Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 448 results

  1. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23.09.2010 № 34/121 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Моторного О.А. суддів: при секретарі за участю представників: від позивача Вергун І.В., Грицай М.А., від відповідача Саєнко Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду м.Києва від 30.06.2010 у справі № 34/121 ( .....) за позовом Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» до Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення 5949899,45 грн. ВСТАНОВИВ : Публічне акціонерне товариство «Каліон Банк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» (позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю (відповідач) про стягнення боргу у розмірі основної суми кредиту 5 949 899,45 грн. Згідно з заявою про уточнення позовної заяви позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь борг в сумі 5 949 861,61 грн. Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.06.2010 у справі № 34/121 позов задоволено повністю. Стягнуто з Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю на користь Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» 5 949 861,61 грн. боргу, а також 25 500,00 грн. витрат по сплаті державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Не погоджуючись із вказаним рішенням, Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю звернулась з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить зазначене рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Підставами для скасування рішення відповідач вважає неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи та порушення норм матеріального права. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.07.2010 прийнято до провадження апеляційну скаргу відповідача та її розгляд призначено на 10.08.2010. У судовому засіданні 10.08.2010 у розгляді справи відповідно до ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 12.08.2010. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.08.2010 розгляд апеляційної скарги відкладено на 23.09.2010 та зобов’язано Публічне акціонерне товариство «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» надати суду довідку про рух коштів по гривневому та валютному рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Т.М.М.» за 31.07.2009 та надати оригінали документів, на підставі яких списувались кошти із вказаних рахунків. Відповідно до положень ч. 1 та ч. 2 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, встановив наступне. 07.08.2008 між АТ «Каліон Банк Україна», правонаступником якого є ПАТ «Корпоративний та інвестиційний банк Креді Агріколь» (Банк) та Фірмою «Т.М.М.»- ТОВ було підписано договір про надання кредитної лінії для фінансування капітальних витрат, включаючи купівлю обладнання в межах, дозволених українським законодавством, в тому числі нормативними актами Національного банку України (п. 3 договору). Відповідно до п. 1, п. 2 договору загальний розмір кредитної лінії становить 3 517 950 Євро або еквівалент у гривнях чи доларах США з терміном дії до 1 серпня 2009 року. 24.07.2009 між сторонами по справі підписано Доповнення № 1 до договору про надання кредитної лінії, причому у примірнику доповнення № 1, наданого банком, вказано договір від 07.08.2008, а в примірнику доповнення № 1, наданого товариством, зазначено договір від 31.07.2008. Вказаним Доповнення № 1 було змінено пункт 1 та пункт 2 договору, згідно яких загальний розмір кредитної лінії становить 550 000 Євро або еквівалент у гривнях; кредитна лінія чинна до 01.09.2009, або до її скасування банком, залежно від того, що настане раніше. 31.08.2009 між сторонами по справі підписано Доповнення № 2 до договору від 07.08.2008, яким змінено пункт 1 та пункт 2 договору, згідно яких загальний розмір кредитної лінії становить 5 949 899,45 грн.; кредитна лінія чинна до 21.12.2009, або до її скасування банком, залежно від того, що настане раніше. Позивач звернувся до суду з даним позовом у зв’язку з тим, що відповідач не погасив 21.12.2009 кредит за останнім повідомленням № 11 від 09.12.2009 у розмірі 5 949 899,45 грн. Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилається на те, що Фірми «Т.М.М.» - ТОВ не списувала зі свого гривневого рахунку, відкритому у банку, суму у розмірі 5 949 899,45 грн. Статтею 1054 Цивільного кодексу України встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213 за позовом Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю до Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» про визнання недійним договору та доповнень до нього встановлено, що кредитний договір від 07.08.2008 та доповнення до нього не містять усіх істотних умов для даного виду договору, і в силу ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України є неукладеним (таким, що не відбувся). Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно з ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України. Відповідно до ч. 2 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зі змісту ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 181 Господарського кодексу України слідує, що договір, в якому відсутні всі узгоджені сторонами істотні умови, вважається неукладеним, а сторони такого договору не можуть мати права та вважатись зобов’язаними відповідно до умов такого договору. Отже, правовий наслідок неузгодження сторонами істотних умов договору полягає у відсутності такого договору. З урахуванням викладеного, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь» про стягнення з Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю 5 949 861,61 грн. на підставі договору про надання кредитної лінії від 07.08.2008 та доповнень № 1 від 24.07.2009 та № 2 від 31.08.2009 до нього, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. За таких обставин, апеляційна Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2010 у справі № 34/121 - скасуванню. У відповідності до статті 49 ГПК України при відмові в позові судові витрати покладаються на позивача. Тому, витрати відповідача зі сплати державного мита за подання апеляційної скарги у розмірі 12 750,00 грн., сплачені платіжним дорученням № 525132 від 02.07.2010, підлягають відшкодуванню за рахунок позивача. Відповідно до викладеного, керуючись ст. 101, п. 2 ст. 103, п. 1, п. 4 ч. 1 ст. 104, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ: Головуючий суддя Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12326702 ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2011 р. № 34/121 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Мирошниченка С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" на постанову від Київського апеляційного господарського суду 23.09.2010 у справі № 34/121 за позовом Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" до Фірми "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю про стягнення 5 949 899, 45 грн. у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Грицай М.А.; Колесник В.В.; - відповідача Саєнко Ю.М.; ВСТАНОВИВ: 29.01.2010 Публічне акціонерне товариство "Каліон Банк Україна", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь", звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Фірми "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю про стягнення боргу у розмірі 5 949 861, 61 (з урахуванням заяви про уточнення суми позову – т.1 а.с. 85). Рішенням господарського суду міста Києва від 01.06.2010 у справі № 34/121 (суддя Сташків Р.Б.) позовні вимоги задоволено. За рішенням стягнуто з Фірми "Т.М.М."- Товариство з обмеженою відповідальністю на користь Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" 5 949 861, 61 грн. боргу, 25 500, 00 грн. витрат по сплаті державного мита та 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 (колегія суддів у складі: Моторний О.А. –головуючий суддя, судді Кошіль В.В., Шапран В.В.) рішення господарського суду міста Києва від 01.06.2010 у справі № 34/121 скасовано; в позові відмовлено повністю. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Публічне акціонерне товариство "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/121, та залишити без змін рішення господарського суду першої інстанції. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" не підлягає задоволенню з наступних підстав. Спір, що виник між сторонами, стосується виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором про надання кредитної лінії від 07.08.2008 в частині повернення основної суми кредиту. Частина 1 статті 67 Господарського кодексу України встановлює, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов може відбуватися лише у формі вільного волевиявлення (ст. 203 ЦК України). Абзацом 2 частини 1 ст. 638 ЦК України та ч. 2 ст. 180 ГК України визначено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди; якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, то такий договір згідно із ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України вважається укладеним, натомість, у випадку недосягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов договору, останній вважається неукладеним; відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.10.2006 № 01-8/2351 про визнання договору неукладеним може зазначатися виключно у мотивувальній частині рішення як про обставину справи, встановлену господарським судом . Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Здійснивши перегляд справи, господарський суд апеляційної інстанції встановив, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213 за позовом Фірми "Т.М.М." - Товариства з обмеженою відповідальністю до Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" про визнання недійним договору та доповнень до нього встановлено, що договір про надання кредитної лінії від 07.08.2008 та доповнення до нього не містять усіх істотних умов для даного виду договору, і в силу ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України є неукладеним (таким, що не відбувся). Отже, оскільки укладений між позивачем та відповідачем договір про надання кредитної лінії постановою Київського апеляційного господарського суду у справі № 34/213 визнано неукладеним, тобто таким, що не створює жодних юридичних наслідків, вказана постанова є преюдиціальною в силу приписів ст. 35 ГПК України, то суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову, оскільки у позивача відсутні правові підстави для стягнення 5 949 861, 61 грн. у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором про надання кредитної лінії від 07.08.2008 в частині повернення основної суми кредиту. Доводи Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь", викладені в касаційній скарзі, стосовно неправомірного посилання судом апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213) на неузгодженість сторонами за спірним кредитним договором від 07.08.2008 істотних умов, які передбачені законом і є обов’язковими для даного виду договору та на ч.8 ст. 181 Господарського кодексу України, не можуть бути прийняті колегією суддів касаційної інстанції до уваги, оскільки постанова Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/213 набрала законної сили та відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України, ст. 115 Господарського процесуального кодексу України є обов’язковою до виконання на всій території України, а її оцінка не може здійснюватись в межах даного позовного провадження. Не погоджується Вищий господарський суд України також із твердженням скаржника про порушення судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови положень ч. 2 ст. 35 ГПК України, з огляду на таке. Відповідно до частини 2 ст. 35 ГПК України , факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони . Отже, зі змісту частини 2 статті 35 ГПК України слідує, що преюдиціальне значення мають факти встановлені рішенням господарського суду зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається, тобто обов'язковою умовою преюдиціальності є повна тотожність суб'єктного складу сторін спору, а відтак посилання скаржника на різні предмети спорів у справі № 34/213 та у даній справі є безпідставними. Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, встановлені ч. 2 ст. 1117 ГПК України, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана постанова відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для її скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Корпоративний та інвестиційний Банк Креді Агріколь" залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2010 у справі № 34/121 залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді Т.Л. БАРИЦЬКА С.В. МИРОШНИЧЕНКО http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13650068
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 13 жовтня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен банк Аваль» (далі – АКБ «Райффайзен банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. доларів США строком до 12 жовтня 2016 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 13 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до якого остання поручилась солідарно відповідати за виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором. Також 18 березня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. 138 доларів США 50 центів строком до 13 березня 2023 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 18 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до якого остання поручилась солідарно відповідати за виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором. Позичальник порушив умови виконання кредитних договорів, у зв’язку із чим утворилась заборгованість: за договором від 13 жовтня 2006 року – у розмірі 16 тис. 801 долар США 49 центів та пеня в розмірі 827 тис. 710 грн 20 коп.; за договором від 18 березня 2008 року – у розмірі 17 тис. 270 доларів США 30 центів та пеня в розмірі 850 тис. 805 грн 75 коп. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, відповідно до яких останній отримав право вимоги, в тому числі й за вказаними кредитними договорами. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за кредитними договорами. Калинівський районний суд Вінницької області рішенням від 26 лютого 2015 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовив. Апеляційний суд Вінницької області 14 грудня 2015 року рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив частково: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 16 тис. 801 долар США 49 центів заборгованості за кредитним договором від 13 жовтня 2006 року, що еквівалентно 226 тис. 769 грн 71 коп., з яких: 13 тис. 662 долари США 66 центів, що еквівалентно 184 тис. 404 грн 92 коп., заборгованості за кредитом; 3 тис. 138 доларів США 83 центи, що еквівалентно 42 тис. 364 грн 78 коп., заборгованості за процентами; 226 тис. 769 грн 71 коп. пені; стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 17 тис. 270 доларів США 30 центів заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року, що еквівалентно 233 тис. 97 грн 23 коп., з яких: 14 тис. 614 доларів США 28 центів, що еквівалентно 197 тис. 248 грн 93 коп., заборгованості за кредитом; 2 тис. 656 доларів США 2 центи, що еквівалентно 35 тис. 848 грн 30 коп., заборгованості за процентами та 233 тис. 97 грн 23 коп. пені. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 травня 2016 року рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 203, статті 264 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, 10 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та постанов Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 3 вересня 2014 року та 3 червня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 жовтня 2006 року між АКБ «Райффайзен банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. доларів США строком до 12 жовтня 2016 року. За пунктом 1.5.1 цього кредитного договору повернення кредитних коштів та сплата процентів за користування кредитом визначені періодичними щомісячними платежами. Останній платіж за цим кредитним договором боржник здійснив 12 серпня 2009 року. 18 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 16 тис. 138 доларів США 50 центів строком до 13 березня 2023 року. За пунктом 1.5.1 цього кредитного договору повернення кредитних коштів та сплата процентів за користування кредитом визначені періодичними щомісячними платежами. Останній платіж за цим кредитним договором боржник здійснив 12 серпня 2009 року. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір про відступлення права вимоги, відповідно до яких останнє отримало право вимоги, в тому числі і за вказаними кредитними договорами. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції вважав, що порука за договорами поруки припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки боржник припинив виконання зобов’язань за кредитними договорами 12 серпня 2009 року, отже, банк набув право пред’явити вимогу до поручителя з 13 серпня 2009 року протягом наступних шести місяців, однак звернувся до суду з позовом до поручителя про стягнення заборгованості лише 20 листопада 2014 року. Суд також дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитами, процентів та пені. Крім того, суд зазначив, що кредитними договорами передбачено нарахування пені в розмірі 1 % на день (365 % річних), що є несправедливою умовою цих договорів відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки така умова встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації в разі невиконання споживачем зобов’язань за договором. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки ОСОБА_1 визнав свій борг перед позивачем шляхом звернення 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року з письмовими заявами до позивача про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Крім того, позивач не пропустив передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимоги до поручителя, оскільки вимога про погашення заборгованості направлялась йому 2 вересня 2014 року. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року міститься висновок про те, що відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами за статтею 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності за кожним із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У наданій для порівняння постанові від 3 вересня 2014 року Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 червня 2015 року викладено висновок про те, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування статті 264 ЦК України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно із частиною четвертою статті 267 цього Кодексу сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Такі ж по суті правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 3 вересня 2014 року та 3 червня 2015 року, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник узяв на себе зобов'язання повернути суму кредитів з відповідними процентами, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами). Таким чином, умовами кредитних договорів установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами. Отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Суди також установили, що боржник припинив оплату чергових платежів з 12 серпня 2009 року, а позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами 20 листопада 2014 року. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитними договорами, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За положеннями статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позовна давність до пред’явлених вимог перервалась у зв’язку з направленням боржником 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року до позивача заяв про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, проте з указаними заявами боржник звернувся 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року, тобто після спливу позовної давності до пред’явлених позивачем вимог. Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми статті 264 ЦК України в частині вирішення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статті 264 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Крім того, на обґрунтування передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 19 червня 2013 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання кредитного договору частково недійсним, зокрема пункту кредитного договору про встановлення пені, який є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності; - від 10 грудня 2014 року, у якій суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави порушення ними статей 213, 214 ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення справи; - від 11 листопада 2015 року, якою суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд до апеляційного суду з тієї підстави, що на порушення статті 10 ЦПК України суд не сприяв усебічному та повному з’ясуванню обставин справи, не встановив обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 203, статті 264 ЦК України, статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 лютого 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1996цс16 Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник узяв на себе зобов'язання повернути суму кредитів з відповідними процентами, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами). Таким чином, умовами кредитних договорів установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами. Отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Суди також установили, що боржник припинив оплату чергових платежів з 12 серпня 2009 року, а позивач звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитними договорами 20 листопада 2014 року. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитними договорами, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За положеннями статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позовна давність до пред’явлених вимог перервалась у зв’язку з направленням боржником 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року до позивача заяв про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, проте з указаними заявами боржник звернувся 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року, тобто після спливу позовної давності до пред’явлених позивачем вимог. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 29 березня 2017 року № 6-1996цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A9DF97EFFED64C68C2258107003D63AC
