Search the Community

Showing results for tags 'постановление всу по пересмотру'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 845 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Патрюка М.В., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,- Охрімчук Л.І., за участі представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення процентів за договором банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року, в с т а н о в и л а : У березні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 25 квітня 2008 року між її двоюрідним братом, ОСОБА_3, і закритим акціонерним товариством «ПриватБанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк»), було укладено договір банківського вкладу «Стандарт» на суму 50 тис. грн із процентною ставкою 16,5 % річних на строк 12 місяців. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. На час смерті останнього вказаний договір був пролонгований. Посилаючись на те, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 вона успадкувала грошовий вклад із процентами та компенсаційними виплатами за вказаним вище договором, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача нараховані, але не виплачені проценти за ним у розмірі 17 875 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 серпня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на її користь 17 675 грн 34 коп. процентів за договором банківського вкладу, у решті позовних вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2012 року вказане рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на вищевказане рішення апеляційного суду відмовлено. У жовтні 2013 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів за договором банківського вкладу для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року. У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року порушується питання про скасування постановленої судом касаційної інстанції ухвали та прийняття нового рішення, яким рішення суду першої інстанції слід залишити в силі, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 608, 1228 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2012 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2012 року, від 15 травня 2013 року та від 25 вересня 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи та доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір депозитного вкладу НОМЕР_1 на суму 50 тис. грн із процентною ставкою 16,5 % річних на строк до 25 квітня 2009 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Станом на 21 серпня 2009 року вказаний вклад був пролонгований згідно з умовами пункту 6 договору й складав 52 520 грн 55 коп. Після смерті ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 серпня 2011 року ОСОБА_1 успадкувала належне йому майно, а саме грошовий вклад із відповідними процентами та нарахованою компенсацією, що зберігався в Шулявському відділенні Київського ГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк» на рахунку НОМЕР_2, у розмірі 51 095 грн 89 коп., і фактично отримала суму вкладу й нараховані проценти лише до дня смерті вкладника, а не до дня фактичного повернення коштів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з рішенням якого погодився й касаційний суд, виходив із того, що смерть вкладника в зобов’язальному правовідношенні тягне не заміну сторони за договором банківського вкладу, укладеним між спадкодавцем і відповідачем, та продовження їх виконання з нарахуванням процентів, а лише перехід до позивача права вимоги в тому обсязі, який мав спадкодавець на час смерті, у тому числі й у частині процентів, нарахованих до настання смерті. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, які покладені в основу цих судових рішень. Для прикладу ОСОБА_1 надає зазначені вище ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах за позовами фізичних осіб до Банку про стягнення процентів за договорами банківських вкладів у порядку спадкування у зв’язку з настанням смерті вкладника. Вирішуючи спори у цих справах, суд виходив із того, що зобов’язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не пов’язане з особою вкладника та внаслідок його смерті не припиняється, оскільки до спадкоємців переходить право на вклад у банку та проценти, нараховані на суму вкладу до дня фактичного повернення коштів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 608 та статті 1228 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» установлено, що вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 512 ЦК України самостійною підставою заміни кредитора в зобов’язанні є правонаступництво. Відповідно до частини другої статті 608 ЦК України зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора. Проте у зобов’язаннях, не пов’язаних з особою кредитора, смерть не призводить до припинення зобов’язань, а відбувається перехід прав і обов’язків від фізичної особи, яка померла, до інших осіб – спадкоємців. Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Статтею 1228 ЦК України встановлено право вкладника розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним (частина друга статті 1228 ЦК України). Відповідно до вимог статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Згідно із частиною п’ятою статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Оскільки сторонами спірного договору банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор), а зобов’язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не є нерозривно пов’язаним з особою вкладника, то таке зобов’язання відповідача не припиняється внаслідок смерті вкладника, входить до складу спадщини та триває до моменту фактичного повернення коштів спадкоємцям. Саме до цього зводяться правові висновки, що висловлені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постановах від 4 вересня 2013 року та від 18 вересня 2013 року, які згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов’язковими для судів, що зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Отже, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, а саме: частину другу статті 608 та частину другу статті 1228 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 та частини першої статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду касаційної інстанції. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 листопада 2012 року скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 20 листопада 2013 року (справа № 6-129 цс 13) За змістом статті 1060 та частини другої статті 1228 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку, право на який входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Згідно із частиною другою статі 608 ЦК України зобов’язання не припиняється зі смертю кредитора, оскільки воно не є нерозривно пов’язаним з особою останнього. У такому разі права й обов’язки (спадщина) фізичної особи (вкладника), яка померла, переходять до інших осіб - спадкоємців. Отже, зобов’язання банку виплачувати проценти за договором вкладу не припиняється зі смертю вкладника, входить до складу спадщини та триває до дня, який передує дню повернення коштів спадкоємцям. Суддя Верховного Суду України М.В. Патрюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BCC506F68A137FA3C2257C2E00233372
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., – розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБИ_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБИ_1 до публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ПриватБанк”, ОСОБИ_2, третя особа – приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу ОСОБИ_3, про визнання договору іпотеки недійсним, встановила: У травні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ “КБ “ПриватБанк”), ОСОБИ_2, третя особа – приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу ОСОБИ_3, про визнання договору іпотеки недійсним. Позивач зазначав, що його батькам, ОСОБІ_2 та ОСОБІ_4, на праві спільної сумісної власності належав будинок НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області, який був оформлений на ім’я матері – ОСОБИ_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 його батько помер. Після смерті батька відкрилася спадщина, яку ОСОБА_1 прийняв. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 березня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2012 року, визнано за ОСОБОЮ_1 право власності на S частини будинку НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області в порядку спадкування за померлим батьком. У серпні 2009 року ОСОБІ_1 стало відомо, що його мати без його згоди 15 травня 2008 року для забезпечення виконання умов кредитного договору уклала із закритим акціонерним товариством “Комерційний банк “ПриватБанк”, правонаступником якого є ПАТ “КБ “ПриватБанк”, договір іпотеки нерухомого майна за реєстровим НОМЕРОМ_2, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала в іпотеку ПАТ “КБ “ПриватБанк” будинок НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області. Позивач вказував, що договір іпотеки укладено сторонами з порушенням чинного законодавства, оскільки не була отримана його згода як співвласника будинку на передачу майна в іпотеку. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив у суду визнати вказаний договір недійсним і зобов’язати приватного нотаріуса Мукачівського міського нотаріального округу ОСОБУ_3 зняти заборону щодо відчуження будинку НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області, а також виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстровим НОМЕРОМ_2 й з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна реєстрацію зняття заборони відчуження за реєстровим НОМЕРОМ_3. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 19 березня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року у відкритті касаційного провадження в указаній справі відмовлено. У заяві про перегляд ухвали судді суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. ст. 529, 548, 549 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК УРСР), ч. 1 ст. 317, ст. ст. 358, 361 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) і ч. 3 ст. 5, ч. 2 ст. 6 Закону України “Про іпотеку” (далі – ЗУ “Про іпотеку”). На обґрунтування заяви заявником додано копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2010 року, від 29 червня 2012 року та від 8 жовтня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, дослідивши матеріали справи та перевіривши викладені в заяві ОСОБИ_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з указаних нижче підстав. Відповідно до вимог ст. 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо встановить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 15 травня 2008 року між ПАТ “КБ “ПриватБанк” та ОСОБОЮ_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 березня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2012 року, визнано за ОСОБОЮ_1 право власності на S частки будинку НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області в порядку спадкування після смерті батька. З інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно НОМЕР_4, виданої КП “Мукачівське міське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки”, вбачається, що 9 серпня 2012 року за ОСОБОЮ_1 зареєстровано право власності на S частки будинку НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області, а за ОСОБОЮ_2 зареєстровано право власності на T частки будинку НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБИ_1 про визнання недійсним договору іпотеки, суди першої та апеляційної інстанцій, з висновками яких погодився суд касаційної інстанції, виходили з того, що ОСОБА_1 став власником S частини будинку НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області на підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 березня 2012 року, тобто більш як через три роки після укладення його матір’ю договору іпотеки нерухомого майна від 15 травня 2008 року за реєстровим НОМЕРОМ_2. На час укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірного будинку (предмета іпотеки) була ОСОБА_2, тому відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки. Для прикладу наявності неоднакового застосування положень ст. ст. 529, 548, 549 ЦК УРСР, ст. ст. 317, 358, 361 ЦК України та ст. ст. 5, 6 ЗУ “Про іпотеку” заявник посилається на: ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2010 року та від 8 жовтня 2012 року за подібних спорів, за якими суди касаційних інстанцій дійшли висновків, що спільне майно, яке належить двом співвласникам, не може без згоди іншого передаватися в іпотеку; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2012 року, в якій суд касаційної інстанції виходив із того, що майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. 24 серпня 2000 року помер ОСОБА_9. Після смерті батька відкрилася спадщина на належну частку його майна, яку прийняли його неповнолітні діти. Тому їх мати ОСОБА_7 при укладенні договору іпотеки не мала права без дозволу органів опіки та піклування передавати ПАТ “КБ “ПриватБанку” в іпотеку увесь будинок, оскільки вона не є власником усього предмету іпотеки, а належна їй частка на момент укладання договору іпотеки не була їй виділена в натурі та зареєстрована як окремий об’єкт нерухомості. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права, а саме: ст. ст. 548, 549 ЦК УРСР, ст. ст. 358, 361 ЦК України і ч. 3 ст. 5, ч. 2 ст. 6 ЗУ “Про іпотеку”. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї й тієї самої норми права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до ст. 529 ЦК УРСР спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном. Виходячи із вище зазначених норм законодавства ОСОБА_1 як спадкоємець прийняв спадщину з моменту її відкриття та відповідно до рішення суду першої інстанції від 22 березня 2012 року є власником S частки будинку. Згідно із ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Відповідно до ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. За нормами ч. 3 ст. 5 ЗУ “Про іпотеку” частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі й реєстрації права власності на неї як окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Згідно з ст. 578 ЦК України та ч. 2 ст. 6 ЗУ “Про іпотеку” майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції залишив поза увагою той факт, що будинок НОМЕР_1 по АДРЕСІ_1 в м. Мукачеве Закарпатської області є спільною власністю ОСОБИ_1 та ОСОБИ_2, а тому не міг передаватися в іпотеку без згоди іншого співвласника. За таких обставин заява ОСОБИ_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року підлягає частковому задоволенню за наявності підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБИ_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін Правова позиція Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 96цс13 Згідно із ч. 1 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Відповідно до ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. За нормами ч. 3 ст. 5 ЗУ “Про іпотеку” частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі й реєстрації права власності на неї як окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Згідно з ст. 578 ЦК України та ч. 2 ст. 6 ЗУ “Про іпотеку” майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. Отже, майно, що є у спільній власності осіб не може передаватися в іпотеку без згоди іншого співвласника. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C1AE56EF001D6A8AC2257C1C0041DAD5
  3. Родители жены дали денег зятю на предпринимательскую деятельность. Вот что получилось: ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", ОСОБА_2, приватного підприємства "Вітер Плюс" про визнання недійсним договорів та визнання права власності, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 25 липня 1998 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. Указувала, що 24 квітня 2008 року ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець за спільні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1. 5 травня 2008 року ОСОБА_2 прийняв рішення про внесення ним як засновником до статутного фонду приватного підприємства "Любе Сервіс" (далі – ПП "Любе Сервіс") зазначених нежилих приміщень (згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи найменування приватного підприємства змінилося на "Вітер Плюс"). Пізніше, 4 липня 2008 року, без її згоди ОСОБА_2 уклав кредитні договори з акціонерним банком "АвтоЗАЗбанк" (далі – АБ "АвтоЗАЗбанк"), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру" (далі – ПАТ "Банк Кіпру"), а за договором від 4 липня 2008 року ПП "Любе Сервіс" передало в іпотеку цьому банку зазначені нежилі приміщення. Посилаючись на порушення ОСОБА_2 вимог закону під час укладення цих договорів, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними кредитні договори від 4 липня 2008 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2, які укладені ОСОБА_2 як позичальником та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсними договори поруки НОМЕР_3, НОМЕР_4, які укладені ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 4 липня 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнано нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, визнання недійсним договору іпотеки від 4 липня 2008 року та визнання нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті – рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції. 10 квітня 2013 року надійшла заява ПАТ "Банк Кіпру" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. У заяві про перегляд ПАТ "Банк Кіпру" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року із залишенням у силі рішення апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 57, 60, 61 СК України. На обґрунтування заяви ПАТ "Банк Кіпру" додало ухвалу Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі № 6-4984 вов 10, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року (№6-4072 св12) та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року (№6-19258св11), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2013 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності. 5 травня 2008 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 як засновник ПП "Любе Сервіс" відповідно до п. 2 рішення засновника без згоди дружини вніс до статутного фонду цього підприємства зазначене нежиле приміщення. 4 липня 2008 року АБ "АвтоЗАЗбанк" і ОСОБА_2 уклали кредитні договори НОМЕР_1 та НОМЕР_2, згідно з якими АБ "АвтоЗАЗбанк" надав ОСОБА_2 кредит на поточні потреби в сумі 620 тис. доларів США та 3 млн грн. З метою забезпечення виконання зобов’язання за зазначеними кредитними договорами в цей самий день, 4 липня 2008 року, АБ "АвтоЗАЗбанк" і ПП "Любе Сервіс" уклали договори поруки НОМЕР_3 та НОМЕР_4, за якими ПП "Любе Сервіс" зобов’язувалось відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2 перед кредитором - АБ "АвтоЗАЗбанк", і договір іпотеки, за яким ПП "Любе Сервіс" передало спірне приміщення в іпотеку банку. В ухвалі від 13 лютого 2013 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що нежиле приміщення, яке придбане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів і внесене до статутного фонду заснованого ним ПП "Любе Сервіс", є спільним сумісним майном подружжя. Оскільки ОСОБА_2 не отримав письмової згоди ОСОБА_1 на внесення цього майна до статутного фонду ПП "Любе Сервіс" та на передачу цього майна в іпотеку, суд дійшов висновку про недійсність указаних угод із підстав, передбачених ст. ст. 57, 60, 65 СК України. Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, застосовуючи норми ст.ст. 57, 61, 65 СК України та ст. 52 ЦК України, зазначив, що нерухоме майно, яке придбане під час шлюбу одним із подружжя - фізичною особою-підприємцем, а також майно, яке внесене до статутного фонду приватного підприємства, не набуває статусу спільного сумісного майна подружжя, а є майном фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, на розпорядження яким згода іншого з подружжя не вимагається. Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом норм ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України. Що стосується ухвали Верховного Суду України від 6 червня 2012 року (№ 6-4984 вов 10), то вона не є підставою для перегляду, оскільки не є рішенням суду касаційної інстанції, а тому посилання на неї не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Таким чином, предметом перегляду в справі, яка переглядається, є застосування касаційним судом ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України при визначенні правового режиму майна, набутого під час шлюбу одним із подружжя – фізичною особою-підприємцем, та вирішення питання про те, чи є майно, яке внесене одним із подружжя до статутного фонду приватного підприємства, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, розпорядження яким вимагає згоди іншого з подружжя. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою. Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в інших наданих для порівняння судових рішеннях. Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. За таких обставин висновок суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах ст. 60 СК України. Отже, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону. Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ). Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України). Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП "Любе Сервіс" та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення (рішення виконавчого комітету м. Львова від 13 червня 2008 року НОМЕР_5, свідоцтво про право власності від 19 червня 2008 року НОМЕР_6), суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України). Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України). За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності. За таких обставин висновок суду про необхідність отримання ОСОБА_2 у цих випадках згоди іншого з подружжя відповідно до норм ст. 65 СК України не ґрунтується на вимогах закону. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Саме такого висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалах, які надані для порівняння заявником. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року скасувати, направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-79 цс 13) Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". Відповідно до ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Окремою формою підприємницької діяльності є підприємницька діяльність фізичних осіб. Жодних спеціальних умов чи обмежень використання фізичною особою, яка перебуває у шлюбі, свого майна для здійснення підприємницької діяльності законом не встановлено. Як зазначається у ч. 2 ст. 52 ЦК України, фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. На підставі цього положення, а також норм ст. ст. 57, 61 СК України слід дійти висновку про те, що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності . Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/47ABD5881B0EBA62C2257BFF002C54E7
