суду, пропустивши позовну давність. Дослідження зазначених обставин, на які посилався відповідач у заяві про перегляд заочного рішення, мало істотне значення для вирішення спору, оскільки у разі їх підтвердження у задоволенні позову може бути відмовлено. 50. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. 51. Згідно з частиною третьою статті 303 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (стаття 309 ЦПК України у відповідній редакції). 52. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, зокрема, якщо не застосовано закон, який підлягав застосуванню (частина друга статті 309 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи апеляційним судом). 53. У постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 і від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17 Верховний Суд України констатував, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, оскільки стаття 267 ЦК України закріплює норму матеріального права, а нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, згідно з висновком Верховного Суду України може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. 54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 55. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 56. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 57. Відтак, суд апеляційної інстанції, посилаючись на межі апеляційного перегляду, безпідставно не взяв до уваги доводи відповідача, що позовна заява подана з пропуском позовної давності, а також те, що відповідач, будучи неналежно повідомленою про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, повідомляла останній про пропуск позивачем позовної давності у заяві про перегляд заочного рішення. 58. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. 59. З огляду на вказане з метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 року у справі N 6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1374цс17. 60. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі 7 лютого 2018 року обґрунтовував також необхідність відступити у цій справі від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15. 61. У постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність, оскільки можливість її застосування згідно з частиною третьою статті 267 ЦК України пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони, і без такої заяви ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не можуть. 62. З огляду на обставини справи N 200/11343/14-ц Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у цій справі немає підстав відступати від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 березня 2015 року у справі N 6-25цс15, оскільки вказаний висновок стосувався неможливості застосування судом за власною ініціативою, тобто без заяви сторони спору, спеціальної позовної давності. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема для продовження розгляду. 64. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 65. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є обґрунтованою, а тому рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. 66. Визначаючи обґрунтованість розрахунку заборгованості за процентами та пенею за кредитним договором, суди повинні врахувати висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12. 67. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 70. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 71. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. 72. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. 73. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. 74. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 24 листопада 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводи, які наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року виконано ОСОБА_4 лише 20 березня 2015 року. На час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, згідно з якими поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 солідарно заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. 20 березня 2015 року ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі. Позивач вважав, що йому були заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність визначити правову природу курсової різниці, виходячи із правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року N 6-190цс15; від 07 жовтня 2014 року N 3-133гс14; рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі N 334/6469/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року у справі N 333/8776/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2016 року N 6-36755св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року N 6-32194св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-24161св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2012 року N 6-33159св11; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року N 6-108св16. В ухвалах від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці, не врахував, що позивачеві завдано збитків, пов'язаних зі здорожченням валюти США, в якій була надана позика. В ухвалі від 14 січня 2016 року у справі N 6-32194св15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежного висновку, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення курсової різниці. Суд вказав, що така вимога є необґрунтованою, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку боржника відшкодовувати кредитору курсову різницю. Інші судові рішення, зокрема постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2014 року у справі N 3-133гс14, постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-190цс15 містять інші підстави для звернення до суду та інші обставини у справі, а тому не можна вважати їх такими що суперечать ухвалам від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11. В ухвалі від 25 лютого 2016 року у справі N 6-36755св15 підставою для звернення з позовом до суду було стягнення донарахованих відсотків у зв'язку з коливанням курсу іноземної валюти. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, відмовив у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на те, що судом стягнуто суму боргу на день винесення рішення судом першої інстанції, з якою погодився позивач і подальше зростання такого зобов'язання із застосуванням курсової різниці є необґрунтованим. Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі N 6-24161св15 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення курсової різниці, як збитків, що передбачені пунктом 2 частини першої статті 22 ЦК України. Суд зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що курсова різниця, яку просить стягнути позивач, не може вважатися шкодою. Враховуючи загальнообов'язковість та остаточність судового рішення, необхідно чітко визначити чи вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання у випадку, коли боржник (позичальник) сплатив кредитору (банку) заборгованість за кредитним договором, зобов'язання за яким виражені в іноземній валюті, у розмірі, який був визначений остаточним судовим рішенням у національній валюті, отримавши через певний проміжок часу після набрання законної сили судовим рішенням від позичальника повну суму, визначену у цьому рішенні, не позбавлений права на пред'явлення до позичальника (боржника) вимог у зв'язку із несвоєчасною сплатою коштів згідно судового рішення (несвоєчасне виконання зобов'язання). За результатами вирішення першого аспекту необхідно визначити, чи є суми, нараховані банком, виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості (внаслідок знецінення національної валюти), за період невиконання судового рішення про стягнення в національній валюті з позичальника на користь кредитора заборгованості, збитками, завданими кредитору у зв'язку із несвоєчасним виконанням боржником свого грошового зобов'язання, вираженого в іноземній валюті (враховуючи те, що спір з приводу основного зобов'язання вже був вирішений судом по суті), або банк, конвертувавши отримані від боржника гривневі платежі в іноземну валюту і зарахувавши їх у рахунок часткового погашення зобов'язань по поверненню кредиту і процентів за його користування, має право на пред'явлення вимоги про стягнення залишкової частини кредиту і процентів, виражених в іноземній валюті (основного зобов'язання). Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже Велика Палата вважає за необхідне визначитися з поняттям "курсова різниця" та зі сферою його застосування. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі статті 22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Вказаної правової позиції дотримувався також Верховний Суд України в постанові від 18 травня 2016 року у справі N 6-237цс16. Тобто, "курсова різниця" жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. У даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 серпня 2008 року N 0023/08/271 Nv, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523 079 грн 91 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконано відповідачем у повному обсязі 20 березня 2015 року. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  3. Постанова Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ справа N 757/2216/15-ц провадження N 14-107 цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаТкачука О.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Терра Банк", уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Терра Банк" Ірклієнка Юрія Петровича про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у складі судді Остапчук Т.В. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д.Р., Борисової О.В., Ратнікової В.М., ВСТАНОВИЛА: У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Терра Банк" (далі - ПАТ "Терра Банк"), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Терра Банк" Ірклієнка Ю.П. (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд) про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що за умовами договорів банківських строкових вкладів, укладених ОСОБА_3 з ПАТ "Терра Банк", протягом 2013 - 2014 років на його картковий рахунок щомісяця повинні були нараховуватися проценти за вкладами. Постановою Правління Національного банку України від 21 серпня 2014 року N 518 ПАТ "Терра Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних та рішенням від того ж числа Фонд запровадив у ПАТ "Терра Банк" тимчасову адміністрацію строком на три місяці до 22 листопада 2014 року, призначив уповноважену особу Фонду, та з цього моменту банк припинив нарахування процентів за депозитами. У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду за отриманням нарахованих процентів за вкладами та сум, передбачених ст. ст. 625, 1061 ЦК України, проте кошти йому виплачені не були. Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати незаконними дії та бездіяльність ПАТ "Терра Банк", які полягали у порушенні умов договору банківського вкладу, неналежному нарахуванні процентів по вкладам, що завдало йому збитків; визнати незаконними дії та бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо неналежного виконання функцій та обов'язків під час здійснення тимчасової адміністрації ПАТ "Терра Банк", порушенні уповноваженою особою Фонду вимог чинного законодавства, а саме: ЦК України, Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Закону України "Про звернення громадян" та Закону України "Про інформацію"; стягнути з ПАТ "Терра Банк" на його користь завдану матеріальну шкоду за період управління банком уповноваженою особою Фонду (дії тимчасової адміністрації) у сумах: 4 066 грн 33 коп. - відсотки по вкладам за час до закінчення терміну дії договорів банківського вкладу; 7 483 грн 46 коп. - відсотки по вкладам за період від закінчення терміну дії договорів до позбавлення банку ліцензії; 874 грн 69 коп. - 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання; 11 209 грн 58 коп. - інфляційні втрати; 855 грн 46 коп. - невиплачені кошти по картковому рахунку, а також стягнути солідарно з відповідачів 15 тис. грн в рівних частинах на відшкодування моральної шкоди та зобов'язати уповноважену особу Фонду надати позивачу виписки по депозитам з зазначенням руху коштів по ним, інформацію по нарахованим та сплаченим до бюджету сумам податку на відсотки. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 21 квітня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду затверджено реєстр акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Терра Банк", серед яких відсутній позивач, який в установлений ст. 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тридцятиденний термін з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Терра Банк", не заявив уповноваженій особі Фонду своїх вимог до ПАТ "Терра Банк". Таким чином, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених вимог ОСОБА_3, які надійшли після закінчення цього строку. Вирішуючи спір в частині заявлених вимог щодо відшкодування моральної шкоди, суд виходив із недоведеності таких вимог, оскільки позивач не надав доказів того, що діями відповідачів йому була завдана моральна шкода. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 25 травня 2016 року про виправлення описки, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди скасовано, провадження у цій частині закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України у зв'язку з тим, що спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що, після початку процедури ліквідації ПАТ "Терра Банк", стягнення коштів можливо лише у порядку, передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", стягнення коштів з самого банку, що ліквідується, поза межами цієї процедури неможливе. Крім того, ураховуючи те, що Фонд є державною установою, спірні правовідносини як публічно-правові, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що банк не видав належні позивачеві кошти, у результаті чого останній має право не лише на нараховані за договором відсотки, а й на суми, передбачені ст. 625 ЦК України. Крім того, заявник посилається на неправомірність закриття апеляційним судом провадження у справі в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки заявлена ним шкода виникла із цивільно-правової угоди, тому спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Заявник також вказує на те, що, оскільки договір банківського вкладу є фінансовою послугою, то на спірні правовідносини розповсюджується дія Закону України "Про захист прав споживачів", яким споживачеві надано право на відшкодування моральної шкоди. 05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк", уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування збитків та моральної шкоди призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 05 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року. 06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій у тому числі й з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судами встановлено, що протягом 2013-2014 років між ПАТ "Терра Банк" та ОСОБА_3 було укладено три договори банківського вкладу (депозиту), за умовами яких останній вніс 151 тис. грн. В подальшому, ОСОБА_3 було виплачено вклади та нараховані на них відсотки на загальну суму 153 319 грн 37 коп. Постановою Правління Національного банку України від 23 грудня 2014 року відкликано банківську ліцензію ПАТ "Терра Банк", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від того ж числа розпочато процедуру ліквідації цього банку. Пред'являючи позов до ПАТ "Терра Банк", ОСОБА_3 посилався на те, що банк не виплатив йому відсотки за вкладами за час до закінчення строку дії договорів, а також за час після закінчення строку їх дії та до введення тимчасової адміністрації. У спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон) є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п. 6 ст. 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Частинами 1-3 ст. 27 Закону передбачено, що уповноважена особа фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Згідно з ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що після початку процедури ліквідації банку та введення тимчасової адміністрації стягнення коштів за зобов'язаннями цього банку можливе лише у спосіб, передбачений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому банк, який перебуває на стадії ліквідації, діє через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб або уповноважену особу Фонду та не може поза процедурою, визначеною Законом, відповідати за зобов'язаннями по договорам банківського вкладу. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк" про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки ці вимоги заявлено поза процедурою, визначеною Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та до неналежного відповідача. Щодо вимог ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду колегія суддів Великої Палати Верховного Суду виходить з наступного. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України (у редакції на час спірних правовідносин) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, і цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом ст. 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 зазначеного Закону, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Частиною 2 ст. 37 цього Закону визначено повноваження Фонду безпосередньо або уповноваженої особи Фонду у разі делегування їй повноважень, до яких належать, зокрема, право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій. Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (ч. ч. 3 та 4 ст. 37 Закону, у редакції, чинній на час розгляду справи судами). Аналіз наведених норм свідчить про те, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, у разі делегування їй повноважень, після запровадження тимчасової адміністрації в банку, фактично набуває всіх повноваження органів управління та контролю банку та діє в тому числі як представник останнього, зокрема в договірних правовідносинах з клієнтами банку. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15 (провадження N 11-239апп18), від 24 квітня 2018 року у справі N 755/1700/16-ц (провадження 14-89цс18). Разом з тим відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 26 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" саме Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами та відсотків на день початку процедури ліквідації банку, але не більше 200 тис. грн. З матеріалів справи вбачається, що позивачу сплачено Фондом 153 319 грн 37 коп. Вимоги до Фонду заявлено у розмірі 4 066 грн 33 коп. та 7 483 грн 46 коп. відсотків річних за різні періоди, 874 грн 69 коп. - 3 % річних, 11 209 грн 58 коп. - інфляційні втрати та 855 грн 46 коп. - невиплачені кошти по картковому рахунку, тобто вимоги у межах гарантованої Фондом виплати. Оскільки моральна шкода стосується, на думку позивача, протиправних дій Фонду з несплати гарантованих виплат, то відповідно до ст. 21 КАС України ці вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та обґрунтовано закрив провадження у справі в цій частині. Тому, доводи касаційної скарги про те, що моральна шкода заявлена на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" спростовуються матеріалами справи. Так само відхиляються доводи касаційної скарги про неправомірність застосування до спірних правовідносин Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з огляду на те, що під час виникнення спірних правовідносин банк не перебував на стадії ліквідації, відхиляються, оскільки після початку процедури ліквідації банку останній діє через уповноважену особу Фонду, яка призначається і реалізує повноваження на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". За правилами ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин рішення районного суду у незміненій апеляційним судом частині та рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року, у незміненій апеляційним судом частині, та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  4. Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20доларів США, що еквівалентно 695207,83грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011 року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007 року припинилась, ще 31.11.2011 року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 320/8269/15-ц Провадження N 14-83цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (далі - ТОВ "Порше Мобіліті"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк Андрій Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Маловічко С.В., Кочеткової І.В., Кримської О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Порше Мобіліті", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Хижняка А.М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позивач указував на те, що 07 липня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на належний йому транспортний засіб, переданий ним у заставу відповідачу для задоволення за рахунок коштів, отриманих від його реалізації, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. При цьому ОСОБА_3 зазначив, що заборгованість, вказана у згаданому виконавчому написі на момент його вчинення, була спірною, оскільки обчислена у гривневому еквіваленті за курсом долара США, без урахування тих фактів, що кредит він отримував у національній валюті та, що Національний банк України не видавав ТОВ "Порше Мобіліті" генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій та індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти, у зв'язку із чим позивач також оскаржив у судовому порядку й укладений 24 квітня 2013 року з ТОВ "Порше Мобіліті" кредитний договір. При цьому, ОСОБА_3 зауважив, що не отримував вимоги від ТОВ "Порше Мобіліті" про дострокове погашення усієї суми заборгованості за кредитним договором, зазначеної у спірному виконавчому написі, крім того відповідач як обтяжувач не зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Реєстр) відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Позивач просив визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис N 947, вчинений 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що передано ним у заставу ТОВ "Порше Мобіліті" для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, вимог у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Виконавчий напис N 947, виданий 07 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняком А.М., про звернення стягнення на згаданий вище транспортний засіб марки "Volkswagen", що на праві власності належить ОСОБА_3 та переданий ним для задоволення вимог ТОВ "Порше Мобіліті" за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, у розмірі 237 976,94 грн за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, визнано таким, що не підлягає виконанню. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що вказана у виконавчому написі сума заборгованості за кредитним договором не є безспірною, оскільки нарахована ТОВ "Порше Мобіліті", виходячи з курсу гривні до іноземної валюти всупереч умовам кредитного договору, який до того ж оспорюється ОСОБА_3 у суді. Крім того, немає підтвердження отримання позивачем вимоги про дострокову сплату кредитної заборгованості в зазначеному у спірному виконавчому написі розмірі, у тому числі й за рахунок звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як і здійснення реєстрації цих відомостей у Реєстрі, що свідчить про недотримання обтяжувачем позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави та суперечить вимогам статей 24, 26, 27 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV). Вказані обставини суд першої інстанції вважав достатніми підставами для задоволення позову ОСОБА_3. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що наявне зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення хоча й без підпису позивача, однак свідчить про отримання останнім 09 червня 2015 року вимоги ТОВ "Порше Мобіліті"; відмінність розміру заборгованості за кредитним договором, зазначеної у виконавчому написі, від указаної в повідомленні у бік зменшення з огляду на обумовлений сторонами її розміру цілому та щомісячні обов'язкові платежі зокрема, в еквіваленті іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, полягає у зміні офіційного валютного курсу, а збільшення її розміру відбулося у зв'язку з нарахуванням штрафу за недотримання ОСОБА_3 умов цього договору, що не вказує на його спірність; до заяви ТОВ "Порше Мобіліті" надало нотаріусу всі необхідні для вчинення виконавчого напису документи. Крім того, апеляційний суд вважав, що пред'явлення ОСОБА_3 до суду позову про визнання кредитного договору недійсним уже після вчинення спірного виконавчого напису на його законність не впливає та правового значення при вирішенні питання про визнання цього документа таким, що не підлягає виконанню, не має. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції зазначив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як фінансова установа має право вимагати від позивача сплату суми заборгованості за кредитним договором у гривнях з урахуванням зміни валютного курсу, що не потребує наявності у відповідача генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, а період виникнення заборгованості не перевищує трьох років. Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав наведені в апеляційній скарзі ТОВ "Порше Мобіліті" доводи обґрунтованими, у зв'язку із чим зробив висновок про відсутність порушень вимог законодавства під час вчинення нотаріусом спірного виконавчого напису. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року, в якій посилався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права і просив його скасувати, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі. Наведені в касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що під час вирішення справи суд апеляційної інстанції не врахував, що зазначена у виконавчому написі нотаріуса сума заборгованості є спірною у зв'язку з обчисленням її відповідачем з урахуванням курсу долара США до гривні, хоча кошти за кредитним договором позивач отримав у національній валюті, а генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій та індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти у ТОВ "Порше Мобіліті" немає; повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з указаною в ньому сумою загального розміру невиконаної вимоги (237 976,94 грн), що зазначена у спірному виконавчому написі нотаріуса, позивач не отримував і повідомлення про вручення поштового відправлення не підписував, а відомості про реєстрацію такого відправлення у відділенні поштового зв'язку взагалі відсутні; сума заборгованості, зазначена в повідомленні від 19 травня 2015 року, відрізняється від указаної в оспорюваному виконавчому написі. Крім того, у касаційній скарзі заявник зауважив, що ТОВ "Порше Мобіліті" як обтяжувач, незважаючи на вимоги частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV свого обов'язку щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не виконало, а також що виконавчий напис від 07 липня 2015 року інформації про строк, за який здійснюється стягнення, не містить. 20 грудня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою. У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ТОВ "Порше Мобіліті" на касаційну скаргу, у яких зазначено, що розрахунок суми заборгованості відповідає умовам укладеного від 24 квітня 2013 року між товариством та ОСОБА_3 кредитного договору, у якому сторони погодили сплату коштів у рахунок погашення заборгованості з урахуванням обмінного курсу валют, що не суперечить вимогам законодавства, а невідповідність суми, зазначеної в повідомленні, сумі, вказаній у виконавчому написі, спричинило коливання курсу валют, що не свідчить про спірність розміру кредитної заборгованості; вимогу про дострокове повернення суми кредиту позивач отримав, однак дій, спрямованих на її виконання, не вчинив. За таких обставин ТОВ "Порше Мобіліті" вважало, що вчинило усі дії, обов'язкові для видачі виконавчого напису, та надало документи, визначені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 (далі - Перелік N 1172); виконавчий документ містить усі необхідні реквізити, а посилання заявника на необхідність зазначення в ньому періоду за який провадиться стягнення кредитної заборгованості, є безпідставним, оскільки товариство як кредитор змінило строк виконання основного зобов'язання шляхом пред'явлення вимоги саме про повне дострокове погашення усієї заборгованості за кредитним договором, включаючи сплату процентів за весь час користування кредитними коштами і штрафні санкції за порушення його умов, а не за певний період, у зв'язку із чим касаційну скаргу ОСОБА_3 просило залишити без задоволення, а рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року - без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. З указаної ухвали вбачається, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає, що спори про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, містять виключну правову проблему з огляду на наявність неоднакової правозастовчої практики в указаних справах. Зокрема, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилається як на приклад: - постанову Вищого господарського суду України від 16 січня 2017 року у справі N 910/29733/15, де зазначено, що Закон N 1255-IV не визначає порушення терміну реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження як підставу для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а також указано, що позивач у встановленому процесуальному порядку не спростував належними та допустимими доказами тієї обставини, що сума заборгованості перед банком відрізняється від зазначеної у спірному виконавчому написі, з урахуванням суми боргу, визначеної у повідомленні-вимозі банку, та вартості предмета застави за спірним виконавчим написом. - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у справі N 461/3895/16, де зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки боржник не довів порушення своїх прав чи законних інтересів внаслідок відсутності у виконавчому написі вказівки про те, що обтяжувач до початку процедури звернення стягнення зареєстрував у Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі N 923/299/16, у якій суд касаційної інстанції погодився з правильністю висновків судів попередніх інстанцій про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, з огляду на відсутність у матеріалах справи документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV, у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року у справі N 755/13563/16-ц, де містяться аналогічні висновки про необхідність надання документів, які б свідчили про виконання обтяжувачем вимог частини третьої статті 24 Закону N 1255-IV у якій визначено, що обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. - постанову суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі N 310/9293/15, де суд касаційної інстанції не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про законність виконавчого напису нотаріуса без з'ясування того, чи встановлено безспірність вимог обтяжувача, чи дотримано було ним процедури повідомлення заставодержателя відповідно до вимог Закону України "Про заставу", а також із тих підстав, що розмір заборгованості, який заставодержатель запропонував погасити боржнику, відрізняється від розміру заборгованості, зазначеного в заяві на вчинення виконавчого напису, та виконавчому написі нотаріуса, тобто вказані суми не узгоджувалися з боржником та не були безспірними. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначає, що з наведених прикладів убачається, що суди по-різному застосовують як норми Закону N 1255-IV, так і правові норми щодо способів захисту в контексті визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Позиція Великої Палати Верховного Суду Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Вінчіч та інші проти Сербії", заява N 44698/06). Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов'язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід'ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому контексті треба проаналізувати: чи глибинні та довготривалі розбіжності в судовій практиці національних судів, чи національне право пропонує засоби для подолання таких розбіжностей, чи ці засоби застосовуються, і якщо застосовуються, то якими є наслідки (рішення ЄСПЛ у справі "Томіч та інші проти Чорногорії", заява N 18650/09, у справі "Шахін і Шахін проти Туреччини", заява N 13279/05). Верховний суд повинен забезпечувати єдність судової практики, щоб виправляти непослідовності та в такий спосіб підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ "Альбу та інші проти Румунії", заява N 34796/09). Беручи до уваги відсутність єдності судової практики указаної категорії справ судів господарської та цивільної юрисдикції, а також наявність у кожній із цих юрисдикцій протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, з метою забезпечення єдності правозастосовної практики як Верховним Судом, так і місцевими й апеляційними судами, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України). Законом N 1255-IV визначено правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Пунктом 1 частини першої статті 21 Закону N 1255-IVдо забезпечувальних обтяжень належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору. За змістом статті 22 Закону N 1255-ІV обтяження може забезпечувати виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому. За рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає: 1) відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження; 2) сплату процентів і неустойки; 3) сплату основної суми боргу; 4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов'язання або умов обтяження; 5) відшкодування витрат на утримання і збереження предмета обтяження. Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Відповідно до частини першої статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 20 Закону України "Про заставу" встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. У частині першій статті 23 Закону N 1255-IVy редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин передбачено, що відповідно до забезпечувального обтяження обтяжувач має право в разі порушення боржником забезпеченого обтяженням зобов'язання або договору, на підставі якого виникло забезпечувальне обтяження, одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета обтяження в черговості згідно із встановленим пріоритетом. Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Частиною першою статті 50 цього Закону визначено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV. При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV установлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Така вимога узгоджується з частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача. У статті 27 Закону N 1255-IV передбачені вимоги до повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Це повідомлення повинне містити таку інформацію: 1) зміст порушення, вчиненого боржником; 2) загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги; 3) опис предмета забезпечувального обтяження; 4) посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов'язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності на нього обтяжувачу; 5) визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач; 6) вимогу до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Згідно зі статтею 28 Закону N 1255-IV якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов'язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним і в разі якщо предмет забезпечувального обтяження знаходиться у володінні боржника, останній зобов'язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов'язаний вживати заходи щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими статтею 8 цього Закону. Закон N 1255-IV пов'язує подальші дії стягувача не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й установлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу цього строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави. Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Порядок ведення Реєстру та внесення відомостей до нього врегульовано статтею 42 Закону N 1255-IV, згідно з якою держателем Реєстру є уповноважений центральний орган виконавчої влади. До Реєстру вносяться, зокрема, відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Частиною четвертою статті 43 Закону N 1255-IV визначено, що відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Реєстру на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження. Порядок ведення Реєстру затверджено постановою Кабінету Міністрів Українивід 05 липня 2004 року N 830 (далі - Порядок N 830). Пунктом 4 Порядку N 830 визначено, що державна реєстрація відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження проводиться шляхом внесення до Реєстру запису. У пункті 5 Порядку N 830 передбачено, що державна реєстрація приватних обтяжень рухомого майна проводиться будь-яким нотаріусом або його помічником, які відповідно до законодавства отримали ідентифікатор доступу до Реєстру, а також адміністратором Реєстру та його філіями на підставі відповідного договору. А у пункті 6 цього Порядку вказано, що заяву про виникнення, зміну, припинення обтяжень, а також про звернення стягнення на предмет обтяження (далі - заява) у паперовій формі підписує обтяжувач, справжність підпису якого нотаріально засвідчується (крім випадків подання заяви щодо публічних обтяжень та випадків подання заяви нотаріусу, яким безпосередньо вчинено дію, спрямовану на виникнення, зміну, припинення обтяження, а також на звернення стягнення на предмет обтяження). Процедуру вчинення виконавчого напису врегулювано у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок N 296/5). Для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява (підпункт 2.1пункту 2 глави 16 розділу ІІПорядку N 296/5), а нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем, передбачені Переліком N 1172, та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 Закону України "Про нотаріат", підпункти 3.1, 3.2 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5). Підпунктом 3.5 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5 передбачено, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку N 1172, а якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус має право витребувати їх у стягувача, а якщо для вчинення виконавчого напису, крім документа, що встановлює заборгованість, необхідно подати й інші документи, зазначені в цьому Переліку, то вони до виконавчого напису не приєднуються, а залишаються у матеріалах нотаріальної справи (підпункт 2.2 пункту 2 та підпункт 3.6 пункту 3 глави 16 розділу II Порядку N 296/5). Разом з тим, відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки в разі розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його скасовано виданим пізніше загальним актом. Тобто, в цьому випадку необхідно дотримуватися вимог Закону N 1255-IV. Встановлення нотаріусом на стадії відкриття нотаріального провадження, що заява стягувача не містить такої інформації або стягувач не надав необхідних документів, що підтверджують зазначені обставини, перешкоджає вчиненню нотаріусом виконавчого напису. При цьому неподання стягувачем на вимогу нотаріуса на стадії підготовки до вчинення нотаріального провадження доказів реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави є підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії на підставі пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про нотаріат", а невчинення нотаріусом дій щодо вжиття заходів про витребування від обтяжувача згаданої інформації та документів на її підтвердження і, як наслідок, вчинення виконавчого напису без таких документів вказує на незаконність нотаріальної дії як виконаної без усіх необхідних даних. У зв'язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає, що факт недотримання стягувачем положень частини третьої статті 24 та частини першою статті 27 Закону N 1255-IV і нездійснення ним до вчинення виконавчого напису реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження є достатньою правовою підставою для визнання за рішенням суду виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання визначення судами безспірності суми заборгованості під час розгляду справ про оскарження законності вчинення нотаріусом виконавчого напису, вже досліджене Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15 зазначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком N 1172, нотаріус під час вчинення виконавчого напису не встановлює права та обов'язки учасників правовідносин, а лише перевіряє наявність необхідних документів. У постанові Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі N 6-27цс15 зазначено, що наявність спору про розмір заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі N 6-141цс14 та від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17. Так, у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17 міститься правовий висновок про те, що суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком N 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. У цій постанові також зазначено, що законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлює суд відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що сам по собі факт подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого (постанова Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі N 6-887цс17). При цьому лише та обставина, що у виконавчому написі зазначено більшу суму заборгованості за кредитом, ніж у повідомленні, не свідчить про наявність спору про розмір заборгованості (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі N 6-158цс15). Під час розгляду справ такої категорії суд перевіряє право стягувача на вчинення вказаної дії, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій нотаріуса та встановлює той факт, чи дійсно розмір заборгованості, що підлягає стягненню, у тому числі розмір процентів, неустойки (штрафу, пені), якщо такі належать до стягнення, відповідає сумі, вказаній у виконавчому документі, та залежно від встановленого ухвалює рішення про відмову чи задоволення позову. Щодо суті позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, то Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи повноваження суду касаційної інстанції з перегляду рішення суду апеляційної інстанції за касаційною скаргою ОСОБА_3, перевіривши наведені в ній доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 24 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Порше Мобіліті" укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав 114 940, 06 грн (в еквіваленті 14 110,00 доларів США) та додатково 35 158,15 грн (в еквіваленті 4 316,00 доларів США) строком на 60 місяців на умовах сплати 9,90 % за користування кредитними коштами та 2,50 % разової комісії за надання кредиту (т. 1, а. с. 8). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 квітня 2013 року сторони уклали договір застави транспортного засобу, предметом якого є належний ОСОБА_3 автомобіль марки "Volkswagen", модель "Polo", кузов N НОМЕР_2, об'єм двигуна 1 598 куб. см, 2013 року випуску (т. 1, а. с. 9-12, 12 зворот). У зв'язку з порушенням позивачем умов кредитного договору та існування простроченої заборгованості, ТОВ "Порше Мобіліті" зазначило, що направило боржнику повідомлення від 19 травня 2015 року про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості, у якому заборгованість позивача становить 229 953,32 грн. у тому числі: дострокове повернення невиплаченої суми кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 196 388,51 грн згідно з обмінним курсом), несплачені чергові платежі (прострочені відсотки та прострочена сума основного боргу) в розмірі 29 356,89 грн та штрафні санкції відповідно пункту 8.3 договору в розмірі 4 207,92 грн. а також штраф у розмірі 20 % від суми кредиту, що складає 22 988,01 грн. Цим повідомленням позичальника попереджено, що у випадку неповернення суми кредиту та несплати заборгованості протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги кредит та заборгованість будуть стягнуті примусово, у тому числі за рахунок заставленого автомобіля (т. 1, а. с. 75). Згідно з наявною у матеріалах справи фотокопією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення позивач його отримав 09 червня 2015 року (т. 1, а. с. 76). Оскільки ОСОБА_3 у визначені кредитором строки заборгованості не сплатив, 03 липня 2015 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, у якій зазначено: суму дострокового погашення кредиту в розмірі 9 060,60 доларів США (в еквіваленті 190 499,12 грн за обмінним курсом), несплачені чергові платежі в розмірі 20 865,66 грн. штраф згідно з пунктом 8.3 кредитного договору в розмірі 3 624,15 грн. а також штраф у сумі 22 988,01 грн у зв'язку з невиконанням вимоги від 19 травня 2015 року, а всього 237 976, 94 грн (т. 1, а. с. 51). Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ "Порше Мобіліті" до вищевказаної заяви надало нотаріусу документи згідно з Переліком N 1172, зокрема: оригінал кредитного договору від 24 квітня 2013 року, оригінал договору застави від 26 квітня 2013 року та вимогу про дострокове повернення кредиту, докази направлення та отримання цієї вимоги боржником. Зазначені обставини в частині отримання повідомлення про дострокове повернення кредиту позивач оспорював. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис, яким зобов'язано звернути стягнення на транспортний засіб марки "Volkswagen", модель "Polo", номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, 2013 року випуску, колір синій, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, згідно із договором застави від 26 квітня 2013 року для задоволення за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу, запропоновано задовольнити вимоги ТОВ "Порше Мобіліті" на суму 237 976,94 грн (т. 1, а. с. 129). 17 липня 2015 року ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві відкрив виконавче провадження за спірним виконавчим написом від 07 липня 2015 року (т. 1, а. с. 13, 13 зворот). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 указав на спірність суми, визначеної відповідачем у виконавчому написі від 07 липня 2015 року, оскільки позивач звертався до відповідача зі зверненнями (заявами) щодо перегляду умов кредитування, зміни валюти кредитування (конвертації в гривню за взаємовигідним курсом) та зміни графіку платежів (т. 1, а. с. 15, 16). Крім того, позивач на підтвердження вказаних підстав зазначив про те, що в провадженні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області перебуває справа за його позовом до ТОВ "Порше Мобіліті" про порушення прав споживача (N 320/6620/15-ц), предметом якої є кредитний договір від 24 квітня 2013 року, у зв'язку з невиконанням якого приватним нотаріусом вчинено спірний виконавчий напис; в указаній справі призначено судову економічну експертизу (т. 1, а. с. 17-22, 23, 23 зворот, 130-132). Ці обставини суд першої інстанції визнав такими, що свідчать про спірність суми кредитної заборгованості та порушення порядку звернення стягнення на предмет застави. Переглядаючи рішення місцевого суду та вказуючи на законність (безспірність) визначеного у виконавчому написі розрахунку заборгованості, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на момент вчинення приватним нотаріусом спірної нотаріальної дії (07 липня 2015 року) в суді не існувало спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором від 24 квітня 2013 року, оскільки з позовною заявою про оспорення цього правочину ОСОБА_3 до суду звернувся лише 30 липня 2015 року. Крім того, сам по собі факт звернення позивача до ТОВ "Порше Мобіліті" та відповідь кредитора від 22 жовтня 2014 року, у якій міститься пропозиція щодо підписання додаткової угоди до договору з метою зменшення щомісячних платежів, жодним чином не спростовує висновку апеляційного суду про безспірність заборгованості боржника. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи про правильність визначення суми кредитної заборгованості ОСОБА_3, з огляду на курс іноземної валюти - долара США до національної валюти - гривні, обґрунтовано послався на погоджені сторонами основні умови укладеного між ними кредитного договору від 24 квітня 2013 року. Крім того, у зв'язку з наявністю у ТОВ "Порше Мобіліті" свідоцтва про реєстрацію цього товариства як фінансової установи від 02 липня 2009 року воно має право надавати фінансові послуги, в тому числі й ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 квітня 2013 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку посилання позивача на обчислення заборгованості в еквіваленті до обмінного курсу гривні до долара США у Публічному акціонерному товаристві "Креді Агріколь Банк" (далі - ПАТ "Креді Агріколь Банк") як на порушення вимог чинного законодавства не є обґрунтованим, оскільки загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК України, серед яких, зокрема, свобода договору. За змістом положень статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У кредитному договорі від 24 квітня 2013 року, укладеному між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3, зазначено, що усі платежі за кредитним договором повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовується до еквіваленту суми кредиту в доларах США, визначеному до курсу ПАТ "Креді Агріколь Банк". Велика Палата Верховного Суду вважає, що кредитний договір не є предметом спору в указаній справі, а також виходить із встановленого статтею 204 ЦК України принципу презумпції правомірності правочину, оскільки рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 травня 2016 року у справі N 320/6620/15 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" відмовлено, а згідно з даними з Єдиного реєстру судових рішень ухвалою від 07 липня 2016 року Апеляційного суду Запорізької області (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58839555), а також ухвалою від 24 травня 2017 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67004491) вказане рішення місцевого суду залишено без змін. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо законності вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису від 07 липня 2015 року з огляду на таке. Як убачається з позовної заяви, позивач також оспорював у судовому засіданні обставини щодо направлення йому та отримання безпосередньо ним повідомлення про дострокове повернення кредиту та попередження про звернення стягнення на предмет застави від 19 травня 2015 року, у зв'язку із чим у справі за його клопотанням Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області призначив судову почеркознавчу експертизу. На неодноразові вимоги суду оригінал згаданого поштового відправлення відповідач не надав, а тому експертизу неможливо було провести у зв'язку із відсутністю об'єкта дослідження. Суди попередніх інстанцій по-різному визнавали факт, для з'ясування якого експертиза була призначена. При цьому суд апеляційної інстанції, вважаючи достатніми доказами отримання копії повідомлення про вручення поштового відправлення без особистого підпису отримувача, не врахував, що таке повідомлення всупереч пункту 106 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, є неналежним доказом, оскільки в ньому немає підпису отримувача. При цьому, маючи підтвердження ухилення відповідача від надання оригіналу бланка повідомлення, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції, апеляційний суд визнав указаний факт всупереч статті 146 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи, не встановивши інших обставин, не навівши доводів на спростування висновку суду першої інстанції, фактично безпідставно переоцінивши доказ. Крім того, суд апеляційної інстанції, вказуючи на законність вчинення нотаріусом оспорюваної дії, залишив поза увагою обставину звернення позивача із цим позовом та вказану ним правову підставу для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, як невнесення відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та їх відсутність у Реєстрі, та не надав їй жодної правової оцінки. Також апеляційний суд не врахував, що звернення стягнення на предмет застави пов'язується саме з реєстрацією у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та сплив тридцятиденного строку для добровільного виконання боржником свого зобов'язання. Приватний нотаріус не перевірив реєстрації стягувачем у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, не врахував, що звернення стягнення на предмет застави може бути розпочате лише в разі невиконання боржником свого зобов'язання протягом тридцяти днів з дня реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду - скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, оскільки суд правильно вирішив спір, а правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Статтею 26 Закону N 1255-IV визначено види позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких і реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса. Згідно із частиною першою статті 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Отже, можливість звернення стягнення на предмет застави передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним - Законом N 1255-IV. При цьому частинами першою, третьою статті 24 Закону N 1255-IV встановлено порядок звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. Така вимога узгоджується із частиною першою статті 27 Закону N 1255-IV, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку зобов'язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Тобто законодавець визначив, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Вказані вимоги є імперативними і не виконуються на розсуд стягувача. Закон N 1255-ІVпов'язує можливість звернення стягнення на предмет застави не лише з виконанням чи невиконанням боржником вимоги усунути порушення зобов'язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачу, але й встановлює відповідний строк для такого виконання - протягом 30 днів, та пов'язує початок спливу вказаного строку з моментом реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а отже, і подальших дій зі звернення стягнення на предмет застави. Тобто ухилення від надіслання боржнику повідомлення про порушення запеченого обтяженням зобов'язання, реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження вважаються порушеннями, які унеможливлюють вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави. Відсутність у Законі України "Про нотаріат" та в Порядку N 296/5 вимоги до нотаріуса провести перевірку дотримання стягувачем норм спеціального Закону N 1255-IV щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу тридцятиденного строку з моменту такої реєстрації не свідчить про можливість невиконання нотаріусом цих вимог, оскільки при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами перевага надається спеціальному, якщо його не скасовано виданим пізніше загальним актом. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року скасувати, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 червня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  6. Державний герб України Справа № 316/191/16-ц Провадження № 2/316/5/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (повний текст) "21" травня 2018 р. м.Енергодар Енергодарський міський суд Запорізької області,у складі суду: головуючого судді: Капустинського М.В., секретаря судового засідання: Демешко О.А. розглянувши у судовому засіданні в місті Енергодар Запорізької області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення кредиту за договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 банк України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики про захист прав споживачів та визнання недійсним договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. - ВСТАНОВИВ: ПАТ «ОТП ОСОБА_1» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 (а.с.2-4 т.1). Крім того, до Енергодарського міського суду 17.10.2016 року надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. (а.с.186-190 т.1). Ухвалою суду від 17.10.2016 року позовні заяви обєднано в одне провадження (а.с.144 т.1) 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції. У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ «Перехідні Положення» ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року, справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені редакцією ЦПК України від 15.12.2017 року (зі змінами). В судове засідання учасники справи не зявились, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за відсутності. У звязку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін на підставі наявних у справі письмових доказів. Дослідивши матеріали справи та наявні докази, суд дійшов наступного висновку: Відповідно до статей 12, 13 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права. Згідно ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Встановлено, що 09.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП ОСОБА_1», (надалі за текстом - банк) та громадянкою України ОСОБА_2 (надалі за текстом - позичальник), був укладений кредитний договір №CM-SME206/327/2008 (надалі - договір), відповідно до якого передбачено надання банком позичальнику на споживчі цілі кредиту траншами в загальному розмірі 174 000,00 доларів США, на строк 180 місяців з датою остаточного повернення кредиту не пізніше 08.07.2023 року. Для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватись) в порядку передбаченому цим договором. Зазначений Договір підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб (договір приєднання). У відповідності до ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Для зясування обставин, що мають значення для справи, була призначена експертиза. Виконання експертизи доручено старшому науковому співробітнику ОСОБА_5 ОСОБА_6 Перед експертом були поставлені питання, на жодний з яких надати відповідь не надається за можливе. Тобто, матеріали справи не містять жодного доказу існування заборгованості. Виходячи з цього позовні вимоги банку є безпідставними, необґрунтованими, позовні вимоги банку ґрунтуються на припущеннях, а наявність обставин, на котрі посилається банк, не містять належних та допустимих доказів з наступних підстав. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Представником банку не надано доказів як про надання банком кредиту ОСОБА_2 , так і про його погашення. З урахуванням умов кредитного договору з фізичною особою ОСОБА_2 вбачається, що вказаний кредитний договір неможливо виконати у звязку з відсутністю у сторін можливостей та передумов для такого виконання, котрі випливають з вимог спеціального законодавства в сфері валютного кредитування, правил обороту та використання готівкової іноземної валюти в Україні та ліцензійних умов НБУ щодо банківської діяльності даного виду, відтак кредитний договір є неукладеним, а саме зобовязання безгрошовим. Таким чином, за своєю правовою природою кредитний договір є консенсуальним, а не реальним правочином, відтак його підписання створює обовязок для обох сторін такого правочину: для банку - надати кредит у відповідності до умов договору, а для позичальника - повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами, проте лише у випадку реального отримання кредитних коштів. Натомість доказів надання банком кредиту ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що підтверджується висновком експерта. Згідно ч.1ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановленим договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Згідно п.1.10 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого Постановою Правління НБУ №254 від 18.06.2003 року, первинний документ, - це документ, який містить відомості про операцію та підтверджує її здійснення. Згідно п.4 Положення операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані. Згідно п.4.2 вказаного Положення, підставою для відображення операцій за балансовими та/або позабалансовими рахунками бухгалтерського обліку є первинні документи. Отже, операції, які здійснюють банки, мають бути належним чином задокументовані, підставою для документування таких операцій є первинні документи, які мають бути оформлені належним чином, містити всі необхідні реквізити. Як вбачається з висновку експерта, банк не довів наявності у позичальника заборгованості у вказаному розмірі. На вимогу суду банк не надав суду жодного доказу, оригіналу документу, який би свідчив про отримання та погашення позичальником кредиту, та про перерахування цих коштів на рахунок банку. Саме по собі підписання кредитного договору не підтверджує отримання коштів по кредиту, також суду не подано доказу, який би підтверджував, що позивальник проводив оплату по кредиту, а подана роздруківка розрахунку не відповідає вимогам Закону щодо її оформлення. Судом надавалась банку можливість надати докази по справі, чого не було зроблено. Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності, можна зробити висновок, що оскільки фактичне виконання банком кредитного договору не підтверджено жодним доказом, банк не довів належними та допустимими доказами наявність у позичальника заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку, не доведено в ході судового розгляду тих обставин, на які банк посилається як на підставу своїх вимог, тому у суду немає підстав для задоволення позову. Така позиція повністю узгоджується з висновками Верховного суду України, зокрема з Постановою Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду у справі №61-517св18 від 30 січня 2018 року. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1», в якому просила визнати порушеним її право споживача фінансових послуг банку та визнати недійсним кредитний договір №CM-SME 206/327/2008 (надалі - договір) від 09.07.2008 року. Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 174 000,00 доларів США під невизначену плаваючу процентну ставку фіксований відсоток 6 % річних + FIDR строком до 08.07.2023 року. При цьому, позичальник зазначив, що банк не попередив її про те, що позичальник несе валютні ризики та не зазначив це в Договорі. Також, в укладеному кредитному договорі відсутні положення щодо визначення ставки FIDR як на момент укладення договору, так і в подальшому, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника. Також, банком не було надано споживачу у письмовій формі усієї необхідної інформації для здійснення свідомого вибору, повідомлена банком до укладення договору інформація є недостовірною, а відтак волевиявлення щодо укладення договору формулювалось під впливом омани банку, який приховав важливу інформацію та повідомив неправдиві відомості, які стосуються плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання кредиту. Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін. Відповідно до п.1.4.1.3 кредитного договору №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року процентна ставка підлягає корегуванню протягом всієї дії цього договору. В п.1.4.1 договору визначено порядок розрахунку Річної бази нарахування процентів - для розрахунку процентів використовується плаваюча процентна ставка: фіксований відсоток + FIDR. Фіксований відсоток: 6% річних. Відповідно до п.3 постанови правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (чинною на той час) кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, − щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Враховуючи викладене, суд встановив, що позивачеві не було розяснено всіх умов договору, вона помилялася щодо істотних умов договору, зокрема строків та обєму своїх прав та обовязків, оскільки графіка платежів з урахуванням процентної ставки їй надано не було. Згідно з ч.ч.1-5 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обовязків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом та несуть ризик настання наслідків, повязаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. У відповідності до положень ст.ст.1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. У відповідності до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.3 ч.1 ст.3 Цивільного Кодексу України). Аналіз положень ч.4 ст.42 Конституції України надає підстави для висновку, що участь у договорі споживача як слабшої сторони, підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, яка звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч.3 ст.1054 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п.22, 23 ст.1, ст.11, ч.8 ст. 18, ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозвязку з положеннями ч.4 ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. А отже, виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку, що свобода договору при укладенні кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року, не є абсолютною та обмежується спеціальними нормами законодавства у сфері споживчого кредитування. За таких умов, сторони кредитного договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, оскільки, урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним (правовий висновок Верховного Суду України зроблений у Постанові від 11.09.2013 року у справі №6-52цс13). Відтак, посилання банку на принцип свободи договору є невірним, який зроблено ним без урахування вимоги спеціального законодавства в сфері споживчого кредитування, який звужує дію принципу свободи договору. Згідно п.4 ч.1 ст.56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та ст.ст.11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обовязок кредитора, щодо неухильного дотримання вимоги Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно із п. 9 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Відтак, беручи до уваги приписи п.14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованго суду України з розгляду цивільних і кримінальних спав №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», в системному звязку зі ст.ст.11, 19, ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» суд констатує, що в їх змісті законодавцем визначено чіткі критерії і обставин умислу, які з вини кредитора (банку) у будь-якому разі порушують права споживача внаслідок умисних дій/бездіяльності банку та є нечесною підприємницькою практикою, якими зокрема, є: порушення права споживача на свободу вибору продукції при реалізації продукції будь-яким чином; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином. Вимогою ч.3 ст.203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. При визначенні вільного волевиявлення учасника правочину (зокрема, позичальника у даному випадку) і відповідність її внутрішньої волі на укладення правочину, суд враховує наступне. При укладенні правочину під впливом обману формування волі споживача відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі споживача шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають споживача до укладення договору. Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину. А це дозволяє зробити висновок, що під обманом слід розуміти таку поведінку, за допомогою якої одна особа викликає в іншої неправильне уявлення (вводить в оману) свідомо щодо обставин, які мають істотне значення з метою вчинення правочину. Тобто, обман це дія на процес формування волі особи. При цьому, обманні дії можуть вчинятися в активній формі або ж полягати у бездіяльності (умисне замовчування про факти, які можуть перешкодити вчиненню правочину). І хоча, воля на вчинення такого правочину під впливом омани може відповідати зовнішньому волевиявленню позичальника, проте формується тут невільно під впливом відсутності необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію. А це є ознакою обману, який як процес спрямований на паралізацію волі майбутнього контрагента, і як результат, проявляється у настанні правових наслідків, які за звичайних умов не могли б настати. Між обманом і вчиненням правочину існує причинний звязок, тобто обман має бути таким, що без нього правочин не був би вчинений. Таким чином, аналіз змісту вище наведеного дозволяє суду дійти висновку, що умисне замовчування кредитором про факти, які мають істотне значення для споживача, суттєво впливають на його волевиявлення та можуть перешкодити вчиненню правочину, які є ознаками омани під впливом якої волевиявлення споживача є не вільним і не відповідає його внутрішній волі. Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які діяли на час підписання кредитного договору та які розроблені у відповідності до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила). У даних Правилах вказані обовязкові умови із числа інших обовязкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У відповідності до розяснень п.16. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Для вирішення питань, що виникли під час розгляду справи, судом за клопотанням позичальника було призначено судово-економічну експертизу, за результатами проведення якої складений Висновок експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України №17-3508/3509 від 27.02.2018 року, згідно якого у звязку з відсутністю необхідних документів на жодне запитання відповісти не надається за можливе. Постановою Пленуму Верховного суду України №8 від 30.05.1997 року «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» встановлено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та обєктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. У наданих банком документах містяться неузгоджені дані щодо розміру сукупних витрат за кредитним договором, відсутня інформація щодо варіантів повернення кредиту, включаючи кількість платежів, визначену процентну ставку, частоту та обсяги платежів. А тому, враховуючи зазначене, згідно наявних матеріалів суд прийшов до висновку, що оформлення банком інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, під час укладення кредитного договору №№ CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р., виконано з недотриманням п.2 та п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд вважає, що дослідженим в судовому засіданні Висновком судового експерта підтверджуються наведені позичальником за зустрічним позовом доводи і обставини введення банком її в оману щодо істотних умов кредитного договору, який укладено нею під впливом відсутності з вини банку необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації, про умови кредитування та ціну фінансової послуги. Разом з тим, судом враховано, що на виконання вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», банк зобовязаний перед укладенням кредитного договору надати позичальнику інформацію в письмовій формі, про умови кредитування з подальшим їх викладенням у змісті кредитного договору та отримати про це, письмове підтвердження з наявним особистим підписом позичальника, про його отримання, у якій мало б бути викладено інформаційні умови, які позичальник мала б розуміти підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена у постанові від 11.03.2015 року №6-16цс15). При цьому суд вважає, що така поведінка банку, як зацікавленої особи завжди містить прямий умисел і як правило, є результативним наслідком умисного порушення/ невиконання існуючих вимог закону чи/або правил. В той же час, суд вбачає, що позичальник як споживач, з вини банку не могла знати як до, так і на час підписання кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки кредитор приховав від неї повну та достовірну інформацію про Умови кредитування та реальну ціну фінансової послуги банку, які вона мала б розуміти, підписуючи заяву позичальника та укладаючи кредитний договір. Як встановлено судом з досліджених в судовому засіданні письмових доказів, позичальник особисто не отримувала такої письмової інформації від банку перед укладенням кредитного договору. В порушення вимоги ст.203 ЦК України, ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», позичальник з вини банку не була належно ознайомлена як перед, так і під час укладення кредитного договору зі всіма його умовами, які для неї мають суттєве значення та істотно могли вплинути на формування її волевиявлення і здійснення свідомого вибору, що є обставинами, які викривили її уявлення щодо дійсності істотних умов договору та унеможливили позичальнику реалізувати вільну можливість і змогу, надати дійсну оцінку положенням умов кредитування банку та наслідкам укладення такого кредитного договору. З урахуванням вище наведених обставин суд розцінює посилання банка про нібито дотримання ним вимог законодавства перед укладенням кредитного договору та про відповідність внутрішньої волі позичальника на укладення кредитного договору на таких умовах надуманим та таким, що не ґрунтується на фактичних обставинах справи та по суті, є його припущенням. Згідно з ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У відповідності з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, повязаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. За положеннями ч.5 ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Згідно ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5-6 ст.203 цього Кодексу. Наявність обставин з яким закон повязує визнання угоди недійсною є невідповідність змісту угоди вимогам закону. Відповідно до п.1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Для договорів про надання споживчого кредиту та договорів, забезпечених іпотекою існують особливі істотні умови, встановлені п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168. Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, кредитів забезпечених іпотекою) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту у тому числі наданого у формі кредитної лінії. За змістом ч.1 ст.628 ЦК України та ОСОБА_6 НБУ від 30.09.2011 року №19-118/8009 кредитний договір повинен містити умови (пункти) які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту. Істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача (ч.2 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Форма детального розпису сукупної вартості кредиту затверджена Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року, тобто на момент укладення кредитного договору банк зобовязаний надати детальний розпис загальної вартості кредиту за власною формою, але згідно зі змістом, встановленим Законом. У відповідності до п/п «д» п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» зміст розпису сукупної вартості кредиту, який повинен зокрема містити перелік усіх витрат, повязаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. В зазначеному кредитному договорі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача відсутній. Таким чином, сторонами при укладенні договору не узгоджена ціна договору (істотна умова, згідно ст.632 ЦК України) - грошова сума, яку треба сплатити для припинення зобовязання виконанням. Ще однією істотною умовою договору про надання споживчого кредиту є дата видачі кредиту, а якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту.(п/п 3 п.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»). Ця умова має значення у звязку із тим, що п.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що в разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. В підписаному між сторонами договорі дати і суми видачі кредитних ресурсів відсутні. Згідно вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділу 2 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту. Інформація про умови кредитування, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту перед укладенням кредитного договору не надана. Право відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту не застосовується щодо споживчих кредитів, забезпечених іпотекою (п.1 ч.7 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів») . Відповідно до п/п 4 п.5 ст.11 та ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не має права встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки та включати в договір умови, які є несправедливими для споживача. Згідно вимогам абз.5 п.3.4. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки зобовязані в кредитному договорі зазначити правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки ОСОБА_1 банку або в інших випадках. Відповідно до п.3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у звязку з волевиявленням однієї із сторін. Правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, банком у кредитному договорі не визначено. Кредитним договором (зокрема п.5.2.) встановлені дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Згідно вимог п.3.8 Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 року у разі надання кредиту в іноземній валюті, банки зобовязані попередити позичальника про валютні ризики. Про обовязковість такого попередження вказано в листі НБУ №40-209/3674-13110 від 30.07.2010 року у відповідь на запит Адміністрації Президента України. З матеріалів справи вбачається, що банк в письмовій формі не попередив позичальника, що валютні ризики під час виконання зобовязань за кредитним договором несе споживач (позивальник). Відповідно, валютні ризики за кредитним договором несе банк. Відсутність такого попередження прямо вказує на те, що банк мав намір видавати кредитні ресурси в гривні. Згідно абз.4 ст.1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний борг - основне зобовязання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між позичальником та банком був укладений договір іпотеки №РM-SME 206/327/2008/1. Згідно абз.3 ст.1 вищезазначеного Закону договір про іпотечний борг - цивільно-правова угода, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, які виникають у кредитодавця та боржника з приводу іпотечного боргу. Згідно із абз.1 ст.2 вищезазначеного Закону, іпотечний борг виникає з цивільно-правових відносин між сторонами договору про іпотечний борг тільки за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. При цьому Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» встановлює, що основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті до укладання договору про іпотечний борг. Ця інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити: опис усіх грошових зборів і витрат, повязаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; положення про інфляційне застереження; порядок дострокового виконання основного зобов'язання у разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржником своїх зобовязань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобовязання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; інші умови за рішенням кредитодавця. Умови договору про іпотечний борг та іпотечного договору розробляє кредитодавець. З наведеного слідує, що економічна і правова інформація про умови кредитування є невідємною частиною кредитного договору. Вимоги, встановлені Законом, є обовязковими і повинні передувати укладенню кредитного договору. Вказана інформація не була письмово оприлюднена банком та не надана позичальнику. Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що в кредитному договорі відсутні істотні умови, які є обовязковими для даного виду договору; сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору; при укладенні кредитного договору банк свідомо, в порушення законодавства, не повідомив позичальника про інформацію, яка повинна була бути письмово оприлюднена до моменту укладення договору, тому при вирішенні спору треба застосувати ст.230 ЦК України. Слід зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), зокрема зазначено, що для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого субєкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Аналогічна правова позиція викладена у п.п.8, 14, 16 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Згідно викладених в цій Постанові розяснень кредитний договір є неукладеним (не відбувся), зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства. Згідно розяснень п.16 вказаної Постанови суди повинні зясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обовязок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобовязань за цим договором несе споживач. Згідно зі ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України яка визначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до пункту 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 року №168, банки зобовязані в кредитному договорі або в додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобовязань споживача, зазначаючи при цьому значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів ОСОБА_1 банку України. На банки покладається також обовязок зазначати в кредитному договорі сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобовязань споживача, які повязані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки, яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту (п.3.3 Правил). Згідно положень ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Банки чи інші фінансові установи у відповідності до положень ст.ст.11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також п.3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, повинні надати споживачу повну інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. У відповідності до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та вказаної Постанови НБУ №168 кредитний договір має містити графік платежів у розмірі сум погашення основного боргу. У разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а й отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. У зобовязанні мають бути чітко визначені його субєкти та конкретизований його обєкт. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Таким чином, з метою належного захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, банки зобовязані надавати споживачам необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію зокрема, про орієнтовну сукупну (реальну) вартість кредиту. Такого роду інформація про ціну (сукупну вартість) кредиту - по своїй суті та правовій природі є суттєвою, яка істотно впливає на вибір і волевиявлення позичальника, щодо прийняття ним рішення про необхідність укладання кредитного договору на таких умовах оскільки, споживач може не володіти спеціальними знаннями про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, а тому обовязок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про продукцію (у даному випадку про послугу споживчого кредитування та реальну вартість кредиту) законодавцем покладається саме на субєкта господарювання (кредитора). А тому, враховуючи вищенаведене, істотними умовами кредитного договору, щодо яких має бути досягнуто згоди в обовязковому порядку, є умови, які встановлені ч.ч.2 та 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». В порушення п.2 ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позичальнику як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону. Також, з матеріалів справи вбачається дисбаланс зарахування відсотків та тіла кредиту, що також ставить в тяжке, несправедливе становище споживача в договірних зобовязаннях; детальний розпис загальної вартості кредиту взагалі не видавався, які суми і на які рахунки зараховувалися невідомо, що також є несправедливим відносно споживача, оскільки дає право банку проводити зарахування на рахунки на погляд банку. З огляду на наведене є очевидним, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним та, відповідно як наслідок, визнання недійсними договору поруки та договору іпотеки, оскільки ці договори є похідними від головного. Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних в Ухвалі від 22.10.2014 року у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки і договору поруки; за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на рішення апеляційного суду Волинської області від 02 червня 2014 року у справі №6-26251св14 (витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41242672). Положеннями ч.1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. При цьому, відповідно до цих вимог зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У разі визнання істотної умови недійсною, весь договір підлягаю визнанню недійсним. Суд погоджується з доводами позивача про недотримання згоди між сторонами оспорюваного кредитного договору щодо істотних умов договору та водночас, про наявність нечесної підприємницької практики в діях банку, які проявляються у тому, що банк приховав від позичальника повну та достовірну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у спірному кредитному договорі заниженні значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної ціни кредиту та фінансової послуги банку, які мають бути виражені банком у вигляді реальної (ефективної) відсоткової ставки та кінцевої загальної вартості кредиту, яку має сплатити позичальник на користь банку, погашаючи кредит у строки, визначені кредитним договором. За таких обставин, суд приходить до висновку, що банк, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи недобросовісно та порушуючи при цьому норми і вимоги діючого законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення кредитного договору на вкрай невигідних для неї умовах, з якими позичальник як споживач, була позбавлена з вини кредитора реальної можливості ознайомитись та оцінити належно. Тому з урахуванням наведеного суд погоджується з доводами представника позивача, що позивач підписавши кредитний договір, хоча і підтвердила свій намір на отримання банківського кредиту, однак, таке її волевиявлення не було вільним та спрямованим на настання реальних правових наслідків саме на таких умовах. Крім того, суд виходячи із встановлених в судовому засіданні обставин, що сам текст кредитного договору розроблявся банком, вважає, що відповідальність щодо змісту кредитного договору покладається повністю на банк. Крім того, з огляду на приписи ч.4 ст.42 Конституції України, участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення повернення кредиту. Це узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено наступне: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг). У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобовязання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином ефективного вибору. Кредитний Договір №CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року не відповідає вимогам п.п.3.2, 3.4 розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління ОСОБА_1 банку України від 10.05.2007 №168, які визнані обовязковими. Також банком розрахунок з розписом загальної вартості кредиту проведений поверхово та не зрозуміло для споживача. З матеріалів справи є очевидним, що кінцева сума тільки одних відсотків перевищить суму кредиту у багато разів. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватись до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (п.п.9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). Згідно п.2 ст.7 Директиви комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, такою що вводить в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. У ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на дату укладення оспорюваного кредитного договору № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 року) було встановлено заборону нечесної підприємницької практики, яка включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно ціни або способу розрахунку ціни. Такі дії суперечать правилам, торговим чи іншим чесним звичаям, що впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції, та у відповідності до правил ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є нечесною підприємницькою практикою, яка заборонена. А правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», є недійсні. Виходячи з вищенаведеного суд визнає необґрунтованими доводи банку, що права споживача (позичальника), у разі надання йому недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію, підлягають захисту виключно у випадках та спосіб, які встановлені в ч.7 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору, яка не передбачала визнання недійсним договору у звязку з наданням споживачу неповної, недостовірної або несвоєчасної інформації споживачу про продукцію. Таким чином, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, зокрема, виходячи з висновку судового експерт, банк під час укладання кредитного договору приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та ефективної (реальної) відсоткової ставки за цим договором, а також те, що всі розбіжності у розрахунках здійснені виключно на користь банку, суд вважає це здійсненням дій з метою отримання прихованого прибутку. За таких обставин, підписання оспорюваного кредитного договору позичальником було здійснено під впливом омани. Крім того, ухвалою суду від 20.12.2016 року було витребувано від банку за зустрічним позовом необхідні письмові докази за кредитним договором № CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 року. Проте, зазначена ухвала суду банком була проігнорована та не виконана. Причини не подання суду витребуваних судом вище зазначеного переліку письмових доказів суду, не були повідомлені та не повідомлено суд про неможливість виконання зазначеної ухвали. У відповідності до ч.10 ст.84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для зясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами. У відповідності до ч.6 ст.95 ЦПК України, якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Відтак, беручи до уваги те, що у даному випадку банк, не надав суду оригінальні примірники переліку витребуваних судом документів як доказів, які мають суттєве значення для вирішення судом даної справи, а також дотримуючись вимоги ст.6 Конвенції щодо рівності сторін та справедливого суду, суд приходить до висновку та визнає, що надані відповідачем копії документів, якими він обґрунтовує свої заперечення, є копіями невідомого походження, які як докази, не є достатніми, належними, допустимими та достовірними доказами у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України та не бере їх до уваги. На підставі ст.ст. 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підставами для визнання кредитного договору недійсним є включення до нього умов, які є несправедливими та угод, які здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Несправедливими умовами зокрема є установлення обовязкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно до ч.4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди ( чи її умов) недійсними. Так за змістом ч.5 цієї статті у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Враховуючи вищевикладені обставини по справі, суд приходить до висновку, що кредитний договір № CM-SME 206/327/2008 від 09.07.2008 р, є укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, а тому наявні підстави для визнання його недійсним у цілому. Суд також відзначає, що хоч позичальником і виконувалися умови кредитного договору, однак, це не є підставою вважати, що вона погодилася на умови кредитування, які у подальшому виявилися такими, що не відповідали волевиявленню сторін, оскільки згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. У звязку з цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позичальника як споживача фінансових послуг. За змістом п.7 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення правовідносини. Також в ч.2 цієї статті передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 за зустрічним позовом до ПАТ «ОТП ОСОБА_1» обґрунтовані, підтверджуються наданими доказами та норми матеріального права, є законними, у звязку з чим підлягають задоволенню. В порядку ст.141 ЦПК України судові витрати стягуються з банку на користь ОСОБА_2 17856,00 грн. за проведення експертизи у розмірі Керуючись ст.ст. 4, 7, 10, 12, 13, 18, 43, 49, 76-83, 89, 95, 141, 258, 259, 263, 265, 268, 271, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд - ВИРІШИВ: В задоволенні вимог первісної позовної заяви Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. відмовити у повному обсязі. Позовні вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1», треті особи: ОСОБА_1 України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, про визнання недійсним кредитного договору №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір №CME-SME206/327/2008 від 09.07.2008 р. укладений між Публічним акціонерним товариством «ОТП ОСОБА_1» та ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ОТП ОСОБА_1» на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) судові витрати за проведення експертизи у розмірі 17856 (сімнадцяти тисяч восьмиста пятдесяти шести) гривень 00 копійок. В задоволенні решти вимог зустрічної позовної заяви відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області (з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 15.12.2017 року) Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Повний текст рішення виготовлено відповідно до ч.6 ст.259 ЦПК України, протягом десяти днів з дня закінчення розгляду справи, а саме: 22.05.2018 року. Суддя: М. В. Капустинський http://reyestr.court.gov.ua/Review/74157373
  7. Державний герб України Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа № 295/5011/15-ц провадження № 61-1125св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра», відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, представник відповідача - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, поданою її представником - ОСОБА_4, на рішення Богунського районного суду м. Житомира у складі судді Семенцової Л. М. від 04 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Коломієць О. С., Микитюк О. Ю., від 11 жовтня 2017 року ВСТАНОВИВ: У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 15 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 37 105 дол. США зі сплатою 12,99 % річних на строк до 10 липня 2037 року. Додатковою угодою № 1 від 15 червня 2007 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу - 415,76 дол. США. На забезпечення виконання кредитного зобов'язання 14 червня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 окремі договори поруки. У зв'язку з тим, що позичальник належно не виконував своїх зобов'язань, станом на 9 лютого 2015 року заборгованість за кредитним договором становить 33 739,15 дол. США та 46 311,16 грн, з яких: прострочене та дострокове тіло кредиту у розмірі 32 389,53 дол. США, 1 349,62 дол. США прострочених процентів за користування кредитом, 810, 58 грн пені за прострочення повернення кредиту та сплати процентів, 45 500, 58 грн штрафу. Ураховуючи викладене,ПАТ «КБ «Надра», скориставшись правом дострокового повернення в повному обсязі кредиту, просив суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 46 311,16 грн. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра»заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 810,58 грн пені. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у розмірі 33 739,15 дол. США та 810,58 грн пені. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Частково задовольняючи позов ПАТ «КБ «Надра», суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, що є підставою для стягнення з нього грошових коштів за цим договором, однак у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Разом з тим суд прийшов до висновку про необхідність застосування положень статті 549 ЦК України, статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, тому відмовив у стягненні штрафу. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_3 відхилено. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком місцевого суду, зазначивши, що хоча суд першої інстанції розглянув справу без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, але повістки відповідачам за зареєстрованим місцем їх проживання направлялися, які повернулися за терміном зберігання. При цьому відповідачі були обізнані із перебуванням справи на розгляді в суді, тому неотримання ними судових повісток розцінюється як розпорядження процесуальними правами на власний розсуд, докази того, що у них були перешкоди в отриманні поштової кореспонденції у матеріалах справи відсутні, тому факт повернення суду повісток за терміном їх зберігання суд вважав униканням від їх отримання. Крім того, недотримання судом першої інстанції норм процесуального права не вплинуло на ухвалення обґрунтованого, правильного по суті й справедливого рішення, яке не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. 31 жовтня 2017 року ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції не належним чином повідомив відповідачів про дату судового розгляду, не витребував ряд документів, які мають істотне значення для розгляду справи, однак не розглянув клопотання про витребування для огляду і долучення до матеріалів справи документів, які районний суд зобов'язав позивача надати. Не надання позивачем витребуваних документів позбавило її права подати клопотання про призначення судової бухгалтерсько-економічної експертизи, зустрічний позов про визнання договору поруки недійсним тощо, тобто реалізувати своє право на захист. Крім того, суди не врахували, що розрахунок кредитної заборгованості не обґрунтований та дійшли передчасного висновку, що він є вірним. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» зазначено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом встановлено, що 15 червня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», і ОСОБА_1укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 37 105 дол. США зі сплатою 12,99 % річних на строк до 10 липня 2037 року. Додатковою угодою № 1 від 15 червня 2007 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу - 415,76 дол. США. Позичальник зобов'язався вносити черговий мінімальний платіж до 10 числа (включно) поточного місяця . На забезпечення виконання кредитного зобов'язання 14 червня 2007 року банк уклав з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 окремі договори поруки, за якими поручителі зобов'язалися солідарно з позичальником відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань. 10 вересня 2010 року сторони кредитного договору уклали додаткову угоду № 1, за умовами якої кредитний договір викладено у новій редакції і щомісячна сума мінімального необхідного платежу стала визначатися додатковою угодою № 2 від 10 вересня 2010 року. Змінився й кінцевий термін повернення кредиту - 15 червня 2037 року. У зв'язку з укладенням з позичальником додаткової угоди банк 10 вересня 2010 року уклав додаткові угоди і з поручителями. Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором 27 березня 2015 року ПАТ «КБ «Надра» направило позичальнику вимогу від 26 березня 2015 року про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, в якій зазначило про необхідність виконання даної вимоги протягом 30 календарних днів з дати її отримання шляхом сплати на користь банку заборгованості, що виникла за кредитним договором. Згідно з положеннями частини першої статті 158 ЦПК України 2004 року розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог статей 74-76 ЦПК України 2004 року. Частиною третьою статті 74 ЦПК України 2004 року передбачено, що судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Згідно з частиною четвертою вказаної статті судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка повідомлення - завчасно. Відповідно до частини п'ятої статті 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у даному випадку може свідчити лише розписка. Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 169 ЦПК України 2004 року суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки. Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Однак, ухвалюючи рішення в справі, суд першої інстанції зазначені вимоги законодавства до уваги не взяв, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_3 та її представника, щодо яких відсутні докази належного повідомлення про час та місце розгляду справи на 04 травня 2017 року, суд розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з'ясував, порушив конституційне право ОСОБА_3 на участь у судовому розгляді, не забезпечив їй можливості надати суду докази та навести доводи,чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Апеляційний суд, зазначивши, що розгляд справи без участі відповідачів, які не були повідомлені про час та місце розгляду справи, є формальним міркуванням, не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення і ухвалення власного рішення. При цьому висновок апеляційного суду про те, що відповідачі свідомо не отримували повістки, реалізуючи своє диспозитивне право на участь у справі, був би правильним лише у разі, якщо було б доведено, що відповідачі, знаючи, що на їх адресу надійшов рекомендований лист з суду, не отримували його. Проте таких обставин судом не установлено. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 5 частини першої,пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником - ОСОБА_4, задовольнити. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської областівід 11 жовтня 2017 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Є. В.Синельников С. Ф.Хопта Ю. В.Черняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/73727554
  8. Всем доброво дня. Вопрос по исковой давности: 1. Ипотечный кредит в Сведбанке. 2. Последний платёж - февраль 2011 года. 3. 30.03.2011 - вимога про усунення порушення (о досрлчном возрате всей суммы кредита). 4. сентябрь 2013 года - иск от коллектора на обращение ипотеки. ( в октябре 2018 исковые требования судами удолетворены - сейчас в касации) 5. в сентябре 2014 - иск от колектора "про стягнення заборгованності" ( в марте решение первой инстанции о взыскании сумы указаной в "вимозі про усунення порушення", заяву о применении исковой давности суд не удолетворил так как в 2013 году подан иск на обращение взыскания ипотеки) Вопрос - какие правовые нормы можно указать в апеляционной жалобе по поводу того что иск 2013 года не прервал исковую давность?
  9. Державний герб України Постанова Іменем України 14 лютого 2018 року м. Київ справа № 308/9541/15-ц провадження № 61-3656св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», відповідач - ОСОБА_3, представник відповідача - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі судді Данко В. Й. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: КуштанаБ. П., Боднар О. В., Мацунича М. В., встановив : Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 27 лютого 2017 року справу № 308/9541/15-ц призначено до судового розгляду. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа № 308/9541/15-ц передана до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 20 грудня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит 19 663 доларів США зі сплатою 9,5 % річних та кінцевим терміном повернення до 19 грудня 2014 року. Відповідно до договору уступки права вимоги від 17 грудня 2012 року право вимоги за вказаним вище кредитним договором перейшло від Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». У зв'язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов'язань станом на 01 липня 2015 року утворилася заборгованість на загальну суму 566 961 грн 32 коп., із яких 15 040,36 доларів США (еквівалент 315 926 грн 06 коп.) - заборгованість за кредитом, 11 951,09 доларів США (еквівалент 251 035 грн 26 коп.) - заборгованість за відсотками, яку Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» просило стягнути з ОСОБА_3 Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги, зменшивши їх до 303 620 грн 13 коп. Зазначав, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року з відповідача стягнуто тіло кредиту, а тому слід стягнути відсотки за користування кредитом відповідно до пункту 6.3 кредитного договору від 20 грудня 2007 року в розмірі 19,5 % річних, розмір яких станом на 27 березня 2016 року становить 11 565,60 доларів США, що еквівалентно 303 620 грн 13 коп. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відсотки за користування кредитом за кредитним договором у розмірі 303 620 грн 13 коп. та 3 654 грн судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_3 не було виконано рішення Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року, у зв'язку з чим кредитні правовідносин між сторонами не припинилися. Наявність невиконаного рішення суду не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом постановлено рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає. Наявність судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості не позбавляє Товариство з обмеженою відповідальністю Кредитні ініціативи» права на отримання відсотківвідповідно до пункту 6.3 кредитного договору. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У скарзі вказує, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, зокрема статей 3, 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, не надано належної оцінки всім доказам та неповно з'ясовані всі обставини справи. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 20 грудня 2007 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким остання отримала кредит у розмірі 19 663 доларів США зі сплатою 9,5 % річних та кінцевим терміном повернення до 19 грудня 2014 року. Згідно з пунктом 6.3 договору у разі порушення позичальником строку погашення одержаного ним кредиту сплачує проценти у розмірі 19,5 % річних від простроченої суми згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. Відповідно до договору уступки права вимоги від 17 грудня 2012 року право вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року перейшло від Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». Згідно з пунктом 6.8 кредитного договору позовна давність становить 10 років. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2011 року з ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» стягнуто заборгованість за кредитним договором від 20 грудня 2007 року у розмірі 152 974 грн 98 коп., у тому числі: 129 825 грн 20 коп. - заборгованість за кредитом, 20 271 грн 77 коп. - відсотки, 2 878 грн 01 коп. - пеня. В рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль «Dacia Logan», реєстраційний номер НОМЕР_1, 2007 року випуску, що належить ОСОБА_3, шляхом продажу автомобіля через прилюдні торги в рамках виконавчого провадження, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна у виконавчому провадженні. На підставі рішення суду Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області 03 травня 2012 року видано виконавчий лист та 04 жовтня 2012 року державним виконавцем районного Відділу державної виконавчої служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції відрито виконавче провадження. Обгрунтовуючи підстави позову, Публічне акціонерне товариство «Кредитні ініціативи» посилалось на те, що в результаті неналежного виконання умов кредитного договору та невиконання вищезазначеного рішення суду від 14 грудня 2011 року утворилася заборгованість, яку позичальник, незважаючи на вимоги, не погасив. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що наявність невиконаного судового рішення про стягнення з ОСОБА_3 кредитної заборгованості не позбавляє кредитну установу права на отримання відсотків, як передбачено пунктом 6.3 кредитного договору. Проте повністю з висновком апеляційного суду погодитись не можна. Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Кредитним договором не встановлено розмір процентів після спливу строку його дії, тому такий розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16 та від 08 серпня 2017 року у справі № 6-2322цс16. Погодившись із висновком суду першої інстанції про стягнення з боржника процентів у розмірі, передбаченому пунктом 6.3 кредитного договору, а саме: 19,5 % річних, апеляційний суд не звернув уваги на те, що кредитним договором передбачено сплату цих процентів у межах дії договору, договором не передбачено ставки нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку його дії, не перевірив можливості нарахування процентів після закінчення строку дії договору на рівні облікової ставки Національного банку України, не визначив розмір процентів за період після спливу строку дії договору. Тобто апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 141, 400, 416, 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 19 вересня 2016 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://reyestr.court.gov.ua/Review/72269106
  10. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 638/13998/14-ц Провадження N 14-88 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі також - ПАТ "Дельта Банк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання" (далі також - ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", позичальник) і ОСОБА_3 (далі також - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року, ухвалене суддею Цвірою Д.М., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Яцини В.Б., Бурлака І.В., Карімової Л.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "Дельта Банк"; відповідачі: ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 11 червня 2013 року ПАТ "Астра Банк" (далі - первісний кредитор) та позичальник уклали Генеральний кредитний договір (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами первісний кредитор відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 3 919 800,00 грн терміном до 10 червня 2016 року зі сплатою 19,5 % річних. 2. 11 червня 2013 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором первісний кредитор і поручитель уклали договір поруки (далі - договір поруки). 3. 2 грудня 2013 року первісний кредитор і позивач уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором. 4. Позичальник зобов'язання за кредитним договором належно не виконував, внаслідок чого станом на 22 липня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 4 591 444,07 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 3 919 800 грн. нарахованих відсотків за кредитом - 617 324,77 грн. пені за несвоєчасне повернення відсотків - 28 837,75 грн. пені за несвоєчасне повернення боргу - 27 481,56 грн. 5. У серпні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення на його користь заборгованості за кредитним договором солідарно з відповідачів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 17 грудня 2014 року позивач подав до суду першої інстанції клопотання про слухання справи за якого відсутності. 7. 5 лютого 2015 року Дзержинський районний суд м. Харкова з огляду на вказане клопотання позивача та неявку відповідача постановив ухвалу про заочний розгляд справи. 8. 5 лютого 2015 року суд першої інстанції ухвалив заочне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 19 жовтня 2016 року Апеляційний суд Харківської області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог до позичальника, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині рішення районного суду залишив без змін. 10. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до позичальника, апеляційний суд вказав, що вони мають бути розглянуті за правилами господарського судочинства. 11. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до поручителя, апеляційний суд констатував, що у позивача була реальна процесуальна можливість надати докази на підтвердження факту переходу до нього права вимоги від первісного кредитора, але позивач вчасно такі докази не надав, притримавши їх для подальшого апеляційного розгляду. Тому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції в частині цих вимог ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У листопаді 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 13. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення судом правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вважає, що наявні у матеріалах справи докази свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 16. Крім того, на його думку, апеляційний суд неправильно закрив провадження у справі, оскільки вимоги до поручителя та позичальника вважаються нерозривно пов'язаними та підлягають об'єднанню і розгляду в одному провадженні за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 17. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий до позичальника-юридичної особи, який допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителя-фізичної особи. 22. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до позичальника, вважаючи, що вимога до юридичної особи не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 23. Правовою підставою для постановлення такої ухвали суд вважав приписи частини першої та другої статей 15 і 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 24. Так, стаття 16 ЦПК України вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 25. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 26. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 27. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-позичальника за кредитним договором, а також до фізичної особи-поручителя, який погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 28. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителем, який є фізичною особою. 29. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 30. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. 32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли відсутня спільність предмета позову. 33. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 34. Відповідальність поручителя перед позивачем є солідарною разом з позичальником як боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пункту 2.1 договору поруки. 35. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 36. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 37. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя. 38. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. 39. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 40. ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителя-фізичної особи. 41. Лише з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 42. Відтак, тільки з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. 43. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про те, що суд апеляційної інстанції неправильно закрив провадження у справі в частині вимог до позичальника-юридичної особи, та вважає, що цей спір за позовом кредитора-юридичної особи до позичальника-юридичної особи і поручителя-фізичної особи, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 44. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18), а також у пунктах 20, 29-33, 40-41 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18). (1.2) Щодо позовних вимог до поручителя 45. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 46. Позивач стверджує, що у матеріалах справи є докази, які свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 47. Проте суд першої інстанції вважав, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором. А суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач подав йому новий доказ - копію додатка до Акта приймання-передачі права вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 2 грудня 2013 року. 48. Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. 49. Відтак, за відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не мав права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції. Не має такого права за змістом частини першої статті 400 ЦПК України і суд касаційної інстанції. 50. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша - третя статті 10 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Змістовно близькі приписи закріплені і в частинах першій - третій статті 12 ЦПК України в редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року. 51. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті (частина друга статті 27 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 131 того ж кодексу. 52. Частина друга статті 131 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачала, що докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. 53. Суди встановили, що позивач не подав до суду першої інстанції докази на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. А подаючи такі докази до апеляційного суду, не обґрунтував поважність причин їх неподання до суду першої інстанції. 54. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в частині вимог до поручителя постановлена з додержанням норм права, а аргументи позивача про її незаконність в цій частині є необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. З огляду на викладені вище мотиви ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до позичальника, а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог про стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання", а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649
  12. Державний герб України Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа № 667/933/14-ц провадження № 61-472св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року у складі судді Черниш О. Л., рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року у складі суддів: Цуканової І. В., Вейтас І. В., Склярської І. В. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року у складі суддів: Чорної Т. Г., Пузанової Л. В., Семиженка Г. В., ВСТАНОВИВ: У лютому 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що перебуваючи з 2007 року у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, ОСОБА_4 двічі здійснив розтрату ввірених йому товарно-матеріальних цінностей, що підтверджується актами інвентаризації від 27 березня 2008 року та від 8 серпня 2008 року, на загальну суму 137774,10 грн, що еквівалентно 27282 доларів США. З метою відшкодування завданих фізичній особою-підприємцю ОСОБА_6 збитків ОСОБА_4 звернувся до нього з проханням надати позику в сумі 9012 доларів США та 18270 доларів США, які отримав згідно з розписками від 27 березня 2008 року та від 25 серпня 2008 року. В обумовлений строк ОСОБА_4 грошові кошти не повернув. Так як, ОСОБА_3 виступила гарантом повернення боргу сина, позивач звернувся до неї і вона не заперечуючи своїх зобов'язань, 21 серпня 2009 року надала розписку про те, що зобов'язується здійснювати погашення боргу сина в сумі 25000 доларів США, сплачуючи щомісяця по 200-250 доларів США. Оскільки ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання по повергненню боргу сина, останній повинен бути замінений на боржника - ОСОБА_3 у зобов'язанні. Справа розглядалась неодноразово. Ухвалою Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позовну заяву в частині вимог щодо звернення стягнення на квартиру в рахунок погашення боргу, шляхом визнання права власності на неї, залишено без розгляду. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 257 040 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2014 року рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року касаційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково, рішення апеляційного суду Херсонської області від 09 жовтня 2015 року скасовано. Справу передано до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року змінено рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, а саме зменшено розмір суми боргу до 253 068,77 грн та зменшено розмір судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційна скарга ОСОБА_3 відхилена, рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року залишені без змін. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, від імені якого діє ОСОБА_5 - відхилено. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року залишено без змін. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року суду, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року мотивовані тим, що на підтвердження укладення договору позики та його умов достатньо представленої розписки. Оскільки дати і суми матеріальної недостачі в актах інвентаризації співпадають із датами і сумами, зазначеними в розписках ОСОБА_4 від 27 березня 2008 року - 9012 доларів США та від 25 серпня 2008 року в сумі 18270 доларів США, суди зробили висновок про написання ОСОБА_3 розписки про переведення боргу 21 серпня 2009 року саме щодо вказаних боргових зобов'язань третьої особи. У січні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, що підписана представником ОСОБА_5, у якій просить рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення яким у задоволені позову відмовити. Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. На обґрунтування касаційної скарги вказує, що розписка не є договором про переведення боргу та борг вже стягнуто рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року. Окрім цього сплинула позовна давність. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просив залишити оскаржені рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Вказував, зокрема, що: боржник ОСОБА_4 був правильно замінений на ОСОБА_3; розписка відповідача від 21 серпня 2009 року за датою її написання не може стосуватися правовідносин між позивачем і третьою особою на майбутній період, який закінчився в березні 2011 року; згоди боржника на заміну кредитора не потрібно; позовна давність не минула; строк повернення боргу встановлений щомісячними платежами. Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_4 отримав в позику у ОСОБА_2 грошові кошти на загальну суму 27 282 доларів США. Позику ОСОБА_4 в обумовлений договором строк не повернув. 21 серпня 2009 року ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання щодо погашення боргу її сина в сумі 25 000 доларів США, про що надала позивачу розписку, в якій зобов'язалася погашати борг сина ОСОБА_4 ОСОБА_2 в сумі 25 000 доларів США щомісячними платежами по 200-250 доларів США, починаючи з жовтня. При частковому задоволенні позову суди зробили висновок, що оскільки правочин щодо заміни боржника у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин на підставі якого виникло зобов'язання, а ОСОБА_3 взяла на себе зобов'язання повернути позивачу борг свого сина у визначеній законом формі (написала розписку), визнання судом договору переведення боргу дійсним не вимагається. ОСОБА_3 замінила у зобов'язанні свого сина. Проте із цими висновками погодитися неможливо, з таких підстав. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Згідно з вимогами частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 29 жовтня 2013 року у справі № 2114/1353/12, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 240 000 грн. Європейський суд з прав людини вказує, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (MALA v. UKRAINE, № 4436/07, § 48, ЄСПЛ, від 03 липня 2014 року). У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року по справі № 3-300гс17 зроблено висновок, що закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Норма статті 520 ЦК України має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов'язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Відтак, для заміни боржника у зобов'язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов'язку первісного боржника на іншу особу. Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні - цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання (статті 513, 521 ЦК України). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення двостороннього правочину між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Тлумачення частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Відповідно для переведення боргу, з урахуванням суми позики, необхідним є укладення в письмовій формі договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу. Суди встановили, що позивач такого письмового договору між новим та первісним боржниками про переведення боргу суду не надав. Відповідно, розписка ОСОБА_3 не може бути кваліфікована як договір про переведення боргу. Таким чином, неправильними є висновки судів про те, що відбулося переведення боргу з ОСОБА_4 на ОСОБА_3 Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 520, 521 ЦК України). У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Тлумачення статті 405 ЦПК України дає підстави для висновку, що за результатами розгляду касаційної скарги, якщо вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції. Тому колегія суддів вважає, що на підставі статті 405 ЦПК України, слід скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року. Керуючись статтями 400, 405, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4, підписану представником ОСОБА_5, задовольнити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору переведення боргу дійсним, стягнення грошових коштів відмовити. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2015 року та ухвала апеляційного суду Херсонської області від 12 грудня 2017 року, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року втрачають законну силу з моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І.Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73657731
  13. Державний герб України Постанова Іменем України 12 квітня 2018 року м. Київ справа № 289/1996/16-ц провадження № 61-7091 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у складі судді Сіренко Н. С. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обгрунтування позовних вимог вказувало на те, що 16 серпня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг. ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому договором. Відповідач зобов'язань з погашення кредиту та відсотків не виконав, у зв'язку із чим станом на 31 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 48 444 грн 24 коп., яка складається з наступного: 5 673 грн 98 коп. - заборгованість за кредитом; 36 989 грн 51 коп. - заборгованість за процентам за користування кредитом; 2 997 грн 69 коп. - заборгованість з пені та комісії; а також 500 грн 00 коп. - штраф (фіксована частина), та 2 283 грн 06 коп. - штраф (процентна складова). Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості, а також судові витрати. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на день укладання кредитного договору між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» він був неповнолітньою особою, а тому не мав повної цивільної дієздатності на укладення кредитного договору. Його батьки згоди на укладення кредитного договору не надавали. З урахуванням наведеного, просив визнати недійсним кредитний договір від 16 серпня 2010 року, укладений між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, Ухвалою Радомишльського районного суду Житомирської області від 12 квітня 2017 року вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом. Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним кредитний договір, укладений 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що укладення позивачем кредитного договору з неповнолітнім ОСОБА_1, який не мав повної цивільної дієздатності, не відповідає вимогам частини другої статті 203 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення суд першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що незалежно від часу надання банком кредитних коштів за оспорюваним договором, підставою відповідальності за ним є передусім умови письмового правочину, дійсність якого можлива лише від дати укладання договору, а не внаслідок додержання певних умов, жодних із яких сторонами додатково не передбачено, що спростовує доводи апеляційної скарги банку про зміну кредитного ліміту за заявою ОСОБА_1 та початок використання ним кредитної картки з 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення повноліття. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просив скасувати судові рішення та увалити нове рішення, яким задовольнити позов банку та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що 16 серпня 2010 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. До досягнення повноліття відповідач уклав із Банком лише договір банківського рахунку та отримав картку з кредитним лімітом в 0,00 грн, що не суперечить нормам чинного законодавства, а 1 листопада 2013 року, тобто після досягнення відповідачем повноліття, йому було встановлено кредитний ліміт на картку і він почав користуватися кредитними коштами. Ураховуючи зазначене, вважав, що суди дійшов помилкового висновку про недійсність укладеного договору. У березні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, який мотивований тим, що позивач у касаційній скарзі безпідставно посилається на не дослідження судами довідки про встановлення ліміту на платіжну картку, довідку про відкриття рахунку та виписку по рахунку, які були подані ПАТ КБ «ПриватБанк» лише в суді апеляційної інстанції, при цьому банк не довів наявність поважних причин не подання зазначених доказів в суді першої інстанції. Вважав такими, що не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про встановлення кредитного ліміту після досягнення ним повноліття, оскільки заява-анкета, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає договір про надання банківських послуг, який був укладений за відсутності у нього повної цивільної дієздатності, що само по собі є підставою для визнання такого договору недійсним. Крім того, він отримав кредитну карту та засвідчив своїм підписом довідку про умови кредитування за карткою «Універсальна», на яку в подальшому було установлено ліміт, також до досягнення повноліття. Звертав увагу на те, що серед іншого, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь. Також вважав безпідставним нарахування банком пені та штрафу, які є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню огляду на наступне. За змістом пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Пунктом другим частини першої статті 30 ЦК України визначено, що цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Відповідно до частини першої статті 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Згідно з частинами першою та другою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Судами встановлено, що 16 серпня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 2 000 грн 00 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 процентів на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто станом на день укладення оспорюваного кредитного договору, йому виповнилось 16 років. 31 серпня 2011 року ОСОБА_1 ознайомився з довідкою про умови кредитування з використання кредитної картки та отримав кредитну картку «Універсальна» 55 днів пільгового періоду № НОМЕР_1 з кредитним лімітом на суму 0,00 грн. Станом на цей день відповідачу виповнилось 17 років, а тому він не мав повної цивільної дієздатності. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України). За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, оскільки договір було укладено з відповідачем, який не мав повної цивільної дієздатності, що є підставою для задоволення зустрічного позову та визнання недійсним кредитного договору. Доводи касаційної скарги про те, що кредитний ліміт було установлено на платіжну карту відповідача після досягнення ним повноліття не мають правового значення, оскільки кредитний договір, складовими якого є заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами, був укладений у 2010 році, коли ОСОБА_1 не мав повної цивільної дієздатності. Для укладання кредитного договору, фізична особа повинна мати повну цивільну дієздатність, усвідомлювати наслідки вчинення такого правочину, а у разі її відсутності на час укладання договору, такий договір за вимогами статті 215 ЦК України може бути визнано недійсним. Безпідставними також є посилання банку на положення пункту 4 частини першої статті 32 ЦК України, яким передбачено укладання неповнолітньою особою договору банківського вкладу та розпорядження коштами, які знаходяться на вкладному рахунку, оскільки нормами цієї статті визначено неповну цивільну дієздатність осіб від 14 до 18 років, обсяг якої дає право цим особам розпоряджатися своїм заробітком, відкривати вкладні рахунки, накопичувати кошти, тобто вчиняти дії, які позитивно впливатимуть на розвиток фізичної особи та її самостійності, а не право на укладання кредитних договорів. При цьому, за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Не є переконливими та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій і доводи касаційної скарги про те, у 2010 році особу позичальника, ідентифіковано під час укладання ним заяви-анкети, а тому не було необхідності повторно ідентифікувати клієнта при видачі кредитної картки та встановленні кредитного ліміту, оскільки беззаперечною підставою для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним є саме укладення його особою яка не мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, тобто ідентифікуючи особу ОСОБА_1 банк зобов'язаний був переконатись у тому, що укладає договір з особою, яка має повну цивільну дієздатність. З огляду на викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, перевіряючи законність та обгрунтованість судових рішень, аргументи та доводи касаційної скарги, приходить до висновку про те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко В.О. Кузнєцов А.С. Олійник Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/73598519
  14. Державний герб України Постанова Іменем України 07 березня 2018 року м. Київ справа № 310/10926/15-ц провадження № 61-3272 зпв 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Карпенко С. О., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», відповідач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна», розглянув у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Гулька Б. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у складі судді Прінь І. П., ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та збитків. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого у розпорядження ОСОБА_1 передано автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який він зобов'язувався прийняти та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору і графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відповідач належним чином не виконував умови договору фінансового лізингу, у зв'язку із чим ТОВ «Порше Лізинг Україна» неодноразово направляло йому вимогу про сплату заборгованості та повернення об'єкта лізингу, яку відповідачем виконано не було. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис про повернення об'єкта лізингу. У межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса 18 вересня 2015 року автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, вилучено у відповідача. 08 жовтня 2015 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та товариством з обмеженою відповідальністю «Автомир» (далі - ТОВ «Автомир») укладено договір купівлі-продажу/поставки автомобіля, який був у вжитку, за умовами якого ТОВ «Автомир» набуло право власності на автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, сплативши його вартість у розмірі 274 189 грн 50 коп. на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна». Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Тріпл Сі» (далі - ТОВ «Тріпл Сі») позивачу надано юридично-консультаційні послуги щодо повернення простроченої заборгованості вартістю 76 207 грн 63 коп. та послуги щодо складання процесуальних документів для захисту прав позивача у суді вартістю 6 тис. грн. Загальна вартість збитків склала 82 207 грн 63 коп. Позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди у вигляді щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня по вересень 2015 року у розмірі 52 979 грн. Крім того, позивач вважав, що йому завдано збитки у вигляді різниці між ринковою вартістю транспортного засобу та сумою несплачених лізингових платежів на час укладення договору купівлі-продажу у розмірі 267 789 грн 20 коп. На підставі викладеного ТОВ «Порше Лізинг Україна» просило стягнути із ОСОБА_1 на свою користь збитки у розмірі 403 976 грн 18 коп. У січні 2016 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічну позовну заяву до ТОВ «Порше Лізинг Україна», у якій просив визнати недійсними пункти 6.3., 6.4., 6.4.1., 6.4.2. Загальних комерційний умов внутрішнього фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною договору фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року, якими передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в іноземній валюті - доларах США, що порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях, та визнати недійсним договір про фінансовий лізинг від 04 лютого 2014 року. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи договору купівлі-продажу та оренди (найму) транспортного засобу. Однією із сторін договору є фізична особа, тому відповідно до частини другої статті 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він підлягав нотаріальному посвідченню. Оскільки сторонами не додержано вимог закону щодо нотаріального посвідчення договору, то цей договір є нікчемним та не підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому вимоги позивача за первісним позовом про стягнення збитків у зв'язку із невиконанням умов недійсного (нікчемного) договору не підлягають задоволенню. У задоволенні вимог зустрічного позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання правової оцінки окремим положенням недійсного (нікчемного) правочину. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міського суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що залучення коштів від фізичних осіб передбачає отримання юридичною особою, що надає послуги фінансового лізингу, відповідної ліцензії, яка у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутня. Суд першої інстанції правильно встановивши характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного та зустрічного позовів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 лютого 2017 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року та увалу апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанції, відмовляючи у позові ТОВ «Порше Лізинг Україна», на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про те, що відповідно до положень статей 628, 799 ЦК України договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму), у зв'язку із чим підлягає нотаріальному посвідченню. Встановивши нікчемність договору фінансового лізингу, суди обґрунтовано відмовили у позові. У травні 2017 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, у якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині первісного позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Підставою для перегляду вказаних судових рішень ТОВ «Порше Лізинг України» зазначає неоднакове застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій норм статті 779 ЦК України, статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність зазначених судових рішень висновкам, викладеним в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На обґрунтування заяви ТОВ «Порше Лізинг України» надало копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах за номерами: 6-10827св15 від 24 грудня 2015 року, 6‑30443ск15 від 10 грудня 2015 року, 6-24072св15 від 28 жовтня 2015 року, 6‑20913св15 від 24 вересня 2015 року, 6-25875ск15 від 11 вересня 2015 року, 6-21156ск15 від 03 липня 2015 року, 6-1620св15 від 10 червня 2015 року, 6‑5314св15 від 14 травня 2015 року, 6-45654св14 від 18 березня 2015 року, 6 ‑5285св15 від 11 березня 2015 року, 6-24929ск15 від 03 серпня 2015 року, 6 ‑15502св14 від 21 жовтня 2015 року, 6-32121св14 від 11 грудня 2014 року, 6‑17593св14 від 01 жовтня 2014 року, 6-19893св14 від 02 липня 2014 року, 6‑15962св14 від 28 травня 2014 року, та копію ухвали Верховного Суду України у справі № 6-24070св09 від 14 липня 2010 року. Законом України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року. Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 24 січня 2018 року заяву ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи № 310/10926/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2018 року цивільну справу призначено до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві ТОВ «Порше Лізинг Україна» доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 360-5 ЦПК України (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року у справі № 6 10827св15; від 24 вересня 2015 року у справі № 6-20913св15; від 11 вересня 2015 року у справі № 2-25875ск15; від 03 липня 2015 року у справі № 6-21156ск15; від 10 червня 2015 року у справі № 6-1620св15; від 11 березня 2015 року у справі № 6-5285св15; від 03 серпня 2015 року у справі № 6‑24929ск15; від 11 грудня 2014 року у справі № 6-32121св14; від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-17593св14, суди виходили із того, що договір фінансового лізингу не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2015 року у справі № 6-3044св15 суд касаційної інстанції виходив із того, що відносини, які виникають із договору лізингу регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та нормами Закону України «Про фінансовий лізинг». Статті 806 - 809 ЦК України та Закон України «Про фінансовий лізинг» не містять вимог щодо нотаріального посвідчення цього договору. Ухвали цього ж суду від 28 жовтня 2015 року у справі № 6-24072св15 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-19893св14 містять правовий висновок про те, що за змістом статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), які містяться у параграфі 1 глави 58 розділу ІІІ ЦК України. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2015 року у справі № 6-5314св15 та від 28 травня 2014 року у справі № 6-15962св14 суд касаційної інстанції погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини, які виникають із умов договору фінансового лізингу регулюються нормами Цивільного кодексу України, які викладені у параграфі 6 глави 58 розділу ІІІ. Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у справі про визнання недійсним договору фінансового лізингу, суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 березня 2015 року у справі № 6-45654 св14 виходив із того, що послуги фінансового лізингу не потребують ліцензування. У наданій для порівняння ухвалі від 14 липня 2010 року у справі № 6‑24070цс09 Верховний Суд України погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір фінансового лізингу, укладений між сторонами у письмовій формі та відповідно до вимог частини першої статті 209 ЦК України, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, прямо встановлених законом або за домовленістю сторін. Крім того, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року у справі № 6‑15502св15, на яку посилається заявник, як на підставу неоднакового застосування норм матеріального права, спір по суті заявлених позовних вимог не розглянуто, оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 04 лютого 2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_1 укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого передано у розпорядження ОСОБА_1 автомобіль «VW Caddy GP Kombi 1.6 TDI», 2013 року випуску, який зобов'язувався прийняти його як об'єкт лізингу та сплатити на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» платежі, передбачені умовами договору та графіком покриття витрат, у розмірі 22 804,28 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна», суди попередніх інстанцій встановили, що договір фінансового лізингу від 04 лютого 2014 року нотаріально посвідчено не було. Дозвіл (ліцензія) на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відсутній. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг». Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Крім того, відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). З огляду на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про недійсність (нікчемність) договору фінансового лізингу у зв'язку із недотриманням сторонами вимог чинного законодавства України щодо його нотаріального посвідчення та у зв'язку із відсутністю у ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідного дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд України в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 6-428цс17. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року. Крім наведеного, колегія суддів керується положенням частини першої статті 360-2 ЦПК України, відповідно до якого справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII (тобто за правилами розгляду справ судом касаційної інстанції). Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою статті 360‑5 ЦПК України, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147‑VIII, пунктом 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, П О С Т А Н О В И В: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2017 року, ухвали апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь С. О. Карпенко Є. В. Синельников Ю. В. Черняк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72970247
  15. Р І Ш Е Н Н Я іменем України Справа №377/662/17 Провадження №2/377/301/17 19 вересня 2017 року Славутицький міський суд Київської області у складі судді Орла А.С., при секретарі Маряхіній І.В., з участю: представника відповідача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Славутичі цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - УСТАНОВИВ: 15 серпня 2017 року позивач звернувся до суду з названим позовом до відповідачки з вимогою стягнути заборгованість в розмірі 15420,21 грн. за кредитним договором б/н від 29.08.2012 р., яка складається з наступного: 283,73 грн. - заборгованість за кредитом; 10726,45 грн. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3199,54 грн. - заборгованість по пені та комісії; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн. штраф (фіксована частина); 710,49 грн. - штраф (процентна складова). Позов обгрунтував тим, що відповідно до укладеного договору б/н від 29.08.2012 р. ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 300,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Щодо зміни кредитного ліміту банк керується п. 2.1.1.2.3, п. 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг, де зазначено, що Клієнт дає свою згоду на встановлення кредитного ліміту за рішенням Банку і Клієнт дає право Банку в будь-який момент змінити кредитний ліміт. Підписання даного Договору є прямою і безумовною згодою Позичальника щодо прийняття будь-якого розміру Кредитного ліміту, встановленого Банком, відповідно до п. 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана Заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою, затверджених наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 р. та Тарифами Банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, складає між ним та Банком Договір, що підтверджується підписом у заяві. Копії Умов та Правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою додаються до позовної заяви. При укладенні Договору сторони керувались ч. 1 ст. 634 ЦК України, згідно якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Відповідач не надавала своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за Кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов Договору, що має відображення у Розрахунку заборгованості. У зв'язку із зазначеними порушеннями відповідач станом на 31.07.2017 р. має заборгованість за Договором на зазначену суму. Представник позивача у судове засідання не з'явився за наявності клопотання про розгляд справи за його відсутності. Представник відповідача позов не визнав і просив відмовити у його задоволенні з тих підстав, що у заяві-анкеті про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 29.08.2012 р. не зазначено номера платіжної картки, не вказано умов надання кредиту, розміру ліміту. Наданий банком витяг з тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» не містить підпису позичальника, а тому не може вважатися доказом на підтвердження того, що відповідачу для ознайомлення було надано саме ці умови та правила надання кредиту. Умови та правила надання банківських послуг, на які посилається позивач, не мають підпису позичальника та жодної ідентифікуючої ознаки на предмет невід'ємності саме від заяви позичальника. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Позивач посилається на те, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій вказано, що вона разом з Умовами та правилами і тарифами банку складає договір. Проте немає доказів, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, що останній брав на себе зобов'язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов'язання з повернення кредиту. Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року (справа № 6-2320цс16). Таким чином, позивачем не надано безспірних доказів, що між сторонами було належним чином укладено договір про надання банківських послуг. Наявність підстав для нарахування відсотків, комісії, пені та штрафів за кредитом позивач обґрунтовує відповідними положеннями Правил надання банківських послуг, а їх розмір - умовами кредитування. Через відсутність підпису позичальника на вказаних документах неможливо встановити, чи саме з цими умовами та правилами відповідача було ознайомлено при оформленні заяви про видачу кредитної картки. Таким чином, зазначені Правила надання банківських послуг та умови кредитування не можуть вважатися частиною укладеного між сторонами договору, а їх положення не можуть регулювати взаємовідносини між сторонами у даному випадку. Дана правова позиція була висловлена Верховним Судом України зокрема у справі № 6-16цс15. Інших підстав для нарахування заборгованості відповідача за відсотками, комісіями, пенею та штрафами позивач суду не надав, відтак його вимоги в цій частині є необґрунтованими та не можуть бути доказами по справі. Крім того, минув строк позовної давності в один рік за вимогами про стягнення неустойки, який представник відповідача просив застосувати. Вислухавши пояснення та дослідивши наявні письмові докази, суд дійшов наступного висновку. З матеріалів справи встановлено, що 29.08.2012 р. ОСОБА_2 (Клієнт ) оформила у ПАТ КБ «ПриватБанк» і підписала анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку у виді стандартного формуляра, де зазначила свої персональні дані, такі як ПІБ, дата народження, ІПН, дані свого паспорта, адресу проживання, адресу реєстрації, номер моб. телефона, сімейний стан та виявила бажання оформити на своє ім'я платіжну картку КРЕДИТКА «Універсальна» та зарплатну картку. Форма анкети-заяви містить застереження про згоду Клієнта з тим, що ця анкета-заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Клієнт ознайомився і згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення в письмовому вигляді. Умови та Правила надання банківських послуг розміщені на офіційному сайті ПриватБанку www.privatbank.ua. Клієнт зобов'язується виконувати вимоги Умов і Правил надання банківських послуг, а також регулярно ознайомлюватися з їх змінами на сайті ПриватБанку www.privatbank.ua. (а.с.5). Згідно ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (ч. 1). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини (ч. 2 п. 1). Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1). Згідно вимог ч. 4 ст. 203 цього Кодексу правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно ст. 207 цього Кодексу правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (абз. 1 ч. 1). Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ч.2). Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1). Згідно ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі (ч. 1). Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ч. 2). В обґрунтування своїх вимог у позовній заяві позивач послався на те, що між ним та відповідачкою було укладено договір про надання банківських послуг від 29.08.2012 р., який складають підписана заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою, затвердженими наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 р. та Тарифами Банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, що підтверджується підписом у заяві. На підтвердження цих обставин позивач додав до позовної заяви копію анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, підписану ОСОБА_2 від імені клієнта та ОСОБА_3 від імені банку, витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та витяг з Умов і Правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06.03.2010 р. № СП-2010-256 на 94 сторінках книжного формату, підписані головою правління ПАТ КБ «ПриватБанк Дубілетом А.В. (а.с. 5, 6, 7-30). Проте ні витяг з Тарифів, ні витяг з Умов і правил надання банківських послуг у ПриватБанку, які надані суду, відповідачем не підписані, а Пам'ятку клієнта суду взагалі не надано. Крім того, у застереженні про надання вказаних документів для ознайомлення клієнту у письмовій формі, яке міститься у анкеті-заяві, відсутнє посилання на те, що Умови і правила надання банківських послуг у Приватбанку затверджені наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 р., як стверджується у позовній заяві, а також відсутнє посилання на Правила користування платіжною карткою. Крім того, у позовній заяві зазначено, що Умови та Правила надання банківських послуг і Тарифи банку викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, проте у анкеті-заяві вказано, що Умови та Правила надання банківських послуг розміщені на сайті ПриватБанку - www.privatbank.ua. Всі ці обставини не дають підстав вважати, що позичальнику при оформленні анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг від 29.08.2012 р. були надані для ознайомлення в письмовому виді саме ті Тарифи та Умови і Правила надання банківських послуг і саме в тій редакції, які надав позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, що саме вони мались на увазі сторонами при оформленні анкети-заяви і що Пам'ятка клієнта взагалі надавалась. Між тим, в самій анкеті-заяві про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг від 29.08.2012 р., підписаній ОСОБА_2, не зазначені ні розмір кредитного ліміту, ні процентна ставка, ні строк надання банківських послуг, ні будь-які інші умови надання банківських послуг, про які йдеться у ній. Натомісць всі умови надання відповідачці банківських послуг, якими обґрунтовуються позовні вимоги, містяться у Тарифах банку, Умовах і Правилах надання банківських послуг у ПриватБанку, які відповідачкою ОСОБА_2 не підписані і не ідентифіковані як частини укладеного договору про надання банківських послуг, про що стверджує позивач у позовній заяві. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу (ч. 1). Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ч. 3). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4). Враховуючи зазначене, не можна не погодитися з доводами представника відповідача про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів укладення з відповідачкою 29.08.2012 р. договору про надання банківських послуг, що складається з заяви, Пам'ятки клієнта, Тарифів банку, Умов та Правил надання банківських послуг, на тих умовах, які містяться у Тарифах банку, Умовах та Правилах надання банківських послуг у ПриватБанку, затверджених № СП-2010-256 від 06.03.2010 р., витяги з яких надані суду. Цей висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду України, викладеним у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15 та від 22 березня 2017 року у справі № 2320цс16, на які посилався представник відповідача у судовому засіданні. Між тим, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу і мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 2 і 3 цієї статті). Позивачем не виконано свого процесуального обов'язку, передбаченого ч. 1 ст. 60 ЦПК України на засадах змагальності сторін, закріплених у ст. 10 цього Кодексу і не доведено виникнення у відповідачки зобов'язання сплатити йому заборгованість в розмірі 15420,21 грн. за кредитним договором б/н від 29.08.2012 р., яка складається з наступного: 283,73 грн. - заборгованість за кредитом; 10726,45 грн. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 3199,54 грн. - заборгованість по пені та комісії; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн. штраф (фіксована частина); 710,49 грн. - штраф (процентна складова). За таких обставин у задоволенні позову необхідно відмовити у повному обсязі. Керуючись ст. 3, 4, 15, 109, 209, 212-215 ЦПК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позову відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні при його проголошенні - у той же строк з дня отримання копії рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя А. С. Орел Справа № 377/662/17 Головуючий у І інстанції Орел А. С.Провадження № 22-ц/780/5150/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 23.11.2017 РІШЕННЯ Іменем України 23 листопада 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі: головуючого судді - Верланова С.М., суддів - Савченка С.І., Іванової І.В., за участю секретаря - Марченка Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»на рішення Славутицького міського суду Київської області від 19 вересня 2017 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И Л А : У серпні 2017 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до укладеного договору від 29 серпня 2012 року ОСОБА_2отримала кредит у розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач дала згоду на те, що підписана нею заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складають між нею і банком договір. Відповідно до пункту 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобов`язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. У порушення умов договору та ст.ст.509, 526, 1054 ЦК України відповідач свої зобовязання за договором не виконала, внаслідок чого станом на 31 липня 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 15420 грн. 21 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 283 грн. 73 коп., заборгованості за процентами у розмірі 10726 грн. 45 коп., заборгованості за пенею та комісією у розмірі 3 199 грн. 54 коп., штрафу (фіксована частина) у розмірі 500 грн., штрафу (процентна складова) у розмірі 710 грн. 49 коп. З наведених підстав позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором у вказаному вище розмірі. Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 19 вересня 2017 року в позові ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення учасників процесу, які зявилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає не в повному обсязі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів укладення з відповідачем 29 серпня 2012 року договору про надання банківських послуг та не доведено виникнення у відповідачки зобовязання сплатити йому заборгованість за цим договором, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості за договором. Однак, з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що згідно анкети заяви від 29 серпня 2012 року ОСОБА_2 виявила бажання оформити на своє ім`я кредитний ліміт по платіжній картці «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» у розмірі 300 грн. та погодила, що ця заява разом з Пам`яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Вона ознайомлений і погоджується з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банка, які були надані їй для ознайомлення в письмовій формі. Вона зобовязується виконувати вимоги Умов та правил надання банківських послуг, а також регулярно знайомитися з їх змінами на сайті ПАТ КБ «ПриватБанк» (а.с.5). В обгрунтування позову ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 29 серпня 2012 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. На підтвердження вказаних обставин позивачем надано суду власний розрахунок заборгованості (а.