Search the Community

Showing results for tags 'перегистрация имущества'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 165 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/20728/14 Провадження N 11-357апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області (далі - реєстраційна служба), державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби (далі - державний реєстратор) Василенка Благовіста Володимировича, державного реєстратора Бідкова В'ячеслава Олексійовича, третя особа - Приватне акціонерне товариство "Юнікон" (далі - Товариство), про визнання протиправним і скасування рішення за касаційною скаргою Товариства на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року (у складі колегії суддів Іванова С.М., Чабаненко С.В., Шлай А.В.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними та скасувати: - рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, - рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень, а також зобов'язати реєстраційну службу здійснити державну реєстрацію прав та їх обтяжень на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначив, що 15 листопада 2013 року державний реєстратор Василенко Б.В. на підставі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 6 березня 2013 року (справа N 200/1384/13-ц), залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, зареєстрував за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, власником яких був ОСОБА_3 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 серпня 2014 року скасував згадані вище судові рішення, на підставі яких у Товариства виникло право власності на частину домоволодіння. У зв'язку із цим позивач 10 жовтня 2014 року звернувся до реєстраційної служби із заявою про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння за Товариством та реєстрацію такого права за ОСОБА_3 За результатом розгляду заяви позивача державний реєстратор Бідков В.О. 29 жовтня 2014 року прийняв рішення N 16836121 про відмову в державній реєстрації права власності, посилаючись на те, що заявлене право вже зареєстровано. На думку позивача, рішення державного реєстратора від 29 жовтня 2014 року про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень прийняте безпідставно та з порушенням порядку розгляду відповідної заяви, визначеного пунктами 5, 6 частини першої статті 19 та статтею 24 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV). Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 13 лютого 2015 року на підставі заяви ОСОБА_3 його позов в частині вимог про зобов'язання реєстраційної служби здійснити державну реєстрацію права власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 залишив без розгляду. Постановою від 13 лютого 2015 року цей суд решту позовних вимог задовольнив. Скасовуючи рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким за Товариством зареєстровано право власності на частину домоволодіння, суд першої інстанції послався на скасування судом касаційної інстанції судових рішень, які стали підставою для проведення реєстрації зазначеного права Товариства. Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень за заявою ОСОБА_3, суд першої інстанції вказав на відсутність передбачених статтею 24 Закону N 1952-IV підстав для прийняття такого рішення. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково, визнав нечинним рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663). У задоволенні вимог щодо скасування рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 відмовив. 25 вересня 2015 року Товариство подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просило скасувати постанову цього суду від 9 вересня 2015 року в частині задоволення позову та прийняти нове рішення - про залишення позову без розгляду, в іншій частині постанову залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд порушив правила предметної юрисдикції, а також положення статей 11, 195 Кодексу адміністративного судочинства України (у відповідній редакції; далі - КАС) щодо повноважень суду на вихід за межі позовних вимог та межі апеляційного перегляду. Крім того, скаржник посилається на те, що суд, визнаючи рішення державного реєстратора нечинним, не вказав, з якого саме моменту це рішення є нечинним, та залишив поза увагою те, що ОСОБА_3 пропустив установлений процесуальним законом строк звернення до суду із цим позовом. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 345 КАС Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість розгляду справи в письмовому провадженні. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене. У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 6 березня 2013 року в цивільній справі N 200/1384/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, визнав за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 142,2 кв. м, житловою площею 64,3 кв. м Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (витяг сформовано 29 жовтня 2014 року за N 28776382) державний реєстратор Василенко Б.В зареєстрував за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Підстава виникнення права власності - рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року (N 200/1384/13-ц). Підстава внесення запису - рішення від 15 листопада 2013 року індексний номер 7968663 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 серпня 2014 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 13 жовтня 2014 року позивач подав до реєстраційної служби заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер заяви 8504278), до якої згідно з карткою прийому заяви N 16417790 додатково подав: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року у цивільній справі N 200/1384/13-ц, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 серпня 2014 року, копію технічного паспорта від 6 грудня 2005 року. Рішенням про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 29 жовтня 2014 року N 16836121 відмовлено у державній реєстрації за ОСОБА_3 права власності на частину домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. У рішенні зазначено, що, розглянувши заяву ОСОБА_3 та додані до неї документи, державний реєстратор установив, що заявлене право вже зареєстроване. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, установленому Законом N 1952-IV (частини друга та п'ята статті 3 цього Закону). Органи державної реєстрації прав, державні реєстратори забезпечують достовірність інформації, її захист від несанкціонованого доступу, оновлення, архівування та відновлення даних, їх оперативний пошук і документальне відтворення процедури державної реєстрації прав, оперативне надання витягів про зареєстровані права та/або їх обтяження з Державного реєстру прав (частина п'ята статті 10 Закону N 1952-IV). Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Зі змісту позовних вимог та мотивів, якими керувався суд, частково задовольняючи ці вимоги, убачається, що предметом перевірки в цій справі є дотримання встановленого законом порядку прийняття суб'єктом владних повноважень рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Питання правомірності/неправомірності набуття ОСОБА_3 чи третьою особою права власності на згадане вище нерухоме майно позивач перед судом не порушував, адже такий спір між згаданими учасниками справи вирішувався в іншій справі судом цивільної юрисдикції. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, ВеликаПалата Верховного Суду керується таким. Підстави для державної реєстрації прав визначалися частиною першою статті 19 Закону N 1952-IV (у редакції, чинній станом на 15 листопада 2013 року). Відповідно до цієї норми така реєстрація проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Як установили суди, на час прийняття державним реєстратором Василенком Б.В. рішення від 15 листопада 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року у цивільній справі N 200/1384/13-ц, на підставі якого здійснювалась державна реєстрація права власності за Товариством, було чинним, тому правильним є висновок апеляційного суду про правомірність оскаржуваного рішення відповідача від 15 листопада 2013 року, а отже, і відсутність передумов для його скасування. За правилами частини другої статті 11 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Згідно із частиною другою статті 162 КАС (у зазначеній редакції) у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень. Частиною першою статті 195 КАС (у відповідній редакції) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. З огляду на вимоги Закону N 1952-IV щодо гарантування достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що скасування судового рішення у справі N 200/1384/13-ц, на підставі якого прийнято рішення державного реєстратора від 15 листопада 2013 року, означає втрату чинності прийнятого на їх підставі акта, а тому з метою повного захисту прав позивача зазначене рішення державного реєстратора слід визнати нечинним. Суд відхиляє доводи скаржника про незазначення апеляційним судом, з якого саме моменту це рішення відповідача є нечинним, оскільки в постанові цього суду вказано про втрату чинності оскаржуваного рішення з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням, тобто (у цьому випадку) рішенням суду касаційної інстанції від 20 серпня 2014 року про скасування рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року та ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року. Крім того, саме з ухваленням такого рішення суду касаційної інстанції пов'язаний і початок перебігу строку звернення до суду з цим позовом, адже тільки після його ухвалення ОСОБА_3 дізнався про зникнення передумов для прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію за Товариством відповідного права. Тому висновок суду апеляційної інстанції про дотримання позивачем установленого статтею 99 КАС строку є правильним, а посилання скаржника на необхідність залишення позову без розгляду - безпідставним. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з рішенням апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Так, за правилами частини другої статті 26 Закону N 1952-IV запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав. Згідно з пунктом 2.6 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 грудня 2001 року N 3502/5, який визначає процедуру прийняття й розгляду заяв щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також перелік документів, необхідних для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, підставою для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили. Оскільки на час звернення ОСОБА_3 до реєстраційної служби із заявою про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння за Товариством та реєстрацію такого права за ОСОБА_3 попереднє рішення державного реєстратора від 15 листопада 2013 року про державну реєстрацію за Товариством права власності не було скасовано чи визнано нечинним у судовому порядку, то в державного реєстратора не було законних підстав для скасування запису про державну реєстрацію права власності за Товариством та реєстрації прав ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно, адже право власності на таке майно вже було зареєстроване. Ураховуючи наведене, постанова апеляційного суду про часткове задоволення позову ОСОБА_3 є законною й обґрунтованою та не підлягає скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Отже, відповідно до частини першої статті 350 КАС касаційну скаргу Товариства слід залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Юнікон" залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено й підписано 15 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. Возник вопрос, по поводу которого хочу услышать глас коллективного сознательного. Есть решение суда, которое звучит так: Решение уже как два года в силе, а Банк не торопится ... Ни получать ИЛ, ни начинать ИП,... Т.е. не заинтересован в исполнении решения суда. Возможно потому, что он получил не совсемто решение, которое хотел. Возможно, ВА в банке уже не имеет инициативы в плане работы с должниками. Но если есть решение суда, оно обязательно к исполнению в добровольном порядке, и уж если не исполняется в доьровольном порядке, должно б быть исполнено в принудительном порядке. Т.е. оно обязательно как для истца, так и для ответчика. И вот должник хочет в добровольном порядке продать имущество с публичных торгов и исполнить решение суда. Кто сталкивался с подобным в практике, или может есть какие мысли...? ЗЫ - СЕТАМ площадка для принудительно реализации, для добровольной есть и другие площадки проведения публичных торгов. ЗЗЫ - Банк не проявляет инициативы и любое обращение к Банку вызывает приступ коррупционных спазмов у сотрудников.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 червня 2018 року м. Київ Справа N 569/1651/16-ц Провадження N 14-190цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року (у складі колегії суддів Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Киселюк Оксана Василівна, приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Чубай Олександр Степанович, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, іпотеки, скасування державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення та земельну ділянку та витребування майна із чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року позивач звернувся до суду із указаним позовом, на обґрунтування якого зазначив, що належне йому на праві власності майно вибуло з його володіння поза його волею. З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив: визнати недійсними укладені між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договори купівлі-продажу від 6 листопада 2015 року земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) площею 0,021 га та нежитлового приміщення (загальною площею 281,2 кв. м), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. ; визнати недійсним договір іпотеки від 6 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. ; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на зазначене нежитлове приміщення та земельну ділянку, проведену 6 листопада 2015 року в Реєстрі прав власності на нерухоме майно (номери записів про право власності НОМЕР_2, НОМЕР_3) на підставі договорів купівлі-продажу від 6 листопада 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В., зареєстрованих у реєстрі за N 2647, 2648; витребувати від ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 зазначене спірне майно (нежитлове приміщення та земельну ділянку), що належить їм на праві спільної часткової власності по 1/3 частині кожному. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 26 серпня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, зокрема будівлі кафе (літ. "А-2"), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 281,2 кв. м, та земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, на якій воно розташоване, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення загальною площею 281,2 кв. м, а саме будівлю кафе (літ. "А-2"), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Витребувано від ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 нежитлове приміщення, зокрема будівлю кафе-бару, загальною площею 373,2 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_4, та земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про витребування спірного нежитлового приміщення і земельної ділянки та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання такої заяви, підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 184, 203, 215, 331, 332, 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і 12 липня 2017 року, а також на постанову Вищого господарського суду України від 5 квітня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Ухвалами Верховного Суду України від 14 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року зазначену справу прийнято до розгляду. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи Велика Палата вважає, що заява ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 квітня 2009 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого останній придбав у власність будівлю кафе-бару (літ. "А-2") площею 281,2 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка знаходиться за цією ж адресою. Рішенням Рівненського міського суду від 15 липня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено. Звернено стягнення на предмет застави за договором позики, укладеним 25 квітня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а саме об'єкт нерухомості - нежитлове приміщення (будівлю кафе) загальною площею 281,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, на якій знаходиться вказане приміщення, шляхом визнання права власності на ці об'єкти за ОСОБА_5 Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 27 жовтня 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено. 4 листопада 2015 року державний реєстратор Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Данилевич І.Є. зареєстрував право власності на нежитлове приміщення загальною площею 281,20 кв. м та земельну ділянку площею 0,021 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_5 на підставі рішення Рівненського міського суду від 15 липня 2015 року. 6 листопада 2015 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 уклали договори купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення та земельної ділянки, на якій воно знаходиться. Цього ж дня ОСОБА_3 та ОСОБА_6 уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О.В. та зареєстрований у реєстрі за N 2652, предметом якого є спірне нежитлове приміщення та земельна ділянка, на якій воно знаходиться. 25 грудня 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали договір про спільну діяльність, предметом якого є інвестування в реконструкцію кафе з надбудовою технічного поверху під кафе-бар, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 373,2 кв. м Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_3, про визнання дій протиправними та скасування рішення, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Данилевич І.Є. від 4 листопада 2015 року, індексний номер 25835213, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на нежитлове приміщення загальною площею 281,2 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано рішення державного реєстратора Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області Данилевич І.Є. від 4 листопада 2015 року, індексний номер 25830082, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер НОМЕР_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_5, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Наказом Управління містобудування та архітектури Виконавчого комітету Рівненської міської ради від 8 лютого 2016 року для впорядкування нумерації будівлі кафе-бару на АДРЕСА_1 змінено поштову адресу з АДРЕСА_1 3 лютого 2016 року рішенням N 28062295 державного реєстратора прав на нерухоме майно проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відповідно по 1/3 частині зазначеного спірного майна. 9 лютого 2016 року між ОСОБА_3, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу 2/3 частин у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, який посвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Чубаєм О.С. та зареєстровано в реєстрі за N 70. За цим договором продавець (ОСОБА_3) передав 2/3 частини у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, а покупці (ОСОБА_8 та ОСОБА_7) прийняли кожен по 1/3 частині у праві спільної часткової власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_1). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірне нежитлове приміщення та земельна ділянка вибули з володіння позивача поза його волею, а тому він має право витребувати це майно у відповідачів відповідно до статей 387, 388 ЦК України. Суд установив, що відбулася саме реконструкція приміщення з надбудовою технічного поверху, а не створення нового окремого об'єкта в розумінні статей 331, 332 ЦК України. Крім того, 4 листопада 2015 року державний реєстратор протиправно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на спірні об'єкти за ОСОБА_5, оскільки на момент вчинення цих дій останній не був власником спірного майна, тому й договори купівлі-продажу цього майна від 6 листопада 2015 року, укладені між ОСОБА_5 і ОСОБА_3, є недійсними. Договір іпотеки, укладений 6 листопада 2015 року між ОСОБА_3 (іпотекодавцем) і ОСОБА_6 (іпотекодержателем), є також недійсним, оскільки ОСОБА_3 не мав права відчужувати зазначене майно, яке йому не належить. Аналогічний висновок суду міститься в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в якій суд задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що спірне майно вибуло з власності позивача поза його волею, а тому підлягає витребуванню відповідно до вимог статей 387, 388 ЦК України. Постановою Вищого господарського суду України від 5 квітня 2016 року залишено без змін рішення суду про відмову в задоволенні позовних вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України у зв'язку з недоведеністю позивачем обставин на які він посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, зокрема не надано доказів на підтвердження права власності на спірне майно. Отже, у справі про перегляд якої подано заяву та у справі в якій ухвалена ця постанова встановлені різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, надана заявником для порівняння, також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення в справі та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених статтею 338 ЦПК Українипідстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 цього Кодексу (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/9417/16 Провадження N 11-444апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 826/9417/16 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Грек Анжеліки Василівни (далі - Приватний нотаріус), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Трансметалпродукт", Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) "Перехідний банк РВС Банк", про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2017 року (суддя Аблов Є.В.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (у складі колегії суддів Губської Л.В., Оксененка О.М., Федотова І.В.), УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Приватного нотаріуса, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса від 26 травня 2016 року, індексний N 29765535, про державну реєстрацію права власності за ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" на нерухоме майно: об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, загальна площа 245,1 кв. м, житлова площа 157,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нерухоме майно); та земельну ділянку площею 2500 кв. м, що знаходиться за тією ж адресою (далі - земельна ділянка); - зобов'язати відповідача поновити в Державному реєстрі прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 в розділі "актуальна інформація про право власності" на нерухоме майно та земельну ділянку. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини справи. 2 жовтня 2008 року між позивачем та ВАТ "Сведбанк" було укладено іпотечний договір на забезпечення зобов'язань позичальника, що випливають із кредитного договору від 1 жовтня 2008 року N Т010708-К/32, який укладено між ВАТ "Сведбанк" і ТОВ "Трансметалпродукт", відповідно до якого іпотекодержатель надає позичальнику право користуватися кредитом у розмірі 390 тис. грн під проценти з кінцевим терміном повернення 30 вересня 2009 року. Приватний нотаріус 18 квітня 2016 року прийняв рішення N 29765535 про державну реєстрацію права власності на майно, яке було предметом іпотеки. ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" (який є правонаступником ПАТ "Омега банк" за вказаним кредитним договором, який, у свою чергу, є правонаступником ВАТ "Сведбанк") на підставі договору іпотеки звернувся із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (щодо права власності) на нерухоме майно та земельну ділянку, на підставі чого відповідач прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29765535 від 26 травня 2016 року, за ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" та вніс запис до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Договором іпотеки передбачено певний порядок і спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки. У договорі іпотеки міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема, у пункті 12.3 договору сторони дійшли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене у підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього договору. Тобто сторони договору іпотеки дійшли згоди, що у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з окремим договором про задоволення вимог іпотекодержателя в один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 21 березня 2017 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чинного до 15 грудня 2017 року. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, пославшись на висновки Верховного Суду України, наведені у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, виходив із того, що правовідносини, пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, не є публічно-правовими, оскільки випливають із договірних відносин, а відтак мають вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства, а не адміністративного. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_3 19 червня 2017 року подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального права при визначенні підвідомчості спору, просив скасувати ухвали судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для її розгляду по суті. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 посилається на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у вказаних правовідносинах відсутній спір про право між сторонами, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. У запереченні на касаційну скаргу представник ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій винесли законні рішення про те, що спірні правовідносини у цій справі не є публічно-правим, а випливають із договірних відносин і мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК). Просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій -без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3 28 березня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 у касаційній скарзі серед інших доводів зазначає й про те, що спірні правовідносини є публічно-правовим і підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі аргументи, дослідивши доводи, викладені в запереченнях на касаційну скаргу, щодо дотримання судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною другою статті 4 КАС (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем і третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно та земельну ділянку, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір має вирішуватися судами за правилами ЦПК. За практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, правильно застосували норми процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 у зв'язку з тим, що він звернувся за захистом своїх цивільних прав, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За правилами статті 350 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 1 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко І.В. Саприкіна О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.С. Князєв Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/19487/14 Провадження N 11-358апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Гімарі Н.В., позивача - ОСОБА_3, представників Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" - Халабузаря В.В., Ворушила І.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової А.В., Аблова Є.В., Мазур А.С.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року (у складі колегії суддів Шурка О.І., Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука Андрія Вікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука А.В. (далі - державний реєстратор), Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр" (далі - ПАТ КБ "Центр"), Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме чотирикімнатну АДРЕСА_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і належить ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 11 грудня 2009 року; - зобов'язати Державну реєстраційну службу України виключити запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Позов обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення державного реєстратора прийнятно з порушенням вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, а тому є протиправним і підлягає скасуванню. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 15 лютого 2017 року позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 серпня 2014 року N 14965353. Зобов'язав Міністерство юстиції України виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запис від 30 травня 2014 року N 6684545. Суд першої інстанції, визначивши належність справи адміністративній юрисдикції, керувався тим, що невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є самостійною підставою для звернення до адміністративного суду, а доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними управлінським функціями. При цьому, задовольняючи позов, суд мотивував своє рішення тим, що у державного реєстратора не було доказів переходу права приватної власності на квартиру від ОСОБА_3 до ПАТ "КБ "Центр", оскільки відсутні докази наявності у позивача боргу перед банком. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 липня 2017 року змінив постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року із зазначенням у мотивувальній частині інших підстав для задоволення позову, зокрема, що державний реєстратор прийняв оскаржуване рішення за відсутності доказів простроченої заборгованості, відсутності оцінки нерухомого майна на момент набуття права власності банком, а також відсутності доказів надсилання та отримання іпотекодавцем вимог банку. У решті рішення суду залишено без змін. У липні 2017 року ПАТ "КБ "Центр" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, просило скасувати постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року і Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В додаток до цієї касаційної скарги у листопаді 2017 року ПАТ "КБ "Центр" подало клопотання про закриття провадження з мотивів порушення судами правил предметної юрисдикції. В доводах вказало, що цей спір повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства, оскільки виник з договірних відносин і стосується захисту приватного інтересу позивача, а також підтверджується висловленою з цього приводу позицією Верховного Суду України, зокрема у постанові від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. ОСОБА_3 подав до суду заперечення на касаційну скаргу, де зазначив, що у цій справі він оскаржує дії державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень, а тому ця справа належить до юрисдикції адміністративних судів і просив відмовити в задоволенні касаційної скарги з мотивів необґрунтованості та безпідставності. Представники ПАТКБ "Центр" у судовому засіданні просили задовольнити касаційну скаргу та закрити провадження у справі з мотивів, наведених в їх клопотанні. Інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, про дату, час і місце якого їх було належно повідомлено. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції та надані на противагу їм аргументи позивача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Судами встановлено, що між ПАТ "КБ "Центр" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір про відновлювальну кредитну лінію від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, відповідно до умов якого позивачу надано кредит у розмірі 2 млн грн. 23 лютого 2011 року між ПАТ "КБ "Центр" (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору іпотеки ОСОБА_3 передає в іпотеку нерухоме майно, а саме чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Розділом 5 іпотечного договору від 23 лютого 2011 року передбачено, що іпотекодержатель має право звернення на предмет іпотеки у випадках, зазначених у пункті 5.1 цього договору, а саме: іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання умов кредитного договору, зокрема, якщо в момент настання строку виконання зобов'язань за кредитним договором вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та якщо інформація чи документи, надані іпотекодавцем під час укладення цього договору, виявляться недостовірними та/або недійсними, у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем умов цього договору, а також у інших випадках, передбачених кредитним договором. У п. 5.3 договору іпотеки зазначено, що на підставі цього договору іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки на власний розсуд, зокрема, шляхом прийняття предмета іпотеки у власність згідно з порядком, установленим ст. 37 Закону N 898-IV. Через невиконання ОСОБА_3 належним чином кредитних зобов'язань ПАТ "КБ "Центр" неодноразово надсилало позивачу вимоги про погашення кредитної заборгованості за договором від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ та попередило, що в разі невиконання вимог банком, ними буде вжито відповідних заходів. У зв'язку з невиконанням позивачем умов договору від 23 лютого 2011 року N 230211/6-КЮ, тобто наявністю заборгованості, ПАТ "КБ "Центр" звернулось до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про реєстрацію за ним права власності на квартиру 102 на вул. Срібнокільській, 3в у м. Києві. Державний реєстратор 06 серпня 2014 року прийняв рішення N 14965353 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснив державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ПАТ "КБ "Центр", про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесено запис N 6684545 від 30 травня 2014 року. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку. Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15 та від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-а. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі закриттю. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 344, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Центр" задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3 до Державної реєстраційної служби України, державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорчука АндріяВікторовича, Міністерства юстиції України, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Центр", Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії- закрити. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови суду складено 08 червня 2018 року.
  6. Постанова Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 554/14813/15-ц Провадження N 14-66 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності, відповідного запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та повернення сторін у первинний стан за касаційною скаргою ТзОВ "Кей-Колект" на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року, ухвалене суддею Андрієнко Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Буленка О.О., Дорош А.І. й Омельченко Л.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_8), - відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Борис Михайлович, ТзОВ "Кей-Колект". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернулась з позовом про: - скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний N 23302570) від 31 липня 2015 року щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності (N запису 10626555) на квартиру загальною площею 80,5 кв. м і житловою площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки); - скасування запису N 10626555 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; - повернення сторін у первинний стан шляхом застосування реституції. 2. Позовна заява мотивована тим, що нотаріус порушив вимоги чинного законодавства України, зареєструвавши право власності на належну позивачеві квартиру, яка була її єдиним житлом, та не мав права проводити таку реєстрацію за іншою особою, оскільки відповідно до умов Договору іпотеки від 10 липня 2008 року (далі - договір іпотеки) для задоволення вимог кредитора у позасудовому порядку необхідно було укласти окремий договір. 3. Позивач також вказала, що нотаріус мав право зареєструвати право власності на предмет іпотеки, якщо іпотекодержатель надав йому копію письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, яка була надіслана іпотекодавцю і не була виконана у строк, що не міг бути меншим 30 днів з моменту її одержання. Проте, за твердженням позивача, іпотекодержатель таку вимогу не надсилав. 4. Крім того, позивач стверджувала, що нарахована їй заборгованість не була безспірною на момент вчинення нотаріусом оскаржених дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 24 травня 2016 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив: скасував рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 23302570 від 31 липня 2015 року, про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; скасував запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; повернув сторони у первинний стан: поновив за позивачем право власності на квартиру. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі порушили право власності позивача, оскільки для передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з умовами договору іпотеки необхідним є укладення окремого договору між позивачем і ТзОВ "Кей-Колект". А оскільки такий договір не укладений, то рішення нотаріуса є протиправним. 7. Крім того, суд першої інстанції вказав, що 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 9. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що право власності на заставне майно виникає лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". А у матеріалах справи відсутні докази укладання договору між іпотекодавцем й іпотекодержателем про задоволення вимог останнього. З огляду на це протиправним є прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 10. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність посилання представника ТзОВ "Кей-Колект" на необхідність розгляду позовних вимог про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та повернення сторін у первинний стан за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 вересня 2016 року ТзОВ "Кей-Колект" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 12. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвала мотивована тим, що ТзОВ "Кей-Колект" оскаржує рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. ТзОВ "Кей-Колект" вказує на те, що обов'язок позивача погасити заборгованість зберігається незалежно від підписання договору факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. 16. ТзОВ "Кей-Колект" вважає, що, зауважившивідсутність додатків до договору факторингу, суд недостатньо з'ясував обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а також порушив вимоги статей 15 і 16 ЦПК України, оскільки спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 17. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суди не взяли до уваги, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухомість було прийняте нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. А тому оскарження дій нотаріуса має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. 18. Крім того, відповідно до частини другої статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Позиція інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач стверджує, що у нотаріуса були відсутні документи, необхідні для реєстрації права власності на предмет іпотеки згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року, а також що така реєстрація згідно з Порядком взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2013 року N 607/5, могла проводитися лише державним реєстратором Міністерства юстиції України. 20. Позивач звертає увагу, що Октябрський районний суд м. Полтави, який рішенням від 25 вересня 2012 року відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив відсутність акта приймання-передачі права вимоги за формою згідно з додатком N 2 до договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року, укладеного Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" з ТзОВ "Кей-Колект" щодо зобов'язань, які виникли у позивача на підставі кредитного договору. 21. Крім того, позивач заперечує можливість розгляду справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір випливає з договірних відносин. Зазначає, що аналогічна позиція була висловлена у постанові судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. 22. Нотаріус відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.2) Щодо юрисдикції суду 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 27. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 28. Спір виник між сторонами з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права на неї за ТзОВ "Кей-Колект". 29. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 30. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи ТзОВ "Кей-Колект" щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 32. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 33. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 34. Натомість, обставини справи N 554/14813/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (1.2) Щодо підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки 35. В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що нотаріус діяв з порушенням вимог законодавства, чинного на той момент (іпотекодержатель не надіслав вимогу іпотекодавцю про усунення порушень), вимоги ТзОВ "Кей-Колект" позивач заперечує і вважає їх передчасними, оскільки термін повернення кредиту настане 8 липня 2022 року. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 36.1. Позивач і Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США для купівлі квартири з терміном погашення кредиту - 8 липня 2022 року. 36.2. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (банк) забезпечив свою вимогу до іпотекодавця (позивача) квартирою останнього. 36.3. 12 грудня 2011 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 1. 36.4. 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. 37. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 38. Згідно з частинами першою та другою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 39. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки).Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. 40. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 42. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року є правильними по суті і законними, а тому залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені ТзОВ "Кей-Колект" у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ТзОВ "Кей-Колект". З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 5червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 810/2421/16 Провадження N 11-445апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" на ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року (у складі головуючого судді Дудіна С.О.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року (у складі колегії суддів Кобаля М.І., Епель О.В., Карпушової О.В.) у справі за позовом Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" до Виконавчого комітету Обухівської міської ради, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Канівець Ніни Вікторівни, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Хріпкової Ірини Дмитрівни, Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Виноградової Анастасії Сергіївни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "КБ Зелена Планета", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Інвестбанк", Публічне акціонерне товариство "Смартбанк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер", про визнання протиправними дій та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_8 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Виконавчого комітету Обухівської міської ради та Головного територіального управління юстиції у Київській області про визнання протиправними дій та скасування рішення. Київський окружний адміністративний суд ухвалами 11 жовтня 2016 року, 09 грудня 2016 року залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, - Житлово-будівельний кооператив "Нектарний" (далі - ЖБК "Нектарний), та на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "КБ Зелена Планета" (далі - ТОВ "КБ Зелена Планета"), Публічне акціонерне товариство "Смартбанк" (далі - ПАТ "Смартбанк"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Стокмастер" (далі - ТОВ "КУА "Стокмастер"); а ухвалою від 20 грудня 2016 року замінив неналежного позивача у справі - ОСОБА_8, на належного - ЖБК "Нектарний" і виключив його із числа третіх осіб. Крім того, Київський окружний адміністративний суд ухвалами від 20 грудня 2016 року об'єднав в одне провадження дану адміністративну справу з адміністративними справами N 810/2528/16, N 810/2504/16, N 810/2557/16, N 810/2586/16, N 810/2634/16, і присвоїв об'єднаній справі N 810/2421/16. Після об'єднання зазначених справ в одне провадження, предметом спору у справі N 810/2421/16 визначено вимоги ЖБК "Нектарний" про: - визнання протиправними дій державного реєстратора Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції в Київській області (далі - Держреєстратор РС Обухівського МУЮ в Київській області) Козлова Ю.В. щодо видачі ТОВ "КБ Зелена планета" свідоцтва про право власності від 20 лютого 2015 року N 33958322 на квартиру N 237 у секції N 2 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора РС Обухівського МУЮ в Київській області Козлова Ю.В. від 20 лютого 2015 року N 19513171 про реєстрацію права власності на квартиру N 237 у секції N 2 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ "Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Держреєстратор УДР Головного ТУЮ у Київській області) Канівець Н.В. від 01 лютого 2016 року N 28011623 про реєстрацію права власності на квартиру N 342 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954209 про реєстрацію права власності на квартиру N 363 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981579 про реєстрацію права власності на квартиру N 311 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981827 про реєстрацію права власності на квартиру N 316 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета"; - визнання протиправним та скасування рішення Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954138 про реєстрацію права власності на квартиру N 369 у секції N 3 у будинку N 174-Б по вул. Київській у м. Обухові Київської області за ТОВ "КБ Зелена планета". Позовні вимоги мотивовані тим, що спірні рішення про державну реєстрацію права власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369за ТОВ "КБ Зелена планета" були прийняті протиправно, оскільки таке товариство не було членом ЖБК "Нектарний", не сплачувало пайові внески, не отримувало від позивача відповідні довідки про членство та сплату внесків, а тому не могло набути право власності на ці квартири. Київський окружний адміністративний суд ухвалою від 03 лютого 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року, закрив провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив позивачу, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У липні 2017 року ЖБК "Нектарний", не погоджуючись з ухвалами судів першої та апеляційної інстанції, звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач зазначив, що судами першої та апеляційної інстанції не досліджено всіх обставин справи, оскільки Київський окружний адміністративний суд не розпочав розгляд справи по суті та не вислухав пояснення учасників справи. Також скаржник вважає, що предметом позову є неправомірні дії державних реєстраторів, за результатами яких прийнято оскаржувані рішення, а тому такий спір, на його думку, підлягає розгляду за правилами КАС України. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 08 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ЖБК "Нектарний" на ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 16 березня 2010 року ЖБК "Нектарний" зареєстрований як юридична особа, номер запису в Єдиному державному реєстрі 1 342 102 0000 002382 (ідентифікаційний код 36890381) за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Каштанова, 23. Згідно з п. 1.1. Статуту ЖБК "Нектарний", затвердженого протоколом від 08 листопада 2014 року N 33 загальних зборів його членів (далі - Статут), ЖБК "Нектарний" за типом є управляючим та обслуговуючим, за напрямом діяльності - житлово-будівельним, й утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою забезпечення членів кооперативу та інших співвласників квартирами (житлом), іншими житловими та нежитловими приміщеннями, іншим майном, захисту їх майнових інтересів і соціальних прав (том XII, а. с. 85-90). З матеріалів справи вбачається, що 14 грудня 2012 року між Обухівською міською радою Київської області та ЖБК "Нектарний" укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В., та зареєстрований у реєстрі за N 5285 (том XII, а. с. 96-98). Пунктом 4.2. цього договору визначено, що цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлово-будівельного комплексу. 17 грудня 2014 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області (далі - Департамент ДАБІ у Київській області) зареєстрував декларацію про початок виконання будівельних робіт N КС 083143510583, видану ЖБК "Нектарний". Відповідно до декларації про готовність об'єкта до експлуатації "Будівництво багатоквартирного житлового будинку, секції N 2, 3 із вбудованими приміщеннями громадського призначення по вул. Київській, 174-Б у місті Обухові Київської області" (І черга), зареєстрованої Департаментом ДАБІ у Київській області 21 січня 2015 року N КС 143150210407, закінчене будівництво об'єкта визначено готовим до експлуатації (том XII, а. с. 100-102). Згідно з рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області від 10 лютого 2015 року N 137 багатоквартирному житловому будинку із вбудованими приміщеннями громадського призначення присвоєно адресу: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б. Також, цим рішенням Реєстраційній службі Обухівського міськрайонного управління юстиції доручено видати ЖБК "Нектарний" свідоцтво про право власності на багатоквартирний житловий будинок із вбудованими приміщеннями громадського призначення, що побудований за адресою: м. Обухів, вул. Київська, 174-Б та зареєструвати його в установленому порядку (том Х, а. с. 76). 