Search the Community

Showing results for tags 'постановление всу по пересмотру'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 845 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Подільської районної в м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого жилого приміщення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Подільської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування жилим приміщенням за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року Подільська районна в м. Києва державна адміністрація (далі – Подільська РДА в м. Києві) звернулась до суду з указаним позовом, зазначаючи, що в 2013 році до комунальної власності територіальної громади м. Києва передано будинок АДРЕСА_1 та віднесено його до сфери управління Подільської РДА в м. Києві. У квартирі НОМЕР_1 зазначеного будинку проживає ОСОБА_1. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 29 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, виселив ОСОБА_1 з займаної нею квартири. Проте судове рішення до цього часу не виконано. ОСОБА_1 продовжує проживати у квартирі без відповідних документів, що підтверджують її проживання на законних підставах. Посилаючись на те, що ОСОБА-1 самоправно зайняла жиле приміщення, Подільська РДА в м. Києві просила на підставі частини третьої статті 116 Житлового кодексу України (далі – ЖК України) виселити її з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. ОСОБА_1 звернулась із зустрічним позовом до Подільської РДА в м. Києві про визнання права користування житлом. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що в спірне житло вона була поселена на підставі договору оренди, укладеного 20 серпня 1997 року між Державним підприємством «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП «НДВА «Пуща-Водиця») та Фірмою «Ніка-транспорт». З моменту вселення до квартири і по даний час вона відкрито і безперервно проживає в ній, сплачує комунальні послуги, іншого житла не має. Зазначає, що оскільки вона вселена в квартиру за договором оренди, який пролонговано, тому вона набула права користування нею. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 1 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року, позовні вимоги Подільської РДА в м. Києві задовольнив: виселив ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення; у задоволенні зустрічного позову відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року залишив без змін. У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 116 ЖК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 20 серпня 1997 року між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт» укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 строком один рік. У період з 12 серпня 1997 року по 7 червня 2011 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ДП «НДВА «Пуща-Водиця» й займала посаду продавця відділу комерції та маркетингу та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 у період з 27 квітня 2007 року по 15 грудня 2011 року. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 8 липня 2013 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ДП «НДВА «Пуща-Водиця» до ОСОБА_1 задовольнив, виселив останню з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Судове рішення не виконано. Виконавчий орган Київської міської ради розпорядженням від 27 вересня 2013 року № 1693 затвердив акт приймання-передачі житлового будинку АДРЕСА_1 в комунальну власність територіальної громади міста Києва та до сфери управління Подільської РДА в м. Києві. Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_1 й залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог Подільської РДА в м. Києві та виселення ОСОБА_1 з жилого приміщення без надання іншого й відмову в задоволенні зустрічного позову, суд касаційної інстанції погодився з їх висновком про те, що на ім’я ОСОБА_1 ордер на зайняття спірного жилого приміщення не видавався, договір оренди вказаного приміщення від 20 серпня 1997 року було укладено між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт», особовий рахунок зі сплати за житлово-комунальні послуги на ім’я ОСОБА_1 не відкривався, тому вона є особою, яка самоправно зайняла жиле приміщення, у зв’язку з чим підлягає виселенню на підставі частини третьої статті 116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення. ОСОБА_1 не довела правомірність її вселення та проживання в спірній квартирі. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування своїх вимог заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня, 6 травня і 15 червня 2016 року. Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня і 15 червня 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував судові рішення та направив справи на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливлювало встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Проте в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2016 року суд виходив з того, що оскільки відповідачка вселилась в жиле приміщення на підставі договору оренди, то вселення не є самовільним, у зв’язку з чим вона не підлягає виселенню на підставі статті 116 ЖК України. Між сторонами виникли договірні правовідносини, тому після закінчення строку договору оренди до відповідачки можуть заявлятися вимоги лише на підставі Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення. Відповідно до частин першої та третьої статті 283 цього Кодексу нарівні з наймачем жилого приміщення члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, набувають прав і обов’язків, що випливають з договору найму. До членів сім’ї наймача належить, зокрема, дружина наймача. Подібні норми матеріального права закріплені й у частині першій статті 816 ЦК України. Однак, якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства. Суди установили, що 20 серпня 1997 року між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт» укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 на період з 10 липня 1997 року по 10 липня 1998 року. ОСОБА_1 зазначала, що на підставі зазначеного договору оренди її чоловіку надано для проживання квартиру НОМЕР_1, а вона вселилась як член сім’ї наймача. Починаючи з 1997 року ОСОБА_1 разом з родиною постійно проживає за спірною адресою. Застосувавши до спірних правовідносин норми житлового законодавства та дійшовши висновку, що ОСОБА_1 самоправно займає спірне жиле приміщення, суди належним чином не перевірили підстави зайняття нею квартири, вирішили спір лише щодо відповідачки, не з’ясувавши при цьому всіх членів сім’ї, які проживають у квартирі, чи є вони членами однієї сім’ї, підстави їхнього проживання у спірній квартирі та не залучили їх до участі у справі. Таким чином, для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року та рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року та рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2010цс16 Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Крім того, при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення. Якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства. Постанова від 22 червня 2017 року № 6-2010цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/96B291138AF70DF9C22581540049C8F9
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позову ПАТ «УкрСиббанк» посилалося на те, що 30 травня 2008 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_1, відповідно до умов якого відповідач отримав грошовий кредит у розмірі 45 900,00 доларів США зі сплатою 14 % річних строком до 25 травня 2033 року. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2 від 30 травня 2008 року. З огляду на неналежне виконання відповідачами своїх зобов’язань, внаслідок чого утворилася заборгованість, банк просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 30 травня 2008 року у розмірі 48 819,76 доларів США та пеню у розмірі 25 418 грн. 96 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_1 в особі його представника ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати судові рішення у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 509, 559, 631, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсиббанк» - ОСОБА_4 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 30 травня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, на підставі якого відповідач отримав кредит у розмірі 45 900,00 доларів США зі сплатою 14% річних, з кінцевим строком погашення 25 травня 2033 року. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 30 травня 2008 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед кредитором за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за договором кредиту. Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованості останній платіж на погашення кредиту боржник сплатив у травні 2014 року, проте банк звернувся до суду із цим позовом лише у червні 2015 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку, а тому наявні правові підстави для відмови в позові до ОСОБА_2 у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 29 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань; - від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що позивач, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитними договорами, змінив строк виконання основного зобов’язання і відповідно з цієї дати підлягає обрахуванню шестимісячний строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України; - від 24 вересня 2014 року та 22 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом шести місяців, починаючи від цієї дати був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя. Таким чином, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків. З умов спірного кредитного договору та додаткової угоди № 1 вбачається, що боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів 06 числа кожного календарного місяця (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів (а.с. 38, т.1). Отже, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пункту 2 додаткової угоди № 1 позичальник з дати підписання цієї угоди (30 травня 2008 року) зобов’язується повертати кредит шляхом щомісячної сплати ануїтетних платежів в розмірі 539,00 доларів США 06 числа кожного календарного місяця строку кредитування (а.с. 38, т. 1). Відповідно до пункту 1.3 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором (а.с. 42, т.1). Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 06 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання. Отже, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення ануїтетних платежів (щомісячних платежів згідно з графіком), а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, та не з’ясували, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору (пункт 3.1) встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором (а.с. 42, т.1). При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів потрібно обчислювати з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Положеннями кредитного договору (пункт 6.2) передбачено, що терміни дострокового повернення кредиту та погашення за кредит вважаються такими, що настали, а кредит і плата за кредит – обов’язковими до повернення і сплати в повному обсязі банку: - з 32 (тридцять другого) календарного дня, від дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту за умови, що, зокрема, позичальник не усунув зазначених банком порушень своїх зобов’язань за договором протягом 31 календарного дня з дати одержання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку; - з 41 календарного дня, від дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту та плати за кредит у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку внаслідок зміни ним адреси (без попереднього про це письмового повідомлення банку) або з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку. Отже, виходячи з умов кредитного договору та положень статті 599 ЦК України днем настання основного зобов’язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 31 календарного дня (або 40 календарних днів) з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань. Однак суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не звернули уваги на зазначені обставини та не надали оцінки доводам позивача про направлення ним до відповідачів вимог про зміну терміну виконання основного зобов’язання від 05 лютого 2015 року (а.с. 45, 47, т.1). З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині відмови у позові до ОСОБА_2 не можна визнати законними й обґрунтованими. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині відмови у позові до ОСОБА_2 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року в частині відмови в позові Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1009цс17 Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1009цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BBCF7CD483595FEAC2258144004B78A8
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про витребування майна за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України судових рішень, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні № 42015100100000132 від 25 травня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), встановлено, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А») АДРЕСА_1, що належала до комунальної власності, протиправно вибула з цієї власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. Перший заступник прокурора зазначав, що Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна (далі – Київське МБТІ) здійснило реєстрацію права власності на зазначені нежилі приміщення за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року в справі №2354/07, якою нібито було затверджено мирову угоду у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 та визнано за останнім право власності на групу нежилих приміщень № 15 літ. «А» АДРЕСА_1. У подальшому ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу 17 лютого 2012 року продав приміщення ОСОБА_3. Останній у свою чергу 21 березня 2012 року продав S_1 частину приміщень ОСОБА_4 та S_2 частину ОСОБА_5. Згодом за договором купівлі-продажу від 05 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1. Після цього ОСОБА_7 подарував нежилі приміщення ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 16 жовтня 2013 року. Перший заступник прокурора зазначав, що вказані нежилі приміщення вибули з комунальної власності незаконно й поза волею Київської міської ради, адже, як установлено прокуратурою, Гребінківський районний суд Полтавської області не постановляв ухвалу про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року, зазначену справу суд взагалі не розглядав. Між Київською міською радою та відповідачем жодних правочинів щодо відчуження нерухомого майна не укладено. Посилаючись на зазначені обставини, перший заступник прокурора просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») в АДРЕСА_1 вартістю 711 377 грн., зобов'язати ОСОБА_1 повернути зазначені приміщення територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позовні вимоги задоволено частково і постановлено витребувати у власність Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») загальною площею 55,30 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція). Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С., перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив такі факти та обставини. Група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 55,30 кв. м., перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Однак первинну реєстрацію права власності на ці нежилі приміщення було проведено 13 лютого 2012 року за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. 17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 21 березня 2012 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили в рівних частинах групу зазначених приміщень. 05 грудня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до якого ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_7 купив ці приміщення. 16 жовтня 2013 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_7 безоплатно передав у власність обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв від дарувальника групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також установлено, що згідно з повідомленням Гребінківського районного суду Полтавської області ухвала цього суду про затвердження мирової угоди між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 від 12 листопада 2007 року (справа № 2-354/07, суддя Радзівон О.І.) не постановлялась. Така справа в провадженні суду у 2007 році взагалі не перебувала. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що нежилі приміщення № 15 (літ. «А»), на АДРЕСА_1 були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 без належної правової підстави - на основі судової ухвали, якої суд насправді не постановляв. Крім того, на заяву відповідача про застосування позовної давності суд зазначив у рішенні, що не вважає строк позовної давності пропущеним, оскільки відповідач ОСОБА_1 не надав доказів того, що Київській міській раді стало відомо про порушення права власності територіальної громади з дня реєстрації права власності на групу спірних приміщень у Київському МБТІ за ОСОБА_2 13 лютого 2012 року чи з дня укладення договорів. У наданій ОСОБА_1 Верховному Суду України для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року суд касаційної інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок щодо перевірки відповідності рішення суду вимогам законодавства згідно з Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно покладається на державних реєстраторів. Факт реєстрації права власності на спірну квартиру свідчить про те, що усі подані документи відповідали вимогам, установленим для судового рішення, яке не викликало сумнівів у державного реєстратора. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції за своїми повноваженнями зобов’язаний перевірити не лише відповідність складеної копії судового рішення вимогам Інструкції, а й наявність такого рішення, є передчасним, оскільки втрата справи, нездійснення правильного обліку та реєстрації свідчить про порушення працівниками своїх обов’язків, проте жодним чином не підтверджує, що такого рішення суду не існувало. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року суд виходив з того, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, перебіг якої на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року керувався тим, що втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Усталена практика ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати, аналізуючи сумісності втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) можна вважати пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ураховуючи, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, однак суди не з’ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, тобто коли почався перебіг позовної давності. Заявник також посилається на постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року, в якій зазначено, що прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд не врахував цих положень закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення перевірки. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 березня 2015 року, суд виходив з того, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності без такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, невідповідності їх застосування викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що група нежилих приміщень № 15 (літ. «А»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, перебувала в комунальній власності територіальної громади м. Києва. Зазначений об’єкт нерухомого майна уповноваженими територіальною громадою м. Києва органами в жодний спосіб не відчужувався. Право приватної власності на вказані приміщення було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі пред’явленої ним Київському МБТІ копії ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про затвердження мирової угоди, постановленої в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна. Зазначена реєстрація вказаного об’єкта нерухомості була первинною. Стаття 19 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що була чинною на час здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірні нежилі приміщення) передбачала підстави для державної реєстрації прав та їх обтяжень. Згідно з пунктом 5 частини першої цієї статті Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, рішень судів, що набрали законної сили. Разом з тим у справі, рішення в якій переглядаються, суд також установив, що Гребінківський районний суд Полтавської області ухвалу від 12 листопада 2007 року в справі № 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 не постановляв. Справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про поділ майна в провадженні цього суду в 2007 році не перебувала, а за номером справи, зазначеним в ухвалі від 12 листопада 2007 року (№ 2-354/07), зареєстрована цивільна справа за позовом ВАТ «Лубнигаз» до ОСОБА_8 про стягнення заборгованості. Ураховуючи наведене, суд дійшов правильного висновку про те, що реєстрація за ОСОБА_2 права власності на групу нежилих приміщень № 15 (літ. «А») на АДРЕСА_1 була здійснена без відповідної правової підстави, адже на підтвердження підстави для реєстрації його права власності реєстратору була надана копія судового рішення, якого суд насправді не постановляв. Тому суд правильно застосував положення статті 387, частини третьої статті 388 ЦК України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача – відповідача ОСОБА_1, який набув його безвідплатно за договором дарування від 16 жовтня 2013 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2015 року в справі № 6-40714св14, зроблено висновок суду касаційної інстанції щодо недоліків у додержанні норм процесуального права судами нижчих інстанцій при оцінці доказів. Цією ухвалою суд касаційної інстанції визнав висновки судів про наявність підстав для витребування майна у відповідача передчасними, направивши справу на новий розгляд. Тому її зміст не свідчить про наявність висновку про застосування судом статті 388 ЦК України інакше, ніж у справі, рішення в якій переглядаються, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України також бере до уваги правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2776цс16, і підтверджує можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу, та практики ЄСПЛ щодо застосування цієї статті згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Разом з тим відсутні підстави для висновку, що рішення суду касаційної інстанції в справі, рішення в якій переглядаються, не відповідає викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. У справі, рішення в якій переглядаються, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ОСОБА_1 на мирне володіння майном не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, сформульованим в усталеній практиці ЄСПЛ. Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв’язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади. Норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст цього Кодексу є загальнодоступним. Сумніви заявника в правильності тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право на мирне володіння майном. Крім того, з огляду на положення статей 1, 16 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй. Нерухоме майно, що є у комунальній власності територіальних громад, – це одна зі складових матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування. Отже, правовідносини, пов’язані з вибуттям нерухомого майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) вибуття майна з власності територіальної громади цьому суспільному інтересу не відповідає. Крім того, ЄСПЛ визнає за державою право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» при визначенні суспільного інтересу в контексті втручання в право мирного володіння майном. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала заходів втручання. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Відповідно до частини першої статті 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, судове рішення – це основний акт правосуддя, акт реалізації конституційних повноважень органу державної, судової влади, яким вирішується правовий спір від імені держави Україна. Тому для держави і суспільства незаперечний інтерес становить повага до судового рішення, визнання обов’язковості його виконання, довіра до прийнятих судами рішень. У справі, рішення в якій переглядаються, суд установив, що з метою незаконного вибуття нерухомого майна з володіння територіальної громади був використаний документ, оформлений як копія судового рішення, хоча цього рішення суд насправді не постановляв. З огляду на зазначене, суспільний інтерес у вимогах прокурора щодо втручання в право власності відповідача полягає також у забезпеченні додержання однієї з основних засад судового провадження – обов’язковості судового рішення, в утвердженні принципів поваги і довіри до судових рішень, у формуванні правозастосовної практики, яка унеможливлює використання підроблених судових рішень для незаконного заволодіння майном і подальшого його відчуження. Отже, встановлені судом під час розгляду справи обставини й факти, з огляду на зміст поняття «суспільного», «публічного» інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу «пропорційності». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зважає й на те, що ОСОБА_1 безоплатно набув право власності на групу нежилих приміщень; упродовж часу розгляду справи в судах він не посилався на порушення принципу «пропорційності» у зв’язку з витребуванням від нього майна; його заява до Верховного Суду України також не містить тверджень про неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 1 Першого протоколу в частині оцінювання такого критерію, як правомірне втручання в право на мирне володіння майном. Разом з тим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в частині застосування норм статті 261 ЦК України рішення касаційного суду, яке переглядається, не відповідає висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права, викладеному в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (справа № 3-21гс15), 1 липня 2015 року (справа № 6-178цс15), 17 лютого 2016 року (справа № 6-2407цс15), 8 червня 2016 року (справа № 6-3029цс15). Так, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. У справі, рішення в якій переглядаються, прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради 14 липня 2015 року. ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності, посилаючись на те, що Київській міській раді стало відомо про вибуття об’єкту нерухомості з комунальної власності ще 13 лютого 2012 року. Зі свого боку представник Київської міської ради зазначав, що про порушене право Київська міська рада дізналася з позовної заяви прокурора і строк позовної давності не пропущений. Ухвалюючи рішення, суд указаних пояснень не перевірив, не встановив і не зазначив у рішенні, з якого моменту Київська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Суд у рішенні послався лише на те, що відповідач не надав доказів обізнаності позивача про порушення його права з дня реєстрації права власності на майно чи з дня укладення договорів про його відчуження. Отже, суд фактично не визначився з моментом, коли почався перебіг позовної давності, помилково поклавши на відповідача ОСОБА_1 увесь тягар доказування факту спливу строку позовної давності. Отже, у справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, – статтю 261 ЦК України в поєднанні зі статтями 256, 267 цього Кодексу, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1047цс17 Статтею 387 ЦК передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред’явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F77709B8ADEF709AC22581550028341F