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Онопенка В.В., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" про визнання договору іпотеки недійсним, в с т а н о в и л а: У листопаді 2009 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулось до суду із зазначеним позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Міком-Хаус" (далі – ТОВ "Міком-Хаус"), ОСОБА_1, ОСОБА_2, мотивуючи вимоги тим, що 1 серпня 2007 року між ним і ТОВ "Міком-Хаус" укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк відкрив ТОВ "Міком-Хаус" невідновлювану кредитну лінію в сумі 7 млн доларів США, а ТОВ "Міком-Хаус" зобов'язалось повернути отримані кошти до 31 січня 2008 року зі сплатою 10,5 відсотків річних. З метою забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором 2 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав у заставу банку належні йому об'єкти нерухомого майна. Посилаючись на те, що внаслідок порушення боржником умов основного зобов'язання щодо графіка погашення кредиту в ТОВ "Міком-Хаус" утворилась значна заборгованість перед кредитором, банк просив суд задовольнити заявлені вимоги та звернути стягнення на предмет іпотеки. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" і ТОВ "Міком-Хаус" про визнання договору іпотеки недійсним із тих підстав, що вказаний договір не відповідає вимогам закону та порушує його права як власника переданого в іпотеку майна. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 10 січня 2010 року справи об'єднано в одне провадження. Ухвалою цього ж суду від 15 червня 2012 року провадження в цій справі в частині вимог ОСОБА_1 та ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ТОВ "Міком-Хаус" закрито у зв'язку з ліквідацією зазначеного товариства. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 червня 2012 року в задоволенні позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та позову ОСОБА_1 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 8 листопада 2012 року рішення районного суду в частині відмови в задоволенні позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості ТОВ "Міком-Хаус" перед ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" за кредитним договором НОМЕР_1 від 1 серпня 2007 року в розмірі 55 919 455 грн звернено стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 2 серпня 2007 року, укладеного ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах виконавчого провадження, з установленням початкової ціни для реалізації зазначеного майна на рівні, не нижчому ніж звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У решті – рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року рішення апеляційного суду м. Києва залишено без змін. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ч. 1 ст. 559, п. 1 ч. 1 ст. 593, ч. 1 ст. 609 ЦК України та ст. 17 Закону України "Про іпотеку" та передачі справи на новий касаційний розгляд. В обґрунтування заяви ОСОБА_1 додано рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року та від 5 грудня 2012 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 23 листопада 2012 року, від 23 січня 2013 року та від 30 січня 2013 року, постанову Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2013 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Судами встановлено, що 1 серпня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ТОВ "Міком-Хаус" укладено кредитний договір НОМЕР_1. Згідно з умовами зазначеного договору позивач відкрив ТОВ "Міком-Хаус" невідновлювану кредитну лінію в сумі 7 млн доларів США, а ТОВ "Міком-Хаус" зобов'язалось повернути отримані кошти до 31 січня 2008 року зі сплатою 10,5 % річних. Згодом до кредитного договору укладено додаткові угоди, відповідно до яких розмір кредиту встановлено в сумі 5 млн доларів США з кінцевим терміном погашення до 31 грудня 2010 року та зі сплатою 13,5% річних. З метою забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором 2 серпня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав у заставу банку належні йому об'єкти нерухомого майна, а саме: нежиле приміщення НОМЕР_2 площею 27 кв.м та нежиле приміщення НОМЕР_3 площею S кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. 16 травня 2011 року Господарським судом м. Києва порушено провадження у справі № 43/140 про банкрутство боржника ТОВ "Міком-Хаус". Ухвалою Господарського суду м. Києва від 6 березня 2012 року затверджено звіт ліквідатора, ліквідаційний баланс та ліквідовано банкрута - ТОВ "Міком-Хаус" - як юридичну особу у зв'язку з банкрутством. Цією самою ухвалою встановлено, що сума заборгованості ТОВ "Міком-Хаус" перед банком складає 55 919 455 грн. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців 27 березня 2012 року державним реєстратором проведено реєстрацію припинення юридичної особи - ТОВ "Міком-Хаус" - у зв'язку з визнанням її банкрутом. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, застосовуючи ст. 17 Закону України "Про іпотеку" та ч. 1 ст. 609 ЦК України, виходив із того, що договір іпотеки є припиненим у зв'язку з ліквідацією юридичної особи та припиненням основного зобов’язання. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про задоволення позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, на підставі норм ст. ст. 33, 35 Закону України "Про іпотеку" та умов договору іпотеки від 2 серпня 2007 року (п. 5.2.), укладеного ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" і ОСОБА_1, дійшов висновку про те, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки й у разі ліквідації боржника або визнання його банкрутом. Таким чином, у справі, про перегляд якої подана заява, судами на підставі ч. 1 ст. 609 ЦК України, ст. 17 Закону України "Про іпотеку" вирішувалось питання про те, чи припиняється іпотека у разі припинення основного зобов’язання у зв’язку з ліквідацією юридичної особи – боржника, та зроблено висновок, що за умови визначення сторонами договору іпотеки інших підстав припинення договору договір іпотеки діє відповідно до умов договору. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях касаційної інстанції: у рішеннях та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року, від 5 грудня 2012 року, від 23 січня 2013 року та від 30 січня 2013 року суд дійшов висновку про те, що відповідно до ч. 1 ст. 609, ч. 1 ст. 559 ЦК України договір поруки припиняється з припиненням основного зобов’язання у зв’язку з ліквідацією юридичної особи – боржника; в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2013 року та від 23 листопада 2012 року суд дійшов висновку про те, що відповідно до ст. 17 Закону України "Про іпотеку", ст. ст. 609, 598, 599 ЦК України договір іпотеки припиняється з припиненням основного зобов’язання у зв’язку з ліквідацією юридичної особи – боржника. Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме: п. 1 ч. 1 ст. 593, ч. 1 ст. 559, ч. 1 ст. 609 ЦК України та ст. 17 Закону України "Про іпотеку". Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України). Частиною 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов’язання, забезпеченого заставою. Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі ліквідації боржника – сторони основного зобов’язання - право застави, що забезпечувало його виконання, також є припиненим. При цьому, ураховуючи імперативний характер норми п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України, зазначення в договорі застави інших умов, за яких право застави у разі припинення основного зобов’язання залишається дійсним, слід вважати нікчемним. Таким чином, виходячи з однорідної юридичної природи поруки та застави як засобів забезпечення виконання зобов’язань, а також того факту, що як порука, так і застава припиняються у разі припинення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 575, п. 1 ч. 1 ст. 593, ч. 1 ст. 609 ЦК України, ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється. Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним. Отже, висновок суду касаційної інстанції про дію договору іпотеки після припинення дії основного зобов’язання у зв’язку з ліквідацією юридичної особи боржника є помилковим. Неправильне застосування норм матеріального права призвело до ухвалення касаційним судом у справі, яка переглядається, незаконного судового рішення. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, і скасовує судове рішення повністю або частково та направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Керуючись ст. ст. 3602, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.В. Онопенко М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі 6-52цс13) Відповідно до ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов’язання, забезпеченого заставою. Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі ліквідації боржника – сторони основного зобов’язання - право застави, що забезпечувало його виконання, також є припиненим. При цьому, ураховуючи імперативний характер норми п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України, зазначення в договорі застави інших умов, за яких право застави у разі припинення основного зобов’язання залишається дійсним, слід вважати нікчемним. Таким чином, виходячи з однорідної юридичної природи поруки та застави як засобів забезпечення виконання зобов’язань, а також того факту, що як порука, так і застава припиняються у разі припинення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 575, п. 1 ч. 1 ст. 593, ч. 1 ст. 609 ЦК України, ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється. Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C4A51BDED240EF4C2257BE8001F3C5E
  5. Недавно на форуме была размещена позиция ВСУ относительно того, что при наличии императивов свобода договора не может применяться. Упустил координаты публикации, ткните носом, кто может.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «ВІП-МАСТЕР», про розірвання договору про участь у фонді фінансування будівництва, повернення переданих банку в довірче управління коштів на рахунок фонду фінансування будівництва та відшкодування моральної шкоди, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «ВІП-МАСТЕР» (далі – ТОВ «ВІП-МАСТЕР»), про розірвання договору про участь у фонді фінансування будівництва, повернення переданих банку в довірче управління коштів на рахунок фонду фінансування будівництва та відшкодування моральної шкоди. Позивачка зазначала, що в квітні 2008 року уклала з ПАТ «Укрсоцбанк» договір про участь у фонді фінансування будівництва виду А за спільною програмою будівництва ПАТ «Укрсоцбанк» та товариства з обмеженою відповідальністю «ВІП-МАСТЕР», на виконання якого з метою отримання у власність квартири АДРЕСА 1 передала відповідачу на рахунок фонду фінансування будівництва у довірче управління 545 337 грн., а той зобов’язався профінансувати за рахунок коштів фонду будівництво ТОВ «ВІП-МАСТЕР» зазначеного будинку. Відповідно до умов договору будинок мав бути споруджений і зданий в експлуатацію в 4-му кварталі 2009 року. Посилаючись на те, що станом на травень 2012 року спорудження будинку навіть не розпочалося позивачка просила розірвати укладений нею договір про участь у фонді фінансування будівництва, повернути передані нею банку в довірче управління на рахунок фонду фінансування будівництва кошти, а також стягнути 20 000 грн. на відшкодування завданої їй моральної шкоди. Рішенням Будьоннівського районного суду м. Донецька від 28 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 12 лютого 2013 року, позов задоволено частково. Розірвано укладений 23 квітня 2008 року ОСОБА_1 з ПАТ «Укрсоцбанк» договір про участь у фонді фінансування будівництва та стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_1 545 337 грн., переданих нею банку на виконання зазначеного договору. У решті позову відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2013 року у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення суду касаційної інстанції ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2013 року і передати справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ч. 9 ст. 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_2 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Згідно з ч. 9 ст. 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», на неоднакове застосування якої в обґрунтування своєї заяви посилається заявник, для фонду фінансування будівництва виду А виплата коштів довірителю в разі його відмови від участі у фонді не може здійснюватися за рахунок іншого фонду фінансування будівництва або власного майна управителя. Судом встановлено, що 23 квітня 2008 року ОСОБА_1 уклала з ПАТ «Укрсоцбанк» договір про участь у фонді фінансування будівництва виду А за спільною програмою будівництва ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ВІП-МАСТЕР», на виконання якого передала ПАТ «Укрсоцбанк» в довірче управління на рахунок фонду фінансування будівництва 545 337 грн. з метою отримання у власність квартири в будинку, який мав бути споруджений ТОВ «ВІП-МАСТЕР» за рахунок коштів фонду фінансування будівництва. Також судом встановлено, що обумовлені договором строки спорудження і введення будинку в експлуатацію не були дотримані, у зв’язку з чим договір судом було розірвано. Ухвалюючи рішення про стягнення з ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_1 коштів, переданих нею банку в довірче управління на рахунок фонду фінансування будівництва, суд виходив із того, що їх слід стягувати саме за рахунок коштів фонду фінансування будівництва за спільною програмою з забудовником ТОВ «ВІП-МАСТЕР», про що вказано в резолютивній частині рішення суду першої інстанції. Ухвалою від 6 березня 2013 року у справі № 6-4336 св 13, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ч. 9 ст. 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями суду, яким за подібних правовідносин відмовлено у позові довірителя до банку про повернення переданих йому в довірче управління коштів на виконання договору про участь у фонді фінансування будівництва з тих підстав, що довіритель порушив встановлений договором строк для одностороннього розірвання договору про участь у фонді фінансування будівництва та порядок такого розірвання, а Закон України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» встановив заборону на розірвання таких договорів, якщо для цього немає згоди обох сторін. Отже, у зазначених справах касаційний суд не допустив неоднакового застосування ч. 9 ст. 20 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Посилання заявника на ухвалу судді Верховного Суду України від 21 липня 2010 року у справі № 6-34634 ск 10 також не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, оскільки цією ухвалою лише відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою банку на рішення суду, ухвалене з подібних правовідносин, а не прийнято рішення за результатами його касаційного перегляду. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим в задоволенні заяви відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України слід відмовити. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді М.В. Патрюк Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DCD376847B419A98C2257BFD001E9F55
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., – за участі представника публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» – ОСОБА_1, розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим, в с т а н о в и л а: У листопаді 2012 року ОСОБА_2 звернулась до Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 31 травня 2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Банк «Фінанси та Кредит» (з 2007 року – відкрите акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», а з 2009 року – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останній надано грошові кошти в сумі 60 тис. доларів США зі сплатою процентів у розмірі 11,5 % річних, щомісячної комісійної винагороди в розмірі 0,2 % та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 31 травня 2021 року включно. З метою забезпечення виконання кредитного зобов’язання між нею та відповідачами було укладено договір поруки від 31 травня 2006 року НОМЕР_2. 18 вересня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено додаткову угоду НОМЕР_3 до кредитного договору НОМЕР_1, відповідно до умов якої було збільшено процентну ставку до 13,6 % річних. Посилаючись на те, що вказану додаткову угоду укладено без її згоди на продовження договору поруки на нових умовах, пов’язаних зі збільшенням відповідальності поручителя, ОСОБА_2 просила визнати вищезазначений договір поруки припиненим з 18 вересня 2008 року на підставі вимог статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 5 березня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір поруки від 31 травня 2006 року НОМЕР_2, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», ОСОБА_2 і ОСОБА_3, таким, що припинив свою дію з 18 вересня 2008 року. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 22 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Донецької області від 22 квітня 2013 року. У липні 2013 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року. Ухвалами судді Верховного Суду України від 2 серпня 2013 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вищезазначеним позовом та здійснено підготовчі дії відповідно до пункту 1 частини другої статті 360-1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог із підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначеної норми матеріального права ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 12 липня 2011 року, 22 та 28 березня, 4 квітня, 30 травня 2012 року та рішення цього самого суду від 13 лютого 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» – ОСОБА_1, дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 31 травня 2006 року між ОСОБА_3 (позичальник) і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» (кредитор) укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого останній надано грошові кошти в сумі 60 тис. доларів США зі сплатою процентів у розмірі 11,5 % річних та строком остаточного повернення кредиту не пізніше 31 травня 2021 року включно (а.с. 3-5). З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_2 (поручитель), ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» було укладено договір поруки від 31 травня 2006 року НОМЕР_2 (а.с. 8-9). За змістом пункту 4.4. зазначеного вище договору внесення змін і доповнень у кредитний договір, унаслідок яких збільшується обсяг відповідальності поручителя, не допускається без узгодження з ним. 18 вересня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено додаткову угоду НОМЕР_3 до кредитного договору від 31 травня 2006 року НОМЕР_1, відповідно до умов якої між сторонами досягнуто домовленості про збільшення процентної ставки за користування кредитними коштами до 13,6 % річних (а.с. 16). Згода ОСОБА_2 на внесення зазначених змін і доповнень до основного договору отримана не була, це питання з поручителем не узгоджувалось. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив із того, що укладена 18 вересня 2008 року між ОСОБА_3 і ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» угода, якою збільшена процентна ставка за користування кредитом, призвела до збільшення розміру відповідальності поручителя, який своєї згоди на зміну зобов’язання не давав, що відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України є підставою для визнання договору поруки припиненим. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, указував на те, що суд не звернув уваги на положення укладеного між позивачкою й відповідачами договору поруки, за змістом яких поручитель зобов’язується відповідати перед кредитором у повному обсязі за повне та своєчасне виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1, у тому числі зі сплати процентів за користування кредитними коштами, про можливість зміни розміру яких ОСОБА_2 було відомо на підставі підпунктів 1.1 та 1.3. пункту 1 і підпункту 2.2 пункту 2 договору поруки. Разом із тим у наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року, 28 березня, 4 квітня, 30 травня 2012 року та рішенні цього суду від 13 лютого 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах дійшла протилежного висновку про те, що в зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентної ставки за користування кредитними коштами навіть за наявності згоди на це банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед кредитором. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме частини першої статті 559 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом указаних норм матеріального права поручитель, хоча й пов'язаний із боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (частина друга статті 555 цього Кодексу). За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Ураховуючи викладене, висновок судів про достатність попередньої згоди поручителя на зміну умов основного договору (підпункти 1.1. та 1.3. пункту 1, підпункт 2.2. пункту 2 договору поруки) є безпідставним, оскільки підпунктом 4.4. пункту 4 спірного договору чітко визначена необхідність узгодження з поручителем змін та доповнень до кредитного договору, унаслідок яких збільшується відповідальність останнього. Порушення цих умов відповідно до частини першої статті 559 ЦК України тягне припинення поруки. За таких обставин у справі, яка переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанцій положень частини першої статті 559 ЦК України, тому на підставі пункту 1 статті 355, частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ висловлена Верховним Судом України в постанові від 25 вересня 2013 року (справа № 6-97 цс 13) За змістом частини першої статті 559 Цивільного кодексу України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком і тягне припинення поруки. Суддя Верховного Суду України М.В. Патрюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5437E301FD859D86C2257BF800493B64