20 лютого 2015 року, 18, 21, 25 січня 2016 року директор ТОВ "КБ Зелена Планета" Науменко Р.А. подав до Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області шість заяв про реєстрацію права власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б, до яких заявником було додано довідки ЖБК "Нектарний" про членство кооперативі та відсутність заборгованості по пайовим внескам; технічні паспорти на зазначені квартири та акти приймання-передачі нерухомого майна, які завірені ЖБК "Нектарний". Судами першої та апеляційної інстанцій правильно установлено, що: 1) рішенням Держреєстратора РС Обухівського МУЮ в Київській області Козлова Ю.В. від 20 лютого 2015 року N 19513171 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 237, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 2, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том II, а. с. 26); 2) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Канівець Н.В. від 01 лютого 2016 року N 28011623 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 342, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том III, а. с. 125); 3) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року, N 27954209 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 363, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (в матеріалах справи відсутнє); 4) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області ХріпковоїІ. Д від 28 січня 2016 року N 27981579 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 311, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том VIII, а. с. 27); 5) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Хріпкової І.Д. від 28 січня 2016 року N 27981827 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 316, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том Х, а. с. 13); 6) рішенням Держреєстратора УДР Головного ТУЮ у Київській області Виноградової А.С. від 27 січня 2016 року N 27954138 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру N 369, що розташована за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, секція N 3, за ТОВ "КБ Зелена планета" та відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна (том XII, а. с. 30). На підставі зазначених вище рішень державних реєстраторів ТОВ "КБ Зелена Планета отримало свідоцтва про право власності на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, будинок 174-Б, тобто набуло майнові права на ці квартири. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Київський окружний адміністративний суд, з рішенням якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що спірні правовідносини склалися стосовно встановлення права власності на об'єкт нерухомого майна, що, в свою чергу, регулюються нормами господарського законодавства, а тому цей спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Предметом спору у цій справі є скасування рішень державних реєстраторів з проведення реєстраційних дій та прийняття рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомості на квартири N 237, 311, 316, 342, 363, 369, що розташовані за адресою: Київська область, м. Обухів, вул. Київська, 174-Б за ТОВ "КБ Зелена Планета". Спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право, що виключає розгляд справи в цій частині позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Тобто спірні правовідносини стосуються набутого ТОВ "КБ Зелена Планета" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 31 січня 2017 року N 21-1237а16 та від 20 вересня 2017 року N 814/3454/14, в яких суд дійшов висновку, що спір, предметом якого є право управління майном та право власності на нього, не є публічно-правовим і не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції (адміністративної справи), наведене в п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України. Компетенція адміністративних судів, установлена ст. 17 КАС України, на цей спір не поширюється. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на підставі яких ТОВ "КБ Зелена Планета" отримало свідоцтва на право власності, обов'язково будуть впливати на майнові права тієї юридичної особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення цивільно-правових угод, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі дійшли правильного висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" залишити без задоволення. Ухвали Київського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/3509/17 Провадження N 11-482апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Кругового О.О. Прокопчук Т.С., Шлай А.В.) у справі N 804/3509/17 за його позовом до приватного нотаріуса міського нотаріального округу Дніпропетровської області Верби Віталія Миколайовича (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_5, орган опіки та піклування Новокадакської (Ленінської) районної у м. Дніпро ради, Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), про визнання протиправними та скасування рішення і зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса N 32967779 від 16 грудня 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк"; - скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (запис N 18076898 від 13 грудня 2016 року); - скасувати запис про державну реєстрацію права власності N 18076898 від 13 грудня 2016 року та зобов'язати приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації права власності. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач зазначив, що дії приватного нотаріуса є протиправними, оскільки вчинені без згоди позивача як співвласника такого об'єкта, а також без згоди органу опіки та піклування місцевого органу самоврядування. З посиланням на норми Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII) вважає, що не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) нерухоме майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), якщо таке майно виступає забезпеченням зобов'язання за споживчим кредитом та за умови, що, зокрема, таке нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя. Також позивач вказав, що законодавчо не передбачена можливість проведення державної реєстрації речових прав на об'єкт нерухомості нотаріусом без вчинення нотаріальної дії, пов'язаної з переходом таких прав. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 02 серпня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса N 32967779 від 16 грудня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк". Скасував державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно (запис N 18076898 від 13 грудня 2016 року). Зобов'язав приватного нотаріуса скасувати запис про реєстрацію за ПАТ КБ "Приватбанк" права власності на вищевказану квартиру. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що рішення є протиправним у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, а також при наявності зареєстрованих неповнолітніх дітей у квартирі АДРЕСА_1. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 25 жовтня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства тому, що у даному випадку нотаріус діє як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора, та вчиняє дії, які мають публічно-правовий характер. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. В запереченнях на касаційну скаргу представник ПАТ КБ "Приватбанк" вказав, що у цій справі спірні правовідносини пов'язані з невиконанням (неналежним виконанням) умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого відбулась реєстрація права власності на майно за іншою особою, а тому спір не є публічно-правовим. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 31 травня 2007 року між ПАТ КБ "Приватбанк" (банк) та ОСОБА_7 (позичальник) укладено кредитний договір N DNU0G100001255, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит в розмірі 44 тис. доларів США на купівлю житла та сплату страхових платежів з терміном повернення до 31 травня 2027 року. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між ОСОБА_7 та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір іпотеки N DNU0G100001255 від 31 травня 2007 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю (ОСОБА_7) на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. Розділом 2.2 договору іпотеки від 31 травня 2007 року передбачено, що іпотекодержатель має право почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору, а саме: у випадках, передбачених підп. 16.7, 16.7.2, 19.9 цього договору, згідно із розділом V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення позовних вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому договорі. У п. 2.7 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема, переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 27 січня 2014 року, встановлено юридичний факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 з ОСОБА_5 (дівоче прізвище - ОСОБА_5) в період з січня 2005 року по 26 жовтня 2007 року, а також визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Через невиконання ОСОБА_5 належним чином кредитних зобов'язань, ПАТ КБ "Приватбанк" звернулось до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру. За наслідками розгляду вказаної заяви та доданих до неї документів відповідачем прийнято рішення N 32967779 від 16 грудня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено запис N 18076898 про реєстрацію права власності від 13 грудня 2016 року на квартиру АДРЕСА_1, за ПАТ КБ "Приватбанк". Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ "Приватбанк" щодо вказаного об'єкта нерухомого майна внесено на підставі договору іпотеки N DNU0G100001255 від 31 травня 2007 року. Вважаючи рішення приватного нотаріуса протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1304-VII та Закону N 898-IV за відсутності підстави для оформлення права власності, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень)суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових чи особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. З установлених судами обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третьою особою ПАТ КБ "Приватбанк") у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 договірних зобов'язань за договором іпотеки і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1, при наявності у позивача права власності на частину квартири і прописаних в цій квартирі неповнолітніх дітей. Отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права викладено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, де зазначено, що не є спором адміністративної юрисдикції спір з органом державної реєстраційної служби при оскарженні запису та рішення про право власності у разі, коли спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди і виникають з договірних відносин, а тому мають вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від даного висновку. Крім того, таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15; від 21 березня 2018 року N 802/1792/17-ата від 29 травня 2018 року у справі N 826/19487/14. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правомірним висновок суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки виник з договірних відносин та має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Європейський суд з прав людини в п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 815/4618/16 Провадження N 11-452апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Домусчі С.Д., Димерлія О.О., Коваля М.П.) у справі N 815/4618/16 за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича, треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання протиправними дій і скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Одеського окружного адміністративного суду з позовами до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича (далі - державний реєстратор), треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, у яких з урахуванням уточнених позовних вимог просили: - визнати протиправними дії державного реєстратора щодо прийняття рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 від 29 квітня 2016 року N 29485005 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1; - визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора від 29 квітня 2016 року N 29485005 про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи вимоги позовних заяв, позивачі зазначали, що вони та ОСОБА_6 є співвласниками об'єкта нерухомості, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 здійснив самочинне будівництво на вказаному об'єкті нерухомого майна. Судовими рішеннями, що набрали законної сили, ОСОБА_6 було зобов'язано власними силами й за рахунок власних коштів привести в попередній стан триповерховий житловий будинок загальною площею 248,50 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (частка ОСОБА_6 в домоволодінні становить 2/6 частини та належить йому на праві власності) згідно із технічним паспортом Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" від 11 вересня 2008 року N 299587.95 шляхом здійснення відповідної перебудови. Також судовими рішеннями між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 установлено порядок користування земельною ділянкою загальною площею 868,5 кв. м, розташованою за вказаною адресою. Це рішення суду ОСОБА_6 не виконує. У подальшому позивачі дізнались, що державний реєстратор протиправно і всупереч встановленому судовим рішенням (ухвала Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2010 року у справі N 2-2101/2010) обтяженню (арешт 2/6 частини домоволодіння ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1) та відсутності підстав для проведення реєстрації права власності здійснив державну реєстрацію права спільної часткової власності ОСОБА_6 на 2/6 частини домоволодіння загальною площею 460,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Прийняте державним реєстратором рішення, на думку позивачів, порушує їх права, є протиправним та підлягає скасуванню. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 06 березня 2017 року позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора від 29 квітня 2016 року N 29485005 про реєстрацію права власності ОСОБА_6 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, оскільки оскаржуване рішення прийнято за наявності обтяжень речових прав на нерухоме майно. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 вересня 2017 року закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року й направити справу на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивачка зазначає, що позовні вимоги в цій справі стосуються виключно протиправності дій та рішення державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного владними функціями, у зв'язку з недотриманням ним вимог Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), зокрема, здійснення відповідних реєстраційних дій за відсутності достатніх для цього підстав та документів. Тобто спір про право у цій справі відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 є співвласниками об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 19 березня 2002 року N 1400 набув у власність 2/6 частини домоволодіння із житловою площею 131,8 кв. м, розташованого на земельній ділянці розміром 1813 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. У 2009 році ОСОБА_6 самочинно здійснив будівельні роботи з реконструкції 2/6 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, шляхом збільшення площі забудови, що встановлено рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 листопада 2013 року у цивільній справі N 1512/2-830/11, яке набрало законної сили 17 грудня 2014 року. Цим рішенням ОСОБА_6 зобов'язано власними силами й за рахунок власних коштів привести в попередній стан триповерховий житловий будинок загальною площею 248,50 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (частка ОСОБА_6 в домоволодінні становить 2/6 частини та належить йому на праві власності) згідно із технічним паспортом Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" від 11 вересня 2008 року N 299587.95 шляхом здійснення відповідної перебудови. 29 квітня 2016 року державний реєстратор на підставі заяви ОСОБА_6 прийняв рішення N 29485005 про реєстрацію за ним права спільної часткової власності на 2/6 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, при тому, що Київський районний суд м. Одеси ухвалою від 28 квітня 2010 року у справі N 2-2101/2010 наклав арешт на це домоволодіння. Ці відомості підтверджено інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 26 серпня 2016 року N 66700880. Вважаючи рішення державного реєстратора протиправним і таким, що прийнято з порушенням вимог Закону N 1952-IV (у цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), здійснення реєстрації права власності на домоволодіння за наявності запису про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту на нерухоме майно, позивачі просять його скасувати, у зв'язку із чим звернулись до суду із цим адміністративним позовом. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень, внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених Законом N 1952-IV (ст. 3 цього Закону). Правовий статус і компетенція державного реєстратора передбачені в ст. 10 Закону N 1952-IV. За приписами п. 1, 2 ч. 3 цієї статті державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: - відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; - відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; - відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; - наявність обтяжень прав на нерухоме майно; - наявність факту виконання умов правочину, з яким закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Відповідно до ст. 18 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться в такому порядку, зокрема: формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені права речові та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (ч. 4 ст. 18 Закону N 1952-IV). Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 24 зазначеного Закону в державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно. Підстави для внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них встановлено ст. 26 Закону N 1952-IV, у ч. 1 якої визначено, що подання та отримання документів за заявою про внесення змін до записів Державного реєстру прав здійснюються в порядку, передбаченому для державної реєстрації прав. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Отже, з наведених вище норм можна дійти висновку про важливість дотримання і неухильного виконання процедури державної реєстрації виключно на підставі вимог закону, оскільки невиконання суб'єктом влади вимог законодавства зводить нанівець законність всієї процедури державної реєстрації. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судового рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що заявлені позивачами вимоги спрямовані на захист їх цивільних прав, як землекористувачів та співвласників об'єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, з метою належного виконання судових рішень у цивільній справі. З таким висновком суду апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не погоджується, оскільки виконання чи невиконання судового рішення в цивільній справі ОСОБА_6 не є безпосередньою підставою звернення до адміністративного суду із цим позовом та предметом перевірки в цій справі. Предметом спору в цій справі є правомірність вчинення реєстраційних дій з державної реєстрації речового права, за наявності в Державному реєстрі прав запису про державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту на нерухоме майно. Позовні вимоги ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності в особи, яка звернулася за державною реєстрацією, обтяження речових прав на її нерухоме майно. Тобто в цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії державного реєстратора, який, на думку позивачів, вийшов за межі своїх владних повноважень, прийнявши рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на домоволодіння під час дії обтяження, встановленого судовим рішенням. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характеру спору, суб'єктного складу правовідносин, предмета та підстав заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року скасувати. Справу за позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, юридичного департаменту Одеської міської ради, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Іскрова Олега Вікторовича, треті особи: ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання протиправними дій і скасування рішення - направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/4460/17 Провадження N 11-403апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" (далі - ПАТ "Банк Камбіо") до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меженської КароліниСергіївни (далі - Приватний нотаріус), відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України в м. Києві (далі - Відділ реєстрації) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ПАТ "Банк Камбіо" на ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2017 року (суддя Келеберда В.І.) та Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року (у складі колегії судді: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В., Чаку Є.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ПАТ "Банк Камбіо" звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило: - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса щодо припинення обтяження (індексний номер 31029104 від 19 серпня 2016 року) на об'єкт нерухомого майна - 1/5 частку індивідуального боксу для зберігання маломірних плавзасобів N 28, літ. Е, загальною площею 620 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, літ. Е (далі - спірне майно), внесеного на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справі N 528/589/16-ц, виданого 20 липня 2016 року, та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві поновити номер запису про обтяження 3103960 від 4 лютого 2010 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за позивачем з дати припинення заборони; - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса щодо припинення іпотеки (індексний номер 31029243 від 19 серпня 2016 року) на спірне майно, внесеного на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справі N 528/589/16-ц, виданого 20 липня 2016 року, та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві поновити номер запису про іпотеку - 3103977 від 4 лютого 2010 року в Державному реєстрі іпотек за позивачем з дати припинення заборони; - визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса щодо припинення прававласності ПАТ "Банк Камбіо" (індексний номер 31034220 від 20 серпня 2016 року) на спірне майно та зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Києві поновити номер запису про право власності - 3103929 від 9 жовтня 2013 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно за позивачем, що виникло на підставі договору іпотеки від 4 лютого 2010 року, укладеного з ОСОБА_4 та посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Токаревою І.П. 4 лютого 2010 року за N 509, з дати припинення права власності; - визнати протиправними та скасуватирішення Приватного нотаріуса щодо державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 (індексний номер 31034220 від 20 серпня 2016 року, номер запису про право власності 16010211 від 20 серпня 2016 року) на спірне майно, внесеного на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області, у справі N 528/478/16-ц, виданого 23 червня 2016 року. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 30 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року, відмовив у відкритті провадження. Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову у відкритті провадження у справі, пославшись на висновки Верховного Суду України, наведені у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив, що оскільки у цій справі спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди (у цьому випадку - іпотечного договору), то цей спір не є публічно-правовим, а відтак має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства, а не адміністративного. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, 8 вересня 2017 року ПАТ "Банк Камбіо" звернулось із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ПАТ "Банк Камбіо", витребував справу, копії касаційної скарги надіслав учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. 3 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ПАТ "Банк Камбіо" оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 328 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV). Відповідно до частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1 частини першої статті 3 Закону N 1952-IV). Правовий статус і компетенція державного реєстратора прав та їх обтяжень визначені статтею 10 Закону N 1952-IV. Так, відповідно до пункту 2 частини першої цієї статті державним реєстратором є нотаріус. За приписами пунктів 1, 2 частини третьої цієї статті державний реєстратор, зокрема: - встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; - перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. Згідно з частиною першою статті 18 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону N 1952-IV). Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та закриття апеляційним судом провадження у справі) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС (у зазначеній редакції) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оскільки оскаржувані рішення Приватного нотаріуса про припинення іпотеки, припинення обтяжень, припинення права власності прийняті на підставі договору іпотеки від 4 лютого 2010 року N 509, то спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди. З таким висновком не можна погодитись, оскільки виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди, як і її дійсність, не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду із цим позовом та предметом перевірки у цій справі. Позовні вимоги ПАТ "Банк Камбіо" ґрунтуються на протиправності дій Приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію обтяження прав, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності у особи, яка звернулася за державною реєстрацією припинення обтяження, повноважень на подання відповідної заяви. Як убачається зі змісту адміністративного позову, 4 лютого 2010 року між ПАТ "Банк Камбіо" та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Токарєвою І.П. за N 509. Іпотека цього договору забезпечує повне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором від 2 березня 2005 року N 70Ф/01-2005, укладеним з ОСОБА_4 Пунктом 1.1 іпотечного договору передбачено, що іпотекодавець (ОСОБА_4.) передає іпотекодержателю (ПАТ Банк "Камбіо") спірне майно, яке складається з приміщень 1-го поверху: складське приміщення 28-1 площею 72,1 кв. м, коридор 28-2 площею 1,5 кв. м, вбиральня 28-3 площею 3,1 кв. м; 2-го поверху: коридор 28-4 площею 11,5 кв. м, кімната відпочинку 28-5 площею 19,8 кв. м, санвузол 28-6 площею 8,3 кв. м, кімната відпочинку 28-7 площею 15,5 кв. м, санвузол 28-8 площею 6,3 кв. м, кабінет 28-9 площею 5,6 кв. м, санвузол 28-10 площею 3,2 кв. м; Ѕ частка балкону (далі - предмет іпотеки). Предмет іпотеки перебуває в іпотеці разом із усіма його невідокремленими приналежностями та поліпшеннями. Відповідно до пункту 1.2 іпотечного договору загальна вартість предмета іпотеки визначена за згодою сторін, відповідає ринковій вартості та становить 12 млн 800 тис. грн. У зв'язку із невиконанням умов кредитного договору ПАТ "Банк Камбіо" звернув стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором шляхом визнання права власності. Право власності на цей об'єкт зареєстроване за ПАТ "Банк Камбіо" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 9 жовтня 2013 року за N 3103929 на підставі договору іпотеки від 4 лютого 2010 року. Однак під час підготовки до продажу майна ПАТ "Банк Камбіо" стало відомо про вибуття з власності вищезазначеного майна предмета іпотеки. Відповідно до інформаційної довідки від 26 січня 2017 року N 78963354 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна були здійснено такі реєстраційні дії. 19 серпня 2016 року Приватний нотаріус припинивобтяження та іпотеку на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року у справі N 528/589/16-ц. 20 серпня 2016 року Приватний нотаріус припинив право власності на предмет іпотеки ПАТ "Банк Камбіо",що виникло на підставі іпотечного договору від 4 лютого 2010 N 509, та зареєстрував право власності за ОСОБА_4 на підставі рішення Гребінківського районного суду Полтавської області суду від 23 червня 2016 року у справі N 528/478/16-ц. Як зазначив позивач, за результатами запиту до Гребінківського районного суду Полтавської області рішення суду у справах N 528/589/16-ц та N 528/589/16-ц жодного відношення до майна, яке належить ПАТ "Банк Камбіо", не мають, тому і копій рішень надати не зміг. При цьому позивач наголошував у своїй позовній заяві про те, що відчуження нерухомого майна ПАТ "Банк Камбіо" відбулося без його відома, адже між ПАТ "Банк Камбіо" та ОСОБА_4 не існувало жодних судових проваджень та не вчинилося жодних правочинів, які б призвели до зміни власника такого майна, а перереєстрація майна ПАТ "Банк Камбіо" та прийняття Приватним нотаріусом спірних рішень про державну реєстрацію прав та внесення ними спірних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відбулося всупереч вимогам чинного законодавства - на підставі підроблених документів (рішення Гребінківського районного суду Полтавської області у справах N 528/478/16-ц та 528/589/16-ц). Тобто у цій справі спору про право немає, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Враховуючи наведене, недоречним є посилання суду першої інстанції у його рішенні на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, який, закриваючи провадження в адміністративній справі, мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини у ній пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною першою статті 353 КАС (у цій же редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Таким чином, неправильне застосування статей 3, 17 КАС (у редакції, чинній на час прийняття судового рішення) призвело до безпідставної відмови у відкритті провадження у цій адміністративній справі, а тому касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а оскаржувані ухвали - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" задовольнити. 2. Ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 23 травня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 826/366/16 Провадження N 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (судді Федотов І.В., Ісаєнко Ю.А., Оксененко О.М.) у справі N 826/366/16 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), про визнання незаконними дій, скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., у якому просив: - визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у прийнятті рішення від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 - за ТОВ "Кей-Колект"; - скасувати рішення відповідача від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - квартиру, що розташована за вказаною вище адресою; - визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у проведенні 28 липня 2015 року державної реєстрації права власності на згадану квартиру за ТОВ "Кей-Колект"; - зобов'язати Державну реєстраційну службу України (02660, м. Київ, вул. Марини Раскової, 15) і Головне управління юстиції у місті Києві (01001, м. Київ, пров. Музейний, 2-Д) внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості (записи) про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. від 28 липня 2015 року N 23209948 та скасування запису про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2016 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії державного реєстратора на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у прийнятті рішення від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано рішення відповідача від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за вказаною вище адресою. Визнано протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у проведенні 28 липня 2015 року державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за ТОВ "Кей-Колект". В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. на користь позивача судові витрати в розмірі 1 тис. 653 грн 63 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" задовольнив частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 червня 2016 року скасував, а провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. про визнання незаконними дій, скасування рішень і зобов'язання вчинити певні дії закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погоджуючись з ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 в касаційній скарзі зазначає, що при винесенні ухвали апеляційним судом порушено норми процесуального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції. На думку скаржника, висновок апеляційного суду про те, що спір між сторонами у справі не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватись за правилами цивільного судочинства не є обґрунтованим, оскільки в рамках розгляду даної справи позивачем не ставились питання про оскарження кредитного договору, договору іпотеки, факторингового договору або ж окремих їх пунктів (частин). Натомість у позовній заяві ставилось питання саме щодо наявності у відповідача, як спеціального суб'єкта, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, відповідних повноважень та законних підстав для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2016 року. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою позивача, копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. На час розгляду справи відповідач і третя особа заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подали. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 січня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 серпня 2008 року між позивачем (Позичальник), з однієї сторони, та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (Банк), з іншої сторони, укладено договір N 11381191000 про надання споживчого кредиту. Предметом договору є надання банком позичальнику кредиту в іноземній валюті в сумі 65 тис. доларів США на умовах повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом. Вказана сума кредиту на день укладення договору дорівнює еквіваленту 314 тис. 892 грн 50 коп. На забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту від 07 серпня 2008 року N 11381191000 між Банком, з однієї сторони, та позивачем (Іпотекодавець), з іншої сторони, було укладено договір іпотеки N 91706, за яким передано в заставу банку об'єкт нерухомого майна, а саме: квартиру, загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцю на праві власності. Між Акціонерним товариством (далі - АТ) "УкрСиббанк" (правонаступник акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк") та ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу від 12 грудня 2011 року N 1 та договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно яких AT "УкрСиббанк" відступило ТОВ "Кей-Колект" своє право грошової вимоги до боржника за Договором про надання споживчого кредиту від 07 серпня 2008 року N 11381191000. Шевченківським районним судом м. Києва 20 листопада 2013 року прийнято рішення у цивільній справі N 761/20113/13-ц за позовом ТОВ "Кей-Колект" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по кредитному договору від 07 серпня 2008 року N 11381191000 станом на 05 липня 2013 року в сумі 512 тис. 328 грн. та відсотків в розмірі 38 277,93 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05 липня 2013 року становить 305 тис. 955 грн. В подальшому, 28 липня 2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Суперфіном Б.М. за результатами розгляду заяви ТОВ "Кей-Колект" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнято рішення N 23209948, згідно з яким проведено державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що спір між сторонами по справі не є публічно-правовим, а тому цей спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства України. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав: фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки), а позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог послався на протиправність позбавлення його права власності, ВеликаПалата Верховного Суду знаходить обґрунтованим висновок апеляційного суду про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України (у цій самій редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржене судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки суду скаржником не спростовані, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 350, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 20 квітня 2018 року.
  12. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 910/8424/17 Провадження № 12-39гс18 Велика палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» - Кравчук А.С. третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - Саковец А.О. розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, ухваленого суддею Босим В.П., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: Гончарова С.А., Тищенко А.І., Скрипки І.М., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія пінгвін плюс» до Міністерства юстиції України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», про скасування рішення, Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія пінгвін плюс» (далі - ТОВ «Компанія пінгвін плюс») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - МЮ України) про: - визнання незаконними та скасування рішень Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату МЮ України (далі - Комісія), прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк") від 11 травня 2017 року № 55/2-09/718/9454/2017-00 та № 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни (далі - Дорогань К.В.) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35003610 та № 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності за ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на дві земельні ділянки площею 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради; - відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією вищевказаних рішень, шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів № 20209796 та № 20210339 про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на земельні ділянки. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Комісії з виключенням з державного реєстру записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на вищевказані земельні ділянки не відповідають пунктам 6, 12 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і частині третій статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» і порушують право власності позивача на земельні ділянки, яке підлягає захисту у заявлений позивачем спосіб шляхом поновлення записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») було власником двох земельних ділянок площею 2,500 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташованих на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради. 4. Відповідно до акта прийому-передачі нерухомого майна від 25 квітня 2017 року вказані земельні ділянки передано до статутного капіталу ТОВ «Компанія пінгвін плюс» як внесок ТОВ «ТЛК «Арктика» як учасника. 5. Рішенням державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань К.В. від 28 квітня 2017 року зареєстровано право власності на ці земельні ділянки за ТОВ «Компанія пінгвін плюс», про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено записи про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35004395 та № 35003610. 6. 11 травня 2017 року АТ "Ощадбанк" звернулось до Комісії зі скаргами №55/2-09/718/9454/2017-00 та 55/2-09/717/9445/2017-00 на рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 7. 17 травня 2017 року за наслідками розгляду цих скарг МЮ України прийняті рішення у формі наказів № 1619/5 та 1620/5 про скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих державним реєстратором 28 квітня 2017 року. 8. Предметом спору у справі є законність обумовлених вище рішень МЮ України та наявність підстав для відновлення внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на земельні ділянки відповідно до частини другої статті 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року, провадження в цій справі в частині позовних вимог щодо визнання незаконними та скасування рішень Комісії припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки спір не підлягав вирішенню у господарських судах України; в іншій частині позову відмовлено. 10. Припиняючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в частині позову щодо визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень Комісії, господарський суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, зазначив, що МЮ України виступає у спірних правовідносинах як суб'єкт владних повноважень, спір в цій частині пов'язаний з оскарженням дій суб'єкта владних повноважень, не стосується порушеного права позивача, а стосується публічно - правових відносин і ґрунтується виключно на непогодженні з управлінськими функціями МЮ України, тому за суб'єктним складом і характером правовідносин позов у цій частині належить до розгляду судами адміністративної юрисдикції. 11. Відмовляючи в задоволенні позову в частині відновлення становища шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на зазначені земельні ділянки, господарські суди попередніх інстанцій указали на підвідомчість такого спору господарським судам, проте зауважили про безпідставність цих позовних вимог, зокрема й унаслідок неможливості відновлення порушених прав позивача в обраний ним спосіб, оскільки право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано за АТ «Ощадбанк». Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. АТ «Ощадбанк» звернулось з касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій у частині відмови в позові про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією оскаржуваних рішень, і припинити провадження у справі в цій частині. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Скаржник вважає, що, розглянувши спір у частині відновлення становища, яке існувало до прийняття Комісією оскаржуваних рішень, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на земельні ділянки, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства,господарські суди вийшли за межі своєї юрисдикції. Цей спір стосується виключно проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а не підстав набуття такого права і є публічно - правовим. Скаржник також зазначив, що відновити становище шляхом поновлення цих записів у реєстрі неможливо без визнання незаконним та скасування рішень Комісії. Під час розгляду спору в господарських судах попередніх інстанцій відповідач також указував на незаконність рішень державного реєстратора внаслідок існування на момент реєстрації за позивачем права власності в державних реєстрах записів про обтяження спірних земельних ділянок арештом і податковою заставою, здійснених 06 квітня 2017 року ухвалою Господарського суду міста Києва від 03 квітня 2017 року у справі № 910/5198/17 про вжиття запобіжних заходів та за актом опису майна Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області № 67 від 14 червня 2016 року. Доводи інших учасників справи 14. Позивач не надав суду відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 15. Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 17. Оскільки скаржник оскаржує судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 18. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 19. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 20. Відповідно до статей 124, 125 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 21. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 22. Заявляючи вимогу про відновлення становища, яке існувало до прийняття Комісією рішень, шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на спірні земельні ділянки, позивач послався на положення частини другої статті 393 ЦК України та факт порушення його права власності внаслідок прийняття відповідачем оскаржуваних рішень. Позивач вважає, що спір у цій частині не стосується публічно-правових відносин, а спрямований виключно на захист особистих майнових прав, що є підвідомчістю господарських судів. 23. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 24. Так, проаналізувавши правову позицію в цій справі, викладену в рішенні Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанові Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року в оскаржуваній АТ «Ощадбанк» частині щодо відновлення становища ТОВ «Компанія пінгвін плюс» шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про його право власності на зазначені земельні ділянки, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій помилково вказали на підвідомчість такого спору господарським судам. 25. Стаття 16 ЦК України передбачає право особи на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 26. Статтею 21 цього ж Кодексу встановлено загальний порядок визнання судом незаконними та скасування правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-правових актів, виданих органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси. Позивачем за цим позовом є власник, право власності якого порушено виданням актів указаним органом. Відповідачем за цим позовом є згідно з положеннями статті 393 ЦК України орган державної влади. 27. Умовою для подання цього позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеним органом, вимогам закону, а також порушення цими актами права власності. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акта. 28. Важливе значення для застосування власником такого способу захисту має визначення суду, до якого слід звертатися із заявами про визнання незаконними актів, та виду судочинства. 29. Вирішуючи питання про підвідомчість справ, необхідно враховувати вимоги частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у якій визначено, що місцеві господарські суди розглядають справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції, та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, згідно з якими господарські суди розглядають справи, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 30. При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і спір господарськими слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 31. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно - правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно - правових відносин і стосується саме цих відносин. 32. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно - правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Таким чином, до адміністративної юрисдикції не належить розгляд справ, якщо у спірних відносинах вбачається спір про право.Згідно із частиною другою статті 16 ЦК України передбачено такий спосіб здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом як відновлення становища, яке існувало до порушення. 33. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на зазначені земельні ділянки. 34. За приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній установлюються законом. 35. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 36. Відповідно до положень статті 3 цього ж Закону державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 37. Підставими виникнення спірних правовідносин стало скасування МЮ України рішень державного реєстратора та, як наслідок, відновлення внесених до державного реєстру записів про право власності позивача на земельні ділянки. 38. Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на невизначену правову природу виникнення спірних правовідносин з огляду на те, що причина їх виникнення пов'язана з вчиненням відповідачем дій у вигляді скасування державної реєстрації. 39. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої та частиною десятою статті 37 цього ж Закону рішення державного реєстратора можуть бути оскаржені до МЮ України, його територіальних органів або до суду. МЮ України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав. Рішення МЮ України та його територіальних органів можуть бути оскаржені до суду. 40. Предметом першої позовної вимоги ТОВ «Компанія пінгвін плюс» було дослідження законності рішень МЮ України, виданих у формі наказів №№ 1619/5, 1620/5 про скасування рішень державного реєстратора від 28 квітня 2017 року, прийнятих відповідачем внаслідок перевірки процедури здійснення реєстрації. 41. Господарські суди попередніх інстанцій, припиняючи в цій частині провадження, зазначили, що відповідач не є тим суб'єктом, який порушив права позивача, він лише перевіряє законність рішень державного реєстратора. 42. Спори зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, що не заперечується АТ «Ощадбанк» у касаційній скарзі. 43. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 44. Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. 45. При вирішенні спору з наданням оцінки правомірності рішень МЮ України слід з'ясовувати обставини наявності підстав для відновлення майнових прав позивача з огляду на положення статті 393 ЦК України, оскільки відновлення становища, яке існувало до прийняття рішень МЮ України, неможливе без їх скасування, тобто вимоги є поєднаними. 46. При цьому обраний позивачем спосіб захисту шляхом поновлення скасованих записів про право власності на земельні ділянки за своєю правовою природою не є спором про відновлення майнових прав позивача, адже таке поновлення не пов'язане з виникненням або припиненням права на ці земельні ділянки, а є наслідком скасуванням неправомірного, як вважає позивач, рішення Комісії про скасування реєстраційної дії. 47. Вимога про поновлення записів не може розглядатись окремо, оскільки є наслідком визнання незаконними і скасування рішень Комісії. 48. Отже, скасування МЮ України рішень державного реєстратора та відновлення становища, яке існувало до такого скасування, зокрема наявність у реєстрі записів про право власності позивача на земельні ділянки, за своїм юридичним змістом взаємопов'язані. 49. Захисту в порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи в публічно - правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції. 50. Оскільки спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно - правовий характер. 51. Відповідно до статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону від 06 липня 2005 року до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 52. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 53. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 54. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу (частина перша статті 313 ГПК України). 55. Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню в частині відмови в задоволенні позову щодо відновлення становища шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на вищезазначені земельні ділянки. Провадження у справі в цій частині слід закрити. Щодо судових витрат 56. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 57. Відповідно до підпункту «в» пунктів 4 частини першої статті 315 цього ж Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 231, 300, 301, 306, 308, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року у справі № 910/8424/17 скасувати в частині відмови у задоволенні позову про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України рішень, прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 11 травня 2017 року №№55/2-09/718/9454/2017-00, 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №№ 35003610, 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності на дві земельні ділянки, площами 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані за адресою: Софіївсько-Борщагівська сільська рада, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів №№ 20209796, 20210339 про право власності останнього на земельні ділянки. 3. Провадження у справі в частині позовних вимог про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України рішень, прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 11 травня 2017 року №№ 55/2-09/718/9454/2017-00, 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №№ 35003610, 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності на дві земельні ділянки, площами 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані за адресою: Софіївсько-Борщагівська сільська рада, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів №№ 20209796, 20210339 про право власності останнього на земельні ділянки закрити. 4.В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року у справі № 910/8424/17 залишити без змін. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" (02068, м. Київ, вул. Драгоманова, 17, офіс 314, код ЄДРПОУ 41297058) на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (01001, м. Київ, вул. Госпітальна, 12-Г, код ЄДРПОУ 00032129) 3 840 (три тисячі вісімсот сорок) грн судового збору за розгляд касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 16 квітня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І. В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73408853
  13. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа № 760/14438/15-ц Провадження № 14-38цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк»), відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк»на рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у складі суддів Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д. у цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта банк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позов мотивовано тим, що 02 серпня 2005 року між Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між указаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 26 червня 2013 року первісний кредитор відступив ПАТ «Дельта банк» права вимоги за вказаними правочинами. ОСОБА_4 не виконала належним чином кредитного зобов'язання, у зв'язку із чим утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. На підставі викладеного ПАТ «Дельта банк» просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 02 серпня 2005 року в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. за кредитним договором від 02 серпня 2005 року перед ПАТ «Дельта банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. 03 серпня 2005 року, за ціною, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 3 тис. 654 грн. Зупинено виконання рішення суду на час дії Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Разом з тим ОСОБА_4 не надала згоди на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Крім того, стаття 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав. У червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ «Дельта банк», у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувану ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» має право на набуття права власності на предмет іпотеки в разі порушення позичальником умов кредитного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта банк», ухвалою цього ж суду від 21 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд ВеликоїПалати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. У цій ухвалі зазначено, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 02 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, придбана за рахунок коштів, наданих за кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконання умов договору за ОСОБА_4 утворилася заборгованість у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. Тому ПАТ «Кредитпромбанк» просило визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка передана банку в іпотеку. У мотивувальній частині рішення апеляційного суду зазначено, що іпотекодавець ОСОБА_4 не надала згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідачка унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив про неоднакове застосування норм права, а саме статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Зазначив про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави стверджувати, що Верховний Суд України у зазначених постановах відступив від правового висновку, викладеного у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, отже, немає необхідності для відступлення від указаного правового висновку. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від правового висновку якого Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити, визначено, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні цієї категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Тобто у зазначеній постанові Верховного Суду України зроблено загальні висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 ЦК України, які передбачають можливість виникнення права власності за рішенням суду. Вказано на неможливість застосування статті 392 ЦК України як підстави для визнання права власності. Крім того, після аналізу статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, яким передбачався порядок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку, суд зазначив про необхідність з'ясування наявності згоди іпотекодателя на визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Аналіз правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 02 листопада 2016 року у справі №6-2457цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 27 вересня 2017 року у справі №6-2853цс16, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1243цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, дає підстави підсумувати, що Верховний Суд України підтвердив свої висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У всіх наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. У постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16 Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 та 392 ЦК України, а також висновок про три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, зазначаючи про право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, Верховний Суд України вказав, що суди, які задовольнили позовні вимоги та визнали право власності іпотекодержателя на обтяжене іпотекою майно, не звернули уваги на те, що цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку», ні договором, укладеним між сторонами. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, в усіх постановах Верховного Суду України при розгляді справи за позовом іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки зроблено висновок, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається лише з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Зазначено, що стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, раніше набуте на законних підставах. Вказано, що Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. Велика Палата Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги бере до уваги таке. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до пункту 3.2.2 договору іпотеки, укладеного 03 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4, у випадку порушення іпотекодавцем вимог пункту 3.1.6 цього договору іпотекодержатель має право вимагати від іпотекодавця, незалежно від настання строку виконання зобов'язань, погашення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі. А в разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на майно з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню, відповідно до положень розділу 4 цього договору на умовах, передбачених цим договором. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. Зокрема, у пункті 4.1 договору іпотеки зазначено, що за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентами, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними зі зверненням стягнення на майно, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору. Згідно з пунктом 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов договору іпотеки. У пункті 4.3 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. Пунктом 4.4 цього договору передбачено, що у випадку, коли виконання пункту 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, у т.ч. на підставі виконавчого напису нотаріуса, або звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а в разі звернення стягнення на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріусу - в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, не вбачається. Інші доводи касаційної скарги на висновки суду не впливають. Отже, можна зробити такі висновки. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Сплачений ПАТ «Дельта банк» при зверненні до суду з касаційною скаргою судовий збір поверненню не підлягає відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписано 16 квітня 2018 року. Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич О. Р. КібенкоО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73438185
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 802/1792/17-а Провадження N 11-109апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до державного реєстратора приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року (суддя Воробйова І.А.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів: Смілянця Е.С., Сушка О.О., Залімського І.Г.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ПАТ "КБ "Приватбанк". При цьому зазначала, що підставою для виникнення права власності у фінансової установи на спірне майно виникло на підставі договору іпотеки укладеного між ВАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 18 березня 2013 року, що суперечить вимогам чинного законодавства. Вінницький окружний адміністративний суд ухвалою від 11 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає перегляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2017 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначила, що вказана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовними вимогами є визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса, який виконує владні управлінські функції щодо державної реєстрації прав. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 6 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 327 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 лютого 2018 року прийняла цю справу до розгляду та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. Відповідно до частини третьої статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, невиконанням умов цивільно-правової угоди, що випливають із договірних відносин, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами ЦПК. За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 826/14433/16 (К/9901/7474/18) Провадження N 11-131апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Шулежко В.П. від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Мамчура Я.С., Желтобрюх І.Л., Файдюка В.В. від 25 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей Колект" про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), в якому просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 22616449 від 06 липня 2016 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження в цій адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал. За правовою позицією судів першої та апеляційної інстанції справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні правовідносини виникли із невиконання договірних зобов'язань і реалізації прав іпотекодержателя на предмет іпотеки, а відтак вбачається спір про право. За таких підстав ця справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України). Не погоджуючись з такими рішеннями, у листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначив, що оскаржувані ухвали прийняті судами з порушенням норм процесуального права, зокрема, суди врахували висновок Верховного Суду України, висловлений у справі щодо правовідносин, які є відмінними ніж ті, які виникли між сторонами у цій справі, у зв'язку із чим прийшли до помилкових висновків, що даний спір є цивільно-правовим і не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. 11 листопада 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 02 лютого 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., третя особа - ТОВ "Кей-Колект" про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень призначено до касаційного розгляду. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Як вбачається з матеріалів справита встановлено судами, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитом у сумі 27000,00 швейцарських франків між позивачем та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) 22 січня 2007 року укладено Договір іпотеки N 111094188000, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Гулянич Т.М., зареєстрований в реєстрі за N 117, відповідно до якого ОСОБА_3 передав в іпотеку Банку квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 12 грудня 2011 року між Банком та ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу N 1 та договір відступлення права вимоги за низкою договорів іпотеки, до переліку яких входить Договір N 111094188000. В подальшому ТОВ "Кей-Колект" звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (щодо права власності) на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: Закарпатська обл., Ужгородський р-н., АДРЕСА_1, на підставі договору іпотеки, зареєстрованого в реєстрі за N 117 від 22 січня 2007 року. Відповідачем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 22616449 від 06 липня 2016 року) на спірне майно за ТОВ "Кей-Колект" та внесено запис до Реєстру. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду із відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року по справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 12 жовтня 1978 року по справі "Занд проти Австрії" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС (уредакції, чинній на час прийняття рішень) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час прийняття рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанції правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду м. Києва та Київського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_3 не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ справа N 619/2019/17 провадження N 11-10апп18 Велика Палата Верховного Суду в складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року (судді Жигіль С.П., Перцова Т.С., Дюкарєва С.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" до державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради" Харківської області Шевцової Лариси Вікторівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "АМРБЗ" про визнання протиправним і скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: 29 червня 2017 року Публічне акціонерне товариство "Комерційний Банк "Стандарт" (далі - ПАТ "КБ "Стандарт") звернулося до суду з позовом, у якому просило: визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дергачівської районної ради Харківської області" Шевцової Л.В. (далі - державний реєстратор Шевцова Л.В.) від 27 березня 2017 року, 17:06:48, індексний номер рішення 34476868, про скасування реєстрації набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на нежитлові приміщення 1-го поверху N І, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N 1, 10-1-:10-6, 14-1, 14-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ. "А-З", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2; зобов'язати державного реєстратора Шевцову Л.В. внести (поновити) запис про реєстрацію набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на вказані нежитлові приміщення на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року у справі N 922/5125/15. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ "КБ "Стандарт" права власності на зазначені вище нежитлові приміщення. У подальшому це право було зареєстровано за позивачем, однак реєстраційну дію щодо переходу права власності скасовано державним реєстратором Шевцовою Л.В. з тих підстав, що рішенням Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року було скасовано рішення цього ж суду від 03 листопада 2015 року в результаті його перегляду за нововиявленими обставинами. Позивач вважає рішення відповідача незаконним, посилаючись на те, що станом на час його прийняття рішення суду від 27 лютого 2017 року не набрало законної сили, і, відповідно, чинним було рішення від 03 листопада 2015 року, за яким право власності на нежитлові приміщення мало ПАТ "КБ "Стандарт". Дергачівський районний суд Харківської області постановою від 09 серпня 2017 року позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Шевцової Л.В. від 27 березня 2017 року, 17:06:48, індексний номер рішення 34476868, про скасування реєстрації набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на нежитлові приміщення 1-го поверху N І, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N 1, 10-1-:10-6, 14-1, 4-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ "А-З", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2; зобов'язав державного реєстратора Шевцову Л.В. внести (поновити) запис про реєстрацію набуття права власності за ПАТ "КБ "Стандарт" на ці нежитлові приміщення на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року у справі N 922/5125/15. З наведеного місцевим судом у його рішенні мотивування вбачається, що він погодився з доводами позивача щодо незаконності оскаржуваного рішення відповідача. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 грудня 2017 року апеляційні скарги державного реєстратора Шевцової Л.В. і ТОВ "Аврора Лайн Компані" задовольнив частково: постанову Дергачівського районного суду Харківської області від 09 серпня 2017 року скасував, провадження у адміністративній справі закрив і роз'яснив позивачу право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що оскаржуваним у цьому спорі діям державного реєстратора Шевцової Л.В. передує невирішений спір про право, а заявлені ПАТ "КБ "Стандарт" позовні вимоги фактично направлені на визнання права на предмет іпотеки, тому такий спір не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції та не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 27 грудня 2017 року ПАТ "КБ "Стандарт" подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року та направлення справи на новий судовий розгляд до цього ж суду. Позивач мотивує свої вимоги тим, що спір у цій справі з огляду на його предмет має публічно-правовий характер і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 січня 2018 року передав справу N 619/2019/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, визначеної частиною шостою статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме оскарження учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС. Перевіривши обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цим судом правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС, у цій же редакції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, оскільки оскаржуваним діям державного реєстратора Шевцової Л.В. щодо скасування реєстрації набуття ПАТ "КБ "Стандарт" права власності на нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки, передує невирішений між ПАТ "КБ "Стандарт" і ТОВ "АМРБЗ" спір про право власності на цей предмет іпотеки. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок помилковим. Суди попередніх інстанцій установили, що Господарський суд Харківської області рішенням від 03 листопада 2015 року в справі N 922/5125/15 повністю задовольнив позов ПАТ "КБ "Стандарт" до ТОВ "АМРБЗ" про звернення стягнення на майно та визнання права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості відповідача перед банком за договором невідновлювальної кредитної лінії N 131 від 18 липня 2012 року. Суд вирішив у рахунок погашення заборгованості ТОВ "АМРБЗ" перед ПАТ "КБ "Стандарт" за договором на кредитну лінію (невідновлювальну) N 131 від 18 липня 2012 року, звернути стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором N 12-120, посвідченим 18 липня 2012 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чибісовою А.О. за реєстровим N 1383, а саме - нежитлові приміщення 1-го поверху N I, II, III, 2-1-:-2-6, 3-1-:-3-6, 5-1, 11-1, 6 та 2-го поверху N I, 10-1-:10-6, 14-1, 14-2, 16-1-:-16-5, 17-1, 19-1-:-19-3, IV, V, мансарди N VI в літ. "А-3", загальною площею 883,5 кв. м, які розташовані в м. Харкові на вул. Гоголя, 2, що належать на праві власності ТОВ "АМРБЗ", шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ "КБ "Стандарт" (04071, м. Київ, вул. Почайнинська, буд. 45, код ЄДРПОУ 36335426), вартістю 2 120 000,00 грн. 27 лютого 2017 року Господарський суд Харківської області прийняв рішення, яким частково задовольнив заяву ТОВ "АМРБ3" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Харківської області від 03 листопада 2015 року: скасував це рішення в повному обсязі та припинив провадження у справі N 922/5125/15. У подальшому Харківський апеляційний господарський суд постановою від 20 червня 2017 року скасував рішення Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2017 року, а рішення цього ж суду від 03 листопада 2015 року в справі N 922/5125/15 залишив без змін. За таких обставин спір про право власності на нежитлові приміщення, на існування якого як привід для закриття провадження в адміністративній справі послався Харківський апеляційний адміністративний суд у своїй ухвалі від 04 грудня 2017 року, був на цей час вирішений судами господарської юрисдикції, а отже, не міг бути підставою для закриття провадження в адміністративній справі з урахуванням законодавчо визначених у статті 157 КАС підстав для цього. При цьому, як видно зі змісту позовної заяви, позивач не порушував перед судом питання про визнання права на предмет іпотеки і своїх вимог цими обставинами не обґрунтовував, як помилково вважав суд апеляційної інстанції. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції господарського суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з першою частиною статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Неправильне застосування Харківським апеляційним адміністративним судом статей 3, 17 КАС призвело до безпідставного закриття цим судом провадження у розглядуваній справі, а тому касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала - скасуванню з направленням справи до цього ж суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний Банк "Стандарт" - задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2017 року - скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  17. Добрый день! Ситуация. Кей-Коллект перерегистрировал через нотариуса на себя квартиру в 2015 году. В 2017 году представители Кей-Коллекта пришли по адресу квартиры, поменяли замки, вынесли вещи бывших собственников и фактически принудительно их выселили (без решения суда). Бывшие собственники вызывали полицию, Кей-коллект показали полицейским вытяг с реестра недвижимости о том что собственником квартиры является Кей-коллект и те ушли. Есть подтверждение полиции о том что по адресу находились именно представители Кей-Коллект. Бывшие собственники обратились в полицию, в ЕРДР внесено их заявление , ведется досудебное следствие. В гражданский суд подан иск об отмене перерегистрации квартиры, в обеспечение иска наложен арест на квартиру и запрет на регистрацию/снятие с регистрации в квартире кого-либо. Кей-Коллект в заседания не ходит, суд продолжается. Выселенные бывшие собственники снимают квартиру, есть договор аренды. Думаю подать иск со следующими исковыми требованиями: 1. Признать незаконными действия по выселению ..... 2. Взыскать убытки, связанные с вынужденной арендой квартиры. Ваше мнение? Может у кого-то была подобная практика? Есть перспектива положительного решения по такому иску?
  18. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/15437/16-ц провадження № 2/753/1271/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "08" червня 2017 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі головуючого судді Трусової Т.О. з секретарями судових засідань Горбань С.І., Расуловою А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу - державного реєстратора Кобелевої Алли Михайлівни про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, В С Т А Н О В И В: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі - ТОВ «Кей-Колект») та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу - державного реєстратора Кобелевої А.М. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Свої вимоги обґрунтував такими обставинами. 17.01.2008 між ним та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11284992000 терміном до 17.01.2018 на суму 125 000 дол. США. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором було укладено договір іпотеки № 75265, відповідно до якого він передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. Пунктами 5.2.1., 5.2.2. договору іпотеки передбачено, що єдиною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки або його продажу від імені іпотекодателя є окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя. У листопаді 2011 р. на підставі договору факторингу та договору про відступлення прав за іпотечними договорами банк відступив ТОВ «Кей-Колект» свої права за кредитним та іпотечним договорами. У травні 2016 р. він отримав від ТОВ «Кей-Колект» лист та інформаційну довідку з Державних реєстрів, з яких дізнався, що 04.04.2016 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелева А.М. на підставі договору іпотеки здійснила реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя ним не укладався, реєстрація права власності здійснена з порушенням умов договору, вимог Закону України «Про іпотеку» та Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_6 позов підтримали пославшись на викладені у позовній заяві обставини. Представники ТОВ «Кей-Колект» ОСОБА_7 та ОСОБА_8 заявили про невизнання позову. На обґрунтування заперечень послалися на те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі застереження, яке міститься у пункті 5.1.2. розділу 5 договору іпотеки, і яке за змістом положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу - державний реєстратор Кобелева А.М. в судове засідання повторно не з'явилася, письмових заперечень по суті позову не надала, а тому суд вважав за можливе розглянути справу у її відсутність. Заслухавши сторони та дослідивши письмові докази, суд вважає встановленими такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини. 17.01.2008 АКІБ «УкрСиббанк» (банк) та ОСОБА_4 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту № 11284992000, предметом якого є надання банком позичальнику кредиту в іноземній валюті в сумі 125000 дол. США під 13,40% річних зі строком кредитування до 17.01.2018 (а.с.16-23). На забезпечення виконання позичальником зобов'язань, узятих за вищевказаним кредитним договором, ОСОБА_4 передав АКІБ «УкрСиббанк» в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, про що між сторонами було укладено договір іпотеки від 17.07.2008 № 75265, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Прокудіною Л,Д (а.с. 24-26). 12.12.2011 ПАТ «УкрСиббанк» як правонаступник АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» уклали договір факторингу та договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, предметами яких є, зокрема, передача банком товариству усіх прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з ОСОБА_4 (а.с. 27-29, 30-31). Відтак на підставі вищевказаних договорів у відповідності з положеннями пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України ТОВ «Кей-Колект» набуло прав кредитора у зобов'язаннях, що виникли з вищезазначених договорів. Судом встановлено, що умови кредитного договору ОСОБА_4 не виконувались, а відтак за умовами пункту 4.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки. Вказана умова договору кореспондує з положеннями частини 1 статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення договору), згідно яких іпотекодержатель (заставодержатель) має право у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою, задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки (застави). Згідно з положеннями пункту 4.2. іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на розсуд іпотекодержателя на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону України «Про іпотеку»; з інших, передбачених законодавством України, підстав. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частинами першою-третьою статті 37 вищевказаного Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Отже в межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, який підтверджуватиме відповідний перехід права власності, є або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі. 04.04.2016 приватним нотаріусом Київського нотаріального округу - державним реєстратором Кобелевою А.М. здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29154607 від 07.04.2016). З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 20.05.2016 № 59510042 вбачається, що підставою для проведення державної реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект» був договір іпотеки № 75265 від 17.01.2008. Представник ТОВ «Кей-Колект» на підтвердження доводів про безпідставність позовних вимог посилається на те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься у пункті 5.2.1. розділу 5 договору іпотеки. Розділ 5 договору іпотеки має назву «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» і викладений у такій редакції: «5.1. Сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на Предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. 5.2. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступним способів звернення стягнення на предмет іпотеки: 5.2.1. Передача Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 5.2.2. Отримання Іпотекодержателем права продати Предмет іпотеки будь-які особі на підставі договору купівлі-продажу від імені Іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 5.3. Позасудове врегулювання може бути застосовано Сторонами в будь-який момент звернення стягнення на Предмет іпотеки, але в будь-якому разі лише до моменту набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на Предмет іпотеки». Відтак ствердження представника відповідача про те, що положення пункту 5.2.1. договору іпотеки є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя є хибними, оскільки вказані положення договору іпотеки не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачають один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Судом встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між АКІБ «УкрСиббанк» та/або ТОВ «Кей-Колект» і ОСОБА_4 не укладався. Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За приписом частини 1 статті 638 цього Кодексу договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. З урахуванням встановлених обставин суд дійшов висновку, що положення договору іпотеки під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя. До того ж доказів, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, суду не надано, а відтак нотаріусом не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Умови та порядок здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно встановлені нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» № 1952-VI від 01.07.2004. Відповідно до частини першої статті 3 зазначеного Закону загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію (абзац п'ятий частини п'ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень»). Оскільки судом встановлено, що договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, а жодна нотаріальна дія з предметом іпотеки у порядку, встановленому частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень», під час здійснення державної реєстрації не вчинялась, у нотаріуса були відсутні правові підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29154607 від 07.04.2016. Доводи позивача про порушення нотаріусом вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не заслуговують на увагу, оскільки установлений вказаним Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Відтак зазначений мораторій не може бути перешкодою для відмови у захисті порушеного права іпотекодержателя у передбачений законом чи договором спосіб і може застосуватися лише на стадії виконання судових рішень. Враховуючи, що в результаті прийнятого з порушенням умов договору та положень Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей Колект» об'єкт нерухомого майна вибув із власності позивача ОСОБА_4, його порушене право власності підлягає судовому захисту. Розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства ґрунтується на рішенні Верховного Суду України від 14.06.2016, прийнятому у справі № 21-41а16 за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, яке відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України. Статтею 16 ЦК України визначені можливі способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової шкоди); визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також інші способи, що встановлені договором або законом. Частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» передбачено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Згідно пункту 2.6 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року № 3502/5, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав, заявник подає, зокрема, рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, Враховуючи наведене, суд вважає належним способом захисту порушених прав ОСОБА_4 скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. від 07.04.2016 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ «Кей-Колект». Вимоги позивача про визнання права власності на вищевказану квартиру, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно є зайвими, оскільки внаслідок скасування рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем згідно положень Закону «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» відбувається відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме: залишається чинним запис про реєстрацію права власності на майно за позивачем. Відповідно до вимог статті 88 ЦПК України суд здійснює розподіл судових витрат пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки задовольняється лише одна вимога немайнового характеру, до стягнення з ТОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. підлягають судові витрати в сумі 398,40 грн. з кожного (551,20+245,60=796,80/2). На підставі викладеного, керуючись статтями 10, 11, 27, 60, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_4 задовольнити частково. Скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни від 7 квітня 2016 р., індексний номер 29154607, про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (код ЄДР 37825968). В решті позову відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни на користь ОСОБА_4 судові витрати в сумі 398 гривень 40 копійок з кожного. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67608592
  19. Державний герб України КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД ОСОБА_1 Справа № 488/4202/16-ц Провадження № 2/488/534/17 р. РІШЕННЯ Іменем України 22.09.2017 року м. Миколаїв Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Лазаревої Г.М.., при секретарі Сидоровій Т.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2016 року ОСОБА_2 (далі по тексту позивач, іпотекодавець, ОСОБА_2І.) звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 (далі по тексту відповідач, П/Н ЧМНО ОСОБА_3А.), третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк». Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29.01.2007 між нею та Закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є третя особа, було укладено Кредитний договір №5МФ/2007 (далі по тексту Кредитний договір), в забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено Договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач надала в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: житловий будинок №26 по провулку Колективному у м. Миколаєві, що належить їй на праві власності. У 2016 році позивачу випадково стало відомо, що право власності на іпотечне майно було перереєстровано відповідачем за ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач вважає такі дії відповідача незаконними, оскільки: реєстрація права власності на будинок та земельну ділянку за ПАТ КБ «ПриватБанк» була здійснена відповідачем без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку»; право власності на будинок та земельну ділянку було набуто ПАТ КБ «ПриватБанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла; у відповідача було відсутнє право здійснення реєстрації права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» без вчинення нотаріальної дії з майном; відповідач не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, передбаченого Законом України «Про іпотеку». Представники позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили їх задовольнити. Відповідач до суду не зявився, причини неявки невідомі. Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» у судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2, просив відмовити. У свої письмових запереченнях послався на те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з тих підстав, що застереження в іпотечному договорі повністю відповідає вимогам чинного законодавства, а тому є правовою підставою для реєстрації права власності ПАТ КБ «ПриватБанк» на іпотечне майно. Крім того, вважає, що не заслуговують на увагу посилання позивача на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки, іпотечне майно не є єдиною власністю та єдиним місцем проживання позивача. Водночас, вважає, що письмові вимоги направлялися ОСОБА_2, що підтверджується копією рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 14.03.2013 про звернення стягнення на предмет іпотеки та копією рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 10.02.2015 про виселення. Вислухавши пояснення представників позивача, представника ПАТ КБ «ПриватБанк», дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, враховуючи наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Відповідно до п. 21 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року №3, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК. Позовні вимоги ОСОБА_2 виникли із цивільних правовідносин, спрямовані на захист цивільних прав позивача, а повноваження відповідача щодо здійснення реєстрації прав власності в даному випадку спрямовані на виникнення/припинення цивільних прав. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що даний спір є спором про цивільне право, розгляд якого має здійснюватися в порядку цивільного судочинства. Як вбачається з матеріалів справи, 29 січня 2007 року між позивачем та Закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є третя особа, було укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого позивач отримала кредитні кошти у розмірі 200000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,00% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 28.01.2014. В забезпечення виконання зобовязань за Кредитним договором 30.01.2007 між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено Договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач надала в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: житловий будинок №26 по провулку Колективному, що належить їй на праві власності. Як вбачається з належним чином завіреної копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна від 02.11.2016, право власності на вищезазначений будинок та земельну ділянку, на якій розташований будинок, було зареєстровано за ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Реєстрація будинку була здійснена відповідачем 15.09.2016, запис про право власності №16458979, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 540, виданий 30.01.2007, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_4 Реєстрація земельної ділянки була здійснена П/Н ЧМНО ОСОБА_3 19.09.2016, запис про право власності №16511619, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 540, виданий 30.01.2007, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_4 Як вбачається із зазначеної Інформаційної довідки, реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі Договору іпотеки. Дослідивши умови Договору іпотеки суд звертає увагу на положення п. 29 під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого: «29. Звернення стягнення на Предмет іпотеки за вибором Іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: -переходу до Іпотекодержателя права власності на Предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобовязаний письмово повідомити Іпотекодавця; -продажу Предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», для чого Іпотекодавець надає Іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця». Водночас, положення пункту 29 Договору іпотеки не є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, оскільки, вказане положення Договору іпотеки не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачає один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки) вказано, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя може передбачати: передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право Іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки), договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, який передбачає передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Отже, відповідно до Закону України «Про іпотеку», передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 30.03.2016 у справі №6-1851цс15 та від 14.09.2016 у справі № 6-1219 цс16, які з огляду на положення ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для застосування судами України. Таким чином, неправомірними є дії відповідача в частині перереєстрації права власності іпотечного майна за ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, між позивачем та ПАТ КБ «ПриватБанк» не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а положення Договору іпотеки під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Також, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 судом приймається до уваги той факт, що матеріали цивільної справи не містять доказів того, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, а відтак, нотаріусом не були дотримані положення ст. 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Поряд з цим, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 судом приймається до уваги те, що на момент вчинення відповідачем нотаріальної дії чинним був Закон України «Про Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»», відповідно до якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, якщо таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 250кв. метрів для житлового будинку. Дійсно, як вбачається з положень Кредитного договору ОСОБА_2 отримала грошові кошти у доларах США, тобто, кредит було надано ПАТ КБ «ПриватБанк» в іноземній валюті. Водночас, як вбачається з умов Іпотечного договору, житловий будинок з усіма господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в м.Миколаєві по провулку Колективному, 26, загальною площею 179,56 кв.м., тобто, не перевищує 250 кв.метрів.Крім того, вказаний будинок є єдиним місцем проживання позивача, та у власності останньої не перебуває іншого нерухомого майна, що підтверджується належним чином завіреною Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо субєкта. Відповідно до зазначеної Інформаційної довідки, власником квартири №6 у будинку №4А на площі Катерининській у м. Одесі, є ОСОБА_5. Отже, твердження ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо наявності у ОСОБА_2 іншого житлового нерухомого майна, а саме: квартири №6, що знаходиться за адресою: м.Одеса, пл. Катерининська, 4А, спростовується матеріалами справи. Суд не приймає до уваги як належний та допустимий доказ долучену ПАТ КБ «Приват Банк» інформаційну довідку, яка сформована 05.07.2016 через веб-сайт ОСОБА_6, оскільки, така не прошита та не скріплена підписом особи, яка її сформувала; не зазначено, ким саме є особа, яка її сформувала, не надано повноважень цієї особи на вчинення таких дій. Крім того, суд звертає увагу на те, що така довідка датована 05.07.2016, а оскаржена позивачем нотаріальна дія щодо здійснення відповідачем реєстрації права власності на іпотечне майно здійснена 15.09.2016, тобто, за два місяці до перереєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Водночас, ч. 1 ст. 59 ЦПК України передбачено, що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Крім того, відповідно до п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень №1127 від 25.12.2015, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Тобто, ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідно до вимог Порядку №1127 мали бути надані відповідачу в установленому порядку письмова вимога про усунення порушень та документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником такої вимоги. Більше того, направлення такої вимоги передбачено п. 29 Договору іпотеки. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 не було направлено, у звязку з чим і не було отримано останньою письмову вимогу про усунення порушень. З рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, що міститься в матеріалах справи, неможливо встановити, що саме направлялося позивачу, у вказаних повідомленнях не зазначено номер вихідного номеру листа, у звязку з чим неможливо ідентифікувати, чи направлялася позивачу письмова вимога. Крім того, суд не може прийняти як належний доказ зазначені рекомендовані повідомлення, оскільки, за ПАТ КБ «ПриватБанк» зареєстровано право власності на будинок та земельну ділянку, тобто, відповідачем проводилися дії щодо реєстрації права власності на два обєкти нерухомого майна. Отже, зважаючи на це, ПАТ КБ «ПриватБанк» мало направити, а ОСОБА_2 мала отримати окремо, різними конвертами передбачену законом вимогу, зокрема повідомлення про намір кредитора реалізувати право власності на будинок та окремо повідомлення про намір кредитора реалізувати право власності на земельну ділянку. Водночас, всупереч зазначеному, ПАТ КБ «ПриватБанк» долучено повідомлення про намір реалізувати право власності на будинок та земельну ділянку одним листом, що є неприпустимим. Водночас, як вбачається з Правил надання поштового звязку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, під час відправлення реєстрованого поштового відправлення в обєктах поштового звязку наноситься один штриховий ідентифікатор. Такий самий штриховий ідентифікатор наноситься при прийманні поштового відправлення. На першому ідентифікатору перші пять цифр ідентифікують індекс поштового відправлення відправника, а на другому штриховому ідентифікаторі перші пять цифр ідентифікують індекс поштового відправлення адресата. При прийманні поштових відправлень штриховий ідентифікатор наклеюється під адресою відправника. Не дозволяється загинання наклейки штрихового коду з однієї на іншу сторону реєстрового поштового відправлення. Крім цього, не дозволяється нанесення на штриховий ідентифікатор відбитків календарних штемпелів та іншої службової інформації, яка може призвести до неможливості зчитування штрихового коду. Разом з тим, як вбачається з рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, всупереч зазначеному, на останньому наявний лише один штриховий ідентифікатор з індексом поштового відправлення відправника, однак, відсутній штриховий ідентифікатор з індексом поштового відправлення, який наклеюється при прийнятті поштового відправлення. Зважаючи на відсутність останнього, рекомендоване повідомлення ніяким чином не могло повернутися на поштове відділення відправника, та момент звернення до відповідача знаходитися у ПАТ КБ «ПриватБанк». Окрім зазначеного, суд звертає увагу на відсутність даних про відправлення поштового відправлення за штриховим ідентифікатором №5400128204322, як таких, що не зареєстровані в системі, що вбачається з витягу з офіційного сайту українського державного підприємства поштового звязку «Укрпошта». Не приймаються до уваги доводи представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що факт направлення письмових вимог встановлений судовими рішеннями, оскільки, такі рішення ухвалені значно раніше, ніж повідомлення, яке міститься в матеріалах справи (рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва про звернення стягнення на предмет іпотеки ухвалено 14.03.2013, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва про виселення ухвалено 10.02.2015, а в матеріалах справи містяться повідомлення, на яких зазначена дата направлення 15.07.2016). Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог судом приймається до уваги постанова Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі №21-357а14, відповідно до якої Верховний Суд України дійшов наступного висновку: наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте. Як вбачається з ухвали Приморського районного суд м. Одеси від 06.02.2015 про вжиття заходів забезпечення позову у справі №522/2435/15 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про стягнення боргу на житловий будинок №26 по провулку Колективному у м. Миколаєві накладено арешт. Вказана ухвала не скасована та була актуальною на момент прийняття відповідачем оскаржуваних рішень. З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення є такими, що підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити. Визнати дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 щодо проведення 15.09.2016 державної реєстрації права власності на будинок, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, провулок Колективний, 26, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» незаконними; Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, індексний номер: 31452183 від 19.09.2016, згідно з яким 15.09.2016 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №16458979 про державну реєстрацію права власності на будинок, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, провулок Колективний, будинок 26; реєстраційний номер обєкта нерухомого майна: 1030483948101, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на підставі - Договору іпотеки від 30.01.2007; Визнати дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 щодо проведення 19.09.2016 державної реєстрації права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м.Миколаїв, провулок Колективний, 26, кадастровий номер: 4810136600:11:002:0006, площею: 0,045га, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», незаконними; Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, індексний номер: 31504018 від 21.09.2016, згідно з яким 19.09.2016 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №16511619 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м.Миколаїв, провулок Колективний, 26, кадастровий номер: 4810136600:11:002:0006, площею: 0,045га, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на підставі - Договору іпотеки від 30.01.2007. Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Миколаївської області через Корабельний районний суд м. Миколаєва. Суддя: Г.М. Лазарева http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70173569
  20. УХВАЛА 29 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в с т а н о в и л а : Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 за договором іпотеки від 1 березня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 13 січня 2012 року, визнавши за ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 суд відмовив. Апеляційний суд м. Києва 7 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 червня 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції. Верховний Суд України постановою від 13 вересня 2017 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовив. 13 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року, посилаючись на те, що у зазначеній постанові містяться взаємовиключні висновки, що є незрозумілими для осіб, які брали участь у справі, в частині правових наслідків прийняття такого рішення. Зокрема, встановивши, що позивач обрав спосіб набуття права власності на предмет іпотеки згідно з пунктом 5.1 договору іпотеки, який відповідно до вимог статті 36 Закону України «Про іпотеку» віднесений до позасудового врегулювання спору, суд дійшов висновку про те, що такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку є порушенням норм статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та одночасно зробив висновок про те, що спір по суті вирішений правильно. Заслухавши пояснення представників ОСОБА_1, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що подана заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 221 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Установлено, що постановою Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року. Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1, Верховний Суд України дійшов правового висновку про те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335, 376 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку») шляхом позасудового врегулювання спору. Разом з тим, Верховний Суд України зазначив, що хоч у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. З огляду на зазначене суд касаційної інстанції неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішив спір по суті, тому підстав для скасування судового рішення цього суду немає. Окрім цього, у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року міститься правовий висновок про те, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Таким чином, звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження в іпотечному договорі є позасудовим способом врегулювання спору, передбаченим статтею 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору у зазначеній справі використали саме такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, правові наслідки якого визначаються положеннями частини четвертої цієї статті, в силу якої після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. Отже, за своїм змістом постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року відповідає вимогам статті 3605 ЦПК України. З урахуванням наведеного, відсутні правові підстави для роз’яснення постанови Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року. Керуючись статтями 221, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у х в а л и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз’яснення постанови Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року відмовити. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Ухвала від 29 листопада 2017 року № 6-1446цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/88A4A66D0F8F09CFC22581F60050BF83
  21. Знакомый на праве собственности владеет автомобилем более 10 лет со всеми соответствующими документами. При попытке продать этот автомобиль ему сообщили, что это невозможно в связи с тем, что автомобиль с таким же номером двигателя и кузова является зарегистрирован за другим человеком. Затем выяснилось, что у другого человека есть и свидетельство и техпаспорт. Написали заявление в полицию, следствие ведется почти 2 года, результаты отсутствуют. Какие есть способы защитить себя в этой ситуации и целесообразно ли подавать иск суд об устранении препятствий в распоряжении имуществом? Буду благодарен за советы.