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представника публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит», розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі – ПАТ «Банк національний кредит») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 за позовом ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. до товариства з обмеженою відповідальністю «ВВМ 2014» (далі – ТОВ «ВВМ 2014») про зобов’язання повернути грошові кошти, в с т а н о в и л а: 2 лютого 2016 року ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «ВВМ 2014» про зобов’язання повернути грошові кошти. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачем на виконання п. 3.7 Депозитного договору від 26 червня 2014 року № DU1242/2014-1 (далі – Договір), з урахуванням договору про внесення змін від 30 квітня 2015 року, були повернуті відповідачу депозитні грошові кошти у розмірі 1 800 000 грн., а також нараховані проценти у розмірі 347 079 грн. 45 коп. Проте, уповноваженою особою фонду гарантування вкладів фізичних осіб було здійснено перевірку спірного договору та виявлено, що він є нікчемним у зв’язку із незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою відсотковою ставкою. Таким чином, банк відмовився від власних майнових прав, що потягло за собою виплату відповідачеві грошових коштів в розмірі 316 898 грн. 63 коп. Рішенням Господарського суду м. Києва від 30 березня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що станом на 30 квітня 2015 року – момент внесення сторонами змін до Договору – положення про можливість застосування зниженої відсоткової ставки за погодженням сторін були виключені із умов Договору на підставі договору про внесення змін від 27 червня 2014 року № 1. Тому відсутні підстави для повернення відповідачем 316 898 грн. 63 коп. грошових коштів. ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 924/293/16 та від 23 листопада 2016 року у справі № 910/31/16, в яких, на його думку, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Ухвалою Верховного Суду України від 27 березня 2017 року справу № 910/1577/16 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у цій справі. У заяві ПАТ «Банк національний кредит» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 та прийняти нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк національний кредит», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, 26 червня 2014 року сторони уклали Договір строком на 12 місяців + 1 день (367 днів) у національній валюті (без капітілізації процентів). Згідно з пунктом 2.1 Договору вкладник передає, а банк приймає на депозитний рахунок № 26151099509003 в ПАТ «Банк національний кредит» грошові кошти в сумі 1 800 000 грн. в національній валюті на умовах цього договору. У пункті 2.2 Договору сторони визначили строк депозиту – з 26 червня 2014 року до 27 червня 2015 року включно. Відповідно до пукту 2.3 Договору банк сплачує вкладнику процентну ставку за користування депозитом з розмірі 22 % річних. У пункті 3.7 Договору сторони погодили умови повернення депозиту та сплати відсотків у разі дострокового розірвання Договору. Зокрема, в абзаці третьому пункту 3.7 Договору зазначено, що у випадку розірвання цього Договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку. Наступного дня, 27 червня 2014 року, між сторонами було укладено договір про внесення змін № 1 до Договору, яким, зокрема, було змінено пункт 3.7 Договору та викладено його в такій редакції: «Вкладник має право після припинення дії договору застави майнових прав № 04-1283/1-1 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27 червня 2014 року звернутися з проханням про дострокове розірвання договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це банк за 10 робочих днів до бажаної дати повернення суми депозиту та нарахованих процентів шляхом подання відповідної заяви про дострокове розірвання дії договору. Датою розірвання договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів вкладнику. Після припинення дії договору застави майнових прав № 04-1283/1-1 (вимоги отримання грошових коштів, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку) від 27 червня 2014 року банк повертає суму депозиту та нарахованих відсотків протягом 10 днів із дня подання вкладником заяви про дострокове розірвання договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок вкладника № 26001099509001/980, відкритий у банку». Договором від 25 липня 2014 року про внесення змін № 2 до Договору внесено зміни в частині строку розміщення депозиту, а саме: з 26 червня 2014 року по 31 липня 2015 року, а також встановлено процентну ставку за користування депозитом у розмірі 23 % річних. 30 квітня 2015 року сторонами було укладено договір про внесення змін до Договору, яким абзац третій пункту 3.7 Договору викладено в новій редакції, зокрема: “у випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 23 процента річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку». Тобто, сторонами було досягнуто згоду, що у разі розірвання Договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 23 %, а не 2%. Разом з тим, постановою правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до категорії неплатоспроможних» із 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит». 17 листопада 2015 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк національний кредит» було направлено на адресу відповідача повідомлення № 04-08/2095 щодо встановлення факту нікчемності договору від 30 квітня 2015 року про внесення змін до Договору, а у зв’язку з цим – вимогу повернути грошові кошти у розмірі 316 898 грн. 63 коп., як такі, що були сплачені на виконання нікчемного правочину. Оскільки кошти не були повернуті, Фонд звернувся до суду з позовом про стягнення з ТОВ «ВВМ 2014» зазначеної вище суми грошових коштів. Вищий господарський суд України постановою від 14 грудня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 30 березня 2016 року, якими у задоволенні позову відмовлено. Свої висновки касаційний суд мотивував тим, що станом на 30 квітня 2015 року – дату внесення сторонами змін до Договору – положення про можливість застосування зниженої відсоткової ставки за погодженням сторін були вже виключені із умов Договору на підставі договору про внесення змін від 27 червня 2014 року № 1. Водночас у долучених заявником копіях постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 924/293/16 та від 23 листопада 2016 року у справі № 910/31/16 зроблено висновки, що сторони депозитного договору з метою уникнення негативних наслідків для вкладника у вигляді втрати нарахованих відсотків уклали додаткову угоду, внаслідок чого Банк відмовився від власних майнових вимог щодо права утримати із суми депозиту різницю між сумою раніше сплачених вкладнику процентів та сумою процентів, перерахованих за зниженою процентною ставкою. Жодної вигоди від вказаного правочину Банк не отримав, і це потягло за собою необгрунтовану виплату відповідачу грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчить про нікчемність такого правочину. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Разом з тим, спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон), у частині другій статі 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій вказаних положень Закону не врахували та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. При цьому суди не дали належної правової оцінки положенням Договору та договорів про внесення змін до нього від 27 червня 2014 року та від 30 квітня 2015 року, які були укладені протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, через призму відповідності їх умов вимогам Закону; не з’ясували тієї обставини, чи в результаті цих договорів банк здійснив фактично відмову від власних майнових вимог. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України. Ураховуючи викладене, заява ПАТ «Банк національний кредит» підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду м. Києва. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука В.В. про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/1577/16 задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 травня 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 30 березня 2016 року у справі № 910/1577/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 21 червня 2017 року № 3-363гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/01C34537BAAB2A9FC2258153004F3AD1
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фермерського господарства «Елена» (далі – ФГ «Елена») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року у справі № 923/2075/15 за позовом ФГ «Елена» до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Україна» (далі – ТОВ «ТД «Україна») про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ФГ «Елена» звернулося до суду з позовом до ТОВ «ТД «Україна» про відшкодування шкоди у розмірі 286 514,60 грн, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок. На підставі заяви від 19 лютого 2016 року позивач збільшив розмір позовних вимог і просив стягнути з відповідача збитки у виді неодержаного доходу (упущену вигоду) у розмірі 311 496,24 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ФГ «Елена» на підставі договорів оренди, укладених у квітні 2015 року із власниками земельних ділянок, користується земельними ділянками сільськогосподарського призначення загальною площею 12,1700 га, із них 11,68 га – зрошувані землі, для вирощування товарної сільськогосподарської продукції. На зрошуваних землях позивач 08 травня 2015 року посіяв сою, проте відповідач самовільно зайняв ці ділянки та протягом травня-жовтня 2015 року також посіяв сою, а згодом зібрав урожай. Посилаючись на те, що внаслідок протиправних дій відповідача, які полягають у незаконному зборі урожаю сої на орендованих позивачем зрошуваних земельних ділянках площею 11,68 га, фермерському господарству заподіяно збитки у вигляді неодержаного доходу (упущена вигода), які з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог і на підставі статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі – ГК), статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 156, 157 Земельного кодексу України (далі – ЗК) позивач просив стягнути на свою користь у розмірі 182 885,39 грн. ТОВ «ТД «Україна», заперечуючи проти позову, послалося на те, що правомірно користується спірними земельними ділянками на підставі договірних відносин із власниками землі, які не припинено. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 28 квітня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «ТД «Україна» на користь ФГ «Елена» 182 885,39 грн у рахунок відшкодування шкоди, завданої самовільним зайняттям і використанням земельних ділянок. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року, рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 923/2075/15, з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФГ «Елена», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 22, 1166 ЦК, статей 224, 225 ГК, статей 152, 156, 157 ЗК, постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року, а рішення Господарського суду Херсонської області від 28 квітня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 17 грудня 2012 року у справі № 12/5026/339/2012, від 17 грудня 2013 року у справі № 922/2838/13, від 01 липня 2014 року у справі № 922/3714/13, від 18 лютого 2015 року у справі № 904/4338/14, від 22 липня 2015 року у справі № 907/415/14, від 02 вересня 2015 року у справі № 916/272/15-г, від 03 серпня 2016 року у справі № 916/3870/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-383гс15, від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-741гс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2588цс15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені ФГ «Елена» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що у квітні 2015 року ФГ «Елена» укладено договори оренди земельних ділянок з їх власниками –громадянами ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 строком на десять років. Право оренди зареєстровано у встановленому законом порядку. Загальна площа земельних ділянок становить 12,1700 га, із яких 11,68 га – зрошувані землі, а саме: – земельна ділянка площею 4,02 га, контур № 18а, ділянка № 34, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_1, на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, яка належить ОСОБА_1 (договір оренди земельної ділянки від 01 квітня 2015 року, право оренди зареєстровано реєстраційною службою Горностаївського районного управління юстиції 22 квітня 2015 року за № 9444328); – земельна ділянка площею 3,99 га, контур № 19, ділянка № 33, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_2, на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, яка належить ОСОБА_2 (договір оренди земельної ділянки від 02 квітня 2015 року, право оренди зареєстровано реєстраційною службою Горностаївського районного управління юстиції 22 квітня 2015 року за № 9449920); – земельна ділянка площею 4,0666 га, контур № 18а, ділянка № 10, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_3, на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, яка належить ОСОБА_3 (договір оренди земельної ділянки від 22 квітня 2015 року, право оренди зареєстровано реєстраційною службою Горностаївського районного управління юстиції 22 квітня 2015 року за № 9445754). 05 травня 2015 року ФГ «Елена» у листі № 456 повідомило ТОВ «ТД «Україна» про укладення зазначених договорів оренди земельних ділянок. 08 травня 2015 року ФГ «Елена» виконано роботи зі встановлення та відновлення меж земельних ділянок загальною площею 12 га, розташованих на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, що підтверджується договором про розроблення технічної документації щодо встановлення та відновлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості від 08 травня 2015 року, актами від 08 травня 2015 року прийомки-передачі межових знаків на зберігання щодо земельних ділянок, актами від 08 травня 2015 року погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. 08 травня 2015 року комісією у складі представника сільської ради, ФГ «Елена» та підприємства, що встановлювало (відновлювало) межі орендованих земельних ділянок, обстежено земельні ділянки в межах зрошення площею 11,56 га та встановлено, що землі не засіяні. ФГ «Елена» як землекористувач 08 травня 2015 року здійснило посів сої на орендованих земельних ділянках, що підтверджується актом № 3 витрат насіння сої у кількості 1350 кг і садового матеріалу за травень 2015 року вартістю 16 200,00 грн, нарахуванням заробітної плати за виконання зазначеного обсягу робіт у сумі 347,46 грн, що підтверджується формою сільгоспобліку № 67 облікового листка тракториста-машиніста за травень 2015 року; витратами дизельного пального в кількості 58 л вартістю 1 020,80 грн, що підтверджується лімітно-забірною карткою № 5 на отримання матеріальних цінностей від 07 травня 2015 року, видатковою накладною від 15 квітня 2015 року № ТС-0000001 від постачальника дизельного палива, квитанцією від 15 квітня 2015 року № 0X606000, згідно з якою оплачено дизельне пальне. ТОВ «ТД «Україна» у період з 10 травня 2015 року зазначені земельні ділянки площею 11,68 га самовільно пересіяло та використало для вирощування сільськогосподарської культури сої. Відповідач зібрав на спірних земельних ділянках у жовтні 2015 року урожай по 36,2 центнери сої з одного гектара. Факт використання земельних ділянок відповідач не оспорює . За фактом самовільного зайняття земельної ділянки ТОВ «ТД «Україна» 19 травня 2015 року позивач звернувся із заявою до Горностаївського РВ УМВС України у Херсонській області. Кримінальне провадження за статтею 1971 Кримінального кодексу України (далі – КК), внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015230160000290, закрито 27 травня 2015 року у зв’язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, однак підтверджено факт самовільного зайняття земельної ділянки. За заявою ФГ «Елена» 05 жовтня 2015 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 12015230160000508 на підставі частини першої статті 206 КК – протидія законній господарській діяльності. Постановою слідчого СВ Горностаївського ВП Каховського ВП ГУНП у Херсонській області від 26 листопада 2015 року кримінальне провадження закрито у зв’язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, зазначено, що питання недійсності договорів оренди землі мають вирішуватися в судовому порядку. Також судом установлено, що ТОВ «ТД «Україна» до дня повідомлення йому про передачу земельних ділянок іншій особі – позивачеві, використовувало спірні земельні ділянки за договорами, укладеними з їх власниками. Зокрема, 01 лютого 2003 року ТОВ «ТД «Україна» уклало договір із власником земельної ділянки ОСОБА_1 строком на 5 років, який відповідним чином зареєстровано у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі за № 47 у Великоблаговіщенській сільській раді. До цього договору сторонами підписано додаткову угоду № 31(1), за умовами якої строк дії договору продовжено на 10 років з моменту його підписання та державної реєстрації, договір припиняє свою дію 01 лютого 2013 року. Цю додаткову угоду у встановленому порядку зареєстровано в Херсонській регіональній філії Державного комітету України по земельних ресурсах 08 травня 2009 року за № 040972200124. Після закінчення зазначеного строку договір з ОСОБА_1 у встановленому порядку не укладено (не поновлено). Строк дії договору оренди землі, укладеного 31 березня 2006 року між ТОВ «ТД «Україна» і ОСОБА_2 терміном на п’ять років, сплив та у встановленому законом порядку не продовжувався. Користування земельною ділянкою, належною ОСОБА_3, ТОВ «ТД «Україна» обґрунтовувало наявністю договору оренди землі від 10 грудня 2012 року, однак цей договір не зареєстровано у встановленому законом порядку. За розрахунками позивача, внаслідок протиправних дій відповідача, що полягають у незаконному зборі урожаю сої на орендованих позивачем зрошуваних земельних ділянках площею 11,68 га, ФГ «Елена» завдано збитки у виді неодержаного доходу (упущена вигода) у розмірі 182 885,39 грн. Ухвалами від 24 лютого 2016 року, від 11 березня 2016 року Господарський суд Херсонської області зобов’язав Державну інспекцію сільського господарства у Херсонській області надати суду матеріали перевірки та розрахунок розміру шкоди, заподіяної ФГ «Елена» самовільним зайняттям земельної ділянки відповідачем. На виконання цих ухвал Державною інспекцією сільського господарства в Херсонській області повідомлено, що однією з умов для розрахунку шкоди відповідно до Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 року № 963 (далі – Методика), є акт обстеження земельної ділянки. Державний інспектор при проведенні обстеження земельної ділянки встановлює або спростовує факт порушення вимог земельного законодавства саме на момент її проведення, а отже дистанційно розрахувати ймовірну шкоду неможливо. Перевірок за зверненням ФГ «Елена» щодо самовільного зайняття земельних ділянок ТОВ «ТД «Україна» не проводилося, розмір збитків не обраховувався. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач самовільно, за відсутності правових підстав використовував належну позивачеві земельну ділянку у своїй господарській діяльності, отримав від незаконного використання доходи, чим завдав позивачеві шкоди, розрахунок розміру якої доведено позивачем належними доказами. При цьому суд зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» встановлено порядок відшкодування збитків, зокрема при тимчасовому зайнятті земельних ділянок з дозволу або за згодою землекористувача. У такому разі збитки визначаються комісіями, створеними районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад або за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями. Отже, у разі самовільного зайняття земельних ділянок цей порядок не застосовується. Методика у спірних правовідносинах не застосовується з підстав, наведених у поясненнях Державної інспекції сільського господарства в Херсонській області. За висновком суду першої інстанції позивач розрахував збитки, виходячи з фактичних даних, які обґрунтував даними бухгалтерського обліку та звітності, що відповідає приписам статті 22 ЦК як упущена вигода. На положення постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» позивач не посилався та на її підставі розрахунку збитків не проводив. Апеляційний суд, із висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що розрахунок розміру збитків має здійснюватися виключно на підставі Методики. Позивач вказаних норм не дотримався, матеріали справи не містять правильного розрахунку розміру понесених збитків, отже у діях відповідача відсутні елементи складу цивільного порушення, що, в свою чергу, унеможливлює покладення на ТОВ «ТД «Україна» обов’язку відшкодовувати збитки у спірних правовідносинах. Разом із тим у справі № 12/5026/339/2012, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що доведення позивачем протиправності поведінки відповідача, яка полягає у самовільному зайнятті земельних ділянок, користувачем яких є позивач, наявність причинного зв’язку між такою поведінкою відповідача та заподіяними позивачу збитками у вигляді неодержаних доходів, вини правопорушника є підставою для задоволення позову. У справі № 922/2838/13 суд дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення суми неодержаного прибутку у зв’язку із самовільним зайняттям відповідачем земельних ділянок, які отримано позивачем в оренду. У справах № 904/4338/14, № 907/415/14, № 916/272/15-г суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що використання відповідачем земельної ділянки комунальної власності без оформлення права користування землею є підставою для стягнення на користь органу місцевого самоврядування збитків у вигляді неотриманого доходу (орендної плати). У постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-383гс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-741гс15 викладено висновок про те, що для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Висновок судів касаційної та апеляційної інстанцій про відсутність у діях відповідача складу цивільного правопорушення є необґрунтованим, оскільки товариство користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що позбавило раду права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який вона могла б отримувати, якби її право не було порушено. У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2588цс15 наведено правовий висновок про те, що користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено. Отже, у випадку неукладення договору оренди, суперфіцію або інших правочинів як правових підстав для користування земельною ділянкою з вини користувача настають правові наслідки, передбачені статтею 157 ЗК і Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Відповідно до статті 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Зазначена норма кореспондується з положеннями статей 224, 225 ГК, за змістом яких учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Підстави для настання цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства встановлено, зокрема, ЗК. Згідно зі статтею 211 ЗК за самовільне зайняття земельних ділянок громадяни та юридичні особи несуть відповідно до законодавства цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність. За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки – будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до статті 152 ЗК держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому пред’явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов’язок довести, що вони не є абстрактними, а дійсно були б отримані в разі, якщо б відповідач не здійснював протиправних дій. У справі, яка розглядається, ФГ «Елена», звертаючись до суду з відповідним позовом, як на правову підставу своїх вимог послалося на положення статей 224, 225 ГК, статей 22, 1166 ЦК, а обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення збитків зауважило, що внаслідок самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки позивач не отримав доходів, які міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушено. Розрахунок неодержаного доходу (упущеної вигоди) додано позивачем до позовної заяви. Судом першої інстанції установлено, що у цьому випадку дійсно мало місце самовільне зайняття відповідачем земельних ділянок, які належать на праві оренди позивачу, і внаслідок протиправних дій відповідача, що полягають у незаконному зборі урожаю сої на орендованих позивачем зрошуваних земельних ділянках площею 11,68 га, ФГ «Елена» було заподіяно збитки у вигляді неодержаного доходу (упущена вигода) у розмірі 182 885,39 грн. Суд установив, що вартість однієї тони зерна сої у відповідний період становила 8 900,00 грн, чого не оспорював відповідач. Останній отримав на спірних земельних ділянках 422,82 ц врожаю сої та дохід понад 376 000,00 грн. Для розрахунку суми неодержаних доходів позивач узяв середні показники врожайності по району, що є меншими від фактичної врожайності сої, отриманої відповідачем, і вирахував із загальної кількості та вартості врожаю, що він міг би отримати при самостійному господарюванні на землях, суми витрат, які він обов’язково мав би понести на вирощування, збір врожаю на цих земельних ділянках, сплату податків, орендної плати тощо. Натомість суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, положень норм матеріального права щодо підстав для настання цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків (упущеної вигоди) не врахував, обґрунтування, за якими не погоджується з висновками суду першої інстанції, у постанові не навів. Апеляційний суд помилково обмежився посиланням на недотримання позивачем положень Методики як виключної підстави для розрахунку розміру збитків, що є, за висновком цього суду, наслідком відсутності у діях відповідача елементів складу цивільного правопорушення та неможливості покладення на останнього обов’язку з відшкодування понесених позивачем збитків. Дійсно, відповідно до положень частини третьої статті 157 ЗК порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Проте норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановлюють обов’язку позивача підтвердити свої вимоги виключно розрахунками, зробленими відповідно до Методики (частина друга статті 34 ГПК). Зазначені порушення залишилися поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин апеляційний суд відмовив у задоволенні вимог позивача про стягнення упущеної вигоди на тій лише підставі, що її розмір не може бути встановлений з розумним ступенем достовірності без застосування Методики, не дослідивши інших доказів, наданих позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов. Ураховуючи викладене, суди апеляційної і касаційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. У зв’язку з наведеним постанови судів апеляційної і касаційної інстанцій підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки розрахунок суми збитків (упущеної вигоди), заявлених до стягнення позивачем, не був предметом дослідження суду апеляційної інстанції, при цьому Верховний Суд України позбавлений процесуальної можливості з’ясувати здійснення правильності такого розрахунку грошових вимог, справа підлягає передачі на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву фермерського господарства «Елена» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року у справі № 923/2075/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Одеського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 14 червня 2017 року № 3-463гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B67AA64E449CCA17C22581560040470F
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА», треті особи: Державна служба інтелектуальної власності України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтернет Інвест», про визнання недійсним договору за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» (далі – ТОВ «Клумба.УА») про визнання недійсним договору. ОСОБА_1 зазначав, що його дружина ОСОБА_2 у червні 2010 року в період шлюбу стала власником об’єкта інтелектуальної власності. Він працював над рекламуванням торговельної марки, своєю працею та коштами забезпечив її розвиток. У вересні 2013 року він дізнався про те, що ОСОБА_2 8 жовтня 2010 року уклала з ТОВ «Клумба.УА» договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку, який зареєстровано 27 грудня 2010 року у реєстрі за НОМЕР_1. Посилаючись на те, що цим договором порушено його права, оскільки він не давав своєї згоди на його укладання, договір суперечить інтересам сім’ї з підстав статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) просив визнати його недійсним. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку від 8 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ «Клумба.УА», який зареєстровано 27 грудня 2010 року в реєстрі за НОМЕР_1; скасовано реєстрацію цього договору, яку було здійснено 27 грудня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (далі – Державний реєстр свідоцтв) за НОМЕР_1; поновлено за ОСОБА_2 запис у Державному реєстрі свідоцтв як володільця торговельної марки на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв; зобов’язано Державну службу інтелектуальної власності України (далі – ДСІВ України) внести запис у Державному реєстрі свідоцтв про володіння ОСОБА_2 торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2; стягнуто з ТОВ «Клумба.УА» на користь ОСОБА_1 суму збитків у розмірі 15 тис. грн; стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» скасувати перереєстрацію доменного iм'я klumba.ua, зроблену у зв'язку зi змiною власника торговельної марки за вiдповiдними заявами ОСОБА_2, шляхом розпорядження вiд ТОВ «Iнтернет Iнвест» до ТОВ «Хостмайстер» про зміну власника домену klumba.ua із зазначенням у полі admin-c домену нік-хендла (NIC-HANDLE) NZ9-UANIC, що належить ОСОБА_2; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести керування доменним ім'ям klumba.ua на ОСОБА_2 шляхом його передачі до її облiкового запису; зобов'язано ТОВ «Iнтернет Iнвест» перевести домен klumba.ua до вiдповiдного облiкового запису, що належить ОСОБА_2; визнано за ОСОБА_2 право володіння доменом klumba.ua з пов'язаною торговельною маркою на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг НОМЕР_2, зареєстрованого 10 червня 2010 року в Державному реєстрі свідоцтв, згiдно з правилами домену .UA. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Клумба.УА» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» просить скасувати ухвалені у справі рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статті 60, частини третьої статті 65 СК України, статей 203, 215 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Клумба.УА» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ТОВ «Клумба.УА» - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про шлюб перебувають у зареєстрованому шлюбі з 24 березня 2007 року. 10 червня 2010 року ОСОБА_2 стала власником знака для товарів і послуг «Клумба» НОМЕР_2, відповідно до свідоцтва на знак для товарів та послуг НОМЕР_2 від 10 червня 2012 року. 8 жовтня 2010 року ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» уклали договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак та торговельну марку. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відчуження майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності (товарний знак), який є спільним майном подружжя, відбулось без отримання письмової згоди позивача, як це передбачено частиною третьою статті 65 СК України, та без погодження з ним істотних умов договору, тобто оспорений договір було укладено з порушенням вимог частини першої статті 203 ЦК України, а тому на підставі статті 215 цього Кодексу такий договір є недійсним. Задовольняючи решту позовних вимог, суди виходили з того, що вони є похідними від основної вимоги, а тому підлягають задоволенню. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2011 року, 10 вересня, 2 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовом про визнання недійсними договорів дійшов висновку про те, що недодержання письмової форми згоди одного з подружжя на укладення договору другим з подружжя, не є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним, а може розглядатися лише в контексті недобросовісних дій сторін за угодою. При розгляді спорів про поділ цінного спірного майна подружжя та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. У випадку недотримання письмової форми надання згоди на відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі. Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Однак вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції відповідач зазначав, що 23 вересня 2010 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7, з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_2, з другої, було укладено меморандум (угоду про співпрацю), згідно з яким сторони домовилися спільно розвивати інтернет-ресурси з метою додаткового залучення рекламодавців та отримання додаткового прибутку, суду було надано копію зазначеного меморандуму (а. с. 68-71). Згідно з пунктом 3.1.1 меморандуму сторони зобов’язалися в строк до 6 жовтня 2014 року заснувати товариство з обмеженою відповідальністю з розподілом часток по 25 % на кожного із засновників. Згідно з пунктом 3.1.2 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані у строк до 20 жовтня 2010 року переоформити знак для товарів та послуг «Клумба» НОМЕР_2 в ДСІВ України на ТОВ «Клумба.УА». Згідно з пунктом 3.1.3 меморандуму ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зобов’язані переоформити на ТОВ «Клумба.УА» доменне ім’я klumba.ua у реєстратора доменних імен ТОВ «Інтернет Інвест». На виконання пункту 3.1.1 меморандуму було створено ТОВ «Клумба.УА», а 8 жовтня 2010 року на виконання пункту 3.1.2 меморандуму між ОСОБА_2 та ТОВ «Клумба.УА» було укладено договір НОМЕР_3 про оплатну передачу виключних майнових прав на торговельну марку, який було зареєстровано у реєстрі ДСІВ України за НОМЕР_1. Суди на зазначені положення меморандуму від 23 вересня 2010 року уваги не звернули, не дали їм належної правової оцінки, не зауважили положення меморандуму, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зобов’язались передати права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг ТОВ «Клумба.УА», тобто ОСОБА_2 діяла добросовісно, про що позивач був обізнаний, а оскаржуваний договір було підписано за його згодою. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Клумба.УА» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2014 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16 Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Постанова від 22 червня 2017 року № 6-3058цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3AB48DAC5F626FBAC225814F0029D8D5