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., - розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” про стягнення процентів за договором банківського вкладу, в с т а н о в и л а: У серпні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) про стягнення процентів за договором банківського вкладу. Зазначала, що 18 листопада 2010 року між її чоловіком, ОСОБА_5 і ПАТ КБ “ПриватБанк” було укладено договір про депозитний вклад НОМЕР_1 (далі – договір банківського вкладу), за умовами якого банк прийняв від нього 25 тис. доларів США на строк 12 місяців – до 18 листопада 2011 року й зобов’язався виплатити йому вказану суму та 9 % річних на умовах і в порядку, установлених договором. Під час дії договору, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті успадкувала належне ОСОБА_5 майно, у тому числі й указаний грошовий вклад. 6 червня 2011 року вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом. Неодноразово зверталася до ПАТ КБ “ПриватБанк” із заявами про одержання вкладу та встановлених договором процентів на суму вкладу. Проте відповідач виплатив їй лише суму вкладу та проценти на суму вкладу, які були нараховані на день смерті ОСОБА_5, у розмірі 92,46 доларів США. Посилаючись на те, що договір банківського вкладу не був припинений на день смерті спадкодавця, ОСОБА_1 просила стягнути з ПАТ КБ “ПриватБанк” проценти на суму банківського вкладу в розмірі 17 287 гривень 24 копійки. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 6 вересня 2012 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ КБ “ПриватБанк” на користь ОСОБА_1 проценти за договором банківського вкладу від 18 листопада 2010 року в розмірі 17 287 гривень 24 копійки. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2012 року скасовано рішення Подільського районного суду м. Києва від 6 вересня 2012 року та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в указаній справі. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2013 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2012 року, залишити без змін рішення Подільського районного суду м. Києва від 6 вересня 2012 року, посилаючись на неоднакове застосування положень ст.ст. 608 та 1228 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 червня 2013 року вказану справу допущено до провадження Верховного Суду України. Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_1 посилається на такі судові рішення: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_4 до філії “Київське головне регіональне управління Публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” про стягнення суми боргу за договором банківського вкладу, якою суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та залишив без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову через те, що місцевий суд дійшов правильного висновку, що відповідно до ч. 2 ст. 1228 ЦК України зобов’язання банку на оплату процентів за договором банківського вкладу у зв’язку зі смертю вкладника не припиняється; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2012 року у справі за позовом прокурора м. Нововолинська в інтересах ОСОБА_2 до приватного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” про стягнення відсотків за договорами, якою судом касаційної інстанції відмовлено у відкритті касаційного провадження та в якій висловлено правову позицію, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що зобов’язання банку не пов’язані з особою вкладника, тому їх виконання може відбутися щодо будь-якого спадкоємця. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи, наведені в заяві, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 18 листопада 2010 року між ОСОБА_5 та ПАТ КБ “ПриватБанк” було укладено договір банківського вкладу, за умовами якого банк прийняв від нього 25 тис. доларів США на строк 12 місяців – до 18 листопада 2011 року й зобов’язався виплатити йому вказану суму та 9 % річних на умовах і в порядку, передбачених договором. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Спадщину після смерті ОСОБА_5 прийняла його дружина – ОСОБА_1. 23 листопада 2011 року ПАТ КБ “ПриватБанк” здійснило виплату суми вкладу спадкоємцю вкладника в розмірі 25 тис. доларів США та процентів на суму вкладу, які були нараховані на день смерті ОСОБА_5, у розмірі 92,46 доларів США. У виплаті процентів на суму вкладу з дня смерті ОСОБА_5 до дня виплати коштів спадкоємцю ПАТ КБ “ПриватБанк” відмовило, вважаючи, що нарахування процентів на суму вкладу припиняється з дня смерті вкладника. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини й не припинилися внаслідок його смерті, у тому числі право на вклад у банку. Хоча правоздатність спадкодавця припинилася у зв’язку з його смертю, зобов’язання банку перед його спадкоємцями за договором банківського вкладу не припинилося, оскільки відповідач продовжував користуватися коштами вкладника. Такі висновки суду є правильними й узгоджуються з наданими позивачем ухвалами судів касаційної інстанції. У той самий час, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що зобов’язання банку нараховувати проценти за договором банківського вкладу припиняється смертю вкладника. З цим висновком судів погодитись не можна з таких підстав. Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. ст. 1216, 1218 ЦК України). Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора. Згідно зі ст. 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 цього Кодексу. Згідно зі ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Тобто сторонами правовідносин за договором банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор). Оскільки зобов’язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не пов’язане з особою вкладника, у зв’язку зі смертю вкладника (кредитора) таке зобов’язання не припиняється. До спадкоємців вкладника переходить право на вклад у банку та проценти, нараховані на суму вкладу до дня фактичного повернення коштів. Ухвалюючи у справі, яка переглядається, судове рішення про відмову у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції не врахував, що виконання банком зобов’язань виплачувати вкладникові проценти на суму вкладу не пов’язане з особою останнього, а тому не припиняється внаслідок смерті вкладника та входить до складу спадщини. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2013 року підлягає скасуванню на підставі п. 1 ст. 355, чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Надану заявником ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства “Комерційний банк “ПриватБанк” про стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди не може бути взято до уваги Верховним Судом України як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки вказаним судовим рішенням скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій із направленням справи на новий судовий розгляд, що не означає остаточного вирішення спору. Керуючись ст. ст. 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2013 року задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.В. Онопенко Правова позиція, висловлена Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи № 6-67цс13 Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. ст. 1216, 1218 ЦК України). Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора. Згідно зі ст. 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 цього Кодексу. Згідно зі ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Тобто сторонами правовідносин за договором банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор). Оскільки зобов’язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не пов’язане з особою вкладника, у зв’язку зі смертю вкладника (кредитора) таке зобов’язання не припиняється. До спадкоємців вкладника переходить право на вклад у банку та проценти, нараховані на суму вкладу до дня фактичного повернення коштів. Ухвалюючи у справі, яка переглядається, судове рішення про відмову у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції не врахував, що виконання банком зобов’язань виплачувати вкладникові проценти на суму вкладу не пов’язане з особою останнього, а тому не припиняється внаслідок смерті вкладника та входить до складу спадщини. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FC265C984F3A8307C2257BE3002B118F
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Сеніна Ю.Л., – Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Патрюка М.В., за участі: ОСОБА_1 та представника Автозаводського відділу державної виконавчої служби Кременчуцького міського управління юстиції – ОСОБА_2, розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної виконавчої служби України, Державної казначейської служби України, Автозаводського відділу державної виконавчої служби Кременчуцького міського управління юстиції про відшкодування шкоди, в с т а н о в и л а: У лютому 2012 року позивач звернувся до Печерського районного суду м. Києва з вищезазначеним позовом. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 25 квітня 2008 року стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на його користь борг за договором позики в розмірі 180 тис. грн та 49 тис. грн відсотків за користування позикою. Посилаючись на те, що зазначене рішення суду з 20 травня 2008 року знаходиться на виконанні в Автозаводському відділі державної виконавчої служби Кременчуцького міського управління юстиції (далі – ВДВС), проте в порушення вимог Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-XIV) своєчасно не виконано у зв’язку з бездіяльністю працівників виконавчої служби, ОСОБА_1 просив, з урахуванням уточнених позовних вимог, стягнути на його користь із Державного бюджету України на відшкодування матеріальної шкоди 192 593 грн 11 коп. та 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 серпня 2012 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У лютому 2013 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2013 року допущено до провадження Верховного Суду України справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної виконавчої служби України, Державної казначейської служби України, ВДВС про відшкодування шкоди для перегляду ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року. Ухвалами судді Верховного Суду України від 27 квітня 2013 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вищезазначеним позовом та здійснено підготовчі дії відповідно до пункту 1 частини другої статті 360-1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року порушується питання про скасування постановленої судом касаційної інстанції ухвали та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 56 Конституції України, статей 1167, 1173 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі – Закон № 202/98-ВР), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого, 14 березня, 27 червня, 11 липня, 30 травня та 5 грудня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 та представника ВДВС – ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи та доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 25 квітня 2008 року рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 стягнуто в солідарному порядку борг за договором позики в сумі 180 тис. грн та 49 тис. грн відсотків за користування позикою (далі – рішення № 2-1636/2008). 22 травня 2008 року постановами ВДВС відкрито виконавчі провадження за виконавчим листом НОМЕР_1, виданим 20 травня 2008 року Автозаводським районним судом м. Кременчука Полтавської області. До теперішнього часу зазначене вище рішення суду не виконано. Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 травня 2010 року було визнано неправомірною бездіяльність органу державної виконавчої служби – ВДВС; зобов’язано останнього вжити передбачених законом заходів для примусового виконання рішення № 2-1636/2008. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування матеріальної шкоди, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку, що сума боргу, нестягнутого ВДВС у порядку виконавчого провадження, не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України. Відмовляючи позивачу у відшкодуванні моральної шкоди, суди виходили з того, що обов’язок органу державної влади відшкодувати моральну шкоду відповідно до пункту 3 частини другої статті 1167 ЦК України повинен бути встановлений спеціальним законом, а оскільки Закон № 606-XIV не передбачає такого виду відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, завданої дією чи бездіяльністю державного виконавця, то позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків. З наданої заявником ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року вбачається, що суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанцій, яким частково задоволено позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої позивачу бездіяльністю відділу державної виконавчої служби Кіровського району м. Кіровограда, виходив із того, що тривале невиконання відповідачем судового рішення, яке призвело до унеможливлення його виконання взагалі, сталося з вини виконавчої служби, а тому позивачка має право на відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди. Ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня, 27 червня та 5 грудня 2012 року справи передано на новий розгляд до судів попередніх інстанцій із тих підстав, що, застосовуючи положення статті 56 Конституції України, статті 1173 ЦК України та частини третьої статті 11 Закону № 202/98-ВР і задовольняючи позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями (бездіяльністю) працівників державної виконавчої служби, суди не з’ясували у достатньому обсязі характер спірних правовідносин та не визначилися з нормою права, яка підлягає застосуванню, і, як наслідок, помилково стягнули моральну шкоду з неналежної особи. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині відшкодування моральної шкоди, завданої зволіканням працівників виконавчих служб під час виконання судових рішень, колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 22 лютого та 30 травня 2012 року виходила з доведеності факту неправомірної бездіяльності державних виконавців, заподіяння позивачам моральної шкоди, яка відповідно до вимог статей 1167, 1173 ЦК України підлягає відшкодуванню державою, оскільки за шкоду, заподіяну рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування чи їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, несе відповідальність держава. Отже, доводи заяви та надані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права рішення суду касаційної інстанції свідчать про наявність неоднакового застосування судами статті 56 Конституції України, статей 1167, 1173 ЦК України та статті 11 Закону № 202/98-ВР у частині права особи на відшкодування моральної шкоди, завданої державними виконавцями. У наданих на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права ухвалах касаційний суд обґрунтовано виходив із того, що відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 статті передбачає наявність інших випадків передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України). Відповідно до положень статті 11 Закону № 202/98-ВР шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Таким чином, касаційний суд у справі, рішення в якій переглядається, невірно виходив із того, що при відшкодуванні моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, потрібно застосовувати норми Закону № 606-XIV, яким такого виду відповідальності не передбачено. Оскільки, заявляючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на завдання моральної шкоди, яка полягала в перенесених душевних і моральних стражданнях, нервових стресах та погіршенні самопочуття, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статі 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону № 202/98-ВР. Разом із тим посилання ОСОБА_1 на неправильне застосування касаційним судом норм матеріального права щодо відшкодування матеріальної шкоди не підтвердилося. Так, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, яким у задоволенні позовних вимог у частині відшкодування матеріальної шкоди відмовлено (ухвала від 22 лютого 2012 року), суд касаційної інстанції виходив із того, що сам факт тривалого невиконання рішення суду не може бути підставою для безспірного стягнення збитків у вигляді нестягнутої за рішенням суду суми. У справі, судове рішення від 11 липня 2012 року в якій надано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, бездіяльність виконавчої служби призвела не лише до порушення передбачених законодавством термінів виконання судового рішення, а й до унеможливлення його виконання взагалі, що свідчить про різні обставини справ. Тому в частині посилань ОСОБА_1 на неоднакове застосування норм матеріального права щодо відшкодування матеріальної шкоди заява не підлягає задоволенню. Судовим рішенням від 11 липня 2012 року було вирішено питання стосовно інших обставин, ніж у справі, рішення в якій переглядається, оскільки в ній не йшлося про унеможливлення виконання рішення про повернення боргу. Отже, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права лише щодо відшкодування моральної шкоди, якими встановлено право особи на відшкодування шкоди завданої неправомірними діями або бездіяльністю державних виконавців, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 та частини першої статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 листопада 2012 року підлягає скасуванню в частині відшкодування моральної шкоди з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2012 року в частині відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 вересня 2013 року (справа № 6-48 цс 13) При відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статі 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу». Суддя Верховного Суду України М.В. Патрюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/85165AF532318D74C2257BE8001F3BAB
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2013 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г., Суддів: Барбари В.П., Гуменюка В.І., Потильчака О.І., Патрюка М.В., Балюка М.І., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2013 року у справі за скаргою публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» на постанову державного виконавця, в с т а н о в и л и : У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк» (далі – ПАТ «Західінкомбанк») звернулося до суду зі скаргою на постанову державного виконавця. Заявник зазначав, що постановою головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції від 30 березня 2009 року було відкрито виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США. Постановою державного виконавця від 8 квітня 2009 року зазначене виконавче провадження було приєднано до вже існуючого на той час зведеного виконавчого провадження стосовно стягнення боргів з ПАТ «Західінкомбанк». Постановою головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції від 31 травня 2012 року відкрито ще одне виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 69 405,99 доларів США, яке постановою від 7 червня 2012 року також було приєднано до зазначеного вище зведеного виконавчого провадження. Постановою виконуючого обов’язки начальника управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області від 17 серпня 2012 року головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції зобов’язано в строк до 20 серпня 2012 року передати матеріали виконавчих проваджень про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США та 69 405,99 доларів США до відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області. Зазначену постанову було обґрунтовано тим, що згідно зі ст.ст. 21 та 33 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відкриття в органі державної виконавчої служби кількох виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника вони об’єднуються у зведене виконавче провадження, а відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області підвідомчі виконавчі документи, суми зобов’язання за якими становлять від 3 до 10 000 000 грн. Оскаржуючи постанову про передачу матеріалів виконавчого провадження з відділу ДВС Луцького міського управління юстиції до відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області, ПАТ «Західінкомбанк» посилалося на те, що 30 березня 2009 року виконавче провадження головним державним виконавцем Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції було відкрито правомірно і це відповідало чинній на той час редакції ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», а ст. 33 зазначеного Закону не регулює порядку передачі виконавчого провадження з одного відділу до іншого, а лише встановлює підстави об’єднання виконавчих проваджень в одному відділі, в якому вони відкритті. Посилаючись на зазначені обставини ПАТ «Західінкомбанк», просило визнати дії і постанову виконуючого обов’язки начальника управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області щодо передачі матеріалів виконавчих проваджень про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США та 69 405,99 доларів США незаконними. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 1 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 9 листопада 2012 року, скаргу ПАТ «Західінкомбанк» задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2013 року касаційні скарги ОСОБА_1 та управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Волинській області відхилено, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційних інстанцій ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 на підтримання заяви та представника ПАТ «Західінкомбанк» ОСОБА_2 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає. Постановляючи ухвалу про визнання дій державного виконавця незаконними суд виходив із того, що після приєднань виконавчих проваджень до вже існуючого зведеного виконавчого провадження вони перестали існувати як окремі виконавчі провадження і передавати їх на виконання до іншого відділу державної виконавчої служби можливості не було, а можливість їх вилучення із зведеного виконавчого провадження законом не передбачена. До того ж до підвідомчості відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області віднесено виконання конкретного рішення, сума зобов’язань за яким перевищує встановлені ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» межі, а не сукупна сума зобов’язань за кількома рішеннями. У постанові Вищого господарського суду України від 17 грудня 2008 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, зроблено висновок про те, що підстави передачі виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого регулюються не тільки Законом України «Про виконавче провадження», а й чинним на той час Порядком передачі матеріалів виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого або виконавчої групи, від одного державного виконавця до іншого, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 17 травня 2004 року № 38/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 травня 2004 року за № 625/9224, відповідно до п. 2.2 якого передача виконавчих проваджень з одного відділу примусового виконання рішень до іншого може здійснюватися за рішенням керівника відділу примусового виконання рішень департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо будь-яких виконавчих проваджень, що перебувають в органах державної виконавчої служби. У постанові Вищого господарського суду України від 6 березня 2013 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми закону також посилається заявник, Вищий господарський суд України вказав, що згідно з пунктами 6.1, 6.3, 6.4 – 6.6. Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, виконавче провадження може бути передано від одного органу державної виконавчої служби до іншого у випадках, визначених Законом, та в порядку, встановленому цією Інструкцією. Однак, зазначені висновки Вищого господарського суду України не суперечать висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі, що переглядається, і не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.П. Барбара М.В. Патрюк М.І. Балюк І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін І.Б. Шицький Постанова від 11 вересня 2013 року № 6-68цс13 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7FC299651883CE1FC2257C92003A6BF9
  11. Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2010 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Григорєвої Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Луспеника Д.Д., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ДКД», ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про дострокове розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ДКД» (далі ТОВ «Торговий дім «ДКД») на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 2 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 4 вересня 2009 року, в с т а н о в и л а: У березні 2009 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 13 травня 2008 року між ним і ТОВ «Торговий дім «ДКД» укладений кредитний договір про відкриття не відновлювальної кредитної лінії у розмірі 96 426доларів США зі сплатою 14,75% річних на строк до 10 травня 2013 року. Взяті на себе зобовязання ТОВ «Торговий дім «ДКД» не виконало, з жовтня 2008 року заборгованість за кредитом та процентами не сплачувало. Станом на 15 травня 2009 року загальний розмір заборгованості за кредитним договором становить 95313,12 доларів США, що еквівалентні 72 6619 грн. 57 коп. 13 травня 2008 року в забезпечення виконання умов кредитного договору було укладено договори поруки із засновниками товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за кредитним договором - 95313,12 доларів США та судові витрати. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 2 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 4 вересня 2009 року, позов задоволено частково. Розірвано кредитний договір від 13 травня 2008 року, укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ТОВ «Торговий дім «ДКД». Стягнуто солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 726619 грн. 57 коп. та по 216 грн. 25 коп. судових витрат з кожного. У касаційній скарзі ТОВ «Торговий дім «ДКД» просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і закрити провадження у справі. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи частково позов ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позичальник і поручитель несуть солідарну відповідальність перед кредитором на всю суму заборгованості, включаючи сплату основного боргу за кредитним договором, нарахованих процентів за користування кредитом та неустойки. Проте судом при вирішенні справи допущено порушення процесуального закону. Судом установлено, що 13 травня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Торговий дім «ДКД» укладений кредитний договір про відкриття не відновлювальної кредитної лінії у розмірі 96 426доларів США зі сплатою 14,75% річних на строк до 10 травня 2013 року. У забезпечення виконання умов кредитного договору 13 травня 2008 року було укладено договори поруки з ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд, перш за все, має зясувати, чи підлягає справа розгляду за правилами цивільного судочинства, чи не будуть порушені вимоги ст. 16 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України та розяснень, викладених в абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою ст. 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (ст. 17) або Господарським процесуальним кодексом України (ст. ст. 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Вирішуючи спір в порядку цивільного судочинства, суд зазначені положення не врахував і не звернув уваги на те, що в одне провадження обєднані вимоги юридичної особи ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до іншої юридичної особи ТОВ «Торговий дім «ДКД», які виникли з укладеного ними кредитного договору та підлягають розгляду в порядку господарського судочинства (ст. 12 ГПК України) та позов юридичної особи до фізичних осіб ОСОБА_4, ОСОБА_5 й ОСОБА_6, що виник з окремих договорів поруки від 13 травня 2008 року, які згідно положень ст. 543 ЦК України можуть бути самостійним і окремим предметом позову. За таких обставин судові рішення в частині позовних вимог до ТОВ «Торговий дім «ДКД» підлягають скасуванню як такі, що ухвалені з порушенням норм процесуального права, а провадження у справі в цій частині закриттю згідно з п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо судових рішень в частині стягнення суми з поручителів, то відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Під час розгляду справи в цій частині судом не було порушено норм матеріального чи процесуального права, поручителями судові рішення не оскаржені. Керуючись ст. ст. 336, 337, ч. 1 ст. 340, ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у х в а л и л а: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ДКД» задовольнити частково. Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 2 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 4 вересня 2009 року в частині позовних вимог до ТОВ «Торговий дім «ДКД» скасувати. Провадження у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ДКД» про дострокове розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором закрити. У решті судові рішення залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Л.І. Григорєва Судді: В.І. Гуменюк Д.Д. Луспеник Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/11753490
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Патрюка М.В., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у справі за позовом Ганієвої Вікторії Вікторівни до публічного акціонерного товариства «Філдес Україна» (далі – ПАТ «Філдес Україна») про визнання договору недійсним, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди, в с т а н о в и л а : У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 23 жовтня 2008 року вона уклала з ПАТ «Філдес Україна» контракт про надання послуг з метою придбання легкового автомобіля «Деу Ланос» вартістю 52 600 грн. На виконання своїх зобов’язань вона сплатила 74% вартості автомобіля, але сам автомобіль не отримала. Указаний контракт не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якою заборонена нечесна підприємницька практика, яка вводить споживача в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем. Крім того, контракт не відповідає вимогам п. 4 ч. 3, ч. 4 ст. 18 указаного Закону, оскільки містить несправедливі умови договору щодо його розірвання за бажанням клієнта з утриманням із клієнта штрафу, вступного внеску, адміністративних витрат, страхового внеску, але не містить будь-яких негативних наслідків для самого ПАТ «Філдес Україна». Позивачка просила визнати недійсним контракт, стягнути з ПАТ «Філдес Україна» на її користь сплачені кошти в сумі 41 278 грн. 84 коп. та 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Калінінського районного суду м. Горлівки Донецької області від 30 серпня 2011 року позов задоволено частково: визнано недійсним контракт, стягнуто з ПАТ «Філдес Україна» на користь ОСОБА_1 41 278 грн. 84 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року рішення суду першої інстанції в частині визнання договору недійсним та повернення коштів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову про визнання договору недійсним і повернення коштів відмовлено; у решті – рішення залишено без змін. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року відмовлено. У січні 2012 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2012 року допущено до провадження Верховного Суду України вказану цивільну справу для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 березня 2012 року відкрито провадження у справі; витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року, ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року та ухвалити нове рішення. В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявниця надала рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовані одні й ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи судом установлено, що 23 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 (клієнт) та ПАТ «Філдес Україна» укладено контракт НОМЕР_1 з ідентифікатором до нього, предметом якого є надання особі послуг з адміністрування системи, що умовно називається «Кар Кредит», з метою придбання легкового автомобіля «Деу Ланос» у групі. Клієнт системи сплачує: вступний внесок у розмірі 1 893 грн. 60 коп., щомісячний чистий внесок (частина вартості автомобіля, за рахунок якого здійснюється його придбання) – 1,04%, щомісячні адміністративні витрати (плата за послуги з формування груп клієнтів системи та за здійснення організаційних дій з визнання автомобіля) – 0,5%, щомісячний страховий внесок – 0,065%, збір за визнання (одноразовий платіж, що підлягає сплаті в момент визнання за ним автомобіля) - 3%. Усього на виконання умов контракту ОСОБА_1 сплатила 41 278 грн. 84 коп. Виконання послуг з адміністрування системи полягає в тому, що клієнт сплачує передбачені контрактом кошти, а ПАТ «Філдес Україна» формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання автомобіля (пп. 5, 8 контракту). Клієнт одержує автомобіль відповідно до методів визнання права на отримання ним автомобіля, передбачених контрактом (пп. 10, 11, 12), і таке визнання права здійснює ПАТ «Філдес Україна» на власний розсуд, право на купівлю мають не всі учасники системи, а тільки ті, які зробили найбільшу кількість внесків. Контракт не містить строків та (або) термінів отримання клієнтом автомобіля, не передбачає будь-якої відповідальності ПАТ «Філдес Україна» за невиконання умов договору та будь-яких гарантій отримання клієнтом автомобіля навіть у разі повної оплати його вартості. Натомість контрактом передбачено, що у випадку відмови клієнта від контракту з нього утримується вступний внесок, 10% штрафу від суми, що підлягає поверненню, але не менше суми двох чистих внесків, не повертаються адміністративні витрати й страховий внесок, повернення коштів відбувається після ліквідації групи. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що умови спірного контракту є несправедливими та непрозорими, унаслідок чого утворюється істотний дисбаланс договірних прав і обов’язків на шкоду споживачеві, і що ПАТ «Філдес Україна» здійснює нечесну підприємницьку практику, оскільки фонди групи з придбання автомобіля формуються виключно за рахунок внесків інших клієнтів системи, без залучення коштів товариства, а розподіл коштів фонду групи між клієнтами являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми. Скасовуючи рішення суду в цій частині, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 підписала контракт, який відображає посередницьку діяльність ПАТ «Філдес Україна» стосовно придбання нею автомобіля, що свідчить про досягнення між сторонами згоди за всіма його умовами, і що позивачка не надала доказів про порушення з боку відповідача принципу добросовісності, який утворив дисбаланс договірних прав і обов’язків на її шкоду. У наданому для порівняння рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю «УСП Україна» (далі – ТОВ «УСП Україна») про визнання договору недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що між сторонами укладено договір про надання послуг, який вводить споживача в оману, дії ТОВ «УСП Україна» є недобросовісними, містять ознаки пірамідальної схеми. Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання договору недійсним, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними та в цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, на користь споживача підлягають стягненню сплачені за договором кошти згідно зі ст. 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Таким чином, у справі, яка переглядається, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Усуваючи вказані розбіжності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки ОСОБА_1 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права ОСОБА_1, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману. Згідно із чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року є незаконною, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись ст. ст. 355, 360 – 2, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий М.В. Патрюк Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція (справа №6-35цс12): За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки позивачка сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права позивачки, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...15?OpenDocument
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., - розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства «Філдес Україна» про захист прав споживача, в с т а н о в и л а : У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до закритого акціонерного товариства «Філдес Україна» (далі – ЗАТ «Філдес Україна») про захист прав споживача. Зазначав, що 23 квітня 2007 року між ним та ЗАТ «Філдес Україна» було укладено контракт про надання послуг з адміністрування системи, яка умовно називається «CAR CREDIT» («КАР КРЕДИТ»), з метою придбання легкового автомобіля марки Daewoo, модель Lanos TF69Y1-45, вартістю 47 335 грн (далі – Контракт). Згідно з додатковою угодою про визнання права на автомобіль від 5 лютого 2009 року (далі – Додаткова угода) до Контракту ЗАТ «Філдес Україна» визнало за ним право на отримання зазначеного транспортного засобу. На виконання своїх зобов’язань за Контрактом він сплатив 44 674 грн 36 коп. вартості автомобіля, але автомобіль не отримав. Посилаючись на те, що Контракт не відповідає вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі умови договору щодо встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця: виконавець має право в односторонньому порядку змінювати характеристики автомобіля, визначати вартість товару на момент його поставки споживачу, збільшувати вартість товару без надання споживачу права розірвати договір у разі збільшення вартості порівняно з тією, що була погоджена сторонами на момент укладення договору, і вимогам ст. 19 указаного Закону, якими заборонена нечесна підприємницька практика, що вводить споживача в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, а також вимогам ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за якою здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії, яку ЗАТ «Філдес Україна» не одержало, просив визнати Контракт і Додаткову угоду недійсними на підставі ст. ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Рішенням Тельманівського районного суду Донецької області від 1 липня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 6 жовтня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2012 року поновлено ОСОБА_1 строк для подання заяви про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року; цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ «Філдес Україна» про захист прав споживача допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 23 квітня 2007 року між ЗАТ «Філдес Україна» та ОСОБА_1 (клієнт) було укладено Контракт НОМЕР_1 з ідентифікатором до нього, предметом якого є надання особі послуги з адміністрування системи, яка умовно називається «CAR CREDIT» («КАР КРЕДИТ»), з метою придбання автомобіля марки Daewoo, модель Lanos TF69Y1-45, у групі. За умовами укладеного Контракту клієнт системи сплачує: вступний внесок у розмірі 1 704 грн 06 коп.; щомісячний чистий внесок (частина вартості автомобіля, за рахунок якого здійснюється його придбання) – 1,19 %; щомісячні адміністративні витрати (плата за послуги з формування груп клієнтів системи та за здійснення організаційних дій з визнання автомобіля) – 0,3 %; щомісячний страховий внесок – 0,065 %; асигнаційний збір (платіж, що підлягає сплаті в момент визнання за ним автомобіля) – 4 %. 5 лютого 2009 року між ЗАТ «Філдес Україна» та ОСОБА_1 укладено Додаткову угоду до Контракту, за якою ЗАТ «Філдес Україна» визнало за ОСОБА_1 право на отримання транспортного засобу, базова вартість якого на момент отримання ОСОБА_1 асигнації становила 54 441 грн. На виконання умов Контракту ОСОБА_1 сплатив 44 674 грн 36 коп. За змістом Контракту виконання послуг з адміністрування системи полягає в тому, що: клієнт сплачує передбачені Контрактом кошти, а ЗАТ «Філдес Україна» формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання автомобіля (ст. ст. 3, 5 Контракту); клієнт одержує автомобіль відповідно до принципів асигнації (визнання) автомобіля, передбачених Контрактом (ст. 7 Контракту); визнання автомобіля здійснює ЗАТ «Філдес Україна» на власний розсуд; право на купівлю автомобіля мають не всі учасники системи, а тільки ті, які володіють на останній день місяця, що передує акту асигнації, найбільшою кількістю балів (ст. 9 Контракту), тобто, які зробили найбільшу кількість внесків; Контракт не містить строків та (або) термінів отримання клієнтом автомобіля та не передбачає будь-яких гарантій отримання клієнтом автомобіля навіть у разі повної оплати його вартості; у разі відмови клієнта від Контракту внесок йому повертається після ліквідації групи за вирахуванням 10 % штрафу за односторонню відмову від Контракту, який не може бути менший ніж два чистих внески, нарахованих на підставі ціни товару, що є дійсною на день повернення, при цьому поверненню не підлягають вступний внесок, адміністративні витрати, страховий внесок (ст. 15 Контракту). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що підписання ОСОБА_1 Контракту свідчить про досягнення між сторонами згоди щодо усіх його умов та що позивачем не доведено, що умови Контракту є несправедливими; крім того, такий вид діяльності, як адміністрування придбання в групах, не визначений на законодавчому рівні як фінансова послуга, а відносини щодо надання таких послуг законодавчо не врегульовані. Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалі від 11 липня 2012 року дійшов висновку про те, що умови спірного контракту про надання послуг є несправедливими та непрозорими й спрямовані на введення в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації пірамідальної схеми, що згідно з положеннями ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» є нечесною підприємницькою практикою. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, яка надана ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Оскільки ОСОБА_1 сплачував кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ЗАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «КАР КРЕДИТ», суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода, яка не порушує прав ОСОБА_1, а діяльність ЗАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «КАР КРЕДИТ» не є такою, що вводить споживача в оману. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...45?OpenDocument
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 червня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», товариства з обмеженою відповідальністю «Стайл-Т», фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою, в с т а н о в и л а : У липні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», перетвореного в подальшому в публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), товариства з обмеженою відповідальністю «Стайл-Т» (далі - ТОВ «Стайл-Т»), фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою. Позивачка зазначала, що 21 грудня 2007 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» з однієї сторони та ТОВ «Стайл-Т» і фізична особа-підприємець ОСОБА_2 з другої уклали Генеральний кредитний договір, за умовами якого, на підставі окремих додаткових кредитних договорів, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відкрило ТОВ «Стайл-Т» та фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 кредитні лінії з лімітом 19 200 000 грн., а ті в свою чергу зобов’язувалися погасити зобов’язання за всіма договорами, укладеними в рамках цього договору, до 19 грудня 2011 року. Також 21 грудня 2007 року ТОВ «Стайл-Т» було укладено кредитні договори, відповідно до яких в рамках Генерального кредитного договору банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію у сумі 15 000 000 грн. та 3 000 000 грн. відповідно строком до 18 грудня 2011 року зі сплатою 14,75 % річних. В той же день на забезпечення виконання названого кредитного договору ОСОБА_1 уклала з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки, згідно умов якого вона поручилася перед банком за виконання ТОВ «Стайл-Т» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 за виконання ними своїх обов’язків, що виникають з умов вказаного Генерального кредитного договору, в разі його невиконання або неналежного виконання позичальниками. Посилаючись на те, що 15 липня 2008 року між ТОВ «Стайл-Т» та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», а також фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 було укладено додаткові договори до кредитних договорів, згідно з умовами яких збільшено процентну ставку за кредитом з 14,75 % до 18 % річних, внаслідок чого збільшився обсяг її відповідальності як поручителя, позивачка просила на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати поруку припиненою. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 2 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 28 листопада 2012 року, позов задоволено частково. Визнано договір поруки від 21 грудня 2007 року, укладений ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» з ОСОБА_1, припиненим в частині забезпечення кредитних зобов’язань фізичної особи-підприємця ОСОБА_2. У задоволені позовних вимог про припинення договору поруки за кредитними зобов’язаннями ТОВ «Стайл-Т» відмовлено. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2012 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за зазначеним позовом. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 1 ст. 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» з однієї сторони та ТОВ «Стайл-Т» і фізична особа-підприємець ОСОБА_2 з другої уклали Генеральний кредитний договір, за умовами якого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відкрило ТОВ «Стайл-Т» та фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 кредитні лінії з лімітом 19 200 000 грн. Також 21 грудня 2007 року ТОВ «Стайл-Т» було укладено кредитні договори, відповідно до яких в рамках Генерального кредитного договору банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію у сумі 15 000 000 грн. та 3 000 000 грн. відповідно строком до 18 грудня 2011 року зі сплатою 14,75 % річних. В той же день на забезпечення виконання названого кредитного договору ОСОБА_1 уклала з ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки, згідно умов якого вона взяла на себе обов’язок перед банком відповідати по боргових зобов’язаннях ТОВ «Стайл-Т» та фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 15 липня 2008 року банком та позичальниками було укладено додаткові договори до кредитного договору, згідно умов яких було збільшено процентну ставку за користування кредитними коштами з 14,75 % до 18,00 % річних. Відмовляючи в позові в частині припинення договору поруки за кредитними зобов’язаннями ТОВ «Стайл-Т» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачка була повідомлена про збільшення процентної ставки за користування кредитними коштами з 14,75 % до 18,00 % річних, оскільки як один із учасників ТОВ «Стайл-Т» брала участь у загальних зборах товариства 15 липня 2008 року та голосувала за надання згоди ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» на підвищення процентних ставок за користування грошовими коштами за кредитним договором та підписання відповідних додаткових договорів. Однак з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Згідно з п. 4.2 договору поруки від 21 грудня 2007 року, укладеним ОСОБА_1 з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», сторони встановлюють, що умови цього договору можуть бути змінені лише з письмової згоди його сторін. Як установлено судом, письмової згоди на укладення додаткової угоди до кредитного договору, якою було збільшено обсяг відповідальності, ОСОБА_1 як поручитель не надавала. Встановлено лише, що ОСОБА_1 як учасник ТОВ «Стайл-Т» голосувала за внесення змін до кредитних договорів. Однак, голосуючи на зборах, позивачка діяла як учасник господарського товариства, а не як поручитель. Як поручитель вона у спосіб, передбачений договором, згоди на збільшення своєї власної відповідальності не давала. До такого ж висновку у своїй ухвалі від 23 січня 2013 року дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1. Таким чином, за схожих фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його в частині відмови в позові про визнання припиненою поруки за кредитними зобов’язаннями ТОВ «Стайл-Т» слід скасувати і передати справу в цій частині на новий касаційний розгляд. В решті зазначені судові рішення не оскаржуються, відтак, в цій частині Верховним Судом України не переглядаються. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2012 року в частині залишення без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 2 жовтня 2012 року та ухвали апеляційного суду Миколаївської області від 28 листопада 2012 року про відмову в позові ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», товариства з обмеженою відповідальністю «Стайл-Т», фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою за кредитними зобов’язаннями товариства з обмеженою відповідальністю «Стайл-Т» скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ Згода поручителя на збільшення обсягу його відповідальності має бути очевидною і наданою в спосіб, передбачений договором поруки. Надання згоди учасником товариства з обмеженою відповідальністю, який є одночасно поручителем, на збільшення процентної ставки за наданим товариству кредитом без дотримання зазначених вище вимог не свідчить про надання ним згоди на збільшення обсягу своєї відповідальності як поручителя і тягне за собою припинення поруки. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...1f?OpenDocument
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Сеніна Ю.Л.,- за участі: представника публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк”- ОСОБА_6, представника арбітражного керуючого ОСОБА_2 – ОСОБА_7, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву арбітражного керуючого ОСОБА_2 про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” до товариства з обмеженою відповідальністю “Фірма “Згода”, ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю “РАМІТА-2008”, товариства з обмеженою відповідальністю “ТАТІСС БІЗНЕС”, товариства з обмеженою відповідальністю “ІНВЕСТКРЕДИТ”, орендного підприємства “Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації”, треті особи: арбітражний керуючий ОСОБА_2, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_3, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання правочинів недійсними, витребування майна із чужого незаконного володіння, в с т а н о в и л а: У серпні 2010 року публічне акціонерне товариство “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” (далі – ПАТ “Промінвестбанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 березня 2006 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство), правонаступником якого є ПАТ “Промінвестбанк”, та товариством з обмеженою відповідальністю “Фірма “Згода” (далі - ТОВ “Фірма “Згода”) укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії (далі – кредитний договір від 30 березня 2006 року), за яким банк надав позичальнику кредит, шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії в розмірі, що не може перевищувати 2 млн грн, на виробничі потреби на строк до 29 березня 2009 року. 14 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” було укладено кредитний договір про відкриття мультивалютної кредитної лінії (далі – кредитний договір від 14 лютого 2007 року), за яким банк надав позичальнику кредит шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії в розмірі, що не може перевищувати 15 млн грн, для рефінансування кредитної заборгованості, придбання обладнання, сировини, інші виробничі потреби на строк до 7 лютого 2012 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 14 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” 14 лютого 2007 року укладено договір застави (далі – договір застави від 14 лютого 2007 року), за умовами якого ТОВ “Фірма “Згода” (заставодавець) надало банку (заставодержателю) у заставу рухоме майно згідно з переліком, указаним у п. 1.2 договору застави. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 14 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” 14 червня 2007 року укладено іпотечний договір із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя (далі – договір іпотеки від 14 червня 2007 року), за яким останній (іпотекодавець) надав банку (іпотекодержателю) в іпотеку нерухоме майно – виробничу базу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 15 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” було укладено кредитний договір про відкриття мультивалютної кредитної лінії (далі – кредитний договір від 15 листопада 2007 року), за яким банк надав позичальнику кредит шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії в розмірі, що не може перевищувати 10 млн грн, для виробничих потреб на строк до 7 листопада 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 15 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) і ТОВ “Фірма “Згода” 15 листопада 2007 року укладено договори застави № 47/3-183з/О та № 47/3-184з/О (далі – договори застави від 15 листопада 2007 року), за умовами яких ТОВ “Фірма “Згода” (заставодавець) надало банку (заставодержателю) у заставу рухоме майно згідно з переліком, указаним у п. 1.2 договорів застави. Рішенням господарського суду Запорізької області від 4 листопада 2009 року стягнуто з ТОВ “Фірма “Згода” на користь ПАТ “Промінвестбанк” заборгованість за кредитним договором від 14 лютого 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет застави за договором застави від 14 лютого 2007 року та на предмет іпотеки за договором іпотеки від 14 червня 2007 року. Рішенням господарського суду Запорізької області від 11 листопада 2009 року стягнуто з ТОВ “Фірма “Згода” на користь ПАТ “Промінвестбанк” заборгованість за кредитним договором від 15 листопада 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет застави за договорами застави від 15 листопада 2007 року та на предмет іпотеки. Рішенням господарського суду Запорізької області від 18 січня 2010 року стягнуто з ТОВ “Фірма “Згода” на користь ПАТ “Промінвестбанк” заборгованість за кредитним договором від 30 березня 2006 року. Постановою господарського суду Запорізької області від 15 лютого 2010 року визнано ТОВ “Фірма “Згода” банкрутом; відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором арбітражного керуючого ОСОБА_2; визначено строк ліквідаційної процедури – до 1 червня 2010 року. Ухвалою господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року задоволено заяву ліквідатора банкрута та скасовано наступні арешти (заборони) майна ТОВ “Фірма “Згода”: заставу рухомого майна за договорами застави від 14 лютого 2007 року, від 15 листопада 2007 року, від 1 грудня 2009 року; арешт рухомого майна за постановою про відкриття виконавчого провадження від 28 грудня 2009 року та податкову заставу за законом. Ухвалою господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року задоволено заяву ліквідатора банкрута: знято заборону на нерухоме майно за договором іпотеки від 14 червня 2007 року та вилучено обтяження іпотекою щодо відповідних об’єктів - предметів іпотеки; знято заборону на нерухоме майно за договором іпотеки від 15 листопада 2007 року та вилучено обтяження іпотекою щодо відповідних об’єктів - предметів іпотеки. 26 березня 2010 року між ТОВ “Фірма “Згода” та ОСОБА_1 укладено договори купівлі-продажу нерухомого майна, що було предметом договору іпотеки від 14 червня 2007 року. 1 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю “РАМІТА-2008” (далі - ТОВ “РАМІТА-2008”) укладено договори дарування вказаного нерухомого майна. 30 квітня 2007 року між ТОВ “РАМІТА-2008” та товариством з обмеженою відповідальністю “ТАТІСС БІЗНЕС” (далі - ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС”) укладено договори купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна. 10 червня 2010 року між ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС” та товариством з обмеженою відповідальністю “ІНВЕСТКРЕДИТ” (далі - ТОВ “ІНВЕСТКРЕДИТ”) укладено договори іпотеки вказаного нерухомого майна. Постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано постанову господарського суду Запорізької області від 15 лютого 2010 року, якою визнано банкрутом ТОВ “Фірма “Згода” і відкрито ліквідаційну процедуру; провадження у справі про банкрутство ТОВ “Фірма “Згода” припинено. Постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано ухвалу господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року у справі про скасування арешту на рухоме майно. Постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано ухвалу господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року у справі про зняття заборони відчуження нерухомого майна. Посилаючись на те, що договори купівлі-продажу від 26 березня 2010 року, договори дарування від 1 квітня 2010 року, договори купівлі-продажу від 30 квітня 2010 року та договори іпотеки від 10 червня 2010 року укладено з порушенням вимог статті 12 Закону України “Про іпотеку”, оскільки ПАТ “Промінвестбанк” як іпотекодержатель не надавало згоди на відчуження переданого йому в іпотеку майна, позивач просив: визнати недійсними зазначені договори; витребувати від ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС” указане нерухоме майно; визнати за ТОВ “Фірма “Згода” право власності на зазначене нерухоме майно; зобов’язати орендне підприємство “Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації” скасувати відповідні реєстраційні записи про реєстрацію права власності на це нерухоме майно та зареєструвати право власності на вказане нерухоме майно за ТОВ “Фірма “Згода”; зобов’язати приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_3 поновити записи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек із заміною найменування іпотекодавця на ТОВ “Фірма “Згода”, які існували до моменту укладення ліквідатором ТОВ “Фірма “Згода” ОСОБА_2 та фізичною особою ОСОБА_1 договорів купівлі-продажу нерухомого майна, раніше переданого в іпотеку ПАТ “Промінвестбанк” на підставі договору іпотеки від 14 червня 2007 року. Справа судами розглядалась неодноразово. Останнім рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 червня 2012 року, у задоволенні позову ПАТ “Промінвестбанк” відмовлено. Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року касаційну скаргу ПАТ “Промінвестбанк” задоволено. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 червня 2012 року скасовано, позов ПАТ “Промінвестбанк” задоволено. Визнано недійсними: договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені 26 березня 2010 року між ТОВ “Фірма “Згода” в особі ліквідатора ОСОБА_2 та ОСОБА_1; договори дарування нерухомого майна, укладені 1 квітня 2010 року ОСОБА_1 на користь ТОВ “РАМІТА-2008”; договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені 30 квітня 2010 року між ТОВ “РАМІТА-2008” та ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС”; іпотечні договори № 05-1-/ЮЛ/1, № 05-1-/ЮЛ/2, № 05-1-/ЮЛ/3, № 05-1/ЮЛ/4, № 05-1/ЮЛ/5, укладені 10 червня 2010 року між ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС” та ТОВ “ІНВЕСТКРЕДИТ”, про передачу нерухомого майна в іпотеку останнього. Витребувано в ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС” спірне нерухоме майно та зобов’язано ОП “Запорізьке МБТІ” скасувати реєстраційні записи й зареєструвати за ТОВ “Фірма “Згода” право власності на спірне нерухоме майно. Вирішено питання розподілу судових витрат. У квітні 2013 року до Верховного Суду України звернувся арбітражний керуючий ОСОБА_2 із заявою про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. Арбітражний керуючий ОСОБА_2 просить скасувати рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року, залишивши в силі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 червня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Установлено, що 30 березня 2006 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ), правонаступником якого є ПАТ “Промінвестбанк”, та ТОВ “Фірма “Згода” було укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії, за яким банк надав позичальнику кредит шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії в розмірі, що не може перевищувати 2 млн грн, на виробничі потреби на строк до 29 березня 2009 року. 14 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” було укладено кредитний договір про відкриття мультивалютної кредитної лінії, за яким банк надав позичальнику кредит шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії в розмірі, що не може перевищувати 15 млн грн, на рефінансування кредитної заборгованості, придбання обладнання, сировини, інші виробничі потреби на строк до 7 лютого 2012 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 14 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” 14 лютого 2007 року укладено договір застави, за умовами якого ТОВ “Фірма “Згода” (заставодавець) надало банку (заставодержателю) у заставу рухоме майно згідно з переліком, указаним у п. 1.2 договору застави від 14 лютого 2007 року. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 14 лютого 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) і ТОВ “Фірма “Згода” 14 червня 2007 року укладено іпотечний договір із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким ТОВ “Фірма “Згода” (іпотекодавець) надало банку (іпотекодержателю) в іпотеку нерухоме майно – виробничу базу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 15 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) та ТОВ “Фірма “Згода” було укладено кредитний договір про відкриття мультивалютної кредитної лінії, за яким банк надав позичальнику кредит шляхом відкриття відновлюваної кредитної лінії в розмірі, що не може перевищувати 10 млн грн, для виробничих потреб на строк до 7 листопада 2010 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором від 15 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (ЗАТ) і ТОВ “Фірма “Згода” 15 листопада 2007 року укладено договори застави № 47/3-183з/О, № 47/3-184з/О, за умовами яких ТОВ “Фірма “Згода” (заставодавець) надало банку (заставодержателю) у заставу рухоме майно згідно з переліком, указаним у п. 1.2 договорів застави від 15 листопада 2007 року. Рішенням господарського суду Запорізької області від 4 листопада 2009 року стягнуто з ТОВ “Фірма “Згода” на користь ПАТ “Промінвестбанк” заборгованість за Кредитним договором від 14 лютого 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет застави за договором застави від 14 лютого 2007 року та на предмет іпотеки за договором іпотеки від 14 червня 2007 року. Рішенням господарського суду Запорізької області від 11 листопада 2009 року стягнуто з ТОВ “Фірма “Згода” на користь ПАТ “Промінвестбанк” заборгованість за кредитним договором від 15 листопада 2007 року шляхом звернення стягнення на предмет застави за договорами застави від 15 листопада 2007 року та на предмет іпотеки. Рішенням господарського суду Запорізької області від 18 січня 2010 року стягнуто з ТОВ “Фірма “Згода” на користь ПАТ “Промінвестбанк” заборгованість за кредитним договором від 30 березня 2006 року. Постановою господарського суду Запорізької області від 15 лютого 2010 року визнано ТОВ “Фірма “Згода” банкрутом; відкрито ліквідаційну процедуру; призначено ліквідатором арбітражного керуючого ОСОБА_2; визначено строк ліквідаційної процедури – до 1 червня 2010 року. Ухвалою господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року задоволено заяву ліквідатора банкрута та скасовано наступні арешти (заборони) майна ТОВ “Фірма “Згода”: заставу рухомого майна за договорами застави від 14 лютого 2007 року, від 15 листопада 2007 року, від 1 грудня 2009 року; арешт рухомого майна за постановою про відкриття виконавчого провадження від 28 грудня 2009 року та податкову заставу за законом. Ухвалою господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року задоволено заяву ліквідатора банкрута: знято заборону на нерухоме майно за договором іпотеки від 14 червня 2007 року та вилучено обтяження іпотекою щодо відповідних об’єктів - предметів іпотеки; знято заборону на нерухоме майно за договором іпотеки від 15 листопада 2007 року та вилучено обтяження іпотекою щодо відповідних об’єктів - предметів іпотеки. 26 березня 2010 року між ТОВ “Фірма “Згода” і ОСОБА_1 укладено договори купівлі-продажу нерухомого майна, що було предметом договору іпотеки від 14 червня 2007 року. 1 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ “РАМІТА-2008” укладено договори дарування вказаного нерухомого майна. 30 квітня 2010 року між ТОВ “РАМІТА-2008” і ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС” укладено договори купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна. 10 червня 2010 року між ТОВ “ТАТІСС БІЗНЕС” та ТОВ “ІНВЕСТКРЕДИТ” укладено договори іпотеки вказаного нерухомого майна. Постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано постанову господарського суду Запорізької області від 15 лютого 2010 року, якою визнано банкрутом ТОВ “Фірма “Згода” і відкрито ліквідаційну процедуру; провадження у справі про банкрутство ТОВ “Фірма “Згода” припинено. Постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано ухвалу господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року у справі про скасування арешту на рухоме майно. Постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано ухвалу господарського суду Запорізької області від 10 березня 2010 року у справі про зняття заборони відчуження нерухомого майна. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ “Промінвестбанк”, суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки ПАТ “Промінвестбанк” не є конкурсним кредитором, то його вимоги до боржника не можуть погашатися (припинятися) на підставі статті 14 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, у зв’язку із чим застосування положень указаної статті в цьому випадку є безпідставним. Спірне майно, яке перебувало в іпотеці, відчужено в процесі ліквідаційної процедури ТОВ “Фірма “Згода”, однак постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року провадження у справі про банкрутство ТОВ “Фірма “Згода” припинено у зв’язку з порушенням без достатніх правових підстав справи про банкрутство боржника за спрощеною процедурою, передбаченою статтею 51 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, та відповідно визнання боржника банкрутом, що свідчить про відсутність правових підстав для відчуження спірного майна, оскільки зі скасуванням судового рішення втрачають силу ті наслідки, які з нього випливають. У порушення статей 9, 12 Закону України “Про іпотеку”, частини другої статті 17 Закону України “Про заставу” та частини другої статті 586 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірне майно відчужено без згоди іпотекодержателя, тому правочини, на підставі яких спірне майно було відчужено, є такими, що не відповідають вимогам закону й підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України із застосуванням наслідків їх недійсності, передбачених статтею 216 ЦК України. Положення статей 378, 388 ЦК України не застосовуються, оскільки в силу статей 9, 12 Закону України “Про іпотеку” ПАТ “Промінвестбанк” має право на пред’явлення позову про визнання договорів недійсними, при цьому ПАТ “Промінвестбанк” вимог про застосування реституції не заявляло, а просило привести сторони до первісного стану. Питання про добросовісність набувача підлягає з’ясуванню в разі пред’явлення позову про витребування майна, а в разі пред’явлення позову про недійсність правочину підлягає з’ясуванню питання наявності підстав для визнання правочину недійсним. Арбітражний керуючий ОСОБА_2 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу наводить ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2012 року, від 6 вересня 2012 року, від 30 листопада 2012 року, від 26 грудня 2012 року у справах за позовами банківських установ про визнання недійсними правочинів із відчуження майна, що є предметом іпотеки, у процесі ліквідаційної процедури іпотекодавця, а також застосування правових наслідків за такими правочинами. Так, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2012 року та від 30 листопада 2012 року, касаційний суд погодився із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, що є предметом іпотеки, укладених арбітражним керуючим у процесі ліквідації іпотекодавця (якого в установленому порядку визнано банкрутом та скасовано всі арешти майна боржника), оскільки застосуванню в цих правовідносинах підлягають норми Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. В особи, яка не є стороною недійсного правочину, може бути витребувано майно, передане на підставі недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову на підставі статті 388 ЦК України. З аналогічних підстав виходив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляючи ухвалу від 26 грудня 2012 року. Касаційний суд погодився з висновками місцевого суду, що квартира боржника відчужена ліквідатором шляхом проведення відкритих торгів у процесі проведення ліквідаційної процедури на підставі чинної на той час постанови господарського суду та в порядку, передбаченому Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. За таких підстав застава у спірних правовідносинах припинилась, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин Закону України “Про заставу” та Закону України “Про іпотеку” у частині права іпотекодержателя вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 вересня 2012 року та в ухвалі судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року суд касаційної інстанції послався на те, що положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужено третій особі, і що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після недійсного правочину; у цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, а тому безпідставним є застосування в такому випадку реституції до спірного договору. Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 9, 12 Закону України “Про іпотеку”, статті 23 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, частини першої статті 216 ЦК України, частини першої статті 388 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 9 Закону України “Про іпотеку” іптекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом, однак він не має права без згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки. Правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним (частина третя статті 12 Закону України “Про іпотеку”). У справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за договорами застави та іпотеки, укладеними між боржником та банком, відчужене в процесі ліквідаційної процедури боржника. Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Згідно зі статтею 5 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). При цьому згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство, положеннями Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не передбачено. Установлено, що спірне майно було відчужене в період ліквідаційної процедури боржника, проте постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2010 року скасовано постанову господарського суду Запорізької області від 15 лютого 2010 року і припинено провадження у справі про банкрутство ТОВ “Фірма “Згода”. Згідно із частиною другою статті 16, статтею 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Разом із тим віндикація як спосіб захисту права власності застосовується, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належним йому майном. Отже, право на звернення до суду з вимогою про витребування майна від набувача має власник цього майна. Установлено, що ПАТ “Промінвестбанк” не є власником майна, що оспорюється. Крім того, частиною другою статті 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від набувача, якщо воно було продане у порядку, установленому для виконання судових рішень. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалі судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 серпня 2012 року, ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2012 року, від 6 вересня 2012 року, від 30 листопада 2012 року, від 26 грудня 2012 року, наданих ПАТ “Промінвестбанк” як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування статей 9, 12 Закону України “Про іпотеку”, статті 23 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та частини першої статті 216 ЦК України, частин першої, другої статті 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Крім того, суди вирішували питання про визнання угод недійсними між юридичною і фізичною особами, а також між юридичними особами і не звернули уваги на юрисдикційність зазначених спорів. Ураховуючи викладене, рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі пункту 1 статті 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву арбітражного керуючого ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-58 цс 13 Відчуження майна переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції, яка була чинною з 15 лютого 2010 року до 16 червня 2010 року). Положеннями цього закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Права третіх осіб на повернення майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Разом з тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/f551dbc1cb4dd824c2257ba400287f5c?OpenDocument
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 липня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., - розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Сумське АТП-15927», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі, встановила: У березні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Сумське АТП-15927» (далі – ТОВ «Сумське АТП-15927»), ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі. Зазначала, що з 18 лютого 1993 року перебуває з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Відповідно до статуту ТОВ «Сумське АТП-15927», зареєстрованого 27 березня 2008 року, її чоловік, ОСОБА_2, є учасником цього товариства та має частку в статутному капіталі – S_1 % (500 тис. грн). 11 січня 2011 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі (далі – Договір купівлі-продажу), за яким ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 S_2 % частки в статутному капіталі ТОВ «Сумське АТП-15927». Посилаючись на те, що ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі набув майнові (корпоративні) права як учасник господарського товариства, проте уклав Договір купівлі-продажу без її згоди, просила визнати недійсним Договір купівлі-продажу. Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 22 серпня 2012 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Сумської області від 2 жовтня 2012 року рішення Сумського районного суду Сумської області від 22 серпня 2012 року змінено в частині мотивів щодо відмови в задоволенні позовних вимог; у решті – судове рішення залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2013 року рішення Сумського районного суду Сумської області від 22 серпня 2012 року та рішення апеляційного суду Сумської області від 2 жовтня 2012 року залишено без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.ст. 60, 63, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2012 року, в якому, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2013 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ТОВ «Сумське АТП-15927», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом ст. 360-5 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, судом установлено, що з 18 лютого 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі. 27 березня 2008 року був зареєстрований статут ТОВ «Сумське АТП-15927», учасниками якого станом на 11 січня 2011 року були ОСОБА_2 та ОСОБА_4, частки яких у статутному капіталі товариства були рівними – по S_1 % (по 500 тис. грн). 11 січня 2011 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено Договір купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі, за яким ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 S_2 % частки в статутному капіталі ТОВ «Сумське АТП-15927». Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2012 року на ОСОБА_4 були переведені обов’язки покупця частки в розмірі S_2 % у статутному капіталі ТОВ «Сумське АТП-15927» за Договором купівлі-продажу. Згідно з ухвалою судді господарського суду Сумської області від 13 червня 2012 року грошові кошти в розмірі 100 тис. грн, що були сплачені за Договором купівлі-продажу ОСОБА_4, перераховані на рахунок ОСОБА_3. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, застосувавши положення ст. 65 СК України, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним Договору купівлі-продажу, оскільки ОСОБА_1 не доведено, що вказаний договір був укладений не в інтересах сім’ї та одержані за цим договором кошти не були використані в інтересах сім’ї, а також що ОСОБА_2 уклав Договір купівлі-продажу під впливом помилки та тяжких обставин і без її згоди. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів щодо відмови в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що частка в статутному фонді господарського товариства не є спільною власністю подружжя, корпоративні права ОСОБА_2 належать виключно йому, тому він мав право розпоряджання ними без згоди дружини, і дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання укладеного Договору купівлі-продажу недійсним. Разом із тим у рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що власником частки в статутному капіталі господарського товариства є його учасник, а не саме товариство та що відчуження частки в статутному капіталі товариства є відчуженням вкладу у вигляді грошових коштів, і дійшов висновку про те, що з урахуванням положень ст.ст. 60, 69 СК України, чч. 2, 3 ст. 325, ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) частка в статутному капіталі товариства (вклад) одного з подружжя є спільною сумісною власністю подружжя, тому її відчуження без згоди другого з подружжя є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї частки відповідно до ст. 65 СК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ст. 65 СК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі ст. 61 СК України об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Статтею 63 ЦК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до ст. 65 ЦК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Відносини стосовно майна господарського товариства регулюються нормами ЦК України, Господарським кодексом України (далі – ГК України) та Законом України «Про господарські товариства». За змістом ст. 113 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав. Згідно зі ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами. За положеннями ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують його участь у товаристві, у порядку, встановленому законом. Частиною 1 ст. 147 ЦК України та ч. 1 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Отже, об’єктом відчуження учасником товариства своєї частки (її частини) у статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов’язків, пов’язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку поділу залишків майна товариства у процесі його ліквідації (припинення). При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового власника частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий власник частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частина прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частина майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру придбаної ним частки. Разом із тим з урахуванням положень ст. 115 ЦК України, ст. 85 ГК України та ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників. Виходячи зі змісту чч. 2, 3 ст. 61 СК України, якщо вклад до статутного капіталу господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім’ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об’єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення ст.ст. 116, 147 ЦК України є суб’єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім’ї. Отже, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_2 мав право розпорядження своєю часткою в статутному капіталі ТОВ «Сумське АТП-15927» без згоди другого подружжя, та про відсутність правових підстав для визнання недійсним Договору купівлі-продажу, правильно застосувавши норми ст. 65 СК України. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення суду касаційної інстанції Верховним Судом України. Керуючись ст.ст. 355, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ Господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (ст. 115 ЦК України, ст. 85 ГК України та ст. 12 Закону України «Про господарські товариства»). Згідно з положеннями ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують його участь у товаристві, у порядку, встановленому законом. З моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об’єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення ст.ст. 116, 147 ЦК України є суб’єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім’ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/06b58c0ab66b0dd2c2257ba400288015?OpenDocument