  3. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2016 року Справа № 916/16/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Кролевець О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Господарського суду Одеської області 04.03.2016 та на постанову Одеського апеляційного господарського суду 23.05.2016 у справі Господарського суду № 916/16/16 Одеської області за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" д оФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача повідомлений, але не з'явився; - відповідача повідомлений, але не з'явився; Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 08.03-04/4898 від 10.10.2016 призначено проведення автоматичної зміни складу колегії суддів у справі № 916/16/16 у зв`язку із звільненням ОСОБА_5 з посади судді Вищого господарського суду України. Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.10.2016 у справі № 916/16/16 визначено наступний склад колегії суддів: Губенко Н.М.- головуючий (доповідач), Барицька Т.Л., Кролевець О.А. ВСТАНОВИВ: 04.01.2016 Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Господарського суду Одеської області із позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитом у розмірі 21 243, 77 грн., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 16 206, 64 грн., пені у розмірі 17 770, 86 грн. та заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 3 445, 95 грн. Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 у справі № 916/16/16 (суддя Малярчук І.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 (колегія суддів у складі: Гладишева Т.Я. - головуючий суддя, судді Головей В.М., Савицький Я.Ф.), у позові відмовлено. Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 у справі № 916/16/16, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Предметом даного позову є вимога про стягнення з відповідача визначених позивачем заборгованості за кредитом, заборгованості по процентам за користування кредитом, пені та заборгованості по комісії за користування кредитом на підставі договору банківського обслуговування № б/н від 14.06.2011. Обгрунтовуючи підстави даного позову позивач послався на те, що 14.06.2011 ФОП ОСОБА_4 подала до банку заяву, згідно із якою приєдналась до "Умов та правил надання банківських послуг", Тарифів банку, що розміщені в мережі Інтернет на сайті банку, які разом із заявою складають договір банківського обслуговування № б/н від 14.06.2011. Так, відповідно до вказаного договору відповідачу було встановлено кредитний ліміт на поточний рахунок № НОМЕР_1 в електронному вигляді через встановлені засоби електронного зв'язку банку і клієнта, що визначено та врегульовано "Умовами та правилами надання банківських послуг". Свої зобов'язання за договором позивач виконав в повному обсязі, надавши відповідачу кредит у сумі 21 900, 00 грн., однак, відповідач його не повернув, проценти за його користування та комісію не сплатив. Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 26.01.2010 між позивачем та відповідачем було укладено договір про відкриття поточного рахунку у формі відповідної підписаної відповідачем заяви, згідно з яким їй було відкрито поточний рахунок № НОМЕР_1 та картковий рахунок № НОМЕР_2. Також, 26.01.2010 між ПАТ КБ Приватбанк та ФОП ОСОБА_4 було укладено договір банківського рахунку на комплексне обслуговування, де сторони обумовили наступні банківській послуги, які банк надає клієнту: відкриття рахунку, розрахунково-касове обслуговування, дистанційне керування рахунком, користування рахунком за допомогою мобільного зв'язку, корпоративні платіжні картки, розміщення грошових коштів на депозитному рахунку. Відповідно до пункту 3.2.1.1 Умов та правил надання банківських послуг (далі - Умови) кредитний ліміт встановлюється на поточний рахунок клієнта та надається на фінансування поточної діяльності. Про розмір ліміту банк повідомляє клієнта на свій вибір або в письмовій формі, або через встановлені засоби електронного зв'язку (система клієнт-банк, інтернет клієнт-банк, смс-повідомлення тощо.) Банк здійснює обслуговування ліміту клієнта, що полягає у проведенні його платежів понад залишок коштів на поточному рахунку клієнта, при наявності вільних грошових ресурсів, за рахунок кредитних коштів в межах ліміту, шляхом дебетування поточного рахунку. Наведені положення Умов та правил надання банківських послуг визначають можливість та порядок встановлення кредитного ліміту саме на поточний рахунок особи, яка є клієнтом ПАТ КБ "Приватбанк". При цьому відкриттю поточного рахунку передує укладення відповідного договору шляхом його підписання або у формі заяви-приєднання до Умов. У ст. 181 ГК України визначено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Згідно зі ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (частина 1 ст. 640 ЦК України). За приписами ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 634 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Пунктом 3.2.1.1.1.16. "Умов та правил надання банківських послуг" передбачено, що при укладанні договорів та угод, або вчиненні інших дій, що свідчать про приєднання клієнта до "Умов та правил надання банківських послуг" (або у формі "Заяви про відкриття поточного рахунку та картки зі зразками підписів і відбитка печатки" або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк/інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою або електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі), банк і клієнт допускають використання підписів клієнта у вигляді електронно-цифрового підпису та/або підтвердження через пароль, спрямований банком через верифікований номер телефону, який належить уповноваженій особі клієнта з правом "першого" підпису. Підписання договорів та угод таким чином прирівнюється до укладання договорів та угод у письмовій формі. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 глави 71 ЦК України і не випливає із суті кредитного договору (ст. 1054 ЦК України). За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ч. 1 ст. 1066 ЦК України). Клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором (ч. 4 ст. 1068 ЦК України). Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1069 ЦК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підтвердження укладення між сторонами змішаного договору (ст. 628 ЦК України), який містить елементи як кредитного договору, так і договору банківського рахунку позивачем надано роздруківку електронної заяви ФОП ОСОБА_4 від 14.06.2011, відповідно до якої: "Банк за наявності вільних грошових коштів здійснює обслуговування кредитного ліміту на рахунку № НОМЕР_1, про розмір ліміту Банк повідомляє клієнта на свій вибір або у письмовій формі або через встановлені засоби електронного зв'язку банку та клієнта. Порядок встановлення, зміни ліміту, погашення заборгованості та розмір відсоткової ставки за користування кредитним лімітом регламентується Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами Банку, що розміщені у мережі Інтернет на сайті www.privatbank.ua і разом з цією заявою складають Договір банківського обслуговування. Підписавши цю заяву, Клієнт приєднується і погоджується із умовами, викладеними в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, що розміщені на офіційному сайті ПриватБанку www.privatbank.ua". Водночас, судами встановлено, що дана заява не містить підпису відповідача, натомість у заяві наявна відмітка про накладення клієнтом 14.06.2011 електронно-цифрового підпису у системі інтернет-клієнт-банкінгу Приват 24. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про електронний цифровий підпис" електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Згідно із ст. 6 Закону України "Про електронний цифровий підпис" сертифікат ключа містить такі обов'язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов'язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не надано будь-яких доказів того, що саме ФОП ОСОБА_4 підписано електронним цифровим підписом заяву від 14.06.2011 про приєднання до умов, викладених в Умовах і Правилах надання банківських послуг, Тарифах ПриватБанку, оскільки позивачем не надано ані відомості про сертифікацію ключа ЕЦП відповідача, ані відомості про особистий ключ підписувача, який має відповідати відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. При цьому, відповідач заперечує факт підписання даної заяви. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" не доведено факту укладення між сторонами договору банківського обслуговування, який є підставою позову від 14.06.2011, що в свою чергу свідчить про те, що сторонами не було погоджено розмір та умови надання і повернення грошових коштів, а також сплати процентів, у тому числі черговість погашення заборгованості, та відповідальність за несвоєчасне виконання зобов'язань. Водночас, правовою підставою позову є саме надання відповідачу кредиту на умовах договору, укладеного відповідно до "Умов та правил надання банківських послуг", в той час як позивачем не доведено підставність користування відповідачем кредитними коштами банку. Враховуючи наведене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованості за кредитом, заборгованості по процентам за користування кредитом, пені та заборгованості по комісії за користування кредитом. Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Згідно із ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що статтею 1117 ГПК України не віднесено до повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2016 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23.05.2016 у справі № 916/16/16 залишити без змін. Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО Судді Т.Л. БАРИЦЬКА О.А. КРОЛЕВЕЦЬ http://reyestr.court.gov.ua/Review/62024404
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., за участю представника Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Альтком «Бетон-строй» про стягнення кредитної заборгованості за заявою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Союз» (далі – ПАТ «КБ «Союз») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило суд стягнути з відповідачів у солідарному порядку кредитну заборгованість, посилаючись на те, що 24 грудня 2013 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Альтком «Бетон-строй» (далі – ТОВ «Альтком «Бетон-строй») було укладено кредитний договір НОМЕР_1 та додатковий договір НОМЕР_2, відповідно до умов яких останнє отримало кредит (транш) у розмірі 2 млн 520 тис. доларів США та зобов’язалося сплачувати за користування кредитом 12 % річних у порядку та строки, визначені у кредитному договорі. У зазначених кредитному договорі та додатковому договорі було встановлено строк повернення кредиту не пізніше 2 жовтня 2014 року. Указані кредитні зобов’язання були забезпечені договором поруки НОМЕР_3, укладеним між банком та ОСОБА_2 24 грудня 2013 року. Оскільки ТОВ «Альтком «Бетон-строй» своїх кредитних зобов’язань перед банком належним чином не виконало, то станом на 25 березня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 2 млн 668 тис. 547 доларів США 94 центи. Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 11 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 квітня 2016 року, задовольнив позов ПАТ «КБ «Союз»: стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ТОВ «Альтком «Бетон-строй» на користь ПАТ «КБ «Союз» кредитну заборгованість у розмірі 2 млн 668 тис. 547 доларів США 94 центи, яка складається із суми неповернутого кредиту в розмірі 2 млн 520 тис. доларів США та суми нарахованих процентів за користування кредитом за період з 1 березня по 25 грудня 2014 року в розмірі 148 тис. 547 доларів США 94 центи; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнила частково. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ПАТ «Альтком «Бетон-строй» про стягнення кредитної заборгованості скасувала, провадження у справі в цій частині закрила; ухвалу суду апеляційної інстанцій у частині позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ОСОБА_2 про стягнення суми нарахованих процентів за користування кредитом скасувала, справу в цій частині передала на новий розгляд до суду апеляційної інстанції на підставі статті 338 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України); судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ОСОБА_2 про стягнення суми кредиту в розмірі 2 млн 520 тис. доларів США залишила без змін. У заяві ПАТ «КБ «Союз» про перегляд судового рішення порушується питання про часткове скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та передачу справи в частині позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ТОВ «Альтком «Бетон-строй» про стягнення кредитної заборгованості на розгляд до суду касаційної інстанції та залишення в силі ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ОСОБА_2 про стягнення суми нарахованих процентів за користування кредитом з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 541, частини першої статті 543, статті 554 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 15, 16, 30, 32, 118, 205 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 261, частини третьої статті 267, частини четвертої статті 559 ЦК України. На підтвердження наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «КБ «Союз» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2011 року, 13 травня, 3 та 18 червня, 22 липня 2015 року, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Союз» ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди у справі встановили, що 24 грудня 2013 року між ПАТ «КБ «Союз» та ТОВ «Альтком «Бетон-строй» було укладено кредитний договір НОМЕР_1 та додатковий договір НОМЕР_2, відповідно до умов яких останній отримав кредит (транш) у розмірі 2 млн 520 тис. доларів США на поповнення обігових коштів та інші господарські потреби, пов’язані з веденням статутної діяльності, на строк до 2 жовтня 2014 року, процентна ставка за цим договором становила 12 % річних. Згідно з меморіальним ордером від 24 грудня 2013 року НОМЕР_4 ТОВ «Альтком «Бетон-строй» отримало кредит у розмірі 2 млн 520 тис. доларів США від ПАТ «КБ «Союз». Відповідно до посвідченого нотаріально договору поруки від 24 грудня 2013 року НОМЕР_3, який було укладено між ПАТ «КБ «Союз» та ОСОБА_2, останній зобов’язався солідарно з ТОВ «Альтком «Бетон-строй» відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором від 24 грудня 2013 року, укладеним між банком та позичальником, а також за всіма додатковими угодами (додатковими договорами) до кредитного договору, що укладені та/або будуть укладені в майбутньому. Згідно з пунктом 2.10.3 указаного кредитного договору в разі несвоєчасного повернення кредитів позичальник зобов’язується протягом усього терміну до повного повернення кредитів сплачувати банку проценти в розмірі та порядку, встановлених цим договором, якщо інше не передбачено умовами цього договору. Відповідно до пункту 2.1 наведеного договору поруки в разі невиконання позичальником своїх зобов’язань за платежами, передбаченими кредитним договором, поручитель на підставі письмового повідомлення позичальника або банку не пізніше п’яти робочих днів після отримання такого письмового повідомлення погашає за рахунок власних коштів на рахунок банку в повному обсязі заборгованість позичальника за кредитним договором. Останнє погашення заборгованості за кредитом позичальник здійснив 24 лютого 2015 року, що підтверджується випискою з особового рахунку з 3 жовтня 2014 року по 25 березня 2015 року. У зв’язку з невиконанням позичальником кредитних зобов’язань станом на 25 березня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 2 млн 668 тис. 547 доларів США 94 центи, з яких: 2 млн 520 тис. доларів США – сума неповернутого кредиту, 148 тис. 547 доларів США 94 центи – сума нарахованих процентів за користування кредитом за період з 1 березня по 25 грудня 2014 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову та стягнення солідарно з ТОВ «Альтком «Бетон-строй» та ОСОБА_2 кредитної заборгованості, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Альтком «Бетон-строй», отримавши від банку грошові кошти в кредит, своїх кредитних зобов’язань належним чином не виконувало, при цьому боржник і поручитель повинні солідарно відповідати перед кредитором за порушення боржником зобов’язань. Однак суд касаційної інстанції скасував ухвалу суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ОСОБА_2 про стягнення суми нарахованих процентів за користування кредитом та передав справу в цій частині на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, оскільки в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року відсутній правовий висновок щодо застосування норм матеріального права, то підстав для перегляду судового рішення, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України, немає. З огляду на зазначене ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2011 року, 13 травня, 3 та 18 червня, 22 липня 2015 року та постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 року не можуть братися до уваги як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Крім того, суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ТОВ «Альтком «Бетон-строй» про стягнення кредитної заборгованості та закрив провадження в цій частині з підстави, визначеної у пункті 1 частини першої статті 205 ЦПК України, а ПАТ «КБ «Союз» відповідно до вимог частини другої статті 206 цього Кодексу, повідомив, що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Альтком «Бетон-строй» (позичальника) віднесено до юрисдикції господарських судів. При цьому суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ОСОБА_2 (поручителя) про стягнення суми кредиту. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2011 року, 13 травня, 3 та 18 червня, 22 липня 2015 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги до фізичної особи та юридичної особи (господарського товариства) у випадку виникнення в них солідарного обов’язку можуть бути об’єднані в одне провадження та розглянуті в порядку цивільного судочинства. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно із частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці першому пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом третім пункту 15 цієї постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже, у справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «КБ «Союз» до ТОВ «Альтком «Бетон-строй» про стягнення кредитної заборгованості в порядку цивільного судочинства. Натомість суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, врахувавши вимоги зазначених норм матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ «КБ «Союз» до ТОВ «Альтком «Бетон-строй» про стягнення кредитної заборгованості. Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстави для задоволення заяви ПАТ «КБ «Союз» і скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2852цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F75E5CECE6AC283AC2258107003D77D9
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 10 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав грошові кошти в розмірі 58 000 доларів США зі сплатою 14,50 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2018 року. Посилаючись на те, що внаслідок неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов’язань станом на 28 травня 2015 року утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 835 529 грн. 90 коп., з яких: 57 559,02 доларів США, що в еквіваленті становить 1 211 115 грн. 74 коп., – заборгованість за кредитом; 56 780,46 доларів США, що в еквіваленті становить 1 194 733 грн. 84 коп., - заборгованість за процентами; 47 248 грн. 43 коп. – пеня за порушення строків погашення кредиту та пеня за несвоєчасне погашення заборгованості з виплати процентів 382 431 грн. 88 коп., - ПАТ «УкрСиббанк» просило задовольнити позовні вимоги. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 17 березня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 835 529 грн. 90 коп., з яких 1 211 115 грн. 74 коп. - заборгованість за кредитом; 1 194 733 грн. 84 коп. - заборгованість за процентами; 47 248 грн. 43 коп. – пеня за порушення строків погашення кредиту та 382 431 грн. 88 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості з виплати процентів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання заяви, пояснення представника ПАТ «УкрСиббанк» - ОСОБА_3 на її заперечення, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що 10 вересня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 58 000 доларів США зі сплатою 14,50 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 10 вересня 2018 року. Відповідно до пунктів 1.2.7 – 1.2.10 зазначеного договору сторони погодили, що погашення кредиту здійснюється шляхом сплати ануїтентних платежів, розмір яких складає 920 доларів США десятого числа кожного місяця протягом строку кредитування. Позивач свої зобов’язання за договором та угодою виконав у повному обсязі, а саме надав відповідачу кредит у розмірі 58 000 доларів США, однак відповідач свої зобов’язання щодо повернення кредитних коштів та сплати відсотків за користування кредитом не виконав, унаслідок чого згідно з розрахунком станом на 28 травня 2015 року за ОСОБА_1 утворилася заборгованість у розмірі 57 559 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) еквівалентно 1 211 115 грн. 74 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 56 780,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 194 733 грн. 84 коп. 1 липня 2014 року на виконання умов договору та пунктів 6.2, 6.1.2. Правил споживчого кредитування позичальників АКІБ «УкрСиббанк» позивач направив вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту, отриманої відповідачем (т. 1, а.с. 33-34). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив, зокрема, з того, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання та звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 в межах трирічного строку. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року та 6 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки умовами кредитного договору повернення кредитних коштів і процентів за користування ними визначено періодичними щомісячними платежами, то згідно зі статтею 261 ЦК України обчислення позовної давності здійснюється з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, отже, сума непогашеної кредитної заборгованості підлягає стягненню у межах строку позовної давності, перебіг якої починається з моменту порушення строків оплати за окремим платежем і до моменту звернення кредитора до суду з позовом з урахуванням строку погашення кредиту в повному обсязі, визначеного останнім днем місяця, вказаного на картці. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, суд виходив з того, що несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності за кожним із платежів. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року суд виходив з того, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність (стаття 257 ЦК України) за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року суд виходив з того, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального, а саме статей 256, 257, 261, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Відповідно до умов кредитного договору від 10 вересня 2008 року кінцевий термін остаточного повного погашення кредитної заборгованості – 10 вересня 2018 року шляхом сплати ануїтентних платежів 10 числа кожного місяця протягом строку погашення, при цьому згідно з умовами договору може бути встановлено інший термін повернення кредиту. Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). ОСОБА_1 заявив про застосування строків позовної давності в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій (т. 1, а.с. 54, 73, 184). У випадку встановлення умовами договору окремих самостійних зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Проте суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував зазначені правові норми і не перевірив доводів відповідача щодо припинення погашення ним заборгованості перед банком з 9 лютого 2009 року, а з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості позивач звернувся лише в червні 2015 року. Таким чином, оскільки суд не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 листопада 2015 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-522цс17 У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-522цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF2D96722BBA4617C225810100480F1E
  6. Державний герб України Ухвала іменем україни 29 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Коротуна В.М., Писаної Т.О., Мазур Л.М., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про визнання правочинів недійсними, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» - Славкіної Марини Анатоліївни на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБіБанк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 29 березня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк», яке змінило своє найменування на ПАТ «ВіЕйБіБанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 19/37, за умовами якого останній отримав кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом у сумі 65 000 дол. США зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитом та з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року. Крім того, між банком та ОСОБА_3 були укладені додаткові угоди до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, а саме: додаткова угода № 1 від 29 березня 2007 року та додаткова угода № 2 від 17 липня 2007 року, за умовами яких ОСОБА_3 отримав транш кредиту в сумі 50 000 дол. США та 15 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року, а також додаткові угоди № 3 від 07 листопада 2008 року та № 4 від 22 листопада 2008 року, за умовами яких плата за користування кредитними коштами встановлювалася в розмірі 16% та 18% річних відповідно. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 28 січня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язувалась нести солідарну відповідальність з ОСОБА_3 за кредитним договором № 19/37. Крім того, ПАТ «ВіЕйБіБанк» зазначало, що 26 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додатковий договір № 6 до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, за умовами якого сторони погодили розмір мінімальної процентної ставки за користування кредитними коштами 16 % річних та строк користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року, при цьому додатково встановлена щорічна комісія в розмірі 0,5 % річних. 26 серпня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додатковий договір № 1 до договору поруки від 28 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_4 погодилася з новим графіком погашення заборгованості та збільшенням строку користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року. Внаслідок невиконання ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 06 липня 2015 року становила 730 417 грн 47 коп. та якуПАТ «ВіЕйБіБанк» просило стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «ВіЕйБіБанк» про визнання правочинів недійсними, обґрунтовуючи його тим, що додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 рокудо кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додаток № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року він не підписував, а тому на підставі ст. 215 ЦК України просив визнати їх недійсними. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 27 квітня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «ВіЕйБіБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсними: додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додаток № 1 до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків», додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ПАТ «ВіЕйБіБанк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБіБанк» - Славкіної М.А., посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ПАТ «ВіЕйБіБанк» в повному обсязі, у задоволенні зустрічного позову відмовити. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» ВССУ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, ознайомившись із поданими запереченнями, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «ВіЕйБіБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що банком пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем. Договір поруки суд вважав припиненим з 30 вересня 2012 року на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходи із того, що підписи від імені позичальника в додатковому договорі № 6 від 26 серпня 2009 рокудо кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковому договорі № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року, виконані не ОСОБА_3, що свідчить про відсутність його волевиявлення на укладення зазначених правочинів. Колегія суддів погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Судами встановлено, що 29 березня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк», яке змінило своє найменування на ПАТ «ВіЕйБіБанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 19/37, за умовами якого останній отримав кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом у сумі 65 000 дол. США зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитом та з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року. Крім того, між банком та ОСОБА_3 були укладені додаткові угоди до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, а саме: додаткова угода № 1 від 29 березня 2007 року та додаткова угода № 2 від 17 липня 2007 року, за умовами яких ОСОБА_3 отримав транш кредиту в сумі 50 000 дол. США та 15 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 29 березня 2012 року, а також додаткові угоди № 3 від 07 листопада 2008 року та № 4 від 22 листопада 2008 року, за умовами яких плата за користування кредитними коштами встановлювалася в розмірі 16% та 18% річних відповідно. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 28 січня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язувалась нести солідарну відповідальність з ОСОБА_3 за кредитним договором № 19/37. Крім того, позивач зазначав, що 26 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додатковий договір № 6 до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, за умовами якого сторони погодили розмір мінімальної процентної ставки за користування кредитними коштами 16 % річних та строк користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року, при цьому додатково встановлена щорічна комісія в розмірі 0,5 % річних. 26 серпня 2009 року між ПАТ «ВіЕйБіБанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додатковий договір № 1 до договору поруки від 28 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_4 погодилася з новим графіком погашення заборгованості та збільшенням строку користування кредитними коштами до 29 березня 2022 року. Звертаючись до суду із позовом, ПАТ «ВіЕйБіБанк» зазначало, що ОСОБА_3 свої зобов'язання за кредитним договором та додатковими угодами до нього належним чином не виконує, у зв'язку із чим станом на 06 липня 2015 року заборгованість за договором становила 730 417 грн 47 коп. ОСОБА_3 зазначав, що з серпня 2009 року він не здійснював жодних платежів за кредитним договором, а тому банк пропустив строк позовної давності, при цьому додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року, умовами якого було збільшено строк повернення кредиту до 29 березня 2022 року, додаток № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року він не підписував. Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 05 листопада 2015 року підписи від імені ОСОБА_3 в додатковому договорі № 6 від 26 серпня 2009 року до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковому договорі № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року, виконані не ОСОБА_3. Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 3 ст. 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленіч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Враховуючи, що згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи від 05 листопада 2015 року ОСОБА_3 не підписував додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року до кредитного договору № 19/37 від 29 березня 2007 року, додаток № 1 до кредитного договору «Графік погашення заборгованості по кредиту і відсотків» та додатковий договір № 1 від 26 серпня 2009 року до договору поруки від 28 січня 2009 року, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність волевиявлення ОСОБА_3 на укладення зазначених правочинів, що є підставою для визнання їх недійсними. Доводи касаційної скарги щодо прийняття ОСОБА_3 умов, встановлених додатковим договором № 6 від 26 серпня 2009 року, зокрема шляхом їх виконання, є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи відсутні докази зазначеного. Безпідставними є також доводи щодо сплати ОСОБА_3 платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 19/37 до жовтня 2014 року, що свідчить про відсутність пропуску строку позовної давності при зверненні до суду із даним позовом. За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов'язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2170цс16. Враховуючи, що кредитний договір № 19/37 від 29 березня 2007 року укладений зі строком його дії до 29 березня 2012 року, графік погашення платежів, закріплений у додатку № 1 до кредитного договору, а також додатковий договір № 6 від 26 серпня 2009 року, умовами якого було змінено строк повернення кредиту до 29 березня 2022 року, ОСОБА_3 не підписував, при цьому в матеріалах справи відсутні докази сплати грошових коштів за кредитним договором з серпня 2009 року, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про пропуск ПАТ «ВіЕйБіБанк» строку позовної давності при зверненні до суду з даним позовом у липні 2015 року. Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів щодо їх оцінки. Докази та обставини, на які посилається уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБіБанк» - Славкіна М.А. у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права. З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст.ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судових рішень. Керуючись ст. ст. 336, 337, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справах у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» - Славкіної Марини Анатоліївни відхилити. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 27 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді: В.М. Коротун Л.М.Мазур Т.О.Писана О.В. Попович http://reyestr.court.gov.ua/Review/65895256
  7. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 липня 2007 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гнатенка А.В., суддів: Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Данчука В.Г., Косенка В.Й.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства Комерційний банк (далі - ЗАТ КБ) “Приват-Банк” в особі Мукачівської філії до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) “Євроглоб”, ОСОБА_1 про стягнення суми, за касаційною скаргою ЗАТ КБ “Приват-Банк” на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2003 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2004 року, в с т а н о в и л а : У травні 2003 року ЗАТ КБ “Приват-Банк” звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що згідно кредитної угоди № НОМЕР_1, укладеної між Мукачівською філією “Приват-Банк” та ТзОВ “Євроглоб” в особі директора ОСОБА_1., відповідачу було надано кредиту сумі 10000 доларів США на термін до 29 квітня 2003 року, зі сплатою 18% річних за користування кредитом. 30 квітня 2002 року було укладено також договір поруки між Мукачівською філією “Приват-Банк” та ОСОБА_1., відповідно до якого поручитель та боржник за кредитною угодою № НОМЕР_1 відповідають перед кредитором як солідарні боржники. В порушення вимог вказаної кредитної угоди та договору поруки відповідач не повернув кредит та нараховані відсотки в обумовлений договором строк, його заборгованість станом на 20 травня 2003 року становить 55 331 гривню 87 копійок. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2003 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2004 року, у позові відмовлено. ЗАТ КБ “Приват-Банк” звернулося до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ЗАТ КБ “Приват-Банк”, з чим погодився суд апеляційної інстанції, місцевий суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем у судовому засіданні жодними доказами не доведено, що відповідач отримав кошти згідно кредитної угоди №НОМЕР_1 і розпорядився ними, як передбачено ст. 381 ЦК України. Надана позивачем виписка про рух коштів ТзОВ “Євроглоб” достовірно не стверджує, що кредитними коштами у сумі 53 270 гривень розпорядився саме відповідач. Крім того, позивачем не спростовані доводи відповідачки ОСОБА_1. про те, що позичальник заяви та згоди на перерахування кредитних коштів не давав. Згідно з правилами ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість постановлених судових рішень у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги. Оскільки доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права не ґрунтуються на матеріалах справи, зводяться до іншої оцінки фактичних обставин справи, яка відрізняється від зробленої судом оцінки, і висновків суду не спростовують, а оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального і матеріального права, тому передбаченихст. 338 ЦПК України підстав для його скасування не вбачається. Керуючись статтями 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у х в а л и л а : Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства Комерційний банк “Приват-Банк” відхилити. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 листопада 2003 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2004 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.В. Гнатенко Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк В.Г. Данчук В.Й Косенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/843929
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що 1 серпня 2008 року між сторонами було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 30 802 долари США зі сплатою 12,55 % річних та кінцевим строком погашення заборгованості не пізніше 31 липня 2015 року на купівлю автотранспортного засобу. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 1 серпня 2008 року між сторонами укладено договір застави автомобіля. ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим станом на 31 березня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 58 019 доларів США 68 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 360 133 грн 65 коп., яку позивач просив суд стягнути на свою користь із відповідача. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2015 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено на підставі пропуску позивачем строку позовної давності. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором за період з 24 червня 2011 року до 31 березня 2015 року в сумі 20 675 доларів США, що складає 484 675 грн 76 коп., з яких 9 924 долари США 78 центів, що еквівалентно 232 662 грн 54 коп., – заборгованість зі сплати процентів за вказаний період; 4 719 доларів США 3 центи, що еквівалентно 110 626 грн 33 коп., – пеня за несвоєчасне повернення кредиту за період з 1 квітня 2014 року по 31 березня 2015 року; 2 444 долари США 60 центів, що еквівалентно 57 307 грн 78 коп., – пеня за несвоєчасну сплату процентів за період з 1 квітня 2014 року по 31 березня 2015 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 267 та частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, 8 та 15 червня 2016 року, дві постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року, 27 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 серпня 2008 року між сторонами було укладено кредитний договір НОМЕР_1. Згідно з пунктом 1.1 кредитного договору кредитор надав позичальнику в користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 30 802 долари США, зі сплатою 12,55 % процентів річних та наступними порядком погашення суми основної заборгованості до 20 числа кожного місяця відповідно до графіку, вказаному в підпункті 1.1.1 пункту 1.1 статті 1 договору. Відповідно до пункту 1.3 договору, на забезпечення позичальником виконання своїх зобов’язань щодо погашення кредиту, сплати відсотків, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги сторони уклали з позичальником договір застави транспортного засобу, зазначеного в пункті 1.2 договору, заставною вартістю 188 100 грн, який також забезпечує виконання зобов’язання позичальника за додатковим договором. За умовами пункту 2.3 договору моментом (днем) повернення кредиту вважається день зарахування на відповідні рахунки кредитора суми кредиту, нарахованих процентів та можливих пені і штрафних санкцій, визначених цим договором, якщо інше не випливає з умов цього договору. Згідно з підпунктом 2.4.1 кредитного договору сплата процентів здійснюється щомісяця у валюті наданого кредиту не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним, у якому нараховано проценти, а також у день повернення заборгованості за кредитом у повній сумі. Відповідно до умов підпункту 2.4.2 договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті наданого кредиту щомісяця, в останній робочий день поточного місяця за період з останнього робочого дня попереднього місяця по день, що передує останньому робочому дню поточного місяця, а також в день повернення заборгованості за кредитом в повній сумі. При розрахунку процентів ураховується день надання і не враховується день погашення кредиту. Згідно з умовами пункту 2.5 договору погашення заборгованості позичальника за цим договором здійснюється в такій черговості: прострочена заборгованість за нарахованими процентами; прострочена заборгованість за кредитом; строкова заборгованість за нарахованими процентами; строкова заборгованість за кредитом; пеня за порушення строків повернення кредиту та сплати процентів; штраф. У підпункті 3.2.3 кредитного договору зазначено, що кредитор має право вимагати повернення кредиту, нарахованих процентів та можливих штрафних санкцій, у разі затримання позичальником сплати частини кредиту та/або процентів щонайменше за один календарний місяць, перевищення суми заборгованості за суму кредиту більш як на 10 %, несплати позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % від суми кредиту. Згідно з підпунктом 3.3.9 кредитного договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний день його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1 кредитного договору. Пунктом 4.1 кредитного договору передбачено, що в разі прострочення позичальником строків сплати процентів та строків повернення кредиту, визначених договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення, що діє у момент прострочення. 8 липня 2009 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду НОМЕР_2 про внесення змін до кредитного договору, за умовами якої сторони погодили внесення змін до графіку погашення кредиту. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 вніс 21 квітня 2009 року. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки останній платіж на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 вчинив 21 квітня 2009 року, банк пропустив строк позовної давності на звернення до суду, який розпочався з 21 травня 2009 року і сплив 21 травня 2012 року, а відповідач заявив про застосування наслідків спливу позовної давності. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, виходив з того, що в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, погашення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку сплати чергового платежу. Оскільки за умовами кредитного договору останній платіж за кредитним договором позичальник повинен був здійснити 31 липня 2015 року, а в суд позивач звернувся у червні 2014 року, період заборгованості потрібно обчислювати в межах строку позовної давності з 24 червня 2011 року по 31 березня 2015 року, а пеню за річний термін – з 1 квітня 2014 року до 31 березня 2015 року. При цьому апеляційний суд не взяв до уваги доводів відповідача щодо зміни строку виконання кредитного зобов’язання й надання ним на підтвердження своїх доводів вимоги банку від 12 квітня 2010 року про повне дострокове повернення заборгованості за кредитом. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, рішення в яких ОСОБА_1 надав на підтвердження своїх вимог, міститься висновок про те, що пред’явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 264, 267, частини другої статті 1050 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За частинами першою, п’ятою статті 261 ЦК України перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Як зазначалося вище, сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Згідно з пунктом 3 додаткової угоди НОМЕР_2 від 8 липня 2009 року про внесення змін до кредитного договору, сторони домовилися, що в разі порушення позичальником строків сплати процентів, та/або кредиту як в повному обсязі, так і частково більш ніж на тридцять календарних днів кредитор має право вимагати дострокового погашення кредиту, нарахованих процентів та можливих штрафних санкцій у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення позичальнику, а позичальник, зі свого боку, зобов’язується достроково погасити в повному обсязі кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції протягом тридцяти календарних днів з дати одержання зазначеного письмового повідомлення кредитора. Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. У зв'язку з порушенням боржником виконання зобов'язання за кредитним договором банк використав право достроково вимагати з позичальника повернення заборгованості за кредитним договором, надіславши 12 квітня 2010 року претензію (вимогу) боржнику про дострокове негайне повернення всієї суми кредиту й пов'язаних з ним платежів (відсотків) (а. с. 203). Отже, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про негайне повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня після одержання такої вимоги. Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором у червні 2014 року. Відповідно до статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Не перевіривши, чим було зумовлене неподання до суду першої інстанції вищезазначеного доказу (вимоги банку), суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодися й суд касаційної інстанції, дійшов передчасного висновку про часткове задоволення вимог банку. За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року підлягають скасуванню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16 Пред’явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов. Постанова від 9 листопада 2016 року №6-2251цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B562403F45D3E3B1C225806E00511386
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 квітня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір шляхом підписання заяви, на підставі якого остання отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 22,80 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 30 листопада 2013 року утворилася заборгованість у сумі 13 тис. 664 грн 34 коп., з яких: 4 тис. 216 грн 57 коп. – заборгованість за кредитом, 4 тис. 869 грн 13 коп. – заборгованість за процентами, 3 тис. 451 грн 77 коп. – заборгованість з комісії за користування кредитом, 500 грн – штраф (фіксована частина) та 626 грн 87 коп. – штраф (процентна складова), – позивач просив стягнути з відповідачки зазначену суму заборгованості. Соснівський районний суд м. Черкаси рішенням від 18 лютого 2015 року в задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Черкаської області 24 грудня 2015 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив частково: стягнув на його користь з ОСОБА_1 4 тис. 216 грн 57 коп. заборгованості за кредитним договором, 3 тис. 1 грн 25 коп. заборгованості з відсотків на прострочену суму, 1 тис. 723 грн заборгованості з комісії за користування кредитом; у задоволенні решти позовних вимог відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року залишила без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме 253, 256-259 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року й рішення Апеляційного суду Черкаської області 24 грудня 2015 року скасувати та залишити без змін рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 лютого 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 13 квітня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 був укладений договір шляхом підписання заяви, яка разом з Умовами та правилами надання банківських послуг (далі – Умови), Правилами користування платіжною карткою складає між сторонами кредитний договір. На підставі зазначеного договору ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 22,80 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Кредитний ліміт ОСОБА_1 неодноразово змінювався, зокрема 28 квітня 2007 року до 6 тис. грн., 28 березня 2008 року – 10 тис грн., 18 жовтня 2008 року – 5 тис. грн., 21 травня 2009 року – 4 тис. 220 грн. ОСОБА_1 не виконала своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в неї перед ПАТ КБ «ПриватБанк» утворилася заборгованість. У судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_1 не визнала позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» посилаючись на сплив позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягають задоволенню у межах трирічного строку позовної давності, про застосування якого просила відповідач, та посилаючись на те, що останнім днем картки визначено 30 квітня 2013 року, а позивач звернувся до суду з позовом 22 січня 2014 року, суд апеляційної інстанції стягнув заборгованість з відсотків та комісії з січня 2011 року, а заборгованість за кредитом у повному розмірі ( 4 тис. 216 грн. 57 коп.) На обґрунтування своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, рішення Апеляційного суду Житомирської області від 30 січня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 11 березня та 3 червня 2015 року. Надана для порівняння ухвала від 7 жовтня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалене у справі рішення апеляційного суду та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням вимог статей 212–214, 316 цього Кодексу, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Рішення апеляційного суду також не може обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки не є рішеннями суду касаційної інстанції. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновок про те, що: - умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (від 11 березня 2015 року № 6-16цс15); - відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору (від 19 березня 2014 року № 6-14цс14 та 3 червня 2015 року № 6-31цс15). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, у заяві сторони узгодили, що заборгованість за договором сплачується щомісячними платежами у розмірі 2 % суми заборгованості. Отже, сторони кредитного договору встановили строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі цього договору. За змістом частини третьої статті 254 ЦК України строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Аналогічні висновки Верховного Суду України містяться в наданих для порівняння постановах від 19 березня 2014 року № 6-14цс14 та 3 червня 2015 року № 6-31цс15. У справі, яка переглядається, суди установили, що ОСОБА_1 у 2007 та 2008 роках виконувала умови кредитного договору, а в подальшому припинила оплату чергових платежів і що кредитор звернувся до суду з вимогами надавши розрахунок заборгованості станом на 13 листопада 2013 року. Установивши, що останній платіж за договором ОСОБА_1 здійснила 24 квітня 2009 року, а з позовними вимогами банк звернувся до суду в січні 2014 року, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанцій, передчасно стягнув заборгованість у повному розмірі не обчисливши її з моменту настання строку погашення чергового платежу. Посилаючись на пункт 3.1.1 та 5.4 Умов, якими визначено строк погашення процентів за кредитом щомісячними платежами за попередній місяць, а строк погашення кредиту в повному обсязі не пізніше останнього дня місяця, вказаного на платіжній картці суди апеляційної й касаційної інстанцій, не звернули увагу на те, що Умови не містять підпису відповідача. При цьому апеляційний суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розуміла відповідачка, підписуючи заяву, а також те, що Умови передбачали таку сплату щомісячних платежів на момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови не змінювались, ураховуючи, що зміст пунктів 3.1.1 та 5.4 Умов та умови підписаної ОСОБА_1 заяви містять розбіжності. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області 24 грудня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 та рішення Апеляційного суду Черкаської області 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Апеляційного суду Черкаської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2462цс16 У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2462цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DD479D60F497C144C225809100535EA8
  10. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40593568 Державний герб України Вищий спеціалізований суд україни з розгляду цивільних і кримінальних справ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Євтушенко О.І., Журавель В.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 березня 2014 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що відповідно до укладеного договору від 25 липня 2006 року ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом і з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно пункту 9.12 умов і правил надання банківських послуг, які разом із Правилами користування платіжною карткою та заявою ОСОБА_4 складають між банком і відповідачем договір, останній діє протягом 12 місяців з моменту його підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично лонгується на такий самий термін. Посилаючись на те, що внаслідок невиконання відповідачкою своїх грошових зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість в розмірі 21 865 грн 74 коп., яка складається з: 5848 грн 15 коп. - заборгованість за кредитом; 14 500 грн 17 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; штрафи: 500 грн - фіксована частина та 1017 грн 42 коп. - відсоткова складова, яку просив стягнути з ОСОБА_4 Заочним рішенням Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 24 березня 2014 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 21 865 грн 74 коп. заборгованості за кредитним договором та 229 грн 40 коп. сплаченого судового збору. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що в зв'язку із порушенням відповідачкою умов кредитного договору, утворилася заборгованість перед ПАТ КБ «ПриватБанк», яка підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь позивача; строк позовної давності не пропущено, оскільки строк дії кредитного договору продовжувався згідно із п. 9.12 договору, а також перебіг позовної давності переривався, оскільки відповідачкою 08 лютого 2013 року здійснено платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна. Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При вирішенні справи встановлено, що 25 липня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 250 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно пункту 9.12 умов і правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього терміну жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він пролонговується на такий самий термін. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле MONTH). Таким чином, висновок судів про наявність правових підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором, без з'ясування того, коли закінчилась дія картки, не ґрунтується на умовах договору та обставинах справи. Частиною 1 ст. 264 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, вказував про те, що здійсненням відповідачкою платежу в лютому 2013 року строк позовної давності перервався, однак від з'ясування строку погашення кредиту буде залежати те, чи дія, яка свідчить про визнання відповідачкою боргу вчинена останньою після спливу трирічного строку, чи в його межах, що має правове значення для застосування строку позовної давності та необхідності наведення поважних причин пропуску цього строку. Крім того, вказуючи про неможливість застосування до правовідносин в частині стягнення штрафів положень ст. 551 ЦК України, апеляційний суд не врахував, що неустойкою, крім пені, є також штраф або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ст. 549 ЦК України) та при стягненні з ОСОБА_4 неустойки у вигляді штрафів, безпідставно не взяв до уваги вказану норму та не вирішував питання про зменшення розміру неустойки, не перевіряв чи заявлена позивачем сума перевищує розмір збитків чи є інші обставини, які мають істотне значення. Також, стягуючи з ОСОБА_4 суми штрафів у розмірі заявленому позивачем розмірі, суд апеляційної інстанції не врахував того, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вказаних вимог застосовується спеціальна позовна давність строком один рік, не перевірив коли згідно з умовами кредитного договору виникло право в ПАТ КБ «ПриватБанк» вимагати сплати відповідачкою цих штрафів. Про застосування строків позовної давності позивачем було заявлено як у заяві про перегляд заочного рішення, під час розгляду якої місцевим судом на вказані обставини не звернуто уваги, так і у поданій ОСОБА_4 апеляційній скарзі. Оскільки допущені судами при вирішені цієї справи порушення норм процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, тому рішення суду апеляційної інстанції повинно бути скасоване, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Заочне рішення Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 24 березня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко В.І. Журавель