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 11 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення третейського суду у вищезазначеній справі, посилаючись на те, що воно прийняте з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалась без її участі, про існування спору вона не була повідомлена, жодних вимог банку не отримувала. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року ОСОБА_1 у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року, якою заяву ОСОБА_1 задоволено, а рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна скасовано. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Мегабанк» порушує питання про скасування постановлених судами апеляційної та касаційної інстанцій ухвал та залишення без змін ухвали суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та на ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» у справі за позовом ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна від 25 травня 2015 року вимоги банку задоволені в повному обсязі. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції виходив з того, що третейський суд діяв в межах своєї компетенції. Апеляційний суду Харківської області ухвалою від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасував ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року з тих підстав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» справа не підвідомча третейським судам, оскільки ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг. Разом з тим в іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин та за аналогічних обставин, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 листопада 2015 року скасував рішення судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на те, що поручитель не є споживачем, з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором звернувся банк, а отже, вказаний спір не може вважатися спором про захист прав споживачів і справа підлягає розгляду в третейських судах. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Під час розгляду справи суди установили, що 01 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_1, за умовами якого остання поручається перед банком за виконання ОСОБА_2 в повному обсязі усіх його зобов’язань, що виникли з кредитного договору НОМЕР_2 від 01 серпня 2008 року. Пунктом 6.1 договору поруки передбачено, що всі спори, які виникають за цим договором між сторонами, розглядаються в Постійно діючому третейському суді при Асоціації «Слобожанська перспектива» згідно з його Регламентом. Відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейському суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (пункт 14 цієї статті доповнено згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Згідно з пунктом 22 цього Закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує, або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язку найманого працівника. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що третейські суди можуть розглядати будь-які спори, за винятком зокрема тих, які випливають з договору споживчого кредиту і за своїм змістом пов’язані із захистом прав споживачів банківських послуг. Віднесення правовідносин до того чи іншого виду в теорії цивільного права відбувається за ознаками суб’єктів цих правовідносин та змісту цих правовідносин. Суб’єктами правовідносин споживчого кредитування є споживач послуг з надання кредиту та банк. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або як договір про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року скасувати, ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-1153цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EB7FD8BB3375ADDC225812C004696FC
  8. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2017 року Справа № 910/17128/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Головуючого судді Ємельянова А.С. (доповідач у справі), суддів Ковтонюк Л.В., Корнілової Ж.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду державного майна України на рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2016 р. (суддя Карабань Я.А.) та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2017 р. (судді: Скрипка І.М., Гончаров С.А., Михальська Ю.Б.) у справі №910/17128/16 господарського суду міста Києва за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Ромашка" до 1.Фонду державного майна України; 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Благодійний Союз" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Публічне акціонерне товариство "Київенерго" про стягнення заборгованості в розмірі 327 214 грн. 56 коп. за участю представників: від позивача Золотопуп С.В., довіреність б/н від 18.06.2016 р. від відповідача 1 Погорілко Н.М., довіреність №227 від 18.05.2017 р. від відповідача 2 не заявились від третьої особине з'явились В С Т А Н О В И В: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Ромашка" (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фонду державного майна України (далі - відповідач 1), в якій, з урахуванням зроблених уточнень, просило суд стягнути з відповідача 60 773 грн. 76 коп. заборгованість з оплати послуг по утриманню будинку та прибудинкових територій, 226 748 грн. 78 коп. заборгованість з оплати опалення, 32 825 грн. 91 коп. інфляційних втрат, 6 866 грн. 11 коп. 3% річних. Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.12.2016 р. у справі №910/17128/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду 22.03.2017 р., позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача 1 на користь позивача 226 748 грн. 78 коп. заборгованості з оплати опалення, 60 488 грн. 82 коп. заборгованості з оплати послуг по утриманню будинку та прибудинкової території, 32 825 грн. 91 коп. інфляційних втрат, 6 866 грн. 11 коп. 3% річних. В іншій частині позову відмовлено. Рішення місцевого господарського суду, як і постанову господарського суд апеляційної інстанції, обґрунтовано тим, що відповідач 1 є власником нежилих приміщень та споживачем житлово-комунальних послуг, надання яких забезпечується позивачем. При цьому, відповідач 1 спожиті послуги не оплатив, внаслідок чого утворилась заявлена до стягнення заборгованість, а також у останнього виник обов'язок сплатити нараховані на дану заборгованість інфляційні втрати та 3% річних. Не погоджуючись з вказаними судовими актами, відповідач 1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2017 р., рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2016 р. та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга відповідача 1 мотивована наступним: 1. Договори про надання послуг між сторонами справи укладені не були. Проекти відповідних договорів в порядку ст. 181 Господарського кодексу України позивачем відповідачу 1 не надавались. 2. Правові підстави укладення відповідних договорів протягом спірного періоду були відсутні, оскільки питання приналежності нежилих приміщень до сфери управління відповідача 1 юридично оформлено не було, державна реєстрація права власності не здійснювалась. 3. Позивачем не доведено факту споживання відповідачем 1 житлово-комунальних послуг протягом спірного періоду у відповідному обсязі. Ухвалою Вищого господарського суду України від 29.05.2017 р., колегією суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Вовк І.В., Ковтонюк Л.В., касаційну скаргу відповідача 1 прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 12.06.2017 р. У зв'язку з запланованою відпусткою судді Вовка І.В., проведено повторний автоматизований розподіл судової справи, за результатами якого визначено колегію суддів: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Корнілова Ж.О., Ковтонюк Л.В. (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.06.2017 р.). До касаційної скарги відповідачем 1 було додано клопотання про зупинення виконання оскаржуваного рішення місцевого господарського суду до закінчення його перегляду в порядку касації. З огляду на приписи ст. 1211 Господарського процесуального кодексу України та враховуючи зміст заявленого клопотання, колегія суддів не вбачає підстав для його задоволення. Позивач скористався правом, наданим йому ст. 1112 Господарського процесуального кодексу України, та до початку судового розгляду подав відзив на касаційну скаргу. У судове засідання 12.06.2017 р. з'явились представники позивача та відповідача 1. Представники відповідача 2 та третьої особи в судове засіданні не з'явились. Представник відповідача 1 в судовому засіданні підтримав доводи викладені в касаційній скарзі, просив її задовольнити. Представник позивача в судовому засіданні заперечив проти задоволення касаційної скарги, просив оскаржувані рішення та постанову залишити без змін. Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, дослідивши правильність застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права, прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як встановлено господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, позивач, відповідно до свого статуту та на підставі укладених з виконавцями договорів, забезпечує надання послуг з опалення та гарячого водопостачання, а також послуг по утриманню будинку та прибудинкових територій в багатоквартирному будинку № 4-8 по вул. Павлівська в місті Києві. З матеріалів справи вбачається, що відповідача 1 визнано власником нежилого приміщення, загальною площею 621,0 м.кв., розташованого за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд 4-8, на підставі рішення господарського суду міста Києва від 13.12.2011 р. у справі № 47/296, залишеного без змін постановою Вищого господарського суду України від 26.11.2014 р. Крім того, відповідача 1 визнано власником нежилих приміщень з №1 по №12 (групи приміщень № 81), загальною площею 294,2 м.кв., розташованих за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд 4-8, на підставі рішення господарського суду міста Києва від 12.12.2013 р. у справі № 38/9, яке набрало законної сили 08.04.2014 р., у зв'язку з винесенням Київським апеляційним господарським судом ухвали про прийняття відмови від апеляційної скарги. Державна реєстрація права власності відповідача 1 на вищевказані приміщення була здійснена 12.04.2016 р. та 24.12.2015 р. відповідно. Позивач вважає, що відповідач 1 у період з 01.10.2014 р. по 31.07.2016 р. споживав певні житлово-комунальні послуги, однак, ухилявся як від укладення договору про відшкодування витрат за надані послуг, так і від такого відшкодування. Таким чином, предметом судового розгляду у даній справі є вимога позивача про стягнення з відповідача 1 заборгованість з оплати послуг по утриманню будинку та прибудинкових територій в розмірі 60 773 грн. 76 коп., заборгованість з оплати опалення в розмірі 226 748 грн. 78 коп., а також нарахованих на дану заборгованість 32 825 грн. 91 коп. інфляційних втрат та 6 866 грн. 11 коп. 3% річних. Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього кодексу. Статтею 193 цього кодексу передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Так, п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Вказана правова норма є спеціальною по відношенню до інших приписів цивільного законодавств, тому у даному випадку обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги не ставиться в залежність від наявності укладеного договору на надання таких послуг. Таким чином, місцевий та апеляційний господарські суди прийшли до вірного висновку, що у відповідача 1 виник обов'язок відшкодувати позивачу вартість отриманих житлово-комунальних послуг. Аналогічна правова позиція наведена і в постанові Верховного Суду України від 30.10.2013 р. у справі №6-59цс13. Разом з цим, попередні судові інстанції правомірно відхилили доводи відповідача 1 про те, що державна реєстрація права власності на відповідні нежилі приміщення за відповідачем 1 відбулася лише 24.12.2015 р. та 12.04.2016 р. Судова колегія Вищого господарського суду України погоджується з тим, що момент звернення власника до відповідного органу з метою проведення державної реєстрації залежить від волевиявлення власника. Крім того, не проведення державної реєстрації права власності не свідчить про те, що власник не отримував відповідні житлово-комунальні послуги в спірний період. Отже, господарські суди прийшли до обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 1 на користь позивача заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг, з урахуванням їх арифметично вірного розрахунку. Поряд з цим, виходячи з юридичної природи правовідносин сторін, яка полягає в обов'язку відповідача виконати перед позивачем грошові зобов'язання з відшкодування витрат на оплату комунальних послуг, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. У вказаній статті закріплено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Зважаючи на це та враховуючи здійснений попередніми судовими інстанціями перерахунок, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суди вірно визнали наявними підстави для часткового задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних. Доводи, викладені заявником у касаційній скарзі не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових актів, оскільки такі твердження скаржника не спростовують правомірності висновків попередніх судових інстанцій. Крім того, дані доводи вже були досліджені як місцевим, так і апеляційним, господарськими судами та вмотивовано відхилені ними. За таких обставин, касаційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення судів попередніх інстанцій повинні бути залишені без змін. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу Фонду державного майна України залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2017 р. та рішення господарського суду міста Києва від 26.12.2016 р. у справі №910/17128/16 залишити без змін. Головуючий суддя А.С. Ємельянов Судді Л.В. Ковтонюк Ж.О. Корнілова http://reyestr.court.gov.ua/Review/67205396
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, встановила: У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 14 вересня 2006 року між банком і ОСОБА_1 укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці. У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 14 жовтня 2013 року в нього перед банком утворилась заборгованість у розмірі 31 223 грн 08 коп., що складається з: 2 389 грн 40 коп. заборгованості за кредитом, 10 062 грн 68 коп. заборгованості за процентами, 16 808 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, 500 грн штрафу (фіксована частина), 1 463 грн штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ “ПриватБанк” просило стягнути на його користь із відповідача, а також 312 грн 23 коп. судового збору. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 28 листопада 2013 року позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 січня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення пені, штрафу змінено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” пеню в розмірі 4 290 грн 86 коп., штраф (5% від суми заборгованості) у розмірі 862 грн 16 коп., судовий збір у розмірі 181 грн 05 коп.; в іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року й прийняття нового судового рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13) у справах за позовами ПАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення заборгованості за кредитним договором. Так, у справі № 6-38753св13 суд касаційної інстанції залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову без змін виходячи з того, що хоча в заяві позичальника (відповідач у справі) на отримання кредиту зазначено, що він ознайомлений і згодний із Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років, однак указані Умови не містять підпису відповідача. Будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме із цими Умовами ознайомлений відповідач, підписуючи заяву позичальника, у матеріалах справи немає, тому застосуванню підлягає положення статті 257 ЦК України, якою встановлено загальну позовну давність тривалістю в три роки. Так, у ПАТ КБ “ПриватБанк” виникло право вимагати повернення кредиту 20 червня 2008 року, проте банк звернувся до суду з позовом про захист свого порушеного права лише у квітні 2013 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності. Скасовуючи рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до цього суду, суд касаційної інстанції у справі № 6-40942св13, крім іншого, зазначив, що в кредитному договорі, який оформлений заявкою, указано, що позичальник (відповідач у справі) ознайомився та згоден з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), в яких, зокрема, строк позовної давності встановлений тривалістю в п’ять років. Однак такі Умови не містять підпису позичальника (відповідача у справі), а в матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, і вони діяли в момент підписання заяви. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і виходив із того, що в заяві позичальника на отримання кредиту від 14 вересня 2006 року, яка завізована підписом відповідача, зазначено, що він ознайомлений і згодний з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, а також погодився з тим, що заява разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ним і банком кредитний договір. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) позовна давність до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлена сторонами тривалістю в п’ять років, що відповідає положенню частини першої статті 259 ЦК України. Посилання відповідача на те, що при підписанні заяви позичальника він не підписував будь-яких Умов і не був ознайомлений з ними, не заслуговують на увагу та можуть бути підставою для визнання договору недійсним як оспорюваного правочину в разі звернення до суду з відповідним позовом. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 259 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 14 вересня 2006 року між ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1 укладено договір шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, тарифами складає між ПАТ КБ “ПриватБанк” та ОСОБА_1 кредитно-заставний договір. Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 2 389 грн 40 коп. зі сплатою процентів за користування кредитом на строк 24 місяці. Пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) передбачено, що терміни позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки – пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п’ять років. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ “ПриватБанк” виникла заборгованість. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже, зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника від 14 вересня 2006 року, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника від 14 вересня 2006 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи ОСОБА_1 про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнати необґрунтованими, такі Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору від 14 вересня 2006 року. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року (№ 6-38753св13) та від 18 грудня 2013 року (№ 6-40942св13), які надані як приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми матеріального права в подібних правовідносинах. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не могла бути перешкодою для неврахування інтересів відповідача при вирішенні цього спору. Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-16цс15 Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам (“Розстрочка”) (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6705ABEA5ED1F1F9C2257E0C003F8126
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представника: фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 – ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 за позовом Каховського державного агротехнічного коледжу (далі – Коледж) до ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року Коледж звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду на вирощування сільськогосподарської продукції із матеріалів замовника від 29 листопада 2012 року № 41/11/12 (далі – договір підряду), укладеного між сторонами. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за оспорюваним договором Коледж фактично передав відповідачеві у платне користування земельну ділянку державної власності, розпорядження якою належить до компетенції органів виконавчої влади, без укладення договору оренди землі відповідно до статей 4, 15 Закону України «Про оренду землі», отже цей договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 12 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним договір підряду, укладений між Коледжем і ФОП ОСОБА_1, припинено зобов’язання за цим договором на майбутнє. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь Коледжу 1 378,00 грн витрат зі сплати судового збору. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з Коледжу на користь ФОП ОСОБА_1 1 515,80 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Постановою Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року скасовано, а рішення Господарського суду Херсонської області від 12 квітня 2016 року залишено в силі. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФОП ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215, 837 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Закону України «Про оренду землі», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 906/223/16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ФОП ОСОБА_1, перевіривши наведені ФОП ОСОБА_1 обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 листопада 2012 року між ФОП ОСОБА_1 (замовник) і Коледжем (підрядник) укладено договір підряду, за умовами якого підрядник зобов’язався на власний ризик виконати роботи з вирощування сільськогосподарської продукції задля отримання врожаю, обумовлені пунктом 3.1 цього договору (вирощування врожаю, підготовка посівних площ – земельних ділянок сільськогосподарського призначення, здійснення поливу земельних ділянок за допомогою зрошувального обладнання і меліоративних систем підрядника), на виробничих площах – земельній ділянці сільськогосподарського призначення загальною площею 103,02 га, яка належить підряднику на праві користування, розташована в адміністративних межах Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області, а замовник зобов’язався прийняти ці роботи та оплатити відповідно до умов договору (пункти 2.1, 3.1, 3.2). За змістом пунктів 5.1, 5.2 договору підряду роботи з вирощування врожаю сільськогосподарської продукції здійснюються підрядником із використанням матеріалів, наданих замовником, із застосуванням сільськогосподарської техніки підрядника, а пунктом 6.3 договору передбачено, що роботи, пов’язані з поливом сільськогосподарської продукції, здійснюються за допомогою зрошувального обладнання і меліоративних систем, що належать підряднику. У пункті 6.6 договору визначено, що підрядник має право проводити на земельних ділянках сільськогосподарського призначення науково-практичні семінари та конференції з впровадження прогресивних технологій вирощування високих врожаїв. Роботи за договором вважаються виконаними, а продукція – переданою підрядником і прийнятою замовником після її передачі у незібраному виді, готовою до збору, та підписання акта передачі-приймання виконаних робіт і продукції, що підтверджує виконання робіт і свідчить про відсутність претензій з боку замовника щодо якості та кількості прийнятої продукції і виконаних робіт (пункти 6.12, 7.1, 7.2 договору підряду). Розмір винагороди підрядника за цим договором становить 82 416,00 грн на рік і сплачується замовником на умовах часткової попередньої оплати, в порядку, наведеному у пункті 8.3 договору, форма розрахунку – безготівкова; окрім винагороди замовник зобов’язаний відшкодувати підряднику витрати на водопостачання та електропостачання, понесені підрядником при здійсненні підрядних робіт (пункти 8.1, 8.2, 8.4 договору підряду). Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 29 листопада 2022 року (пункти 11.1, 11.2 договору підряду). Додатковими угодами від 08 квітня 2013 року № 2/04/13, від 26 березня 2014 року № 11/03/14 до договору підряду було внесено зміни щодо розміру винагороди, оплати та строку оплати робіт та виробничих площ. Як установлено судом апеляційної інстанції, згідно з актами виконаних робіт Коледж на виконання умов договору підряду надав відповідачеві послуги зі зрошування, транспортування води та використання електроенергії. За виконані роботи з вирощування сільськогосподарської продукції підрядник виставляв рахунки. Відповідно до актів від 30 червня 2013 року № 65, від 31 липня 2013 року № 116, № 117, № 122, від 30 серпня 2013 року № 140, № 146, № 147, від 31 жовтня 2013 року № 178, від 30 квітня 2014 року № 44, № 45, № 49, від 27 травня 2014 року № 67, від 31 травня 2014 року № 72, № 73, № 77, від 21 липня 2014 року № 108, від 31 липня 2014 року № 128, від 07 серпня 2014 року № 136, від 30 серпня 2014 року № 146, від 16 вересня 2014 року № 154, від 30 вересня 2014 року № 174, від 07 жовтня 2014 року № 180, від 24 листопада 2014 року № 207 сторони засвідчували виконання Коледжем робіт і їх вартість за договором. 01 грудня 2014 року сторони підписали акт приймання-передачі продукції, відповідно до якого на умовах договору підряду за завданням замовника підрядником було виконано всі необхідні роботи з вирощування сільськогосподарської продукції в повному обсязі. Цим актом підтверджено передачу підрядником замовленого асортименту продукції замовнику та відсутність будь-яких претензій замовника до підрядника. Акт підписано ФОП ОСОБА_1 (замовник) і Коледжем в особі директора ОСОБА_3 (підрядник) і скріплено печатками. У листі–вимозі від 04 вересня 2015 року № 1/235 Коледж повідомив ФОП ОСОБА_1 про те, що у зв’язку з передачею об’єктів права державної та комунальної власності зі сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України до сфери управління Міністерства освіти і науки України на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2015 року № 87-р новим органом управління станом на 2015 рік розглядається питання про зміну умов використання земель Коледжу. Беручи до уваги процедуру погодження оренди землі, розгляд питання про доцільність укладення договору на умовах оренди з контрагентом, Коледж попередив відповідача про заборону здійснення підготовчих робіт до наступного сільськогосподарського року та про необхідність припинення таких робіт у разі самостійного їх здійснення. У листі від 18 січня 2016 року № 1/18 Коледж повідомив ФОП ОСОБА_1 про те, що у січні 2015 року Каховською об’єднаною державною фінансовою інспекцією Державної фінансової інспекції в Херсонській області проведено ревізію діяльності Коледжу за 2013–2014 роки, за результатами якої якою виявлено факти відсутності документального підтвердження проходження практики студентами Коледжу, а також відсутності матеріальних витрат Коледжу на підготовку полів, обробку посівів і здійснення сільськогосподарських робіт; отримана Коледжем винагорода фактично є платою за користування замовником земельними ділянки Коледжу, що є платним користуванням земельними ділянками. Оскільки надання земельних ділянок державної власності у користування належить до компетенції органів виконавчої влади, а договір підряду укладено керівництвом Коледжу з перевищенням повноважень, позивач повідомив відповідача про недійсність цього договору та запропонував підписати додаткову угоду про розірвання договору підряду, підписаний примірник якої було направлено на адресу відповідача. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що за оспорюваним договором позивач фактично передав відповідачеві у платне користування земельну ділянку для вирощування сільськогосподарських культур і збирання врожаю, що є прихованою угодою оренди землі. Оскільки орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування на підставі рішення, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (далі – ЗК), або за результатами аукціону, то оспорюваний договір не відповідає вимогам статей 4, 16 Закону України «Про оренду землі», а отже є недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 215 ЦК. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції послався на положення статей 11, 627, 837, 843, 853 ЦК, статті 170 Господарського кодексу України (далі – ГК) і зазначив, що оспорюваний договір містить усі обов’язкові умови договору підряду та виконувався сторонами саме як договір підряду. Також суд зазначив, що за наслідками розгляду адміністративної справи № 821/1241/15-а за позовом Коледжу до Державної фінансової інспекції в Херсонській області, постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 28 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року, скасовано пункт четвертий резолютивної частини вимоги відповідача від 03 квітня 2015 року № 21-07-14-14/1672 щодо перерахування до загального фонду Державного бюджету України коштів у сумі 1 388 100,00 грн, які за 2013-2014 роки отримано Коледжем як плату за користування земельними ділянками за укладеними з перевищенням повноважень договорами підряду на вирощування сільськогосподарської продукції. Суди у цій справі послалися на те, що під час розгляду справи не знайшли підтвердження висновки інспекції про порушення Коледжем положень законодавства щодо укладення договорів підряду з перевищенням повноважень, визначених ЗК, оскільки умови договору не суперечать законодавству, яке регулює ці правовідносини. Суд апеляційної інстанції відхилив посилання позивача на відсутність документального підтвердження проходження студентами Коледжу практики, оскільки зазначене спростовано наказами позивача щодо проходження студентами технологічної практики. Будь-яких доказів порушення відповідачем прав Коледжу щодо надання можливості проведення навчань на землях сільськогосподарського призначення позивачем не надано. Крім того, апеляційний суд зазначив, що невиконання або часткове невиконання підрядником своїх обов’язків за договором не є підставою вважати договір удаваним і визнавати його недійсним, тим більше, що вирощування сільськогосподарської продукції є неперервним технологічним процесом, і в разі, якщо одна сторона не виконує своїх обов’язків, інша сторона за договором змушена вживати заходів, у тому числі й виконувати частину робіт для запобігання знищенню врожаю. Вирішальним для визначення договорів на вирощування сільськогосподарської продукції (надання сільськогосподарських послуг тощо) як договорів підряду є те, що підрядником (виконавцем робіт) виступає користувач (власник) землі, який отримує від замовника кошти за виконані на своїй земельній ділянці за договором роботи (послуги), а для визначення договорів такого роду, як договорів оренди землі головним є те, що користувач (власник) землі за плату надає іншому суб’єкту підприємницької діяльності (підряднику) земельну ділянку, яку той обробляє за умовами договору для отримання врожаю. Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що правочин, який вчинено сторонами при укладенні договору підряду, спрямовано на приховання іншого правочину – договору оренди земельної ділянки, який сторони насправді вчинили, а тому спірний договір є удаваним правочином згідно з частиною першою статті 235 ЦК і до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди землі. Правовідносини, що виникли між сторонами на підставі оспорюваного договору, є відносинами з користування землею, оскільки позивачем фактично здійснено передачу земельної ділянки сільськогосподарського призначення відповідачеві за плату. Проте встановленого нормами земельного законодавства порядку передачі в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення сторонами дотримано не було. Зважаючи на те, що зміст оспорюваного правочину не відповідає вимогам статей 4, 16 Закону України «Про оренду землі», суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання договору недійсним та припинення зобов’язань за ним на майбутнє. Разом із тим у справі, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 203, 215, 235 ЦК, статей 13, 15 Закону України «Про оренду землі», залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним на майбутнє договору про виробництво сільськогосподарської продукції і зазначив, що за умовами оспорюваного договору сторони погодили раціональне поєднання організації навчання, практичних занять студентів землекористувача, науково-дослідної діяльності із господарською, узгодили використання засобів виробництва, залучення кваліфікованих спеціалістів товариства. Дійсне волевиявлення сторін на реальне виконання умов цього договору підтверджено організаційно-правовими документами коледжу та його контрагентів щодо проходження навчально-виробничої практики студентами коледжу з використанням сільськогосподарської техніки. Оспорюваний правочин є змішаним договором, однак це не суперечить принципу свободи договору та загальним положенням цивільного законодавства. За цим договором не відбулося переходу права користування земельними ділянками, а також фактично самі земельні ділянки не вибували із володіння землекористувача, що свідчить про недоведеність удаваного характеру оспорюваного правочину, а відтак і про відсутність правових підстав для визнання його недійсним. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До цього переліку, зокрема, належить свобода договору. За змістом положень статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, згідно з якою господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка розглядається, Коледж звернувся до суду з позовом про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду, обґрунтовуючи вимоги тим, що за оспорюваним договором фактично передав відповідачу земельну ділянку у платне користування, що суперечить положенням ЗК і статей 4, 15 Закону України «Про оренду землі». Відповідно до статті 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які ним передбачені, вирішенню підлягають питання правової природи оспорюваного правочину та характер спірних правовідносин сторін. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що відповідно до пункту 2 статуту Коледжу основними напрямами діяльності Коледжу є, зокрема, підготовка згідно з державним замовленням і договірними зобов’язаннями фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст для потреб аграрного сектора економіки України; освітня, методична, видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна робота; організація і проведення раціоналізаторської та дослідницької роботи, надання освітніх та інших послуг, не заборонених законодавством України. Згідно з пунктом 7.7 статуту Коледж здійснює володіння, користування землею та іншими природними ресурсами відповідно до головних завдань своєї діяльності та законодавства України. Земельні ділянки передаються навчальному закладу у постійне користування відповідно до ЗК. За змістом пункту 4.3 статуту директор Коледжу в межах наданих йому повноважень, зокрема вирішує питання діяльності Коледжу, укладає угоди. Як передбачено пунктом 1.1 договору підряду, метою підписання цього договору для Коледжу як підрядника є використання полів і посівів сільськогосподарських культур для учбових цілей, а також проходження учбової практики студентами Коледжу згідно з науковою програмою з підготовки висококваліфікованих спеціалістів, а для замовника – здійснення господарської діяльності для отримання прибутку. За умовами цього договору підрядник (Коледж) зобов’язався на власний ризик виконати роботи з вирощування сільськогосподарської продукції задля отримання врожаю (вирощування врожаю, підготовка посівних площ – земельних ділянок сільськогосподарського призначення, здійснення поливу земельних ділянок за допомогою зрошувального обладнання і меліоративних систем підрядника) на виробничих площах – земельних ділянках сільськогосподарського призначення, які належать підряднику на праві користування, а замовник зобов’язався прийняти ці роботи та оплатити відповідно до умов договору. Відповідно до загальних положень про підряд, закріплених у главі 61 ЦК, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (стаття 837 ЦК). Роботи за договором підряду можуть виконуватися як з матеріалу підрядника та його засобами, так і з матеріалу замовника (статті 839, 840 ЦК). За змістом положень статей 843, 846 ЦК у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення, яка включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу. Також у договорі підряду встановлюються строки виконання роботи або її окремих етапів. Разом із тим передача в оренду землі, яка є державною власністю, а також набуття права оренди такої земельної ділянки, відносини між орендодавцями та орендарями, порядок укладення відповідного договору та його істотні умови регулюються Законом України «Про оренду землі», ЗК. Особливість таких відносин полягає в тому, що за договором оренди передбачено перехід об’єкта оренди на певний строк у користування орендаря, в якого виникає зустрічне зобов’язання сплачувати орендну плату за користування землею. Аналіз наведених норм матеріального права та умов договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникли між сторонами не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди землі, оскільки оспорюваний договір не містить умов щодо передачі відповідачеві земельної ділянки за плату, не наділяє його правом користувача, а також не передбачає обов’язків останнього з її використання. Водночас, як встановлено судом апеляційної інстанції, оспорюваний договір містить усі обов’язкові умови договору підряду, до цього договору сторонами неодноразово вносилися зміни стосовно розміру винагороди, оплати та строків оплати робіт, виробничих площ, на яких виконуються відповідні роботи. Упродовж тривалого часу цей договір виконувався сторонами саме як договір підряду, що підтверджується відповідними актами виконаних робіт, приймання-передачі продукції. Разом із тим дійсне волевиявлення сторін на реальне виконання умов оспорюваного договору і досягнення мети, задля якої він укладався (раціональне поєднання організації навчання, практичних занять студентів Коледжу, науково-дослідної діяльності із господарською), підтверджено організаційно-правовими документами позивача щодо проходження навчально-виробничої практики студентами Коледжу. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що за цим договором не відбулося переходу права користування земельними ділянками, вони не вибули із володіння землекористувача (Коледжу), що свідчить про недоведеність удаваного характеру оспорюваного правочину, а відтак і про відсутність правових підстав для визнання його недійсним як такого, що вчинений з порушенням закону. Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, а також порушення будь-яких прав Коледжу внаслідок укладення цього правочину, судом встановлено не було. Натомість суд касаційної інстанції зазначених положень чинного законодавства не врахував і дійшов помилкового висновку про удаваний характер оспорюваного правочину та необхідність застосування до спірних правовідносин норм земельного законодавства, які регулюють орендні правовідносини. Крім того, суд касаційної інстанції, як і суд першої інстанції, не встановив і у судовому рішенні не зазначив, чи було порушено цивільне право Коледжу, за захистом якого останній звернувся до суду, яке саме право позивача порушено та в чому полягає його порушення, тому висновок суду про наявність правових підстав для задоволення позову не можна визнати обґрунтованим. У зв’язку з наведеним постанова суду касаційної інстанції підлягає скасуванню. Ураховуючи викладене, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 підлягає скасуванню, а постанова Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 скасувати, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року – залишити в силі. Стягнути з Каховського державного агротехнічного коледжу (код 05453568) на користь фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1) 2 080,00 грн (дві тисячі вісімдесят гривень 00 копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 923/167/16. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Херсонської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 14 червня 2017 року № 3-385гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/478BA4F5E11F2805C225814C003CC2EA
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк», уповноваженого Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у тимчасовій адміністрації публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» (надалі – ПАТ «КБ «Актив-банк») про зобов’язання укласти додаткову угоду до договору банківського вкладу НОМЕР_1. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року, провадження у справі закрито у зв’язку з тим, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвали попередніх судових інстанцій залишені без змін. 14 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме пункту 1 частини першої статті 205 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року, в яких, на її думку, по-іншому застосована зазначена норма процесуального права. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвали судів попередніх інстанцій та передаючи справи до судів першої інстанції для продовження розгляду по суті, виходив з безпідставності застосування судами положень пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки спір у частині вимог до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) не носить ознак публічно-правового спору. Отже, наявне неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих положень пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у подібних правовідносинах. Усуваючи неоднакове застосування одних і тих самих норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб’єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною другою статті 4 цього Кодексу визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Частиною 2 статті 37 цього Закону визначено, що уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частина четверта статті 37 цього Закону). Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними. Аналіз навдених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті керівником банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають з договорів, ним укладених, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин. Разом з тим, Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права. (частини перша і друга статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи. Згідно зі статтею 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «КБ «Актив-банк»», а також до уповноваженої особи Фонду у тимчасовій адміністрації ПАТ «КБ «Актив-Банк», суди не звернули уваги на зазначені норми закону, не врахували, що за змістом правовідносин спір не носить ознак публічно-правового як у частині вимог до банку, так і в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки виник з приводу виконання умов договору банківського вкладу щодо укладення додаткової угоди до договору. Саме до цього зводяться висновки, викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права. Відповідно до частини другої статті 3604 за наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підсудності справ або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. За таких обставин відповідно до статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 скасувати, справу передати до суду першої інстанції для розгляду справи по суті. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 15 травня 2017 року 6-1489цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B847EB06F8B361DFC225812A004B7169
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права особистої приватної власності на майно, стягнення коштів та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права приватної власності на майно, стягнення коштів. Позивач зазначав, що 11 вересня 2010 року він зареєстрував шлюб зі ОСОБА_2, від якого 13 вересня 2011 року у них народилася дочка. У жовтні 2013 року вони за взаємною згодою припинили сумісне проживання, з цього часу однією сім'єю не живуть, спільне господарство не ведуть, як вважає позивач, їх сім'ю зберегти неможливо. За час спільного проживання вони придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; крім того, 3 липня 2012 року він за кошти, отримані від продажу придбаної до шлюбу квартири АДРЕСА_1, придбав квартиру АДРЕСА_2 та вважає, що йому належить 965/1000 частин квартири, а 35/1000 є спільною сумісною власністю подружжя, що складає 3 тис. 15 грн 50 коп. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив: розірвати шлюб; визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 з відповідним стягненням з нього вартості частки у спільній власності в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які внесені на депозит; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; стягнути зі ОСОБА_2 на його користь 1/2 частину вартості автомобіля в розмірі 32 тис. 500 грн. У жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності. ОСОБА_2 зазначала, що з 1 жовтня 2008 року вона зі ОСОБА_1 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. 17 грудня 2009 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яку в подальшому з метою покращення житлових умов 2 липня 2012 року продали та 3 липня 2012 року придбали квартиру АДРЕСА_2. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила встановити факти: її спільного проживання зі ОСОБА_1 з 1 жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу – 11 вересня 2010 року, придбання квартири АДРЕСА_1 в період їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя цієї квартири і грошових коштів, отриманих від її продажу; визнати спільною сумісною власністю квартиру АДРЕСА_2 та визнати за сторонами право власності по 1/2 частині цієї квартири в порядку поділу майна. Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 17 лютого 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: розірвав шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, установив факт спільного проживання сторін з 1 жовтня 2008 року до 11 вересня 2010 року; установив факт придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу; установив факт належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн; визнав спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2; визнав у порядку поділу майна за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині цієї квартири; визнав за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна право власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду. Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 листопада 2015 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про встановлення факту придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, установлення факту належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині квартири скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у цій частині апеляційний суд відмовив. Рішення суду в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині транспортного засобу – автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, апеляційний суд скасував; визнав за ОСОБА_1 право власності на цей автомобіль; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд Дніпропетровської області додатковим рішенням від 25 листопада 2015 року визнав за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 60, 71, 74 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня, 1 квітня 2015 року, 16 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 грудня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1. 11 вересня 2010 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2. 2 липня 2012 року ОСОБА_1 продав зазначену квартиру за договором купівлі-продажу за ціною 167 тис. 350 грн. 3 липня 2012 року (за час шлюбу) ОСОБА_1 за отримані від продажу квартири кошти купив квартиру АДРЕСА_2 за 173 тис. 381 грн; частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. За час шлюбу сторони також придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав, що із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу (вересень 2010 року) сторони проживали у фактичних шлюбних відносинах і в цей час придбали квартиру АДРЕСА_1, та дійшов висновку про те, що вказана квартира була спільною сумісною власністю сторін, ОСОБА_1 не довів факту придбання цієї квартири за власні кошти. У зв’язку із цим грошові кошти, отримані від продажу зазначеної квартири, є також їхньою спільною сумісною власністю. Оскільки спірну квартиру АДРЕСА_2 було придбано в період шлюбу сторін частково за кошти сімейного бюджету й частково за грошові кошти, отримані від реалізації квартири АДРЕСА_1, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та визначив за кожним з них рівні частки в спільній власності відповідно до частини першої статті 70 СК України. Беручи також до уваги факт придбання спірного автомобіля під час шлюбу та доводи ОСОБА_2 про неможливість сплатити компенсацію розміру частки відповідача через відсутність грошових коштів, суд визначив ідеальні частки у спільному майні без проведення його поділу. Крім того, суд повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині задоволення її позовних вимог про встановлення фактів придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині цієї квартири та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, а також скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на цей автомобіль і стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля, а також ухвалюючи додаткове рішення про визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 вартості частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав безпідставними й такими, що ґрунтуються на припущеннях, висновки суду першої інстанції щодо проживання сторін із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу у фактичних шлюбних відносинах та придбання у цей період квартири АДРЕСА_1. Отже, ця квартира відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2009 року належала ОСОБА_1 і придбана до реєстрації шлюбу, жодних доказів того, що цю квартиру придбано за спільні сумісні кошти або за кошти, отримані від спільної праці сторін, суду не надано. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 суми компенсації за її частку в квартирі, оскільки спірна квартира була придбана ОСОБА_1 за кошти, які належали йому особисто, частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. Крім того, суд дійшов висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль та стягнення з останнього на користь ОСОБА_2 42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля, оскільки сторони не заперечували проти цього. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року міститься висновок про те, що згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 71 СК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою. Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Отже, якщо один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Саме такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції у рішенні від 11 листопада 2015 року зазначив, що ОСОБА_2 погодилась на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на спірний автомобіль. Проте інший з подружжя (ОСОБА_1) відповідної грошової суми (42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля) на депозитний рахунок суду не вніс. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі помилково не застосували частину п’яту статті 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення спору в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання в цьому разі ідеальних часток подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишення майна в спільній частковій власності сторін. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року, щодо застосування норм частини п'ятої статті 71 СК України, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у цій справі судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 ЦК України, статей 60, 71, 74 СК України заявниця надала судові рішення суду касаційної інстанції, у яких містяться такі висновки: - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність відповідачів у спірній квартирі та їх тривале непроживання в ній не можна вважати умовою припинення права співвласника на частку в спільному майні у порядку, передбаченому статтею 365 ЦК України, оскільки на зміст права власності не впливає вибір співвласником постійного місця проживання (частина друга статті 317 цього Кодексу), він володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а внесення грошової компенсації на депозитний рахунок суду вартості належних відповідачам часток не є безумовною підставою для позбавлення їх права на частку в спірному майні; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду з підстав допущення ним порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які з урахуванням належних та допустимих доказів дійшли висновку про наявність правових підстав для встановлення факту проживання сторін однією сім’єю у період придбання спірного майна, що підлягає поділу між ними відповідно до положень статей 60, 70, 71, 74 СК України; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та набуття ними в цей період майна, що є спільною сумісною власністю та підлягає поділу, дійшов висновку про визнання за позивачем права власності на частину спірної квартири. Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року скасувати в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, та стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп., залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, у порядку поділу майна. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2670цс16 За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Згідно із частиною п'ятою цієї статті присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 7 червня 2017 року № 6-2670цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6871B7FA20B37DCC22581480042F131
