Search the Community

Showing results for tags 'отказ взыскания'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 451 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «КБ «ПриватБанк» зазначало, що 15 травня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом і з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов кредитного договору, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 4 222 долари США 76 центів, яка складається із: 1 527 доларів США 73 центів заборгованості за кредитом, 1 704 доларів США 67 центів заборгованості за відсотками, 729 доларів США 68 центів комісії за користування кредитом, 62 долари США 58 центів штрафу (фіксована частина) та 198 доларів США 10 центів штрафу (процентна складова). Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року, позов ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 31 640 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня 2014 року, 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 травня 2007 року між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 1 тис. доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 31 серпня 2014 року ОСОБА_1 має заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 222 долари США 76 центів, яка складається із: 1 527 доларів США 73 центів заборгованості за кредитом, 1 704 доларів США 67 центів заборгованості за відсотками, 729 доларів США 68 центів комісії за користування кредитом, 62 долари США 58 центів штрафу (фіксована частина) та 198 доларів США 10 центів штрафу (процентна складова) Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк», виходив з того, що банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит, а відповідач умови кредитного договору виконував частково, унаслідок чого утворилась заборгованість; суд не застосував наслідків спливу позовної давності, оскільки переривання її перебігу було зумовлене внесенням відповідачем 28 вересня 2011 року платежу за кредитним договором. Разом з тим, у постановах Верховного Суду України, наданих заявником на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд зазначив, що відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що регулюють позовну давність. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Висновок суду першої інстанції, з яким погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не сплинула, не ґрунтується на умовах договору та обставинах справи. Суди залишили поза увагою, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month). Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256, частин першої та п’ятої статті 261, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням зазначених обставин та факту пред’явлення позову у вересні 2013 року, не вирішено. Суд узагалі не встановив фактичних обставин, з якими законодавець пов’язує вирішення спору – строку дії картки, порядку погашення кредиту за договором та строку внесення останнього платежу за ним, хоча зазначені обставини мають вирішальне значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про переривання строку позовної давності, керуючись лише наданим банком розрахунком, без підтвердження квитанціями, касовими ордерами та іншими документами, що засвідчують здійснення платежу від 28 вересня 2011 року особисто ОСОБА_1 та визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував вчинення цих дій. Суди не дослідили графік погашення кредитної заборгованості та не встановили, чи передбачається виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, в разі вчинення боржником оплати саме чергового платежу, чи свідчить це про визнання лише певної частини боргу, тому така дія боржника не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Крім того, висновок суду касаційної інстанції про відсутність заяви ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності до вимог банку спростовується матеріалами справи, зокрема заявами відповідача, які містяться у матеріалах справи і зі змісту яких вбачається твердження останнього щодо пропуску банком строків позовної давності (а.с. 39–42) та спростовується рішенням суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року та рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до Правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month). У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Постанова від 23 листопада 2016 року № 6-2104цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495F66EE04ED6DBBC225808100433FE9
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до приватного підприємства «Лізен», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу та зустрічними позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про визнання поруки припиненою за заявою приватного підприємства «Лізен» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2015 року та рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулось до суду з позовом до приватного підприємства «Лізен» (далі – ПП «Лізен»), ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу. Позивач зазначав, що 20 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі – ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ПП «Лізен» укладено кредитний договір (з відкриттям невідновлювальної кредитної лінії), за яким банк здійснював фінансування господарської діяльності позичальника шляхом кредитування невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 300 тис. доларів США, строком на 120 місяців з 23 липня 2007 року до 21 липня 2017 року зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом. За згодою сторін умови цього договору змінювалися згідно з відповідними додатковими угодами. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 20 липня 2007 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки від 20 липня 2007 року, 22 лютого 2011 року, 28 березня і 30 серпня 2012 року, за якими поручителі зобов’язались відповідати перед банком у повному обсязі за невиконання позичальником зобов'язань, що випливають з кредитного договору та додаткових угод. Унаслідок неналежного виконання ПП «Лізен» зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 9 серпня 2013 року складала 240 тис. 914 доларів США 56 центів, з яких: 221 тис. 622 долари США 90 центів заборгованості за кредитом; 2 тис. 669 доларів США 52 центи простроченої заборгованості за тілом кредиту; 18 тис. 985 доларів США 96 заборгованості за процентами та 21 долар США 41 цент пені. 3 квітня 2013 року банк на адресу боржника та поручителів надіслав вимоги про погашення простроченої заборгованості, у разі невиконання яких строк погашення кредиту вважався таким, що настав на 31 день з моменту отримання цих вимог. У зв'язку з подальшим невиконанням зобов'язань за кредитним договором банк повторно направив 8 серпня 2014 року на адресу позичальника та поручителів вимоги про погашення простроченої заборгованості. Посилаючись на неналежне виконання умов кредитного договору, позивач просив стягнути з боржника та поручителів солідарно 1 млн 944 тис. 695 грн 22 коп. заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись до суду із зустрічними позовами до ПАТ «Універсал Банк» про визнання поруки припиненою. Позивачі зазначали, що між ПАТ «Універсал Банк» та ПП «Лізен» був укладений кредитний договір від 22 лютого 2011 року, на забезпечення виконання зобов’язань за яким між банком та ними укладено договори поруки. Посилаючись на те, що ПП «Лізен» за вказаним кредитним договором кредитних коштів не отримувало, згідно з копіями меморіальних ордерів кошти видавалися за кредитним договором від 20 липня 2007 року, зобов’язання за яким вони не забезпечували, позивачі просили визнати правовідносини за вказаними договорами поруки припиненими. Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 7 жовтня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» задовольнив: стягнув солідарно з ПП «Лізен», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал Банк» 1 млн 944 тис. 695 грн 22 коп. заборгованості за кредитним договором. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовив. Апеляційний суд Тернопільської області рішенням від 26 березня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» змінив: стягнув солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_1, солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_2, солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_3, солідарно з ПП «Лізен» та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Універсал Банк» 1 млн 944 тис. 695 грн 22 коп. заборгованості за кредитним договором; у решті рішення суду залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 грудня 2015 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2015 року та рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 жовтня 2014 року ПП «Лізен» просить скасувати зазначені судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «Лізен» про стягнення боргу та провадження у цивільній справі в цій частині закрити з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 цього Кодексу. На обґрунтування заяви ПП «Лізен» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня, 6 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПП «Лізен» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 липня 2007 року між ВАТ «Банк Універсальний» та ПП «Лізен» укладено кредитний договір (з відкриттям невідновлювальної кредитної лінії), за яким банк здійснював фінансування господарської діяльності позичальника шляхом кредитування невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 300 тис. доларів США, строком на 120 місяців з 23 липня 2007 року до 21 липня 2017 року зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом. За згодою сторін умови цього договору змінювалися згідно з відповідними додатковими угодами. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 20 липня 2007 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки від 20 липня 2007 року, 22 лютого 2011 року, 28 березня і 30 серпня 2012 року, за якими поручителі зобов’язались відповідати перед банком у повному обсязі за невиконання позичальником зобов'язань, що випливають з кредитного договору та додаткових угод. Унаслідок неналежного виконання ПП «Лізен» зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 9 серпня 2013 року складала 240 тис. 914 доларів США 56 центів, з яких: 221 тис. 622 долари США 90 центів заборгованості за кредитом; 2 тис. 669 доларів США 52 центи простроченої заборгованості за тілом кредиту; 18 тис. 985 доларів США 96 заборгованості за процентами та 21 долар США 41 цент пені. 3 квітня 2013 року банк на адресу боржника та поручителів надіслав вимоги про погашення простроченої заборгованості, у разі невиконання яких строк погашення кредиту вважався таким, що настав на 31 день з моменту отримання цих вимог. У зв’язку з подальшим невиконанням зобов’язань за кредитним договором 8 серпня 2014 року банк повторно направив на адресу позичальника та поручителів вимоги про погашення простроченої заборгованості. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» та відмову в задоволенні зустрічного позову, установивши, що позичальник належним чином не виконував зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору, унаслідок чого утворилась заборгованість, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд в цій частині, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення заборгованості на користь банку. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині покладення на відповідачів солідарної відповідальності (поручителів та боржника), апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши норми статей 553, 554 Цивільного кодексу України, вважав, що поручителі поручилися відповідати за виконання зобов’язань боржника за різними договорами поруки, а тому їх не можна вважати спільними поручителями. При цьому суди вирішили спір у порядку цивільного судочинства. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня, 6 липня 2016 року, наданих заявником для порівняння, касаційний суд, вирішуючи спори у справах за позовами юридичних осіб про стягнення кредитної заборгованості з боржників (кредитора і поручителів) – фізичних та юридичних осіб, указав, що не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, тому спори в частині вирішення вказаних позовних вимог до юридичних осіб підлягають розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Судова юрисдикція – це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. За змістом статті 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України). Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статтями 2, 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. У справі, яка переглядається, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичної особи – боржника та фізичних осіб – поручителів та зустрічні позовні вимоги фізичних осіб до банку, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, та розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. За таких обставин у цій справі суди неправильно застосували норми статей 15, 16, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» до ПП «Лізен» про стягнення боргу та закриття провадження у справі у цій частині. У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, підпунктом «б» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву приватного підприємства «Лізен» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2015 року та рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 7 жовтня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до приватного підприємства «Лізен» про стягнення боргу скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2205цс16 У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України). Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статтями 2, 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. У справі, яка переглядається, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичної особи – боржника та фізичних осіб – поручителів та зустрічні позовні вимоги фізичних осіб до банку, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, та розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-2205цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B74B005E891ADAAC225807900399285
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» (далі – уповноважена особа) ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором у розмірі 596, 37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 596,37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та уповноваженої особи відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 14 листопада 2006 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким ВАТ КБ «Надра» надало ОСОБА_1 кредит на придбання автотранспортного засобу марки «Daewoo Lanos», 2006 року випуску, на загальну суму 11 256 доларів США із розрахунку 10 % річних з кінцевим терміном повернення коштів 11 листопада 2011 року. 7 квітня 2011 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель поручається перед кредитором за неналежне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Після укладення кредитного договору сторони неодноразово змінювали його положення шляхом укладення додаткових угод. Пунктом 2.4 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що порядок погашення суми основної заборгованості відбувається шляхом внесення необхідного платежу, щомісячно до 10 числа поточного місяця, якщо 10 число є небанківським днем, то платіж необхідно внести в останній банківський день, який передує цій даті, з кінцевим терміном повернення основної заборгованості до 11 листопада 2011 року. Пунктами 2.5-2.6 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що комісія та проценти нараховуються щомісяця, у кінці місяця. Згідно з пунктом 1.1 додаткової угоди НОМЕР 2 від 7 квітня 2011 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу в розмірі 264 дол. США з кінцевим терміном повернення кредиту до 11 травня 2012 року. Останній платіж за кредитним договором був здійснений ОСОБА_1 16 листопада 2012 року. Згідно розрахунку заборгованості станом на 1 квітня 2015 року наявна заборгованість за кредитним договором в сумі 1500,97 доларів США, в тому числі: непогашений кредит – 437,84 доларів США; несплачені відсотки – 107, 79 доларів США; заборгованість по сплаті комісії – 50, 74 доларів США; несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов’язань (відповідно до п. 5.2 додаткової угоди до кредитного договору) – 156,97 доларів США; штраф за порушення умов договору (відповідно до п.5.3 додаткової угоди до кредитного договору) – 747,63 доларів США, що за курсом НБУ станом на 1 квітня 2015 року становить 35 199,81 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачем не надано суду доказів щодо вживання заходів для належного повідомлення поручителя про виконання зобов’язань за кредитним договором протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов’язання. Оскільки договором поруки не передбачено закінчення строку дії цього договору, а кредитор не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку основного зобов’язання, то відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України, порука припинилася. Відмовляючи в частині позовних вимог до боржника ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що згідно із статтями 256, 257, 261, 267 ЦК України позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором, про що заявлено відповідачем. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до боржника ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що останній платіж було вчинено 16 листопада 2012 року, тобто строк позовної давності був перерваний, а тому позивачем не пропущено строк звернення до суду. Оскільки ОСОБА_1 зобов’язання за договором не виконував, що призвело до виникнення заборгованості, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 11 грудня 2013 року, 9 квітня 2014 року, 15 січня 2014 року суд касаційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивачем пропущено строк для звернення до суду із позовом, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, а також зазначив, про відсутність факту переривання перебігу позовної давності, оскільки якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу; - від 14 травня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред’явленої претензії, зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Бездіяльність боржника (наприклад, не оспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України: - від 18 листопада 2013 року, 17 липня 2014 року, 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини, то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших платежів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати : визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Оскільки умовами кредитного договору передбачено виконання грошових зобов’язань у вигляді періодичних щомісячних платежів, то сплата боржником 16 листопада 2012 року суми коштів в розмірі 189, 88 дол. США (а.с. 3) за черговий щомісячний платіж уже після настання строку виконання основного зобов’язання (11 травня 2012 року) не свідчить про те, що такі дії можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних боржником) частин платежу. Однак, судами не встановлено призначення здійсненого заявником платежу та погашення якого саме зобов’язання було здійснено ОСОБА_1 16 листопада 2012 року, чи стосується цей платіж боргу в цілому, сплати процентів за користування грошовими коштами, чи погашення окремої частини боргу, оскільки у боржника згідно умов кредитного договору є декілька однорідних обов’язків перед кредитором. Разом з тим, якщо судом буде встановлено здійснення зазначеного платежу для погашення передбаченого умовами кредитного договору конкретного щомісячного зобов’язання, та з урахуванням переривання строку позовної давності у такому випадку лише щодо цієї частини зобов’язання, необхідно встановити, чи наявна заборгованість за такою частиною зобов’язання, що підлягатиме стягненню. Враховуючи те, що встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи по суті, не віднесено до повноважень Верховного Суду України, тому ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення вимог до ОСОБА_1 підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року в частині вирішення вимог уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2170 цс16 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року №6-2170цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6BF99074C1130D0C225806D0032A123
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, свої вимоги обґрунтовуючи тим, що 13 травня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав їй грошові кошти в сумі 94 тис. 886 доларів США зі сплатою 13 % річних та комісій у розмірі та порядку, визначених у додатку 1 до цього договору, з терміном погашення кредиту до 10 числа (включно) кожного місяця, починаючи з червня 2008 року та кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 12 травня 2023 року. Унаслідок неналежного виконання узятих на себе зобов’язань за договором кредиту, непогашення кредиту згідно з графіком платежів станом на 22 січня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 170 тис. 410 доларів США 98 центів, що еквівалентно за курсом Національного банку України (далі – НБУ) 1 млн. 362 тис. 94 грн 98 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 січня 2015 року позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 157 тис. 910 доларів США 14 центів, 30 тис. 604 грн 10 коп. пені та 3 тис. 654 грн сплаченого судового збору, в решті вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 травня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 845 тис. 859 грн. 74 коп. заборгованості за кредитним договором, в решті вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 260, 261, 267 та 526 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року, 17 лютого 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 травня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав їй грошові кошти в сумі 94 тис. 886 доларів США зі сплатою 13 % річних та комісій у розмірі та порядку, визначених у додатку 1 до цього договору. Детальний розпис сукупної вартості кредиту, значення реальної процентної ставки та абсолютне подорожчання кредиту наведено в додатку НОМЕР_2 до цього договору. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором у боржника перед банком виникла заборгованість, яка станом на 22 січня 2014 року становила 1 млн. 362 тис. 94 грн 98 коп. Відповідно до пункту 1.1.1 кредитного договору погашення кредиту буде здійснюватися до 10 числа (включно) кожного місяця, починаючи з червня 2008 року (останній платіж 2023 року) та кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом до 12 травня 2023 року, на умовах, визначених цим договором. Нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щомісячно в останній робочий день поточного місяця (за винятком місяців, у яких надається та остаточно погашається кредит) за період з останнього робочого дня попереднього місяця по день, що передує останньому робочому дню поточного місяця (включно) ( п. 2.4.1. договору). Згідно з пунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову,суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ПАТ «Укрсоцбанк», звернувшись до суду з указаним позовом у липні 2014 року, пропустило строк позовної давності щодо частини заявлених вимог, оскільки положеннями спірного кредитного договору визначено обов’язок боржника повернути всю суму боргу частинами шляхом внесення щомісячних платежів, тому право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання позичальником строку погашення кожного чергового траншу, а початок перебігу строку позовної давності за кожен черговий платіж починається з моменту порушення строку його сплати, у зв’язку із чим сума заборгованості за тілом кредиту та процентами за користування кредитним коштами підлягає стягненню, починаючи із 6 червня 2011 року, а пеня з огляду на частину другу статті 258 ЦК України – з 26 червня 2013 року. У справі, за результатами розгляду якої Верховний Суд України ухвалив надану для порівняння постанову від 17 лютого 2016 року, розглянуто позовні вимоги про визнання поруки припиненою. Разом з тим в інших судових рішеннях, наданих заявницею на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання, а якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття «зобов’язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої цієї статті за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 4.5 кредитного договору в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.7 (сплата процентів), 3.3.8 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 10 грудня 2008 року, а тому за пунктом 4.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 90 днів, тобто з 11 березня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено на 11 березня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 26 червня 2014 року, тобто зі спливом строку позовної давності. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Ухвалюючи рішення, суди не врахували, що в зв’язку з неналежним виконанням умов договору, змінився строк виконання основного зобов’язання (пункт 4.5 договору) та банк мав право з 11 березня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду із позовом, однак позовну заяву подав до суду лише у липні 2014 року, та не з’ясували причини пропущення банком позовної давності, не дали їм оцінки. У справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 257, 260, 261, 267 та 526 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8BB063EA490D6B72C2257FE600419AAB
  5. http://reyestr.court.gov.ua/Review/61689974 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2016 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючогоДьоміної О.О., суддів: Леванчука А.О., Ситнік О.М., Савченко В.О., Ступак О.В.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2015 року,в с т а н о в и л а: У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Посилалося на те, що 08 липня 2006 року між позивачем та відповідачкою укладений кредитний договір б/н, відповідно до якого останній був наданий кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 20 600 грн зі сплатою 30 % річних. Відповідачка порушила умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 08 липня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 53 741 грн 35 коп. Від цієї суми позивач відрахував 20 872 грн 24 коп., які стягнуті за судовим рішенням. Враховуючи викладене, вказував, що заборгованість становить 32 869 грн 11 коп., а також штраф (фіксована частина) - 500 грн та штраф (процентна складова) - 1 643 грн 46 коп., які просив стягнути з відповідачки на свою користь. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 32 869 грн 11 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_7 від 12 червня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року справу призначено до судового розгляду. Розпорядженням керівника апарату Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року № 163/0/32-16 призначено повторний автоматичний розподіл справ у зв'язку з відставкою судді ОСОБА_7, у результаті чого 28 липня 2016 року зазначену справу передано судді-доповідачу Ситнік О.М. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Вказані вимоги судами не дотримано. Судом встановлено, що 08 липня 2006 року між позивачем та відповідачкою укладений кредитний договір б/н, відповідно до якого останній був наданий кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 20 600 грн зі сплатою 30 % річних. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позичальником порушено умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2011 року з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором, яка складається із: суми боргу - 20 872 грн 24 коп. та штрафів (фіксована частина) - 500 грн та штраф (процентна складова) - 1 043 грн 61 коп. (а. с. 5). Проте суд першої інстанції не звернув уваги, що розрахунок заборгованості по даній справі зроблений позивачем без урахування судового рішення, оскільки у рішенні зазначено про віднімання стягненої суми боргу від нарахованої заборгованості з моменту укладання кредитного договору. Суди не звернули уваги, що між ПАП «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Платіжну картку ОСОБА_6 отримала 08 липня 2006 року (а. с. 9, зворот). Інших доказів щодо строку дії картки чи видачі ОСОБА_6 нової картки із зазначення строку дії останньої матеріали справи не містять. Розрахунок заборгованості з урахуванням заборгованості за тілом кредиту надано з моменту отримання відповідачкою платіжної картки. Разом із тим відповідно до рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2011 року з ОСОБА_6 стягнуто заборгованість за вказаною платіжною карткою (а. с. 5). Позивачем не наданий розрахунок заборгованості за відсотками з моменту попереднього судового рішення. Матеріали справи не містять доказів того, чи зверталося вказане судове рішення до виконання, оскільки у письмових запереченнях на позов ОСОБА_6 зазначила про сплив строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору. Така правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-134цс14. Суди не перевірили строк дії кредитної картки відповідачки та не з'ясували, чи зверталася вона із заявою про видачу нової картки, оскільки якщо останній платіж був проведений позичальником після закінчення строку дії картки, тобто після спливу строку позовної давності, то такий строк не вважається перерваним. Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки. Отже, виходячи із системного аналізу ст. ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України та змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також сплату боржником процентів, належних кредитору відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-157цс16. Суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 4, 10, 212−213 ЦПК України не перевірив наданий позивачем розрахунок заборгованості, не з'ясував доводів щодо закінчення строку позовної давності та не застосував наслідки спливу строку позовної давності, про які заявляла відповідачка, не перевірив доводів заперечень на позовну заяву, належним чином не з'ясував фактичних обставин справи з урахуванням зібраних доказів та дійшов передчасного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, не перевірені всі докази у справі, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 333, 336, 338, 343−345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 18 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. ДьомінаСудді: А.О. Леванчук В.О. Савченко О.М. Ситнік О.В. Ступак
  6. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № апеляційного провадження: №22-ц/796/7604/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Трусова Т.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Невідома Т.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі: головуючого: Невідомої Т.О. суддів: Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А. секретар: Ільченко В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и л а : Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року задоволено позов Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі по тексту - ПАТ «Альфа-Банк») до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором в сумі 85 404,21 грн. та судові витрати в сумі 854,04 грн., а всього 86 258,25 грн. Не погодившись із таким рішенням суду ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив заочне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову в повному обсязі. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують факт видачі кредиту, а тому з наявних у справі документів не можливо встановити дату видачі кредиту та суму коштів, що була видана. Також зазначає, що суд не звернув увагу на те, що розрахунок заборгованості, наданий ПАТ «Альфа-Банк», здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним. Крім того, всупереч положенням ч.10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач не звертався до ОСОБА_2 з повідомленням про дострокове повернення всієї сум и кредиту, а тому вимоги ПАТ «Альфа-Банк» є передчасними. Також зазначає, що ПАТ «Альфа-Банк» в односторонньому порядку незаконно здійснювало нарахування відсотків за користування кредитом у збільшеному розмірі. Вважає, що порука є припиненою, а тому в ПАТ «Альфа-Банк» відсутні правові підстави звертатися з вимогами до ОСОБА_2 як поручителя, а тому вимоги банку щодо стягнення зазначеної в позові суми заборгованості не можуть бути задоволенні. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з наведених в ній підстав. Особисто ОСОБА_2, ОСОБА_3 та представник ПАТ «Альфа-Банк» в судове засідання не з'явилися, про час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, ОСОБА_2 забезпечила явку в судове засідання свого уповноваженого представника, а тому, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2, з'ясувавши обставини справи та оговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та установлено судом, 12 лютого 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» (кредитор), та ОСОБА_3 (позичальник) було укладено кредитний договір № 490057124, відповідно до умов якого ЗАТ «Альфа-Банк» надало ОСОБА_3 кредит в іноземній валюті в розмірі 29080,33 доларів США під 13% річних на строк до 12 лютого 2015 року для придбання транспортного засобу (а. с. 5-9). Згідно з п. 2.8. кредитного договору сторони договору погодили, що погашення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися щомісячно, не пізніше 11 числа, рівними частинами - по 529 доларів США, відповідно до графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості усіх супутніх послуг. Також, 12 лютого 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 (поручитель) було укладено договір поруки № 490057124-П, відповідно до умов якого ОСОБА_2 поручилась за виконання ОСОБА_3 усіх зобов'язань за кредитним договором № 490057124 та зобов'язалася солідарно відповідати з ним перед банком за порушення зобов'язань (а. с. 11). У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 неналежним чином виконує свої зобов'язання за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 490057124-П 24 вересня 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 із вимогою про дострокове повернення кредиту (а. с. 17-18). 09 жовтня 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду із позовом про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості, яка відповідно до наданих ним розрахунків станом на 12 серпня 2014 року становить 85 404,21 грн., що включає заборгованість по тілу кредиту в сумі 5251,65 доларів США, що за курсом НБУ складає 69 003,17 грн., заборгованість по процентах в сумі 229,58 доларів США, що за курсом НБУ складає 3 016,53 грн., та заборгованість по пені в сумі 1018,66 доларів США, що за курсом НБУ складає 13 384,51 грн. (а.с.19). Суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк». Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції. Судом було неповно встановлено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права. Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 2 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 559 ЦК України визначено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Пунктом 6.2. кредитного договору визначено, що банк має право змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни ситуації на світових фінансових ринках або на фінансовому ринку України, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та або міжнародних грошових та/або фондових індексів, змін у діючому законодавстві тощо. Як було установлено, відповідно до п. 2.2. кредитного договору, Графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було визначено процентну ставку в розмірі 13% річних (а. с. 5, 8). Разом з тим, з розрахунку заборгованості, наданого позивачем до позовної заяви убачається, що з 01 вересня 2008 року ПАТ «Альфа-Банк» було збільшено процентну ставку за користування кредитом до 15,50 % річних (а. с. 19). При цьому, п. 5.4. договору поруки передбачено, що у разі збільшення обсягу відповідальності боржника за основним договором передбачена цим договором порука діє тільки у випадку, якщо поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. ПАТ «Альфа-Банк» не було надано доказів надання ОСОБА_2 згоди на збільшення процентної ставки до 15,50 % річних. Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 21 травня 2012 року №6-88цс11, від 10 жовтня 2012 року №6-112цс12, від 20 лютого 2013 року в справі № 6-172цс12, за змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України , внесення без згоди поручителя змін до кредитного договору про зміну зобов'язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, що призвело до збільшення обсягу відповідальності як боржника, так і поручителя, є підставою для визнання поруки такою, що припинена. При цьому, припинення поруки в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. Відтак, враховуючи, що ПАТ «Альфа-Банк» збільшило процентну ставку за користування кредитом без згоди ОСОБА_2, поруку, установлену на підставі договору поруки від 12 лютого 2008 року № 490057124-П, слід вважати припиненою. Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості. Таким чином, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк». Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів, В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року скасувати та ухвалити нове про відмову в позові. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили, шляхом подання касаційної скарги до цього суду. Головуючий: Т.О. Невідома Судді: Д.Р. Гаращенко А.А. Пікуль http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58433179
  7. Державний герб України Яготинський районний суд Київської області справа № 382/58/15 2/382/5/16 РІШЕННЯ іменем України 13 січня 2016 року Яготинський районний суд Київської області, в складі; Головуючого- судді Карпович В.Д. при секретарі Шипота Я.В. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Яготині, справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості. Встановив: В позові до суду позивач вказав, що Заявою про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу K3W0A+0000289739 від 05.10.2011 р. ОСОБА_2 виразила своє бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, що розміщені на веб-сайті privatbank.ua. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статей 633, 634 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Статтею 806 Цивільного кодексу України, а також ч.2 ст.1 ЗУ "Про фінансовий лізинг" передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Відповідно до вимог передбачених ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг" істотними умовами договору є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (с трок лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, а ст. 16 ЗУ "Про фінансовий лізинг" встановлено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Відповідач згідно умов Договору отримав від ПАТ КБ Приватбанк» у платне користування автомобіль марки MITSUBISHI LANCER рік випуску: 2011, тип ТЗ: легк. автомобіль, № кузова/шасі: JMBSTCY4ABU000276. реєстраційний номер: АЕ4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, повязані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку 2 Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрацію належить на праві власності ПАТ КБ ПРИВАТБАНК. П.З ч.2 ст.ІІ Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено обов'язок лізингоодержувача своєчасно сплачувати лізингові платежі. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.І. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події Дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту та повернення Предмета лізингу. У Повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації, ЛІзингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування Предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою, вказаною у Повідомленні про Дефолт. У порушення зазначених норм закону та умов Договору зобов'язання належним чином не виконані, в результаті чого відповідач повернув предмет лізингу автомобіль позивачу. Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України порушення зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобовязання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 Цивільного кодексу України). Частиною 1 статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. П. 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання Повідомлення про Дефолт, Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобовязаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. "Визначення термінів та тлумачення" означає залежно від контексту грошові зобовязання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк сплати за якими настав або (і) суму коштів за такими грошовими зобовязаннями. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Згідно з частиною 1 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Стаття 625 ЦК України передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Наслідки неналежного виконання договору фінансового лізингу зі сторони Лізингоодержувача визначені у ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг", яка передбачає право лізингодавця на відшкодування збитків. Відповідно до умов Договору станом на 30.01.2015 року, заборгованість відповідача перед ПАТ КБ « Приватбанк» за фактичний строк користування предметом лізингу складає 162 046,69 грн., а саме: 125 464,47 грн. - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 25 254,61 грн. - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 4 220,13грн. - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 грн. - заборгованість з пені. Просили: Стягнути з відповідача на їх користь заборгованість в розмірі 162046,69 грн за договором фінансового лізингу та судові витрати. В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги позивача, представник відповідача позов не визнала, мотивуючи безпідставністю вимог позивача посилаючись на те, що предмет лізингу / автомобіль / повернутий його власнику / позивачу /. В судовому засіданні встановлено наступне: 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 було подано заяву про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу № К3\д/0Р+0000289739, якою вона виразила бажання щодо приєднання до Умов та правил надання банківських послуг що розміщені на веб-сайті уууууу.ргіуаїЬапк.иа. Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Згідно умов Договору ОСОБА_2 отримала від ПАТ «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» у платне користування автомобіль, марки МІТ51ІВІ5НІ, модель «Ланзер», рік випуску 2011, тип ТЗ: легковий автомобіль № кузова/шасі: ^В5ТСУ4АВІЮ00276, реєстраційний номер: АЕ 4990ЕР та зобов'язався сплачувати щомісячні платежі, пов'язані з виконанням договору лізингу, у строк та у розмірі, встановлених у Додатку Графік лізингових платежів, з переходом права власності на предмет лізингу по закінченню строку виконання договору. Вказаний вище автомобіль відповідно до свідоцтва про реєстрації належить на праві власності ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. Пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання Лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів за такими грошовими зобов'язаннями. Посилаючись на порушення умов Договору, ПАТ КБ « Приватбанк» просить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість станом на 30.01.2015 року у розмірі - 162 046,69 гривень, яка складається з наступного: 125 464,47 гривень - заборгованість залишок вартості предмету лізингу; 54,61 гривень - заборгованість за винагородою за користування предметом лізингу; 220,13 гривень - заборгованість за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу; 7 107,48 гривень - заборгованість з пені. В судовому засіданні представник ПАТ КБ « Приватбанк» посилався на розрахунки заборгованості які були надані ними разом з позовною заявою / а.с.4-6 та 74-81 /. Представник відповідача не визнаючи позовних вимог посилалась на розрахунок заборгованості надані нею за її запитом позивачем, які повністю різняться з розрахунками заборгованості на які посилався представник позивача./ а.с. 56 /. При цьому представник ПАТ КБ « Приватбанку» погодився із розбіжностями вказаних розрахунках, але причину розбіжностей пояснити в судовому засіданні не зміг. Крім цього, з наданих Позивачем розрахунків неможливо встановити, як саме розраховувалась сума заборгованості по кредиту та сума несплачених відсотків за користування кредитом. В предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Такий розрахунок повинен бути наданий з розбивкою зазначених сум сплати та заборгованості за кожний місяць окремою строчкою у відповідності до графіку погашення кредиту протягом усього періоду, за який нараховувалася заборгованість. В даному розрахунку заборгованості взагалі не відображено коли та які суми вносилось Відповідачем на рахунок. Не відображено на яку суму нараховувались проценти та за який період. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.» Документи, надані представником Позивача в якості доказів розміру заборгованості, мають суперечливий характер, оскільки розрахунок заборгованості жодними доказами не підтверджений. По-перше в розрахунку заборгованості першою строкою станом на 25.10.2011 року вже начеб то існує заборгованість в розмірі 168 512,00 гривень. Не зрозуміло звідки банк взяв цю суму, оскільки автомобіль коштував 198 250,00 гривень, а Відповідачем 10.10.2011 року сплачено суму в розмірі 3000 гривень за бронь автомобіля та 19.10.2011 року сплачено суму в розмірі 41 500,00 гривень. Виходячи з цього заборгованість повинна складати 153 750 гривень. Крім того відповідно до виписки, які надав банк 10.10.2011 року та 19.10.2011 року зараховано суми в розмірі З 000,00 та 41 500,00, а банк лише: 21.10.2011 року списує кошти в розмірі 277,02 гривень 25.10.2011.року списує кошти в розмірі 991,25 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 2 688,00 гривень 25.10.2011 року списує кошти в розмірі 29 738,00 гривень 15.11.2011 року списує кошти в розмірі 351,07 гривень 15.11.2011.року списує кошти в розмірі 454,66 гривень Не зрозумілим залишається питання у зв'язку з чим банк стільки часу тримає кошти не списуючи їх з рахунку, умисно збільшуючи заборгованість Відповідача. У виписці по рахунку яку надає банк вказано, що 25.10.2011 року погашення кредиту становить 43 417,25 гривень, звідки банк взяв цю суму, суду не зрозуміло. Згідно виписки по рахунку прострочений залишок по тілу кредиту починає розраховуватися з 15.05.2012 року. З чим представник відповідача категорично не погоджується оскільки 04.04.2012 року Відповідачем внесено суму в розмірі 4 325,00 гривень, відповідно до графіку погашення. В свою чергу банком у своїй виписці взагалі не відображено вище вказану суму заборгованості. Дана ситуація повторюється 09.11.2012 року коли Відповідач вносить 2 000,00 гривень, що підтверджується квитанцією, а у виписці по рахунку дані кошти також відсутні. Вище згадана ситуація повторюється на протязі всього обслуговування кредиту, коли Відповідачем вносяться сума коштів, яка банком не зараховується і ніде не відображається. В судовому засіданні представником позивача було надано новий розрахунок заборгованості станом на 11.02.2015 року, в якому відображено, що сума залишку по тілу кредиту становить 125 247,80 гривень, що менша на 216,98 гривень, що не може відповідати дійсності оскільки Відповідачем в період з 30.01.2015 року по 11.02.2015 року платежі не вносилися./ а.с. 74-81 / Додаткового дослідження потребує розрахунок заборгованості за винагородою за проведення моніторингу предмету лізингу та заборгованість по пені. Взагалі не можливо встановити звідки взяті ці суми, яким пунктом договору передбачено їх нарахування та за який період нараховано вище згадану суму. Необґрунтований та невірний розрахунок заборгованості не дозволяє встановити, чи відповідають вимоги Позивача дійсності та чи правомірним буде стягнення з Відповідача, вказаної у спірному розрахунку суми заборгованості за Кредитним договором., враховуючи ті обставини що предмет лізингу / автомобіль / знаходиться у його власника ПАТ КБ « Приватбан», що підтверджується самою позовною заявою в якій вказано, що відповідачка повернула предмет лізингу - автомобіль позивачу, та дані обставини в судовому засіданні підтвердила і представник відповідача. Крім цього, на думку суду в матеріалах справи взагалі відсутній доказ, який підтверджує видачу кредиту відповідачу. В обґрунтування своїх вимог, жодного доказу, в розумінні ст. 57 ЦПК України, що підтверджує дотримання Банком умов договору, а саме: отримання Відповідачем грошей за цим Договором, в матеріалах справи не містяться. Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У ст. 1050 ЦК України (параграф 1 глави 71 ЦК України), в свою чергу, зазначено: якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Тому, згідно норм цивільного законодавства, строк виконання основного зобов'язання вважається таким, що настав з моменту прострочення повернення чергової частини платежу за кредитним договором. Відповідно до п. 2.9.4.8.2.1. Умов та правил надання банківських послуг, у разі настання Події дефолту Лізингодавець надає Лізингоодержувачу письмове повідомлення про настання Події Дефолту (надалі «Повідомлення про Дефолт») та повернення Предмету лізингу. У повідомленні про Дефолт, окрім зазначеної інформації Лізингодавець ставить вимогу про повернення Заборгованості за фактичний строк користування предметом лізингу та виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за цим Договором. Повернення Предмета лізингу здійснюється за адресою вказаною у Повідомленні про Дефолт. У відповідності до пунктом 2.9.4.8.2.4. Договору передбачено, що якщо протягом 10 календарних днів з моменту отримання «Повідомлення про Дефолт» Лізингоодержувач не усунув Подію Дефолту, Лізингоодержувач зобов'язаний негайно повернути в повному обсязі Заборгованість за цим Договором, яка відповідно розділу 2.9.4.1. «Визнання термінів та тлумачення» означає залежно від контексту грошові зобов'язання лізингоодержувача перед Лізингодавцем, строк оплати за якими настав або суму коштів такими грошовими зобов'язаннями. Крім того, відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», - кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. У якості доказу відправлення Відповідачу вимоги про погашення заборгованості Позивачем було надано до суду вимогу про дострокове погашення кредиту від 30.12.2014 року та реєстр відправлення поштових відправлень./ а.с. 196-200 / Однак вище згаданий документ протирічить навіть умовам договору на який же сам Позивач і посилається. Оскільки відповідно до п 2.9.4.8.2.4 вказано, що Банк надсилає позичальнику «Повідомлення про Дефолт», а насправді було надіслано вимога про погашення заборгованості. Не зважаючи на це, повідомлень щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту Відповідачу від Позивача у порядку, передбаченому законодавством, не надходило, тому на момент подачі позовної заяви права Позивача жодним чином не були порушені, тому на думку суду позов був поданий передчасно. Крім цього, в матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання Відповідачем письмової вимоги, про дострокове повернення кредитів. ОСОБА_1 по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Так, відповідно до п. З Правил надання послуг поштового зв'язку рекомендоване поштове відправлення - поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, дрібний пакет, мішок "М"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з п. 114 Правил надання послуг поштового зв'язку адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а у разі його відсутності - повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. Виходячи з вищезазначеного, боржник вважається належним чином повідомлений про дострокове повернення кредиту в тому разі, коли не лише відправлено на адресу такого боржника відповідного листа, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, що відображена в постанові від 12 вересня 2012 року по справі №6-57цс12, яка розміщена на офіційному сайті суду. Крім цього, досудові вимоги, що були надані Позивачем та підписані особою, яка не долучила до таких вимог документ, що підтверджує право такої особи підписувати та надсилати досудові вимоги боржникам, тому навіть встановити легітимність цих документів в судовому засіданні не представляється можливим. В позові до суду позивач вказав, що Заява про приєднання до умов та правил надання фінансового лізингу, додатки до неї, Умови та правила надання банківських послуг, а також Тарифи разом складають Договір фінансового лізингу, що укладений на підставі статтей 633,634 Цивільного кодексу України. Разом з тим, позивачем до суду був наданий так званий Договір фінансового лізингу, який не містить не / початку не кінця договору / так як відразу починається з п.п. 2.8.4 та закінчується п.п. 2.8.4.13.9, / а.с. 176-189 /. Тому суд вважає / так званий Договір фінансового лізингу / неналежним доказом по справі. Відповідно до п.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд вважає, що вимоги позивача не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні. а тому в їх задоволенні необхідно відмовити. Керуючись ст.. ст.. 10, 60, 209, 212-215 ЦПК України, ст.. ст.. 530, 1054 ЦК України, суд ВИРІШИВ: В позові Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», представника позивача; ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, відмовити. Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області, протягом 10 днів з дня його проголошення. Суддя Карпович В.Д. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54988065
  8. Державний герб України Дата документу Справа № АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ Єдиний унікальний № 310/10926/15 Головуючий у 1 інстанції: Прінь І.П. Провадження № 22-ц/778/2839/16 Суддя-доповідач: Дашковська А.В. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «20» вересня 2016 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі: головуючого: Дашковської А.В., суддів: Кримської О.М., Подліянової Г.С., секретар: Мельник З.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та збитків, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору, ВСТАНОВИЛА: В грудні 2015 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та збитків. В обґрунтування вимог зазначило, що 04.02.2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_3 був укладений договір про фінансовий лізинг №00009437, за умовами якого ТОВ «Порше Лізинг Україна» зобов'язалося передати у розпорядження ОСОБА_3 об'єкт лізингу - транспортний засіб VW Caddy GP Kombi 1.6 I TDI, шасі НОМЕР_1, 2013 року виробництва, двигун НОМЕР_2, а ОСОБА_3 зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 22804,28 доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов'язків, які полягали у невчасній сплаті лізингових платежів відповідно до умов договору відповідачу були направлені нагадування, після чого 5 травня 2015 року відповідачу було направлено вимогу про сплату заборгованості за договором, повернення об'єкту лізингу та повідомлено про відмову від договору, яка була отримана ним 16 травня 2015 року. Вважає датою припинення договору є 29 травня 2015 року. Об'єкт лізингу відповідач у визначений строк не повернув. 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис №955 про повернення об'єкту лізингу. Транспортний засіб було вилучено в процесі примусового виконання виконавчого напису державним виконавцем 18 вересня 2015 року. ТОВ «Юридична компанія «Тріпл Сі» надавало юридично-консультаційні послуги з повернення простроченої заборгованості, вчинення виконавчого напису нотаріусом, підготовки документів для відкриття виконавчого провадження, супроводження виконавчого провадження та повернення об'єкту лізингу на загальну суму 63506,36 грн., а з урахуванням ПДВ 76207,63 грн. У відповідності до пункту 16.1 Договору збитки відшкодовуються стороною, яка завдала такі збитки. Також ТОВ «Порше Лізинг Україна» було змушено звернутись до спеціалізованої організації ТОВ «Юридична фірма Вернер» з метою отримання послуг юридичного консультування, підготовки процесуальних документів та участі у судових засіданнях з розгляду справи, вартість яких склала 5000,00 грн., а з урахуванням ПДВ 6000,00 грн. Крім цього ТОВ «Порше Лізинг Україна» завдано збитків у вигляду упущеної вигоди, що складається з щомісячних платежів за фактичний час користування об'єктом лізингу за період з травня 2015 року по вересень 2015 року у загальному розмірі 52979 грн. Після повернення об'єкта лізингу, а саме 08 жовтня 2015 року позивач уклав з ТОВ «Автомир» договір купівлі-продажу/поставки бувшого в користуванні автомобіля, за яким поставив ТОВ «Автомир» автомобіль VW Caddy GP Kombi 1.6 I TDI, шасі НОМЕР_1 за ціною 274189,50 грн. Вважає, що з відповідача підлягають стягненню також збитки у вигляді упущеної вигоди, які становлять різницю між ринковою вартістю та сумою несплачених лізингових платежів у розмірі 268789,20 грн. відповідно до п.12.9 договору. На підставі зазначеного просило стягнути з ОСОБА_3 на його користь збитки у розмірі 403 976,18 грн. за договором про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року та судові витрати. В січні 2016 року ОСОБА_3 подав до суду зустрічний позов до ТОВ «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсним договору. В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначив, що 04.02.2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_3 був укладений договір про фінансовий лізинг №00009437. Пунктами 6.3, 6.4,6.4.1, 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу передбачено погашення витрат та виплати лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти - доларах США, що ставить лізингоодержувача у вкрай невигідне становище та порушує принцип рівності сторін у договірних зобов'язаннях. Умови договору про вираження зобов'язання в еквіваленті доларів США є недійсним, оскільки суперечать ст.99 Конституції України, ст. 192 ЦК України, Закону України «Про Національний банк України», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», якими визначено, що єдиним законним платіжним засобом в України є грошова одиниця України - гривня. Крім того, умови договору про визначення розміру платежів в еквіваленті до іноземної валюти суперечать вимогам ст.18 цього Закону України «Про захист прав споживачів», є несправедливими і порушують його права як споживача. На підставі зазначеного просив суд визнати недійсними пункти 6.3, 6.4,6.4.1, 6.4.2 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу, які є невід'ємним додатком до договору про фінансовий лізинг, визнати недійсним договір фінансового лізингу з усіма додатками до нього у частині здійснення розрахунку всіх сум договору із посиланням на еквівалент в доларах США. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року в задоволенні позову ТОВ «Порше Лізинг Україна» відмовлено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ТОВ «Порше Лізинг Україна» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» збитки у розмірі 403 976,18 грн. за договором про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року, в задоволенні зустрічного позову відмовити. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін. Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Судом першої інстанції встановлено, що 04.02.2014 року між ТОВ «Порше Лізинг Україна» та ОСОБА_3 був укладений договір про фінансовий лізинг №00009437, за умовами якого Лізингодавець ТОВ «Порше Лізинг Україна» зобов'язався передати у розпорядження Лізингоодержувача ОСОБА_3 об'єкт лізингу - транспортний засіб VW Caddy GP Kombi 1.6 I TDI, шасі НОМЕР_1, 2013 року виробництва, двигун НОМЕР_2, а Лізингоодержувач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із Графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 22804,28 доларів США (а.с.10-28). Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, 07 липня 2015 року приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис №955 про повернення об'єкту лізингу. Транспортний засіб було вилучено в процесі примусового виконання виконавчого напису державним виконавцем 18 вересня 2015 року. Доводи апеляційної скарги про те, що судом порушено норми матеріального права а саме положення ст.ст.209,806 ЦК України, оскільки сторонами укладено договір найму транспортного засобу, який підлягає нотаріальному посвідченню, а також невірно застосовані положення ст.34 Закону України «Про фінансові послуги та державне врегулювання у сфері ринків фінансових послуг», колегія суддів вважає неприйнятними з наступних підстав. За приписами ст.638 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Договір вважається укладеним, якщо сторони в необхідній належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не передбачена. Договір вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (ст.639 ЦК України) Отже, у результаті укладення договору виникає договірний правочин, момент виникнення якого одночасно вважається моментом виникнення цивільних прав та обов'язків сторін цього правочину. З цього моменту на відносини сторін поширюється дія норм закону, інших актів цивільного законодавства, що стосуються даного виду договорів. Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України "Про фінансовий лізинг". Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Судом першої інстанції встановлено, що спірний договір фінансового лізингу нотаріально посвідчено не було. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 16.12.2015 року у справі № 6-2766цс15. Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не породжує передбачених законом правових наслідків у зв'язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін. Нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов'язані з його недійсністю. Судом не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства. Встановивши, що Лізингоодержувач - ОСОБА_3 зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити ТОВ «Порше Лізинг Україна» суму коштів за Договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що залучення коштів від фізичних осіб потребує від юридичної особи, яка надає послуги фінансового лізингу отримання відповідної ліцензії, яка у відповідача відсутня. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що спірний договір від 04.02.2014 року нотаріально не посвідченим не був. За ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а відтак вимоги позивача про стягнення збитків задоволенню не підлягають. Оскільки, встановивши нікчемність спірного договору, суд вірно вирішив справу по суті, колегія суддів відповідно до положень ч.2.ст.303 ЦК України про те, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, не вбачає підстав для його скасування. Керуючись ст. ст. 307, 308, 313 - 315, 317 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» відхилити. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року у цій справі залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61531162
  9. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю “Об’єднана вантажно-транспортна компанія”, про стягнення заборгованості за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 12 липня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком “ПриватБанк”, правонаступником якого є ПАТ КБ “ПриватБанк”, і товариством з обмеженою відповідальністю “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” (далі – ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія”) укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” кредит у розмірі 2 072 700 грн зі строком повернення до 12 липня 2010 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 у той самий день укладено договір поруки Взяті на себе зобов’язання щодо повернення коштів та сплати процентів за кредитом ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” не виконало, унаслідок чого утворилась заборгованість, тому позивач просив стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість у розмірі 2 956 359 грн 24 коп. Рішенням Єнакіївського міського суду Донецької області від 1 лютого 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ “ПриватБанк” відмовлено. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 15 травня 2013 року рішення міського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 956 359 грн 24 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року рішення апеляційного суду Донецької області від 15 травня 2013 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції. У листопаді 2013 року ПАТ КБ “ПриватБанк” подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року, поданій у листопаді 2013 року, ПАТ КБ “ПриватБанк” просить скасувати ухвалу касаційної інстанції та постановити нове рішення з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559, статей 543, 553 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ КБ «ПриватБанк» – ОСОБА_2 , пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України за відсутності в договорі поруки встановленого строку договору поруки порука припиняється, оскільки банк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не звернувся до суду з позовом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порука не припинена, оскільки відповідно до пункту 5.1 договору поруки сторони домовились про встановлення строку захисту порушеного права протягом п’яти років. Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що в договорі поруки не встановлено строк, після якого порука припиняється, і дійшов висновку про наявність підстав вважати, що порука припинилась у зв’язку з не направленням кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України. Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559, статті 543, статті 553 ЦК України ПАТ КБ “ПриватБанк” надало ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 20 червня 2013 року, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та вказав, що порука припинилась, оскільки банк не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України. Однак, оскільки пунктом 12 договору поруки сторони визначили строк позовної давності для пред’явлення позову в межах п’яти років, поручитель відповідно до статей 553, 554 ЦК України повинен нести солідарну відповідальність із позичальником за погашення заборгованості за кредитом, що утворилась за період до припинення поруки. Отже, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Згідно із частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука — це строкове зобов’язання, і незалежно від того, установлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора на задоволення його вимог. Останнє означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків, основна властивість яких, крім того, що їх сплив, на відміну від строків позовної давності, припиняє суб’єктивне право, полягає в тому, що вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Такі строки також не можуть бути змінені за домовленістю сторін договору та їх настання припиняє права кредитора та обов’язок боржника за договором. Правила частини четвертої статті 559 ЦК України встановлюють припинення поруки як за договором із визначеним строком дії поруки, так і за договорами, в яких строк дії поруки або строк основного зобов’язання встановлений не був. Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов’язання за договором поруки у зв’язку з припиненням такого зобов’язання поручителя. За змістом речення першого та третього зазначеної статті кредитор повинен встигнути звернутись до поручителя з вимогою про виконання останнім свого обов’язку за договором поруки, у тому числі в примусовому порядку. Разом із тим за змістом другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України у разі, якщо строк договору поруки не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить до поручителя вимоги. Правова природа зобов’язання у всіх випадках, передбачених статтею 559 ЦК України, є тотожною. Вимога кредитора до поручителя полягає в реальному виконанні зобов’язання за боржника, оскільки така вимога може бути заявлена лише в разі невиконання боржником своїх зобов’язань та настання строку виконання основного зобов’язання. Виходячи з тотожної природи зобов’язань, які регулюються реченнями першим і третім частини четвертої статті 559 ЦК України та реченням другим частини четвертої цієї статті, правову конструкцію частини четвертої статті 559 ЦК України, викладену в одному абзаці, ототожнює правову природу усіх зобов’язань, преклюзивність строку дії договору поруки, необхідно дійти висновку, що такою вимогою може бути лише позов, заявлений кредитором до поручителя в судовому порядку, оскільки пред’явлення іншої вимоги суперечить правовій природі поруки як строкового зобов’язання. Відповідно на вказані строки не поширюється положення частини п’ятої статті 267 ЦК України про захист судом порушеного права у разі, коли строк позовної давності пропущений із поважних причин. Отже, сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, так само як закінчення строку, установленого договором поруки, та закінчення одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до поручителя з позовом. Разом із тим позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред’явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання), інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що всі права та обов’язки сторін за цим договором слід вважати припиненими. Отже, непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням. Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що боржник зобов’язався повернути кредит у строк до 12 липня 2010 року. Оскільки кредитор протягом шести місяців не звернувся з позовом до поручителя, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що порука припинилась, а тому судове рішення скасуванню не підлягає. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У заяві публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. головуючий А.Г. Ярема судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-170цс13 Непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням. Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25678342CBDF7B12C2257D7B001F7546
  10. Державний герб України Ухвала Іменем України 15 червня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Іваненко Ю.Г., Попович О.В., Ситнік О.М., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» Славкіної Марини Анатоліївни - Ключинського Костянтина Леонідовича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство Всеукраїнський акціонерний банк» (далі -ПАТ «ВіЕйБі Банк») звернулось до суду з позовом, обґрунтовуючи його тим, що 15 травня 2008 року між ним та ОСОБА_5 був укладений договір, за яким остання отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США на споживчі потреби зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 15 травня 2018 року. Банк зобов'язання перед відповідачем виконав у повному обсязі. Посилаючись на те, що відповідач свої зобов'язання належним чином не виконала, а саме не здійснювала погашення заборгованості за кредитом у встановлені договором строки, у зв'язку з чим утворилась заборгованість у сумі 31 506,79 доларів США, позивач просив суд позов задовольнити. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року в частині стягнення пені скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» пеню за кредитним договором від 15 травня 2008 року № 2/33/08ІК в сумі 26 133 грн 99 коп. В решті рішення залишено без змін. У касаційній скарзі представник уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» Славкіної М.А. - Ключинський К.Л. просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача у справі, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судом першої інстанції встановлено, що 15 травня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та ОСОБА_5 укладений кредитний договір № 2/33/08/ІК. У п. 1.1-1.3 договору визначено, що банк надає позичальникові кредитні кошти на споживчі потреби у сумі 100 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 14 % річних та терміном повернення кредитних коштів - 15 травня 2018 року. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження доводів щодо неналежного виконання ОСОБА_5 умов кредитного договору та наявності заборгованості, не надав суду листа (вимоги) про дострокове повернення коштів, як це передбачено договором, а відповідач надала суду квитанції про сплату платежів за кредитним договором. Разом з тим, скасовуючи рішення першої інстанції в частині стягнення пені та стягуючи з відповідача на користь банку пеню за кредитним договором, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що з наданих банком розрахунків вбачається, що через несвоєчасне повернення кредитних коштів та сплатиу відсотків за користування кредитом банк нарахував відповідачу пеню за період з 16 лютого 2015 року по 14 серпня 2015 року. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, про те, що на даний час кредитний борг ОСОБА_5 не погашено та наявна прострочена заборгованість, що є неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором, є безпідставними та не спростовують висновків суду. Доводи скарги про те, що направлення вимоги про дострокове повернення коштів є правом банку, а не його обов'язком, є необґрунтованими та суперечать умовам укладеного кредитного договору. Інші доводи касаційної скарги зводяться лише до цитування норм процесуального та матеріального права. З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального та матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» Славкіної Марини Анатоліївни - Ключинського Костянтина Леонідовича відхилити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2015 року у частині, яка не скасована апеляційним судом та рішення апеляційного суду Київської області від 17 лютого 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Ю.Г. Іваненко О.В. Попович О.М. Ситнік http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58712655
