Search the Community

Showing results for tags 'перегистрация имущества'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 173 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/952/17 Провадження N 11-305апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Гавриленка В.В., учасник справи позивач - ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Старкпром" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року (суддя Кузьменко В. А) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року (судді Вівдиченко Т.Р., Беспалов О.О., Губська Л.В.) у справі N 826/952/17 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі - нотаріус) Джуринської Людмили Володимирівни, третя особа - ТОВ "Старкпром", про скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до нотаріуса Джуринської Л.В. про скасування рішення відповідача від 30 грудня 2016 року N 33297173 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за договором від 26 січня 2007 року в іпотеку Відкритого акціонерного товариства "Кредобанк" (далі - ВАТ "Кредобанк") передано майнові права на земельну ділянку, що належала позивачу на праві приватної власності. Однак оскарженим рішенням відповідача від 30 грудня 2016 року право власності на цю земельну ділянку зареєстровано за ТОВ "Старкпром" на підставі згаданого вище договору іпотеки та двох договорів відступлення прав за цим договором від 27 травня 2016 року. Позивач зазначив, що оскільки законодавець пов'язує право іпотекодержателя на позасудове врегулювання з невиконанням іпотекодавцем у тридцятиденний строк вимоги про усунення порушень особистого зобов'язання, то відсутність документа, що підтверджує наявність факту завершення такого строку, свідчить про те, що рішення нотаріуса прийнято всупереч вимогам законодавства. З огляду на це ОСОБА_3 вважає, що оскаржене рішення відповідача прийнято на підставі неповного пакету документів, унаслідок чого відповідач неправомірно встановив факт виконання умов, з якими стаття 35 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" пов'язує набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 31 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року, позов ОСОБА_3 задовольнив повністю. Не погодившись із указаними судовими рішеннями, третя особа подала касаційну скаргу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. На обґрунтування вимог касаційної скарги ТОВ "Старкпром" вказує, що позовною вимогою в даному спорі є скасування рішення нотаріуса стосовно реєстрації за третьою особою права власності на земельну ділянку. Разом з тим правовою підставою для набуття ТОВ "Старкпром" права власності на цю ділянку є договірні відносини між позивачем та товариством, а саме права та обов'язки сторін, що виникають з кредитного договору від 26 січня 2007 року N 10 та договору іпотеки від 26 січня 2007 року, зокрема, невиконання ОСОБА_3 своїх фінансових зобов'язань за кредитним договором та виникнення у третьої особи права на звернення стягнення на предмет іпотеки. Таким чином, оскільки дії відповідача спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав ТОВ "Старкпром", то в цьому випадку наявний спір щодо права власності останнього на земельну ділянку, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Окрім того, у провадженні Дніпровського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа N 755/1228/17 за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Старкпром", третя особа - нотаріус Джуринська Л.В., про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ТОВ "Старкпром" та визнання договору недійсним. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначила, що вона оспорює рішення про державну реєстрацію прав з підстав порушення відповідачем установленого законом порядку його прийняття. Позовні вимоги та їх нормативне обґрунтування стосуються виключно невідповідності спірного рішення вимогам законодавства України, що регулює порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно. Доводи скаржника про те, що оскаржене рішення відповідача спрямоване на виникнення, зміну або припинення цивільних прав ТОВ "Старкпром", є помилковими, оскільки зазначені наслідки є метою вчинення правочину. Також безпідставним є посилання скаржника на наявність в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва цивільної справи N 755/1228/17, адже предметом цивільного спору є протиправність дій іпотекодержателя та визнання договору недійсним. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надіслав. Заслухавши суддю-доповідача, виступ позивача проти задоволення касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення цієї скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що 26 січня 2007 року між ВАТ "Кредобанк" (банк) і ОСОБА_3 (позичальник) було укладено кредитний договір N 10, відповідно до якого банк видає позичальнику кредит у сумі 85 тис. доларів США на строк до 01 січня 2027 року. Кредит видається на придбання земельної ділянки площею 0,0620 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, згідно з договором купівлі-продажу, укладеним між позичальником та ОСОБА_5. Цього ж дня між ВАТ "Кредобанк" (іпотекодержатель) і ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пашинною В.В. та зареєстровано в реєстрі за N 70. Відповідно до пункту 1.3 цього договору предметом іпотеки є майнові права на земельну ділянку площею 0,0620 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та стане власністю позивача після оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку. 06 липня 2007 року позивач отримав державний акт на право власності на указану земельну ділянку серії ЯД N 925864. 27 травня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Укрфінресурс" (далі - ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс") та ТОВ "Старкпром" було укладено договір відступлення прав вимоги за кредитним договором від 26 січня 2007 року N 10, відповідно до пункту 2.2 якого ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" відступає ТОВ "Старкпром", а ТОВ "Старкпром" набуває від ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" права вимоги до ОСОБА_3 у повному обсязі (у зв'язку із чим ТОВ "Старкпром" стає кредитором за кредитним договором) з дати та за умови належного виконання ТОВ "Старкпром" у повному розмірі свого обов'язку з оплати за відступлення таких прав вимоги до боржника згідно з умовами цього договору. Пунктом 1.4 договору відступлення прав вимоги за кредитним договором від 26 січня 2007 року N 10 передбачено, що кредитний договір - це кредитний договір від 26 січня 2007 року N 10, укладений між ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" та ОСОБА_3 (з усіма наступними змінами). 27 травня 2016 року між ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" та ТОВ "Старкпром" було укладено договір відступлення прав за договором іпотеки, посвідченим 26 січня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пашинною В.В. і зареєстрованим в реєстрі за N 70. Відповідно до пункту 2.1. цього договору ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" відступає ТОВ "Старкпром", а ТОВ "Старкпром" набуває від ТОВ "Факторингова компанія "Укрфінресурс" всі права іпотекодержателя за договором іпотеки. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П. та зареєстровано в реєстрі за N 2365. 30 грудня 2016 року нотаріус прийняв рішення індексний номер 33297173 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким за ТОВ "Старкпром" зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку. Не погодившись із таким рішенням відповідача, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим позовом. Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Ураховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки) та реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - земельної ділянки позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 та N 11-192апп18 відповідно). При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржених судових рішень із закриттям провадження у справі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Старкпром" задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 15 червня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П. Повний текст постанови підписано 02 липня 2018 року.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 810/950/16 Провадження N 11-504апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Компанії Вінсі Констрюксьон Гран Проже, Компанії Буйг Траво Пюблік (далі - Компанії) до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Іванківської районної державної адміністрації Київської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: товариство з обмеженою відповідальністю "Монтаж-Енергобуд" (далі - Товариство), публічне акціонерне товариство "Фідобанк" (далі - Банк), про часткове скасування рішення, за касаційною скаргою Компаній на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року (колегія суддів у складі Аліменка В.О., Безименної Н.В., Карпушової О.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року Компанії звернулися до суду з адміністративним позовом до Реєстраційної служби Іванківського міжрайонного управління юстиції Київської області (далі - Реєстраційна служба), у якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просили скасувати частково рішення про державну реєстрацію права власності від 14 січня 2013 року, індексний номер: 31013, на об'єкт нерухомого майна "нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд", реєстраційний номер 607132220, розташований за адресою: Київська область, Іванівський район, смт Іванків, вул. Проскури Івана, будинок 86 К державного реєстратора Реєстраційної служби Іванівського міжрайонного управління юстиції Київської області Гніденко А.В. (далі - Державний реєстратор), виключивши модульні житлові споруди зі складу цього об'єкту нерухомого майна. В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що рішенням Державного реєстратора від 14 січня 2013 року за Товариством зареєстровано право власності на тимчасові модульні житлові споруди, проектування та будівництво яких здійснювалось за замовленням та за рахунок позивачів. Вказані модульні житлові споруди не входять до складу об'єкта нерухомості, реконструкцію якого здійснювало Товариство, а право власності на них зареєстроване за останнім, у відсутність правовстановлюючих документів та документів, що підтверджують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів. Київський окружний адміністративний суд постановою від 21 вересня 2016 року задовольнив позовні вимоги: визначив спосіб і порядок виконання судового рішення шляхом внесення змін до Державного реєстру прав про об'єкт нерухомого майна - "Нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд" (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 607132220), виключивши з опису об'єкта нерухомого майна слова "з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд". Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 грудня 2016 року задовольнив частково апеляційні скарги Банку та Товариства; скасував постанову Київського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року; провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) та роз'яснив, що спір, який виник між сторонами, може бути вирішений в порядку господарського судочинства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанцій, з посиланням на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, виходив із того, що спір у справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки випливає з договірних відносин, а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, у січні 2017 року Компанії звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просять скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Банк у запереченнях на касаційну скаргу, які надійшли до суду 22 лютого 2017 року, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення апеляційного суду - без змін. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 13 березня 2018 року касаційну скаргу Компаній на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 25 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Згідно з положеннями частини четвертої статті 327 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 346 КАС, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Судами встановлено, що Компанії, разом акредитовані в Україні на підставі свідоцтва від 12 листопада 2007 року N 186, у якості виконавця міжнародної технічної допомоги з будівництва нового укриття ("Новий безпечний конфайнмент") на заміну старого саркофагу 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС на підставі Контракту N SIP08-1-001, укладеного між позивачами та Державним спеціалізованим підприємством Чорнобильська АЕС від 10 серпня 2007 року. Будівельні роботи фінансуються за рахунок коштів грантів, наданих країнами донорами Чорнобильському фонду "Укриття", розпорядником якого є Європейський банк реконструкції та розвитку. Роботи з комплексного ремонту споруди за адресою: вул. І. Проскури, 86, смт Іванків, Київської області та улаштування модульних житлових споруд на прилеглій територій були замовлені позивачем для тимчасового проживання своїх працівників під час виконання робіт за Контрактом N SIP08-1-001, закінчення яких планується в кінці 2017 року. 9 березня 2012 року між Компаніями (Підрядник) і Товариством (Субпідрядник) було укладено договір субпідряду на будівництво житлового містечка в смт Іванків N NKA 400 0233/02/2012 (далі - Договір субпідряду). Предметом договору є зобов'язання Товариства за замовленням Підрядника виконати роботи з: - проектування, виготовлення, поставки, монтажу, підключення до електричних мереж і водопостачання, каналізації, супутникового телебачення та здачі в експлуатацію і передачі у власність блок-модульного житлового комплексу, що розташований за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І. Проскури, на території, прилеглій до будинку N 86 (Об'єкт N 1) (пункт 1.1.1 Договору субпідряду); - комплексного відновлюваного ремонту, підключення до мережі супутникового телебачення і здачі в експлуатацію будівлі гуртожитку, що знаходиться за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І.Проскури, буд. N 86 (Об'єкт N 2) (пункт 1.1.2 Договору субпідряду). За змістом розділу 2 Договору субпідряду вартість робіт, складає 6 500 000 грн та включає всі витрати Товариства, пов'язані з виконанням договору. Роботи за Договором субпідряду виконані Товариством, прийняті та оплачені у повному обсязі позивачами, що підтверджується актами приймання виконаних підрядних робіт та актом здачі-прийняття робіт від 28 вересня 2012 року. 14 січня 2013 року Товариство звернулось до Реєстраційної служби із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) на об'єкт нерухомого майна - реконструйована нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І. Проскури, буд. 86 К. Відповідно до технічного паспорта на виробничий будинок, розташований за адресою: Київська область, смт Іванків, буд. 86, вказаний об'єкт нерухомого майна складається з будівлі літ. "А" - будівля під житло для робітників і службовців, літ. "W" - блок кімнат, літ. "Х" - погріб, літ "Ф" - погріб, N 4, 10, 11 - огорожі. Згідно картки прийому заяви від 14 січня 2013 року N 30978 до заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Товариством додано: зареєстровану декларацію про реєстрацію об'єкта будівництва від 26 жовтня 2012 року N КС 14312200790; технічний паспорт від 11 жовтня 2012 року N 2140, розроблений КП "БТІ Києво-Святошинської районної ради Київської області". На підставі зазначених документів, Державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 січня 2013 року N 31013, яким зареєстрував право власності Товариства на об'єкт нерухомого майна - "Нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд", що розташований за адресою: Київська область, смт Іванків, вул. І.Проскури, буд. 86 К. Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно індексний номер 51821, зареєстрований за Товариством об'єкт нерухомості складається з: будівлі літ. "А" загальною площею 692,2 кв. м, блок кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м, погріб літ. "Х", погріб літ. "Ф", огорожа N 4, 10, 11. За змістом позовних вимог позивачі не погоджуються із рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 січня 2013 року N 31013 в частині державної реєстрації права власності за Товариством на модульні житлові споруди, що в описі об'єкта нерухомого майна позначені як "блок кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м". У подальшому, 21 жовтня 2013 року між Банком та Товариством укладений кредитний договір N 524 Ю про надання останньому кредит у формі кредитної лінії із лімітом в сумі 2 000 000 грн. строком до 20 жовтня 2014 року. У забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором укладений договір іпотеки, відповідно до якого Товариство передало в іпотеку Банку нерухоме майно з усіма його приналежностями: - нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд, що складаються з будівлі літ. "А" загальною площею 692,2 кв. м, блоку кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м, погрібу літ. "X", погрібу літ. "Ф", огорожі N 4, 10, 11, що знаходяться за адресою: Київська, обл., Іванківський район, смт Іванків, вул. І. Проскури, буд. 86 К. При цьому суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у 2012 році Товариство придбало нерухоме майно, що підтверджується договором купівлі-продажу частини цілісного майнового комплексу, укладеного 15 червня 2012 року між TOB "УКРЕНЕРГОТЕПЛОІЗОЛЯЦІЯ" (продавець) і Товариством, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І. і зареєстрований у реєстрі за N 130, що складалось із будівель: контора літ. "А" загальною площею 707,2 кв. м, погреби літ. "Ф" та "X", ворота N 3., паркан N 4, 11, за адресою: Київська обл., смт Іванків, вул. І. Проскури, 86. У подальшому Товариство здійснило реконструкцію даного об'єкту, що підтверджується декларацією про готовність об'єкта до експлуатації, затвердженою 26 жовтня 2012 року, у результаті якої після завершення реконструкції його було зареєстровано як нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії САЕ N 878712 від 17 січня 2013 року, індексний номер 5182, виданого Державним реєстратором та відповідними рішеннями Виконавчого комітету Іванківської селищної ради про надання дозволу на реконструкцію, про заміну адреси та правовстановлюючих документів. Згідно із частиною третьою статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною другою статті 4 КАС (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. У справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням умов цивільно-правової угоди, зокрема вирішенням питання правомірності неодноразового переходу права власності на нерухоме майно, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. До того ж, рішенням Господарського суду Київської області від 6 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 6 грудня 2017 року, у справі 911/3306/15 позовні вимоги Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості Товариства по кредитному договору задоволено. У рахунок погашення заборгованості Товариства за кредитним договором від 21 жовтня 2013 року N 524 Ю в загальній сумі 5 430 643 грн 29 коп.; звернуто стягнення на предмет іпотеки за вказаним договором іпотеки на нежитлові будівлі під житло для робітників та службовців з улаштуванням на прилеглій території модульних житлових споруд, що складаються з будівлі літ. "А" загальною площею 692,2 кв. м, блоку кімнат літ. "W" загальною площею 556,3 кв. м, погрібу літ. "X", погрібу літ. "Ф", огорожі N 4, 10, 11, і знаходяться за адресою: Київська, обл., Іванківський район, смт Іванків, вул. І. Проскури, 86 К, та належать на праві власності Товариству шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, з встановленням початкової ціни за даними проведеної у справі судової експертизи в сумі 6 515 922 грн. За практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Таким чином, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій - без змін. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Компанії Вінсі Констрюксьон Гран Проже, Компанії Буйг Траво Пюблік залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 23 червня 2018 року. Головуючий суддя-доповідачО.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 815/6945/16 Провадження N 11-439апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року (суддя Андрухів В.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року (у складі колегії суддів Градовського Ю.М., Кравченка К.В., Лук'янук О. В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Одеського нотаріального округу КовальськоїВікторії Валентинівни (далі - приватний нотаріус Ковальська В.В.), треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса Ковальської В.В., треті особи: Одеська міська рада, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у якому просила скасувати рішення відповідача від 25 листопада 2013 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартири, що розташовані в м. Одесі за адресами: АДРЕСА_1 Позов обґрунтовано тим, що приватний нотаріус, яка виконувала функції державного реєстратора, прийняла оскаржувані рішення, не встановивши відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV). Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 01 березня 2017 року залишив без змін ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 190 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 рокута Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_3 зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник щодо оскарження рішень відповідача, як суб'єкта владних повноважень, на підставі невиконання ним вимог Закону України N 1952-IV. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне. Судами встановлено, що 25 листопада 2013 року приватний нотаріус Ковальська В.В. зареєструвала за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу N 01/1232 від 03 грудня 2001 року та прийняла рішення про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу N 00/0112 від 21 січня 2000 року Того ж дня, цей же нотаріус посвідчила договори купівлі-продажу, на підставі яких ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6, а квартиру АДРЕСА_1 -ОСОБА_7 За позицією позивачки жодних договорів стосовно придбання чи продажу вказаних квартир вона не укладала й до відповідача для вчинення реєстраційних дій не зверталася. Перехід права власності на згадані квартири здійснено по підроблених документах, що встановлюється в кримінальному провадженні N 12014160470004682 від 29 травня 2016 року (до цього часу рішення не прийнято). Вважаючи дії приватного нотаріуса протиправними й такими, що вчинені без належної перевірки документів, наданих для реєстрації права власності, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Порушуючи питання про скасування рішень приватного нотаріуса від 25 листопада 2013 року, ОСОБА_3 обґрунтовує свої вимоги тим, що оскаржувані рішення про реєстрацію за нею права власності на квартири прийняті на підставі договорів купівлі-продажу нерухомого майна, які позивачка з третіми особами в справі не укладала та в подальшому нерухоме майно не відчужувала. Вищезазначені договори купівлі-продажу, на думку ОСОБА_3, є незаконними і потягли за собою низку цивільних позовів, пред'явленихдо неї третіми особами, а тому порушують її права. Однак, визнання незаконними дій приватного нотаріуса щодо реєстрації за позивачкою права власності на квартири і подальшого їх відчуження можуть бути визнані судом такими у випадку, якщо буде встановлено незаконність їх укладення і відповідно участь ОСОБА_3 в цих діях, оскільки оцінка дій приватного нотаріуса напряму залежить від рішення суду щодо дійсності укладення договорів купівлі-продажу квартир, а отже ці правовідносини є похідними. При цьому, на противагу своєї правової позиції про належність спору до адміністративної юрисдикції ОСОБА_3 в порядку цивільного судочинства звернулась до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до приватного нотаріуса Ковальської В.В. про скасування рішень від 25 листопада 2013 року щодо реєстрації права власності на нерухоме майно (справа N 521/533/17). Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 20 червня 2018 року відмовив ОСОБА_3 у задоволенні цього позову. Також з матеріалів справи та відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що в січні 2018 року ОСОБА_3 подала до Малиновського районного суду м. Одеси цивільний позов до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 треті особи: Одеська універсальна біржа, Одеська міська рада, приватний нотаріус Ковальська В.В., ОСОБА_9, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна (справа N 521/209990/16-ц). Тобто у цій справі спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та третіх осіб у справі. Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є правочини (договори). Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За нормами ч. 3 цієї статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 зазначеної статті). Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала;у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. З огляду на те, що реєстраційні дії, які оскаржує позивачка, вчинені на підставі правочинів, а саме договорів купівлі-продажу, які вона вважає недійсними та прийнятими з ознаками шахрайських дій невідомими їй особами, спір у цій справі не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами Цивільного процесуального кодексу України, з метою встановлення відповідності вказаних договорів вимогам ЦК України. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні цього Суду у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Зважаючи на наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є обґрунтованими, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року залишити без змін. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