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що внаслідок тривалої праці в шкідливих умовах на підземних роботах він отримав професійне захворювання. У 1995 році висновком лікарсько-трудової експертної комісії (далі – ЛТЕК) йому було первинно встановлено втрату професійної працездатності в розмірі 40 %, у 2004 році при повторному огляді згідно з висновком медико-соціальної експертної комісії – 50 % та встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково. Оскільки позивач вважає, що його щоденний фізичний біль та страждання спричинені професійним захворюванням, отриманим унаслідок тривалої роботи в умовах важкої фізичної праці та за наявності шкідливих виробничих факторів, що перевищують гранично допустимий рівень, то просив суд стягнути з Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») відшкодування моральної шкоди в розмірі 701 тис. 568 грн. Тернівський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 11 січня 2016 року позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 65 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 2 тис. грн на відшкодування моральної шкоди без утримання обов’язкових платежів; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про часткове скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та зміну рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 440-1 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та абзацу п’ятого пункту 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (далі – Правила). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року та 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 і № 6-207цс14). У заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 466 ЦК УРСР (у редакції від 28 березня 1995 року), частини другої статті 5, частини шостої статті 34 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні», пункту 2.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «Кривбасзалізрудком» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню. За статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що з 1975 року до складу Виробничого об’єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ВО «Кривбасруда») входили 11 рудоуправлінь на правах структурних одиниць, серед них рудоуправління Першотравневе. Відповідно до наказів ВО «Кривбасруда» від 20 вересня 1989 року № 349 та від 1 листопада 1989 року № 423 з 1 жовтня 1989 року рудоуправління Першотравневе як структурну одиницю було ліквідовано та створено в складі ВО «Кривбасруда», зокрема структурну одиницю шахту «Першотравнева-1». Згідно з наказом ВО «Кривбасруда» від 26 грудня 1994 року № 169 з 1 січня 1995 року шахту «Першотравнева-1» було ліквідовано та створено в складі ВО «Кривбасруда» як структурну одиницю шахту «Першотравнева» (пункти 1 та 2). Відповідно до пункту 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 5 січня 1998 року № 1 з 1 січня 1998 року шахту «Першотравнева» як структурну одиницю було ліквідовано. Згідно з наказом Міністерства промислової політики України (далі – Мінпромполітики) від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об’єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано на «Криворізький державний залізорудний комбінат», що став правонаступником об’єднання (пункти 1 та 2). Відповідно до пункту 1 наказу Мінпромполітики від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено на Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». У пункті 3 згаданого наказу ДАК «Укррудпром» указано, що зазначене дочірнє підприємство є правонаступником усіх майнових та немайнових прав та обов’язків реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». Згідно з пунктами 1 та 3.2 наказу ДАК «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 вказане дочірнє підприємство шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), яке стало правонаступником усіх майнових та немайнових прав та обов’язків дочірнього підприємства. Відповідно до пункту 1.1 розділу «Загальні положення» Статуту ПАТ «Кривбасзалізрудком», що затверджений протоколом загальних зборів акціонерів ВАТ «Кривбасзалізрудком» від 30 березня 2011 року № 1/2011 та пройшов державну реєстрацію 4 квітня 2011 року, ВАТ «Кривбасзалізрудком» змінив найменування на ПАТ «Кривбасзалізрудком» та є правонаступником усіх прав та обов’язків ВАТ «Кривбасзалізрудком» (офіційний сайт ПАТ «Кривбасзалізрудком» у мережі Інтернет). ОСОБА_1 з 4 березня 1976 року по 10 серпня 1978 року та з 15 вересня 1978 року по 8 грудня 1980 року (4 роки 8 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальністю підземний слюсар-монтажник у Першотравневому управлінні ВО «Кривбасруда», з 8 грудня 1980 року по 1 жовтня 1989 року (8 років 10 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальностями підземний електрогазозварник, підземний гірничий робітник, підземний вибухівник, підземний роздавальник вибухових матеріалів на шахті «Першотравнева-1» у Першотравневому управлінні ВО «Кривбасруда», з 1 жовтня 1989 року по 27 червня 1994 року (4 роки 8 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальністю підземний роздавальник вибухових матеріалів на шахті «Першотравнева-1» ВО «Кривбасруда». Працюючи протягом тривалого часу в умовах значної кількості пилу у рудничному повітрі, позивач набув хронічне професійне захворювання з відповідним діагнозом – пиловий бронхіт. Висновком ЛТЕК від 8 червня 1995 року позивачу первинно встановлено 40 % втрати професійної працездатності, яку при наступному огляді у квітні 2004 року збільшено до 50 % та встановлено безстроково. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що правонаступником усіх прав та обов’язків ДВО «Кривбасруда» (у структурних одиницях якого працював позивач) є ПАТ «Кривбасзалізрудком». Тому, ураховуючи втрату працездатності ОСОБА_1, його фізичні і моральні страждання, їх тривалість і тяжкість, істотність вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках позивача та виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на відшкодування моральної шкоди підлягло стягненню 65 тис. грн. Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з положень пункту 11 Правил, згідно з яким розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат (редакція від 3 жовтня 1997 року). Тому оскільки правонаступником підприємства, з яким позивач перебував у трудових відносинах під час виникнення професійного захворювання, є ПАТ «Кривбасзалізрудком», то з останнього на відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 2 тис. грн. При цьому суди виходили з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (далі – НМДГ), що діяв на час виникнення права на відшкодування моральної шкоди. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року, наданій ПАТ «Кривбасзалізрудком» для порівняння, указано, що підприємства, визнані винними у спричиненні позивачу професійного захворювання, ліквідовані, а ПАТ «Кривбасзалізрудком» не є правонаступником прав та обов’язків ДВО «Кривбасруда» щодо шахти «Першотравнева-Дренажна», до якої входили майнові комплекси шахт «Першотравнева» та «Першотравнева-1». Правонаступником майнових прав та обов’язків у цих шахтах було управління «Кривбасгідрозахист», яке в подальшому ліквідовано. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Наданою для порівняння ОСОБА_1 постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки наведені в цій заяві судові рішення не є прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Проте в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14), які також надані ОСОБА_1 для порівняння, зазначено, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи. Указане свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання). Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого підприємства. У пунктах 2.1 та 4.1 Положення (яке втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства із складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань. Тобто розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. У пункті 32 Правил (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», як правонаступника ДВО «Кривбасруда», не звернули увагу на таке. Згідно з пунктом 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 20 січня 1998 року № 12 на базі, зокрема, шахти «Першотравнева» в складі цього об’єднання на правах структурної одиниці було створено шахту «Першотравнева-Дренажна». У подальшому в пункті 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 11 вересня 1998 року № 139 було передбачено виключити зі складу структурних одиниць ВО «Кривбасруда», зокрема, шахту «Першотравнева-Дренажна» з моменту державної реєстрації Криворізького державного гірничорудного управління гідрозахисту. Відповідно до наказу Мінпромполітики України від 29 липня 1998 року № 262 на базі державного майна шахт «Гігант-Дренажна» та «Першотравнева-Дренажна» (структурних підрозділів ДВО «Кривбасруда») шляхом їх відокремлення було створено Криворізьке державне гірничорудне управління гідрозахисту (управління «Кривбасгідрозахист»). Відповідно до пунктів 3 та 5 цього наказу було створено комісії по передачі майна від ДВО «Кривбасруда» та прийняття його управлінням «Кривбасгідрозахист», шляхом складання акта приймання-передачі для подачі його в місячний строк до міністерства для затвердження. На підставі затвердженого акта приймання-передачі було передбачено складання розподільчого балансу та внесення змін до обліку майна. Правонаступником всіх майнових прав та обов’язків реорганізованого ДВО «Кривбасруда» у частині визначеній розподільчим балансом, було призначено управління «Кривбасгідрозахист», яке було ліквідовано 5 травня 2008 року відповідно до наказу Мінпромполітики від 17 березня 2006 року № 104. Таким чином, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили за розподільчим балансом обсягу майнових прав та обов’язків управління «Кривбасгідрозахист», яке в подальшому було ліквідоване, та ДВО «Кривбасруда», правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком», то суди дійшли передчасного висновку щодо задоволення позовних вимог про відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь ОСОБА_1. При цьому на час виникнення спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, у пункті 11 Правил було закріплено, що моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат. Відповідно до пункту 38 Правил право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення стійкої втрати професійної працездатності або виникнення необхідності у витратах на медико-соціальну допомогу. Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати. Таким чином, вирішуючи спір, суди, при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, не звернули уваги на зазначені обставини та не врахували, що згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди – не більше двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (пункт 11 Правил). Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Вищезазначені вимоги законодавства в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Такий підхід цілком узгоджується з положенням статті 83 ЦК УРСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. Суд касаційної інстанцій, залишивши без змін рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не звернув уваги на те, що при визначенні розміру моральної шкоди було застосовано положення пункту 11 Правил у редакції від 3 жовтня 1997 року, а не час виникнення спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, та враховано розмір мінімальної заробітної плати на час виникнення спірних правовідносин, що не відповідає вимогам законодавства. Без надання оцінки судом першої інстанції вказаним обставинам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяви ОСОБА_1 та Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правова позиція у справі № 6-104цс17 Розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди – не більше двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (пункт 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472). Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Вищезазначені вимоги законодавства в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-104цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CEE6230970E71E7CC2258147004EAD2C
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук Олени Сергіївни, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Кам'янець-Подільського району Хмельницької області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1, треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Хмельницькій області, реєстраційна служба Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області, про визнання незаконними та скасування наказів, визнання договорів оренди землі недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права оренди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року прокурор Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що наказами Головного управління Держземагентства у Хмельницькій області (далі − Головного управління) від 17 лютого й 24 квітня 2015 року надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, затверджено цю документацію, а також передано в оренду ОСОБА_1 одинадцять земельних ділянок загальною площею S_1 з метою ведення фермерського господарства, у зв’язку із чим між ними 9 червня 2015 року укладено відповідні договори оренди земельних ділянок. Позивач зазначив, що оскаржувані накази прийнято з порушенням вимог земельного законодавства та всупереч установленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства, зокрема: земельні ділянки надано не єдиним масивом, а на відстані від 10 до 150 км одна від одної за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району Хмельницькій області; у заявах (клопотаннях) про надання земельних ділянок в оренду не обґрунтовано розмірів земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідності отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначено перспектив діяльності фермерського господарства, не надано підтвердження наявності необхідної техніки для обробітку такої площі землі. Ураховуючи викладене, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати накази Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 та від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12 згідно з переліком; визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1; скасувати рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області (далі − реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ) про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на ці земельні ділянки. Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 16 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора. Апеляційний суд Хмельницької області 22 лютого 2016 року рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнив: визнав незаконним та скасував накази Головного управління від 17 лютого та 24 квітня 2015 року; визнав недійсними договори оренди земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 за номерами записів про інше речове право: НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15, НОМЕР_16, НОМЕР_17, НОМЕР_18, НОМЕР_19, НОМЕР_20, НОМЕР_21, НОМЕР_22, НОМЕР_23; скасував рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського МРУЮ про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1, а саме: НОМЕР_24 від 11 червня 2015 року, НОМЕР_25, НОМЕР_26, НОМЕР_27, НОМЕР_28, НОМЕР_29, НОМЕР_30, НОМЕР_31, НОМЕР_32, НОМЕР_33 від 12 червня 2015 року, НОМЕР_34 від 19 червня 2015 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року. Для підтвердження своїх вимог заявник надав постанови Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року № 6-2902цс15, 11 травня 2016 року № 6-2903цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цьго Кодексу. Суди установили, що ОСОБА_1 у лютому 2015 року звернувся до Головного управління з окремими заявами (клопотаннями) про надання йому в оренду одинадцяти земельних ділянок, різних за формою та розмірами, для ведення фермерського господарства. Кожне клопотання він обґрунтував тим, що має намір використовувати працю найманих робітників, має можливість для залучення коштів з метою придбання сільськогосподарської техніки, необхідної для обробітку земельних ділянок, має можливість інвестування коштів у сільськогосподарське виробництво з метою ефективної та перспективної діяльності фермерського господарства. Заявник зазначив, що земельні ділянки таких площ необхідні для ефективного ведення в подальшому господарської діяльності, вирощування зернових (озимої пшениці), технічних (сої, кукурудзи) та кормових культур, забезпечення ротації культур в основній сівозміні. Як перспективи діяльності фермерського господарства зазначив нарощування потужностей виробництва, оптимізацію структури посівних площ, широке використання органічних джерел живлення рослин, біологічних і агротехнічних методів їх захисту, використання сортів, що не уражуються шкідниками та хворобами, сортів, стійких проти бур’янів, тощо. До заяв ОСОБА_1 додав графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельних ділянок, копію диплома про освіту та окремий лист з обґрунтуванням необхідності оренди земельних ділянок. Наказом Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею S_1 та передано в оренду земельні ділянки зі зміною виду використання за основним цільовим призначенням «землі сільськогосподарського призначення», розташовані за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾽янець-Подільського району Хмельницькій області, для ведення фермерського господарства. У подальшому Головне управління прийняло накази від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, якими затвердило документацію із землеустрою, розроблену на підставі наказу цього ж управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1, та передало в оренду ОСОБА_1 земельні ділянки державної власності загальною площею S_1. 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 укладено одинадцять договорів оренди земельних ділянок загальною площею S_1. На підставі вказаних договорів оренди земельних ділянок реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1. Задовольняючи позовні вимоги прокурора апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надано одинадцять окремих земельних ділянок, розташованих на значних відстанях одна від одної та за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾿янець-Подільського району Хмельницької області для ведення фермерського господарства з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема в заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не обґрунтував підстав можливого ведення фермерського господарства без сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 3 лютого та 11 травня 2016 року міститься висновок про те, що при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. З огляду на положення статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним. Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов’язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (абзац 2 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»). Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) повинен надати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. Отже у справі, яка переглядається, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим. Крім того, апеляційний суд послався на те, що у заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не наведено відповідного обґрунтування підстав можливого ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду. Разом з тим у матеріалах справи міститься договір оренди, укладений 3 липня 2015 року між ОСОБА_1 (орендар) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Селецька» (орендодавець), предметом якого є сільськогосподарська техніка та автотранспорт, необхідні для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва та перевезення зернової культури (т.1, а.с.128; т.2, а.с.13). Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації. У справі, яка є предметом перегляду, ОСОБА_1 набув право на спірні земельні ділянки у червні 2015 року, зокрема договір оренди укладено 9 червня 2015 року, а з позовними вимогами прокурор звернувся до суду 6 липня 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував. Суд першої інстанції, обґрунтовуючи рішення про відмову в задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач не навів підстав для визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок як недійсних правочинів, натомість ОСОБА_1 дотримався передбаченого чинним законодавством порядку отримання громадянами земельних ділянок в оренду. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2354цс16 Вирішення судами питання про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягають правила надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) має давати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевіряти доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. У справі, яка переглядається, висновок суду про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2354цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6114954D765C3BFC22581470047F75B
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Личаківський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_2, про визнання дій неправомірними, скасування акта та постанови державного виконавця за заявами ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, в с т а н о в и л и : У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі – Личаківський ВДВС Львівського МУЮ) ОСОБА_3, в якій просила визнати неправомірними дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 щодо складання акта від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу ОСОБА_2 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, за початковою ціною 184 800 грн; скасувати акт головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної частини квартири; скасувати постанову головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної квартири. Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржниця посилалася на те, що постанова про передачу стягувачу 1/2 частини вказаної квартири винесена з порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки підстави для передачі такого майна відпали внаслідок утрати чинності звіту про оцінку майна. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року у задоволенні скарги відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасовано: дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ щодо винесення постанови та складання акту визнані неправомірними; акт та постанова головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу 1/2 квартири за початковою ціною скасовано. У липні 2016 року ОСОБА_2 та Личаківський ВДВС Львівського МУЮ звернулися до Верховного Суду України із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року і просять скасувати постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606- XIV) та розділу VII ЦПК України в частині компетенції суду. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 і від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду цієї справи встановили таке. На виконанні у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Личаківським районним судом м. Львова 28 січня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 213150 грн. 15 липня 2014 року головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 проведено опис і арешт нерухомого майна боржника, а саме: 1/2 частини належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яка складається з однієї кімнати та кухні і загальна площа якої становить 29,7 м2, з яких житлова - 20,1 м2, комора в підвалі - 18,8 м2. 08 серпня 2014 року експертним бюро Товариства з обмеженою відповідальністю «Айстра» складено звіт про вартість вказаного нерухомого майна, згідно з яким ринкова вартість предмета оцінки становила 184800 грн . Електронні торги з реалізації арештованого майна боржника проводилися 11 листопада і 18 грудня 2014 року та 22 січня 2015 року, однак визнані такими, що не відбулися у зв'язку з відсутністю цінової пропозиції. Відповідно до вимог Закону № 606- XIV ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна боржника. 09 лютого 2015 року у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ зареєстровано заяву ОСОБА_2 про те, що вона бажає скористатися правом залишити за собою нереалізоване на електронних торгах майно боржника – 1/2 частину квартири за вказаною адресою. Постановою головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 від 26 лютого 2015 року передано ОСОБА_2 нереалізоване майно боржника ОСОБА_1 за початковою ціною 184800 грн. Цього ж дня головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 складено акт про передачу майна стягувачу – ОСОБА_2, який є підставою для оформлення права власності. Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що при складанні 26 лютого 2015 року акту та постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні державний виконавець діяв у межах своїх повноважень відповідно до вимог чинного законодавства. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що звіт про оцінку майна від 08 серпня 2014 року на час передачі майна стягувачу - 26 лютого 2015 року втратив свою чинність, а тому дії державного виконавця щодо передачі арештованого майна за ціною, визначеною на підставі вказаного звіту, проведені з порушенням положень статті 58 Закону № 606-XIV . Постанова Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16 не є належним прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у цій постанові, оскільки предметом перегляду у цій справі було рішення про визнання прилюдних торгів недійсними, тоді як у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що прилюдні торги з реалізації будинку не відбулися. Отже, і спір, за вирішенням якого скаржниця звернулася до суду, законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується. Натомість у наданих заявниками ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року зазначено, що акт та постанова державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні є актами, які забезпечують підстави для переходу права власності на майно, а тому спори, підставою яких є незгода з такими актами державного виконавця, мають розглядатися у позовному провадженні. У постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року вказано, що проведення електронних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, що втратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Разом з цим суд зазначив, що проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем у зв’язку з тим, що електронні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV. У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 міститься висновок, відповідно до якого за змістом частини дев’ятої статті 62 Закону № 606- XIV оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV та розділу VII ЦПК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального та процесуального права, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону. За частиною першою статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки нерухомого майна державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Відповідно до частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно. Частиною п’ятою статті 62 Закону № 606-XIV, пунктом 7.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5 (далі – Тимчасове положення), абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших причин, визначених Тимчасовим положенням, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки. За правилами проведення прилюдних торгів, передбачених Тимчасовим положенням, спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги за експертною оцінкою, та інші відомості. Визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб’єктом оціночної діяльності. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення. Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону № 606-XIV). Суди у цій справі встановили, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах, тому державний виконавець повідомив про це стягувача, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV. ОСОБА_2 письмово висловила згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт від 26 лютого 2015 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4). Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу). За статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. З огляду на приписи статей 32, 52 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. Разом з тим Закон № 606-XIV допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 цього Закону). Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду. Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16. Згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз’яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні. Ураховуючи зазначене, а також той факт, що подання боржником скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує йому відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконного рішення. Отже, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням скарги ОСОБА_1 без розгляду. Також необхідно повідомити ОСОБА_1, що подання скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує їй відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, а тому їй слід звернутися до суду за захистом своїх прав із відповідним позовом у порядку позовного провадження. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяви ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року скасувати, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасувати; скаргу ОСОБА_1 залишити без розгляду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1804цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/44DAD1E8B11AE6DCC2258146005A49D0
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за заявою Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року відділ державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції (далі – ВДВС Дніпропетровського РУЮ) звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. ВДВС Дніпропетровського РУЮ зазначав, що в нього на виконанні знаходиться виконавчий лист, виданий 11 червня 2012 року Апеляційним судом Дніпропетровської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 млн 145 тис. 99 грн. Державний виконавець установив відсутність належного боржнику майна та коштів, на які можна звернути стягнення. За час перебування у шлюбі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 набули житловий будинок АДРЕСА_1, який є їхньою спільною сумісною власністю. Посилаючись на те, що частки чоловіка та дружини в спільному сумісному майні подружжя є рівними, ВДВС Дніпропетровського РУЮ просив визначити частку ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку може бути звернуто стягнення і яка складає 1/2 частину вказаного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 13 липня 2015 року в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області 18 січня 2016 року ухвалу суду першої інстанції скасував та постановив нову ухвалу, якою подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ задовольнив: визначив, що частка ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_3, на яку має бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 лютого 2017 року ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року скасувала, залишила в силі ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 151-153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі – який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, 1 липня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 жовтня 2008 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на придбаний за час шлюбу житловий будинок АДРЕСА_1, на підставі якого за ним було зареєстровано право власності. 10 березня 2009 року між ОСОБА_2 (позичальник) і ОСОБА_1 (боржник) було укладено договір позики, умов якого остання не виконала. Згідно з договором про поділ майна, придбаного як спільна сумісна власність подружжя, укладеним 16 вересня 2010 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, придбаний у період шлюбу та оформлений на ім’я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року житловий будинок і земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3. Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 травня 2012 року розірвав зазначений договір позики та стягнув з ОСОБА_1 на користь позивача 2 млн 143 тис. 279 грн боргу за договором позики. 11 червня 2012 року цей же суд видав виконавчий лист для виконання зазначеного судового рішення. 20 серпня 2014 року ВДВС Дніпропетровського РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника – ОСОБА_1 у майні, яким вона володіє спільно з ОСОБА_3, у якому просив визначити, що вказана частка, на яку може бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину спірного житлового будинку. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 3 липня 2012 року розірвав шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_1. Цей же суд рішенням від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2014 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна недійсним. Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 2 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання договору про поділ майна неукладеним залишив без розгляду. З 2 серпня 2010 року на спірний житловий будинок було накладено арешт як забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26 травня 2014 року скасував ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року про скасування заходів забезпечення позову та відмовив ОСОБА_3 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову. При цьому суд указав, що суд першої інстанції, скасовуючи заходи забезпечення позову, необґрунтовано послався як на підставу для скасування цих заходів на наявність договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року, оскільки це майно на той час уже було предметом забезпечення позову, отже, договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що не встановлено належності спірного житлового будинку подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки 16 вересня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір про поділ майна, за яким спірне нерухоме майно, що є їх спільною сумісною власністю, вважається особистою приватною власністю ОСОБА_3, крім того, судове рішення про визнання цього договору неукладеним скасовано. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки ОСОБА_1 у спільній сумісній власності (1/2 частини спірного житлового будинку), на яку має бути звернуто стягнення, оскільки право власності за ОСОБА_3 на цей будинок зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 20 жовтня 2008 року, а не на підставі договору про поділ майна від 16 вересня 2010 року; крім того, з 2 серпня 2010 року на спірний будинок накладено арешт, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти, тобто зазначений договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову й накладення арешту на це майно. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на обізнаність відповідача про накладення арешту на спірне нерухоме майно на забезпечення виконання судового рішення, укладення останнім договорів купівлі-продажу цього арештованого майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно, отже, зазначені договори купівлі-продажу є недійсними відповідно до статті 228 ЦК України. У наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року, постановленій у справі за поданням державного виконавця про визначення частки майна боржника у спільній сумісній власності подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що договір про виділ частки у майні подружжя було укладено під час дії постанови державного виконавця про накладення арешту на частину спірного майна, що є предметом цього договору, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки у вказаному майні боржника, на яку має бути звернуто стягнення. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, зазначено, що ухвалою суду накладено арешт на майно боржника, тому договір поділу майна подружжя, укладений відповідачами після постановлення вказаної ухвали, за яким усе майно переходить у власність одного з подружжя, порушує права позивача, позбавляючи його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що спірна квартира станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувала, є помилковим. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 216 ЦК України у сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця. Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Такі ж по суті висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 203, 215, 216 ЦК України в сукупності з нормами статей 151–153, 379 ЦПК України, статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-599цс17 За положеннями статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. За частиною першою статті 379 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця. При вирішенні цього питання слід ураховувати, що відповідно до частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (частина друга статті 70 СК України). Водночас, забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 Сімейного кодексу України; далі – СК України) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову, може ускладнити хід виконавчого провадження. Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд повинен був з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак, чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 31 травня 2017 року № 6-599цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0B8D9FFC3176E9EC22581470034467C