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- за участі: позивача – ОСОБА_1, представника позивача – ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 січня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю “Екобуд”, публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний банк “Київ”, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки майнових прав частково недійсним, в с т а н о в и л а: У листопаді 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 20 січня 2007 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю “Екобуд” (далі - ТОВ “Екобуд”) укладено договір про участь у будівництві об’єкта нерухомості, за умовами якого ТОВ “Екобуд” зобов’язувалось після закінчення будівництва будинку за адресою: АДРЕСА_1, передати у власність ОСОБА_1 квартиру НОМЕР_1, що розташована в збудованому будинку. На виконання умов зазначеного договору 20 січня 2007 року між нею і ТОВ “Компанія з управління активами “Інвестиційний Альянс” укладено договір купівлі-продажу цінних паперів. 18 вересня 2007 року між ТОВ “Екобуд” та акціонерним комерційним банком “Київ” (далі - АКБ “Київ”), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство “Акціонерний комерційний банк “Київ” (далі - ПАТ АКБ “Київ”), укладено іпотечний договір майнових прав, згідно з яким ТОВ “Екобуд” у рахунок забезпечення виконання кредитного договору від 12 вересня 2007 року передало в іпотеку ПАТ АКБ “Київ” майнові права на нерухоме майно, що стане власністю ТОВ “Екобуд” у майбутньому, зокрема майнові права на квартируАДРЕСА_1. На думку ОСОБА_1, майнові права на спірне нерухоме майно ТОВ “Екобуд” не мало права передавати в іпотеку ПАТ АКБ “Київ”; згоди на передачу майнових прав на об’єкт нерухомості вона не давала, тому договір іпотеки від 18 вересня 2007 року в частині передачі в іпотеку ПАТ АКБ “Київ” майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 укладений у порушення вимог статті 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Посилаючись на те, що відповідач ТОВ “Екобуд”, не маючи відповідних прав на передачу майнових прав на спірну квартиру в іпотеку, позбавив її можливості володіти й розпоряджатися об’єктом інвестування, тому ОСОБА_1 просила суд визнати іпотечний договір майнових прав недійсним у частині передачі в іпотеку майнових прав на зазначену квартиру. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 1 лютого 2012 року позов задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір майнових прав від 18 вересня 2007 року в частині передачі в іпотеку ПАТ АКБ “Київ” майнових прав на квартиру АДРЕСА_1; зобов’язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинити нотаріальну дію: зняти заборону відчуження нерухомого майна, вилучити з Єдиного державного реєстру заборон відчуження нерухомого майна запис про накладення заборони відчуження, а також змінити запис у Державному реєстрі іпотек про обтяження майна іпотекою. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2012 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 лютого 2012 року скасовано й ухвалено рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 січня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ “Екобуд”, ПАТ АКБ “Київ”, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки майнових прав частково недійсним. У березні 2013 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 січня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 січня 2013 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2012 року, залишивши в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 лютого 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Установлено, що 20 січня 2007 року між ОСОБА_1 (далі - Інвестор) і ТОВ “Екобуд” (далі - Забудовник) укладено договір про участь у будівництві об’єкта нерухомості, за умовами якого Інвестор зобов’язується придбати у власність за договором купівлі-продажу цінних паперів лот облігацій у кількості 11 445 (одинадцять тисяч чотириста сорок п’ять) шт., а Забудовник після закінчення будівництва зобов’язується передати у власність Інвестора об’єкт нерухомості, а саме квартиру АДРЕСА_1. Пунктом 3.1 договору про участь у будівництві об’єкта нерухомості передбачено, що право власності на об’єкт нерухомості переходить до Інвестора шляхом передачі Інвестору об’єкта нерухомості в процесі погашення Забудовником цільових іменних облігацій. 20 січня 2007 року між ТОВ “Компанія з управління активами “Інфестиційний Альянс” (далі - Продавець) і ОСОБА_1 (далі - Покупець) укладено договір купівлі-продажу цінних паперів, згідно із пунктом 2.1 якого Продавець зобов’язується передати у власність Покупця, а Покупець зобов’язується прийняти та оплатити цінні папери (лот). У пункті 5.6 договору купівлі-продажу цінних паперів від 20 січня 2007 року зазначено, що підтвердженням права власності Покупця на лот є виписка з рахунку в цінних паперах Зберігача. На підтвердження права власності на лот ОСОБА_1 надала виписку про стан рахунку в цінних паперах (а.с. 6). 12 вересня 2007 року між АКБ “Київ”, правонаступником якого є ПАТ АКБ “Київ”, і ТОВ “Екобуд” укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у сумі 58 785 925 (п’ятдесят вісім мільйонів сімсот вісімдесят п’ять тисяч дев’ятсот двадцять п’ять) грн 73 коп. та 2 600 000 (два мільйони шістсот тисяч) доларів США з кінцевим строком користування до 9 жовтня 2009 року зі сплатою процентів за користування кредитом у національній валюті в розмірі 25% річних, в іноземній валюті – 19,7% річних. З метою забезпечення виконання основного зобов’язання позичальника за вказаним кредитним договором 18 вересня 2007 року між АКБ “Київ”, правонаступником якого є ПАТ АКБ “Київ”, і ТОВ “Екобуд” було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю майнові права на отримання у власність нерухомості, яка будується, а саме майнові права на квартири загальною площею 5 914, 73 кв.м (у тому числі на квартиру НОМЕР_1, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 і зазначені в додатку № 1, що є невід’ємною частиною договору іпотеки. Після завершення будівництва та отримання правовстановлюючих документів на нерухоме майно предметом іпотеки будуть квартири, майнові права на які за цим договором є предметом іпотеки. Іпотечний договір визначає порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на момент укладення спірного іпотечного договору майнові права на квартиру належали ТОВ “Екобуд”, оскільки квартира в сукупності майнових прав на неї була продана ОСОБА_1 за оплатним договором, 100 - відсоткова оплата якого здійснена 13 листопада 2008 року, тобто після укладення іпотечного договору. Спірний іпотечний договір майнових прав не суперечить чинному законодавству. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ “Екобуд”, ПАТ АКБ “Київ”, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки майнових прав частково недійсним, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваного судового рішення. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу наводить ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року, від 18 січня 2013 року та постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справах за позовами фізичних осіб про визнання недійсним іпотечного договору в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартири в незавершеному будівництвом житловому будинку. У рішеннях, наданих заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення в подібних правовідносинах, дійшов висновку, що майнові права на квартиру в незавершеному будівництвом будинку відповідно до положень Закону України “Про іпотеку” у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не можуть бути предметом іпотеки за іпотечним договором; такий договір іпотеки є недійсним, оскільки забудовник неправомірно передав в іпотеку зазначені майнові права, а також не отримав згоди інвестора на передачу в іпотеку майнових прав на об’єкт нерухомості. Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, є іпотекою. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом (частини перша, третя статті 575 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі, або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. За статтями 1, 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна в майбутньому може бути предметом іпотеки. Стаття 5 Закону України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України “Про іпотеку” щодо нерухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено. Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України “Про іпотеку” та Закону України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” дозволяє дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Виконання зобов’язань за інвестиційною угодою свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт. Розпорядження цими правами будь-ким, крім особи інвестора або без його згоди на передачу майнових прав в іпотеку, порушує права інвестора й не відповідає вимогам частини другої статті 583 ЦК України та статті 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною з 23 лютого 2006 року до 25 грудня 2008 року). У справі, яка переглядається, інвестор ОСОБА_1 виконала свої зобов’язання за договором про участь у будівництві об’єкта нерухомості шляхом укладення договору купівлі-продажу цінних паперів, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт. ТОВ “Екобуд” передало в іпотеку майнові права на об’єкти нерухомості, що будуть створені в майбутньому, зокрема квартиру АДРЕСА_1. Передаючи в заставу зазначені майнові права на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку, ТОВ “Екобуд” діяло неправомірно і без згоди інвестора ОСОБА_1. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалі судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року, ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року, від 18 січня 2013 року, наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування частини другої статті 583 ЦК України та статті 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час укладення договору), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Посилання заявниці на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 року не обґрунтовує підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема: статті 583 ЦК України та статті 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною на час укладення договору), оскільки постанова Верховного Суду України не є рішенням касаційного суду. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 січня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі пункту 1 статті 355 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 січня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-45 цс 13 Застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи є іпотекою (стаття 575 ЦК України). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України). Аналіз положень ЦК України, Закону України “Про іпотеку” та Закону України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” свідчить про те, що майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Виконання зобов’язань за інвестиційною угодою свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт. Розпорядження цими правами будь-ким, крім особи інвестора або без його згоди на передачу майнових прав у заставу, порушує права інвестора й не відповідає вимогам частини другої статті 583 ЦК України та статті 5 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, яка була чинною з 23 лютого 2006 року до 25 грудня 2008 року). http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81b1cba59140111fc2256bf7004f9cd3/505271d695ceec39c2257b97001cbf1e?OpenDocument
  18. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- Лященко Н.П., Патрюка М.В., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Екобуд», публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання іпотечного договору частково недійсним та зобов’язання вчинити певні дії, в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Екобуд» (далі – ТОВ «Екобуд»), публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Київ» (далі – ПАТ «АКБ «Київ»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 про визнання іпотечного договору частково недійсним та зобов’язання вчинити певні дії. Зазначав, що 15 липня 2005 року між ним (замовник) і ТОВ «Екобуд» (підрядник) укладено договір будівельного підряду НОМЕР_1, за яким підрядник зобов’язався в порядку та на умовах, визначених цим договором, на свій ризик виконати за завданням замовника з використанням своїх матеріалів і устаткування роботи, указані в п. 1.1 цього договору, зокрема будівництво однокімнатної квартири № 20 загальною площею 62,32 кв. м на четвертому поверсі АДРЕСА_1, а замовник зобов’язався прийняти й оплатити ці роботи. Додатковою угодою від 18 березня 2008 року внесено зміни до договору будівельного підряду НОМЕР_1 від 15 липня 2005 року та викладено в новій редакції характеристику об’єкта будівництва – указано номер квартири – 9, площу квартири – 60,32 кв. м та заплановану дату передачі об’єкта в експлуатацію – І квартал 2009 року. За умовами укладеного договору замовник здійснює протягом трьох банківських днів стовідсоткову передоплату вартості виконання вказаних робіт. З метою забезпечення виконання основного зобов’язання позичальника за кредитним договором, укладеним 12 вересня 2007 року між ПАТ «АКБ «Київ» і ТОВ «Екобуд», 18 вересня 2007 року між ПАТ «АКБ «Київ» (іпотекодержатель) та ТОВ «Екобуд» (іпотекодавець) було укладено іпотечний договір майнових прав, за яким іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належні йому майнові права на отримання у власність нерухомості, яка будується, - майнові права на квартири загальною площею 5 854,41 кв. м, які знаходяться за АДРЕСА_1 та указані в додатку № 1, що є невід’ємною частиною договору іпотеки. Після завершення будівництва й отримання правовстановлюючих документів на зазначене нерухоме майно предметом іпотеки будуть квартири, майнові права на які за цим договором є предметом іпотеки. Посилаючись на те, що ним повністю сплачено кошти за об’єкт будівництва за договором будівельного підряду та він є володільцем (власником) майнових прав на однокімнатну квартиру № 9 АДРЕСА_1, а тому ТОВ «Екобуд» не мало права розпоряджатися майновими правами на вказану квартиру та передавати її в іпотеку, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір іпотеки в частині передачі в іпотеку майнових прав на зазначену квартиру; зобов’язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 зняти заборону відчуження об’єкта нерухомого майна - майнових прав на спірну квартиру, накладену у зв’язку з посвідченням договору іпотеки, вилучити запис з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо майнових прав на цю квартиру та змінити запис у Державному реєстрі іпотек про обтяження іпотекою майнових прав на зазначену квартиру. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 12 грудня 2011 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано недійсним договір іпотеки від 18 вересня 2007 року в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартиру № 9 АДРЕСА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 5 вересня 2012 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2012 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2012 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. ст. 203, 215, 575 та 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 5 Закону України «Про іпотеку». Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 30 січня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року, від 10 жовтня 2012 року, від 18 січня 2013 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 15 липня 2005 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Екобуд» укладено договір будівельного підряду, а 18 березня 2008 року - додаткову угоду, за умовами яких підрядник зобов’язався в порядку та на умовах, визначених договором, на свій ризик виконати за завданням замовника з використанням своїх матеріалів і устаткування роботи, указані в п. 1.1 цього договору, зокрема будівництво однокімнатної квартири № 9 загальною площею 60,32 кв. м на четвертому поверсі АДРЕСА_1, а замовник зобов’язався прийняти й оплатити ці роботи. Пунктом 4.1 договору будівельного підряду визначено, що протягом трьох банківських днів за виконання указаних робіт замовник здійснює стовідсоткову передоплату. ОСОБА_1 виконав свої грошові зобов’язання за договором будівельного підряду, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, що підтверджується довідкою про стовідсоткове фінансування від 15 березня 2007 року. Додатковою угодою до договору будівельного підряду від 18 березня 2008 року заплановано дату передачі об’єкта в експлуатацію – І квартал 2009 року. 12 вересня 2007 року між ПАТ «АКБ «Київ» та ТОВ «Екобуд» було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит на строк до 11 вересня 2008 року на умовах забезпеченості його (кредиту) майновими правами на квартири в житловому будинку, що будується за АДРЕСА_1. З метою забезпечення виконання основного зобов’язання позичальника за вказаним кредитним договором 18 вересня 2007 року між ПАТ «АКБ «Київ» та ТОВ «Екобуд» було укладено іпотечний договір майнових прав, за яким іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належні йому майнові права на отримання у власність нерухомості, яка будується, - майнові права на квартири загальною площею 5 854,41 кв. м (у тому числі квартиру № 9), які знаходяться за АДРЕСА_1 і вказані в додатку № 1, що є невід’ємною частиною договору іпотеки. Після завершення будівництва й отримання правовстановлюючих документів на зазначене нерухоме майно предметом іпотеки будуть квартири, майнові права на які за цим договором є предметом іпотеки. Зазначений договір визначає порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалюючи рішення про визнання недійсним договору іпотеки в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартиру в незавершеному будівництвом жилому будинку, суд першої інстанції виходив із того, що договір іпотеки укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України, оскільки, укладаючи договір, іпотекодавець (підрядник за договором будівельного підряду) не був власником предмета іпотеки - майнових прав на квартири, що є об’єктом договору будівельного підряду, та не мав згоди замовника на передачу цих майнових прав в іпотеку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що ТОВ «Екобуд» не мало правових обмежень для укладення з ПАТ «АКБ «Київ» оспорюваного договору іпотеки, оскільки на підставі ст. 876 ЦК України власником об’єкта будівництва або результату робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором, а п. 7.1 договору будівельного підряду передбачає, що власником об’єкта будівництва до його здачі є підрядник. Крім того, оспорюваний позивачем договір іпотеки є способом забезпечення виконання зобов’язання, а не правочином щодо розпорядження майновими правами. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалах від 7 березня 2012 року та від 18 січня 2013 року погодився з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог замовників за договорами будівельного підряду щодо визнання недійсними договорів іпотеки, укладених підрядником, через відсутність у іпотекодавця (підрядника) майнових прав на спірну нерухомість. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Правовідносини у сфері застави нерухомості (іпотеки) регулюються Законом України «Про іпотеку», за яким законодавство України про іпотеку базується на Конституції України та складається з ЦК України, Господарського кодексу України, цього Закону й інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України; Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який регулює відносини у системі іпотечного кредитування, перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, і частково Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», який установлює обов’язковість іпотеки при забезпеченні договорів між забудовником і стороною, яка фінансує будівництво. Так, за змістом чч. 1, 3 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом. Згідно із ч. 1 ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Відповідно до ч. 2 ст. 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. За ст. ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час укладення іпотечного договору майнових прав, застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна в майбутньому. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі відсутні. Стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», які можуть оцінюватися, як будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (ст. 3 Закону). Майнові права на нерухомість, що є об’єктом будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, тому що об’єктом цих прав не є «чуже майно», а також не є правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Стаття 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» установлює, що іпотека виникає відповідно до цього Закону та Закону України «Про іпотеку» щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено. Іпотекодавцем за іпотечним договором, предметом іпотеки за яким є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено, може бути забудовник - особа, яка організовує спорудження нерухомості для власних потреб чи для передачі її у власність іншим особам, або особа, власністю якої стане ця нерухомість після завершення будівництва (ч. 7 ст. 5 Закону). Правовий аналіз положень ЦК України, Закону України «Про іпотеку» та Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» дозволяє дійти висновку про те, що майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. У справі, яка переглядається, замовник виконав своє грошове зобов’язання за договором будівельного підряду, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва (стовідсоткову передоплату), тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт. Оскільки майнові права на відповідну квартиру в незавершеному будівництвом жилому будинку, вартість якої була сплачена замовником за договором будівельного підряду, відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом застави, ТОВ «Екобуд» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, а тому договір іпотеки, який укладено без згоди позивача на передачу майнових прав на спірну квартиру в іпотеку, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України «Про іпотеку». Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2012 року та від 18 січня 2013 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 січня 2013 року. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк М.В. Патрюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.В. Онопенко Правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 15 травня 2013 року в справі №6-36цс13. Майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Замовник виконав своє грошове зобов’язання за договором будівельного підряду, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва (стовідсоткову передоплату), тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об’єкт. Оскільки майнові права на відповідну квартиру в незавершеному будівництвом жилому будинку, вартість якої була сплачена замовником за договором будівельного підряду, відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом застави, підрядник неправомірно передав в іпотеку зазначені майнові права, а тому договір іпотеки, який укладено без згоди позивача на передачу майнових прав на спірну квартиру в іпотеку, є недійсним у силу ст. ст. 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений з порушенням вимог ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України «Про іпотеку». http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...5b?OpenDocument