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю “Золотий Екватор” – ОСОБА_1., товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Украгропром” – ОСОБА_2., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Украгропром” (далі – ТОВ “Торговий дім “Украгропром”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року у справі № 910/14545/13 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Золотий Екватор” (далі – ТОВ “Золотий Екватор”) до ТОВ “Торговий дім “Украгропром”, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – товариство з обмеженою відповідальністю “Торгова Аграрна Компанія” (далі – ТОВ “Торгова Аграрна Компанія”), про стягнення суми, в с т а н о в и л и: У липні 2013 року ТОВ “Золотий Екватор” звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ “Торговий дім “Украгропром” про стягнення 16 142 083,12 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ТОВ “Торговий дім “Украгропром” як поручитель не виконало належним чином узяті на себе зобов’язання за договором поруки, за умовами якого поручитель зобов’язався субсидіарно відповідати перед кредитором за виконання боржником у повному обсязі зобов’язань згідно з Генеральним договором поставки нафтопродуктів, укладеним між боржником і кредитором. Справа судами розглядалася неодноразово. Рішенням господарського суду міста Києва від 28 серпня 2013 року у справі № 910/14545/13 позов задоволено повністю, стягнуто з ТОВ “Торговий дім “Украгропром” на користь ТОВ “Золотий Екватор” 13 191 160,61 грн основного боргу, 1 429 693,15 грн пені, 565 982,43 грн штрафу, 955 246,93 грн процентів. Своє рішення суд аргументував тим, що позивач надіслав вимогу до відповідача 5 жовтня 2012 року, а саме до закінчення шести місяців (11 квітня 2012 року) від дня настання строку виконання основного зобов’язання. За результатами останнього перегляду постановою Київського апеляційного господарського суду від 1 липня 2014 року у справі № 910/14545/13 рішення господарського суду міста Києва від 28 серпня 2013 року у зазначеній справі залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року касаційну скаргу ТОВ “Торговий дім “Украгропром” залишено без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 липня 2014 року – без змін. Не погоджуючись із постановою Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року, ТОВ “Торговий дім “Украгропром” звернулося із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Ухвалою від 2 березня 2015 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 910/14545/13 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року. В обґрунтування неоднакового застосування норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 5 листопада 2014 року у справі № 927/732/14, від 10 грудня 2014 року у справі № 910/11589/13, ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2014 року у справі № 6-45284св13, від 3 грудня 2014 року у справі № 6-32753св14 та рішень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року у справі № 6-41579св13, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-30464св14, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-30415св14, в яких, на думку заявника, судами касаційної інстанції неоднаково застосовано положення частини четвертої статті 559 ЦК України, за змістом якої вимога до поручителя про виконання ним зобов’язань за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року у справі № 6-32753св14, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права, не може бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цій справі є визнання договору поруки припиненим, що не є подібним до предмета правового регулювання у справі, яка переглядається. Відповідно до пункту 2 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче. За змістом статті 11125 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 ГПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 6 березня 2012 року між ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” і ТОВ “Золотий Екватор” було укладено Генеральний договір поставки нафтопродуктів № 103 (далі – договір поставки), за умовами якого продавець зобов’язався поставити та передати у власність покупця нафтопродукти в кількості та асортименті, що передбачені у додатках до договору, а покупець зобов’язався прийняти товар від продавця та сплатити його загальну вартість на умовах цього договору. У забезпечення виконання зобов’язань за договором поставки 4 квітня 2012 року між ТОВ “Золотий Екватор” як кредитором, ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” як боржником і ТОВ “Торговий дім “Украгропром” як поручителем було укладено договір поруки № 158 (далі – договір поруки), за умовами якого поручитель зобов’язався субсидіарно відповідати перед кредитором за виконання боржником у повному обсязі зобов’язань згідно з договором поставки. Також судами встановлено, що ТОВ “Золотий Екватор” у березні–травні 2012 року здійснило поставку нафтопродуктів ТОВ “Торгова Аграрна Компанія”. Зобов’язання щодо оплати за поставлений товар ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” виконало частково, у зв’язку з чим ТОВ “Золотий Екватор” звернулося з позовом до боржника. Рішенням господарського суду Рівненської області від 19 березня 2013 року у справі № 918/17/13, залишеним без змін судами апеляційної і касаційної інстанцій, із ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” на користь ТОВ “Золотий Екватор” було стягнуто 13 190 160,61 грн заборгованості, 1 429 963,15 грн пені, 565 982,43 грн штрафу та 955 246,93 грн – 10 % річних. У частині стягнення з ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” на користь ТОВ “Золотий Екватор” 58 400,00 грн заборгованості провадження у справі було припинено. Оскільки у ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” залишилася заборгованість перед ТОВ “Золотий Екватор”, позивач звернувся до поручителя за договором поруки листом із вимогою про сплату заборгованості двічі: 5 жовтня 2012 року (вих. № 05/10), 17 червня 2013 року (вих. № 1672), проте ці вимоги позивача було залишено без задоволення, про що свідчать листи ТОВ “Торговий дім “Украгропром” від 15 жовтня 2012 року (вих. № 321), від 3 липня 2013 року (вих. № 225). Отже, станом на день подання позовної заяви до ТОВ “Торговий дім “Украгропром” заборгованість ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” перед ТОВ “Золотий Екватор” становила 16 142 083,12 грн. Відповідно до статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Згідно з пунктом 2.2 договору поруки у випадку невиконання боржником своїх зобов’язань за договором поставки кредитор має право пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов’язковими для виконання поручителем на 7-й робочий день з дати отримання поручителем такої вимоги від кредитора. Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позов до поручителя (третє речення частини 4 статті 559 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина 1 статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 251 та частина 2 статті 252 ЦК України). У справі, яка переглядається, строк дії договору поруки не встановлено, а умови договору про його дію до повного припинення зобов’язань боржника за договором поставки не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статей 251, 252 ЦК України. Умовами генерального договору поставки нафтопродуктів (а.с. 16-19, т. 1) строк основного зобов’язання встановлено не було, оскільки постачання товару покупцеві передбачалося почастковими товарними партіями автомобільним транспортом, дата поставки товару визначалася датою підписання акта приймання-передачі товару за відповідною формою, а зобов’язання покупця з оплати товару вважалися виконаними з моменту надходження грошових коштів за кожну окрему поставлену партію товару на розрахунковий рахунок продавця. Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не взяв до уваги, що договір поруки було підписано 4 квітня 2012 року, а позовна заява ТОВ “Золотий Екватор” надійшла до господарського суду 29 липня 2013 року, тобто поза межами річного строку, встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України є незаконною і на підставі частини 2 статті 11125 ГПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ТОВ “Торговий дім “Украгропром” задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року у справі № 910/14545/13 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.С. Гуль О.І. Потильчак В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко П.І. Колесник І.Б. Шицький А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1C567C9176D067A5C2257E34001CC833
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у сумі 12 тис. грн зі сплатою 0,0001 % річних і строком повернення до 21 січня 2011 року. З метою забезпечення повного та своєчасного виконання кредитних зобов’язань цього ж дня між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено окремі договори поруки, за умовами яких ці особи є поручителями ОСОБА_1 та відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник. У зв’язку з невиконанням умов кредитного договору станом на 1 квітня 2014 року утворилася заборгованість: за відсотками в сумі 2 тис. 504 грн 40 коп., зі щомісячної комісії – 8 тис. 400 грн, з погашення пені за несвоєчасне повернення кредиту та зі сплати відсотків – 43 тис. 596 грн. 49 коп., а всього 54 тис. 500 грн. 89 коп., які позивач просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено частково, постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 10 лютого 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року в частині солідарного стягнення заборгованості з поручителів скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким постановлено стягнути: з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп.; з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» судовий збір по 81 грн 20 коп. з кожного; у решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про відмову в позові до нього, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 посилається на постанову Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 22 січня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у сумі 12 тис. грн зі сплатою 0,0001 % річних та строком повернення до 21 січня 2011 року. Договором передбачалось погашення заборгованості за кредитом шляхом сплати щомісячних платежів з 1 по 10 число кожного місяця. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» цього ж дня уклало із ОСОБА_2 і ОСОБА_3 окремі договори поруки, за умовами яких поручителі зобов’язалися відповідати перед кредитором у тому самому обсязі, що й позичальник, у разі невиконання останнім умов кредитного договору. Умовами договорів поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі (боржник і поручителі) мають відповідати солідарно перед банком, оскільки порушили свої зобов’язання за договорами, а заперечення ОСОБА_3 щодо пропуску банком позовної давності є безпідставними. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд зазначив, що оскільки з поручителями укладені окремі договори поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності між собою. Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції про переривання перебігу позовної давності відповідно до частин другої, третьої статті 264 ЦК України з урахуванням своєчасного звернення банку до суду із заявою про видачу судового наказу та про відсутність підстав для визнання поруки припиненою на підставі частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Проте в наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року зазначено, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором слід пред’являти в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням, якщо умовами договору передбачається погашення кредиту періодичними платежами, або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо погашення кредиту передбачається одноразовим платежем. Закінчення строку, установленого договором поруки, як і сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлено, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не заявив вимоги до поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порука – це строкове зобов’язання і незалежно від установлення строку її дії договором чи законом сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Судами встановлено, що ОСОБА_1 зобов’язався перед банком повернути суму кредиту з процентами до 21 січня 2011 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, разом із установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою стаття 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Судами встановлено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а останній платіж боржник повинен був здійснити не пізніше 21 січня 2011 року, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо щомісячних платежів. Отже, останній строк виконання основного зобов’язання сторони кредитного договору визначили 21 січня 2011 року, тому саме з цієї дати рахується початок шестимісячного строк дії поруки. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом лише 7 квітня 2014 року, то висновок суду про застосування положень статті 261 ЦК України, які регулюють питання перебігу позовної давності, до передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку пред’явлення вимог до поручителя є неправильним, оскільки цей строк не є строком позовної давності, на який поширюються зазначені норми. Ураховуючи викладене, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 лютого 2015 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 лютого 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп. і судових витрат у розмірі 81 грн 20 коп. скасувати. У задоволенні позову в частині вимог публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-436цс15 У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом лише 7 квітня 2014 року, то висновок суду про застосування положень статті 261 ЦК України, які регулюють питання перебігу позовної давності, до передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку пред’явлення вимог до поручителя є неправильним, оскільки цей строк не є строком позовної давності, на який поширюються зазначені норми. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/350F01BB8CCB819FC2257F2B002ADCB7
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, приватного підприємства «Тоджима», дочірнього підприємства «Швейна фабрика «Отава» приватного підприємства «Тоджима» про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року, встановила: У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на неналежне виконання приватним підприємством «Тоджима» (далі – ПП «Тоджима») зобов’язань за кредитним договором від 21 вересня 2007 року, унаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 7 млн 327 тис. 325 грн 93 коп., яка підлягає стягненню на користь банку як з боржника, так і з поручителів ОСОБА_1, дочірнього підприємства «Швейна фабрика «Отава» ПП «Тоджима» (далі – ДП «ШФ «Отава» ПП «Тоджима») в солідарному порядку. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська Дніпропетровської області від 27 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2015 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ПП «Тоджима», ДП «ШФ «Отава» ПП «Тоджима» на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 21 вересня 2007 року в розмірі 7 млн 327 тис. 325 грн 93 коп., з яких заборгованість – 5 млн 519 тис. 245 грн 7 коп., нараховані та несплачені відсотки – 1 млн 377 тис. 112 грн 57 коп., пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом – 355 тис. 789 грн 6 коп., пеня за несвоєчасне погашення нарахованих відсотків – 75 тис. 179 грн 23 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1– ОСОБА_2 відхилено. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська Дніпропетровської області від 27 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2015 року та рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська Дніпропетровської області від 27 травня 2014 року і закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ПП «Тоджима» та ДП «ШФ «Отава» ПП «Тоджима», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статті 554, частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року (справа № 6-28693св15), 16 вересня 2015 року (справа № 6-4081св15) а також постанову Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (справа № 6-1737цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; 4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 вересня 2007 року між ПАТ «Райффазен Банк Аваль» та ПП «Тоджима» укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останнє отримало кредитні кошти в розмірі 6 млн 450 тис. грн на рефінансування заборгованості в ПАТ КБ «ПриватБанк» на розвиток бізнесу строком до 20 вересня 2007 року зі сплатою 12 % річних у період з 21 вересня 2007 року по 20 березня 2008 року та 14,5 % річних – з 21 березня 2008 року по 20 вересня 2017 року. На забезпечення цього договору 13 травня 2010 року між банком та ДП «ШФ «Отава» ПП «Тоджима» укладено договір поруки НОМЕР_2, відповідно до умов якого останній зобов'язується виконати всі зобов'язання боржника перед банком зі сплати будь-яких сум, що виникають згідно з положеннями кредитного договору НОМЕР_1, в тому числі щодо повернення загальної суми заборгованості в розмірі 6 млн 834 тис. 570 грн 69 коп. 21 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_3, відповідно до умов якого відповідач зобов'язується виконати всі зобов'язання боржника перед банком зі сплати у будь-яких сум, що виникають згідно з положеннями кредитного договору НОМЕР_1. Відповідно до додаткової угоди НОМЕР_4 від 12 травня 2010 року внесено зміни до зазначеного договору поруки щодо розміру забезпеченого кредиту, який визначено у сумі 6 млн 834 тис. 570 грн 69 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позичальник своїх грошових зобов’язань за кредитним договором не виконав, у зв’язку із чим виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з відповідачів. Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року (справа № 6-28693св15), 16 вересня 2015 року (справа № 6-4081св15), на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, містяться висновки про те, що у випадку укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання не виникає солідарної відповідальності між ними. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, у яких закріплюються їхні права та обов’язки, а також умов, які є обов‘язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, що встановлює обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом укладених між сторонами договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами цих договорів не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Суди під час розгляду цієї справи встановили, що кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарний боржник за окремим договором. Крім того, умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо поручителю. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року (справа № 6-28693св15), 16 вересня 2015 року (справа № 6-4081св15), наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Порушуючи наведені норми матеріального права, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про солідарну відповідальність поручителів, оскільки поруку не можна вважати їхньою спільною відповідальністю, зважаючи на те, що кожен з поручителів відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник. Крім того, пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-1737цс15. Вирішуючи позовні вимоги банку до боржника ПП «Тоджима» та поручителів ОСОБА_1 і ДП «ШФ «Отава» ПП «Тоджима», які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. За таких обставин постановлені у справі судові рішення в частині позовних вимог ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ПП «Тоджима», ДП «ШФ «Отава» ПП «Тоджима» про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині. У поданій до Верховного суду України заяві питання щодо перегляду судових рішень в іншій частині не порушується. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська Дніпропетровської області від 27 травня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року в частині задоволення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до приватного підприємства «Тоджима», дочірнього підприємства «Швейна фабрика «Отава» приватного підприємства «Тоджима» про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, провадження у справі в цій частині закрити. В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правовий висновок у справі № 6-2974цс15 Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, у яких закріплюються їхні права та обов’язки, а також умов, які є обов‘язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, що встановлює обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом укладених між сторонами договорів поруки поручитель і боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. При цьому умовами цих договорів не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Суди під час розгляду цієї справи встановили, що кожен з поручителів окремо поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарний боржник за окремим договором. Крім того, умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо поручителю. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Крім того, пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/113227EFE6667CFCC2257FBC004CCA1F
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 7 липня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ВАТ «Родовід Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній відкрито невідновлювальну кредитну лінію у сумі 29 325 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів зі ставкою 7,70 % річних терміном до 7 липня 2015 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов’язань за зазначеним кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов’язувалася відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за належне виконання зобов’язань за кредитним договором. ОСОБА_1 грошові зобов’язання належним чином не виконувала, у зв’язку з чим станом на 25 вересня 2013 року утворилась заборгованість, що складається з: 19 203,18 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,38 доларів США - заборгованість за процентами; 24 576 грн. 51 коп. - заборгованість за плату по кредиту; 1 310 771 грн. 99 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором; 6 738 грн. 57 коп. - 3 % річних від суми простроченої заборгованості; 387 грн. 24 коп. - інфляційні витрати від суми простроченої плати за кредитом. Посилаючись на наведене, позивач просив суд стягнути з відповідачів на свою користь у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2014 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором змінено та зменшено суму до 125 429 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258, 261, 554, 559 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 7 липня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній відкрито невідновлювальну кредитну лінію у сумі 29 325 доларів США на купівлю автомобіля та сплату страхових платежів зі ставкою 7,70 % річних терміном до 7 липня 2015 року. У разі несвоєчасного погашення заборгованості за кредитом та процентами позичальник зобов’язувалась сплатити банку пеню за кожний день прострочення у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за зазначеним кредитним договором того ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов'язалася відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за належне виконання умов кредитного договору, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, що укладенні між банком та поручителем. ПАТ «Родовід Банк» виконав умови кредитного договору та надав ОСОБА_1 у кредит вказану суму грошових коштів. Згідно з пунктом 3.1.1 кредитного договору позичальник зобов’язаний погашати заборгованість за кредитом починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами у сумі 349,11 доларів США та нарахованими процентами шляхом внесення готівкою чи перерахування зі свого поточного рахунку на рахунок банку. Відповідно до пункту 2.2 договору поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Згідно з пунктом 4.1. договору поруки договір діє до повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконала, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2013 року утворилась заборгованість, що складається з: 19 203,18 доларів США - заборгованість за кредитом; 4 169,38 доларів США - заборгованість за процентами; 24 576 грн. 51 коп. - заборгованість за плату по кредиту; 1 310 771 грн. 99 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором; 6 738 грн. 57 коп. - 3 % річних від суми простроченої заборгованості; 387 грн. 24 коп. - інфляційні витрати від суми простроченої плати за кредитом. У січні 2014 року банк пред’явив до боржника й поручителя позов про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. Задовольняючи позов в частині стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованості за кредитом, процентами, 3 % річних від суми простроченої заборгованості та інфляційних втрат, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із доведеності позовних вимог в цій частині. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитним договором та зменшуючи розмір нарахованої пені, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши приписи частини третьої статті 551 ЦК України, виходив із того, що розмір пені значно перевищує заборгованість по тілу кредиту та відсотках. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України: - від 17 вересня 2014 року суд виходив із того, що згідно змісту другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2014 року суд касаційної інстанції скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд виходив, зокрема, із того, що розгляд справи відбувся за відсутності учасника процесу, щодо якого немає належних відомостей про вручення йому судової повістки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. Як установлено судом, боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) взяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 7 липня 2015 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пункту 3.1.1. кредитного договору позичальник зобов’язується погашати заборгованість за кредитом починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитами у сумі 349,11 доларів США та нарахованими процентами шляхом внесення готівкою чи перерахування зі свого поточного рахунку на рахунок банку. Відповідно до пункту 2.2 договору поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, не з’ясували чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців по кожному місячному платежу та по яких платежах порука припинилась, а по яких ще діє. Крім того, судом встановлено належне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, однак, рішення суду не містить посилань на норму ЦПК України, керуючись якою суд дійшов висновку щодо їх належного повідомлення. Разом з тим надана для порівняння постанова Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (статей 258, 261 ЦК України), оскільки Верховний Суд України в указаній постанові дійшов висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Однак у справі, яка переглядається, боржником не було заявлено про застосування строків позовної давності, а тому суди дійшли до обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором. Враховуючи вищевикладене, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині позовних вимог банку до поручителя ОСОБА_2 необхідно скасувати та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2014 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-272 цс16 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8A2E0FE65D1B1800C2257FE6004135C2
  15. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58432995 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-А Справа 752/2870/15 Головуючий у 1-ій інстанції - Сальникова Н.М. Апеляційне провадження № 22-ц/796/5187/2016 Доповідач - Музичко С.Г. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі головуючого судді Музичко С.Г. суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М. при секретарі Гладченко Ю.І. розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» - Гринь Костянтина Андрійовича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л а : Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приват Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, відмовлено. В апеляційній скарзі представник ПАТ КБ «Приват Банк» - Гринь К.А. просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Приват Банк» задовольнити в повному обсязі. Посилається на порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема відповідачем умови кредитного договору належним чином не виконані, у зв'язку з чим, виникла заборгованість, що складає 718,56 доларів США, які просить стягнути з відповідача на користь позивача. В судове засідання апелянт не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Відповідач проти задоволення апеляційної скарги заперечувала. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та пред'явлених в суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Судом встановлено, що 27.02.2008 року між ПАТ КБ"ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №К2НСА800000159, за умовами якого Банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 9173,17 доларів США на строк до 26.02.2013 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, ПАТ комерційний банк "Приватбанк", та ОСОБА_4 укладено Договір поруки №К2НСА800000159/1. (а.с.16) Відповідно до розрахунку заборгованості наданої позивачем, станом на 10.11.2014 року заборгованість за кредитом становить 718,56 доларів США, з яких, 74,34 доларів США заборгованість за кредитом, 0,01 доларів США заборгованість по процентам за користування кредиту, 593,91 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 16,89 доларів США штраф (фіксована частина) та 33,41 доларів США (процентна складова) Відповідно до ст.ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається. Згідно зі ст. 558 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. З наданих квитанцій про сплату кредиту встановлено, що відповідач ОСОБА_3 погашала кредитну заборгованість відповідно до графіку. З метою перевірити наявність заборгованості позивачем на вимогу суду першої інстанції не надано матеріалів кредитної справи. До суду апеляційної інстанції представник позивача не з`явився та не надав відповідних доказів. В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну оцінку й прийшов до правильного висновку про недоведеність позову ПАТ КБ "Приватбанк". Постановлене судом рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального закону й не може бути скасованим з підстав, що наведені в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів, - у х в а л и л а : Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» - ГриньКостянтина Андрійовича відхилити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 24 грудня 2015 року залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий Судді
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 28 квітня 2008 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови) складає між ним і банком договір, про що свідчить підпис позичальника в заяві. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала свої обов’язки за вказаним кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 червня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 74 тис. 411 грн 56 коп., ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з неї зазначену заборгованість за кредитним договором. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 15 тис. 979 грн 35 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 квітня 2008 року, яка складається із 8 тис. 951 грн 16 коп. заборгованості за кредитом, 8 грн 59 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, 3 тис. грн пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 500 грн суми фіксованої частини штрафу та 3 тис. 519 грн 60 коп. суми процентної складової штрафу, а також 744 грн 12 коп. судового збору; усього 16 тис. 723 грн 47 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) висновку щодо застосування статей 256–261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 12 тис. 761 грн 6 коп. зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення кредиту 28 квітня 2010 року. Указаний кредитний договір складається із заяви позичальника, Тарифів та Умов. Згідно з пунктом 2.4.5.8 Умов, які додані до позовної заяви, позовна давність для вимог про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу встановлюється в додаткових положеннях Умов і правил. За пунктом 1.7.31 цих Умов позовна давність для вимог про повернення кредиту, оплати процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафу, витрат банку за розділами 2.1–2.5, 2.5.1, 2.5.2, 2.16, 3.1, 3.17 Умов і правил установлена тривалістю у 50 років. Пунктом 5.5 Умов, які долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, установлено позовну давність тривалістю у 5 років. З позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду 19 червня 2013 року. Стороною у спорі заявлено вимогу про застосування позовної давності. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що відповідно до пункту 5.5 Умов позовну давність за домовленістю сторін установлено тривалістю у п’ять років, а тому позов заявлено в межах установленої кредитним договором позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (справа № 6-16цс15) міститься висновок про те, що Умови, в яких установлено позовну давність тривалістю у 5 років, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України. Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. У справі, яка переглядається, суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які свідчили б про те, що під час підписання сторонами кредитного договору діяли Умови в редакції, що передбачає збільшення позовної давності, оскільки Умови, додані до позовної заяви, містять пункт щодо встановлення позовної давності тривалістю 50 років, Умови, долучені до матеріалів справи за клопотанням позивача, містять пункт 5.5 щодо позовної давності тривалістю 5 років (журнал судового засідання від 8 квітня 2014 року), а в Умовах, долучених на тому ж судовому засіданні за клопотанням відповідача, положення про збільшення позовної давності відсутні. Усі зазначені вище Умови позичальником не підписані. Отже, висновок суду першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, про те, що позовна давність не спливла, оскільки чинна на час укладення кредитного договору редакція Умов передбачала збільшення позовної давності, є помилковим. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 259, 267 ЦК України, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За змістом частини п’ятої статті 88 ЦПК України, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат, а тому судовий збір покладається на позивача. Керуючись частиною п’ятою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року та рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 744 (сімсот сорок чотири) грн 12 коп. витрат зі сплати судового збору. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-757цс15 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9983954A171D28DEC2257E7D0025E3B1
  17. 1. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40732686 Справка расчет задолженности может быть надлежащим доказательством. 2. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/50238851 О том, что судебный приказ прерывает и.д. несмотря на то, что судебный приказ было в 2008 году, а иск подан в 2014 и заемщиком заявлено о применении и.д.
  18. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58399684 Державний герб України Ухвала іменем україни 08 червня 2016 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Касьяна О.П., суддів: Дербенцевої Т.П., Остапчука Д.О., Попович О.В., Савченко В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», третя особа - ОСОБА_1, про визнання зобов'язань за договором поруки такими, що припинилися, за касаційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неналежне виконання боржником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором від 13 червня 2007 року, у забезпечення якого між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, в зв'язку з чим просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість в розмірі 3 540,89 доларів США та 50 813 грн 09 коп. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 у червні 2015 року звернулася до суду з зустрічним позовом про припинення зобов'язань за договором поруки. Позовні вимоги мотивувала тим, що без її згоди було змінено забезпечувальне зобов'язання, що призвело до збільшення обсягу її відповідальності й в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року первісний позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Родовід Банк» суму заборгованості по кредиту і процентам в розмірі 3 389, 89 доларів США, пеню за несвоєчасне погашення кредиту в розмірі 28 580 грн 18 коп., пеню за несвоєчасне погашення відсотків в сумі 1 022 грн 35 коп. та 3% річних в розмірі 7 643 грн 44 коп. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року зазначене рішення районного суду в частині вирішення вимог банку до ОСОБА_2 та її зустрічних вимог скасовано. Відмовлено в задоволенні вимог ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та задоволено зустрічний позов й припинено дію поруки за договором від 13 червня 2007 року, укладеним між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 У решті рішення суду залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 просить ухвалені в справі судові рішення в частині вирішення вимог ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав. Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що через неналежне виконання боржником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка підлягає стягненню в солідарному порядку як з боржника, так і з поручителя ОСОБА_2 Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення вимог до ОСОБА_1, про те відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення заборгованості з поручителя та задовольняючи зустрічний позов, виходив з того, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припинилася внаслідок зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останнього. Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна. За вимогами ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Зазначеним вимогам ухвалені в справі рішення судів не відповідають. Судом установлено, що 13 червня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії в розмірі 20 758 доларів США строком до 13 червня 2014 року зі сплатою 12,5% річних. Додатковою угодою до цього договору від 31 жовтня 2008 року було збільшено розмір процентної ставки за користування кредитом до 16% річних. У забезпечення належного виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором, 13 червня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Через неналежне виконання ОСОБА_1 грошових зобов'язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої станом на 29 вересня 2015 року складає 3 540,89 доларів США та 50 813 грн 09 коп. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст.1048 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до ст. 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14 та від 18 червня 2014 року № 6-61цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для судів. Разом з тим, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). При цьому виходячи з системного аналізу вимог ст. ст. 257, 264 ЦК України позовна давність може перериватися лише у межах строку позовної давності. Проте вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернули, не дослідили умови кредитного договору щодо порядку та строків погашення кредиту й взагалі не з'ясували коли боржником здійснено останній платіж, унаслідок чого, з урахуванням доводів ОСОБА_1 щодо пропущення позивачем строку позовної давності, не визначилися з тим чи дотримано банком такого строку й відповідно з дійсним обсягом відповідальності боржника. Крім того, згідно зі ст. 192 ЦК Українизаконним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини 1, 3 статті 533 ЦК України). Положеннями ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. Відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Зважаючи на викладене, вирішуючи спір про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, суд має установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, - стягнути грошову суму в іноземній валюті. Проте, зазначене залишилося поза увагою як суду першої, так і апеляційної інстанції, які не з'ясували питання правомірності видачі кредиту в іноземній валюті. Отже, в ході розгляду даної справи судами не дотримано вимог ч. 4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Судами попередніх інстанцій не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Таким чином, неповно з'ясувавши дійсні обставини справи, не давши належної оцінки доказам, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених рішень судів в частині вирішення вимог ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, із передачею справи в зазначеній частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення судів не оскаржуються, а відтак не є предметом касаційного перегляду. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргуОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті рішення суду залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.П. Касьян Судді: Т.П. Дербенцева Д.О.Остапчук О.В.Попович В.О.Савченко
  19. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40731998 Державний герб України Ухвала іменем україни 01 жовтня 2014 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Висоцької В.С., суддів: Амеліна В.І., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із указаним позовом, в обґрунтування якого зазначило, що згідно з укладеним кредитним договором від 13 березня 2006 року ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 2 тис. грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості. У порушення умов договору ОСОБА_3 зобов'язання за вказаним договором не виконувала, грошових коштів на погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами не надавала, в результаті чого станом на 31 жовтня 2013 року в останньої утворилася заборгованість за кредитом в сумі 15 155 грн 69 коп., яку банк і просив стягнути з відповідача. Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 березня 2013 року позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 7 976 грн 69 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині зменшення заборгованості за подвійною відсотковою ставкою скасовано та стягнуто з ОСОБА_3 різницю в сумі заборгованості за кредитним договором від 13 березня 2006 року в розмірі 7 179 грн. У решті рішення залишено без змін. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судами встановлено, що 13 березня 2006 року між сторонами по справі було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у сумі 2 тис. грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36,0% річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, що підтверджується копією заяви. Відмовляючи у задоволенні заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що останній платіж у сумі 250 грн відповідачем ОСОБА_3 було проведено 28 квітня 2012 року, тобто відбулося переривання строку позовної давності. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна з наступних підстав. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Така правова позиція визначена в постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14. Судами залишено поза увагою те, що відповідно до пунктів 3.1.1, 5.4 Правил користування платіжною карткою граничний строк дії картки (місяць і рік) указано на ній і вона дійсна до останнього календарного дня такого місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця вказаного на картці (поле «MONTH»), при цьому дія картки закінчилась у грудні 2008 року. Питання застосування строку позовної давності відповідно до статті 256 ЦК України, частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України, частини четвертої статті 267 ЦК України, з урахуванням цих обставин та факту пред'явлення позову тільки 17 грудня 2013 року, не вирішено. При цьому відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. При цьому обставини, що переривають перебіг строку, можуть виникнути в будь-який момент до його закінчення. Внесення платежу поза межами строків позовної давності не може свідчити про визнання відповідачем існуючої заборгованості та переривання строку позовної давності. Враховуючи, що суди на зазначене не звернули уваги, не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 березня 2013 року та рішення апеляційного суду Чернівецької області від 21 травня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Висоцька Судді: В.І. Амелін О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська
  20. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43358028 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом кредитної спілки «Дніпропетровська ощадна кредитна спілка» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою кредитної спілки «Дніпропетровська ощадна кредитна спілка» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: 9 жовтня 2013 року кредитна спілка «Дніпропетровська Ощадна Кредитна Спілка» (далі - КС «Дніпропетровська Ощадна Кредитна Спілка») звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 10 вересня 2008 року між кредитною спілкою та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 6 тис. грн зі сплатою 40 % річних з кінцевим строком повернення до 10 вересня 2009 року. Оскільки позичальник зобов'язання за цим договором належним чином не виконувала, утворилась заборгованість у розмірі 24 578 грн, яку позивач просив стягнути на його користь з відповідачки. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року, у задоволенні позовних вимог КС «Дніпропетровська ощадна кредитна спілка» відмовлено. У касаційній скарзі КС «Дніпропетровська ощадна кредитна спілка», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позову, з яким погодився й апеляційний суд, суд першої інстанції, виходив із того, що кредитною спілкою пропущено строк позовної давності, який сплив у вересні 2012 року, про застосування якого просила відповідачка. Такі висновки судів є правильними, відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які судами вірно застосовані. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами встановлено, що 10 вересня 2008 року між КС «Дніпропетровська Ощадна Кредитна Спілка» та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір, за умовами якого ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 6 тис. грн зі сплатою 40 % річних з кінцевим строком повернення до 10 вересня 2009 року. Оскільки ОСОБА_3 не виконувала взяті на себе зобов'язання за цим договором, утворилась заборгованість у розмірі 24 578 грн. Вирішуючи спір, суд правильно виходив із того, що строк дії договору закінчився 10 вересня 2009 року, тому строк позовної давності сплив у вересні 2012 року. Кредитна спілка, звернулась до суду 9 жовтня 2013 року, тому позивач пропустив строк позовної давності. Оскільки про застосування такого строку заявлено відповідачем, були підстави для його застосування та відмови у задоволенні позовних вимог. Посилання позивача на те, що останній платіж відповідачкою здійснено 31 грудня 2009 року (а. с. 18), не впливає на правильне вирішення спору, оскільки банк звернувся до суду з позовом 9 жовтня 2013 року (а.с. 2, 12), провадження у справі відкрито 31 жовтня 2013 року (а.с. 1). Посилання касаційної скарги на те, що позов до суду пред'явлено 28 грудня 2012 року є безпідставним, так як ухвалою суду від 20 лютого 2013 року (а.с. 24) такий позов було визнано неподаним й повернуто позивачеві, а зазначене не перериває позовну давність. Повторно, згідно з вимогами ч. 5 ст. 121 ЦПК України, кредитна спілка звернулася до суду 9 жовтня 2013 року. Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу кредитної спілки «Дніпропетровська ощадна кредитна спілка» відхилити. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко
  21. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42767312 Державний герб України У х в а л а ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Наумчука М.І., Олійник А.С., розглянувши цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом. Зазначало, що між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем було укладено кредитний договір від 13 жовтня 2005 року, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 10 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань, просило задовольнити вимоги, стягнути з останнього заборгованість за кредитним договором. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 9 липня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 12 294 грн 26 коп. Вирішено питання про стягнення судових витрат. ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судом встановлено, що 13 жовтня 2005 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 10 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із строком дії по жовтень 2007 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що строк позовної давності по вимогах не пропущено, оскільки строк дії картки встановлено до жовтня 2011 року, а тому строк позовної давності необхідно рахувати з листопада 2011 року. Однак повністю з такими висновками погодитися неможливо. Статтею 60 ЦПК України на сторін покладено обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Відповідно до статті 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо за своїм внутрішнім переконанням. Результати оцінки доказів відображаються в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Пунктом 5. 4 Правил користування платіжною карткою встановлено, що строк погашення процентів за кредитом здійснюється щомісячно. Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов'язань, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на підставі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Як встановлено судом, останній платіж відповідачем здійснено у лютому 2011 року, тобто після закінчення строку дії картки (жовтень 2007 року) та спливу в т. ч. загального строку позовної давності. Вчинення боржником будь-яких дій щодо визнання боргу або іншого обов'язку поза межами строку позовної давності не може тягти за собою його переривання, оскільки цей строк сплив у зв'язку з чим не міг перериватися. Апеляційний суд при вирішенні спору на зазначені обставини та положення ст. 264 ЦК України уваги не звернув . В обґрунтування вимог банк посилався на те, що кредитний договір був укладений з відповідачем 13 жовтня 2005 року, йому було видано платіжну картку, строк дії якої до жовтня 2007 року (а. с. 17). Вказуючи про те, що дія виданої ОСОБА_3 картки закінчилась у жовтні 2011 року, апеляційний послався на роздруківку інформації на картці (а. с. 107). У цій роздруківці номер картки ідентичний тому, який мала картка видана у 2005 році та строк дії якої був визначений жовтнем 2007 року. Апеляційний суд не з'ясував яким чином було продовжено строк дії цієї картки, зокрема, чи була на це згода відповідача, а якщо такої не було, то чи мав банк право змінити строк дії картки в односторонньому порядку. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції не встановив конкретних дат початку перебігу загального строку позовної давності та строку позовної давності щодо вимог про стягнення штрафу, не з'ясував, який розмір процентів підлягав сплаті в межах строку позовної давності, чи сплив строк позовної давності щодо цих платежів чи їх частин. Згідно п. п. 8. 6 Умов та правил надання банківських послуг при порушенні позичальником строків платежів по кожному з грошових зобов'язань, передбачених цим договором більш ніж на 120 днів, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн. + 5% від суми позову. Однак, вирішуючи питання про стягнення штрафу, апеляційний суд не зазначив з яким порушенням банк пов'язував виникнення у нього права на стягнення штрафу та коли таке порушення мало місце. Порушення апеляційним судом при розгляді справи норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення, тому ухвалене ним рішення не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню, з передачею справи на новий розгляд до цього суду. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Харківської області від 22 жовтня 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до цього суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова М.І. Наумчук А.С. Олійник
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” – командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” – публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” – Міністерства юстиції України – Зубова В.Ф., Нечипоренко Л.О., Бондаренко Г.А., Безуха А.М., Лобачевського А.В., Скалецької І.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” (далі – ПАТ “Київський маргариновий завод”, правонаступником якого є приватне акціонерне товариство “Київський маргариновий завод”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 за позовом командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (далі – КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора”) до ПАТ “Київський маргариновий завод”, приватного підприємства “Молокозавод-Олком” (далі – ПП “Молокозавод-Олком”), приватного акціонерного товариства “Мелітопольський олійноекстракційний завод” (далі – ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”), третя особа – публічне акціонерне товариство “ОТП Банк” (далі – ПАТ “ОТП Банк”), про стягнення суми, в с т а н о в и л а: ПАТ “Київський маргариновий завод” у заяві від 18 квітня 2016 року порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 із підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), та просить скасувати зазначену постанову суду касаційної інстанції, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року в частині залишення рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року без змін, а також скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у цій справі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ “Київський маргариновий завод” посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і неоднакове застосування Вищим господарським судом України норми процесуального права – частини четвертої статті 22 ГПК, внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. В обґрунтування заяви ПАТ “Київський маргариновий завод” надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14, від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12 та від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14. Посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2010 року у справі № 5020-10/012 на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК судом не може бути взято до уваги, оскільки зазначену постанову суду касаційної інстанції скасовано постановою Верховного Суду України від 17 листопада 2011 року у справі у справі № 3-62гс10. Крім того, згідно з доповненням до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у цій справі, яке надійшло на адресу Верховного Суду України 12 травня 2016 року, оскаржувана постанова суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 1077, 1079 та 1084 ЦК. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову є стягнення з відповідачів заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору про надання банківських послуг. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнено солідарно з ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” на користь КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” заборгованість у сумі 67 916 790 грн 30 коп. Провадження у справі в частині стягнення 1 137 430 грн 73 коп. припинено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року резулятивну частину зазначеного рішення доповнено абзацом такого змісту: “Припинити провадження у справі № 908/5508/14 в частині позовних вимог КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” до ПП “Молокозавод-Олком”. В іншій частині рішення господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року зазначену постанову Донецького апеляційного господарського суду залишено без змін. Обґрунтовуючи оскаржувану постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” сплатило банку заборгованість ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і відповідно до договору про відступлення права вимоги набуло право такої вимоги до відповідачів. Посилання ПАТ “Київський маргариновий завод” на ту обставину, що 05 грудня 2014 року між позивачем і банком укладено договір про зміни № 10, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів, судом апеляційної та касаційної інстанцій було спростовано, оскільки суди вважали, що сума заборгованості ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” змінилася за рахунок еквівалента суми в національній валюті у доларах США, що передбачено умовами кредитного договору, крім того, на думку судів апеляційної та касаційної інстанцій, зазначені зміни на генеральний строк виконання зобов’язань за договором про надання банківських послуг не вплинули. Також Вищий господарський суд України, керуючись частиною другою статті 82 та статтею 112 ГПК, відхилив посилання скаржника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі № 910/29382/14, якою визнано недійсним договір поруки від 16 серпня 2012 року № SR 12-157/200, укладений між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, оскільки зазначену постанову господарського суду апеляційної інстанції було прийнято після прийняття оскаржуваних рішень. У постановах 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14 та від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15 Вищий господарський суд України, на думку заявника, дійшов протилежного висновку про застосування норм чинного законодавства України при розгляді аналогічного спору. Як доказ невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права до заяви додано копії постанов Верховного Суду України 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12, від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 серпня 2012 року між ПАТ “ОТП Банк” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” укладено договір про надання банківських послуг № CR 12-143/200-4 (далі – Договір про надання банківських послуг). На виконання вимог зазначеного Договору ПАТ “ОТП Банк” надало клієнту кредитні кошти. Згідно з пунктом 34 цьго Договору генеральний ліміт зобов’язань становить 95 000 000 грн 00 коп. або еквівалент цієї суми у доларах США, генеральний строк зобов’язань – період із дати укладення договору до 30 серпня 2015 року. Сторони неодноразово вносили зміни до Договору про надання банківських послуг. Водночас у забезпечення належного виконання зобов’язань за зазначеним Договором між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком” укладено договори поруки. 09 вересня 2014 року між ПАТ “ОТП Банк” (первісний кредитор) і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги та заміну кредитора (далі – Договір про відступлення права вимоги), за умовами якого первісний кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” або до його поручителів – ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, а новий кредитор зобов’язався сплатити первісному кредиторові грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні, встановленій у пункті 3.1 Договору про відступлення права вимоги, та набути зазначене право вимоги за Договором про надання банківських послуг. 04 листопада 2014 року між ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” було укладено договір про зміни до Договору про надання банківських послуг. Внаслідок наведеного сторонами змінено генеральний ліміт зобов’язань на 33 790 027 грн 39 коп або 2 425 088 дол 27 центів, а також генеральний строк погашення вимог – до 13 листопада 2014 року, крім того, КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” набуло статусу кредитора стосовно ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”. Однак згідно з частиною першою статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, кредитодавцем за кредитним договором може бути банк або інша фінансова установа. Також слід зазначити, зі змісту умов Договору про відступлення права вимоги вбачається, що первісний кредитор ПАТ “ОТП Банк” уступило грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новий кредитор КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Відповідно до статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо за умовами договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічне положення наведено і в пункті 12 Договору про відступлення права вимоги, за змістом якого сторони погодили, що банк не відповідає перед новим кредитором за невиконання боржником та/або третіми особами, з якими укладено забезпечувальні договори, боргових зобов’язань. Стосовно суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК зазначено, що фактором (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з частиною першою статті 1054 ЦК) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції. За визначенням термінів, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” (далі – Закон), фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну або декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону). За змістом частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення договорів, не з’ясували їх правової природи, а також відповідності їх умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, то справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ “Київський маргариновий завод” підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у справі № 908/5508/14 скасувати. Справу № 908/5508/14 передати на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E439349CAEAD0FE8C2257FC600490572
  23. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56755422 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з указаним вище позовом, який у подальшому було уточнено, посилаючись на те, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого воно є, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку не реагував, у зв'язку із чим ПАТ «ВТБ Банк» просило суд стягнути з відповідача кредитну заборгованість у розмірі 25 434, 81 доларів США. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 16 червня 2015 року у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «ВТБ Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 7 грудня 2007 року у загальному розмірі 25 434, 81 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 21 квітня 2015 року становить 566 036 грн 11 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк», суд першої інстанції, виходив із того, що банк, звертаючись до суду за захистом свого порушеного права, пропустив строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач. При цьому банком не надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причини пропущення строку позовної давності та не подано клопотання про його поновлення. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ПАТ «ВТБ Банк», виходив із того, що відповідач порушив умови кредитного договору та допустив заборгованість за ним, а укладений між сторонами 12 червня 2014 року договір № 4 про внесення змін до кредитного договору свідчить про переривання перебігу строку позовної давності. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 7 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір з подальшим внесенням змін та доповнень, за умовами якого останній отримав кредитні кошти на придбання будинку у розмірі 34 800 доларів США зі сплатою 14,5 % річних за користування ними та кінцевим терміном повернення до 6 грудня 2022 року. Згідно з пп. 8.1, 8.2 кредитного договору від 7 грудня 2007 року порядок сплати на рахунок банку процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому п. 1.1. кредитного договору, здійснюється щомісячно в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з грудня 2007 року. Погашення кредиту здійснюється на рахунок банку щомісячно рівними частинами в розмірі 195 доларів США в строк з 25 числа по останній робочий день поточного місяця, починаючи з січня 2008 року. ОСОБА_3 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, на вимогу банку від 26 листопада 2014 року про дострокове погашення кредиту не реагував, у зв'язку із чим утворилась кредитна заборгованість, яка за розрахунком банку складає 25 434,81 доларів США. Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Крім того, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст. 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - цестрок, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК Українивизначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року № 6-20цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У порушення наведеного та вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 припинив сплачувати кредит з жовтня 2009 року, що в силу ч. 5 ст. 261 ЦК України є правом банку на пред'явлення позову, але позов було пред'явлено у березні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності. Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України відповідач усно у судовому засіданні заявив про застосування позовної давності, про що також зазначено в рішенні суду першої інстанції. При цьому з урахуванням змісту норми ст. 267 ЦК України закон не вимагає подання заяви про застосування позовної давності лише у письмовому вигляді. У зв'язку з цим висновок апеляційного суду про те, що таку заяву доцільно подавати у письмовому вигляді, є неправильним. Крім того, апеляційний суд зазначив про те, що у зв'язку з укладанням сторонами 12 червня 2014 року договору № 4 про внесення змін до кредитного договору, тобто відповідач визнав свій борг, у зв'язку з чим позовна давність у силу ст. 264 ЦК України переривалася. Проте апеляційний суд не врахував те, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. Отже, переривання позовної давності, як і визнання свого боргу після спливу позовної давності на свідчить про переривання такої давності. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Київської області від 18 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта В.А.Черненко
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики. Позивачка зазначала, що в період із травня 2011 року до липня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено в усній формі десять договорів позики, за якими останній отримав 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути на її першу вимогу. У період з листопада 2012 року до лютого 2015 року відповідач повернув 2 тис. 500 доларів США, 200 євро, 168 тис. 500 грн. Посилаючись на те, що борг позичальника становить 84 тис. 400 грн, 3 тис. 100 доларів США (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 72 тис. 881 грн), 4 тис. євро (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 102 тис. 120 грн), а всього 259 тис. 401 грн, позивачка просила стягнути з відповідача 259 тис. 401 грн боргу за договорами позики. Берегівський районний суд Закарпатської області рішенням від 4 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 259 тис. 401 грн заборгованості за договорами позики. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії постанов Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком дільничного інспектора міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року, листом Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року та письмовими поясненнями ОСОБА_2 останній визнав, що отримував грошові кошти від ОСОБА_1 у період з 2011 до 2013 року в розмірі 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов’язався повернути. ОСОБА_2 визнав, що повернув позивачці частину цих коштів та визнав свій борг у розмірі 3 тис. 100 доларів США, 4 тис. євро та 84 тис. 400 грн. Зазначений висновок ґрунтується на поясненнях ОСОБА_2, наданих без участі перекладача і записаних дільничним інспектором міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області. ОСОБА_2 є угорцем, не володіє належним чином українською мовою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що факт укладення договорів позики між позивачкою та відповідачем не підтверджений належними та допустимими доказами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. При цьому суд першої інстанції вважав, що відповідно до статей 57, 59 ЦПК України відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області, не можуть бути допустимим доказом укладення договору позики, оскільки вони відібрані та записані цим працівником у особи, яка не володіє українською мовою, без участі перекладача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що пояснення, які відбирались у відповідача дільничним інспектором міліції, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договорів позики та наявність заборгованості за ними у відповідача перед позивачкою. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року); - відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року); - на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України. Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 1046, 1047 ЦК України та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 1046, 1047 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 4 вересня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1103цс16 Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A3EC5FD8B5C0BC10C2257FD9004AD1E0
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі – ПАТ «ВіЕйБі Банк») про захист прав споживача, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення коштів, посилаючись на те, що 11 жовтня 2013 року уклала із зазначеним банком договір банківського вкладу, відповідно до умов якого внесла 8 000 доларів США на строк до 11 листопада 2014 року. Враховуючи те, що після закінчення строку дії договору банк не повернув їй депозитні кошти з нарахованими на них процентами позивачка просила стягнути з відповідача проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року у розмірі 24,96 доларів США, 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США, неустойку у розмірі 89,30 доларів США, суму депозитного вкладу у розмірі 8 000 доларів США та нараховані на нього з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року проценти у розмірі 887,68 доларів США, а також зобов’язати відповідача виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані нею реквізити. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 лютого 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 проценти за користування її грошовими коштами у розмірі 10,25 % річних з 11 листопада 2014 року по 20 листопада 2014 року в сумі 24,96 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 7,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 неустойку у розмірі 89,30 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти по депозитному вкладу у розмірі 8 000 доларів США. Стягнуто з ПАТ «ВіЕйБі Банк» на користь ОСОБА_1 нараховані проценти у розмірі 887,68 доларів США за використання її коштів з 11 жовтня 2013 року по 10 листопада 2014 року. Зобов’язано з ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконати вимоги по S.W.I.F.T. переказу на суму 8 064 доларів США з комісійними послугами 1 % на надані реквізити. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 серпня 2015 року рішення районного суду скасовано, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судами встановлено, що 11 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «ВіЕйБі Банк» було укладено договір банківського вкладу, за умовами якого позивачка передала відповідачу грошові кошти в сумі 560 000 грн., а банк в свою чергу зобов’язався прийняти суму вкладу і щомісячно виплачувати 22, 5 % річних. Датою вимоги вкладником вкладу сторони визначили 11 листопада 2014 року. Нараховані за договором банківського вкладу проценти позивачка знімала з відкритого рахунку щомісячно. Пункт 9.1.1. правил встановлює істотну умову, відповідно до якої ОСОБА_1 як клієнт повідомлена про те, що стосовно деяких операцій можуть застосовуватися обмеження, встановлені законодавчими та нормативними актами, внутрішніми правилами та процедурами Банку, інших банків та/чи платіжних систем, через які ці операції здійснюються. 10 листопада 2014 року ОСОБА_1 письмово повідомила відповідача, що у зв’язку із закінченням строку дії вищезазначеного договору, а саме 11 листопада 2014 року, вона просить повернути суму вкладу разом із нарахованими відсотками. З метою забезпечення стабільності грошової одиниці України, захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків, виходячи із пріоритетності підтримки цінової стабільності в державі, сприяння стабільності банківської системи України, забезпечення розрахунків, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності, пов’язаних з нею операцій, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України «Про Національний банк України», статтями 66, 67 та главою 11 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтями 8 та 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Правління Національного банку України 6 лютого 2014 року прийняло постанову № 49 «Про заходи щодо діяльності банків та проведення валютних операцій» (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління НБУ від 27 лютого 2014 року № 104 були внесені зміни до постанови № 49 від 6 лютого 2014 року в частині зобов’язання банків обмеження видачі (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати банків у межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України та не допускати обмежень щодо переказу коштів в іноземній валюті, що належать клієнтам, відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України (постанова втратила чинність згідно з постановою Правління НБУ від 28 березня 2014 року № 172). Постановою Правління Національного банку України від 28 березня 2014 року № 172 «Про регулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» дані зобов’язання для банків залишились чинними. Додатково зазначено, що вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як в межах України так і за її межами, незалежно від кількості рахунків клієнта в одному банку. Постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 328 «Про врегулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій» постановою Правління Національного банку України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», постановою Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», продовжено дію вищезазначених обмежень щодо видачі валютних коштів клієнтів з поточних, вкладних рахунків. На підставі постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 733/БТ «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20 листопада 2014 року прийнято рішення № 123 про запровадження з 21 листопада 2014 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «ВіЕйБі Банк». Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники банку – фізичні особи, можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу, строк дії яких закінчився, в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку, але не більше 200 000 грн. Тимчасову адміністрацію в ПАТ «ВіЕйБі Банк» було запроваджено строком на 3 місяці з 21 листопада 2014 року по 20 лютого 2015 року. Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 17 лютого 2015 року за № 35 дію тимчасової адміністрації продовжено до 20 березня 2015 року. Відповідно до постанови правління Національного банку України від 19 березня 2015 року за № 188 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20 березня 2015 року № 63 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ВіЕйБі Банк» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «ВіЕйБі Банк» строком на 1 рік з 20 березня 2015 року по 19 березня 2016 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, оскільки банк порушив свої договірні зобов’язання, після закінчення строку дії договору не повернув суму депозиту з нарахованим на нього відсотками. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на час розгляду справи та ухвалення рішення в ПАТ «ВіЕйБі Банк» була введена тимчасова адміністрації та запроваджено процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку, що унеможливлює задоволення позову про стягнення банківського вкладу поза межами системи гарантування вкладів фізичних осіб. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, 16 березня 2016 року, 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вважає за можливе відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2001цс15, відповідно до якої запровадження тимчасової адміністрації банку унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з наведенням відповідних мотивів. Порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Колегія суддів вважає, що саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Судами встановлено, що рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 листопада 2014 року в ПАТ «ВіЕйБі Банк» з 21 листопада 2014 року була запроваджена тимчасова адміністрація, а 20 березня 2015 року, на підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року, розпочато процедуру ліквідації цього банку. Враховуючи вищезазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли вірного висновку, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, 23 лютого 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» судами застосовано правильно, судові рішення у справі, які переглядаються, є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1123 цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. Якщо на момент ухвалення рішення судом першої інстанції у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, це унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BF8DD476D79AC18BC2257FDB0022B8B9