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання наступного набувача іпотеки та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги наявністю непогашеної заборгованості за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» залишено без задоволення. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року залишені без змін. У липні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанову Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 3-137гс16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 28 квітня 2006 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким остання отримала кредит у розмірі 78 тис. 710 доларів США зі сплатою 12 % річних до 10 квітня 2021 року. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором між банком та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала в іпотеку банку квартиру, яка належала їй на праві власності. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2014 року стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 717 тис. 205 грн 60 коп. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 червня 2014 року в порядку статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порушено провадження в справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко», учасником якого була фізична особа-підприємець ОСОБА_2. Постановою Господарського суду Харківської області від 8 липня 2014 року ПТ «Євтушенко і Ко» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 29 вересня 2014 року включено до складу ліквідаційної маси банкрута майнові активи його засновників, у тому числі й спірну квартиру, що належала на праві власності ОСОБА_2. У зв'язку з відкриттям ліквідаційної процедури квартиру було звільнено від обтяження іпотекою та продано на публічних торгах. На підставі свідоцтва про право власності від 3 жовтня 2014 року право власності на квартиру набула ОСОБА_1. Постановою Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2014 року скасовано, провадження у справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко» припинено. Відмовляючи ПАТ «Укрсоцбанк» у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що квартира, яка була предметом іпотеки за кредитним договором, відчужена в процесі ліквідаційної процедури боржника. При цьому суди посилались на те, що таке відчуження здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тому вимоги статті 23 Закону України «Про іпотеку» не підлягають застосуванню, оскільки право власності у відповідачки виникло у результаті публічних торгів, проведених у порядку ліквідаційної процедури. Разом з тим у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року суди касаційних інстанцій зазначили, що в разі відчуження майна у порядку ліквідаційної процедури всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки, переходять до нового власника. Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону. Разом з тим відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси. За змістом статті 45 цього Закону вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Отже, аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку. За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту. Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно, та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав. Оскільки реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору. Суди у справі установили, що предметом іпотеки було майно, яке належало засновнику ПТ «Євтушенко і Ко» - ОСОБА_2 та яке забезпечувало кредитні зобов’язання перед ПАТ Укрсоцбанк», при чому не товариства-банкрута, а його засновника ОСОБА_2. Відмовляючи в позові, суди не звернули уваги на зазначені обставини, та не надали оцінки обґрунтованості внесення іпотечного майна до ліквідаційної маси товариства-банкрута з огляду на скасування судового рішення про визнання банкрутом та не з’ясували факту поновлення правовідносин, які виникли на підставі договору іпотеки й переходу обтяження до набувача майна. Крім того, у позовних вимогах ПАТ «Укрсоцбанк» просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах, що регулюється положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», зокрема щодо зазначення в разі задоволення позову в рішенні суду загального розміру вимог та усіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опису нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходів щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року та рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-1803цс16 Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1803цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C72A70FA3BB07F7BC2258146005A8122
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гриціва М.І., суддів: Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., за участю: секретаря судового засідання Ключник А.Ю., представника відповідача – Морозова П.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Флексо Прінт Плюс» до державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ) про скасування податкових повідомлень-рішень, установила: У квітні 2013 року ТОВ «Флексо Прінт Плюс» звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ від 11 грудня 2013 року №№ 0008502207, 000851220 про збільшення грошового зобов’язання з податку на прибуток (податкове зобов’язання і штрафні санкції) на суму 633 485 грн та грошового зобов’язання (податкове зобов’язання і штрафні санкції) з податку на додану вартість (далі – ПДВ) на суму 81 756 грн. Предметом перевірки судів у цій справі були дії та рішення податкового органу щодо правильності визначення грошових зобов’язань зі сплати названих платежів за наслідками господарської діяльності ТОВ «Флексо Прінт Плюс» з фізичною особою-підприємцем (далі – ФОП) ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 та ТОВ «Броксид». ТОВ «Флексо Прінт Плюс» не погодилось із рішенням ДПІ про заниження податкових зобов’язань за господарськими операціями із зазначеними контрагентами і послалося на необґрунтованість висновків акта перевірки від 25 листопада 2013 року № 2434/26-58-22-07/33343497, на підставі якого були направлені (вручені) оскаржені податкові повідомлення-рішення. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 12 лютого 2014 року позов задовольнив. Посилаючись на пункти 138.2, 138.4 статті 138, пункти 198.2, 198.3 статті 198, пункт 201.10 статті 201 Податкового кодексу України (далі – ПК), пункт 5.1, підпункт 5.2.1 пункту 5.2, абзац четвертий підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 334/94-ВР), на первинні документи, що підтверджують реальність та товарність господарських операцій між ТОВ «Флексо Прінт Плюс» і ФОП ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 і ТОВ «Броксид», а також на відсутність доказів, що спростовують характер цих господарських взаємин, суд дійшов висновку, що господарська діяльність ТОВ «Флексо Прінт Плюс» була спрямована на отримання майнової вигоди від її здійснення, а звідси – мала реальний характер. Зазначив, що недотримання контрагентом ТОВ «Броксид» податкової дисципліни, що стало, як визнав суд, основним аргументом контролюючого органу для висновку про заниження сум податкових зобов’язань, повинно бути підставою для застосування негативних правових заходів щодо такого контрагента, але не для платника податків, який у взаємовідносинах з цим контрагентом виконав свої податкові й грошові зобов’язання. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 3 червня 2014 року постанову суду першої інстанції залишив без змін. Вищий адміністративний суд України погодився з мотивами та висновками судів попередніх інстанцій і ухвалою від 20 серпня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції Верховним Судом України ДПІ, посилаючись на невідповідність висновку суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 12 січня 2016 року (справа № 21-3706а15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах підпункту 4.1.6 пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР, підпункту 135.5.4 пункту 135.5 статті 135, підпункту 138.10.1 пункту 138.10 статті 138 ПК, підпунктів 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного, на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 168/97-ВР), пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.5, 201.10 статті 201 ПК, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове – про відмову у задоволенні позову. Отже, в заяві порушується питання про різне застосування норм податкового і пов’язаного з ним законодавства, що регулюють підстави, умови, порядок, правильність і обґрунтованість обчислення, відображення і сплату сум податкових зобов’язань з податку на прибуток і ПДВ. Насамперед йдеться про реальність і товарність господарських операцій, на підставі яких формувався податковий кредит і валові витрати, а також про підтвердження/непідтвердження платниками податку товарності господарської операції належними і допустимими доказами. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала міркування представника відповідача, перевірила матеріали справи і дійшла висновку про таке. Верховний Суд України вирішував питання про усунення розбіжностей у застосуванні згаданих вище норм податкового законодавства і, зокрема, у постанові від 12 січня 2016 року у справі № 21-3706а15 зазначив таке. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-ХIV). Відповідно до статті 1 Закону № 996-XIV первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення. Згідно із частинами першою та другою статті 9 Закону № 996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами. Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку. Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат, що не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку. У статті 198 ПК встановлено підстави, за яких у платника ПДВ виникає право на податковий кредит; визначено умови, дату, час та порядок його формування; визначено права і обов’язки платників податку в цій сфері податкових правовідносин; підстави, що унеможливлюють віднесення сплаченого (нарахованого) податку до податкового кредиту. Підпунктом «а» пункту 198.1 статті 198 ПК встановлено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків. Право на формування податкових вигод виникає у покупця за наявності сукупності обставин та підстав, однією із яких є ділова мета. Відповідно до підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК розумна економічна причина (ділова мета) – це причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності. У взаємозв’язку із зазначеною правовою позицією слід послатися й на інші окремі положення, які регулюють спірні правовідносини. Зокрема, за пунктом 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР валовими витратами виробництва та обігу є сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів, які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 цього Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції і охороною праці <…>. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності на підставі даних, не підтверджених відповідними документами. Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. За змістом пунктів 138.8, 138.4 статті 138 ПК собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов’язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, та включає як прямі матеріальні витрати, так і вартість придбаних послуг, прямо пов’язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг. Витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Із наведеного нормативного регулювання випливає, що витрати позивача, понесені у зв’язку із придбанням товарів чи послуг, належать до категорії витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, робіт, послуг і зменшують оподатковуваний дохід платника, якщо вони понесені у процесі реальної господарської діяльності, яка документально підтверджується. У справі, в якій оскаржується рішення суду касаційної інстанції, суди встановили зв’язок між статутною діяльністю ТОВ «Флексо Прінт Плюс» та фактом придбання товарів, що співвідносяться з його діяльністю, понесення виробничих витрат, пов’язаних з господарською діяльністю платника податку. Зазначили, що фактичне виконання господарських зобов’язань позивача підтверджується належним чином оформленими первинними документами, отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів. За певних інших обставин названі документи можуть свідчити про існування господарських операцій, які за формою (зовнішнім вираженням) можуть підпадати під визначення реальних і таких, що зумовлюють зміни в структурі активів, зобов’язань та власного капіталу суб’єкта господарювання. Але цього недостатньо. Потрібно, щоб ці документи підтверджували і розкривали суть, внутрішню сторону господарських операцій, їх справжність, економічну вигоду (виправданість, ризик) і ділову мету. Щоб так кваліфікувати природу господарських операцій, необхідно послатися на допустимі та належні докази, якими засвідчується стан (якість) таких операцій. Без цього неможливо перевірити правильність обчислення і сплати сум податкового грошового зобов’язання на підставі таких операцій. У цьому зв’язку не менш важливим є й те, що за відсутності належної доказової бази Верховний Суд України обмежений в можливості сформулювати правовий висновок про те, як слід правильно застосовувати норми податкового законодавства, правильність застосування яких оспорюється в заяві. У справі, в якій переглядається рішення суду касаційної інстанції, висновки про товарність господарських операцій і про те, що вони підтверджуються первинними бухгалтерськими та іншими документами, не можна визнати повними, всебічними і обґрунтованими. Зокрема, попри посилання в постанові суду першої інстанції на обвинувальний вирок Дарницького районного суду міста Києва від 11 лютого 2013 року про визнання ОСОБА_6 винним у пособництві в фіктивному підприємництві – у створенні суб’єкта підприємницької діяльності ТОВ «Броксид» та службовому підробленні офіційних документів, тобто в скоєнні злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 27, частиною першою статті 205, частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій поглиблено не дослідили і не дали відповідної юридичної оцінки тому, чи можуть господарські операції з придбання товару бути дійсними і такими, з настанням яких виникають податкові зобов’язання у разі, коли за вироком суду в одного із учасників такої операції встановлені ознаки фіктивності, що викликають сумніви у легітимності такого суб’єкта господарювання. У справі було встановлено, що за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців з червня 2011 року єдиним власником ТОВ «Броксид» був ОСОБА_6. Це підприємство значилось зареєстрованим у державних органах влади як суб’єкт підприємницької діяльності – юридична особа. За згаданим вироком ОСОБА_6 ставилося за провину участь у придбанні на початку червня 2011 року ТОВ «Броксид» шляхом перереєстрації на своє ім’я не з метою здійснення господарської діяльності, пов’язаної з продажем товарів, виконанням робіт чи наданням послуг, як передбачено статутом створеного ним підприємства, а з метою прикриття незаконної діяльності невстановлених слідством осіб. Відповідно до підпункту 4.6.1 пункту 4.6 технічних умов ТУ У 25.2-33343497-002:2011 плівки поліетилентерефталантної (ПЕТФ), розроблених ТОВ «Флексо Прінт Плюс» та погоджених заступником головного державного санітарного лікаря України, для виготовлення плівки ПЕТФ як сировину використовують гранули ПЕТФ відповідних ґатунків та барвники. З видаткових накладних від 28 грудня 2011 року, 26 січня, 16 і 22 лютого 2012 року видно, що ПЕТФ дроблений, ПЕТФ гранули ТОВ «Флексо Прінт Плюс» одержувало від ТОВ «Броксид» як їх продавця (постачальника). Тим часом справа не містить відомостей про те, чи ТОВ «Броксид» має управлінський та/або технічний персонал, основні кошти, виробничі активи, складські приміщення, транспортні та інші засоби, що можуть свідчити про можливість здійснення ним операцій з поставки згаданої сировини; чи технічні умови виготовлення плівки ПЕТФ зобов’язували ТОВ «Флексо Прінт Плюс» відшукувати саме суб’єктів господарювання, які з огляду на такі умови її виготовлення були спроможні поставити потрібну продукцію. Підлягають з’ясуванню й умови поставки сировини, зокрема, чи ТОВ «Броксид» володіє виробничими та технологічними потужностями і має спеціально підготовлених працівників (персонал), за наявності яких може організувати та виконати поставку сировини для ТОВ «Флексо Прінт Плюс», чи поставило воно насправді продукцію, якщо так, то як саме; що свідчить про її переміщення і доставку; як повинно було оформлятись виконання поставки; чи знало і чи не могло не знати ТОВ «Флексо Прінт Плюс» про виробничий, технологічний й кадровий потенціал виконавця та його здатність виконати обумовлену поставку тощо. Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) Верховний Суд України за наслідками розгляду справи приймає одну з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 243 КАС Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності підстави неоднакового і неправильного застосування однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах, що призвело до неправильного вирішення спору. Відповідно до частини другої статті 244 КАС правовий висновок про правильне застосування неоднаково застосованої норми права має міститися й у постанові Верховного Суду про відмову в задоволенні заяви. Правовий висновок Верховного Суду України про правильне застосування норми матеріального закону має ґрунтуватися на фактах, які були повно, всебічно й об’єктивно досліджені під час судового розгляду. Зазначені вище прогалини щодо обсягу, змісту, необхідності та достатності доказів унеможливлюють формулювання правового висновку. Їх усунення можливе лише у разі відновлення судового розгляду зі стадії розгляду справи судом першої інстанції. Поверховість, неповнота та підхід до дослідження обставин справи, що спричинили поспішний висновок про реальність та товарність господарських операцій з ТОВ «Броксид», вимагають повторного і більш ретельного дослідження господарських операцій ТОВ «Флексо Прінт Плюс» з ФОП ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, ФОП ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5. Зважаючи на викладене, усі постановлені у цій справі рішення належить скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила: Заяву державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити частково. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 серпня 2015 року, Київського апеляційного адміністративного суду від 3 червня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий М.І. Гриців Судді: О.В. Кривенда О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін Постанова від 14 березня 2017 року № 21-1513а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/41D61569ABD613E2C2258107003D0E2D
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Провідна» (далі – ПрАТ «СК «Провідна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 травня 2015 року на перехресті вул. Здолбунівської та вул. Тепловозної в м. Києві сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Опель Омега» під керуванням ОСОБА_2. Зазначена ДТП сталася внаслідок порушення ОСОБА_1 Правил дорожнього руху. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в ПрАТ «СК «Провідна». 25 травня 2015 року до страхової компанії звернувся потерпілий ОСОБА_2 із заявою про виплату страхового відшкодування. Зазначену подію було визнано страховим випадком, про що складено страховий акт. Відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку від 7 липня 2015 року вартість відновлювального ремонту складала 72 тис. 724 грн 35 коп., ринкова вартість автомобіля до ДТП становила 70 тис. 779 грн 52 коп., а відповідно до звіту про оцінку вартості пошкодження транспортного засобу від 14 липня 2015 року вартість автомобіля після ДТП становила 24 тис. 400 грн. ПрАТ «СК «Провідна» виплатила потерпілому ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп. (різницю між вартістю автомобіля до та після ДТП). Оскільки відповідач не повідомив страхову компанію про настання ДТП у строк і за умов, визначених Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV), то в страхової компанії виникло право на звернення до суду з регресним позовом до страхувальника про стягнення з нього суми страхового відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп., які були виплачені страховою компанією потерпілій у ДТП особі, а також сплачених судових витрат у розмірі 463 грн 80 коп. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, у задоволенні позову ПрАТ «СК «Провідна» відмовив. У заяві про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Провідна» просить про скасування ухвалених у справі судових рішень та постановлення нового судового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ПрАТ «СК «Провідна» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 11 вересня 2013 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська охоронно-страхова компанія» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-21195св13); від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська транспортна страхова компанія» до фізичної особи про стягнення коштів у порядку регресу (№ 6-5437св14); від 27 січня 2016 року у справі за позовом ПрАТ «СК «Провідна» до фізичної особи про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу (№ 6-38095св15). Крім того, у заяві про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Провідна» посилається на постанову Верховного Суду України у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу, завданої внаслідок ДТП (№ 6-2598цс15). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позову у справі, яка переглядається суди виходили з того, що сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не є підставою для покладення на нього відповідальності за спричинену шкоду. Однак за результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-21195св13, № 6- 5437св14 та № 6-38095св15 суд касаційної інстанції залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позовні вимоги страхових компаній до винних у ДТП осіб про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач на порушення вимог Закону № 1961-IV не повідомив страховика в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня настання ДТП про страховий випадок, а тому з нього на користь страхової компанії в порядку регресу підлягає стягненню виплачена страховою компанією потерпілій особі сума страхового відшкодування згідно з положенням підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону. Наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норм матеріального права (підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях у справах № 6-21195св13, № 6-5437св14 та № 6-38095св15. Зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 23 березня 2016 року № 6-2598цс15 не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що 26 травня 2015 року на перехресті вул. Здолбунівської та вул. Тепловозної в м. Києві сталася ДТП за участю автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Опель Омега» під керуванням ОСОБА_2, в результаті якої був пошкоджений належний ОСОБА_3 автомобіль «Опель Омега». Постановою Дарницького районного суду м. Києва від 19 червня 2015 року ОСОБА_1 визнаний винним у скоєнні зазначеного ДТП у зв’язку з порушенням пункту 16.11 Правил дорожнього руху та притягнутий до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення з накладенням штрафу. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в ПрАТ «СК «Провідна». 25 травня 2015 року потерпілий ОСОБА_2 звернувся до страхової компанії із заявою про виплату страхового відшкодування. Зазначену подію було визнано страховим випадком, про що складено страховий акт. Відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку від 7 липня 2015 року вартість відновлювального ремонту становила 72 тис. 724 грн 35 коп., ринкова вартість автомобіля до ДТП становила 70 тис. 779 грн 52 коп., а відповідно до звіту про оцінку вартості пошкодження транспортного засобу від 14 липня 2015 року вартість автомобіля після ДТП становила 24 тис. 400 грн. ПрАТ «СК «Провідна» виплатила потерпілому ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп. (різницю між вартістю автомобіля до та після ДТП). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Із внесенням змін Законом України від 17 лютого 2011 року № 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» у статтю 33 Закону № 1961-IV було розширено перелік обов’язків учасників ДТП, у зв’язку із чим обов’язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП було викладено уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. Проте вказані зміни щодо нумерації зазначеного підпункту до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону, у якому міститься відсилання на відповідні номери пунктів та підпунктів статті 33 цього Закону щодо строків та умов обов’язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесено не було. Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов’язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України; далі - МТСБУ), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначеного обов'язку, він має підтвердити це документально. Наведеними правовими нормами встановлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. За змістом наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності у страхувальника або водія документально підтверджених поважних причин невиконання свого обов’язку щодо повідомлення страховика про ДТП підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції при ухваленні судових рішень наданих для порівняння. Отже, ухвалюючи рішення про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу, суди повинні з’ясовувати чи було повідомлено страховика про ДТП, а в разі відсутності такого повідомлення – встановити з яких причин, чи можна вважати такі причини поважними та чи є документальне підтвердження цих причин. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо причин неповідомлення страховика та їх поважності, а відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи у цій частині позбавляє Верховний Суд України ухвалити судове рішення по суті спору, тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1613цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/534EF0EEE541EBB6C225814400489610