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 квітня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства«Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк») про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2011 року у справі за позовом ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Корпорація «Райагробуд» (далі – ТОВ «Корпорація «Райагробуд»), виконавчого комітету Черкаської міської ради, комунального підприємства «Черкаське обласне бюро технічної інвентаризації» (далі – КП «Черкаське обласне бюро технічної інвентаризації»), третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору недійсним, скасування рішення про оформлення права власності на нерухоме майно та за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2, які діють у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_3, приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_6, треті особи: ТОВ «Корпорація «Райагробуд», ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, приватне підприємство «Агрохімзахист Зерно Продукт» (далі – ПП «Агрохімзахист Зерно Продукт»), ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19, про визнання договору іпотеки недійсним, а також за позовами ОСОБА_8, ОСОБА_7, яка діє в інтересах ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ПП «Агрохімзахист Зерно Продукт», ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_18, ОСОБА_19 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_3, приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_6, третя особа – ТОВ «Корпорація «Райагробуд» про визнання договору іпотеки недійсним, в с т а н о в и л а : У листопаді 2010 року ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 1 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір НОМЕР_1 за умовами якого банк надав кредит ОСОБА_3 на придбання квартир №№ 1, 2, 5, 6, 9, 10, 13, 14, 17, 18, 21, 22, 25, 26 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 у сумі 5 млн грн, які вона зобов’язалась повернути не пізніше 28 вересня 2027 року. З метою забезпечення виконання кредитного договору між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» і ОСОБА_3 1 жовтня 2007 року укладено іпотечний договір НОМЕР_3, відповідно до якого передано в іпотеку банку майнові права на вищевказані квартири. Кредитні кошти ОСОБА_3 отримала в повному обсязі шляхом перерахування з позичкового рахунку банку на поточний рахунок ТОВ «Корпорація «Райагробуд» як розрахунок на придбання квартир. 1 жовтня 2007 року був укладений договір про зміни та доповнення до договору на пайову участь від 12 січня 2006 року, яким цей договір було доповнено третьою стороною - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». 19 лютого 2008 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ТОВ «Корпорація «Райагробуд» укладено договір НОМЕР_4 на пайову участь у будівництві квартири № 5 у житловому будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1. 14 квітня 2009 року виконавчим комітетом Черкаської міської ради було прийнято рішення НОМЕР_5 про оформлення права власності на зазначену квартиру. Оскільки цим договором порушено право ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» як іпотеко держателя, що позбавляє його права здійснити реалізацію предмета іпотеки, позивач просив визнати недійсним договір НОМЕР_4 від 19 лютого 2008 року, скасувати рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради в частині надання дозволу на оформлення права власності на квартиру № 5 в будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, скасувати свідоцтво про право власності та скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із зустрічним позовом, у якому просили визнати іпотечний договір від 1 жовтня 2007 року недійсним, зобов’язати зняти заборону відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження майна іпотекою. Свої вимоги вони мотивували тим, що на момент укладення зазначеного договору статтею 5 Закону України «Про іпотеку» такий предмет іпотеки, як майнове право, не був передбачений, а тому відповідно до положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договір іпотеки є недійсним. ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ПП «Агрохімзахист Зерно Продукт», ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_18, ОСОБА_19 пред’явили позов до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_3, приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_6, третя особа – ТОВ «Корпорація «Райагробуд», про визнання договору іпотеки недійсним у частині передачі в іпотеку майнових прав на квартири під №№ 1, 2, 6, 9, 10, 13, 14, 17, 18, 21, 25, 26 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 зняття заборони відчуження вищевказаних квартир та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження їх іпотекою. Свої вимоги вони обґрунтовували тим, що іпотечний договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_3 своїх зобов’язань перед ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» за договором про іпотечний кредит, однак відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку» на момент укладання вказаного договору майнові права не могли бути предметом іпотеки. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкас від 18 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 серпня 2011 року, у задоволенні позову ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відмовлено. Позов ОСОБА_ 1, ОСОБА_2 задоволено частково: постановлено визнати недійсним іпотечний договір від 1 жовтня 2007 року НОМЕР_1, укладений між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3 у частині передачі в іпотеку майнових прав на трикімнатну квартиру № 5, що розміщена на п’ятому поверсі житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, зобов’язано приватного нотаріуса Черкаського нотаріального округу ОСОБА_6 зняти заборону на відчуження квартири № 5 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, накладену нею 1 жовтня 2007 року на підставі іпотечного договору, та зареєстровану в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна 1 жовтня 2007 року, і виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження вказаного майна; у задоволенні решти вимог ОСОБА_ 1, ОСОБА_2 відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ПП «Агрохімзахист Зерно Продукт», ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_18, ОСОБА_19 про визнання договору іпотеки недійсним у частині передачі в іпотеку майнових прав на квартири під №№ 1, 2, 6, 9, 10, 13, 14, 17, 18, 21, 25, 26 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, зняття заборони відчуження вищевказаних квартир та виключення з Державного реєстру іпотек записів про обтяження їх іпотекою задоволено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2011 року касаційну скаргу ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відхилено, рішення Соснівського районного суду м. Черкас від 18 квітня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 серпня 2011 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України 5 листопада 2012 року заяві ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» просить скасувати ухвалу колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2011 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 серпня 2011 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов банку, відмовити в зустрічному позові та позовах третіх осіб із самостійними вимогами, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема незастосування Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». На підтвердження своїх доводів ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» наводить рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_13 та перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Судами встановлено, що 12 січня 2006 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Корпорація «Райагробуд» було укладено договір на пайову участь у будівництві 14 квартир у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1. 1 жовтня 2007 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» і ОСОБА_3 укладено договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит, за умовами якого ОСОБА_3 отримала 5 млн грн на придбання квартир №№ 1, 2, 5, 6, 9, 10, 13, 14, 17, 18, 21, 22, 25, 26 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, які зобов’язалась повернути в установлений договором строк – до 28 вересня 2027 року. З метою забезпечення виконання кредитного договору між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» і ОСОБА_3 1 жовтня 2007 року було укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до якого банку передано в іпотеку майнові права на вищевказані квартири. Кредитні кошти ОСОБА_3 отримала в повному обсязі, шляхом перерахування з позичкового рахунку банку на поточний рахунок ТОВ «Корпорація «Райагробуд». Договором від 1 жовтня 2007 року були внесені зміни та доповнення до договору на пайову участь від 12 січня 2006 року, яким цей договір доповнено третьою стороною – ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк». У подальшому договір між ОСОБА_3 і ТОВ «Корпорація «Райагробуд» було розірвано за ініціативою першої. Відповідно до укладених згодом нових договорів фінансування спірних квартир було здійснене ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ПП «Агрохімзахист Зерно Продукт», ОСОБА_ 19, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_9, ОСОБА_14, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_10, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_13, ОСОБА_ 12, ОСОБА_16. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що іпотечний договір суперечить положенням частини другої статті 5 та частини першої статті 18 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент укладення спірного договору), що є підставою для визнання його недійсним. Разом із тим у наданому для порівняння ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року вказано, що в зазначених правовідносинах застосуванню підлягає Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору), за положенням якого іпотека може виникати щодо майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено. Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 5 Закону України «Про іпотеку» та статті 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, судами вирішувався спір щодо недійсності іпотечного договору з тих підстав, що на момент укладення спірного договору майнові права на об’єкти незавершеного будівництва не могли бути предметом іпотеки. Статтею 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору) указаний вичерпний перелік об’єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки могли бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об'єкта нерухомого майна могла бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості чи приєднання її до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому законі були відсутні. Закон України від 19 червня 2003 року № 979-ІV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору) встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Отже, предметом правового регулювання Закону України від 19 червня 2003 року № 979-ІV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, що був укладений 1 жовтня 2007 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_3. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до Закону України «Про іпотеку». З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що 1 жовтня 2007 року під час укладення договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. Саме з таких міркувань виходив і суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, а тому підстави для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2011 року відсутні. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2011 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді : Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція, висловлена ВСУ при розгляді справи № 6-8цс13 У статті 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (у редакції з 12.05.2006 р. по 14.01.2009 р.) указаний вичерпний перелік об’єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки могли бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об'єкта нерухомого майна могла бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості чи приєднання її до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі були відсутні. Закон України від 19 червня 2003 року № 979-ІV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (редакція з 14.01.2006 р. по 23.07.2010 р.) встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Отже, предметом правового регулювання зазначеного Закону є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, що був укладений 1 жовтня 2007 року між банком та фізичною особою. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до Закону України «Про іпотеку». З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що при укладенні договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції станом на 1.10.2007 р.), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...d3?OpenDocument
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- Лященко Н.П., Патрюка М.В., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Дія Фінанс» про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Дія Фінанс» (далі – ТОВ «Дія Фінанс») про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Зазначала, що 9 квітня 2012 року між нею та ТОВ «Дія Фінанс» було укладено договір про надання послуг НОМЕР_1, за умовами якого відповідач зобов’язався вчинити від її імені та за її рахунок певні дії (надати послуги), спрямовані на придбання товару (чи отримання відповідної суми в позику), зазначеного в додатку № 1 до цього договору, на умовах діяльності програми «Розвиваюча», що міститься в додатку № 2, який є невід’ємною частиною договору. Цього самого дня ОСОБА_1 сплатила 7 500 грн реєстраційного платежу за договором. У подальшому сплатила 1 041 грн 67 коп. щомісячного чистого внеску, 312 грн 50 коп. щомісячних адміністративних витрат та 13 грн 55 коп. додаткової комісії. Усього на виконання умов договору вона сплатила 8 867 грн 72 коп. Посилаючись на те, що вказаний договір не відповідає вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон), оскільки містить несправедливі умови договору стосовно розподілу коштів, що залежить лише від волі відповідача, який сам на власний розсуд приймає таке рішення, процедура прийняття рішення про передачу товару є непрозорою, а інформація про результати проведених конкурсів та осіб, які отримали право на товар, є конфіденційною й не може бути перевірена позивачем, та вимогам ст. 19 Закону, що забороняє нечесну підприємницьку практику, яка вводить споживача в оману, зокрема, таку, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, і відсутність у відповідача ліцензії на надані фінансові послуги, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки нікчемності правочину й стягнути з ТОВ «Дія Фінанс» на її користь 8 867 грн 72 коп., сплачених нею на рахунок відповідача за нікчемним правочином, та 1 тис. грн витрат за надання юридичної допомоги. Заочним рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 1 серпня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Дія Фінанс» на її користь 8 867 грн 72 коп. сплачених коштів за нікчемним правочином; в іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 20 листопада 2012 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 20 листопада 2012 року на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ст. 19 Закону щодо заборони нечесної підприємницької практики. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року та 12 грудня 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами встановлено, що 9 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Дія Фінанс» був укладений договір про надання послуг НОМЕР_1 за умовами програми «Розвиваюча» (а.с. 4-7). Відповідно до умов договору ТОВ «Дія Фінанс» (далі – адміністратор), за згодою ОСОБА_1 (далі - учасник), зобов’язується вчинити від її імені та за її рахунок певні дії (надання послуг), спрямовані на придбання товару (чи отримання відповідної суми в позику), які зазначені в додатку № 31 до договору, на умовах діяльності програми «Розвиваюча», яка відповідно міститься в додатку № 2. Зокрема, адміністратор зобов’язався сформувати групу учасників, забезпечити її організацію та діяльність у системі адміністрування, присвоїти учаснику його код у групі, організувати та проводити заходи по розподілу коштів, здійснити оплату товару на користь учасника або надати учаснику відповідну суму в позику, надавати інші послуги та вчинити інші правочини, погоджені сторонами, у порядку та в строки, передбачені договором і додатками до нього. Згідно зі ст. 2 цього договору учасник зобов’язується: одноразово сплатити реєстраційний платіж у день підписання сторонами даного договору та адміністративний платіж, якій сплачується не пізніше 15 банківських днів з моменту отримання дозволу; своєчасно, не пізніше 15 числа кожного місяця, сплачувати загальний платіж, який включає чистий внесок, за рахунок якого адміністратор здійснює оплату вартості товару чи надає відповідні суми в позику, та адміністративні витрати, що є сплатою за послуги адміністратора з організації діяльності програми; належним чином дотримуватися всіх умов договору та додатків до нього; після отримання дозволу: укласти договір позики; підписати додаток № 3 до договору з метою визначення заборгованості, виду забезпечення виконання своїх платіжних зобов’язань; укласти договір застави (іпотеки) майна або (за погодженням з адміністратором) договір поруки з одним або декількома поручителями; укласти договори страхування об’єкта застави (іпотеки) з визначенням вигодонабувача за умовами договору страхування ТОВ «Дія Фінанс». На виконання умов договору ОСОБА_1 сплатила 8 867 грн 72 коп. Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір здійснений з використанням відповідачем нечесної підприємницької діяльності, а тому є нікчемним, оскільки його недійсність установлена ч. 6 ст. 19 Закону. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачкою не доведено несправедливість умов спірного договору, він відповідає вимогам ст. ст. 627, 628 ЦК України про свободу договору й ознак його нікчемності не вбачається. Разом із тим у інших справах, які виникли з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалах від 11 липня 2012 року, від 12 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 рок, від 12 грудня 2012 року дійшов висновку про те, що умови оспорюваних договорів про надання послуг є несправедливими та непрозорими й спрямовані на введення в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації пірамідальної схеми, що є нечесною підприємницькою діяльністю відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме ст. 19 Закону. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів із метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, 12 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 28 листопада 2012 року, 12 грудня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 19 Закону у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Оскільки ОСОБА_1 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, і ТОВ «Дія Фінанс» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності програми «Розвиваюча», суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанцій про те, що вказаний договір відповідає вимогам чинного законодавства й ознак нікчемності правочину не вбачається, тому що не порушує свободу та зміст договору, а діяльність ТОВ «Дія Фінанс» з реалізації програми «Розвиваюча» не є такою, що вводить споживача в оману. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк М.В. Патрюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.В. Онопенко http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...6d?OpenDocument