Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 454 results

  1. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 22-ц/796/1251/2018 Головуючий в 1-й інстанції - Белоконна І.В. 756/5050/15-ц Доповідач Чобіток А.О. ПОСТАНОВА Іменем України 25 січня 2018 року Апеляційний суду міста Києва в складі: колегії суддів судової палати в цивільних справах Головуючого судді - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В.,Соколової В.В. при секретарі - Казанник М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- в с т а н о в и в: У квітні 2015 року позивач пред'явив позов до відповідача та зазначав, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року. Позивач всі зобов'язання які були покладені на нього згідно істотних умов договору виконав в повному обсязі, а саме видав кредит у розмірі 606 000,00 грн.. Відповідач не належним чином виконувала свої зобов'язання за вищевказаним кредитним договором, внаслідок чого станом на 27 березня 2015 року у неї перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року позов задоволено. Ухвалено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн - розмір інфляційних витрат за відсотками,а також судові витрати у розмірі 3 654 грн.. В апеляційній скарзі представник відповідача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що суд постановив рішення на припущеннях,оскільки в матеріалах справи відсутні докази про надання кредиту за вказаним договором,про наявність у відповідача заборгованості за цим кредитним договором,про відсутність вимоги банку про дострокове повернення всієї суми кредиту. Крім того вказував,що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом. У відзиві на апеляційну скаргу позивач надав виписку з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором, у якій зазначається заборгованість по відсотках, нарахування штрафних санкцій, чим підтверджується безспірність заборгованості за кредитним договором. Вислухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача,обговоривши доводи апеляційної скарги,обставини справи,апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року , законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 23.08.2007 між позивачем Публічним акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 40.29-48/387, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 606 000,00 грн. зі сплатою 13,25 процентів річних на термін до 22.08.2032 року,що не оспорюється відповідачем. Звернувшись з даним позовом до суду, позивач в позовній заяві зазначив,що внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань за умовами кредитного договору № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року щодо погашення отриманих кредитних коштів,утворилася заборгованість у розмірі 940 960,66 грн., яка складається з наступного: 557 500,65 грн. - заборгованість за кредитом; 261 823,98 грн. - заборгованість за відсотками; 9 841,13 грн. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 49 092,43 грн. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 10 193,16 грн. - розмір інфляційних витрат за кредитом; 52 509,31 грн. - розмір інфляційних витрат за відсотками. В судові засіданні суду першої інстанції сторони не з'являлися. Позивач отримуючи судові повістки, подавав заяви про розгляд його позову за відсутністю представника. Відповідач не отримував судові повістки за адресою,яку зазначив позивач в позовній заяві: АДРЕСА_1 і де за відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України у місті Києві вона не зареєстрована. Задовольнивши позовні вимоги та стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за вказаним кредитним договором,яка станом на 27 березня 2015 року дорівнювалася 940 960 грн.66 коп.,суд першої інстанції виходив з доведеності позову належними та допустимими доказами, зокрема:розрахунком заборгованості,наданим позивачем (а.с.12-19). Апеляційний суд вважає, що такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону,що регулює правовідносини,які виникли між сторонами, у зв'язку з чим заслуговують на увагу доводи в апеляційної щодо відсутності в справі доказів щодо розміру заборгованості за вказаним договором,а також дати припинення виконання зобов'язання відповідачем щодо погашення заборгованості. Відповідно до ст..76,80,81 ЦПК України доказами є будь які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Належними є докази які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази,які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи,які входять до предмету доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Такі ж положення містили ст..ст.57-60 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час постановлення рішення судом першої інстанції. Так з матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивачем був доданий розрахунок заборгованості по кредитному договору укладеному між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 28.09.2011 року за № 013ВІ1011098001 і за яким заборгованість зазначена в розмірі 157 148,59 грн.(а.с.12-19). Інших доказів на підтвердження розміру заборгованості зазначеному в позовній заяві позивачем не надано. Проте суд першої інстанції на зазначене не звернув уваги, не перевірив відповідність вимог позивача наданим ним доказам,не викликав представника позивача для надання останнім особистих пояснень для з'ясування вказаних обставин,що призвело до ухвалення рішення,висновки якого не відповідають обставинам справи і є підставою для його скасування за ст..309 ЦПК України в редакції 2004 року, який діяв на час ухвалення рішення. Крім того судом апеляційної інстанції встановлені обставини,які свідчать про відсутність у позивача права на судовий захист свого права у такий спосіб ,оскільки позов пред'явлений зі спливом строку позовної давності. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору № 40.29-48/387,укладеного 23.08.2007 року, сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 2020 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов'язання до 22 серпня 2032 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов'язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання)позичальником обов'язків,визначених п.п.3.3.8,3.3.9 цього договору,протягом більше ніж 90(дев'яносто) календарних днів,строк користування кредитом вважається таким,що сплив,та,відповідно,позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі,сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню) (а.с.23-25). З наданого представником відповідача копії розрахунку заборгованості відповідача за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року,який був наданий позивачем в справу 3756/5050/15 ц за його позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за іншим кредитним договором № 013ВІ1011098001 від 28.09.2011 року вбачається, що останній платіж був сплачений відповідачем на погашення заборгованості за кредитом 15.07.2009 року, а на погашення процентів за користування кредитом нею був сплачений платіж 28.11.2011 року. Встановлена судом апеляційної інстанції вказана обставина не оспорена позивачем,а навіть підтверджена доданим до відзиву на апеляційну скаргу випискою з особового рахунку відповідача про рух коштів за кредитним договором № 40.29-48/387 від 23.08.2007 року. За визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 14 жовтня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 14 жовтня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 17 квітня 2015 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Після зміни строку виконання зобов'язання до 14 жовтня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 14 жовтня 2009 року,а також вимога позивача від 16.01.2014 року не підлягали виконанню. З огляду на вказані обставини,суд апеляційної інстанції вважає,що доводи відповідача стосовно спливу строку позовної давності на пред'явлення до нього позивачем даного позову заслуговують на увагу. Оскільки суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач належним чином не була повідомлена судом першої інстанції про судові засідання,як це вимагала ст..74 ЦПК України в редакції 2004 року,суд апеляційної інстанції вважає,що відповідач з поважних причин не заявила клопотання про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Разом з тим не заслуговує на увагу довід апеляційної скарги про відсутність доказів на підтвердження видачі позивачем кредитних коштів відповідачу. Відповідачем не спростовано факт укладення кредитного договору та внесення на погашення кредитних коштів платежів за кредитом та відсотків в 2009 році,як вже зазначалось вище. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо,а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку,що суд першої інстанції постановив рішення на припущеннях, а позивач не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його права на отримання заборгованості за кредитним договором за вказаних обставин,що дає підстави суду апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову. Керуючих ст..ст.374,376,381-384,390 ЦПК України,суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2015 року скасувати. Позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий - Судді - http://reyestr.court.gov.ua/Review/71952759
  2. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ № справи 754/2832/16-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/408 /2018 Головуючий у суді першої інстанції: Таран Н.Г. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. 29 січня 2018 року суд апеляційної інстанції у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф.Суддів Кравець В.А., Мазурик О.Ф. при секретарі Потапьонок К.В. за участю представника позивача Костюк Ю.В., представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа ОСОБА_7 про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у розмірі 31 229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1 083,16 доларів США /а.с. 3/ ОСОБА_8, ОСОБА_9 звернулись з зустрічним позовом до ПАТ «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, та укладеного між ОСОБА_9 та ЗАТ «Альфа-Банк» /а.с.78-80/. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року позовні вимоги ПАТ «Альфа Банк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишено без задоволення, зустрічні позовні вимоги задоволено. Визнано поруку ОСОБА_8 та ОСОБА_9, яка виникла на підставі договорів поруки від 12.02.2008 року, укладених з ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. /а.с. 141-146/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Альфа-Банк» Костюк Ю.В. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на незаконність та необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що матеріали справи містять належний розрахунок заборгованості, з якого вбачається, що остання проплата здійснена 12.08.2015 року (строка 90), наступна - 12.09.2015 року не надійшла (строка 91), заборгованість за відсотками виникла 12.03.2015 року ( строка 85, графа 13). Зазначала, що в розрахунку вказані дати та суми погашення тіла кредиту та відсотків ( графа 8, 9 та 11,12), сума несплачених відсотків розрахована в графі 13 і становить 1083,16 доларів США 16 центів, зміна процентної ставки врахована - з 12.02.2008 р. становить 14,50 відсотків, з 12.09.2008 року становить 16,50 відсотків. Зазначала, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, що підтверджено матеріалами справи. Крім того, вказувала, що за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки. Відповідачі були ознайомлені з можливим підвищенням відсоткової ставки і умовами договорів, ніяких заперечень не мали, а тому висновок суду першої інстанції про припинення договорів поруки не відповідає обставинам справи. З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення первісного позову, та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. Представник ОСОБА_7, ОСОБА_9 - ОСОБА_6 звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що рішення судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Зазначав про те, що розрахунок заборгованості позичальника здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним, не надано доказів виникнення заборгованості на момент звернення до суду з позовними вимогами, позивач не мав достатніх підстав нараховувати відсотки за користування кредитом у збільшеному розмірі, а договори поруки є припиненими. Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України, ч. 6 ст. 147 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", п. 3 Розділу XII Перехідних положень ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_7, було укладено кредитний договір № 800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75 000, 00 доларів США, зі сплатою 14,50 % річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 р. /а.с. 4-10/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір поруки № 800003143-П, за умовами якого ОСОБА_8 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 11/ В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 р., між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_9 також було укладено договір поруки № 800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_9 зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання. /а.с. 27/ Відповідно до розрахунку позивача, в матеріалах справи міститься розрахунок станом на 07.12.2015 р., що містить вказівку на те, що ОСОБА_7, має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31 229, 70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США. / 30-31/ Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ст. 526 ЦК України про те, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства; ч.1 ст.612 ЦК України про те, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом; ч. 2 ст. 57 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./, про те, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи та ст. 60 ЦПК України /в ред. від 03.08.2017 р./ про те, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано ПАТ «Альфа-Банк» по кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87 608, 00 доларів США, відсоткова ставка була встановлена на рівні 14, 50 % річних. Відповідно до розрахунку, наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94 000,00 доларів США. Таким чином, докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором мають суперечливий характер та не підтверджені належним чином, у зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у стягненні заборгованості. Доводи апеляційної скарги щодо правильності розрахунку та вірного визначення наявності заборгованості по кредитному договору, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки представником позивача, зокрема, і на вимогу апеляційного суду, не було надано детального і документально підтвердженого розрахунку, з вказівкою на дати погашення тіла кредиту, періоди заборгованості, ставки. Жодних доводів в частині наданого представником відповідачів контрозрахунку /а.с. 108-110/, представником банку не наведено, розрахунок не спростовано, а лише вказівка на правильність визначення заборгованості банком не може слугувати належним доказом наявності заборгованості. Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, про визнання договорів поруки припиненими, суд першої інстанції також вірно керувався нормами ч. 1 ст. 559 ЦК України про те, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Встановивши, що частиною №1 кредитного договору «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних, розділом 5 (5.2) частини №2 кредитного договору «Загальні умови кредитування» передбачено право банку змінити розмір процентів про що банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом /а.с.30,31/, починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена /порівняно з 14,5%/, що не було погоджено з поручителями, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про припинення договорів поруки. Аналогічні позиції, висловлені у постановах Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11, від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12, 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12. Доводи апеляційної скарги, щодо того, що зміна процентної ставки передбачена п. 5.2 кредитного договору, позичальнику було направлено повідомлення 18.08.2008 року, а за умовами кредитного договору і договору поруки не передбачено обов'язку банку повідомляти поручителя про зміну умов договору, зокрема і процентної ставки, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки суперечать п. 5.2 кредитного договору про те, що про зміну розміру процентної ставки по кредиту банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа. Жодних належних доказів такого повідомлення, при розгляді справи в суді першої інстанції представникам банку не було надано. Нові докази, долучені до апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки у відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Жодних доводів щодо поважності не подання долучених до апеляційної скарги доказів, апелянтом не зазначено. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України апеляційний суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» Костюк Юлії Володимирівни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71919288