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П. суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_3, Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання недійсним акта державного виконавця та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за заявами ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції (далі – Замостянський ВДВС Вінницького МУЮ) про визнання недійсним акта державного виконавця та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів. ОСОБА_1 зазначала, що 16 листопада 2007 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_1 у розмірі 35 тис. доларів США для придбання однокімнатної квартири за АДРЕСА_1 на строк до 13 листопада 2037 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та банком було укладено договір іпотеки, предметом якого є вищезазначена квартира. Оскільки виникла заборгованість зі сплати кредиту, квартира в процесі виконавчого провадження була реалізована з прилюдних торгів 22 листопада 2013 року за ціною 79 тис. 500 грн. Позивачка зазначала, що прилюдні торги відбулися з порушенням вимог закону, зокрема продаж квартири здійснено без повідомлення про торги її як власника квартири та боржника за виконавчим провадженням; учасниками торгів були ОСОБА_4 та ОСОБА_2, пов'язані між собою спільним проживанням, без реєстрації шлюбу, тобто фактично торги відбулися з одним учасником; спірну квартиру реалізовано на підставі оцінки, яка на момент торгів утратила чинність. На підставі викладеного позивачка просила визнати недійсними проведені прилюдні торги та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів відповідно до протоколу проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна НОМЕР_2, що належить ОСОБА_1 від 22 листопада 2013 року, який затверджено начальником Замостянського ВДВС Вінницького МУЮ ОСОБА_5 від 12 березня 2014 року; визнано недійсним свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів ОСОБА_4, посвідчене 26 березня 2015 року та зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_3 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_6. Вирішено питання про судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданих до Верховного Суду України заявах про перегляд судових рішень ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 просять скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про іпотеку», статті 54 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» та пунктів 3.11, 4.2, 7.1, 7.3 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення). На підтвердження зазначених підстав подання заяв про перегляд судових рішень ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2012 року, 4 червня 2013 року та 31 травня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 18 листопада, 16 грудня 2015 року, 2, 16 та 30 березня, 13 червня, по дві постанови від 13 та 27 квітня, 12 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заяви про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з метою примусового виконання рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 4 листопада 2009 року у справі про солідарне стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_7 на користь АКІБ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2007 року НОМЕР_1, 27 квітня 2010 року було видано виконавчий лист. 10 червня 2010 року було відкрито виконавче провадження. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 19 листопада 2007 року було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала АКІБ «Укрсиббанк» в іпотеку квартиру за АДРЕСА_1. 22 лютого 2011 року державним виконавцем було складено акт опису й арешту майна, згідно з яким описано та накладено арешт на спірну квартиру. Постановою державного виконавця від 12 квітня 2013 року було визначено суб’єкта оціночної діяльності, який склав експертний звіт вартості спірної квартири станом на 29 квітня 2013 року, що становила 154 тис. 947 грн. 4 липня 2013 року між Замостянським ВДВС Вінницького МУЮ та ПП «СП Юстиція» було укладено договір про надання послуг щодо організації та проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна –спірної квартири за стартовою ціною 154 тис. 947 грн. Прилюдні торги з реалізації спірної квартири вперше призначались на 13 серпня 2013 року зі стартовою ціною 154 тис. 947 грн, проте вони не відбулись у зв’язку з відсутністю зареєстрованих покупців. Згідно з актом державного виконавця про уцінку арештованого нерухомого майна від 14 жовтня 2013 року спірну квартиру уцінено на 10 % та визначено вартість майна після уцінки на рівні 139 тис. 452 грн 30 коп. Другі прилюдні торги з реалізації спірної квартири було призначено на 1 листопада 2013 року, проте вони також не відбулися у зв’язку з відсутністю зареєстрованих покупців. Згідно з актом державного виконавця про уцінку арештованого нерухомого майна від 1 листопада 2013 року квартиру уцінено на 49 % та визначено вартість майна на рівні 79 тис. 22 грн 97 коп. У третіх прилюдних торгах, які відбулися 22 листопада 2013 року за ціною реалізації майна 79 тис. 22 грн 97 коп., взяло участь дві особи – ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а переможцем торгів визнано ОСОБА_4, який запропонував найвищу ціну за спірну квартиру в розмірі 79 тис. 500 грн. 12 березня 2014 року державним виконавцем Замостянського ВДВС Вінницького МУЮ було складено акт про проведені прилюдні торги. 26 березня 2015 року ОСОБА_4 було видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_3. Суд касаційної інстанції відхиляючи касаційні скарги та залишаючи судові рішення без змін виходив з того, що позивачку не було належним чином повідомлено про час, місце та день проведення прилюдних торгів; квартиру було реалізовано за оцінкою, строк чинності якої закінчився; норми Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки спірну квартиру реалізовано з прилюдних торгів на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості, а рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не приймалося. Аналогічні висновки містяться й в ухвалі апеляційної інстанції, яка залишаючи без змін рішення суду першої інстанції залишила поза увагою висновки зроблені нею. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявниками на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суди, на відміну від справи, яка переглядається, зробили висновки про те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку». Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів. Проведення прилюдних торгів за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який втратив чинність, є підставою для визнання таких торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в наданих заявниками постановах у справах з аналогічних правовідносин. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов’язки суб’єктів матеріальних правовідносин цивільної справи. Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Главою 4 цього Закону визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стаття 44 цього Закону передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна. Положеннями статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Отже, за змістом цієї статті підставою для застосування положень Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження». Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. Якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то суд не може змінити спосіб виконання такого судового рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна, що належить боржнику. Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів з боржника, врегульованого Законом України «Про виконавче провадження», першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності – на об’єкти нерухомості. Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Оскільки статтею 575 Цивільного кодексу України іпотеку визначено як окремий вид застави, норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя. Таким чином, норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку». Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди, ухвалюючи судові рішення, надані заявником на підтвердження передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судове рішення, помилково не застосували до спірних правовідносин норми Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Хоча суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо застосування до спірних правовідносин Закону України «Про іпотеку», разом з тим його висновки про те, що стаття 48 цього Закону не підлягає застосуванню, не містять належних доводів та є суперечливими. Крім того, проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення та підставою для визнання цих торгів недійсними але за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Жодних доказів того, що майно станом на момент проведення прилюдних торгів здорожчало матеріали справи не містять. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяви ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н. П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2636цс16 За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення та підставою для визнання цих торгів недійсними але за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-2636цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D33CF0C7396C8B73C2258144004A1C5C
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року у справі № 914/1319/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ПЗУ Україна» (далі – ПрАТ «СК «ПЗУ Україна») звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» (далі – ПрАТ АСК «Скарбниця») про стягнення 67 313,63 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач за договором добровільного страхування наземних транспортних засобів від 30 квітня 2013 року № 059476 (далі – договір № 059476) у зв’язку з настанням страхового випадку (дорожньо-транспортна пригода, далі – ДТП) виплатив власнику застрахованого транспортного засобу, який було пошкоджено, страхове відшкодування в розмірі 67 313,63 грн. Цивільно-правову відповідальність винної у ДТП особи застраховано ПрАТ АСК «Скарбниця» за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – поліс № ІНФОРМАЦІЯ_1). Виплативши страхове відшкодування власнику пошкодженого транспортного засобу, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» просило стягнути з ПрАТ АСК «Скарбниця» 67 313,63 грн реально сплаченого страхового відшкодування. Рішенням Господарського суду Львівської області від 5 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ АСК «Скарбниця» на користь ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» 66 313,63 грн страхового відшкодування та 1 357,52 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від 26 грудня 2016 року залишив без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року, поданої з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ АСК «Скарбниця», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільної-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», просить скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. На обґрунтування своїх доводів ПрАТ АСК «Скарбниця» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 8 серпня 2016 року у справі № 910/32969/15, від 12 липня 2016 року у справі № 910/30737/15, від 15 листопада 2016 року у справі № 910/7240/16, від 16 листопада 2016 року у справі № 910/5587/16, від 2 лютого 2017 року у справі № 910/16335/16, від 15 лютого 2017 року у справі № 910/10111/16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 3 серпня 2013 року на автодорозі М-12 Стрий – Тернопіль – Кіровоград – Знам’янка (через Вінницю) близько 06:20 відбулося зіткнення автомобіля марки ІНФОРМАЦІЯ_1, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням ОСОБА_1 (належить ОСОБА_1) та автомобіля марки ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, з напівпричепом KRONE під керуванням ОСОБА_2 (транспортний засіб належить товариству з обмеженою відповідальністю «Глобал юніверсал лоджистік лімітед», далі – ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед»). Постановою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 9 вересня 2013 року у справі № 456/4676/13-п ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено на цю особу адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 350,00 грн. 19 липня 2013 року між ПрАТ АСК «Скарбниця» (страховик) і ОСОБА_1 (страхувальник) оформлено поліс № ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідно до якого страхова сума (ліміт відповідальності) на одного потерпілого за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю, становить 100 000,00 грн, за шкоду, заподіяну майну, – 50 000,00 грн, розмір франшизи – 1 000,00 грн. Відповідно до умов полісу № ІНФОРМАЦІЯ_1 забезпечений транспортний засіб ІНФОРМАЦІЯ_1, рік випуску 2007, тип В2, номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_1. Строк дії полісу – з 19 липня 2013 року до 10 липня 2014 року. 30 квітня 2013 року між ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» (страховик) і ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед» (страхувальник) укладено договір № 059476, відповідно до якого страхова сума становить 300 000,00 грн. За умовами договору № 059476 застрахований транспортний засіб – ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, рік випуску 2005. Строк дії договору – з 1 травня 2013 року по 30 квітня 2014 року. На час ДТП водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах із ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед», яке є власником автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2. 22 серпня 2013 року складено звіт № 1361 про визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, внаслідок пошкодження у ДТП, станом на 8 серпня 2013 року та висновок експертного дослідження № 23. Вартість відновлювального ремонту пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, становить 96 162,33 грн (ремонтна калькуляція від 26 серпня 2013 року). ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед» звернулося до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» із заявою про настання страхового випадку за договором № 059476. За наслідками розгляду ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» заяви потерпілої сторони страхова компанія кваліфікувала її як страховий випадок, а на підставі страхового акта від 18 вересня 2013 року № UA2013080300001/L03/03, розрахунку страхового відшкодування до цього страхового акта, звіту від 22 серпня 2013 року № 1361 та висновку експертного дослідження від 22 серпня 2013 року № 23 виплатила страхове відшкодування у розмірі 67 313,63 грн (платіжне доручення від 20 вересня 2013 року № 16189). Оскільки ПрАТ АСК «Скарбниця» не задовольнило вимогу ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» від 11 жовтня 2013 року № 6625-31 про відшкодування виплаченої позивачем за договором добровільного майнового страхування страхової суми, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом. Вищий господарський суд України погодився з висновками судів апеляційної та першої інстанцій про те, що з відповідача підлягає стягненню страхове відшкодування витрат, пов’язаних із відновлювальним ремонтом транспортного засобу, зменшене на суму франшизи, без урахування ліміту відповідальності відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». У справах № 910/32969/15, № 910/30737/15, № 910/7240/16, № 910/5587/16, № 910/16335/16, № 910/10111/16, копії постанов у яких надано для порівняння, при вирішенні спорів за позовом страховика, який виплатив страхове відшкодування, до страховика винної особи про стягнення виплаченого страхового відшкодування Вищий господарський суд України виходив із ліміту відповідальності відповідача, встановленого статтею 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (постанови від 8 серпня 2016 року, від 12 липня 2016 року, від 15 листопада 2016 року, від 16 листопада 2016 року, від 2 лютого 2017 року, від 15 лютого 2017 року). Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом статті 980 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 4 Закону України «Про страхування» залежно від предмета договору страхування може бути особистим, майновим, а також страхуванням відповідальності. Згідно з положеннями статті 999 ЦК і статей 6, 7 Закону України «Про страхування» за вольовою ознакою страхування може бути добровільним і обов’язковим, тому кожен вид страхування має свої особливості правового регулювання. Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Отже, у справі, що розглядається, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» (позивач), здійснивши виплату страхового відшкодування за договором майнового страхування, набуло прав потерпілої особи у межах здійсненої виплати. Судами встановлено, що на час настання страхового випадку (ДТП) цивільно-правова відповідальність особи, винної у скоєнні ДТП, була застрахована відповідачем ПрАТ АСК «Скарбниця» на підставі полісу № ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з частиною 2 статті 999 ЦК до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. Водночас як передбачено частиною 3 статті 985 ЦК, особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК, Законом України «Про страхування», Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. За змістом пункту 2.1 статті 2 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону. За загальним правилом згідно з положеннями статті 1192 ЦК з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Однак спеціальні норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обмежують розмір шкоди (збитків), яка підлягає відшкодуванню страховиком особи, яка завдала цю шкоду, і яка застрахувала свою цивільну відповідальність, зокрема: межами ліміту відповідальності (пункт 22.1 статті 22); вартістю відновлювального ремонту транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством (стаття 29); відповідно до пунктів 32.4, 32.7 статті 32 страховик або МТСБУ не відшкодовує шкоду, заподіяну майну, яке знаходилося у забезпеченому транспортному засобі, який спричинив ДТП; шкоду, пов’язану із втратою товарного вигляду транспортного засобу; згідно з пунктом 12.1 статті 12 страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту. Положеннями пункту 22.1 статті 22 зазначеного Закону передбачено, що у разі настання страхового випадку страховик відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі. Отже, виконання обов’язку з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено на страховика (винної особи), у межах, встановлених цим Законом та договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Разом із тим порядок відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, встановлено статтею 1194 ЦК, згідно з якою особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Таким чином, відповідач як страховик відповідальності винної у ДТП особи на підставі спеціальної норми пункту 22.1 статті 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснює відшкодування витрат, пов’язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, а різницю між реальними збитками і сумами в межах ліміту відповідальності на підставі статті 1194 ЦК відшкодовує особа, яка завдала збитків. Ураховуючи наведене, у справі, що розглядається, у відповідача у зв’язку з настанням страхового випадку (ДТП) виник обов’язок відшкодувати позивачеві шкоду в межах ліміту його відповідальності за страховим випадком, право на вимогу якої перейшло до позивача у зв’язку з виплатою страхового відшкодування, за мінусом франшизи. За таких обставин суди всіх інстанцій у справі, яка розглядається, неправильно застосували норми матеріального права, не врахували обсягу відповідальності страховика за полісом обов’язкового страхування перед третіми особами у випадку завдання його страхувальником шкоди цим третім особам і дійшли помилкового висновку про обов’язок відповідача відшкодувати позивачеві шкоду без урахування ліміту його відповідальності, виходячи із розміру фактично здійснених позивачем витрат із виплати страхового відшкодування. У зв’язку з наведеним всі судові рішення, постановлені у справі, підлягають скасуванню. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо правильності здійснення розрахунків грошових вимог, заявлених до стягнення, перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року, рішення Господарського суду Львівської області від 5 липня 2016 року у справі № 914/1319/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Львівської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є.Жайворонок Постанова від 14 червня 2017 року № 3-467гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B19ACF38919668D4C2258146005A67B9
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» та доповнення до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/9480/16 за позовом комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про стягнення заборгованості, розірвання договору та зобов’язання вчинити дії, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року комунальне підприємство «Печерськсервіс» (далі – КП «Печерськсервіс») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» (далі – ТОВ «Аладін-2013») про стягнення 169 947,88 грн заборгованості з орендної плати, 68 305,23 грн заборгованості з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою, 17 895,79 грн пені, 1 329,01 грн – 3 % річних, 5 203,63 грн інфляційних збитків, розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 (далі – договір № 2049); зобов'язання ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Позов обґрунтовано тим, що ТОВ «Аладін-2013» неналежним чином виконало взяті на себе зобов'язання за договором № 2049 у частині внесення орендної плати. Рішенням Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року припинено провадження у справі в частині стягнення з ТОВ «Аладін-2013» заборгованості з орендної плати у розмірі 300,00 грн і компенсаційних витрат за користування земельною ділянкою у розмірі 40,00 грн. Позовні вимоги КП «Печерськсервіс» задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Аладін-2013» на користь КП «Печерськсервіс» заборгованість з орендної плати у розмірі 169 647,80 грн, заборгованість з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою у розмірі 68 265,23 грн, пеню у розмірі 17 895,79 грн, 3 % річних у розмірі 1 329,01 грн, інфляційні збитки у розмірі 5 203,63 грн, судовий збір у розмірі 6 696,22 грн. Розірвано договір № 2049, зобов'язано ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,40 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27 травня 2016 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі – департамент комунальної власності КМДА). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року залишено без змін. Вищий господарський суд України постановою від 21 грудня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року у справі № 910/9480/16. Вищий господарський суд України погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що порушення відповідачем договірних зобов’язань зі сплати орендної плати відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) є підставою для розірвання договору № 2049 та повернення спірного майна на баланс КП «Печерськсервіс», яке є балансоутримувачем орендованого нерухомого майна, а отже має право звернутися до суду з позовом про розірвання договору в судовому порядку та про повернення позивачеві орендованого майна за актом приймання-передачі. У заяві про перегляд судових рішень господарських судів у справі № 910/9480/16 (з урахуванням доповнень), поданій з підстав, передбачених пунктами 1 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Аладін-2013», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 14, 202, 598, 651, 782 ЦК і невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року в частині розірвання договору № 2049 та зобов’язання передати спірне майно КП «Печерськсервіс» за актом приймання-передачі, відмовивши у позові в цій частині. На обґрунтування своїх доводів ТОВ «Аладін-2013» долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 20 липня 2006 року у справі № 16/725, від 12 лютого 2015 року у справі № 916/3285/14, від 11 січня 2017 року у справі № 914/1084/16 та копію постанови Верховного Суду України від 8 травня 2012 року у справі № 5021/966/2011 (№ 3-26гс12). У справі № 16/725 Вищий господарський суд України погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для розірвання договору оренди комунального майна, оскільки не підтвердився факт несплати в повному розмірі суми орендних платежів протягом трьох місяців, що відповідно до умов договору оренди є підставою його розірвання (постанова від 20 липня 2006 року). У справі № 914/1084/16 за позовом управління комунальної власності департаменту економічної політики міської ради про розірвання договору оренди, виселення та стягнення заборгованості Вищий господарський суд України скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши про необхідність встановити під час нового розгляду фактичні обставини справи, зокрема щодо наявності суттєвих порушень з боку відповідача умов договору оренди та направлення позивачем повідомлення відповідачеві про відмову від договору оренди (постанова від 11 січня 2017 року). У справі № 5021/966/2011 (№ 3-26гс12) за позовом прокурора в інтересах держави в особі міської ради про розірвання договору оренди комунального майна Верховний Суд України погодився з висновками Вищого господарського суду України, викладеними у постанові від 27 грудня 2011 року, та висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині розірвання договору оренди комунального майна, оскільки істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна як внесення орендної плати є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання зазначеного договору оренди в судовому порядку та повернення орендованого майна орендодавцю (наймодавцю) (постанова від 8 травня 2012 року). Отже, зазначені рішення суду касаційної інстанції, постанови Верховного Суду України, копії яких додано до заяви, а також оскаржувана постанова Вищого господарського суду України не підтверджують різного змісту висновків судів, неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності висновків суду касаційної інстанції висновку Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі № 916/3285/14 Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, яким у задоволенні позову балансоутримувача про розірвання договору оренди державного майна відмовлено, погодився із висновком про те, що згідно з частиною другою статті 651 ЦК позивач, який є балансоутримувачем спірного об’єкта оренди, не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди (постанова від 12 лютого 2015 року). У справі № 910/9480/16, яка розглядається, Вищий господарський суд України зазначив, що балансоутримувач орендованого нерухомого майна має право на звернення до суду з позовом про розірвання договору та про повернення орендованого майна за актом приймання-передачі. Таким чином, йдеться про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права (положень статей 202, 598, 651, 782 ЦК) у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява ТОВ «Аладін-2013» підлягає задоволенню з таких підстав. У справі № 910/9480/16, яка розглядається, судами встановлено, що згідно з розпорядженням Печерської районної в місті Києві ради від 3 серпня 2010 року № 222-р «Про тимчасове перезакріплення з КП «Плодоовочі» на КП «Печерськблагоустрій» нежилих приміщень, що розташовані на Військовому проїзді, 1» нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, Військовий проїзд, 1, було закріплено на праві господарського відання за комунальним підприємством «Печерськблагоустрій» (далі – КП «Печерськблагоустрій») та передано йому на баланс за актом приймання-передачі від 6 серпня 2010 року № 03-1. Рішеннями Київської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 405/6621 «Про деякі питання діяльності комунальних підприємств, установ, організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передаються до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації» та від 20 вересня 2012 року № 37/8321 «Про деякі питання діяльності комунального підприємства по благоустрою Печерського району м. Києва «Печерськблагоустрій», що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва» КП «Печерськблагоустрій» було перейменовано на КП «Печерськсервіс» і віднесено до сфери управління КМДА. 20 жовтня 2015 року між департаментом комунальної власності КМДА (орендодавцем), ТОВ «Аладін-2013» (орендарем) і КП «Печерськсервіс» (підприємство, балансоутримувач) було укладено договір № 2049. Відповідно до умов зазначеного договору орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 26 грудня 2014 року № 756/756 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, площею 1 245,40 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж» корп. 6, для розміщення складу (пункти 1.1, 2.1 договору № 2049). Пунктом 3.1 договору № 2049 встановлено, що орендна плата визначена на підставі методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280, і становить без ПДВ: 44,33 грн за 1 кв. м орендованої площі, в цілому за базовий місяць розрахунку серпень 2015 року – 55 212,59 грн. За змістом пункту 3.2 договору № 2049 розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, опублікований у поточному місяці. Відповідно до пункту 3.5 договору № 2049 додатково до орендної плати, компенсації витрат підприємства та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою нараховується податок на додану вартість у розмірах та в порядку, визначених законодавством України, який сплачується орендарем разом з орендною платою, компенсацією витрат підприємства та компенсацією витрат підприємства за користування земельною ділянкою. Відповідно до пункту 4.2.20 договору № 2049 орендар зобов'язаний після припинення дії цього договору протягом 3 календарних днів передати майно за актом приймання-передачі підприємству – балансоутримувачу. Крім того, відповідно до пунктів 6.7, 9.4, 9.6 договору № 2049, у разі невиконання або порушення однією зі сторін умов договору його може бути розірвано достроково на вимогу однієї із сторін за рішенням суду. Договір припиняється, зокрема, у разі невиконання або систематичного неналежного виконання істотних умов договору. На вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірвано за рішенням господарського суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших причин, передбачених законодавчими актами України. Пунктом 7.5 договору № 2049 передбачено, що у разі закінчення/припинення дії цього договору або його розірвання орендар зобов'язаний за актом приймання-передачі повернути об'єкт оренди балансоутримувачу у стані, не гіршому за той, якому перебував об'єкт на момент його передачі в оренду, з урахуванням усіх здійснених орендарем поліпшень, які неможливо відокремити від об'єкта оренди без заподіяння йому шкоди, з урахуванням зносу за період строку дії договору оренди. За змістом пункту 9.1 договору № 2049 він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 20 жовтня 2015 року по 18 жовтня 2018 року. На виконання умов договору № 2049 20 жовтня 2015 року між ТОВ «Аладін-2013», КП «Печерськсервіс» і департаментом комунальної власності КМДА було підписано акт приймання-передачі нерухомого майна. Станом на 16 травня 2016 року ТОВ «Аладін-2013» покладеного на нього законом та договором обов'язку зі сплати орендної плати за користування приміщенням у повному обсязі не виконало, в зв'язку з чим у товариства перед позивачем виникла заборгованість з орендної плати в сумі 169 947,88 грн та заборгованість із компенсації витрат за користування земельною ділянкою у розмірі 68 305,23 грн за лютий-грудень 2015 року та за лютий, квітень, травень 2016 року. У зв'язку з наведеними обставинами позивач направив 10 березня 2016 року на адресу відповідача вимогу про сплату боргу № 08-12, яку відповідач залишив без відповіді та задоволення. У подальшому 16 березня 2016 року орендодавець направив на адресу відповідача лист № 062/07/15-2665 про сплату заборгованості з орендної плати, в якому зазначено про наявність станом на 1 березня 2016 року боргу у розмірі 188 452,09 грн (4 місяці), який КП «Печерськсервіс» просило відповідача погасити в строк до 25 березня 2016 року. Також у цьому листі орендодавець зазначив, що у випадку неотримання інформації після 25 березня 2016 року лист буде розцінюватися як відмова від договору оренди з урахуванням змісту пункту 5.1.3 договору № 2049, а тому ТОВ «Аладін-2013» з 25 березня 2016 року у разі несплати заборгованості необхідно звільнити орендоване приміщення та передати його відповідно до пункту 4.2.20 договору № 2049 за актом приймання-передачі балансоутримувачу. У листі від 6 квітня 2016 року № 46 відповідач повідомив позивачеві про відсутність у нього станом на 31 березня 2016 року заборгованості за оренду нежитлових приміщень протягом трьох місяців поспіль із дня закінчення строку платежу з урахуванням здійснених ним проплат за оренду приміщень у сумі 77 624,37 грн від 18 березня 2016 року та в сумі 80 700, 00 грн від 30 березня 2016 року на виконання умов договорів оренди, зокрема й договору № 2049. 