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак», треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8, реєстраційна служба Головного управління юстиції в м. Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. ОСОБА_1 зазначав, що 27 лютого 2012 року між ним та ОСОБА_9 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1. 22 березня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 на ім’я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на вказану будівлю за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року філією 10 приватного підприємства «Нива-В.Ш.» на виконання виконавчого листа, виданого 3 травня 2011 року Подільським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» коштів у розмірі 1 млн 328 тис. 254 грн 77 коп. 3 квітня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1. За умовами договорів купівлі-продажу від 23 липня 2013 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали відповідно 3/4 та 1/4 частини вказаної нежитлової будівлі. На підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2013 року ОСОБА_4 відчужив 2/4 частини спірної будівлі ОСОБА_6, а за договором купівлі-продажу того ж дня ОСОБА_5 (інтереси якої представляв ОСОБА_10) відчужила ОСОБА_6 1/4 частину вказаної будівлі. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 26 червня 2014 року власником нежилої будівлі за АДРЕСА_1, загальною площею 368,9 кв. м є Товариство з обмеженою відповідальністю «Аргамак» (далі – ТОВ «Аргамак»). Посилаючись на те, що він не мав жодних боргових зобов’язань перед банком, не був обізнаний про проведення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення про стягнення боргу, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним свідоцтво від 22 березня 2013 року, видане на ім’я ОСОБА_2 та витребувати на свою користь з чужого незаконного володіння ТОВ «Аргамак» спірне приміщення. Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року позов задоволено: визнано недійсним свідоцтво, видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 від 22 березня 2013 року (НОМЕР_1), згідно з яким ОСОБА_2 належить нежитлова будівля площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Аргамак» на користь ОСОБА_1 нежитлову будівлю, площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року вказане заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; заходи забезпечення позову у вигляді арешту нежилої будівлі, площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1, вжиті ухвалою Апеляційного суду м. Києва 25 серпня 2015 року, скасовано. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Аргамак» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 387, 388 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Аргамак» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 28 січня, 15 жовтня 2015 року, 22 червня 2016 року, 24 травня, 7 червня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_11 та ОСОБА_12, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 лютого 2012 року ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_1 придбав нежитлову будівлю площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1. Згідно зі свідоцтвом від 22 березня 2013 року, виданим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_2 отримав право на вищевказану будівлю за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року Філією 10 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» на виконання виконавчого листа НОМЕР_2, виданого 3 травня 2011 року Подільським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» коштів в сумі 1 млн 328 тис. 254 грн 77 коп. Відповідно до договору купівлі-продажу від 3 квітня 2013 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав вищевказану нежитлову будівлю. 23 липня 2013 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 продав 3/4 частини вищевказаної нежитлової будівлі ОСОБА_4, а 1/4 частину – ОСОБА_5. 27 грудня 2013 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_6 придбав 3/4 частини вищевказаної нежитлової будівлі. 27 грудня 2013 року ОСОБА_5, інтереси якої представляв ОСОБА_10, продала, а ОСОБА_6 придбав 1/4 частину будівлю. Згідно зі свідоцтвом про право власності від 26 червня 2014 року TOB «Аргамак» є власником вищевказаної нежитлової будівлі. Суди встановили, що прилюдні торги з реалізації належного ОСОБА_1 нерухомого майна – нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м, розташованої за АДРЕСА_1 ПП «Нива-В.Ш.» не проводились, протокол НОМЕР_3 про проведення прилюдних торгів не складався та не затверджувався. Цивільна справа за позовом ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, станом на 3 квітня 2014 року зареєстрована не була та в провадженні Подільського районного суду м. Києва не перебувала. За цивільною справою НОМЕР_2 ОСОБА_1 боржником не значиться. Як вбачається із довідки ПАТ «Родовід Банк» НОМЕР_4 від 8 квітня 2014 року ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_5) не є клієнтом ПАТ «Родовід Банк», кредитні договори з останнім не укладались. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, яке вибуло з його власності поза його волею, а тому він має право на його витребування у добросовісного набувача ТОВ «Аргамак». При цьому судом визнано недійсним свідоцтво про право власності на спірне майно від 22 березня 2013 року, видане ОСОБА_2. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року в якій надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишаючи без змін рішення про відмову у задоволенні позовних вимог виходив з того, що лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Оскільки рішення суду, на підставі якого було набуте право власності на спірне майно скасовано, то воно не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а власником спірного майна позивач не є. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року та 22 червня 2016 року також міститься висновок про те, що право на витребування спірного майна із чужого незаконного володіння належить лише власнику цього майна, який має довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 387, 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна суд виходив з того, що відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння поза волею власника. Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для порівняння, встановлено різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, надана заявником для порівняння, не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення та передав справу на новий судовий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно вимог статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. За приписами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 328 ЦК України передбачає, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Визнаючи недійсним свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення від 22 березня 2013 року видане ОСОБА_2 суд першої інстанції всупереч вимогам статей 213-214 ЦПК України взагалі не навів будь-яких правових норм на підставі яких він дійшов таких висновків, на це не звернув уваги і суд касаційної інстанції, зазначивши лише, що позивач не має іншого способу захисту свого порушеного права. Разом з тим судами встановлено, що оспорюване свідоцтво видано за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Не підтверджені належними доказами і висновки суду про те, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, вони спростовуються судовими рішеннями, які набули чинності і відповідно до статті 61 частини третьої ЦПК України мають преюдиційне значення. Так, Апеляційним судом м. Києва 5 грудня 2016 року при розгляді цивільної справи за позовом ТОВ «Аргамак» до ОСОБА_9 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору встановлено, що цивільної справи, в якій за ОСОБА_9 визнано право власності на спірне приміщення не існувало і підстави для проведення реєстрації права власності за ОСОБА_9 на спірну нежитлову будівлю відсутні. Встановивши вищенаведені обставини апеляційний суд дійшов висновку, що єдиним власником спірного приміщення є ТОВ «Аргамак» (т. 3 , а. с. 210). Чому зазначені обставини не прийняті до уваги суд в рішенні, яке переглядається, не зазначив. З огляду на викладене, рішення судів першої та касаційної інстанцій не можна визнати законними, у зв’язку з чим вони підлягають скасуванню. Не може залишатися в силі й рішення суду апеляційної інстанції. Судом не встановлено, хто є власником земельної ділянки на якій побудовано спірне нежитлове приміщення, чи була його згода на будівництво, чи прийнято об’єкт в експлуатацію в установленому законом порядку. Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Частиною 2 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Разом з цим апеляційний суд не зазначив, чим саме договір купівлі-продажу від 27 лютого 2012 року порушує публічний порядок з урахуванням того, що предметом зазначеного договору було майно, яке у власності держави не перебувало, а отже суди належним чином не з’ясували, чи є такий договір нікчемним чи оспорюваним. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року та заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі № 6-1620цс17 Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Частиною 2 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Разом з цим апеляційний суд не зазначив, чим саме договір купівлі-продажу порушує публічний порядок з урахуванням того, що предметом зазначеного договору було майно, яке у власності держави не перебувало, а отже суди належним чином не з’ясували, чи є такий договір нікчемним чи оспорюваним. Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1620цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/86599350B6D51F46C22581E1004BC3E6
  23. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58495392 Державний герб України ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД _____________________________________________ 10002, м-н Путятинський, 3/65, телефон/факс: (0412) 481-604, 481-637 e-mail: inbox@apladm.zt.court.gov.ua Головуючий у 1-й інстанції: Семенюк М.М. Суддя-доповідач:Жизневська А.В. УХВАЛА іменем України "21" червня 2016 р. Справа № 806/55/16 Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Жизневської А.В. суддів: Котік Т.С. Малахової Н.М., за участю секретаря судового засідання Єрикалової О.О., представника позивача, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "22" березня 2016 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої Алли Михайлівни, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання дій неправомірними, скасування рішення та запису , ВСТАНОВИВ: Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 22 березня 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни від 30.09.2015 року № 24921242 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що розташована в АДРЕСА_1, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс". В решті позовних вимог відмовлено. Апелянт в апеляційній скарзі просить скасувати вказану постанову та прийняти нову про відмову у задоволені позову. Перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає до задоволення з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 18.04.2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №0501/0408/71-073 про надання кредиту для здійснення позивачем розрахунку за договором купівлі - продажу квартири (а.с.18-24). В подальшому, на забезпечення виконання зобов'язання по кредитному договору між вказаними сторонами був укладений іпотечний договір від 18.04.2008 року № 7198 (а.с. 15-17), за яким ОСОБА_3 передає в іпотеку Відкритому акціонерному товариству "Сведбанк" квартиру АДРЕСА_1. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. Встановлено, що при посвідченні договору іпотеки була накладена заборона відчуження на предмет іпотеки та внесено запис про обтяження іпотекою до Державного реєстру іпотек. 28 листопада 2012 року на підставі договору факторингу № 15 (а.с. 50-54) та договору про відступлення прав за іпотечним договором (а.с.48-49) ВАТ "Сведбанк" відступило свої права вимоги за укладеними з позивачем кредитним та іпотечним договорами ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс". 30 вересня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобєлєва А.М., розглянувши заяву ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" від 30.09.2015 року № 13590439 (а.с.77), з якою був поданий договір іпотеки від 18.04.2008 року № 7198, виданий приватним нотаріусом ЖМНО Сєтаком В.Я. (а.с.83), прийняла рішення № 24921242 (а.с.87) про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" та внесла відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 11410086 (а.с.88). Не погоджуючись із вказаними рішеннями приватного нотаріуса Кобєлєвої А.М., позивач оскаржив їх до суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Вимога про скасування запису про право власності: 11410086, від 30.09.2015 року 19:40:48 ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру є безпідставною, оскільки внесення запису про скасування державної реєстрації здійснюється на підставі відповідної заяви заявника. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з вказаним висновком, виходячи з наступного. Саттею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно ст. 9 Закону передбачено, що у випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно; нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, крім передбачених пунктами 4 і 6 частини другої статті 9 цього Закону. Зокрема, абзацами 2-3 ч. 5 ст. 3 Закону України №1952-IV передбачено, що державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія, державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону України №1952-IV, державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. Так, абзацом 7 п.2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 (далі - Порядок №868), встановлено, що нотаріус, яким вчинено нотаріальну дію з нерухомим майном, проводить державну реєстрацію прав, набутих виключно у результаті вчинення такої дії, крім випадків, визначених Законом України №1952-IV. Пунктом 1 ч.2 ст.9 Закону України №1952-IV визначено, що нотаріус, як спеціальний суб'єкт, здійснює функції державного реєстратора, в тому числі, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Виходячи з аналізу вказаних норм, суд першої інстанції правильно зазначив, що є підстави вважати, що чинне законодавство наділяє нотаріуса окремими повноваженнями державного реєстратора щодо прав на нерухоме майно, які виникають лише у результаті вчинення нотаріальних дій з таким майном, а також повинні реалізовуватися одночасно з їх вчиненням та за наслідками перевірки правильності оформлення документів в офіційному порядку, що дозволяє забезпечити належний рівень захисту гарантованих Конституцією України речових прав осіб на нерухоме майно. Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України №1952-IV, державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1)прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2)встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3)прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4)внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; 5)видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6)надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною 4 ст. 15 Закону України №1952-IVвизначено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Пунктом 36 Порядку №868 передбачено, що для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком. Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 Закону України №1952-IV визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Підпунктом 1 п. 37 Порядку №868 встановлено, що документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат. Відповідно до ч. 1 ст.12 Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 року №898-IV (далі - Закон України №898-IV), у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно ч.1 ст.33 Закону України №898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Частиною 1 ст.37 Закону України №898-IV передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Відтак, суд першої інстанції вірно вказав, що в межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, що буде підтверджувати відповідний перехід права власності, або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі. Так, з матеріалів справи убачається, що у пп. 12.3.1 п. 12.3 іпотечний договір від 18.04.2008 року № 7198, сторонами погоджено, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки. Судом з'ясовано, що підставою для проведення державної реєстрації права власності ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на об'єкт нерухомого майна та прийняття спірного рішення був саме іпотечний договір від 18.04.2008 року № 7198. При цьому, жодна нотаріальна дія з приводу набуття права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна під час проведення державної реєстрації відповідачем, як спеціальним суб'єктом державної реєстрації, не вчинялася. Враховуючи положення ч.1 ст.37 Закону України №898-IV, звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається саме шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на останній. Разом з тим, з огляду на норми закріплені ч.9 ст.15 Закону України №1952-IV та абзацом 7 п.2 Порядку №868, нотаріус як спеціальний суб'єкт, проводить державну реєстрацію прав на нерухоме майно, набутих виключно у результаті вчинення нотаріальної дії з таким майном. Відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо державної реєстрації права власності або інших речових прав на нерухоме майно, яке виникає на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя - рішення щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно, приймаються державним реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру, як передбачено Наказом міністерства юстиції України від 02.04.2013 №607/5 "Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб" (чинного на час виникнення спірних правовідносин). За змістом п.2 вказаного державна реєстрація речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у п.1 Наказу (чинного на час виникнення спірних правовідносин), проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Мін'юсту відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою КМУ від 17.10.2013 р. № 868 (чинного на час виникнення спірних правовідносин). З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що дії відповідача щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Також, за п.46 Порядку № 868, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену у встановленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Як вбачається з наявної в матеріалах справи картки прийому заяви № 24921197 (а.с. 83), приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобєлєвою А.М. для здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень щодо предмету іпотеки було отримано заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30.09.2015 року (а.с.77) та договір іпотеки від 18.04.2008 року № 7198, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. (а.с.81-82). Інших документів, передбачених п.46 Порядку № 868, в картці прийому заяви № 24921197 не зазначено, як і не зазначено їх у внутрішньому опису документів справи №13590439 (а.с.76), які відповідач передав до Реєстраційної служби Житомирського міського управління юстиції (а.с.75). Суд першої інстанції вірно визнав безпідставними доводи відповідача що йому для прийняття спірного рішення були надані всі необхідні документи, оскільки вони спростовуються карткою прийому заяви № 24921197 та внутрішнім описом документів справи №13590439. Тому є підстави вважати спірне рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Відтак, визнання протиправним спірного рішення свідчить про неправомірність дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобєлєвої А.М. щодо реєстрації права власності третьої особи на квартиру, а тому не потребує прийняття окремого рішення щодо таких дій. Щодо вимоги про скасування запису про право власності: 11410086, від 30.09.2015 року 19:40:48 ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на квартиру, то суд першої інстанції вірно вказав, що дана вимога є передчасною, з огляду на наступне. Так, статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що записи до Державного реєстратора прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Внесення записів про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюється відповідно до Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року № 3502/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2011 року за № 1429/20167 (далі - Порядок № 3502/5). За пунктом 2.1 Порядку 3502/5 для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком. Пунктом 2.3 Порядку 3502/5 визначено, що заявник під час подання заяви пред'являє органові державної реєстрації прав або нотаріусу документи, що посвідчують його особу, визначені Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Відповідно до пункту 2.6 Порядку 3502/5 для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав заявник подає рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, та копії документів, визначених у пункті 2.3 цього Порядку. Згідно з пунктами 2.10 та 2.11 Порядку 3502/5 за результатами розгляду заяви та документів, що додаються до неї, державний реєстратор приймає рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав або рішення щодо відмови у внесенні змін до записів, відмови у внесенні записів про скасування державної реєстрації прав, відмови у скасуванні записів Державного реєстру прав. Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав або скасування записів Державного реєстру прав вносить зміни до записів, вносить записи про скасування державної реєстрації прав або скасовує записи Державного реєстру прав. Відтак, записи в Державному реєстрі прав скасовуються на підставі судового рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, що набрало законної сили. Зазначене судове рішення подається реєстратору разом із заявою та іншими документами, визначеними Порядком № 3502/5. Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є правовою підставою для скасування запису у Державному реєстрі прав. Таким чином, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, документи, визначені Порядком № 3502/5. Отже, суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги в даній частині не підлягають задоволенню, оскільки внесення запису про скасування державної реєстрації здійснюється на підставі відповідної заяви заявника. У частині відмови у задоволені позову ОСОБА_3 не оскаржує постанову. З огляду на викладене, суд першої інстанції дослідив представлені докази, надав їм належну правову оцінку, з'ясував обставини, що мають значення для вирішення справи та зробив обгрутнований висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не впливають на правильність прийнятого судового рішення. Постанову прийнято з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстави для її скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212 Кодексу адміністративного судочинства України, суд УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" залишити без задоволення, постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "22" березня 2016 р. без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України. Головуючий суддя А.В. Жизневська судді: Т.С. Котік Н.М. Малахова Повний текст cудового рішення виготовлено "22" червня 2016 р. Роздруковано та надіслано:р.л.п. 1- в справу: 2 - позивачу ОСОБА_3 АДРЕСА_2,10000 3- відповідачу Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобєлєва Алла Михайлівна АДРЕСА_3 4-третій особі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" - просп.Московський, 28 А, 8 поверх,м.Київ,04655,