  4. Постанова Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 686/22036/15-ц Провадження N 14-104 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), за участю третіх осіб - органу опіки та піклування Хмельницької міської ради та ОСОБА_5, про визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Фанди В.П., Купельського А.В. і Спірідонової Т.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_9), відповідачі: ТзОВ "Кей-Колект", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., треті особи: орган опіки та піклування Хмельницької міської ради, ОСОБА_5 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 3 листопада 2015 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним і скасувати рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 23216833 від 28 липня 2015 року (далі - рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно). 2. Мотивувала тим, що 5 грудня 2006 року уклала з Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" договір про надання споживчого кредиту N 11089485000 у розмірі 43 970,00 доларів США терміном до 4 грудня 2017 року. З метою забезпечення виконання кредитного договору позивач передала в іпотеку будинок на вул. Кам'янецькій, 148/2 у м. Хмельницькому (далі - будинок). В подальшому на підставі укладених з банком договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року та договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 12 грудня 2011 року ТзОВ "Кей-Колект" набуло право вимоги до позивача. ТзОВ "Кей-Колект" звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення державної реєстрації прав на будинок. 3. Позивач вказувала, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки немає, виконавчий напис нотаріусом не вчинявся, а договір про задоволення вимог іпотекодержателя позивач із ТзОВ "Кей-Колект" не укладала. Крім того, рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно було прийняте 28 липня 2015 року з порушенням вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". 4. Позивач зазначала, що на час проведення такої державної реєстрації у будинку мешкав і був зареєстрованим онук позивача - малолітній ОСОБА_10. А тому порушенням його прав є державна реєстрація права власності на будинок без висновку органу опіки та піклування. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 15 червня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 6. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що ТзОВ "Кей-Колект" правомірно набуло право власності на предмет іпотеки на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку", а позивач не надала суду доказів порушення її майнових прав. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 20 липня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 8. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи та помилково вважав, що спір належить до цивільної юрисдикції, адже відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можуть бути оскаржені до суду та мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 9 серпня 2016 року позивач звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій через порушення норм матеріального та процесуального права просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Хмельницької областівід 20 липня 2016 року, а справу направити для розгляду по суті до суду апеляційної інстанції. 10. Касаційна скарга мотивована тим, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правового договору, а тому спір не є публічно-правовим, випливає з договірних відносин і має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 28 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Ухвала мотивована тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Хмельницької областівід 20 липня 2016 рокуз підстав порушення останнім правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Позивач вважає, що спір не є публічно-правовим, оскільки випливає з договірних відносин, а тому має розглядатись за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 14. Відповідачі та треті особи відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 15. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанції, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у зазначеній редакції визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. 17. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України у вказаній редакції суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 18. Апеляційний суд вважав, що справа про оскарження дій нотаріуса, який діяв на виконання делегованих йому повноважень державного реєстратора, має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 19. Проте Велика Палата Верховного Суду у цій справі з таким висновком суду апеляційної інстанції не погоджується. 20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 21. Спір між сторонами виник з приводу порушення права власності позивача на будинок внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТзОВ "Кей-Колект". 22. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим, а тому має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. 23. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц. 24. Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги і звертає увагу також на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 25. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 26. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 27. Натомість, обставини справи N 686/22036/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 28. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 29. Згідно з частиною четвертою цієї статті у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. 30. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 31. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 32. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року слід скасувати, а справу направити для продовження розгляду до цього ж суду. (2.2) Щодо судових витрат 33. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суди розглядали у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 35. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 36. Спори про визнання незаконними та скасування рішень нотаріусів, які діяли на виконання делегованих повноважень державного реєстратора, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно розглядаються за правилами цивільного судочинства, якщо такі спори стосуються захисту цивільного права, зокрема випливають з договірних відносин, і якщо немає підстав для їх розгляду за правилами адміністративного судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою та четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до цього ж суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/2792/16 (К/9901/13860/18) Провадження N 11-380апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Мельнікової Л.В., суддів Старосуда М.І., Донець Л.О.) від 01 листопада 2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олени Віталіївни, третя особа - Публічне акціонерне товариство "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК", про визнання протиправними дій та скасування запису, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" (далі - ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни") звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило: визнати протиправними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В. щодо реєстрації права власності Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" (далі - ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК") на житлову будівлю (готельно-офісний та торговельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32; скасувати запис у Державному реєстрі прав на нерухоме майно від 18 травня 2016 року N 14560381. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 червня 2016 року адміністративний позов ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" задовольнив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 01 листопада 2016 року скасував постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 червня 2016 року, закрив провадження у цій справі та роз'яснив позивачу право на звернення з таким позовом до суду господарської юрисдикції, оскільки цей спір не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із таким судовим рішенням, у листопаді 2016 року ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року передав цю справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 07 листопада 2013 року між ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" та Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" було укладено кредитний договір N 766/071113 (далі - Кредитний договір), предметом якого, враховуючи внесені зміни, було надання відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом 6 млн 500 тис. дол. США. Відповідні грошові кошти банк надав товариству. ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" не виконав своїх зобов'язань за цим договором, і 23 червня 2016 року Господарський суд Київської області у справі N 911/755/15 прийняв рішення про стягнення з цього товариства на користь ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" заборгованості у розмірі 93 млн 965 тис. 993 грн 24 коп. Разом з цим 30 грудня 2013 року між ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" та ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни", ТОВ "ЛАНГРУП", ТОВ "РОЯЛ ХОСПІТЕЛЕТІ ГРУП", ТОВ "ЛАКШІМІ-8" укладено договір іпотеки N 1244-301213/І (посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С.В.), за умовами якого в іпотеку ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" передано нежитлову будівлю готельно-офісного та торгівельно-розважального комплексу, яка перебувала у власності позивача, загальною площею 18667,00 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32, у забезпечення зобов'язань ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" за Кредитним договором. Тобто, ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" стало майновим поручителем ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" за вказаним кредитним договором. Відповідно до п. 1.2 договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301212/І боржник (ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ") зобов'язаний у строки, визначені Кредитним договором, повернути іпотекодержателю (ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК") кредит у розмірі фактичного залишку за кредитною лінією, сплатити відсотки за користування ним у розмірі відповідно до умов Кредитного договору. З п. 3.1.2 цього договору вбачається, що у випадку невиконання або часткового невиконання іпотекодавцями зобов'язань за цим договором або боржником за Кредитним договором, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки для задоволення своїх кредиторських вимог переважно перед іншими кредиторами. 14 травня 2014 року між зазначеними вище сторонами укладено договір про розірвання договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301212/І (посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С.В., зареєстровано в реєстрі за N 405), відповідно до якого сторони дійшли згоди розірвати з 14 травня 2014 року укладений між ними договір іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301212/І без погашення суми заборгованості за Кредитним договором. Сторони також домовилися припинити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно заборону відчуження майна, яке було предметом іпотеки. Заборона щодо майна, яке було предметом іпотеки, припинено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідний запис про іпотеку вилучений. Крім того, 14 травня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Познякова С.В. того ж дня зареєструвала іпотеку та внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис N 5648563 про обтяження нежитлової будівлі (готельно-офісний та торговельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667,00 м2. Такі дії вчинені на підставі договору іпотеки від 14 травня 2014 року N 410, відповідно до умов якого Іпотекодержателем є Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", а майновим поручителем є ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни". Однак 09 квітня 2015 року наказом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" (далі уповноважена особа ФГВФО на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК") визнано нікчемним договір про розірвання договору іпотеки від 14 травня 2014 року N 1244-301213/І. Правомірність такого наказу була предметом судового розгляду, і постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2016 року у справі N 826/18441/15 зазначений наказ визнано законним. Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тобто, договір іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І визнано дійсним. Також, на підставі зазначеного наказу уповноваженою особою ФГВФО на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" направлено ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" та ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" вимогу про погашення заборгованості від 06 квітня 2016 року N 815, у якій попереджено товариства, що в разі невиконання вимог з погашення заборгованості за Кредитним договором буде розпочато процедуру звернення стягнення, у томі числі шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса на майно, передане в іпотеку на підставі чинного договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І. 18 травня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В. на підставі заяви уповноваженої особи ФГВФО на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" та п. 5.5 Договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І здійснила державну реєстрацію права власності ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" на нежитлову будівлю (готельно-офісний та торговельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667,00 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32, про що в Державному реєстрі прав на нерухоме майно здійснила запис N 14560381. Вважаючи такі дії приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В. протиправними, ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" звернулося до суду з цим адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням суб'єктом господарювання умов Кредитного договору (цивільно-правової угоди), тобто випливають з договірних відносин і мають вирішуватися судом за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "суд, встановлений законом" у ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Обґрунтовуючи свою позицію, ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" зазначає, що державний реєстратор, приймаючи рішення про реєстрацію права власності ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" на нежитлову будівлю (готельно-офісний та торгівельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32; порушив його права як власника на вказане вище нерухоме майно. Конкретних претензій до державного реєстратора при вчинені ним реєстраційних дій позивач не висуває. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно.ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" фактично оспорює право власності на будівлю, на яку було звернуто стягнення за невиконання умов Кредитного договору. Разом з тим, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (…); - підвідомчі господарським судам. Ураховуючи суб'єктний склад цієї справи й те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, а саме: Кредитного договору та договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що даний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин, а тому має вирішуватися судами за правилами ГПК України. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15. Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі, й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки суд апеляційної інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення прийняв з додержанням норм процесуального права, а правових висновків Харківського апеляційного адміністративного суду ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" не спростувало. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 820/7173/16 (К/9901/25603/18) Провадження N 11-613апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МАРФІН БАНК" на постанови Харківського окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Тітова О.М.) від 25 липня 2017 року та Харківського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Мельнікової Л.В., суддів Старосуда М.І., Донець Л.О.) від 11 січня 2018 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "МАРФІН БАНК" до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського міського управління юстиції Радіонова Олександра Сергійовича, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського міського управління юстиції Шевцової Лариси Вікторівни, Департаменту реєстрації Харківської міської ради, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання протиправними та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "МАРФІН БАНК" (далі - ПАТ "МАРФІН БАНК") звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило: - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського міського управління юстиції (далі - держреєстратор Харківського МУЮ) Шевцової Л.В. від 31 грудня 2015 року "Про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи", яким закрито розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу з реєстраційним N 730712463000 у зв'язку зі знищенням об'єкта нерухомого майна - нежитлових приміщень 1-го поверху N 14, 22, 23, 25-47, 2-го поверху N 4, 8-56 у будинку літ. "Б-2", загальною площею 1413,9 м2, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та проведенням державної реєстрації припинення права власності на них; - визнати протиправними та скасувати рішення держреєстратора Харківського МУЮ Шевцової Л.В. від 31 грудня 2015 року про державну реєстрацію припинення іпотеки (від 06 червня 2008 року реєстраційний N 7344500) та про державну реєстрацію припинення обтяження (від 06 червня 2008 року реєстраційний N 7344435) щодо зазначеного об'єкта нерухомого майна; - визнати протиправним та скасувати рішення держреєстратора Харківського МУЮ Радіонова О.С. від 15 лютого 2016 року N 28287369 про реєстрацію за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 права власності на 1/2 нежитлових приміщень літ. "АИ-2" та літ. "АЗ-2" на підставі декларації про готовність до експлуатації об'єкта, який належить до І-III категорії складності, який створено шляхом реконструкції нежитлових приміщень N 14, 22, 23, 25-47, 48-56 літ. "Б-2", розташованих за адресою: АДРЕСА_1; - зобов'язати Департамент реєстрації Харківської міської ради відновити з моменту первинного запису (06 червня 2008 року реєстраційний N 7344500) запис про іпотеку та її обтяження на нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - нежитлові приміщення 1-го поверху N 14, 22, 23, 25-47, 2-го поверху N 4, 8-56 у літ. "Б-2", загальною площею 1413,9 м2, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які реконструйовано та зареєстровано в реєстрі речових прав як нежитлові приміщення літ. "АИ-2" та літ. "АЗ-2". Харківський окружний адміністративний суд постановою від 25 липня 2017 року відмовив у задоволенні адміністративного позову. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 11 січня 2018 року скасував зазначену постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі, при цьому виходив з того, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди про передачу нерухомого майна в іпотеку. За правовою позицією суду апеляційної інстанції цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Не погодившись із такими судовими рішеннями, у лютому 2018 року ПАТ "МАРФІН БАНК" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанов Харківського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року та направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Скаржник вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ПАТ "МАРФІН БАНК" на постанови Харківського окружного адміністративного суду від 25 липня 2017 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 04 липня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 06 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Морський транспортний банк", правонаступником якого є ПАТ "МАРФІН БАНК", та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір N 00016/FKH (далі - Кредитний договір), предметом якого було надання не поновлювальної кредитної лінії у розмірі 300 тис. дол. США. Відповідні грошові кошти банк надав ОСОБА_5, який не виконав своїх зобов'язань за цим договором, і 07 березня 2017 року Червонозаводський районний суд м. Харкова у справі N 646/11125/16-ц прийняв рішення про стягнення з нього на користь банку заборгованості у розмірі 232 тис. 34 дол. США та 485 тис. 188 грн 98 коп. Крім того, 06 червня 2008 року між ПАТ "МАРФІН БАНК", як іпотекодержателем, та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5, як іпотекодавцем, було укладено договір іпотеки N 00148-СКН (далі - Договір іпотеки), за яким забезпечувалось виконання зобов'язань Іпотекодавця, як фізичної особи, за Кредитним договором. Предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення 1-го поверху N 14, 22, 23,25-40, 39а, 39б, 42-47; 2-го поверху N 48-6, 49 а, 49 б, 49 в, 49 г, 49 д, 51 а, 56 а загальною площею 1413,9 м2, що розташовані у будинку літ. Б-2 за адресою: АДРЕСА_1. 31 грудня 2015 року держреєстратор Харківського МУЮ Шевцова Л.В. прийняла рішення про державну реєстрацію припинення права власності ОСОБА_6, ОСОБА_7 на зазначені вище об'єкти нерухомого майна на підставі експертного висновку про неможливість експлуатації нежитлової будівлі та про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв'язку зі знищенням об'єкта нерухомого майна й проведенням державної реєстрації припинення права власності на нього. В подальшому, через 1,5 місяці, рішенням держреєстратора Харківського МУЮ Радіонова О.С. від 17 лютого 2016 року N 28287369 було зареєстровано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 право власності на нежитлові приміщення літ. "АИ-2" та літ. "АЗ-2" на підставі декларації про готовність до експлуатації об'єкта, який створено шляхом реконструкції нежитлових приміщень N 14, 22, 23, 25-47, 48-56 літ. "Б-2", розташованих за адресою: АДРЕСА_1. За позицією позивача реконструйоване майно є ідентичним нерухомому майну, що було передано у заставу, а тому, на його думку, в силу приписів ст. 23 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" договір про іпотеку розповсюджується на всіх третіх осіб, до яких перейшло право власності на нерухоме майно. Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що право власності на реконструйоване нерухоме майно у вигляді нежитлових приміщень літ. "АИ-2" та літ. "АЗ-2" за адресою АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 02 березня 2016 року перейшло до ОСОБА_9 та ОСОБА_10, а в наступному на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня 2016 року - до ОСОБА_11 Про набуття права власності цими особами на вказане приміщення внесені записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Вважаючи, що оскаржувані рішення держреєстраторів Харківського МУЮ порушують його права, як іпотекодержателя вказаного нерухомого майна, ПАТ "МАРФІН БАНК" звернулося до суду з цим позовом за захистом порушених прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановлений законом". Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Обґрунтовуючи свою позицію, ПАТ "МАРФІН БАНК" зазначив, що державні реєстратори, приймаючи спірні рішення про припинення права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на нежитлове приміщення, про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи у зв'язку зі знищенням об'єкта нерухомого майна, про припинення обтяження щодо об'єкта нерухомого майна, та про реєстрацію за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 права власності на реконструйоване нежитлове приміщення на підставі декларації про готовність до експлуатації об'єкта, порушили його права, як іпотекодержателя, на задоволення своїх майнових вимог на предмет іпотеки - нерухоме майно у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 умов Кредитного договору. Основним мотивом обґрунтування протиправних дій відповідача і, як наслідок, прийняття оскаржуваних рішень, позивач зазначає ту обставину, що спірні нежитлові приміщення 1-го поверху N 14, 22, 23, 25-40, 39а, 39б, 42-47; 2-го поверху N 48-56, 49 а, 49 б, 49 в, 49 г, 49 д, 51 а, 56а загальною площею 1413,9 м2, що розташовані у будинку літ. Б-2 за адресою: АДРЕСА_1, право власності на які було припинено у зв'язку із знищенням об'єкта нерухомого майна, і нежитлові приміщення літ. "АИ-2" та літ. "АЗ-2", що створені шляхом реконструкції нежитлових приміщень N 14, 22, 23, 25-47, 48-56 літ. "Б-2" розташованих за адресою: АДРЕСА_1, є одним і тим самим об'єктом, а тому на це нерухоме майно розповсюджується дія Договору іпотеки. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття постанови суду першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Виникнення спірних правовідносин, за якими судом апеляційної інстанції закрито провадження, обумовлено незгодою позивача з правомірністю припинення відповідачами права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення 1-го поверху N 14, 22, 23, 25-40, 39 а, 39 б, 42-47; 2-го поверху N 48-56, 49 а, 49 б, 49 в, 49 г, 49 д, 51 а, 56 а загальною площею 1413,9 м2 у будинку літ. Б-2 за адресою: АДРЕСА_1 (закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи у зв'язку зі знищенням об'єкта нерухомого майна, про припинення обтяження щодо об'єкта нерухомого майна) і реєстрації за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (у подальшому й за іншими особами) права власності на нібито те саме приміщення, яке було предметом Договору іпотеки. Однак, такі вимоги є похідними при вирішенні судом питання щодо неналежного виконання умов Договору іпотеки та правомірності набуття зазначеними фізичними особами права власності на спірне майно. Конкретних претензій до державних реєстраторів при вчинені ними реєстраційних дій позивач не висуває. Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державних реєстраторів як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки невиконання умов цивільно-правової угоди, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України; у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 2 зазначеної статті). Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу. Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Із системного аналізу зазначених положень убачається, що не є публічно-правовим спір між суб'єктом владних повноважень та суб'єктом приватного права - фізичною чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Ураховуючи суб'єктний склад цієї справи й те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, а саме: Кредитного договору та Договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що даний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин, а тому має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Крім того, на підставі оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, яке, на думку позивача, прийнято внаслідок допущення держреєстраторами Харківського МУЮ протиправних дій, у третіх осіб виникло речове право, правомірність набуття якого також оспорюється позивачем. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15, і Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне відступати від цих висновків. Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі, й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки суд апеляційної інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення прийняв з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Харківського апеляційного адміністративного суду не спростовано. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "МАРФІН БАНК" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 803/1125/17 Провадження N 11-425апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 803/1125/17 за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс"), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - Приватний нотаріус) про визнання протиправним та скасування рішення та запису за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвали Волинського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2017 року (суддя Ксензюк А.Я.) та Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Качмара В.Я., Ніколіна В.В., Рибачука А.І.), УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Приватного нотаріуса та ТОВ "ФК "Вектор Плюс", у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса від 9 червня 2015 року про державну реєстрацію прав власності за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на квартиру АДРЕСА_1 (далі - Рішення) та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 9 червня 2015 року N НОМЕР_1 про право власності ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на вищезазначену квартиру, що вчинений Приватним нотаріусом (далі - Запис). Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 5 вересня 2017 року відмовив у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чинного до 15 грудня 2017 року. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, пославшись на висновки Верховного Суду України, наведені у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, виходив із того, що правовідносини, пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, не є публічно-правовими, оскільки випливають із договірних відносин, а відтак мають вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства, а не адміністративного. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 7 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. У свою чергу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги позивача спрямовані на скасування Рішення, яким фактично порушено його право власності на майно (квартиру), а тому скасування цього Рішення є способом захисту права власності на певне майно шляхом усунення перешкод у здійсненні позивачеві права користування та розпорядження своїм майном. За таких обставин висновки суду першої інстанції щодо неможливості розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства з підстав наявності у спірних відносинах невиконання умов цивільно-правової угоди є правильними, а тому з урахуванням вимог статті 15 Цивільного процесуального кодексу України такий спір, незважаючи на участь у ньому суб'єкта владних повноважень, підлягає до розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спрямований на відновлення порушеного цивільного права (права власності на майно), яке виникло при укладенні ряду цивільно-правових угод (договорів кредиту, іпотеки, факторингу) та порушенні умов однієї із цих угод, що, на думку позивача, і стало наслідком прийняття Рішення. Крім того, вимога про скасування Рішення уже заявлялась позивачем у справі N 161/3201/16-ц та була розглянута в порядку цивільного судочинства Луцьким міськрайонним судом Волинської області, який рішенням від 6 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 7 грудня 2016 року, відмовив у задоволенні позову, а ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 9 серпня 2017 року, провадження у справі закрито. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_3 28 листопада 2017 року подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить ухвали Волинського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2017 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 листопада 2017 року скасувати, а справу повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 посилається на те, що, звертаючись до суду із цим позовом, він заявляв вимоги до Приватного нотаріуса як до спеціального суб'єкта, на якого покладено функції державного реєстратора, які обґрунтовані порушенням Приватним нотаріусом як державним реєстратором положень Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (який був чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV) та вчиненням Приватним нотаріусом дій поза межами повноважень, визначених законодавством. При цьому будь-яких матеріально-правових вимог він не заявляв, а тому в зазначеному випадку має місце спір між ним та Приватним нотаріусом як суб'єктом, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, і цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. До того ж ОСОБА_3 зазначає, що суди безпідставно не взяли до уваги ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2017 року та Апеляційного суду Волинської області від 9 серпня 2017 року, якими провадження у справі за його позовом до ТОВ "ФК "Вектор Плюс", Приватного нотаріуса про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно закрито та роз'яснено позивачу, що його позовні вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса, який у межах правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Крім того, на думку ОСОБА_3, посилання апеляційного суду на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 7 грудня 2016 року є помилковим, оскільки у цій справі він звернувся до суду з позовом до ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та Приватного нотаріуса, в якому просив визнати договір недійсним в частині відступлення права грошової вимоги та скасування реєстрації на нерухоме майно. Тобто позовні вимоги були різними, а відтак це не може слугувати підставою для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3 4 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 у касаційній скарзі серед інших доводів зазначає й про те, що спірні правовідносини є публічно-правовими і підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Із матеріалів справи вбачається, що увересні 2017 року ОСОБА_3 подав позов до суду, у якому просив визнати протиправним та скасувати Рішення та Запис. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. У справі, що розглядається, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок помилковим з огляду на те, що, як убачається з позовної заяви, обставини виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Як убачається зі змісту позовної заяви, 16 квітня 2008 року між ОСОБА_3 та Відкритим акціонерним товариством "Комерційний банк "Сведбанк" (у подальшому - Публічне акціонерне товариство "Сведбанк"; далі - ПАТ "Сведбанк", Банк) було укладено кредитний договір N 0201/0408/71-032, відповідно до умов якого Банк надав ОСОБА_3 кредит на суму 58 000 доларів США на строк до 16 квітня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань між Банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір від 16 квітня 2008 року (далі - іпотечний договір). На забезпечення виконання основного зобов'язання позивач передав Банку належну йому на праві власності квартиру за вказаною вище адресою. 28 листопада 2012 року між Банком і ТОВ "ФК "Вектор Плюс" укладено договір факторингу N 15 (далі - договір факторингу), відповідно до якого Банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками. На підставі договору факторингу приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. вніс запис до державного реєстру іпотек про зміну іпотекодержателя з ПАТ "Сведбанк" на ТОВ "ФК "Вектор Плюс". 9 червня 2015 року Приватний нотаріус прийняв Рішення - про державну реєстрацію права власності на зазначену вище квартиру, індексний номер НОМЕР_1 від 9 червня 2015 року. ОСОБА_3 вважає, що при прийнятті Рішення Приватний нотаріус вийшла за межі наданих їй законодавством повноважень, оскільки прийняття рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, які виникли на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, належить до повноважень державних реєстраторів прав на нерухоме майно Укрдержреєстру, а не нотаріуса. Крім того, ОСОБА_3 зазначає, що на порушення вимог статті 15 Закону N 1952-IV та пункту 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868, чинного на час виникнення спірних відносин, Приватний нотаріус провела державну реєстрацію права власності на нерухоме майно без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном. Посвідчення факту виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно не вчинялося. Отже, за наведених вище обставин можна дійти висновку, що позовна заява ОСОБА_3 не містить вимог щодо виконання цивільно-правових угод, як помилково вважали суди першої та апеляційної інстанцій, натомість позивач просить визнати протиправним та скасувати Рішення Приватного нотаріуса та Запис, вчинений Приватним нотаріусом. Тобто у цій справі дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса, який у межах спірних правовідносин діє як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону N 1952-IV. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду, з чим помилково погодився й суд апеляційної інстанції. Враховуючи наведене, недоречним є посилання суду першої інстанції у його рішенні на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, який, закриваючи провадження в адміністративній справі, мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини у ній пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди. Крім того, недоречним є посилання й суду апеляційної інстанції на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 7 грудня 2016 року, оскільки у цій справі, зокрема, оспорювався договір факторингу з підстав відсутності прав у ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на придбання відступної грошової вимоги до фізичної особи, яка не є суб'єктом господарювання. Водночас Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 3 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 9 серпня 2017 року, закрив провадження в цивільній справі N 161/1810/17 за позовом ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування Рішення Приватного нотаріуса та запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на згадану вище квартиру, вказавши на непідвідомчість цього спору судам цивільної юрисдикції. До того ж, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема, у справі N 826/9928/15 (постанова від 4 квітня 2018 року N 11-211апп18), у справі N 817/567/16 (постанова від 4 квітня 2018 року N 11-195апп18). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною першою статті 353 КАС (у цій же редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Неправильне застосування Волинським окружним адміністративним судом статей 3, 17 КАС (у редакції, яка діяла на час прийняття судового рішення) призвело до безпідставної відмови у відкритті провадження в цій адміністративній справі, а тому касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а оскаржувані ухвали - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвали Волинського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2017 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 листопада 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанова складена й підписана 18 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко В.С. Князєв О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 165/403/16-а (К/9901/17183/18) Провадження N 11-379апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів Качмара В.Я., Гінди О.М., Ніколіна В.В.) від 21 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області, третя особа - ОСОБА_7, про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Нововолинського міського суду Волинської області з позовом, просили визнати протиправним рішення виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області (далі - Виконком Нововолинської міськради) від 25 жовтня 2013 року N 325 в частині надання дозволу на переведення житлового приміщення АДРЕСА_1, що належало на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 22 лютого 2011 року гр. ОСОБА_7, у нежиле, шляхом розробки проекту та проведення реконструкції вказаного приміщення під промтоварний магазин. Ухвалою Нововолинського міського суду Волинської області від 18 липня 2016 року цю справу передано до Іваничівського районного суду Волинської області для розгляду. Постановою Іваничівського районного суду Волинської області від 20 грудня 2016 року позов задоволено. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року скасовано постанову суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. У квітні 2017 року представник позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. Як убачається з матеріалів справи, Виконком Нововолинської міськради прийняв рішення від 25 жовтня 2013 року N 325 про надання дозволу на переведення житлового приміщення АДРЕСА_1, що належало на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 22 лютого 2011 року гр. ОСОБА_7, у нежиле шляхом розробки проекту та проведення реконструкції вказаного приміщення під промтоварний магазин. Підставою для прийняття такого рішення слугувала постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року у справі N 2а/0312/2520/11 за позовом ОСОБА_7 до Нововолинської міської ради Волинської області, Виконкому Нововолинської міськради, третя особа - ОСОБА_6, про визнання неправомірним рішення і зобов'язання вчинити дії, якою позов задоволено частково та, зокрема, зобов'язано Виконком Нововолинської міськради повторно розглянути питання про можливість надання дозволу ОСОБА_7 на переведення квартири АДРЕСА_2 з житлового фонду в нежитловий шляхом розробки проекту та проведення її реконструкції з метою влаштування промтоварного магазину у місячний строк з моменту вступу постанови суду у законну силу. В подальшому, постановою Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2015 року постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено. На підставі рішення N 325 Виконкому Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року, ОСОБА_7 провела реконструкцію вказаної квартири, прийняла її до експлуатації, отримала технічний паспорт на промтоварний магазин та використовує його за призначенням. 01 квітня 2015 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно (далі - Свідоцтво) та здійснила його державну реєстрацію. Вважаючи рішення Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року N 325 протиправним, позивачі звернулися до суду із цим адміністративним позовом за захистом порушених, на їх думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Закриваючи провадження у справі, 21 березня 2017 року Львівський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки у правовідносинах, які склалися, існує спір про право, а тому така справа має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. В протиріччя цьому висновку суд апеляційної інстанції надав оцінку рішенню Виконкому Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року N 325 як ненормативному акту органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, що можливо визначити лише при розгляді адміністративної справи. Обґрунтовуючи свою позицію ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зазначають, що спірне рішення відповідача про переведення житлових приміщень в нежитлові прийняте без законних на те підстав, із порушенням прав інших осіб - мешканців будинку, які не надавали своєї згоди на переобладнання квартири і відкриття магазину. В свою чергу, на думку позивачів, визнання протиправним і скасування рішення Виконкому Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року N 325 призведе до відновлення становища, яке існувало до видання цього акта. При цьому скаржники у цій справі не оспорюють право власності ОСОБА_7 на промтоварний магазин, а тому, на їх думку, дана справа підсудна адміністративному суду. Велика Палата Верховного Суду приймає позицію скаржників, що дана справа має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, виходячи з наступного. Правові засади реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері надання адміністративних послуг визначається Законом України від 06 вересня 2012 року N 5203-VI "Про адміністративні послуги" (далі - Закон N 5203-VI). За приписами ч. 1 ст. 1 Закону N 5203-VI адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов'язків такої особи відповідно до закону. Суб'єктом надання адміністративної послуги є (…) орган місцевого самоврядування, (…) який уповноважений відповідно до закону надавати адміністративні послуги (ч. 2 ст. 1 цього Закону). Основними ознаками адміністративних послуг є: адміністративна послуга надається за заявою особи; надання адміністративних послуг пов'язано із забезпеченням умов для реалізації суб'єктивних прав конкретної особи; адміністративні послуги надаються адміністративними органами (державними органами та органами місцевого самоврядування) і обов'язково через реалізацію владних повноважень (отримати конкретну адміністративну послугу можна лише у відповідному, як правило, тільки одному адміністративному органі); результатом адміністративної послуги у процедурному значенні є адміністративний акт (рішення або дія адміністративного органу, яким задовольняється заява особи). Такий адміністративний акт має конкретного адресата - споживача адміністративної послуги, тобто особу, яка звернулася за даною послугою. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що отримання власником житлового приміщення рішення про переведення житлового приміщення в нежитлове має ознаки адміністративної послуги. Тобто у цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягає правомірність надання Виконкомом Нововолинської міськради, як суб'єктом владних повноважень, адміністративної послуги, а саме: прийняття рішення від 25 жовтня 2013 року N 325 в частині надання дозволу на переведення житлового приміщення АДРЕСА_1, що належить на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 22 лютого 2011 року гр. ОСОБА_7, у нежиле, шляхом розробки проекту та проведення реконструкції вказаного приміщення під промтоварний магазин. Водночас, як установлено судом, у 2015 році в порядку цивільного судочинства ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, треті особи Міська рада, Реєстраційна служба Нововолинського міського управління юстиції, Відділ Держгеокадастру в м. Нововолинську, Житлово-комунальне підприємство N 1 ЖКО Міської ради, про визнання недійсним Свідоцтва, витягу з державного реєстру про реєстрацію права власності на промтоварний магазин, витягу з державного реєстру про реєстрацію іншого речового права - оренди земельної ділянки та скасування реєстраційних записів, примусове виконання обов'язку в натурі, відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування майнової та моральної шкоди (цивільна справа 165/2980/15-ц). Тобто, в порядку цивільного судочинства розглядається спір, заявлений на захист приватних (житлових) прав та інтересів мешканців будинку. В адміністративному судочинстві оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, яке прийняте суб'єктом владних повноважень при наданні ним адміністративних послуг. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновки суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року - задовольнити. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року - скасувати. Справу за позовом ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області, третя особа - ОСОБА_7, про визнання протиправним та скасування рішення - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/20728/14 Провадження N 11-357апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області (далі - реєстраційна служба), державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби (далі - державний реєстратор) Василенка Благовіста Володимировича, державного реєстратора Бідкова В'ячеслава Олексійовича, третя особа - Приватне акціонерне товариство "Юнікон" (далі - Товариство), про визнання протиправним і скасування рішення за касаційною скаргою Товариства на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року (у складі колегії суддів Іванова С.М., Чабаненко С.В., Шлай А.В.