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним, повернення зайво сплачених коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позичальник не виконує умов кредитного договору стосовно своєчасного повернення сум отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитними коштами відсотків у встановлені кредитним договором терміни. У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що при укладенні кредитного договору були порушені її права як споживача, оскільки, на її думку, рішення банку щодо підвищення процентної ставки є неправомірними. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 13904,49 доларів США, що в еквіваленті становить 163655,85 грн, з яких: 6043,86 доларів США (71136,23 грн) – тіло кредиту; 2041,21 долар США (24025,04 грн) – заборгованість по процентам за користування кредитом; 349,72 доларів США (4116,20 грн) – заборгованість по комісії за користування кредитом; 5469,70 доларів США (64378,37 грн) – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У листопаді 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, у якій заявниця просить скасувати судові рішення у цій справі та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 192, частини третьої статті 267 та статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявниця додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2011 року, 18 грудня, 12 червня 2013 року, 18 лютого 2015 року, 24 лютого, 23 березня та 5 жовтня 2016 року, в яких, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника відповідачів, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого позивач зобов'язався надати відповідачці кредит у сумі 8919,05 доларів США строком до 11 травня 2014 року, а відповідачка у свою чергу зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки у розмірі 1% на місяць за користування кредитними коштами в порядку та в строки, встановлені договором. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати (з 13 до 20 числа) позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 170,75 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором. Згідно з пунктом 7.4 кредитного договору при порушенні позичальником зобов’язань щодо погашення кредиту позичальник сплачує позивачу відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі (2,09%) на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом. За умовами пункту 4.1 кредитного договору позичальник при порушенні зобов’язань за договором сплачує пеню в розмірі 0,15% від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочення. Суди також установили, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2014 року, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року за позовом ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій банку щодо підвищення відсоткової ставки скасовано. Перевіривши надані розрахунки та узявши до уваги умови договору та рішення судів, що набрали законної сили в частині правомірності підвищення банком відсоткової ставки за спірним договором, суди зробили висновок, що розрахунки здійснено відповідно до умов кредитного договору та з урахуванням розподілення коштів, вилучених від реалізації заставного майна. А тому на підставі цих висновків суди установили, що на порушення зазначених умов кредитного договору відповідачка належним чином не виконала кредитних зобов’язань, у зв'язку з чим станом на 30 травня 2014 року має заборгованість у розмірі 163655,85 грн (що за курсом 11,77 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України від 30 травня 2015 року еквівалентно 13904,49 доларів США). Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, а позичальниця порушила свої зобов'язання щодо належного виконання договору, при цьому не довела наявності підстав для визнання кредитного договору недійсним. Крім того, суди зазначили, що ОСОБА_1 не зверталася із заявою про застосування строків позовної давності. Надані заявницею для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та 12 червня, 18 грудня 2013 року не можуть слугувати належними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, оскільки постановлені у справах з іншими фактичними обставинами, іншим предметом та іншим нормативно-правовим регулюванням. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: 18 від 24 лютого 2016 року та 5 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, дійшов висновку про те, що чинне законодавство не передбачає нарахування штрафних санкцій та пені в іноземній валюті, у зв’язку із чим пеня має обчислюватись лише у національній валюті; 19 від 19 жовтня 2011 року, 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою сторони у справі, виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачена обов’язково письмова форма такої заяви, то про застосування позовної давності сторона має право заявити усно, і суд повинен дати оцінку такій заяві у своєму рішенні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 533 у поєднанні зі статтею 192 та статті 267 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина третя статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов'язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України - гривні. У справі, що переглядається, суди задовольняючи вимоги банку щодо стягнення пені в іноземній валюті з визначенням її еквіваленту у гривні, не урахували зазначених вимог чинного законодавства, що призвело до прийняття у цій частині незаконного рішення. Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові. Згідно зі статтею 31 ЦПК України сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства. Як убачається із заяви про перегляд та підтверджується диском аудіозапису судових засідань при розгляді справи у суді першої інстанції, заявниця неодноразово під час розгляду справи у суді першої інстанції усно заявляла про застосування строків позовної давності, однак суди не надали оцінки такій заяві. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у даній справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BDC7BE3E10CA3BE3C22581830032212B
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про визнання недійсним пункту кредитного договору і розірвання договору та зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним пункт 1.4 кредитного договору НОМЕР_1 від 09 вересня 2014 року (далі – кредитний договір), укладеного між нею та публічним акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – ПАТ «Ідея Банк»), та розірвати вказаний договір. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що установлення пунктом 1.4 договору щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту суперечить вимогам закону, а вимога банку про дострокове повернення всієї суми кредиту є зміною істотних умов договору, що і є, на думку позивачки, підставою для його розірвання. У липні 2015 року ПАТ «Ідея Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 липня 2015 року складала 105 тис. 281 грн 41 коп. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.4 кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині позову ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 1.4 кредитного договору скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ідея Банк» 105 тис. 281 грн 41 коп. заборгованості за кредитним договором. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду залишено без змін. 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 509, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи установили, що 9 вересня 2014 року між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній надано кредит у розмірі 100 тис. грн, строком на 60 місяців зі сплатою 3 % річних від залишкової суми кредиту. Пунктом 1.4 цього договору встановлено щомісячну плату за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3 % від початкової суми кредиту. Суди також установили, що в кредитному договорі, укладеному між сторонами 9 вересня 2014 року, та в графіку щомісячних платежів, який є невід'ємною частиною цього договору, встановлені процентні ставки послуг, які зафіксовані у грошовому виразі, у тому числі й плата за обслуговування кредиту (комісія). Задовольняючи позов у частині визнання недійсним пункту кредитного договору щодо встановленої щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, суд першої інстанції виходив з того, що банк не має права встановлювати платежі, які споживач повинен сплатити на користь банку за дії, які не є послугою банку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що умова кредитного договору щодо встановлення щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,3% від початкової суми кредиту не суперечить ні вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», ні затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця однакову суму, оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту встановлена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року та 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом є незаконним і суперечить положенням статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Прикладів неоднакового застосування інших норм матеріального права, зазначених у заяві, не наведено. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України). За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається. Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту. Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки споживач є вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року. За положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1). Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що оскільки плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко визначеною фіксованою сумою, що не суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів», на зазначені положення статі 11 цього Закону уваги не звернули та безпідставно відмовили в позові про визнання недійсними положень пункту 1.4 кредитного договору щодо плати за обслуговування кредиту, оскільки обслуговування кредиту не є послугою зі споживчого кредитування у розумінні цього Закону. Саме з цього виходив суд першої інстанції задовольняючи позов про визнання положень пункту 1.4 кредитного договору недійсним. Той факт, що суд першої інстанції визнавши зазначений пункт договору недійсним, не звернув уваги на положення статті 215 ЦК України, на правильність судового рішення в цій частині не впливає, а тому судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанції в частині відмові у позові про визнання пункту 1.4 кредитного договору недійсним слід скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині слід залишити без змін Разом з тим, задовольняючи позов банку в повному обсязі суди на зазначені положення статті 11 Закону «Про захист прав споживачів» також не звернули уваги та погодилися з нарахуванням банком заборгованості з урахуванням положень пункту 1.4 договору. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою і другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання пункту кредитного договору недійсним залишити в силі. В частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2071цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4EDC5814071BE3C22581AA005EF513
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок. ОСОБА_1 зазначала, що у 2008 році ОСОБА_2 взяв у неї в борг 85 тис. доларів США, що на той час було еквівалентно 1 млн. 340 тис. 960 грн. Вказані кошти були необхідні відповідачу для будівництва житлового будинку із надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. Для будівництва житлового будинку ОСОБА_2 було витрачено грошові кошти у сумі 170 тис. доларів США. Із позичених коштів позивачці відповідачем було повернуто 25 тис. доларів США. Оскільки між сторонами існували відносини довіри, то і розписка була складена відповідачем лише 15 січня 2015 року з урахуванням повернутих коштів у сумі 25 тис. доларів США. Сторони обумовили, що решта позичених коштів буде повернута після продажу зведеного відповідачем будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. Позивачка дізналася про те, що відповідач не має наміру продавати указаний будинок та земельну ділянку, а отже і повертати їй позичені кошти. ОСОБА_1 неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з вимогою повернути кошти у сумі 60 тис. доларів США, проте останній їх так і повернув. У зв’язку з наведеним ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн та з метою повернення цих коштів звернути стягнення на житловий будинок з надвірними спорудами за АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій він розташований, що належать відповідачу на праві власності. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн, що згідно із встановленим Національним банком України офіційним курсом гривні до долара США станом на час подачі позовної заяви до суду було еквівалентно 60 тис. доларів США. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судових рішень та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1048, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 20 лютого, 18 вересня 2013 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно розписки від 15 січня 20015 року, написаної ОСОБА_2, відповідач позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 тис. доларів США для будівництва будинку за АДРЕСА_1. Вартість будівництва будинку відповідач самостійно оцінив у 170 тис. доларів США та зобов’язався повернути ОСОБА_1 50 % від вартості будинку за вирахуванням фактично повернених коштів у сумі 25 тис. доларів США після продажу будинку. Відповідач продаж будинку не здійснив, з позивачкою не розрахувався. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого у матеріалах справи міститься розписка, а тому відповідач зобов’язаний на підставі статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України повернути позивачці отримані у борг кошти. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 11 листопада 2015 року, наданих заявником містяться висновки про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 15 серпня 2015 року, вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1046, 1048, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень в частині вимог про стягнення боргу. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року в частині вимог про стягнення боргу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Постанова від 18 жовтня 2017 року №6-1662цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02E3F8138D086E8BC22581FA0033540F
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Суди розглядали справу неодноразово. Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9). З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп. 30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36). Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249) У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань. Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що: - позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року); - громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року); - житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15); - згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону . Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3057цс16 За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання договорів кредиту, іпотеки та поруки недійсними, мотивуючи свої вимоги тим, що кредитні договори суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки укладені сторонами на невигідних для позичальника умовах, що обмежувало волю позивача при укладенні цих договорів та є підставою для визнання його недійсним, відповідно й всі укладені договори на забезпечення кредитного договору також підлягають визнанню недійсними. У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, в якій зазначило, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитних договорів виникла заборгованість, а тому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року у розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Бізнес сувеніри» суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року у розмірі 274158,19 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 273976,22 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року в розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом про стягнення коштів за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на дві постанови Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справах № 6-1457цс16 та № 6-2170цс16. Оскільки заявниця просить переглянути судові рішення лише в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом, справа щодо первісного позову не є предметом перегляду Верховним Судом України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Під час розгляду справи суди встановили, що 9 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір НОМЕР_2 на суму 330 тис. доларів США. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки. Банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 82990 доларів США, що еквівалентно 419099,5 грн та 247010 доларів США, що еквівалентно 1247400,5 грн, що підтверджується валютними меморіальними ордерами НОМЕР_3, НОМЕР_4 6 від 09 червня 2006 року (а.с.244, т.1). 12 грудня 2008 року банк направив на адресу ОСОБА_1 вимогу про дострокове виконання зобов’язань за цим кредитним договором, в якому просив погасити утворену заборгованість протягом 30 днів з дати одержання цієї вимоги, яку позивачка отримала 4 березня 2009 року (а.с. 191, т. 2). Таким чином, банк змінив строк виконання зобов’язань за цим кредитним договором, з якого погашення боргу вже не відбувається щомісячними платежами відповідно до графіку платежів, а підлягає сплаті всією сумою у визначений банком строк. Суди також установили, що у вересні 2009 року ОСОБА_1 внесла 54,26 доларів США на погашення суми боргу (а. с. 142, т. 3). 12 листопада 2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, у тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, а тому до останнього перейшло право вимоги до відповідачів за цим кредитним договором (а.с.97-110, т.1). Задовольняючи вимоги банку щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, суди виходили з того, що перебіг позовної давності за цим кредитним договором перервався сплатою ОСОБА_1 грошової суми на погашення заборгованості у вересні 2009 року, тобто після отримання нею досудової вимоги про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором та після настання визначеного у ній терміну, а товариство звернулось до суду з позовом 19 червня 2012 року. Суди також зазначили, що ОСОБА_1 визнала суму основної заборгованості за цим кредитним договором. Натомість у наданих постановах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Отже, наведене заявником судове рішення свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 264 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії. Таким чином, оскільки суд не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення зустрічних позовних вимог з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати; справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2891цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Суддя Верховного Суддя України В.М. Сімоненко Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-2891цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9F9803605E4DA79BC22581DF0041992B
  8. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2017 року Справа № 910/361/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Гольцової Л.А.(доповідач), суддів: Картере В.І., Козир Т.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі№ 910/361/14 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення 101 839, 99 грн, за участю представників: позивача - не з'явився відповідача - ОСОБА_5, довір. від 06.06.2017 В С Т А Н О В И В : Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14 задоволено позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (позивач). Присуджено до стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (відповідач) на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" 50 000,00 грн заборгованості за кредитом, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, 7 200,00 грн - комісії, 12 421,61 грн -пені, 2 036,80 грн - судового збору. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у даній справі (головуючий суддя Сітайло Л.Г., судді: Пашкіна С.А., Жук Г.А.) задоволено апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4. Скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. Прийнято нове рішення, яким відмовлено позивачеві в задоволенні позовних вимог. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 2 240,48 грн - судового збору за подання апеляційної скарги. Не погоджуючись із вказаною постановою, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2014 у справі № 910/361/14. В касаційній скарзі заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 611, 625, 1048, 1049 Цивільного кодексу України, статей 218, 229, 230, 231 Господарського кодексу України. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості по кредиту в розмірі 50 000,00 грн, 32 218,38 грн - процентів за користування кредитом, комісії 7 200,00 грн, та 12 421,61 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів. Позовні вимоги мотивовані тим, що 16.06.2011 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (банк) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (клієнт), шляхом подачі відповідачем заяви про відкриття поточного банківського рахунку та приєднання до розміщених в мережі Інтернет "Умов та правил надання банківських послуг" (далі - Умови), укладено договір банківського обслуговування, відповідно до умов якого клієнту встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок в електронному вигляді через засоби електронного зв'язку. Пунктом 3.18.6.1 Умов зазначено, що обслуговування кредитного ліміту на поточному рахунку клієнта здійснюється з моменту подачі клієнтом до банку заяви на приєднання до "Умов та Правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк / інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою чи електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі) і/або з моменту надання клієнтом розрахункових документів на використання коштів у рамках кредитного ліміту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих засобів до повного виконання зобов'язання сторонами. Банком, на виконання умов договору від 16.06.2011, надано відповідачеві кредит в межах кредитної лінії в розмірі 50 000,00 грн, який відповідачем не повернуто позивачу. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, вказав на те, що підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, було укладено договір банківського обслуговування та відповідач приєднався зобов'язався виконувати умови, викладені в Умовах та Правилах надання банківських послуг, які містять усі істотні умови змішаного договору - кредитного договору та договору банківського рахунку, а саме, порядок надання коштів, строки користування кредитною лінією, відповідальність за непогашення кредиту, порядок нарахування відсотків за користування кредитом та їх розмір тощо, відповідач порушив свої грошові зобов'язання за договором, у зв'язку з чим в останнього утворився борг. Рішення мотивовано нормами статей 526, 610, 612, 1054, 1066, 1067 Цивільного кодексу України та Умовами та Правилами надання банківських послуг. Апеляційний господарський суд, з позицією якого погоджується колегія суддів Вищого господарського суду України, скасував рішення місцевого господарського суду та прийняв нове рішення, яким відмовив позивачеві в позові. Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладання господарських договорів. Частина 1 вказаної норми визначає, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто, шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі статтею 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Відповідно до частин 1 - 3 статті 207 вказаного Кодексу (в редакції на дату підписання заяви від 16.06.2011) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно -числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті змішаного договору. Згідно з частиною 1 статті 1066 вказаного Кодексу за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частинами 1, 2 статті 1067 Цивільного кодексу України передбачено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Відповідно до статті 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Частинами 1-3 статті 4 Закону України "Про електронний цифровий підпис" передбачено, що електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" Сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що саме відповідачем підписано електронним цифровим підписом заяву від 16.06.2011 про приєднання до Умов, Тарифів ПАТ КБ "Приватбанк". Особистий ключ має властивості прихованого файлу, в якому відображається, зокрема, повне ім'я, номер сертифікату, початок строку дії та завершення строку дії. Відсутні докази отримання Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 електронного цифрового підпису в акредитованому центрі сертифікації ключів, у тому числі у ПАТ "ПриватБанк". Тобто позивачем не доведено підписання заяви від 16.06.2011 Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 та використання електронного цифрового підпису. Крім того, заява не містить зразків підписів та/або відбитки печатки відповідача, відсутні докази укладення між сторонами угоди щодо надання відповідачу доступу до системи клієнт-банк/інтернет клієнт-банк. Матеріали справи не містять доказів належного доведення до відповідача кредитних лімітів. Довідка щодо встановлення кредитних лімітів відповідачеві від 16.12.2013, надана банком, не є достатнім доказом щодо зазначених обставин, оскільки не містить відомостей інформування клієнта про встановлення розміру кредитного ліміту. Судом апеляційної інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги довідку складену 16.12.2013, оскільки остання не може бути доказом погодження, доведення до відповідача кредитних лімітів в період з 29.05.2012 - 09.12.2013. Крім того, позивачем не доведено, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті позивача на час відкриття банківського рахунку, тобто, на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов'язався виконувати відповідач. З наданих позивачем Умов та Тарифів неможливо встановити їх чинність та дію на час заяви від 16.06.2011, і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов'язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом з заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування. Оскільки ні позивачем, ні матеріалами справи не підтверджено отримання відповідачем цифрового підпису та підписання останнім цифровим підписом заяви від 16.06.2011 про приєднання і погодження з умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, відсутні докази відкриття Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 рахунку № НОМЕР_1, користування ним та отримання кредиту. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення заборгованості по кредиту. Виходячи із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, з урахуванням того, що суд у порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно і повно дослідив подані сторонами докази, усім доводам надав обґрунтовану та належну правову оцінку, проаналізував відносини сторін та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального і процесуального права, відсутні підстави для зміни або скасування постанови суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги не спростовують правильного висновку суду, зводяться передусім до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 910/361/14 залишити без змін. Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА Судді В.І. КАРТЕРЕ Т.П. КОЗИР http://reyestr.court.gov.ua/Review/70163955
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представника відповідача – ОСОБА_1, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного підприємства «Укрстартранс» (далі – ПП «Укрстартранс») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 за позовом ПП «Укрстартранс» до дочірнього підприємства «Кондитерська корпорація «Рошен» (далі – ДП «КК «Рошен») про стягнення грошових коштів, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ПП «Укрстартранс» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ним здійснено перевезення вантажу від ДП «КК «Рошен» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Афзаліят Групп» (далі – ТОВ «Афзаліят Групп») за маршрутом м. Яготин (Україна) – м. Душанбе (Республіка Таджикистан). Замовлення послуги між позивачем і відповідачем було здійснено в телефонному режимі, вартість перевезення вантажу між сторонами узгоджено не було. Відповідач надання послуги не визнає. Здійснення перевезення підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (далі – CMR). Розумна ціна за спірне перевезення становить 7 050 доларів США, що за курсом Національного банку України дорівнює 151 504,50 грн. Позивач направив до ДП «КК «Рошен» повідомлення з вимогою оплатити надані послуги перевезення, проте відповіді не отримав. Після уточнення позовних вимог ПП «Укрстартранс» просило стягнути з ДП «КК «Рошен» на свою користь заборгованість за послуги з перевезення вантажу згідно з CMR № 491140 у розмірі 151 504,50 грн. Заперечуючи проти позову, ДП «КК «Рошен» посилалось на те, що воно не замовляло послуги з перевезення вантажу в позивача. Будь-які договори між ними не укладались. Згідно з контрактом, укладеним між відповідачем як продавцем і ТОВ «Афзаліят Групп» як покупцем, поставка товару здійснюється на умовах FCA Яготин за правилами Інкотермс, які покладають обов’язок з укладення і оплати перевезення на покупця. Оплата послуг перевезення здійснювалась отримувачем вантажу (ТОВ «Афзаліят Групп») на підставі договору про надання міжнародних автотранспортних та експедиційних послуг, укладеного між ТОВ «Афзаліят Групп» та експедитором – товариством з обмеженою відповідальністю «Карголайн» (далі – ТОВ «Карголайн»). CMR не свідчить про наявність договірних правовідносин між позивачем і відповідачем. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПП «Укрстартранс» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 26 січня 2011 року у справі № 9/115, від 24 березня 2011 року у справі № 31/321, від 15 листопада 2012 року у справі № 5019/700/12, від 28 лютого 2013 року у справі № 3/5005/6040/2012, від 8 квітня 2015 року у справі № 907/939/14, від 30 вересня 2015 року у справі № 910/21997/14, від 7 жовтня 2015 року у справі № 916/1321/15-г, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 7 жовтня 2014 року між ДП «КК «Рошен» (продавець) і ТОВ «Афзаліят Групп» (покупець) укладено контракт № REP/AFZ-01 (далі – Контракт), предметом якого є поставка кондитерських виробів в узгодженому асортименті (товар). Згідно з умовами Контракту та додатку до нього від 8 червня 2015 року № 51, поставка товару вартістю 37 405,59 доларів США (5244 місць) здійснювалась на умовах FCA Яготин автомобільним транспортом (т. 1, а.с. 28–30). 13 травня 2015 року між ТОВ «Афзаліят Групп» як замовником і ТОВ «Карголайн» як експедитором укладено договір міжнародного автомобільного перевезення та експедиторських послуг № 02052015, за умовами якого замовник замовляє, а експедитор зобов’язується в інтересах замовника за винагороду надати експедиторські послуги та послуги перевезення вантажів замовника. ТОВ «Афзаліят Групп» і ТОВ «Карголайн» складена заявка на перевезення від 6 червня 2015 року № 27, яка є додатком № 1 до зазначеного договору, в якій міститься інформація про перевезення вантажу походженням з України (кондитерські вироби) з погрузкою 8 червня 2015 року в м. Яготин, на умовах FCA автомобільним транспортом, номер машини НОМЕР_1/НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 51–57). Вказані умови поставки (FCA) також зазначені у вантажно-митній декларації (форма МД-2) МД № 125110009/2015/281417, згідно з якою: відправником є ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», принципалом – ПП «Укрстартранс», номери транспортний засобів – НОМЕР_1/НОМЕР_2. (т. 1, а.с. 31). Відповідачем суду надано лист ТОВ «Афзаліят Групп» від 20 листопада 2015 року № 48, в якому повідомляється, що ТОВ «Карголайн» забезпечило подачу транспортного засобу, автомобіля DAF НОМЕР_1/НОМЕР_2, ТОВ «Афзаліят Групп» для відвантаження та доставки товару, зазначеного у додатку № 51 до Контракту, за накладною від 8 червня 2015 року; свої зобов’язання перед ТОВ «Карголайн» ТОВ «Афзаліят Групп» виконало у повному обсязі, заборгованості немає (т. 1, а.с. 50). У період з 8 по 19 червня 2015 року за CMR № 491140 ПП «Укрстартранс» здійснено перевезення вантажу (кондитерських виробів) за маршрутом м. Яготин, Україна – м. Душанбе, Республіка Таджикистан. Відправником зазначено ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», перевізником – ПП «Укрстартранс» (НОМЕР_1/НОМЕР_2), кількість місць – 5244. В CMR № 491140 міститься посилання на вантажно-митну декларацію (форма МД-2) МД№ 125110009/2015/ (т. 1, а.с.41). При цьому CMR № 491140 не містить жодних відомостей щодо умов і розміру оплати послуг перевезення вантажу та щодо їх замовника. З метою встановлення вартості послуг вказаного перевезення позивач звертався до транспортних підприємств із запитами щодо надання відповідної інформації, згідно з якою вартість послуг з перевезення за таким маршрутом і на таких умовах складає 7 000 доларів США – 7 600 доларів США (т. 1, а.с. 14–15). Позивач звертався до відповідача із листом від 8 липня 2015 року № 07-05, в якому просив оплатити вартість перевезення вантажу за CMR № 481140 в розмірі 7 050 доларів США в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України станом на день здійснення платежу, втім така вимога була відповідачем залишена без задоволення (т. 1, а.с. 13). Ураховуючи викладене, у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог з огляду на те, що позивачем в обґрунтування позову надано CMR № 491140, яка не містить: відомостей про особу, яка є замовником перевезення; умов і розміру оплати такого перевезення. Між позивачем і відповідачем договір перевезення вантажу не укладався. З наявних у справі матеріалів вбачається, що перевезення в міжнародному сполученні здійснювалось автомобільним транспортом на умовах FCA Яготин, які за правилами Інкотермс передбачають покладення обов’язку з оплати послуг перевезення на покупця, яким відповідно до Контракту є ТОВ «Афзаліят Групп». Позивачем не доведено, що спірні послуги з перевезення замовлялись саме відповідачем та, відповідно, надавалися на його замовлення, що унеможливлює покладення обов’язку з оплати таких послуг на відповідача. За усталеною судовою практикою Верховного Суду України щодо застосування положень ст.ст. 11114–11126 ГПК заява про перегляд судового рішення з підстав, встановлених п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, може бути подана за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права; ухвалення різних за змістом судових рішень; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 9/115 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу за послуги перевезення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що судами достеменно не встановлено, хто був вантажоодержувачем товару, за чиєю заявкою доставлявся товар перевізником та чи були заперечення вантажоодержувача при отриманні вантажу. Господарські суди дійшли суперечливих висновків, що оскільки між сторонами договору на перевезення вантажу та договору транспортного експедирування у міжнародному сполученні в письмовій формі не укладено, а перевезення здійснювалося на підставі накладної СМR і заявки, то позивачем не доведено обґрунтованості своїх вимог. У справі № 31/321 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову про стягнення коштів за перевезення вантажу з огляду на таке. Між позивачем (перевізником) і відповідачем (замовником) укладено договір на транспортне обслуговування. До набрання чинності цим договором автомобілем позивача було доставлено на адресу відповідача вантаж на підставі СМR. Оскільки: складання СМR є укладенням договору міжнародного перевезення вантажу відповідно до Конвенції; про виконання позивачем перевезень сторонами складені, підписані та скріплені печатками акти виконаних робіт із зазначенням вартості перевезення, яка підлягає сплаті, та яку відповідач оплатив лише частково – позов підлягає частковому задоволенню. У справі № 5019/700/12 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про стягнення коштів за послуги перевезення з огляду на таке. Між позивачем як перевізником і відповідачем як замовником укладено договір-заявку на перевезення вантажу в міжнародному сполученні на адресу нерезидента. Встановлено розмір винагороди перевізника, яка сплачується замовником після одержання копії рахунка, актів прийому виконаних робіт, СМR та інших документів. Договір-заявка підписані та скріплені печатками сторін. Перевізник свої зобов’язання виконав, замовник від виконання своїх ухиляється. Наявність посилань на поставку за правилами Інкотермс на умовах FCA, що містяться на рахунках і вантажно-митних деклараціях, які є додатками до СМR, не свідчать про покладення витрат з перевезення на покупця, оскільки правила Інкотермс не регулюють відносини перевезення і поширюються виключно на відносини між продавцем та покупцем в рамках договору купівлі-продажу. Посилання відповідача на обов’язок покупця оплатити перевезення спростовується матеріалами справи. У справі № 3/5005/6040/2012 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову про стягнення коштів за договором перевезення вантажу з огляду на таке. Сторонами договір перевезення не було укладено, оскільки судам не надано оригінал цього договору, підписаний та скріплений печатками сторін. Натомість перевезення підтверджується заявкою на перевезення, яка містить усі істотні умови договору перевезення, зокрема вартість перевезення, та яка підписана обома сторонами, а також СМR. На вимогу позивача оплатити перевезення відповідач відповіді не надав. Відповідно до ст. 4 та ст. 9 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, яка є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником. В силу наведених положень суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у замовника перевезення (відповідача) виник обов'язок сплатити позивачу обумовлену в заявці на перевезення плату. Оскільки в заявці сторони не обумовили строк оплати, такий обов'язок замовник повинен виконати відповідно до положень ч. 2 ст. 530 ЦК, тобто у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. У справі № 916/1321/15-г суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову експедитора до покупця (вантажоотримувача) товару про стягнення заборгованості за договором про організацію перевезення вантажів автомобільним транспортом з огляду на те, що позивач не надав доказів на підтвердження факту укладення між ним і вантажоодержувачем договору, як це передбачено для договорів транспортного експедирування. Існування договірних правовідносин між експедитором та заявником транспортних послуг за нормами транспортного законодавства у міжнародних автомобільних перевезеннях підтверджується наявністю договору, оформленого в письмовому вигляді, а вантажна накладна є підтвердженням взаємовідносин між вантажовласником, вантажоодержувачем і перевізником, а не експедитором. У справі № 907/939/14 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову покупця товару до перевізника про стягнення вартості втраченого вантажу з огляду на таке. Між покупцем і перевізником було укладено разовий договір перевезення автомобільним транспортом, що підтверджується СМR та супровідною вантажно-митною декларацією. З СМR вбачається, що відправником вантажу в іншій країні є нерезидент, одержувачем вантажу є позивач. Перевізник належним чином не виконав своїх обов’язків з перевезення вантажу, доказів доставки до місця призначення одержувачу не надав. З постанови вбачається, що сторони не заперечують наявності між ними договірних правовідносин з перевезення вантажу. Аналогічних висновків про наявність підстав для задоволення позову про стягнення вартості втраченого вантажу дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/21997/14, яка є ідентичною справі № 907/939/14. Разом із тим у справі, яка розглядається, судами відмовлено в задоволенні позову у зв’язку з недоведеністю позовних вимог на підставі встановлених у цій справі фактичних обставин, зокрема відсутності документів, які б свідчили про замовлення перевезення саме відправником вантажу (договору на транспортне обслуговування або перевезення, заявки на перевезення тощо), відсутності відомостей про особу, яка є замовником перевезення, в CMR, інформації щодо умов і розміру оплати перевезення між позивачем та відповідачем. Натомість судами встановлено наявність договірних правовідносин між отримувачем вантажу та експедитором, якому доручено забезпечити перевезення цього вантажу та документів, які свідчать про покладання обов’язку з оплати перевезення на отримувача вантажу (покупця за Контрактом). Таким чином, зі змісту постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року і копій постанов суду касаційної інстанції, наданих для порівняння, вбачається, що обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Суди дійшли різних висновків про задоволення або відмову в задоволенні пред’явлених позовних вимог залежно від встановлених фактичних обставин, заперечень відповідачів і предмета правового регулювання; в іншому випадку направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції суд касаційної інстанції виходив із суперечливості висновків судів попередніх інстанцій та неналежно встановлених обставин. Зазначене не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви ПП «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 слід відмовити. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви приватного підприємства «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-707гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/920E6B9A03875346C22581D0003ABF2F