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Самсіна І.Л., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача – Сабодаша Р.Б., третьої особи – Ручки А.М., Шостенка С.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вікотек» (далі – Товариство) до реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції Хмельницької області в особі державного реєстратора Черватюка Олександра Анатолійовича, державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Марченка Олександра Анатолійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – публічне акціонерне товариство «Банк Форвард» (далі – Банк), про визнання дій протиправними та скасування рішення, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними дії державного реєстратора та скасувати його рішення від 9 лютого 2015 року № 19199600 про реєстрацію права власності Банку на земельну ділянку площею 26 кв.м, кадастровий № 6810800000:04:020:4035, розташовану у м. Старокостянтинів Хмельницької області по вул. Острозького, 35. Обґрунтовуючи позов, Товариство послалося на те, що державний реєстратор порушив порядок здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та безпідставно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вищезазначене майно за Банком, оскільки останній не надав документів, які відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 1952-ІV) та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Порядок), є підставою для реєстрації права власності. Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 4 червня 2015 року позов задовольнив: визнав протиправними дії державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Марченка О.А. та рішення останнього щодо проведення державної реєстрації за Банком права власності на земельну ділянку за адресою: Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. Острозького, 35. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що пунктом 46 Порядку визначено вичерпний перелік документів, які мають бути подані для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд вказав, що на порушення згаданої норми Порядку Банк до заяви, поданої державному реєстратору, не додав завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану Товариству та ПАТ «Світ Електроніки», а також доказів надіслання такої вимоги, її отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання, зокрема, повідомлень про направлення рекомендованої (цінної) кореспонденції, фіскальних чеків про оплату послуг за направлення вказаної кореспонденції визначеним суб’єктам за належними адресами та ін. Ненадання таких доказів і в ході розгляду справи ставить під сумнів й інформацію про направлення відповідних вимог, що містять видані на підставі статті 84 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі – Закон № 3425-XII) свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О.В. від 9 січня 2015 року №№ 32, 33. Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 22 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 березня 2016 року постанову апеляційного суду залишив без змін, погодившись із висновками цього суду про дотримання державним реєстратором встановленого законодавством порядку при проведенні реєстрації права власності на земельну ділянку за Банком, оскільки останній для цього подав всі передбачені Порядком документи, зокрема, видані на підставі статті 84 Закону № 3425-XII свідоцтва приватного нотаріуса від 9 січня 2015 року, що містять повний текст вимоги Банку щодо усунення порушень, а також підтверджують отримання іпотекодавцем і боржником цієї вимоги 2 грудня 2014 року, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту отримання вимоги. У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України Товариство, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 9 Закону № 1952-ІV, статей 35–37 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та статті 84 Закону № 3425-XII, просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити в силі. На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2016 року № К/800/40245/15, у якій касаційний суд вказав на протиправність рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності Банку на передане Товариством в іпотеку майно, оскільки така реєстрація проведена за відсутності передбачених для цього пунктом 46 Порядку документів, лише на підставі свідоцтв нотаріуса від 9 січня 2015 року без надання завіреної в установленому порядку копії письмової вимоги про усунення порушень, надісланої Товариству та ПАТ «Світ Електроніки», а також доказів надіслання такої вимоги, її отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява Товариства підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 16 цього Закону; 6) надання витягів з державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною другою статті 9 Закону № 1952-IV визначено, що державний реєстратор, серед іншого, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав (пункт 1); приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав (пункт 2). Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина третя статті 17 Закону № 1952-IV). Згідно з частиною першою статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Суди встановили, що 27 вересня 2011 року ПАТ «Банк Руский Стандарт» (в подальшому змінило найменування на публічне акціонерне товариство «Банк Форвард») і Товариство як майновий поручитель за виконання зобов’язань ПАТ «Світ Електроніки» (позичальника за кредитним договором від 15 липня 2011 року) уклали договір іпотеки № 014-16, за умовами якого позивач передає Банку в іпотеку, зокрема, земельну ділянку, загальною площею 26 кв.м за адресою: Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. Острозького, 35. Відповідно до пункту 4.2.3 договору іпотеки у разі невиконання/неналежного виконання Позичальником (ПАТ «Світ Електроніки») умов Основного зобов’язання або Іпотекодавцем (Товариством) умов договору, Іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки і задовольнити за рахунок його вартості свої вимоги в повному обсязі. Пунктом 4.2.5 договору іпотеки передбачено, що при настанні зазначених обставин Іпотекодержатель надсилає Іпотекодавцю та Позичальнику письмову вимогу щодо усунення порушень у тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. У випадку, якщо протягом тридцяти днів вимога Іпотекодержателя про усунення порушень зобов’язань за Договором кредиту та/або цим Договором залишається без задоволення, Іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на Предмет іпотеки. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку вважається дата відправлення листа Іпотекодавцю та Позичальнику, зазначена на квитанції, яка надається Іпотекодержателю відділенням поштового зв’язку при відправленні листа з повідомленням про вручення. Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав, як і порядок проведення такої реєстрації встановлює Кабінет Міністрів України (частини друга, тринадцята статті 15 Закону № 1952-IV). Так, відповідно до пункту 46 Порядку для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов’язання, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Таким чином, пунктом 46 Порядку визначено вичерпний перелік обов’язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 9 та 15 Закону № 1952-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, останній приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. У ході розгляду справи суди встановили, що до заяви про державну реєстрацію права власності, поданої Банком до реєстраційної служби 6 лютого 2015 року, завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, не додано. Натомість до заяви, крім оригіналу договору іпотеки, його копії та довіреності, було додано копії виданих на підставі статті 84 Закону № 3425-XII свідоцтв приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О.В. від 9 січня 2015 року №№ 32, 33 про передачу Товариству і ПАТ «Світ Електроніки» заяв Банку, що містили відомості про вимогу щодо усунення порушень умов кредитного договору. 9 лютого 2015 року на підставі зазначених документів державний реєстратор Марченко О.А. провів державну реєстрацію права приватної власності Банку на вищезгадану земельну ділянку. Згідно зі статтею 84 Закону № 3425-XII нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви. За правилами пункту 3 глави 20 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, заяви подаються нотаріусу належним чином оформлені і не менше ніж у двох примірниках, один з яких пересилається поштою зі зворотним повідомленням або особисто передається адресатам під розписку. Витрати, пов’язані з поштовою пересилкою заяви чи з використанням інших технічних засобів, оплачуються заявником. Ураховуючи наведені норми, підтвердженням отримання Товариством письмової вимоги Банку, яка, як зазначено у вищезгаданих свідоцтвах нотаріуса, пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» від 12 травня 2006 року № 211. Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, Банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Отже, державна реєстрація за Банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону № 1952-IV, а тому рішення зазначеного суб’єкта владних повноважень від 9 лютого 2015 року № 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним. Таким чином, висновки судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про правомірність оскаржуваного рішення державного реєстратора ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанова Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року підлягають скасуванню, а постанова Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року – залишенню в силі. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Вікотек» задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда І.Л. Самсін Постанова від 11 квітня 2017 року № 21-1458а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F67FDC93ED8802F2C225810E002BF742
  25. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ К/800/522/17 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Горбатюка С. А., Стрелець Т. Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Реєстраційної служби Крижопільського районного управління юстиції Вінницької області, Крижопільської районної державної адміністрації Вінницької області, за участю третьої особи - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року, у с т а н о в и л а : У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Реєстраційної служби Крижопільського районного управління юстиції Вінницької області (далі - Реєстраційна служба), Крижопільської районної державної адміністрації Вінницької області (далі - Крижопільська РДА) про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Крижопільської РДА Горбатенко Р. В. № 29074407 від 02 квітня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на будівлю складу, розташованого по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 892448105219, номер запису про права власності 13995494. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що на підставі свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії НОМЕР_1, виданого 28 квітня 2015 року Павлівською сільською радою Крижопільського району Вінницької області (далі - Павлівська сільська рада), у позивача відповідно до списку осіб, які мають право на майновий пай, затвердженого зборами співвласників від 21 червня 2001 року, перебуває на праві власності частка майна пайового фонду КСП "Павлівське" визначена у розмірі 27908,00 грн., або 12,5 відсотків. Позивач вказує, що йому стало відомо про проведення 09 січня 2015 року загальних зборів членів спілки, на яких були присутні 7 членів та 14 уповноважених представників за дорученнями, в той час як відповідно до довідки Павлівської сільської ради від 10 квітня 2015 року № 93 та Книги реєстрації свідоцтв про право власності на майновий пай, кількість співвласників майнових паїв складало 140 осіб. Протоколом загальних зборів спілки від 09 січня 2015 року вирішено виділити в натурі ОСОБА_2 склад під цемент вартістю 8835,00 грн. та інше ліквідне майно. Вважаючи вищевказане рішення протиправним, а діяльність спілки незаконною, позивач звернувсь до Крижопільського районного суду Вінницької області, проте подав заяву про залишення позову без розгляду у зв'язку з домовленістю в ході розгляду справи про виділення позивачу будівлі складу, які він використовував з 2001 року. Однак, в травні 2016 року позивачу стало відомо про рішення державного реєстратора Крижопільської РДА Горбатенко Р. В. № 29074407 від 02 квітня 2016 року, згідно з яким за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на будівлю складу, розташованого по АДРЕСА_1. У зв'язку з цим, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою про скасування рішення державного реєстратора Крижопільської РДА Горбатенко Р. В. від 02 квітня 2016 року № 29074407. 05 липня 2016 року, розглянувши під час судового засідання клопотання, Вінницьким окружним адміністративним судом залучено в якості третьої особи до участі в адміністративній справі ОСОБА_2. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 року скасовано та прийнято нову, якою адміністративний позов задоволено. Визнано неправомірним та скасовано рішення державного реєстратора Крижопільської РДА Горбатенко Р. В. № 29074407 від 02 квітня 2016 року. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення, а постанову суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з протоколом загальних зборів СТОВ "Павлівське" від 09 січня 2015 року вирішено виділити в натурі ОСОБА_2 склад під цемент вартістю 8835,00 грн. та інше ліквідне майно. У травні 2016 року Реєстраційною службою на підставі рішення державного реєстратора Крижопільської РДА Горбатенко Р. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29074407 від 02 квітня 2016 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на будівлю складу, розташованого по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 892448105219. Судом апеляційної інстанції додатково встановлено, що в якості правовстановлюючого документу ОСОБА_2 подано до Реєстраційної служби свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії ВІ № 003121, видане 06 березня 2014 року Павлівською сільською радою Крижопільського району Вінницької області, згідно з яким ОСОБА_2 має право на пайовий фонд майна колективного сільськогосподарського підприємства "Павлівське". Однак, державним реєстратором не враховано відсутність відомостей про надання ОСОБА_2 правовстановлюючих документів попереднього власника на спірне нерухоме майно, тобто документів, які б підтверджували, що вся будівля складу по АДРЕСА_1 належить спілці громадян-власників майна реорганізованого КСП "Павлівське", а також не перевірено право спілки розпоряджатись майном. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що державним реєстратором правомірно прийнято рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень № 29074407 від 02 квітня 2016 року, оскільки подані документи відповідають нормам чинного законодавства. Вінницький апеляційний адміністративний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення адміністративного позову виходив з того, що державним реєстратором здійснено реєстрацію права власності на будівлю складу всупереч вимогам Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначені висновки суду апеляційної інстанції вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права. Відповідно до обставин справи між сторонами виник спір щодо обґрунтованості прийнятого державним реєстратором рішення в частині реєстрації прав за суб'єктом ОСОБА_2. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин) регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав. У відповідності до статті 2 вищевказаного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Приписами статті 18 вищезазначеного Закону (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин) державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У відповідності до статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин) Державним реєстратором є: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав; 2) нотаріус; 3) державний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону. Державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі; 4) під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості Державного земельного кадастру шляхом безпосереднього доступу до нього у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; 5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до нього записи про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав; 6) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації прав; 7) виготовляє електронні копії документів та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); 8) формує документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; 9) формує та веде реєстраційні справи у паперовій формі. Ведення реєстраційної справи у паперовій формі здійснюється виключно державними реєстраторами, які перебувають у трудових відносинах з виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, за місцезнаходженням відповідного майна; 10) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. В силу статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення державної реєстрації прав забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Процедура проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, на момент виникнення правовідносин обумовлена Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), який діяв на момент виникнення правовідносин. Приписами пунктів 12, 13 вищевказаного Порядку розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. У разі коли під час розгляду заяви державним реєстратором встановлено наявність раніше зареєстрованих інших заяв на це саме майно, ніж заява, що ним розглядається, державний реєстратор невідкладно приймає рішення про розгляд заяви після прийняття рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації за результатом розгляду заяви, яка зареєстрована в базі даних заяв раніше. Відповідно до пункту 18 Порядку № 1127 за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. У разі проведення державної реєстрації права власності на житловий будинок, будівлю або споруду одночасно з державною реєстрацією прав на земельну ділянку, на якій вони розташовані, а також у разі проведення державної реєстрації речових прав, що є похідними від права власності, одночасно з проведенням державної реєстрації права власності на таке майно державним реєстратором приймається одне рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації за умови вчинення дій та/або процедур, передбачених цим Порядком під час розгляду заяви, приймається державним реєстратором у будь-який час до закінчення строку державної реєстрації прав. З матеріалів справи вбачається, що позивач та ОСОБА_2 є членами спілки (об'єднання) громадян-співвласників майна СТОВ "Павлівське". У відповідності до протоколу загальних зборів СТОВ "Павлівське" від 09 січня 2015 року вирішено виділити в натурі ОСОБА_2 склад під цемент вартістю 8835,00 грн. та інше ліквідне майно на загальну суму 18957,00 гривень. Приписами пункту 13 Порядку визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 177, майновий пай члена підприємства документально підтверджується свідоцтвом про право власності на майновий пай члена підприємства. За змістом пункту 14 вищевказаного Порядку свідоцтво видається сільською, селищною або міською радою згідно із списком осіб, які мають право на майновий пай підприємства. Так, ОСОБА_2 звернувсь до Реєстраційної служби із заявою, надавши свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії ВІ № 003121, видане 06 березня 2014 року Павлівською сільською радою, згідно з яким ОСОБА_2 має право на пайовий фонд майна колективного сільськогосподарського підприємства "Павлівське". Однак, з копії свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії ВІ № 003121, виданого 06 березня 2014 року вбачається, що дане свідоцтво погашено у зв'язку з виділенням майна в натурі на суму 19002,00 грн., що засвідчено підписом сільського голови та печаткою Павлівської сільської ради. Слід зауважити, що сторонами не надано належних та допустимих доказів про те, що відповідна відмітка про виділення майна в натурі у свідоцтві про право власності на майновий пай від 06 березня 2014 року зроблена саме підприємством-правонаступником (користувачем), оскільки згідно з довідкою № 268 від 31 травня 2016 року, виданої Виконавчим комітетом Павлівської сільської ради, яка міститься в матеріалах справи, Спілка (об'єднання) громадян-власників майна реорганізованого КСП "Павлівське" в книзі реєстрації громадських організацій Павлівської сільської ради не зареєстрована, а отже державним реєстратором не перевірено право розпорядження спірним майном. В силу пункту 4 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин) у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. З аналізу вищевказаної норми вбачається, що перед вчиненням реєстраційної дії державний реєстратор повинен пересвідчитися в достатності, належності та правильності оформлення документів, поданих для оформлення прав та їх обтяжень, а також встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України прийшла до висновку про порушення державним реєстратором вимог законодавства внаслідок прийняття оскаржуваного рішення № 29074407 від 02 квітня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_2 на будівлю складу, розташованого по АДРЕСА_1. Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене, висновок суду апеляційної інстанції є правильним, обґрунтованим, відповідає нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні. Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновки суду та обставин справи не спростовують. Керуючись статтями 2201, 223, 224, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року у цій справі залишити без змін. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає. Головуючий М. І. Смокович Судді С. А. Горбатюк Т. Г. Стрелець http://reyestr.court.gov.ua/Review/67751307