с.4), анкету-заяву (а.с.5), витяг з Тарифів обслуговування кредитиних карт «Універсальна» (а.с.6), витяг з Умов та правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року №СП-2010-256 (а.с.7-30) без підпису ОСОБА_2, ксерокопію паспорта ОСОБА_2 (а.с.31). Відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, що в анкеті-заяві від 29 серпня 2012 року відсутні дані про істотні умови кредитного договору, а саме: розмір кредитного ліміту, процентна ставка, номер кредитної картки, рахунок та строк її дії, цільове призначення кредиту, обовязковість яких передбачено Умовами та правилами надання банківських послуг. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивачем не доведено укладення з відповідачем 29 серпня 2012 року договору про надання банківських послуг, в якому чітко визначено умови надання кредиту та його погашення. Тому відповідно до ч.1 ст.58 ЦПК України анкета-заява не є належним доказом, який підтверджував би факт укладення між сторонами кредитного договору, в якому чітко визначено умови надання кредиту та його погашення. Колегія суддів вважає, що в анкеті-заяві від 29 серпня 2012 року відповідач лише виявила бажання оформити на своє імя кредитний ліміт за платіжною карткою кредитка «Універсальна» та погодила, що ця заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг. Вона ознайомилася і погоджується з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банка, які були надані їй для ознайомлення в письмовій формі. Вона зобов'язується виконувати вимоги Умов та правил надання банківських послуг, а також регулярно знайомитися з їх змінами на сайті ПАТ КБ «ПриватБанк». Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому позивачем на надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брала на себе зобовязання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобовязання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначена правова позиція міститься у постановах Верховного суду України від 14 грудня 2014 року (справа №6-2462цс16), від 22 березня 2017 року (справа № 6-2320цс16), яка відповідно до ч.1 ст. 360-7 ЦПК України, є обовязковою для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено виникнення у відповідача зобовязань за кредитним договором на умовах, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги. Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову у повному обсязі, суд першої інстанції не звернув уваги на ту обставину, що ОСОБА_2 періодично частково погашала заборгованість за кредитним договором, що свідчить про визнання нею факту отримання кредитних коштів, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості. Так, із наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором видно, що розмір заборгованості відповідача по тілу кредиту становить 283 грн. 73 коп. (а.с.4), яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк». Крім того, відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Оскільки ОСОБА_2 у період з 29 серпня 2012 року по 31 липня 2017 року фактично користувалася наданими ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитними коштами у розмірі 283 грн. 73 коп., а умовами договору не встановлено розмір відсотків за користування ними, то їх розмір підлягає визначенню на рівні облікової ставки Національного банку України відповідно до положень ст.1048 ЦК України, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Апеляційним судом встановлено, що розмір заборгованості ОСОБА_2 за відсотками на рівні облікової ставки Національного банку України за користування кредитними коштами у період з 29 серпня 2012 року по 31 липня 2017 року становить 199 грн. 90 коп. (сума боргу) ? (облікова ставка Національного банку України у поточному періоді / 100% / 365 днів ? (кількість днів користування кредитом). Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню заборгованість по тілу кредиту у розмірі 283 грн. 73 коп. та заборгованість за відсотками на рівні облікової ставки Національного банку України у розмірі 199 грн. 90 коп., а всього 483 грн. 63 коп. Суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.213-214 ЦПК України на наведене вище уваги не звернув, не застосував норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відмову у позові в повному обсязі. З огляду на викладене рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, оскільки при його ухваленні судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що в силу ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» з наведених вище підстав. Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. ПАТ КБ «ПриватБанк» при подачі позову сплатило судовий збір у розмірі 1600 грн., а при подачі апеляційної скарги - 1760 грн. Оскільки колегія суддів ухвалює нове рішення і частково задовольняє позов ПАТ КБ «ПриватБанк», то понесені позивачем витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 105 грн. 38 коп. Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 19 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2012 року у розмірі 483 грн. 63 коп., яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 283 грн. 73 коп. та заборгованості по відсотках за користування кредитом у розмірі 199 грн. 90 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 105 грн. 38 коп. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий Судді
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі – ПАТ «А-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 30 червня 2011 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких: тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідача 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором. Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 8 вересня 2014 року позовні вимоги ПАТ «А-Банк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 30 червня 2011 року, з якої: 3 тис. 88 грн 62 коп. за тілом кредиту; 2 грн 92 коп. процентів за користування кредитом; 1 тис. 830 грн комісії; 12 тис. 283 грн 12 коп. пені; 500 грн штрафу (фіксована частина); 860 грн 23 коп. штрафу (процентна складова). Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, заочне рішення суду першої інстанції змінив: зменшив розмір пені, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» із 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп. В іншій частині заочне рішення суд залишив без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача 3 тис. 88 грн 62 коп. заборгованості за кредитом та 2 грн 92 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, у решті позовних вимог відмовити з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 червня 2011 року між ПАТ «А-Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. Кредитний договір укладено шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови), тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «А-Банк», суд першої інстанції вважав, що відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява позичальника разом з Умовами і тарифами складає між ним і банком кредитно-заставний договір, отже, відповідач був ознайомлений з указаними Умовами, банк надав повну інформацію про умови кредитування, що підтверджується підписом відповідача в заяві. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір передбаченої Умовами пені, що підлягає стягненню з відповідача, з 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп, вважаючи це розумним і справедливим. Суд касаційної інстанції зазначив крім того, що посилання заявника на відсутність у матеріалах справи доказів про те, що позичальник ознайомлювався саме з цими Умовами, є безпідставними, оскільки заявник не надав різних за змістом Умов, які б діяли у ПАТ «А-Банк» на час підписання ним заяви позичальника від 30 червня 2011 року. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, і що саме ці Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або що в подальшому такі Умови, зокрема, щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов і заяви позичальника від 14 вересня 2006 року містить розбіжності. У зв'язку із цим доводи відповідача про неознайомлення його з Умовами не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 ЦК України. Вирішуючи питання про правильне застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Пунктом 3.2.7 цих Умов передбачено, що позичальник зобов’язується погасити заборгованість за кредитом у повній сумі, сплатити нараховані за весь період користування кредитом проценти, винагороду й неустойку (штраф, пеню) не пізніше дати, зазначеної в повідомленні банку, передбаченому пунктами 3.3.1–3.3.3 Умов. Пунктом 3.4.1 Умов установлено, що позичальник зобов’язаний сплатити банку, зокрема, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно з пунктом 5.1 цих Умов. За пунктами 5.1, 5.3 Умов при порушенні позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених заявою та пунктами 3.2.2, 3.2.3 цих Умов, банк має право нарахувати, а позичальник зобов’язується сплатити банку пеню в розмірі 1,25 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочення платежу; при порушенні позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів, позичальник зобов’язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом і комісії, водночас помилково стягнули з відповідача пеню та штрафи, передбачені Умовами. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року скасувати в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2320цс16 Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2320цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1EE6DA944EC0DFADC22580F20046FA83
  17. Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2-1390/11 Провадження N 14-41цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року у складі колегії суддів Кочегарової Л.М., Ігнатоля Т.Г., Пономарьової О.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом, у якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 23 липня 2008 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 178 430 грн зі сплатою 20,4 % річних та кінцевим терміном повернення 22 липня 2011 року. На забезпечення виконання ОСОБА_3 умов зазначеного кредитного договору 23 липня 2008 року між банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено договори поруки, відповідно до умов яких поручителі та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору утворилася заборгованість. Банк просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 292 952 грн 68 коп. Ухвалою Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року замінено позивача ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк" у зв'язку з укладанням договору купівлі-продажу права вимоги за вказаним кредитним договором та договорами поруки. Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 23 липня 2008 року у розмірі 292 952 грн 68 коп. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 лютого 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позову. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення із ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову в позові. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк звернувся до поручителя ОСОБА_6 з пропуском строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування заборгованості у межах шестимісячного строку, оскільки банк не надав розрахунку. Крім того, ПАТ "Дельта Банк" не довів виникнення у нього права вимоги до ОСОБА_6, оскільки докази правонаступництва, які містяться в матеріалах справи, не є належними у розумінні вимог процесуального закону. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3 закрито. Роз'яснено ПАТ "Дельта Банк" право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 23 липня 2008 року до господарського суду, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не звернув увагу, що об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається. Оскільки кредитний договір було укладено з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3, а договори поруки на забезпечення виконання нею умов цього договору - з фізичними особами, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, ураховуючи уточнення, просило скасувати рішення та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. 28 грудня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 надіслали до суду касаційної інстанції заперечення на вказану касаційну скаргу, в яких, зокрема, зазначили, що позивач безпідставно об'єднав вимоги до позичальника, яким за кредитним договором є фізична особа - підприємець ОСОБА_3 та вимоги за договором поруки до фізичних осіб, оскільки згідно зі статтею 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким, зокрема, ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року з підстав, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, а саме, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" в частині оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі мотивовано тим, що позов до ОСОБА_3 підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки поручителі є фізичними особами, вимоги взаємопов'язані між собою, а отже, їх окремий розгляд неможливий. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи у порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - фізичної особи - підприємця, так і поручителів - фізичних осіб, які є стороною договорів, укладених на забезпечення виконання основного зобов'язання та мають солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договорів поруки. Однак, саме зі змісту статті 15 ЦПК України, у редакції, яка діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства та відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України, викладеного, зокрема, у його постанові від 01 липня 2015 року (справа N 6-745цс15). Разом з тим, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду справи постановив декілька судових рішень: рішення про відмову в позові щодо поручителів та ухвалу про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи - банку до фізичної особи - підприємця. Рішення апеляційного суду від 06 вересня 2016 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості зробити висновки щодо юрисдикційності справи з урахуванням правового статусу та позовних вимог щодо усіх відповідачів у справі, кредитора і поручителів. На перегляді Великої Палати Верховного Суду перебуває лише ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі, з єдиною вимогою - юридичної особи - ПАТ "Дельта Банк" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, яка є позичальником, про стягнення заборгованості за кредитним договором. З урахуванням правил, передбачених статтями 1, 2, 12 ГПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, частини другої статті 4, пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, такий спір є господарським та має розглядатися у порядку господарського судочинства. Процесуальними законами передбачені дії суду у разі виявлення при розгляді справи порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. На час розгляду справи в апеляційному суді діяла норма - пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України, згідно з якою, суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі і роз'яснив позивачу його право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця до відповідного господарського суду. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 26 березня 2017 року. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  18. Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ справа N 211/3035/14-ц провадження N 61-3673св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Хопта С.Ф., Черняк Ю.В. (суддя- доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідача - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року у складі колегії суддів: Михайлів Л.В., Барильської А.П., Ляховської І.Є., ВСТАНОВИВ: У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції, трьох процентів річних та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що на початку березня 2011 року він передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 3 500 грн на строк до 25 серпня 2011 року. На початку квітня 2011 року він передав відповідачу у борг грошові кошти у розмірі 1 200 грн також на строк до 25 серпня 2011 року. У липні 2011 року ОСОБА_1 дізнався про те, що відповідач планує змінити місце роботи, тому останній написав йому дві розписки від 01 липня 2011 року та від 28 липня 2011 року, в яких визнав факт своєї заборгованості із зазначенням сум позики та терміну їх повернення. Взяті на себе зобов'язання щодо повернення боргу ОСОБА_2 не виконав. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь борг у розмірі 4 700 грн. інфляційні втрати - 822 грн 20 коп., три проценти річних у розмірі 363 грн 87 коп., 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, витрати на правову допомогу в розмірі 1 500 грн та 487 грн 20 коп. на відшкодування сплаченого судового збору. Справа переглядалась судами неодноразово. Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року у складі судді Сарат Н.О. позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в розмірі 4 700 грн. 169 грн 20 коп. інфляційних втрат, три проценти річних у розмірі 363 грн 87 коп. У іншій частині заявлених вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач належним чином не виконав умови договорів позики та не повернув у строки, визначені розписками, борг у зв'язку із чим на користь позивача підлягає стягненню сума бору з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що нормами чинного законодавства України не передбачено стягнення моральної шкоди у договірних правовідносинах. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року у складі колегії суддів: Братіщевої Л.А., Грищенко Н.М., Чорнобука В.І., скасовано рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року в частині стягнення боргу в розмір 1 200 грн та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові; у частині стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних змінено, розмір стягнутих інфляційних втрат зменшено до 126 грн. трьох процентів річних - до 271 грн. У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що текст розписки від 28 липня 2011 року, на яку посилається позивач як на підставу для стягнення з відповідача суми боргу у розмірі 1 200 грн. свідчить про зобов'язання ОСОБА_2 як директора приватного підприємства "Профи" сплатити 25 серпня 2011 року суму у розмірі 1 200 грн. а не про отримання ним у борг, тобто в цьому випадку має місце виконання відповідачем інших зобов'язань, а не повернення боргу у розмірі 1 200 грн. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності між сторонами боргових зобов'язань, які виникли на підставі розписки від 01 липня 2011 року, а тому залишив в цій частині рішення суду першої інстанції без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 18 листопада 2015 року у складі колегії суддів: Луспеника Д.Д., Гулька Б.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П., скасовано рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою у розмірі 3 500 грн. інфляційних втрат і трьох процентів річних, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що він надав відповідачу позику у розмірі 3 500 грн. тому висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущеннях, що суперечить вимогам частини четвертої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року у складі колегії суддів: Михайлів Л.В., Барильської А.П., Ляховської І.Є., залишено без змін рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 02 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у розмірі 3 500 грн. інфляційних втрат та трьох процентів річних. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що розписка ОСОБА_2 від 01 липня 2011 року на суму 3 500 грн вказує про наявність між сторонами договору позики та підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику. ОСОБА_2 у касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції та справу направити на новий розгляд до апеляційного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, у зв'язку із чим передчасно залишив без змін рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині. Крім того, апеляційний суд не взяв до уваги підстави скасування судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року. Відзив на касаційну скаргу не подано. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 24 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з розпискою від 01 липня 2011 року ОСОБА_2 зобов'язався погасити борг у розмірі 3 500 грн до 25 серпня 2011 року. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа і на підставі установлених результатів робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1967цс15. Як вбачається зі змісту розписки, ОСОБА_2 зобов'язався до 25 серпня 2011 року погасити борг у розмірі 3 500 грн. Отже, розписка містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення. Однак, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, не містить дати отримання грошових коштів та реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації чи проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту тощо). Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 1 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30). Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року). Згідно із положеннями статті 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів. Відповідно до статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Згідно із статтею 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до пункту третього частини першої статті 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) у мотивувальній частині рішення суду необхідно зазначити мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, взявши до уваги розписку, складену 01 липня 2011 року, всупереч вимогам статей 179, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) всіх обставин справи не встановив, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов'язань. Апеляційний суд, відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 обмежився лише узагальнюючою тезою про те, що суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та надавши належну правову оцінку зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення позовних вимог. В ухвалі апеляційного суду не зазначено, з яких мотивів і на підставі яких положень закону відхилено доводи апеляційної скарги, що є порушенням вимог пунктів другого і третього частини першої та частини другої статті 315 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді). Апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не встановив справжньої правової природи наявної в матеріалах справи розписки, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов'язань на суму 3 500 грн. залишив поза увагою, що у розписці, яка міститься у матеріалах справи, відсутні всі реквізити, необхідні для підтвердження укладення між сторонами договору позики на суму 3 500 грн. Крім того, вирішуючи спір, апеляційний суд, у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України 2004 року, не звернув уваги на викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року мотиви скасування рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року. Таким чином, суд апеляційної інстанцій не вчинив жодної спроби проаналізувати доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 та висновки суду касаційної інстанції, зроблені за наслідками перегляду справи, порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. У зв'язку із викладеним, оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Крім того, касаційна скарга ОСОБА_2 містить клопотання про постановлення судом касаційної інстанції окремої ухвали стосовно суддів апеляційного суду Дніпропетровської області: Михайлів Л.В., Барильської А.П. та Ляховської І.Є. Клопотання мотивовано тим, що колегія суддів апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку не врахувала висновки суду касаційної інстанції та під час постановлення ухвали про залишення без змін рішення суду першої інстанції неправильно застосувала норми матеріального права та порушила норми процесуального права. Статтею 420 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у випадку і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу. Відповідно до частини восьмої статті 262 ЦПК України окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій. Згідно з частиною десятою статті 262 ЦПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Правові підстави для постановлення окремої ухвали відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 420 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Клопотання ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали залишити без задоволення. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  19. Державний герб України Постанова Іменем України 14 лютого 2018 року м. Київ справа № 564/2199/15-ц провадження № 61 - 2404 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», відповідач - ОСОБА_6, представник відповідача - ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року у складі судді Олійника П. В. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Буцяка З. І., Гордійчук С. О., ВСТАНОВИВ : У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач неналежно виконував свої обв'язки за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341, а тому рішенням суду від 25 жовтня 2012 року з нього було стягнуто заборгованість у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1. Проте це рішення суду не виконано. На підставі вищевикладеного ПАТ «Універсал Банк» просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором, а саме: заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні збитки в сумі 125 439 грн 08 коп., три відсотки річних у сумі 14 159 грн 15 коп. та судові витрати. Представник відповідача позов не визнав та пояснив, що позивачем змінено строк виконання зобов'язань за кредитним договором; позивач повторно звертається до суду з позовом про той самий предмет і з тих самих підстав, у зв'язку із чим, просив у задоволенні позову відмовити. Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року позов ПАТ «Універсал Банк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь банку три відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 14 159 грн 15 коп. У задоволенні решти позовних вимог банку відмовлено за безпідставністю. Вирішено питання про судові витрати. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги банку в частині стягнення з відповідача заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками не підлягають задоволенню, оскільки кредитний договір від 26 грудня 2007 року припинив свою дію після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості. Також не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині стягнення інфляційних виплат, оскільки зобов'язання за кредитним договором було виражене в доларах США. Позивач має право лише на отримання трьох процентів річних від простроченої суми боргу згідно зі статтею 625 ЦК України. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, дотримавшись вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, ухвалив законне і обґрунтоване рішення. У липні 2016 року ПАТ «Універсал Банк» подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року, у якій банк просить змінити рішення суду першої інстанції, скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_6 на користь банку заборгованість за відсотками та підвищеними відсотками за період з 7 червня 2012 року по 21 серпня 2015 року в сумі 17 000,86 доларів США, інфляційні втрати за час прострочення виконання грошових зобов'язань у сумі 125 439 грн 08 коп. та судові витрати в сумі 16 035 грн 38 коп. Касаційна скарга мотивована тим, що датою остаточного погашення всієї суми кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року; станом на день звернення із цим позовом до суду заборгованість за кредитним договором не була погашена, рішення суду не виконано; чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вищевказану цивільну справу. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права; судові рішення відповідають вимогам статей 213, 214, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості. Судом першої інстанції установлено, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є позивач, та відповідачем було укладено кредитний договір № BL 1341, згідно з умовами якого відповідач отримав кредит в розмірі 50 тис. доларів США з терміном погашення у строк до 1 грудня 2027 року. На забезпечення договірних зобов'язань за вказаним кредитним договором між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого було передано позивачу в іпотеку житловий будинок загальною площею 240,90 кв. м, житловою площею 87,20 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з тим, що відповідач неналежно виконував умови кредитного договору, позивач 22 березня 2012 року надіслав відповідачу вимогу про дострокове (протягом тридцяти днів) погашення заборгованості за кредитним договором, процентів та штрафних санкцій. 9 липня 2012 року ПАТ «Універсал Банк» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_6 в сумі 52 280,65 доларів США, що еквівалентно 417 853 грн 10 коп., з яких: 381 009 грн 83 коп. - заборгованість за тілом кредиту, 36 390 грн 01 коп. - відсотки, 453 грн 25 коп. - підвищені відсотки, та до відповідача ОСОБА_8 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості. При зверненні до суду банк посилався на пункт 6.1 кредитного договору від 26 грудня 2007 року та статтю 611 ЦК України, згідно з якими має право вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та плати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту. Також судом встановлено, що рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року у справі № 1710/2-714/12 за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_6, ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено позовні вимоги банку та стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № BL 1341 в загальній сумі 417 853 грн 10 коп. та звернуто стягнення на іпотечне майно - житловий будинок на АДРЕСА_1. Вказане рішення вступило в законну силу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, установивши, що станом на час розгляду справи в суді не виконано рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 25 жовтня 2012 року, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором у сумі 417 853 грн 10 коп. та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав, передбачених статтею 625 ЦК України, для стягнення з ОСОБА_6 на користь ПАТ «Універсал Банк» трьох відсотків річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за відсотками та підвищеними відсотками в сумі 17 000,86 доларів США, суд першої інстанції правильно виходив із того, що після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором. Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» в частині стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції правильно виходив із наступного. За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України 2004 року перевірив у повному обсязі доводи апеляційної скарги та постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, є безпідставними, оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що датою остаточного погашення всієї суми кредиту за договором від 26 грудня 2007 року № BL1341 є 1 грудня 2027 року, суд не бере до уваги та відхиляє з огляду на наступне. Як вбачається із матеріалів справи, 22 березня 2012 року позивач направив відповідачу письмове повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, чим змінив строк виконання зобов'язання за кредитним договором з 1 грудня 2027 року на 22 квітня 2012 року. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72243790