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними та скасувати: - рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, - рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень, а також зобов'язати реєстраційну службу здійснити державну реєстрацію прав та їх обтяжень на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначив, що 15 листопада 2013 року державний реєстратор Василенко Б.В. на підставі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 6 березня 2013 року (справа N 200/1384/13-ц), залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, зареєстрував за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, власником яких був ОСОБА_3 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 серпня 2014 року скасував згадані вище судові рішення, на підставі яких у Товариства виникло право власності на частину домоволодіння. У зв'язку із цим позивач 10 жовтня 2014 року звернувся до реєстраційної служби із заявою про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння за Товариством та реєстрацію такого права за ОСОБА_3 За результатом розгляду заяви позивача державний реєстратор Бідков В.О. 29 жовтня 2014 року прийняв рішення N 16836121 про відмову в державній реєстрації права власності, посилаючись на те, що заявлене право вже зареєстровано. На думку позивача, рішення державного реєстратора від 29 жовтня 2014 року про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень прийняте безпідставно та з порушенням порядку розгляду відповідної заяви, визначеного пунктами 5, 6 частини першої статті 19 та статтею 24 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV). Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 13 лютого 2015 року на підставі заяви ОСОБА_3 його позов в частині вимог про зобов'язання реєстраційної служби здійснити державну реєстрацію права власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 залишив без розгляду. Постановою від 13 лютого 2015 року цей суд решту позовних вимог задовольнив. Скасовуючи рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким за Товариством зареєстровано право власності на частину домоволодіння, суд першої інстанції послався на скасування судом касаційної інстанції судових рішень, які стали підставою для проведення реєстрації зазначеного права Товариства. Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень за заявою ОСОБА_3, суд першої інстанції вказав на відсутність передбачених статтею 24 Закону N 1952-IV підстав для прийняття такого рішення. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково, визнав нечинним рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663). У задоволенні вимог щодо скасування рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 відмовив. 25 вересня 2015 року Товариство подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просило скасувати постанову цього суду від 9 вересня 2015 року в частині задоволення позову та прийняти нове рішення - про залишення позову без розгляду, в іншій частині постанову залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд порушив правила предметної юрисдикції, а також положення статей 11, 195 Кодексу адміністративного судочинства України (у відповідній редакції; далі - КАС) щодо повноважень суду на вихід за межі позовних вимог та межі апеляційного перегляду. Крім того, скаржник посилається на те, що суд, визнаючи рішення державного реєстратора нечинним, не вказав, з якого саме моменту це рішення є нечинним, та залишив поза увагою те, що ОСОБА_3 пропустив установлений процесуальним законом строк звернення до суду із цим позовом. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 345 КАС Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість розгляду справи в письмовому провадженні. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене. У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 6 березня 2013 року в цивільній справі N 200/1384/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, визнав за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 142,2 кв. м, житловою площею 64,3 кв. м Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (витяг сформовано 29 жовтня 2014 року за N 28776382) державний реєстратор Василенко Б.В зареєстрував за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Підстава виникнення права власності - рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року (N 200/1384/13-ц). Підстава внесення запису - рішення від 15 листопада 2013 року індексний номер 7968663 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 серпня 2014 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 13 жовтня 2014 року позивач подав до реєстраційної служби заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер заяви 8504278), до якої згідно з карткою прийому заяви N 16417790 додатково подав: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року у цивільній справі N 200/1384/13-ц, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 серпня 2014 року, копію технічного паспорта від 6 грудня 2005 року. Рішенням про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 29 жовтня 2014 року N 16836121 відмовлено у державній реєстрації за ОСОБА_3 права власності на частину домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. У рішенні зазначено, що, розглянувши заяву ОСОБА_3 та додані до неї документи, державний реєстратор установив, що заявлене право вже зареєстроване. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, установленому Законом N 1952-IV (частини друга та п'ята статті 3 цього Закону). Органи державної реєстрації прав, державні реєстратори забезпечують достовірність інформації, її захист від несанкціонованого доступу, оновлення, архівування та відновлення даних, їх оперативний пошук і документальне відтворення процедури державної реєстрації прав, оперативне надання витягів про зареєстровані права та/або їх обтяження з Державного реєстру прав (частина п'ята статті 10 Закону N 1952-IV). Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Зі змісту позовних вимог та мотивів, якими керувався суд, частково задовольняючи ці вимоги, убачається, що предметом перевірки в цій справі є дотримання встановленого законом порядку прийняття суб'єктом владних повноважень рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Питання правомірності/неправомірності набуття ОСОБА_3 чи третьою особою права власності на згадане вище нерухоме майно позивач перед судом не порушував, адже такий спір між згаданими учасниками справи вирішувався в іншій справі судом цивільної юрисдикції. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, ВеликаПалата Верховного Суду керується таким. Підстави для державної реєстрації прав визначалися частиною першою статті 19 Закону N 1952-IV (у редакції, чинній станом на 15 листопада 2013 року). Відповідно до цієї норми така реєстрація проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Як установили суди, на час прийняття державним реєстратором Василенком Б.В. рішення від 15 листопада 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року у цивільній справі N 200/1384/13-ц, на підставі якого здійснювалась державна реєстрація права власності за Товариством, було чинним, тому правильним є висновок апеляційного суду про правомірність оскаржуваного рішення відповідача від 15 листопада 2013 року, а отже, і відсутність передумов для його скасування. За правилами частини другої статті 11 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Згідно із частиною другою статті 162 КАС (у зазначеній редакції) у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень. Частиною першою статті 195 КАС (у відповідній редакції) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. З огляду на вимоги Закону N 1952-IV щодо гарантування достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що скасування судового рішення у справі N 200/1384/13-ц, на підставі якого прийнято рішення державного реєстратора від 15 листопада 2013 року, означає втрату чинності прийнятого на їх підставі акта, а тому з метою повного захисту прав позивача зазначене рішення державного реєстратора слід визнати нечинним. Суд відхиляє доводи скаржника про незазначення апеляційним судом, з якого саме моменту це рішення відповідача є нечинним, оскільки в постанові цього суду вказано про втрату чинності оскаржуваного рішення з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням, тобто (у цьому випадку) рішенням суду касаційної інстанції від 20 серпня 2014 року про скасування рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року та ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року. Крім того, саме з ухваленням такого рішення суду касаційної інстанції пов'язаний і початок перебігу строку звернення до суду з цим позовом, адже тільки після його ухвалення ОСОБА_3 дізнався про зникнення передумов для прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію за Товариством відповідного права. Тому висновок суду апеляційної інстанції про дотримання позивачем установленого статтею 99 КАС строку є правильним, а посилання скаржника на необхідність залишення позову без розгляду - безпідставним. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з рішенням апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Так, за правилами частини другої статті 26 Закону N 1952-IV запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав. Згідно з пунктом 2.6 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 грудня 2001 року N 3502/5, який визначає процедуру прийняття й розгляду заяв щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також перелік документів, необхідних для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, підставою для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили. Оскільки на час звернення ОСОБА_3 до реєстраційної служби із заявою про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння за Товариством та реєстрацію такого права за ОСОБА_3 попереднє рішення державного реєстратора від 15 листопада 2013 року про державну реєстрацію за Товариством права власності не було скасовано чи визнано нечинним у судовому порядку, то в державного реєстратора не було законних підстав для скасування запису про державну реєстрацію права власності за Товариством та реєстрації прав ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно, адже право власності на таке майно вже було зареєстроване. Ураховуючи наведене, постанова апеляційного суду про часткове задоволення позову ОСОБА_3 є законною й обґрунтованою та не підлягає скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Отже, відповідно до частини першої статті 350 КАС касаційну скаргу Товариства слід залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Юнікон" залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено й підписано 15 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  10. Возник вопрос, по поводу которого хочу услышать глас коллективного сознательного. Есть решение суда, которое звучит так: Решение уже как два года в силе, а Банк не торопится ... Ни получать ИЛ, ни начинать ИП,... Т.е. не заинтересован в исполнении решения суда. Возможно потому, что он получил не совсемто решение, которое хотел. Возможно, ВА в банке уже не имеет инициативы в плане работы с должниками. Но если есть решение суда, оно обязательно к исполнению в добровольном порядке, и уж если не исполняется в доьровольном порядке, должно б быть исполнено в принудительном порядке. Т.е. оно обязательно как для истца, так и для ответчика. И вот должник хочет в добровольном порядке продать имущество с публичных торгов и исполнить решение суда. Кто сталкивался с подобным в практике, или может есть какие мысли...? ЗЫ - СЕТАМ площадка для принудительно реализации, для добровольной есть и другие площадки проведения публичных торгов. ЗЗЫ - Банк не проявляет инициативы и любое обращение к Банку вызывает приступ коррупционных спазмов у сотрудников.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 червня 2018 року м. Київ Справа N 569/1651/16-ц Провадження N 14-190цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року (у складі колегії суддів Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Киселюк Оксана Василівна, приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Чубай Олександр Степанович, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, іпотеки, скасування державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення та земельну ділянку та витребування майна із чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року позивач звернувся до суду із указаним позовом, на обґрунтування якого зазначив, що належне йому на праві власності майно вибуло з його володіння поза його волею. З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив: визнати недійсними укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договори купівлі-продажу від 6 листопада 2015 року земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) площею 0,021 га та нежитлового приміщення (загальною площею 281,2 кв. м), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. ; визнати недійсним договір іпотеки від 6 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. ; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на зазначене нежитлове приміщення та земельну ділянку, проведену 6 листопада 2015 року в Реєстрі прав власності на нерухоме майно (номери записів про право власності НОМЕР_2, НОМЕР_3) на підставі договорів купівлі-продажу від 6 листопада 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В., зареєстрованих у реєстрі за N 2647, 2648; витребувати від ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 зазначене спірне майно (нежитлове приміщення та земельну ділянку), що належить їм на праві спільної часткової власності по 1/3 частині кожному. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 26 серпня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, зокрема будівлі кафе (літ. "А-2"), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 281,2 кв. м, та земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, на якій воно розташоване, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення загальною площею 281,2 кв. м, а саме будівлю кафе (літ. "А-2"), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Витребувано від ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 нежитлове приміщення, зокрема будівлю кафе-бару, загальною площею 373,2 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_4, та земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про витребування спірного нежитлового приміщення і земельної ділянки та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання такої заяви, підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 184, 203, 215, 331, 332, 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і 12 липня 2017 року, а також на постанову Вищого господарського суду України від 5 квітня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Ухвалами Верховного Суду України від 14 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року зазначену справу прийнято до розгляду. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи Велика Палата вважає, що заява ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 квітня 2009 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній придбав у власність будівлю кафе-бару (літ. "А-2") площею 281,2 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка знаходиться за цією ж адресою. Рішенням Рівненського міського суду від 15 липня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено. Звернено стягнення на предмет застави за договором позики, укладеним 25 квітня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а саме об'єкт нерухомості - нежитлове приміщення (будівлю кафе) загальною площею 281,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, на якій знаходиться вказане приміщення, шляхом визнання права власності на ці об'єкти за ОСОБА_5 Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 27 жовтня 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено. 4 листопада 2015 року державний реєстратор Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Данилевич І.Є. зареєстрував право власності на нежитлове приміщення загальною площею 281,20 кв. м та земельну ділянку площею 0,021 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_5 на підставі рішення Рівненського міського суду від 15 липня 2015 року. 6 листопада 2015 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 уклали договори купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення та земельної ділянки, на якій воно знаходиться. Цього ж дня ОСОБА_3 та ОСОБА_6 уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. та зареєстрований у реєстрі за N 2652, предметом якого є спірне нежитлове приміщення та земельна ділянка, на якій воно знаходиться. 25 грудня 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали договір про спільну діяльність, предметом якого є інвестування в реконструкцію кафе з надбудовою технічного поверху під кафе-бар, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 373,2 кв. м Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_3, про визнання дій протиправними та скасування рішення, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Данилевич І.Є. від 4 листопада 2015 року, індексний номер 25835213, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на нежитлове приміщення загальною площею 281,2 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано рішення державного реєстратора Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Данилевич І.Є. від 4 листопада 2015 року, індексний номер 25830082, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_5, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Наказом Управління містобудування та архітектури Виконавчого комітету Рівненської міської ради від 8 лютого 2016 року для впорядкування нумерації будівлі кафе-бару на АДРЕСА_1 змінено поштову адресу з АДРЕСА_1 3 лютого 2016 року рішенням N 28062295 державного реєстратора прав на нерухоме майно проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відповідно по 1/3 частині зазначеного спірного майна. 9 лютого 2016 року між ОСОБА_3, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу 2/3 частин у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, який посвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Чубаєм О.С. та зареєстровано в реєстрі за N 70. За цим договором продавець (ОСОБА_3) передав 2/3 частини у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, а покупці (ОСОБА_8 та ОСОБА_7) прийняли кожен по 1/3 частині у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірне нежитлове приміщення та земельна ділянка вибули з володіння позивача поза його волею, а тому він має право витребувати це майно у відповідачів відповідно до статей 387, 388 ЦК України. Суд установив, що відбулася саме реконструкція приміщення з надбудовою технічного поверху, а не створення нового окремого об'єкта в розумінні статей 331, 332 ЦК України. Крім того, 4 листопада 2015 року державний реєстратор протиправно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на спірні об'єкти за ОСОБА_5, оскільки на момент вчинення цих дій останній не був власником спірного майна, тому й договори купівлі-продажу цього майна від 6 листопада 2015 року, укладені між ОСОБА_5 і ОСОБА_3, є недійсними. Договір іпотеки, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_3 (іпотекодавцем) і ОСОБА_6 (іпотекодержателем), є також недійсним, оскільки ОСОБА_3 не мав права відчужувати зазначене майно, яке йому не належить. Аналогічний висновок суду міститься в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в якій суд задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що спірне майно вибуло з власності позивача поза його волею, а тому підлягає витребуванню відповідно до вимог статей 387, 388 ЦК України. Постановою Вищого господарського суду України від 5 квітня 2016 року залишено без змін рішення суду про відмову в задоволенні позовних вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України у зв'язку з недоведеністю позивачем обставин на які він посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, зокрема не надано доказів на підтвердження права власності на спірне майно. Отже, у справі про перегляд якої подано заяву та у справі в якій ухвалена ця постанова встановлені різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, надана заявником для порівняння, також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення в справі та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених статтею 338 ЦПК Українипідстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 цього Кодексу (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/9417/16 Провадження N 11-444апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 826/9417/16 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Грек Анжеліки Василівни (далі - Приватний нотаріус), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Трансметалпродукт", Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) "Перехідний банк РВС Банк", про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2017 року (суддя Аблов Є.В.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (у складі колегії суддів Губської Л.В., Оксененка О.М., Федотова І.В.), УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Приватного нотаріуса, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса від 26 травня 2016 року, індексний N 29765535, про державну реєстрацію права власності за ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" на нерухоме майно: об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, загальна площа 245,1 кв. м, житлова площа 157,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нерухоме майно); та земельну ділянку площею 2500 кв. м, що знаходиться за тією ж адресою (далі - земельна ділянка); - зобов'язати відповідача поновити в Державному реєстрі прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 в розділі "актуальна інформація про право власності" на нерухоме майно та земельну ділянку. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини справи. 2 жовтня 2008 року між позивачем та ВАТ "Сведбанк" було укладено іпотечний договір на забезпечення зобов'язань позичальника, що випливають із кредитного договору від 1 жовтня 2008 року N Т010708-К/32, який укладено між ВАТ "Сведбанк" і ТОВ "Трансметалпродукт", відповідно до якого іпотекодержатель надає позичальнику право користуватися кредитом у розмірі 390 тис. грн під проценти з кінцевим терміном повернення 30 вересня 2009 року. Приватний нотаріус 18 квітня 2016 року прийняв рішення N 29765535 про державну реєстрацію права власності на майно, яке було предметом іпотеки. ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" (який є правонаступником ПАТ "Омега банк" за вказаним кредитним договором, який, у свою чергу, є правонаступником ВАТ "Сведбанк") на підставі договору іпотеки звернувся із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (щодо права власності) на нерухоме майно та земельну ділянку, на підставі чого відповідач прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29765535 від 26 травня 2016 року, за ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" та вніс запис до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Договором іпотеки передбачено певний порядок і спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки. У договорі іпотеки міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема, у пункті 12.3 договору сторони дійшли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене у підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього договору. Тобто сторони договору іпотеки дійшли згоди, що у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з окремим договором про задоволення вимог іпотекодержателя в один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 21 березня 2017 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чинного до 15 грудня 2017 року. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, пославшись на висновки Верховного Суду України, наведені у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, виходив із того, що правовідносини, пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, не є публічно-правовими, оскільки випливають із договірних відносин, а відтак мають вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства, а не адміністративного. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_3 19 червня 2017 року подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального права при визначенні підвідомчості спору, просив скасувати ухвали судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для її розгляду по суті. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 посилається на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у вказаних правовідносинах відсутній спір про право між сторонами, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. У запереченні на касаційну скаргу представник ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій винесли законні рішення про те, що спірні правовідносини у цій справі не є публічно-правим, а випливають із договірних відносин і мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК). Просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій -без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3 28 березня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 у касаційній скарзі серед інших доводів зазначає й про те, що спірні правовідносини є публічно-правовим і підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі аргументи, дослідивши доводи, викладені в запереченнях на касаційну скаргу, щодо дотримання судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною другою статті 4 КАС (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем і третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно та земельну ділянку, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК. За практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, правильно застосували норми процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 у зв'язку з тим, що він звернувся за захистом своїх цивільних прав, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За правилами статті 350 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 1 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко І.В. Саприкіна О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.С. Князєв Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/19487/14 Провадження N 11-358апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Гімарі Н.В., позивача - ОСОБА_3, представників Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" - Халабузаря В.В., Ворушила І.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової А.В., Аблова Є.В., Мазур А.С.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року (у складі колегії суддів Шурка О.І., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука Андрія Вікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука А.В. (далі - державний реєстратор), Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр" (далі - ПАТ КБ "Центр"), Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме чотирикімнатну АДРЕСА_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 11 грудня 2009 року; - зобов'язати Державну реєстраційну службу України виключити запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Позов обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення державного реєстратора прийнятно з порушенням вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, а тому є протиправним і підлягає скасуванню. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 15 лютого 2017 року позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 серпня 2014 року N 14965353. Зобов'язав Міністерство юстиції України виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запис від 30 травня 2014 року N 6684545. Суд першої інстанції, визначивши належність справи адміністративній юрисдикції, керувався тим, що невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є самостійною підставою для звернення до адміністративного суду, а доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними управлінським функціями. При цьому, задовольняючи позов, суд мотивував своє рішення тим, що у державного реєстратора не було доказів переходу права приватної власності на квартиру від ОСОБА_3 до ПАТ "КБ "Центр", оскільки відсутні докази наявності у позивача боргу перед банком. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 липня 2017 року змінив постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року із зазначенням у мотивувальній частині інших підстав для задоволення позову, зокрема, що державний реєстратор прийняв оскаржуване рішення за відсутності доказів простроченої заборгованості, відсутності оцінки нерухомого майна на момент набуття права власності банком, а також відсутності доказів надсилання та отримання іпотекодавцем вимог банку. У решті рішення суду залишено без змін. У липні 2017 року ПАТ "КБ "Центр" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, просило скасувати постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року і Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В додаток до цієї касаційної скарги у листопаді 2017 року ПАТ "КБ "Центр" подало клопотання про закриття провадження з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції. В доводах вказало, що цей спір повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства, оскільки виник з договірних відносин і стосується захисту приватного інтересу позивача, а також підтверджується висловленою з цього приводу позицією Верховного Суду України, зокрема у постанові від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. ОСОБА_3 подав до суду заперечення на касаційну скаргу, де зазначив, що у цій справі він оскаржує дії державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень, а тому ця справа належить до юрисдикції адміністративних судів і просив відмовити в задоволенні касаційної скарги з мотивів необґрунтованості та безпідставності. Представники ПАТКБ "Центр" у судовому засіданні просили задовольнити касаційну скаргу та закрити провадження у справі з мотивів, наведених в їх клопотанні. Інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, про дату, час і місце якого їх було належно повідомлено. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції та надані на противагу їм аргументи позивача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Судами встановлено, що між ПАТ "КБ "Центр" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір про відновлювальну кредитну лінію від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, відповідно до умов якого позивачу надано кредит у розмірі 2 млн грн. 23 лютого 2011 року між ПАТ "КБ "Центр" (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору іпотеки ОСОБА_3 передає в іпотеку нерухоме майно, а саме чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Розділом 5 іпотечного договору від 23 лютого 2011 року передбачено, що іпотекодержатель має право звернення на предмет іпотеки у випадках, зазначених у пункті 5.1 цього договору, а саме: іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання умов кредитного договору, зокрема, якщо в момент настання строку виконання зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та якщо інформація чи документи, надані іпотекодавцем під час укладення цього договору, виявляться недостовірними та/або недійсними, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов цього договору, а також у інших випадках, передбачених кредитним договором. У п. 5.3 договору іпотеки зазначено, що на підставі цього договору іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки на власний розсуд, зокрема, шляхом прийняття предмета іпотеки у власність згідно з порядком, установленим ст. 37 Закону N 898-IV. Через невиконання ОСОБА_3 належним чином кредитних зобов'язань ПАТ "КБ "Центр" неодноразово надсилало позивачу вимоги про погашення кредитної заборгованості за договором від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ та попередило, що в разі невиконання вимог банком, ними буде вжито відповідних заходів. У зв'язку з невиконанням позивачем умов договору від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, тобто наявністю заборгованості, ПАТ "КБ "Центр" звернулось до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про реєстрацію за ним права власності на квартиру 102 на вул. Срібнокільській, 3в у м. Києві. Державний реєстратор 06 серпня 2014 року прийняв рішення N 14965353 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснив державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ПАТ "КБ "Центр", про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесено запис N 6684545 від 30 травня 2014 року. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку. Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15 та від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-а. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі закриттю. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 344, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука АндріяВікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії- закрити. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови суду складено 08 червня 2018 року.
  14. Постанова Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 554/14813/15-ц Провадження N 14-66 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності, відповідного запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та повернення сторін у первинний стан за касаційною скаргою ТзОВ "Кей-Колект" на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року, ухвалене суддею Андрієнко Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Буленка О.О., Дорош А.І. й Омельченко Л.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_8), - відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Борис Михайлович, ТзОВ "Кей-Колект". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернулась з позовом про: - скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний N 23302570) від 31 липня 2015 року щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності (N запису 10626555) на квартиру загальною площею 80,5 кв. м і житловою площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки); - скасування запису N 10626555 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; - повернення сторін у первинний стан шляхом застосування реституції. 2. Позовна заява мотивована тим, що нотаріус порушив вимоги чинного законодавства України, зареєструвавши право власності на належну позивачеві квартиру, яка була її єдиним житлом, та не мав права проводити таку реєстрацію за іншою особою, оскільки відповідно до умов Договору іпотеки від 10 липня 2008 року (далі - договір іпотеки) для задоволення вимог кредитора у позасудовому порядку необхідно було укласти окремий договір. 3. Позивач також вказала, що нотаріус мав право зареєструвати право власності на предмет іпотеки, якщо іпотекодержатель надав йому копію письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, яка була надіслана іпотекодавцю і не була виконана у строк, що не міг бути меншим 30 днів з моменту її одержання. Проте, за твердженням позивача, іпотекодержатель таку вимогу не надсилав. 4. Крім того, позивач стверджувала, що нарахована їй заборгованість не була безспірною на момент вчинення нотаріусом оскаржених дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 24 травня 2016 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив: скасував рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 23302570 від 31 липня 2015 року, про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; скасував запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; повернув сторони у первинний стан: поновив за позивачем право власності на квартиру. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі порушили право власності позивача, оскільки для передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з умовами договору іпотеки необхідним є укладення окремого договору між позивачем і ТзОВ "Кей-Колект". А оскільки такий договір не укладений, то рішення нотаріуса є протиправним. 7. Крім того, суд першої інстанції вказав, що 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 9. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що право власності на заставне майно виникає лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". А у матеріалах справи відсутні докази укладання договору між іпотекодавцем й іпотекодержателем про задоволення вимог останнього. З огляду на це протиправним є прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 10. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність посилання представника ТзОВ "Кей-Колект" на необхідність розгляду позовних вимог про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та повернення сторін у первинний стан за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 вересня 2016 року ТзОВ "Кей-Колект" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 12. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвала мотивована тим, що ТзОВ "Кей-Колект" оскаржує рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. ТзОВ "Кей-Колект" вказує на те, що обов'язок позивача погасити заборгованість зберігається незалежно від підписання договору факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. 16. ТзОВ "Кей-Колект" вважає, що, зауважившивідсутність додатків до договору факторингу, суд недостатньо з'ясував обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а також порушив вимоги статей 15 і 16 ЦПК України, оскільки спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 17. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суди не взяли до уваги, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухомість було прийняте нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. А тому оскарження дій нотаріуса має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. 18. Крім того, відповідно до частини другої статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Позиція інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач стверджує, що у нотаріуса були відсутні документи, необхідні для реєстрації права власності на предмет іпотеки згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року, а також що така реєстрація згідно з Порядком взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2013 року N 607/5, могла проводитися лише державним реєстратором Міністерства юстиції України. 20. Позивач звертає увагу, що Октябрський районний суд м. Полтави, який рішенням від 25 вересня 2012 року відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив відсутність акта приймання-передачі права вимоги за формою згідно з додатком N 2 до договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року, укладеного Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" з ТзОВ "Кей-Колект" щодо зобов'язань, які виникли у позивача на підставі кредитного договору. 21. Крім того, позивач заперечує можливість розгляду справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір випливає з договірних відносин. Зазначає, що аналогічна позиція була висловлена у постанові судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. 22. Нотаріус відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.2) Щодо юрисдикції суду 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 27. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 28. Спір виник між сторонами з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права на неї за ТзОВ "Кей-Колект". 29. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 30. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи ТзОВ "Кей-Колект" щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 32. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 33. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 34. Натомість, обставини справи N 554/14813/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (1.2) Щодо підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки 35. В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що нотаріус діяв з порушенням вимог законодавства, чинного на той момент (іпотекодержатель не надіслав вимогу іпотекодавцю про усунення порушень), вимоги ТзОВ "Кей-Колект" позивач заперечує і вважає їх передчасними, оскільки термін повернення кредиту настане 8 липня 2022 року. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 36.1. Позивач і Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США для купівлі квартири з терміном погашення кредиту - 8 липня 2022 року. 36.2. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (банк) забезпечив свою вимогу до іпотекодавця (позивача) квартирою останнього. 36.3. 12 грудня 2011 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 1. 36.4. 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. 37. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 38. Згідно з частинами першою та другою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 39. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки).Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. 40. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 42. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року є правильними по суті і законними, а тому залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені ТзОВ "Кей-Колект" у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ТзОВ "Кей-Колект". З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 5червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 810/2421/16 Провадження N 11-445апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" на ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року (у складі головуючого судді Дудіна С.О.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року (у складі колегії суддів Кобаля М.І., Епель О.В., Карпушової О.В.) у справі за позовом Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" до Виконавчого комітету Обухівської міської ради, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Канівець Ніни Вікторівни, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Хріпкової Ірини Дмитрівни, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Виноградової Анастасії Сергіївни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "КБ Зелена Планета", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Інвестбанк", Публічне акціонерне товариство "Смартбанк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер", про визнання протиправними дій та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_8 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Виконавчого комітету Обухівської міської ради та Головного територіального управління юстиції у Київській області про визнання протиправними дій та скасування рішення. Київський окружний адміністративний суд ухвалами 11 жовтня 2016 року, 09 грудня 2016 року залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, - Житлово-будівельний кооператив "Нектарний" (далі - ЖБК "Нектарний), та на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "КБ Зелена Планета" (далі - ТОВ "КБ Зелена Планета"), Публічне акціонерне товариство "Смартбанк" (далі - ПАТ "Смартбанк"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер" (далі - ТОВ "КУА "Стокмастер"); а ухвалою від 20 грудня 2016 року замінив неналежного позивача у справі - ОСОБА_8, на належного - ЖБК "Нектарний" і виключив його із числа третіх осіб. Крім того, Київський окружний адміністративний суд ухвалами від 20 грудня 2016 року об'єднав в одне провадження дану адміністративну справу з адміністративними справами N 810/2528/16, N 810/2504/16, N 810/2557/16, N 810/2586/16, N 810/2634/16, і присвоїв об'єднаній справі N 810/2421/16. Після об'єднання зазначених справ в одне провадження, предметом спору у справі N 810/2421/16 визначено вимоги ЖБК "Нектарний" про: - визнання протиправними дій державного реєстратора Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції в Київській області (далі - Держреєстратор РС Обухівського МУЮ в Київській області) Козлова Ю.В. щодо видачі ТОВ "КБ Зелена планета" свідоцтва про право власності від 20 лютого 2015 року N 33958322 на квартиру N 237 у секції N 2 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора РС Обухівського МУЮ в Київській області Козлова Ю.В. від 20 лютого 2015 року N 19513171 про реєстрацію права власності на квартиру N 237 у секції N 2 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ "Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Держреєстратор УДР Головного ТУЮ у Київській області) Канівець Н.В. від 01 лютого 2016 року N 28011623 про реєстрацію права власності на квартиру N 342 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954209 про реєстрацію права власності на квартиру N 363 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981579 про реєстрацію права власності на квартиру N 311 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981827 про реєстрацію права власності на квартиру N 316 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954138 про реєстрацію права власності на квартиру N 369 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета". Позовні вимоги мотивовані тим, що спірні рішення про державну реєстрацію права власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369за ТОВ "КБ Зелена планета" були прийняті протиправно, оскільки таке товариство не було членом ЖБК "Нектарний", не сплачувало пайові внески, не отримувало від позивача відповідні довідки про членство та сплату внесків, а тому не могло набути право власності на ці квартири. Київський окружний адміністративний суд ухвалою від 03 лютого 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року, закрив провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив позивачу, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У липні 2017 року ЖБК "Нектарний", не погоджуючись з ухвалами судів першої та апеляційної інстанції, звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач зазначив, що судами першої та апеляційної інстанції не досліджено всіх обставин справи, оскільки Київський окружний адміністративний суд не розпочав розгляд справи по суті та не вислухав пояснення учасників справи. Також скаржник вважає, що предметом позову є неправомірні дії державних реєстраторів, за результатами яких прийнято оскаржувані рішення, а тому такий спір, на його думку, підлягає розгляду за правилами КАС України. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 08 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ЖБК "Нектарний" на ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 16 березня 2010 року ЖБК "Нектарний" зареєстрований як юридична особа, номер запису в Єдиному державному реєстрі 1 342 102 0000 002382 (ідентифікаційний код 36890381) за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Каштанова, 23. Згідно з п. 1.1. Статуту ЖБК "Нектарний", затвердженого протоколом від 08 листопада 2014 року N 33 загальних зборів його членів (далі - Статут), ЖБК "Нектарний" за типом є управляючим та обслуговуючим, за напрямом діяльності - житлово-будівельним, й утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою забезпечення членів кооперативу та інших співвласників квартирами (житлом), іншими житловими та нежитловими приміщеннями, іншим майном, захисту їх майнових інтересів і соціальних прав (том XII, а. с. 85-90). З матеріалів справи вбачається, що 14 грудня 2012 року між Обухівською міською радою Київської області та ЖБК "Нектарний" укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В., та зареєстрований у реєстрі за N 5285 (том XII, а. с. 96-98). Пунктом 4.2. цього договору визначено, що цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлово-будівельного комплексу. 17 грудня 2014 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області (далі - Департамент ДАБІ у Київській області) зареєстрував декларацію про початок виконання будівельних робіт N КС 083143510583, видану ЖБК "Нектарний". Відповідно до декларації про готовність об'єкта до експлуатації "Будівництво багатоквартирного житлового будинку, секції N 2, 3 із вбудованими приміщеннями громадського призначення по вул. Київській, 174-Б у місті Обухові Київської області" (І черга), зареєстрованої Департаментом ДАБІ у Київській області 21 січня 2015 року N КС 143150210407, закінчене будівництво об'єкта визначено готовим до експлуатації (том XII, а. с. 100-102). Згідно з рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області від 10 лютого 2015 року N 137 багатоквартирному житловому будинку із вбудованими приміщеннями громадського призначення присвоєно адресу: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б. Також, цим рішенням Реєстраційній службі Обухівського міськрайонного управління юстиції доручено видати ЖБК "Нектарний" свідоцтво про право власності на багатоквартирний житловий будинок із вбудованими приміщеннями громадського призначення, що побудований за адресою: м. Обухів, вул. Київська, 174-Б та зареєструвати його в установленому порядку (том Х, а. с. 76). 20 лютого 2015 року, 18, 21, 25 січня 2016 року директор ТОВ "КБ Зелена Планета" Науменко Р.