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Ємця А.А., Романюка Я.М., – за участю представника публічного акціонерного товариства «Укрнафта» – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі – ПАТ «Укрнафта») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (далі – ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз») до ПАТ «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» (далі – ТОВ «Залізничсервіс») про стягнення коштів, в с т а н о в и л и: У травні 2016 року ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на користь ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» 3 % річних у сумі 12 094,49 грн, інфляційні втрати в сумі 60 846,85 грн. Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укрнафта» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі № 17/257, від 7 листопада 2012 року у справі № 5015/4353/11 та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13, від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрнафта», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Укрнафта» підлягає задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі – ТОВ «Інтербізнесконсалт») стягнуто: з ПАТ «Укрнафта» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року № 309/2013 (далі – Контракт); солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «ТАС» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 10 000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року № 01-08-2014/2, що еквівалентно 210 500,00 грн, 70 630,41 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на послуги адвоката. На виконання цього судового рішення у справі № 910/15376/15 ПАТ «Укрнафта» перерахувало ТОВ «Інтербізнесконсалт» 3 745 847,50 грн (15 грудня 2015 року – 751 303,60 грн і 13 січня 2016 року – 2 994 543,90 грн). Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/15376/15 змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 2 448 369,31 грн, що еквівалентно 6 323 183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін. У справі, яка розглядається, позивач ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ «Укрнафта» рішення Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. Право вимоги в позивача виникло за угодою № 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ «Інтербізнесконсалт» (первісний кредитор) і ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов’язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ «Укрнафта» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ «Залізничсервіс» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року № 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов’язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі № 910/15376/15. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року. Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі № 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов’язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Під час повторного перегляду цієї справи (№ 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов’язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню. У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим. У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних. У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК. У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. 1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб. Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК. Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду. Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати. Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК). У справі № 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим. Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення. Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі № 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору. Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання. Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця. Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15 є помилковим. 2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ «Укрнафта» в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов’язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов’язання за цим договором, у т.ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія. Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України). Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті. Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною. Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається. Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом. У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду. У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Індустрія Феросплавів». Між ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі № 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню. Ураховуючи викладене, рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року № 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року № 185-АБ16, від 24 січня 2017 року № 683-П17 ПАТ «Укрнафта» сплачено судовий збір у розмірі 1 515,80 грн за подання апеляційної скарги, 1 653,60 грн – за подання касаційної скарги, 1 791,40 грн – за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, з ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» підлягають стягненню на користь ПАТ «Укрнафта» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн. Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 задовольнити. Рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» до публічного акціонерного товариства «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» про стягнення інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок). Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-133гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3A00A19A74C9AC0C22581CB00562548
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 3 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ЗАТ «Промінвестбанк») та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 317 тис. дол. США зі строком повернення до 15 лютого 2027 року. Позивач зазначив, що 17 грудня 2012 року між ним та ЗАТ «Промінвестбанк» було укладено договір відступлення права вимоги, згідно з яким ЗАТ «Промінвестбанк» відступило право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «Кредитні ініціативи». Крім того, ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за зазначеним кредитним договором належним чином не виконував, унаслідок чого станом на 1 грудня 2013 року утворилася заборгованість у сумі 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп. Посилаючись на зазначені обставини, ТОВ «Кредитні ініціативи» просило позовні вимоги задовольнити та стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1, а також вирішити питання про розподіл судових витрат. Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 18 травня 2015 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовив. Апеляційний суд Львівської області 28 квітня 2016 року скасував рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18 травня 2015 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задовольнив: стягнув на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 у розмірі 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на підставі статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) повернула заявниці. 8 червня 2017 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та на невідповідність зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявниця послалась на постанову Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 3 березня 2007 року між ЗАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 317 тис. дол. США зі строком повернення до 15 лютого 2027 року. 17 грудня 2012 року між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ЗАТ «Промінвестбанк» було укладено договір відступлення права вимоги, згідно з яким право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 набуло ТОВ «Кредитні ініціативи». ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 1 грудня 2013 року складала 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп. 19 жовтня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між ЗАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений 7 березня 2007 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, предметом якого є будинок АДРЕСА_1, який складається із житлового будинку площею S_1, житлової надбудови площею S_2, гаража площею S_3, хвіртки, замощення та огорожі. Повертаючи ОСОБА_2 касаційну скаргу, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалось питання про права, свободи чи обов’язки заявниці. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року міститься висновок про те, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення й ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. Отже, існує неоднакове застосування статті 129 Конституції України та статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Щодо офіційного тлумачення цієї норми Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року ¹ 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. У своїй заяві ОСОБА_2 зазначає, що 7 березня 2007 року на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного з ОСОБА_1 з нею було укладено договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку житловий будинок. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у ОСОБА_2 права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1166цс17 Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. На забезпечення виконання кредитного договору між банком та заявницею було укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку житловий будинок. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у заявниці права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1166цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33C178BD44FAE4B4C22581AE004D5C93
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що за умовами кредитного договору від 13 червня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1, остання отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США на умовах, визначених договором, на строк до 12 травня 2023 року включно. Виконання зобов’язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 13 червня 2008 року, укладеним між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2, за умовами якого поручитель несе солідарну відповідальність із повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки. Оскільки позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконала, утворилася заборгованість у розмірі 2 млн 014 тис. 974 грн 45 коп., яку банк просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року вказане рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 2 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 червня 2008 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 2 млн. 14 тис. 974 грн 45 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 13 червня 2008 року з ОСОБА_2 відмовлено у зв’язку із припиненням поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США зі сплатою не пізніше 13-го числа кожного місяця ануїтетних платежів у розмірі 1 тис. 509 доларів США 32 центи, що включає заборгованість за кредитом і відсотками, та кінцевим строком дії до 12 травня 2023 року включно. На забезпечення виконання зобов’язання за цим кредитним договором банк та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір поруки, за умовами якого в разі невиконання ОСОБА_1 у повному обсязі зобов’язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки (пені, штрафу). Крім того, 13 червня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, за умовами якого в іпотеку передано квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 90,6 кв. м. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. 6 січня 2011 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ОСОБА_1 з відповідною письмовою вимогою про повне дострокове повернення строкової та простроченої заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами у зв’язку з наявною заборгованістю по сплаті кредиту, яку ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року. Протягом тридцяти днів від дня отримання вимоги позичальник не виконав обов’язків, передбачених пунктами 3.3.3-3.3.16 кредитного договору. Відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що кредитний договір діє до 12 травня 2023 року, позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього, а оскільки останній платіж було внесено після реалізації іпотечного майна 8 листопада 2011 року, перебіг позовної давності переривався, а тому банк, який звернувся до суду 6 листопада 2014 року, строк звернення до суду не пропустив. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року). З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в цій частині залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-509цс17 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання та визначили умови такої зміни. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (тобто з 14 лютого 2011 року). Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4EA3D8377CEBD7C5C22581AA005EE1B4
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и: У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ТОВ «Кредитні ініціативи» зазначало, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого позичальник отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США зі сплатою 10 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту та відсотків не пізніше 11 вересня 2027 року. 17 грудня 2012 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ТОВ «Кредитні ініціативи» відбулося відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором, за яким ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло прав нового кредитора. Позичальник ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання з повернення кредиту не виконує, внаслідок чого станом на 6 лютого 2015 року у нього виникла заборгованість в сумі 352 тис. 211 грн 63 коп, яку ТОВ «Кредитні ініціативи» просило стягнути із ОСОБА_1. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року в задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість у розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп., яка складається із заборгованості: за кредитом в сумі 248 тис. 300 грн, за відсотками в сумі 76 тис. 813 грн 85 коп. та пені в сумі 27 тис. 97 грн 78 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме 11, 16, 203, 205-210, 213-215, 303, 315, 512, 513, 548, 575, 626, 628 та 640 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року, 18 березня 2015 року, дві ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року, ухвали цього ж суду від 3, 8 та 15 лютого 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було підписано кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_2 про внесення змін та доповнень до кредитного договору НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис 648 грн (ліміт кредитної лінії) на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США, 264 тис 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. та встановлюється тільки у національній валюті. Згідно з пунктом 2.2 за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. Погашення кредиту здійснюється позичальником відповідно до графіку (додаток № 1), який є невід’ємною частиною договору про внесення змін і доповнень (пункт 2.3 договору). У пункті 2.4 зазначено, що кредит надається позичальнику для ремонту житлового будинку та для придбання іноземної валюти для погашення існуючої заборгованості за кредитом. Відповідно до договору НОМЕР_3 від 1 березня 2011 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору у зв'язку із припиненням діяльності філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Рахів Закарпатської області», шляхом реорганізації у Рахівське безбалансове відділення «Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Ужгород», до преамбули кредитного договору внесено відповідні зміни щодо здійснення погашення кредиту через банки, зазначені у договорі. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» (який є правонаступником ЗАТ «АКПІБ») та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ АКПІБ та ОСОБА_1. Відповідач ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку з чим у нього станом на 6 лютого 2015 року виникла заборгованість в розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов’язки за договором. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що з рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року вбачається, що сторонами у справі є позивач ОСОБА_2, а відповідачами - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_1, а у даній справі сторонами є позивач ТОВ «Кредитні ініціативи» та відповідач ОСОБА_1, а тому посилання суду першої інстанції на положення частини третьої статті 61 ЦПК України є помилковим, оскільки в даній справі беруть участь не ті самі особи, щодо яких встановлено відповідні обставини. Разом з тим в справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявником, зокрема в постановах Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що у разі визнання кредитного договору неукладеним, тобто таким, що не створює для його сторін жодних правових наслідків, у позивача відсутні підстави для стягнення заборгованості за таким кредитним договором, яка виникла через неналежне виконання відповідачем взятих за таким договором зобов’язань. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України). Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами. Отже, якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, ухваленим у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь ОСОБА_1 – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17 Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між банком та позичальником є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь позичальник – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-490цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DE8E6628F1335D2C22581A800419577
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б., – розглянувши у відкритому спільному судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Новий світ» (далі – ТОВ «Новий світ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») до ТОВ «Новий світ» про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л и: До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Новий світ» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14. У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України, ТОВ «Новий світ» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, справу направити на новий розгляд до Вищого господарського суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 192, 549, 533, 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, статей 1, 3, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та статей 25, 79 Господарського процесуального кодексу України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України у справах № 56/245, № 55/328, № 34/617, № 2/46, № 25/7, № 910/14688/13, копії рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано ті самі норми матеріального та процесуального права. Допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, суд касаційної інстанції, проаналізувавши зміст рішень, наданих заявником, дійшов висновку, про наявність у постановах Вищого господарського суду України у справах № 34/617 та № 2/46 ознак неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Зокрема, вирішуючи спір у зазначених справах, суд касаційної інстанції, зазначивши про отримання відповідачем кредиту у валюті (доларах США) та несвоєчасне повернення кредитних коштів і процентів, дійшов висновку про можливість розрахунку пені лише у грошовій одиниці України – гривні, оскільки розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, а повноважень щодо встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти чинним законодавством України не передбачено. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк Форум», перевіривши наведені заявником обставини, судові палати Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав. При вирішенні справи судами встановлено, що 1 червня 2007 року між акціонерним комерційним банком «Форум» (правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум») і ТОВ «Новий світ» укладено генеральний кредитний договір № 25/07/14-KL (далі – генеральний кредитний договір), згідно з пунктом 1.1 якого позивач зобов’язався надати відповідачеві кредитні кошти у формі невідновлюваної кредитної лінії, що не перевищує максимальний ліміт кредитування (4 500 000,00 доларів США), в порядку і на умовах, які встановлені цим договором та додатковими договорами. У свою чергу відповідач зобов’язався прийняти та належним чином використати і повернути банку отримані в межах максимального ліміту кредитування кредитні кошти, а також сплатити відповідні проценти і виконати всі інші зобов’язання згідно з умовами цього договору та додаткових договорів. За змістом пункту 1.3 договору, що визначає порядок надання кредитних коштів, видача кредиту позичальнику в межах максимального ліміту кредитування здійснюється повністю або окремими траншами, відповідно до кредитних заявок, які надаються позичальником до банку, та додаткових договорів, що є невід’ємною частиною цього договору. Після надання банку кредитної заявки позичальник зобов’язаний прийняти кредитні кошти відповідно до своєї кредитної заявки та укладеного відповідного додаткового договору. На підставі додаткових договорів ПАТ «Банк Форум» надало ТОВ «Новий світ» кредит на загальну суму 4 500 000,00 доларів США. У подальшому до генерального кредитного договору та додаткових договорів неодноразово вносилися зміни та доповнення. Додатковим договором № 1 від 4 листопада 2011 року до генерального кредитного договору сторони дійшли згоди, що максимальний ліміт кредитування за генеральним кредитним договором збільшується до 5 097 975,43 доларів США, що включає в себе суму загальної заборгованості відповідача перед банком (у тому числі за простроченими процентами), а саме: заборгованість за додатковими договорами і транш у розмірі 597 975,43 доларів США. Зазначеним додатковим договором встановлено дату повернення максимального ліміту кредитування – 31 грудня 2018 року. На виконання договірних зобов’язань ПАТ «Банк Форум» надало ТОВ «Новий світ» кредитні кошти у розмірі 5 097 975,43 доларів США, що підтверджується меморіальними ордерами. Залишаючи без змін рішення господарського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2014 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29 жовтня 2014 року, погоджуючись із викладеними у них висновками про задоволення позову, Вищий господарський суд України зазначив, що суд правомірно стягнув пеню у доларах США, оскільки рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2014 року стягнуто із ТОВ «Новий світ» на користь ПАТ «Банк Форум» пеню в доларах США в еквіваленті до валюти України (гривні), розрахунок якої здійснено за офіційним курсом Національного банку України на день заявлення вимоги про стягнення пені. Проте з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною 1 статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина 3 статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов’язаний із розміром облікової ставки Національного банку України; оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України – гривні. За таких обставин заява ТОВ «Новий світ» підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року в частині задоволення вимог про стягнення пені – скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Відповідно до пункту 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» і керуючись статтями 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України (у редакції до 28 березня 2015 року), судові палати Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Новий світ» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14 скасувати в частині задоволення вимог про стягнення пені, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BAFA33CE86EF51D8C2257E29001BAE70
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі – ПАТ «ПУМБ») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 8 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (далі – ЗАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 тис. доларів США для купівлі будинку та земельної ділянки на строк до 8 серпня 2027 року. У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1. Господарський суд Запорізької області постановою від 20 серпня 2009 року фізичну особу – підприємця ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1) визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора. У ході ліквідаційної процедури між ОСОБА_1 в особі ліквідатора та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, які були предметом іпотеки. Вищий господарський суд України 7 липня 2010 року постанову Господарського суду Запорізької області про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_1 скасував, провадження у справі припинив. Позивач також зазначав, що ОСОБА_1 не виконує зобов'язань за кредитним договором: станом на 7 грудня 2014 року заборгованість за кредитним договором становила 242 тис. 298 доларів США 17 центів. Посилаючись на те, що зобов'язання, забезпечене іпотекою, не виконане й іпотека зберігає свою чинність при переході права власності на предмет іпотеки до відповідачів, а тому вказане майно підлягає відчуженню у порядку статті 23 Закону України «Про іпотеку», позивач просив: звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений житловий будинок, який належить ОСОБА_2; установити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення публічних торгів у ході виконавчого провадження; установити початкову ціну реалізації предмета іпотеки згідно з експертною оцінкою суб'єкта оціночної діяльності, залученого органом державної виконавчої служби у ході виконавчого провадження. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 11 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 червня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року ПАТ «ПУМБ» просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 23 Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування заяви ПАТ «ПУМБ» надало копію постанови Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «ПУМБ» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 8 серпня 2007 року між ЗАТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 тис. доларів США для купівлі будинку та земельної ділянки на строк до 8 серпня 2027 року. У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1. Господарський суд Запорізької області постановою від 20 серпня 2009 року ФОП ОСОБА_1 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора. Цей же суд ухвалою від 9 жовтня 2009 року (з урахуванням ухвал від 19 і 20 квітня 2010 року про виправлення описок) скасував обтяження іпотекою на об’єкт нерухомого майна – будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1 та зобов’язав приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу та Запорізьку філію Державного підприємства «Інформаційний центр Міністерства юстиції України» виключити з Державного реєстру обтяжень нерухомого майна запис про заборону на вказане нерухоме майно. Під час ліквідаційної процедури згідно з протоколом проведення відкритих торгів від 21 грудня 2009 року було проведено відкриті торги (аукціон) з продажу зазначеного житлового будинку; переможцем аукціону стала ОСОБА_2, запропонувавши ціну 160 тис. грн. За виключенням гарантійного внеску в розмірі 15 тис. 878 грн переможець аукціону перерахував 144 тис. 122 грн на рахунок організатора відкритих торгів ПП «Центр антикризових технологій». 24 грудня 2009 року грошові кошти від реалізації вказаного нерухомого майна в розмірі 142 тис. 116 грн 51 коп. були перераховані на рахунок ПАТ «ПУМБ» як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. 31 травня 2010 року між ліквідатором, що діяв в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу зазначених будинку та земельної ділянки, які були предметом іпотеки. Вищий господарський суд України постановою від 7 липня 2010 року постанову Господарського суду Запорізької області від 20 серпня 2009 року та ухвалу цього ж суду від 9 жовтня 2009 року скасував, провадження у справі про банкрутство припинив. Станом на 7 грудня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 242 тис. 298 доларів США 17 центів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що іпотекодержатель не має права вимагати звернення стягнення на майно, яке раніше було передане йому в іпотеку, оскільки це майно було реалізоване в ході ліквідаційної процедури з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок ПАТ «ПУМБ» як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. Разом з тим у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року міститься висновок про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування судового рішення про визнання фізичної особи – підприємця банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на особу, до якої перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором. Отже, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки у справі, за результатами перегляду якої вона прийнята, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1142цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2456CCCD1CEA52ABC2258183004D6A93
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М., - Лященко Н.П., розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 19 травня 2006 року між указаним банком та відповідачкою укладено договір про надання банківських послуг (далі – кредитний договір), який складався із заяви останньої, Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів банку. За умовами цього договору ПАТ КБ "ПриватБанк" надало ОСОБА_1 на платіжну картку грошові кошти у вигляді кредитного ліміту, сума якого визначена в 5 тис. грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 відсотків на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором станом на 31 липня 2013 року виникла заборгованість у сумі 25 108 грн 38 коп., з яких: 5 992 грн 42 коп. – заборгованість за кредитом; 17 444 грн 13 коп. – заборгованість за відсотками за користування кредитом; 500 грн – штраф (фіксована частина); 1 171 грн 83 коп. – штраф (процентна складова). Посилаючись на те, що відповідачка й далі продовжувала ухилятися від виконання зобов'язань за кредитним договором від 19 травня 2006 року, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь зазначену заборгованість у сумі 25 108 грн 38 коп. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 листопада 2013 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 30 січня 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з відповідачки на користь позивача заборгованість за кредитним договором у сумі 14 663 грн 78 коп., з яких: 2 132 грн 05 коп. – заборгованість за кредитом, 11 357 грн 26 коп. – заборгованість за відсотками, 500 грн – штраф (фіксована складова), 674 грн 47 коп. – штраф (процентна складова). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року у відкритті касаційного провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 30 січня 2014 року відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256 – 261, 266 – 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд ухвали суду ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 29 січня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-648ск14), якою відмовлено банку у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову; від 31 січня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-356ск14), якою відмовлено банку у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову. Так, постановляючи ухвали від 29 січня 2014 року (№ 6-648ск14) та від 31 січня 2014 року (№ 6-356ск14), суд касаційної інстанції погодився з висновками (у першому випадку) судів першої та апеляційної інстанцій, і (у другому випадку) суду апеляційної інстанції, які, відмовляючи в задоволенні позову, виходили з того, що у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що перебіг трирічного строку позовної давності стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, вважаючи, що в цьому разі моментом виникнення заборгованості є день здійснення відповідачкою останнього платежу – 28 листопада 2008 року. Крім того, відповідно до пункту 9.12 розділу І Умов і правил надання банківських послуг, які є невід’ємною частиною кредитного договору, договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання; якщо протягом цього строку жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на той самий строк. Дія кредитного договору на час подання банком позовної заяви не закінчилася, у зв'язку із чим підстав для відмови в задоволенні позову в повному обсязі немає та вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають частковому задоволенню в межах строку позовної давності, тобто за період з 5 вересня 2010 року до 5 вересня 2013 року – дня звернення позивача до суду з позовною заявою. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами зазначених норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є повністю однаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях. Заслухавши доповідь судді–доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 травня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, який складався із заяви останньої, Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів банку. За цим договором ПАТ КБ "ПриватБанк" надало відповідачці на платіжну картку грошові кошти у вигляді кредитного ліміту, сума якого визначена в 5 тис. грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 відсотків на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно зі змістом заяви клієнта від 19 травня 2006 року та пункту 2 розділу І Умов і правил надання банківських послуг строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії картки. При цьому кредитним лімітом (кредитом, кредитною лінією) є розмір грошових коштів, наданих банком клієнту на строк, визначений у договорі, на умовах платності та зворотності (повернення). Порядок погашення заборгованості визначено щомісячними платежами в розмірі 7% від суми заборгованості. Відповідно до пункту 3.1.1 розділу ІІ Умов і правил надання банківських послуг строк дії картки вказано з її лицьового боку (місяць і рік). Картка дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця. За змістом пункту 5.3 розділу ІІ Умов та правил надання банківських послуг за платіжними картками з установленим мінімальним обов'язковим платежем строки і порядок погашення кредиту (кредитний ліміт, кредитна лінія) визначено в Пам'ятці клієнта, яка є невід'ємною частиною договору. З 28 листопада 2008 року ОСОБА_1 припинила сплату коштів із погашення кредиту, а в травні 2009 року строк дії картки закінчився, відповідачка нову картку не отримувала. ПАТ КБ “ПриватБанк” звернулось до суду з позовною заявою про захист свого порушеного права у вересні 2013 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та відсотків за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Аналізуючи умови кредитного договору сторін у цій справі та зміст зазначених правових норм, необхідно дійти висновку, що за договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України). Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції від 2 квітня 2014 року у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року № 6-95цс14) За договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 Цивільного кодексу України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 Цивільного кодексу України). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CD65E79ECF4EA88EC2257D5D0021870F
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року. 17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2003цс15 Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653
  18. Державний герб України УКРАЇНА БРОВАРСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ справа № 361/4365/16-ц провадження № 2/361/243/17 04.04.2017 РІШЕННЯ Іменем України 04 квітня 2017 року м. Бровари Броварський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді ОСОБА_1,за участю секретаряОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - в с т а н о в и в: У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позовних вимог зазначається, що 11 квітня 2008 року сторони уклали Договір кредиту №410/68/08-Пі на суму 204 400 доларів США до 10 квітня 2018 року під 14 % річних. У звязку із порушенням відповідачем умов кредитного договору із змінами до нього, станом на 21 червня 2016 року заборгованість складає 541 955, 06 дол. США. Після уточнення позовних вимог, просив стягнути із відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором в розмірі 410 723, 62 дол. США. та судові витрати. Представник позивача ОСОБА_4 доводи позову підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просив про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Відповідач та представник відповідача ОСОБА_5 заперечували проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що позивачем пропущено трирічний строк на предявлення таких позовних вимог, тому просили застосувати наслідки спливу строку позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог. Судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини. Матеріалами справи встановлено, що 11 квітня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08/Пі, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 204 400 доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 10 квітня 2018 року. 02 липня 2009 року між відповідачем та ПАТ «Укрсоцбанк» підписано Додаткову угоду №1 про внесення змін до договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08/Пі від 11 квітня 2009 року, відповідно до якого надання кредиту буде здійснюватися окремо частинами ( транш ), зі сплатою 15 % річних, в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 217 466 доларів США, за узгодженим сторонами графіком зниження максимального ліміту заборгованості та кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 10 квітня 2023 року. Свої зобовязання, визначені п.п. 1.1. договорів кредиту, позивачем виконано належним чином в повному обсязі. Умови отримання кредитних коштів та погашення заборгованості передбачені договором кредиту з посиланням на відповідні пункти цього договору та договору про внесення змін до договору кредиту. Зокрема, п. 1.1. договору кредиту визначено максимальний ліміт заборгованості, рівень відсоткової ставки, графік зниження максимальної заборгованості, кінцева дата погашення заборгованості тощо. Згідно з п.п 3.3.7., 3.3.8. договору кредиту, позичальник зобовязався сплачувати проценти за використання кредиту в порядку, визначеному п.п. 2.4., 2.5. договору, а також своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п.1.1. договору. Відповідач умови кредитного договору порушив, кредит та відсотки відповідно до умов договору не погашає, тому станом на 21 червня 2016 р. згідно з розрахунками заборгованість становить 410 723, 62 доларів США, та складається з наступного: сума заборгованості за кредитом 198 172, 65 доларів США, сума заборгованості за відсотками 212 550, 97 доларів США. (а. с. 5). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобовязання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. У разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобовязання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобовязання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання). Якщо в зобовязанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобовязання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобовязання є прострочення - невиконання зобовязання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини пятої статті 261 ЦК України за зобовязаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право предявити вимогу про виконання зобовязання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Згідно з пунктом 4.4 кредитного договору (а. с. 52-зворот) в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обовязків, визначених пунктами 3.3.7 (сплата процентів), 3.3.8 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобовязаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобовязання, та визначили умови такого повернення коштів. Із матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_3 здійснила 14 листопада 2012 року, а тому за визначенням пункту 4.4 кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 12 лютого 2013 року. Отже, у звязку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобовязання (п. 4.. договору), та банк мав право з 12 лютого 2013 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права, однак позовну заяву подав до суду лише у серпні 2016 року. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, 16 листопада 2016 року у справі №756/17216/13-ц . Водночас представник позивача в обґрунтування доводів позовних вимог посилався на те, що відповідно до укладеної Додаткової угоди №1, яка була укладена 02.07.2009 року, сторони внесли суттєві зміни до основного договору щодо максимального ліміту заборгованості, збільшення відсоткової ставки, а також передбачили право позивача вимагати дострокового погашення Кредиту, що передбачено п. 3 Додаткової угоди. Враховуючи такі умови договору щодо строків повернення кредиту, представник позивача вважає, що строк позовної давності не сплив. Так, п. 3 Додаткової угоди №1 визначено, що сторони домовились, що у разі порушення позичальником строків сплати процентів, визначених п. 2.5 Договору, та/або Кредиту, як в повному обсязі, так і частково, більш ніж на 30 календарних днів, кредитор має право вимагати дострокового погашення кредиту, нарахованих процентів та можливих штрафних санкцій в повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення позичальнику, а позичальник, в свою чергу, зобовязується достроково погасити в повному обсязі кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції протягом 30 календарних днів з дати одержання вищезазначеного письмового повідомлення Кредитора. Пункт 4 Додаткової угоди №1 передбачає, що інші умови договору є незмінними і діють в частині, що не суперечить даній Додатковій угоді, при цьому сторони підтверджують за ними свої зобовязання. Виходячи з викладеного, пункт 4.4 договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 410/68/08/Пі залишився незмінним, та він не суперечить умовам Додаткової угоди №1, зокрема п. 3, тому є чинним для сторін. Оскільки відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності у спірних правовідносинах, суд вважає за необхідне задовольнити таке клопотання і відмовити в задоволенні позову із підстав спливу позовної давності. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 261, 525, 526, 530, 554, 559, 1054 ЦК України, ст.ст. 212-215 ЦПК України, суд, - в и р і ш и в : У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя Н.М. Петришин http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65981519 справа № 361/4365/16-ц
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» звернулося в особі Північного комерційного макрорегіону (м. Київ) Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення з останньої на його користь заборгованості за договором кредиту від 22 березня 2007 року (далі – кредитний договір), посилаючись на неналежне виконання відповідачкою зобов’язань за договором, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 65764,59 доларів США. Відповідачка у вересні 2014 року подала зустрічний позов до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що спірний договір суперечить законодавству України, що регулює правовідносини зі споживачами, а також не відповідає її внутрішній волі, оскільки вона не розраховувала на падіння національної валюти, тобто її воля була спрямована на стабільність курсу, натомість кредит став цілком збитковим і нездатним задовольнити свого цільового призначення. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту задоволено частково, а саме: стягнуто заборгованість за кредитом та відсотками у розмірі 58634,87 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день розгляду справи становила 1632981,13 грн., та пеню за несвоєчасне повернення кредиту й пеню за несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 71199,55 грн. В іншій частині позову відмовлено. Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року змінено: виключено з мотивувальної частини рішення посилання на переривання строку позовної давності (абзац 12 а.с.171). У решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року залишено без змін. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 257, 260, 261, 267, 526 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постановах Верховного Суду України висновку, і просить скасувати рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» у зв’язку з пропуском позовної давності або передати справу на повторний розгляд до попередніх судових інстанцій. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року, 24 червня та 23 грудня 2015 року, 19 березня 2012 року та на постанови Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2878цс15 і від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 22 березня 2007 року між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого кредитор надав позичальнику грошові кошти на поточні потреби в розмірі 50000 дол. США з кінцевим терміном погашення заборгованості до 21 березня 2014 року зі сплатою процентів за користування кредитом. Унаслідок неналежного виконання відповідачем своїх обов’язків за вказаним договором виникла заборгованість, яка на 1 березня 2014 року становила 65764,59 дол. США, з яких: заборгованість за кредитом - 36800,63 дол. США; заборгованість за відсотками - 21834,24 дол. США; пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 4463,01 дол. США, що в еквіваленті складає 44569, 00 грн.; пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 2666,71 дол. США, що за курсом НБУ становить 26630,55 грн. Пунктом 1.1.2 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом усього часу дії договору в розмірі 617 дол. США до 10 числа кожного місяця, починаючи з квітня 2007 року. Пунктом 2.4.1 кредитного договору передбачена сплата процентів за користування кредитом не пізніше 10 числа місяця, наступного за тим, в якому нараховані проценти. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов’язався сплачувати банку за кожен день прострочення пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (пункти 1.1 та 2.6 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.5, 3.3.6 кредитного договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати всі транші кредиту з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями у термін, визначений пунктом 1.1.2 цього договору. Пунктом 4.5 кредитного договору передбачено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.5, 3.3.6 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповіднопозичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову суд першої інстанції виходив з того, що боржник не виконав зобов’язання за кредитним договором і банк у межах строків позовної давності реалізував право на стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Такі дії банку свідчать про переривання строку позовної давності. Змінюючи рішення суду першої інстанції шляхом виключення з його мотивувальної частини посилання на переривання строку позовної давності, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що звернення банком стягнення на предмет іпотеки шляхом вчинення виконавчого напису нотаріусом не перериває строку позовної давності. Разом з тим суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що сторони погодили строк дії договору до 21 березня 2014 року, а отже, банк не пропустив строк позовної давності при зверненні до суду за захистом свого порушеного права. Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2012 року, 24 червня та 23 грудня 2015 року, 16 березня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року і 2 грудня 2015 року суди погодились із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні вимог про стягнення кредитних коштів у зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки умовами кредитних договорів передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 (90) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом з пропуском позовної давності. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 257, 260, 261, 267, 526 ЦК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша сттатті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8 (сплата процентів), 3.3.9 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 10 вересня 2009 року, а тому за визначенням пункту 4.5 кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 11 грудня 2009 року. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитом по березень 2014 року, суди попередніх інстанцій не врахували, що у зв’язку з неналежним виконанням умов договору змінився строк виконання основного зобов’язання (п. 4.5. договору), та що банк мав право з 11 грудня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права, однак позовну заяву подав до суду лише у червні 2014 року. Після зміни строку виконання зобов’язання (11 грудня 2009 року) усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5 договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит у повному обсязі до вказаної дати, й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 11 грудня 2009 року не підлягали виконанню. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 (суддя-доповідач Романюк Я.М.). Отже, висновки судів попередніх інстанцій щодо повернення кредиту в повному обсязі після встановленого договором строку для погашення остаточного траншу, а саме з 24 березня 2014 року, є помилковими. Ураховуючи вищевикладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року скасувати в частині задоволених вимог за первісним позовом та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі №6-1174цс16 Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша сттатті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Таким чином, якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позичальник повинен звернутися до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 2 листопада 2016 року №6-1174цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4ECCD8930D9CCE51C225806D0049085B
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-УТР», товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-Агро», товариства з обмеженою відповідальністю «Едвєйс» про стягнення заборгованості за заявами товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-Агро», товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-УТР» та ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л и: У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» (далі – ПАТ «Банк Кредит Дніпро») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-УТР» (далі – ТОВ «Луксор-УТР»), товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-Агро» (далі – ТОВ «Луксор-Агро»), товариства з обмеженою відповідальністю «Едвєйс» (далі – ТОВ «Едвєйс») про стягнення заборгованості. Позивач зазначав, що 23 квітня 2010 року між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та товариством з обмеженою відповідальністю «Амарант» (далі – ТОВ «Амарант»), правонаступником якого є ТОВ «Луксор-УТР», було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого, з урахуванням унесених змін договором від 28 листопада 2013 року, банк відкрив позичальнику мультивалютну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у розмірі 12 млн 253 тис. 600 доларів США, а позичальник зобов’язався повернути кредит у встановлені графіком строки, але не пізніше 1 квітня 2016 року, та сплатити проценти за користування кредитними коштами. 23 квітня 2010 року укладено два договори поруки: між ПАТ «Банк Кредит Дніпро», ТОВ «Амарант» та товариством з обмеженою відповідальністю «Полтав-Агро» (далі – ТОВ «Полтав-Агро»), правонаступником якого є ТОВ «Луксор-Агро», відповідно до умов якого ТОВ «Полтав-Агро» поручилось перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором; між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором. Крім того, 15 серпня 2013 року між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та ТОВ «Едвєйс» укладено договір поруки, за умовами якого останнє поручилось перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором. При цьому солідарна відповідальність ТОВ «Едвєйс» обмежена сумою 1 тис. доларів США. У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 24 жовтня 2014 року, складала 12 млн 468 тис. 769 дол. США 93 центи, з яких 12 млн 78 тис. дол. США – заборгованість за кредитом та 390 тис. 769 дол. США 93 центи – заборгованість за процентами. Оскільки боржник порушив умови кредитного договору, банк направив на адресу відповідачів вимогу про дострокове повернення кредиту та сплати процентів. Вважаючи, що заборгованість за кредитним договором, яка виникла у зв’язку з неналежним виконанням його умов, боржник не погасив, позивач просив стягнути солідарно з боржника й поручителів – ТОВ «Луксор-Агро» та ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 12 млн 468 тис. 769 доларів США 93 центи, а також 9 тис. 374 грн 96 коп.; стягнути солідарно з боржника та поручителя – ТОВ «Едвєйс» заборгованість за кредитним договором у межах 1 тис. доларів США. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 29 квітня 2015 року позовні вимоги ПАТ «Банк Кредит Дніпро» задовольнив: стягнув солідарно з ТОВ «Луксор-УТР», ТОВ «Луксор-Агро» та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Кредит Дніпро» 12 млн 468 тис. 769 доларів США 93 центи та 9 тис. 374 грн 96 коп. заборгованості за кредитним договором; стягнув солідарно з ТОВ «Луксор-УТР» та ТОВ «Едвєйс» 1 тис. доларів США заборгованості за кредитним договором. Цей же суд ухвалою від 30 квітня 2015 року виправив допущені в судовому рішенні від 29 квітня 2015 року описки та виклав резолютивну частину зазначеного судового рішення у такій редакції: позов задовольнити частково; стягнути солідарно з ТОВ «Луксор-УТР», ТОВ «Луксор-Агро» та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Кредит Дніпро» 12 млн 468 тис. 769 доларів США 93 центи заборгованості за кредитним договором; стягнути солідарно з ТОВ «Луксор-УТР» та ТОВ «Едвєйс» 1 тис. доларів США заборгованості за кредитним договором. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 24 вересня 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2016 року залишила без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року ТОВ «Луксор-УТР» порушує питання про скасування зазначених судових рішень, закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Банк Кредит Дніпро» до ТОВ «Луксор-УТР», ТОВ «Луксор-Агро», ТОВ «Едвєйс» та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Банк Кредит Дніпро» до ОСОБА_1 з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини п’ятнадцятої статті 16, частини шостої статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 16 та 118 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 554 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ТОВ «Луксор-УТР» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року, 29 жовтня 2015 року; ухвали Верховного Суду України від 17 лютого 2010 року; постанов Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року, 24 червня 2015 року, 30 вересня 2015 року (справи № 6-1348цс15 та 6-1323цс15); постанов Вищого господарського суду України від 19 травня і 8 вересня 2015 року. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року ТОВ «Луксор-Агро» порушує питання про скасування зазначених судових рішень та закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Банк Кредит Дніпро» до ТОВ «Луксор-Агро» з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статті 16 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 554 ЦК України. На обґрунтування заяви ТОВ «Луксор-Агро» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року, 29 жовтня 2015 року; постанов Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року, 27 квітня 2016 року; постанов Вищого господарського суду України від 19 травня і 8 вересня 2015 року. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 554 ЦК України); неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 16 та 118 ЦПК України. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, 13 квітня і 8 червня 2016 року та рішення цього ж суду від 23 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ТОВ «Луксор-Агро», ТОВ «Луксор-УТР» та ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява ТОВ «Луксор-Агро» підлягає задоволенню, а заяви «Луксор-УТР» та ОСОБА_1 – частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 квітня 2010 року між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та ТОВ «Амарант», правонаступником якого є ТОВ «Луксор-УТР», було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого, з урахуванням внесених змін договором від 28 листопада 2013 року, банк відкрив позичальнику мультивалютну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у розмірі 12 млн 253 тис. 600 доларів США, а позичальник зобов’язався повернути кредит у встановлені графіком строки, але не пізніше 1 квітня 2016 року, та сплатити проценти за користування кредитними коштами. 23 квітня 2010 року укладено договори поруки: між ПАТ «Банк Кредит Дніпро», ТОВ «Амарант» та ТОВ «Полтав-Агро», правонаступником якого є ТОВ «Луксор-Агро», відповідно до умов цього договору ТОВ «Полтав-Агро» поручилось перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором; між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором. 15 серпня 2013 року між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та ТОВ «Едвєйс» укладено договір поруки, за умовами якого останнє поручилось перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором. При цьому солідарна відповідальність ТОВ «Едвєйс» обмежена сумою 1 тис. доларів США. У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 24 жовтня 2014 року складала 12 млн 468 тис. 769 дол. США 93 центи, з яких 12 млн 78 тис. дол. США – заборгованість за кредитом та 390 тис. 769 дол. США 93 центи – заборгованість за процентами. Оскільки боржник порушив умови кредитного договору, банк направив на адресу відповідачів вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату процентів. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ «Банк Кредит Дніпро», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що позичальник належним чином не виконував зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору, унаслідок чого утворилась заборгованість, та що банк і поручителі уклали окремі договори поруки, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення суми кредитної заборгованості в солідарному порядку з боржника та поручителів, оскільки договори поруки мають додатковий (акцесорний) характер і укладаються саме для забезпечення виконання кредитного зобов’язання, і поручитель та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники (стаття 554 ЦК України). При цьому суд розглянув в одному провадженні у порядку цивільного судочинства вимоги юридичної особи ПАТ «Банк Кредит Дніпро» до юридичних осіб ТОВ «Луксор-УТР», ТОВ «Луксор-Агро», ТОВ «Едвєйс» та до фізичної особи ОСОБА_1, оскільки кредитор вимагав виконання зобов’язання за кредитним договором у солідарному порядку як боржником, так і поручителями, а не окремо або боржником, або його поручителем. Разом з тим в ухвалі Верховного Суду України від 17 лютого 2010 року, ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, 13 квітня 2016 року суди, керуючись положенням статті 16 ЦПК України, зазначили, що не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. У постановах від 17 грудня 2014 року, 24 червня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, тому відсутні підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України. У постанові від 27 квітня 2016 року Верховний Суд України, застосовуючи норму частини третьої статті 554 ЦК України, зазначив про відсутність підстав для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості в разі відсутності в договорах поруки положень щодо солідарної відповідальності поручителів між собою, а також указав, що, вирішуючи позовні вимоги банку до боржника – юридичної особи та поручителів – фізичної та юридичної осіб, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди попередніх інстанцій положень статті 16 ЦПК України не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. У постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1348цс15) зазначено про те, що у справі, яка переглядалась, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники. Умовами договорів поруки передбачено також право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя. Отже, висновки судів про наявність підстав для стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Аналогічний висновок міститься в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року та в рішенні цього ж суду від 23 березня 2016 року. У постанові від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1323цс15), прийнятій Верховним Судом України за результатами перегляду справи за позовом юридичної особи до юридичної та фізичної осіб про стягнення у солідарному порядку заборгованості за договором поставки, міститься висновок про те, що оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд провадиться за правилами іншого судочинства. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 554 ЦК України та статті 16 ЦПК України, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального та процесуального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. У застосуванні до спірних правовідносин положень статті 16 ЦПК України слід зазначити таке. Судова юрисдикція – це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. За змістом статті 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. Частинами першою і другою статті 15 цього Кодексу визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Такий саме правовий висновок міститься й у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, 13 квітня 2016 року, постановах Верховного Суду України 27 квітня 2016 року, від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1323цс15) та ухвалі Верховного Суду України від 17 лютого 2010 року. У справі, яка переглядається, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичних осіб – боржника та поручителів і фізичної особи – поручителя, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження справу за спором, що виник між юридичними особами та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, і розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. У застосуванні до спірних правовідносин положень статті 554 ЦК України судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з наступного. У справі, яка переглядається, суди встановили, що договір поруки від 23 квітня 2010 року укладено між ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та фізичною особою – ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором. Умовами договору поруки передбачено право кредитора пред’явити вимоги безпосередньо поручителю. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, у яких закріплюються їхні права та обов’язки, що складають зміст договірного зобов’язання. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. У справі, яка переглядається, за змістом пункту 1.1 договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. З огляду на викладене, а також на те, що нормами закону (як і умовами договорів поруки) не допускається солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні, отже, суди неправильно застосували норми цієї статті, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року, 24 червня 2015 року, 30 вересня 2015 року (справа № 6-1348цс15) та 27 квітня 2016 року. За таких обставин суди помилково розглянули справу в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Банк Кредит Дніпро» до ТОВ «Луксор-УТР», ТОВ «Луксор-Агро», ТОВ «Едвєйс» про стягнення заборгованості в порядку цивільного судочинства, неправильно застосувавши норми статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, що відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень у частині вирішення вказаних позовних вимог та закриття провадження у справі в цій частині. Відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ПАТ «Банк Кредит Дніпро», що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Луксор-УТР», ТОВ «Луксор-Агро» і ТОВ «Едвєйс» про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів. У іншій частині судові рішення підлягають зміні. За змістом статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Суди встановили, що за умовами укладеного між банком та ОСОБА_1 договору поруки останній узяв на себе зобов’язання самостійно відповідати перед банком за виконання грошових зобов’язань ТОВ «Амарант» за кредитним договором з повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами, та що зобов’язання за зазначеним кредитним договором не виконані і станом на 24 жовтня 2014 року виникла кредитна заборгованість у розмірі 12 млн 468 тис. 769 дол. США 93 центи. Дійшовши правильного висновку про те, що відповідно до вимог статті 554 ЦК України поручитель ОСОБА_1 несе відповідальність перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, суди безпідставно стягнули кредитну заборгованість у солідарному порядку з усіх поручителів, у тому числі з поручителів – юридичних осіб. За таких обставин у цій частині судові рішення відповідно до статті 3604 ЦПК України підлягають зміні, та відповідно заборгованість за кредитним договором у встановленому судами розмірі - 12 млн 468 тис. 769 доларів США 93 центи підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Кредит Дніпро», а також відповідно до статті 88 цього Кодексу підлягають перерозподілу і судові витрати. Крім зазначеного, на обґрунтування підстав перегляду судових рішень заявники надали копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року та постанов Вищого господарського суду України від 19 травня і 8 вересня 2015 року, у яких суди касаційних інстанцій зазначили, що звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки та належить боржнику, визнаному в установленому законом порядку банкрутом, можливе лише із застосуванням правового механізму, визначеного Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у межах провадження у справі про банкрутство. Отже, порівняння зазначених судових рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «б» пункту 1, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-УТР» і ОСОБА_1 задовольнити частково. Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-Агро» задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2015 року, ухвалу цього ж суду від 30 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» до товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-УТР», товариства з обмеженою відповідальністю «Луксор-Агро», товариства з обмеженою відповідальністю «Едвєйс» про стягнення заборгованості скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. У іншій частині зазначені судові рішення змінити: стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» 12 млн 468 тис. 769 доларів США 93 центи заборгованості за кредитним договором від 23 квітня 2010 року, укладеним між публічним акціонерним товариством «Банк Кредит Дніпро» і товариством з обмеженою відповідальністю «Амарант», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Луксор-УТР»; стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» судові витрати в розмірі 3 тис. 654 грн. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-923цс16 Згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. За змістом статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо за умовами окремих договорів поруки поручителі узяли на себе зобов’язання самостійно відповідати перед кредитором за виконання грошових зобов’язань боржником за кредитним договором, то кредитна заборгованість підлягає стягненню з кожного поручителя окремо, а не з усіх поручителів у солідарному порядку. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 1 березня 2017 року № 6-923цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3AF78426EBCB3C5EC22580ED005319A1
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Відкритого акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 4 серпня 2016 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року, в с т а н о в и л и: У серпні 2015 року Відкрите акціонерне товариство «Запоріжжяобленерго» (далі – ВАТ «Запоріжжяобленерго») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2015 року ОСОБА_2 залучено до участі у справі як співвідповідача. ВАТ «Запоріжжяобленерго» зазначало, що на підставі відкритого особового рахунку постачає електричну енергію у житловий будинок за АДРЕСА_1, власником якого до червня 2009 року була ОСОБА_2, а з червня 2009 року – ОСОБА_1. 14 серпня 2009 року при здійсненні перевірки дотримання споживачами Правил користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26 липня 1999 року (далі – Правила), було виявлено самовільне підключення електропроводки до електромережі поза приладом обліку підключення електророзетки із ввідних дротів, розташованих у туалетній кімнаті на стелі. За фактом порушення контролери ВАТ «Запоріжжяобленерго» склали акт від 14 серпня 2009 року, а після обчислення кількості неврахованої електричної енергії виписали рахунок на суму 11 тис. 373 грн 22 коп. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 сплатив тільки 1 тис. 245 грн 32 коп., а від сплати решти заборгованості ухиляється, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь всю суму збитків. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року позов ВАТ «Запоріжжяобленерго» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ «Запоріжжяобленерго» 10 тис. 127 грн 90 коп. заборгованості, яка утворилася унаслідок необлікованого споживання електричної енергії У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 січня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_1 відмовлено. Провадження у справі в частині вимог до ОСОБА_2 закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року касаційну скаргу ВАТ «Запоріжжяобленерго» задоволено частково: рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ВАТ «Запоріжжяобленерго» до ОСОБА_1 скасовано та в цій частині направлено справу на новий апеляційний розгляд, а в частині вимог до ОСОБА_2 – залишено без змін. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 4 серпня 2016 року рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові ВАТ «Запоріжжяобленерго» з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 562 від 4 травня 2006 року (далі – Методика). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 13 та 27 травня, 26 серпня 2015 року, 15 червня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 29 вересня 2009 року, 31 липня 2013 року та 9 липня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 з 29 червня 2009 року є власником житлового будинку за АДРЕСА_1. 14 серпня 2009 року під час перевірки дотримання споживачем Правил контролерами енергопостачальника було виявлено факт підключення електропроводки до електромережі поза приладом обліку, а саме підключення електророзетки із ввідних дротів, розташованих у туалетній кімнаті на стелі. За фактом порушення контролери склали акт НОМЕР_1 від 14 серпня 2009 року відносно попереднього власника будинку ОСОБА_2. Згідно з Методикою визначено обсяг та вартість електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачем Правил за три роки, які передували виявленню порушення, на суму 11 тис. 373 грн 22 коп. Комісія з розгляду актів про виявлення порушення Правил на засіданні від 20 серпня 2009 року прийняла рішення про причетність ОСОБА_2 до виявлених порушень та затвердила розрахунок згідно з підпунктом 5 пункту 3.1 Методики на суму 11 тис. 373 грн 22 коп., про що було складено протокол НОМЕР_2. У липні 2010 року ВАТ «Запоріжжяобленерго» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення вартості необлікованої електроенергії. Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2011 року позов ВАТ «Запоріжжяобленерго» було задоволено, проте рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року вказане рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові з підстави пред’явлення позову до неналежного відповідача У листопаді 2014 року ОСОБА_1 у добровільному порядку сплатив 1 тис. 125 грн 32 коп. вартості необлікованої електричної енергії, нарахованої за актом НОМЕР_1 та подав енергопостачальнику заяву про визнання причетності до порушення Правил, згоду із сумою збитків та зобов’язався сплатити всю суму заборгованості протягом 24 місяців. Задовольняючи частково позов ВАТ «Запоріжжяобленерго», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що власник будинку ОСОБА_1 порушив Правила, а тому зобов'язаний відшкодувати позивачеві вартість необлікованої електроенергії, розраховану за Методикою, за 36 календарних місяців, що передували виявленню такого порушення. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях, зокрема постановах Вищого господарського суду України від 29 вересня 2009 року, 31 липня 2013 року та 9 липня 2014 року, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, міститься висновок про те, що порушене право може бути захищене лише в межах строку позовної давності, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справи за позовом про стягнення заборгованості за надані послуги з енергопостачання дійшов висновку про те, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або іншого обов’язку. Разом з тим у кожному випадку суд повинен установити, коли конкретно дії вчинено боржником, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 26 серпня 2015 року та 15 червня 2016 року дійшов висновку про те, що суди на підставі пункту 2.7 Методики, яка містить відповідну формулу для розрахунку загального обсягу самовільно спожитої електричної енергії, мають брати сумарну кількість днів за дванадцять календарних місяців, що передували дню виявлення порушення до дня усунення самовільного підключення. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Правовідносини з постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24–27 Закону України «Про електроенергетику», Правилами та Методикою. За положеннями статті 26 Закону України «Про електроенергетику» споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та правил користування електричною і тепловою енергією та виконання приписів державних інспекцій з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії згідно із законодавством України. Відповідно до пункту 48 Правил споживач несе відповідальність згідно із законодавством за порушення правил користування електричною енергією; розкрадання електричної енергії у разі самовільного підключення до електромереж і споживання електричної енергії без приладів обліку. Згідно з пунктом 53 Правил у разі виявлення представником енергопостачальника порушення споживачем правил користування електричною енергією, у тому числі фактів розкрадання електричної енергії, складається акт, який підписується представником енергопостачальника та споживачем. Один примірник акта вручається споживачу, другий залишається у енергопостачальника. Споживач має право внести до акта свої зауваження. У разі відмови споживача від підпису в акті робиться позначка про відмову. Акт вважається дійсним, якщо його підписали три представники енергопостачальника. Акт про порушення цих Правил розглядається комісією з розгляду актів, що утворюється енергопостачальником і складається не менш як з трьох уповноважених представників енергопостачальника. Споживач має право бути присутнім на засіданні комісії з розгляду актів. Пунктами 4, 5 Порядку визначення розміру і відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 року № 122, встановлено, що обсяг електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, визначається за величиною розрахункового споживання електричної енергії протягом періоду порушення на підставі акта виявлених порушень, складеного відповідно до Методики. Розрахунок завданих енергопостачальнику збитків здійснюється: за добовою величиною розрахункового споживання електричної енергії; за кількістю днів з дня останнього контрольного зняття представником енергопостачальника показів приладу обліку чи його технічної перевірки до дня усунення порушення (зокрема у разі виявлення представником енергопостачальника прихованої електропроводки, пристрою, що занижує покази приладу обліку, кількість днів обчислюється з дня останньої технічної перевірки і до дня усунення порушення, але не більше терміну позовної давності); за тарифами (цінами) для населення, що діяли у період, за який нараховується розмір збитків. Відповідно до статей 526, 629 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частинами першою, п’ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253–255 цього Кодексу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Тобто, у кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу. Проте всупереч вищезазначеним вимогам закону у справі яка переглядається, суди не встановили, чи дотримано позивачем строків позовної давності при зверненні до суду з позовом, про застосування яких заявлено відповідачем. Жодних висновків з цього приводу судові рішення не містять. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 4 серпня 2016 року та рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-3030цс16 Правовідносини з постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24–27 Закону України «Про електроенергетику», Правилами користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26 липня 1999 року та Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 562 від 4 травня 2006 року. Частинами 1, 5 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. У кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу. Проте всупереч вищезазначеним вимогам закону у справі яка переглядається, суди не встановили, чи дотримано позивачем строків позовної давності при зверненні до суду з позовом, про застосування яких заявлено відповідачем. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-3030цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/84AFAABC782D38A5C225815C004DC6A0
  22. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Попович О.В., Мазур Л.М., Писаної Т.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» до ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за кредитним договором, за касаційною скаргою представника публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Тетяни Олексіївни на рішення апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк» (далі - ПАТ «Креді Агріколь Банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 27 січня 2012 року між акціонерним товариством «Індустріально-Експортний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Креді Агріколь Банк», та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № 4/1145001, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 108 720 грн зі строком повернення до 26 січня 2019 року та сплатою 19,8 % річних, а також взяла на себе обов'язок повернути кредит згідно з графіком погашення кредиту. Крім того, 27 січня 2012 року між банком та ОСОБА_5 було укладено договір застави № Z2/1145001, за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором № 4/1145001 від 27 січня 2012 року, ОСОБА_5 передала в заставу належне їй рухоме майно, а саме: автомобіль марки Fiat, модель Punto, 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_1. Позивач зазначав, що внаслідок невиконання ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість, загальний розмір якої станом на 09 вересня 2014 року складав 89 043 грн 22 коп., та яку ПАТ «Креді Агріколь Банк» просило стягнути в порядку дострокового повернення кредиту. Справа розглядалась судами неодноразово. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Креді Агріколь Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк» суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 89 043 грн 22 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Останнім рішенням апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року заочне рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ «Креді Агріколь Банк». У касаційній скарзі представник ПАТ «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Т.О., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно з ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до положень ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 було порушено умови кредитного договору щодо повернення кредиту,сплати відсотків, пені та комісії у встановлені строки, а тому на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України банк має право на дострокове повернення кредиту. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що про вимогу банку щодо дострокового повернення кредиту ОСОБА_5 стало відомо 14 квітня 2015 року, яку остання на дев'ятий день погасила, а тому на підставі п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» дійшов висновку про відсутність підстав для дострокового повернення кредиту. Даний висновок суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи, наданим сторонами доказам та вимогам закону. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Відповідно до п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а саме те, що про вимогу банку щодо дострокового повернення кредиту ОСОБА_5 стало відомо 14 квітня 2015 року, яку остання погасила на дев'ятий день, при цьому згідно довідки банку від 23 квітня 2015 року за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_5, наявна лише строкова заборгованість, правильним є висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову ПАТ «Креді Агріколь Банк» про дострокове повернення кредиту. Суд апеляційної інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, надав оцінку доказам у справі, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду щодо їх оцінки. Докази та обставини, на які посилається представник ПАТ «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Т.О. у касаційній скарзі, були предметом розгляду у суді апеляційної інстанції та при їх дослідженні і встановленні судом було дотримано норми матеріального і процесуального права. Із врахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Тетяни Олексіївни відхилити. Рішення апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: О.В. Попович Л.М.Мазур Т.О.Писана Справа №331/8467/14-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/64981413
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, встановила: У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 14 вересня 2006 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці. У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 14 жовтня 2013 року в нього перед банком утворилась заборгованість у розмірі 31 223 грн 08 коп., що складається з: 2 389 грн 40 коп. заборгованості за кредитом, 10 062 грн 68 коп. заборгованості за процентами, 16 808 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, 500 грн штрафу (фіксована частина), 1 463 грн штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ “ПриватБанк” просило стягнути на його користь із відповідача, а також 312 грн 23 коп. судового збору. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 28 листопада 2013 року позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 січня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені, штрафу змінено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” пеню в розмірі 4 290 грн 86 коп., штраф (5% від суми заборгованості) у розмірі 862 грн 16 коп., судовий збір у розмірі 181 грн 05 коп.; в іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року й прийняття нового судового рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13) у справах за позовами ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором. Так, у справі № 6-38753св13 суд касаційної інстанції залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову без змін виходячи з того, що хоча в заяві позичальника (відповідач у справі) на отримання кредиту зазначено, що він ознайомлений і згодний із Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років, однак указані Умови не містять підпису відповідача. Будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме із цими Умовами ознайомлений відповідач, підписуючи заяву позичальника, у матеріалах справи немає, тому застосуванню підлягає положення статті 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю в три роки. Так, у ПАТ КБ “ПриватБанк” виникло право вимагати повернення кредиту 20 червня 2008 року, проте банк звернувся до суду з позовом про захист свого порушеного права лише у квітні 2013 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності. Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до цього суду, суд касаційної інстанції у справі № 6-40942св13, крім іншого, зазначив, що в кредитному договорі, який оформлений заявкою, указано, що позичальник (відповідач у справі) ознайомився та згоден з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років. Однак такі Умови не містять підпису позичальника (відповідача у справі), а в матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, і вони діяли в момент підписання заяви. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і виходив із того, що в заяві позичальника на отримання кредиту від 14 вересня 2006 року, яка завізована підписом відповідача, зазначено, що він ознайомлений і згодний з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, а також погодився з тим, що заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ним і банком кредитний договір. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) позовна давність до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлена сторонами тривалістю в п’ять років, що відповідає положенню частини першої статті 259 ЦК України. Посилання відповідача на те, що при підписанні заяви позичальника він не підписував будь-яких Умов і не був ознайомлений з ними, не заслуговують на увагу та можуть бути підставою для визнання договору недійсним як оспорюваного правочину в разі звернення до суду з відповідним позовом. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 14 вересня 2006 року між ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1 укладено договір шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ПАТ КБ “ПриватБанк” та ОСОБА_1 кредитно-заставний договір. Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) передбачено, що терміни позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ “ПриватБанк” виникла заборгованість. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 року, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи ОСОБА_1 про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 року. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права в подібних правовідносинах. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-16цс15 Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6705ABEA5ED1F1F9C2257E0C003F8126
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: 28 лютого 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що 28 лютого 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячним погашенням кредиту та відсотків на строк до 25 лютого 2010 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2, а між банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави рухомого майна, а саме автомобіля ВАЗ, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3. Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 2 лютого 2015 року складала 17 тис. 828 доларів США 99 центів, що еквівалентно 287 тис. 759 грн 90 коп., які ПАТ «КБ «Приватбанк» просив стягнути солідарно з відповідачів. У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору. Позивач за зустрічним позовом зазначав, що ПАТ «КБ «Приватбанк» не мало право видавати кредит в іноземній валюті, оскільки відсутня відповідна ліцензія для надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; умови укладеного між сторонами кредитного договору є несправедливими, оскільки передбачають повернення кредиту у валюті; ПАТ «КБ «Приватбанк» не ознайомив його з детальним розписом загальної вартості кредиту; розрахунок заборгованості проведено поверхово та незрозуміло для споживача. Крім того, в договорі підроблено підпис його дружини ОСОБА_3, а договір застави не був нотаріально посвідчений. Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року в сумі 10 тис. 591 долар США 5 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 2 лютого 2015 року складало 170 тис. 939 грн 54 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з комісії в розмірі 90 доларів США 45 центів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зазначених позовних вимог. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитом, відсотками та пенею змінено: зменшено загальну суму заборгованості з 10 тис. 591 долара США 5 центів до 5 тис. 937 доларів США 18 центів, що за курсом НБУ станом на 2 лютого 2015 року складало 95 тис. 826 грн 9 коп.; заборгованість з виплати пені зменшено з 3 тис. 808 доларів США 35 центів до 3 тис. грн. У решті рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року касаційні скарги ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 відхилено, рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року в незмінній після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові ПАТ «КБ «Приватбанк» та про задоволення свого зустрічного позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частин другої, третьої статті 264, статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня, 2 грудня 2015 року та 9 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячною сплатою заборгованості та відсотків за кредитом на строк до 25 лютого 2010 року. Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору ОСОБА_1 зобов'язавався погашати кредит щомісячно з 15 по 19 число по 249 доларів США 2 центи. У лютому 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості, яка виникла станом на 4 жовтня 2011 року в розмірі 7 тис. 877 доларів США 89 центів. Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 лютого 2012 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 28 лютого 2007 року в сумі 7 тис. 877 доларів США 29 центів звернуто стягнення на автомобіль ВАЗ, державний НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу зазначеного автомобіля ПАТ «КБ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям цього автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ «КБ «Приватбанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. При цьому суд виходив з переривання перебігу строку позовної давності, яке пов’язував з датою зарахування 1 тис. 909 доларів США 43 центів, що надійшли на погашення кредитної заборгованості після реалізації заставного автомобіля. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення комісії за кредитом, ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, змінюючи рішення в частині розміру заборгованості за кредитом та залишаючи у решті рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що умовами кредитного договору передбачено погашення заборгованості щомісячними платежами, при цьому строк позовної давності був перерваний пред’явленням ПАТ «КБ «Приватбанк» у лютому 2012 року позову про звернення стягнення на предмет застави, а тому строк позовної давності перервався, починаючи з платежів за лютий 2009 року. Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року не можна вважати прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки в них містяться висновки суду касаційної інстанції про переривання позовної давності з інших підстав – вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого зобов’язання. Висновки щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, зокрема щодо перебігу позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), зроблені у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня 2015 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, не суперечать висновку, зробленому судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається. Не свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року висновку щодо застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у рішенні, яке переглядається, відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним з підстави пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності. Разом з цим у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2015 року міститься висновок про те, що в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново. Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову. Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, апеляційний суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі № 6-298цс17 Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново. Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову. Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Постанова від 7 червня 2017 року № 6-298цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/62F74F2FFBDB5589C2258140003F4BB0
  25. Державний герб України Ухвала іменем україни 9 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Демяносова М.В., Дьоміної О.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» в порядку захисту прав споживачів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 21 липня 2006 року в магазині «Евросеть», що розташований по вул. Петровського, 1 у м. Дніпропетровську, він придбав мобільний телефон Nokia 2650. Для придбання цього телефону між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк перерахував кошти за придбаний телефон, а він, повинен був повернути ці кошти та сплатити відсотки за користування кредитом. Позивач зазначав, що в період 2006-2007 років він здійснював платежі банку та вважав, що повернув кредит у повному розмірі та сплатив відсотки, проте у 2015 року після його працевлаштування на роботу та отримання зарплатної картки у ПАТ КБ «Приватбанк», останнє без будь-яких виконавчих документів та попереджень, зняло з його рахунку кошти - з квітня 2015 року по січень 2016 року банк за власною ініціативою списав з його рахунку грошові кошти на загальну суму 12 667 грн 46 коп. Працівник банку, до якого він звернувся за отриманням інформації, пояснив, що кошти були списані в рахунок погашення його заборгованості за кредитним договором від 21 липня 2006 року. Позивач вважав такі дії відповідача незаконними, а тому просив стягнути з ПАТ КБ «Приватбанк» безпідставно списані кошти у сумі 12 667 грн 46 коп. Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено, стягнуто на його користь з ПАТ КБ «Приватбанк» 12 667 грн 46 коп. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ПАТ КБ «Приватбанк» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд. Згідно із п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дійшли обґрунтованого висновку про підставність і доведеність заявлених позовних вимог, оскільки встановлено, що ПАТ КБ «Приватбанк» здійснив списання коштів з рахунку позивача поза межами строку позовної давності та без законних на те підстав, що прямо заборонено п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий висновок судів ґрунтується на правильно встановлених у справі обставинах та вимогах закону. Наведені в касаційній скарзі доводи заявника є необґрунтованими і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» відхилити, рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. А.О. Леванчук М.В. Демяносов О.О. Дьоміна Колегія суддів: Справа № 173/1535/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692688