  11. Державний герб України Справа № 361/4181/16-ц Провадження № 2/361/229/17 20.02.2017 РІШЕННЯ іменем України 20 лютого 2017 року Броварський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого судді - Селезньової Т.В., при секретарі - Зотовій В.М., розглянувши у судовому засіданні в місті Бровари цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором №410/17/07-Пі, укладеним 13.02.2007р. між ним і відповідачем, в сумі 161175,50 доларів США, що еквівалентно 4121354,08 грн., в тому числі заборгованість за кредитом, відсотками, посилаючись на те, що позивач видав відповідачу кредит, відповідач кредит отримав, але допустив прострочення в платежах згідно графіку, внаслідок чого у нього перед позивачем утворилась заборгованість по тілу кредиту, по сплаті відсотків; крім того нарахована пеня відповідно до умов договору. Відповідач позов не визнала, подала письмові заперечення, мотивуючи тим, що умовами кредитного договору № 410/17/07-Пі від 13.02.2007р., зокрема п.6.2, передбачений порядок врегулювання спорів за цим договором, зокрема шляхом звернення до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. Позивач вже скористався таким правом, рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації Українських банків від 15.02.2008 р. позовні вимоги Акціонерно - комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» до неї про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволені, в рахунок стягнення з неї заборгованості за кредитним договором № 410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. у сумі 51794,00 доларів США звернено стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 07/1-07 від 13.02.2007 р., - на належні їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1, з господарськими побудовами і спорудами, а також земельну ділянку площею 0,06 га. Зазначене рішення набрало законної сили, Дніпровським районним судом м.Києва видано виконавчий лист, тобто, на думку відповідача, даний спір вже вирішено і є судове рішення з тих самих підстав та про то самий предмет. Крім того, відсутні докази отримання нею кредиту та наявності боргу, а долучена позивачем довідка - розрахунок заборгованості є недостовірним доказом, не містить відомостей про особу, яка її склала, наданий розрахунок не завірений належним чином, відсутня печатка, не містить підпису головного бухгалтера - відповідальної за достовірність наведених даних особою, що суперечить вимогам до первинних документів на підтвердження здійснення господарських операцій відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». В довідці відсутня інформація по розрахунку заборгованості за тілом кредиту і відсоткам, відсутні відомості про дати та розмір погашення кредиту та відсотків за користування кредитом з посиланням на відповідні платіжні документи, не зазначено періоди за які нараховано відсотки, відсутні відомості про рух коштів по рахунку після 2009 року. В довідці не зазначено за яким курсом та станом на яку дату позивач здійснив конвертацію боргу у національну валюту. Також відповідач подала заяву про застосування позовної давності, посилаючись на те, що за наданим розрахунком зазначена в ньому прострочена заборгованість виникла 11.09.2007р., тобто із зазначеної дати позивач дізнався про порушення своїх прав, і розпочав перебіг строк позовної давності, і зі спливом строку позовної давності для основної вимоги, сплив і строк позовної давності для додаткових вимог про стягнення неустойки. Крім того, за п.4.5 кредитного договору - у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених п.п. 3.3.7(сплата відсотків), 3.3.8 (погашення кредиту) більше ніж на 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і позичальник зобов'язаний повернути весь кредит і нараховані проценти, тому саме з даної дати почав перебіг строк позовної давності, який позивачем пропущений майже на 9 років. Тому просила відмовити у задоволенні позову. Сторони в судове засідання не з'явились. Представник позивача подав заяву про розгляд справи без його участі згідно заяви, на задоволенні позову наполягав. Відповідачем також подано заяву про розгляд справи у його відсутності. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків: З договору кредиту № 410/17/07-Пі встановлено, що 13.02.2007 р. між Акціонерно - комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір, за яким АКБСР «Укрсоцбанк» (кредитор) надав ОСОБА_1 (позичальник) у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 55000 доларів США, що за курсом долара США до гривні встановленим Національним банком України на день укладення цього договору (1 долар = 5,05 грн.) складає еквівалент 277750,00 грн. зі сплатою 13,2 % річних за користування кредитом щомісячно та порядком погашення суми кредиту до 10 -го числа кожного місяця згідно із графіком з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 12 лютого 2017 року включно, на умовах, визначених цим договором або дострокового погашення у випадках, передбачених цим договором та договорами, які будуть забезпечувати виконання зобов'язання за цим договором та/або чинним законодавством України (п.1.1 договору). Відповідно до п.1.3 договору в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, кредитор укладає в день укладення цього договору з позичальником іпотечний договір, за умовами якого Позичальник передає кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок (житловий будинок (р.п.1974 р.), сарай, вбиральня, гараж, навіс, колодязь, огорожа), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 88,9 кв.м, житловою площею 49,8 кв.м, заставною вартістю 429250 грн., що за визначеним на день укладання цього договору НБУ курсом (1 долар США = 5,05 грн.) складає еквівалент 85000 доларів США. Відповідно до п.2.4 договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту в останній робочий день місяця без урахування останнього робочого та послідуючих неробочих днів місяця. Відповідно до п.2.4.1 договору сплата процентів здійснюється у валюті кредиту на рахунок № НОМЕР_1 в Броварському відділенні Київської області АКБ «Укрсоцбанк» не пізніше десятого числа місяця наступного за тим, в якому нараховані проценти. У випадку, якщо десяте число місяця є неробочим днем, то позичальник зобов'язаний сплатити суму нарахованих процентів, згідно з п.2.4 цього договору у попередній робочий день. Відповідно до п.3.3.7 договору позичальник зобов'язаний сплачувати проценти за використання кредиту в порядку, визначеному п.п.2.4, 2.5 цього договору. Відповідно до п.3.3.8 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п.1.1. договору. Відповідно до п.3.3.9 договору позичальник зобов'язаний достроково повернути кредит, погасити нараховані проценти та сплатити можливі штрафні санкції у випадках, визначених п.п.2.6.3., 3.2.3, 4.4, 4.5,5.4 цього договору. Відповідно до п.4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених п.п. 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи 14.06.2010р. змінено назву кредитора на ПАТ «Укрсоцбанк». Факт укладення кредитного договору підтверджується наявністю підпису відповідача у договорі, та нею не оскаржується. З наданого позивачем розрахунку заборгованості видно, що позичальником сплачено в рахунок погашення кредиту в період з 06.03.2007 р. по 11.09.2007 р. 3206,00 доларів США, останній платіж був здійснений відповідачем 11.09.2007 р., рахується заборгованість по кредиту 51794,00 доларів США; в рахунок погашення відсотків за користування кредитом в період з 06.03.2007 р. по 11.09.2007 р. відповідачем сплачено 3913,55 доларів США, рахується заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом з 11.10.2007 р., нарахованим станом на 09.03.2011 р. в сумі 53393,43 доларів США; нарахована неустойка: пеня за несвоєчасне повернення кредиту за період з 11.04.2015 р. по 25.09.2015 р. в сумі 26835,05 доларів США (розрахунок відсутній), пеня за несвоєчасне повернення відсотків за період з 11.04.2015 р. по 25.09.2015 р. в сумі 22779,45 доларів США (розрахунок відсутній). Відповідачкою даний розрахунок заборгованості оспорюється як за визначеною сумою заборгованості, так і за формою виготовлення даного розрахунку, який на думку відповідача не може розглядатись як достовірний доказ, оскільки не має відповідних і необхідних реквізитів документу. З ксерокопії рішення постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків від 15.02.2008 р. вбачається, що даним судом розглянуто справу № 873/08 за позовом АКБСР «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за результатами розгляду даного позову ухвалено рішення, яким звернено стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором № 0/1-07 від 13.02.2007 р., тобто нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, а саме житловий будинок загальною площею 88,9 кв.м, та житловою площею 49,8 кв.м, позначений на плані земельної ділянки літерою А-1, сарай літера Б, вбиральня - літера В, гараж літера Г, навіс - літера Д, колодязь - літера К, огорожу - літера N, та земельну ділянку площею 0,06 га для задоволення вимог АКБСР «Укрсоцбанк» за договором кредиту № 410/17/07 -Пі від 13.02.2007 р., в сумі 314836,69 грн. З даного рішення вбачається, що відповідач ОСОБА_1 приймала участь при розгляді справи третейським судом і визнавала наявність заборгованості за даним кредитним договором. Тобто посилання відповідача на те, що вона кредит не отримувала спростовані. Відповідачка посилалась на дане рішення Третейського суду при асоціації українських банків від 15.02.2008 р., яке набрало законної сили, як на підставу для закриття провадження у справі, оскільки на її думку вже є рішення між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Разом з тим, враховуючи предмет і підстави спору у цивільній справі, що розглядається, - дане рішення не може вважатись судовим рішенням, яке ухвалене у спорі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, тому підстав, передбачених п.5 ч.1 статті 205 ЦПК України - для закриття провадження у справі, суд не вбачає. Розглядаючи позовні вимоги, аналізуючи обґрунтування, надані сторонами і подані ними докази у їх сукупності, та враховуючи вимоги закону, що регулює спірні правовідносини, і зокрема питання, що стосуються позовної давності, суд дійшов таких висновків: Як видно з наданого розрахунку заборгованості, проценти, заборгованість по яким просить стягнути позивач, були нараховані позичальнику і підлягали оплаті позичальником станом на 09.03.2011 р. Таким чином, перебіг строку позовної давності за вимогами про стягнення даної заборгованості по процентам, позивачем пропущений, враховуючи, що позов про стягнення заборгованості подано до суду 22.07.2016р. підстав для поновлення даного строку суд не вбачає і не вбачає поважних причин пропуску позивачем вказаного строку позовної давності. Пропуск строку позовної давності є підставою для відмови у позові. Як видно з наданого розрахунку, і згідно графіку повернення кредиту - заборгованість, яку просить стягнути позивач з відповідача, складається з простроченої (за графіком) заборгованості, яка з щомісячним зростанням виникла за період з дати останнього платежу по кредиту (11.09.2007р.). Враховуючи трирічний строк позовної давності і той факт, що перебіг строку позовної давності для вимоги за кожним таким платежем розпочав перебіг з дня, коли виникло прострочення, то слід дійти висновку, що позивач пропустив строк позовної давності за вимогами про стягнення тої заборгованості по тілу кредиту, яка стала простроченою (згідно графіку повернення кредиту) станом на 22.07.2013 року, тобто поза межами строку позовної давності (три роки до звернення до суду з позовом). Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності за вимогою про стягнення всього кредиту і інших платежів (процентів, неустойки) і з таких підстав: Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений строк (термін) відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Згідно із пунктом 4.5. кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). З розрахунку заборгованості за кредитним договором №410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. станом на 12.04.2016 р. вбачається, що останній платіж за договором кредиту був здійснений відповідачем 11.09.2007 р., а тому за визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 12.11.2007 р. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, і таку істотну умову договору, як строки поточного (щомісячного) виконання основного зобов'язання, строк кінцевого виконання зобов'язання (по поверненню кредиту), а також таку істотну умову як зміна строку повернення кредиту (скорочення кінцевого строку повернення кредиту) у випадку настання певної події: згідно п.4.5 договору- такою подією сторони визначили невиконання (неналежне виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (сплата кредиту й процентів). Таким чином, з моменту настання обумовленої сторонами у п.4.5. договору події: порушення позичальником вимог, передбачених п.3.3.8 та 3.3.9 протягом 60 днів, для позичальника змінився кінцевий термін користування виданим йому кредитом; строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і для позичальника виникло зобов'язання протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Виходячи з того, що позичальник у визначений п.4.5. договору термін не виконав виникле у нього за п.4.5 зобов'язання , і не погасив кредит в повному обсязі, не сплатив проценти і неустойку, то саме з даної дати - з 13.11.2007р. розпочав перебіг строк позовної давності для кредитора - за вимогою про стягнення кредиту (простроченої заборгованості і строкової заборгованості, яка згідно п.4.5 договору з настанням даної події стала простроченою), і за вимогою про стягнення заборгованості по нарахованим процентам. Таким чином, враховуючи умови. Визначені сторонами у п.4.5 Договору кредиту від 13.02.2007р., і той факт, що визначена сторонами у п.4.5 договору подія наступила і змінився строк повернення кредиту, то позивач, починаючи з дати настання такої події і відповідно з дня невиконання обов'язку, передбаченого пунктом 4.5 договору для позичальника, протягом трьох років мав право звернутися до суду за захистом свого порушеного права щодо стягнення неповернутої позивачем суми кредиту, строк користування яким згідно п.4.5. договору закінчився, а також за стягненням нарахованих і не сплачених процентів за користування кредитом, а також неустойки ( з урахуванням скороченої позовної давності). Враховуючи дату подання позову (22.07.2016р.) - позивач строк позовної давності явно пропустив. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 р. у справі № 6-249цс15. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Про застосування строку позовної давності відповідачем заявлено до винесення рішення, про що в матеріалах справи міститься відповідна заява. Обставин, які б свідчили про поважність причини пропущення позовної давності, судом не встановлено. Для надання відповідних пояснень представник позивача до суду не з'явився, ніяких пояснень, клопотань з даного приводу не заявив і доказів не подав. Враховуючи, що позивачем пропущено строк позовної давності за основною вимогою, а також враховуючи скорочений строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), то слід вважати, що позивач пропустив і строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу). З урахуванням викладеного, є підстави для відмови у позові в цілому з підстав пропуску строку позовної давності. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 256, 258, 268, 509,526, 530, 610, 611,612,631, 1048,1054 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 60, 61, 212-215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за кредитним договором №410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. відмовити. Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд Київської області протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами у відсутності яких проголошено рішення - протягом 10 днів з дня отримання його копії. Суддя Т.В. Селезньова http://reyestr.court.gov.ua/Review/64896825
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Універсальний Капітал» (далі – ПАТ «Банк «Універсальний Капітал») звернулося до суду із зазначеним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором в сумі 856 748,02 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ становило 18 248 732, 83 грн., з яких - заборгованість зі сплати по тілу кредиту - 765 836 доларів США, що у гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 19 жовтня 2015 року складало 16 312 318 грн.; заборгованість зі сплати процентів - 90 911 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ складало 1 936 414 грн. 74 коп. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року позов ПАТ «Банк «Український Капітал» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк «Український Капітал» заборгованість за кредитним договором в сумі 856 748,02 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ становило 18 248 732 грн. 83 коп.., заборгованість зі сплати процентів – 90 911 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ складало 1 936 414 грн. 74 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення у справі та направити справу на новий розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 599 ЦК України та статті 33 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк «Український Капітал» – ОСОБА_2 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що між ВАТ «Банк «Український капітал», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Український капітал», та ОСОБА_1 25 січня 2008 року був укладений кредитний договір НОМЕР 1, за умовами якого позичальнику був наданий кредит в сумі 1 280 000 доларів США строком до 23 березня 2013 року зі сплатою 14,5 % річних за користування кредитними коштами. Відповідно до п. 1.3 кредитного договору відновлювальна кредитна лінія здійснюється окремими частинами (траншами), видача якого здійснюється на підставі письмової заяви позичальника, в якій зазначається необхідна сума кредиту, а повернення кредиту здійснюється позичальником на позичковий рахунок, встановлений п. 2.4 кредитного договору. Грошові кошти, які надаються за рахунок кредитної лінії та в межах строку дії кредитної лінії, використовуються ОСОБА_1 на придбання та реконструкцію нерухомості та для участі останнього у Фонді фінансування будівництва та оплату вимірних одиниць на квартиру АДРЕСА 1; на квартиру АДРЕСА 2. В подальшому між банком та ОСОБА_1 було укладено додаткові договори та договори про внесення змін та доповнень до кредитного договору, зокрема, в частині надання траншів, продовження строків сплати відсотків за користування кредитними коштами. Зобов’язання за кредитним договором позичальником не виконані належним чином, у зв’язку з уточненнями станом на 19 жовтня 2015 року заборгованість позичальника по кредитному договору НОМЕР 1 від 25 січня 2008 року у загальному розмірі складає: 856 748,02 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ складало 18 248 732 грн. 83 коп. Судом встановлено, що заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року задоволено позовні вимоги ПАБ «Банк «Український Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР 1 від 25 січня 2008 року шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитом у розмірі 12 079 180 грн. 46 коп. шляхом звернення стягнення на: нежилі приміщення з № 1 по № 15 групи приміщень № 86 (літ. А) загальною площею 296 кв.м., які розташовані у будинку АДРЕСА 3, разом з усіма складовими частинами та майбутніми змінами, які можуть статися в приміщенні, з усіма інженерними мережами, комунікаціями та спорудами, які знаходяться в приміщенні (газові, електричні, теплові, водяні, каналізаційні); нежилі приміщення з № 1 по № 7, № ІІІ групи приміщень № 83, площею 72,5 кв.м, МЗК пл. 4,35 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА 4, нежилі приміщення в літ. А загальною площею 87,55 кв.м. в тому числі з № 1 по № 8, № ІV групи приміщень № 83а, площею 83,20 кв.м., МСК пл. 4,35 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА 4, разом з усіма складовими частинами та майбутніми змінами, які можуть статись в приміщенні, з усіма інженерними мережами, комунікаціями та спорудами, які знаходяться в приміщенні (газові, електричні, теплові, водяні, каналізаційні). нежилі приміщення з № 1 по № 7 групи приміщень № 58 (в літ. А) загальною площею 236,10 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА 5, разом з усіма складовими частинами та майбутніми змінами, які можуть статись в приміщенні, з усіма інженерними мережами, комунікаціями та спорудами, які знаходяться в приміщенні (газові, електричні, теплові, водяні, каналізаційні), шляхом реалізації предметів іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження». Крім того, в матеріалах справи наявні копії виконавчого листа від 21 листопада 2013 року (а.с. 105-107), постанови про відкриття виконавчого провадження від 30 липня 2014 року (а.с. 114-117), постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження від 22 вересня 2014 року (а.с. 118-120), акт НОМЕР 2 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 30 червня 2015 року (а.с. 121-123), акт НОМЕР 3 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки (а.с. 124-126), протокол НОМЕР 4 про придбання предмету іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» (а.с. 127-128), протокол НОМЕР 5 про придбання предмету іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» (а.с.129-130), протокол НОМЕР 6 про придбання предмету іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» (а.с. 160-161). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оскільки відповідач зобов’язання за кредитним договором щодо своєчасного повернення суми отриманого кредиту та сплати нарахованих за користування кредитними коштами процентів не виконав, то наявні підстави для стягнення заборгованості з відповідача. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада та від 1 грудня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що задоволення вимог за дійсним основним зобов’язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов’язанням, встановивши при цьому, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки на час розгляду даної справи не виконано. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 599 ЦК України та статті 33 ЗУ «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов’язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов’язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов’язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, що зобов’язання за кредитним договором позичальником не виконані належним чином, у зв’язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь банку. Однак, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі суди не прийняли до уваги та не надали оцінки заочному рішенню Подільського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року (а.с. 96-103), яким позовні вимоги банку до ОСОБА_1 задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитом у розмірі 12 079 180 грн. 46 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; суди не з’ясували чи виконано зазначене судове рішення. Крім того, суди не надали оцінки наявним у матеріалах справи акту НОМЕР 2 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 30 червня 2015 року та протоколам НОМЕР 4, НОМЕР 5, НОМЕР 6 про придбання предмета іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» й у зв’язку з цим не з’ясували чи реалізовано іпотечне майно, якщо так, то чи були задоволені вимоги банку за кредитним договором повністю, чи частково. Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку заочному рішенню Подільського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року, встановити чи було дане рішення виконано, і чи було реалізовано предмет іпотеки й відповідно, погашення вимог кредитора за рахунок реалізації предмета іпотеки. Таким чином, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 листопада 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2016 року скасувати, справу направити новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-224цс17 Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов’язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов’язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов’язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 березня 2017 року № 6-224цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BE1687C2C62E5601C22580EB00546A9F
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 червня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 15 травня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості. Артемівський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 20 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Донецької області 2 березня 2016 року рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 20 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув на його користь із ОСОБА_1 заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 серпня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року залишила без змін. 1 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон № 1669-VII), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції установив, що 22 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «Приватбанк» утворилася заборгованість. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для стягнення з ОСОБА_1 в судовому порядку заборгованості за кредитним договором, у тому числі відсотків, комісії та інших платежів. У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (№ 6-2003цс15) міститься висновок про те, що відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У наданій для порівняння ухвалі від 11 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення пені та штрафів, нарахованих за кредитним договором, посилаючись на те, що боржник проживає у місті, яке належить до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція, а відповідно до вимог статті 2 Закону № 1669-VII на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону № 1669-VII у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції. Звертаючись до суду з позовом ПАТ КБ «Приватбанк» просило стягнути заборгованість за кредитним договором з ОСОБА_1, який проживає у м. Артемівську (нині – Бахмут) Донецької області. Місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053-р, дію якого призупинено розпорядженням від 5 листопада 2014 року № 1079-р, а також визнано таким, що втратило чинність, розпорядженням від 2 грудня 2015 року № 1275-р. Крім того, місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року № 1275-р. Згідно з позовними вимогами та розрахунком заборгованості за кредитним договором, укладеним 22 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», останній просив стягнути суму заборгованості за цим договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків і комісії за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов’язань. При цьому позивач обчислив заборгованість у період з 2007 до 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитним договором не врахував вимог статті 2 Закону № 1669-VII. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2879цс16 Відповідно до статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції. Отже, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитними договорами з громадян України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, суди повинні враховувати вимоги статі 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2879цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E02AD071463CA531C22580E60052FF69
  14. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № справи 752/16524/13-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/1051/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф. Суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі Гоін В.С. за участю: представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович Оксани Дмитрівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_8, третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів,- ВСТАНОВИЛА: Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 2 а.с. 161-167/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Універсал Банк» - Нарапович О.Д. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та відповідно допустив неправильне застосування положень ЗУ «Про мораторій». З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року позов задоволено /т.2 а.с.237-239/. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, оскільки не враховано фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснено останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 р. між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 005-2900/840-0403, відповідно до умов якого Банк надав останній на придбання нерухомого майна (двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58.4 кв.м., житловою площею 33,8 кв.м.) кредит в розмірі 203 877 доларів США зі сплатою 12, 45% річних та строком користування до 10.10.2037 р. 27 січня 2009 р., 15 червня 2009 р., 14 липня 2009 р., 15 липня 2010 р., 12 серпня 2010 р., 15 квітня 2011 р., 22 квітня 2011 р., 15 квітня 2012 р. та 10 травня 2012 р. між Банком та ОСОБА_8 укладалися додаткові угоди до Кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом: з 15.07.2008 р. по 26.01.2009 р. - 12,45% річних, з 27.01.2009 р. по 14.06.2009 р. - 9,42% річних, з 15.06.2009 р. по 14.06.2010 р. - 4,15% річних, з 15.06.2010 р. по 14.07.2010 р. - 15,51% річних, з 15.07.2010 р. по 14.04.2011 р. - 5,34% річних, з 15.04.2011 р. по 14.04.2012 р. - 3,39% річних, з 15.04.2012 р. по 14.04.2013 р. - 7,00%, а починаючи з 15.04.2013 р. - 18,35% річних. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 29 жовтня 2007 р. між Банком та ОСОБА_8 було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстраційним №6561, відповідно умов якого Позичальник передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим №142к і зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за реєстраційним №2451139. Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видавши відповідачу кредитні кошти шляхом банківського переказу на рахунок НОМЕР_1, що підтверджується випискою по рахунку та заявою про видачу готівки №005В501073020002 від 29.10.2007 р. Позичальник належним чином не виконала умови Кредитного договору, внаслідок чого станом на 23.02.2015 р. наявна заборгованість в розмірі 280735,10 доларів США, з яких: заборгованість по кредиту - 201416,90 доларів США, заборгованість за відсотками - 79110,49 доларів США, підвищені відсотки - 207,71 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ЗУ «Про іпотеку» та Іпотечним договором, якими визначений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки, що є одним із способів звернення стягнення, визначених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять доказів, що Іпотекодержатель надсилав на адресу Іпотекодавця рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, в якому було б зазначено, який із способів задоволення вимог Іпотекодержателя застосовується Іпотекодержателем для задоволення своїх вимог, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до Реєстраційної служби з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі письмового застереження і йому було відмовлено, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суперечить положенням Іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.02.2016 р., рішення суду першої інстанції скасовано, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за Кредитним договором № 005-2900\840-0403 від 29.10.2007р. в сумі 280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки всупереч нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій. Так, на виконання вимог, встановлено, що судом першої інстанції було прийнято розрахунок, долучений до заяви про збільшення позовних вимог / т. 1 а.с. 76-78/, відповідачем ОСОБА_8 надано копії заявок про переказ готівки / т. 1 а.с. 184-235/, однак власного розрахунку не надано, від клопотання про призначення експертизи відповідач відмовилась, за поясненнями, наданими суду апеляційної інстанції представником, співставити суми, вказані в розрахунку та суми здійснених проплат не вбачається можливим. Крім того, судом першої інстанції обґрунтованого відмовлено у задоволенні позову, у зв'язку з наявним в договорі порядком позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Так, відповідно до п. 5.2 договору іпотеки від 29.10.2007 р. у разі порушення зобов'язання, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з вказівкою на спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені ЗУ «Про іпотеку». / т. 1 а.с. 113/ Відповідно до вимоги у матеріалах справи / т. 1 а.с. 135/ банком повідомлено, що стягнення заборгованості буде здійснюватись на власний розсуд, одним із способів, визначених законом та договором іпотеки, крім того, судом першої інстанції представнику позивача надавалась можливість надати підтвердження про направлення досудової вимоги. / т. 1 а.с. 84/ Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). / правові позиції №6-1851цс15 від 30.03.16 р., № 6-2457цс16 від 2.11.2016 року. Так, встановивши наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, відсутність звернення банку для здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки, відсутність чіткої вимоги щодо позасудового врегулювання спору, що передбачено умовами договору іпотеки, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмов у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх передчасністю та недотриманням порядку, визначеного іпотечним договором. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», колегія суддів не приймає до уваги, оскільки основна норма права, за якою відмовлено у позові застосована правильно у зв'язку з чим застосування ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, прийнятого по суті вимог. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович ОксаниДмитрівни - відхилити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2016 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64747819
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» – Жукова Д.О., Некрасова О.С., публічного акціонерного товариства «Норд» – Потєй І.Д., Панасенко О.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (далі – ТОВ «Про-Сток») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 910/29752/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Норд» (далі – ПАТ «Норд») до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн, в с т а н о в и л и: У листопаді 2015 року ПАТ «Норд» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн штрафу у зв’язку з простроченням виконання відповідачем зобов’язань щодо поставки товару та здійснення монтажних робіт за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28. Рішенням Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Норд» на користь ТОВ «Про-Сток» 12 650,00 грн витрат з оплати послуг адвоката. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Про-Сток» на користь ПАТ «Норд» штрафні санкції у розмірі 3 007 800,00 грн, 45 117,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та 49 628,73 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Про-Сток», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 258, 549, 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 січня 2014 року у справі № 919/250/13-г, від 24 квітня 2014 року у справі № 902/1653/13, від 02 вересня 2015 року у справі № 911/1171/15, від 22 грудня 2015 року у справі № 908/2605/15-г, від 27 січня 2016 року у справі № 922/4420/15, від 16 лютого 2016 року у справі № 926/374/15, від 02 березня 2016 року у справі № 909/677/15, від 03 березня 2016 року у справі № 910/20128/15, від 31 березня 2016 року у справі № 918/1389/15, від 26 квітня 2016 року у справі № 910/21298/15, від 17 травня 2016 року у справі № 917/521/15, від 31 травня 2016 року у справі № 905/1329/15, від 15 червня 2016 року у справі № 914/3220/15, від 26 липня 2016 року у справі № 904/76/16, від 17 серпня 2016 року у справі № 904/9396/15, від 30 серпня 2016 року у справі № 924/190/16, копію ухвали Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10, копії постанов Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-1138цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Про-Сток» обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 листопада 2013 року між ТОВ «Про-Сток» (постачальник) і ПАТ «Норд» (покупець) укладено договір поставки № 13/28, відповідно до умов якого постачальник зобов’язується поставити і передати у власність покупця конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів (далі – товар) в асортименті, кількості та за ціною згідно зі специфікацією, що є невід’ємною частиною договору, і виконати роботу з монтажу стелажів (далі – монтажні роботи), вартість якої включена до вартості товару, а покупець зобов’язується прийняти такий товар і сплатити його вартість на умовах цього договору. Згідно з пунктом 1.7 договору постачальник зобов’язався здійснити доставку товару, збірні та монтажні роботи, а також передати покупцеві змонтоване та готове до експлуатації за призначенням стелажне обладнання у строк до 26 січня 2014 року; загальна сума договору становить 4 070 000,00 грн (пункт 8.2 договору). Поставка товару здійснюється на умовах DDP (згідно з Інкотермс у редакції 2010 року), місце поставки – склад покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункт 2.1 договору); зобов’язання постачальника вважаються виконаними по закінченні збірних і монтажних робіт, про що сторонами складається акт приймання стелажного обладнання до експлуатації (пункт 2.3 договору); датою поставки товару вважається дата підписання сторонами видаткових накладних, при цьому зобов’язання постачальника щодо поставки вважаються виконаними належно та в повному обсязі з моменту підписання акта, передбаченого пунктом 2.3 договору (пункт 6.4 договору); приймання товару за кількістю та комплектністю відбувається під час приймання змонтованого стелажного обладнання та підтверджується актом, передбаченим пунктом 2.3 договору (пункт 6.5 договору). Поставка і передача товару покупцеві проводиться у строки і в кількості, узгоджених у цьому договорі та додатках до нього; повна поставка товару постачальником повинна бути здійснена у строк, що дозволяє виконати збірно-монтажні роботи до 26 січня 2014 року (пункти 9.1, 9.2 договору); датою початку монтажних робіт буде вважатися дата першої поставки товару та підписання накладних; постачальник зобов’язується здійснити своєчасну та якісну роботу з монтажу стелажів у строк до 26 січня 2014 року; приймання виконаних робіт з монтажу товару здійснюється шляхом підписання сторонами акта, зазначеного у пункті 2.3 договору; місце виконання монтажних робіт – об’єкт покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункти 10.1–10.4 договору). Пунктом 12.5 договору передбачено, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. 07 лютого 2014 року сторонами підписано видаткову накладну № РН-0000056 на загальну суму 4 070 000,00 грн, а 10 лютого 2014 року між сторонами підписано акт приймання стелажного обладнання до експлуатації, відповідно до якого постачальник передав, а покупець прийняв в експлуатацію конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів, вартість яких становить 4 070 000,00 грн. При цьому сторони щодо поставленого та змонтованого товару зауважень і претензій не мають. 26 жовтня 2015 року ПАТ «Норд» направило відповідачеві вимогу № 15П/256 про сплату штрафу у розмірі 3 011 800,00 грн (у тому числі за прострочення поставки товару – 2 442 000,00 грн та за прострочення виконання обов’язку щодо передачі змонтованого товару – 569 800,00 грн), в якій зазначено, що у порушення умов, передбачених пунктами 1.7, 9.2, 10.2 договору, ТОВ «Про-Сток» допустило прострочення поставки товару на 12 календарних днів, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а також прострочення зі збірки, монтажу та вводу товару в експлуатацію на 14 календарних днів, що підтверджується актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Оскільки наведених вимог відповідач не виконав, позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. Під час розгляду справи відповідач (ТОВ «Про-Сток») подав заяву про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що відповідач дійсно допустив прострочення виконання зобов’язання за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 у частині поставки та монтажу товару в строк до 26 січня 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056 та актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Разом із тим суд уточнив розрахунок суми штрафу, який підлягає стягненню з відповідача, а саме: 244 200,00 грн (203 500,00 грн – 5 % від загальної вартості непоставленого товару та 40 700,00 грн – 1 % загальної суми договору), оскільки позивач помилково здійснив нарахування штрафу за кожен день прострочення з огляду на те, що такий вид обчислення неустойки за своєю правовою природою є пенею, нарахування якої за прострочення виконання негрошового зобов’язання чинним законодавством не передбачено. Водночас судом установлено, що за змістом пунктів 1.7, 9.2, 10.2 договору строком виконання відповідачем зобов’язань визначено 26 січня 2014 року. Оскільки ПАТ «Норд» звернулося до суду з відповідними вимогами до ТОВ «Про-Сток» 19 листопада 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК. Апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що сторони мали право визначити у договорі такий вид забезпечення виконання зобов’язань відповідача як стягнення штрафу у відсотках за кожен день прострочення, що не суперечить чинному законодавству, а помилкове зазначення у договорі (пункти 12.5 і 12.9 договору) назви форми неустойки не впливає на підстави та розмір її стягнення судом. Також суд, посилаючись на положення статей 256, 258, 261, 267, 611 ЦК, дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності оскільки стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. З огляду на те, що порушення відповідачем основного зобов’язання, зокрема прострочення поставки товару та його монтажу, відбулося 27 січня 2014 року, а позов подано 19 листопада 2015 року, тобто у межах загального трирічного строку позовної давності, то суд першої інстанції неправильно застосував спеціальний строк позовної давності в один рік до позовних вимог про стягнення штрафу за порушення основного зобов’язання. Отже, позивачем правомірно нараховано штрафи, передбачені пунктами 12.5 і 12.9 договору поставки, у межах 12 місяців перед зверненням до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки за порушення зобов’язань дійшов наступних правових висновків: – визначений у договорі штраф, який нараховується за кожен день прострочення виконання зобов’язання, за своєю правовою природою є пенею, яка не може стягуватися у розмірі, що перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, при цьому пеня як різновид неустойки підлягає нарахуванню та стягненню виключно за порушення грошового зобов’язання; зобов’язання підрядника щодо виконання підрядних робіт у визначений договором строк має негрошовий характер, тому до спірних правовідносин приписи Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не застосовуються; – нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, а строк позовної давності, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом порушеного права із вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), законом встановлено в один рік, при цьому за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові; – розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. В ухвалі Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10 зазначено, що встановлений договором вид забезпечення виконання зобов’язання у вигляді пені, розмір якої визначено у твердій грошовій сумі, не відповідає змісту поняття пені та її правовій природі як грошової суми, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, тому ця умова договору не відповідає вимогам закону та не підлягає застосуванню. У зазначених вище постановах Верховного Суду України наведено висновок про те, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК). Відповідно до частини другої статті 258 ЦК до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Аналіз цих норм ЦК дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення містяться й у статтях 525, 526 ЦК. Згідно зі статтею 530 ЦК якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК). Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК (частина перша статті 199 ГК), Видами забезпечення виконання зобов’язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов’язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК, засоби, які забезпечують належне виконання зобов’язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. За змістом положень частини четвертої статті 231 ГК розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У справі, яка розглядається, судами встановлено, що пунктом 12.5 договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 сторони визначили, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. Тобто розмір договірної штрафної санкції обраховано у відсотковому розмірі за кожну добу прострочення, що за визначенням статті 549 ЦК відповідає поняттю «пеня». Між тим для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов’язання у вигляді штрафної санкції – забезпечення належного виконання зобов’язання. Як установлено судами попередніх інстанцій, сторони договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 погодили кінцевий строк поставки та виконання збірних і монтажних робіт до 26 січня 2014 року. Відповідач виконав поставку товару 07 лютого 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а монтажні роботи закінчив 10 лютого 2014 року, про що свідчить акт приймання стелажного обладнання в експлуатацію, який складено і підписано сторонами 10 лютого 2014 року. Отже, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що позивач ПАТ «Норд» відповідно до умов договору і положень чинного законодавства має право на застосування штрафних санкцій до ТОВ «Про-Сток» у зв’язку з порушенням останнім строку виконання господарського зобов’язання. Натомість законодавством визначено строк (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Так, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 ЦК). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Разом із тим положеннями частини шостої статті 232 ГК передбачено особливість порядку застосування господарських штрафних санкцій, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Таким чином, положення глави 19 ЦК про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених частиною шостою статті 232 ГК, а тому: 1) якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; 2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду у межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується. У справі, яка розглядається, умовами договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 визначено строк виконання зобов’язань – 26 січня 2014 року, судами попередніх інстанцій установлено факт виконання відповідачем своїх зобов’язань – 10 лютого 2014 року, тобто має місце прострочення виконання зобов’язання відповідачем з 27 січня 2014 року по 09 лютого 2014 року. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення штрафу, а відповідачем до ухвалення рішення в справі було заявлено про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності (частина четверта статті 267 ЦК). Натомість суди апеляційної і касаційної інстанцій зазначених вимог чинного законодавства, а також фактичних обставин справи не врахували та дійшли помилкового висновку щодо правомірності звернення позивача до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року підлягають скасуванню, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року у справі № 910/29752/15 скасувати, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Норд» (код 13533086) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (код 36391779) 112 792,10 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги про перегляд судових рішень Вищим господарським судом України та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/29752/15. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Постанова від 8 лютого 2017 року № 3-1217гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8A72EA6DAD329F4C22580DC0042C4F8
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості внаслідок неналежного виконання зобов‘язання за кредитним договором, укладеним 14 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1. У рахунок погашення заборгованості ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 455 тис. 079 грн 64 коп та звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, яку на забезпечення кредитного договору ОСОБА_3 передав в іпотеку банку на підставі договору поруки від 14 серпня 2008 року. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ПАТ «Ощадбанк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 серпні 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 348 тис. грн зі сплатою 20,5 % річних строком на 120 місяців і терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 13 серпня 2018 року. Додатковим договором НОМЕР_1 від 19 жовтня 2011 року сторони змінили термін остаточного погашення кредиту до 30 жовтня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 того ж дня уклали договір поруки, згідно з яким поручителі зобов'язалися перед банком відповідати солідарно та в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором. Крім того, 14 серпня 2008 року банк та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банкові передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року достроково стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 357 тис. 796 грн 51 коп. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 23 грудня 2011 року розстрочено виконання судового наказу від 13 травня 2010 року до серпня 2018 року відповідно до графіку, який визначає щомісячний платіж у розмірі 2 тис. 935 грн 71 коп. З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали суду в частині розстрочення платежів за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 здійснював і продовжує здійснювати оплату заборгованості, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Сукупний розмір внесених ним коштів свідчить не лише про належне погашення кредитної заборгованості відповідно до встановленого графіку, а й про внесення коштів у більшому розмірі, ніж це необхідно, за рахунок чого утворилась переплата. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості, стягнутої судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року та розстроченої ухвалою цього ж суду від 23 грудня 2011 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином виконує ухвалу суду, якою було розстрочено виконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, отже, свої зобов‘язання виконує, у зв’язку із чим правові підстави для стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15) суд касаційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передавши справи на новий розгляд, виходив з установленого судами факту невиконання зобов‘язань боржником перед кредитором і після ухвалення судових рішень про стягнення заборгованості. Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилається заявниця, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 ЦК України та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 16 січня 2017 року № 6-492цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67698C0394DA29E7C22580CE0033CF52