А. подав до Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області шість заяв про реєстрацію права власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б, до яких заявником було додано довідки ЖБК "Нектарний" про членство кооперативі та відсутність заборгованості по пайовим внескам; технічні паспорти на зазначені квартири та акти приймання-передачі нерухомого майна, які завірені ЖБК "Нектарний". Судами першої та апеляційної інстанцій правильно установлено, що: 1) рішенням Держреєстратора РС Обухівського МУЮ в Київській області Козлова Ю.В. від 20 лютого 2015 року N 19513171 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 237, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 2, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том II, а. с. 26); 2) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Канівець Н.В. від 01 лютого 2016 року N 28011623 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 342, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том III, а. с. 125); 3) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954209 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 363, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (в матеріалах справи відсутнє); 4) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області ХріпковоїІ. Д від 28 січня 2016 року N 27981579 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 311, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том VIII, а. с. 27); 5) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981827 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 316, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том Х, а. с. 13); 6) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року N 27954138 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 369, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том XII, а. с. 30). На підставі зазначених вище рішень державних реєстраторів ТОВ "КБ Зелена Планета отримало свідоцтва про право власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, тобто набуло майнові права на ці квартири. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Київський окружний адміністративний суд, з рішенням якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що спірні правовідносини склалися стосовно встановлення права власності на об'єкт нерухомого майна, що, в свою чергу, регулюються нормами господарського законодавства, а тому цей спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Предметом спору у цій справі є скасування рішень державних реєстраторів з проведення реєстраційних дій та прийняття рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомості на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б за ТОВ "КБ Зелена Планета". Спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право, що виключає розгляд справи в цій частині позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Тобто спірні правовідносини стосуються набутого ТОВ "КБ Зелена Планета" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 31 січня 2017 року N 21-1237а16 та від 20 вересня 2017 року N 814/3454/14, в яких суд дійшов висновку, що спір, предметом якого є право управління майном та право власності на нього, не є публічно-правовим і не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції (адміністративної справи), наведене в п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України. Компетенція адміністративних судів, установлена ст. 17 КАС України, на цей спір не поширюється. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на підставі яких ТОВ "КБ Зелена Планета" отримало свідоцтва на право власності, обов'язково будуть впливати на майнові права тієї юридичної особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення цивільно-правових угод, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі дійшли правильного висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" залишити без задоволення. Ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/3509/17 Провадження N 11-482апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Кругового О.О. Прокопчук Т.С., Шлай А.В.) у справі N 804/3509/17 за його позовом до приватного нотаріуса міського нотаріального округу Дніпропетровської області Верби Віталія Миколайовича (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_5, орган опіки та піклування Новокадакської (Ленінської) районної у м. Дніпро ради, Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), про визнання протиправними та скасування рішення і зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса N 32967779 від 16 грудня 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк"; - скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (запис N 18076898 від 13 грудня 2016 року); - скасувати запис про державну реєстрацію права власності N 18076898 від 13 грудня 2016 року та зобов'язати приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації права власності. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач зазначив, що дії приватного нотаріуса є протиправними, оскільки вчинені без згоди позивача як співвласника такого об'єкта, а також без згоди органу опіки та піклування місцевого органу самоврядування. З посиланням на норми Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII) вважає, що не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) нерухоме майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), якщо таке майно виступає забезпеченням зобов'язання за споживчим кредитом та за умови, що, зокрема, таке нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя. Також позивач вказав, що законодавчо не передбачена можливість проведення державної реєстрації речових прав на об'єкт нерухомості нотаріусом без вчинення нотаріальної дії, пов'язаної з переходом таких прав. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 02 серпня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса N 32967779 від 16 грудня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк". Скасував державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (запис N 18076898 від 13 грудня 2016 року). Зобов'язав приватного нотаріуса скасувати запис про реєстрацію за ПАТ КБ "Приватбанк" права власності на вищевказану квартиру. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що рішення є протиправним у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, а також при наявності зареєстрованих неповнолітніх дітей у квартирі АДРЕСА_1. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 25 жовтня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства тому, що у даному випадку нотаріус діє як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора, та вчиняє дії, які мають публічно-правовий характер. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. В запереченнях на касаційну скаргу представник ПАТ КБ "Приватбанк" вказав, що у цій справі спірні правовідносини пов'язані з невиконанням (неналежним виконанням) умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого відбулась реєстрація права власності на майно за іншою особою, а тому спір не є публічно-правовим. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 31 травня 2007 року між ПАТ КБ "Приватбанк" (банк) та ОСОБА_7 (позичальник) укладено кредитний договір N DNU0G100001255, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит в розмірі 44 тис. доларів США на купівлю житла та сплату страхових платежів з терміном повернення до 31 травня 2027 року. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між ОСОБА_7 та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір іпотеки N DNU0G100001255 від 31 травня 2007 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю (ОСОБА_7) на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. Розділом 2.2 договору іпотеки від 31 травня 2007 року передбачено, що іпотекодержатель має право почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору, а саме: у випадках, передбачених підп. 16.7, 16.7.2, 19.9 цього договору, згідно із розділом V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення позовних вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому договорі. У п. 2.7 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема, переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 27 січня 2014 року, встановлено юридичний факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 з ОСОБА_5 (дівоче прізвище - ОСОБА_5) в період з січня 2005 року по 26 жовтня 2007 року, а також визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Через невиконання ОСОБА_5 належним чином кредитних зобов'язань, ПАТ КБ "Приватбанк" звернулось до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру. За наслідками розгляду вказаної заяви та доданих до неї документів відповідачем прийнято рішення N 32967779 від 16 грудня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено запис N 18076898 про реєстрацію права власності від 13 грудня 2016 року на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк". Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ "Приватбанк" щодо вказаного об'єкта нерухомого майна внесено на підставі договору іпотеки N DNU0G100001255 від 31 травня 2007 року. Вважаючи рішення приватного нотаріуса протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1304-VII та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою ПАТ КБ "Приватбанк") у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 договірних зобов'язань за договором іпотеки і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1, при наявності у позивача права власності на частину квартири і прописаних в цій квартирі неповнолітніх дітей. Отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права викладено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку. Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15; від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-ата від 29 травня 2018 року у справі N 826/19487/14. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правомірним висновок суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 815/4618/16 Провадження N 11-452апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Домусчі С.Д., Димерлія О.О., Коваля М.П.) у справі N 815/4618/16 за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича, треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання протиправними дій і скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Одеського окружного адміністративного суду з позовами до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича (далі - державний реєстратор), треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, у яких з урахуванням уточнених позовних вимог просили: - визнати протиправними дії державного реєстратора щодо прийняття рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 від 29 квітня 2016 року N 29485005 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1; - визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора від 29 квітня 2016 року N 29485005 про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи вимоги позовних заяв, позивачі зазначали, що вони та ОСОБА_6 є співвласниками об'єкта нерухомості, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 здійснив самочинне будівництво на вказаному об'єкті нерухомого майна. Судовими рішеннями, що набрали законної сили, ОСОБА_6 було зобов'язано власними силами й за рахунок власних коштів привести в попередній стан триповерховий житловий будинок загальною площею 248,50 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (частка ОСОБА_6 в домоволодінні становить 2/6 частини та належить йому на праві власності) згідно із технічним паспортом Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" від 11 вересня 2008 року N 299587.95 шляхом здійснення відповідної перебудови. Також судовими рішеннями між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 установлено порядок користування земельною ділянкою загальною площею 868,5 кв. м, розташованою за вказаною адресою. Це рішення суду ОСОБА_6 не виконує. У подальшому позивачі дізнались, що державний реєстратор протиправно і всупереч встановленому судовим рішенням (ухвала Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2010 року у справі N 2-2101/2010) обтяженню (арешт 2/6 частини домоволодіння ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1) та відсутності підстав для проведення реєстрації права власності здійснив державну реєстрацію права спільної часткової власності ОСОБА_6 на 2/6 частини домоволодіння загальною площею 460,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Прийняте державним реєстратором рішення, на думку позивачів, порушує їх права, є протиправним та підлягає скасуванню. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 06 березня 2017 року позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора від 29 квітня 2016 року N 29485005 про реєстрацію права власності ОСОБА_6 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, оскільки оскаржуване рішення прийнято за наявності обтяжень речових прав на нерухоме майно. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 вересня 2017 року закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року й направити справу на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивачка зазначає, що позовні вимоги в цій справі стосуються виключно протиправності дій та рішення державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними функціями, у зв'язку з недотриманням ним вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), зокрема, здійснення відповідних реєстраційних дій за відсутності достатніх для цього підстав та документів. Тобто спір про право у цій справі відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 є співвласниками об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 19 березня 2002 року N 1400 набув у власність 2/6 частини домоволодіння із житловою площею 131,8 кв. м, розташованого на земельній ділянці розміром 1813 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. У 2009 році ОСОБА_6 самочинно здійснив будівельні роботи з реконструкції 2/6 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, шляхом збільшення площі забудови, що встановлено рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 листопада 2013 року у цивільній справі N 1512/2-830/11, яке набрало законної сили 17 грудня 2014 року. Цим рішенням ОСОБА_6 зобов'язано власними силами й за рахунок власних коштів привести в попередній стан триповерховий житловий будинок загальною площею 248,50 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (частка ОСОБА_6 в домоволодінні становить 2/6 частини та належить йому на праві власності) згідно із технічним паспортом Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" від 11 вересня 2008 року N 299587.95 шляхом здійснення відповідної перебудови. 29 квітня 2016 року державний реєстратор на підставі заяви ОСОБА_6 прийняв рішення N 29485005 про реєстрацію за ним права спільної часткової власності на 2/6 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, при тому, що Київський районний суд м. Одеси ухвалою від 28 квітня 2010 року у справі N 2-2101/2010 наклав арешт на це домоволодіння. Ці відомості підтверджено інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 26 серпня 2016 року N 66700880. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV (у цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), здійснення реєстрації права власності на домоволодіння за наявності запису про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту на нерухоме майно, позивачі просять його скасувати, у зв'язку із чим звернулись до суду із цим адміністративним позовом. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень, внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених Законом N 1952-IV (ст. 3 цього Закону). Правовий статус і компетенція державного реєстратора передбачені в ст. 10 Закону N 1952-IV. За приписами п. 1, 2 ч. 3 цієї статті державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: - відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; - відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; - відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; - наявність обтяжень прав на нерухоме майно; - наявність факту виконання умов правочину, з яким закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Відповідно до ст. 18 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться в такому порядку, зокрема: формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені права речові та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (ч. 4 ст. 18 Закону N 1952-IV). Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 24 зазначеного Закону в державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно. Підстави для внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них встановлено ст. 26 Закону N 1952-IV, у ч. 1 якої визначено, що подання та отримання документів за заявою про внесення змін до записів Державного реєстру прав здійснюються в порядку, передбаченому для державної реєстрації прав. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Отже, з наведених вище норм можна дійти висновку про важливість дотримання і неухильного виконання процедури державної реєстрації виключно на підставі вимог закону, оскільки невиконання суб'єктом влади вимог законодавства зводить нанівець законність всієї процедури державної реєстрації. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судового рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що заявлені позивачами вимоги спрямовані на захист їх цивільних прав, як землекористувачів та співвласників об'єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, з метою належного виконання судових рішень у цивільній справі. З таким висновком суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не погоджується, оскільки виконання чи невиконання судового рішення в цивільній справі ОСОБА_6 не є безпосередньою підставою звернення до адміністративного суду із цим позовом та предметом перевірки в цій справі. Предметом спору в цій справі є правомірність вчинення реєстраційних дій з державної реєстрації речового права, за наявності в Державному реєстрі прав запису про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту на нерухоме майно. Позовні вимоги ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності в особи, яка звернулася за державною реєстрацією, обтяження речових прав на її нерухоме майно. Тобто в цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який, на думку позивачів, вийшов за межі своїх владних повноважень, прийнявши рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на домоволодіння під час дії обтяження, встановленого судовим рішенням. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характеру спору, суб'єктного складу правовідносин, предмета та підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року скасувати. Справу за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича, треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання протиправними дій і скасування рішення - направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/4460/17 Провадження N 11-403апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" (далі - ПАТ "Банк Камбіо") до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меженської КароліниСергіївни (далі - Приватний нотаріус), відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України в м. Києві (далі - Відділ реєстрації) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ПАТ "Банк Камбіо" на ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2017 року (суддя Келеберда В.І.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року (у складі колегії судді: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В., Чаку Є.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ПАТ "Банк Камбіо" звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило: - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса щодо припинення обтяження (індексний номер 31029104 від 19 серпня 2016 року) на об'єкт нерухомого майна - 1/5 частку індивідуального боксу для зберігання маломірних плавзасобів N 28, літ. Е, загальною площею 620 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, літ. Е (далі - спірне майно), внесеного на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справі N 528/589/16-ц, виданого 20 липня 2016 року, та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві поновити номер запису про обтяження 3103960 від 4 лютого 2010 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за позивачем з дати припинення заборони; - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса щодо припинення іпотеки (індексний номер 31029243 від 19 серпня 2016 року) на спірне майно, внесеного на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справі N 528/589/16-ц, виданого 20 липня 2016 року, та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві поновити номер запису про іпотеку - 3103977 від 4 лютого 2010 року в Державному реєстрі іпотек за позивачем з дати припинення заборони; - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса щодо припинення прававласності ПАТ "Банк Камбіо" (індексний номер 31034220 від 20 серпня 2016 року) на спірне майно та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві поновити номер запису про право власності - 3103929 від 9 жовтня 2013 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно за позивачем, що виникло на підставі договору іпотеки від 4 лютого 2010 року, укладеного з ОСОБА_4 та посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Токаревою І.П. 4 лютого 2010 року за N 509, з дати припинення права власності; - визнати протиправними та скасуватирішення Приватного нотаріуса щодо державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 (індексний номер 31034220 від 20 серпня 2016 року, номер запису про право власності 16010211 від 20 серпня 2016 року) на спірне майно, внесеного на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області, у справі N 528/478/16-ц, виданого 23 червня 2016 року. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 30 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року, відмовив у відкритті провадження. Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову у відкритті провадження у справі, пославшись на висновки Верховного Суду України, наведені у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив, що оскільки у цій справі спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди (у цьому випадку - іпотечного договору), то цей спір не є публічно-правовим, а відтак має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства, а не адміністративного. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, 8 вересня 2017 року ПАТ "Банк Камбіо" звернулось із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ПАТ "Банк Камбіо", витребував справу, копії касаційної скарги надіслав учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. 3 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ПАТ "Банк Камбіо" оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 328 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV). Відповідно до частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1 частини першої статті 3 Закону N 1952-IV). Правовий статус і компетенція державного реєстратора прав та їх обтяжень визначені статтею 10 Закону N 1952-IV. Так, відповідно до пункту 2 частини першої цієї статті державним реєстратором є нотаріус. За приписами пунктів 1, 2 частини третьої цієї статті державний реєстратор, зокрема: - встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; - перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. Згідно з частиною першою статті 18 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону N 1952-IV). Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та закриття апеляційним судом провадження у справі) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС (у зазначеній редакції) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оскільки оскаржувані рішення Приватного нотаріуса про припинення іпотеки, припинення обтяжень, припинення права власності прийняті на підставі договору іпотеки від 4 лютого 2010 року N 509, то спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди. З таким висновком не можна погодитись, оскільки виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди, як і її дійсність, не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду із цим позовом та предметом перевірки у цій справі. Позовні вимоги ПАТ "Банк Камбіо" ґрунтуються на протиправності дій Приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію обтяження прав, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності у особи, яка звернулася за державною реєстрацією припинення обтяження, повноважень на подання відповідної заяви. Як убачається зі змісту адміністративного позову, 4 лютого 2010 року між ПАТ "Банк Камбіо" та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Токарєвою І.