  20. Р І Ш Е Н Н Я іменем України Справа №377/812/17 Провадження №2/377/347/17 12 грудня 2017 року Славутицький міський суд Київської області у складі: головуючої - судді Теремецької Н.Ф., при секретарі Щуковській А.М., за участі: представника відповідача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Славутичі цивільну справу за позовною заявою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - УСТАНОВИВ: 13 жовтня 2017 року до суду надійшла позовна заява публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК», у якій представник позивача за довіреністю просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № б/н від 24.02.2011 року у розмірі 11254,70 гривеньта судові витрати по оплаті судового збору в сумі 1600 гривень. В обґрунтування позову позивач посилався на те, що відповідно до кредитного договору № б/н від 24.02.2011 року, надав відповідачу кредитв розмірі 4800 гривень у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач підписав заяву, чим підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», затверджених наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010 року, та «Тарифами Банку», які викладені на офіційному сайті банку, складає між ним та банком договір. Підписання даного договору є прямою і безумовною згодою позичальника щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту, встановленого банком, відповідно до п. 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг. При укладенні договору сторони керувалися ч. 1 ст. 634 ЦПК України, згідно якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.Банк нараховує проценти за користування кредитом в розмірі, встановленому «Тарифами Банку», з розрахунку 360 календарних днів на рік, відповідно до п. 2.1.1.12.6 «Правил користування платіжною карткою». Згідно п. 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобов'язується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевитрати платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг при порушенні позичальником строків платежів більш як на 30 днів позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф в розмірі 500 грн. + 5% від суми позову. У порушення ст. ст. 525, 526, 527, 530, 610, 615, 629 ЦК України та умов договору відповідач зобовязання за вказаним договором не виконав, у звязку з чим утворилась заборгованість станом на 31.08.2017 року в загальній сумі 11254,70 гривень,яка складається з наступного: 2078,64 гривень заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень заборгованість за пенею та комісією; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 гривень фіксована частина, 512,13 гривень процентна складова. Представник позивача у судове засідання не зявився, надав до суду клопотання, в якому просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримавв повному обсязі. Представник відповідача в судовому засіданні, яке відбулося 08 листопада 2017 року, позов не визнав та просив відмовити у задоволенні позову в звязку із спливом строку позовної давності, посилаючись на те, що останній платіж було здійснено відповідачем на погашення заборгованості 27 грудня 2013 року, а до суду позивач звернувся у жовтні 2017 року. 13 лютого 2015 року відповідач не здійснював платіж у розмірі 77,06 гривень, що підтверджується випискою по рахунку, в якій зазначено, що це автоматичне списання та погашення заборгованості, а тому вказаний платіж не може бути визнаний таким, що перервав позовну давність. Вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з наступних підстав. З матеріалів справи судом встановлено, що 24.02.2011 року ОСОБА_2 подав до відділення публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПРИВАТБАНК анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, у якій просив надати йому послуги у виді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку кредитка «Універсальна». Своїм підписом у заявівідповідач підтвердив свою згоду на те, що ця заява разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківськихпослуг, а також Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Він ознайомився і згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення в письмовому виді. Відповідно до укладеного кредитного договору б/н від 24.02.2011 року банк надав відповідачу кредит у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Згідно довідки про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», яка була підписана відповідачем, базова відсоткова ставка за кредитним лімітом на момент підписання договору 2,5 % на місяць; строк внесення платежів до 25 числа місяця, наступного за звітним, розмір щомісячних платежів становить 7 % від заборгованості, але не менше 50 гривень. Пеня за несвоєчасне погашення заборгованості пеня = пеня (1) = (базова відсоткова ставка за договором) / 30 нараховується за кожний день прострочки кредиту; пеня (2) = 1 % від заборгованості, але не менше 30 грн. за місяць нараховується 1 раз на місяць при наявності прострочки по кредиту чи відсоткам 5 та більше днів у разі виникнення прострочки на суму від 50 грн. Штраф за порушення строків платежів по кожному із грошових зобовязань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів становить 500 гривень + 5 % від суми заборгованості по кредитному ліміту, з урахуванням нарахованих і прострочених процентів та комісій. Відповідно до п. 2.1.1.5.5 Умов та правил надання банківських послуг позичальник зобовязується погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, за перевищення платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором. Як зазначено в п. 2.1.1.5.6 Умов та правил надання банківських послуг, клієнт зобовязаний у разі невиконання зобовязань задоговором, на вимогу банку виконати зобовязання по поверненню кредиту (в тому числі простроченого кредиту та овердрафту), оплати винагороди банку. Пунктом 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг передбачено, що при порушенні клієнтом строків платежів по будь-якому з грошових зобовязань, передбачених даним договором, більш ніж на 30 днів клієнт зобовязаний сплатити банку штраф в розмірі 500 гривень + 5 % від суми заборгованості за кредитним лімітом з урахуванням нарахованих і прострочених процентів і комісій. Відповідно до вимогст. 11 ЦК Україницивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Частина 1ст. 207 ЦК України встановлює, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Статтею 638 ЦК Українипередбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Підписавши заяву від 24.02.2011 року відповідач засвідчив, що ознайомлений та згоден із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані йому для ознайомлення у письмовому вигляді, а також підтвердив свою згоду на те, що вказані документи в цілому складають між сторонами договір про надання банківських послуг. Статтею 627 ЦК Українипередбачено, що відповідно дост.6 цього Кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв, ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, суд вважає доведеним факт укладення між сторонами договору, який складається не лише з заяви позичальника, а також з Тарифів банку, Умов та правил надання банківських послуг. Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 526 цього Кодексу передбачено, що зобовязання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Згідно ч. 1 ст. 610 цього Кодексу порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання ( неналежне виконання). Частиною першою статті 611 цього Кодексу передбачено, що у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Як вбачається із розрахунку заборгованості, станом на 31.08.2017 року, існує заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 11254,70 гривень,яка складається з наступного: 2078,64 гривень заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень заборгованість за пенею та комісією; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 гривень фіксована частина, 512,13 гривень процентна складова. Відповідно до положень ч. 3ст. 10 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України. Відповідачем та його представником розмір заборгованості за кредитним договором належними та допустимими доказами не спростований. В судовому засіданні представник відповідача просив застосувати строки позовної давності, посилаючись на те, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, про що зазначив також і у додаткових письмових поясненнях, наданих суду 12.12.2017 року( а.с. 97-100). Відповідно до ч. 1ст. 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно ч. 1ст. 257 цього Кодексузагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК Українипозовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Як зазначено у ст. 259 ЦК України, позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За змістом ч. 1ст. 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За правилом ч. 1ст. 264 цього Кодексуперебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Частиною 2 цієї статті передбачено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою повязано його початок. Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобовязань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. За змістом ч. 3ст. 267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до Правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 06 листопада 2013 року( справа № 6-116 цс13), 19 березня 2014 року( справа № 6-20 цс 14), 18 червня 2014 року ( справа № 6-61цс 14), 29 червня 2016 року ( № 6-1188 цс 16). За змістом п.2.1.2.11 Умов та правил надання банківських послуг карта діє до останнього дня місяця, зазначеного на лицьовій стороні карти, включно. Згідно п.2.1.1.2.12 Умов та правил надання банківських послуг в звязку закінченням строку дії діюча відповідна карта продовжується банком на новий строк шляхом надання клієнту карти з новим строком дії за зверненням клієнта в банк згідно діючим тарифам. За змістом п.2.1.1.12.4, 2.1.1.12.5 Умов та правил надання банківських послуг строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці ( поле МОNТН). Як зазначено у довідці, наданої позивачем, відповідачу 24.02.2011 року була видана кредитна картка № 5577212916571493, термін дії якої червень 2014 року( а.с. 74). Саме з цього карткового рахунку суду надано позивачем виписку, відповідно до якої відповідачем здійснено останній платіж 27.12.2013 року на погашення заборгованості за наданим кредитом. При цьому суд не вважає перериванням перебігу позовної давності у відповідності до вимог ст. 264 ЦК України службову операцію, яка проведена 13.02.2015 року по автоматичному погашенню простроченої заборгованості в сумі 77,06 гривень, і відображена як у розрахунку заборгованості, так і у виписці по картковому рахунку ОСОБА_3, оскільки вказана службова операція не є дією, що свідчить про визнання відповідачем свого боргу перед позивачем. Таким чином, судом встановлено, що строк дії картки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», яка видана на імя ОСОБА_2, закінчився 30 червня 2014 року(а.с. 74), останній платіж відповідачем здійснено 27 грудня 2013 року(а.с. 6). Враховуючивизначений змістом кредитного договору кінцевий строк виконання зобов'язань 30 червня 2014 року, тобто останній день місяця, указаного на картці, початок перебігу строку позовної давності почався з 1 липня 2014 року. Оскільки між сторонами кредитного договору не збільшено строк позовної давності, то застосуванню підлягає ст. 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Позовна заява до суду здана на пошту 10 жовтня 2017 року, що підтверджено відбитком поштового штемпеля на конверті, у якому вона надійшла до суду, тобто з пропуском строку позовної давності, що відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову. Позивачем клопотання про поновлення строку позовної давності не заявлено, причин пропуску строку позовної давності позивачем не зазначено. За таких обставин суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в звязку із спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 209, 213-215 ЦПК України, - ВИРІШИВ: В задоволенні позову відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області через Славутицький міський суд. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя Н. Ф. Теремецька Справа № 377/812/17 Головуючий у І інстанції Теремецька Н. Ф.Провадження № 22-ц/780/910/18 Доповідач у 2 інстанції Іванова І. В.Категорія 26 13.03.2018 ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ справа № 377/812/17 провадження № 22ц/780/910/18 Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: Іванової І.В., Сліпченка О.І., Гуля В.В. сторони : позивач - ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідач - ОСОБА_4 розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Славутицького міського суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі судді Теремецької Н.Ф., повний текст складений 18.12.2017 року, встановила: Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Відповідно до розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України: пункт 8) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується; пункт 9) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У жовтні 2017 року позивач ПАТ КБ «Приват Банк» звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи тим, що 24.02.2011 між ним та відповідачем був укладений кредитний договір, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав кредит у розмірі 4800 грн., у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Зазначав, що відповідно до п. п. 2.1.1.2.3., 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг, кредитний ліміт встановлюється за рішенням Банку і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. Позивач виконав свої зобов'язання, надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому у договорі, а відповідач не виконує належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, в результаті чого станом на 31.08.2017 року виникла заборгованість на загальну суму 11254,70 гривень, яка складається з : 2078,64 гривень - заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень - заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень - заборгованість за пенею та комісією; штрафи: 500 гривень - фіксована частина, 512,13 гривень - процентна складова. Позивач просив суд стягнути з відповідача вказану заборгованість та судові витрати у сумі 1600 грн. Представник відповідача у своїх письмових поясненнях та в судовому засіданні посилався на те, що відповідно до виписки по рахунку наданої позивачем вбачається, що останній платіж було здійснено відповідачем на погашення заборгованості 27 грудня 2013 року, а до суду позивач звернувся у жовтні 2017 року. Здійснений 13 лютого 2015 року платіж відповідно до виписки по рахунку у розмірі 77,06 грн. є автоматичним списанням, тому не може вважатись підставою переривання позовної давності, а отже позивач подав позов зі спливом строку позовної давності, у зв'язку з цим просив відмовити у задоволенні позову. Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням ПАТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу, посилається на порушення норм процесуального та матеріального права при його ухваленні. Вважає, що суд зробив помилковий висновок щодо сплину позовної давності у правовідносинах що склалися між сторонами, що призвело до відмови у задоволенні позову. Так, зазначив, що судом не враховано, що відповідачу під час укладення договору було видано дві картки, одна з яких строком до кінця грудня 2014 року, тому вважає, що банк звернувся до суду в межах позовної давності, оскільки закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору, просить скасувати рішення суду та ухвалите нове, яким задовольнити позов та стягнути з відповідача судові витрати. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що позивач намагається ввести в оману суд другої інстанції, оскільки дає неправдиву інформацію щодо початку строків перебігу позовної давності, посилаючись на кредитну картку дія якої закінчувалась у грудні 2014 року. Так, відповідач зазначив, що визнає обставини того, що у 2011 році звернувся до банку для відкриття ощадкнижки (депозиту), але працівники банку нав'язали послугу у виді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку «Універсальна» під № НОМЕР_1 термін дії якої закінчувався у червні 2014 року, і саме з цієї картки з цим рахунком позивач надав суду виписку по заборгованості, і саме по цій картці останній платіж був проведений 27 грудня 2013 року. Але у скарзі позивач посилається на іншу платіжну картку «Універсальна» з іншим номером НОМЕР_2 строк дії якої закінчується у грудні 2014 року, при цьому у його заяві до банку, як клієнта не міститься відомостей того, що йому видавалась інша картка дією до грудня 2014 року. Крім того, відповідач зазначив, що автоматичне списання коштів з рахунку у лютому 2015 року є службовою операцією та не є дією, що свідчить про визнання ним свого боргу перед позивачем, тому просить відхилити апеляційну скаргу позивача та залишити рішення суду без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вивчивши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Вирішуючи вказаний спір суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що позовна заява Банку надійшла до суду з пропуском позовної давності, що відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову. Судова колегія погоджується з таким висновком. Згідно положень статей 526, 527 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Так, з матеріалів справи вбачається що 24.02.2011 року ОСОБА_4 подав до відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, у якій просив надати йому ощадкнижку (депозит) (а.с.7). З довідки Банку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки відповідача з картковим рахунком НОМЕР_3, вбачається, що старт карткового рахунку відбувся 24.02.2011 року з лімітом 1000 грн., який був збільшений до 4800 грн. лише 19.10.2011 року (а.с.55). Згідно довідки Банку, яка міститься в матеріалах справи, термін дії картки з картковим рахунком НОМЕР_3, закінчився у червні 2014 року (а.с.74) Як вбачається з виписки по картці з картковим рахунком НОМЕР_3, з терміном дії до 06/14 року, яка надана банком, останній платіж був здійснений відповідачем 27.12.2013 року (а.с.72). При цьому позивач розрахував заборгованість по цьому рахунку станом на 31.08.2017 року у сумі 11254,70 гривень, що складають: 2078,64 гривень - заборгованість за кредитом; 6040,99 гривень - заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2122,94 гривень - заборгованість за пенею та комісією; штрафи відповідно до п. 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 гривень - фіксована частина, 512,13 гривень - процентна складова. Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, поточна заборгованість у відповідача виникла з 2013 року, строк дії картки закінчився у червні 2014 року, після закінчення цього строку, інша картка відповідачу не видавалася, а з даним позовом позивач Банк звернувся 13 жовтня 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Заперечуючи проти позову 11 грудня 2017 року, ОСОБА_4 через свого представника в порядку визначеному ч.4 ст. 267 ЦПК Україниподав пояснення-заяву про застосування наслідків пропуску строків позовної давності до вимог банку (а. с. 93-95). Таким чином, оскільки матеріали справи не містять даних, що після закінчення строку дії платіжної картки, відповідач продовжував нею користуватися або отримував у ПАТ КБ "ПриватБанк" нову картку після спливу дії старої, а також не надав докази того, що відповідач отримав та користувався одночасно із спірною карткою, іншою карткою з іншим номером, судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції про відмову в позові Банку у зв'язку із спливом позовної давності, тому рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Посилання позивача у скарзі на строк дії іншої кредитної карти дія якої закінчується у грудні 2014 року безпідставна, оскільки по ній не велися ніякі розрахунки, що підтверджується матеріалами справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для його скасування. Керуючись ст.ст. 7, 374, 375, 381 ЦПК України, Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах, постановив : Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 12 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий : І.В.Іванова Судді : Гуль В.В. Сліпченко О.І.
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 лютого 2018 року м. Київ Справа N 756/10859/15-ц Провадження N 14-15цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва (суддя Жук М.В.) від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва (судді Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М., Музичко С.Г.) від 7 червня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Грибник", третя особа - ОСОБА_5, про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулось до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 28 листопада 2007 року між Публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") і ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 3 млн 774 тис. 690 грн строком до 27 листопада 2030 року зі сплатою 12,7 % річних за користування ними. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і Товариством з обмеженою відповідальністю "Грибник" (далі - ТОВ "Грибник") та між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_4 були укладені окремі договори поруки. 26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 28 листопада 2007 року з ОСОБА_5, та за договорами поруки. ОСОБА_5 належним чином не виконує узятих на себе зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку із чим утворилась заборгованість, яку позивач просив суд стягнути з поручителів ОСОБА_4 і ТОВ "Грибник" на свою користь у сумі 2 млн 454 тис. 681 грн. 54 коп. Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, провадження в справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Грибник" закрито. Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року позовні вимоги ПАТ "Дельта банк" задоволено частково, з ОСОБА_4 на користь банку у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 листопада 2007 року стягнуто 82 тис. 923 грн. 84 коп. заборгованості за процентами, 6 тис. 754 грн 08 коп. пені, 801 грн 51 коп. - три проценти річних, а всього 90 тис. 479 грн 43 коп. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ "Дельта банк" задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 2 млн 454 тис. 681 грн 54 коп., 4 тис. 19 грн 40 коп. судового збору, а всього 2 млн 458 тис. 700 грн 94 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 у дохід держави судовий збір у сумі 3 тис. 654 грн. У липні 2016 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" від імені Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, посилаючись на порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судові рішення перешкоджають реалізації права позивача на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, а вимоги банку до ОСОБА_4 та ТОВ "Грибник" взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Особи, які беруть участь у справі, своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 8 листопада 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 27 грудня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 6 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 3 млн 774 тис. 690 грн строком до 27 листопада 2030 року зі сплатою 12,7 % річних за користування ними. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ТОВ "Грибник" було укладено договір поруки N 1 (41.1/05/07-Z). Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору поруки поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором N 41.1/05/07-Z від 28 листопада 2007 року. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 28 листопада 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ОСОБА_4 було укладено договір поруки N 2 (41.1/05/07-Z). Згідно з пунктом 1.1 зазначеного договору поруки поручитель зобов'язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором N 41.1/05/07-Z від 28 листопада 2007 року. 26 червня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 28 листопада 2007 року з ОСОБА_5, та за договорами поруки. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог юридичної особи - банку до юридичної особи - поручителя, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "Грибник" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. При цьому заявлені позовні вимоги банку до поручителів (фізичної та юридичної особи) не є взаємопов'язаними і можуть бути самостійними й окремими предметами позову, оскільки виникли з окремих договорів поруки. Такі висновки ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами (стаття 20 у діючій редакції ГПК України) Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства - передбачалось статтею 16 ЦПК України в редакції, що діяла на час постановлення судом оскаржуваної ухвали. Аналогічні норми передбачені в статті 20 ЦПК України та статті 21 ГПК України. Розгляд спорів між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вищезазазначених вимог ЦПК України при визначенні судової юрисдикції суди повинні керуватися тим, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства в разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи - позичальника та юридичної особи - поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 Цивільного кодексу України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бу