  17. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2017 року м. Чернівці Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі: головуючого Яремка В. В. суддів: Міцнея В.Ф., Перепелюк І.Б. секретар Тодоряк Г.Д. за участю представників позивача Колючка О.І., представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» (далі - ПАТ Банк «Контракт») до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою ПАТ Банк «Контракт» на рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 31 жовтня 2016 року, встановила: У серпні 2016 року ПАТ Банк «Контракт» звернулося до суду з названим позовом. Зазначало, що 13 січня 2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_3 укладено договір №ФО/(UAH)/3641 про відкриття та обслуговування рахунку/рахунків (далі - договір банківського рахунка) з використанням банківської платіжної картки/карток, згідно якого банком було відкрито рахунок НОМЕР_1 в гривнях, емітована та надана відповідачу платіжна картка типу MasterCard Worldwide, а також здійснювалося обслуговування рахунку. Станом на 20 липня 2016 року у ОСОБА_3 утворилась заборгованість за договором на загальну суму 22357 грн 78 коп., з яких 8650 грн 60 коп. - заборгованість за простроченим кредитом, 9025 грн 22 коп. - заборгованість за простроченими процентами, 3652 грн 10 коп. - інфляційні нарахування на суму простроченого кредиту, 455 грн 42 коп. - інфляційні нарахування на суму прострочених процентів, 400 грн 56 коп. - 3% річних від суми простроченого кредиту, 173 грн 88 коп. - 3% річних від суми прострочених відсотків. Посилаючись на відмову сплатити указану заборгованість, банк просив стягнути її з відповідача. Рішенням Новодністровського міського суду Чернівецької області від 31 жовтня 2016 року в позові відмовлено. В апеляційній скарзі ПАТ Банк «Контракт» просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Посилається на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з безпідставності та недоведеності позовних вимог. Колегія суддів погоджується з таким висновком. У справі встановлено, що на підставі заяви-анкети про відкриття рахунку/рахунків, початкову емісію БПК та встановлення кредитного ліміту 13 січня 2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_4 укладено договір банківського рахунка з використанням банківської платіжної картки/карток (а.с. 11, 12), відповідно до п. 1.2. якого банком відкрито рахунок № НОМЕР_2 в гривнях без встановлення кредитного ліміту, емітовано та надано платіжну картку типу MasterCard Worldwide, а також здійснювалося обслуговування рахунку. Держатель за умовами п. 1.2. договору банківського рахунка при користуванні платіжною карткою може здійснювати такі види операцій, як внесення та зняття готівки, здійснення безготівкових розрахунків в межах витратного ліміту та встановлених добових обмежень по зняттю готівки/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. Поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми Витратного ліміту, встановленого Тарифами, та відповідної суми за обслуговування рахунку згідно Тарифів (п. 2.1). Сторони дійшли згоди, що перелік операцій, що вчиняються банком за рахунок права та обов'язки сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами, Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України ( п. 2.4). Встановлено, що 22 січня 2015 року ОСОБА_3 внесено на рахунок 30000 грн. Також встановлено, що 22 січня 2015 року о 21 год. 40 хв. - 21 год. 41 хв. відповідач зняв з картки у терміналі, який знаходиться в м. Бобруйськ Республіки Білорусь, п'ятьма операціями сукупно 900 доларів США, а 23 січня 2015 року о 07 год. 14 хв. - 07 год. 18 хв. зняв з картки у терміналі, який знаходиться в м. Бобруйськ Республіки Білорусь, ще сукупно 900 доларів США. Банком здійснено списання коштів з рахунку 27 січня 2015 року за курсом 21 грн за один долар США (а.с. 17-18). Відповідно до ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Згідно зі ст. 1069 ЦК України якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з Правилами міжнародної платіжної системи (МПС), під час проведення операції розрахунку або зняття готівки за кордоном списання коштів з карткового рахунку проходить в два етапи. Перший - це блокування в момент проведення операції на рахунку клієнта необхідної суми, яка розрахована по курсу валюти на день здійснення операції. Другий - протягом 2-10 днів після проведення операції - списання коштів з карткового рахунку, яке здійснюється за правилами МПС за курсом банку для операцій за платіжними картками, діючому на день списання. Якщо на першому етапі (в момент проведення операції) курс був меншим, ніж на день списання, на рахунку може виникнути від'ємний залишок. З цього випливає, що між проведенням операції за допомогою картки та списанням коштів з рахунку існує проміжок часу, протягом якого курс валют може коливатися, як в бік зменшення, так і в бік збільшення. Тому сума, яка фактично списується з рахунку, через курсову різницю може відрізнятися від суми, яку клієнт бачить при оплаті карткою або при знятті готівки через банкомат. Позивач вважає, що у зв'язку з тим, що в дні здійснення відповідачем розрахункових операцій за допомогою платіжної картки у Республіці Білорусь (тобто в момент зняття іноземної валюти) та в день списання коштів за наведеною вище схемою для розрахунку з банком-еквайром у Республіці Білорусь (в два етапи) курс валют істотно відрізнявся (в день списання коштів курс валют був вищий, ніж у день проведення позивачами розрахункових операцій), тому виник від'ємний залишок (овердрафт). Відповідно, банк вважає, що у відповідача виникла заборгованість в сумі 8650 грн, як різниця між грошовою сумою, внесеною відповідачем на рахунок та сумою операцій зі зняття готівки у період з 22 по 27 січня 2015 року. Для списання коштів з рахунку 27 січня 2015 року банк виходив з курсу валюти 21 грн за один долар США. Проте застосування банком такого курсу валюти для списання коштів з рахунку і як наслідок нарахування відповідачеві боргу є помилковим. Згідно з п. 28.5 ст. 28 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» 5 квітня 2001 року № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг. Відповідно до підпункту 3 пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 № 7058 (далі - Положення) внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, крім іншого, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. У порушення указаних норм права банк не визначив прозорого, зрозумілого та прогнозованого порядку установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Під час проведення операцій з безготівкової оплати товарів чи послуг та операцій по видачі готівкових грошових коштів у банківських установах та банкоматах за межами України за допомогою платіжної картки, рахунок до якої відкрито в національній валюті України, в залежності від країни, в якій проводилася операція, валюти карткового рахунку та правил платіжної системи, до якої належить картка, конвертація та списання коштів здійснюється в два етапи. На першому етапі сума блокується на картковому рахунку у валюті цього рахунку (від 2-х до 30 робочих днів), а на другому етапі (2-10 днів після проведення операції) проходить фактичне списання грошових коштів з карткового рахунку за комерційним курсом банку, що діє на день списання. За умовами п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банку «Контракт» (надалі - Правила відкриття рахунків) (а.с. 22-28) кошти з рахунку держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання БПК, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України, включаючи нормативно-правові акти НБУ. Строк списання коштів з рахунку за операціями з використання БПК встановлюється згідно правил відповідної ПС і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використанням платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. При цьому, у разі, якщо валюта проведення операції з використанням БПК є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку згідно п. 1.38.1. Правил відкриття рахунків банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що еквівалентна сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим банком на день списання. Встановлений банком курс валюти 21 грн за долар США станом на 27 січня 2015 року суперечить нормі п. 28.5 ст. 28 Закону № 2346-III, оскільки значно перевищує наявний на той час курс валют на міжбанківському валютному ринку України. Так, відповідно до довідки Департаменту відкритих ринків НБУ від 08 лютого 2017 року за №0005/10109 середньозважений курс, що склався за операціями з купівлі-продажу банками України безготівкового долара США у період з 15 січня по 30 січня 2015 року складав станом на 27 січня 2015 року 15,976448 грн за 1 долар США. Згідно з п.14 ст. 14 Закону № 2346-III банк зобов'язаний у спосіб, передбачений договором повідомляти користувача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу. У разі невиконання банком обов'язку з інформування користувача про здійснені операції з використанням електронного платіжного засобу ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Позивач не посилався на належні та допустимі докази виконання банком обов'язку повідомлення відповідача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, а отже ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Такі докази відсутні і в матеріалах справи. Натомість відповідач та його представник подали дані з інтернет сторінок сайтів банку, Мінфіну, з яких слідує, що станом на 27 січня 2015 року банк не оприлюднював даних про установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням банківської платіжної картки. У додаткових поясненнях в суді апеляційної інстанції представник апелянта посилався на нормативні акти, які регулюють питання порядку встановлення курсу валют під час здійснення операцій з використанням банківської платіжної картки проте ці пояснення є загальними без конкретизації щодо спірного випадку. Що ж до посилань представника банку на те, що встановлення курсу валют вплинули результати клірингових операцій, то вони також є неконкретними та не ґрунтуються на наявних у справі доказах. На такі докази не міг послатися представник банку і в суді апеляційної інстанції. Отже, надане представниками банку письмове розпорядження № 18 від 27 січня 2015 року про встановлення курсів купівлі-продажу іноземної валюти з операції по ПК, згідно якого курс продажу за один долар США складає 21 грн, в силу його невідповідності закону, неоприлюднення та неповідомлення відповідача як споживача банківських послуг, не підлягає застосуванню до спірних відносин. Відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦПК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Пред'явлений банком позов не ґрунтується на указаних засадах. У зв'язку з цим доводи апелянта про доведеність його позовний вимог, відповідність їх нормам матеріального права є необґрунтованими. Як вбачається з матеріалів справи і це визнається сторонами на 27 січня 2015 року банком було встановлено курс продажу, що був оприлюднений, за яким за один долар США пропонувалося 16, 59 грн. Тому, за відсутності встановлення іншого курсу валют, відповідно до п. 1.38.1 Правил відкриття рахунків це значення є курсом, встановленим банком на день списання. За умови застосування цього курсу на момент списання коштів з рахунку відповідача станом на 27 січня 2015 року від'ємний залишок (овердрафт) відсутній. Відповідно до підпункту 9 п. 6 постанови Національного Банку України №758 від 01 грудня 2014 року «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» та згідно Тарифів на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб, на час проведення відповідачем операції за банківськими платіжними картками ПАТ Банк «Контракт» було встановлено ліміт отримання готівкових коштів або розрахунку за товари/послуги (за добу), який рівний 15000 грн. Виходячи з оприлюдненого банком курсом валют (1 долар США - 16, 59 грн) відповідачем встановленого ліміту не перевищено. Тому відповідні доводи апеляційної скарги про наявність станом на 27 січня 2015 року у відповідача від'ємного залишку (овердрафту) не ґрунтуються на наявних у справі доказах. Отже, оскільки банк у спірному випадку не вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму, то подальше нарахування банком заборгованості є безпідставним. У справі також встановлено, що суму боргу банком нараховано за тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб, які затверджено 22 січня 2015 року (а.с.21). Проте указані тарифи не були чинним на час укладення договору банківського рахунка, з ними відповідач не ознайомлювався та не погоджується. На тарифи, які були чинними на час укладення договору банківського рахунку, позивач не посилався; в суді апеляційної інстанції представник банку не міг послатися на докази їх наявності. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, є по суті правильним, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування. На підставі наведеного та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 307, ст. 308 ЦПК України, колегія суддів ухвалила: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» відхилити. Рішення Новодністровського міського суду Чернівецької області від 31 жовтня 2016 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів. Головуючий В.В. Яремко Судді: В.Ф. Міцней І.Б. Перепелюк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824803
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» ОСОБА_3, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маслоленд», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення коштів за договорами позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 грудня 2013 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Маслоленд» (далі – ТОВ «Маслоленд») укладено договір позики, за умовами якого передав позичальнику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США строком до 18 лютого 2014 року, а 18 січня 2014 року – 225 тис. доларів США строком до 1 березня 2014 року, що підтверджується розписками, складеними директором та засновником ТОВ «Маслоленд» – ОСОБА_2, яка діяла в інтересах товариства. Посилаючись на те, що кошти за договорами позики до теперішнього часу не повернуті, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ТОВ «Маслоленд» на свою користь 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 425 тис. 985 грн. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 травня 2015 року позов задовольнив: стягнув з ТОВ «Маслоленд» на користь ОСОБА_1 295 тис. доларів США, що було еквівалентно 6 млн 233 тис. 350 грн; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Львівської області 31 серпня 2015 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 лютого 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року залишив без змін. У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 207, 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року й залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Маслоленд» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що згідно з розпискою від 18 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти в розмірі 70 тис. доларів США зі сплатою 21 % щомісяця та зобов’язалась повернути зазначену суму до 18 лютого 2014 року. Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд». Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу нежиле приміщення загальною площею S_1 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. Відповідно до розписки від 18 січня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 як засновник та директор ТОВ «Маслоленд» отримала в позику грошові кошти в розмірі 225 тис. доларів США та зобов’язалась повернути вказану суму до 1 березня 2014 року. Указана розписка підписана ОСОБА_2 і скріплена печаткою ТОВ «Маслоленд». Для забезпечення виконання цього зобов’язання ОСОБА_2 передала в заставу універсальний торговий центр «Матадор», що знаходиться за АКДРЕСА_1, а також земельну ділянку площею S_2 га та нежитлові будівлі. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Маслоленд» не є належним відповідачем у справі, оскільки боргові розписки ОСОБА_2 видала як фізична особа, належні та допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 діяла в інтересах ТОВ «Маслоленд», а також, що отримані за цими розписками грошові кошти передані товариству і використані останнім на власні потреби відсутні. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року, рішення цього ж суду від 14 вересня 2011 року, 20 березня 2013 року та постанову Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року. Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року і 20 березня 2013 року про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив з того, що згідно зі статтями 1046, 1047 ЦК України розписка є підтвердженням укладення договору позики, а такий договір вважається укладеним з моменту передачі грошей. Ухвалою від 31 серпня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову й стягнення заборгованості за договором позики. При цьому, суд виходив з того, що на час укладення договору позики позичальник як директор товариства мав право на укладення такого договору від імені товариства, оскільки згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців він значився керівником указаного товариства. Верховний Суд України, у постанові від 18 вересня 2013 року, виклав правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 207, 1046, 1047 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов’язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців на час укладення договорів позики директором, керівником та підписантом ТОВ «Маслоленд» була ОСОБА_2, яка діяла на підставі Статуту, зареєстрованого 18 вересня 2012 року, і могла укладати від імені товариства, зокрема, договори (правочини), набувати майнові та особисті права, нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (пункти 6.6 та 6.7 Статуту), а розмір частки в статутному капіталі ОСОБА_2 становив 100 % (пункти 4.1 і 5.11 Статуту). Під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначав, що грошові кошти за договорами позики передані саме ТОВ «Маслоленд», в інтересах якого діяла ОСОБА_2. Звернувшись до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що позичальником за договорами позики була ОСОБА_2 як фізична особа. На підтвердження своїх доводів заявник надав копії квитанцій до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 у позику 577 тис. 500 грн та 1 млн 912 тис. 500 грн відповідно. Дослідження і оцінка зазначених доказів мають значення для встановлення позичальника за договорами позики та для правильного вирішення справи. Однак, квитанції до прибуткових касових ордерів від 18 грудня 2013 року та 18 січня 2014 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2 про отримання ТОВ «Маслоленд» від ОСОБА_1 грошових коштів не досліджувалися судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій при ухваленні судових рішень. Оскільки суди попередніх інстанцій не досліджували зазначені докази та не встановили обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення справи, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 31 серпня 2015 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2789цс16 Договір позики є двостороннім правочином, а також одностороннім договором, адже після його укладення всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або відповідної кількості речей того ж роду й такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2789цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6516C7206FF51E07C22580CA002B05AF
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 6 травня 2015 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 21 серпня 2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким банк надав боржнику в тимчасове користування грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 50 тис. доларів США зі сплатою 12,25 % річних та кінцевим строком повернення 20 серпня 2013 року. Посилаючись на те, що відповідач неналежно виконував зобов’язання за цим кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з відповідача 133 тис. 196 доларів США 70 центів заборгованості за кредитним договором, яка складається із: 62 тис. 374 доларів США 79 центів заборгованості за тілом кредиту; 48 тис. 129 доларів США 67 центів процентів за користування кредитом та 22 тис. 719 доларів США 24 центів пені. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 6 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 грудня 2015 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 6 травня 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 254, 256, 261, 525, 526, 610, 612 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Укрсоцбанк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, 9 грудня 2015 року та постанов Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня 2014 року та 2 грудня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Укрсоцбанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 серпня 2006 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким банк надав боржнику в тимчасове користування грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 50 тис. доларів США зі сплатою 12,25 % річних та кінцевим строком повернення 20 серпня 2013 року. 19 березня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, за змістом якої надання грошових коштів буде здійснюватись окремими частинами, зі сплатою 13,0 % річних у межах максимального ліміту заборгованості до 86 тис 430 доларів США та кінцевим терміном повернення заборгованості 18 серпня 2013 року. Погашення кредиту за змістом цієї додаткової угоди здійснюється за графіком змін максимального ліміту заборгованості до 15 числа кожного місяця. 9 квітня 2009 року між сторонами укладено договір про внесення змін № 2 до кредитного договору, яким змінено режим кредитної лінії з відновлювальної на невідновлювальну, а також установлено графік погашення заборгованості за кредитом, починаючи з квітня 2009 року до серпня 2013 року зі щомісячною сплатою частини боргу в розмірі 1 тис. 123 долари США. Відповідно до пункту 2.4 кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту щомісячно в останній робочий день поточного місяця за період з передостаннього робочого дня попереднього місяця до дня, що передує двом останнім робочим дням поточного місяця, а також у день повернення заборгованості за кредитом у повній сумі. За пунктом 2.5 цього договору сплата процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту щомісячно до 25 числа місяця, наступного за місяцем, в якому нараховані проценти. За пунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 (дев'яносто) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно з пунктом 7.3 кредитного договору він набирає чинності з дати його укладення та діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Боржник не сплачував кредит та проценти за користування ним з 16 квітня 2009 року (останній платіж здійснений 15 квітня 2009 року). Протягом наступних 90 календарних днів позичальник не виконував обов'язки, передбачені пунктами 3.3.7, 3.3.8 кредитного договору. Відповідач заявив про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що останній платіж за кредитним договором відповідач здійснив 15 квітня 2009 року; відповідно до пункту 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив, через 90 днів; обов'язок відповідача погасити кредит у повному обсязі, сплатити нараховані проценти та штрафні санкції, також настав через 90 днів після сплати боржником останнього платежу, однак не був виконаний. З огляду на ці обставини суд дійшов висновку, що право на позов про стягнення несплачених сум за кредитним договором виникло в позивача через 90 днів після сплати боржником останнього платежу – наступного дня після порушення боржником зобов'язання за кредитним договором, проте позивач звернувся до суду з позовом лише 28 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, установленої нормами статті 257 ЦК України. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, 9 грудня 2015 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд установив, що за умовами кредитного договору після спливу 60 календарних днів з моменту здійснення боржником останнього платежу строк користування кредитом вважається таким, що сплив, отже, з цього моменту банк має право вимагати дострокового погашення кредиту. Водночас суд дійшов висновку про те, що з урахуванням вимог частини другої статті 1050 ЦК України протягом усього часу до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання (у тому числі якщо договором встановлено його дію до остаточного виконання зобов’язань боржником), кредитор має право заявити позов про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. Отже, на користь банку підлягають стягненню несплачені щомісячні платежі в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 254, 256, 257, 261, 1050 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з пунктом 4.5 кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такої зміни. Останній платіж за кредитним договором позичальник здійснив 15 квітня 2009 року, а тому відповідно до пункту 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив, через 90 днів після сплати боржником останнього платежу. З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, то через 90 днів після сплати боржником останнього платежу в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 28 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Крім того, заявник просив переглянути судові рішення у справі з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 254, 256, 261, 525, 526, 610, 612 ЦК України. Так, у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року зазначено про те, що аналіз норм статей 261, 530, 631 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 цього Кодексу кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов'язання – 25 липня 2015 року має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті, разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. За обставинами цієї справи строк дії кредитного договору був установлений до 25 липня 2015 року; 8 квітня 2009 року боржник припинив погашення кредиту; банк надіслав боржнику вимогу про дострокове погашення заборгованості 20 травня 2009 року, яку останній не виконав; банк звернувся з позовом до суду 18 вересня 2012 року. Отже, оскільки за умовами договору позичальник повинен погашати кредит частинами кожного 8 числа поточного місяця, а проценти – кожного місяця з 2 по 8 число, наступного за місяцем, в рахунок якого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. У зв'язку з наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 25 липня 2015 року – визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору, а також про відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, наданій заявником для порівняння. За обставинами справи, що переглядалась, строк дії кредитного договору був установлений до повного погашення позичальником заборгованості за кредитом і процентами за користування ним; кінцевий строк повернення кредиту – 27 грудня 2010 року; банк звернувся з позовом до суду 25 березня 2013 року. У наданій заявником для порівняння постанові від 2 грудня 2015 року Верховний Суд України зазначив, що кінцевий строк повернення кредиту був установлений до 28 червня 2026 року; останній платіж за кредитним договором відповідач здійснив 23 жовтня 2008 року; відповідно до пункту 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив, через 60 днів, тобто 11 січня 2009 року; отже, саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду з позовом про стягнення несплачених сум за кредитним договором, однак банк звернувся до суду з позовом лише 16 квітня 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Отже, порівняння цих постанов із судовим рішенням суду касаційної інстанції, яке переглядається, не дає підстав стверджувати, що висновки, викладені в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 6 травня 2015 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 6 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-719цс16 У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з пунктом 4.5 кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такої зміни. Останній платіж за кредитним договором позичальник здійснив 15 квітня 2009 року, а тому відповідно до пункту 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив, через 90 днів після сплати боржником останнього платежу. З огляду на зазначене у справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, то через 90 днів після сплати боржником останнього платежу в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 28 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 7 грудня 2016 року № 6-719цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4993E60DD128E9CDC225809100535FD4
  20. Державний герб України Номер провадження 2/754/2633/16 Справа №754/2832/16-ц РІШЕННЯ Іменем України 13 жовтня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Таран Н.Г. за участю секретаря судового засідання Чернишової А.М., Величко Л.П., Моторенко К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В : Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником всіх прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк», звертаючись з позовом до суду, просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800003143 від 12.02.2008 року у розмірі 32312,86 грн. Вказані вимоги вмотивовані тим, що 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, зі сплатою 14,50% річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 року. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір Поруки №800003143-П, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, також 12.02.2008 року в забезпечення виконання кредитних зобов'язань, між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір Поруки №800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_3. зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_1 кредит в обумовленій договором сумі, однак відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07.12.2015 року має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США, що є предметом позовних вимог. На підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року, яка занесена до журналу судового засідання судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою (а.с.81). Відповідно до предмету позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пред'явлені вимоги до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (а.с.78-80). Представник позивача по первісному позову - відповідача по зустрічному позову ПАТ «Альфа-Банк» - ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правову позицію щодо вимог позивача по зустрічному позову не висловила. Представник відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечував, просив в позові відмовити та задовольнити зустрічний позов, пояснив, що дійсно 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, на умовах передбачених укладеним договором. В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П. Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1. Вказував на те, що суму заборгованості у розмірі 32312,86 доларів США позивач підтверджує доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості за кредитним договором станом на 07.12.2015 року. Однак, матеріали справи не містять детального та документально підтвердженого розрахунку заборгованості відповідача перед позивачем. З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити, як саме розраховувалась сума несплачених відсотків за користування кредитом, сума пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків. У наданому представником позивача розрахунку заборгованості не зазначено усіх дат погашення позичальником тіла кредиту та відсотків за його користування. Позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості котра вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач в свою чергу мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Зокрема така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Також з розрахунку заборгованості вбачається, що Банком з 12.09.2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних, в той час як згідно укладеного Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 14,5 % річних. Жодного повідомлення про підвищення відсоткової ставки Позичальнику не було надіслано. Отже є незрозумілим з яких причин і на яких підставах були нараховані відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5% річних. Вважає, що зобов'язання відповідачів за вищевказаними договорами поруки повинно бути припинено з тих підстав, що Позивачем було змінено умови основного зобов'язання без згоди поручителів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останніх. Заслухавши пояснення представника відповідачів - позивачів по зустрічному позову ОСОБА_7, дослідивши матеріли справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №800003143, відповідно до умов якого позичальнику надані кредитні кошти у розмірі 75000,00 доларів США, які вона зобов'язалася повертати частинами та остаточно повернути суму кредиту до 12.02.2033 року і сплатити проценти за користування коштами виходячи з 14,50% річних (а.с.4-7). Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишалася, та сплати процентів, належних за договором. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитор надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та\або відсотків щонайменше на один календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. (ч.2 ст.615 ЦК України). Відповідно до частини першої статі 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Згідно ч. 2 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» по Кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87608,00 доларів США. При цьому відсоткова ставка була встановлена на рівні 14,50 % річних. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитом №800003143 від 12.02.2008 року, який надано позивачем та відповідно до якого з 12.09.2008 року змінено відсоткову ставку та контр розрахунку наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94000,00 доларів США, у зв'язку з чим докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором, та зокрема саме на день звернення до суду у такому розмірі мають суперечливий характер та не підтверджені належними доказами, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для її стягнення. Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та такими що не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано позивачем доказів про винекнення заборгованості по сплаті кредитних коштів станом на 12.11.2015 року, відповідно до наданих копій кредитного договору з додатками до нього. Звертаючи з зустрічною позовною заявою позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять визнати припиненою з 12.09.2009 року поруку, яка виникає на підставі Договору поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», визнати припиненою з 12.09.2008 року поруку, яка виникає на підставі договору поруки №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк». Вказані вимоги обґрунтовують тим, що поручителями не було вчинено жодної дії, яка б свідчила про надання ними згоди на зміну зобов'язання, передбаченого Кредитним договором, яка мала наслідок збільшення обсягу відповідальності позичальника. Отже, можна дійти висновку про те, що в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України припинились поруки, що виникли на підставі Договору поруки №800003143-П та Договору поруки №800003143-П-1, укладеними між Банком та поручителями. Оскільки Банк збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 Договору поруки, то підстав для покладення відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком немає, оскільки порука припинилась. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором № 800003143 від 12.02.2008 року, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П (а.с.11). Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1(а.с.27). Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди зі усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другої сторони. Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно з ч.1 ст. 553, ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. З матеріалів справи убачається, що кредитний договір складається з двох частин - частини №1 «Базові умови кредитування» та частини №2 «Загальні умови кредитування». Частиною №1 «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних. Розділом 5 (5.2) Частини №2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін в додаток №1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині №1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку №1 до цього договору та викладення додатку №1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток №1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього Договору, позичальник отримує в банку самостійно. Банк не має права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку зі зміною кредитної політики Банку. Установлено також, що відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом (а.с.30,31), починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена (порівняно з 14,5%). Відповідно до пункту 6.4 Договору поруки №8000030143-П, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 та договору поруки №80000343-П-1, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 сторони домовились, що у разі збільшення обсягу відповідальності Боржника за основним договором передбачена цим Договором порука дійсна тільки у випадку, якщо Поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. За таких обставин, 12.09.2008 року відбулось збільшення процентної ставки за кредитним договором без своєчасного погодження з поручителями, внаслідок чого, починаючи з цієї дати збільшився обсяг відповідальності поручителів і станом на дату таких змін згоди поручителів не існувало. Зазначений висновок випливає зі змісту ч.1 ст. 559 ЦК України, яка вказує на те, що у разі збільшення обсягу відповідальності без згоди поручителя, порука припиняється автоматично. Окрім того, Верховним Судом України в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ з подібних правовідносин, висловлена аналогічна правова позиція щодо застосування цієї норми права. За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК). У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителів у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останніх за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11). За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12). Відтак, з 12.09.2008 року поруки припинені в силу закону. З урахуванням наведеного, підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного та кеуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 209, 212-215, 294 ЦПК України, ст. ст. 526, 543, 546, 553, 554, 559, 615, 625, 627, 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою задовольнити. Визнати поруку ОСОБА_1, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Визнати поруку ОСОБА_3, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_8 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_3 понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі та не були присутні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії даного рішення. Повний текст рішення суду виготовлено 18.10.2016 року. Суддя: Н.Г. Таран http://reyestr.court.gov.ua/Review/62116088
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19.07.2016 р. у справі № 916/4738/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Елпромпроект» про стягнення 4 522 791 грн. 85 коп. та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Елпромпроект» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум», третя особа – ОСОБА_1, про зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року ПАТ «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» Соловйової Н.А. звернулося до господарського суду із позовом до ТОВ «Елпромпроект» про стягнення 294920,82 дол. США, з яких 244997,99 дол. США простроченої заборгованості по поверненню кредитних коштів, 19583,53 дол. США простроченої заборгованості за нарахованими процентами, 30339,30 дол. США пені за простроченим кредитом та процентами. Позовні вимоги обґрунтовано невиконанням відповідачем умов кредитного договору від 30.09.2013 р. № 1-0014/13/28-КL щодо своєчасної оплати кредиту та відсотків. У січні 2015 року ТОВ «Елпромпроект» звернулося до господарського суду із зустрічним позовом (з урахуванням заяви про зміну предмету зустрічного позову від 01.12.2015 р.) до ПАТ «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про зобов’язання ПАТ «Банк Форум» здійснити погашення заборгованості перед ПАТ «Банк Форум» за кредитним договором від 30.09.2013 р. № 1-0014/13/28-KL в сумі 245 000 доларів США, а також 6 668,99 грн. пені, що еквівалентно 434,87 доларів США, шляхом перерахування суми 245 000 доларів США, а також 6 668,99 грн. пені, що еквівалентно 434,87 доларів США, з вкладного (депозитного) рахунка ОСОБА_1 в ПАТ «Банк Форум», права вимоги яких належить ТОВ «Елпромпроект» на підставі договору уступки права вимоги від 11.02.2015 р., на рахунок ТОВ «Банк Форум» № 20628300219517. В обґрунтування заявленого зустрічного позову товариство зазначило, що на підставі договору банківського рахунка від 12.03.2012 р. товариству відкрито у ПАТ «Банк Форум» рахунок, що слугував для розрахунків позичальника по кредитній заборгованості перед банком. Однак, розраховуватись по кредитним платежам товариство не мало змоги, оскільки з 06.03.2014 р. банк припинив здійснювати розрахунково-касове обслуговування поточного рахунка товариства та повертав платіжні доручення клієнта без виконання. Внаслідок таких дій банку ТОВ «Елпромпроект» з 06.03.2014 р. втратив право користуватись та розпоряджатись коштами, які знаходились на його поточному рахунку. Справа господарськими судами розглядалась неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Одеської області від 11.12.2015 р., залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.03.2016 р., у задоволенні позову ПАТ «Банк Форум» відмовлено повністю, а зустрічний позов ТОВ «Елпромпроект» задоволено частково. Зобов’язано ПАТ «Банк Форум» здійснити погашення ТОВ «Елпромпроект» перед ПАТ «Банк Форум» за кредитним договором від 30.09.2013 р. № 1-0014/13/28-КL основної заборгованості по кредиту в сумі 244997,99 доларів США, 1159,66 доларів США - проценти за користування кредитом, а також 36,82 грн. пені, шляхом перерахування суми 244997,99 доларів США основної заборгованості по кредиту, 1159,66 доларів США процентів за користування кредитом, а також 36,82 грн. пені, з вкладного (депозитного) рахунку ОСОБА_1 в ПАТ «Банк Форум», права вимоги яких належить ТОВ «Елпромпроект» на підставі договору уступки права вимоги від 11.02.2015 р., на рахунок ТОВ «Банк Форум» № 20628300219517. У решті зустрічних позовних вимог ТОВ «Елпромпроект» відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 19.07.2016 р. залишено без мін постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.03.2016 р. Публічне акціонерне товариство «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» у порядку статті 111-19 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подало заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19.07.2016 р. у справі № 916/4738/14 із підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 01.07.2015 р. у справі № 910/16085/14, від 18.05.2015 р. у справі № 915/1499/14, та копії постанов Верховного Суду України від 13.07.2016 р. у справі № 3-519гс16, від 16.09.2015 р. у справі № 6-43цс15, від 02.09.2015 р. у справі № 6-369цс15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Ухвалою Верховного Суду України від 25.11.2016 р. справу № 915/1499/14 призначено до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника та представників сторін, забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. 30.09.2013 р. між ПАТ «Банк Форум» як кредитором та ТОВ «Елпромпроект» як позичальником укладено кредитний договір № 1-0014/13/28-KL. За користування кредитом позичальник сплачує проценти за фіксованою процентною ставкою, яка встановлюється на весь період дії договору в розмірі 10,65 % річних. За п. 4.2, п.п. 4.2.1 кредитного договору з метою погашення вимог кредитора за цим договором позичальник доручив банку здійснювати договірне списання коштів з поточного рахунка позичальника № 26008300219517 в ПАТ «Банк Форум», а також з будь-яких інших рахунків (поточних, вкладних) позичальника, що будуть відкриті у кредитора. Поточний рахунок банком відкрито ТОВ «Елпромпроект» на підставі договору банківського рахунку від 12.03.2012 р. № 2800/219517-12 для здійснення розрахунково-касових операцій та зберігання коштів. За пп. 3.1.11 вказаного договору рахунку банк має право здійснити договірне списання коштів з рахунку клієнта у випадку несвоєчасних розрахунків клієнта з банком за цим договором та/або іншими договорами, укладеними між сторонами під час дії цього договору, якщо таке право передбачено цим договором або додатковими договорами. Також судами встановлено, що у забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Елпромпроект» по кредитному договору 30.09.2013 р. між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 укладено договір застави № 1-0386/13/28-ZS. За п. 5.3, п.п. 5.3.1, 5.3.2 договору застави від 30.09.2013 р. № 1-0386/13/28-ZS сторони домовились про відступлення заставодавцем права вимоги на користь заставодержателя у випадку невиконання позичальником хоча б одного з зобов’язань, передбачених кредитним договором. Якщо тільки заставодержатель не направить заставодавцю письмову відмову від отримання права вимоги, заставлене за цим договором право вимоги (в розмірі фактичної суми вимог заставодержателя) вважається відступленим заставодержателю без необхідності укладення будь-яких додаткових договорів між сторонами щодо такого відступлення. Із моменту відступлення права вимоги на користь заставодержателя останній самостійно здійснює списання сум грошових коштів з вкладного рахунку з метою задоволення своїх вимог. 14.03.2014 р. виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 14 про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк Форум» з 14.03.2014 р. ТОВ «Елпромпроект» зверталося до ПАТ «Банк Форум» із претензією від 14.03.2014 р. з вимогою про виконання його розрахункових документів. ПАТ «Банк Форум», незважаючи на те, що тимчасову адміністрацію було введено лише 14.03.2014 р, з 6 березня не виконував платіжні доручення ТОВ «Елпромпроект» та повернув їх без виконання лише після введення тимчасової адміністрації - 14.03.2014 р. 14.05.2014 р. ОСОБА_1 звертався до ПАТ «Банк Форум» із вимогою про відступлення права вимоги коштів за договором банківського вкладу та просив банк провести зарахування зустрічних однорідних вимог. 15.05.2014 р. настав кінцевий строк повного погашення заборгованості за кредитним договором, але заборгованість не погашена. 11.02.2015 р. між ОСОБА_1 як первісним кредитором та ТОВ «Елпромпроект» як новим кредитором укладено договір уступки права вимоги, за умовами якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор передає новому кредитору, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору, і стає кредитором за договором банківського вкладу від 25.06.2013 р. № 263L/2800/606825. Повідомлення про заміну кредитора у зобов’язанні надіслано ПАТ «Банк Форум» 06.04.2015 р. 06.04.2015 р. товариство надіслало банку пропозицію № 3692 про припинення взаємних грошових зобов’язань шляхом взаємозаліку зустрічних однорідних вимог. Суди встановили, що сума підтвердженої та обґрунтованої заборгованості ТОВ «Елпромпроект» перед банком складає: 246157,65 доларів США, із яких 244997,99 доларів США основної заборгованості по кредиту, 1159,66 доларів США проценти за користування кредитом, а також 36,82 грн. пені. Вартість заставленого по договору застави від 30.09.2013 р. № 1-0386/13/28-ZS депозиту складає 250000 доларів США, що є достатнім для переказу цих коштів із вкладного рахунка, відкритого в забезпечення виконання кредитних зобов’язань, в рахунок погашення встановленої судом заборгованості в сумі 246157,65 доларів США та 36,82 грн. Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 49 з 16.06.2014 розпочато ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Суди першої та апеляційної інстанції, з якими погодився суд касаційної інстанції прийшли до висновку, що первісний позов має на меті погашення кредитної заборгованості, але у спосіб стягнення з позичальника інших коштів, ніж ті, що знаходяться на депозитному рахунку під обтяженням, а зустрічна позовна вимога спрямована на належне виконання зобов’язань за кредитним договором №1-0014/13/28-КL від 30.09.2013 р., поєднує у собі одночасно захист прав як товариства, так і банку, враховує збалансованість інтересів обох сторін спору та є засобом погашення дебіторської заборгованості неплатоспроможного банку задля формування його ліквідного майна. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Постанова Вищого господарського суду України від 01 липня 2015 року у справі № 910/16085/14 не є доказом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки судом касаційної інстанції не прийнято остаточного рішення у даній справі, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас у постанові Вищого господарського суду України від 18 травня 2015 року у справі № 915/1499/14, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, господарські суди на загальних підставах розглядали спір, предметом якого було стягнення оплати комісії за розрахункове обслуговування рахунку за договором банківського рахунку, а у справі, що розглядається, предметом є стягнення заборгованості за кредитним договором, відтак предмет спору у даних справах різниться. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Із постанов Верховного Суду України, копії яких подано заявником на підтвердження вищенаведених підстав, вбачається, що предметом позову в цих справах, зокрема є: у постанові від 02.09.2015 р. у справі № 6-369цс15 – це стягнення процентів за користування позикою, інфляційних витрат за прострочення грошового зобов'язання та трьох процентів річних; у постанові від 13.07.2016 р. у справі № 3-519гс16 – звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно; у постанові від 16.09.2015 р. у справі № 6-43цс15 – це суб’єктний склад учасників спірних правовідносин – поєднання (збіг) в одній особі кредитора та боржника. Тобто предмет спору у долучених постановах Верховного Суду України суттєво відрізняється від предмета спору у справі, що розглядається. За таких обставин правовий висновок суду касаційної інстанції у справі № 916/4738/14 не суперечить викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права, оскільки правовідносини між сторонами у зазначених справах та у справі, яка розглядається, не є аналогічними. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що факти неоднакового застосування положень матеріального права, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 ГПК, не підтвердились, заява Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19.07.2016 р. у справі № 916/4738/14 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 14 грудня 2016 року № 3-1285гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8AB55371CACB0B2CC225808F0044AD2C
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» (далі - ТОВ «Вердикт Фінанс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 22 липня 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» (далі - ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства»), правонаступником якого є ТОВ «Вердикт Фінанс», та ОСОБА_1, останній отримав кредит у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року. Виконання умов указаного договору забезпечено окремими договорами поруки від 22 липня 2008 року, укладеними між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_3 і ОСОБА_4. Неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору призвело до утворення заборгованості, яка станом на 10 жовтня 2013 року склала 80 054, 60 грн., та добровільно не сплачена. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт Фінанс» 80 054,60 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 261, частини першої статті 264 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1, як позичальнику, було надано кредит в іноземній валюті у сумі 10 330 доларів США з виплатою 23 % річних строком до 21 липня 2010 року. 22 липня 2008 року між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого остання зобов’язалась солідарно з позичальником ОСОБА_1 відповідати перед кредитором за зобов’язаннями, що виникають з зазначеного кредитного договору. Аналогічний договір поруки було укладено між ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства» та ОСОБА_4. 15 липня 2010 року між відкритим акціонерним товариством «БГ Банк», який є правонаступником ВАТ «Універсальний Банк Розвитку та Партнерства», та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор передав позивачу право вимоги всіх грошових зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 до відповідача – ОСОБА_1. Станом на 10 жовтня 2013 року сума заборгованості відповідача в гривневому еквіваленті становила 80 054 грн. 60 коп., яка складається з : заборгованості по кредиту – 70 382 грн. 17 коп.; заборгованості по процентах – 7 560 грн. 94 коп.; трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості – 2 111 грн. 49 коп., що підтверджується наданими позивачем розрахунками, також вказана сума визначена у додатку № 1 до договору відступлення права вимоги від 15 липня 2010 року. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв’язку зі спливом строку позовної давності суд першої інстанції виходив із того, що не отримавши відповідні кошти в строк визначений спірним кредитним договором позивач з того часу мав право звернутися до суду з даним позовом протягом трьох років, проте звернувся – лише у січні 2014 року, тобто строк, у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, сплинув. У позовній заяві позивач не обґрунтував поважності причин пропущення строку позовної давності, не встановлено наявності таких причин і в судовому засіданні. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що позов подано належним позивачем, а перебіг позовної давності переривався вчиненням боржником дії, яка свідчить про визнання ним боргу, і таке останнім не спростовано, а саме з розрахунку заборгованості за кредитним договором 2 квітня 2012 року боржником ОСОБА_1 було сплачено ТОВ «Вердикт Фінанс» у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором 1000 грн. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року та від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що висновок судів про те, що в даному випадку перебіг позовної давності переривається, без надання достовірних підтверджень того, що саме відповідачкою були здійснені операції в терміналах самообслуговування по поповненню її платіжної картки, є необґрунтованими та всупереч статті 60 ЦПК України ґрунтується на припущеннях, у зв’язку із відсутністю підтверджень неможливості необмеженого кола осіб вчиняти згадані дії за наявності у них номера картки та/або рахунку. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що проплата заборгованості була здійснена поза межами п’ятирічного строку позовної давності, окрім того, жодного доказу того, що саме ОСОБА_2 здійснив таку проплату банком не надано, а наданий розрахунок заборгованості із зазначенням проплати в цей день доказом бути не може. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, суд виходив із того, що несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального, а саме, статті 261, частини першої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про переривання строку позовної давності керуючись лише наданим банком розрахунком, без надання квитанцій, касових ордерів та іншого підтвердження щодо здійснення платежу від 2 квітня 2012 року особисто ОСОБА_1, та про визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував щодо вчинення таких дій (а.с. 143-149, т. 1). Окрім того, умовами кредитного договору НОМЕР_1 від 22 липня 2008 року передбачено повернення кредиту шляхом внесення визначеної суми грошових коштів не пізніше 10-го числа, наступного за місяцем, вказаним у графіку погашення кредиту та в день закінчення строку погашення готівкою через касу банку або безготівковим шляхом на рахунок НОМЕР_3. Суди не звернули уваги на зазначені положення договору, не дослідили графік погашення кредитної заборгованості та не встановили чи передбачають такі умови виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року в частині вирішення вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 серпня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1457цс16 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та не встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-1457цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/048E3F900CF9405EC22580680047401A
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «ПриватБанк» зазначало, що 15 травня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом і з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 4 222 долари США 76 центів, яка складається із: 1 527 доларів США 73 центів заборгованості за кредитом, 1 704 доларів США 67 центів заборгованості за відсотками, 729 доларів США 68 центів комісії за користування кредитом, 62 долари США 58 центів штрафу (фіксована частина) та 198 доларів США 10 центів штрафу (процентна складова). Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року, позов ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 31 640 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня 2014 року, 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 травня 2007 року між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 31 серпня 2014 року ОСОБА_1 має заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 222 долари США 76 центів, яка складається із: 1 527 доларів США 73 центів заборгованості за кредитом, 1 704 доларів США 67 центів заборгованості за відсотками, 729 доларів США 68 центів комісії за користування кредитом, 62 долари США 58 центів штрафу (фіксована частина) та 198 доларів США 10 центів штрафу (процентна складова) Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк», виходив з того, що банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит, а відповідач умови кредитного договору виконував частково, унаслідок чого утворилась заборгованість; суд не застосував наслідків спливу позовної давності, оскільки переривання її перебігу було зумовлене внесенням відповідачем 28 вересня 2011 року платежу за кредитним договором. Разом з тим, у постановах Верховного Суду України, наданих заявником на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд зазначив, що відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що регулюють позовну давність. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Висновок суду першої інстанції, з яким погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не сплинула, не ґрунтується на умовах договору та обставинах справи. Суди залишили поза увагою, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month). Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням зазначених обставин та факту пред’явлення позову у вересні 2013 року, не вирішено. Суд узагалі не встановив фактичних обставин, з якими законодавець пов’язує вирішення спору – строку дії картки, порядку погашення кредиту за договором та строку внесення останнього платежу за ним, хоча зазначені обставини мають вирішальне значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про переривання строку позовної давності, керуючись лише наданим банком розрахунком, без підтвердження квитанціями, касовими ордерами та іншими документами, що засвідчують здійснення платежу від 28 вересня 2011 року особисто ОСОБА_1 та визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував вчинення цих дій. Суди не дослідили графік погашення кредитної заборгованості та не встановили, чи передбачається виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, в разі вчинення боржником оплати саме чергового платежу, чи свідчить це про визнання лише певної частини боргу, тому така дія боржника не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Крім того, висновок суду касаційної інстанції про відсутність заяви ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності до вимог банку спростовується матеріалами справи, зокрема заявами відповідача, які містяться у матеріалах справи і зі змісту яких вбачається твердження останнього щодо пропуску банком строків позовної давності (а.с. 39–42) та спростовується рішенням суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року та рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до Правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month). У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Постанова від 23 листопада 2016 року № 6-2104цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495F66EE04ED6DBBC225808100433FE9
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до приватного підприємства «Лізен», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу та зустрічними позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про визнання поруки припиненою за заявою приватного підприємства «Лізен» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2015 року та рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулось до суду з позовом до приватного підприємства «Лізен» (далі – ПП «Лізен»), ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу. Позивач зазначав, що 20 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі – ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ПП «Лізен» укладено кредитний договір (з відкриттям невідновлювальної кредитної лінії), за яким банк здійснював фінансування господарської діяльності позичальника шляхом кредитування невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 300 тис. доларів США, строком на 120 місяців з 23 липня 2007 року до 21 липня 2017 року зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом. За згодою сторін умови цього договору змінювалися згідно з відповідними додатковими угодами. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 20 липня 2007 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки від 20 липня 2007 року, 22 лютого 2011 року, 28 березня і 30 серпня 2012 року, за якими поручителі зобов’язались відповідати перед банком у повному обсязі за невиконання позичальником зобов'язань, що випливають з кредитного договору та додаткових угод. Унаслідок неналежного виконання ПП «Лізен» зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 9 серпня 2013 року складала 240 тис. 914 доларів США 56 центів, з яких: 221 тис. 622 долари США 90 центів заборгованості за кредитом; 2 тис. 669 доларів США 52 центи простроченої заборгованості за тілом кредиту; 18 тис. 985 доларів США 96 заборгованості за процентами та 21 долар США 41 цент пені. 3 квітня 2013 року банк на адресу боржника та поручителів надіслав вимоги про погашення простроченої заборгованості, у разі невиконання яких строк погашення кредиту вважався таким, що настав на 31 день з моменту отримання цих вимог. У зв'язку з подальшим невиконанням зобов'язань за кредитним договором банк повторно направив 8 серпня 2014 року на адресу позичальника та поручителів вимоги про погашення простроченої заборгованості. Посилаючись на неналежне виконання умов кредитного договору, позивач просив стягнути з боржника та поручителів солідарно 1 млн 944 тис. 695 грн 22 коп. заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись до суду із зустрічними позовами до ПАТ «Універсал Банк» про визнання поруки припиненою. Позивачі зазначали, що між ПАТ «Універсал Банк» та ПП «Лізен» був укладений кредитний договір від 22 лютого 2011 року, на забезпечення виконання зобов’язань за яким між банком та ними укладено договори поруки. Посилаючись на те, що ПП «Лізен» за вказаним кредитним договором кредитних коштів не отримувало, згідно з копіями меморіальних ордерів кошти видавалися за кредитним договором від 20 липня 2007 року, зобов’язання за яким вони не забезпечували, позивачі просили визнати правовідносини за вказаними договорами поруки припиненими. Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 7 жовтня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» задовольнив: стягнув солідарно з ПП «Лізен», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал Банк» 1 млн 944 тис. 695 грн 22 коп. заборгованості за кредитним договором. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовив. Апеляційний суд Тернопільської області рішенням від 26 березня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» змінив: стягнув солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_1, солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_2, солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_3, солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал Банк» 1 млн 944 тис. 695 грн 22 коп. заборгованості за кредитним договором; у решті рішення суду залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 грудня 2015 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2015 року та рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 жовтня 2014 року ПП «Лізен» просить скасувати зазначені судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «Лізен» про стягнення боргу та провадження у цивільній справі в цій частині закрити з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 цього Кодексу. На обґрунтування заяви ПП «Лізен» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня, 6 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПП «Лізен» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний» та ПП «Лізен» укладено кредитний договір (з відкриттям невідновлювальної кредитної лінії), за яким банк здійснював фінансування господарської діяльності позичальника шляхом кредитування невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 300 тис. доларів США, строком на 120 місяців з 23 липня 2007 року до 21 липня 2017 року зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом. За згодою сторін умови цього договору змінювалися згідно з відповідними додатковими угодами. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 20 липня 2007 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки від 20 липня 2007 року, 22 лютого 2011 року, 28 березня і 30 серпня 2012 року, за якими поручителі зобов’язались відповідати перед банком у повному обсязі за невиконання позичальником зобов'язань, що випливають з кредитного договору та додаткових угод. Унаслідок неналежного виконання ПП «Лізен» зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 9 серпня 2013 року складала 240 тис. 914 доларів США 56 центів, з яких: 221 тис. 622 долари США 90 центів заборгованості за кредитом; 2 тис. 669 доларів США 52 центи простроченої заборгованості за тілом кредиту; 18 тис. 985 доларів США 96 заборгованості за процентами та 21 долар США 41 цент пені. 3 квітня 2013 року банк на адресу боржника та поручителів надіслав вимоги про погашення простроченої заборгованості, у разі невиконання яких строк погашення кредиту вважався таким, що настав на 31 день з моменту отримання цих вимог. У зв’язку з подальшим невиконанням зобов’язань за кредитним договором 8 серпня 2014 року банк повторно направив на адресу позичальника та поручителів вимоги про погашення простроченої заборгованості. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» та відмову в задоволенні зустрічного позову, установивши, що позичальник належним чином не виконував зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору, унаслідок чого утворилась заборгованість, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд в цій частині, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення заборгованості на користь банку. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині покладення на відповідачів солідарної відповідальності (поручителів та боржника), апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши норми статей 553, 554 Цивільного кодексу України, вважав, що поручителі поручилися відповідати за виконання зобов’язань боржника за різними договорами поруки, а тому їх не можна вважати спільними поручителями. При цьому суди вирішили спір у порядку цивільного судочинства. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня, 6 липня 2016 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, вирішуючи спори у справах за позовами юридичних осіб про стягнення кредитної заборгованості з боржників (кредитора і поручителів) – фізичних та юридичних осіб, указав, що не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, тому спори в частині вирішення вказаних позовних вимог до юридичних осіб підлягають розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Судова юрисдикція – це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. За змістом статті 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України). Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статтями 2, 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. У справі, яка переглядається, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичної особи – боржника та фізичних осіб – поручителів та зустрічні позовні вимоги фізичних осіб до банку, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, та розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. За таких обставин у цій справі суди неправильно застосували норми статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «Лізен» про стягнення боргу та закриття провадження у справі у цій частині. У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, підпунктом «б» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву приватного підприємства «Лізен» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2015 року та рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 жовтня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до приватного підприємства «Лізен» про стягнення боргу скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2205цс16 У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України). Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статтями 2, 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. У справі, яка переглядається, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичної особи – боржника та фізичних осіб – поручителів та зустрічні позовні вимоги фізичних осіб до банку, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, та розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-2205цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B74B005E891ADAAC225807900399285
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» (далі – уповноважена особа) ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором у розмірі 596, 37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 596,37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та уповноваженої особи відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 14 листопада 2006 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким ВАТ КБ «Надра» надало ОСОБА_1 кредит на придбання автотранспортного засобу марки «Daewoo Lanos», 2006 року випуску, на загальну суму 11 256 доларів США із розрахунку 10 % річних з кінцевим терміном повернення коштів 11 листопада 2011 року. 7 квітня 2011 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель поручається перед кредитором за неналежне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Після укладення кредитного договору сторони неодноразово змінювали його положення шляхом укладення додаткових угод. Пунктом 2.4 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що порядок погашення суми основної заборгованості відбувається шляхом внесення необхідного платежу, щомісячно до 10 числа поточного місяця, якщо 10 число є небанківським днем, то платіж необхідно внести в останній банківський день, який передує цій даті, з кінцевим терміном повернення основної заборгованості до 11 листопада 2011 року. Пунктами 2.5-2.6 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що комісія та проценти нараховуються щомісяця, у кінці місяця. Згідно з пунктом 1.1 додаткової угоди НОМЕР 2 від 7 квітня 2011 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу в розмірі 264 дол. США з кінцевим терміном повернення кредиту до 11 травня 2012 року. Останній платіж за кредитним договором був здійснений ОСОБА_1 16 листопада 2012 року. Згідно розрахунку заборгованості станом на 1 квітня 2015 року наявна заборгованість за кредитним договором в сумі 1500,97 доларів США, в тому числі: непогашений кредит – 437,84 доларів США; несплачені відсотки – 107, 79 доларів США; заборгованість по сплаті комісії – 50, 74 доларів США; несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов’язань (відповідно до п. 5.2 додаткової угоди до кредитного договору) – 156,97 доларів США; штраф за порушення умов договору (відповідно до п.5.3 додаткової угоди до кредитного договору) – 747,63 доларів США, що за курсом НБУ станом на 1 квітня 2015 року становить 35 199,81 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачем не надано суду доказів щодо вживання заходів для належного повідомлення поручителя про виконання зобов’язань за кредитним договором протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов’язання. Оскільки договором поруки не передбачено закінчення строку дії цього договору, а кредитор не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку основного зобов’язання, то відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України, порука припинилася. Відмовляючи в частині позовних вимог до боржника ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що згідно із статтями 256, 257, 261, 267 ЦК України позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором, про що заявлено відповідачем. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до боржника ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що останній платіж було вчинено 16 листопада 2012 року, тобто строк позовної давності був перерваний, а тому позивачем не пропущено строк звернення до суду. Оскільки ОСОБА_1 зобов’язання за договором не виконував, що призвело до виникнення заборгованості, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 11 грудня 2013 року, 9 квітня 2014 року, 15 січня 2014 року суд касаційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивачем пропущено строк для звернення до суду із позовом, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, а також зазначив, про відсутність факту переривання перебігу позовної давності, оскільки якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу; - від 14 травня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред’явленої претензії, зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Бездіяльність боржника (наприклад, не оспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України: - від 18 листопада 2013 року, 17 липня 2014 року, 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини, то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших платежів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати : визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Оскільки умовами кредитного договору передбачено виконання грошових зобов’язань у вигляді періодичних щомісячних платежів, то сплата боржником 16 листопада 2012 року суми коштів в розмірі 189, 88 дол. США (а.с. 3) за черговий щомісячний платіж уже після настання строку виконання основного зобов’язання (11 травня 2012 року) не свідчить про те, що такі дії можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних боржником) частин платежу. Однак, судами не встановлено призначення здійсненого заявником платежу та погашення якого саме зобов’язання було здійснено ОСОБА_1 16 листопада 2012 року, чи стосується цей платіж боргу в цілому, сплати процентів за користування грошовими коштами, чи погашення окремої частини боргу, оскільки у боржника згідно умов кредитного договору є декілька однорідних обов’язків перед кредитором. Разом з тим, якщо судом буде встановлено здійснення зазначеного платежу для погашення передбаченого умовами кредитного договору конкретного щомісячного зобов’язання, та з урахуванням переривання строку позовної давності у такому випадку лише щодо цієї частини зобов’язання, необхідно встановити, чи наявна заборгованість за такою частиною зобов’язання, що підлягатиме стягненню. Враховуючи те, що встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи по суті, не віднесено до повноважень Верховного Суду України, тому ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення вимог до ОСОБА_1 підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року в частині вирішення вимог уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2170 цс16 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року №6-2170цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6BF99074C1130D0C225806D0032A123