П. за N 509. Іпотека цього договору забезпечує повне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором від 2 березня 2005 року N 70Ф/01-2005, укладеним з ОСОБА_4 Пунктом 1.1 іпотечного договору передбачено, що іпотекодавець (ОСОБА_4.) передає іпотекодержателю (ПАТ Банк "Камбіо") спірне майно, яке складається з приміщень 1-го поверху: складське приміщення 28-1 площею 72,1 кв. м, коридор 28-2 площею 1,5 кв. м, вбиральня 28-3 площею 3,1 кв. м; 2-го поверху: коридор 28-4 площею 11,5 кв. м, кімната відпочинку 28-5 площею 19,8 кв. м, санвузол 28-6 площею 8,3 кв. м, кімната відпочинку 28-7 площею 15,5 кв. м, санвузол 28-8 площею 6,3 кв. м, кабінет 28-9 площею 5,6 кв. м, санвузол 28-10 площею 3,2 кв. м; Ѕ частка балкону (далі - предмет іпотеки). Предмет іпотеки перебуває в іпотеці разом із усіма його невідокремленими приналежностями та поліпшеннями. Відповідно до пункту 1.2 іпотечного договору загальна вартість предмета іпотеки визначена за згодою сторін, відповідає ринковій вартості та становить 12 млн 800 тис. грн. У зв'язку із невиконанням умов кредитного договору ПАТ "Банк Камбіо" звернув стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором шляхом визнання права власності. Право власності на цей об'єкт зареєстроване за ПАТ "Банк Камбіо" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 9 жовтня 2013 року за N 3103929 на підставі договору іпотеки від 4 лютого 2010 року. Однак під час підготовки до продажу майна ПАТ "Банк Камбіо" стало відомо про вибуття з власності вищезазначеного майна предмета іпотеки. Відповідно до інформаційної довідки від 26 січня 2017 року N 78963354 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна були здійснено такі реєстраційні дії. 19 серпня 2016 року Приватний нотаріус припинивобтяження та іпотеку на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року у справі N 528/589/16-ц. 20 серпня 2016 року Приватний нотаріус припинив право власності на предмет іпотеки ПАТ "Банк Камбіо",що виникло на підставі іпотечного договору від 4 лютого 2010 N 509, та зареєстрував право власності за ОСОБА_4 на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області суду від 23 червня 2016 року у справі N 528/478/16-ц. Як зазначив позивач, за результатами запиту до Гребінківського районного суду Полтавської області рішення суду у справах N 528/589/16-ц та N 528/589/16-ц жодного відношення до майна, яке належить ПАТ "Банк Камбіо", не мають, тому і копій рішень надати не зміг. При цьому позивач наголошував у своїй позовній заяві про те, що відчуження нерухомого майна ПАТ "Банк Камбіо" відбулося без його відома, адже між ПАТ "Банк Камбіо" та ОСОБА_4 не існувало жодних судових проваджень та не вчинилося жодних правочинів, які б призвели до зміни власника такого майна, а перереєстрація майна ПАТ "Банк Камбіо" та прийняття Приватним нотаріусом спірних рішень про державну реєстрацію прав та внесення ними спірних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відбулося всупереч вимогам чинного законодавства - на підставі підроблених документів (рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справах N 528/478/16-ц та 528/589/16-ц). Тобто у цій справі спору про право немає, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Враховуючи наведене, недоречним є посилання суду першої інстанції у його рішенні на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, який, закриваючи провадження в адміністративній справі, мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини у ній пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною першою статті 353 КАС (у цій же редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Таким чином, неправильне застосування статей 3, 17 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судового рішення) призвело до безпідставної відмови у відкритті провадження у цій адміністративній справі, а тому касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а оскаржувані ухвали - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" задовольнити. 2. Ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 23 травня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  19. ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 826/366/16 Провадження N 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (судді Федотов І.В., Ісаєнко Ю.А., Оксененко О.М.) у справі N 826/366/16 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), про визнання незаконними дій, скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., у якому просив: - визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у прийнятті рішення від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 - за ТОВ "Кей-Колект"; - скасувати рішення відповідача від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - квартиру, що розташована за вказаною вище адресою; - визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у проведенні 28 липня 2015 року державної реєстрації права власності на згадану квартиру за ТОВ "Кей-Колект"; - зобов'язати Державну реєстраційну службу України (02660, м. Київ, вул. Марини Раскової, 15) і Головне управління юстиції у місті Києві (01001, м. Київ, пров. Музейний, 2-Д) внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості (записи) про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. від 28 липня 2015 року N 23209948 та скасування запису про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2016 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії державного реєстратора на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у прийнятті рішення від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано рішення відповідача від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за вказаною вище адресою. Визнано протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у проведенні 28 липня 2015 року державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за ТОВ "Кей-Колект". В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. на користь позивача судові витрати в розмірі 1 тис. 653 грн 63 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" задовольнив частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 червня 2016 року скасував, а провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. про визнання незаконними дій, скасування рішень і зобов'язання вчинити певні дії закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погоджуючись з ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 в касаційній скарзі зазначає, що при винесенні ухвали апеляційним судом порушено норми процесуального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції. На думку скаржника, висновок апеляційного суду про те, що спір між сторонами у справі не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватись за правилами цивільного судочинства не є обґрунтованим, оскільки в рамках розгляду даної справи позивачем не ставились питання про оскарження кредитного договору, договору іпотеки, факторингового договору або ж окремих їх пунктів (частин). Натомість у позовній заяві ставилось питання саме щодо наявності у відповідача, як спеціального суб'єкта, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, відповідних повноважень та законних підстав для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2016 року. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою позивача, копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. На час розгляду справи відповідач і третя особа заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подали. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 січня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 серпня 2008 року між позивачем (Позичальник), з однієї сторони, та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (Банк), з іншої сторони, укладено договір N 11381191000 про надання споживчого кредиту. Предметом договору є надання банком позичальнику кредиту в іноземній валюті в сумі 65 тис. доларів США на умовах повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом. Вказана сума кредиту на день укладення договору дорівнює еквіваленту 314 тис. 892 грн 50 коп. На забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту від 07 серпня 2008 року N 11381191000 між Банком, з однієї сторони, та позивачем (Іпотекодавець), з іншої сторони, було укладено договір іпотеки N 91706, за яким передано в заставу банку об'єкт нерухомого майна, а саме: квартиру, загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцю на праві власності. Між Акціонерним товариством (далі - АТ) "УкрСиббанк" (правонаступник акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк") та ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу від 12 грудня 2011 року N 1 та договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно яких AT "УкрСиббанк" відступило ТОВ "Кей-Колект" своє право грошової вимоги до боржника за Договором про надання споживчого кредиту від 07 серпня 2008 року N 11381191000. Шевченківським районним судом м. Києва 20 листопада 2013 року прийнято рішення у цивільній справі N 761/20113/13-ц за позовом ТОВ "Кей-Колект" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по кредитному договору від 07 серпня 2008 року N 11381191000 станом на 05 липня 2013 року в сумі 512 тис. 328 грн. та відсотків в розмірі 38 277,93 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05 липня 2013 року становить 305 тис. 955 грн. В подальшому, 28 липня 2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Суперфіном Б.М. за результатами розгляду заяви ТОВ "Кей-Колект" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнято рішення N 23209948, згідно з яким проведено державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що спір між сторонами по справі не є публічно-правовим, а тому цей спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства України. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав: фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки), а позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог послався на протиправність позбавлення його права власності, ВеликаПалата Верховного Суду знаходить обґрунтованим висновок апеляційного суду про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України (у цій самій редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржене судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки суду скаржником не спростовані, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 350, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 20 квітня 2018 року.
  20. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 910/8424/17 Провадження № 12-39гс18 Велика палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» - Кравчук А.С. третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - Саковец А.О. розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, ухваленого суддею Босим В.П., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: Гончарова С.А., Тищенко А.І., Скрипки І.М., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія пінгвін плюс» до Міністерства юстиції України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», про скасування рішення, Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія пінгвін плюс» (далі - ТОВ «Компанія пінгвін плюс») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - МЮ України) про: - визнання незаконними та скасування рішень Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату МЮ України (далі - Комісія), прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк") від 11 травня 2017 року № 55/2-09/718/9454/2017-00 та № 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни (далі - Дорогань К.В.) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35003610 та № 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності за ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на дві земельні ділянки площею 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради; - відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією вищевказаних рішень, шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів № 20209796 та № 20210339 про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на земельні ділянки. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Комісії з виключенням з державного реєстру записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на вищевказані земельні ділянки не відповідають пунктам 6, 12 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і частині третій статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» і порушують право власності позивача на земельні ділянки, яке підлягає захисту у заявлений позивачем спосіб шляхом поновлення записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») було власником двох земельних ділянок площею 2,500 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташованих на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради. 4. Відповідно до акта прийому-передачі нерухомого майна від 25 квітня 2017 року вказані земельні ділянки передано до статутного капіталу ТОВ «Компанія пінгвін плюс» як внесок ТОВ «ТЛК «Арктика» як учасника. 5. Рішенням державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань К.В. від 28 квітня 2017 року зареєстровано право власності на ці земельні ділянки за ТОВ «Компанія пінгвін плюс», про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено записи про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35004395 та № 35003610. 6. 11 травня 2017 року АТ "Ощадбанк" звернулось до Комісії зі скаргами №55/2-09/718/9454/2017-00 та 55/2-09/717/9445/2017-00 на рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 7. 17 травня 2017 року за наслідками розгляду цих скарг МЮ України прийняті рішення у формі наказів № 1619/5 та 1620/5 про скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих державним реєстратором 28 квітня 2017 року. 8. Предметом спору у справі є законність обумовлених вище рішень МЮ України та наявність підстав для відновлення внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на земельні ділянки відповідно до частини другої статті 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року, провадження в цій справі в частині позовних вимог щодо визнання незаконними та скасування рішень Комісії припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки спір не підлягав вирішенню у господарських судах України; в іншій частині позову відмовлено. 10. Припиняючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в частині позову щодо визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень Комісії, господарський суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, зазначив, що МЮ України виступає у спірних правовідносинах як суб'єкт владних повноважень, спір в цій частині пов'язаний з оскарженням дій суб'єкта владних повноважень, не стосується порушеного права позивача, а стосується публічно - правових відносин і ґрунтується виключно на непогодженні з управлінськими функціями МЮ України, тому за суб'єктним складом і характером правовідносин позов у цій частині належить до розгляду судами адміністративної юрисдикції. 11. Відмовляючи в задоволенні позову в частині відновлення становища шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на зазначені земельні ділянки, господарські суди попередніх інстанцій указали на підвідомчість такого спору господарським судам, проте зауважили про безпідставність цих позовних вимог, зокрема й унаслідок неможливості відновлення порушених прав позивача в обраний ним спосіб, оскільки право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано за АТ «Ощадбанк». Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. АТ «Ощадбанк» звернулось з касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій у частині відмови в позові про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією оскаржуваних рішень, і припинити провадження у справі в цій частині. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Скаржник вважає, що, розглянувши спір у частині відновлення становища, яке існувало до прийняття Комісією оскаржуваних рішень, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на земельні ділянки, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства,господарські суди вийшли за межі своєї юрисдикції. Цей спір стосується виключно проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а не підстав набуття такого права і є публічно - правовим. Скаржник також зазначив, що відновити становище шляхом поновлення цих записів у реєстрі неможливо без визнання незаконним та скасування рішень Комісії. Під час розгляду спору в господарських судах попередніх інстанцій відповідач також указував на незаконність рішень державного реєстратора внаслідок існування на момент реєстрації за позивачем права власності в державних реєстрах записів про обтяження спірних земельних ділянок арештом і податковою заставою, здійснених 06 квітня 2017 року ухвалою Господарського суду міста Києва від 03 квітня 2017 року у справі № 910/5198/17 про вжиття запобіжних заходів та за актом опису майна Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області № 67 від 14 червня 2016 року. Доводи інших учасників справи 14. Позивач не надав суду відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 15. Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 17. Оскільки скаржник оскаржує судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 18. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 19. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 20. Відповідно до статей 124, 125 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 21. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 22. Заявляючи вимогу про відновлення становища, яке існувало до прийняття Комісією рішень, шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на спірні земельні ділянки, позивач послався на положення частини другої статті 393 ЦК України та факт порушення його права власності внаслідок прийняття відповідачем оскаржуваних рішень. Позивач вважає, що спір у цій частині не стосується публічно-правових відносин, а спрямований виключно на захист особистих майнових прав, що є підвідомчістю господарських судів. 23. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 24. Так, проаналізувавши правову позицію в цій справі, викладену в рішенні Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанові Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року в оскаржуваній АТ «Ощадбанк» частині щодо відновлення становища ТОВ «Компанія пінгвін плюс» шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про його право власності на зазначені земельні ділянки, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій помилково вказали на підвідомчість такого спору господарським судам. 25. Стаття 16 ЦК України передбачає право особи на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 26. Статтею 21 цього ж Кодексу встановлено загальний порядок визнання судом незаконними та скасування правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-правових актів, виданих органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси. Позивачем за цим позовом є власник, право власності якого порушено виданням актів указаним органом. Відповідачем за цим позовом є згідно з положеннями статті 393 ЦК України орган державної влади. 27. Умовою для подання цього позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеним органом, вимогам закону, а також порушення цими актами права власності. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акта. 28. Важливе значення для застосування власником такого способу захисту має визначення суду, до якого слід звертатися із заявами про визнання незаконними актів, та виду судочинства. 29. Вирішуючи питання про підвідомчість справ, необхідно враховувати вимоги частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у якій визначено, що місцеві господарські суди розглядають справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції, та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, згідно з якими господарські суди розглядають справи, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 30. При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і спір господарськими слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 31. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно - правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно - правових відносин і стосується саме цих відносин. 32. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно - правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Таким чином, до адміністративної юрисдикції не належить розгляд справ, якщо у спірних відносинах вбачається спір про право.Згідно із частиною другою статті 16 ЦК України передбачено такий спосіб здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом як відновлення становища, яке існувало до порушення. 33. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на зазначені земельні ділянки. 34. За приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній установлюються законом. 35. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 36. Відповідно до положень статті 3 цього ж Закону державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 37. Підставими виникнення спірних правовідносин стало скасування МЮ України рішень державного реєстратора та, як наслідок, відновлення внесених до державного реєстру записів про право власності позивача на земельні ділянки. 38. Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на невизначену правову природу виникнення спірних правовідносин з огляду на те, що причина їх виникнення пов'язана з вчиненням відповідачем дій у вигляді скасування державної реєстрації. 39. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої та частиною десятою статті 37 цього ж Закону рішення державного реєстратора можуть бути оскаржені до МЮ України, його територіальних органів або до суду. МЮ України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав. Рішення МЮ України та його територіальних органів можуть бути оскаржені до суду. 40. Предметом першої позовної вимоги ТОВ «Компанія пінгвін плюс» було дослідження законності рішень МЮ України, виданих у формі наказів №№ 1619/5, 1620/5 про скасування рішень державного реєстратора від 28 квітня 2017 року, прийнятих відповідачем внаслідок перевірки процедури здійснення реєстрації. 41. Господарські суди попередніх інстанцій, припиняючи в цій частині провадження, зазначили, що відповідач не є тим суб'єктом, який порушив права позивача, він лише перевіряє законність рішень державного реєстратора. 42. Спори зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, що не заперечується АТ «Ощадбанк» у касаційній скарзі. 43. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 44. Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. 45. При вирішенні спору з наданням оцінки правомірності рішень МЮ України слід з'ясовувати обставини наявності підстав для відновлення майнових прав позивача з огляду на положення статті 393 ЦК України, оскільки відновлення становища, яке існувало до прийняття рішень МЮ України, неможливе без їх скасування, тобто вимоги є поєднаними. 46. При цьому обраний позивачем спосіб захисту шляхом поновлення скасованих записів про право власності на земельні ділянки за своєю правовою природою не є спором про відновлення майнових прав позивача, адже таке поновлення не пов'язане з виникненням або припиненням права на ці земельні ділянки, а є наслідком скасуванням неправомірного, як вважає позивач, рішення Комісії про скасування реєстраційної дії. 47. Вимога про поновлення записів не може розглядатись окремо, оскільки є наслідком визнання незаконними і скасування рішень Комісії. 48. Отже, скасування МЮ України рішень державного реєстратора та відновлення становища, яке існувало до такого скасування, зокрема наявність у реєстрі записів про право власності позивача на земельні ділянки, за своїм юридичним змістом взаємопов'язані. 49. Захисту в порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи в публічно - правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції. 50. Оскільки спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно - правовий характер. 51. Відповідно до статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону від 06 липня 2005 року до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 52. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 53. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 54. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу (частина перша статті 313 ГПК України). 55. Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню в частині відмови в задоволенні позову щодо відновлення становища шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на вищезазначені земельні ділянки. Провадження у справі в цій частині слід закрити. Щодо судових витрат 56. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 57. Відповідно до підпункту «в» пунктів 4 частини першої статті 315 цього ж Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 231, 300, 301, 306, 308, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року у справі № 910/8424/17 скасувати в частині відмови у задоволенні позову про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України рішень, прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 11 травня 2017 року №№55/2-09/718/9454/2017-00, 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №№ 35003610, 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності на дві земельні ділянки, площами 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані за адресою: Софіївсько-Борщагівська сільська рада, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів №№ 20209796, 20210339 про право власності останнього на земельні ділянки. 3. Провадження у справі в частині позовних вимог про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України рішень, прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 11 травня 2017 року №№ 55/2-09/718/9454/2017-00, 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №№ 35003610, 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності на дві земельні ділянки, площами 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані за адресою: Софіївсько-Борщагівська сільська рада, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів №№ 20209796, 20210339 про право власності останнього на земельні ділянки закрити. 4.В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року у справі № 910/8424/17 залишити без змін. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" (02068, м. Київ, вул. Драгоманова, 17, офіс 314, код ЄДРПОУ 41297058) на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (01001, м. Київ, вул. Госпітальна, 12-Г, код ЄДРПОУ 00032129) 3 840 (три тисячі вісімсот сорок) грн судового збору за розгляд касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 16 квітня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І. В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73408853
  21. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа № 760/14438/15-ц Провадження № 14-38цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк»), відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк»на рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у складі суддів Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д. у цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта банк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позов мотивовано тим, що 02 серпня 2005 року між Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між указаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 26 червня 2013 року первісний кредитор відступив ПАТ «Дельта банк» права вимоги за вказаними правочинами. ОСОБА_4 не виконала належним чином кредитного зобов'язання, у зв'язку із чим утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. На підставі викладеного ПАТ «Дельта банк» просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 02 серпня 2005 року в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. за кредитним договором від 02 серпня 2005 року перед ПАТ «Дельта банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. 03 серпня 2005 року, за ціною, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 3 тис. 654 грн. Зупинено виконання рішення суду на час дії Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Разом з тим ОСОБА_4 не надала згоди на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Крім того, стаття 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав. У червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ «Дельта банк», у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувану ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» має право на набуття права власності на предмет іпотеки в разі порушення позичальником умов кредитного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта банк», ухвалою цього ж суду від 21 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд ВеликоїПалати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. У цій ухвалі зазначено, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 02 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, придбана за рахунок коштів, наданих за кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконання умов договору за ОСОБА_4 утворилася заборгованість у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. Тому ПАТ «Кредитпромбанк» просило визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка передана банку в іпотеку. У мотивувальній частині рішення апеляційного суду зазначено, що іпотекодавець ОСОБА_4 не надала згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідачка унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив про неоднакове застосування норм права, а саме статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Зазначив про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави стверджувати, що Верховний Суд України у зазначених постановах відступив від правового висновку, викладеного у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, отже, немає необхідності для відступлення від указаного правового висновку. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від правового висновку якого Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити, визначено, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні цієї категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Тобто у зазначеній постанові Верховного Суду України зроблено загальні висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 ЦК України, які передбачають можливість виникнення права власності за рішенням суду. Вказано на неможливість застосування статті 392 ЦК України як підстави для визнання права власності. Крім того, після аналізу статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, яким передбачався порядок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку, суд зазначив про необхідність з'ясування наявності згоди іпотекодателя на визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Аналіз правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 02 листопада 2016 року у справі №6-2457цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 27 вересня 2017 року у справі №6-2853цс16, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1243цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, дає підстави підсумувати, що Верховний Суд України підтвердив свої висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У всіх наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. У постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16 Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 та 392 ЦК України, а також висновок про три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, зазначаючи про право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, Верховний Суд України вказав, що суди, які задовольнили позовні вимоги та визнали право власності іпотекодержателя на обтяжене іпотекою майно, не звернули уваги на те, що цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку», ні договором, укладеним між сторонами. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, в усіх постановах Верховного Суду України при розгляді справи за позовом іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки зроблено висновок, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається лише з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Зазначено, що стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, раніше набуте на законних підставах. Вказано, що Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. Велика Палата Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги бере до уваги таке. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до пункту 3.2.2 договору іпотеки, укладеного 03 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4, у випадку порушення іпотекодавцем вимог пункту 3.1.6 цього договору іпотекодержатель має право вимагати від іпотекодавця, незалежно від настання строку виконання зобов'язань, погашення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі. А в разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на майно з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню, відповідно до положень розділу 4 цього договору на умовах, передбачених цим договором. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. Зокрема, у пункті 4.1 договору іпотеки зазначено, що за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентами, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними зі зверненням стягнення на майно, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору. Згідно з пунктом 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов договору іпотеки. У пункті 4.3 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. Пунктом 4.4 цього договору передбачено, що у випадку, коли виконання пункту 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, у т.ч. на підставі виконавчого напису нотаріуса, або звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а в разі звернення стягнення на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріусу - в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, не вбачається. Інші доводи касаційної скарги на висновки суду не впливають. Отже, можна зробити такі висновки. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Сплачений ПАТ «Дельта банк» при зверненні до суду з касаційною скаргою судовий збір поверненню не підлягає відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписано 16 квітня 2018 року. Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич О. Р. КібенкоО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73438185
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 802/1792/17-а Провадження N 11-109апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до державного реєстратора приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року (суддя Воробйова І.А.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів: Смілянця Е.С., Сушка О.О., Залімського І.Г.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ПАТ "КБ "Приватбанк". При цьому зазначала, що підставою для виникнення права власності у фінансової установи на спірне майно виникло на підставі договору іпотеки укладеного між ВАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 18 березня 2013 року, що суперечить вимогам чинного законодавства. Вінницький окружний адміністративний суд ухвалою від 11 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає перегляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2017 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначила, що вказана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовними вимогами є визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса, який виконує владні управлінські функції щодо державної реєстрації прав. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 6 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 327 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 лютого 2018 року прийняла цю справу до розгляду та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. Відповідно до частини третьої статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, невиконанням умов цивільно-правової угоди, що випливають із договірних відносин, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами ЦПК. За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 826/14433/16 (К/9901/7474/18) Провадження N 11-131апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Шулежко В.П. від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Мамчура Я.С., Желтобрюх І.Л., Файдюка В.В. від 25 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей Колект" про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), в якому просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 22616449 від 06 липня 2016 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження в цій адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал. За правовою позицією судів першої та апеляційної інстанції справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні правовідносини виникли із невиконання договірних зобов'язань і реалізації прав іпотекодержателя на предмет іпотеки, а відтак вбачається спір про право. За таких підстав ця справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України). Не погоджуючись з такими рішеннями, у листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначив, що оскаржувані ухвали прийняті судами з порушенням норм процесуального права, зокрема, суди врахували висновок Верховного Суду України, висловлений у справі щодо правовідносин, які є відмінними ніж ті, які виникли між сторонами у цій справі, у зв'язку із чим прийшли до помилкових висновків, що даний спір є цивільно-правовим і не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. 11 листопада 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 02 лютого 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., третя особа - ТОВ "Кей-Колект" про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень призначено до касаційного розгляду. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Як вбачається з матеріалів справита встановлено судами, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитом у сумі 27000,00 швейцарських франків між позивачем та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) 22 січня 2007 року укладено Договір іпотеки N 111094188000, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Гулянич Т.М., зареєстрований в реєстрі за N 117, відповідно до якого ОСОБА_3 передав в іпотеку Банку квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 12 грудня 2011 року між Банком та ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу N 1 та договір відступлення права вимоги за низкою договорів іпотеки, до переліку яких входить Договір N 111094188000. В подальшому ТОВ "Кей-Колект" звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (щодо права власності) на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: Закарпатська обл., Ужгородський р-н., АДРЕСА_1, на підставі договору іпотеки, зареєстрованого в реєстрі за N 117 від 22 січня 2007 року. Відповідачем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 22616449 від 06 липня 2016 року) на спірне майно за ТОВ "Кей-Колект" та внесено запис до Реєстру. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду із відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року по справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 12 жовтня 1978 року по справі "Занд проти Австрії" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС (уредакції, чинній на час прийняття рішень) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час прийняття рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанції правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду м. Києва та Київського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_3 не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ справа N 619/2019/17 провадження N 11-10апп18 Велика Палата Верховного Суду в складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року (судді Жигіль С.П., Перцова Т.С., Дюкарєва С.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" до державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради" Харківської області Шевцової Лариси Вікторівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "АМРБЗ" про визнання протиправним і скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: 29 червня 2017 року Публічне акціонерне товариство "Комерційний Банк "Стандарт" (далі - ПАТ "КБ "Стандарт") звернулося до суду з позовом, у якому просило: визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради Харківської області" Шевцової Л.В. (далі - державний реєстратор Шевцова Л.В.) від 27 березня 2017 року, 17:06:48, індексний номер рішення 34476868, про скасування реєстрації набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на нежитлові приміщення 1-го поверху N І, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N 1, 10-1-:10-6, 14-1, 14-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ. "А-З", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2; зобов'язати державного реєстратора Шевцову Л.В. внести (поновити) запис про реєстрацію набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на вказані нежитлові приміщення на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року у справі N 922/5125/15. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ "КБ "Стандарт" права власності на зазначені вище нежитлові приміщення. У подальшому це право було зареєстровано за позивачем, однак реєстраційну дію щодо переходу права власності скасовано державним реєстратором Шевцовою Л.В. з тих підстав, що рішенням Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року було скасовано рішення цього ж суду від 03 листопада 2015 року в результаті його перегляду за нововиявленими обставинами. Позивач вважає рішення відповідача незаконним, посилаючись на те, що станом на час його прийняття рішення суду від 27 лютого 2017 року не набрало законної сили, і, відповідно, чинним було рішення від 03 листопада 2015 року, за яким право власності на нежитлові приміщення мало ПАТ "КБ "Стандарт". Дергачівський районний суд Харківської області постановою від 09 серпня 2017 року позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Шевцової Л.В. від 27 березня 2017 року, 17:06:48, індексний номер рішення 34476868, про скасування реєстрації набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на нежитлові приміщення 1-го поверху N І, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N 1, 10-1-:10-6, 14-1, 4-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ "А-З", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2; зобов'язав державного реєстратора Шевцову Л.В. внести (поновити) запис про реєстрацію набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на ці нежитлові приміщення на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року у справі N 922/5125/15. З наведеного місцевим судом у його рішенні мотивування вбачається, що він погодився з доводами позивача щодо незаконності оскаржуваного рішення відповідача. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 грудня 2017 року апеляційні скарги державного реєстратора Шевцової Л.В. і ТОВ "Аврора Лайн Компані" задовольнив частково: постанову Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2017 року скасував, провадження у адміністративній справі закрив і роз'яснив позивачу право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що оскаржуваним у цьому спорі діям державного реєстратора Шевцової Л.В. передує невирішений спір про право, а заявлені ПАТ "КБ "Стандарт" позовні вимоги фактично направлені на визнання права на предмет іпотеки, тому такий спір не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції та не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 27 грудня 2017 року ПАТ "КБ "Стандарт" подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року та направлення справи на новий судовий розгляд до цього ж суду. Позивач мотивує свої вимоги тим, що спір у цій справі з огляду на його предмет має публічно-правовий характер і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 січня 2018 року передав справу N 619/2019/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, визначеної частиною шостою статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме оскарження учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС. Перевіривши обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цим судом правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС, у цій же редакції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, оскільки оскаржуваним діям державного реєстратора Шевцової Л.В. щодо скасування реєстрації набуття ПАТ "КБ "Стандарт" права власності на нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки, передує невирішений між ПАТ "КБ "Стандарт" і ТОВ "АМРБЗ" спір про право власності на цей предмет іпотеки. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок помилковим. Суди попередніх інстанцій установили, що Господарський суд Харківської області рішенням від 03 листопада 2015 року в справі N 922/5125/15 повністю задовольнив позов ПАТ "КБ "Стандарт" до ТОВ "АМРБЗ" про звернення стягнення на майно та визнання права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості відповідача перед банком за договором невідновлювальної кредитної лінії N 131 від 18 липня 2012 року. Суд вирішив у рахунок погашення заборгованості ТОВ "АМРБЗ" перед ПАТ "КБ "Стандарт" за договором на кредитну лінію (невідновлювальну) N 131 від 18 липня 2012 року, звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором N 12-120, посвідченим 18 липня 2012 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чибісовою А.О. за реєстровим N 1383, а саме - нежитлові приміщення 1-го поверху N I, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N I, 10-1-:10-6, 14-1, 14-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ. "А-3", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2, що належать на праві власності ТОВ "АМРБЗ", шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ "КБ "Стандарт" (04071, м. Київ, вул. Почайнинська, буд. 45, код ЄДРПОУ 36335426), вартістю 2 120 000,00 грн. 27 лютого 2017 року Господарський суд Харківської області прийняв рішення, яким частково задовольнив заяву ТОВ "АМРБ3" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року: скасував це рішення в повному обсязі та припинив провадження у справі N 922/5125/15. У подальшому Харківський апеляційний господарський суд постановою від 20 червня 2017 року скасував рішення Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року, а рішення цього ж суду від 03 листопада 2015 року в справі N 922/5125/15 залишив без змін. За таких обставин спір про право власності на нежитлові приміщення, на існування якого як привід для закриття провадження в адміністративній справі послався Харківський апеляційний адміністративний суд у своїй ухвалі від 04 грудня 2017 року, був на цей час вирішений судами господарської юрисдикції, а отже, не міг бути підставою для закриття провадження в адміністративній справі з урахуванням законодавчо визначених у статті 157 КАС підстав для цього. При цьому, як видно зі змісту позовної заяви, позивач не порушував перед судом питання про визнання права на предмет іпотеки і своїх вимог цими обставинами не обґрунтовував, як помилково вважав суд апеляційної інстанції. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції господарського суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з першою частиною статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Неправильне застосування Харківським апеляційним адміністративним судом статей 3, 17 КАС призвело до безпідставного закриття цим судом провадження у розглядуваній справі, а тому касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала - скасуванню з направленням справи до цього ж суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" - задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року - скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  25. Добрый день! Ситуация. Кей-Коллект перерегистрировал через нотариуса на себя квартиру в 2015 году. В 2017 году представители Кей-Коллекта пришли по адресу квартиры, поменяли замки, вынесли вещи бывших собственников и фактически принудительно их выселили (без решения суда). Бывшие собственники вызывали полицию, Кей-коллект показали полицейским вытяг с реестра недвижимости о том что собственником квартиры является Кей-коллект и те ушли. Есть подтверждение полиции о том что по адресу находились именно представители Кей-Коллект. Бывшие собственники обратились в полицию, в ЕРДР внесено их заявление , ведется досудебное следствие. В гражданский суд подан иск об отмене перерегистрации квартиры, в обеспечение иска наложен арест на квартиру и запрет на регистрацию/снятие с регистрации в квартире кого-либо. Кей-Коллект в заседания не ходит, суд продолжается. Выселенные бывшие собственники снимают квартиру, есть договор аренды. Думаю подать иск со следующими исковыми требованиями: 1. Признать незаконными действия по выселению ..... 2. Взыскать убытки, связанные с вынужденной арендой квартиры. Ваше мнение? Может у кого-то была подобная практика? Есть перспектива положительного решения по такому иску?