Search the Community

Showing results for tags 'пеня'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 100 results

  1. Добрый день,у меня история такая:взял я год назад два займа,1000грн. и 3000 грн,платить не смог вовремя,они пугали меня расправой,грозились вывезти в лес меня и родственников,а потом вообще пропали и уже три месяца не пишут и не звонят. Что бы это могло значить? Помогите пожалуйста...
  2. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Мазур Л.М., ЗавгородньоїІ.М., Попович О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», поданою Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра», банк) звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 26 листопада 2007 року між відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості 45 652,00 доларів США зі сплатою 1,075 % на місяць за користування кредитом з терміном погашення заборгованості до 26 листопада 2014 року, з цільовим призначенням кредиту - на придбання автотранспортного засобу та витрат, пов'язаних з його державною реєстрацією. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором ОСОБА_5, відповідно до умов договору «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, є поручителем, безвідзивно та безспірно зобов'язується відповідати перед банком за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань та відповідати перед банком разом із ним, як солідарні боржники. Посилаючись на неналежне виконанням умов кредитного договору позичальником, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп., з яких: 14 131,08 доларів США (352 658 грн 03 коп.) заборгованість за кредитом; 2 222,95 доларів США (55 476 грн 38 коп.) заборгованість по сплаті відсотків; 2 574,31 доларів США (64 244 грн 99 коп.) пеня за прострочення сплати кредиту; 4 565,20 доларів США (113 390 грн 04 коп.) штраф за порушення умов кредитного договору, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5Л на користь ПАТ КБ «Надра» 16 534,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. заборгованості за кредитним договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» 178 175 грн 03 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 64 244 грн 99 коп. пені. У задоволенні позову про солідарне стягнення штрафу відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належним чином не виконувалися умови вказаного вище кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останніх у солідарному порядку за неспростованим відповідачами розрахунком позивача. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення штрафу, та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, виходив з того, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - несвоєчасне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором - свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. Докази та обставини, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційних скарг не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки. На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, відхилити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Л.М. Мазур І.М. Завгородня О.В. Попович Справа № 756/2999/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66843407
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Прокопенка О.Б., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва (далі – УДКС України у Солом’янському районі м. Києва) про стягнення з управління на свою користь пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також 3% річних у розмірі 1143,76 грн та інфляційні витрати в розмірі 6609,96 грн відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), мотивуючи свої вимоги тим, що в порушення вимог пункту 8.4 статі 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не виконало зобов’язання перед позивачем щодо перерахування коштів за розпорядженням державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції в місті Києві (далі – ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві) у строк до трьох операційних днів. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з УДКС України в Солом’янському районі м. Києва на користь позивача 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн – 3% річних; у решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасовано, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишено без змін. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України та статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від від 21 травня, 23 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року, 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, що переглядається суди встановили, що на виконанні у ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві перебувало виконавче провадження на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення заборгованості за депозитним вкладом у розмірі 347892,83 грн. 7 жовтня 2014 року зазначена сума з рахунку боржника надійшла на рахунок депозитних сум ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві, який обслуговується УДКС України у Солом’янському районі м. Києва. 9 жовтня 2014 року державним виконавцем було оформлено та передано до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва розпорядження про перерахування відповідної суми на рахунок стягувача. 10 жовтня 2014 року вказане розпорядження було отримане відповідачем, а 13 жовтня 2014 року було оформлене відповідне платіжне доручення. Перерахування ж коштів на рахунок стягувача було проведено лише 24 листопада 2014 року. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 згідно з розпорядженням державного виконавця ВДВС Солом’янського районного управління юстиції в м. Києві НОМЕР_1 від 9 жовтня 2014 року та відповідно до платіжного доручення від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 з 16 жовтня по 23 листопада 2014 року. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідальність за порушення строків на перерахування коштів, передбачена статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не підлягає застосуванню, оскільки для органів Державної казначейської служби України не визначено строків для здійснення переказу коштів на виконання рішення суду, а правовідносини, що виникли між сторонами з примусового виконання рішення, не вважаються грошовими зобов’язаннями. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині стягнення 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн 3% річних, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами вважаються саме грошовими зобов’язаннями, оскільки, отримавши платіжне доручення, відповідач зобов’язаний був перерахувати грошові кошти на рахунок позивача у строк не пізніше 16 жовтня 2014 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, скасував рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишив без змін. Разом з тим в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 травня і 23 червня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки Державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк. Отже існує неоднакове застосування судами положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року та 30 березня 2016 року міститься правова позиція, відповідно до якої зобов’язання виникають у випадках, встановлених законом, у тому числі і з рішення суду. Грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, правовідношення, в якому передбачено передачу грошей, є грошовим зобов’язанням. Однак зазначені судові рішення ухвалені при встановленні судом інших фактичних обставин справ та в інших правовідносинах, а тому вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги. Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України. Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення). Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку). Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження». Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача). Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня. Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. За розрахунком позивача, який перевірений судом, сума пені за кожний день прострочення складає 13915,71 грн. (347892,83х01%х40 днів прострочення). За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобов’язання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Як установили суди попередніх інстанцій, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо своєчасного перерахування коштів стягувачу визнано протиправною. Таким чином, вина УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів є доведеною. Отже, суди неправомірно не застосували до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з УДКС України у Солом’янському районі м. Києва пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». З огляду на зазначене, оскільки судові рішення в частині вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, не переглядаються Верховним Судом України, в зв’язку з відсутністю неоднакового застосування судами статті цієї норми права, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка є предметом перегляду, підлягають скасуванню в частині відмови у стягненні пені в розмірі 13915,71 грн з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову. Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 156,44 грн зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 78,22 грн за подання апеляційної скарги, 187,72 грн за подання касаційної скарги та 203,37 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 625,75 грн, які підтверджені документально. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати в частині відмови у стягненні пені. Ухвалити в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково. Стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва на користь ОСОБА_1 13915,71 грн. пені, а також 625,75 грн у рахунок оплати судових витрат. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко Правова позиція у справі № 6-1329цс16 Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами. Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем. Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки. Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС. Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС. Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем. Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1329цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D9E3CF28C6211BD3C225816800471E57
  4. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2017 року Справа № 910/23209/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Плюшка І.А. - головуючого, Самусенко С.С., Малетича М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 господарського суду міста Києва за позовом Приватного підприємства "Оліяр" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про відшкодування збитків в розмірі 1 258 228,00 грн. за участю представників: позивача: Вельгош Т.М. відповідача: Терещенко Т.М. ВСТАНОВИВ: У грудні 2016 року Приватне підприємство "Оліяр" звернулося до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про стягнення 1 258 228,00 грн., з яких: 1 042 579,00 грн. - збитки, 81 099,00 грн. - проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року та 134 550,00 грн. - пеня за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року. В обґрунтування вимог позивач зазначав, що відповідач в порушення умов договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року не виконав надане позивачем платіжне доручення на перерахування грошових коштів, внаслідок чого позивач порушив зобов'язання перед своїм контрагентом та поніс збитки у вигляді сплати штрафу за невиконання умов договору постави та третейських і судових витрат, які відповідач зобов'язаний відшкодувати, а також зобов'язаний сплатити проценти за користування коштами клієнта відповідно до ст. 1073 ЦК України. Крім того, має сплатити пеню за порушення банком строків виконання доручень клієнта згідно зі ст. 32.2. Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Рішенням господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року (суддя Лиськов М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року (склад колегії суддів: Зубець Л.П. - головуючий, Мартюк А.І., Алданова С.О.) позов задоволено повністю. Стягнуто з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на користь ПП "Оліяр" 1 042 578,00 грн. збитків, 81 099,00 грн. процентів за користування коштами, 134 550,00 грн. пені та судовий збір у розмірі 18 873,42 грн. Господарські суди попередніх інстанцій визнали доведеними обставини порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язання з виконання поданого позивачем платіжного доручення на перерахування грошових коштів з рахунку позивача в ПАТ "Промінвестбанк" на рахунок його контрагента. За висновком судів, відповідач не виконав подане позивачем платіжне доручення, що свідчить про неправомірну бездіяльність банку, внаслідок якої позивач поніс збитки, розмір яких є доведеними та які мають бути відшкодовані відповідачем. Суди дійшли висновку про те, що відповідач допустив порушення строків виконання доручень клієнта на переказ коштів та відповідно до вимог закону зобов'язаний сплатити позивачу пеню, а також проценти за користування чужими коштами, розрахунок яких, здійснений позивачем, є арифметично правильним. Крім того, суди зазначили про відсутність підстав для зменшення розміру пені з огляду на відсутність доказів наявності виняткових обставин, за яких суд міг би зменшити розмір штрафних санкцій, а зменшення розміру збитків, про що просив відповідач, чинним законодавством не передбачено. Не погодившись із зазначеними рішенням та постановою, Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 01 квітня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк, відповідач) та Приватним підприємством "Оліяр" (клієнт, позивач) було укладено договір банківського рахунку №227 (далі за текстом - договір банківського рахунку), відповідно до умов п.п. 1.1., 1.3. якого банк на підставі заяв(-и) клієнта, встановленої форми, зобов'язався відкрити клієнту поточні(-ий) рахунки(-ок) в національній та/або іноземній(-их) валюті(-ах) та здійснювати його розрахунково-касове обслуговування відповідно до статуту банку, тарифів, законодавства України, а також умов функціонування кореспондентських рахунків банку. Банк та клієнт домовились, що дія цього Договору рівною мірою поширюється на всі поточні рахунки, відкриті клієнтом у банку. На виконання умов зазначеного договору банківського рахунку банк відкрив позивачу кілька поточних рахунків, зокрема, рахунок №26004619968308 в гривні. 03 березня 2016 року позивач надав банку платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року на перерахування з поточного рахунку №26004619968308 грошових коштів у сумі 10 350 000,00 грн. на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю в ПАТ "Банк Січ" з призначенням платежу: "згідно договору № 26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року за олію соняшникову". Зазначене платіжне доручення було прийнято банком 03 березня 2016 року. Однак банк не виконав у встановлені чинним законодавством строки зазначене платіжне доручення та не здійснив перерахування грошових коштів позивача з рахунку останнього на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", внаслідок чого позивач порушив строки здійснення розрахунків зі своїм контрагентом за договором купівлі-продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року, за що сплатив штрафні санкції згідно з рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року в розмірі 1 035 000,00 грн., а також сплатив 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн. Приватне підприємство "Оліяр" посилаючись на те, що сплачені ним штрафні санкції та третейський і судовий збори є його збитками, яких він зазнав внаслідок неправомірних дій банку, звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про їх стягнення, а також просив стягнути проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 81 099,00 грн. та пеню за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 134 550,00 грн. Статтями 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків. Статтею 224 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків є одним із видів господарсько-правової або цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкідливого результату такої поведінки - збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності, хоча б одного з елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не наступає. Відповідно до ч. 1 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Частиною 3 статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунку грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Згідно з ч. 1 ст. 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження. Відповідно до ч. 1 ст. 1089 ЦК України за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Відповідно до п. 8.1. ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження, а у разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року не було виконано відповідачем у визначені чинним законодавством строки, відповідач не перерахував грошові кошти в сумі 10 350 000,00 грн. на користь контрагента позивача за договором купівлі-продажу - Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик". Будь-яких зауважень щодо форми складання платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року, які б могли бути підставою для невиконання банком платіжного доручення, відповідачем позивачу не заявлялось, станом на дату подання платіжного доручення на рахунку позивача, як клієнта ПАТ "Промінвестбанк", було достатньо грошових коштів для виконання платіжного доручення. Доказів відсутності на рахунках позивача достатньої суми грошових коштів матеріали справи не містять, як і не містять доказів погодження між сторонами продовження строків виконання банком розрахункових документів позивача. Врахувавши наведене, суди дійшли вірного висновку про те, що такі дії відповідача з невиконання платіжного доручення позивача, як клієнта банку, є неправомірними, а наявність протиправної поведінки відповідача є доведеною. Судами також встановлено, що внаслідок таких неправомірних дій банку позивач не здійснив розрахунків з контрагентом за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року - Товариством з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", у зв'язку з чим останній звернувся до постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" з позовом про стягнення з позивача штрафу за порушення зобов'язань за зазначеним договором. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року стягнуто з позивача на користь ТОВ "Експрес Логістик" 1 035 000,00 грн. штрафу, 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн. Стягнуті за рішенням третейського суду грошові кошти в зазначеній сумі були сплачені позивачем 30 листопада 2016 року на користь ТОВ "Експрес Логістик", що підтверджується банківськими виписками по рахунку позивача. Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що саме внаслідок неправомірних дій відповідача позивач порушив грошове зобов'язання за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року та сплатив штрафні санкції і третейські/судові витрати (причинно-наслідковий зв'язок), які є збитками позивача, розмір яких підтверджується як рішенням третейського суду, так і банківськими виписками, чим спростовуються безпідставні твердження відповідача про відсутність доказів фактичного понесення позивачем збитків. Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Таким чином, під час вирішення спору про відшкодування шкоди слід виходити з презумпції вини заподіювача шкоди, тобто позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки, відповідач повинен довести, що шкоду завдано не з його вини, або ж у діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди. Однак, відповідач не довів обставин відсутності його вини у спричинені збитків позивачу. При цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на неможливість виконання ним в березні 2016 року платіжного доручення позивача у зв'язку з встановленими в ПАТ "Промінвестбанк" обмеженнями згідно з постановою правління НБУ № 74/БТ від 15 лютого 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до категорії проблемних", з огляду на те, що такі доводи не підтверджені жодними доказами, зазначена постанова відсутня в матеріалах справи. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею та, відповідно, позивач не міг бути обізнаним про наявність жодних обмежень Національного банку України щодо виконання відповідачем платіжних доручень позивача. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у даній справі, наявні всі складові елементи складу правопорушення, з якими законодавство пов'язує застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, у зв'язку з чим вважає, що суди правильно та обґрунтовано задовольнили позовну вимогу про стягнення з відповідача 1 042 579,00 грн. збитків, завданих позивачу внаслідок порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язань з виконання поданого позивачем в березні 2016 року платіжного доручення на переказ коштів в національній валюті. Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до ст. 1073 Цивільного кодексу України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання він зобов'язаний сплатити штрафні санкції (неустойку, штраф, пеню). Відповідно до п. 32.2. ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач за порушення строків виконання платіжного доручення клієнта банку (позивача) на переказ грошових коштів зобов'язаний відповідно до вимог закону сплатити позивачу проценти за користування грошовими коштами клієнта та пеню, а позовні вимоги про стягнення зазначених сум у даній справі є обґрунтованими. За відсутності визначення договором банківського рахунку розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та у разі неприйняття банком вкладів на вимогу, банк відповідно до ч.1 ст. 1061 Цивільного кодексу України зобов'язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (аналогічна правова позиція викладена в Листі Верховного Суду України від 01 квітня 2012 року з посиланням на постанови Верховного Суду України у справі №3-58г10 від 13 грудня 2010 року, у справі №3-13гс11 від 14 березня 2011 року та у справі №3-51гс11 від 06 червня 2011 року). Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача 81 099,00 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами та 134 550,00 грн. пені за порушення банком строків виконання доручення клієнта, проведені позивачем розрахунки зазначених сум є арифметично правильними: сума процентів розрахованими позивачем, виходячи з розміру облікової ставки НБУ від суми невиконаного платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року та пеня розрахована виходячи зі встановлено ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" розміру 0,1 відсотка від суми простроченого платежу, а період прострочення визначено до дати фактичного закриття поточного рахунку (23 березня 2016 року). Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зменшення розміру пені за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань з огляду на те, що зменшення розміру санкцій в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України є правом суду, а не обов'язком та відповідачем в свою чергу не доведено та судами не встановлено наявності виняткових обставин, які могли бути підставою для зменшення розміру заявленої позивачем неустойки, зокрема доказів на підтвердження скрутного майнового стану відповідача, тощо. Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, зменшення розміру збитків, про що просив відповідач в прохальній частині відзиву на позов з посиланням на положення ст. 233 ГК України, чинним законодавством не передбачено. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано задовольнила позовні вимоги у даній справі. Місцевий господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи. Господарський суд апеляційної інстанції правильно залишив прийняте місцевим господарським судом рішення без змін. Постанова апеляційного господарського суду відповідає вимогам закону, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а посилання скаржника на порушення норм матеріального та процесуального права під час винесення оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування зазначених судових актів колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 залишити без змін. Головуючий суддя І.А. Плюшко Судді С.С. Самусенко М.М. Малетич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424814
  5. Ситуація наступна: 1. В 2008 році особа взяла кредит на придбання авто, та передала авто в заставу банку (Родовід-Банк) 2. В 2013 році прийшли в банк для дострокового погашення кредиту - отримали квитанції про сплату кредиту + %, та сплатили кредит достроково (тіло та проценти). 3. В 2016 році захотіли продати авто, але виявилося, що застава не знята. Отримали довідку в банку, що заборгованість за кредитом становить - за тілом - 0 грн., за процентами - 0 грн., пеня - 180 тис. грн., нарахована з 2008 р. по 2013 р. Банк про наявність пені не повідомляв, про її стягнення до суду не звертався, та не планує звертатися через пропуск строків позовної давності. Подали до суду позов про 1) припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку з виконанням належним чином 2) припинення зобов'язань за договором застави у зв'язку з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання 3) зобов'язання банку подати заяву про зянття обтяження..... У задоволенні позову відмовлено, просто з підстав - "є пеня - є зобов'язання за кредитним договором". Апеляція не допомогла. Питання до форумчан - які ще можливі варіанти подачі позову про зняття обтяження з майна??? (можливо, про захист прав споживача, про застосування положень про позовну давність для банку по пені, про ..."ваш варіант") ....(нагадаю - кредит погашений....пеня нарахована до 2013 р...позовну давність за заявою позивача (до вимог банку) cудді застосовувати не хочуть, так як нема позову від банку... Родовід на поступки не йде...).....
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» – ОСОБА_1 товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» – ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» (далі – ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 910/2031/16 за позовом ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» до публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» (далі – ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського»), товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» (далі – ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ») про стягнення 10 550 185 455,20 грн, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» звернулося до суду з позовом до ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського», ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» про стягнення 10 550 185 455,20 грн, з яких: 5 035 588 600,78 грн – основний борг, 2 950 336 056,36 грн – пеня, 238 128 113,35 грн – 3 % річних, 2 326 132 684,73 грн – інфляційні нарахування. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на виконання умов договору поставки від 29 грудня 2010 року № ГРД-01/10-5000 позивач у період із жовтня 2012 року по травень 2015 року поставив ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» залізорудний концентрат загальною кількістю 7 309 520,70 т на загальну суму 717 208 627,39 доларів США. У порушення умов договору відповідач сплатив за поставлений товар лише 514 522 725,37 доларів США, внаслідок чого станом на 21 січня 2016 року загальна сума заборгованості становила 202 685 871,64 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) на 21 січня 2016 року (24,8443 грн за 1 долар США) становить 5 035 588 600,78 грн. Оскільки ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» прострочило виконання грошового зобов’язання, а ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» за договором поруки від 04 серпня 2014 року № МК-26/08/14 (далі – договір поруки) поручилося перед кредитором за виконання боржником свого обов’язку за договором поставки, ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ», з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог у частині стягнення основного боргу до 5 516 467 232,43 грн (перерахунок вартості поставленого товару відповідно до курсу НБУ станом на 25 лютого 2016 року), просило стягнути з відповідачів суму основного боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, 3 % річних і пеню. У квітні 2016 року ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» подало заяву про зменшення розміру позовних вимог у частині стягнення основного боргу до 5 191 546 432,65 грн, посилаючись на те, що 23 березня 2016 року ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» сплатило вартість поставленого товару у сумі 3 312 116,17 грн, у зв’язку з чим сума основного боргу зменшилася на 126 880,44 доларів США і становить 202 558 991,20 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на 11 квітня 2016 року (25,6298 грн за 1 долар США) становить 5 191 546 432,65 грн. Позовних вимог в частині розміру пені, 3 % річних та інфляційних нарахувань позивач не змінював. Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 квітня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 липня 2016 року, позов ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 5 191 526 432,65 грн, пеню в сумі 437 385 554,08 грн, 3 % річних у сумі 155 395 326,15 грн, витрати зі сплати судового збору у сумі 111 676,11 грн. Стягнуто з ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 20 000,00 грн. У решті позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції змінено, викладено резолютивну частину в такій редакції: «Стягнути з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 2 565 675 769,84 грн, пеню в сумі 437 385 554,08 грн, 3 % річних у сумі 155 395 326,15 грн. Стягнути з ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 20 000,00 грн. В іншій частині позову відмовити». Стягнуто з ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» на користь ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 248 040,00 грн. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/2031/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), частини шостої статті 232 Господарського кодексу України (далі – ГК), просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції змінити, виклавши резолютивну частину в редакції, відповідно до якої з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» належить стягнути на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 5 191 546 432,65 грн, пеню в сумі 2 468 773 770,41 грн і 3 % річних в сумі 232 481 129,74 грн. Стягнути з ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» на користь ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» основний борг у сумі 20 000,00 грн. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/2034/16, від 09 лютого 2017 року у справі № 910/2033/16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ», ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ», перевіривши наведені ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» обставини у межах доводів поданої заяви, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 грудня 2010 року між ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» (постачальник) і відкритим акціонерним товариством «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» (найменування змінено в частині організаційно-правової форми на ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського») (покупець) укладено договір поставки № ГРД-01/10-5000, за умовами якого постачальник зобов’язався передати у власність покупця залізорудний концентрат із базовим вмістом заліза 63,70 % і базовим вмістом вологи 10,50 % виробництва ВАТ «Центральний ГЗК», ВАТ «Північний ГЗК», ВАТ «Інгулецький ГЗК», ВАТ «Південний ГЗК» (далі – товар), а покупець зобов’язався прийняти зазначений товар та оплатити його на умовах, передбачених договором і специфікаціями до нього. Відповідно до пункту 13.7 цей договір вступає в силу з 01 січня 2011 року та діє до 31 грудня 2015 року. Поставка товару здійснюється протягом відповідних контрактних періодів (пункт 4.1 договору). За змістом пункту 2.2 договору контрактним є період, протягом якого ціна товару в доларовому еквіваленті, встановлена відповідно до пункту 5.3 договору, залишається незмінною. Контрактний період за цим договором становить 1 квартал, перелік яких наведено у пункті 2.2 договору. Строки, обсяги та графіки поставок погоджено сторонами у пункті 4.1 договору. Згідно з пунктом 4.3 договору поставка товару здійснюється партіями (які становлять маршрутну норму 55-60 вагонів) протягом строку дії договору. Датою поставки відповідно до пункту 4.7 договору вважається дата календарного штемпеля станції відправлення на залізничній квитанції (квитанції про приймання вантажу на маршрут чи групу вагонів). Відповідно до пункту 5.1 договору ціна на товар встановлюється в еквіваленті до іноземної валюти (долару США) і зазначається у специфікаціях. Згідно з пунктом 5.3 договору ціна на товар формується за індексним методом ціноутворення, на підставі публічної та прозорої інформації. Ціна на товар включає «ціну на контрактний період» і доплати або знижки до «ціни на контрактний період» за кожний відсоток або частку відсотка зниження або підвищення фактичного вмісту якісних показників товару (залізо, волога) від базових значень якісних показників товару (залізо, волога). Загальна вартість договору відповідно до пункту 5.4 визначається як сума всіх специфікацій, за якими поставляється товар. Згідно з пунктом 6.1 договору розрахунки за товар за цим договором здійснюються шляхом перерахування грошових коштів покупцем на поточний рахунок постачальника, зазначений у цьому договорі. У пункті 6.2 договору сторони встановили, що оплата за товар здійснюється протягом 21 календарного дня, починаючи з дати поставки партії товару (включаючи день поставки). Якщо двадцять перший календарний день (починаючи з дати поставки) припадає на вихідний чи святковий, оплата відповідної партії товару повинна бути здійснена не пізніше останнього робочого дня, що передує вихідному чи святковому дню. Пунктом 6.2.1 договору передбачено, що партія товару вважається повністю оплаченою, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за цю конкретну партію товару, перерахована з гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару, дорівнює еквівалентній доларовій вартості цієї партії товару, розрахованої виходячи з еквівалентних доларових цін та еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги та фактичних якісних характеристик цієї партії товару. Відповідно до пункту 6.2.2 договору рахунки-фактури виставляються у день поставки партії товару в національній валюті України – гривні, виходячи з перерахунку в гривні ціни товару в доларовому еквіваленті, яка діяла у поточному контрактному періоді поставки (з базовим вмістом заліза та базовим вмістом вологи), а також доплат/знижок до ціни товару в доларовому еквіваленті, які діяли в поточному контрактному періоді поставки за зміну якісних характеристик товару (вміст заліза, вміст вологи). При виставленні рахунка-фактури для мети перерахунку ціна товару в доларовому еквіваленті та доплат/знижок у доларовому еквіваленті перемножуються на офіційний курс НБУ UAH/USD, встановлений на дату поставки партії товару. Для виставлення рахунка-фактури приймається вага партії товару, зазначена у залізничній накладній, та фактичні якісні характеристики товару (вміст заліза, вміст вологи), зазначені у сертифікаті якості виробника. Згідно з пунктом 6.2.3 договору у випадку, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахована із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії, перевищує еквівалентну доларову вартість цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін і еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару, то різниця у доларовому еквіваленті між доларовою величиною фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахованою із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару та еквівалентну доларовій вартості цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін та еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару, враховується як часткова оплата в доларовому еквіваленті наступної партії товару. Коригування ціни товару в гривні оформлюється коригувальними рахунками і податковими накладними на дату оплати партії товару. За змістом пункту 6.2.4 договору у випадку, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахована із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії, менше еквівалентної доларової вартості цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін і еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару, то різниця у доларовому еквіваленті між еквівалентною доларовою вартістю цієї партії товару, розрахованої виходячи із еквівалентних доларових цін та еквівалентних доларових доплат/знижок, фактичної ваги і фактичних якісних характеристик цієї партії товару і доларової величини фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахованої із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару, повинна бути доплачена покупцем гривнями у той же день за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату оплати. Коригування ціни товару в гривні оформлюється коригувальними рахунками і податковими накладними на дату оплати партії товару. Датою оплати згідно з пунктом 6.2.6 договору вважається дата фактичного надходження грошових коштів на поточний рахунок постачальника. Згідно з пунктом 7.3 договору постачальник надає покупцю (його представнику) на товар, який поставляється згідно з цим договором, такі документи: рахунок-фактуру; коригувальний рахунок (за наявності); копію залізничної накладної (квитанції про приймання вантажу на маршрут чи групу вагонів); сертифікат якості; податкову накладну. Товар вважається зданим постачальником і прийнятим покупцем: за кількістю: згідно з кількістю, зазначеною у залізничній накладній; за якістю: згідно з якістю, наведеною у сертифікаті якості відповідно до пункту 2.4 договору. Пунктом 8.3 договору визначено, що у разі порушення покупцем строків оплати, передбачених пунктом 6.2 цього договору, останній зобов’язується сплатити постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від невчасно сплаченої суми за кожний день прострочення. Пеня нараховується за весь період прострочення аж до фактичного моменту оплати. Виконання ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» зобов’язань за договором поставки забезпечено порукою шляхом укладення між ТОВ «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» (кредитор) і ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» (поручитель) договору поруки, за умовами якого поручитель зобов’язався солідарно відповідати перед кредитором за своєчасне та повне виконання зобов’язань ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» за договором поставки від 29 грудня 2010 року № ГРД-01/10-5000, включаючи можливу відповідальність за несвоєчасну сплату коштів, пені, процентів і штрафів, передбачених договором поставки. Поручитель зобов’язався відповідати перед кредитором у тому ж обсязі, на тих же умовах і в ті ж строки, що і боржник (пункт 1.3 договору поруки). Пунктом 2.3 договору поруки сторони погодили, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов’язань у повному обсязі належним йому на праві власності майном, у тому числі коштами. Однак відповідальність поручителя обмежується 20 000,00 грн за зобов’язаннями боржника, включаючи можливу відповідальність за несвоєчасну сплату коштів, пені, процентів і штрафів, передбачених договором поставки, та у будь-якому випадку не може перевищувати зазначеної суми. Позивач відповідно до умов договору поставки та специфікацій №№ 8–18 до нього у період із 01 жовтня 2012 року по 16 травня 2015 року (включно) відвантажив на адресу ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» товар (концентрат залізорудний) у кількості 7 309 520,70 т загальною вартістю 717 208 627,39 доларів США, що підтверджується залізничними накладними та актами приймання-передачі кожної партії товару. Зокрема, акти приймання-передачі кожної партії товару містять підпис уповноваженої особи та відбиток печатки відповідача, а отже останній надав свою згоду на прийняття саме таких кількості та асортименту товару за передбаченою ціною у певний контрактний період. Судом також установлено, що ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» товар, відвантажений у період із 01 жовтня 2012 року по 22 липня 2013 року, оплатило у повному обсязі, але з порушенням встановлених строків оплати, а товар, поставлений із 23 липня 2013 року по 16 травня 2015 року, оплатило лише частково. Станом на дату звернення позивача з позовом до суду відповідач сплатив за поставлений товар 514 522 725,37 доларів США. У подальшому ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» сплатило на користь позивача 3 312 116,17 грн заборгованості за поставлений товар за рахунком-фактурою від 02 жовтня 2013 року № СФ-178728, що підтверджується платіжним дорученням від 23 березня 2016 року № 834. Цю суму оплати в гривнях відповідно до умов пункту 6.2.4 договору було зараховано позивачем як частину вартості товару, поставленого за актом приймання-передачі продукції від 02 жовтня 2013 року № 178728, а саме як оплата поставки 1 168,6511 т товару, ціна якого на день оплати становила 126 880,44 доларів США. З урахуванням часткової оплати товару заборгованість (основний борг) відповідача за період із 23 червня 2013 року по 16 травня 2015 року на час розгляду справи становить 202 559 021,58 доларів США (717 208 627,39 доларів США – 514 522 725,37 доларів США = 202 685 902,02 доларів США – 126 880,44 доларів США = 202 559 021,58 доларів США). За даними обліку позивача станом на час розгляду справи основний борг відповідача становить меншу суму, а саме 202 558 991,20 доларів США, що еквівалентно 5 191 546 432,65 грн за офіційним курсом НБУ станом на 11 квітня 2016 року (25,6298 грн за 1 долар США), і саме у наведеній сумі позивач заявив позовні вимоги про стягнення суми основного боргу. Основний борг розраховано позивачем з урахуванням положень розділу 6 договору поставки. Оскільки клопотання в порядку пункту 2 частини першої статті 83 ГПК позивач не заявляв, суд зазначив про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог у частині основного боргу. Водночас ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» визнало наявність заборгованості за поставлений у спірний період товар лише в сумі 2 565 675 769,84 грн. Заборгованість в іншій частині заявленої позивачем до стягнення суми основного боргу відповідач не визнає, оскільки вважає, що у нього є обов’язок сплатити вартість поставленого товару відповідно до вартості, зафіксованої у рахунках-фактурах і вираженої у гривні, без фактичної прив’язки до курсу долару США на дату платежу. Позивачем заявлено також позовні вимоги про стягнення з ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» і ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» 2 950 336 056,36 грн пені, 238 128 113,35 грн – 3 % річних, 2 326 132 684,73 грн інфляційних нарахувань за період із 22 жовтня 2012 року по 19 січня 2016 року. У відзиві на позовну заяву ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» заявило про сплив позовної давності за вимогами про стягнення пені за період 2012-2014 років та за частину 2015 року, яка не входить в один рік до дати подання позову, з огляду на скорочений строк позовної давності в один рік до вимог про стягнення пені (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК), а також про сплив загального строку позовної давності до вимог про стягнення 3 % річних за період із жовтня 2012 року по 12 лютого 2013 року. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, задовольняючи позов у частині стягнення основного боргу, виходив із того, що ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» допустив порушення договірного зобов’язання щодо повної і своєчасної оплати поставленого позивачем товару, отже вартість цього товару підлягає стягненню в гривнях з урахуванням доларового еквівалента та офіційного курсу НБУ UAН/USD на дату, визначену позивачем у заяві про зменшення позовних вимог, у сумі 5 191 546 432,65 грн, та 20 000,00 грн, які має сплатити ТОВ «МЕТІНВЕСТ-СМЦ» як поручитель на підставі договору поруки. Підписання сторонами актів звірки взаємних розрахунків за договором не свідчить про відсутність у боржника обов’язку сплатити ціну за поставлений товар в розмірі, визначеному умовами договору, а застосування порядку коригування ціни товару в гривні шляхом оформлення коригувальних рахунків і податкових накладних на дату оплати партії товару має місце лише у разі своєчасної оплати боржником вартості поставленого товару. Частково задовольняючи вимоги про стягнення пені, суд послався на положення статей 258 ЦК, 232 ГК і зазначив, що з такою вимогою позивач мав звернутися до суду за період не більше шести місяців та протягом одного року з моменту невиконання зобов’язання відповідачем. Частково задовольняючи позов про стягнення 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК, суд виходив із того, що частина вимог заявлена з пропуском загального строку позовної давності, про застосування якої просив відповідач. Відмовляючи у стягнення інфляційних нарахувань суд виходив із того, що ціна на товар встановлена в еквіваленті до іноземної валюти (долару США) і вказана у специфікаціях, тоді як норми частини другої статті 625 ЦК щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях. Суд касаційної інстанції, змінюючи судові рішення попередніх інстанцій у частині суми основного боргу, виходив із того, що суди, визначивши обов’язкову до сплати відповідачем гривневу суму за курсом НБУ на дату вимоги позивача, не врахували, що за умовами укладеного між сторонами договору поставки передбачено інший порядок визначення ціни товару, ці умови не визнані недійсними та є обов’язковими для виконання сторонами згідно з вимогами статті 629 ЦК. Пославшись на положення статті 533 ЦК, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» виник обов’язок сплатити вартість поставленого позивачем товару, яка зазначена у рахунках-фактурах, за курсом іноземної валюти до гривні на дату поставки товару. Заборгованість у сумі усіх виставлених рахунків-фактур, з урахуванням сплаченого відповідачем рахунка 23 березня 2016 року, становить 2 565 675 769, 84 грн, що обґрунтовано визнається останнім. Підписанням актів звірки взаємних розрахунків за договором станом на 01 лютого 2016 року, 01 березня 2016 року та 01 квітня 2016 року позивач підтвердив правильність такого розрахунку суми основного боргу у наведеному розмірі. Щодо коригування гривневого еквівалента суд зазначив, що постачальник (позивач) після надходження коштів на його рахунок у випадку, якщо фактично зарахована сума коштів виявиться меншою в еквіваленті до долара США, має право відповідно до пункту 6.2.4 договору відкоригувати ціну та виставити покупцю коригувальний рахунок. Тільки після отримання коригувального рахунку у покупця виникає обов’язок сплатити різницю, яка виникла у зв’язку зі зростанням офіційного курсу НБУ UAH/USD. Водночас доказів виставлення позивачем коригувальних рахунків-фактур до справи не надано. Оскільки суди попередніх інстанцій обґрунтовано встановили факт порушення відповідачем договірних зобов’язань у частині своєчасної та повної сплати вартості поставленого товару, однак не врахували, що остаточна сума гривневого зобов’язання визначається відповідно до офіційного курсу НБУ не на дату вимоги позивача про сплату відповідної суми, а на дату здійснення платежу, суд касаційної інстанції змінив судові рішення у частині суми основного боргу. Щодо вирішення позовних вимог в іншій частині суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій. Разом із тим у справах № 910/2034/16 і № 910/2033/16, копії постанов в яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статті 533 ЦК, висловив правову позицію про те, що у разі невиконання грошового зобов’язання, визначеного умовами договору в еквіваленті до іноземної валюти, сума заборгованості стягується за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (подання заяви про збільшення позовних вимог). Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до частини шостої статті 232 ГК у договорі сторони мають право визначити не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, а й врегулювати свої відносини щодо їх нарахування на власний розсуд. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До цього переліку, зокрема, належить свобода договору. За змістом статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У справі, яка розглядається, предметом позову є вимога позивача про стягнення заборгованості у зв’язку з неналежними виконанням відповідачем договірного зобов’язання, грошовий еквівалент якого визначено в іноземній валюті. Відповідно до статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. За змістом статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислено суму зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. У разі визначення у зобов’язанні грошового еквівалента в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті за цим зобов’язанням, визначається у гривні за офіційним курсом відповідної валюти, встановленим НБУ, на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. У справі, яка розглядається, сторони у договорі поставки визначили, що ціна на товар встановлюється в еквіваленті до іноземної валюти (долару США) і наводиться у специфікаціях; оплата за товар здійснюється протягом 21 календарного дня, починаючи з дати поставки партії товару, на підставі рахунків-фактур, виставлених постачальником у день поставки партії товару в гривні, виходячи із перерахунку в гривні ціни товару в доларовому еквіваленті за офіційним курсом НБУ UAH/USD, встановленим на дату поставки партії товару; у випадку, якщо еквівалентна доларова величина фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахована із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії, менше еквівалентної доларової вартості цієї партії товару, то різниця в доларовому еквіваленті між еквівалентною доларовою вартістю цієї партії товару і доларової величини фактично здійснених покупцем платежів (у гривнях) за конкретну партію товару, перерахованої із гривень у доларовий еквівалент за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату фактичної оплати цієї партії товару, повинна бути доплачена покупцем гривнями у той же день за офіційним курсом НБУ UAH/USD на дату оплати. Коригування ціни товару в гривні оформлюється коригувальними рахунками і податковими накладними на дату оплати партії товару. Судами встановлено факт порушення відповідачем ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» договірних зобов’язань у частині своєчасної та повної оплати вартості поставленого товару. Отже, зважаючи на викладене, якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов’язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог). Обов’язок кредитора виставити коригувальні рахунки має місце, якщо прострочення боржника не настає і він добровільно сплачує вартість поставленого товару у строк, встановлений договором. Якщо внаслідок прострочення боржника кредитор звертається до суду, то в такому випадку чітко неможливо визначити дату платежу (день фактичної оплати, виконання рішення суду) і, відповідно, внаслідок невиставлення коригувальних рахунків кредитор у розумінні статті 613 ЦК не вважається таким, що прострочив (прострочення кредитора). Ураховуючи викладене, у справі, яка розглядається, висновок Вищого господарського суду України про те, що у відповідача виник обов’язок сплатити заборгованість з оплати вартості поставленого товару, виходячи із загальної суми виставлених позивачем рахунків-фактур, вираженій у гривні, а перерахунок доларового еквівалента ціни товару можливий лише на дату платежу та за умови виставлення останнім коригувальних рахунків, є помилковим. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. За змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов’язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі. Тобто сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 ЦК), у тому числі мають право пов’язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати). У справі, яка розглядається, сторони у пункті 8.3 договору поставки врегулювали відносини щодо розміру й терміну сплати пені за несвоєчасну оплату поставленого товару. Крім іншого, цей пункт договору повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК. Таким чином, висновок суду касаційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені за період прострочення грошового зобов’язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції неоднаково і неправильно застосував норми матеріального права у справі, яка розглядається, постанова Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 910/2031/16 підлягає скасуванню із направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 910/2031/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Вищого господарського суду України. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 21 червня 2017 року № 3-432гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5C06E68C93ADB221C225815B004EF1F2
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), яке є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 7 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 149 тис. 278 доларів США на строк до 7 березня 2027 року зі сплатою 14,00 % річних. 20 вересня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних. Посилаючись на те, що банк свої зобов’язання виконав повністю, а ОСОБА_1 своїх зобов’язань з погашення кредиту не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просило суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором, яка становила 139 тис. 139 доларів США 58 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і яка складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 45 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі сплати процентів за його користування в розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп. Голосіївський районний суд м. Києва заочним рішенням від 15 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року, позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив: стягнув на користь банку з ОСОБА_1 139 тис. 139 доларів США 58 центів заборгованості за кредитним договором, яка за курсом НБУ становила 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 45 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі сплати процентів за його користування у розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; розрахованої пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп.; вирішив питання розподілу судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі − ЦПК України). 27 січня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533, статті 546, частини третьої статті 549 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України) та статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі − Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження своїх вимог заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року, 19 вересня 2012 року, 11 березня, 27 травня, 29 липня 2015 року, 2, 16, 23 листопада 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 16 листопада 2011 року, а також постанови Верховного Суду України від 1 квітня, 9 грудня 2015 року, 30 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди установили, що 7 березня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 149 тис. 278 доларів США на строк до 7 березня 2027 року зі сплатою 14,00 % річних на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності. 20 вересня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої встановлено процентну ставку за користування кредитом у розмірі 13,25 % річних. ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань щодо погашення кредиту не виконав, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка становила 139 тис. 139 доларів США 58 центів, що за курсом НБУ складало 3 млн 51 тис. 330 грн 99 коп., і яка складалась із: заборгованості за кредитом у розмірі 119 тис. 045 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 2 млн 610 тис. 664 грн 96 коп.; заборгованості зі плати процентів за користування кредитом у розмірі 10 тис. 412 доларів США 37 центів, що за курсом НБУ складало 228 тис. 343 грн 28 коп.; розрахованої пені в розмірі 9 тис. 681 долар США 84 центи, що за курсом НБУ складало 212 тис. 322 грн 75 коп. Задовольняючи позовні вимоги банку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка підлягає стягненню з боржника в розмірі згідно з наданим банком розрахунком, в тому числі й пені, обчисленими в доларах США, тобто у валюті, в якій надавався кредит, із зазначенням еквіваленту в гривнях згідно з офіційним курсом НБУ на час розрахунку. Заявник зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2011 року (№ 6-26103св11, № 6-19306св11) і 16 листопада 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки цими ухвалами суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справах рішення судів попередніх інстанцій, зокрема в частині стягнення суми заборгованості за кредитним договором та передав справи в цій частині на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. У постановах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (№ 6-2479цс15) і від 30 листопада 2016 року (№ 6-82цс16) містяться правові висновки щодо правильного застосування статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. У наданих для порівняння ухвалах від 22 червня 2011 року, 19 вересня 2012 року, 11 березня, 27 травня, 29 липня 2015 року, 2, 23 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України та Декрет можуть застосовуватись тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за валютним кредитом і процентів за його користування та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені. Пеня повинна стягуватися за судовим рішенням лише у національній валюті України – гривні. У постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року (№ 3-29гс15) зазначено про те, що оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти, то пеня повинна обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України – гривні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України). Статтею 5 Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. Отже, вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказану обставину, – стягнути грошову суму в іноземній валюті. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі кредитного договору від 7 березня 2007 року ОСОБА_1 отримав кредит в іноземній валюті – доларах США. Згідно з пунктом 10.1 зазначеного договору за порушення строків повернення суми кредиту, процентів за його користування та комісій, передбачених договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті. У мотивувальних частинах судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які ухвалені за наслідками розгляду справи, що переглядається та з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, наведено розрахунки заборгованості за кредитним договором, у тому числі процентів та пені, в іноземній валюті з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку. Такий висновок судів є правильним та узгоджується з вимогами частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2015 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 15 травня 2017 року № 6-211цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D0C12F1EA820BE86C225812900434B5A
  8. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»). Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк». Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим. Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних. 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних. За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення. Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору. За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту. Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам. Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору. Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Дем'яносов Судді: А.О. Леванчук А.В.Маляренко О.М.Ситнік О.В.Ступак Справа № 381/1114/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі – ПАТ «А-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 30 червня 2011 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких: тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з відповідача 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором. Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 8 вересня 2014 року позовні вимоги ПАТ «А-Банк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» 18 тис. 564 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 30 червня 2011 року, з якої: 3 тис. 88 грн 62 коп. за тілом кредиту; 2 грн 92 коп. процентів за користування кредитом; 1 тис. 830 грн комісії; 12 тис. 283 грн 12 коп. пені; 500 грн штрафу (фіксована частина); 860 грн 23 коп. штрафу (процентна складова). Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, заочне рішення суду першої інстанції змінив: зменшив розмір пені, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ПАТ «А-Банк» із 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп. В іншій частині заочне рішення суд залишив без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача 3 тис. 88 грн 62 коп. заборгованості за кредитом та 2 грн 92 коп. заборгованості за процентами за користування кредитом, у решті позовних вимог відмовити з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 червня 2011 року між ПАТ «А-Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 6 тис. 100 грн зі сплатою 0,12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим строком повернення 29 червня 2014 року. Кредитний договір укладено шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) (далі – Умови), тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 17 квітня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 18 тис. 564 грн 89 коп., з яких тіло кредиту – 3 тис. 88 грн 62 коп., проценти за користування кредитом – 2 грн 92 коп., комісія – 1 тис. 830 грн, пеня – 12 тис. 283 грн 12 коп., штраф (фіксована частина) – 500 грн, штраф (процентна складова) – 860 грн 23 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «А-Банк», суд першої інстанції вважав, що відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява позичальника разом з Умовами і тарифами складає між ним і банком кредитно-заставний договір, отже, відповідач був ознайомлений з указаними Умовами, банк надав повну інформацію про умови кредитування, що підтверджується підписом відповідача в заяві. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України зменшив розмір передбаченої Умовами пені, що підлягає стягненню з відповідача, з 12 тис. 283 грн 12 коп. до 3 тис. 88 грн 62 коп, вважаючи це розумним і справедливим. Суд касаційної інстанції зазначив крім того, що посилання заявника на відсутність у матеріалах справи доказів про те, що позичальник ознайомлювався саме з цими Умовами, є безпідставними, оскільки заявник не надав різних за змістом Умов, які б діяли у ПАТ «А-Банк» на час підписання ним заяви позичальника від 30 червня 2011 року. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, і що саме ці Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або що в подальшому такі Умови, зокрема, щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов і заяви позичальника від 14 вересня 2006 року містить розбіжності. У зв'язку із цим доводи відповідача про неознайомлення його з Умовами не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм статті 207, частини першої статті 628, частини першої статті 638, частини першої статті 1055 ЦК України. Вирішуючи питання про правильне застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Пунктом 3.2.7 цих Умов передбачено, що позичальник зобов’язується погасити заборгованість за кредитом у повній сумі, сплатити нараховані за весь період користування кредитом проценти, винагороду й неустойку (штраф, пеню) не пізніше дати, зазначеної в повідомленні банку, передбаченому пунктами 3.3.1–3.3.3 Умов. Пунктом 3.4.1 Умов установлено, що позичальник зобов’язаний сплатити банку, зокрема, неустойку (штраф, пеню), якщо на момент дострокового погашення кредиту (частини кредиту) у банку виникли підстави для стягнення неустойки згідно з пунктом 5.1 цих Умов. За пунктами 5.1, 5.3 Умов при порушенні позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених заявою та пунктами 3.2.2, 3.2.3 цих Умов, банк має право нарахувати, а позичальник зобов’язується сплатити банку пеню в розмірі 1,25 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочення платежу; при порушенні позичальником строків платежів за будь-яким з грошових зобов’язань, передбачених договором, більш ніж на 30 днів, позичальник зобов’язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн + 5 % від суми заборгованості. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння. Однак у справі, яка переглядається, суди, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом і комісії, водночас помилково стягнули з відповідача пеню та штрафи, передбачені Умовами. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2015 року та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 8 вересня 2014 року скасувати в частині вирішення вимог про стягнення пені та штрафів, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2320цс16 Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір. Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2320цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1EE6DA944EC0DFADC22580F20046FA83
  10. Добрый вечер всем,меня зовут Игорь,у меня такая ситуация-я оформил заём в Гроши Всим 3000 грн. Прошло 300 дней и они звонят с угрозами физической расправы мне,моей маме и брату,сказали,что разобьют всем лица,что мази не хватит,чтоб синяки замазать. Звонят маме на работу,маминому начальству и позорят. Говорят что приедут домой и побьют всех родственников. Озвучивают не понятный долг в 22 000 грн. Что мне делать? Подскажите пожалуйста какие меры предпринимать,как от этого всего защититься???
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 червня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року. Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 15 травня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості. Артемівський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 20 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Донецької області 2 березня 2016 року рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 20 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув на його користь із ОСОБА_1 заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 серпня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року залишила без змін. 1 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон № 1669-VII), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції установив, що 22 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «Приватбанк» утворилася заборгованість. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для стягнення з ОСОБА_1 в судовому порядку заборгованості за кредитним договором, у тому числі відсотків, комісії та інших платежів. У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (№ 6-2003цс15) міститься висновок про те, що відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. У наданій для порівняння ухвалі від 11 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення пені та штрафів, нарахованих за кредитним договором, посилаючись на те, що боржник проживає у місті, яке належить до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція, а відповідно до вимог статті 2 Закону № 1669-VII на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону № 1669-VII у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції. Звертаючись до суду з позовом ПАТ КБ «Приватбанк» просило стягнути заборгованість за кредитним договором з ОСОБА_1, який проживає у м. Артемівську (нині – Бахмут) Донецької області. Місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053-р, дію якого призупинено розпорядженням від 5 листопада 2014 року № 1079-р, а також визнано таким, що втратило чинність, розпорядженням від 2 грудня 2015 року № 1275-р. Крім того, місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року № 1275-р. Згідно з позовними вимогами та розрахунком заборгованості за кредитним договором, укладеним 22 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», останній просив стягнути суму заборгованості за цим договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків і комісії за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов’язань. При цьому позивач обчислив заборгованість у період з 2007 до 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитним договором не врахував вимог статті 2 Закону № 1669-VII. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2879цс16 Відповідно до статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції. Отже, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитними договорами з громадян України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, суди повинні враховувати вимоги статі 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2879цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E02AD071463CA531C22580E60052FF69
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» – Жукова Д.О., Некрасова О.С., публічного акціонерного товариства «Норд» – Потєй І.Д., Панасенко О.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (далі – ТОВ «Про-Сток») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року у справі № 910/29752/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Норд» (далі – ПАТ «Норд») до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн, в с т а н о в и л и: У листопаді 2015 року ПАТ «Норд» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн штрафу у зв’язку з простроченням виконання відповідачем зобов’язань щодо поставки товару та здійснення монтажних робіт за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28. Рішенням Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Норд» на користь ТОВ «Про-Сток» 12 650,00 грн витрат з оплати послуг адвоката. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Про-Сток» на користь ПАТ «Норд» штрафні санкції у розмірі 3 007 800,00 грн, 45 117,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та 49 628,73 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Про-Сток», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 258, 549, 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 21 січня 2014 року у справі № 919/250/13-г, від 24 квітня 2014 року у справі № 902/1653/13, від 02 вересня 2015 року у справі № 911/1171/15, від 22 грудня 2015 року у справі № 908/2605/15-г, від 27 січня 2016 року у справі № 922/4420/15, від 16 лютого 2016 року у справі № 926/374/15, від 02 березня 2016 року у справі № 909/677/15, від 03 березня 2016 року у справі № 910/20128/15, від 31 березня 2016 року у справі № 918/1389/15, від 26 квітня 2016 року у справі № 910/21298/15, від 17 травня 2016 року у справі № 917/521/15, від 31 травня 2016 року у справі № 905/1329/15, від 15 червня 2016 року у справі № 914/3220/15, від 26 липня 2016 року у справі № 904/76/16, від 17 серпня 2016 року у справі № 904/9396/15, від 30 серпня 2016 року у справі № 924/190/16, копію ухвали Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10, копії постанов Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-3006цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-1138цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Про-Сток» обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 листопада 2013 року між ТОВ «Про-Сток» (постачальник) і ПАТ «Норд» (покупець) укладено договір поставки № 13/28, відповідно до умов якого постачальник зобов’язується поставити і передати у власність покупця конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів (далі – товар) в асортименті, кількості та за ціною згідно зі специфікацією, що є невід’ємною частиною договору, і виконати роботу з монтажу стелажів (далі – монтажні роботи), вартість якої включена до вартості товару, а покупець зобов’язується прийняти такий товар і сплатити його вартість на умовах цього договору. Згідно з пунктом 1.7 договору постачальник зобов’язався здійснити доставку товару, збірні та монтажні роботи, а також передати покупцеві змонтоване та готове до експлуатації за призначенням стелажне обладнання у строк до 26 січня 2014 року; загальна сума договору становить 4 070 000,00 грн (пункт 8.2 договору). Поставка товару здійснюється на умовах DDP (згідно з Інкотермс у редакції 2010 року), місце поставки – склад покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункт 2.1 договору); зобов’язання постачальника вважаються виконаними по закінченні збірних і монтажних робіт, про що сторонами складається акт приймання стелажного обладнання до експлуатації (пункт 2.3 договору); датою поставки товару вважається дата підписання сторонами видаткових накладних, при цьому зобов’язання постачальника щодо поставки вважаються виконаними належно та в повному обсязі з моменту підписання акта, передбаченого пунктом 2.3 договору (пункт 6.4 договору); приймання товару за кількістю та комплектністю відбувається під час приймання змонтованого стелажного обладнання та підтверджується актом, передбаченим пунктом 2.3 договору (пункт 6.5 договору). Поставка і передача товару покупцеві проводиться у строки і в кількості, узгоджених у цьому договорі та додатках до нього; повна поставка товару постачальником повинна бути здійснена у строк, що дозволяє виконати збірно-монтажні роботи до 26 січня 2014 року (пункти 9.1, 9.2 договору); датою початку монтажних робіт буде вважатися дата першої поставки товару та підписання накладних; постачальник зобов’язується здійснити своєчасну та якісну роботу з монтажу стелажів у строк до 26 січня 2014 року; приймання виконаних робіт з монтажу товару здійснюється шляхом підписання сторонами акта, зазначеного у пункті 2.3 договору; місце виконання монтажних робіт – об’єкт покупця за адресою: м. Донецьк, вул. Бахметьєва, 43а (пункти 10.1–10.4 договору). Пунктом 12.5 договору передбачено, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. 07 лютого 2014 року сторонами підписано видаткову накладну № РН-0000056 на загальну суму 4 070 000,00 грн, а 10 лютого 2014 року між сторонами підписано акт приймання стелажного обладнання до експлуатації, відповідно до якого постачальник передав, а покупець прийняв в експлуатацію конструкцію складських збірно-розбірних палетних стелажів, вартість яких становить 4 070 000,00 грн. При цьому сторони щодо поставленого та змонтованого товару зауважень і претензій не мають. 26 жовтня 2015 року ПАТ «Норд» направило відповідачеві вимогу № 15П/256 про сплату штрафу у розмірі 3 011 800,00 грн (у тому числі за прострочення поставки товару – 2 442 000,00 грн та за прострочення виконання обов’язку щодо передачі змонтованого товару – 569 800,00 грн), в якій зазначено, що у порушення умов, передбачених пунктами 1.7, 9.2, 10.2 договору, ТОВ «Про-Сток» допустило прострочення поставки товару на 12 календарних днів, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а також прострочення зі збірки, монтажу та вводу товару в експлуатацію на 14 календарних днів, що підтверджується актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Оскільки наведених вимог відповідач не виконав, позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. Під час розгляду справи відповідач (ТОВ «Про-Сток») подав заяву про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що відповідач дійсно допустив прострочення виконання зобов’язання за договором поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 у частині поставки та монтажу товару в строк до 26 січня 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056 та актом приймання стелажного обладнання в експлуатацію від 10 лютого 2014 року. Разом із тим суд уточнив розрахунок суми штрафу, який підлягає стягненню з відповідача, а саме: 244 200,00 грн (203 500,00 грн – 5 % від загальної вартості непоставленого товару та 40 700,00 грн – 1 % загальної суми договору), оскільки позивач помилково здійснив нарахування штрафу за кожен день прострочення з огляду на те, що такий вид обчислення неустойки за своєю правовою природою є пенею, нарахування якої за прострочення виконання негрошового зобов’язання чинним законодавством не передбачено. Водночас судом установлено, що за змістом пунктів 1.7, 9.2, 10.2 договору строком виконання відповідачем зобов’язань визначено 26 січня 2014 року. Оскільки ПАТ «Норд» звернулося до суду з відповідними вимогами до ТОВ «Про-Сток» 19 листопада 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК. Апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що сторони мали право визначити у договорі такий вид забезпечення виконання зобов’язань відповідача як стягнення штрафу у відсотках за кожен день прострочення, що не суперечить чинному законодавству, а помилкове зазначення у договорі (пункти 12.5 і 12.9 договору) назви форми неустойки не впливає на підстави та розмір її стягнення судом. Також суд, посилаючись на положення статей 256, 258, 261, 267, 611 ЦК, дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності оскільки стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. З огляду на те, що порушення відповідачем основного зобов’язання, зокрема прострочення поставки товару та його монтажу, відбулося 27 січня 2014 року, а позов подано 19 листопада 2015 року, тобто у межах загального трирічного строку позовної давності, то суд першої інстанції неправильно застосував спеціальний строк позовної давності в один рік до позовних вимог про стягнення штрафу за порушення основного зобов’язання. Отже, позивачем правомірно нараховано штрафи, передбачені пунктами 12.5 і 12.9 договору поставки, у межах 12 місяців перед зверненням до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки за порушення зобов’язань дійшов наступних правових висновків: – визначений у договорі штраф, який нараховується за кожен день прострочення виконання зобов’язання, за своєю правовою природою є пенею, яка не може стягуватися у розмірі, що перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, при цьому пеня як різновид неустойки підлягає нарахуванню та стягненню виключно за порушення грошового зобов’язання; зобов’язання підрядника щодо виконання підрядних робіт у визначений договором строк має негрошовий характер, тому до спірних правовідносин приписи Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не застосовуються; – нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, а строк позовної давності, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом порушеного права із вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), законом встановлено в один рік, при цьому за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові; – розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. В ухвалі Верховного Суду України від 02 березня 2011 року у справі № 6-53218св10 зазначено, що встановлений договором вид забезпечення виконання зобов’язання у вигляді пені, розмір якої визначено у твердій грошовій сумі, не відповідає змісту поняття пені та її правовій природі як грошової суми, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, тому ця умова договору не відповідає вимогам закону та не підлягає застосуванню. У зазначених вище постановах Верховного Суду України наведено висновок про те, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК). Відповідно до частини другої статті 258 ЦК до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Аналіз цих норм ЦК дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення містяться й у статтях 525, 526 ЦК. Згідно зі статтею 530 ЦК якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК). Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК (частина перша статті 199 ГК), Видами забезпечення виконання зобов’язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов’язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК, засоби, які забезпечують належне виконання зобов’язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. За змістом положень частини четвертої статті 231 ГК розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У справі, яка розглядається, судами встановлено, що пунктом 12.5 договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 сторони визначили, що за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5 % від загальної вартості непоставленого товару. Згідно з пунктом 12.9 договору у випадку, якщо прострочення постачальником обов’язку передати змонтований товар перетинає граничний строк, встановлений сторонами у пункті 1.7 договору (26 січня 2014 року), нарахування штрафів згідно з пунктом 12.5 припиняється, починаючи з 27 січня 2014 року за кожну повну або неповну добу прострочення постачальник сплачує на користь покупця штраф у розмірі 1 % загальної суми договору, зазначеної у пункті 8.2 договору. Тобто розмір договірної штрафної санкції обраховано у відсотковому розмірі за кожну добу прострочення, що за визначенням статті 549 ЦК відповідає поняттю «пеня». Між тим для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов’язання у вигляді штрафної санкції – забезпечення належного виконання зобов’язання. Як установлено судами попередніх інстанцій, сторони договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 погодили кінцевий строк поставки та виконання збірних і монтажних робіт до 26 січня 2014 року. Відповідач виконав поставку товару 07 лютого 2014 року, що підтверджується видатковою накладною від 07 лютого 2014 року № РН-0000056, а монтажні роботи закінчив 10 лютого 2014 року, про що свідчить акт приймання стелажного обладнання в експлуатацію, який складено і підписано сторонами 10 лютого 2014 року. Отже, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що позивач ПАТ «Норд» відповідно до умов договору і положень чинного законодавства має право на застосування штрафних санкцій до ТОВ «Про-Сток» у зв’язку з порушенням останнім строку виконання господарського зобов’язання. Натомість законодавством визначено строк (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Так, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), а для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 ЦК). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Разом із тим положеннями частини шостої статті 232 ГК передбачено особливість порядку застосування господарських штрафних санкцій, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Таким чином, положення глави 19 ЦК про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених частиною шостою статті 232 ГК, а тому: 1) якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; 2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини другої статті 258 ЦК про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду у межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується. У справі, яка розглядається, умовами договору поставки від 29 листопада 2013 року № 13/28 визначено строк виконання зобов’язань – 26 січня 2014 року, судами попередніх інстанцій установлено факт виконання відповідачем своїх зобов’язань – 10 лютого 2014 року, тобто має місце прострочення виконання зобов’язання відповідачем з 27 січня 2014 року по 09 лютого 2014 року. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення штрафу, а відповідачем до ухвалення рішення в справі було заявлено про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності (частина четверта статті 267 ЦК). Натомість суди апеляційної і касаційної інстанцій зазначених вимог чинного законодавства, а також фактичних обставин справи не врахували та дійшли помилкового висновку щодо правомірності звернення позивача до суду за захистом порушеного права у межах трирічного строку позовної давності за основною вимогою. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанови Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року підлягають скасуванню, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 16 серпня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 червня 2016 року у справі № 910/29752/15 скасувати, а рішення Господарського суду м. Києва від 04 лютого 2016 року залишити в силі. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Норд» (код 13533086) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (код 36391779) 112 792,10 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги про перегляд судових рішень Вищим господарським судом України та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/29752/15. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Постанова від 8 лютого 2017 року № 3-1217гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8A72EA6DAD329F4C22580DC0042C4F8
  13. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Карпенко С.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживача фінансових послуг, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року, рішення апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог станом на 25 травня 2015 року просив визнати нечинними транзакції в розмірі 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. щодо переказу 24 січня 2015 року коштів із його кредитної картки, випущеної публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»); зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути йому грошові кошти в розмірі 7 122 грн 74 коп., шляхом відновлення їх на картковому рахунку; скасувати всі проценти, пені та штрафні санкції за опротестованими транзакціями; стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» пеню в розмірі 0,1 % суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року, у розмірі 854 грн 73 коп. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 24 січня 2015 року о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. на його мобільний телефон надійшли смс-повідомлення про здійснення двох транзакцій 3 053 грн 84 коп та 4 068 грн 89 коп. із його кредитної картки № НОМЕР_1, випущеної у ПАТ КБ «ПриватБанк». Оскільки таких транзакцій він не замовляв та не вчиняв ніяких дій для цього, то одразу ж зателефонував на гарячу лінію банку з вимогами заблокувати кредитну картку та анулювати вказані платежі. У відповідь на дзвінок працівник банку заблокував картку та пояснив, що анулювати платежі не може, бо їх уже виконано. Наступного дня він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину та до банку, але працівники останнього повідомили, що він зобов'язаний сплачувати кредит, який утворився внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб, та проценти за ним. Зазначені дії банку порушують його права як споживача фінансових послуг та призвели до завдання йому майнової та моральної шкоди. Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року позов задоволено частково. Визнано дії ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині невиконання банківських послуг при користуванні платіжною кредитною карткою «Універсальна», виданою на ім'я ОСОБА_4, неправомірними. Визнано нечинною транзакцію щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із вказаної кредитної картки. Зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_4 7 122 грн 73 коп., шляхом їх відновлення на його картковому рахунку. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання нечинною однієї транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів у розмірі 7 122 грн 73 коп. із кредитної картки ПАТ КБ «ПриватБанк», виданої на ім'я ОСОБА_4, в частині відмови у скасуванні процентів, пені (штрафних санкцій), нарахованих банком за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями, в частині відмови в стягненні з ПАТ КБ «ПриватБанк» пені в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. Ухвалено в цій частині нове рішення, відповідно до якого визнано нечинними транзакції щодо переказу 24 січня 2015 року коштів з кредитної картки ОСОБА_4 № НОМЕР_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 3 053 грн 84 коп. та 4 068 грн 89 коп. Скасовано проценти, пеню (штрафні санкції), нараховані ПАТ КБ «ПриватБанк» за опротестованими ОСОБА_4 транзакціями. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 пеню в розмірі 0,1 процента суми неналежного переказу за кожен день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, станом на 25 травня 2015 року у розмірі 854 грн 73 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. ПАТ КБ «ПриватБанк», не погоджуючись із рішеннями судів, подало касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, посилаючись на порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Відповідно до п п. 1, 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на захист своїх прав державоюта звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; Згідно із ч. 1 ст. 22 Закону захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Частиною 1 статті 40-1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що еквайр та емітент повинні проводити моніторинг з метою ідентифікації помилкових та неналежних переказів, суб'єктів помилкових та неналежних переказів та вжиття заходів із запобігання або припинення зазначених переказів. Згідно із п. 8 Розділу 6 Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затверджених Постановою правління Національного банку України № 705 від 5 грудня 2014 року, емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, в якому він був перед виконанням цієї операції. Відповідно до п. 7.2 Правил користування платіжними картками (далі - Правила), які є невід'ємною частиною укладеного між сторонами кредитного договору, при видачі карти банк за замовчуванням блокує можливість використання карти в мережі Інтернет, а також при здійсненні ризикових операцій у країні і за кордоном. Згідно із п. 7.3 Правил, у випадку, якщо клієнт бажає отримати можливість оплати товарів/послуг через мережу Інтернет, йому необхідно подати заявку на розблокування карткового рахунку або оформити до свого карткового рахунку додаткову Інтернет карту. Відповідно до п. 1.1.2.1.13 Умов та правил надання банківських послуг, які є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, (далі - Умови) клієнт зобов'язаний інформувати банк, а також правоохоронні органи про факти втрати карти, стікеру, ПІНу, сім-карти мобільного телефону, отримання повідомлення про їх незаконне використання. У разі настання вищевказаних випадків необхідно звернутися до відділення Банку за телефонами 3700 (безкоштовно) по Україні. Пунктом 1.1.2.1.13.1 Умов клієнт зобов'язаний негайно повідомляти банк шляхом дзвінка до колцентру (протягом 15 хвилин) інформацію, що стала відома клієнту про втрату/викрадення Карти, Стікеру PayPass, сім-карти мобільного телефону, несанкціоновані транзакції за його рахунками (а також за рахунками третіх осіб). Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин справи, а саме: після отримання смс-повідомлення про проведення транзакцій переказу грошових коштів 24 січня 2015 року на загальну суму 7 122 грн 73 коп., споживач того ж дня повідомив банк за телефоном 3700 про свою незгоду із цими транзакціями та вимогою заблокувати картку. Оскільки несанкціонована споживачем транзакція щодо переказу коштів із кредитної картки не відповідає вимогам чинного законодавства, то суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, шляхом визнання дій банку неправомірними, визнання транзакції нечинною та зобов'язання повернути банк грошові кошти, шляхом відновлення їх на картковому рахунку позивача. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про неправомірність списання грошових коштів із кредитної картки позивача з огляду на досліджений апеляційним судом лист ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 березня 2015 року за вих. № 20.1.0.0.0/7-201501278943, відповідно до якого банк погодився із тим, що за даними внутрішньої перевірки служби безпеки банку, використання оформленої на ім'я позивача платіжної картки в мережі Інтернет було здійснено третіми особами, що свідчить про відсутність волі позивача на здійснення транзакцій і є підставою для визнання зазначених транзакцій нечинними, скасування нарахованих процентів та штрафних санкцій, а також для зобов'язання відповідача повернути грошові кошти та сплатити пеню в розмірі 854 грн 73 коп. Такі висновки судів відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи. Згідно із ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що позивач дізнався про транзакції о 23 год. 32 хв. та о 23 год. 33 хв. 24 січня 2015 року, а до кол-центру банку звернувся лише вранці 25 січня 2015 року, а також про те, що 20 січня 2015 року з мобільного телефону позивача було оформлено заявку на реєстрацію його кредитної картки в мережі Інтернет (із долученням відповідних доказів до касаційної скарги), про що банком було зазначено в поданій, але не розглянутій апеляційним судом апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для скасування ухвалених судами рішень, оскільки судами такі доводи банку не перевірялись, відповідні докази не досліджувались. Порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи, врегульовано ст. 318 ЦПК України. З огляду на викладене, касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає відхиленню із залишенням ухвалених у справі судових рішень без змін. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» відхилити. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 6 жовтня 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Т.Л. Ізмайлова Г.І. Мостова С.О. Карпенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/55477158
  14. Державний герб України Справа № 761/26293/16-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/514/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2017 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі головуючого судді: Шкоріної О.І., суддів: Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М., при секретарі: Юрченко А.С., за участю: представника позивача - ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И Л А: У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 16 грудня 2015 року позивачем в приміщенні Роздрібного безбалансового відділення № 1 ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на підставі договору-анкети б/н від 16 грудня 2015 року було розміщено банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро строком 180 днів за відсотковою ставкою 9% річних. В той же день на виконання умов Договору-Анкети, платіжним дорученням № 022ОЕВК153500005 від 16 грудня 2015 позивач вніс до банку на відкритий Договором вкладний рахунок № НОМЕР_1 відповідну суму коштів в іноземній валюті. Відповідно до умов договору, банк зобов'язаний повернути вклад разом і включно з нарахованими відсотками зі спливом строку розміщення, а саме - 13 червня 2016 року. Проте, 13 червня 2016 року відповідачем було відмовлено позивачеві в поверненні вкладу та нарахованих за вкладом відсотків. Таким чином, передбачене Договором зобов'язання з повернення вкладу було порушено відповідачем, відтак виникло прострочення боржника. В день повернення вкладу 13 червня 2016 року відповідач перерахував на поточний рахунок Позивача № НОМЕР_2 кошти вкладу у розмірі 4358,13 євро, та нараховані за вкладом відсотки у розмірі 154,13 євро, а загалом 4512,26 євро. Вважаючи переказ коштів вкладу та нарахованих за ним відсотків на поточний рахунок позивача № НОМЕР_2 належним виконанням зобов'язань за договором банківського вкладу, - відповідач відмовив позивачеві в подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого договором зобов'язання з повернення вкладу. За таких обставин, зважаючи на вимоги чинного законодавства України позивач просив суд : зобов'язати відповідача розірвати договір банківського рахунка № НОМЕР_2 від 14 квітня 2011 року; зобов'язати відповідача закритипоточний рахунок Позивача № НОМЕР_2; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_4 суму вкладу за договором від 16 грудня 2015 року, разом і включно з нарахованими за ним відсотками, -в розмірі 4512,26 євро, в валюті вкладу; стягнути з відповідача на користь позивача відсотки за користування грошовими коштами за ставкою договору 9% річних на суму вкладу та нарахованих за ним відсотків з дня витребування вкладу 13 червня 2016 року до дня ухвалення рішення. В подальшому позивач уточнив вимоги у зв'язку із виплатою банком коштів по вкладу 26 серпня 2016 року та остаточно просив: - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 10423,32 євро; - стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 у відшкодування моральної (немайнової) шкоди 5000,00 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом у розмірі 85,67 Євро, 3% річних за прострочення грошового зобов»язання у розмірі 28,56 Євро, пеню за прострочення виконання зобов»язань у розмірі 10 423,32 Євро. Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в дохід держави судовий збір у розмірі 2 986 грн. 97 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове, яким задовольнити вказану вимогу, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - Мальована Т.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи. В судове засідання представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не з»явився, будичи повідомленим про день та час розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.152), причини своєї неявки суду не повідомив, у зв»язку з чим колегія вважала за можливе розглянути справу у його відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.305 ЦПК України. Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 свою апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити, апеляційну скаргу ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банк» просив відхилити. Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом установлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі договору-анкети б/н було розміщено у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро за відсотковою ставкою 9% річних, строком 180 днів, тобто до 13 червня 2016 року. 13 червня 2016 року ОСОБА_4 звернулась до банку з вимогою про повернення суми вкладу, а також закриття поточного рахунку. Проте, вимоги вкладника банком виконані не були. Грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами в сумі 4512, 74 Євро було повернуті позивачу 29 - 30 серпня 2016 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що зобов»язання сторін за договором припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені позивачем гроші на її вимогу у визначені договором строки не повернуті, то це дає право позивачеві на отримання процентів за користування депозитними коштами та нарахованими процентами, за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року, а також на отримання трьох процентів річних за невиконання грошового зобов»язання на підставі ст..625 ЦК України та пені на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» за цей же період в сумі, визначеної у валюті договору. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для задоволення цих вимог. Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов»язки відповідно до договору. Згідно із ч.1 ст.1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку встановлених договором. Відповідно до ст..2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із ч.1 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу ( вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку ( строковий вклад). Відповідно до ч.5 ст.1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. За умовами укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «АКПІБ» договору банківського вкладу, строк дії вкладу складав 180 днів з визначенням дати його повернення 13 червня 2016 року. Крім того, умовами договору передбачено, що повернення суми депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату повернення депозиту та на умовах визначених законодавством України. Судом установлено, що позивач в день закінчення строку дії договору - 13 червня 2016 року звернулася до банку із заявою про повернення суми вкладу та нарахованих процентів, а також про закриття поточного рахунку, чим засвідчила свої наміри припинити дію договору. У зв»язку з цим банк був зобов»язаний повернути позивачеві депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договору - 13 червня 2016 року. Проте, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» повернув кошти позивачці ОСОБА_4 лише 29 серпня 2016 року, чим порушив свої грошові зобов»язання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь ОСОБА_4 необхідно стягнути проценти по банківському вкладу за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також три проценти річних за несвоєчасне виконання грошового зобов»язання на підставі ч.2 ст.625 ЦК України. Доводи апеляційної скарги в тій частині, що з моменту перерахування коштів з банківського рахунку на поточний рахунок ОСОБА_4 ( 13 червня 2016 року), яким встановлено розмір процентів - 0,1% річних, у суду першої інстанції були відсутні підстави для нарахування за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року процентів у розмірі 9 % річних, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного. Відповідно до змісту ст..ст.526 та 1058 ЦК України зобов»язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу ( депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд ( наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов»язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов»язання, передбачену ч.2 ст.625 ЦК України ( правова позиція, висловлені Верховним Судом України у справі № 6-140цс13 від 25 грудня 2013 року). Судом установлено, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_4 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку у максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100000 грн. розпорядження позивача щодо виплати ( перерахування готівкою через касу банку) належних йому коштів вкладу не виконав, кошти не повернув. Саме по собі перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку, що зобов»язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими відсотками є виконаним. За таких обставин висновок суду першої інстанції про нарахування процентів в розмірі, встановленому договором банківського вкладу за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року є правильним. Разом з тим, колегія суддів вважає необхідним зменшити суму нарахованих відсотків за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року з 87,65 Євро до 82,74 Євро, виходячи з того, що проценти у цей період мають бути нараховані лише на суму вкладу - 4358, 13 Євро. Крім того, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати ( прострочує виконання) роботу ( надання послуги) згідно з договором, за кожний день ( кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи ( послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Верховний Суд України у справі № 6-2558цс15 від 1 червня 2016 року висловив правовий висновок, відповідно до якого положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини, які випливають із договору банківського вкладу, а тому колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з банку пені у розмірі, встановленому цим законом. Разом з тим, не можна погодитись з висновком суду першої інстанції щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута у національній валюті України. Відтак, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню пеня в сумі в сумі 295459 грн.43 коп. замість зазначеної в рішенні суду першої інстанції суми 10423,32 Євро. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в тій частині, що прострочення виконання грошового зобов»язання відбулось внаслідок обмежень щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», яка діяла з 9 червня 2016 року по 14 вересня 2016 року не заслуговують на увагу суду, виходячи з наступного. Обмеження, встановлені Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 не перешкоджали банку виконати грошове зобов»язання з повернення коштів вклади, оскільки встановлене цією Постановою добове обмеження на видачу ( отримання) готівкової валюти становить 100000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ (п.п.9 п.6 цієї Постанови). Враховуючи, що позивачка ОСОБА_4, звертаючись до банку 13 червня 2016 року з вимогою просила невідкладно видати готівкою через касу банку кошти з урахуванням обмежень, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342, - відсутні підстави вважати, що банк не міг виконати розпорядження клієнта. До того ж, виплата відповідачем в період чинності зазначеної Постанови коштів вкладнику в сумі 4512, 74 Євро ( 29-30 серпня 2016 року) дає підстави для висновку, що обмеження, встановлені Постановою НБУ від 7 червня 2016 року, не були перешкодою для виконання банком своїх зобов»язань перед вкладником 13 червня 2016 року. Доводи апеляційної скарги банку в тій частині, що розмір пені підлягає зменшенню на підставі положень ч.3 ст.551 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного судочинства, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у банку обставин, які мають істотне значення та давали б підстави суду зменшити розмір неустойки на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, відповідачем у передбаченому ст..ст.10,60 ЦПК України порядку суду не надано. Наявність Постанови Правління НБУ від 7 червня 2016 року , на яку посилається відповідач в обґрунтування своїх доводів щодо можливого застосування положень ч.3 ст.551 ЦК України, не може бути визнана істотною обставиною, що перешкоджала виконанню зобов»язань банку, з підстав викладених раніше. Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо безпідставності висновків суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то в цій рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування в цій частині відсутні. Судом установлено, що між сторонами виникли договірні правовідносини, ні договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов»язання, які і не передбачено у такому випадку відшкодування моральної шкоди нормами Закону України «Про захист прав споживачів». З урахуванням наведеного, керуючись ст. ст. . 303, 309, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,- В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року - змінити, зменшивши розмір відсотків за користування вкладом з 87,65 Євро до 82,74 Євро та визначивши розмір пені за прострочення виконання зобов»язань в сумі 295459 грн.43 коп. замість 10423,32 Євро. В іншій частині рішення залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64593987
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2010 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 16 листопада 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ВАТ «Родовід Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останньому було надано кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії на споживчі цілі у розмірі 1 500 000 доларів США терміном до 16 листопада 2010 року. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку відповідач у добровільному порядку не погашає, тому позивач просить стягнути з відповідача заборгованість у судовому порядку. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, позов ПАТ «Родовід Банк» задоволено частково, стягнуто на його користь зі ОСОБА_1 заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 1 825 581, 43 доларів США, пеню у розмірі 2 736 292 грн. 17 коп. Вирішено питання про судові витрати. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2016 року ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення пені та 3 % річних скасовано, справу у цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення пені та 3 % річних скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення у справі про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» 4 906 670 грн. пені та 2 863 942 грн. 22 коп. 3 % річних від простроченого кредиту та від суми прострочених процентів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 24 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року в частині стягнення з нього 3% річних та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини другої статті 625 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Судом встановлено, що 16 листопада 2007 року між ВАТ «Родовід Банк», правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останній отримав кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії на споживчі цілі у розмірі 1 500 000 доларів США зі сплатою 14 % річних та терміном повернення до 16 листопада 2010 року. Із заяв на видачу готівки позичальнику вбачається, що останньому було видано грошові кошти за кредитним договором у сумі 1 504 009,13 доларів США (а. с. 32-56, т. 1). Згідно з відомостями виписки по особовому рахунку позичальника він здійснив часткове погашення кредиту у розмірі 15 396,54 доларів США (а.с. 19-20, т. 1). Таким чином, заборгованість ОСОБА_1 за основною сумою кредиту становить 1 488 612, 59 доларів США. Судом встановлено, що загальний розмір заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Родовід Банк» становить 1 825 581,43 доларів США. Згідно з п. 7.2 кредитного договору проценти за користування кредитом нараховуються банком щомісячно, в останній робочий день місяця та в день погашення кредитів позичальником за цим договором, але не пізніше строку (терміну), вказаного у п. 1.1 цього договору. У разі, якщо день нарахування процентів співпадає із вихідним (святковим, неробочим) днем, нарахування процентів здійснюється в перший робочий день, що є наступним за вихідним (святковим, неробочим) днем. У разі несвоєчасного погашення заборгованості за кредитом у строк (термін), встановлений у п. 1.1 цього договору, останнє нарахування процентів за користування кредитом здійснюється наступного робочого дня за датою, вказаною у п. 1.1 цього договору, в подальшому проценти за користування кредитом не нараховуються. Відповідно до п. 4.5 кредитного договору за порушення строків (термінів) повернення кредитів та/або сплати процентів за користування кредитами позичальник зобов'язаний сплачувати банку пеню за кожний день прострочення у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості. Згідно з п. 5.1 кредитного договору, у разі порушення позичальником умов цього договору банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати нарахованих процентів за фактичний час користування кредитом, можливої пені за порушення строків повернення кредиту та сплати нарахованих процентів. Із розрахунку заборгованості відповідача вбачається, що за період з 12 березня 2008 року по 22 серпня 2014 року пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентами становить 41 742 360,46 доларів США, що еквівалентно 557 904 763 грн. 73 коп. Ухвалюючи рішення про відмову у позові в частині стягнення 3% річних від простроченої суми суд першої інстанції виходив із того, що оскільки кредитним договором встановлено інший розмір процентів (1,6% від простроченої суми), як відповідальність за порушення грошового зобов’язання, ніж передбачений частиною другою статті 625 ЦК України, тому нарахування 3% річних є безпідставним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення 3% річних від простроченої суми суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду України у справах № 6-49цс12, 6-100цс14. У разі порушення стороною договору своїх грошових зобов’язань законодавство не виключає можливості одночасне стягнення з боржника пені (частина третя статті 549 ЦК України) та 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях, а тому три проценти річних повинні нараховуватись на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами, якщо в обов’язкових для сторін правилах чи договорі немає прямої вказівки щодо іншого порядку нарахування процентів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини другої статті 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме: суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом. При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором. Згідно пункту 4.2 кредитного договору НОМЕР_1 від 16 листопада 2007 року позичальник зобов’язується сплачувати банку нараховані проценти за користування кредитами до 10-го числа кожного календарного місяця включно. Як встановлено судами, зазначене грошове зобов’язання щодо сплати процентів належним чином ОСОБА_1 не виконував. Отже, враховуючи те, що частина друга статті 625 ЦК України підлягає застосуванню до порушеного грошового зобов’язання, складовою якого, зокрема, є також нараховані проценти за користування кредитними коштами, а тому, у справі, яка переглядається, положення частини другої статті 625 ЦК України застосовано правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1частин першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-2129цс16 Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме : суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом. При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором. Враховуючи зазначене, 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов’язання, складовою якого, зокрема, є також нараховані проценти за користування кредитними коштами, строки сплати яких передбачено договором. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 19 жовтня 2016 року № 6-2129цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C225D0EAFDF7193BC225805300411B81
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Одеське РУ» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом за заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по сплаті відсотків за користування кредитом, мотивуючи вимоги тим, що 19 лютого 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідач узяв кредит 400 тис. грн строком до 23 лютого 2023 року зі сплатою за його користування 16,5 % річних. Останній свої зобов’язання за договором не виконував у зв’язку з чим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 7 жовтня 2010 року, стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь банку суму боргу за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 лютого 2008 року у розмірі 453 004 грн 92 коп. Посилаючись на те, що зобов’язання за договором відповідачі не виконали, позивач просив стягнути із них в солідарному порядку заборгованість по відсоткам за користування кредитом за період з 22 травня 2009 року по 11 листопада 2013 року у розмірі 280 686,75 грн., пеню за несплату відсотків за користування кредитом у розмірі 1 020 606,38 грн та судовий збір. Заочним рішення Приморського районного суду м. Одеси від 2 липня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено. Стягнуто на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 лютого 2008 року за період з 22 травня 2009 року по 11 листопада 2013 року в розмірі 280 686 грн 75 коп. Стягнуто на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пеню за несплату відсотків за користування кредитом за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 лютого 2008 року у розмірі 1 020 606 грн 38 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 11 серпня 2015 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 2 липня 2014 року змінено: зменшено суму пені за несплату відсотків за користування кредитом з 1 020 606 грн 38 коп. до 453 тис. грн. У решті рішення залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2015 року рішення Апеляційного суду Одеської області від 11 серпня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 та ОСОБА_1 порушують питання про скасування ухвалених у справі рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах а саме частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 21 січня, 12 лютого 18 та 25 березня, 8, 16 та 23 квітня, 20, 21 та 27 травня, 2 та 3 червня та 4 листопада 2015 року та на постанову Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суд установив, що 19 лютого 2008 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким відповідач узяв кредит 400 тис. грн строком до 23 лютого 2023 року, зі сплатою за його користування 16,5 % річних. Відповідно до частини другої пункту 3.2 цього договору ОСОБА_1 зобов'язаний до 10 числа кожного місяця здійснювати погашення заборгованості за кредитом у розмірі 2 222 грн 22 коп. згідно з графіком зниження розміру заборгованості. За прострочення повернення кредиту та/або сплати процентів за кредитним договором ОСОБА_1 згідно з пунктом 6.1 цього договору зобов'язався сплатити пеню з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов'язання сплатити проценти за весь час фактичного користування кредитом. На забезпечення виконання кредитного зобов’язання 19 лютого 2008 року між позивачем та ОСОБА_3 був укладений іпотечний договір, згідно з яким остання передала в іпотеку позивачу нерухоме майно, а саме: земельну ділянку НОМЕР_2, площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, та земельну ділянку НОМЕР_4 площею S_2 кадастровий номер НОМЕР_5, які розташовані за АДРЕСА_1, які належать ОСОБА_3 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку серії ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2, виданих 28 листопада 2007 року відділом земельних ресурсів Овідіопольського району Одеської області. На забезпечення кредитного договору 19 лютого 2008 року був укладений договір поруки НОМЕР_6, за яким ОСОБА_2 виступила поручителем та зобов'язалася відповідати за кредитним договором як солідарний боржник з ОСОБА_1. Відповідно до пунктів 2.2, 3.1 договору поруки в разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за основним боргом, сплатою щомісячних процентів і підвищених процентів, сплатою комісійної винагороди, сплатою неустойки за основним боргом та процентами, а також за відшкодування всіх збитків. У разі невиконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором у зазначені договором строки поручитель зобов'язується не пізніше двох банківських днів з моменту повідомлення його кредитором сплатити грошову суму, яку вимагає кредитор. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 7 жовтня 2010 року, стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь банку суму боргу за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 лютого 2008 року в розмірі 453 004 грн 92 коп. У справі, яка переглядається, предметом спору є заборгованість боржника ОСОБА_1 зі сплати процентів за користування кредитними коштами. Позивач просив також стягнути пеню за несвоєчасну сплату процентів з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожний день прострочення згідно з пунктом 6.1 кредитного договору. Таким чином, відповідно до заявлених позовних вимог пеня нараховується не на тіло кредиту, а на проценти за користування кредитом. Застосувавши до спірних правовідносин частину третю статті 551 ЦК України, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що розмір пені слід зменшити до суми основного боргу, тобто до 453 004,92 грн. (сума, яка була стягнута за рішенням суду в іншій справі). У наданих для порівняння судових рішеннях суд касаційної інстанції застосував правила частини третьої статті 551 ЦК України до суми збитків, з якої визначалася пеня. Отже має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ч. 3 ст. 551 ЦК України в подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. За положеннями ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частини перша, третя статті 549 ЦК України). Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що за змістом частини третьої статті 551 ЦК України під розміром збитків слід розуміти суму, на яку нараховано неустойку, а не будь-яку іншу суму збитків. Таким чином, у справі, що розглядається, касаційний суд помилково погодився з висновком апеляційного суду про зменшення пені за несвоєчасну сплату процентів за користування кредитними коштами до розміру суми основного боргу за кредитом, тобто неправильно застосував положення частини третьої статті 551 ЦК України. З урахуванням наведеного судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій в частині стягнення пені підлягають скасуванню. Відповідно до статті 363 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості визначити розмір неустойки перешкоджає ухвалити нове рішення в цій частині, а тому справу слід передати до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 11 серпня 2015 року в частині стягнення неустойки скасувати, а справу в цій частині направити на новий апеляційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-473цс16 За положеннями ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частини перша, третя статті 549 ЦК України). Отже за змістом ч. 3 ст. 551 ЦК України під розміром збитків слід розуміти суму, на яку нараховано неустойку, а не будь-яку іншу суму збитків. Таким чином, у справі, що переглядається, касаційний суд помилково погодився з висновком апеляційного суду про зменшення пені за несвоєчасну сплату процентів за користування кредитними коштами до розміру суми основного боргу за кредитом, тобто неправильно застосував положення ч. 3 ст. 551 ЦК України. Постанова від 14 жовтня 2016 року №6-473цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/575EABC76226EE75C225804F0046D1F1
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 16 липня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 червня 2015 року, в с т а н о в и л а : У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 20 липня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 14 тис. грн зі сплатою 33 % річних строком до 19 липня 2010 року, а відповідач зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти за користування ним. Крім того, 20 липня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за яким остання поручилась перед банком за виконання зобов’язань боржника за кредитним договором. Посилаючись на те, що боржник зобов’язання за вказаним кредитним договором не виконав, унаслідок чого станом на 3 червня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 39 тис. 976 грн 38 коп., з яких: 6 тис. 483 грн 73 коп. процентів та 33 тис. 492 грн 65 коп. пені, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно 21 тис. 844 грн 70 коп. заборгованості станом на 25 травня 2015 року, з яких: 7 тис. 643 грн 99 коп. процентів за період з 16 жовтня 2010 року до 2 квітня 2014 року та 14 тис. 200 грн 71 коп. пені за період з 16 березня 2014 року до 15 березня 2015 року. Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 8 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 16 липня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 вересня 2015 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 16 липня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 16 липня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 червня 2015 року ПАТ «Універсал Банк» просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 525–527, 550, 599, 611, 1048, 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ПАТ «Універсал Банк» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2, 23, 28 і 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Універсал Банк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 14 тис. грн зі сплатою 33 % річних строком до 19 липня 2010 року, а боржник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти за користування ним. Крім того, 20 липня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за яким остання поручилась перед банком за виконання зобов’язань боржника за кредитним договором. Згідно з пунктом 3.5 кредитного договору проценти за користування кредитом нараховуються за період з дня видачі кредиту до дня його повернення за фактичну кількість календарних днів користування кредитом. За пунктом 9.1 цього договору при порушенні строків погашення кредиту або сплати процентів, комісії за користування кредитними коштами позичальник додатково сплачує пеню за кожен день прострочення платежу в розмірі 0,5 % від несплачених вчасно сум. Замостянський районний суд м. Вінниці рішенням від 30 березня 2011 року стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Універсал Банк» 20 тис. 240 грн 90 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 15 жовтня 2010 року, а саме: 10 тис. 190 грн 79 коп. заборгованості за кредитом, 7 тис. 796 грн 34 коп. процентів, а також 2 тис. 253 грн 77 коп. пені, розмір якої суд визначив за період із січня 2010 року до січня 2011 року у зв’язку з заявленням відповідачем про застосування позовної давності в частині стягнення пені. Згідно з постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 17 жовтня 2013 року зазначене судове рішення боржник виконав у повному обсязі. Згідно з розрахунком заборгованості, наданим позивачем у справі, заявлена до стягнення сума заборгованості боржника за кредитним договором: 21 тис. 844 грн 70 коп. заборгованості станом на 25 травня 2015 року, з яких: 7 тис. 643 грн 99 коп. процентів за період з 16 жовтня 2010 року до 2 квітня 2014 року та 14 тис. 200 грн 71 коп. пені за період з 16 березня 2014 року до 15 березня 2015 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Універсал Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що відповідачі погасили заборгованість за кредитним договором у повному обсязі, яка була стягнута відповідним судовим рішенням, дійшов висновку про те, що строк дії кредитного договору закінчився унаслідок стягнення усієї кредитної заборгованості, між сторонами існують лише невиконані зобов’язальні правовідносини, а нарахування процентів за користування кредитом і пені, що не вважається санкцією в розумінні статті 625 ЦК України, поза строком дії кредитного договору законом не передбачено. Разом з тим колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 2 березня 2016 року, наданій заявником для порівняння, дійшла висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Відповідно до вимог статей 599, 611 цього Кодексу та відповідних пунктів кредитного договору кредитодавець має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені до остаточного виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з боржника. Аналогічний правовий висновок міститься в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23, 28 і 30 березня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 599, 611, 1048, 1054 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України). Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що кредитним договором передбачено сплату процентів позичальником до дня повернення кредиту за фактичну кількість календарних днів користування кредитом та в разі порушення строків погашення кредиту або сплати процентів – комісії за користування кредитними коштами та пені за кожен день прострочення платежу. За змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. За статтею 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Оскільки судове рішення від 30 березня 2011 року про стягнення кредитної заборгованості з боржника останній виконав 17 жовтня 2013 року, то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права та пунктів 3.5, 9.1 кредитного договору кредитодавець має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені до остаточного виконання вказаного судового рішення. Отже, суди у справі, яка переглядається, дійшли помилкового висновку про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору та з моменту ухвалення судового рішення до його фактичного виконання законом не передбачено. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 599, 611, 1048, 1054 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо розрахунку процентів за користування кредитом та пені до фактичного виконання судового рішення про стягнення з боржника кредитної заборгованості. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 16 липня 2015 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1252цс16 Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України). Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що кредитним договором передбачено сплату процентів позичальником до дня повернення кредиту за фактичну кількість календарних днів користування кредитом та в разі порушення строків погашення кредиту або сплати процентів – комісії за користування кредитними коштами та пені за кожен день прострочення платежу. За змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. За статтею 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Оскільки судове рішення від 30 березня 2011 року про стягнення кредитної заборгованості з боржника останній виконав 17 жовтня 2013 року, то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права та пунктів 3.5, 9.1 кредитного договору кредитодавець має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені до остаточного виконання вказаного судового рішення. Отже, суди у справі, яка переглядається, дійшли помилкового висновку про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору та з моменту ухвалення судового рішення до його фактичного виконання законом не передбачено. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 21 вересня 2016 року № 6-1252цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A77EC18389987B44C22580440047895D
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом кредитної спілки «Буковинський Альянс» до ОСОБА_1, малого приватного підприємства «Зелена Липа», третя особа – відділ державної виконавчої служби Хотинського районного управління юстиції Чернівецької області, про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою кредитної спілки «Буковинський Альянс» про перегляд рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 червня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року кредитна спілка «Буковинський Альянс» (далі – КС «Буковинський Альянс») звернулася до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 квітня 2007 року між КС «Буковинський Альянс» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав у кредит кошти в розмірі 10 тис. грн з кінцевим терміном повернення 13 квітня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором між КС «Буковинський Альянс» та малим приватним підприємством «Зелена Липа» (далі – МПП «Зелена Липа») укладено договір поруки, відповідно до умов якого підприємство поручилося за виконання грошових зобов’язань ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором КС «Буковинський Альянс» звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу. Хотинський районний суд Чернівецької області судовим наказом від 7 травня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором, яка станом на 28 квітня 2010 року становила 16 тис. 941 грн 39 коп. Крім того, Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 8 серпня 2012 року стягнув солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 тис. 6 грн 75 коп. Вважаючи, що умови кредитного договору ОСОБА_1 не виконав, кошти фактично не повернув, тому позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на свою користь відсотки за користування коштами, нарахованими за період з 18 липня 2012 року до 19 листопада 2014 року в розмірі 16 тис. 837 грн 8 коп., та пеню в розмірі 25 тис. 566 грн 17 коп. Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 20 квітня 2015 року позов задовольнив частково, ухвалив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» відсотки за користування кредитом у розмірі 16 тис. 837 грн 8 коп. та пеню в розмірі 24 тис. 825 грн 53 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Чернівецької області рішенням від 24 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 серпня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою КС «Буковинський Альянс» на рішення суду апеляційної інстанції. У заяві КС «Буковинський Альянс» про перегляд судового рішення порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 599, 611 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви КС «Буковинський Альянс» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 28 березня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-355св16); 30 березня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» до приватного підприємства «ВКЗ-Дебют» (далі – ПП «ВКЗ-Дебют»), фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-872св16). Крім того, КС «Буковинський Альянс» у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Верховного Суду України від: 2 вересня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення процентів за користування позикою, інфляційних втрат та 3 % річних (№ 6-369цс15); 23 вересня 2015 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-1206цс15). Так, ухвалюючи судові рішення у справах № 6-355св16, № 6-1206цс15, суди, керуючись статтями 526, 599, 611 ЦК України, дійшли висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України. Постановляючи ухвалу у справі № 6-872св16 і залишаючи без змін рішення апеляційного суду в частині стягнення з фізичної особи на користь банку заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції керувався тим, що позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок або в разі реального повернення коштів. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання. Крім цього, скасовуючи рішення апеляційного суду в частині позовних вимог банку до ПП «ВКЗ-Дебют» та закриваючи в цій частині провадження у справі, суд касаційної інстанції виходив з того, що справа у цій частині позовних вимог не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до положень частини першої статті 205 ЦПК України. У постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-369цс15 Верховний Суд України зазначив, що позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів. Ухвалення рішення суду про стягнення грошової суми за договором позики за змістом частини третьої статті 1049 ЦК України не припиняє обов’язку позичальника щодо сплати процентів за користування грошима, передбачених статтею 1048, та суми, передбаченої статтею 625 цього Кодексу. Натомість, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, керувався тим, що у зв’язку з видачею судового наказу припинились правовідносини сторін, що ґрунтувалися на кредитному договорі, зокрема нарахування відсотків за користування кредитом. Крім того, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до поручителя з позовом. Оскільки судовий захист кредитора можна реалізувати як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, то порука між КС «Буковинський Альянс» та МПП «Зелена Липа» припинилася протягом шести місяців від дня ухвалення судового рішення. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права, зокрема статей 599, 611 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 квітня 2007 року між КС «Буковинський Альянс» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав у кредит кошти в розмірі 10 тис. грн з кінцевим терміном повернення 13 квітня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором між КС «Буковинський Альянс» та МПП «Зелена Липа» укладено договір поруки, відповідно до умов якого підприємство поручилося за виконання грошових зобов’язань ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором, КС «Буковинський Альянс» звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу. Хотинський районний суд Чернівецької області судовим наказом від 7 травня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором, яка станом на 28 квітня 2010 року становила 16 тис. 941 грн 39 коп. Крім того, Хотинський районний суд Чернівецької області рішенням від 8 серпня 2012 року стягнув солідарно з ОСОБА_1 та МПП «Зелена Липа» на користь КС «Буковинський Альянс» заборгованість за кредитним договором у розмірі 16 тис. 6 грн 75 коп. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частинами першою та другою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). До відносин за кредитним договором застосовуються положення ЦК України, які регулюють правовідносини за договором позики, якщо інше не встановлено параграфом 2 глави 71 цього Кодексу і не випливає із суті кредитного договору. Так, відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За змістом статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (стаття 631 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов’язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та сплати неустойки (стаття 611 ЦК України). Крім того, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлено розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України. Саме таких висновків дійшли суди, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. За таких обставин у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволені позову з огляду на те, що у зв’язку з видачею судового наказу припинились правовідносини сторін, що ґрунтувалися на кредитному договорі. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, правильно вважав, що видача судового наказу та ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором не розриває цього договору та не зупиняє його дії, оскільки ОСОБА_1 не погасив заборгованості за кредитним договором. Щодо позовних вимог КС «Буковинський Альянс» до МПП «Зелена Липа» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, якщо їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги КС «Буковинський Альянс» до МПП «Зелена Липа». Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог КС «Буковинський Альянс» до ОСОБА_1 необхідно скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції; у частині вирішення позовних вимог КС «Буковинський Альянс» до МПП «Зелена Липа» судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити КС «Буковинський Альянс», що розгляд її позовних вимог до МПП «Зелена Липа» про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву кредитної спілки «Буковинський Альянс» задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2015 року в частині позовних вимог кредитної спілки «Буковинський Альянс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, у цій частині залишити в силі рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 20 квітня 2015 року. Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 20 квітня 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2015 року в частині позовних вимог кредитної спілки «Буковинський Альянс» до малого приватного підприємства «Зелена Липа» про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати та в цій частині провадження у справі закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1047цс16 За змістом статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, якщо їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FD970F1793400DACC2257FEE00330F51
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення суми боргу за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідач не повернув у повному розмірі суму позики за договором від 9 січня 2010 року, у зв’язку з чим просив стягнути борг з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування коштів та пені за несвоєчасне виконання зобов’язань, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано й позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики в розмірі 5 тис. грн., інфляційні втрати в сумі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 1 частини другої статті 258, частини четвертої статті 267, статті 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа №6-23804св15), 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15), 15 липня 2015 року (справа №6-17654ск15) та постанову Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 9 січня 2010 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу в борг грошові кошти в сумі 7 тис. грн, які останній зобов’язався повернути у строк, визначений власноруч написаною розпискою. У червні та липні 2013 року ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 тис. грн, решта позики до теперішнього часу не повернута. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, про застосування наслідків якого відповідач відповідно до статті 267 ЦК України заявив відповідне клопотання до ухвалення судом рішення по суті спору. Скасовуючи рішення суду та задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, виходив з того, що вчинення відповідачем дій щодо часткового погашення суми боргу перервало перебіг строку позовної давності, тому позивач не пропустив визначений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з даним позовом і відповідно на його користь підлягає стягненню неповернута сума основного боргу в розмірі 5 тис. грн, інфляційні втрати в розмірі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та пеня з розрахунку двох облікових ставок Національного банку України (далі – НБУ) за весь час прострочення виконання в розмірі 3 тис. 701 грн 42 коп. Постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15) не може братися до уваги на підтвердження підстави перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки суд зробив висновок про застосування позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, отже, її постановлено у справі з іншими фактичними обставинами, іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа № 6-23804св15), на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_2, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо зменшення розміру заборгованості за рахунок обчислення розміру пені за останній рік, тобто в межах визначеного статтею 258 ЦК України строку, з урахуванням відповідного клопотання відповідача. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15) касаційний суд, передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, указав на неправильне застосування положень статті 1048 ЦК України та необґрунтоване застосування судом подвійної облікової ставки НБУ при визначені розміру пені, оскільки цією нормою передбачено стягнення процентів за користування грошима на рівні облікової ставки НБУ. Ухвалою від 15 липня 2015 року (справа № 6-17654ск15) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для стягнення пені відповідно до статті 1048 ЦК України, оскільки договором позики не передбачено такого виду відповідальності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 258, 267, 1048 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Пунктом 3 частини першої статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суд установив, що строк виконання зобов’язання позичальником настав 10 лютого 2010 року. Отже, перебіг позовної давності почався з цієї дати (дня, коли у кредитора виникло право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання). Кредитор звернувся до суду 20 серпня 2014 року з вимогами про стягнення заборгованості за позикою з урахуванням індексу інфляції, 3 % річних та пені. Відповідач заявив про застосування позовної давності. Таким чином, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначених норм матеріального права не врахував та безпідставно не застосував позовної давності до вимог про стягнення пені, дійшовши помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення пені за період з 9 січня 2010 року до 15 серпня 2014 року, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Крім того, апеляційний та касаційний суди погодились із наданим позивачем розрахунком пені за несвоєчасне виконання зобов’язань у розмірі подвійної ставки НБУ. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 ЦК України). У справі, яка переглядається, договором позики не встановлено розміру пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання. Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача суму боргу, інфляційні втрати, 3 % річних та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ. Задовольняючи ці позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не обґрунтував розміру пені, що підлягає стягненню, та не зазначив норми матеріального права, на підставі якої його обчислено, передчасно погодившись із наданим позивачем розрахунком пені. Такого ж по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року. Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог про стягнення пені та про нарахування пені в розмірі подвійної ставки НБУ, не застосувавши положення статті 258 та частини другої статті 551 ЦК України. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Отже у справі, яка переглядається, суди апеляційної і касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 258, 267, 551 ЦК України . Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання з направленням справи в цій частині на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року скасувати в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція у справі №6-3006цс15 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Пунктом 3 частини першої статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 ЦК України). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/787E0A36E2723ADCC2257FE600263EF6
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Колесника П.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Сімоненко В.М., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л и : У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі – ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 18 липня 2008 року між ним та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 350 тис. доларів США та процентною ставкою у розмірі 16 % річних на строк до 17 липня 2018 року. На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим договором 18 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким останній відповідає перед банком за зобов’язаннями позичальника за основним договором. Посилаючись на те, що позичальник не виконує належно зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 19 червня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 2 млн 50 тис. 307 грн 20 коп та 82 тис. 945 грн 92 коп., серед яких: за кредитом – 12 тис. 847 доларів США 8 центів (152 тис. 236 грн 32 коп.), строкова заборгованість – 151 тис. 5 доларів США 75 центів (1 млн 789 тис. 399 грн 57 коп.), проценти – 9 тис. 170 доларів США 67 центів (108 тис. 671 грн 32 коп.), пеня за несплату процентів – 18 тис. 473 грн 99 коп., пеня за несвоєчасне повернення кредиту – 52 тис. 338 грн 78 коп., 3 % річних за прострочення сплати процентів – 3 тис. 56 грн 35 коп., 3 % за прострочення повернення кредиту – 9 тис. 76 грн 80 коп., позивач просив стягнути солідарно з відповідачів цю суму заборгованості. Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, позовні вимоги ПАТ «ВТБ Банк» задовольнив: стягнув солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ВТБ Банк» 173 тис. 23 долари США 50 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на 19 червня 2014 року становило 2 млн 50 тис. 307 грн 20 коп. заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2008 року, 82 тис. 945 грн 92 коп. пені, 3 % річних та 3 тис. 654 грн судового збору. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 квітня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 254, статей 256, 257, частини другої статті 258, частини п'ятої статті 261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року, 3 серпня, 7 листопада 2012 року, постанов Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року, 7 березня 2013 року та постанови Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 липня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі – ВАТ «ВТБ Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії в розмірі 350 тис. доларів США та процентною ставкою 16 % річних на строк до 17 липня 2018 року. За пунктом 8.1 цього договору кредитор має право вимагати від позичальника дострокового погашення заборгованості за кредитом, нарахованих процентів за користування кредитом, неустойки, відшкодування збитків у випадках, зокрема, невиконання або неналежного виконання позичальником умов цього договору, несплати процентів за користування кредитом та суми кредиту згідно з графіком, якщо прострочення виконання цих зобов’язань триває більше трьох банківських днів. Відповідно до пункту 9.1 цього договору в разі прострочення позичальником зобов’язань з погашення кредиту та/або сплати процентів за його користування та/або інших платежів згідно з умовами цього договору більше трьох банківських днів позичальник зобов’язаний сплатити на користь кредитора пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент прострочення, від суми прострочених зобов’язань. Якщо прострочена заборгованість становить чотири і більше банківських дні, пеня нараховується за весь період з моменту виникнення прострочених зобов’язань. За пунктом 9.2 цього договору кредитор підвищує процентну ставку на 2 % річних порівняно з передбаченою цим договором ставкою у випадках, зокрема, якщо позичальник не виконав: вимоги пунктів 6.3–6.6 цього договору (щодо страхування предмета іпотеки та особистого страхування); додаткові умови протоколу кредитного комітету від 15 липня 2008 року № 128М (протягом шести місяців з дня видачі кредитних коштів надати банку договір оренди на земельну ділянку під об’єктом забезпечення). На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за цим кредитним договором 18 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за яким останній відповідає перед банком за зобов’язаннями позичальника за основним договором. За пунктом 5.1 цього договору він діє до повного виконання боржником або поручителем зобов’язань за кредитним договором та поручителем за цим договором. ОСОБА_1 належно не виконувала зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 19 червня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 2 млн 50 тис. 307 грн 20 коп (173 тис. 23 долари США 50 центів) та 82 тис. 945 грн 92 коп., серед яких: за кредитом – 12 тис. 847 доларів США 8 центів (152 тис. 236 грн 32 коп.), строкова заборгованість – 151 тис. 5 доларів США 75 центів (1 млн 789 тис. 399 грн 57 коп.), проценти – 9 тис. 170 доларів США 67 центів (108 тис. 671 грн 32 коп.), пеня за несплату процентів – 18 тис. 473 грн 99 коп., пеня за несвоєчасне повернення кредиту – 52 тис. 338 грн 78 коп., 3 % річних за прострочення сплати процентів – 3 тис. 56 грн 35 коп., 3 % за прострочення повернення кредиту – 9 тис. 76 грн 80 коп., позивач просив стягнути солідарно з відповідачів цю суму заборгованості. 23 грудня 2013 року банк направляв вимогу позичальнику про повернення у 30-денний термін від дня отримання вимоги всієї суми кредиту за договором, процентів за користування кредитом та сплату штрафних санкцій у загальному розмірі 178 тис. 26 доларів США 72 центи та 44 тис. 310 грн 13 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «ВТБ Банк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що збільшення процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку відбулось за згодою кредитора та поручителя відповідно до умов кредитного договору (пункт 9.2), з якими останні були ознайомлені та на які погодились під час укладення договору. Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитом, процентів, пені та 3 % річних за період з 18 листопада 2008 року до 19 червня 2014 року в солідарному порядку з боржника та поручителя на підставі статей 526, 530, 554, 610, 611, 625, 1050, 1054 ЦК України. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення пені за кредитним договором за вимогами, заявленими в межах річної позовної давності, встановленої частиною другою статті 258 ЦК України. У постанові Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд зазначив, що оскільки кредитним договором передбачено, що його виконання здійснюється частинами відповідно до графіку погашення кредиту, то початком перебігу позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив його, і відповідно позовна давність застосовується до кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком. Крім того, вимоги щодо стягнення пені поза межами передбаченого пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України строку не підлягають задоволенню з огляду на те, що відповідач заявив про застосування позовної давності у спорі. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 256, 257, пункту 1 частини другої статті 258, статті 267 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Отже, сторони кредитного договору встановили строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі цього договору. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України). Пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Отже аналіз наведених норм ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Разом з тим спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року та постанові Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, умовами кредитного договору установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами, отже, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Суди також установили, що ОСОБА_1 припинила оплату чергових платежів з 18 листопада 2008 року, а кредитор звернувся до суду з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом у липні 2014 року. При цьому відповідачі не заявляли про застосування позовної давності у спорі, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з боржника та поручителя заборгованості за кредитом, а також процентів, пені та 3 % річних за період з 18 листопада 2008 року до 19 червня 2014 року, правильно застосувавши норми статей 256, 257, пункту 1 частини другої статті 258 та статті 267 ЦК України. Надані заявником ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня, 7 листопада 2012 року та постанова Вищого господарського суду України від 7 березня 2013 року не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки їх порівняння з оскаржуваним судовим рішенням не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог. Постановою Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року, наданою заявником на обгрунтування своїх вимог, відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на те, що банк правомірно збільшив в односторонньому порядку розмір процентної ставки за користування кредитом відповідно до умов кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення, дотримавшись установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника та передбаченого Законом України «Про захист прав споживачів» строку. Отже, порівняння цієї постанови із судовим рішенням суду касаційної інстанції, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що висновки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2012 року. Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 та лист від 27 вересня 2012 року № 10-1393/0/4-12, на які посилається заявник, не вважаються судовими рішеннями в розумінні пунктів 1, 4 статті 355 ЦПК України. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року та рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко О.І. Потильчак Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1138цс15 Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Отже, аналіз цих норм ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Разом з тим спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FD84263C44C35CFCC2257FCE002FDACF
  21. Добрый день. Прошу сильно не пинать, сам прекрасно понимаю, что сам виноват в сложившейся ситуации, но выходить из нее нужно. Прошу помощи. Суть вопроса. В октябре 2010 года были заключены два договора лизинга на компьютерную технику общей стоимостью 7 тыс. грн. сроком на 10 месяцев. До февраля 2011 года, обязательства исправно исполнялись, потом произошли события, изрядно подкосившие платежеспособность, и начались просрочки. Процентная ставка по договорам не предусмотрена, только % штрафов начисляемый на сумму просрочки, при этом все поступления идут сначала на погашение пени, потом на тело. Прошло два суда в начале и конце 2012 г, по которым, естественно, было решение о взыскании. При этом в иске и решении суда были расписаны суммы тела задолженности и суммы штрафов, общая сумма к взысканию около 11000 грн. С января 2013 г. было начато исполнительное производство. Так как на тот момент любые разговоры на тему законов были для меня сродни китайскому языку плюс обстоятельства, из-за которых сложилась эта ситуация, сложилась не были устранены, пошел по юр.консультациям с вопросом о том как мне избежать описии имущества и т.д. На что мне порекомендовали платить минимальными суммами, мол, это не даст повода ГИС прибегать к радикальным средствам и скорее всего полностью платить не пидется, так как пройдут сроки, дело отправится в архив и на этом все закончится. Так и поступил, но терзали душу сомнения, что не так все просто. Занялся изучением законодательства. ГИС не беспокоил, возил им квитанции. В этом году исполнительные листы были возвращены и тут же повторно поданы. Все это время исправно идет СМС-рассылка с напоминаниями и суммой. На сегодняшний день суммы задолженности по договорам составляют 100 тыс. по каждому. Во время очередного визита в ГИС, мне было сказано, что ребята настойчивые и после выплаты по исполнительным листам, ничто не помешает им снова обратиться в суд, но уже по поводу 200 тыс, так как начислялся долг по условиям договора и в соответствии с законодательством. В последствии нашел этому подтверждение в ГК и ХК. Платить по ГИС все равно придется, да я и не против. Сумма, по нынешним временам, осталась не большая. За пару месяцев можно закрыть безболезненно. Смущают суммы из СМС. 200 тыс. при теле задолженности в 6 тыс, даже с учетом инфляции и различных учетных ставок - не более 12 тыс, как-то многовато, да и не подъемно. Пожизненная кобола получается. После долгих размышлений, штудирования всех мало-мальски подходящих законов, чтения форумов и изучения судебной практики, прорисовались два варианта развития событий. Не уверен в их правильности, но прошу оценить, если что поправить или предложить свой. Отправляю запрос на детализацию по счетам. Отправляю "слезное письмо" о том что хочу закрыть вопрос и предложить свой вариант, в котором закрывается сумма по ГИС, срезается максимальная сумма пени, остаток распределяется на разумный срок с разумными платежами. Здесь нужен совет. Как правильно оформить запрос на детализацию и письмо, если можно - предоставить образец, как правильно сделать расчеты сумм и сроков, на какие статьи и какие законы опираться? Хотя в этот вариант я не верю. Еще до судов, неоднократно (во время телефонных переговоров) обращался с предложением о реструктуризации задолженности. На что сначала получал отказы, потом предложили условия по которым пришел бы к ситуации аналогичной существующей, еще и подкрепленной доп.соглашением. Отправляю запрос на детализацию. Закрываю вопрос с ГИС и готовлюсь к большой драке в суде. Задача та же - если не отбиться полностью, то максимально уменьшить сумму иска. Единственный вариант, который пришел в голову - исковая давность. Если я все правильно понял из подобных веток, если первичное взыскание было как на тело, так и на штрафы, существующие на момент подачи иска, то на эти суммы повторного иска не может быть - соответственно повторный иск будет касаться пени. Исковая давность по пеням и штрафам составляет 1 год. Тут мне не понятно с какого момента считать начало течения исковой давности, с учетом того, что уже было по одному иску по каждому договору, и эти суммы до сих пор находятся в исполнительном производстве. Так же сбивает с толку то, что выплаты по испонительным листам происходили не на счет ГИС, а на прямую (по рекомендации исполнителя). В ГИС я только возил квитанции, они снимали копии и делали у себя какие-то отметки. Прошу помочь разобраться в сложившейся ситуации.
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення депозитного вкладу та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, встановила: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на його користь, окрім банківського вкладу за договором від 20 листопада 2013 року, відсотків за користування коштами, пені у розмірі 3 % річних (стаття 625 ЦК України), також пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення, в сумі 359 249,79 доларів США. Позов мотивовано тим, що 20 листопада 2013 року між позивачем та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі ПАТ «Державний ощадний банк України») укладено договір строкового банківського вкладу «Депозитний» НОМЕР_1 в іноземній валюті, за умовами якого позивачем внесено грошові кошти на відкритий банком депозитний рахунок у розмірі 150 000 доларів США строком на 36 місяців, процентна ставка якого становила 8 % річних, а відповідач у свою чергу прийняв вказані грошові кошти та зобов'язався повернути вклад разом із нарахованими процентами у валюті вкладу готівкою через касу. В той же день між позивачем та відповідачем укладено додатковий договір НОМЕР_2 про щомісячну капіталізацію (приєднання до вкладу) нарахованих за вкладом відсотків. 8 вересня 2014 року позивач звернувся до банку з наміром отримати вклад разом із нарахованими процентами, однак останній відмовився повертати вклад, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 9 постанови Правління Національного банку України «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 уповноважені банки зобов'язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Позивач вважає такі дії протиправними та такими, що порушують його конституційні права і умови укладеного між сторонами договору, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом за захистом своїх порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором банківського вкладу, нараховані проценти на суму вкладу, 3 % річних (стаття 625 ЦК України). У задоволенні вимог про стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення виконання зобов’язання відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовну вимогу, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 549-552 ЦК України, частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 20 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» укладено депозитний договір, на підставі якого ОСОБА_1 як вкладник вніс на депозитний рахунок, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України», кошти готівкою у сумі 150 000 доларів США (зі щомісячною капіталізацією процентів - згідно додаткової угоди НОМЕР_2) терміном на 36 місяців під 8 % річних. Відповідно до пунктів 2.7., 3.1. депозитного договору банк зобов`язувався згідно заяви вкладника повернути вклад або його частину до закінчення строку дії договору, а згідно пункту 3.4.2. цього договору таку заяву вкладником може бути подано не пізніше двох робочих днів до дня вилучення вкладу. При цьому, у разі фактичного зберігання коштів вкладу більше одного року проценти на вклад нараховуються за ставкою, передбаченою пунктом 1.2. договору (8 % річних) за кожний повний рік зберігання коштів вкладу, а за рештою строку - за ставкою банку по вкладах на вимогу. Пунктами 3.1. та 3.3. депозитного договору сторонами обумовлено, що банк за заявою вкладника зобов`язаний повернути вклад разом із нарахованими за ним процентами належним чином у валюті вкладу готівкою через касу банку. 8 вересня 2014 року вкладник ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою і просив на підставі умов договору достроково повернути йому банківський вклад з процентами. Відмовляючи у видачі вкладених коштів відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» послався на постанову Правління Національного банку України за № 540 від 29 серпня 2014 року «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», згідно якої уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені в іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції. В подальшому банк роз`яснив вкладнику, що відповідно до пункту 9 указаної постанови Національного банку України уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3 % за кожний день прострочення, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється та не регулює спірні правовідносини. Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежність надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про непоширення дії вищевказаних норм закону на спірні правовідносини. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що судом апеляційної інстанції не було взято до уваги вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», хоча в апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилався на них і зазначив, що має право на стягнення пені відповідно до вимог Закону, а тому справу слід направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, як встановлено судами, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України, про що відповідач повідомив ОСОБА_1 листом НОМЕР_3 від 7 жовтня 2014 року. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії ПАТ «Державний ощадний банк України» як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Метою вищезазначеної постанови НБУ, яка набрала чинність з 2 вересня 2014 року та діяла до 2 грудня 2014 року включно, було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» із ухваленням нового рішення про відмову у стягненні пені за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення, тому в цій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 5 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в частині стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 24 листопада 2014 року по 2 грудня 2014 року відмовити. Справу в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % пені за кожен день прострочення на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 3 грудня 2014 року до дня ухвалення судового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-37цс16 Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності. Однак, пунктом 9 постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540 передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Враховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов’язань. Тому, на час дії постанови Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540, а саме з 2 вересня 2014 року по 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин у поєднанні з постановою Правління НБУ «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютних ринків України» від 29 серпня 2014 року № 540. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8ABA1D69DAAE4B9C2257FB2004162F1
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 рокум. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У січні 2010 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі – АБ "Укргазбанк") в особі Харківської обласної дирекції звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, виселення та звернення стягнення на предмет іпотеки. Уточнивши позовні вимоги, АБ "Укргазбанк" просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 124 тис. 268 доларів США 61 цент. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2014 року позов ПАТ АБ "Укргазбанк" задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 строкову заборгованість за кредитним договором у розмірі 59 тис. 250 доларів США, прострочену заборгованість за кредитним договором у розмірі 14 тис. 993 долари США 98 центів, поточну заборгованість за процентами в сумі 1 тис. 25 доларів США 26 центів, прострочену заборгованість за процентами в сумі 48 тис. 999 долари США 37 центів, пеню за несвоєчасне погашення кредиту у сумі 11 тис. 599 доларів США 40 центів, пеню за несвоєчасну сплату процентів у сумі 37 тис. 36 доларів США 54 центи, штрафні санкції у сумі 23 тис. 600 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено у частині задоволення позову про стягнення пені та штрафних санкцій. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АБ "Укргазбанк" пеню за простроченим кредитом у розмірі 6 тис. 376 грн 30 коп., пеню за простроченими відсотками у розмірі 14 тис. 713 грн 98 коп. У задоволенні позовних вимог про стягнення штрафних санкцій відмовлено. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу АБ "Укргазбанк" відхилено, рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року залишено в силі. У серпні 2015 року АБ "Укргазбанк" подав заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 258, 259, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України України). Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви, АБ "Укргазбанк" надало постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції, відхиливши касаційну скаргу АБ "Укргазбанк" та залишивши в силі рішення апеляційного суду, погодився з висновками судів про застосування спеціального строку позовної давності в один рік до вимог позивача про стягнення пені та штрафу, оскільки про це заявлено відповідачем. Водночас у постанові від 1 липня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у договорі або Умовах кредитора, які повинні бути підписані позичальником, проте суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погодившись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, якими збільшено позовну давність, не містять підпису позичальника, а тому ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі, яка переглядається суди встановили, що 4 серпня 2008 року АБ "Укргазбанк" відповідно до укладеного кредитного договору надав ОСОБА_1 кредит у сумі 70 тис. доларів США зі строком погашення кредиту до 3 серпня 2033 року та сплатою 13,8 % річних. Згідно з пунктом 3.3 кредитного договору встановлено графік погашення кредиту щомісячно, з першого по десяте число кожного місяця по 250 доларів США. Останній платіж повинен бути проведений не пізніше 3 серпня 2033 року. У зв’язку з тим, що ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором не виконала, з грудня 2008 року припинила погашення кредиту та процентів за користування кредитом, вимогу щодо повернення заборгованості за кредитом від 11 вересня 2009 року не виконала, станом на 6 грудня 2013 року утворилась заборгованість за кредитом у сумі 124 тис. 258 доларів США 61 цент. При цьому заборгованість з пені за несвоєчасне погашення кредиту в період із 7 грудня 2010 року до 6 грудня 2013 року складала 11 тис. 599 доларів США 40 центів та за несвоєчасну сплату процентів - 37 тис. 36 доларів США 54 центи. Задовольняючи позов АТ "Укргазбанк", поданий 31 грудня 2009 року суд першої інстанції дійшов висновку про те що, оскільки відповідачка умов кредитного договору не виконала, з неї підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором, проценти за користування кредитом, пеня та штрафні санкції за весь період прострочення. Ухвалюючи рішення про зміну рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені та штрафних санкцій, апеляційний суд, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на частину другу статті 258 ЦК України, дійшов висновку про те, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Крім того, про застосування позовної давності заявлено відповідачем у справі. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункту 5.3) пеня за порушення строків повернення кредиту визначена в розмірі 0,1 % від суми невиконаного зобов’язання за кожен день прострочення платежу. Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки, а до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 цього Кодексу). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається суди встановили, що згідно з умовами кредитного договору (пункт 3.3.4) погашення кредиту повинне здійснюватись частинами з 1 до 10 числа кожного місяця (останній платіж – у 2033 році). Оскільки умовами договору установлені окремі самостійні зобов’язання щодо повернення кредиту, то відповідальність за невиконання кожного з них настає окремо. За відсутності платежу з 11 числа кожного місяця виникає прострочення боржника за зобов’язаннями, а в кредитора виникає право на позов. Початок позовної давності для стягнення періодичних платежів необхідно обчислювати з дня невиконання позичальником кожного із зобов'язань. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати в договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами (частина друга статті 6 ЦК України). За змістом частини третьої цієї статті сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, однак не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Виходячи з аналізу зазначених правових норм можна зробити висновок про те, що якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором. Суди встановили, що пунктом 5.8 кредитного договору строк позовної давності визначається сторонами в три роки, в тому числі на вимоги з повернення: процентів за користування кредитом та суми заборгованості за кредитом з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, пені за несвоєчасну сплату процентів та кредиту, штрафів та всіх видатків, понесених банком під час виконання умов цього договору. За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що стягнення неустойки (штрафу та пені) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, не можна визнати обґрунтованим. Однак для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки апеляційний суд розрахував суми штрафу та пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 без урахування пункту 5.8 кредитного договору, а Верховний Суд України відповідно до норм статей 3602, 335 ЦПК України не може встановлювати подібні обставини та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Тому рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, підпунктом "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Укргазбанк" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 січня 2015 року скасувати, передати справу на новий апеляційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1824 цс15) Якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам статті 6 і частини першої статті 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1AEAFEB7DE63451EC2257F7700456A2C
  24. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/50527552 Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 вересня 2015 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Іваненко Ю.Г., Наумчука М.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет застави, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 01 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет застави. Позивач зазначав, що 01 липня 2008 року між ним та ОСОБА_5 було укладено кредитно-заставний договір, згідно з умовами якого остання отримала 12 140, 84 доларів США, які зобов'язався повернути на умовах, визначених договором до 28 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору, ОСОБА_5 передала в заставу банку автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3). Також позивач вказував на те, що спірний транспортний засіб належить ОСОБА_4 з 19 березня 2013 року. Посилаючись на те, що відповідач, до якого перейшло право власності на предмет застави, набуває статусу заставодавця й має всі його права та несе всі його обов'язки за договором застави, а ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором не виконує, внаслідок чого існує заборгованість у розмірі 42 612,71 доларів США, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок її погашення, звернути стягнення на предмет застави - автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3), що належить ОСОБА_4 Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 01 квітня 2015 року, позов задоволено. Ухвалено вилучити у ОСОБА_4 та передати в заклад ПАТ КБ «ПриватБанк» предмет застави - автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3), що належить на праві власності ОСОБА_4, комплект ключів та свідоцтво про реєстрацію цього транспортного засобу. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 01 липня 2008 року в сумі 42 612,71 доларів США (гривневий еквівалент 340 475 грн 52 коп.), звернути стягнення на предмет застави: автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3), що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 3 404 грн 76 коп. судового збору. У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого в цій частині погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що внаслідок порушення відповідачем умов кредитного договору утворилася заборгованість перед позивачем, в рахунок погашення якої необхідно звернути стягнення на предмет застави, взявши до уваги наданий банком розрахунок кредитної заборгованості. Проте повністю погодитися з таким висновком судів не можна. Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При вирішенні справи судом першої інстанції встановлено, що 01 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитно-заставний договір, згідно з умовами якого остання отримала 12 140, 84 доларів США, які зобов'язався повернути на умовах, визначених договором до 28 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору, ОСОБА_5 передала в заставу банку автомобіль SKODA, модель: OCTAVIA 1.6 LX, рік випуску 2000, тип ТЗ: легковий комбі-В, № кузова/шасі: НОМЕР_1, реєстраційний номер: НОМЕР_2 (НОМЕР_3). 19 березня 2013 року право власності на спірний транспортний засіб зареєстровано за ОСОБА_4 Своїх зобов'язань за вищевказаним кредитним договором ОСОБА_5 належним чином не виконує, внаслідок чого станом на 25 жовтня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 42 612,71 долари США, з яких: 10 602,06 долари США - несплачений кредит, 4 118, 69 доларів США - несплачені проценти, 3 423,95 долари США - комісія за користування коштами, 22 409,03 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 31,29 долар США - штраф (фіксована частина) та 2 027,69 доларів США - штраф (процента складова). Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Згідно із розділом 13 вказаного кредитно-заставного договору у випадку порушення позичальником зобов'язань, передбачених п. п. 5.2.2, 5.2.3 договору щодо сплати винагороди та процентів, позичальник сплачує пеню в розмірі 0, 15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки; у випадку порушення позичальником зобов'язання щодо повернення основної суми кредиту, передбаченого п. 5.2.4 договору, позичальник сплачує пеню у розмірі 0, 15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки; у разі порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених п .п. 10.1.1, 10.1.2, 5.2.16 цього договору, він сплачує на користь банку штраф у розмірі 100 % від вартості предмета застави, яка зазначена у п. 16.8 договору; у випадку порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених п. п. 5.2.11, 5.2.12, 5.2.18 договору, він сплачує на користь банку штраф у розмірі 25 % від вартості предмета застави, що визначена п. 16.8 договору; у випадку порушення строків виконання позичальником зобов'язань щодо передачі предмета застави у володіння банку відповідно до п. 11.2.2 договору, позичальник сплачує банку штраф в розмірі 2 % від вартості предмета застави, яка встановлена в п. 16.8 договору; у випадку порушення строків виконання позичальником зобов'язань, передбачених у статті 12.3.1 договору (щодо надання реквізитів покупця), останній сплачує штраф у таких розмірах: 3 % від вартості предмета застави, яка визначена у п. 16.8 договору, якщо виконання зобов'язання було прострочено понад один день, 5 % вартості предмета застави яка зазначена в ст. 16.8 договору, якщо виконання зобов'язання було прострочено понад п'ятнадцять днів. При порушенні позичальником будь-якого грошового зобов'язання за договором понад 30 календарних днів, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку штраф у розмірі 250 грн та 5 % від суми невиконаного зобов'язання. Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Також, суд першої інстанції, на порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України, стягуючи на користь банку 22 409,03 доларів США пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 31,29 долар США штрафу (фіксована частина) та 2 027,69 доларів США штрафу (процента складова), не врахував, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків, не обговорив питання про зменшення розміру неустойки відповідно до правил ч. 3 ст. 551 ЦК України, на чому наполягав відповідач. Крім того, оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, то суд має право поряд зі стягненням заборгованості в іноземній валюті стягнути й проценти за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки такий процент не є фінансовою санкцією. Разом з тим, судом першої інстанції залишено поза увагою те, що валюта, в якій нараховані пеня, а також штрафів є долари США. При цьому, положення ч. 2 ст. 192 ЦК України та ч. 3 ст. 533 ЦК України , Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» можуть бути застосовані тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом, та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення неустойки. Апеляційний суд, на порушення вимог ст. 303 ЦПК України, на вказані порушення суду першої інстанції також уваги не звернув та передчасно залишив рішення місцевого суду без змін. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 01 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді: Н.А. Горелкіна Є.П. Євграфова Ю.Г. Іваненко М.І. Наумчук
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 29 червня 2006 року ОСОБА_1 отримав кредитні кошти у розмірі 300 000 грн. У зв’язку з порушенням ним умов кредитного договору утворилась заборгованість, яку він у добровільному порядку, незважаючи на вимоги банку, не погасив. ПАТ «Укрсоцбанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 577 213 грн. 97 коп. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 20 травня 2014 року в позові ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 24 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 520 102 грн. 54 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 21 березня 2014 року. В решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня2014 року та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049, статті 1050 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на підтримання заяви, а також представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі пункту 2 ст. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ справу розглянуто в порядку, що діяв до набрання чинності зазначеним Законом. На підставі ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній на день надходження заяви ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 29 червня 2006 року між сторонами укладено кредитний договір, за умовами якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 300 000 грн., а останній зобов’язався повернути його до 28 червня 2026 року зі сплатою процентів за користування кредитом. У зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором у боржника перед банком виникла заборгованість, яка станом на 21 березня 2014 року становила 577 213 грн. 97 коп. Пунктами 1.1, 1.1.2 договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 1 250 грн. до 10 числа місяця наступного за місяцем у графіку та в останній користування кредитом з кінцевим терміном основного зобов’язання до 28 червня 2026 року. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов’язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 4.2 цього договору, від суми простроченого платежу (п.п. 1.1 та 2.4 кредитного договору). Крім того, відповідно до пунктів 3.3.9, 4.5 договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному пунктом 1.1. цього договору. У разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8, 3.3.9 договору протягом більше ніж 60 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду за захистом порушених прав, оскільки згідно із пунктом 5.4 Договору зазначене право виникло у позивача 11 січня 2009 року, тоді як банк звернувся до суду 16 квітня 2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач перестав сплачувати щомісячні платежі після 23 жовтня 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5. кредитного договору строк користування кредитними коштами вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 11 січня 2009 року. Таким чином днем, коли в позивача виникло право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, є 11 січня 2009 року, однак банк звернувся до суду із позовом лише 16 квітня 2014 року. Разом із тим апеляційний суд вважав, що строк позовної давності щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з квітня 2011 року, не сплив, а тому в цій частині заявлених вимог позов про стягнення кредитних коштів, процентів за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за процентами підлягає задоволенню. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 10 жовтня 2014 року, від 1 грудня 2014 року суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову в зв’язку з пропуском строку позовної давності, оскільки пунктами 4.5. кредитних договорів передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених договором, більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та неустойку. Таким чином, у зв’язку з порушенням вказаних умов договору, термін повернення кредиту змінився, а позивач звернувся до суду з позовом із пропуском строку позовної давності. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049 ЦК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно із пунктом 4.5. кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Судами встановлено, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснив 23 жовтня 2008 року, а тому за визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 11 січня 2009 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено – на 11 січня 2009 року, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду з зазначеним позовом лише 16 квітня 2014 року, тобто зі спливом строку позовної давності. Такий висновок суду є правильним й відповідає вимогам Закону. Однак висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що строк позовної давності щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло з квітня 2011 року не сплив, а тому в цій частині заявлених вимог позов підлягає задоволенню, є неправильними. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухвалюючи рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотки за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з квітня 2011 року по квітень 2014 року, апеляційний суд не врахував, що в зв’язку з неналежним виконання умов договору, змінився строк виконання основного зобов’язання (п. 4.5. договору), та банк мав право з 11 січня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду із позовом, однак позовну заяву подав до суду лише у квітні 2014 року. Після зміни строку виконання зобов’язання до 11 січня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5. договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 11 січня 2009 року не підлягали виконанню. Отже апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, про те, що з ОСОБА_1 на користь банку підлягають стягненню кредиті кошти по сплаті щомісячних платежів в межах трьохрічного строку позовної давності до дня звернення до суду із зазначеним позовом, починаючи з квітня 2011 року є помилковим. Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права - 253, 254, 256, 257, 258, частини 1 статті 261, частини 1 статті 1049 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-УІІІ, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-249цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/EEE62F5B29715064C2257F24004B090C