25 березня 2016 року КП «Печерськсервіс» направило ТОВ «Аладін-2013» лист № 01-16, в якому зазначило, що 18 березня 2016 року на рахунок балансоутримувача від орендаря надійшли кошти в розмірі 77 624,37 грн, які було зараховано у рахунок погашення заборгованості в хронологічному порядку, тобто починаючи із найбільш ранньої дати її виникнення. Отже, заборгованість відповідача за спірним договором не було погашено в повному обсязі за зазначений позивачем період. КП «Печерськсервіс» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Аладін-2013» про стягнення заборгованості за договором № 2049, про розірвання цього договору і зобов'язання ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» спірне нежитлове приміщення. Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про розірвання договору № 2049 і зобов’язання передати об’єкт оренди за актом приймання-передачі, Вищий господарський суд України виходив з наявності підстав для розірвання договору № 2049, а також із того, що КП «Печерськсервіс», яке є балансоутримувачем орендованого нерухомого майна, має право на звернення до суду з таким позовом. У справі № 916/3285/14 Вищий господарський суд України погодився із висновком про те, що згідно з частиною другою статті 651 ЦК балансоутримувач спірного об’єкта оренди не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 759 ЦК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Статтею 283 Господарського кодексу України (далі – ГК) визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Водночас орендоване майно є комунальним, тому на спірні правовідносини поширюється також і дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII (далі – Закон № 2269-XII), у частині першій статті 2 якою наведено аналогічне визначення оренди. Таким чином, відповідно до положень ЦК, ГК та Закону № 2269-XII сторонами договору найму (оренди) з відповідними правами та обов’язками є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Відповідно до положень пунктів 2, 3 частини першої статті 287 ГК та абзаців 3, 5 статті 5 Закону № 2269-XII орендодавцями щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого не перевищує 200 кв. м, є підприємство, установа, організація, а щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого перевищує 200 кв. м, – органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти майном, яке перебуває у комунальній власності. Аналогічні положення наведено у пункті 2.1 Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280. На виконання зазначених нормативно-правових актів 20 жовтня 2015 року було укладено договір № 2049 оренди нежитлового приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1 літ. «Ж», корп. 6, за яким орендодавцем є департамент комунальної власності КМДА, орендарем – ТОВ «Аладін-2013». Третьою стороною зазначеного договору є балансоутримувач КП «Печерськсервіс», на якого договором покладено обов’язок лише забезпечувати дотримання вимог нормативно-правових актів з пожежної безпеки та контролювати виконання орендарем умов договору щодо сплати орендарем орендної плати та інших платежів (пункти 4.3.1, 4.3.2 договору № 2049). За умовами договору № 2049 право ініціювати розірвання цього договору належить орендодавцю, тобто департаменту комунальної власності КМДА (пункти 5.1.2, 5.1.3 договору № 2049). Такі умови договору № 2049 ґрунтуються на вимогах закону. Так, статтею 782 ЦК встановлено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. При цьому відповідно до статті 785 ЦК наймодавець вправі вимагати повернення речі. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 291 ГК договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК для розірвання договору найму, з настанням правових наслідків, передбачених ЦК. При цьому слід враховувати приписи частини 2 статті 651 ЦК України, які є загальними для розірвання договору та передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Згідно з частиною третьою статті 26 Закону № 2269-XII підставою для дострокового розірвання договору оренди за рішенням суду може бути невиконання сторонами своїх зобов’язань. У разі розірвання договору оренди орендар зобов’язаний повернути об’єкт оренди орендодавцеві (частина перша статті 27 Закону № 2269-XII). Положенням про оренду майна територіальної громади міста Києва також визначено, що порушення умов договору оренди та суборенди є підставою для розірвання договору оренди або суборенди в установленому законодавством порядку (пункт 14.3). При цьому наведена норма застосовується з урахуванням викладених вище загальних положень ГК, ЦК і Закону № 2269-XII. Отже, чинне законодавство не надає право КП «Печерськсервіс» виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна площею 1 245,4 кв. м та мати права орендодавця, зокрема права вимагати розірвання договору оренди. Статтею 3 ЦК визначено свободу договору, однак положення договору № 2049, який укладено між орендодавцем, балансоутримувачем і орендарем, не можуть суперечити закону, зокрема тому, що лише у наймодавця (орендодавця) є право розірвати договір оренди. З огляду на викладене Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ТОВ «Аладін-2013» підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору № 2049 і зобов’язання передати спірне нежитлове приміщення за актом приймання-передачі – скасуванню з постановленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог. Відповідно до статті 49 ГПК, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Згідно з платіжними дорученнями від 9 серпня 2016 року № 84, від 4 листопада 2016 року № 94 та від 14 березня 2017 року № 2 ТОВ "Аладін-2013" сплатило судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7 365,86 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 8 036,00 грн та за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 8 705,10 грн відповідно. Відтак, на КП "Печерськсервіс" покладається судовий збір за двома вимогами як вимогами немайнового характеру, а саме за подання апеляційної скарги у розмірі 3 031,60 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 3 307,20 грн та за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 3 582,80 грн, а разом – 9 921,60 грн. Таким чином, із КП "Печерськсервіс" підлягають стягненню на користь ТОВ "Аладін-2013" витрати зі сплати судового збору у розмірі 9 921,60 грн. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року у справі № 910/9480/16 в частині задоволення позовних вимог комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), щодо розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 та зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі комунальному підприємству «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6, скасувати. Прийняти у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 та зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі комунальному підприємству «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Стягнути з комунального підприємства "Печерськсервіс" (01103, м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, код ЄДРПОУ 19024635) на користь ТОВ "Аладін-2013" (01103, м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, код ЄДРПОУ 38706293) 9 921,60 грн (дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять одна гривня шістдесят копійок) витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 7 червня 2017 року № 3-421гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4352312507C6CDA1C22581460033FCF1
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Сімоненко В.М., – за участю представників: позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідача – ОСОБА_3, ОСОБА_4, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі – ПАТ «Ексімбанк») в особі філії ПАТ «Ексімбанк» у м. Херсоні про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 923/1233/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Витарина» (далі – ТОВ «Витарина») до ПАТ «Ексімбанк» про стягнення 311 125,43 грн, в с т а н о в и л и: У липні 2015 року ТОВ «Витарина» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на виконання договору поруки, укладеного між ним і ПАТ «Ексімбанк», позивачем сплачено кошти на загальну суму 730 000,00 грн з метою погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним між товариством з обмеженою відповідальністю фірма «Універсал-Юг» (далі – ТОВ «Універсал-Юг») і ПАТ «Ексімбанк». У зв’язку із цим ТОВ «Витарина» замість ПАТ «Ексімбанк» набуло права вимоги до майнового поручителя ТОВ «Універсал-Юг» – державної дослідно-експериментальної агрофірми «Асканія-Нова» (далі – ДДЕАФ «Асканія-Нова»). Судовими рішеннями, які набрали законної сили, ТОВ «Витарина» визнано правонаступником ПАТ «Ексімбанк» за вимогами до ДДЕАФ «Асканія-Нова» на суму 418 874,57 грн. У частині вимог на суму 311 125,43 грн зазначено, що на час укладення договору поруки між позивачем і відповідачем останній не мав матеріально-правової вимоги до ДДЕАФ «Асканія-Нова» в цій сумі у зв’язку з її погашенням і припиненням внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Оскільки банк відмовляється повернути кошти, ТОВ «Витарина» на підставі ст.ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) просило стягнути з ПАТ «Ексімбанк» 311 125,43 грн. Заперечуючи проти позову, ПАТ «Ексімбанк» послалося на те, що вимога про повернення 311 125,43 грн на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК є необґрунтованою, оскільки підставою для перерахування коштів був укладений між позивачем і відповідачем договір поруки, який недійсним не визнано і поруку за ним не припинено. Відповідач також заявив про застосування позовної давності. Рішенням Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «Ексімбанк» на користь ТОВ «Витарина» 311 125,43 грн. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Ексімбанк» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року і передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13. На обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 8 грудня 2005 року у справі № 16/174-10/125-11/71, копію ухвали Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року (прийнятої Судовою палатою у цивільних справах за результатами розгляду касаційної скарги), правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що 10 квітня 2000 року між ТОВ «Універсал-Юг» і відкритим акціонерним товариством «Ексімбанк» (далі – ВАТ «Ексімбанк», правонаступником якого є ПАТ «Ексімбанк») укладено кредитну угоду № 01-VK, згідно з якою ТОВ «Універсал-Юг» відкрито відновлювальну кредитну лінію у розмірі 300 000,00 доларів США зі строком погашення до 25 грудня 2001 року (далі – Кредитний договір). На забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком і ТОВ «Універсал-Юг» укладено договір застави від 10 квітня 2000 року, предметом якої стали майнові права ТОВ «Універсал-Юг» до ДДЕАФ «Асканія-Нова» – банку передано право вимоги суми заборгованості (грошові зобов'язання) ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ТОВ «Універсал-Юг» за поставлені товари (далі – Договір застави) у розмірі 960 000,00 грн. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за Кредитним договором між ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» укладено договори застави від 19 квітня 2000 року та від 27 квітня 2000 року, предметом яких є рухоме та нерухоме майно, що належить ДДЕАФ «Асканія-Нова». У строк, визначений Кредитним договором, ТОВ «Универсал-Юг» своїх зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за користування кредитом не виконало, у зв'язку із чим утворилася прострочена заборгованість, яка не була погашена. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 16 травня 2003 року у справі № 1/194 та рішенням цього ж суду від 30 липня 2003 року у справі № 10/158 за позовом ПАТ «Ексімбанк» за Договором застави звернуто стягнення на майнові права позичальника ТОВ «Универсал-Юг» до ДДЕАФ «Асканія-Нова», з якої на користь банку стягнуто 417 174,57 грн основного боргу та 1 700,00 грн державного мита, всього 418 874,57 грн. Видано накази на примусове виконання зазначених судових рішень. За договорами застави від 19 квітня 2000 року та від 27 квітня 2000 року банк стягнення на предмет застави до дня порушення справи про банкрутство ДДЕАФ «Асканія-Нова» не звертав. Постановою Господарського суду Херсонської області від 9 вересня 2004 року у справі № 6/81-Б ТОВ «Універсал-Юг» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 14 квітня 2005 року у справі № 6/81-Б прийнято рішення про ліквідацію юридичної особи боржника та припинено провадження у справі про банкрутство, погашено грошові вимоги усіх кредиторів ТОВ «Універсал-Юг», у тому числі й ПАТ «Ексімбанк». Запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Реєстр) 23 грудня 2010 року. 2 липня 2007 року між ТОВ «Витарина» (поручитель) і ВАТ «Ексімбанк» (кредитор) укладено договір поруки № 6907Р5 (далі – Договір поруки), за умовами якого позивач зобов'язався солідарно відповідати перед банком за виконання ДДЕАФ «Асканія Нова» (боржник) зобов'язань за договорами застави, укладеними на забезпечення виконання зобов’язань ТОВ «Універсал-Юг» за Кредитним договором, у т.ч. за Договором застави. На дату укладення Договору поруки сума зобов’язань поручителя перед кредитором становила 987 040,97 грн. За змістом п.п. 3.1, 3.2 Договору поруки після виконання зобов’язання перед кредитором за цим Договором поручитель має право отримати всі документи, що підтверджують вимоги кредитора до боржника за зобов’язаннями за договорами застави. Після виконання зобов’язання перед кредитором за цим Договором до поручителя переходять усі права кредитора за договорами застави у розмірі виконаного зобов’язання. На виконання зобов'язань за Договором поруки ТОВ «Витарина» сплатило на користь банку 730 000,00 грн: 10 серпня 2007 року за меморіальним ордером № 1227 – 680 000,00 грн із призначенням платежу «погашення сумнівної заборгованості за кредитним договором від 10.04.2000», призначення якого в реєстрі платіжних документів банку визначено як «погашення заборгованості ТОВ «Універсал-Юг» згідно договору поруки від 02.07.2007»; і від 2 липня 2007 року згідно із заявою на переказ готівки № 111 шляхом внесення готівкових коштів у сумі 50 000,00 грн із призначенням платежу «погашення проблемної заборгованості ТОВ «Універсал-Юг» згідно договору поруки від 02.07.2007». Рішенням Господарського суду Херсонської області від 18 червня 2008 року у справі № 14/246-АП-08 за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у м. Херсоні до ТОВ «Витарина» і ВАТ «Ексімбанк», за участю третьої особи – ДДЕАФ «Асканія-Нова», про застосування наслідків нікчемності Договору поруки шляхом стягнення на користь держави 680 000,00 грн (обґрунтованим сумнівами щодо реальної сплати грошових коштів, завданням збитків державному банку, порушенням публічного порядку при укладенні договору, конфлікту з інтересам держави і суспільства тощо) відмовлено повністю. Суд виходив із того, що Договір поруки укладено відповідно до вимог чинного законодавства України, він набув чинності з дати його підписання повноважними представниками сторін і діяв до 2 липня 2008 року. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 9 червня 2009 року у справі № 4/99-пд-09 задоволено позов ТОВ «Витарина» до ВАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який обґрунтовано тим, що дійсної вимоги кредитора станом на день укладення договору фактично не існувало, оскільки ТОВ «Універсал-Юг» було ліквідовано як юридична особа ухвалою Господарського суду Херсонської області від 14 березня 2005 року у справі № 6/81-Б. Визнано недійсним Договір поруки та стягнуто з ВАТ «Ексімбанк» на користь ТОВ «Витарина» 730 000,00 грн. Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 21 серпня 2009 року у справі № 4/99-пд-09 рішення Господарського суду Херсонської області від 9 червня 2009 року скасовано, в позові відмовлено, з огляду на те, що на момент укладання Договору поруки та на момент винесення оскаржуваного рішення суду ТОВ «Універсал-Юг» не було виключено із Реєстру. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 23 травня 2003 року порушено провадження у справі № 12/141-Б про банкрутство ДДЕАФ «Асканія-Нова». ВАТ (ПАТ) «Ексімбанк» визнано кредитором за зобов'язаннями, які ґрунтувалися на Кредитному договорі. Відповідні грошові вимоги включено до реєстру кредиторів. Постановою Господарського суду Херсонської області від 13 грудня 2007 року у справі № 12/141-Б ДДЕАФ «Асканія-Нова» визнано банкрутом, ліквідаційна процедура триває. Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 11 серпня 2014 у справі № 12/141-Б (залишеною без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій) здійснено заміну та залучено ТОВ «Витарина» як правонаступника ПАТ «Ексімбанк» до участі у справі з правами сторони (кредитора) за грошовими вимогами у розмірі 418 874,57 грн четвертої черги задоволення до ДДЕАФ «Асканія-Нова». У частині зобов’язань за грошовими вимогами в сумі 311 125,43 грн заяву ТОВ «Витарина» відхилено. У справі № 12/141-Б суд виходив із того, що станом на час укладання Договору поруки, так само як і на час розгляду заяви ТОВ «Витарина», заборгованість грошового характеру ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ПАТ «Ексімбанк» існувала в сумі 418 874,57 грн. Наведена вимога, яка має конкурсний характер, оскільки виникла до порушення провадження у справі, також має безспірний характер і повинна обліковуватися в реєстрі вимог кредиторів у четверту чергу задоволення. На суму 311 125,43 грн (730 000,00 грн – 418 874,57 грн) ТОВ «Витарина» не може бути правонаступником ПАТ «Ексімбанк», оскільки на час укладення Договору поруки останнє не мало цієї матеріально-правової вимоги у зв’язку з її погашенням і припиненням внаслідок прийняття судового рішення про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг». Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підставою для позову у справі № 4/99-ПД-09 та у справі, яка розглядається, є лише один факт – ліквідація позичальника за Кредитним договором ТОВ «Універсал- Юг». На думку позивача, відлік позовної давності у цій справі починається з 6 травня 2015 року – дати одержання листа ПАТ «Ексімбанк» у відповідь на його претензію про повернення 311 125,43 грн. Проте позивач у травні 2009 року звертався до Господарського суду Херсонської області з позовною заявою до відповідача про визнання Договору поруки недійсним (справа № 4/99-ПД-09) та застосування наслідків недійсного правочину, а отже, ще в 2009 році був обізнаний з ліквідацією ТОВ «Універсал-Юг», з припиненням зобов'язань за Кредитним договором, забезпечувальними договорами та безпідставним перерахуванням відповідачеві грошових коштів у сумі 730 000,00 грн, в т.ч. і 311 125,43 грн. Позивач з відповідним позовом у межах загальної позовної давності до відповідача не звертався, пропустив зазначений строк, натомість відповідач у справі подав заяву про застосування наслідків спливу цього строку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд, із висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що ТОВ «Витарина», сплативши на користь банку 730 000,00 грн на виконання основного зобов’язання, права вимоги до боржника, які належали банку, не отримало у зв’язку з ліквідацією ТОВ «Універсал-Юг». Відтак, різниця між сплаченою сумою 730 000,00 грн і зобов'язаннями боржника, визнаними в сумі 418 874,57 грн, становить 311 125,43 грн, які безпідставно набуті (збережені без достатньої правової підстави) ПАТ «Ексімбанк» і підлягають поверненню ТОВ «Витарина». Про безпідставність сплати відповідачеві 311 125,43 грн позивачу стало відомо лише після набрання законної сили ухвалою Господарського суду Херсонської області від 11 серпня 2014 року у справі № 12/141-Б про заміну кредитора ПАТ «Ексімбанк» на ТОВ «Витарина», оскільки саме у цій справі було встановлено, що Договір поруки містить умови, які не ґрунтуються на правах вимоги ПАТ «Ексімбанк» до ДДЕАФ «Асканія-Нова». На час укладання Договору поруки, так само як і на час розгляду справи № 12/141-Б, грошова заборгованість ДДЕАФ «Асканія-Нова» перед ПАТ «Ексімбанк» існувала лише в сумі 418 874,57 грн. Саме з моменту прийняття ухвали про заміну кредитора у справі № 12/141-Б (11 серпня 2014 року) слід вести відлік позовної давності, з огляду на те, що раніше судовими рішеннями в іншій справі Договір поруки було визнано дійсним і в задоволенні позовних вимог про застосування наслідків його недійсності та стягнення з банку відповідної суми коштів відмовлено. Разом із тим, як вбачається із наданої для порівняння копії постанови у справі № 16/174-10/125-11/71, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову банку про стягнення з поручителя заборгованості за договором поруки, укладеним на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, який визнано банкрутом. У задоволенні зустрічного позову поручителя до банку про визнання недійсним договору поруки відмовлено. Суд виходив із того, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, зобов'язання за кредитним договором вважалося би припиненим із моменту сплати боржником кредиторові суми кредиту та відсотків за кредитом. Оскільки кредитний договір не виконано, то не припинилася і порука. Поручителем є третя особа, а відтак факт порушення справи про банкрутство позичальника, невключення вимоги банку до реєстру вимог до боржника та невиконання зобов'язань за кредитним договором є правовою підставою для пред'явлення вимоги про погашення заборгованості по кредиту за договором поруки. Згідно зі ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та резолютивною частиною постанови у справі про банкрутство позичальника вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними, однак не можна ототожнювати ці поняття та вважати, що зобов'язання солідарних боржників – позичальника та поручителя – припинено. На час розгляду справи відсутні докази ліквідації юридичної особи позичальника. У справі, копію ухвали Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року в якій надано для порівняння, рішення апеляційного суду скасовано, справу за позовом банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором направлено на новий апеляційний розгляд з огляду на таке. Встановлено, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову банку, апеляційний суд виходив із того, що порука припинилася у зв’язку з припиненням кредитного договору внаслідок ліквідації позичальника та виключенням його із Реєстру на підставі судового рішення про визнання товариства банкрутом. Однак на час звернення банку з позовом до суду позичальника не було ліквідовано, а відтак і не було припинено зобов’язання за кредитним договором та за порукою. Сам лише факт прийняття господарським судом постанови про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та, відповідно, не припиняє договорів поруки. Наведене залишилось поза увагою апеляційного суду. У справі № 6-88цс13 за позовом про стягнення коштів наданій, копію постанови Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року в якій надано для порівняння, викладено висновок про те, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачеві. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.ст. 553, 556 ЦК). У справі, яка розглядається, предметом позову є стягнення коштів з ПАТ «Ексімбанк», які ТОВ «Витарина» вважає безпідставно набутими з огляду на те, що позивач як поручитель, виконавши зобов’язання, забезпечене порукою, набув прав кредитора у цьому зобов’язанні, проте не може задовольнити свої вимоги внаслідок ліквідації ТОВ «Універсал-Юг». Суд встановив: на час укладення Договору поруки між ПАТ «Ексімбанк» і ТОВ «Витарина» запис про ліквідацію ТОВ «Універсал-Юг» до Реєстру внесено не було; за Договором поруки ТОВ «Витарина» поручилося за виконання зобов’язань саме ДДЕАФ «Асканія-Нова»; факт дійсності Договору поруки підтверджено судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили у 2008 та 2009 роках. Зокрема, у 2009 році суд відмовив у задоволенні позову ТОВ «Вітарина» до ПАТ «Ексімбанк» і ДДЕАФ «Асканія-Нова» про визнання недійсним Договору поруки, який також було обґрунтовано ліквідацією позичальника за Кредитним договором (ТОВ «Універсал-Юг») та відсутністю у зв’язку із цим дійсної вимоги кредитора станом на день укладення Договору поруки. Разом із тим за змістом положень ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення глави 83 ЦК застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов’язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. Оскільки між сторонами у справі, яка переглядається, було укладено Договір поруки, забезпечене порукою зобов’язання не виконано, спірні кошти сплачено поручителем на виконання Договору поруки, який недійсним не визнано, то такі кошти набуто кредитором за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано відповідно до положень ст. 1212 ЦК як безпідставне збагачення. Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов’язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК, у тому числі й щодо вимоги повернути поручителю кошти, сплачені ним на виконання зобов’язання, забезпеченого порукою. Ураховуючи викладене, висновок судів апеляційної та касаційної інстанції у справі, що розглядається, про застосування до спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 1212 ЦК є помилковим. Крім того, за змістом ст.ст. 256, 257, 261, 262, 267 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Виконавши зобов’язання боржника перед ПАТ «Ексімбанк» і набувши прав кредитора за договорами застави відповідно до Договору поруки, ТОВ «Витарина» не було позбавлено права задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в розмірі виконаного зобов’язання у межах строку позовної давності. Ураховуючи викладене, помилковим є також висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що саме з моменту прийняття ухвали про заміну кредитора у справі № 12/141-Б (11 серпня 2014 року) слід починати відлік позовної давності у спірних правовідносинах. За таких обставин апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, допустив неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, тому постанова Київського апеляційного господарського суду від 23 серпня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Господарського суду м. Києва від 3 березня 2016 року. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з меморіальними ордерами від 8 вересня 2016 року № 3220 та від 2 лютого 2017 року № 3509 ПАТ «Ексімбанк» сплачено судовий збір у розмірі 7 467,02 грн за подання касаційної скарги та 8 089,27 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно. Таким чином, із ТОВ «Витарина» підлягають стягненню на користь ПАТ «Ексімбанк» витрати зі сплати судового збору у розмірі 15 556,29 грн. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві